1. В позабутому Богом Криму… (1992 – 1993 рр.)

 

Книга друга: Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй.

(1992 – 2004 рр..)

 

І. В позабутому Богом Криму.

(1992 – 1993. рр..)

Новорічні і Різдвяні свята Остап почергово проводив то в родинному колі з милими сусідами, то з ялтинськими активістами-просвітянами, то з українськими греко-католиками в храмі на вулиці Пушкінській. І там, і там натхненно колядували українських колядок, вкладаючи в їх виконання особливий вільнолюбний сенс.

Ой, ти Христе-царю, небесний владарю,

Даруй літа щасливії нашій славній Україні…

 

А на Святий Вечір 6-го січня 1992 року під акомпанемент Остапової бандури в його помешканні багатоголоссям дзвеніли слова щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся…».

За святковим столом разом з Кіндрачуками співали їхні незмінні сусіди Буксири, Звіздогляди, а замість Рябцевих – Сельвінські (після трагічної аварії в Ялтинському порту, в якій загинув сусід Юра Рябцев, його вдова Ніна вийшла вдруге заміж і стала Сельвінською).

Давня щедрівка закликала радіти з нагоди приходу «трьох празників в гості» — Святому Рождеству, Свтому Василю і Святим Водохрещам, але особливо актуально звучали останні куплети новітнього походження:

А що третій празник несе всім нам Долю, радуйся!

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!

Несе всім нам Долю – Україні Волю, радуйся!

Ой, радуйся, земле, Син Божий наародився!

 

Ці слова Остап співав з опущеними на очі віями і насолоджувався видінням, в якому силою уяви святковий стіл і стіни його «хрущоби» розсунулись  до величини гігантського банкетного залу із зоряним куполом, під яким знайшлось місце для всього роду Кінддрачуків, починаючи від Першопредків минулих століть – опришка Юрчика, козаків Юшки й Білика й закінчуючи їхніми нинішніми котиківськими і ялтинськими потомками. Тут же сиділи й ті Остапові родичі, яких життєві буревії розсіяли за океанами й по сибірських нетрях — всі живі і воскреслі зібрались разом заради цього чарівного Свят-Вечора,  який провістив омріяну ними в віках УКРАЇНІ – ВОЛЮ…

Для ялтинських бандуристів 6 січня – не лише різдвяне свято, але й день народження видатного класика української літератури, почесного громадянина Ялти, патрона Ялтинської (Кримської) капели бандуристів – Степана Руданського. То ж члени ялтинського Товариства Української Мови (ТУМ), що паралельно називалось «Просвітою», зібрались відзначити цю дату, а заодно вирішити деякі організаційні питання, не на Свят-вечір, а днем раніше – 05.01.1992 р. На зібрання прибули гості з Сімферополя – голова Кримського ТУМу Алла Петрова і журналіст Олександр Польченко. Після звітної доповіді голови ялтинського осередку Олексія Федоровича Нирка про роботу «Просвіти» під його керівництвом, яку присутні вкрили овацією і словами щирої подяки, він склав свої повноваження у зв’язку з завантаженням педагогічною роботою і керівництвом організованих ним капел  бандуристів. На місце Олексія Нирка збори обрали головою Ялтинської «Просвіти» активіста-патріота Олександра Лажка, який дав обіцянку продовжувати і примножувати досягнення свого попередника-однодумця по відродженню українських традицій в усіх сферах курортної Ялти. Після вшанування пам’яті Степана Руданського Остап виконав під бандуру пісні, на слова поета-ювіляра «Повій вітре на Вкраїну», а гості з Сімферополя від імені Кримського товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» вручили йому «Диплом лауреата премії ім. С. Руданського.

«Цей диплом і премія вручаються кобзарю Кіндрачуку Остапу Юрковичу за значний вклад у відродження та пропаганду української культури, за вклад у зміцнення дружби між народами Криму, за пробудження національної свідомості українців Криму, за високу літературну та виконавську майстерність

Голова крайового ТУМу ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» — А. Петрова. Печатка і підписи членів ради.

До диплому додано вкладиш з копією клопотання Кримського крайового тов-ва ТУМу до Кримського Фонду  Культури  з детальним описом (хоча й з деякими неточностями) творчих досягнень нагороджуваного бандуриста.

КРИМСЬКИЙ ФОНД КУЛЬТУРИ

Кримське крайове Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» своїм рішенням від 29 вересня 1991 року висуває на премію ім. С. Руданського кобзаря Кіндрачука Остапа Юрковича з м. Ялта.

Остап Кіндрачук – єдиний кобзар в Криму. Починаючи з 1956 року він доносить до серця кожного слухача українську пісню, козацьку думу, пробуджує національну свідомість.

В репертуарі кобзаря:

«Дума про козака Голоту», «Дума про козацьку бандуру»

6 пісень на  кримськотатарській мові, одна із них «Національний Гімн кримських татар»

20 історичних пісень: «Ой, Морозе, Морозенку», «Женці», «Пісня про Мазепу», «Та вже років 200», «Тиха Кубань»…

Чумацькі пісні: «Ой, ходив чумак», «Ой, у полі криниченька», «Взяв би я бандуру», «Ой, виїхав Ревуха»…

Ліричні пісні: «Накрутили кучері дівчата», «Чого сумуєш, Україно», десь більше 10 пісень.

Своїм мистецтвом Остап Кіндрачук продовжує давні традиції українських козаків – співає не тільки в концертних залах, а й на вулицях, площах.

Один раз на тиждень кобзар обов’язково виходить до людей:

Кожного тижня співає на Набережній в м. Ялта, раз на тиждень – в Алушті, раз на тиждень – в Алупці, раз на тидень – в Лівадії.

Під час святкування 500-ліття Запорозької Січі лунали пісні в виконанні Остапа Кіндрачука в м. Запоріжжі.

Співав кобзар і в Києві на з’їзді кобзарів України в травні 1990 р., в березні 1991 р. – у Львові на Шевченківському святі і відкритті школи кобзарів, часто виступає з капелою з капелою бандуристів, як для ялтинського глядача, так і для іноземних туристів, оспівуючи історію козацтва, історію України, історію Криму. Всього в репертуарі кобзаря близько 100 пісень.

Дякуючи кобзарському таланту і філософській натурі, Кіндрачук дарує кримчанам і свої письмові дослідження з історії українського і кримськотатарського народів (журнал «Україна» № 41-43 за 1990 р.). «Мово рідна, слово рідне» — («Україна» 1969 р.) Театральні здобутки – «Ялтинська Маруся Чурай» («Жовтень» 1987 р.). Публікації в газеті «Культура і життя» — «Увічнимо  Самійла Кішку» (1990 р.) Про вклад українців в  історію, культуру і економіку Криму. «Чи в Ялті кам’яні господарі» — про музей Лесі Українки (1990). Публікації в газеті «Радянський Крим»: «Довгий шлях до моря», «Чубаті мореплавці», в газеті «Колгоспник Придністров’я»: «Забуті сторінки історії», «Дзвінке відлуння тисячоліть» — про історію кобзарського мистецтва в Криму, Кубані та Причорномор’я. Кіндрачук має більше 50 публікацій.

Тяжка доля спіткала кобзарське мистецтво і самих кобзарів на Україні, та кримська земля зберегла одного володаря дум – Кіндрачука Остапа Юрковича.

ГОЛОВА КРИМСЬКОГО КРАЙОВОГО ТОВАРИСТВА ім.. Т. Г. ШЕВЧЕНКА «ПРОСВІТА»  —  А. В. ПЕТРОВА.

Отже будучи таким чином визнаним кобзарським першопрохідцем Криму в його новітній історії, Остап від несподіванки був до краю зворушений. Приймаючи диплом, він, як завжди в таких випадках, страшенно зніяковів і запевнив присутніх у тому, що попри перебільшення його заслуг перед українською громадою Криму, він тепер зобов’язаний всіма силами дотягуватись до зображеного в дипломі кобзаря.

Таким чином Остап став першим лауреатом Премії ім.. Степана Руданського і, як потім вияснилось, останнім, оскільки наступні роки ідея цієї премії не була підтримана Кримським Фондом культури. Тим не менш Остап оцінив цю нагороду надзвичайно високо – адже вона дала йому змогу подивитись на себе очима національно свідомих українців-кримчан, кримських просвітян, чия думка була зафіксована в формулюваннях Диплому і вкладиша

Як би там не було, але цей рукописний Диплом лауреата премії імені патрона ялтинських бандуристів Степана Руданського Остап сприйняв, як дорогоцінну реліквію, як свідчення його світлого сліду на духовній ниві Рідної України і не менш Рідного Українського Криму. Сліду, на який він все-таки спромігся після безконечно довгої задушної імперської ночі, під-час якої він мало не зневірився у перспективах визвольних змагань десяткованих, селекціонованих і асимільованих цією імперією, українців. І перш ніж самому загинути останнім українським Могіканом Ялти, він мусив докладати чимало зусиль, щоб зберегти Рідну Україну хоча б у стінах своєї домівки, а по можливості, і з перемінним успіхом — в стінах Музею Лесі Українки, ну і звичайно ж – у звуках своєї бандури…

* * *

І все-таки, які б високі похвали Остаповим кобзарським досягненням не проголошувались, він все ще залишався в першу чергу моряком, хоча й не мислив свого життя без бандури.

09.01.1992 р. екіпаж б-к «Кримчанин» в повному складі, включно зі змінним помічником капітана Остапом Кіндрачуком і його бандурою, на чолі з  капітаном Котсалайненом Валерієм Степановичем, вирушив на своєму судні в один із севастопольських доків на профілактичний ремонт. Потягнулись довгі робочі будні, тижні і місяці з очистки підводної частини корпусу від іржі і фарбування антикорозійною фарбою, та заміни спрацьованих деталей у головних двигунах і допоміжних механізмах машинного відділення.

Після кожної робочої п’ятиденки – вихідні субота й неділя, які екіпаж часто проводив у Ялті, в родинному колі. Остап теж навідувався додому, але не завжди. Його вабила діяльність найактивнішого в Криму Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в Севастополі, яке функціонувало неподалік від готелю, в якому замешкав екіпаж «Кримчанина». Як і в Ялті, севастопольські ТУМівці для початку організували для своїх дітей українську недільну школу і розгорнули боротьбу за вивчення української мови в школах Севастополя. Це завдяки пропагандистським зусиллям та агітаційним матеріалам севастопольських ТУМівців-просвітян 57% мешканців міста проголосували за Незалежну Україну. Все це відбувалось на фоні загальноукраїнських державотворчих процесів, відзначених появою таких державних атрибутів, як введення купоно-карбованців – тимчасової сурогатної валюти для витіснення з  ринку радянських рублів (10.01.1992 р.), затвердження Верховною Радою України  музики державного гімну «Ще не вмерла Україна» (15.01.1992 р.), державного синьо-жовтого прапора (28.01.1992 р.), малого герба тризуба (19.02.1992 р.)

 

Навідуючись в севастопольський осередок українського просвітянства, Остап мимоволі дуже швидко опинився в епіцентрі подій, доленосних для  Криму. Засновником ТУМу і керівником севастопольських просвітян був енергійний морський офіцер Микола Гук, уродженець Прикарпаття, який на одному з зібрань запримітив Остапа з бандурою і негайно включив його не тільки до програм просвітницьких заходів, але й до участі в зібраннях проукраїнськи налаштованих флотських офіцерів, мічманів і матросів. Дуже тепло до Остапа віднеслись і інші члени Товариства, особливо член Народного Руху України Микола Кіма і журналіст Володимир Притула, який організував випуск просвітянської україномовної газети «Промінь». Вони запросили Остапа виступити на святковому вечорі, присвяченому дню народження Лесі Українки 24.02.1992 р., і Остап виконав на сцені пісню на слова поетеси «Згадаймо нині всі тяжкії муки» і Шевченків «Заповіт». Його зовсім не засмутило те, що його виступ «потонув» у загальній програмі вечора, де успішно виступили просвітянські колективи Українського народного хору і драматичного гуртка з виставою «Лісової пісні» Лесі Українки.

Повністю віддатись радості від національного відродження України в Криму севастопольським просвітянам, як і всім кримським українцям, а отже й Остапові, заважала організація РДК (Республиканское Движение Крыма), очолювана Юрієм Мєшковим.

Мєшковці організували ініціативні групи РДК, які зібрали необхідну кількість голосів за проведення загальнокримського референдуму про вихід Криму зі складу України при повній відсутності реакції з боку центральної української влади. І хоча очільник Верховної Ради Криму Микола Багров наклав на цей референдум тимчасовий мораторій, але радості від цього не додалось, бо через нерішучість і зволікання української влади українські активісти зазнавали дошкульних втрат на всіх ділянках державного будівництва в Криму, а зокрема й у військово-морській сфері…

 

 

Остапа уже не дивувала наявність у ТУМі  офіцерів військово-морського флоту, які проводили просвітницьу діяльність серед моряків Чорноморського Флоту і розпочали наполегливу боротьбу за створення Військово-Морських Сил України. У відповідності з січневим закликом Президента України до всіх військовослужбовців колишнього СРСР скласти присягу на вірність народу України,  до неї з 18.01.1992 р. одна за одною почали приводитись структурні підрозділи і екіпажі деяких кораблів Чорноморського флоту. 29.01.1992 р. Міністр оборони України Костянтин Морозов у телеграмі командувачу ЧФ вимагав привести до присяги увесь флот, що зустріло спротив командування і мабуть злякало президента Кравчука. Про це свідчили висловлювання активістів-офіцерів, ініціаторів створення Військово-морських сил України, які він власними вухами чув  на одному з флотських зібрань.

Остап був присутній наа зібранні, де йшла мова про те, що всі сухопутні війська СРСР уже склали присягу України, а Чорноморський флот відстає через нерішучість Президента Кравчука. Емоції в залі вирували, як у жерлі вулкана перед виверженням – присутні слухали звіт членів делегації командного складу Чорноморського флоту про результати поїздки до Києва. Делегація намагалась інформувати Уряд і Президента України про бажання 70-80% моряків-чорноморців прийняти присягу на вірність Україні. Делегат у відчаю скаржився на незрозуміле небажання владних посадовців скористатись сприятливим моментом і реалізувати право Української держави на Чорноморський флот.

– А президент просто уникав зустрічі з нами! – завершив делегат.

Виступили ще декілька чорноморців, Остапові запам’ятались прізвища лише деяких учасників зібрання: Ігор Тенюх, Мирослав Мамчак, Євген Лупаков. Ну і, звичайно ж – голова ТУМу-Просвіти Микола Гук, який для підбадьорення присутніх запропонував послухати Остапову бандуру. Це він привів Остапа з бандурою, щоб піснями «розрядити атмосферу». І Остап «розрядив» її, як зумів. Він виконував: «Гей, я козак з України», «Не сміє бути в нас страху», «Гей, зібрались козаки матір рятувати», «Українці, братове мої обніміться в позабутому Богом Криму»,  — а командири слухали, напружено дивлячись Остапові у очі, ніби надіючись в його піснях знайти шляхи розв’язання цілого вузла флотських і пов’язаних з ними загальнодержапних проблем…

В усі наступні роки і десятиліття, коли почали збуватися  передбачені на тому зібранні найпохмуріші сценарії, в Остаповій пам’яті оживають ті рішучі, напружені погляди моряків-чорноморців, як тяжкий докір українському незнищенному – «та якось то воно буде!..».

На цьому «кобзарська місія» Остапа в Севастополі не припинилась. Ще не раз він виступав на зборах ТУМу, зокрема  вдало «вписався» зі своєю бандурою в урочисте святкування просвітянами Шевченківських днів у березні, отримавши в нагороду дуже цікавий томик Івана Нечуя-Левицького з двома романами – «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський». А всередині – зворушливий дарчий підпис: «Дорогому Кобзареві, будителю духу свободи нашої, п. Остапу від українців Севастополя на добру згадку».

* * *

Незадовго до Шевченківських свят Остап разом з усіма членами Товариства, членами екіпажу свого б-к «Кримчанин» і рештою севастопольців та мешканців Криму, 1-го березня 1992 р. пережив феєричне потрясіння, пов’язане з приїздом у Севастополь, очоленого народним депутатом ВР України Степаном Хмарою, культурологічного спец-поїзда «Дружба» з участю групи народних депутатів, преставників громадських організацій з 18 областей України, народного ансамблю, церковного хору, 4-х священників (для відправлення панахид в Одесі, Херсоні й Севастополі по загиблих у минулих війнах українських вояків), а так же 500 «січових стрільців» (так себе назвали члени УНА-УНСО) для охорони – всі вони розмістились у 17-ти вагонах поїзда.

Метою однодумців Степана Хмари, що прибули з ним, крім згаданого відправлення панахид, була досить-таки своєрідна спроба хоч трохи компенсувати пасивність владного Києва у відстоюванні державницьких інтересів у Криму.

Це треба було бачити, як, не зважаючи на перешкоди очільників Севастополя, «похід» Степана Хмари досягнув центра міста! І Остап все бачив! Бачив, як від несподіванки заціпеніло все місто,оли к горстка сміливців з «поїзда дружби» з зухвалою гордістю крокували центром міста мимо мовчазних похмурих рядів недоброзичливих глядачів. Дивлячись на стрільців, Остап пригадував і порівнював з «десантом» Хмари два недавні козацькі фестивалі в Запорізькому краї, на який були перекинуті масштабні мистецькі, науково-інтелектуальні і політичні сили, які змогли майже миттєво повернути зманкуртизованому Придніпров’ю національну свідомість…

– Ех! – думав Остап, — як би з «поїздом» Степана Хмари одночасно приїхали «поїзди» історико-наукових конференцій, «поїзди»  іскрометного народного мистецтва з усіх регіонів України, «поїзди» толерантної народної дипломатії, і то не лише в Севастополь, але і в інші міста Криму, в яких ще жевріє українське життя, тоді Крим, як і Придніпров’я, гармонійно злився би з Україною!.. А так…

І в Остапа стискалось серце від поганого передчуття…

Хода культурологічного «десанту» Степана Хмари в Севастополі висвітлювалась місцевим телебаченням з упередженими коментарями. Остапові, як і решті телеглядачів, запам’ятались кадри, які оператор знімав мабуть лежачи на спині – на них видно було велетенські ноги молодих людей в уніформі січових стрільців, які марширували мимо оператора, мало не наступаючи йому на об’єктив. Акцентувалась непримиренна реакція на приїзд гостей проросійськи налаштованої частини севастопольців.

За повної відсутності в Севастополі української преси, відгуки на цю неординарну подію Остап змушений був черпати лише з доступної преси. Для прикладу — замітка з друкованого органу КПУ.

 

СЕВАСТОПОЛЬ Здивовано ахнув,

(Газета “Правда України”, березень 1992 року)

Місію, з якою побували у Севастополі минулої неділі члени Української національної асамблеї, її дітища — організації Української національної самооборони та інші туристи зі Львівської області на чолі з народним депутатом України Степаном Хмарою, доброю ніяк не назвеш. Щоправда, мета була шляхетна — справити панахиду за 120 українськими старшинами, убитими 1918 року більшовиками у Стрілецькій бухті. Але як її робили львівські стрільці! Як вони проникали на територію зачиненого міста!

Як повідомив прес-центр Чорноморського флоту, 1 березня о сьомій годині ранку в районі залізничної станції Верхньо-Садове зупинився туристичний потяг, в якому перебували львівські «оборонці». На прохання працівників УВС Севастополя надати дозвіл на в’їзд до прикордонної зони вони відповіли відмовою. Войовничі пасажири відразу були зняті з поїзда. Вимагаючи негайно пропустити їх у місто, гості зі Львова – близько 900 осіб – блокували залізничний проїзд.

Того ж дня відбулася екстрена нарада виконкому міської Ради, де було ухвалено рішення дати можливість 337 стрільцям зі Львова побувати у місті-герої.

Несподіваним цей візит був лише для севастопольців. Інші – місцеві патріоти з Республіканського руху Криму – були до нього готові. Постаралися і незалежні журналісти з незалежної «Кримської правди», котрі оперативно відгукнулися на цю подію хльосткою реплікою «Вже лякають». У ній прибуття на півострів «поїзда з бойовиками» безпосередньо пов’язується із заявою-зверненням Президії Верховної Ради України до народу та Верховної Ради Криму. Якщо звідки й виходить загроза, розтлумачив автор непильного населення півострова, то тільки з Києва. Напередодні ця ж газета у замітці «Третій штурм Севастополя» вже «лякає» обивателів озброєними до зубів ножами, фугасками та напалмом стрільцями, викликавши певне збудження у кримчан..

Але чи так виявився страшний біс, як його намалювала «Кримська правда»?

Як з’ясувалося, організатор турпоїздки місцями бойового шляху Української повстанської армії, витрати на яку сплатило мале підприємство (що побажало залишитися невідомим), народний депутат України Степан Хмара свої дії ні з ким не погодив. Діяв по-партизански, на свій страх та ризик. І хоча жодних ножів, фугасок і напалму у хлопців, які його супроводжували, не виявилося, все ж таки колона з 300 людей під прапорами Української повстанської армії на вулицях Севастополя виглядала досить зухвало.

Пройшовши від Графської пристані до колишнього храму святого Михаїла (нині один із корпусів музею Чорноморського флоту), учасники походу зупинилися. Священики, що прибули з ними, справили панахиду за 120 українськими старшинами, вбитими у 1918 році.

На жаль, місія гостей не закінчилася. Принагідно вони вирішили поагітувати севастопольців «за Україну», не приховуючи при цьому своїх націоналістичних уподобань… Учасники походу намагалися розповсюдити серед городян спецвипуск «Українські обрії», присвячений майбутньому українському флоту.. Яку це викликало реакцію у мешканців і так до межі наелектризованого міста, неважко здогадатися.

Гостям же такий не надто доброзичливий прийом не сподобався. Незважаючи на те, що дозволу на проведення мітингу не було, Степан Хмара відразу спробував його відкрити. З усіх боків понеслося улюлюкання прихильників РДК. Їхні вигуки «Провокація не пройде!», «Крим залишиться незалежним!» остаточно вивели оратора із себе. Не знайшовши переконливих аргументів, Степан Хмара пригрозив, що якщо знадобиться, приведе в місто мільйон стрільців. “Ми ще сюди повернемося!” – Пообіцяли його прихильники.

До великого скандалу справа, на щастя, не дійшла. Господарі виявили витримку та спокій, ще раз довівши свою приналежність до міста високої культури, який завжди відрізнявся Севастополь. Зовсім інше враження залишили себе гості. Повертаючись із Севастополя до Інкермана, де на них чекав турпоїзд, на катері «Персей» Вони зірвали з флагштока червоний прапор і прикріпили свій, викликавши обурення у всіх присутніх. Але не лише пасажирів катера образила така поведінка непроханих гостей. Севастопольське відділення Руху. міська організація всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, місцеве відділення спілки офіцерів України заявили про свою непричетність до подій, засудили провокаційні дії.

І лише лідери Республіканського руху Криму із задоволенням потирають тепер руки. Про таку потужну «підтримку» з боку народного депутата України Степана Хмари напередодні референдуму вони не могли й мріяти.

Ольга ПРОНІНА. Кор. «Правди України»

 

Набагато пізніше про своє порівняння грандіозного святкування 500-річчя Запорізького козацтва із занадто мініатюрним «поїздом дружби» Остап сказав самому Степанові Ільковичу, коли той випадково потрапив у гості до ялтинських просвітян.

– Щоб «розбудити» Українців Криму, Степане Ільковичу, на пів-острів мало прибути 100 таких «поїздів дружби», як ваш, а натомість він лише роз’ятрив антиукраїнські настрої проросійської частини кримчан!.. – і народний депутат згідно кивнув.

* * *

Ще однією важливою для Остапа подією стала публікація його роздумів «Право на слово», про історичні передумови тієї ситуації, що склалась у Криму. А все почалось в один із приїздів Остапа з Севастополя додому на вихідні дні. Там його застала власкор газети Верховної Ради Криму «Крымские известия» Людмила Шершньова. Вона недавно переїхала жити в Крим з Казахстану і ще не встигла зорієнтуватись в тій напруженій атмосфері, що  панувала на пів-острові. Влаштувавшись власним корреспондентом «Крымских известий», пані Людмила на свою голову побачила в редакції купу фотографій, присланих з Ялти Остаповим приятелем фотографом Миколою Орловим з зображеннями козака-бандуриста, його дітей – Олесю в українському костюмі з віночком на голові і Назарка в козацькому вбранні, та ще й озброєного до зубів шаблею, кинжалом, пістолем і… бандурою. Небуденні фотографії вразили уяву журналістки, викликали в неї бажання «внести свіжий струмінь в черствий офіціоз парламентської газети» і спонукали її прийти з візитом до Остапа:

«Когда я впервые  увидела эти снимки, то спросила у фотографа: что это за орёл степной, казак лихой? Не иначе, как из Запорожской Сечи перемещён в наши дни фантастической машиной времени. Где ж ещё такие казаки остались – с золотой серьгой в ухе, с раскошными закрученными усами, прокуренной трубкой, да и ещё с певучей серебряно-струнной бандурой?

Но казак оказался не бутафорным и не из кино, а самый, что ни на есть настоящий. Живёт в Ялте. А по профессии он – судоводитель, сменный капитан буксира «Крымчанин»…»…

 

Продовжила свій текст Шершньова кількома епізодами з Остапової біографії, висловила захоплення Остаповою колекцією прикладного мистецтва, багатою книгозбірнею, нагадала про його журналістські «проби пера», згадала й про дітей, і на цьому могла б завершити… Так, ні ж! Засвербів язик у пані Людміли, й вона необачно поставила Остапові фатальне напівзапитання-напівзавдання, яким і закінчила свою газетну розповідь:

«На мой вопрос, что его волнует сегодня, о чём он хотел бы рассказать на страницах нашей газеты, Остап усмехнулся и сказал:

— Так не опубликует же ваша газета, если я напишу о том, что меня волнует…  А потом всё-таки прислал письмо.

Сегодня мы предлагаем вашему вниманию полемические заметки ялтинского бандуриста, посетовавшего, что крымские газеты его «на дух» не переносят… Думаем, что собеседников у него будет достаточно.    Людмила Шершнёва, наш собкор, г. Ялта

 

В реальності їхня розмова склалась дещо по другому…

Остап саме в цей приїзд привіз з собою із Севастополя готовий рукопис статті «Право на слово», написаної під враженням антиукраїнських настроїв у Криму після від’їзду «стрільців» Степана Хмари. Таку статтю опублікувати в Криму було неможливо, і він збирався послати її в Київ, у газету «Культура і життя». Своїми думками з цього приводу Остап поділився з Людмилою Шершньовою, показавши їй рукопис.

– А мы попробуем опубликовать её у себя! – сказала кореспондентка, пробігши очима пару абзаців…

«Крымскиє известия» за 31.03.2022 р. – вступне слово Л. Шершньової зі світлинами М. Орлова до Остапової статті «Право на слово»

 

Так в «Крымских известиях» 31.03.2022 р. на першій сторінці з’явились світлини Остапа, Олесі й Назара з їхніми козацькими атрибутами і вступним коментарем Людмили Шершньової, а всю другу сторінку зайняв лист-допис «Право на слово». І то лише завдяки тому, що головний редактор, як потім пояснили Остапові, був чи то у відпустці, чи у відрядженні.

В статті, серед іншого. автор докоряв кримській адміністрації, що вона найретельнішим чином не допускає появи Криму таких українських джерел інформації, як «Український історичний журнал», «Пам’ятки України», «Культура і життя», «Літературна Україна». І в результаті кримчани знають про Севастополь лише як про місто лише російської і нічиєї більше слави. Знають про історію Криму лише, як про складову частину історії Росії, оминаючи факти українських сторінок цієї історії.

Дальше Остап перейшов до розгорнутого перечислення фактів історії і сьогодення, які для кримчан недоступні внаслідок багатовікових традицій інформаційної блокади. Мова пішла про нескінченний перечень діянь на території  Криму Славного Війська Запорізького, яке допомогло Росії успішно захиститись від турецької і польської експансії і допомогло завоювати для неї Крим. Нагадав про те, що з 30 полків російської армії під-час оборони Севастополя 1854-55 р.р. 12 полків були українські, 6 білоруських, 5 польських, 2 литовських, та й ті 5 ніби то «чисто» російські полки були «розбавлені» татарами, якутами й іншими «інородцями». Про те, що Чорноморський флот в 1914-18 р.р. складався на 75-90% з українців, та й на даний момент їх там є 60-70%…

Дальше Остап детально перераховував дані переписів населення з переважаючим відсотком українців. Обґрунтував неможливість існування Криму поза межами України. Писав про занепад української і кримськотатарської культур, мов, шкільництва, про зусилля по їх відродженню і про бар’єри, виставлені кримською владою протии цього цього відродженн.

Це лише дещиця з опублікованого в статті.

На поставлене спочатку запитання щодо його бажань, Остап відповів: «… перш за все – рівності всіх народів у можливостях розвитку просвіти, культури, преси, національних особливостей, релігії. Якщо вже кожний 4-ий (здогадно) кримчанин – українець, а каждий 5-ий – кримський татарин і т.д., то нехай кожна 4-а школа, 4-й музей, 4-й театр, 4-а газета, четверть ефірного часу в Криму будуть українськими, відповідно кожна 5-а частина буде кримськотатарською. Таке ж співвідношення – в органах  влади. В окремих випадках допускаються пріоритети для малочисельних, репресованих народів…».

Боже! Що після виходу цього номера газети почалось!

Саме на цей час в редакцію повернувся головний редактор, який розпорядився не допустити продаж цього номера газети в кіосках і покарати Людмилу Шершньову суворою доганою. Уціліли лише ті екземпляри, що поштарі рознесли передплатникам, як правило проросіської орієнтації.  Один з таких підпищиків з єхидним коментарем дав Остапові цей номер. То ж подібним  підпищикам ніщо не завадило протягом наступних чотирьох місяців майже через день посилати на Остапову адресу «громи і блискавки» шаленої критики. Заради справедливості треба сказати, що серед критиків Остапової позиції редакція допустила одного-двох його однодумців та захисників, і то таких, що… статтю не читали, але все ж…

Іронією ситуації в цих газетних баталіях для Остапа було те, що просвітяни в Ялті навіть не підозрівали про них. На відміну від Остапа, який вважав, що протистояти опонентові легше, коли знаєш з газет про його плани й задуми, ялтинських українців нудило від антиукраїнських висловлювань в пресі…

* * *

На початку квітня 1992 року Остап на відремонтованому буксирі «Кримчанин» разом з екіпажем повернувся із Севастополя в Ялту, яка стала для нього такою ж рідною, як і село Котиківка, де він народився.

В Ялті на нього чекали не любима робота на судні, його затишна сімейна гавань в колі дружини і дітей, миле спілкування з найближчим другом-наставником Олексієм Федоровичем та однодумцями-просвітянами і кобзарювання у вільні години.

Завдяки Олексію Нирку, який в першій половині квітня 1992 р. вперше в Ялті організував «Фестиваль кобзарського мистецтва Криму і Кубані», Остап з ентузіазмом знову переключився зі своєї романтичної морської стихії на чарівну стихію кобзарської творчості, залучивши до неї і своїх дітей, з якими в статусі сімейного тріо взяв участь у фестивалі. Він раював, слухаючи виступи окремих бандуристів і ансамблів Кубані і Криму. А сольний виступ студентки Ялтинсського педучилища і учениці О. Нирка, кримської татарки Аліме Байрамової, яка поєднала українську пісню і бандуру з кримськотатарським національним костюмом справив на всіх незабутнє враження, після чого брат Аліме попросив її і Остапа разом сфотографуватись, змусивши останнього гірко пошкодувати, що не має привички брати з собою фотоапарат. Так вони й поїхали додому, не встигнувши зробити для Остапа екзотичне фото, на якому він одягнений в одяг кубанського козака, Аліме – в татарському вбранні, і обоє – з бандурами. А жаль!..

18.04.1992 р. активістка ялтинської «Просвіти» Світлана Кочерга на шпальтах київської газети «Культура і життя» повідомила читачів про кобзарський фестиваль в Ялті, душею якого був О. Ф. Нирко і його Капела бандуристів ім. Степана Руданського, а ще – «…загальну увагу глядачів на ньому привернув виступ тріо бандуристів Кіндрачуків: Назара, Олесі і Остапа».

23.04.1992 р. Український тижневик у Парижі «Українське слово» на цю ж тему помістив інформацію О. Шуста «Фестиваль кобзарського мистецтва».

Після фестивалю Остап знайшов час для реалізації однієї із своїх нав’язливих ідей – залучити ялтинських екскурсоводів до висвітлення не лише російських, але українських сторінок історії Криму і Ялти. Дізнавшись про збори в Ялтинському екскурсбюро, він прийшов на них і, попросивши слова, довго розмахував перед очима присутніх цілим оберемком своїх газетних публікацій і цитував витяги зі своїх статей: «Днепровая Чайка», «Легенда о Богатырь-горе», «Театр малороссов», «О чем умолчал экскурсовод», «Море и… бандура», «Долгий путь к морю или, О чем молчат экскурсоводы», «Чубаті мореплавці», «Увічнимо Самійла Кішку», «На козацьких шляхах» — всі вони були надруковані з 1976 по 1990 роки в газетах «Советский Крым» (Ялта), «Кримська правда» (Сімферополь), «Моряк» (Одеса), «Чорноморська комуна» (Одеса), «Культура і життя» (Київ).

Наостанок Остап продекламував Тараса Шевченка:

Уже мабуть десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито –

Ніхто не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

В своє оправдання він сказав, що хоча йому й далеко до геніального поета, але виходячи з того факту, що ялтинські екскурсоводи уперто ігнорують його, Остапові, напрацювання, яких за 14 років накопичилось на цілий том – аналогії з Шевчеенковим докором своїм землякам напрошуються самі собою…

Керівництво Ялтинського екскурсб’юро «втішило» Остапа тим, що воно недавно прийняло рішення відповідно до постанови з Києва відкрити на днях одномісячні курси україномовних екскурсоводів, випускники яких матимуть змогу реалізувати всі Остапові ідеї. Оскільки ці курси невдовзі дійсно були організовані і проводились у вечірні години, Остап запропонував донці Олесі записатись на них, — а раптом в житті пригодиться. І Олеся, яка перед тим закінчилась таким же способом курси машиністок і оволоділа навиками роботи на друкарській машинці, погодилась. А заодно й поцікавилась – чому начальство вирішило, що українські сторінки Криму мають висвітлювати лише україномовні гіди, а російськомовним залишили російську тематику без змін. І Остап визнав, що його боротьба за кримську україніку ще далека до завершення. Олеся, крім згаданих курсів, які закінчила в травні 1992 року, до 1995 року навчалась в Ялтинському педучилищі, потім поступила до Львівського університету, і набутий фах гіда не встигла реалізувати.

А тим часом Верховна Рада України 29.04.1992 р. прийняла Закон «Про статус Автономної Республіки Крим», який утримував пів-острів у правовому і конституційному полі України. У відповідь Верховна Рада АР Криму 05.05.1992 р. ухвалила Акт про проголошення незалежності Криму, а на 02.08.1992 р. призначила референдум на його підтвердження, а через день, 06.95.1992 р. кримські парламентарі прийняли Конституцію АРК

Почались переговори між Сімферополем і Києвом, внаслідок яких ВРУ 30.06.1992 р.прийняла Закон «Про розмежування повноважень між органами влади України і Криму».

Ця «війна» загальнодержавних і кримських законів велась на фоні падіння виробництва, інфляції, росту цін, «дикої приватизації», розгулу криміналітету, проблем облаштування кримських татар.

В цей час загального зубожіння населення, сепаратних процесів і початку «човникових міграцій», символом яких стали ручні двоколісні коляски-«кравчучки» (названі так по прізвищу президента Кравчука), Українське телебачення почало регулярно (здається раз на тиждень) показувати на УТ-1 программу «Не все так погано в нашому домі!». Ведучою цієї програми на початку 1990-х років була миловидна віце-президентка Держтелерадіо України Людмила Лисенко.  Наприкінці квітня 1992 року Людмила Олександрівна приїхала в Ялту запросити до участі в цій телепрограмі представників різних народів, які населяють Крим, щоби у київській студії на прикладі їхнього спілкування між собою і телеведучою продемонструвати телеглядачам України, що «не все так погано в кримському «домі», як це подають тенденціййно налаштовані політики Криму.

30.04.1992 р. о 9 год. 55 хв. за столом у студії Українського телебачення під прицілами телекамер та юпітерів і під патронатом теле-ведучої Людмили Лисенко на екранах телевізорів всієї України (і Криму) з’явились запрошені ялтинці, серед яких в українських вишитих сорочках виділялись голова Ялтинської «Просвіти» Олександр Лашко, Остап Кіндрачук, ще одна жінка-українка з двома дітьми, братиком та сестричкою і чоловіком-кримчаком, одягненим в чорне. Поряд з Остапом сиділо кримськотатарське подружжя у звичайних європейських костюмах, — видатний композитор і скрипач-віртуоз Назим Амедов і його дружина-піаністка Майя, яких він добре знав по участі в спільних фестивалях. Дальше – подружжя росіян в національних костюмах.

Похмурий дядько з апломбом незаперечності, мабуть режисер, розділив передачу на два відділення. Перше – було присвячене мистецьким виступам учасників, в проміжку між якими всі, навіть російсько-мовна пара, спілкувались між собою і з ведучою українською мовою. Найбільше мова йшла про взаємозбагачення національних культур, що підтверджувалось прикладами виступів учасників передачі…

Остап виконав пісню на слова кримського українського поета Данила Кононенка «Українці, братове мої, обніміться в позабутому Богом Криму», потім співав народну кримськотатарську пісню «Біз кетеміз Кримдан» («Ми покидаємо Крим»). Назим і Майя віртуозно виконали варіації кримськотатарської «Хайтарми», європейську музичну классику. Хлопчик і дівчинка під акомпанемент гітари батька-кримчака співали українську пісню, «Ой, на горі два дубки» й танцювали народний танець кримчаків. Таким чином демонстрація гармонійних міжнаціональних стосунків у Криму проходила в щирій і доброзичливій атмосфері. Але лише до перерви!..

Під-час перерви режисер сказав, що у другому відділенні передачі виступатимуть учасники-росіяни, після чого всі інші мають перейти на російську мову спілкування.

Остап спробував говорити по-українськи, але режисер лютим жестом показав, що «бунтарів» видалить з передачі. Мабуть телевізійники дуже хотіли «прогнутись» перед владоможцями Криму, в надії добитись їхньої прихильності до України.

Потім телеглядачі у своїх відгуках, а ялтинські просвітяни на своїх зібраннях, хвалили перше відділення і засуджували скованість і неприродність учасників – у другому…

* * *

Відразу при поверненні в Ялту, Остапові з Артека власною персоною зателефонував сам… «сеньйор» (керівник) українського «Пласту» Сполучених Штатів Америки Нестор Колцьо.

Виявилось, що з 30 червня до 8 липня 1992 р. в Артеку проводились курси провідників морського пластування України під керівництвом цього американського сеньйора. Отримавши від свого друга професора Володимира Пилишенка номер телефона Остапа, пан Нестор запросив його виступити з бандурою перед зібранням пластунів.

І ось в передвечір’ї 04.07.1992 р., як належить канонічному Козакові Мамаєві, на лісовій галявині біля підніжжя гори Аю-Даг, під кримським вічнозеленим «кам’яним» дубом, у відблисках велетенської ватри Остап з натхненням грав на бандурі, виконуючи найкраще з своєї «Пісенної історії України» ддя трьох десятків майбутніх провідників українського «Пласту». Нагородою йому були довготривалі оплески, осв’ячена спільною молитвою вечеря із спільного казана і дві книжки – «Біблія» з печаткою морських пластунів і «Великий порадник та інформатор для морського пластування», проілюстрований професором Володимиром Пилишенком і підписаний дарчим автографом автора Нестора Колцьо. Для затятого книголюба, яким завжди був Остап, ці книги стали справжнім скарбом…

* * *

На початку липня 1992 року в ялтинську “Просвіту” прийшло запрошення від депутата Сімферопольської міськради Валерія Тамбовцева, який від імені козацької ініціативної групи запрошував ялтинських козаків прибути в сімферопольський окружний Будинок офіцерів на Установчу Козацьку Раду. В програмі — заходи по створенню української козацької організації в Криму на противагу Таврійсько-Донському козацтву Юрія Мєшкова. Тож на другий день після виступу перед пластунами, 05.07.1992 р. Остап з бандурою і 5 ялтинських послідовників козацької ідеї, включно з головою “Просвіти” Олександром Лашко і екс-головою Олексієм Нирко вже були в сімферопольському Будинку офіцерів серед гамірних делегатів із Севастополя, Керчі, Євпаторії і інших населених пунктів Криму. Було так же чимало гостей з козацьких організацій материкової України, які виділялись шикарними козацькими костюмами, розкішними чубами-“оселедцями” на голених головах, холодною зброєю, майстер-класами з фехтування, і навіть із самозахисту беззбройного козака від озброєного кинжалом нападника. Зрештою організатори пригасили ейфорійний настрій присутніх і приступили до розгляду проєкту Статуту новостворюваної організації Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, та інших документів, вибрали отамана (того ж таки Валерія Тамбовцева) і всю старшину, склали козацький реєстр, в який були включені прізвища всіх присутніх, накреслили програму діяльності в основному патріотичного й культурологічного напрямку і таке інше. Розходились новоявлені козаки під звуки пісні “Ой, зібрались козаки матір рятувати, гей, слави здобувати…”, яку виконав Остап під акомпанемент своєї бандури.

Повернувшись додому, ялтинські делегати, тепер уже козаки, прийшли до висновку, що значну частину накреслених на установчій Раді УТЗК завдань, вони досить успішно виконують у своїй “Просвіті”, тож продовжили свою просвітницьку місію уже в козацькій іпостасі, чекаючи на вказівки з Сімферополя.

* * *

20.06.1992 р. Остап отримав листа від свого батька Юрія: «Дуже прошу, Остапе, приїдь! А то моє сонце уже над заходом – може і не побачимось!»…

Але тоді з оформленням відпуски вийшла затримка – треба було чекати поки на буксир «Кримчанин» повернеться попередній відпускник-напарник. І ось в другій половині серпня 1992 р. Остап разом з дітьми Олесею й Назарком і бандурою на плечі подався у рідне село Котиківка біля міста Городенки на Івано-Франківщині, щоб провідати свою родину, друзів, набратись нових сил. Тамара свою відпустку використала для поїздки в Архангельську область побути зі своєю родиною.

З першого ж дня приїзду Остап втішався родинним теплом нараділись зустрічі, наговорились, назгадувались з батьком Юрієм, мачухою Євдокією, братом Богданом, його дружиною Оксаною й донечками Богданкою й Наталочкою, другим братом Дмитром, що разом з донькою Олесею приїхав з Омська, з Сибіру, а так же з двоюрідними сестрами Орисею  й Оксаною й двоюрідним братом-тезкою Остапом, чиїм батьком був вуйко (дядько) Микола, та ще з різними родичами. Всі вони з любов’ю дивились на Остапа і його дітей, а Остап – на них. Всі наслухались його бандури, а коли емоції трохи вгамувались, Остап подався до вірних шкільних друзів – Остапа (Івановича) Кіндрачука, Зіновія Сидора, погостив у Ярослава Терлецького, який мешкав у Городенці.

Потім Остап знову  поспішив у Городенку, яку з Котиківкою з’єднує триарковий міст «Три мости», та провідав свого набагато старшого і найщирішого приятеля не лише Остапа, але всієї його родини, колишнього політв’язня, громадського активіста і краєзнавця-енциклопедиста Івана Романюка. Той несказанно зрадів Остапові і його бандурі. Він відразу високо оцінив патріотичні пісні у Остаповому виконанні під бандуру, заявивши, що ці пісні треба донести до патріотів усього Прикарпаття, і тут же втішив Остапа, що така нагода буде буквально на днях у Коломиї (40 км від Городенки) на фестивалі патріотичної пісні. Іван Михайлович був співорганізатором цих святкових заходів і включив Остапа в концертну програму свята. 22.08.1992 р. у відповідності з отриманим від Івана Михайловича запрошенням Остап знаходився серед учасників велелюдного мистецького дійства в Коломиї.

* * *

Радісна подія чекала на Остапа при поверненні в Городенку. 24.08.1992 р. тут відбулось гучне святкування 1-ї річниці Дня незалежності України. І не тільки. О 10-й годині ранку відбулось богослужіння в греко-католицькому храмі, після якого священник оголосив, щоби при виході на вулицю прихожани звернули увагу на кобзаря Остапа Кіндрачука, який заграє  для них на бандурі.

Остапа обступили всі, хто вийшов з церкви, може зо три сотні його земляків, знайомих, родичів. Вони слухали його пісні, які він виконував з душею, розпитували між піснями про кримську всяку всячину, а потім накидали в кашкет  купу грошей, які він тут же передав священникові на храм.

В обід, неподалік від храму, відбулась ще одна знаменна подія – відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові в Городенці. Після урочистих доповідей представників міської влади й громадськості, до мікрофона запросили й Остапа. Він вийшов на поміст зі своїми дітьми. Після його слів подяки учасникам мітингу за можливість виступити на цій неординарній для Городенки події, малий Назар під доброзичливі усмішки слухачів продекламував Шевченків вірш «Нащо мені женитися», Олеся виконала на бандурі «Думи мої», а Остап – «Розриту могилу»…

Цю небуденну подію зафіксував фотограф-аматор, Остапів брат Богдан, і спогади про неї переплелись з тими незримими ниточками, що зв’язують Остапа з Рідним Краєм його дитинства і юності, з його незабутнім Котиківським (і Городенківським) Раєм…

* * *

09-11.10.1992 р. в Сімферополі відбувся І-й Всекримський конгрес українців, на який Остап, будучи одним з делегатів Ялтинської «Просвіти», покладав великі надії, оскільки на конгресі торкались тем, які його, як і всіх кримських просвітян, турбували найбільше – проблеми національного відродження українців Криму, аспекти їх консолідації. Після інших доповідачів на цю наболілу тему висловився і Остап, після чого проілюстрував свої слова піснею на слова Лесі Українки під бандуру.

Згадаймо нині всі тяжкії муки.

Що завдали Вкраїні вороги,

Кому не стиснуться в пориві руки

Від помсти справедливої жаги!

Слова про малопривабливу рису багатьох українців не доводити до завершення розпочату справу поетеса вклала в наступний куплет, виконаний Остапом з особливим акцентом..

Як жаль мені, що й цей порив погасне,

Як гасне все в душі невільній в нас.

Чи було би життя таке нещасне,

Як би вогонь ненависті не гас?!

На жаль, саме цей куплет виявився певною мірою пророчим

Попри те, що метою Конгресу була консолідація українства Криму для зміцнення української державності на території пів-острова, Конгрес не отримав достатнього резонансу, щоб реалізувати свою мету.

Головою Конгресу був обраний український підприємець Юрій Колесников, який власне й фінансував його проведення. Забігаючи вперед, треба сказати, що він пізніше організував ІІ-й Всекримський конгрес українців, який виявився останнім і… безрезультатним з трьох причин. По-перше — ні українська влада, ні громадськість не проявили не те, що підтримки, а навіть зацікавлення долею українства в Криму, по-друге – провладні опоненти конгресу через пресу і мітинги тиснули на Конгрес, використовуючи при цьому такі риси його учасників, як амбіції і самоїдство, що й стали третьою причиною того, що «й цей  порив погас»…

Про все це ще йтиме мова. І не раз…

* * *

18.11.1992 р.начальник Ялтинського морського порту зібрав усіх ветеранів підприємства, до яких належав і Остап. Він розповів про економічні й фінансові труднощі, які змушують керівництво порту продати частину плавзасобів, в тім числі і всі «Комети», що позбавить багатьох роботи. Тому він, Ліхачов, змушений просити портовиків пенсійного віку залишити свої посади і йти на заслужений відпочинок, щоб не скорочувати штати за рахунок молодих працівників. Кожному була призначена індивідуальна співбесіда. Остапові, в разі його відмови йти на пенсію, начальник запропонував посаду сторожа з місячним окладом, на який його родині вистачило би прожити… цілий тиждень. Це менше, ніж заробляла Остапова дружина Тамара після народження сина Назара в системі «Кримліфт» інженер-електриком…

Остап не збирався впадати в розпуку – в нього була «бандура — дружина вірная». Відповідно до його теперішнього досвіду кобзарювання, він протягом трьох місяців багатолюдного курортного сезону міг заробляти не менше, ніж на посаді капітан-механіка за цей же період. Щоправда, протягом трьох весняних та ще трьох осінніх місяців кобзарський заробіток був менший, але однозначно перевищував розмір пенсії. Залишались малолюдні ялтинські зими, які Остап і в статусі капітана привик проводити в кочегарках.

20.11.1992 р. Остап написав заяву про звільнення з роботи в Ялтинському порту в зв’язку з виходом на пенсію, а начальник, не гаючи ні секунди, щоб Остап не передумав, радісно її завізував.

Як не дивно, але радів і Остап, покладаючи всі надії на свою «кобзу вірную – бандуру мальованую», яка і душу йому зігріє, і тіло забезпечить всім необхідним.

А як же романтика моря і багаторічна причетність до мрійливо-молодецької водо плаваючої братії?!

Як показало подальше Остапове кобзарське життя, море від нього нікуди не ділось. Під-час його кобзарювання в Ялті, воно завжди поруч – як не перед очима, то за його спиною. І товариші його морські, навіть ті, яких уже нема серед живих, нікуди не поділись. І кораблі Остапові, навіть ті, що начальник продав грекам, а взамін купив собі «хатинку» на Кіпрі, — теж нікуди не ділись. Вони всю решту Остапового життя, і чим ближче до «червоної риски», якою завершується кожна старість, тим частіше приходять у його сни.

Серед розбурханих хвиль, під вітрилами шестивесельного «Яла» він, повний молодої енергії, мчить на пару з таким же молодим Льонею Хохловим.

Іншим разом він на катері «Іволга» пропливає мимо скелястого мису Ай-Тодор разом з життєрадісним пасіонарієм-бабником Володею Сафоновим і його  курортними «русалками».

І солений вітер свище біля Остапових вух під-час рейсів крилатих «Комет»… Сняться йому карколомні шторми і бучно-безшабашні застілля його колег-кометчиків.

 

Після таких нічних видінь Остап у своїй кобзарській реальності виспівує-видзвонює на бандурі:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі

У Чорному морі,

Тужать, тужать козаченьки

В турецькій неволі…

Або:.

Прикрасився місяць багрянцем,

І хвилі шумлять біля скал,

Поїдем, красуне кататись,

Давно я на тебе чекав..

 

Своєю пісенною мариністикою (як зрештою і піснями іншої тематики) Остапові вдається створити бажаний настрій для себе і для слухачів.

Ось так він створює наступальний настрій:

…Нерівний бій, «Корсар» крениться наш,

Рятуйте наші душі чоловічі,

Та крикнув капітан: «На абордаж!

Іще не вечір, іще не вечір!»

 

А такі куплети навівають ліричну меланхолію:

…Де б ти не плавав, всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах,

Знайду вітрило твоє в бурхливім моріі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш…

 

Тепер Остап отримав змогу переконатись, що він, як був моряком усі свої найкращі  роки жття, так і залишився ним до старості, хоч і… сухопутним. Бо виявилось, що моряк – це не лише спосіб життя, це і стан душі.

Ця  ж формула співпадає з формулою кобзарювання, яке так само є і способом життя і станом душі.

Ще будучи бравим капітаном-кометчиком, Остап у своїй статті «Бандура і… море», в газеті «Моряк» (1983 р.), ідентифікував свою приналежність до двох стихій – морської і кобзарської. І ось тепер ці дві стихії в їх дивовижному поєднанні, привели Остапа в перший рік Незалежної України. Рік, протягом якого виникали й набирали обертів руйнівні стихії зловісного характеру для молодої держави, пов’язані з політичною й економічною нестабільністю в суспільстві, з «дикою» капіталізацією, рекетом, кримінальними й сепаратистськими сюжетами. Тож підійшовши впритул до порога своєї старості, Остапові прийшлось з нуля починати науку виживання в нових стихіях.

12.11.1992 р. відповідно до Указу Президента України «Про реформу грошової системи України», купоно-карбованці були впроваджені в сферу безготівкового обігу, де до цього моменту все ще був російський рубель.. Тепер і готівковий і безготівковий обіг забезпечувався виключно українськими купоно-карбованцями.

— Ну, тепер життя із захищеним фінансовим ринком в Україні повинно покращитись, — думав наївний Остап, не маючи, як і більшість українців, ні знань, ні досвіду, ні уяви про фінансово-економічні проблеми молодої держави. Зате цей досвід мали і «богообрані» люди, дуже часто не українці, які, використовуючи, або й навмисно загострюючи інфляційні процеси, як за помахом чарівної палички, ставали володарями української банківської системи, а відтак і промислових підприємств, залишивши українцям візочки-«кравчучки» для «човникових» поїздок за кордон за дешевим товаром для торгівлі, або в пошуках праці. Прозріння в цьому плані для Остапа наступить десь в середині 90-их «рекетирсько-бандитських» років ХХ ст.

Кобзарюючи в круговерті гіперінфляції, Остап із затамованим подивом спостерігатиме, як люди платять за його гру, кидаючи в його чохол від бандури жменями знецінені купоно-карбованці, на яких спочатку значились номінали від одного до ста, а з другої половини 1992 року почали з’являтись номінали в 200, 500, 1 тисяча, 2 тисячі, 5 тисяч карбованців. А в наступні роки, аж до 1995 року карбованцеві номінали досягнуть цифри 1 000 000 (один мільйон)! І українці включно Остапом з гірким гумором величатимуть себе «задрипаними мільйонерами».

Підсумувавши свій попередній досвід кобзарювання на трьох «обжитих» ним людних місцях – на Набережній Ялти, в Лівадії й Алупці, Остап найчастіше став грати біля Лівадійського палацу-музею, який відвідувала найбільша кількість туристів з «далекого» і «близького» зарубіжжя. Внаслвдок цього купоно-карбованцевий і рублевий кобзарський гонорар урізноманітнювався поширеними тоді валютами (американськими й канадськими доларами, німецькими марками, італійськими й турецькими лірами, французькими й швейцарськими франками, скандинавськими кронами тощо), а так же рідкісними екзотичними валютами Латинської Америки, Африки, Азії, Австралії і навіть Океанії. Всі ці валюти поповнювали Остапові нумізматичну й боністичну колекції.

Може в той час, а може пізніше Остапове кобзарювання запримітив львівський поет Василь Мартинов, який свої враження відобразив у вірші «Кобзар», надрукований в газеті «Кримська світлиця» за 26.02.1999 р.

Щодня поквапно, як до праці,

У джинсах, замість шаровар,

До Лівадійського палацу

Іде з бандурою кобзар.

На ньому вишита сорочка,

Під вуса він пускає дим.

А вслід уже з усіх куточків

Курортна публіка за ним.

Шукаючи собі притулку,

Жде публіка пісень. А він

Допалює поволі люльку,

Бандуру тулить до колін.

І починає пісню-думу

Про Запорозьку славну Січ!

Але чомусь з великим сумом

Сльозинки капають із віч.

 

Згадав щось? Чи в душі так мулько?

Про те нікому не повість.

А може дим недавній з люльки

Підступно очі досі їсть?

Але закордонні носії іноземної валюти, яких туристичні автобуси щоденно привозили до Лівадійського палацу, згодом привабили з Ялти в Лівадію не лише Остапа, але і його конкурентів (скрипачів, флейтистів, гармоністів і… колекціонерів), а так же велику кількість дрібних торгівців сувенірами, за якими потягнулись скупники валюти, рекетири і малолітні жебрачки. Майже з усіма ними Остап перезнайомився, а з деким навіть заприятелював. Завдяки тому, що він все ж таки був першовідкривачем лівадійського «клондайку», а так же завдяки нев’янучій «екзотичності» української бандури, Остап почувався серед цього різношерстого і інтернаціонального «вавілону» як риба в воді. Його поважали всі, навіть рекетири, які майже ніколи не вимагали в нього «данину».

А одного разу, коли Лівадійський палац був зачинений у вихідний день, і Остап хотів було їхати до Воронцовського палацу в Алупку, його приятель-нумізмат Михайло, до речі тпк же українець, сказав «Не їдь! Сьогодні Лівадійський палац приймає велику групу, десь за 70 осіб… мільярдерів з Америки, Європи і навіть з України, але найбільше з Ізраїлю – всі євреї! Може їх зацікавить твоя бандура! Про всяк випадок залишася!»

Цю новину Михайло узнав від їхнього спільного колеги, такого ж завсідника лівадійського «клондайку», художника і нумізмата з єврейським корінням Жори. А той в свою чергу перебував у приятельських стосунках зі своїми одноплемінницями, працівницями музею і тому завжди був добре поінформованим.

І Остап залишився. Спочатку грав для відпочивальників санаторію «Лівадія», а потім з’явились вони, «богообрані» багачі в супроводі посиленої міліцейської охорони. Більшість пройшли мимо Остапа, побіжно глянувши на його бандуру, але не проявляючи особливої цікавості. Обступили його лише останні два десятки чоловіків і жінок. Остап грав пісню «Взяв би я бандуру, а вони, ці люди, одягнуті в усе чорне, може й слухали його, але, як йому здалося, більше дивились. І погляди  їхні мали більше спільного з рентгеном, що проникає в глибини організму. Лише одна чорнява «кармен», картав’ячи, сказала по-українськи, що хоча вона тепер живе в Ізраїлі, але дитячі роки її минули в Україні і пісню цю вона пам’ятає. «Ваша пісня мене дуже зворушила!» — завершила вона і оцінила своє зворушення купюрою в 1 долар…

Коли «мільярдери» зайшли в музей, Остап надовго задумався. Він згадував тих «маленьких» євреїв, які залишили в його пам’яті добрі спогади: приятеля Андрія Гардера, з одного з ним випуску училища механізації в рідній  Городенці, колег-багермейстерів з піско-добувної баржі Б-183 Генріха Жолкова і Данила-Давида Кукулєва, свого друга матроса-радиста Борю Бостельмана-Чуїстова, парижанку Наталі Рюбель, друга-однокурсника Батумської морехідки Михайла Боріна і теперішнього приятеля по «клондайку» Жору.

Згадував Остап і деяких євреїв-начальників, але недобрими словами: Юрія Гольдберга і Вадима Кромського, які своїми знущальними діями гальмували його «квартирну проблему», начальника портових мех-майстерень Бориса Остера, який намагався «викрити» Остапа, як «політіческі-нєблагонадьожного», ну й інших. Зрештою й серед українців, чи там німців, чи… папуасів знайдуться й «хороші» й «погані»…

Але на цей раз, після зустрічі з «мільярдерами», як охрестив їх нумізмат Михайло, в глибинах Остапової свідомості після затяжної летаргії прокинувся його… Внутрішній Голос, що давненько його не турбував

— Видно «богообрані» «рентгенологи» пропекли мене своїми очиськами наскрізь, аж до Внутрішнього Голосу включно, — подумав Остап.

– Це дійсно не ті «маленькі євреї», що живуть серед нас, «маленьких людей», наших товаришів, — підтвердив Внутрішній Голос Остаповий здогад. І представив свій погляд на цих «богообраних» з Паралельного Фінансового Світу, а може… й з біблійних часів Старого Заповіту, де сказано:

“…І станеться, коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, якого присягнув був батькам твоїм, Авраамові, Ісакові та Якову, щоб дати тобі великі та гарні міста, яких ти не будував,

та доми, повні всякого добра, яких ти не наповнював, і тесані колодязі, яких ти не тесав, і виноградники та оливки, яких ти не садив, і ти будеш їсти й наситишся.” (Старий заповіт. П’ята книга Мойсеєва: Второзаконня, 6:10, 6:11)

“…Коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні поганські народи перед тобою: хіттеянина, і ґірґашеянина, і амореянина, і ханаанеянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина, сім народів, численніших та міцніших за тебе.

І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям, не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний”. (Там же – 7:1, 7:2)

— І оце «пощастило» тобі, Остапе, зустріти чорних вісників світової фінансової мафії, а може й авторів теперішньої «дикої капіталізації» України, яка прийшла на зміну червоній імперії. І ще невідомо, яка з них смертоносніша, зокрема й для тебе — завершив Остапів Внутрішній Голос.

Остап стріпнув головою, звільняючись від задуми, спричиненої міркуваннями його Внутрішнього Голосу.

– Нічого, прорвемось!  — самовпевнено завершив Остап свій контакт з Внутрішнім Голосом, додавши при цьому думку, що, як і в кожного народу, добропорядні євреї складають більшість, порівняно з «богообраними» кровососами…

І Остап переключився на спогади про не дуже далеке, але затяжне радянське минуле, в якому він прожив більшу частину життя , і в якому  він, незважаючи на всякі комсомольсько-компартійні епізоди, так і не навчився сприймати радянську владу через її непримиренну налаштованість до самобутності українського й інших народів, що не раз у бесідах визнавав і сам Жора.

* * *

Зрештою, життя йшло своїм ритмом і Остап разом з усією своєю лівадійською братією дізнався, що 04.03.1992 року Верховню Радою України за підписом Президента Л. Кравчука був введений в дію Закон «Про приватизацію державного майна», а 06.03.1992 р. – ще один Закон « Про приватизаційні папери». Інформацію Остап сприйняв з оптимізмом, вважаючи, що тепер «нічийно»-колгоспні господарства, державні підприємства набудуть достойних власників з числа талановитих і працьовитих громадян України. Щоправда терміни «вільний ринок», «дика приватизація», «корупція», «фінансова мафія», та інші, подібні до них, які через посередництво преси поступово входили в лексикон завсідників лівадійського «клондайка», Остап сприймав, як щось далеке, існуюче у віддаленому Паралельному Світі, до його особи і способу життя непричетне.

– А, між іншим, адепти новітніх явищ, означених цими термінами, уже встигли просякнути усі сфери суспільного життя України, включаючи її управлінські структури. Вони уже впливають на прийняття рішень, постанов, законів, дбаючи не про загальні, а про вузько-егоїстичні інтереси… — це Остапів Внутрішній Голос спробував нагадати йому про різні аналітичні публікації в патріотичних часописах, автори яких намагались попередити читачів про небезпечні тенденції в грядущих приватизаційних процесах.

– А оце вже стосується кожного з нас, — піднесено констатував Остап, читаючи Постанову і Положення Кабінету Міністрів України від 25.11.1992 р. «Про порядок складання і уточнення списків громадян, які мають право на одержання приватизаційних паперів». І дійсно, Остапа разом з іншими портовиками і пенсіонерами запросили в Управління Ялтинського порту з усіма документами для складання згаданих списків на отримання приватизаційних сертифікатів не тільки дорослими, але й малолітніми членами кожної сім’ї. Остапова дружина Тамара була зачислена до списку свого підприємства Кримліфт.

— Скоро кожен із нас стане «капіталістом», тобто власником 46-мільйонної частки державного майна України, — жартома пояснив Остап Тамарі, Олесі і Назару сенс приватизаційної «гарячки» в Україні.

– Ну-ну! Дурень думкою багатіє! – зневажливо прокоментував Остапову фразу його Внутрішній Голос, — Тай коли ще ця приватизація почнеться? І чи почнеться вона взагалі?

Остап проігнорував сумніви своєї інтуїції – йому дуже хотілось вірити в краще, хоча Голос життєвого досвіду продовжував йому підказувати, що без боротьби ніхто нічого не подарує людям задармо.

Ніби на підтвердження цієї істини, в газеті «Крымская правда» 24.09.1992 р. з’явилась стаття С. Ніколаєвої «Леся и адмирал» з підзаголовком «Зачем командующему ВМС Украины понадобился музей?», яка показала Остапові і всім ялтинським просвітянам, що затята перманентна боротьба за Лесин музей в Ялті ще далека до завершення.

С. Ніколаєва в своїй статті висловила крайню стурбованість музейних працівників візитом Міністра культури України Лариси Хоролець і командуючого ВМС «нашей нєзалєжной» (іронічний вислів Ніколаєвої) Бориса Кожина на вулицю Літкенса №8. Особливу тривогу викликали пропозиції гостей щодо практичних кроків музейників, які бажано зробити для остаточного його перепрофілювання з нав’язаного попередньою владою статусу музею «русской прогрессівной культури» в його первісно запланований варіант – Музей Лесі Українки».

І знову активісти в Ялті вдались до закликів на адресу діячів української культури, письменників, патріотів, підтримати їх у цій нескінченній тяганині з бюрократами, російськими шовіністами. Чи міг Остап залишатись осторонь від цієї священної справи, якій були присвячені попередні роки боротьби за український музей. І не лише за музей…

Крім музейних турбот у ялтинських просвітян залишалась невирішеною ще одна пекуча проблема – українська школа.

Восени, знову влаштувавшись кочегаром-машиністом в лівадійській котельній, Остап не пропускав ні одного засідання ялтинської «Просвіти», активісти якої крок за кроком долали бюрократичний спротив, але до відкриття української школи було ще дальше, ніж до відкриття Музею Лесі Українки. А Остапові діти чомусь не чекали, а росли-виростали без рідної школи. Доня Олеся он уже покинула стіни російської школи і стала студенткою Ялтинського педучилища знову ж таки з російською мовою навчання, а молодший Назарко ще навчається на чужій мові. І Остап не витримав! Задля сина Назара він подав ідею силами «Просвіти», міського осередку «Союзу Українок», створити в Ялті українську недільну школу.

З першого заходу Остапову пропозицію підтримали всього 5 чоловік, хоча серед 30 присутніх, число тих просвітян, що мали дітей було більшим. Одні вважали недільну школу дрібницею, бо на їхню думку важливішим було відкриття загальноосвітньої школи, а для цього просвітяни мають «іти у владу» і там впливати на прийняття рішень про школи. музеї і т. п. Такі просвітяни проявляли активність лише підчас виборчих кампаній, в яких через мізерну кількість активних українців у Криму, позбавлених державної підтримки, постійно програвали більш чисельним і фінансово підгодовуваним проросійським партіям. Інші просвітяни вважали відкриття української недільної школи навіть шкідливим: «Бо бюрократи від освіти будуть чіплятись за любий привід, щоб не відкривати загальноосвітню українську школу. Мовляв – для чого вона вам, якщо у вас є недільна?!»

І Остап обрав тактику персональної агітації, проводячи індивідуальні перемовини, умовляння, переконування з кожним членом «Просвіти». На те, щоб схилити критичну більшість для підтримки своєї ідеї, Остап потратив останні тижні 1992 року і відчув, що «крига скресла».

31 грудня 1992 р. українціі Криму отримали чудовий подарунок до Нового Року, — в Сімферополі вийшов перший номер україномовної газети «Кримська світлиця» державницько-патріотичного спрямування. Їй одній на увесь Крим судилось стати на захист гідності кримських українців, на захист честі Української Держави, на противагу кільком десяткам проросійських видань шовіністичного спрямування.

Газету привітав напутнім словом український письменник Олесь Гончар. А кримський поет, він же і член редколегії, на першій сторінці газети подав своє знамените програмно-поетичне «Слово до кримських українців», фрагмент з якого Остап уже встиг включити до свого кобзарського репертуару під назвою «Кримська молитва», яка починається словами «Українці, братове мої, обніміться в позабутому богом Криму…» . Цей же поет-світличанин помістив супровідний текст до Остапової фотографії «І в Ялті є бандуристи» на останній, 4-й сторінці газети:

Вирізка з 1-го номера «Кримської світлиці» за 31.12.1992 р.

«Хто не знає в Криму (та хіба тільки в Криму!) цього чоловіка з довгими козацькими вусами, добрими, лагідними очима і з нерозлучною бандурою в руках, в національній сорочці-вишиванці. Так, ви не помилились. Це він, самодіяльний бандурист, майстерний виконавець українських народних дум і пісень, мешканець Ялти Остап Юркович Кіндрачук…»

 

В цьому тексті Остап прочитав чимало гарних слів про себе, про свого вчителя, про своє кобзарювання, про свої захоплення…

— Невже це все про мене, — думав Остап, — але ж тут знову явно завищені оцінки, до яких мені треба дотягуватись, доростати!

А ще, з особистого – Ялтинський райсобез під кінець року оформив Остапові пожиттєве посвідчення пенсіонера, яке вступало в силу з 01.01.1993 року…

З цим Остап, його родина, сусіди і однодумці увійшли в Новий 1993-й рік

* * *

 

Коли всі насвяткувались, нащедрувались, наколядувались, Остап вирішив на найближчому засіданні «Просвіти», яке мало проводитись спільно з ялтинським «Союзом українок», рішуче «брати бика за роги» у справі організації в Ялті української недільної школи.

В своєму слові перед просвітянами і союзянками Остап аргументував доцільність обидвох форм навчання дітей в загальноосвітній і недільній українських школах. Але для початку – в недільній, як більш доступній…

Насамкінець, звернувшись до тих присутніх, у кого були діти, Остап підвищив голос: «Усіх нас покарає Господь, якщо ми позбавимо шансу спілкуватись рідною мовою і набратись українського духу в нашій недільній школі наших дітей і мого Назара – інакше вони будуть виховані в російській школі на безрідних яничарів!»

На цей раз Остапа підтримали майже всі присутні, включно з головою «Просвіти» Олександром Лашком, головою «Союзу українок» Надією Петренко, а так же активісткою-просвітянкою, музейною працівницею й кандидаткою на посаду директорки Музею Лесі Українки Світланою Кочергою.

Щоб добитись у незворотності процесу організації української недільної школи, Остап у присутності всіх учасників зборів звернувся до Світлани Олексіївни з просьбою очолити школу. Побачивши її вагання, він додав: «Я просто не бачу серед нас людини, здатної позмагатись з вами в організаторському таланті і в умінні доводити справи до успішного завершення! Без вашої участі українська недільна школа в Ялті ризикує залишитись лише гарним побажанням без шансу бути реалізованим!» Після цих слів Остап схилив голову у символічному поклоні, а вона, зітхнувши і усміхнувшись, погодилась…

Остап недаремно покладав надії на енергійну випускницю Львівського Державного університету ім. І. Франка Світлану Кочергу. Незважаючи на цілий «букет» її дотеперішніх обов’язків, вона швидко знайшла авторитетних викладачів, домовилась з музейниками про приміщення для навчання в одній з кімнат майбутнього музею Лесі Українки, а так же в міському культурному центрі.

Викладати українську мову і літературу новоспечена кураторка запросила вчительку Ганну Товчиху, викладати Святе Письмо погодився священник ялтинської греко-католицької громади отець Микола Шевчук, урок художнього ліплення глиняних фігур – народний майстер України Микола Вакуленко, клас бандури – дружина Олексія Нирка, Неоніла Леонтіївна, рисування – директор Ялтинської художньої школи і український поет Віктор Виноградов, спів – Заслужена артистка України і голова «Союзу Українок» Ялти Надія Петренко, і наостанок, історія України й народознавство – бандурист і краєзнавець Остап Кіндрачук. Всі – на добровільних засадах і безплатно…

Забігаючи наперед, треба додати, що Ялтинська українська недільна школа на чолі з Світланою Кочергою протягом трьох років з честю витримали іспит на патріотичне виховання групи юних українців-ялтинців, а її учні згодом таки стали кращими учнями першої української школи в Ялті.

А покищо диктор українського радіомовлення Ялти, а так же членкиння «Просвіти» і «Союзу Українок» Ганна Гуленко оголосила по радіотрансляції про набір учнів до української недільної школи в Ялті, відкриття якої заплановано на 27 січня 1993 р. у великому залі Ялтинського культурного центру.

В указаний день зал заповнився вщерть учителями, батьками, учнями і, звичайно ж всіми просвітянами і союзянками Ялти і Алупки. Приїхали так же керівники Сімферопольської «Просвіти» Алла Петрова і Олександр Польченко.

Сцену Остап самотужки оздобив виставкою «Історія освіти і просвітянства в Україні».

В центрі на стіні – мапа України. Над нею – плакат з потретами відомих князів, гетьманів, воєначальників і очільників УНР, а по бокаах – рушники з вишитими на них зображеннями, зліва – гетмана Петра Сагайдачного, засновника і куратора братської школи в Києві, яка згодом трансформувалась в Академію, а справа – гетьмана-державотворця Богдана Хмельницького, засновника Української дежави Гетьманщини. На полицях, і навіть на підлозі під ними – книжкові експонати виставки з Остапової книгозбірні, а серед них: «Буквиці давньоруського письма», репринтні копії «Изборника Святослава 1073 року», по якому вчились діти князів і бояр, «Азбуки» Івана Федорова, надрукованої в Острозі в 1578 році, «Граматіки словенскія правилноє синтагма» 1619 р. Мелетія Смотрицького, «Слов’янської граматики» 1643 р. Івана Ужевича. Були там і родинні реліквії родини Кіндрачуків: «Методична граматика рускої мови для 4 кляси» В. Коцовського і І. Оґоновського, виданої у Львові в 1912 році, з печчаткою польської книгарні міста Городенки, по цьому підручнику навчалась Остапова мама. А поряд – її «Swiadectwo szkolne» Eudokia Kotelko («Шкільне свідоцтво» Євдокії Котелко) за 4-й клас 1929-30 навчального року. Наніс туди Остап ще чимало інших цікавих українських видань, посібників, таблиць, документів, відповідних до теми історії освіти.

На цьому фоні відбулась ритуальна посвята в школярики за імпровізованим Світланою Кочергою сценарієм українських середньовічних братських шкіл.

Після вітальних і напутніх слів голів Ялтинської і Сімферопольської «Просвіт», «Союзу Українок» та декого з активістів, задзвеніла Остапова бандура, а його син Назар, відтепер уже український школярик, натхненно декламував:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має…

 

Остап і син Назар ді на відкритті Української недільної школи в Ялті 27.01.1993 р.

 

Всі присутні були глибоко зворушені цим священнодійством, а матері школяриків, названих Світланою Олексіївною «братчиками» й «сестричками», по черзі підносили хусточки до сяючих радістю вологих очей… А в Остапа ще і в наступні роки солодко щемить серце, коли він переглядає папки свого особистого архіву, де збереглися світлини зі сценамми відкриття і подальшого функціонування першої в історії Ялти української недільної школи. Він із зворушенням перечитує тексти газетних заміток „Недільна школа в Ялті» просвітянки Людмили Дементьєвої («Кримська світлиця» 13.04.1993) і «Посвята в школярики» кураторки школи Світлани Кочерги «Крымская газета» 13.04.1993) в яких авторки описують деталі свята першого дзвоника недільної школи, як однієї з ланок відродження українства в Ялті. Не забули згадати й Остаповий вклад в цю небуденну подію: «Особливу увагу приваблювала виставка «Із історії освіти в Україні», яку підготовив на матеріалах своєї багатющої домашньої бібліотеки О. Ю. Кіндрачук».

Для Остапа тоді почалось зовсім нове життя. Впереміжку між майже щоденними вуличними виступами з бандурою і працею в котельній, вечорами, коли його діти, Олеся й Назар, готували свої шкільні завдання до уроків, він сам готувався до проведення недільних уроків з історії України й народознавства. Рисував історичні мапи різних епох, бо друкованих історичних атласів України треба було чекати ще довгі роки. А вже безпосередньо на уроках він щедро ілюстрував свою розповідь виробами народних майстрів-різбярів, ткачів, вишивальниць, рідкісними виданнями, колекціями монет, значків, почтових марок. І добирав до кожної теми пісні під бандуру…

А одного разу, коли мова йшла про українські народні думи, він виконав «Думу про смерть козака-бандуриста», в якій смертельно поранений запорожець звертається до своєї бандури:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована,

Де ж мені тебе діти,

А чи в чистому степу спалити,

І попілець по вітру пустити,

А чи на могилі залишити…

Нехай буйний вітер по степах пролітає,

Струни твої зачіпляє…

То може подорожні козаки

Бігтимуть близенько,

Почують, що ти граєш жалібненько,

Привернуть до могили,

Ой, бандуро моя!..

Після цього Остап, як це він часто робив перед вуличними слухачами, слова думи без паузи продовжив словами «Легенди про Душу Козацьку»:

«…І вилетіла Душа Козацька з тіла козацького…

І чекала ліворуч на Душу Козацьку Сила Нечиста-зловорожа кажучи: «Заберемо ми Душу Козацьку на саме дно Геєнни Пекельної! Бо там, де при житті козака зблискувала шабля козацька, — кров рікою проливалась!»

Та праворуч чекали на Душу Козацьку Ангели Пречисті й казали інше: «Не віддамо ми Душі Козацької тобі, Сило Нечиста-зловорожа, бо проливав козак лише кров ворогів народу рідного, визволяючи його з неволі лютої! А за це йому належить почесне місце в Чертогах Райських!».

Але відповіла їм Душа Козацька: «Була я вільною при житті козака, то ж і після смерті його е піддамся нікому – ні тобі, Сило Нечиста-зловорожа, ні вам, ангели Пречисті! На віки-вічні залишусь я в Бандурі Козацькій і оживатиму разом з Волею Козацькою, коли рука щиро-українська торкнеться струн цих срібно дзвонних!..».

При останніх словах легенди Остап, серед мертвої тиші в залі, осяяної палаючої від захоплення поглядами учнів, тихенько провів пальцями тремоло по всіх п’яти октавах своєї бандури і майже шепотом сказав: «Чуєте?! Це Душа Козацька озивається до вас!..».

– У нас немає слів, Остапе Юрковичу! Ви – справжній чарівник-характерник! Ви зачарували і учнів і нас, учителів! – це в супроводі аплодисментів сказала Людмила Дементьєва, одна з учителів, які з деякими батьками тихо зайшли в зал, ще коли Остап виконував думу… А він і цього разу, і підчас усіх своїх наступних уроків у недільній школі відчував себе справжнім іменинником. Він відчував те, що люди називають щастям…

* * *

Іноді непосидюща натура Остапа вимагала урізноманітнити його регулярне кобзарювання в Лівадії (удень) і на Набережній Ялти (увечері). Тоді він їхав грати в Алупку, Алушту, або в Сімферополь. 10.03.1993 р. погравши до обіду на вулиці Пушкінській в Сімферополі, Остап по обіді навідався в редакцію «Кримської світлиці», де його попросили зімпровізувати невеличкий концерт, тож він знову виконав «Думу про смерть козака-бандуриста» в парі з «Легендою про Душу Козацьку». На цей раз один із членів редакції і її заввідділом, відомий український поет і просвітянин-активіст Данило Кононенко на пам’ять про цю зустріч подарував Остапові свої дві книги – збірки поезій, із зворушливими автографами: «Люблю тебе, мій Крим» і «З любові й добра».

* * *

В другій половині травня 1993 року вся Остапова родина отримала привід для позитивних емоцій: 25.05 1993 р., у відповідності з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р., і після необхідного документального оформлення у відділі приватизації, Остап, Тамара і їхні діти Олеся й Назар, стали повноправними і рівноправними власниками своєї квартири у будинку, який хоча й був у свій час побудований руками портовиків, в тім числі й Остаповими, але – на кошти Ялтинського морського порту і до цієї приватизації знаходився на його балансі. Свідоцтво про право власності на квартиру давало повне право розпоряджатись нею на свій розсуд: обміняти, продати, заповісти, здати в аренду. Щоправда, утримання житла терер лягало на плечі власників через посередництво комунальних служб.

— Мабуть слухи і публікації в пресі про «дику приватизацію», здійснювану агентами міжнародної і місцевої мафії з метою пограбування українців, на цей раз не спрацювали, — подумав Остап.

Він порівнював радянську владу, яка “усуспільнила” майно його батьків і всіх односельчан, загнавши їх в “колгоспний рай”, з новоствореною українською владою, яка ось безоплатно передала його родині житло, не вимагаючи ні копійки компенсації за кошти, витрачені при будівництві. Там, в радянському минулому, він не пропускав можливості «поживитись» за рахунок чужої йому держави, вважаючи, як і більшість його колег і знайомих, такі поступки цілком адекватними. А тепер, тримаючи в руках свідоцтво на право власності, Остап проникався довірою і законослухняністю до рідної держави.

* * *

 

В цей час активісти Ялтинської «Просвіти», очолюваної Олександром Лажком, разом з головою оргкомітету Мирославом  Мисяком, завершили підготовку до регіонального Конгресу Українців Південного Берега Криму, який відбувся в Ялтинському культурному  центрі 25 липня 1993 року. Остапа запросили виступити з доповіддю «Історія української громади Півдня Криму, яку він підготував за матеріалами особистих архівів О. Ф. Нирка і свого власного. Напрямки інших доповідачів стосувались тем: «Крим – суверенна земля України», «Українське громадсько-політичне життя Ялти», «Проблеми україномовної преси, радіо, телебачення Ялти», «Забезпечення етнічних проблем українців Південного Берега Криму в освіті й культурі», «Про роботу Координаційної Ради українців Криму», «Пропозиції до ІІ-го Всекримського конгресу українців», та інші животрепетні теми українців ПБК.

Після благословення Конгресу греко-католицьким священником о. Миколою, і вступної доповіді голови оргкомітету Мирослава Мисяка, надали слово Остапові…

 

«Як історія України починається з легендарного князя Кия з його братами і сестрою Либіддю, так і історія української громади в Ялті починається з легенти про козацького отамана-характерника, який задля порятунку побратимів із першого поселення апорожців на західній окраїні Ялти, в Аутці при долині річки Учан-Су, від нападу ординців з півночі через ущелину Уч-Кош, — перекрив її своїм тілом, ставши неприступним гірським кряжем…».

 

Так почав Остап свою доповідь і показав учасникам Конгресу рукою на північ у широкі вікна Ялтинського культурного центру, з яких на верхів’ях Ялтинської яйли виднілись контури козацького обличчя в шапці, зверненого до неба. Розповів він і про українських невільників, які працювали тут у татарських господарствах і, взявши до рук свою нерозлучну бандуру, виконав пару куплетів з пісні «Ой, у Криму на риночку купив турок гуцулочку». Розказав про чумаків, про перебування яких в Ялті ще до 1917 року розповідали Остапові місцеві старожили і проілюструва куплетом з пісні «Ой, ходив чумак сім літ до Криму». Повідомив Остап про кримський і ялтинський період творчості доброго десятка українських письменників, театралів, які пропагували тут українське слово, і серед них – похованого в Ялті Амвросія Метлинського, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького. А згадуючи почесного громадянина Ялти поета Степана Руданського і його могилу на Полікурівському пагорбі, Остап заграв пісню на його слова «Повій, вітре, на Вкраїну». А ще виконував пісню «Гей, у мене був коняка», що написав поет Яків Щоголів, який у Ялті лікував свою доньку. Детально зупинився на творчій діяльності Українського театру в Ялті, заснованого високопрофесійними артистами Петром Націлевичем і Марією Азовською.

Не забув Остап згадати і про сезонних заробітчан з України, які  працювали на південнобережних виноградниках та тютюнових плантаціях і нерідко осідали тут назавжди задовго до 1-ї і 2-ї Світових воєн. Ще в доповіді Остапа йшла мова про довоєнних українських кобзарів Ялти Володимира Шаленого й Андрія Цемка, про книгодрукування Української громади в Ялті, про Українську кіностудію в Ялті до 1922 року…

Підсумовуючи свою доповідь, Остап поскаржився присутнім на те, що значну частину здобутків багатьох поколінь південнобережного українства втрачено в нерівній боротьбі з представниками великодержавного шовінізму в минулому, а за злою іронією долі ця тенденція продовжується навіть протягом останніх півтора року незалежності України. І причиною цього є байдужість київських державних можновладців до долі кримських українців. Бо під виглядом так званого «розмежування повноважень» між кримською автономією і центральною владою у Києві відбулось фактичне ВІДМЕЖУВАННЯ Криму від України, яке забезпечило кримським можновладцям безкарність в антиукраїнських діях.

Остап завершив свій виступ піснею на слова кримського поета Данила Кононенка, що стала неформальним гімном кримських українців…

Україїнці, братове мої, обніміться

В позабутому Богом Криму,

Ми ж таки ще живі! Ми ж таки українці!

І на тому стою!

Сам Конгрес, коли була вичерпана згадана вище повістка дня, так же закінчився піснями знаменитої співачки Оксани Білозір і овацією за її натхненно виконану пісню «Зеленеє жито, зелене».

Після Конгресу, метою якого була консолідація українців Південного Берега Криму, на засіданнях «Просвіти», як це часто трапляється в українських організаціях, почались малозрозумілі сварки між членами оргкомітету через проблеми з оплатою за виступ згаданої співачки, які виникли з чиєїсь вини. Почались затяті суперечки і взаємозвинувачення в фінансових зловживаннях, та такі непримиренні, що просвітяни з Алупки втекли від сварок в свою Алупку, алуштинці – в Алушту, греко-католики – у храм Непорочного Зачаття. Одним словом – «згуртувались»!..

Та чи не найбільше дісталось Остапові. Ні, не від соратників-просвітян,  з боку газети «Крымская правда» яка 27.06.1993 р. гострокритичною статтею Світлани Суханової «Скорее штиль, чем шторм» відгукнулась на Конгрес українців ПБК і на Остапову доповідь на ньому…

І «Крымская газета» (колишній «Советский Крым») продовжувала «облічать» уже ніби то не Остапа, але абстрактного бандуриста на Набережній Ялти, хоча всім ялтинцям і кримчанам відомо, що там виступає один-єдиний в Криму вуличний бандурист Остап Кіндрачук. Писав яничар з редакційної колегії Петро Макуха в замітці «Бандура – не политика, но…»:.

„Бандура на ялтинской Набережной – это здорово. Хорошо. Что она появилась, пусть за «отдельно взятую плату»… …толька слишком много общего между «плачущим» за валюту бандуристом и расплодившимися политическими партиями… …А бандура –это великолепно, но почему её должны кормить доллары, как и всю страну – зарубежные подачки,,,»

Для порівняння – українська газета «Кримська Світлиця» 31.07.1993 р. представила допис М. Семени « Наша мета – згуртування і злагода»», в якому доброзичливо охарактеризовано І-й Конгрес українців Південного Берега Криму і тепло згадано про доповідь-концерт О. Кіндрачука.

і 07.08.1993 р. кримський поет Федір Степанов у “Кримській світлиці” повідомив про установчу конференцію ТУМ-у в Сімферополі і про 1-й Конгрес Українців ПБК та про мої виступи з бандурою.

Особливо підбадьорив і зворушив Остапа кримський український письменник Федір Степанов, який присвятив бандуристові в цій же газеті за 07.08.1993 р. окрему статтю «Грай, бандуро!», оздобивши її ще й світлиною.

«…коли грає на бандурі наш земляк Остап Кіндрачук, то окрилюється душа, переповнюється благовістом все єство і сам якось духовно зростаєш…

…Уперше почув я гру нашого кримського кобзаря посеред жовтня 1990 року… … Проходила установча конференція Товариства української мови ім Т. Г. Шевченка в Сімферополі… … Зарокотала, як водопад, бандура, ніжним леготом злинув у зал і понісся вшир дещо притишений, з ажурними переливами баритональний тенор виконавця. Це грав і співав Остап Юркович Кіндрачук, заполоняючи і зворушуючи серця присутніх своїм чудовим виконанням на інструменті і такою насиченою программою пісень. Українська пісня під такий національний інструмент з обширною тематикою – від часів козацьких до сьогоднішніх днів нашого відродження окрилювала душу, розбуджуючи патріотичні струни серця».

Час від часу, порівнюючи ці два відгуки, недоброзичливо-яничарський і піднесено-патріотичний, Остап із здивуванням переконується, що вся решта його кобзарсько-виконавського житття-буття сприймається його слухачами в аналогічному діапазоні, який пролягає між такими короткими фразами, як це він почув одного дня в Києві: «Ти єщьо нє здох?» і «Ви – козацька душа київського Майдану»…

* * *

А тим часом наближалась позитивна розв’язка з вирішенням долі Музею Лесі Українки в Ялті.

Сам по собі цей музей «де-факто» уже існував, починаючи з моменту відкриття в 1991 році виставки «Леся Українка і Крим» до 120-річчя поетеси. Експозиція виставки і її розміщення в меморіальній садибі відповідала всім музейним критеріям. Нею завідувала ентузіастка музейної справи і авторка цієї експозиції все та ж всюдисуща активістка «Союзу Українок», «Просвіти» і куратор Української недільної школи в Ялті, а на додачу щей  українська поетеса Світлана Олексіївна Кочерга, яку вже давно напів-офіційно вважали директоркою Лесиного музею. Але над експозицією уже два роки висів «Дамоклів меч» тимчасовості, прив’язаної до дати 120-річчя Лесі Українки.

Залишилось «дотиснути» ялтинських можновладних бюрократів від культури до прийняття рішення – надати експозиції статусу музею. І тут «Кримська світлиця» досить ефективно включила свої журналістські потужності на допомогу українській громаді Ялти…

«Чи буде Музей Лесі Українки?» — поставив руба запитання письменник Віктор Гуменюк у своїй статті з таким заголовком в згаданій газеті за 22.05.1993 р. В ній письменник «в пух і прах» розвінчав опублікований напередодні в «Крымской правде» пасквіль С. Ніколаєвої (псевдонім  тієї ж Світлани Суханової) «Леся и адмирал», де пасквілянтка виступила з нападками на командувача ВМС України за його підтримку відкриття Лесиного музею. Нагадав автор статті про започатковану Остапом Кіндрачуком серію матеріалів на тему «Мавка на звалищі» у всеукраїнській газеті «Культура і життя» і обурено підкреслив, що це неподобство з невідкриттям музею тягнеться більше двадцяти років.

Вдруге статтею з подібною назвою – «То чи ж буде Музей Лесі Українки в Ялті 04.08.1993 р. «Кримська Світлиця» таки «дотиснула» ялтинську владу і 10 вересня  1993 року Ялтинський міськвиконком прийняв рішення надати тимчасовій експозиції «Леся Українка і Крим» статусу «Музей Лесі Українки» на правах відділу Ялтинського історико-літературного музею. Нарешті! Після більш ніж 20 років протистоянь, підступних дій, несприйняття культурних потреб українців Криму! Отже у Остапа і всієї української громади Ялти підстави для гордості були вагомі – вистояли, не відступили і таки добились!!!

Переповнений позитивними емоціями Остап переможно ударяв пальцями по струнах своєї бандури на ялтинській Набережній перед враженою курортною публікою, виконуючи куплети з «Пісні лицарів Залізної Остроги»:

…Не спинять нас і цісарів

Високії ппороги,

Тому, що ми є лицарі грізні

Залізної Остроги…

…Не святкуватиме ніхто

Над нами перемоги,

Тому, що ми є лицарі грізні

Залізної Остроги…

* * *

Довівши свої спогади другої «Книги пісень і мандрів» до тріумфаьно-переможних нот, викликаних легітимізацією Музею Лесі Українки, Остап захотів детальніше освітити те неординарне значення, яке цей музей відіграв у його житті з відстані часу. Для цього йому не потрібна була фантастична «машина часу», не потрібно було переноситись у далеке майбутнє, бо… він в даний момент уже знаходився у цьому майбутньому! Тобто він просто ще два десятки років вносив записи до Книги свого життя все нові й нові епізоди, аж поки його не накрили хвилі вищеозначені епізоди свого минулого під-час бурхливих подій Євромайдану і Революції Гідності в одній з київських «Кімнат для приїжджих». Саме там відбулась  несподівана, хоча й віртуальна, але така вражаюча зустріч з ялтинським Музеєм Лесі Українки, що Остап вирішив перенести враження від неї з 1914 року і зробити їх своєрідним продовженням музейної “епопеї” 1993 року

* * *

У Остаповій пам’яті, як у калейдоскопі, промиготіли два десятки років, проведених у кобзарських мандрах Україною і за її межами, аж поки Доля не привела його під кінець 2013 року на Євромайдан, де він на початку 2014 року став свідком і, певною мірою учасником тріумфу повсталого українського народу над недолугим Януковичем і його кримінальною «сім’єю». Щоправда, насолодитись цим тріумфом не вдалось ні народові-переможцю, ні Остапу, бо… почались відомі події, в резльтаті яких Україна втратила Крим і частину Донбасу.

Катастрофічна ситуація, в яку разом з усіма кримчанами потрапив Остап, застала його в дешевому київському готелику, що мав  назву, як згадано вище, «Кімнати для приїжджих», де він, власне, й намагався знайти вихід з цієї ситуації з допомогою… інтернету, азам користування яким його в останні роки навчили власні діти й онуки. Там, в інтернеті, можна було знайти відповідь на безліч питань, крім одного – як повернути Крим назад до складу України. З цього приводу там було чимало всіляких пустопорожніх слів, але… ніякої конкретики. Тим не менше, він невтомно шукав, шукав, шукав…

І ось одного разу Остап натрапив на сайт «Музей Лесі Українки в Ялті» — lesiaukrainka. crimea. ua – cтворений заслуженим працівником культури АР Крим, докторантом Волинського національного університету ім. Лесі Українки, Світланою Кочергою і громадським діячем, севастопольським журналістом Миколою Владзімірським.

(Адреса сайту Музею Лесі Укараїнки в Ялті оновлена в грудні 2023 р.- http://lesiaukrainka.ukrlife.org/vstup.html )

Для уже досить похилого віку кобзаря-бандуриста ця віртуальна зустріч з предметом, який втілював у собі значний період його молодості — період, наповнений наполегливою боротьбою, тимчасовими поразками і кінцевою перемогою, була – як  подарунок Долі. І він з головою пірнув у своє минуле…

На  початку вступного тексту «Головної сторінки» цього сайту згадано найперших ініціаторів створення Музею Лесі Українки в Ялті, спорудження пам’ятника поетесі і установлення меморіальної дошки на будинку, де вона проживалаа: Микола Охріменнко, Олексій Нирко, Олександр Януш і Остап Кіндрачук…

Після вступного тексту Світлани Олексіївни – ще один приємний і несподіваний сюрприз для колишніх ініціаторів створення цього музею:

20 років незалежності збігаються з 20-річчям Музею Лесі Українки в Ялті
Презентуємо свій «парад імен» – 20 друзів музею. В їх особі вклоняємось пам’яті і вітаємо всіх тих, хто вніс лепту в розвиток Музею Лесі Українки в Ялті. Ім’я їм – легіон.

ПАРАД ІМЕН

	Олексій НИРКО, заслужений працівник культури України, бандурист-педагог, краєзнавець, колишній в’язень сталінських таборів. Душа спільнот ініціаторів музею, невтомний пасіонарій, добрий ангел нашого музею, натхненник і вчитель. Нині в Музеї експонується частина його колекції старовинних бандур.
	Євген ПРОНЮК, голова Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, колишній дисидент, герой України. Разом з групою київських інтелігентів проводив велику роботу по вшануванню пам’яті Лесі Українки в Криму, закладав підвалини Музею Лесі Українки.
	Микола ОХРІМЕНКО, колишній учень Лесі Українки, ялтинський вчений-винороб. Один з найвпливовіших ініціаторів створення музею та відкриття пам’ятника Лесі Українки в Ялті. Автор спогадів про письменницю. Зазнав репресій з боку КГБ за культуртрегерську роботу.
	Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар, краєзнавець. Один з найактивніших представників громадськості, завдяки якій був відкритий музей. Сприяв поповненню фондів музею документами та матеріалами з власної колекції. Учитель Недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки в Ялті (перша половина 90-х років).
	Микола ВАКУЛЕНКО, кераміст, заслужений майстер народної творчості України. Незмінний співучасник реалізації розмаїтих проектів Музею, автор двох персональних виставок, а також призів творчих конкурсів, запроваджених з метою вшанування письменниці, учитель Недільної школи.
	Олександр ЛАШКО, голова ялтинської «Просвіти» (90-і роки). Лідер національно свідомих українців Ялти, які різноманітними засобами впливали на розбудову української державності на Південному узбережжі Криму. Нині живе і працює в Києві. В його особі з вдячністю відзначаємо допомогу музею численних ялтинських просвітян.
	Надія ПЕТРЕНКО, співачка, заслужена артистка України, перша голова Союзу українок Ялти. Учитель Недільної школи українознавства, промоутер Музею за кордоном. Організатор вечорів пам’яті Лесі Українки. Нині живе і концертує в Італії. В її особі приязно згадуємо багатьох союзянок, які залишили свій слід в історії Музею.
	Тамара СКРИПКА, хранитель фондів архіву Української вільної академії наук у Нью-Йорку (ВУАН), дослідник біографії Лесі Українки, кавалер ордена княгині Ольги. Передала в фонди цінні експонати, у тому числі і меморіальні речі, чим сприяла відкриттю Музею Лесі Українки в Ялті.
	Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, громадський діяч, журналіст (м. Севастополь). Автор сайту Музею Лесі Українки в Ялті. Ініціатор Всекримського конкурсу «Змагаймось за нове життя».
	Ірина КУРОВИЦЬКА, екс-голова Союзу Українок Америки. Під її керівництвом організація тривалий час популяризувала Музей та підтримувала всі його починання. В її особі вклоняємось багатьом українцям-діаспорянам, які зіграли важливу роль у становленні та зміцненні Музею Лесі Українки в Ялті.
	Іван ДЗЮБА, літературознавець, дисидент, Герой України, академікНАНУ, екс-міністр культури України. Завдяки особистому втручанню Івана Дзюби були отримані кошти від фонду «Відродження» на створення нині діючої експозиції «Ломикамінь».
	Василь ВОВКУН,  режисер-постановник, народний артист України, екс-міністр культури України. Організатор та незміний режисер культурно-мистецького свята «Лесина осінь» (1994-2009 рр.), серцем якого був Музей Лесі Українки.
	Микола ТОМЕНКО, політик, громадський діяч, заступник голови Верховної Ради України. Неодноразовий гість музею, дарувальник цінних експонатів, репрезентант інтересів Музею на урядовому рівні.
	Микола КОЧЕРГА, відомий український меценат з Чикаго (США). Надавав фінансове опертя виставам театру «Сім Муз». Дарувальник цінного експонату в фонди Музею. В його особі висловлюємо подяку всім добродіям, які упродовж років зберігають інтерес до нашого музею і сприяють його збагаченню.
	Галя СТЕФАНОВА, актриса, лауреат премії ім. Василя Стуса (м. Київ). Учасниця неодноразових мистецько-театральних проектів, ініційованих Музеєм Лесі Українки. «Хрещена мати» народного аматорського театру «Сім Муз» при Музеї Лесі Українки.
	Володимир НЕМИРА, художник (м. Львів). Автор персональної виставкив Музеї (2010). Подарував музею спеціально написаний оригінальний портрет Лесі Українки. В його особі завдячуємо всім організаторам різноманітних виставок, які понад десять  років проходять у Музеї під час літнього курортного сезону.
	Валентина ОВСІЙЧУК, голова методоб’єднання вчителів української мови та літератури м. Ялти, переможниця Кримського республіканського конкурсу “Учитель року-2007”. Учасниця багатьох акцій, організованих Музеєм. Активно використовує у педагогічній практиці екскурсії, музейні уроки, заходи тощо. В її особі щиро вітаємо всіх вчителів Криму, які стали друзями Музею.
	Віктор ВИНОГРАДОВ, художник, член Спілки дизайнерів України, поет, член Національної спілки письменників України. Співучасник низки спільних проектів, що проводяться в музеї. Приятель колективу.
	Юрій ПРАСОЛ, ялтинський шанувальник музею. У своєму заповіті зробив музей правонаступником його заощаджень, вкладених в банки СРСР.
	Безіменний СТУДЕНТ Кримського гуманітарного університету (м. Ялта). Він – найуважніший екскурсант. Для нього готуються більшість заходів, зустрічей. У свою чергу, він – волонтер, перший помічник під час проведення свят: миє підлогу і вікна, носить стільці і лавки, шиє театральний одяг і т. п. Деякі студенти набувають вагомих імен: стають працівниками музею, акторами театру «Сім Муз», захищають дисертації. Змінюються покоління. Але, як і раніше, Музей залишається енною аудиторією для студентів-філологів, майстернею і творчою лабораторією, джерелом національної культури і громадянського досвіду.

 

ШУКАЄМО СПОНСОРІВ НА НОВІ КРИМСЬКІ ПРОЕКТИ

Олександра Семиліт – бандуристка, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, студентка Львівської національної академії ім. М. Лисенка, аспірантка Кримського гуманітарного університету (м. Ялта)
На придбання старосвітської бандури, яка буде використовуватись у проекті «Бандурні псалми».

Світлана Кочерга – заслужений працівник культури АР Крим, докторант Волинського національного університету ім. Лесі Українки
На видання посібника «Інтелектуальна парадигма культурософії Лесі Українки» та монографії «Культурософія Лесі Українки. Семіотичний аналіз текстів».

Олександра Вісич – художній керівник Народного аматорського театру «Сім Муз» при Музеї Лесі Українки в Ялті
На постановку вистави «Адвокат Мартіан» за однойменним твором Лесі Українки (до 140-річчя з дня народження письменниці). Режисер – заслужений артист України Тарас Жирко.

e-mail:

Серед «двадцятки» поданих імен першу позицію заслужено зайняв Остапів кобзарський Пан-Отець, його найближчий друг і наставник Олексій Федорович Нирко. Світлину з його усміхненим обличчям, як і всі інші портрети, супроводить текст Світлани Кочерги:

 «Олексій НИРКО, заслужений працівник культури України, бандурист-педагог, краєзнавець, колишній в’язень сталінських таборів.
Душа спільнот ініціаторів музею, невтомний пасіонарій, добрий ангел нашого музею, натхненник і вчитель. Нині в Музеї експонується частина його колекції старовинних бандур».

Остап дивиться на цю світлину, читає напис, а серце його обливається кров’ю, – з 2005-го року він ніяк не може змиритися з втратою цієї, найближчої після батька-неньки, людини…

Покинули цей світ і два наступні персонажі «Параду імен»: колишній дисидент і політв’язень Євген Пронюк і колишній учень Лесі Українки і вчений-винороб Микола Охріменко. З ними Остап при житті був добре знайомий ще на початку музейної «епопеї».

Зворушила несподівана віртуальна зустріч і з наступними друзями й соратниками-просвітянами – Заслуженим керамістом України Миколою Вакуленком, наступником Олексія Нирка на посаді голови Ялтинської «Просвіти» Олександром Лашком, Заслуженою артисткою України і викладачкою Ялтинської недільної школи Надією Петренко, художником і поетом Віктором Виноградовим. Керамічні фігурки бандуристів Миколи Вакуленка є окрасою інтер’єру ялтинської квартири Остапа, а поетичні збірки Віктора Виноградова видніються на Остапових книжкових полицях…

З іншими фігурантами «Параду імен» Остап знайомий лише заочно, або, як наприклад з Іваном Дзюбою, чи Миколою Владзімірським. через їх творчість. Зате з долею Музею Лесі Українки міцно зв’язані ще три жіночі імена, які на головній сторінці сайту чомусь знаходяться за межами «Параду імен» хоча фактично є його співучасниками, а отже й близько знайомими Остапа. Це – перша завідувачка Музею Лесі Українки й куратор Української недільної школи Світлана Кочерга, чиї твори так же є окрасою Остапової книгозбірні; «права рука» й наступниця Світлани Олексіївни – Олександра Вісич; і Остапова колега по участі в Ялтинській капелі бандуристів Олександра Семиліт…

Остапова світлина і супровідний текст у «Параді імен» посідає 4 місце:

«Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар, краєзнавець.
Один з найактивніших представників громадськості, завдяки якій був відкритий музей. Сприяв поповненню фондів музею документами та матеріалами з власної колекції. Учитель Недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки в Ялті (перша половина 90-х років).»

 

Зачарований можливістю здійснити мандрівку в часі і просторі, дарма, що віртуальну, мандрівку з висоти свого 77-річчя і з свого тимчасового київського прихистку – в сонячну, кохану Ялту його молодості, коли вона була українською, Остап з хвилюванням заходить на наступну сторінку-рубрику цього музейного сайту, так і названу – «Віртуальна подорож». Ця сторінка започаткована електронною версією своєрідного і надзвичайно поетичного путівника по Музею Лесі Українки в Ялті «Іфігенія в Тавріді».

У Остаповій книгозбірні в Ялті є типографський варіант цього путівника – «Світлана Кочерга. «Іфігенія в Тавріді. Сторінки кримського літопису Лесі Українки» з дарчим автографом:

«Вельмишановному Остапу Юрковичуз сердечною подякою за щиру опіку над Музеєм Лесі Українки в Ялті. 18.12.98. і підпис».

 

Перша і остання сторінки книги Світани Кочерги про Лесю Українку

Але цей примірник доступний для прочитання лише Остаповим домочадцям і йому самому, коли він повертався з кобзарських мандрівок. А тут кожний із численних користувачів інтернету має можливість пірнути в реалії Лесиного життя-буття в Ялті, в Криму.

І тим не менш, у розділі віртуального путівника «Перша зустріч» є абзац, при читанні якого лише Остапове серце накриває хвиля теплих спогадів:

«У першій вітрині демонструється одна з дитячих книг Олени Пчілки «Зелений гай», 1914 року, де на титулі заслуговує уваги скромний напис: «Перша книжка, видана в городі Гадячі мовою українською».

Адже перш, ніж стати музейним експонатом, цю книжку української поетеси Олени Пчілки, матері геніальної Лесі, колись, не вірячи власним очам, Остап придбав у ялтинському букіністичному магазині; потім з трепетом душевним знайомив з нею своїх дітей і учнів Ялтинської недільної школи, а згодом… подарував Музею Лесі Українки.

Аналогічна доля склалась і в інших експонатів Лесиного музею за схемою:  магазин «Букініст» — Остапова книгозбірня – використання на лекціях в Клубі книголюбів і в недільній школі – «тиха пристань» у музейній експозиції.

Наступний такий експонат з Остапової книгозбірні, предмет його особливої гордості — «Народні мелодії з голосу Лесі Українки». Цей дивовижний раритет створив чоловік Лесі Українки, відомий вчений-фольклорист Климент Квітка. Він власноручно, каліграфічним почерком записав 225 українських народних пісень, наспіваних його геніальною дружиною, і в такому рукописному вигляді видав його фототипічним способом в Києві, в 1917 році уже після смерті Лесі Українки, зробивши таким чином вагомий внесок у музичну фольклористикуУкраїни. (Детальніше про цю книжку розповідається в розділі путівника «Мелодії з пущі».)

Розділ «Наша дума, наша пісня» для Остапа так же зворушливий – в ньому йдеться про трепетне ставлення Лесі Українки до українських кобзарів, їхніх інструментів, і особливо до українських народних дум, носіями яких власне й були кобзарі.

Багато експонатів в цьому розділі музей набув завдяки старанням Олексія Федоровича Нирка – про це так же відомо лише Остапові та ще авторці Світлані Кочерзі, яка наприкінці путівника в «Постскриптумі пише так:

«Духовне джерело Музею Лесі Українки в Ялті ще тільки розпочало свою історію. Його становленню допомогли десятки, сотні шанувальників творчості великої доньки українського народу, за що їм – низький уклін. Особлива дяка ялтинським краєзнавцям Олексію Федоровичу Нирку, заслуженому працівнику культури України, та Остапу Юрковичу Кіндрачуку,народному кобзареві. Експонати з їхніх приватних колекцій вдало доповнили надбання фондів Ялтинського державного об’єднаного історико-літературного музею».

 

Не в силі відірватись від зображення на моніторі свого нетбука, Остап заходить на сторінку «Генеральний текст оглядової екскурсії» по експозиції «Ломикамінь» відділу «Музей Лесі Українки». Автор: зав.відділом Кочерга С. С. І – він іде далі залами музею, кожний із яких пов’язаний з певними епізодами Остапового життя в моменти його душевного піднесення…

Вестибюль: «Давня казка» — тут багато-багато разів проводились зібрання Ялтинської «Просвіти» й «Союзу Українок», на яких Остап, а інколи і його діти Олеся й Назар, були учасниками різних ювілейних і ділових заходів, зустрічей з видатними українськими діячами, представниками української діаспори…

Перша зала: «Над морем» — як і інші зали, запам’яталась Остапові не лише музейною експозицією, але й особистим спогадом про його виступ з бандурою перед студентами Кримського гуманітарного університету, який постановою Кабміну України від 10.09.1998 р. постав на базі Ялтинського педагогічного коледжу (колишнього педучилища). Цю зустріч Остапа з студентами (осінь 2005 р.) влаштувала Світлана Кочерга, яка перед тим перейшла працювати в цей університет на посаду завкафедрою української філології та методики викладання.

Впереміжку з піснями Остап розповідав студентам-філологам про свої кобзарські мандри й пригоди в Україні й за її межами, знайомив їх зі своєю пісенною історією України, а так же реакцією на його пісні в Польщі, Грузії, Молдові, Москві, Новоросійську. А коли згадав про своє стамбульське кобзарювання і виконав кримськотатарську пісю «Біз кетеміз Кримдан», яку в Стамбулі слухали тамтешні мешканці-татари – до Остапа підбігла студентка-татарочка, потиснула йому руку, притуливши її до свого лиця й сказала по-українськи: «Це так несподівано! Це так прекрасно – бандура і пісня мого народу!».

Друга зала: «До тебе, Україно». Тут  на першій вітрині представлені українські письменники й поети, які проживали в Ялті ще до появи тут Лесі Українки, або були її сучасниками. Деякі, як от Амвросій Метлинський і Степан Руданський, знайшли в Ялті свій вічний спочинок.

На цій вітрині — ще один безцінний раритет: «Народные южнорусские песни» 1854 року видання. Наприкінці цього унікального збірника українських народних пісень і дум, записаних і підготовлених до друку Амвросієм  Метлинським, додано ним же список і характеристика сучасних йому українських кобзарів.

Наскільки Остапові відомо, «в природі», як висловлюються колекціонери, збереглись кілька екземплярів цього раритету. А пригода з цим примірником відбулась ще на початку 90-х років – якось Остапів приятель-книголюб, єврей Генріх Шмідт зателефонував йому з букіністичної книгарні в Ленінграді й запитав, чи бажає він придбати згаданий збірник А. Метлинського.

— Купуй негайно! Скільки б не коштував! Я поверну тобі гроші в Ялті ще й з «могоричем»! – блискавично відреагував Остап. В його голові промайнула думка: «Колись Тараса Шевченка зв’язувала щира дружба з братами Лазаревськими під-час його перебування на засланні і після повернення в Петербуг (пізніше їхніми зусиллями поета після його смерті перепоховають у Каневі). Один із шести братів, Михайло Лазаревський, переслав у подарунок Шевченкові, по його просьбі, екземпляр «Народных южнорусских песен» А. Метлинського у казахстанські степи, де поет відбував заслання в солдатських казематах. Шевченко дуже цінував цей збірник і коли після заслання поселився в Пітері, то напевно привіз туди й книгу Тож чому б не припустити, що це і є той самий екземпляр, який гортав Тарас Григорович?

З такою думкою Остап придбав тоді дорогоцінний раритет для своєї книгозбірні. Про це він розповідав книголюбам Ялти в їхньому клубі, а так же учням Української недільної школи. Про це ж він читав доповідь у музею  на літературних читаннях, присвячених поетові, і опублікував статтю « На ниві фольклористики» в «Кримській світлиці» за 26.02.1994 р.

В можливій причетності Т. Шевченка до даного екземпляру Остап переконував і завідувачку Музею Лесі Українки Світлану Олексіївну Кочергу, даруючи цей книжковий скарб музеєві…(Про епізод з книгою А. Метлинського мова йтиме і в наступній главі).

Тут же, у цій самій залі музею на 5-й вітрині – уже згаданий вище Остапів дарунок «Народні ммелодії з голосу Лесі Українки Климента Квітки.

В цій же залі є етнографічний куточок з побутовими речами і трьома бандурами майстрів Криму і Півдня України, подаровані Олексієм Нирком. Саме біля цих бандур Остап і його син Назар грали на своїх бандурах протягом першого дня на відкритті музейної експозиції «Леся Українка і Крим» в 1991 році.

Згадує це все Остап під-час свого добровільного «заслання» 2014 року в Києві. А ще згадує він, що в кожному із залів Музею Лесі Українки для нього збереглись егрегори залишені учнівським і вчительським складом Української недільної школи, які, здається, навіть з монітора нетбука ще й досі випромінюють іскорки жадібних до знань поглядів його колишніх учнів, іскорки їхньої шани до спадку минулих поколінь українців.

Остап продовжує поринати в інші рубрики музейного сайту: «Леся Українка: студії», «Літературне краєзнавство», «Кримська муза», «Музейна тераса», «Ялта українська».

Остання  «Ялта українська» має три розділи – три часточки Остапової душі: «Музей кобзарського мистецтва», «Українська школа», «Громадське життя»…

«…велику роботу провели вчений-винороб Микола Охріменко (колишній учень Лесі Українки), педагог Олексій Нирко, капітан Остап Кіндрачук. Останні двоє наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім Т. Г. Шеевченка. Боротьба за відкриття в курортній Ялті музею, присвяченого великій українській поетесі, об’єднала чисельних прихильників національної ідеї. В свою чергу просвітянський грунт виявився плідним для паростків інших національно-демократичних об’єднань та організацій. Так появився ялтинський осередок Руху, Республіканської партії тощо.»

 

Прочитав Остап цей витяг з останнього розділу «Громадське життя», і ніби прокинувся з чарівного віртуального сну, повернувшись у свою євромайданну реальність. За вікном уже розгорілись барви світанку і, перш ніж повертатись з бандурою на Євромайдан, Остап на годинку-другу прихилив голову до подушки, і його огорнув уже справжній глибокий сон…

 

* * *

Одначе, логіка даної (другої) «Книги пісень і мандрів…» вимагає залишити розчуленого Остапа у київській «Кімнаті для приїжджих» буремного 2014 року з його віртуальними зустрічами-спогадами перед міні-комп’ютером, і повернутись до продовження хронології того, більш далекого і по своєму неспокійного 1993 року, коли розбурхувалиь загрозливі настрої в Криму, які згодом сприяли катастрофі, що спіткала Український Крим в 2014 році.

Українська преса апатично констатувала рознузданість антидержавних сил в Криму. Державне керівництво традиційно сприймало кримські реалії так, ніби вони мали місце на іншій планеті…

А люди? Кримчани? – вслід за українською владою, в них так же почав притуплятись інстинкт самозбереження. Не уник цієї біди й Остап, у якого від безсилля змінити ситуацію опускались руки, бо і його статті «Компромат на республіку» (26.01.1991), «Невже безвихідь» (02.03.1991) в київській газеті «культура і життя», «Право на слово» (24.07.1992) в сімферопольській газеті «Крымские известия», і «крик душі» на теми загрозливої ситуації численних кримчан в «Кримській світлиці» залишались «голосом волаючого в пустелі».

* * *

За Остапом, як пенсіонером Ялтинського морського порту, Як і раніше, зберігалась можливість один раз на рік скористатись правом безплатного проїзду на суднах Чорноморського пароплавства. Тож 20.10.1993 р. Він зі своїми дітьми Олесею і Назаром з ялтинського причалу піднялись на борт СПК (судно на підводних крилах) «Кримська стріла» і відправились екскурсійним рейсом Ялта-Стамбул-Ялта із зупинкою в Стамбулі на три дні. На цей раз, відповідно до нових вимог, за дітей потрібно було доплатити символічну суму по 25 доларів США. Крім того, Остап уперше не взяв із собою бандуру, щоб показати дітям якомога більше стамбульських цікавинок і не відволікатись від опіки над ними.

На морі бушував осінній шторм, який Остап і Назар перенесли легко, а от Олесю спіткала морська хвороба, спричинена хитавицею.

Зійшовши на причал бухти Золотий Ріг, до якого пришвартувалась «Кримська стріла», Остап, пам’ятаючи екскурсійні траси Стамбула з минулих відвідин, повів своїх дітей через Румелі-Хісар, тобто район міста, який колись являв собою древній Константинополь, — аж до берега Мармурового моря, де вони любувались грізною кінною статуєю султана з велетенською чалмою на голові, кінь якого наступив копитом передньої ноги на земний глобус. В путівнику Остап цієї статуї не знайшов, хоча йому здалось, що вона зображає Сулеймана Пишного, дружиною якого була українка Роксолана. Про це Остап розповів своїм дітям.

Наситившись протягом трьох днів видами мечетей Сулейманіє, Голубою, сбором Айя-Софія, мавзолеями Султана Сулеймана Пишного і його дружини-султани Роксолани, діти раз у раз просились у критий ринок Капали-Чарші. Це був дійсно найбагатший з усіх, будь-коли баченим Остапом, Олесею й Назаром чудес доступного їм світу. Тут різноманіття звичайних побутових речей було переемішане з мистецькими шедеврами, зразками прикладного мистецтва, художнього ткацтва, килимарства, вишивок, мосяжництва і… копій давньої зброї: луків, мушкетів-яничарок, пістолів, кинжалів, шабель, шоломів, щитів, порохівниць – все це покрите витонченими різьбленими візерунками, інкрустоване слоновою кісткою, золотом, сріблом… Остапові діти, а ще більше він сам, відчували піднесене захоплення баченим і… муки колекціонерів, яким недоступні бажані експонати.

Один із Стамбульських фото-кадрів Олесі і Назарка.

Тому, нафотографувавшись на фоні архітектурних шедеврів Стамбулу, вони купили лише деякі, доступні їхнім кишеням, обновки з одягу, взуття, дрібних сувенірів з комплектами фотолистівок, бо, як писав газетний «кілер» Макуха, Остапова бандура «наплакала» в Ялті не надто багато валюти…

Втомлені, невиспані, як і всі інші екскурсанти Ялтинського порту, але переповнені позитивними враженнями, «трійця» Кіндрачуків щасливо повернулась в Ялту, а там – до своїх звичних справ: Назар — до  школи, Олеся –в педучилище, Остап з бандурою – у свій лівадійський «клондайк», а дружина Тамара, не покидаючи свого «бермудського трикутника (робота-базар-домівка), задовольнилась привезеними подарунками і, особливо –хутровим полушубком.

* * *

На жаль через інтенсивні кобзарські будні Остапа оминуло запрошення на подію, не менш важливу для консолідації кримських українців, ніж вищезгадані конгреси. 28-29.11.1993 р. в Сімферополі відбувся установчий з’їзд Українського Громадянського конгрессу Криму (УГКК), який на цей раз проголосив себе, загальнокримською українською політичною партією, з метою згуртувати свідомих українців, розпорошених по різних організаціях, щоб мати можливість впливати на суспільно-політичну ситуацію в Криму…

Про цей захід Остап дізнався від ялтинських просвітянз преси уже по його завершенню…

* * *

В середині грудня 1993 р. В Ялтинському культуному центрі відбувся велелюдний літературно-мистецький вечір до 130-річчя з дня народження Ольги Кобилянської, організований завідувачкою Музею Лесі Українки. Вечір був освячений молебнем ялтинського греко-католицького пароха о. Миколи запрошеного Свіланою Олексіївною, оскільки письменниця була греко-католичкою. Виступали артисти, звучав чарівний голос співачки й очільниці Ялтинського «Союзу Українок» Надії Петренко. А вибрані місця з творів Ольги Кобилянської мастерно читала молода жіночка Ірина Сніжко…

— Сніжко? Сніжко! – Остап напружився і таки згадав, що колись, під-час його навчання в Училищі :механізації сільського господарства в рідному місті Городенці, там викладачем технічного креслення був ще не старий, але геть сивий чоловік, теж на прізвище Сніжко з репутацією колишнього енкаведиста.

– Ні,ні! — відігнав від себе спогад Остап, — то було в далеких 50-х в Городенці, а це – кінець 1993 року в Ялті. Та й на Україні можна назбирати не одну сотню різних Сніжків. І… заспокоївся.

Наступного разу Світлана Олексіївна запросила Остапа дати сольний концерт в селищі Фрунзенське бііля східного підніжжя Аю-Дага (Медвідь-гори). Там Остапові назустріч вийшла Світлана Кочерга в парі з… Іриною Сніжко. Схоже було на те, що у залі для виступів Ірина була кимось на кшталт господині-розпорядниці.

– Знайомтесь! Наша добра приятелька, а ваша, Остапе Юрковичу, землячка з Городенки Ірина Сніжко! – представила господиню Світлана Олексіївна.

«Гора з горою не сходиться, а людина з людиною…» — привітався з землячкою Остап, і в думках знову згадав про свого колишнього викладача.

Виступав Остап у привичному для себе форматі «Пісенної історії» — починаючи кожну пісню стислим коментарем чи цікавим епізодом з історії, від язичницьких часів і давніх русичів, через козацькі, гайдамацькі, опришківські, стрілецькі й повстанські сторінки історії, до сьогодення. Час від часу він звертав свої погляди на слухачів, серед яких сиділи й Ірина Сніжко та Світлана Кочерга…

В нагороду Остап отримав аплодисменти в унісон з доброзичливими й заохочувальними поглядами. А по закінченні концерту – слова щирої подяки за вдалий Остапів виступ, сказані обома жінками й слухачами…

Повернувшись в Ялту додому, Остап відразу поділився з Олексієм Федоровичем своми думками про загадкову землячку-активістку і він відповів: “Я можу лише повторити своє кредо — я завжди готовий вітати, поважати й підтримувати всіх – і українців, і росіян, і євреїв, і татар, і енкаведистів – якщо твердо переконаний, що вони щиро уболівають за нашу культуру, мову, освіту, та ще й тягнуть разом з нами нашого «кобзарського плуга». То чому б нам не протягнути їм нашу руку підтримки у цій святій справі!? Отже,судитимемо про людей за їхніми конкретними справами, а не за підозрілими, сумнівними чи неясними місцями в їхніх біографіях…

Впевненість Пан-Отця передалась Остапові і він, впорядкувавши таким чином свої думки, переключився на інші теми, серед яких найбільшу стурбованість викликала підготовка кримських політиків до виборів президента кримської автономії, яка співпала з підготовною до новорічних свят. Це наклало свою печать на святковий настрій Остапа, коли серед тостів і побажань він виконав патріотичну пісню для своїх домочадців і сусідів, що традиційно зібрались за його столом в Новорічну Ніч…

…За Україну, за її долю,

За честь, за славу, за народ…

 

 

 

*