Море і... бандура.

Моя бандура в Ялтинському порту.

о Сторінка з рекламного буклета з російськомовним текстом про КЛУБ МОРЯКІВ, як культурно-мистецький осередок ялтинських портовиків.

оо

Фото і газетна вирізка — свідчення нашої з донечкою Олесею участі в мистецькому житті Ялтинського порту. (1982 р.)

Крім моїх нагородних грамот за трудові досягнення в Ялтинському портофлоті, дві нагороди “заробила” і моя бандура. (1980-ті роки)

Зліва — “капітан-бандурист” буксира “Смєлий”. Справа — ми з сином Натаном в флотській уніформі біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті і знову таки — з бандурою (1970-ті роки).

оо

І робочі будні, і професійні свята ялтинських моряків не обходились без моєї бандури.

На фото зліва — гра на бандурі під-час посадки пасажирів на СПК “Комета-43”. Справа — екіпаж “Комети -43” слухає мою бандуру під-час профілактичного тех-догляду судна. (Середина 1980-их років)

Нарис про мене в журналі “УКРАЇНА”

(“Україна” № 2, Січень 1987 р. Автор нарису — письменник, журналіст і мій побратим-кобзар Микола ЛИТВИН. Фото — Анатолій Семеляка)

ЗАГРАЙТЕ НА КОБЗІ, МОРСЬКИЙ КАПІТАНЕ

І довго снитиметься малому синє море. Таке синє, що очі починають боліти, коли довго дивитися на нього. А на морі не козацька чайка, а білий корабель, і на тому кораблі він, Остап Кіндрачук, не пливе, летить назустріч призахідному сонцю.

Вперше кобза примандрувала на західні області України, як відомо, за плечима Гната Хоткевича. Це сталося на початку нашого століття, коли переслідуваний царською охранкою письменник-демократ і один з найвизначніших бандуристів знайшов на території Австро-Угорської імперії тимчасовий притулок.

Гастролюючи Прикарпаттям, Гнат Михайлович виступав і в Городенці, і, певне, слухав його дід Остапа Кіндрачука, про якого я хочу розповісти. А що мав дід Михайло неабиякий голос і щире серце, яке так і не прихилилося до чужих культур, а вперто плекало свою цьковану та переслідувану, то й захопився цим незвичайним інструментом. І захоплення те, що згодом переросло у велику любов, передав синові, цебто батькові Остаповому, відомому на всю Городенку драматичному тенорові, самодіяльному артистові, не пере вершено му Петрові з «Наталки Полтавки», Андрієві із «Запорожця за Дунаєм», шевченковому Гамалії.

— Було… — зітхає Остап Юрійович,— сиджу в залі й чудуюся — мій це чи не мій тато? В оксамитовому жупані, широченних шароварах, хвацько заломленій кучмі з червоним шликом, з високо занесеною шаблею: «Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!» — голос татів струною дзвенить.

І вже пливуть визволені бранці чайкою по сцені-морю додому, на «чисті води та ясні зорі, поміж народ хрещений, до батька, до неньки».

А вночі гукатиме спросоння малий Остап на всю хату: «Вилітайте, сірі птахи, на базар, до паю!» І кинуться злякано мама до свого первістка. А тато казатимуть:
— Не чіпай. Козакує наш Остапко…

Справжнього кобзаря, як і моря, в Городенці не було. Тож загримовували будь-якого вільного од вистави артиста, вішали йому через плече кобзу без струн, і малий Остапко виводив за руку того «кобзаря» на кін. Це була його найбільша роль, і він дуже пишався нею перед однолітками.

А то якось замандрував з Наддніпрянщини в Городенку справжній кобзар. Тато умовив його взяти участь у виставі. Вивів Остап старенького за руку, на стільця допоміг сісти, а сам вмостився з гирлигою та двома торбами через плече біля його величезних юхтових чобіт. Зітхнув старий, пустив «попасом» пальці по струнах. Голос захриплий, ніби суха стебелинка од вітру ламається:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники в тяжкій
неволі бусурманській
плакали-ридали…
морський

Співав-проказував урочо кобзар, каштане а в залі така тиша, що лячно дихнути малому «поводиреві».

Кобзаря не відпускали зі сцени. Вистава зірвалася. Старенький ще довго співав про Січ та могили, а маленькому Остапкові чомусь перехотілося плавати по синьому морі на білому кораблі.

Тато шукав-шукав для свого сина бандури, та де ти її в Городенці знайдеш? Остап виріс, змужнів, закінчив школу, за комсомольською путівкою поїхав оновлювати цілинні землі…

— Радгосп імені Чапаєва Павлодарської області,— каже Остап Юрійович,— замінив мені рідну домівку. Дали коня, збрую, сідло. Чом не козак? Та сталася біда, обморозився дуже. Послали лікуватися до Ялти. Вийшов я на морський берег і то заплющу очі, то розплющу: тато, молодий, вродливий, козацькою чайкою назустріч пливе…

Й почав Остап плавати на баржах, буксирах, катерах…
— А білий пароплав?
— Після закінчення Батумської мореходки,— осміхається Остап Юрійович,— вже десять років працюю змінним капітаном на «Кометах»…

Повернувся якось капітан з плавання. Крок за кроком впевнено припечатував, а в душі світла радість: кілька днів має дозвілля, можна буде відвести душу читанням, або ж до батьків махнути, в кожному листі кличуть. І раптом зупинився вражений. Що це? Чарівні звуки сотаються з прочиненого вікна і хтось невідомий голосом кобзаря з далекого дитинства зітхає:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли
заклекотали…

Пішов на той голос капітан. Познайомився з викладачем Ялтинського педучилища Олексієм Федоровичем Нирком.
— Будьте ласкаві, навчіть і мене грати на бандурі!
— Коли?
— А зараз,— рішуче скинув капітан форменого кітеля.

Й відтоді Остап Юрійович не випускає бандури з рук, в кожне плавання, далеке чи близьке, бере її з собою. Варто пасажирам дізнатись, який у них капітан, проходу не дають: «заграйте» та «заграйте». Його припрошувати довго не треба, лишень, щоб хитавиці великої не було. Розчохлює свою бандуру, виходить з нею на палубу…

— Майже триста літ військові й торговельні потреби українського народу в судноплавстві задовольняли запорожці, змагаючись на рівних з султанською Туреччиною, а про це знають лиш одиниці,— хвилюється Остап Юрійович. — Вже давно пора видати фундаментальну працю, яка показала б величезний внесок у вітчизняне мореплавство запорожців, цієї ударної і єдиної на той час військово-морської сили в усіх молдавсько-, польсько- і більшості російсько-турецьких воєн шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Пройдіть з краю в край Чорноморське узбережжя і жодного пам’ятного знака (за винятком Тамані), який увічнював би славу наших предків, не знайдете!

І носить Остап Кіндрачук, «неначе цвяшок в серце вбитий», невідшкодовану, як він каже, образу на екскурсоводів, на авторів шкільних підручників історії та на морських істориків, які:
— Пишуть про все на світі, а тривіковий подвиг народу вхитряються втиснути в єдиний абзац: «Ах, так. Були ще й козаки. Сагайдачний, здається, навіть Кафу брав».

І може, тому часто-густо такі імпровізовані концерти тривають по дві-три години. Бо проспіває кобзар пісню чи думу й розповідає, у вихорі яких подій народжувалася вона та якому народному героєві України присвячена. А захопившись, розкаже про подвиг козаків бувалого у бувальцях моряка-запорожця Покотила, що, прийшовши допомагати молдавським братам визволятися з-під ненависного турецького ярма, взяли зненацька Аккерман, знищили (під корінь!) його шеститисячну залогу!

Або ж згадає добрим словом загін осавула Нечая, який десь між 1576— 1579 роками висадився біля Синопа, захопив Варну, Силістрію, Килію, анатолійським узбережжям дійшов до Константинополя.

Розповість кобзар історію-другу та й знову бандуру — «дружину вірную» ставить на коліна, і знову «голови слухаючі» до нього, мов бджоли до матки, горнуться…

— І доня Олеся пішла моїм шляхом: вчиться грати на бандурі в Ялтинській музичній школі, а трирічний Назарко…

Бачив я малого. Не випускає з рученят сувенірної кобзочки. Вслід за татом «Ой, то не пили пилили, то не тумани вставали» влад підтягує. А для онука Кирилка найкраща колискова — це тихе шемрання бандурних струн. Справді, кобзарському роду нема переводу!

Дзвенить Остапова кобза понад Чорним морем.

Перехрещуються маршрути Кіндрачукової «Комети» з прадавнім морським шляхом запорозьких чайок, оживає в козацькій думі, співаній кобзарем-капітаном, героїчна історія народу нашого.

Микола ЛИТВИН
Фото Анатолія СЕМЕЛЯКА

Про море і мою бандуру — в газеті “МОРЯК”.

Газета “Моряк” (Одеса) за 09.01.1986 р.

Моя стаття в газеті «Моряк» за 13.10.1983 р. – «Море і… бандура», в якій я намагався донести читачам-морякам українські сторінки історії Причорномор’я в контексті свого кобзарського репертуару.

Журнал “Советские профсоюзи” (Москва) за січень 1991 р. — фото-нарис “Моряк-бандурист”.

* * *

Хоча при виході на пенсію завдяки моїм козацьким ґенам зі мною сталась своєрідна реінкарнація і я повністю перевтілився в козака-бандуриста, тема моря займає суттєве місце в моїх думках, в моїх снах, в моєму кобзарському репертуарі, наприклад: козацька дума “Буря на Чорному морі”, пісні “Ой, на морі хвиля грала”, “Місяць на небі”, “Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, Не тумани з моря, не тумани”, “На березі Чорного моря”, “Гей, на Чорному морі”, “Коли із нашої Ялти відплив я в даль”, “Прикрасився місяць багрянцем”, дві “піратські” пісні та ін. Завдяки цьому — я в душі все ще залишаюсь моряком.

ооо