3. З бандурою - за межами України.

На Кавказі: Батумі, Сочі, Новоросійськ.

Будучи студентом-заочником Батумського Морехідного Училища, я вперше повіз із собою свою бандуру за межі України, в столицю Аджарської автономії Грузії, де вона згуртувала своєрідний клуб вихідців з України з числа викладачів і студентів. В історії БМУ, до речі, я виявився першим студентом-бандуристом. На світлині 1974 року — стоять зліва направо: О. Вапняр (Географія морських шляхів), В. Казюк (студент), пам’ятник Лесі Українці біля БМУ, О. Гончаренко (Морехідна астрономія), І. Денисенко (Радіо-електроніка), І. Диба (студент). Сидять лаборантки, дружини викладачів: В. Вапняр з дочкою і Г. Денисенко, та я з бандурою в центрі. Світлина зроблена в Приморському парку, неподалік від БМУ, де я іноді у вільний час грав “для душі” і для випадкових слухачів.

* * *

1987 рік. Під час Різдва з 5 по 10 січня я використав право кожного моряка на одноразовий безкоштовний проїзд морським транспортом за час відпустки і відправився на великому пасажирському теплоході «Таджикистан» круїзним маршрутом Ялта — Феодосія — Новоросійськ — Сочі — Туапсе — Поті — Батумі — Ялта. Оскільки синок Назар був надто маленький, я взяв з собою доню Олесю і дві бандури — велику й дитячу. 7 січня на «Таджикистані» культорганізатор запросив до участі в концерті пасажирів. Крім мене, виступила солісткою і Олеся з дитячими пісеньками й віршами. Побували ми з бандурами і в Приморському парку Батумі, де я сфотографував Олесю біля пам’ятників Лесі Українки і Тараса Шевченка. А ще я вперше в житті заграв на одній з людних вулиць міста Сочі, зібравши чисельну публіку з числа прохожих. Один з них представився кубанським козаком, обняв мене і розчулено сказав: «Спасибі, братику рідний!»

З 5-го по 10 січня 1989 року я, доня Олеся, син Назар і дружина Тамара (світлина зліва) із засніженої Ялти відправились лайнером «Лев Толстой» в круїз до Батумі і назад із заходами в Новоросійськ, Сочі, Поті. Не забули взяти з собою бандури, вишиті сорочки, фотоапарат. В програму круїзу, крім знайомства пасажирів з туристичними об’єктами портових міст, передбачались розважальні заходи під час переходу судна морем між портами заходів. Один з вечорів традиційно присвячувався концертові, учасниками якого виступали всі бажаючі пасажири. Остап, Олеся й Назар представили свою не раз апробовану програму «Козацький колорит», в якій Олеся з Назаром інсценізували вірш Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці», при чому Олеся грала роль Ахмета ІІІ, а Назар — запорожців. Виконували втрьох пісні «Їхав, їхав козак містом», «Гей, на горі та й женці жнуть» і знову вірші (світлина справа). Виступали й інші пасажири з дітьми.

Олеся з батьком раніше бувала в багатьох портах Причорномор’я і тепер зі знанням справи виконувала роль гіда для мами й Назара. А в Батумі, нарядившись у вишиванки, наше сімейство подалось з бандурами на Алею поетів, у Приморський парк фотографуватись з мармуровими Лесею Українкою і Тарасом Шевченком, а заодно й пограти для випадкових слухачів. Були в дельфінарії, їздили по Батумських вулицях кіньми на бричці і, переповнені враженнями, повернулись в Ялту,

В Югославії: Београд, Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво та ін.

В 1990-му році в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження ми зі своїм маестро Олексієм Феедоровичем Нирком були включені керівництвом товариства “УКРАЇНА” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії, незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв з собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишились лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів.

З моїх подорожних і далеких від досконалості нотаток можна пунктирно скласти колективний портрет нашої групи, яка за моїми пізнішими спостереженнями, як це видно з нижче приведених нотаток за 21 травня, структурувалась на три підгрупи:

1). Активні учасники концертних виступів перед українською діаспорою Югославії. Наприклад — Горчинський Анатолій Аркадійович, композитор і співак (Тернопіль), самодіяльний ансамбль “Колос” (Чернівецька обл.), співаки й танцюристи Закапрпаття, дует з Запорізької області та інші. Траплялись серед них й такі, що знаходили час для торгівлі різним ширвжитком на ринках. До цих останніх можна зарахувати й мене, оскільки я теж знаходив час і для концертних програм, і для торгівлі, і для… кобзарювання на ринках, чи площах.

2).Представники української інтелігенції, які прагнули зав’язати постійні культурні контакти української діаспори з Україною, такі, як директор видавництва “Карпати” і керівник групи Данканич Володимир Іванович, поет, журналіст, економіст Вихрущ Володимир Павлович (Тернопіль), представники театру, інтуристу й т.п., ну і, звичайно ж — кобзарський маестро Нирко Олексій Федорович (Крим).

3).Найзагадковіша, при чому виключно російськомовна, підгрупа — 3-4 чоловіки, які ні в чому не приймали ніякої участі, за винятком спільних з рештою туристів нічлігів і харчування. Вони постійно супроводжували лише молодого адміністратора туристичної групи, який розпоряджався коштами товариства “Україна”.

Нижче, під сторінками мого дорожнього нотатника я “дешифрую” деякі моменти своїх виступів з бандурою та спроби кобзарювання.

15 травня 1990 р. я був учасником концерту в “Домі радянської культури” столиці Югославії Београді перед малочисельною публікою з числа в основному російської діаспори. Виконав дві пісні — “Не відрізуй русої коси” і “Козак гуляє”. Після концерту я залишив свою групу і пішов з бандурою у розташований неподалік міський парк над Дунаєм. Там де-не-де грали вуличні музиканти на гітарах і на маленькому національному струнному інструменті «тамбура». Примостився на Дунайській набережній і я зі своєю бандурою. Це було моє перше кобзарювання за межами Радянського Союзу. Мене обступили мовчазні слухачі, дехто кинув у чохол від бандури по парі динарів. Підійшли й похмурі музиканти подивитись на екзотичного конкурента і сердито перешіптувались між собою. Напруженість нависала над людьми, як грозова хмара — це насувалась примара югославської війни, а з нею і геноцид українців-грекокатоликів, що його пізніше влаштували православні серби одночасно із знищенням хорватів-католиків і боснійців-мусульман.

16 травня, нарешті прибули в м. Нови Сад, де відбулась зворушлива зустріч у «Мистецько-культурному товаристві русинів і українців Соціалістичного автономного краю Воєводина», яке чомусь носило ім’я Максима Горького, що не мав аніякісінького стосунку ні до русинів, ні до українців. В переповненому актовому залі найбільше було членів місцевого «Товариства української мови, культури і літератури». Зустріч завершилась концертом гостей з України під бурхливі овації господарів. Частина цих овацій дісталась і мені за пісні “Зібралися всі бурлаки” і “Ой, зібрались козаки матір рятувати”.

17 травня група відбула у Сремську Мітровіцу, де одразу з автобуса направилась в греко-католицький храм св. Вознесіння на богослужіння тамтешнього отця Стефана Пітки. Після богослужіння о. Стефан запросив усіх, і прихожан, і гостей, на обід у свій сад, де довжелезні столи, застелені вишитими скатертями-обрусами вгинались від принесених в складчину наїдків і напоїв. Коли після привітальних промов-тостів господаря і керівника групи гостей черга дійшла до моєї бандури — я заграв Шевченкові «Думи мої, думи мої» і всі натхненно підхопили, заглушивши бандурний передзвін. Потім була сольна пісня «Козак гуляє, шинкарка носить», слова останнього куплету якої присутні вкрили овацією: /«Шинкарка носить, носить і носить, /Ллє горілочку ще й вина. /– Не пийте, діти! — Вкраїна просить, — /Не пийте, рідні, я ж в вас одна!» Отець Стефан жартома привітав мене з проповідницьким талантом. Мовляв, все життя проповідував «не пийте», але все безрезультатно: “А от Ви заспівали лишень цю пісню і я відразу помітив, що мої прихожани замість повної чарки стали наливати лише половину, щоб не пропити Україну!”

Потім відбувся концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро О. Нирко. А коли після закінчення гри вона підійшла, ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій Федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді дівчина (нею виявилась українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати? Я сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…». І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють». Так знайшлась людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.

З того часу Надія, задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.

На завершення цього дня група зробила ще одну зупинку в селі Інджія, де зустрілась у ресторані з учасниками місцевого філіалу воєводинського «Товариства української мови» і дала концерт для зібрання господарів. Там я знову з допомогою пісні й бандури закликав присутніх “не пийте, діти, прпоп’єте СІч!”…

18 травня зранку переїхали у Вуковар, а звідти відразу — у русинське село Петровці, розташоване неподалік. там включились у фольклорний фестиваль «Петровськи дзвон». Програма фестивалю передбачала два відділення: перше — русинські пісні і танці, а друге — українські. Русинське відділення відкрилось виступом запрошеного з України закарпатського народного хору, а потім на сцену виходили співаки і танцюристи місцевих фольклорних осередків та декілька артистів із Закарпаття, які були в складі нашої групи. Мене та інших артистів з України русинські організатори фестивалю, чомусь непривітно налаштовані до українців, відіслали до тих, хто вів програму українського відділення пізніше. Русинська публіка так же прохолодніше реагувала на програму українського відділення, і на мою бандуру.

На світлині зліва — парк Загреба, де відбувся концерт нашої групи. Справа — курорт Шибеник, місце мого кобзарювання.

20 травня група поїхала з Вуковара в столицю Хорватії Загреб, в готель «Панорама». Після короткого екскурсійного ознайомлення з містом, артисти групи, включно зі мною, дали концерт у центральному міському парку під відкритим небом для місцевих українців, яких спеціально запросили, а також для прохожих хорватів. Ведучим був інженер, учасник місцевого українського хору, бандурист Олекса Павлишин, який у вільні хвилини прагнув збагатити свої виконавські можливості і техніку гри на бандурі під час консультацій з Олексієм Федоровичем, а від мене запозичив декілька пісень. А ще він роз’яснив ситуацію з натягнутими стосунками між русинами, які після 250 років еміграції з України уже не бажають визнавати свої українські корені, і українцями, які тут з’явились в повоєнні роки. Він радив Олексію Федоровичу не тратити зусиль на популяризацію гри на бандурі серед русинів, бо вона їм чужа, як і все українське, а українці до бандури тягнуться жагуче…

Не радив пан Олекса відвідувати і базари, а мені — кобзарювати. В Загребі було неспокійно. Вулиці заполонили маніфестанти з різних політичних таборів. Вони агресивно розмахували транспарантами, портретами політиків і стиснутими кулаками.

Ввечір 21 травня, групу повезли на курорт Шибеник, поселили в готельному комплексі «Соляріс» і об’явили «програму відпочинку»: до 23 травня — лише пляж, купання в Адріатичному морі і… шибеницький базар, на якому, як і на всіх тодішніх базарах Югославії, домінували українські «барахольники». До них приєднались і новоприбулі артисти й діячі, за винятком Олексія Федоровича й Надії Капроцької, та ще… мене. Я неподалік від базара примостився зі своєю бандурою і натхненно виконував пісні про Мазепу, Січових стрільців, повстанців, які в радянській Україні все ще були “поза законом”…

На світлині — столиця Боснії і Герцеговини, де я кобзарював

24 травня — цілоденний переїзд в столицю Боснії і Герцеговини Сараєво, де групу мандрівників розмістили в фешенебельному готелі «Холідей ЕН» серед мечетей і мінаретів, до яких додався ще й надзвичайно живописний східний базар з виробами ткачів, килимників, мідників, зброярів.

25 травня артистів з України запросили виступити перед місцевою публікою в величезному залі якогось ресторану, поєднавши концерт з обідом. Після цього — хто куди, а я гармонійно вписався зі своєю бандурою на людному «п’ятачку» між мечеттю і входом в базарні ворота. Саме тоді, після вуличного кобзарювання, я підсумував заробітки з попередніх югославських базарів, і нарешті зміг купити замовлений донькою Олесею двохкасетний магнітофон, який в радянській Україні для неї був недосяжним дефіцитом.

26 травня наприкінці дня автобус із групою українських мандрівників покинув Сараєво, а пізно вночі зупинився в боснійському селі Скендер Вакуф біля готелю «Омар» на нічліг. Однак цієї ночі спати в готелі не судилось нікому, бо в при готельному ресторані, який займав увесь нижній поверх, справляли таке бучне весілля, що здавалось, ніби ціла армія штурмує неприступну фортецю. Традиційні східні мелодії боснійські музиканти виконували годинами, без передишки, на духових інструментах, які живцем краяли барабанні перетинки у приїжджих гостей, а від ударів на бубнах, здавалось, ось-ось розсипляться шибки у вікнах готелю. Один-єдиний раз безпощадні музиканти зробили десятихвилинну перерву заради того, щоб наречені могли послухати мою бандуру, екзотичний вигляд якої заінтригував меткого ведучого-тамаду з яструбиним зором. Я виконав для молодих українські весільні пісні «Горіла сосна, палала» і «Зеленеє жито, зелене», після чого музиканти до ранку атакували барабанні перетинки і віконні шиби, аж поки змучені і морально роздавлені українці не попрямували далі.

У місті Баня Лука, група зупинилась на два дні — 27 і 28 травня. На міській площі, де гості з України дали великий концерт, нам здавалось, що ми нікуди з України не виїжджали, бо площа майже вщерть була заповнена місцевими українцями, з якими приїжджі діячі невимушено зав’язували творчі й ділові контакти.

28 травня наша група на пів-дня відлучилась з Баня Луки у с. Камениця, щоб дати концерт для тамтешніх українців. Не обійшлось без конфузу — коли місцеві українці приготувались виступити перед нами зі своїм концертом, наші зголоднілі артисти трохи невчасно накинулись на приготовлений господарями обід.

29 травня — завершальна поїздка до Белграда, вже без Надії Капроцької, яка з новенькою бандурою, стосами нот і засвоєними від Олексія Нирка навичками гри, повернулася додому, у Сремську Мітровіцу.

30 травня 1990 року наша культурологічна група повернулась у Київ. І дуже вчасно, бо на Олексія Федоровича і на мене тут уже чекали запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня 1990 р. о 10-й годині ранку.

* * *

В Греції, Кіпрі, Туреччині: Пірей, Лімассол, Стамбул.

Наприкінці 1991 р. профспілкова організація Ялтинського порту розподіляла безплатні білети для ялтинських моряків на круїзний рейс лайнера «Грузія» по маршруту Одеса — Пірей (Греція) — Лімассол (Кіпр) — Стамбул — Одеса. До групи морських туристів потрапив і я зі своєю бандурою. А от фотоапарата взяти не догадався… Лайнер відчалював з Одеси 1-го грудня

Три дні «Грузія» простувала штормовим Чорним морем, Босфором, Дарданеллами і ще більш штормовим Егейським морем прямо в Афінський порт Пірей, без заходу в Стамбул. 3-го грудня більшість туристів з великими чемоданами поспішили на речовий базар Пірею, де розклали для продажу різний, в основному сувенірний, дріб’язок. А я сів з бандурою і виконував козацьких похідних пісень. Увечір виявилось, що доробок «туриста-кобзаря» удвічі більший, ніж у середньостатистичного «туриста-торгівця». 4-го грудня — екскурсії Афінами.

З Пірею дві ночі і один день «Грузія» прямувала на Кіпр, а я грав на палубі для туристів і для себе самого. Грав натхненно і радісно, бо по радіо повідомили, що на далекій Україні під час референдуму на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» — позитивну відповідь «Так, підтверджую» дали 90,32 % виборців України.

6 грудня у курортному місті Лімассол на південному березі Кіпру мандрівників накрила злива з вітром. Але я не розгубився і грав для кіпріотів і різнолицих іноземців, які від негоди стовпились у приміщенні морвокзалу. По обіді розпогодилось і туристів, як і в Афінах, поводили екскурсійним маршрутом серед античних руїн древніх храмів.

8 грудня — знайомство з одним із чудес світу Капали-Чарші, знаменитим стамбульським критим ринком, панорамою міста з його мечетями, мінаретами, пам’ятниками візантійської й турецької архітектури.

9 грудня — екскурсія по Стамбулу з відвіданням Голубої мечеті і замку Бейлербей. По обіді я здійснив свою таємну мрію — сів на майдані Баязидів з бандурою і вшанував славетного козацького лицаря, засновника першої Січі Байду Вишневецького, піснею: «Гей, у Цареграді, та й на риночку,/ Гей, п’є Байда мед-горілочку…»

Співав я і кримськотатарських пісень, які турки ше личастково розуміли. А оскільки в Туреччині, починаючи від каральних кампаній Суворова і до новітнього часу, осіла кілька мільйонна кримськотатарська діаспора, то були серед слухачів і їхні представники. Розчулившись, вони дякували мені ламаною російською мовою за те, що подарував їм «шматочок Криму».Вони нагороджували мене оплесками і … турецькими лірами.

Назбиравши за всю поїздку на гостинці дітям і дружині, я встиг ще до закриття Капали-Чарші накупити обновок, а коли стемніло — керівники круїзу повезли туристів на вечерю в один із стамбульських ресторанів. Там місцеві артисти показували турецьку фольклорну екзотику з піснями і танцями. Побачивши мою бандуру, танцівниця в прозорих шовках повела мене на сцену і танцювала «по-турецьки» спочатку під українську мелодію «Їхав козак за Дунай», а потім — під кримськотатарську «А киз сачин орь мезлер». В нагороду мені принесли пригощення. Я із задоволенням заштовхав принесені східні солодощі за обидві щоки, а фужер із шампанським відхилив, чим заслужив у турків здивовані аплодисменти — вони вперше побачили непитущого слов’янина…

11 грудня «Грузія» прийшла в Одесу, а звідти — поїздом в Сімферополь і дальше тролейбусом в Ялту.

* * *

В Москві: Інститут Ока, Арбат.

За моєї відсутності в Ялті, з дружиною Тамарою стряслась неприємна пригода з грабіжниками, внаслідок чого зрушився кришталик у її оці, який тоді могли закріпити тільки в Москві, у знаменитому Федорівському Інституті Ока.

Взявши направлення з ялтинської лікарні і залишивши дітей на сусідів, я з дружиною і… бандурою гайнув у Москву. Зупинились у Тамариної знайомої, колишньої ялтинки. Потім пішли в інститутську лікарню, де побачили нескінченну чергу на запис з біло-, чорно- і жовтолицього інтернаціоналу в європейських, арабських, африканських і індійських шатах.

І мені вже вкотре випала можливість похвалити самого себе за те, що нікуди не виїжджав без бандури. Щоб скоротити час чекання у неймовірно довжелезній черзі, я тихенько перебирав струни своєї «дружини срібнодзвонної», коли поруч проходив лікар з когортою асистенток у білих халатах. Він зупинився, як вкопани й: «А ти звідки тут взявся, дорогий земляче?! Ану, пішли до мене в кабінет!»

— Професор Глинський, родом з Івано-Франківська, — представився він уже в кабінеті. Дізнавшись про причину приїзду подружжя, він негайно розпорядився про медогляд і діагноз для Тамари, а потім прийняв скромні гостинці виробництва Масандрівського та Магарачського винзаводів і сказав: «Ану, заграй ще!»

Операцію зробили безплатно і успішно уже наступного дня, але залишили дружину ще на три дні для меднагляду. А ось лікарства, при чому недешеві, треба було купувати самому. І поїздами метрополітену добирався до знаменитого Арбату, що перетворився на ярмарок сувенірів, і сів з бандурою біля української книгарні, чим дуже порадував її продавців.

Українську книгарню на Арбаті відкрито старанням української діаспори Москви, яка і є споживачем книжкової продукції на рідній мові. Відвідувачі книгарні обступили мене і запросили в якийсь український клуб, де для українських родин з дітьми саме цього вечора проводились святкові заходи з виставою і концертом, присвячені Святому Миколаю. Моя бандура органічно вписалась в святкову атомсферу вечора, особливо коли черга дійшла до пісні «Ой, хто, хто Миколая любить»: «Ой, проси долі для Вкраїни,/ Та нехай встане із руїни!/ В щасті й долі хай вітає,/ В добрі й радості засяє, Миколає!»

Після цього заключного куплета під бандуру, рідко хто не змахнув з вій сльозинку розчулення. Ще два дні я грав на Арбаті, де до нього підійшли не дуже приємні знайомі-москвичі, які щоліта в Ялті промишляли рекетом, але послухавши бандуру, добродушно поплескали по плечі й пішли.

Ми зТамарою повертались додому в Ялту з радісно-піднесеним настроєм. Операція була успішною. Кобзарських заробітків вистачило і на лікарство, і на новорічні гостинці дітям. І тільки вдома я вкотре себе покартав, що знову їздив без фотоапарата.

* * *

В Молдові: Орхей, Кишинів.

Трохи менше 10 років нового ХХІ тисячоліття я з бандурою навідувався спочатку в молдавське місто Орхей, де зі своєю родиною мешкала моя донька Олеся, а пізніше, після зміни її місця проживання — в столицю Молдови Кишинів. На світлинах зверху і на нижній зліва — мої молдавські родичі-слухачі. Внизу справа — мій постійний слухач, молдавський українець, інженер Мишко (так він представився) під-час мого кобзарювання на вул. Штефана-чел-маре в Кишиневі.

У квітні 2005 р. під-час кобзарювання у столиці Молдови Кишиневі з гурту моїх слухачів виступило юне дівча і представилось… кореспонденткою газети “Комсомольская правда в Молдове”. Дівчинка напросилась на інтерв’ю, яке занотовувала огризком олівця в зошиті на коліні. 16 квітня я прочитав це “інтерв’ю” і жахнувся — суцільна фантастика з вкрапленнями моїх висловів. З моїх слів про тимчасовий приїзд до Кишинева і репертуар зі 150 українських пісень, з яких 5 (П’ЯТЬ) — на мовах інших народів, вона скомпонувала фразу “Музыкант из Кишинева поёт на 150 языках мира”, яку редакція винесла в заголовок. В тексті — ще жахливіші відомості про те, як я на “Кометі” пройшов всі моря і океани, але полюбив порт… Новосибірськ, який, між іншим, знаходиться за тисячі кілометрів від найближчого моря!.. Від цього “інтерв’ю” я схопився за серце, а від сорому добирався до своєї родини безлюдними перевулками, щоб не бачити глузливих посмішок у перехожих… Єдиним плюсом цього “інтерв’ю” стала лише фіксація самого факту мого кобзарювання в Кишиневі.

* * *

Чехія: Прага, Градець-Кралови, Карлові Вари.

Неповних два літніх місяці 2008 року я кобзарював у столиці Чехії Празі. Кобзарював нелегально, можна казати, “партизанським” методом. Маючи попередній досвід безпроблемного кобзарювання в Польщі, я тільки по приїзді в Прагу дізнався, що в Чехії мандрівним музикам необхідно мати спеціальний дозвіл (“поволєнє”), який видає один раз наприкінці кожного року спеціальна кваліфікаційна комісія. Завдяки моїм “поблажливим” поглядам на законослухняність, я пробував ігнорувати потребу в “поволєню”, але поліцейські патрулі постійно переконували мене в порушенні законності і безцеремонно припиняли моє кобзарювання. Майже два місяці я постійно міняв місця кобзарювання і таким чином вивчив топографію чеської столиці, як свої п’ять пальців. Тільки двічі я покидав Прагу, щоб пограти в інших містах, зокрема в Градець-Кралове і в Карлових Варах (світлина справа), але і там поліція вимагала “поволєнє”. Зрештою, не витримавши більше “партизанського” перенапруження, я в липні переїхав у привільний для вуличних артистів польський Краків, де до мене вже лише в снах ще деякий час приходили чеські поліцаї і вимагали “поволєнє”, від чого я пробуджувався в холодному поту… (На відкритці зліва — велелюдний Карлів міст у Празі через ріку Влтаву. В центрі — сторінка з інтернету, де я зображений під-час кобзарювання в Празі, справа — Карлові Вари з пташиного лету).

* * *

Німеччина: Ґьорліц, Дрезден.

В серпні 2009 року я був учасником міжнародного фестивалю “BUSKER-BUS” у Вроцлаві (Польща), по завершенню якого вирішив “обандурити” німців. Поїхавши електропоїздом до прикордонного польського міста Зґожелец і влаштувавшись в кемпінговому будиночку, я того ж дня, за повної відсутності прикордонної служби, пішки безперешкодно перейшов мостом через державний кордон, що проходив річкою Нейсе і опинився в німецькому місті Ґьорліц. Натрапивши через сотню метрів на досить людний міський парк, я негайно приступив до кількагодинного кобзарювання, заробивши при цьому вдвічі більше євро, ніж у Польщі за такий же час заробляв злотих. Ще пару днів я ночував і харчувався у польському Зґожельцу, а кобзарював у німецькому Ґьорліці, після чого електропоїздом перебрався в Дрезден…

Зліва — відкритка з видом Дрездена над рікою Ельбою. Справа — табличка на німецькій мові про мене, мій інструмент і репертуар, яка на противагу видумкам про мене місцевих гідів (“руссіше цар”, “арабіше шейх”, “Чингіз-хан”) давала реальні відповіді на нахарактерніші запитання перехожих німців.

Зліва — світлина з інтернету, на якій я кобзарюю на вулиці Ауґустштрассе під стіною із знаменитим довжелезним панно з порцелянових плиточок “Княжа процесія” (“Фюрстенцуґ”). Справа — вирізка з газети “BILD am SONNTAG” (“Зображення тижня”) за 06.09.2009 р. де я стою з бандурою на фоні згаданого панно і — невеличкий текст про мене. Нижче — розворот 46-47-ї сторінок цієї газети з моїм і чотирма десятками подібних сюжетів з життя вуличних артистів, об’єднаних спільним заголовком “Deutchland, deine Stehenswürdigkeiten” (Німеччино, це твої видатні люди)

Світлини з інтернету про моє кобзарювання в Дрездені. Зліва — біля фонтану на “терасах” над Ельбою. Справа — на площі біля Фрауенкірхе (“Церкви Богоматері”).

* * *

Про мої дрезденські будні — невеличкий фрагмент інтерв’ю з львівським поетом і публіцистом Богданом Залізняком, опубліковане в газеті “Львівська пошта” за 06.10 2009 р.

Зробити нас добрішими. Остап Кіндрачук, бандурист, про інструмент-легенду, політиків та береги любові

Вівторок, 6 жовтня 2009, №110(848)

– Життя – довга штука?

– (Сміється.). У Німеччині, коли грав, то здавалося, що за день ціла вічність минала. І так – півтора місяця, 45 вічностей. А коли їх пережив, то з’ясувалося, – як один день.

– А як Ви спілкуєтеся зі слухачами, скажімо, в Німеччині?

– Мови не знаю. То – ціла мука. Перші дні мене сторонилися. Дивилися з нерозумінням.

– Чому?

– Ну, в козацькому костюмі, на голові – оселедець. Чув про себе: то “арабіше шейх”, то “русіше цар”. Одна німкеня мене добила, бо назвала “Чингізханом”. Потім дівчина мені на комп’ютері набрала текст, в якому було: мандрівний музикант – козак-бандурист з України (Крим, Ялта). Наголошую: інструмент – бандура. Бо чомусь для всіх німців він – балалайка. А ще я виписав репертуар свій: а) старі пісні (VІІІ – ХІІ ст.); б) козацькі пісні ХVІІ – ХІХ століття; в) нові пісні – ХХ – ХХІ ст., а також інші – німецькі, польські, російські, молдавські, татарські…

– І що – вплинула набрана на комп’ютері програма на німців?

– Ви знаєте, ставлення відразу змінилося. Вже, як написане, – то міряють: з голови до ніг. І починають трохи цікавитися та навіть витягати з кишень свої євро…

* * *