Козацько-гайдуцькі ґени моїх внуків Сашка і Данька Цотіних
Історія взаємин українських козаків з молдаванами має неймовірну кількість яскравих епізодів. В 1563 році відбулась невдала спроба засновника 1-ї Запорізької Січі князя Дмитра Вишневецького (Байди) зайняти господарський трон Молдови. 1574 рік — в запеклій війні господаря Івана Воде Лютого проти султанських військ, ударною силою молдавського війська були1200 козаків гетьмана Івана Свирговського і 600 козаків флотилії кошового отамана Хоми Покотила. В 1633-1647 роках митрополитом Київським, Галицьким і всея Русі був син господаря Молдови Петро Могила. В 1652 році невісткою гетьмана Богдана Хмельницького стала донька господаря Молдови Василя Лупула — Розанда Лупул. В 1681-1683 роках гетьманом Правобережної України був господар Молдови Георге Дука. У квітні 1710 р. в молдавському місті Бендери Військо Запорізьке прийняло першу українську і першу у світі Конституцію Пилипа Орлика. Продовжувати можна безконечно, а тому зупинимось на епізоді, що має опосередкований стосунок до народження моїх внуків Сашка і Данька. Після зруйнування Запорізької Січі, частина запорожців заснувала Січ за Дунаєм, а про іншу частину співається в одній з пісень — “Пішло славне Запорожжя понад лиманами, широкими, глибокими, понад Дунаями, в степи-поля Мультявськії, на них виногради…” “Мультявськії”, значить — Молдавські. Коли ж над позбавленим козацького захисту Півднем України, нависла турецька загроза, цариця Катерина ІІ схаменулась і аж двома маніфестами, в 1779 і 1780 роках, попросила запорожців повернутись на службу, в козацькому війську, яке отримало нову назву — Чорноморське — і взяти участь в черговій російсько-турецькій війні. За подвиги у війні, Чорноморське козацтво у 1790 році спочатку нагородили землями між Дністром і Бугом, а потім переселили на Кубань. І знову частина незгодних козаків розбрелась — хто в Задунайську СІч, а хто — в молдавські слободи. Одне із таких козацьких поселень — Іванче — було засноване неподалік від оспіваного в гайдуцьких піснях міста Орхея, як країни свободи, і козацькі потомки в цьому селі дотепер зберегли пам’ять про своє походження. Наприкінці минулого століття моя донька Олеся вчилась у Львівському національному університеті, мешкала в студентському гуртожитку і там, серед студентів, через певний час знайшла свою козацьку половинку — Гліба Володимировича Цотіна. Мамою Гліба виявилась молдаванка Наталя Григорівна з молдавського міста Орхея, а батьком — Володимир Цотін, уродженець того самого, згаданого уже козацького села Іванче, що неподалік.
Так моя донька разом із своїм чоловіком опинилась в його рідному місті Орхею, на гербі якого написано латиною: “LIBERTAS ET PERENNITAS” — “СВОБОДА НА ЗАВЖДИ”. При в’їзді в Орхей височить пам’ятник господарю Молдови Васіле Лупу (Василю Лупулу), а поряд — церква Святого Дмитрія, збудована його старанням і коштами задовго до того, як він став сватом Богдана Хмельницького. Саме в цій церкві за наполяганням Олесиної мами (моєї дружини) Тамари були охрещені наші внуки Сашко і Даня.
Свої дошкільні роки брати проводили зі своїми батьками, з бабусею Наталією й прабабкою Олею спочатку в Орхею, потім в столиці Молдови Кишиневі, часто навідувались в гості до бабусі Тамари й діда Остапа в Ялту. Зрештою, в Ялті, за наполяганням своєї мами Олесі, Сашко і Даня почали ходити до тієї самої школи, в якій вона навчалась сама з братом Назаром.
Будучи школярами у своїх ялтинських діда й бабусі, брати росли одночасно хоробрими лицарями й козаками, а інколи навіть… ковбоями, скололазами, парапланеристами..
Проявлення лицарсько-гайдуцьких ґен у Сашка і Данька
Ще задовго до закінчення школи, у братів, крім козацьких, озвались і гени вільних молдавських витязів-гайдуків з їхнім девізом вічної свободи – “LIBERTAS ET PERENNITAS”, і вони переїхали до батька й бабусі Наталії в Кишинів. Туди їх привабила можливість зайнятись фехтуванням разом з батьком Глібом у товаристві “Спортивний меч”, приймати участь в лицарських турнірах, а заодно й навчатись в українській гімназії у столиці Молдови. Крім того, судячи зі світлини нижче, в Кишиневі Сашко намагався активувати козацькі ґени молдавських українців — своїх нових друзів-однокласників по гімназії.
Обзавелись обидва брати не лише власними мечами, але й справжніми металевими лицарськими обладунками та предметами середньовічного одягу, досягли високого фехтувального рівня двобою і групового бою на мечах. Досі Сашко і Дан інколи навідувались в Судак на щорічний лицарський фестиваль “Генуезький шолом” в Судаку, в Криму, де вперше “заразились” цим видом спорту, а тепер перед ними відкрилась дорога на спортивні лицарські турніри Європи. А тут якраз дуже до речі команда молдавського “Спортивного меча” отримала запрошення на лицарський турнір до столиці Чехії Праги на травень 2016 року. Затримати братів могла лише фінансова складова поїздки. Тому Сашко у вільний від навчання час переключався на випадкові роботи і за місяць до поїздки зумів заробити аж… 50 баксів. А треба – 150 доларів США на кожного лицаря. І згадав я Злату Прагу, в якій колись кобзарював і не міг налюбуватись її казковою чарівністю. А ще дуже шкодував тоді, що не можу поділитись тією красою зі своєю ріднею, бо не мав свого фотоапарата. То ж во ім’я козацько-лицарського бойового братерства прийшлось потрусити гаманці мені і Глібу, тим більш, що він разом з синами був включений в команду лицарів Кишинева. Для хлопців ця поїздка стала феєричною пригодою життя, з яскравими враженнями і “трофеями” у вигляді кількох сотень світлин, якими вони збагатили й мене.
Невдовзі піля цього, шляхи братів розійшлися. Сашко залишився з батьком і бабусею в Кишиневі, а після гімназії за їхньою порадою поступив учитись до місцевого ВУЗу, вибравши комерційний профіль навчання. А Данько, для якого мрією життя стали… фізико-математичні науки, скористався тим, що я всі холодні місяці року проводив у Києві і добре освоїв там побутові умови життя, тож він перебрався до мене в столицю України, закінчив там школу з математичним ухилом і поступив у столичний ВУЗ, налаштувавшись на технічний напрямок навчання.
Таким чином увесь нажитий братами козацько-лицарсько-гайдуцький багаж незмірно розширив їхні життєві горизонти. зміцнив наполегливість у досягненні мети і, без сумніву, знадобився їм у козацькому поході за достойне місце під сонцем…
і
іі
Уверху зліва – Сашко і Аня (Кишинів, листопад 2021 р.). Уверху справа – Сашко-“амфібій” (Кишинівське “море”-водосховище, жовтень 2022 р.). Внизу зліва – Даня і Настя (Київ, січень 2022 р.). Внизу справа – Аня і Сашко (Кишинів, поч. 2023 р.)
Відео-пам’ять про лицарські поєдинки Сашка і Данька
В поєдинках обидва брати виступають в червоних гаржетах…
ДОЛЯ розпорядилась так, що моєю дружиною стала Тамара Іванівна Іванцова, уродженка найпівнічнішої околиці історичної Гетьманщини, відомої під назвою Стародубщина, яка була правонаступницею удільного Стародубського князівства ще з XIII століття, але потім потрапила під владу Речі Посполитої. В 1648 році під-час Хмельниччини, коли відбулось масове покозачення українців, звільнена Стародубщина увійшла до складу Ніжинського козацького полку, як адміністративної одиниці новоствореної держави Гетьманщини. А в 1663 році це вже був окремий Стародубський козацький полк, в складі якого було 10 адміністративних сотень. Одночасно в ліси Стародубщини прибували переслідувані в Росії старообрядці зі своїми традиціями, які в 1707 році заснували слободу Клинці. Окрасою нашої родинної книгозбірні є двотомний козацький “Літопис Самовидця” створений видатним стародубським державним і церковним діячем Романом Ракушкою-Романовським. Там же, на Стародубщині була написана епохальна “Історія Русів”. Стародубський полковник Іван Скоропадський у 1708-1722 роках, і його нащадок Павло Скоропадський у 1918 році були гетьманами України. Із Стародубщиною звязані імена десятків найвидатніших людей України і в їх числі — Леся Українка, Міклухо-Маклай, чий козацький предок послужив для Миколи Гоголя прообразом Тараса Бульби при написанні однойменної повісті. Після поразки ької Народної Республіки 1918 року Стародубщина була включена до складу Брянської області РСФСР. Там, у виселку Обольошево, Клинцівського району народились Іванцов Іван Якович і Молчанова Марія Михайлівна — батьки моєї майбутньої дружини Тамари.
Козаки з прізвищем Іванець, Іванців, від яких походить зрусифіковане Іванцов, числяться в давніх козацьких реєстрах. У мами Івана Яковича так же козацьке прізвище — Свириденко. А от у Тамариної мами можливі корені старовірів Молчанових і… білорусів — мама Марії Михайлівни — Губенок Ольга. Якби там не було, але, уродженка колишньої гетьманської Стародубщини Іванцова Тамара після закінчення Ялтинського технікуму торгівлі залишилась працювати в Ялті за фахом неподалік від Ялтинського порту, де працював я. Тож не дивно, що наші життєві шляхи зійшлись, а згодом у капусті знайшлись наші чудові діти — Олеся і Назар, чия природна козацька сутність була підсилена козацькими ґенами батька і матері.
В шкільні роки у Олесі й Назара було чимало позакласних занять, захоплень і знайомств, які сприяли насиченню їхньої свідомості найрізноманітнішими проявами козацької ідеї. Йдеться про їхню причетність до Ялтинської дитячої капели бандуристів “Кримські Проліски”, навчання в Українській недільній школі при музею Лесі Українки в Ялті, епізодична участь в культурологічних заходах Ялтинської “Просвіти”.Не останнє місце в поглибленому покозаченні обох дітей займала наша родинна книгозбірня; філателістичні, нумізматичні, боністичні колекції; тематичні колекції значків, сувенірів, та й сама домашня атмосфера включно з інтер’єром житла…
В 1994 році під-час навчання в Ялтинському педучилищі Олеся у відповідності до завдання з предмету “Народознавства” створила родовід своїх (і, природно, брата Назара) батьків — КІндрачуків й Іванцових. Проілюстрований схематичним “древом роду” та світлинами цей родовід став справжньою родинною реліквією ялтинських Кіндрачуків.
Непомітно виросли наші діти, поєднавши в собі козацькі гени західноукраїнського Покуття і північно-східної Стародубщини. А дальше накопичена ними подвійна козацька пасіонарність скерувала кожного з них на пошуки Жар-птиці Щастя уже своїми, особисто вибраними шляхами, і в результаті на генеалогічному Древі Роду Кіндрачуків виросли нові гілочки.
Олеся, Сергій і Маринка.
Свою Жар-птицю наша доня довго не могла знайти на земній тверді. Народна приповідка каже: “Свою долю конем не об’їдеш”. Пробувала і вона догнати Щастя-Долю конем (дивись світлину нижче), пробувала шукати віртуально, вивчившись на інженера-компютерщика. Зайнялась скелелазанням і навіть стала інструктором з цього виду спорту, але подолавши найвищі скелі, доня знову опинялась там на земній тверді, над якою височів звабливий купол Неба. Саме там, в надхмарних висотах Олеся піймала за хвіст свою Жар-птицю, а точніше — за клеванти параплана, якими навчив її користуватись інструктор цього літального пристрою Сергій, з прізвищем, поширеним серед загартованих суворим кліматом потомків козацького отамана Єрмака сибіряків, — Сєдих. Так зійшлись двоє невгамовних, наполегливих, цілеспрямованих пасіонаріїв, умовно кажучи — козацький і сибірський. Такими вони виховують і свою донечку (нашу внучку) Маринку, яка, тільки зіп’явшись на ноги, одночасно навчилась кататись на лижах, полізла з батьками на скелі і полетіла з ними в захмарні далі. Таку ж невгамовну пасіонарну енергію вони прищеплюють своїм синам — Сергієвому Шурику і Олесиним — Сашку і Даньку. Іноді, на жаль з роками не так часто, як хотілось би, цей процес супроводжують козацькі мелодії моєї бандури, нагадуючи їм про наші спадкові гени степових лицарів козацької Розкіш-Волі, яка, до речі колись поширилась і на підкорений ними Сибір…
Зліва – фото з Маринкою (Ялта, Набережна, жовтень 2021 р.). Справа – на Набережній з Маринкю й Олесею (літо 2022 р.)
Назар, Христина і Натанчик.
Після закінчення середньої школи в Ялті, Назар так же, як і старша сестра Олеся, деякий час шукав свій шлях до самореалізації методом проб і помилок за межами Криму. Протягом року наш син зрештою зрозумів, що він, як до речі і я, і вся наша родина Кіндрачуків, щиро закоханий у наш чудовий Кримський Край, без якого життя втратить всі свої барви. Одночасно він остаточно визначився, з вибором професії, яка повністю відповідала його уявленням про сенс життя. Він відчув, що народився на світ для того, щоб стати… телевізійним репортером. Тож поєднавши свій кримський патріотизм з омріяною метою, Назар поступив вчитися в Сімферопольський гуманітарно-екологічний інститут на факультет журналістики. Будучи життєрадісним хлопцем, Назар, як то від віку заведено у козаків, сприймав реальність крізь призму веселої, доброзичливої іронії, і був душею студентського товариства. А неподалік, в педагогічному закладі, таку ж радість життя випромінювала студентка Христина Туриненко, яка своє козацьке прізвище отримала у спадок від батька Валерія Валентиновича з кримського міста Саки. Потрапивши в поле зору одне одного, дві яскраві особистості відчули, що їхні серця б’ються в унісон, як одне ціле, і їм без слів стало ясно — вони, Назар і Христина, створені одне для одного самим Всевишнім.
Отримавши дипломи, молоді ентузіасти, щоб не загубитись одне від одного, спочатку подбали про спільне житло, щоправда тимчасово орендоване, поки спроможуться на власне. Після цього Христина, за прикладом своєї мами-педагога Людмили Іванівни (дівоче прізвище Мартиненко), пішла вчителювати в Сімферопольську українську гімназію №9, до речі — єдину україномовну в Криму.
Назар, опинившись в колективі популярної в Криму Чорноморської ТРК, відразу відчув себе у своїй стихії, як риба в воді. З кінокамерою через плече, він гасав по всіх куточках кримської землі і в прибережних водах Чорного моря в пошуках новин для їх щоденного триразового показу в програмі “Волна”. Пізніше він перейшов працювати в цікавішій програмі “Час Новин” на всеукраїнському інформаційному телеканалі.
Зрештою завдяки спільним зусиллям найближчої рідні молодята поселились у власній квартирці, і тепер нарешті змогли відгуляти весілля, а также повінчатись в Божому храмі.
Будучи самі козацькими потомками, Назар і Христина подбали, щоб козацькому роду не було переводу. Так з’явився на світ ще один козачок — Кіндрачук Натан Назарович.
Свого сина Назар назвав в честь старшого брата, на знак глибокої поваги до нього. Таким чином на генеалогічному древі кримського козацького роду Кіндрачуків виросли аж три Натани — Натан Остапович, Натан Натанович і Натан Назарович.
З благословення своїх батьків малий Натанчик уже з дошкільного віку засвоює базові постулати козацької ідеї — вміння захистити особисту свободу, беручи для цього участь в заняттях з бойових мистецтв. Від Христини й Назара він навчився радіти красоті навколишньої кримської природи, цінувати предмети давнини, як свідки історичних подій, а за прикладом батька і діда, намагається зібрати невеличкі (для початку) тематичні колекції значків, монет, мінералів
Важливою чеснотою у системі цінностей запорозьких козаків, серед багатьох інших, вважався принцип військового побратимства, братерської злагоди, взаємовиручки, вірності, поваги до спільного “козацького хліба” — так козаки називали всяку діяльність (воєнну, чи господарську), яка забезпечувала їм засоби до існування і беззастережно передбачала по братерськи ділитися “хлібом-сіллю”. Отже принцип побратимства для козака був запорукою виживання і відносної безпеки в тривожних обставинах давнього Дикого Поля, коли неодноразово траплялось, що вороги руйнували навіть саму Січ Запорозьку. Аналогією до тих давніх історичних обставин можуть послужити недавні події, коли Україна й Крим потрапили в смугу потрясінь і викликів. Для Назарової молодої родини випробування почались невдовзі після народження Натанчика. Назар втратив свій “козацький хліб”, тобто любиму роботу, яка поповнювала левову частку сімейного бюджету, забезпечувала матеріальну незалежність і давала йому естетичне задоволення. Символічні тимчасові фінансові внески батьків тільки поглиблювали почуття пригнобленості, та змушували його до гарячкових пошуків виходу з кризової ситуації. І в цей критичний момент спрацював принцип самовідданого запорозького побратимства. Адаптоване до сучасних реалій, в яких крім позитиву, мають місце прояви егоїзму, підступності, цинізму, жорстокості, запорозьке братерство наперекір обставинам, збереглось в генах не лише козацьких потомків чоловічої статі, але і в жіночій складовій козацького генофонду. Вірними друзями Христини й Назара ще з моменту їх першого знайомства стало подружжя Мірошниченків — Ніни й Анатолія. Фундамент цієї неординарної дружби двох родин ще в роки спільного навчання, заклали Христина і Ніна, а потім дружба жінок захопила і їхніх чоловіків. Я був свідком, як Ніна з Анатолієм, які побрались раніше, турботливо ділились своїм досвідом організації весілля Назара і Христини. Вони ж були їх весільними “боярами”. Ніна разом з Назаром тримали в обіймах Христину при пологах Натанчика. Активну участь у церковному ритуалі хрещення малюка так же приймали Ніна й Анатолій. Займаючись невеликою підприємницькою діяльністю, яку так же не оминула “смуга” випробувань, Анатолій, тим не менш, запросив до себе в компаньйони Назара в найкритичніший момент його життя, або, у відповідності до наших козацьких алегорій, по братерськи поділився з ним своїм “козацьким хлібом”, а отже і впевненістю в завтрашньому дні, та в тому, що “козацькому роду нема переводу”. В родину Назара і Христі знову повернулась притаманна їм радість життя, розцвічена іскорками самоіронії, злагоди, доброзичливості.
У другій половині травня 2021 р. у Назарового сина Натанчика з’явився братик Левко, з яким він задушевно приятелює і не пропускає можливості разом з ним причаститись дідовими піснями про славне козацьке минуле.
На ялтинській Набережній з внуками Натанчиком і Левком та сином Назаром (серпень 2022 р.)
З народженням Натана, козацьке відлуння мого роду сягнуло аж 1550-х років. Саме тоді була заснована перша Запорозька Січ, що поступово оволоділа більшою частиною колишнього Дикого Поля, а воно, будучи обжитим козаками, отримало назву Вольності Війська Запорізького Низового, або просто — Запорожжя. Нині — це території Кіровоградскої, Дніпропетровської, Донецької, а частково й Запорізької, Луганської й решти південних областей України. Поняття ці — вольності, та ще й козацькі, говорять самі за себе і свято зберігаються в традиціях і ментальності місцевого люду. В самому серці колишніх козацьких вольностей, в селі Рівному, на Кіровоградщині народилась і виросла вільна козачка Олена Григорівна Гавриленко. Вона вирішила, що для її самореалізації найкраще підходить найпівденніше місто України — Ялта. Тут вона вибрала свого судженого, кримського грека Георгія Харламповича Халкіді і невдовзі народила донечку Лілію. Ставши дорослою, Ліля вибрала в супутники життя малодосвідченого романтика моря, який за покликом свого козацького серця, опинився в Ялті так же для самореалізації, як і її мама, тобто — мене… Коли ж мимо нашого дому пролітали лелеки, один із них залишив нам маленького синочка Натанчика, в якому з роками поєднались найкращі риси, притаманні вільним синам Запорожжя і Древньої Еллади.
Збереглась групова світлина з дитячого садочка, на якій маленький Натан у сомбреро сидить серед дошкільнят своєї групи (внизу, справа) і з вихователькою (у верхньому ряду, в центрі).
Натан виростав, коли я перебував у полоні морської романтики та інших захоплень, а йому приділяв недостатньо уваги і, як результат, на превеликий жаль не зумів стати для нього прикладом для наслідування. Тим не менш Натанові ніколи, ні разу не зрадили трепетні синівські почуття і пошана до батька.
Після першого невдалого одруження перед Натаном простелився власний шлях з перепонами й випробуваннями, які він подолав по козацьки, з честю, а через певний час зустрів собі до пари справжню козачку Валентину, народжену также в споконвічно козацькому краю, в Запорізькій області. Об’єднаними зусиллями вони облаштували збудоване власними силами житло і примножили козацький рід Кіндрачуків рясним козацько-грецьким відгалуженням. Натанові сини (мої внуки): Кирило, Іван, Станіслав, Ілля, Натанчик. Його внуки і внучки (мої правнучата): Оля, Аліна, Платон, Максим, Кім, Сашко, Данилко, Іванко.
17.06.2023 р. – день народження Натанової дружини Валентини. Зліва направо – Оксана, дружина найстаршого внука Кирила, який відсутній, бо на роботі: іменинниця Валентина; Лілія, дружина внука Івана з маленьким правнуком Іванком на руках; за Остаповою головою – сам внук Іван з маленьким правнуком Данилком на руках; правнучка Оля, в білих брюках – донька Кирила; за її спиною внук Станіслав; три малолітні правнуки Кириловичі – Максим і Платон з Кімом на руках; у них за спиною – внуки Натанчик і Ілля в оклярах; крайній справа – Остапів старший син Натан; вітсутня на фото ще одна донька Кирила, правнучка Аліна… Отже увесь Натанів рід разом з ним – 16 (мінус 2 на фото)
Міцне, подвійно-козацьке відгалуження від Натанового кореня: Кирило, Оксана, Оля, Аліна, Платон, Максим і Кім Кіндрачуки.
Мамою найстаршого з моїх внуків — Кирила, як і його молодшого брата Іванка, була перша дружина мого сина Натана — Тетяна (їхня весільна світлина — над цим текстом). При підтримці свого батька Натана, Кирило виріс, оперився і зміцнів без дідового тепла і підтримки, оскільки я найкращі роки свого життя присвятив мореплаванню, а пенсійний вік — кобзарським мандрам, і проводив їх вдалині від своєї рідні. І це на всю решту мого життя стало джерелом болісних докорів сумління. А внук Кирило тим часом виявився краще від інших пристосованим до різких змін життєвих умов, попробував себе в різних видах діяльності, покращив свої житлові умови, знайшов для пари споріднену козацьку душу в особі чудової дівчини Оксани Марченко, яка стала його дружиною і мамою життєрадісних козачат жіночої і чоловічої статі, моїх правнучат: Олі, Аліни, Платончика й Максимка, а потім ще й Кіма. Найстарша, чорнявенька правнучка Оля, ще школяркою-шестикласницею, несказанно здивувала мене, свого вічно відсутнього в мандрівках діда, знайомого їй в основному віртуально, з інтернет-повідомлень, написавши про мене нарис “Вуличний кобзар робить світ добрішим”. Нарис був надрукований у російськомовному збірнику “Известные люди Ялты” в 2013 році.
24 квітня 2021 р. сім’я Кирила і Оксани поповнилась ще одним сином. Назвали його просто, але екзотично — Кім.
іі
А ось і козацько-вірменська гілочка Натанового роду Кіндрачуків: Іван, Лілія, Сашко, Данилко, Іванко
Від чисельного Натановогго роду Кіндрачуків відбрунькувалась і грецько-козацько-вірменська гілочка — Натанів син (мій внук) Іванко поєднався з красунею Лілею з вірменським корінням і одарили свого діда, тобто мене, аж трьома правнуками: старшим — Сашком і близнючками — Данилком та Іванком.
Моя участь у спробах відродження українського козацтва в Криму.
За рік-два перед розпадом радянської імперії я став помічати, що стурбованість козацькою ідеєю притаманна не лише мені. То тут, то там стали з’являтись різні осередки, гуртки, організації з освоєння різнопланової козацької спадщини. Зацікавленню козацькою проблематикою сприяла поява солідних досліджень видатного українського історика Олени Апанович, особливо її монографії “Збройні сили України першої половини XVIII ст.” (Київ, 1969), яка стала бестселером в колах тогочасної української інтелігенції. А я вивчив цю монографію мало не напам’ять і подумки називав авторку єдиним в Україні “справжнім запорозьким козаком” серед інших істориків, “затюканих” марксистсько-ленінською ідеологією.
На фото — Олена Михайлівна Апанович і ті з її праць, якими мені вдалось поповнити нашу родинну книгозбірню.
Але найвагомішим фактором відродження козацької ідеї, яке, до речі почалось в Україні одночасно із загальнонаціональним і державотворчим відродженням, на моє глибоке переконання, було те, що за період козаччини, Гетьманату, а особливо Хмельниччини, в генах українців назавжди запалав вогонь козацької розкіш-волі, який жеврів у найпохмуріші часи поміщицького й колгоспного кріпацтва, та чекав (і продовжує чекати) нагоди знову засяяти повною силою.
Така нагода з’явилась вперше у 1990 році, коли Народний Рух України (НРУ) і Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (ТУМ) організували на території тодішньої Дніпропетровської і Запорізької областей масове історико-просвітницьке відзначення 500-ліття Запорозького козацтва. В святкуванні прийняли участь кільканадцять поки-що самодіяльних козацьких організацій з усіх куточків України. Наприкінці липня 1990 року я, як представник Ялтинського осередку Товариства української мови, по запрошенню із Сімферопольського осередку НРУ приєднався до двох десятків кримчан, активістів НРУ і ТУМу з Сімферополя, Севастополя, Євпаторії, Бахчисарая, Первомайська, які на легкових автомобілях вирушили на це неординарне свято на Дніпропетровщину в Нікопольський район. Їхали — кожний за свій рахунок, але й при потужній фінансовій підтримці євпаторійського активіста, лікаря-патріота Дмитра Дутко, який до самозабуття і “до глибин своєї кишені” був закоханий в козацьку ідею і спонсорував різні прояви козацького руху. А ще, за попередньою домовленістю, кожний із нас прихопив із собою з дому пакет, або торбину із… землею для Могили Козацької Слави…
Вечір і ніч з 2 на 3 серпня видались фантастичними. На берегах Олексіївської затоки Дніпра, неподалік від високої могили легендарного кошового отамана Івана Сірка з його пам’ятником на вершині, розташувались намети велетенського табору, в якому розмістились 300-тисяч ентузіастів, які прибували сюди ще й наступного дня з усіх-усюд України, Зеленого Клину, Кубані й зарубіжжя, бо одномоментно відчули себе новочасними запорозькими козаками. То тут, то там горіли ватри, чувся притишений гомін, лунали пісні, а біля п’яти наметів кримського загону заклично дзвеніли струни моєї бандури. 3 серпня в Нікополі проводилась наукова конференція з історії Запорізької Січі, на якій я був присутній і навіть на запрошення незабутньої Олени Апанович виступив на сцені з піснею “Козак гуляє, шинкарка носить”.
А на світанку 4 серпня незліченні колони з нашого козацького табору, з Нікополя, з навколишніх міст і сіл Придніпров’я, з інших регіонів (їх уже назбиралось до пів-мільйона) вирушили до згаданої могили Івана Сірка на святкове віче в честь 500-літнього ювілею Славного Війська Запорізького. Як і більшість учасників свята, я був одягнутий у вишиванку й широкі шаровари, з бандурою через плече й шаблюкою при боці, а сам не міг відірвати очей, зачарованих яскравим виглядом озброєного загону 50 кінних козаків-кубанців у формених черкесках. Я дочекався, коли вони спішаться й заспівав їм “Тиху Кубань”, яку вони охоче підтримали. А ще я встиг розказати їм про фронтових кубанців з мого опаленого війною дитинства, від яких я успадкував цю пісню.
Жаль, що я тоді не прихопив з собою фотоапарата, і тепер, із-за мізерної кількості власних ілюстрацій до цього тексту, мені приходиться “позичати” з доступних джерел світлини та відео, які підтверджують грандіозність цього стихійного Свята Козацького Відродження. Про рішучу налаштованість присутніх підтвердити свою козацьку сутність свідчить той факт, що розпорошені козацькі осередки України, прибувши на свято, отримали унікальну можливість об’єднатись в єдину всеукраїнську козацьку спільноту, і початок цьому процесу було зроблено в цей же день 4 серпня 1990 року під кінець віча на могилі кошового отамана Івана Сірка, коли була проведена І Отаманська Рада з метою проголошення єдиної громадсько-патріотичної організації “Українське козацтво”. Там же, як свідчення єдності козацької і державницької ідеї, роздавались бланки “Реєстраційної заяви ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ” з метою пропагування відновлення української державності, ліквідованої в свій час більшовиками. Нагадаю — Українська РСР тоді все ще входила до складу Радянського Союзу, але вже через рік здобула незалежність, і свято це разом з її апофеозом — Отаманською Радою, надало загальноукраїнському процесу державотворення потужний імпульс.
Після віча і козацької Ради колони учасників покидали меморіал кошового отамана і прямували до найближчого перехрестя доріг, щоб додати у свіжонасипану в честь 500-ліття Запорозького козацтва “Могилу Пам’яті” привезену з собою землю з усіх регіонів. Висипавши з мішечка на “Могилу пам’яті” ялтинську землю, я сів на узбіччі дороги з бандурою, схрестивши ноги у позі Козака Мамая й награвав козацьких пісень для тих, хто піднімався на вершину із своїми мішечками. І раптом побачив — хтось несе транспарант з написом “Галичина, Івано-Франківськ”, а трохи дальше — знайомі обличчя з рідних Городенки й Котиківки і… вся група зупинилась на хвилину, щоб привітатись, розпитати, поділитись враженнями, послухати пісню “Борітесь, брати галичани, не час на розпуки, не час!..”
Насипання “Могили пам’яті”.
Та ось відшуміли 500-літні “іменини” Запорізького козацтва, але зерна, посіяні святом в душах учасників козацького кола, скликаного тоді біля могили кошового Івана Сірка, відразу почали проростати створенням все нових і нових козацьких осередків і організацій. Перша установча Велика козацька Рада скликана 15.09.1990 р. в актовому залі Київського університету ім.Т. Шевченка, зафіксувала в Україні уже сотні козацьких структур і одностайно ухвалила про об’єднання їх у Всеукраїнську громадську організацію “Українське козацтво”. На ІІ Великій Раді Українського козацтва, скликаній 21.06.1991 р. у Переяславі-Хмельницькому, гетьманом було обрано лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, під булавою якого згуртувались козацькі полки, курені, сотні, товариства з єдиним Статутом, єдиною Генеральною старшиною і Генеральною Канцелярією. Місто для цієї Ради було вибрано не випадково. Саме тут, на міському майдані, де 338 років назад відбулась Переяславська Рада на чолі з Богданом Хмельницьким, що завершилась присягою на вірність російському цареві, теперішня Велика Рада Українського козацтва, очолена В’ячеславом Чорноволом, одностайними, тричі повтореними вигуками словами “ЗГОДА!!!”, затвердила два тексти. Першим був текст зречення Українського козацтва і всіх мирян українських від присяги, даної цареві в 1654 році, а другим — текст прийняття присяги на вірність Самостійній Україні. Обидва тексти — за посиланням нижче. http://perejaslav.org.ua/istoria/zrichennya-kozactva-prisyagi-moskovskomu-caryu.html
На превеликий жаль, В’ячеслав Чорновіл у наступному році склав свої гетьманські повноваження, а наступні гетьмани Українського козацтва — Володимир Мулява (1992-1998 р.р.), Іван Білас (1998-2005 р.р.), Віктор Ющенко (2005 р.) не зуміли зберегти структурну єдність козацтва і воно розділилось, розкололось, розпорошилось на Реєстрове, Запорозьке, Звичаєве, Вільне і на ще дрібніші козацтва державницької і проімперської орієнтацій, повторивши схему Великої Руїни в Україні XVII століття.
Логічно, що загальноукраїнська тенденція відродження козацьких традицій не могла оминути Крим, а отже і Ялту. Хоча і не відразу. Повернувшись додому, в Ялту, я поділився враженнями про все бачене й почуте на ювілейних Днях козацтва — на зібранні ялтинської “Просвіти”, надіючись зацікавити її учасників планами відродження козацтва в місті-курорті. І хоч ідея була цікавою всім, але ніхто, в тім числі і я, не знав, з чого починати, і її відклали на пізніше.
А тим часом спрацювала моя 13-річної давності газетна замітка про знайдену в Ялті статуетку запорожця. Вона потрапила в поле зору науковців Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, які захотіли її придбати для майбутнього музею історії запорозького козацтва і з цією метою прислали до мене в Ялту старшу наукову співробітницю музею історії Запоріжжя Ірину Іллічову. Після довгих переконливих умовлянь, згнітивши серце, я погодився віддати цю коштовну статуетку навіть без оплати, але при умові — якщо для мене зроблять таку ж бронзову копію, що в місті металургів не є проблемою. Пані Ірина обговорила по телефону з дирекцією музею цю проблему, склала акт прийому і… статуетка була доставлена на острів Хортицю. Від директора заповідника прийшло офіційне запевнення про майбутнє виготовлення копії статуетки, а ще… запрошення на Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва “ХОРТИЦЯ”, присвячений 500-річчю Запорозького козацтва, що планувався на червень 1991 року. Про бронзового запорожця повідомили дві газети м.Запоріжжя — “Запорізька правда” (11.12.1990 р.) і “Машиностроитель” (04.01.1991 р.).
Скориставшись запрошенням, ми з моїм малолітнім сином Назаром 05.06.1991 р. прилетіли літаком до Запоріжжя, і з летовища поїхали на о. Хортиця, де й переночували в приміщенні, запропонованому дирекцією музею Запоріжжя. Наступного дня, 6 червня, в той час, коли в міському палаці культури “Жовтневий” відбувався пісенний конкурс під девізом “Україна співає козацьких пісень”, ми із сином біля двох годин виступали окремо, перед входом до музею, привертаючи увагу відвідувачів, як живі символи козацького фестивалю. Я з шаблюкою, в козацькому вбранні виконував під бандуру козацьких пісень, а в перервах Назарко декламував “На що мені женитися” Т. Шевченка, або “Ахмет ІІІ і запорожці” С. Руданського, або ще щось козацьке. А решту часу ми проводили в Совутиній балці, де була збудована тимчасова фестивальна “Запорізька Січ”, та знайомились з околицями легендарного острова.
іі
і
07.06.1991 р. був піковим днем Всеукраїнського козацького фестивалю “Хортиця”. З 16:00 по 18:00 від міського майдану Фестивального, через міст Преображенського, мимо музею, мимо нас з Назаром, коли ми знову виступали, до Совутиної балки, пройшли всі учасники й глядачі грандіозноі видовищної прослави “Січ Запорозька”, яка відбулась з 19::00 до 21:00. 50 тисяч глядачів, а з ними й ми з Назаром, зайняли схили Совутиної балки і були свідками вручення гетьманської булави Голові Верховної Ради України Леоніду Кравчуку, любувались козацьким “джиґітуванням”, концертними номерами і “кровопролитними” боями між артистами-запорожцями і артиистами-турками, які напали на Січові укріплення і по справжньому підпалили їх. Дим від пожежі простелився аж до Дніпра, де в цей час розгорівся “бій” між екіпажами козацької чайки і турецького судна.
А над “полем бою” дзвенів, підсилений електроапаратурою могутній баритон мого побратима-кобзаря Володимира Горбатюка, який сидів з кобзою на окремій невеличкій сцені:
“Кругом чужі полки, горить кохана Січ, / навіки козаки ідуть у темну ніч. / А Хортиця мовчить — зґвалтована вона, / і чайкою ячить вкраїнська далина…”
Закінчився цей незвичайний вечір чарівним фіналом — в темноті, що наступила, всі 50 тисяч присутніх запалили заздалегідь розповсюджені свічки і разом громоподібно заспівали “Реве, та стогне Дніпр широкий”.
8 червня ми з Назарком на Хортиці останній день ще надихались атмосферою дивовижної козацької розкіш-волі на зібранні Козацького Кола, любувались козацькими розвагами в “Козацькій слободі”, де крім усього іншого, народні умільці дивували учасників свята своїми мистецькими виробами. Там же ми зустрілись з ялтинськими земляками — скульптором Миколою Вакуленком і юними бандуристами капели “Кримські проліски”. А 09.06.1991 р. з ілюмінатора літака ми з жалем окинули прощальним поглядом острів козацької слави і невдовзі приземлились в Криму.
Моя участь у святкуванні Днів козацької слави, і фестивалі “Хортиця” ввергла мене, як і багатьох інших учасників, в стан стабільної ейфорії, яка затулила для нас реальний стан речей в царині відродження козацьких традицій взагалі, і в організації музею запорізького козацтва на о. Хортиця зокрема. Як же болісно потім сприймались несподівані акти цинічного використання проявів козацького відродження прибічниками ще живої радянсько-імперської ідеї для своїх потреб. Подібне відбувалось і на Хортиці. З одного боку — ентузіасти-науковці, яким я довірив свого бронзового “Запорожця”, докладали великих зусиль для реорганізації радянського Музею міста Запоріжжя в Музей історії Запорозького козацтва, а з другого — всесильні компартійні можновладці міста, для яких Хортиця, це квадратні метри землі, на яких вони планували розбудувати для себе “райський куточок” з приватними котеджами, гральними та ресторанно-розважальними закладами. І щоб все це ще й охоронялось державою під вивіскою “Національний заповідник”.
Після нашого з Назаром прощання з Хортицею, там ще деякий час продовжувались святкові заходи, зв’язані з історією козацтва, але пізніше колективом науковців заповідника залихоманило від неодноразової зміни керівництва. Таке там бувало й раніше, попри те вчені продовжували займатись своєю справою. Та ситуація круто змінилась, коли в директорське крісло посадили відставного генерал-майора Г. Кропивку, українофоба і прибічника “ресторанно-розважальної” функції заповідника, який до цього уже встиг докласти рук для розколу Українського козацтва в м. Запоріжжі. Під “керівництвом” Кропивки, що діяв під “парасолькою” президента Кучми, в Національному заповіднику “Хортиця” стали непотрібними вчені-фахівці разом з усім науково-етнографічним відділом “Запорізька Січ”, а отже непотрібними стали й такі експонати, як мій бронзовий “Запорожець” — їх чекала доля… металобрухту. А ще непотрібною стала навіть… українська мова. Та ось — одне із свідчень про Кропивку в пресі.
* * *
Зачарований з дитинства “козацькою мрією”, я не відмовився від ідеї відродження козацьких традицій в Ялті. Та, не маючи ні організаційного досвіду, ні уяви про конкретну програму процесу відродження, ні про його осучаснений варіант, мені залишалось чекати на появу козацького “месії” і йти уже второваним шляхом. Таким “месією” міг би бути лідер української громади Ялти і кобзарський Пан-отець Олексій Нирко, до речі, уродженець с. Нова Січ, що на Нікопольщині, але його перевантаженість громадською і мистецькою діяльністю обмежували його можливості. Був ще один активіст ялтинської “Просвіти” — Віктор Гайдук, потомок одного з козацьких воєначальників, який був ще й родичем гетьмана Івана Мазепи, а після Полтавської катастрофи і смерті гетьмана опинився в Єгипті, там він одружився, потім його потомки переїхали в Індію, а звідти в Австралію, де й народився Віктор. Пізніше Віктор з батьком Леонтієм переїхав у Китай, в Маньчжурію. Там тоді було багато українських емігрантів, були українські школи, ансамблі, процвітало українське культурне середовище, що сприяло вихованню українського патріотизму. В 1945 році Маньчжурію зайняла радянська армія, а В. Гайдук на довгих 10 років опинився в сибірських таборах для ув’язнених. Після звільнення з ГУЛАГу він приїхав у Ялту і включився в діяльність “Просвіти”. (“Кримська світлиця” 01.10.1991.) “То ж кому, як не потомку родича славетного гетьмана, загартованому випробуваннями, починати справу відродження козацтва в Ялті?” — думав я. Та злий фатум перекреслив мої сподівання на “месіанство” товариша-просвітянина. Саме в цей час Віктор Леонтієвич занедужав, а 13.09.1991 р. українська громада Ялти назавжди попрощалась з щирим патріотом-гетьманцем…
На початку липня 1992 року в ялтинську “Просвіту” прийшло запрошення від депутата Сімферопольської міськради Валерія Тамбовцева, який від імені козацької ініціативної групи запрошував ялтинських козаків прибути в сімферопольський окружний Будинок офіцерів на Установчу Козацьку Раду. В програмі — заходи по створенню української козацької організації в Криму. А 05.07.1992 р. 5 ялтинських послідовників козацької ідеї, включно зі мною, новим головою “Просвіти” Олександром Лашко і екс-головою Олексієм Нирко вже були в Будинку офіцерів серед гамірних делегатів із Севастополя, Керчі, Євпаторії і інших населених пунктів Криму. Було так же чимало гостей з козацьких організацій материкової України, які виділялись шикарними козацькими костюмами, розкішними чубами-“оселедцями” на обголених головах, холодною зброєю, майстер-класами з фехтування і навіть із самозахисту беззбройного козака від озброєного кинжалом нападника. Зрештою організатори пригасили ейфорійний настрій присутніх і приступили до розгляду проєкту Статуту новостворюваної організації Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, та інших документів, вибрали отамана (того ж таки Валерія Тамбовцева) і всю старшину, склали козацький реєстр, в який були включені прізвища всіх присутніх, накреслили програму діяльності в основному патріотичного й культурологічного напрямку і таке інше. Розходились новоявлені козаки під звуки пісні “Ой, зібрались козаки чайку рятувати, гей, слави здобувати…”, яку я виконав під акомпанемент своєї бандури.
Повернувшись додому, ялтинські делегати, тепер уже козаки, прийшли до висновку, що значну частину накреслених на установчій Раді УТЗК завдань, вони досить успішно виконують у своїй “Просвіті”, тож продовжили свою просвітницьку місію уже в козацькій іпостасі, чекаючи на вказівки з Сімферополя.
В 1990 році на політичній арені Криму з’явився син кубанського козака Юрій Мєшков. Ставши депутатом Кримської обласної Ради, він паралельно заснував і очолив Республіканское Двіженіє Крима – РДК, програма якого передбачала боротьбу за відрив Криму від України, і навіть добився створення 2-х ініціативних груп з організації всекримського референдуму по втіленню цієї програми в життя. Іншим напрямком діяльності Мєшкова для цієї ж мети було створення “казачества” — спочатку це було “землячество донских казаков”, потім воно стало “Азово-Черноморским казачеством Крыма”. (Южный курьер” 10.04.1992.). В серпні 1992 р. Прес-центр комітету громадських демократичних організацій Криму “Крим з Україною” повідомив, що на військовому полігоні біля Роздольного військовослужбовці 126-ї дивізії СНД навчають 30-40 “казаков” Мєшкова, а фактично членів РДК навичкам користування стрілецькою зброєю включно з кулеметами. (“Крымские известия” 13.08.1992.). 18.01.1993 р. для “защиты русского мира в Крыму” в управлінні юстиції Ради міністрів Криму був зареєстрований “Крымский казачий союз”, в який увійшли проросійські “казачьї” структури Криму, а його представники увійшли в координаційну раду взаємодії з “Советом атаманов казачьих союзов России и зарубежья”. (Крымские известия” 07.09.1994.). 30.01.1994 р. Юрій Мєшков став президентом Автономної Республіки Крим, а вже 16.05.1994 р. підписав указ “О казачестве Крыма” та продовжив політику зближення з Росією і включення Криму до її складу, закликавши на допомогу… отой самий “Союз казачьих войськ России и зарубежья”.
А в цей час у Ялті повним ходом розгортало бурхливу діяльність проросійське Причерноморское Южно-Крымское казачество з резиденцією в цьому ж таки місті. Отаманом його став виходець з Донецька Валерій Кобзарь, який до цього встиг попрацювати офіцером міліції, зоотехніком, директором радгоспу, банківським службовцем. Він добився у міської влади земельної ділянки, на якій були зведені конюшня для патрульних коней і розплідник для службових собак-вівчарок, а так же отримав право на володіння кар’єром при асфальто-бетонному заводі для заробляння коштів на утримання і екіпірування козачих підрозділів. Він заручився матеріальною підтримкою радгоспів і підприємств Південнобережжя Криму, налагодив охорону “казаками” сільгоспугідь, парків і спільне з міліцією патрулювання ялтинських вулиць. При школі у селищі Масандра з його ініціативи відкрилась “казачья академія” для навчання школярів історії “казачества”, як єдиного народу, що служив “царю і отєчєству”, Закону Божого, кінної підготовки, собаківництва, володіння шаблею і… нагайкою, рукопашного бою і кулевої стрільби та… управління діючим БТР-60. Про українську державу, а тим більше про її історію, мову, в “академії” не згадували. (Крымская газета” 26.05.1994, “Крымские известия” 02.07.1994, “Шлях перемоги” 04.12.1995.). Для мене особисто, як бандуриста, патрулювання “казаков” з вівчарками й нагайками, вилилось у заборону кобзарювати в парку Алупки та біля Воронцовського палацу. Формальна причина — “нарушеніє тішіни во врємья гнєздовій і висіжіванія яїц пєрнатимі обітатєлямі парка”. На скрипача, який тут постійно грав, заборона не поширювалась.
На відміну від проімперських тенденцій відроджуваного російського “казачества”, в українському козацтві переважали настрої, близькі до тих настроїв, що панували в Запорізькій Січі. На думку Верховного вчителя бойового гопака Володимира Пилата: “Козацтво – це не лише форма, погони чи якісь інші зовнішні атрибути. Це, перш за все, стан душі українця. Прагнення бути сильним, незалежним, бажання бачити рідний край вільним і щасливим. Готовність ризикувати, а при потребі – жертвувати собою, відстоюючи справедливість! Ось таким має бути козак в ідеалі.” (Кримська світлиця”- інтерв’ю С. Лащенка, 26.12.2008.). Саме такої думки про український ідеал козацтва була більша частина українських мрійників, подібних до мене. Після того, як 17.03.1992 р. Міністерством юстиції було зареєстроване Українське козацтво під булавою гетьмана В’ячеслава Чорновола, група козаків-ентузіастів на чолі з головним отаманом Євгеном Петренком і наказним отаманом Олексієм Невольниченком організували у липні-серпні 1992 року козацький кінний похід “Україна-Дон-Кубань” на честь 200-річчя переселення Чорноморського козацького війська на Кубань. Ця святкова і патріотична акція мала неабиякий резонанс і дала ще один суттєвий імпульс не лише для козацького відродження в Україні, а й сприяла відновленню почуття єдності кубанських козаків з Україною, адже кінний загін українських козаків після Дону, пройшов кубанськими станицями аж до знаменитої Тамані. Детальніше про це — в українській Вікіпедії: https://uk.wikipedia.org/wiki/Похід_«Україна-Дон-Кубань»
Після велелюдного свята в Тамані і мітингу біля пам’ятника запорожцям (про пам’ятник згадувалось вище) 22 серпня 1992 р. похід не завершився. Похідний отаман Олексій Невольниченко переправив загін через Керченську протоку в Крим, а вже звідти — на Херсонщину і дальше. У Сімферополі відбулась зустріч керівництва кінного походу з представниками Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, яка закінчилась домовленістю між отаманами В. Тамбовцевим і О. Невольниченком про майбутню співпрацю, що згодом отримала своє продовження в Ялті.
04 01.1995 р. вийшов довгоочікуваний Указ Президента України “Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва”. Вслід за указом, в Ялту від імені отамана В. Тамбовцева у відрядження прибув Олексій Невольниченко, родовий кубанський козак, щирий патріот України, досвідчений фахівець з кінного спорту. З ним приїхав ще його син Юрій, а так же козак-соратник з Придніпров’я Петро Єремчук. Прибули вони, щоб сприяти відродженню традицій Українського козацтва в Ялті і по можливості скерувати уже розбудоване тут місцеве “казачество” В. Кобзаря з-під указу президента Криму в рамки указу президента України про козацтво.
Щоб мати можливість постійно контактувати з отаманом Кобзарєм і знаходити можливість перевести самодіяльне проросійське “казачество” на рейки української законності, пан Олексій разом з сином влаштувався працювати за своїм фахом тренером з кінного спорту і джиґітування при Причорноморському Південно-Кримському козацтві. Одночасно він провів із свідомими українцями Ялти заходи з організації козацького куреня, як складової частини Українського козацтва. В результаті 14.01.1995 р. стало можливим скликати в Культурному центрі Ялти установче козацьке коло, учасники якого проголосили створення Ялтинського куреня Українського Таврійсько-Запорізького козацтва ім. гетьмана Михайла Дорошенка. Невелика кількість учасників кола їх не збентежила, і вони після прийняття статутних документів розподілили між собою старшинські посади в надії, на те, що “кістяк” новонародженого куреня невдовзі “обросте” новими учасниками. Про все це і про дату наступного козацького кола повідомили газети.
о
Декілька слів — про посаду курінного бунчужного, яку випало обійняти мені. Після того як мене було вбрано курінним бунчужним, отаман і писар видали мені копію наказу № 07/ 04 Головного отамана УК Д. Сагайдака “Про рєєстрацію козацьких клейнодів”, а саме: 1) Курінного (сотенного) прапора з емблемою куреня, 2) Однохвостого бунчука з кінського волосся, 3) Оздобленої тростини, як відзнаки курінного отамана, 4) Печатки з курінною символікою, що має збігатися з символікою на прапорі. Клейноди ще треба було виготовити, скласти реєстрове посвідчення на кожний із них, занести в книгу-реєстр і направити заяви і фотографії в Генеральну Канцелярію для затвердження. Хоч канцелярщина і бюрократія ніколи не будили в мені ентузіазму, зате від козацької символіки віяло романтикою і я почав натхненно працювати для початку над схематичними начерками емблеми для печатки і прапора Ялтинського козацького куреня ім. Михайла Дорошенка.
і
10.03.1995 р. під патронатом президента концерну “Крим-Континенталь Юрія Колесникова в Сімферополі відбувся ІІ з’їзд Конгресу українців Криму з метою згуртування українців Криму для вирішення низки проблем та зміцнення державницьких позицій України на пів-острові. Виступали на з’їзді лідери кримського українства Петро Вольвач, Алла Петрова, Павло Власенко, в т.ч. ялтинці Мирослав Мисяк, Петрунеля Стегній, представники інших міст Криму. Переживали за долю кримчан присутні імениті гості — останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, голова НРУ В’ячеслав Чорновіл, адмірал Борис Кожин, письменники Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко і десятки інших, Про завдання і проблеми Українського козацтва на кримській землі говорив гетьман Українського козацтва Володимир Мулява. Він продовжив обговорювати цю тему і в кулуарах з’їзду із запрошеними на з’їзд делегатами Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, в тім числі з отаманом В. Тамбовцевим і ялтинцями — отаманом О. Невольниченком і бунчужним О. Кіндрачуком (тобто мною). Запам’яталось обурення гетьмана тим фактом, що представники влади в Сімферополі зовсім ігнорують українську символіку — зокрема на урядових будинках нема державних синьо-жовтих прапорів, а виставлені лише триколори АРК.
Зустріч в кулуарах з’їзду. В першому ряду (зліва направо): В. Тамбовцев, В. Мулява, О. Невольниченко, О. Кіндрачук.
17.03.1995 р. в Києві нарешті “оцінили” намагання президента Мєшкова відірвати Крим від України і приєднати його до Росії — Верховна Рада України прийняла 3 закони і 4 постанови, якими анульовано конституцію, посаду президента і ряд законів Автономної Республіки Крим, як такі, що суперечать Конституції і законам України. Була скликана Верховна Рада АРК, на якій Мєшков висловив свою незгоду з законами України, після чого він забарикадувався в своєму кабінеті і привітно помахував триколором зі свого вікна до сотні своїх прихильників в основному пенсійного віку, що збирались щодня під Верховною Радою для його підтримки. Через місяць після цих подій отаман УТЗК, він же депутат Сімферопольської міськради В. Тамбовцев вирішив, що в світлі останніх законів і постанов ВРУ настав час показати приклад кримській владі у вирішенні проблеми державної символіки в Криму. Для урочистого підняття державного прапора на флагштоку міськради призначеного на 18.04.1995 р. були запрошені козаки з кількох кримських куренів з різних міст Криму. Але оскільки був робочий день, то приїхали всього півтора десятка козаків, а з Ялти — лише отаман Невольниченко і я з бандурою. Бандура, як наполіг Тамбовцев, мала придати цій акції більшої урочистості. Саме в цей день у Верховну Раду Криму хтось повідомив по телефону про заміноване приміщення і депутати покинули зал засідання. Спочатку вони приєднались до мєшковських протестних “бабусь і дідусів”, а коли їм повідомили про заплановану акцію підняття державного прапора, — увесь натовп вирушив до міськради і з погрозами почав тіснити козаків з прапором і бандурою від флагштока. Біля сотні агресивних мітингарів навіть слухати не хотіли аргументів депутатів міськради і з кожною хвилиною вели себе все зухваліше. Була й міліція, але якась нейтральна — ні в що не втручалась. На щастя, на акцію прийшли декілька десятків кримськотатарських активістів, які вже не раз стикались з мєшковськими мітингувальниками і мали для них чудові методи протидії. Вони протиснулись до горстки козаків біля флагштока, оточили їх колом, взявши один одного під лікті, замкнувши кісті своїх рук на грудях. Деякий час їхнє коло поповнювалось новими активістами і ставало ширшим, відтіснивши “мєшковців” якнайдальше від флагштока. Татари вигуками заохочували козаків і депутатів міськради, щоб піднімали свій прапор, і нарешті синьо-жовтий стяг здійнявся уверх. Протестувальники, ніби зачаровані провели поглядами прапор до шпиля флагштоку і дещо вгамувалися, натомість задзвеніли струни моєї бандури зі словами гімну січових стрільців “Ой, у лузі червона калина”, які були підхоплені рештою козаків і лунали вже навздогін понурим “мєшковцям”, що почали розходитись. Зате наступного дня проросійська преса дала волю українофобському злослів’ю й висміюванню проукраїнської акції, але… … але чомусь ані пів-словом не згадала про солідарну участь у цій акції кримських татар…
Після цього в найближчий вихідний ялтинські козаки вчергове зібрались на своє коло. Серед іншого, намічалось прийняти в ряди курінних козаків двох новачків, але спочатку повернулись до теми курінних клейнодів. На запит отамана Невольниченка, я показав креслення курінної печатки, а так же схематичні начерки двох моїх зображень для курінного прапора — з однієї сторони — збільшена емблема куреня, а з другого — зображення Покрови св. Богородиці, На емблемі куреня в центрі — два козаки з рушницями, запорізький в жупані і чорноморський в черкесці, вони підтримують щит з трьома гербами: тризубом, родовим гербом гетьмана Дорошенка і міським гербом Ялти. Доповів я так же, про виконане доручення отамана переговорити з єдиним в Ялті українським священником греко-католицької громади на предмет виготовлення прапора вишивальницями-прихожанками, а ще домовився з ним про майбутнє зберігання у храмі козацьких клейнодів у відповідності до давньої запорізької традиції зберігання клейнодів у січовій церкві.
о
І тут сталась несподіванка… Зі словами різкого протесту виступив курінний писар Петро Єремчук. Ще з моменту свого приїзду в Ялту він дав зрозуміти всім, що являється прибічником Українського Родового Звичаю (Покону), не сумісного з рабським вченням Христа. Та й саме слово “козак” на його думку хибне, бо воно походить від тюркського “ґазаг”, а правильніше — “косак”, від слова коса, тобто “той, що з косою”. На цю тему в Петра було сформоване ціле вчення, до якого він намагався залучити інших ялтинських козаків, але вдалось зацікавити лише одного — Володимира Косяка. Прапор з зображенням “Покрови” і зберігання клейнодів у храмі Петро зачислив до тих холуйських дій частини Запорізького козацтва, які стали причиною занепаду Українського Звичаєвого Права і Української Держави, а тому він вважає це недопустимим для Ялтинського куреня. Заява Петра стала несподіванкою і для отамана Невольниченка, який закликав свого приятеля до толерантності при популяризації своїх особистих поглядів. У відповідь розлючений Петро відрубав, — “Раз так, тоді прощайте!” — і хряснувши дверима, вийшов з приміщення, а невдовзі покинув і Ялту. За ним вийшли ще троє — його прибічник Петра Косяк і шоковані скандальною сценою обидва претенденти на козацький статус. Ще одне фатальне непорозуміння, уже без свідків, виникло трохи пізніше між проросійським отаманом Кобзарєм і проукраїнським — Невольниченком, яке змусило останнього так же покинути Ялту і… руїну заснованого ним Ялтинського куреня УТЗК. Мені ж залишилась роль одинака-козака-бандуриста, що оспівує різномасштабні світлі і темні сторінки історії України. І я співав, маючи перед очима безліч прикладів українського самоїдства, включно оце з останнім, пережитим особисто:
“Козаки, козаки, козаки! / Ви створили козацьку державу, / а самі навмання всі пішли в небуття, / Україні залишили славу…”
Я для себе проаналізував різницю між двома різними гілками козацтва, російською та українською, а так же сутність кожної з них, і прийшов до невтішного висновку. Російське козацтво, на відміну від українського, дуже рано було “приручене” центральною владою Москви. Воно втратило дух козацької вольниці, а відтак стало і залишилось до наших днів підпорядкованим імперській ідеї, виконуючи зовнішні завойовницькі функції при розширенні рубежів держави за рахунок підкорення сусідів, а так же — поліцейські функції “стражів порядку” всередині держави. Тому і в наші дні російське козацтво, потужно підтримуване центральною владою, в мирний час дублює як не поліцейські функції, то функції охоронних фірм, а в умовах війни знаходиться в перших рядах апологетів “русской вєсни” і “русского міра”…
Українське ж козацтво, виплекане стихією демократичної вольниці Запорізької Січі, якнайдовше залишалось антиподом деспотичної централізованої влади, яка для них часто була ще й етнічно чужою (польська, російська, турецька). Керована талановитими гетьманами й отаманами, такими як Б. Хмельницький чи І. Сірко, козацька стихія досягала фантастичних результатів, а коли владна булава потрапляла в руки нездар — наступала Руїна. Цей дух козацької вольниці виявився в українців незнищенним, а в наші часи найкраще проявився на Євромайдані і під-час Революції Гідності, де всі учасники, а отже і я, відчули себе по справжньому причетними до “козацького роду”, увічненого в словах державного гімну України. То ж правий був історик М. Костомаров, коли писав слов’янофілу І. Аксакову: “Росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ: вони не підозрюють, що на дні душі кожного думаючого українця спить Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинеться, коли настане час”.
Сергій Лащенко, постійний автор газети “Кримська світлиця” за 17.01.2014 р. у своєму репортажі “Київська Січ — територія свободи і гідності” так описав своє враження про Майдан: “Як було на Запорозькій Січі? Як віталися козаки, якими були стосунки між ними? Знаємо про це не так вже й багато. Можна ще раз перечитати твори Миколи Гоголя або Дмитра Яворницького. А можна просто прийти на київський Майдан і ходити по ньому з ранку до вечора. Неминуче відчуєте отой січовий дух, дух братерства і волі. Хто не був на столичному Майдані, той багато втратив…” Детальніше — за посиланням нижче: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=12787
На Євромайдані у мене було відчуття, що я більше не “один в полі воїн”, а краппина в океані козацької розкіш-волі. Перш ніж починати своє щоденне кобзарювання, я спочатку обходив територію Майдану, огороджену барикадами, щоб набратись натхнення на всю решту дня.
оо
оо
оо
оо
https://www.youtube.com/watch?v=Zl4-Azx7jLU
І знову я — “один в полі”… козак-бандурист. І зупинить моє козакування-кобзарювання лише “червона риска”, яку рано, чи пізно мусить переступити кожна людина без винятку… Але сподіваюсь встигнути передати у спадок своїм дітям-внукам-правнукам отой незнищенний дух Запорізької Розкіш-Волі, який я успадкував від своїх пращурів…
(Продовження теми в наступних розділах “Козацького відлуння в моєму житті”)
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
* * *
о
і
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
