10. Матінко Божа, Україна — ВІЛЬНА! ( 1991 рік )

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

1991-й рік особисто для Остапа розпочався тим, що журнал «Советские профсоюзы» (м. Москва) вирішив потішити його марнославство фоторепортажем «Моряк – бандурист». На одній з фотографій Остап у формі морського капітана йде з зачохленою бандурою в руці причалом Одеського порту, а на другій — він у вишиванці грає для акторів Одеського українського театру. І відповідний коментар до світлин.

Сторінка з журналу “Советские профсоюзы” за січень 1991 р.

Але цього року, коли розгортались події, які мали вирішальне значення для долі України, як вільної серед вільних держав світу, Остапові було не до марнославства.

Набирали розмаху сепаратистські настрої в Криму, спрямовані не тільки проти незалежницьких прагнень українців, але й проти права на свою національну автономію кримських татар, що повертались із заслання. Виконання проімперських прагнень, як завжди, взяли на себе комуністи Криму на чолі з М. Багровим.

Проукраїнські активісти Ялти і Криму з тривогою сприймали повну відсутність будь-якої реакції на дії кримських сепаратистів не тільки Верховної Ради УРСР, де правили бал комуністи так само, як і в Криму, але й національно-патріотичних рухів і партій в Україні, зокрема, представлених у Верховній Раді. Ця катастрофічна тенденція, — брак розуміння українськими державниками того очевидного факту, що Крим завжди був стратегічним ключем до володіння морськими шляхами з Чорного моря до світових економічних просторів, а так же ігнорування ними кримського сепаратизму, як показав час, збережеться аж до втрати в 2014-му році контролю Києва над Кримом.

Другою тенденцією стало своєрідне дублювання проросійськими політиками Криму дій державницьких сил в Україні, але на користь для імперської ідеї. Так, після проголошення Декларації про державний суверенітет України в Києві 16 липня 1990 р., Кримська обласна рада під головуванням того ж таки Миколи Багрова, 12 листопада прийняла Декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій заявлено «право народів Криму» на відновлення Кримської АРСР, як суб’єкта Союзу РСР і учасника нового союзного договору.

Остап написав велику статтю «Компромат на республіку» про деструктивну діяльність сепаратистських організацій Криму і послав у редакцію газети «Культура і життя». Подібні тривожні дописи в інші газети Криму і України послали ялтинські активісти Товариства Української Мови Леонід Волошин, Мирослав Мисяк. На сполох били українці Севастополя, Сімферополя, Євпаторії. Київ був «глухий», «сліпий» і «німий»!

В 1991 році за всебічного сприяння командування Чорноморського флоту в Севастополі, в Криму виник Республіканський рух Криму (РДК), співзасновником якого став депутат Кримської облради Юрій Мєшков, який розпочав пропагандистську кампанію за вихід Криму із складу України. З подачі комуністів і РДК 20 січня 1991 р. в Криму відбувся референдум. На запитання: «Ви за відтворення (воссоздание) Кримської АРСР, як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» —   із 81,37% виборців, які взяли участь в голосуванні. 93,26% кримчан проголосувало «За»

Єдиною політичною силою на півострові, яка організовано виступила проти референдуму, що здійснювався післявоєнними і новоприбулими російськомовними переселенцями, повністю ігноруючи право волевиявлення корінного народу Криму, була Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). Позицію ОКНР проігнорували і в Криму, і в Києві.

І тільки через тиждень після кримського референдуму, 26 січня 1991 р. «Культура і життя» у своєму четвертому номері надрукувала «Компромат на республіку» О. Кіндрачука, затримавши публікацію на цілий місяць.

Остапова стаття “Компромат на республіку” в газ. “Культура і життя” (Київ) 26.01.1991 р. її публікацію редакція затримала на цілий місяць.

12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про відновлення Кримської АРСР у складі України, а Остап, який разом з українцями і кримськими татарами напередодні ліг спати в рядовій області України, того дня пробудився в дивовижній автономії для російськомовної комуністичної номенклатури Криму.

Малопомітною втіхою для Остапа на фоні всіх цих загрозливих політичних трансформацій в Криму стала участь чотирьох українських письменників на одному із січневих зібрань Ялтинського Товариства української мови. Найвідомішим з гостей був автор історичних романів Валентин Чемерис. У відповідь на полум’яний виступ Остапа, з закликом «розбудити» київських політиків у зв’язку з небезпекою сепаратистських віянь у Криму, автор подарував йому свої три книги: «Скандал в імператорському сімействі», «Ольвія» і «Смерть Атея» із зворушливими автографами для Остапової родини. Львівська поетеса Євгенія Лещук дала Остапові газету «За вільну Україну» за 10 січня 1991 р. зі своєю статтею «Вогники на духовній цілині». Авторка висвітлювала в статті діяльність ялтинських бандуристів О. Нирка і О. Кіндрачука та їх зусилля по відкриттю музею Лесі Українки в Ялті.

До речі, багаторічна епопея з Лесиним музеєм в новій політичній ситуації набирала нових форм.

6 лютого 1991 р. «Кримська правда» помістила інтерв’ю із завідувачкою Ялтинським відділом культури А. Кизилової «Будинок для Лесі». Чиновниця від культури скаржилась, що ось, мовляв, ремонт музею в Ялті на вулиці Літкенса, 8, завершується, а Товариство української мови веде боротьбу з владою міста нібито за відкриття в цьому будинку музею Лесі Українки, а насправді, щоб «під благовидним приводом» забезпечити собі приміщення для «штабу» українських політичних партій і націоналістичних організацій.

На противагу Кизиловій український поет Микола Холодний в журналі «Українська культура» №2 за лютий 1991 р. виступив із статтею «Хто захистить кримських українців» про наступ російських шовіністів у Криму проти української мови і культури, згадавши, серед іншого, і про діяльність О. Кіндрачука.

24 лютого 1991 р. напередодні офіційного відзначення Лесиного ювілею члени Товариства української мови зібрались біля пам’ятника Лесі Українки, що перед будинком майбутнього музею її імені, щоб послухати концерт фольклорного гурту музикантів Тернопільського центру народної творчості, який зібрав чималу публіку з прохожих курортників. Після гостей виступив і Остап з бандурою, який доручив синові Назарові стати поряд із синьожовтим прапором, подарованим йому рік назад в Одесі активістом «Південної громади». Таке в Ялті відбулось вперше! І тоді сталось те саме, що й тоді в Одесі: тумівці ніби чекали когось першого, бо почали витягувати із-за пазух і сумок синьожовті полотнища і ладнати їх на древка. За хвилину десяток прапорів привабив ще більше публіки. Остап у проміжку між піснями читав людям напам’ять улюблений вірш Василя Симоненка і думав про недавні й новітні загрози для українців Криму…

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде…

… Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

24.02.1991 р. Назар із синьо-жовтим прапором, Остап з бандурою і тернопільські музиканти біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті.

Наступного дня, 25 лютого 1991 р., там-же відбулись офіційні торжества. Після того, як перед велелюдним мітингом біля пам’ятника Лесі Українки виступили гості з Сімферополя — поет Д. Кононенко, вчена – філолог К. Покотило і голова Кримського ТУМу А. Петрова, а після них — голова Ялтинського ТУМу О. Нирко та представники влади, була відкрита виставка до 120-річного ювілею геніальної дочки України. Виставка була розміщена в усіх кімнатах другого поверху будинку №8 на вул. Літкенса. Вона була багата на меморіальні експонати і оформлена з великим художнім смаком і майстерністю сімферопольським художником М. Гордичем. Автором експозиції була завідувач відділом Ялтинського музею Світлана Кочерга. В одному із залів музею була виставлена бандура ялтинського довоєнного кобзаря Р. Шаленого, яку в Ялті відшукав для музею Олексій Нирко. Поряд з цією раритетною реліквією сиділи з бандурами Остап і малий Назар Кіндрачуки, які грали і співали для відвідувачів виставки протягом всього дня.

Уже в такому вигляді виставка могла стати музеєм за одним лише розчерком бюрократичного пера. І, зрештою, їй таки присвоять статус музею, але…

Але за цей статус ще треба було боротись.

28 лютого 1991 р. газета «Советский Крым» на двох сторінках газетної площі помістила про цю подію фоторепортаж Т. Барської «Время тебе, моя песня, проснуться!» 27 лютого 1991 р. С. Суханова в статті «На честь великої поетеси» (газета «Кримська правда») і Є. Дубовик в статті «Комуналка для Лесі» (газета «Радянська Україна») висвітлили враження від виставки, ну і від кобзарського дуету Кіндрачуків, та висловили побажання, щоб вона стала музеєм.

Найкраще проблеми Лесиного музею, у зв’язку з цією ювілейною подією, представив спецкор газети «Літературна Україна» 4 квітня 1991 р. В. Королюк у об’ємній статті «Тінь великого інквізитора, або Ювілей по-ялтинськи». До цієї статті доклав своїх рук і Остап. Як колись перед кореспондентами газети «Культури й життя» й журналу «Україна», так і тепер, перед В. Королюком, він розкрив свою течку з матеріалами до історії двадцятирічного невідкриття музею Лесі Українки в Ялті. То ж і спецкор «Літературної України» за кожним аргументом на користь музею чи на обвинувачення в протидії музею, посилався на Остапове зібрання документів.

Перед цим Остап і сам, в міру своїх журналістських нахилів, 2 березня 1991 р. в газеті «Культура і життя» під рубрикою «Про наболіле» подав замітку «Невже безвихідь?» з підзаголовком «Музей Лесі Українки в Ялті: історія невідкриття триває».

О. Кіндрачук: “Невже безвихідь” в газеті “Культура і життя” (Київ) за 02.03.1991 р.

Таким чином Остап виконував заповіт свого земляка, лікаря-патріота Василя Кархути з Коломиї: «Муляти всім ідеєю Лесиного музею, аж поки не народиться музейна перлина!»

Остап продовжував «морячити» в Ялтинському порту на «домашньому» (бо рідко відлучався за межі акваторії порту) буксирі «Кримчанин», екіпаж якого був йому, як друга «морська» сім’я — паралельна тій, що вдома, на суші. Щирі, доброзичливі колеги по роботі на чолі з таким-же добрим і щирим капітаном Котсалайненом Валерієм, завжди без проблем ішли на зустріч Остаповим забаганкам у його численних хоббі, коли треба було «злиняти» з Ялти на декілька днів. Тоді капітан трансформував для своїх змінних капітанів чотиривахтовий розклад праці на трьохвахтовий. А після повернення Остапа таким-же привілеєм користувались також й інші члени екіпажу.

Приводом для однієї з чергових відлучок для Остапа стало запрошення Української асоціації «Світ культури», яка організувала у Львові з 9-го по 14-е березня 1991 р. міжнародний фестиваль «Думи мої» з участю багатьох бандуристів і кобзарів з України і Польщі. Там Остапа зустріли кобзарі-побратими з Києва: П. Супрун, А. Бобир, В. Кушпет, В. Горбатюк, М. Будник, М. Литвин, з Харкова: дует подружжя Любасів, А. Парфіненко, з Ізмаїла М. Василюк, з Кривогу Рогу В. Харченко, львів’яни Б. Жеплинський, М. Баран, В. Жданкін. Всі брали участь в концертах на клубних сценах, в Домініканському соборі, в ПК ім. Г. Хоткевича, у сквері від оперного театру до пам’ятника А. Міцкевичу.

Афіша Міжнародного фестивалю бандуристів “Думи мої” (Львів) 09-14.03.1991 р.

Остап виконував «Ой, у лузі червона калина», «Ой, у Криму на риночку», різні козацькі пісні. А найкращою для львів’ян виявилась нова для них пісня «Яничари». До нього підходила молодь і просила переписати слова… Одного разу він співав у якомусь клубі:

… Степовими кураями налітали, ніби круки,

Рвали тіло нагаями, ще й назад в’язали руки.

Потішались до світанку, все спалили до билинки.

Йшли при конях полонянки, цебеніла кров на литки.

А коли дорога дальня відняла останні сили —

Задзвеніла раптом пісня і знялась у небо синє.

— Яничари, яничари, чи не так співали мами? —

Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.

І коли закінчувались останні рядки — їх Остап виконував з якимось надривом у голосі:

Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,

Наче кара і прокляття, вічна мука України.

Не туман вставав над зіллям, не сичі вночі кричали,

Серед степу, з божевілля, їли землю яничари…

Останні акорди покрила буря аплодисментів, а на сцену вибіг — Остап не повірив своїм очам, — Володимир Савчук, двоюрідний брат Остапової мами. Його арештувало НКВД прямо із-за шкільної парти в 1951 році, і ось він на волі! Вони обнялись і Володимир звернувся до залу, представивши Остапа як свого родича, який у з’яничареному Криму високо несе прапор українського відродження. Там-же, на сцені, він запросив Остапа до себе в гості, на Левандівку, що на околиці Львова.

Після цього Остап не раз користувався гостинністю родича, зупиняючись у нього під час поїздок у Львів; сімейство Савчуків (він, дружина, син і дочка) — гостювало в Ялті, у Остаповій «хрущобі».

А тоді, під час фестивалю, учасники ще виступали в місті шахтарів Червонограді: спочатку в будинку культури, а потім — на майдані, серед людей, які тоді дуже збуджено мітингували проти залишків радянської влади.

15 березня 1991 р. всі роз’їхались по домівках, а Остап — в рідну Котиківку, до батьків.

Милі зустрічі з рідними, друзями, знайомими. Особливо теплі стосунки у Остапа були з учасником визвольної боротьби і багаторічним в’язнем ГУЛАГу Іваном Михайловичем Романюком. Це він ще в 1988 р. намовив Остапа публікуватись в городенківській газеті «Колгоспник Придністров’я», організував для нього і його бандури концерти-лекції в Будинку культури й міській бібліотеці, в Городенці. Ось і на цей раз Остапові повезло — він прибув зі Львова прямо на фестиваль художньої самодіяльності Городенківщини. Після короткого виступу на сцені Будинку культури, Остап сів з бандурою на прилеглому майдані і розпочав свій кобзарський виступ для земляків. А Іван Романюк в цей час привів мало не за руку редактора городенківської газети «Край» Миколу Хамця з фотоапаратом, щоб сумістити Остапове кобзарювання з газетним інтерв’ю, та ще й за участю чисельних слухачів. Згодом Іван Михайлович прислав у Ялту два номери — 15-й і 16-й, газети «Край» за квітень 1991 р. з чотири сторінковими публікаціями й світлинами: «Дві зустрічі з Остапом Кіндрачуком. Радості й печалі бандуриста», в яких йшлося про порівняння процесів відродження української держави на Заході України і в Криму, враження, прогнози. (Фотокопії газет з цим інтерв’ю — в рубриці “Проби журналістського пера” цього веб-сайту)

Саме в цей час Радянським Союзом не на жарт «зареферендило», на предмет … збереження СРСР. 17 березня 1991 р. 78,5 % населення прийняли участь в референдумі, з яких 76,43 % було за збереження радянської імперії. Остап був у розпачі!

Повернувшись в Ялту Остап знову розосередився між сім’єю, буксиром «Кримчанин» і кобзарюванням на Набережній Ялти, в Лівадії й Алупці. Наприкінці березня біля Лівадійського палацу із групи німецьких туристів, що слухали Остапову бандуру, підійшов один і представився: «Стефан Кравчук, українець з Холмщини, а тепер громадянин ФРН». Остап запросив його до себе в гості, до родинного кола. Потім Стефан ще не раз приїжджав у Ялту, відвідував сім’ю Кіндрачуків, вони вели переписку і Остап був щасливий, що йому більше не треба ні від кого остерігатись.

На початку літа 1991 р. наукова співробітниця Музею м. Запоріжжя Ірина Іллічова і дирекція Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, на знак вдячності за  подаровану бронзову статуетку Антона Головатого, прислали для Остапа і сина Назара (Олеся здавала іспити в 9-му класі) запрошення на Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва «Хортиця», присвячений 500-річчю Запорізького козацтва, яке відзначали вже другий рік.

Прилетівши в м. Запоріжжя літаком, Остап з Назарком поселились в затишному будинку на південному березі острова Хортиця, де ночували, снідали й вечеряли, а дні проводили в північній частині, в Музею історії Запоріжжя і в Совутиній балці, де з нагоди фестивальних заходів була збудована тимчасова Запорізька Січ, обнесена частоколом з воротами, баштами, гарматами.

Оскільки офіційна програма святкування була затверджена заздалегідь і Остапової участі в ній не передбачалось, йому запропонували грати на бандурі щодня, по 2 години в день, перед входом до історичного музею, коли там найбільше відвідувачів. Час від-часу і Назарко в проміжку між батьковими піснями читав Шевченкове «… Нащо мені женитися, нащо мені братись», Руданського «… в літо тисяча шість соте, в літо теє боже» (про Ахмета III і запорожців) або ще щось.

Сам фестиваль почався 6 червня 1991 р. в околицях «Січі», де серед колективів і солістів, що виступали, був і ансамбль школярів-бандуристів «Кримські проліски» з Ялти під керівництвом дружини Олексія Нирка Неоніли Леонтіївни.

7 червня на фестиваль для офіційного відкриття приїхали високі урядовці з Києва на чолі з головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком. Він виступив з привітальною промовою, після якої почалась грандіозна вистава під відкритим небом «Запорізька Січ».

Остап з Назарком, які перебували в десяти метрах від трибуни з Кравчуком, затамували подих. Виставу почав козак Мамай з бандурою, роль якого виконував добрий знайомий Остапа, новий голова Спілки кобзарів України, Володимир Горбатюк.

— “Кругом чужі полки, горить кохана Січ, / навіки козаки ідуть у темну ніч. / А Хортиця мовчить — зґвалтована вона, / і чайкою ячить вкраїнська далина…” — співав Володимир, від могутнього баритону якого, та ще підсиленого динаміками, здавалось, що дрижить древня Хортиця і башти фестивальної «Січі».

Потім, після виступів Хору ім. Верьовки, Гуцульського ансамблю пісні і танцю, та ще декількох провідних мистецьких колективів, почалось театралізоване дійство «Козацька Січова Рада», яка закінчилась виборами кошового отамана. Кришталеву булаву кошового вручили Леоніду Макаровичу. Подякувавши і поклонившись, Кравчук махнув булавою, давши цим сигнал починати наступний номер програми — героїчну поему «Байда», яка була продовжена театралізованою виставою «Лист запорожців до нас, їхніх нащадків». Потім відбулись хореографічні композиції «Запорожці» і «Запорозькі козаки», а завершили перше відділення концертної програми «Нащадки запорожців — Кубанський козачий хор». Коли кубанські артисти повертались у свою примузейну резиденцію, вони наткнулись на Остапа й Назара. Керівник козачого хору В. Захарченко, побачивши в Остапових руках бандуру, попросив його щось виконати. І Остап виконав для них кубанську пісню, якої навчили його слухачі-козаки на Новоросійському ринку, де він заграв в один із днів, коли портнадзор не випускав його «Комету» із-за шаленої штормової погоди на морі.

Серед лісу, лісу списів і мечів

Їде полк козаків-вусачів,

Попереду осавул молодий

Веде сотню відчайдухів прямо в бій.

Задзвеніли в полі шаблями хеджрети,

Над Кубанню піднімався синь-туман.

Кличе, кличе козаків на завали

Під хоругви бойові отаман.

Тоді закипіли у полях озера,

Зашуміли в непогоду тростинки.

Пригадаймо, братці, бій біля Джанхота,

Як билися там кубанці-козаки.

Кубанці здивувались, бо ніхто з них не знав цієї пісні. Після перерви почався козацький герць з шаблями на конях, який виконав кінний театр «Запорозькі козаки» і кіннотники культурного центру «Січ».

А далі — ще цікавіше. Назар (та й Остап теж) роззявив рота від несподіванки: київська група каскадерів та місцеві артисти, одягнуті в козацькі і яничарські наряди, влаштували штурм і оборону Запорізької Січі з наступним розгромом «бусурменів», які втікали до берега на свої судна. Але тут з’явилися козацькі чайки з фальконетами, які довершили розгром яничарської флотилії і її «турків-десантників».

07.06.1991 р. Хортиця. Совутина балка. Грандіозна вистава під відкритим небом «Запорізька Січ».

Після кінного й пішого фехтування й гарматної й мушкетної стрілянини, ще з годину стелився дим по навколишніх ярах і кущах Совутиної балки.

І на кінець — вистава «Шлях до Шевченка», яка завершилась піснею «Реве та стогне Дніпр широкий» з участю всіх — і учасників вистави, і багатьох тисяч глядачів. Остапової бандури під час цього громового фіналу не чув навіть він сам.

В темряві, що вже наступила, всі запалили заздалегідь приготовані і роздані свічки. І це море світла почало розпливатися із Запорізької Січі за пагорби, до автобусів.

8-го і 9-го червня 1991 р. продовжувались театралізовані вистави «Козацьке коло», «Козацький курінь», козацькі розваги на конях, композиція «Всі ми браття козацького роду».

Провідали Остап і Назар «ремісниче передмістя» Запорізької Січі де зустріли, серед інших, і свого приятеля-скульптора з Ялти Миколу Вакуленка з його веселими глиняними козаками, бандуристами, домовиками, лісовиками, русалками, свищиками і … випадковими учнями, яких він тут же вчив мистецтву ліплення з глини.

Однак апофеозом святкових заходів залишався день 7-го червня. На концертах виступали золоті голоси України — Анатолій Солов’яненко, Ніна Матвієнко і інші (більше десяти), а так же Остапові побратими-кобзарі — родинне тріо львів’ян Баранів (Михайло, Орест і Тарас), Василь Нечепа з Чернігова та ще декілька, менш відомих.

Менш масштабні ювілейні заходи відбувались в Дніпропетровську, Марганці, Нікополі й інших містах колишніх Вольностей Війська Запорізького. Ці святкування відрізнялись від минулорічних тим, що не тільки їх учасники, але й всі мешканці Придніпров’я назавжди зарядились відчуттям патріотизму й гордості за свою історію та переконанням, що «Ще не вмерла» і вже ніколи не вмре Україна.

Остапу і Назару залишились напам’ять святкові афіші, програмки, фотографії і диплом учасника Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва «Хортиця», присвяченого 500-річчю Запорізького козацтва.

і

і                                      

Фестивальні “трофеї” Остапа і Назара.

10 червня 1991 р. Остап із сином востаннє побачили острів Хортицю в ілюмінаторі літака з висоти пташиного лету під час авіарейсу Запоріжжя — Сімферополь. А там у Ялті знову Остапові капітансько-кобзарські будні.

Через декілька днів після повернення Остап випадково натрапив на лист, який поштарка приносила за його відсутності, а дружина Тамара поклала на книжкову полицю і напевне забула про нього.

В конверті було запрошення із міста Рівного:

«Шановний Остапе Юрійовичу!

Обласний комітет переконливо просить Вас взяти участь у відзначенні 340-річчя битви під Берестечком і уславити пам’ять героїв своєю кобзарською піснею. Святкові заходи заплановані на 12-15 червня 1991 р.»

На календарі в цей час виднілась фінальна дата — 15 червня, і Остап дорікнув Тамарі за її неуважність до листа, що позбавило його можливості «покозакувати» ще декілька днів. Тамара в боргу не лишилась: мовляв — «Ось де мені застряло твоє козакування» — приклавши ребро долоні до горла. Назрівала сварка (не перша, до речі, але й не остання), і Остап, щоб її нейтралізувати, перекинув ремінь чохла з бандурою через плече, подався на Ялтинську набережну трохи відвести душу кобзарюванням. Сівши в тіні розлогого тамариска, він дивився на людський потік, який проходив між ним й хлюпітливими хвилями моря і співав:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована, гей!..»

Одна із жінок підійшла, зупинилась і, дослухавши довгу козацьку думу до кінця, сказала: «Добрий день, Остапе!»

Остап запитливо подивився на немолоде вже обличчя жінки, зустрівся з розгублено-ніяковіючим поглядом незнайомки, пристально вдивлявся у зів’ялі риси колись, без сумніву, гарного обличчя, і ніяк не міг пригадати — звідки вона його знає…

— Не впізнаєш? — ніби з докором тихо запитала. А коли Остап заперечливо похитав головою, вона ще тихіше, з сумом в голосі, додала: «Я Мартуся Романська…»

І Остапа, як і під час першої зустрічі з нею у себе вдома, скував повний параліч. Тільки тоді Мартуся обеззброїла Остапа силою своєї жіночності в повному її розквіті, а тепер…

А тепер Остап з жахом вдивлявся в обличчя, яке, незважаючи на вимовлене знайоме й колись дороге ім’я, продовжувало залишатись незнайомим.

— Божечку мій! А де ж вона розгубила свої веселі золотисті іскорки-бісики з карих очей, якими вона колись зачарувала Остапа і увесь 6-Б клас, — бились у Остапових скронях обривки думок. — Хіба, що сум?

Так! Він нарешті хоч щось упізнав знайоме в очах цієї незнайомої жінки. Це був той самий сум, що світився в очах юної Мартусі на її першій фотографії, яку вона колись прислала Остапові із заслання з Хабаровського краю…

До Марти підійшов якийсь чоловік. Він до цього увесь цей час стояв неподалік й тільки тепер привітався з Остапом і звернувся до Марти: «Ну, що? Підемо вже?»

У відповідь на їхнє «До побачення!» Остап встав зі свого стільчика і, притримуючи бандуру, мовчки нахилив голову у прощальному поклоні.

Це був Мартин чоловік. Через багато років Остап впізнає його на фотографії, розміщеній у 2-му томі історико-мемуарного збірника «Городенківщина» (видання Нью-Йорк – Вінніпег – Городенка, 2002 р.) На світлині перед пам’ятником Тараса Шевченка у Вашингтоні стоять декілька вихідців з Городенки і серед них — Марта Романська – Пиріг і її чоловік — Омелян Пиріг.

І тільки після того, як Марта і чоловік, злившись з людським потоком, стали недосяжними для його погляду, Остап нарешті видихнув з полегкістю повітря, затамоване в грудях протягом цієї несподіваної зустрічі.

— Ти був правий, Остапе, минулого разу! Ти живеш у Своєму Світі, а Марта — в Паралельному. А паралелям не дано перетинатись за законами геометрії! — це озвався Остаповий Внутрішній Голос, що свідчило про те, що Остап, нарешті, прийшов до тями.

* * *

З деяких пір Остап почав задумуватись про подальше Олесине навчання після закінчення школи. Інформацію для роздумів давали деякі його колеги-портовики, які правдами й неправдами, а частіше з допомогою певних грошових сум, влаштовували своїх дітей, далеко не вундеркіндів, у ВУЗи.

Талантом одного із своїх близьких приятелів Володі Сафонова до накопичення потрібних сум, Остап так і оволодів. Олеся хоча вчилась непогано і з бажанням, але круглою відмінницею не була. То ж Остап побоювався, що її може спіткати також невдача, як і його самого колись при вступі до львівського вишу, і поділився своєю турботою зі своїм другом-наставником Олексієм Федоровичем:

— Якщо б Олеся мала бажання вчитись у Ялтинському педучилищі, то тут я посприяв би без проблем, навіть цього літа, після закінчення 9-го класу, — сказав маестро. В інші навчальні заклади він не був «вхожий».

І Остап, зваживши всі «за» і «проти», запропонував доньці вступ до педучилища.

— Ти отримаєш диплом педагога молодших класів або, образно кажучи, «синицю в руці»; а якщо захочеш «журавля в небі», то цей диплом при вступі до вишу матиме пріоритет перед звичайними атестатами зрілості, — переконував він доню. І Олеся підкорилась батьковій пропозиції. Саме підкорилась, бо сперечатись з батьком не наважувалась.

Через багато років, ставши мамою двох синів, Олеся скаже про це постарілому батькові так: «Коли тебе тримають в рукавицях з їжачої шкіри, то не дуже посперечаєшся…»

— Боже! Чому вона не відкрила мені очі на самого себе раніше? — подумав Остап і почав згадувати.

Дійсно, тримати своїх дітей в «їжакових рукавицях» було в традиції родини Кіндрачуків. Колись дід Михайло в своїй молодості піднімав на світанку до роботи свого сина Юрка, майбутнього Остапового батька — палкою. Мама шмагала маленького Остапа за «мандри» до пізньої ночі по Котиківці. Батько брався за «бук» кожний раз, коли Остап до повного забуття зачитувався Тарзановими пригодами тоді, як корова, яку він пас, заходила на чуже поле поласувати молодою кукурудзою, чи там буряками.

В Котиківці всі добивались таким методом дисципліни і послуху у своїх дітей. Остапові від самого народження інша педагогіка не була відома і він, не задумуючись, сприймав її як даність. Аж на схилі віку він навчився мислити більш критично й робити переоцінку минулих помилок, які, на жаль, уже не виправити.

Як би там не було, а 15 липня 1991 р. Олеся склала вступні іспити, а 2 вересня стала студенткою Ялтинського педучилища. А ще вона автоматично стала бандуристкою Ялтинської капели бандуристів ім. Степана Руданського, що функціонувала тут-же, під началом О. Нирка.

За час підготовки доньки до вступу в училище, Остап, разом з усією українською громадою Ялти, Криму, як, зрештою, із усією Україною, зазнав стресів і тривог, коли 19 – 21 серпня 1991 р., коли у Кремлі відбувся так званий ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положению) і на чолі з Г. Янаєвим здійснила спробу державного перевороту. Остап уявляв собі дії гекачепістів як намагання повернути течію Історії у зворотньому напрямі, тобто анулювати досягнення «параду суверенітетів» колишніх «радянських союзних соціалістичних республік».

Три доби Остап і ялтинські просвітяни (Товариство української мови стало уже називатись товариством «Просвіта») ходили ніби уражені громом, а комуністи й комсомольські активісти кидали на них злорадні блискавки-погляди і світились “імперським ентузіазмом” на обличчі. Після арешту гекачепістів у Москві і проголошення в Києві 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української Держави, прийшла черга «світитись» ялтинським українцям, але вже «незалежницьким ентузіазмом» на противагу зціпленим зубам їхніх «червоних» опонентів.

25.08.1991 р. Ялтинські просвітяни під звуки Остапової бандури збираються на мітинг, приурочений до Акту проголошення Незалежності України.

Проте в масштабах Криму проімперські сили організували контрнаступ. 4 вересня 1991 р. Верховна Рада Кримської АРСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет Криму, хоча і в складі України, але з правом самостійно укладати договори з іншими державами. І вони навіть не думали на цьому зупинятись. 23 жовтня 1991 р. ця сама ВР АРСР з подачі комуністів і РДК (Республиканское движение Крыма) прийняла Закон про референдум, який розширював можливості  РДК реалізувати відрив Криму від України і перехід під протекцію Москви. А сам референдум було призначено на 20 січня наступного 1992 року.

А київські можновладці робили вигляд, що не помічають як Крим «відчалює» від України і продовжували ігнорувати позиції ОКНР (Організації кримськотатарського національного руху), яка разом з нечисленними українськими організаціями виступила проти цього референдуму і відстоювала перебування Криму в складі України.

Про необхідність об’єднувати зусилля українців і кримських татар у боротьбі за Український Крим говорили лише нечисленні патріоти цього самого Українського Криму, з якими в Україні були солідарні лише одиниці, і серед них Остаповий приятель-журналіст львів’янин Сергій Лащенко. Сергій прислав Остапові газету «Молода Галичина» за 30 липня 1991 р. зі своєю великою статтею «Україна і кримські татари» про перспективи новочасних стосунків двох народів, для прикладу наводячи зв’язки Остапа з кримськими татарами.

Можливо, що Києву було не до кримських референдумів, оскільки там проводилась підготовка до Всеукраїнського референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 р. для підтвердження Акту проголошення незалежності України, а заодно і до виборів Президента України.

Текст Акту проголошення Незалежності України.

Остап песимістично оцінював затію з цим референдумом, вважаючи її провокацією, адже зомбоване комуністами населення України, яке весною 17 березня 1991 р. проголосувало за збереження СРСР, нікуди не ділось, то ж результат може виявитись катастрофічним для його мрії про повну незалежність України.

— Це, напевно, реанімація ідей ГКЧП в формі референдуму, — панікував Остап. Пережити ще раз гекачепістські стреси було понад його сили. І він вирішив на час референдуму втекти від реальних подій куди завгодно. Хоч у Паралельний Світ!

Саме в цей час портовий профсоюз розподіляв безплатні білети для ялтинських моряків на круїзний рейс лайнера «Грузія» по маршруту Одеса — Стамбул — Пірей (Греція) — Лімассол (Кіпр) — Одеса. Лайнер відчалював з Одеси якраз 1-го грудня і Остап про всяк випадок доручив Тамарі проголосувати «За» не тільки своїм бюлетенем, але, по можливості, й Остаповим. Потім Тамара розповіла, що це їй удалось виключно завдяки її добрій знайомій, яка була тоді в складі комісії на виборчій дільниці.

В Одесі перед референдумом молоді люди розповсюджували агітаційні листівки з характерними тільки для цього міста мовними зворотами: «Только не надо меня пугать независиммой Украиной! В зависимой я уже жил!!!» При чому біля слова «независиммой» був зображений корабель, що мчить під вітрилами, а біля слова «зависимой» — кайдани. Остап з усмішкою і надією сховав листівку на пам’ять і пішов на судно разом з групою ялтинських моряків.

І знову на пам’ять про “виправу за три моря” у Остапа залишився лише список пасажирів з його прізвищем — тільки тому, що не прихопив із собою фотоапарат…

Три дні «Грузія» простувала штормовим Чорним морем, Босфором, Дарданеллами і ще більш штормовим Егейським морем прямо в Афінський порт Пірей, без заходу в Стамбул. Більшість туристів з великими чемоданами поспішили на речовий базар, де розклали для продажу різний, в основному сувенірний, дріб’язок. А Остап сів з бандурою і виконував козацьких похідних пісень. Ввечері виявилось, що доробок «туриста-кобзаря» удвічі більший, ніж у середньостатистичного «туриста-торгівця».

4 грудня 1991 р. відбулась екскурсія Афінами з відвіданням Акрополю та інших пам’ятників древньої Еллади. І тут не обійшлось без Остапової бандури, на передзвін якої реагували в першу чергу всюдисущі українці, ну і, звичайно, греки, яким Остап пояснював, що назву його інструменту дехто з дослідників виводить від давньогрецької богині Пандори.

Потім дві ночі і один день «Грузія» прямувала на Кіпр, а Остап грав на палубі для туристів і для себе самого. Грав натхненно і радісно, бо по радіо повідомили, що на далекій Україні під час референдуму на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» — позитивну відповідь «Так, підтверджую» дали 90,32 % виборців України. Одночасно українці вибрали президентом голову Верховної Ради України, ще недавно —  функціонера ЦК КПУ, Леоніда Кравчука, який набрав 61,6 % голосів, тому що демократично-патріотична опозиція подала до виборчого бюлетеня замість єдиного кандидата цілий «букет» претендентів, що розпорошило голоси виборців.

6 грудня у курортному місті Лімассол на південному березі Кіпру мандрівників накрила злива з вітром. Остап не розгубився і грав для кіпріотів і різнолицих іноземців, які від негоди стовпились у приміщенні морвокзалу.

По обіді розпогодилось і туристів поводили екскурсійним маршрутом серед античних руїн древніх храмів. Відбувши з Лімассола пізно вечером, за увесь наступний день «Грузія» поминула острів Родос з грізною фортецею, острови Егейського архіпелагу і, нарешті, прибула в Стамбул.

8 грудня — знайомство з одним із чудес світу Капали-Чарші, знаменитим стамбульським критим ринком, панорамою міста з його мечетями, мінаретами, пам’ятниками візантійської й турецької архітектури. А вечером слухали радіо з України: 7 – 8 грудня 1991 р. очільники Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) і України (Л. Кравчук) в Біловезькій пущі «розпустили» Радянський Союз і, задля цивілізованого «розлучення», уклали угоду про створення СНД (Співдружність незалежних держав).

9 грудня — екскурсія по Стамбулу з відвіданням Голубої мечеті і замку Бейлербей. По обіді Остап здійснив свою таємну мрію — він сів на майдані Баязидів з бандурою і вшанував славетного козацького лицаря, засновника першої Січі Байду Вишневецького, піснею:

«Гей, у Цареграді,

Та й на риночку,

Гей, п’є Байда

Мед-горілочку…»

Співав він і кримськотатарських пісень, які турки частково розуміли. А оскільки в Туреччині, починаючи від каральних кампаній Суворова і до новітнього часу, осіла кілька мільйонна кримськотатарська діаспора, то були серед слухачів і їхні представники. Розчулившись, вони дякували Остапові ламаною російською мовою за те, що він їм подарував «шматочок Криму», нагороджували його оплесками і … турецькими лірами.

Назбиравши за всю поїздку на гостинці дітям і дружині, Остап встиг ще до закриття Капали-Чарші накупити обновок, а коли стемніло — керівники круїзу повезли туристів на вечерю в один із стамбульських ресторанів. Там місцеві артисти показували турецьку фольклорну екзотику з піснями і танцями. Побачивши Остапову бандуру, танцівниця в прозорих шовках повела його на сцену і танцювала «по-турецьки» спочатку під українську мелодію «Їхав козак за Дунай», а потім — під кримськотатарську «А киз сачин орь мезлер». В нагороду йому принесли пригощення. Остап із задоволенням заштовхав принесені східні солодощі за обидві щоки, а фужер із шампанським відхилив, чим заслужив у турків здивовані аплодисменти — видно вони вперше побачили непитущого слов’янина…

11 грудня «Грузія» прийшла в Одесу, а звідти Остап поїздом в Сімферополь і дальше тролейбусом в Ялту.

В Ялті напередодні з дружиною Тамарою трапилось нещастя: повертаючись з ринку, вона на підході до дому зазнала несподіваного нападу молодого грабіжника. Він зірвав з її шиї золотий ланцюжок з медальйоном, вдаривши при цьому в обличчя так, що зрушився з місця очний кришталик. Того самого дня в ялтинську міліцію поскаржились більше десяти жінок з аналогічних причин і грабіжника не тільки затримали, але й повернули всім, включно й Тамарі, пограбовані прикраси. Але закріпити кришталик Тамарі тоді могли тільки в Москві, у знаменитому Федорівському Інституті Ока.

Взявши направлення з ялтинської лікарні і залишивши дітей на сусідів, Остап з Тамарою і бандурою гайнув у Москву, де вони зупинились у Тамариної знайомої, колишньої ялтинки. Потім пішли в інститутську лікарню, де побачили нескінченну чергу на запис з біло-, чорно- і жовтолицього інтернаціоналу в європейських, арабських, африканських і індійських шатах.

І Остапові уже вкотре випала можливість похвалити самого себе за те, що нікуди не виїжджає без бандури. Щоб скоротити час чекання у неймовірно довжелезній черзі, Остап тихенько перебирав струни своєї «дружини срібнодзвонної», коли поруч з ним проходив лікар з когортою асистенток у білих халатах. Він зупинився, як вкопаний: «А ти звідки тут взявся, дорогий земляче?! Ану, пішли до мене в кабінет!»

— Професор Глинський, родом з Івано-Франківська, — представився він уже в кабінеті. Дізнавшись про причину приїзду подружжя, він негайно розпорядився про медогляд і діагноз для Тамари, а потім прийняв Остапові скромні гостинці виробництва Масандрівського та Магарачського винзаводів і сказав: «Ану, заграй ще!»

Операцію зробили безплатно і успішно уже наступного дня, але залишили дружину ще на три дні для меднагляду. А ось лікарства, при чому недешеві, Остапові треба було купувати самому. Він поїздами метрополітену добрався до знаменитого Арбату, що перетворився на ярмарок сувенірів, і сів з бандурою біля української книгарні, чим дуже порадував її продавців.

Українську книгарню на Арбаті відкрито старанням української діаспори Москви, яка і є споживачем книжкової продукції на рідній мові. Відвідувачі книгарні обступили Остапа і запросили в якийсь український клуб, де для українських родин з дітьми саме цього вечора проводились святкові заходи з виставою і концертом, присвячені Святому Миколаю. Остапова бандура органічно вписалась в святкову атомсферу вечора, особливо коли черга дійшла до пісні «Ой, хто, хто Миколая любить»:

«Ой, проси долі для Вкраїни,

Та нехай встане із руїни!

В щасті й долі хай вітає,

В добрі й радості засяє,

Миколає!»

Після цього заключного куплета під бандуру, рідко хто не змахнув з вій сльозинку розчулення.

Ще два дні Остап грав на Арбаті, де до нього підійшли не дуже приємні знайомі-москвичі, які щоліта в Ялті промишляли рекетом. Якось біля Воронцовського палацу в Алупці один з цієї ватаги, п’яний рекетир, зібравши «данину» з торгівців сувенірами, підійшов до Остапа і, заслухавшись його піснями, поклав до чохла декілька карбованців. Потім Остап з усмішкою спостерігав, як «колеги» цього рекетира втовкмачували йому, що він повинен БРАТИ гроші, а не РОЗДАВАТИ. Проте Остапа вони не турбували ні тоді в Алупці, ні тепер в Москві, а послухавши, добродушно поплескали по плечі й пішли.

Остап і Тамара повертались додому в Ялту з радісно-піднесеним настроєм. Операція була успішною. Кобзарських заробітків Остапа вистачило і на лікарство, і на новорічні гостинці дітям.

Додатковою причиною для гарного настрою, особливо для Остапа, стала ліквідація 25 грудня 1991 р. інституту президенства СРСР. Інший символ “догораючої” імперії відійшов у небуття ще раніше — 25 вересня над будівлею КГБ в Києві замайорів синьо-жовтий стяг. Дорога до «Райської України», про яку колись говорили котиківські повстанці, була розчищена.

З надіями на райдужне майбутнє України родина Кіндрачуків разом з сусідами зустрічали 1992 рік — перший рік Незалежної України! На чільному місці новорічної ялинки Остап примостив серед ялинкових прикрас газетну фоторепродукцію із зображенням молодої жінки, яка з сяючим від щастя поглядом тримає високо над головою транспарант із написом: “Матінко Божа, Україна — ВІЛЬНА!”

КІНЕЦЬ  ПЕРШОЇ  КНИГИ

9. Розширення творчих горизонтів і… «воскресіння» України (січень 1987 – грудень 1990 рр.)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

1987 рік. Під час Різдва з 5 по 10 січня Остап використав право кожного моряка на одноразовий безкоштовний проїзд морським транспортом за час івідпустки і відправився на великому пасажирському теплоході «Таджикистан» круїзним маршрутом Ялта — Феодосія — Новоросійськ — Сочі — Туапсе — Поті — Батумі — Ялта. Оскільки Тамара побоялась відпускати маленького Назара, Остап взяв з собою доню Олесю і дві бандури — велику й дитячу. Збереглись світлини з екскурсій батька і доні в Сочинський дендрарій, Батумський ботанічний сад, тощо. 7 січня на «Таджикистані» культорганізатор запросив до участі в концерті пасажирів. Виступила солісткою і Олеся з дитячими пісеньками й віршами. Остап вперше в житті заграв на одній з людних вулиць міста Сочі, зібравши чисельну публіку з числа прохожих. Один з них представився кубанським козаком, обняв Остапа і розчулено сказав: «Спасибі, братику рідний!»

і

Програма виступу Олесі на теплоході “Таджикістан” і знайомство Олесі з ведмедиком в Батумському ботанічному саду.

Вдома, в Ялті, Остапа чекала приємна несподіванка — в газетних кіосках з’явився другий номер журналу «Україна» за 11 січня 1987 року з об’ємним нарисом Миколи Литвина «Заграйте на кобзі, морський капітане», в якому талановитий письменник і кобзар подав Остапову кобзарську біографію, не забувши згадати добрим словом про його батька Юрія, про дітей Олесю й Назарка, як продовжувачів кобзарських традицій в перспективі. Нарис увінчала кольорова світлина — капітан грає на бандурі, з якої все й почалось. Цей нарис миттєво зробив Остапа популярним в масштабах всієї України, про що засвідчила злива листів до нього з різних її куточків.

ЗАГРАЙТЕ НА КОБЗІ, МОРСЬКИЙ КАПІТАНЕ

І довго снитиметься малому синє море. Таке синє, що очі починають боліти, коли довго дивитися на нього. А на морі не козацька чайка, а білий корабель, і на тому кораблі він, Остап Кіндрачук, не пливе, летить назустріч призахідному сонцю.

Вперше кобза примандрувала на західні області України, як відомо, за плечима Гната Хоткевича. Це сталося на початку нашого століття, коли переслідуваний царською охранкою письменник-демократ і один з найвизначніших бандуристів знайшов на території Австро-Угорської імперії тимчасовий притулок.

Гастролюючи Прикарпаттям, Гнат Михайлович виступав і в Городенці, і, певне, слухав його дід Остапа Кіндрачука, про якого я хочу розповісти. А що мав дід Михайло неабиякий голос і щире серце, яке так і не прихилилося до чужих культур, а вперто плекало свою цьковану та переслідувану, то й захопився цим незвичайним інструментом. І захоплення те, що згодом переросло у велику любов, передав синові, цебто батькові Остаповому, відомому на всю Городенку драматичному тенорові, самодіяльному артистові, не пере вершено му Петрові з «Наталки Полтавки», Андрієві із «Запорожця за Дунаєм», шевченковому Гамалії.

— Було… — зітхає Остап Юрійович,— сиджу в залі й чудуюся — мій це чи не мій тато? В оксамитовому жупані, широченних шароварах, хвацько заломленій кучмі з червоним шликом, з високо занесеною шаблею: «Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!» — голос татів струною дзвенить.

І вже пливуть визволені бранці чайкою по сцені-морю додому, на «чисті води та ясні зорі, поміж народ хрещений, до батька, до неньки».

А вночі гукатиме спросоння малий Остап на всю хату: «Вилітайте, сірі птахи, на базар, до паю!» І кинуться злякано мама до свого первістка. А тато казатимуть:
— Не чіпай. Козакує наш Остапко…

Справжнього кобзаря, як і моря, в Городенці не було. Тож загримовували будь-якого вільного од вистави артиста, вішали йому через плече кобзу без струн, і малий Остапко виводив за руку того «кобзаря» на кін. Це була його найбільша роль, і він дуже пишався нею перед однолітками.

А то якось замандрував з Наддніпрянщини в Городенку справжній кобзар. Тато умовив його взяти участь у виставі. Вивів Остап старенького за руку, на стільця допоміг сісти, а сам вмостився з гирлигою та двома торбами через плече біля його величезних юхтових чобіт. Зітхнув старий, пустив «попасом» пальці по струнах. Голос захриплий, ніби суха стебелинка од вітру ламається:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники в тяжкій
неволі бусурманській
плакали-ридали…
морський

Співав-проказував урочо кобзар, каштане а в залі така тиша, що лячно дихнути малому «поводиреві».

Кобзаря не відпускали зі сцени. Вистава зірвалася. Старенький ще довго співав про Січ та могили, а маленькому Остапкові чомусь перехотілося плавати по синьому морі на білому кораблі.

Тато шукав-шукав для свого сина бандури, та де ти її в Городенці знайдеш? Остап виріс, змужнів, закінчив школу, за комсомольською путівкою поїхав оновлювати цілинні землі…

— Радгосп імені Чапаєва Павлодарської області,— каже Остап Юрійович,— замінив мені рідну домівку. Дали коня, збрую, сідло. Чом не козак? Та сталася біда, обморозився дуже. Послали лікуватися до Ялти. Вийшов я на морський берег і то заплющу очі, то розплющу: тато, молодий, вродливий, козацькою чайкою назустріч пливе…

Й почав Остап плавати на баржах, буксирах, катерах…
— А білий пароплав?
— Після закінчення Батумської мореходки,— осміхається Остап Юрійович,— вже десять років працюю змінним капітаном на «Кометах»…

Повернувся якось капітан з плавання. Крок за кроком впевнено припечатував, а в душі світла радість: кілька днів має дозвілля, можна буде відвести душу читанням, або ж до батьків махнути, в кожному листі кличуть. І раптом зупинився вражений. Що це? Чарівні звуки сотаються з прочиненого вікна і хтось невідомий голосом кобзаря з далекого дитинства зітхає:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли
заклекотали…

Пішов на той голос капітан. Познайомився з викладачем Ялтинського педучилища Олексієм Федоровичем Нирком.
— Будьте ласкаві, навчіть і мене грати на бандурі!
— Коли?
— А зараз,— рішуче скинув капітан форменого кітеля.

Й відтоді Остап Юрійович не випускає бандури з рук, в кожне плавання, далеке чи близьке, бере її з собою. Варто пасажирам дізнатись, який у них капітан, проходу не дають: «заграйте» та «заграйте». Його припрошувати довго не треба, лишень, щоб хитавиці великої не було. Розчохлює свою бандуру, виходить з нею на палубу…

— Майже триста літ військові й торговельні потреби українського народу в судноплавстві задовольняли запорожці, змагаючись на рівних з султанською Туреччиною, а про це знають лиш одиниці,— хвилюється Остап Юрійович. — Вже давно пора видати фундаментальну працю, яка показала б величезний внесок у вітчизняне мореплавство запорожців, цієї ударної і єдиної на той час військово-морської сили в усіх молдавсько-, польсько- і більшості російсько-турецьких воєн шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Пройдіть з краю в край Чорноморське узбережжя і жодного пам’ятного знака (за винятком Тамані), який увічнював би славу наших предків, не знайдете!

І носить Остап Кіндрачук, «неначе цвяшок в серце вбитий», невідшкодовану, як він каже, образу на екскурсоводів, на авторів шкільних підручників історії та на морських істориків, які:
— Пишуть про все на світі, а тривіковий подвиг народу вхитряються втиснути в єдиний абзац: «Ах, так. Були ще й козаки. Сагайдачний, здається, навіть Кафу брав».

І може, тому часто-густо такі імпровізовані концерти тривають по дві-три години. Бо проспіває кобзар пісню чи думу й розповідає, у вихорі яких подій народжувалася вона та якому народному героєві України присвячена. А захопившись, розкаже про подвиг козаків бувалого у бувальцях моряка-запорожця Покотила, що, прийшовши допомагати молдавським братам визволятися з-під ненависного турецького ярма, взяли зненацька Аккерман, знищили (під корінь!) його шеститисячну залогу!

Або ж згадає добрим словом загін осавула Нечая, який десь між 1576— 1579 роками висадився біля Синопа, захопив Варну, Силістрію, Килію, анатолійським узбережжям дійшов до Константинополя.

Розповість кобзар історію-другу та й знову бандуру — «дружину вірную» ставить на коліна, і знову «голови слухаючі» до нього, мов бджоли до матки, горнуться…

— І доня Олеся пішла моїм шляхом: вчиться грати на бандурі в Ялтинській музичній школі, а трирічний Назарко…

Бачив я малого. Не випускає з рученят сувенірної кобзочки. Вслід за татом «Ой, то не пили пилили, то не тумани вставали» влад підтягує. А для онука Кирилка найкраща колискова — це тихе шемрання бандурних струн. Справді, кобзарському роду нема переводу!

Дзвенить Остапова кобза понад Чорним морем.

Перехрещуються маршрути Кіндрачукової «Комети» з прадавнім морським шляхом запорозьких чайок, оживає в козацькій думі, співаній кобзарем-капітаном, героїчна історія народу нашого.

Микола ЛИТВИН
Фото Анатолія СЕМЕЛЯКА

Журнал «Україна» №2 (1562) 11 січня 1987 р.
© «Україна», 1987 р

Прийшла бандероль з рідної Котиківки — батько Юрій прислав декілька примірників городенківської газети «Колгоспник Придністров’я» за 24 січня 1987 року з повним передруком нарису Миколи Литвина включно зі світлиною, та вступним словом від редакції про городенківського земляка Остапа та його батьків.

Журнал «Україна» за 15 березня і 5 квітня 1987 року під рубрикою «Оцінює читач» помістив чисельні схвальні відгуки на цей нарис, серед яких був надрукований і лист Остапового батька, в якому він дякував редакції і особисто Миколі Литвину за чудову публікацію.

Остапові висловили своє захоплення в листах учитель з Донеччини, бандурист зі Львова, інженер з Миколаєва, школярі з Переяслава-Хмельницького, а ще з Америки, з міста Детройта. Відгукнувся заокеанський Остаповий щирий приятель професор Володимир Пилишенко. Крім ґратуляцій щодо публікації в журналі «Україна», Мірко повідомив цікаві спогади про свого батька Василя Пилишенка, який будучи морським офіцером Чорноморського флоту в часи Української Народної Республіки і Гетьманату, організував у 1918 році Український аматорський театр у Севастополі з числа моряків-українців.

Пізніше, уже в часи Незалежної України, Мірко приїжджав до Остапа в Ялту і доповнив свою розповідь про батька. Василь Пилишенко, крім захоплення театром, був у складі делегації Чорноморського флоту, яка в 1918 році в Києві узгоджувала умови українізації флоту.

13.01.1987 р. київська газета “Радянська освіта” опублікувала Остапову замітку “Взяв би я бандуру” про Ялтинську капелу бандуристів і про її керівника Олексія Нирка з його фотографією на фоні музейної колекції бандур.

 Газ. “Радянська освіта” (Київ) за 13.01.1987 р.

23 січня 1987 р. Остапові наполегливі спроби опублікувати історичну розвідку «Дзвінке відлуння тисячоліть» увінчались успіхом. Газета «Кримська правда» представила своїм читачам Остапову версію історії кобзи-бандури, роль цього інструменту в історії українського суспільства від давнини до сучасності, не оминувши й найсвіжіші кримські та Ялтинські сторінки цієї історії.

                                                                                          “Кримська правда” (Сімферополь) за 23 01.1987 р.

У квітневому, сімнадцятому номері київської англомовної газети «News from Ukraine» за 1987 рік з’явилась стаття Ніли Крижанівської «Crimean bandurist school ontherice» про Олексія Нирка, його капелу бандуристів, про родинний дует Остапа і Олесі із світлинами всіх трьох.

«News from Ukraine» № 17 за квітень 1987 р. 

8 квітня 1987 р. Остапа і Олесю запросили виступити з концертом перед редакційною колегією «Советского Крыма». Остап заграв «Думу про козака бандуриста» і декілька пісень з Олесею. Олеся виконала на бандурі дитячі пісні і продекламувала «Легенду про душу козацьку», в якій душа загиблого козака-бандуриста не піддалась ні «силі нечистій», ні «ангелам пречистим», а вирішила після смерті козака залишитись вільною у… бандурі козацькій, щоб оживати разом з волею козацькою, коли хтось торкатиме «ці струни срібнодзвонні».

Взявши у Остапа інтерв’ю, кореспондент Георгій Русаков опублікував його разом із світлиною родинного дуету з бандурами в газеті «Советский Крым» за 24 квітня 1987 року під назвою «Бандура Остапа».

А тим часом завершився профілактичний ремонт «Комети-43», закінчилась осоружна для Остапа щорічна переатестація знань і почалась чергова виснажлива гонитва крилатого теплохода на швидкісних трасах. Новизна «романтики швидкості» поступово втрачала для Остапа свою первісну свіжість. Його почали дратувати речі, на які раніше не звертав уваги, бо вони здавались спочатку невід’ємними елементами морської романтики. Він критично і з нехіттю почав сприймати бюрократичний формалізм, яким починався і закінчувався кожний рейс. На кожний день складалась так звана «Суднова роль» із списком екіпажу судна, завірена судновою печаткою і підписом капітана. З цим документом капітан особисто йшов у портнадзор, для початку в Ялтинському порту, де черговий капітан портнадзору перевіряв наявність всіх необхідних дипломів, посвідчень, санітарних, протипожежних і ще казна яких документів, а також щодобову коректуру морських мап, відповідно до змін у щоденних «Ізвєщєніях морєплаватєлєй». Після цього черговий звіряв погодні умови на трасах в метеослужбі і, нарешті, ставив у «Судновій ролі» штамп «Отход». В наступному порту заходу судна — знову треба бігати в місцевий портнадзор, де повторювалась вся процедура перевірки і в «Судовій ролі» ставились уже два штампи — «Приход» і «Отход», якщо судно мало йти далі. І пізно вечером, у кінцевому порту ночівлі, там, в Одесі чи Сочі, коли пасажири сходили на причал, треба було переходити на спеціальний причал для бункерування дизельним паливом і маслом, потім — бункерування прісною водою, і… знов портнадзор з усією документацією, щоб отримати штамп «Приход» з датою і підписом чергового портнадзора.

Ще одним неодмінним бюрократичним атрибутом робочого дня капітана судна було ведення «Суднового журналу» з детальною фіксацією всіх подій, що відбувались з участю судна й екіпажу, під час рейсу і на стоянках — заходи в порти, посадка пасажирів, погодні умови, ремонт несправності, бункерування і все-все-все…

І тільки після цього починався «романтичний бенкет» кометчиків, який іноді міг затягнутися до світанку, коли всі перечислені бюрократичні формальності треба було починати спочатку, безпосередньо перед новим рейсом.

В таких умовах праці екіпаж «Комети-43» умудрявся утримувати в кожну літню навігацію перші місця по фінансових результатах і кількості перевезених пасажирів у не просто модних тоді, а прямо-таки обов’язкових «соціалістичних змаганнях». Про це, зокрема, газета «Слава Севастополя» 30 травня 1987 року під назвою «Курс “Кометы-43”» помістила репортаж з рейсу Севастополь — Сочі — Севастополь, де згадано і про Остапові заслуги в роботі екіпажу.

Аналогічний репортаж, названий «На лінії “Комета-43”» подала й газета «Моряк» 2 червня 1987 року.

* * *

Саме в цей час ялтинський композитор Борис Синчалов проводив репетиції оновленої групи самодіяльних артистів, щоб вдруге поставити на сцені Клубу медпрацівників свою оперу «Маруся Чурай». На роль бандуриста в цій опері на місце співака Федора Жука, який вибув, Синчалов запросив Остапа, який охоче погодився. Оперу треба було приурочити до якогось там фестивалю, який з невідомих причин був відмінений разом з оперою. Але для Остапа участь в численних репетиціях не минула безслідно. По-перше, його репертуар поповнився чудовою піснею на слова Богдана-Ігора Антонича і музикою самого Бориса Синчалова «Запрягайте, хлопці, чалі коні».

Запрягайте, хлопці, чалі коні, і в чвал, і в чвал.

Заіржуть на реміннім припоні

Аж луна піде від скал!

Тріснути батогом на вітер буйний і в даль, і в даль,

Наші очі далеччю гартуймо,

А серце куймо на сталь, на сталь.

Цією піснею за участю кобзаря і всіх учасників оперної трупи завершувалась опера «Маруся Чурай» і Остап вважає її окрасою свого репертуару.

По-друге, Остап зібрав відомості про автора опери, про її акторів, про лібрето і про попереднє сценічне життя і скомпонував статтю, проілюструвавши її фотографіями. Все це під назвою «Ялтинська Маруся Чурай» опублікував солідний львівський журнал «Жовтень» у своєму серпневому (сьомому) номері за 1987 рік. (Публікація подана під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

При Ялтинському Клубі медпрацівників працювала ще одна, драматична студія, яка ставила на сцені російську і українську класику, зокрема «Наталку Полтавку», «Запорожець за Дунаєм», які дуже любила дивитись Олеся.

Остап якось сказав Олесі, що в Одеському оперному театрі ставлять оперу «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, у доньки очі загорілись бажанням побачити це диво, і вони… поїхали в Одесу на «Кометі-43» дивитись оперу.

Це була чарівна вистава! Здавалось, що батько і донечка вдихнули повітря на початку, як відкрився занавіс, а видихнули лише після того, як він закрився. Остап тоді вперше в своєму житті побачив “живу” оперу «Тарас Бульба», завдяки Олесі…

* * *

В середині серпня 1987 року Остап прийняв на борт екскурсійну групу в портпункті Алушта і без заходу в Ялту повів «Комету-43» до Севастополя, не підозрюючи, що це його останній рейс на цьому крилатому судні, у яке він був закоханий не менше, ніж у бандуру, «дружину вірную».

Море переливалось хвилями, що не перевищували одного бала. Там попереду, на лінії його маршруту, неподалік мису Херсонес, перед поворотом на Севастополь, його чекала підступна, невидима перепона. Це була велика металева бочка, майже повністю заповнена водою, яка цілком ховалась під поверхнею моря, але до морського дна бочку не пускав повітряний пузир, що не встиг вийти в атмосферу. Бочку могли викинути з якогось судна, хоч це у моряків неприпустимо. А може її з берега змило штормом. Це вже не мало значення.

Остап міцно тримав штурвал, звично оглядав поверхню хвилястого моря, час від часу контролюючи безпечну відстань до берегової лінії з допомогою локатора.

«Комета-43» летіла над морською гладдю, розсікаючи поверхню моря крилами, і раптом… трах-бабах — судно «спіткнулось», Остап вдарився грудьми об штурвал, механік — об свої важелі, якими тут же зменшив швидкість до мінімальної.

На малій швидкості «Комета» нормально рухалась і маневрувала, а при спробі розігнати її в режим «на крило» — підскакувала і падала, як жаба.

В Севастополі висадили пасажирів, викликали водолазів, які констатували деформацію переднього крила, несумісну з подальшою експлуатацією судна.

Капітан Севастопольського порту зібрав комісію, яка на катері виявила в місці аварії злополучну бочку, технічні експерти своїм актом зафіксували непричетність капітана до аварії, але легше Остапові від цього не стало. А тим більше — екіпажу судна.

Крило з дорогого титанового сплаву треба було міняти на нове, а нове треба було замовляти, оплачувати, чекати, поки доставлять із суднобудівельного заводу, поки знімуть старе крило і поставлять нове, яке спеціально відцентрують, відкалібрують кут атаки, перевірять на ходових випробуваннях…

Половина екіпажу з капітаном Богачовим залишилась у Севастополі разом з «Кометою-43» на одному з ремонтних заводів, а друга половина — хто куди. Остап пішов у відпустку і відгули. А щоб якось згладити шоковий стрес і нервове напруження від аварії та від почуття вини й досади перед товаришами-кометчиками, він вирішив податись в рідну Котиківку, до батьків. Бо хто, крім батьків, зможе залікувати синові душевні травми. Поїхали з Остапом і двоє його дітей— Олеся і маленький Назарко, ну і, звичайно ж, бандура та ще й фотоапарат.

Це було справжнє повернення Остапа до втраченого Котиківського Раю його дитинства, яке воскресає в його пам’яті кожний раз, коли переглядає зроблені тоді світлини.

Ось радісні обличчя батька Юрія і «другої мами» Доці, братика Богдана, його дружини Оксани й донечок Богдани та Наталочки, брата Миця і його дорослої доньки Олесі, Остапових Олесі й Назарка. Це фотографував Остап.

А ось Остап грає на бандурі, а його слухають батько Юрій, Богдан, дві Олесі, Назар, Богданка, Наталя — це фотографував брат Дмитро.

Ось здивовані обличчя Олесі й Назара біля самохідного комбайна, який хвацько косить і молотить щедрий урожай пшениці. А ось діти в таємничій Деренівці, де їхній батько колись в дитинстві був пастушком. Ось сумно-задумані обличчя Олесі й Назара на Котиківському цвинтарі, де упокоїлись прадід Михайло й прабабуся Василина…

і

П’ять фотографій з рідного села Котиківки, що на Івано-Франківщині.

Набувшись у своєму раю, Остап вирішив показати своїм дітям український Львів. Оглянули музеї, архітектурні перлини, відвідали Львівське музичне товариство, де головою був Остапів добрий знайомий і колега-бандурист Михайло Баран. Там Олеся виступила з бандурою і заробила «Грамоту» датовану 23.08.1987 р.

Перед поверненням в Ялту (адже 1 вересня Олесі — в школу) Остап провідав редакцію газети «Колгоспник Придністров’я», щоб подякувати головному редакторові за передрук нарису Миколи Литвина про «морського бандуриста» на початку 1987 року, ну і, чого гріха таїти, запропонував свої журналістські «проби пера» для газети своїх земляків. Пан Михайло з готовністю прийняв газетні вирізки з Остаповими попередніми публікаціями і рукописи ще не друкованих матеріалів. Обіцяв подати їх почергово, з номера в номер з продовженням і виконав свою обіцянку на всі сто, почавши з нарису “Забута сторінка історії” в №№ з 124 по 127 газ. “Колгоспник Придністров’я” (Городенка) за 17-24.10.1987р. (Нарис представлений в розділі “В газетах материкової України” під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

Не забував Остап подавати матеріали на любимі теми і в ялтинську газету “Советский Крым”

“Советский Крим” (Ялта) за 21.10. 1987 р. Остапова стаття про замовчувані сторінки з історії українського мореплавання.

Наприкінці 1-ї декади жовтня 1987 року Остап і Олеся у складі Кримської народної самодіяльної капели бандуристів ім. С. Руданського О. Ф. Нирка поїхали в Київ, де 11 жовтня 1987 року разом дали декілька концертів на виставці досягнень народного господарства і окремо Остап з Олесею виступали з програмою «Кобзарський колорит». Там же виступав кобзар, письменник і журналіст Микола Литвин, який подарував Остапові свою книгу повістей і оповідань «Зорі на дні криниці» з автографом.

і       Виступ Ялтинської капели бандуристів і родинного дуету Остапа і Олесі Кіндрачуків на ВДНГ в Києві 11.10.1987 р. Нижче зліва — зустріч після концерту: Остап, Олеся, Микола Литвин і Олексій Нирко. Справа — Олеся з українським письменником Вадимом Пепою.

Оскільки відпустка з відгулами продовжувалась, а відпускні кошти закінчились, Остап подався в Лівадію, в котельну, де працював минулої зими, але там відбулись зміни. Оранжерею і котельну при ній ліквідували, але начальство запропонувало Остапові працю в іншій котельній, яка забезпечувала гарячою водою декілька житлових будинків в центрі поселення Лівадія, неподалік від знаменитого Лівадійського палацу-музею. Щоправда, працювала ця котельна не на дизельному паливі, як попередня, а на вугіллі, і обслуговував її минулорічний напарник Август. Він бідолашний уже пару тижнів мучився кожний день, без вихідних, бо не було бажаючих дихати чадним газом, щоб його підмінити. Керуючись співчуттям до товариша (до речі, Август свого часу відбував 10-річне ув’язнення на Колимі), а також непоганою оплатою праці, Остап приступив до роботи — добу через добу, тим більше, що наближалась зима, коли в порту з працею проблеми, а «Палагінська бригада» зайнята ремонтом «Комети-43».

1988 рік, як і всі попередні роки, з самого початку відзначався різними більш або менш важливими подіями, які урізноманітнювали Остапові трудові будні. Так, 12 січня 1988 року газета «Советский Крым» опублікувала відгук «Учит история» ялтинського народного митця Миколи Вакуленка на Остапову статтю «Долгий путь к морю» (“Советский Крым” за 21.10.1987.р.) з підтримкою ідеї популяризації історії українського мореплавства.

25 січня 1988 р. Остап разом з Олексієм Федоровичем Нирком був запрошений на збори товариства «Україна», де їм були вручені грамоти за концерти, організовані товариством для заїжджої української діаспори. У своїй Почесній грамоті Остап прочитав:

«Президія правління товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном нагороджує Кіндрачука Остапа Юрійовича — члена правління Ялтинського міського відділення товариства «Україна», капітана пароплава на підводних крилах «Комета» Ялтинського порту, бандуриста, за активну роботу по розвитку культурних зв’язків з українцями за кордоном, зміцнення миру і дружби між народами».

* * *

З Городенки від редактора Михайла Приймака до Остапа в Ялту один за одним надійшли п’ять номерів газети «Колгостпник Придністров’я» з 19 січня по 9 лютого 1988 року з Остаповим розширеним історичним нарисом «Дзвінке відлуння тисячоліть» про багатовікову історію бандури і кобзарського мистецтва, та їх побутування в Запорізькій Січі, Криму, Кубані, містах Причорномор’я і, зокрема, в Ялті. (Нарис представлений в розділі “В газетах материкової України” під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

15 лютого 1988 року Остапа востаннє викликали до Ялтинського військоммату, вилучили в нього мобілізаційний припис, чим була поставлена «крапка» на Остаповій військовій «кар’єрі». Тобто відтепер йому більше не загрожував призов у ряди Радянської Армії, що Остапа цілком влаштовувало.

Перед цим, 11 лютого 1988 року, Остапа вдруге запросив голова Клубу любителів історії Севастополя Валерій Мелодан на засідання клубу (перше запрошення було 08.10.1985 р.). Порядок денний цього засідання передбачав доповідь-концерт Остапа Кіндрачука на тему «Мореплавство і козацтво в пісенному фольклорі». Афіша сповіщала:

«Наш гість, давній збирач відомостей про козаків, розповість про маловідомі сторінки Криму, пов’язані з Балаклавою, Ахтіярською Бухтою, Мангупом, виконає козацькі думи, акомпануючи на бандурі».

Це був час, коли севастопольці, як і решта кримчан, з напруженою цікавістю спостерігали небачений досі спалах відродження українського культурного життя. І Остап це відчував у поглядах 120 пар очей, які вп’ялись в нього і його бандуру. Йому задавали масу запитань з української історії, яка їм, любителям історії, досі була відома лише як «история русской славы”, і… більше нічиєї…

На подарованій афіші — автографи багатьох слухачів, в яких Остапові дякували за його історичні знання, за захоплюючу розповідь, за кобзарське мистецтво і навіть, як не дивно для Севастополя — за любов до України! Хтось запевнив Остапа на афіші, що він став прикладом для наслідування, а хтось просив Бога, щоб всі українці були подібні до Остапа!..

А Остап в цей час роздумував про те, що він не відповідає їхнім завищеним оцінкам.

Але видно ніхто не помітив Остапового збентеження, бо 13 лютого 1988 року в газеті «Слава Севастополя» з’явилася замітка С. Константинова «О казаках и их думах», в якій дублювались всі добрі слова, нанесені на Остапову афішу. І він в  душі твердо постановив і надалі спокутувати свої дотеперішні промахи перед Україною добрими справами, на які вистачить у нього снаги.

Реакція “Слави Севастополя” на Остапів виступ.

22 лютого 1988 року за поданням начальника Ялтинського порту В. І. Тихонюка Остапові була вручена медаль «Ветеран Труда». В посвідченні до медалі надруковано:

«Удостоверение

Киндрачук Остап Юрьевич

за долголетний добросовестный труд

от имени Президиума Верховного Совета СССР

решением исполкома Крымского областного Совета

народных депутатов от 19 января 1988 года

награжден медалью «ВЕТЕРАН ТРУДА»

Секретарь исполкома Совета народных депутатов

22 февраля 1988 г.» (Нерозбірливий підпис і печатка)

“Ветеран праці”

* * *

29 лютого і 1 березня 1988 року в Ялту прибула знімальна група режисера Олега Бійми для зйомок документального фільму «Дороги кобзарські». До участі в фільмі були запрошені Олексій Нирко і Остап Кіндрачук. Кожному з них у фільмі присвячувався окремий розділ-епізод.

Олексій Федорович у своєму епізоді розповідав про бандури-експонати в організованому ним музеї «Кобзарство Криму і Кубані». А Остапа спочатку відзняли в інтер’єрі його «хрущоби», яка теж мала вигляд музею, де він виконав думу «Смерть козака-бандуриста» в своєму сімейному колі, а потім ще й пісню «Їхав, їхав козак містом», до виконання якої приєдналися доня Олеся з своєю бандурою і маленький Назар з… художнім свистом. Дружина Тамара грала роль «слухачки». Потім на березі моря Остап розказував своїм дітям легенду про козацьку Богатир-гору над ущелиною Уч-Кош біля Ялти. Інші епізоди фільму присвячувались кобзарям і дослідникам кобзарства Львова, Києва, Чернігівщини, зокрема Богдану Жеплинському, Георгію Ткаченку, Ігорю Рачку.

(Фільм «Шляхи кобзарські» – https://www.youtube.com/watch?v=topA3RTYgM

Фрагмент фільму з Кіндрачуками – https://www.youtube.com/watch?v=sgio3SGvh-g&t=57s)

Прем’єра фільму відбулась 8 травня 1988 року на Українському телебаченні в 19:35 і стала справжнім святом для ялтинських учасників фільму. У пресі з’явились прихильні відгуки і рецензії на фільм.

А пізніше, 22 червня 1988 року, аж у Варшаві газета українців Польщі «Наше слово» надрукувала дуже зворушливу рецензію на цей фільм під назвою «Кобзарськими шляхами».

Відгук вчителя Ярослава Гомзи з містечка Очеретине (Донбас) на телефільм “Шляхи кобзарські” в газеті “Наше слово” за 26.06.1988 р.

4 березня 1988 року Остапа з Олесею і 5-річним Назаром, який став повноправним учасником родинного тріо, запросили виступити перед учнями Ялтинської середньої школи №2 з програмою «Історія України в кобзарських піснях», що в масштабах школи стало неабиякою сенсацією.

Наступного дня Остап заступив на свою зміну в Лівадійській кочегарці-котельній. Закидавши в топку вугілля, Остап сів з бандурою перед входом в котельну і почав вивчати по нотах кримськотатарську пісню «Біз кетеміз Кримдан» (“Ми покидаємо Крим”) із збірника татарських народних пісень, подарованого йому Длявером Ханіковим, кримським татарином, з яким він подружився недавно.

В цей час на асфальтованій доріжці неподалік від Остапової кочегарки з’явилась група німецьких туристів, чоловік 35-40, які повертались з Лівадійського палацу до своїх автобусів без гіда, і помилково звернули з основної алеї вбік. Побачивши замурзаного вугіллям бандуриста, німці з фотоапаратами, диктофонами, відеокамерами завернули до котельної і після Остапового імпровізованого концерту накидали в чохол від бандури солідну купку грошей — німецьких марок.

Помінявши потім в банку несподівано зароблені марки на карбованці, Остап отримав суму, яка дорівнювала половині його місячної зарплати!

— Якщо з моєї гри на бандурі, яка мені подобається більше, ніж всі інші заняття, можна мати ще й заробіток, що, до речі, цілком відповідає традиційному для України кобзарському способу життя, то…, — і в Остаповій голові почали визрівати нові стратегічні плани щодо свого майбутнього кобзарювання. І плани ці з часом будуть реалізовані, але на той момент їм стала на перешкоді все та ж Остапова «романтика моря», яка безапеляційно втрутилась в його кобзарські роздуми.

В цей час на суховантажному теплоході «Пётр Лидов», що належав Ялтинському морському порту, захворів третій помічник капітана і Остапа відкликали з відпустки, щоб підмінити хворого. Так несподівано для себе Остап, позмінно з трьома іншими судноводіями, почав водити великий, порівняно з «Кометою», теплохід типу «ріка-море». Відколи пісконасосна баржа Б-183 була списана на металобрухт, «Пётр Лидов» виконував рейси Ялта — Донузлав — Ялта, доставляючи на новобудови Південнобережжя будівельний пісок.

А в цей час з рідної Городенки до Остапа в Ялту стали приходити бандеролі з газетами «Колгоспник Придністров’я», в яких з 12 по 26 березня 1988 року публікувався з продовженням його доповнений новими розділами історичний нарис «Жінки далекого минулого і… море». (Див. у цьому веб-сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

25 березня 1988 року Одеський кореспондент газети «Культура і життя» (м.Київ) Станіслав Змієвський написав Остапові листа, в якому повідомив, що натрапив на його статтю з «Советского Крыма» за 21 жовтня 1987 року «Долгий путь к морю, или о чём молчат экскурсоводы». Він писав: «Ваш виступ сподобався своєю аргументованістю, розсудливістю і діловим тоном», і запросив Остапа до співпраці у всеукраїнській газеті, яку він представляє.

Разом з відповіддю Остап послав аж дві статті, які Змієвський опублікував у червневому і жовтневому номерах «Культури і життя», одна з яких реанімувала ідею відродження в Ялті музею Лесі Українки і явилась початком загальноукраїнської кампанії в цьому напрямку, що, зрештою, з часом увінчалось успіхом. Про це ще буде згадано детальніше.

У зв’язку з тим, що наприкінці квітня третій помічник капітана т/х «Пётр Лидов» одужав, а ремонт «Комети-43» затягувався, Остапа направили на вакантну посаду змінного капітана (і, відповідно, змінного механіка) на «Комету-40», капітаном якої був Володимир Гах, з яким Остап уже не перший рік був у приятельських стосунках. На цій «Кометі» Остап залишився працювати на постійній основі за таким самим розкладом, як і на «Кометі-43».

20 травня 1988 року для відзначення 75-річчя від дня смерті Лесі Українки в Ялту приїхали видатні вчені-філологи з провідних університетів: з Києва — О. Бабишкін, зі Львова — Л. Міщенко, з Сімферополя — Є. Регушевський і К. Покотило.

Ініціаторами цього заходу стали активісти Ялтинського Товариства української мови ім. Амвросія Метлинського, нещодавно створеного завдяки організаторським зусиллям Олексія Нирка і Світлани Кочерги з «недобитків» ініціативної групи музею Лесі Українки, доповнених багатьма патріотично налаштованими мешканцями Південного берега Криму від Фороса до Алушти, включно з ялтинцями. Активісти просили вчених сприяти й підтримати прагнення кримчан повернути музеєві «Прогресивної російської і української культури» в Ялті попередній статус музею Лесі Українки. Зокрема Остап просив Олега Бабишкіна «натиснути» на редакцію «Культури і життя», де на публікацію чекали Остапові статті, одна з яких стосувалась саме цієї теми. Бабишкін пообіцяв свою підтримку і подарував Остапові свою книжку «Українська література на екрані» (Київ, Радянський письменник, 1966 р.) з автографом:

«Назарові, Олесі, Остапові Кіндрачукам

З вдячністю й любов’ю О. Бабишкін.

21.5.1988. Ялта.»

І ось 12 червня 1988 року під рубрикою «Гострий сигнал» газета «Культура і життя» надрукувала Остапову статтю «Чи в Ялті “Камінні господарі”?». Вона починалась словами:

«Історії, про яку я хочу розказати, понад півтора десятиліття. Ще 13 січня 1972 року в «Культурі і Життя» було опубліковано лист-звернення Петра Панча «До всіх закоханих у творчість Лесі Українки». Відомий письменник закликав громадськість словом і ділом підтримати ентузіастів Ялти, які збирали експонати для Лесиного музею…»

Далі йшов опис усієї музейної епопеї аж до підступного зруйнування кількарічних зусиль ентузіастів і перепрофілювання музею.

Після того, як ялтинська влада “поховала” ідею музею Лесі Українки в Ялті, Остап через кореспондента С. Змієвського “реанімував” це питання наново в газеті “Культура і життя” за  18.06.1988 р.

Судячи з того, як здригалась завідувачка сектором Ялтинського історичного музею Зінаїда Лівицька, коли до музею заходив Остап, стаття розворушила осине гніздо музейних україножерів. Потім стало відомо, що на них почали тиснути київські «дядьки» від культури, і в Ялті й Сімферополі почали гарячково шукати аргументів проти Лесиного музею.

9 серпня 1988 року в «Кримській правді» з’явилась Остапова стаття «Чубаті мореплавці» про особливості козацького суднобудування та мореплавства. (Див. у цьому веб-сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

У вересні до Ялти приїхав кобзар Микола Литвин з дружиною і донечкою на відпочинок, де його, як побратима, зустріли Олексій Нирко і Остап Кіндрачук. Будучи дослідником і популяризатором кобзарства, він отримав від обох матеріали і відомості про кримських і кубанських кобзарів-бандуристів. А від Остапа, на дорогу, ще й велику статтю для журналу «Україна» — «Мова рідна, слово рідне!». Це був відгук на лист однієї кримської бібліотекарки, надрукований в журналі «Україна» за 31 липня, в якому вона прагнула довести непотрібність в Криму україномовної преси.

27 вересня 1988 року в Ялтинському технікумі держторгівлі Остап виступив з лекцією-концертом «Співана історія українського народу», маючи уже досвід виступів у севастопольському клубі і школах Ялти.

2 жовтня 1988 року «Культура і життя» надрукувала вже другу Остапову статтю «Увічнимо Самійла Кішку». В ній були перераховані всі відомі Остапові морські походи запорожців, імена відомих козацьких ватажків, достойних увічнення у вигляді пам’ятників чи хоча б меморіальних дощок в містах Причорномор’я. При цьому автор на завершення підкреслював, що героїчні предки – козаки з одного маху вміли добувати неприступні ворожі фортеці своїх ворогів, а от сучасні музеї і пам’ятні об’єкти для них виявились недоступними.

Стаття “Увічнимо Самійла Кішку” в гзз. “Культура і життя” за 02.10.1988 р.

23 жовтня 1988 року в 43-му номері журналу «Україна» була опублікована згадана уже стаття, передана Остапом в редакцію через Миколу Литвина, «Мова рідна, слово рідне» з підзаголовком: «Відкритий лист Г. А. Скориковій, бібліотекарці селища Форос Кримської області». В ній ішлося про довготривалу історію нищення української мови і культури в Україні і Криму та намагання українців відродити їх. (Див. у цьому сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

Як же Остап був здивований і щасливий, коли протягом одного дня незнайомі ялтинці зупиняли його на вулиці і поздоровляли, кажучи, що слухали прихильні відгуки на його статтю по радіо «Свобода». Значимість піднятої в статті теми підтвердили і відгуки в пресі та листи читачів. Особливо запам’ятався лист інженера Костянтина Рибака з Миколаєва, який дякував Остапові за підтримку рідної мови. А Остап відповів йому про необхідність відродження в Миколаєві просвітянських традицій, започаткованих там ще за царизму видатним українським композитором, істориком і морським офіцером Миколою Аркасом.

І ось прийшла поштова листівка з Миколаєва:

«Шановний Остапе Юрійовичу!

Вітаю Вас і Вашу сім’ю з Новим Роком, першим роком Закону про державність української мови. Привіт Вам від нашого гуртка імені М.Аркаса, духовним батьком якого ми вважаємо Вас (пам’ятаєте «Мова рідна, слово рідне»?). Костянтин.»

* * *

Якось одного осіннього вечора, ще до листування з Костянтином Рибаком, коли Остап став уже зовсім забувати про “недремне око” три плечисті хлопці “в штатском” несподівано увірвались на засідання Ялтинського осередку української мови імені А. Метлинського в педучилищі при головуванні Олексія Нирка, щоб повчити присутніх «соціалістичній законності». Вони на підвищено-погрозливих тонах говорили, що про ТУМ (Товариство української мови) в Ялті ходять слухи, як про «гніздо матьорих націоналістов», а тому обов’язок КГБ — попередити всіх про неприпустимість антидержавної діяльності, оскільки компетентні органи «по-хорошему желают всєм добра».

Але серед учасників зібрання був активіст Леонід Волошин, який виявився для «гостей» ще крикливішим опонентом, ніж вони самі. Він почав їх шпетити на всю губу, використовуючи міцні словесні формули, найм’якшими з яких були — «ми самі з вусами!», «від такого ж чую!» і т.п.

Раніше Остап очікував від «недремного ока» якої не будь несподіванки. А тепер полегшено зітхнув і подумав: «Вони не викликають, як раніше, на допити, не влаштовують провокації, зрештою, не арештовують, як це було зовсім недавно, а пішли мовчки з залу!». Він поздоровляв себе з тим, що  дожив до нічим не скованої можливості бути активним учасником відродження України, українського кобзарства, української історичної пам’яті.

В середині листопада 1988 року, коли Остап з рульової рубки «Комети-40» переселився на час своєї нової відпустки знову у лівадійську «кочегарку», з Києва прийшла телеграма:

«Шановний Остапе. 27 листопада 1988 року за адресою: Києво-Печерський заповідник — зал лекторію о 12 годині відбудуться установчі збори кобзарів України. Запрошуємо Вас прийняти участь. Ініціативна група.»

Таку ж телеграму отримав і Олексій Нирко, і вони полетіли! Літаком!

У «Вступних екскурсах» цього літописання уже повідомлялось про зліт перших кобзарських «ластівок» до Києва, які започаткували настання новітньої кобзарської весни України.

Серед 25-и таких окрилених бандуристів, як О.Нирко і О.Кіндрачук, там натхненно грали, співали і складали плани відродження кобзарської складової музичної культури України такі справжні кобзарі різного віку, різних поколінь, як Т. Гриштопа з Одеси, О.Чуприна з Канева, кияни П. Супрун, Г. Ткаченко, А. Бобир, М. Будник, А. Гришин, брати Микола і Василь Литвини, В. Нечепа з Чернігова.

Це про них усіх кореспондент «Культури і життя» В. Чудний у репортажі «Та й зліталися орли на велику раду» писав, що цей з’їзд кобзарів «Перебенді онуків», є «прикмета динамізму сьогоднішньої доби».

Вирізка з газети “Культура і життя” за   04.12.1988 р. про збір кобзарів України…

А в цей час збиралися хмари над черговою спробою відродження Лесиного музею. Ремонтно-реставраційні роботи, що мляво велись в залах багатостраждального музею, наближались до завершення і керівництво колишнього краєзнавчого музею, а тепер — історичного, в особі директорки А. Кизилової та заввідділенням З. Лівицької вирішило нейтралізувати зусилля Ялтинського Товариства української мови, рішуче налаштованого на відкриття Лесиного, а не іншого музею.

19 грудня 1988 року в зал Ялтинського відділення Товариства «Знання» для проведення дискусії щодо майбутнього профілю музею були запрошені активісти Ялтинського ТУМ-у і музейні працівники з численною «групою підтримки», яка була представлена як «прєдставітєлі общєствєнності». Керувати зібранням запросили завкафедрою російської мови Сімферопольського Держуніверситету В. Казаріна і сказали, щоб дискусії уклались в півторагодинний термін, бо всі години роботи залу заздалегідь призначені для інших важливих заходів. Казарін одну годину і 10 хвилин витратив на третьорядні музейні проблеми, і тільки за 20 хвилин до початку іншої програми товариства «Знання» на порядок денний було винесене основне питання: «Який музей на вул. Літкенса в Ялті доцільніше відкривати?» — музей Лесі Українки чи знову ту саму «комуналку» для всіх разом і ні для кого зокрема, що вже було апробовано.

Першою виступила Зінаїда Лівицька і несподівано заявила, що в світлі нових досліджень «Леся Українка здєсь нє жила», а тому, мовляв, їй тут не місце!

Попросив слова Остап, відкрив свою течку з матеріалами про Лесин музей і показав присутнім газетну статтю кількарічної давності, де ця сама Зінаїда Лівицька документально аргументувала проживання в цьому будинку саме Лесі Українки. Показав Остап і на присутнього на зборах інженера О. Януша, який знайшов додаткові архівні підтвердження цього, копії з яких Остап долучив у свою папку. І коли Януш попросив слова на підтримку Остапових слів, запрошена Лівицькою специфічна «общєствєнность» почала шуміти й викрикувати, щоб «бєндєрам» не дозволяли виступати. А коли інший член ТУМу А. Головатий спробував перекричати хуліганів, провівши паралель між Кагановичем, — ініціатором голодомору й нищення культури в Україні і «його послідовниками» Казаріним і Лівицькою, які намагаються знищити українську культуру в Ялті, знялось неймовірне ревище: «Не трожь Кагановіча! Не трожь Казаріна!». Головатого навіть пробували схопити за груди, але тумівці не дали. Збори негайно закрили.

Через 2 дні, 21 грудня 1988 року, в «Советском Крыму» з’явилась стаття З. Лівицької «Каким быть музею?». Ну, звісно, що не Лесиному, бо «…поэтесса в этом доме не жила…». Та і експонати, за словами авторки, за 10 років ремонту музею кудись «пропали».

Тоді Олексій Федорович, як голова Товариства української мови, запросив члена редколегії журналу «Україна» Миколу Литвина в Ялту на допомогу.

Поспілкувавшись з музейним начальством — А. Кизиловою і З. Лівицькою, Микола завітав до Остапа додому, засів за зібрані ним у «музейну» теку копії архівних документів, газетні й журнальні публікації, листування ініціативної групи з бюрократичними інстанціями, після чого повернувся в Київ готувати аргументований матеріал до друку.

Наближався новий рік.

Прикрасивши з дітьми ялинку і накупивши всячини до святкового столу, Остап пішов на вулицю Літкенса, куди його тягнуло, як магнітом. Проникнувши за будівельну огорожу з фотоапаратом, Остап на музейному задвірку, серед будівельного сміття і брухту побачив і сфотографував побиту вщент скульптуру «Мавка». Цю скульптуру 16 років тому створив, а пізніше подарував музеєві Лесі Українки ялтинський скульптор Д. Журавльов. Про скульптуру «Курортная газета» 24 лютого 1971 року подала схвальну рецензію, проілюстровану фотографією «Мавки».

— Так ось як «пропали» експонати з Лесиного музею, — подумав Остап, згадавши,як Зінаїда Лівицька скрушно говорила про музейні «втрати».

Фото Остапа “Мавка на звалищі”.

І він долучив світлину понівеченої «Мавки» до решти матеріалів своєї музейної «течки», поділившись фотокопіями з Олексієм Федоровичем, щоб спільними зусиллями, по-перше, врятувати залишки скульптури для реставрації і, по-друге, залучити громадськість до контролю за діями руйнівників від культури.

Відразу після нового року, домовившись зі своїм колегою-кочегаром Августом про його тимчасову працю в Остапову зміну, Остап з 5-го по 10 січня 1989 року разом з донькою Олесею, сином Назаром і дружиною Тамарою відправились лайнером «Лев Толстой» до Батумі і назад із заходами в Новоросійськ, Сочі, Поті. Не забули взяти з собою бандури, вишиті сорочки, фотоапарат.

В програму круїзу, крім знайомства пасажирів з туристичними об’єктами портових міст, передбачались розважальні заходи під час переходу судна морем між портами заходів один з вечорів традиційно присвячувався концертові, учасниками якого виступали всі охочі пасажири. Остап, Олеся й Назар представили свою не раз апробовану програму «Козацький колорит», в якій Олеся з Назаром інсценізували вірш Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці», при чому Олеся грала роль Ахмета ІІІ, а Назар — запорожців. Виконували втрьох пісні «Їхав, їхав козак містом», «Гей, на горі та й женці жнуть» і знову вірші. Виступали й інші пасажири з дітьми.

і

Січень 1989 р. Фото ліва — Тамара з дітьми перед посадкою на теплохід в Ялті під-час снігопаду. Справа — виступ Назара і Олесі після Остапової гри на борту теплохода “Лев Толстой” під-час рейсу Ялта-Батумі-Ялта.

Найближче до естради сиділа біля столика група з чотирьох польських туристів, які вели себе дуже неординарно: коли виступали пасажири на російській мові, вони бурхливо аплодували і підносили дітям шоколадки, а коли виступало україномовне тріо Кіндрачуків, вони демонстративно повернулись до нього спиною, хоч аплодисменти решти глядачів були емоційнішими від попередніх.

Здивовані діти запитали в батька, чому поляки так поводяться. Остап, купивши їм розкішні коробки з шоколадними цукерками, не знайшов для них іншого пояснення, як те, що поляки й досі не можуть пробачити українцям Богдана Хмельницького, козаки якого вигнали їхніх предків з України.

і 

10.01.1989 р. Олеся, Назар і Остап з бандурою біля пам’ятників Лесі Українки і Тараса Шевченка  на Алеї Поетів у Приморському парку м. Батумі (Аджарія).

Олеся з батьком раніше бувала в багатьох портах Причорномор’я і тепер зі знанням справи виконувала роль гіда для мами й Назара. А в Батумі, нарядившись у вишиванки, сімейство Кіндрачуків подалось у Приморський парк з бандурами фотографуватись з мармуровою Лесею Українкою. Там на алеї письменників їх чекав сюрприз: неподалік від Лесиного стояв недавно установлений пам’ятник Тарасові Шевченку. Тож вони сфотографувались і біля нього. Були в дельфінарії, їздили по Батумських вулицях кіньми на бричці і, переповнені враженнями, повернулись в Ялту, де на Остапа чекала кочегарка в Лівадії, потім ремонт «Комети-40», а далі — навігація-89.

А ще Остапа разом з Олексієм Федоровичем і ялтинськими тумівцями чекало продовження запеклої боротьби за музей Лесі Українки, яка набула особливої гостроти. Після появи в першому номері журналу «Україна» за 1 січня 1989 року журналістського розслідування Миколи Литвина «Доки Ялта буде чужиною?», пославшись на документальні свідчення, представлені Остапом Кіндрачуком, автор викрив саботажний опір кримської влади відкриттю в Ялті музею Лесі Українки.

На шпальтах «Советского Крыма» 25 січня, 3, 12 і 18 лютого бушувала дискусія на предмет «нужен-ілі-нєнужен» Ялті музей Лесі Українки. Знаючи, що дискусією в газеті порядкує заввідділом редакції Тетяна Барська, а її сестра — музейний працівник, Остап вирішив не вступати в нерівний журналістський «двобій» в Ялті, а скерувати потугу київської журналістики на ялтинських провінційних українофобів.

Перш за все Остап відксерив статтю «Очаровал меня этот образ навеки» з «Курортной газеты» за 24 лютого 1971 року. Це була згадана вище рецензія наукової співробітниці Ялтинського краєзнавчого музею М. Піньковецької, яка винесла в заголовок слова скульптора Дмитра Журавльова, автора скульптури «Мавка». Він захопився «Лісовою піснею» Лесі Українки ще будучи студентом Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. «… он был потрясен мощью философской мысли, размахом творческой фантазии и огромной поэтичностью“Лесной песни”» — писала авторка рецензії на скульптуру. На фоторепродукції — серед химерно переплетених гілок — печальна голова Мавки, яка ніби зливаючись з деревом, перетворюється у вербу.

Поклавши у конверт поряд з газетною рецензією світлину сплюндрованої Мавки зі звалища, декілька вирізок із «Советского Крыма» за січень-лютий 1989 року з музейною, а точніше, антимузейною дискусією, що її започаткувала З. Лівицька статтею «Каким быть музею» від 21 грудня 1988 року. Остап додав свої коментарі до слів Лівицької про експонати з Лесиного музею, які пропали невідомо куди, та про те, як музейники поцінували натхненну творчість уже покійного на той час скульптора, і відправив поштою в редакцію газети «Культура і життя»!

Але ні праця в Лівадійській котельній, ні ремонт «Комети-40», ні навіть журналістська «війна» за Лесин музей, не могли відволікти Остапа від його нев’янучої закоханості до бандури.

Збереглась програма ювілейного вечора до 175-річчя Т.Г. Шевченка в театрі ім. А. П. Чехова в Ялті 28 лютого 1989 року, де шостим пунктом програми є виступ сімейного тріо бандуристів Остапа, Олесі і Назара.

Програма виступу в ялтинському театрі Чехова

Тоді перед переповненим залом виступали представники місцевої влади, письменники, маститі артисти й самодіяльність, включно з колективом бандуристів Олексія Нирка.

Тріо Кіндрачуків виконало лише одну пісню «Їхав, їхав козак містом». Вперше в житті перед такою великою авдиторією разом з батьком і сестрою грав Назар і був щасливіший від усіх, коли закінчення пісні заглушила бурхлива овація.

Збереглась ще одна «Програма» урочистого вечора до 175-річчя Т.Г. Шевченка, який відбувся наступного дня в Кримському українському театрі драми та музичної комедії в Сімферополі, де також виступала Ялтинська капела бандуристів і тріо Кіндрачуків.

Сімейне тріо бандуристів Кіндрачуків — Остапа, Олесі (там помилково – Оксана) й Назара в програмі святкування 175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. в Сімферополі

Після цього сімейне тріо бандуристів уже з програмою «Козацький колорит» на запрошення завідуючої Ялтинської бібліотеки №17, активістки Ялтинського Товариства української мови Г. Клепайло, виступало у читальному залі бібліотеки перед читачами —– дорослими і дітьми. Про це Ганна Клепайло помістила замітку «Вечерницы старые и новые» в газеті «Советский Крым» за 3 березня 1989 року. Цього самого числа і про цей самий концерт Кіндрачуків у бібліотеці газета «Кримська правда» подала замітку З. Заграєвської «Ювілею Тараса Шевченка».

Березень 1989 р. Наш з Назаром і Олесею виступ в Ялтинській бібліотеці №17.

Навіть газета «Літературна Україна» трохи пізніше, 30 березня, в інформації В. Груші «У вінок Кобзареві» про ювілейні шевченківські торжества в різних містах України згадала про «великий успіх сімейного тріо Кіндрачуків — Остапа, Олесі і Назара в Ялтинському театрі».

Після Шевченківських свят в Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з Лівицькою, чиновниками з відділу культури Ялти, з Олексієм Федоровичем і іншими членами ТУМу, знайомився з довгою історією невідкриття музею Лесі Українки, яку зібрав у вигляді газетних і документальних матеріалів Остап у його грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його величезна, на всю газетну сторінку, стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».

Загальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стала вирішальною у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.

Не допомогло і те, що професор-українофоб В. Казарін зробив ще одну натужну спробу виступити проти музею Лесі Українки. Для цього він не тільки написав статтю «Про одну музейну суперечку», а й залучив до підписів під статтею своїх колег-русистів з інших університетів: Ю. Корзова (Київ, КДУ), А. Кулинича (Київ, КДУ), В. Гусєва (Дніпропетровськ, ДДУ), В. Тихомирова (Запоріжжя, ЗДУ), А. Лагунова (Харків, ХДУ), Д. Панцир (Чернівці, ЧДУ) для підтвердження непотрібності згаданого музею в Ялті. Ця стаття була надрукована 23 травня 1989 року у газеті «Кримська Правда», а 25 червня того ж року передрукована в «Культура і життя» і викликала такий шквал критичних відгуків, після якого виступати проти відкриття музею Лесі Українки вже ніхто не наважувався.

21 травня 1989 року в журналі «Україна» з’явився відгук учениці однієї з київських шкіл Маргарити Пугач на статтю Остапа Кіндрачука «Мово рідна, слово рідне». У своєму відгуку «Свято рідної мови» вона дає контрастні порівняння кримських реалій з київськими в сфері функціонування української мови.

Під час кометної навігації-89, в якій, як і раніше, 5-денні рейси від Одеси до Сочі для екіпажів змінювались на 5-денки міжвахтових відпочинків, під час яких Остап наважився дебютувати в іпостасі кобзаря.

Сходячи на берег, він все частіше спішив не додому, а з нерозлучною навіть в морських рейсах бандурою, відправлявся або в Лівадію, або в Алупку. Там, біля палацу-музею царя Миколи ІІ чи іншого палацу — князя Воронцова, завжди вештались туристичні групи з усього Радянського Союзу і з закордону, яких Остап, за його жартівливим висловом, почав «обандурювати» козацькими, народними, жартівливими українськими піснями, втілюючи таким чином свою мрію про кобзарювання, і поки що поєднуючи кобзарську стихію із стихією морською.

16 вересня 1989 року Городенківська середня школа №1, яку колись закінчив Остап, святкувала свій 50-річний ювілей, на який запрошувались всі колишні випускники. Отримав запрошення і Остап. Запрошення підписали Остапові друзі ще з дошкільних років — Маруся і Любко Березовські, а тепер — Марія Євстахієвна, директорка рідної школи і Любомир Євстахієвич, інженер Іллічовського порта, а також соратник Остапа по казахстанській «епопеї», а тепер — завуч цієї ж школи Ярослав Терлецький. Запрошення прийшло тоді, коли Остап заступив на 5-денну вахту, а після його повернення додому фізично не встигав на свято. А жаль!

16.09.1989 р. Ветерани-випускники Городенківської СШ №! на 50-річчі рідної школи.

Ярослав Терлецький прислав Остапові групову світлину учасників свята і слова:

«Забувши щоденні тривоги

Й нелегкі життєві дороги,

В минуле своє завітай,

Друзів шкільних пригадай!»

Остап часто дивиться на змужнілих своїх однокласників, що на світлині, і в нього так солодко, а одночасно й гірко, стискається серце, а очі наповнюються вологою…

В той самий час, коли Остап зійшов з «Комети-40» на берег, він одночасно із запізнілим запрошенням отримав важливу інформацію з преси: 8-10 вересня 1989 року в Києві відбувся Установчий з’їзд «Народного Руху України за перебудову», який згодом став називатьсь просто «Народний Рух України», метою якого стала боротьба за незалежність України.

26 вересня 1989 року велике свято відбулось в Ялтинському педучилищі. Бандуристи різних поколінь — багаторічні вихованці маестро Олексія Федоровича Нирка, з’їхались з усіх усюд — з Криму, України, Кубані в Ялту відзначити 25-річчя створення своєї капели, якій в честь ювілею офіційно, на державному рівні, було присвоєно назву «Кримська народна самодіяльна капела бандуристів ім. Степана Руданського».

Програма 25-річчя Кримської народної самодіяльної капели бандуристок ім. С. Руданського з участю Назара, Олесі і Остапа Кіндрачуків.

Олексія Федоровича вшановували приїжджі і місцеві діячі культури, бандуристи. Грали й співали. Отримували пам’ятні нагороди. Після виступу сімейного тріо бандуристів Кіндрачуків Назар, Олеся і Остап також були нагороджені ювілейними грамотами.

і

Ювілейні грамоти Олесі і Остапа Кіндрачуків..

7 жовтня 1989 року дирекція Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника проводила щорічне свято «Переяславська осінь Кобзаря», присвячене Т. Шевченкові, з одночасним відкриттям школи-студії кобзарського мистецтва, куратором якої був кобзар Василь Литвин, та Музею Українського рушника. Разом з іншими кобзарями України на запрошення до свята відгукнувся і Остап. Там він виступав із своєю сольною програмою «Козак Мамай», яка починалась думою «Про козака-бандуриста» і закінчувалась Шевченковою піснею «Гей, літа орел, літа сизий» з поеми «Гайдамаки».

Коли Остап повернувся на «Комету-40» він встиг на виробниче торжество: екіпажу, під передзвін Остапової бандури, вручили «Почесну грамоту» за дострокове виконання виробничого плану п’ятирічки — за чотири роки. Така тоді була «мода», пов’язана з плановим веденням господарювання і вона вже добігала свого кінця разом з радянською імперією.

Наприкінці першої декади жовтня 1989 року в Сімферополі відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. З усіх міст Криму, від Севастополя і Євпаторії до Ялти і Керчі, зранку з’їхались делегати місцевих осередків ТУМу і дуже довго стояли під холодним вітром перед зачиненим на замок Обласним будинком культури, хоча він був заздалегідь орендованим для конференції. Клуб було зачинено із середини! — там проходила репетиція українського ансамблю «Таврія». Виявилось, що всіх учасників ансамблю на світанку підняли з ліжка дзвінки з обласного відділу культури і примусили терміново відбувати позачергову репетицію протягом всіх годин, призначених для проведення конференції.

Поки організатори зборів шукали правду, Остап під поривами осіннього вітру грав на бандурі для приїжджих гостей:

«Зібралися всі бурлаки до одної хати.

Тут нам любо, тут нам мило з журби заспівати.

Грай же, котрий на бандурі, — сумно так сидіти:

Що ж діється на Вкраїні, і чиї ж ми діти!

Вставай, батьку-отамане, годі тобі спати!

Та й підемо до цариці правдоньки шукати!»

Про цю установчу конференцію, яка, хоч і з запізненням, але все-таки відбулась 16 листопада 1989 року, повідомила газета «Літературна Україна». Кореспондент С. Козак у статті «Холодні вітри півдня» повідомив про запеклий опір з боку кримської влади українській мові взагалі і проведенню установчої конференції ТУМу зокрема. Згадані в статті і «невтомні трударі на ниві української культури, справжні подвижники Остап Кіндрачук і Олексій Нирко».

В числі багатьох доповідачів на конференції була надана можливість виступити і Остапові. Згадавши про деякі українські сторінки історії Криму, він проілюстрував їх піснями під бандуру: «Ой, у Криму на риночку» та «Ой, ходив Чумак сім літ до Криму». Про це писала газета «Советский Крым» 10 листопада 1989 року в замітці «Когда звенит бандура».

Головою Кримського об’єднання Товариства української мови було обрано відомого в Криму і в Україні поета, громадського і культурного діяча Данила Кононенка, до якого Остап, як і інші українці Криму, ставився з великою повагою. Збірник віршів цього поета «З любові й добра» (Сімферополь, «Таврія», 1989), Остап пізніше (отримав від автора в честь дружніх стосунків, які зав’язались між ними:

«Дорогому Остапові Вересаю Кримському,

славному Кіндрачуку, орлу-бандуристові,

з вдячністю за його пісні, за його душі неприспані тривоги!

Хай нам щастить на нашій Кримській землі!

Сердечно Данило Кононенко.»

Подарунок незабутнього Данила Андрійовича.

Є в Данила Кононенка об’ємний (більше сотні рядків) поетичний твір «Слово до кримських українців», покладений на музику кримським композитором Віталієм Лазаренком з смт Чорноморське, що на Тарханкуті. Для Остапа цей вірш — своєрідний гімн українців Криму. Щоб зробити його доступним для виконання на бандурі, кобзар з великої кількості рядків вибрав тільки два десятки, трохи пристосував їх до своїх уявлень про історичні долі кримчан-українців і включив у свій репертуар під назвою «Кримська молитва».

«Українці, братове мої, обніміться

В позабутому богом Криму!

Ми ж таки ще живі, ми ж таки українці!

І на тому стою!

Крим — наш край,

Запорожці не раз тут гуляли,

Богуславка Маруся жила.

Наша Леся Вкраїнка

Натхненно творила,

Крим — Вкраїни земля.

Скільки крові святої

За Крим наш пролито,

Скільки віддано сил для добра,

Через сотні доріг

Ми пронесли молитву

До старого Дніпра:

Дай же, Дніпре наш рідний

І змоги, і сили,

Окропи нас, щоб кожний прозрів,

Окропи у Криму всі козацькі могили,

Розбуди кобзарів!»

Коли Остап кобзарює за межами Криму, ця пісня в уяві єднає його з земляками-кримчанами й з численною кримською ріднею і він дуже шкодує, що не в змозі охопити своїм виконанням увесь твір поета Данила Кононенка, бо тоді б на його виконання пішло б з півгодини часу.

У всесоюзній газеті для моряків «Водный транспорт» за 25 листопада 1989 року Остап побачив свою велику світлину з бандурою і у вишиванці. Супроводжувальний текст починався словами: «Две страсти владеют сердцем ветерана труда, сменного капитана теплохода «Комета-40» Остапа Юрьевича Киндрачука — море и бандура». Далі писалося про його морську і кобзарську «кар’єри».

Була в Остапа ще й третя «страсть» — це Лівадійська кочегарка, куди він в чергову відпустку перебрався саме в цей час з «Комети-40», але кореспондентові про це не було відомо.

10 грудня 1989 року цього разу вже в українській газеті «Культура і життя» з’явилась фотоінформація О. Шуста «Фото з сімейного альбому» про моряка і бандуриста О. Кіндрачука та його козацький репертуар.

24 грудня 1989 року Остапа, Олесю і Назара запросили в Ялтинську центральну бібліотеку ім. А. П. Чехова виступити з їхньою сімейною літературно-музичною програмою «Грай, бандуро, грай!». Для цього була зроблена спеціальна афіша, на якій після проведеного вечора слухачі висловили своє ставлення до виступу сімейного тріо бандуристів у вигляді автографів. Ось один з них:

«Дякуємо, Олесю і Назарку! Любіть Неньку-Україну, мову рідну, як ваш тато! — Леонід Петренко».

Потім вони повторили цю ж програму в бібліотеці №17, куди їх уже вдруге запросила завідуюча Ганна Клепайло.

* * *

У грудні 1989 року, в Ялтинському порту відбулась зміна керівництва. Начальник порту, українець Василь Іванович Тихонюк, який рідко пропускав нагоду зайти в Клуб моряків, коли там дзвеніла Остапова бандура, пішов на пенсію: вік, серце… Його заступив ще досить молодий, енергійний росіянин Євгеній Васильович Ліхачов, якого чомусь завжди дратували Остапові газетні публікації і при зустрічах з ним завжди шипів: «Пісссатєль!».

Ліхачов продав грекам, в Егейське море, всі сім «Комет», включно з «сороковою» і відремонтованою «сорок третьою», а замість них купив у Швеції два судна типу «Стріла» — теж на підводних крилах, але вдвічі більших від «Комет».

На ці два судна — «Кримська Стріла» і «Голуба Стріла», начальник призначив працювати тих «кометчиків», які мали вищу морехідну освіту, доручивши їм обслуговувати регулярну пасажирську лінію Ялта — Стамбул, а Остапа і інших «недовчених» судноводіїв було скеровано на факультет підвищення кваліфікації командних кадрів Одеського вищого інженерного училища на три місяці — з тим, щоб у перспективі перевести на інші «Стріли», які планували придбати для Ялтинського порту. Навчання мало початись відразу після новорічних свят, які Остап традиційно провів у родинному колі.

1990 рік став доленосним для України. Протягом всього року Остап, як і більшість українців, був зачарований дивом відродження української державності, яке блискуче завершилось наступного, 1991 року.

«Живий ланцюг» на честь акту злуки ЗУНР і УНР в січні, перші підняття синьо-жовтих прапорів над владними установами в західних регіонах України, прийняття Верховною радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року, демонтаж пам’ятників Леніну у Львові і інших містах, відкриття пам’ятника Степану Бандері в Старому Угринові.

…І Остапові почуття невимовної радості змішались з почуттям вини за колишню зневіру в можливість Воскресіння Української Держави.

Заняття в ОВІМУ для Остапа почались 8 січня 1990 року. Предмети були ті ж самі, що і в Батумській морехідці, тільки суттєво доповнені й деталізовані новітніми досягненнями науки мореплавства, пов’язаними з радіолокаційною та комп’ютерною технікою. Після навчальних пар і, особливо, в суботні й недільні дні залишалась маса вільного часу. Тож Остап з головою поринув у культурне і політичне життя українців Одеси. Вони створили дуже активну організацію просвітницького спрямування, але з явно політично-державницьким підтекстом, надавши їй назву «Південна громада», що засвідчувало відродження українських традицій, які тут побутували на початку ХХ століття, бо саме тоді з’явилась перша «Південна громада» в Одесі.

Остапова бандура, з якою він не розлучався, стала на три місяці справжнім бойовим знаменом, без якого не обходився ні один масовий захід «Південної громади». Неповторним виявився вечір у Одеському Держуніверситеті, де на спільних зборах студентів, викладачів і членів «Південної громади», Остапу надали можливість виступити в актовому залі з його більш ніж годинною програмою «Історія України в народних піснях і думах».

Виступав Остап зі своєю бандурою на різних виставках, влаштованих «південногромадівцями», на Шевченківських вечорах, мітингах і відчував себе у Одесі, як риба у воді.

Інколи на вихідні дні Остап вечірнім поїздом навідувався додому, в Крим. І не тільки додому.

В середині січня 1990 року в Ялтинському педучилищі Олексій Федорович і його капела бандуристів святкували свій ювілей — 1500 концерт Кримської Народної Капели бандуристів. Про це в газеті «Советский Крым» 17 січня 1990 року написав І. Неяченко у статті «Певучие струны бандуры» з теплою згадкою про родинний ансамбль Кіндрачуків, які теж були учасниками свята.

А ще під час цього приїзду додому його чекав лист з Києва з запрошенням до участі в ІV-му республіканському фестивалі української пісні «Пісенний вернісаж-90». При чому підкреслювалось, що три дні цього фестивалю, з 24 по 26 січня 1990 року, надаються виключно одним лише кобзарям України.

Узгодивши з викладачами ОВІМУ свою кількаденну відсутність на заняттях, оскільки й вони прихильно сприймали Остапову гру на бандурі в перервах між парами, Остап сів на літак, що відправлявся рейсом Одеса — Київ. У Києві в готелі «Славутич» він потрапив у міцні та щирі обійми кобзарів України: Василя й Миколи Литвинів, В. Жданкіна, П. Супруна, Б. Островського, В. Перепелюка, М. Василюка, В. Лісовола, А. Бобиря, В. Горбатюка, В. Єсипка, О. Стахіва, В. Кушпета, М. Хая, М. Будника, М. Нечипоренка, Галини Менкуш, Тетяни Лободи.

Три дні вони по черзі виступали на сцені Республіканського будинку художника перед глядачами і камерами українського телебачення. Серед молодих і підтоптаних, довговусих і сивочубих, зрячих і сліпих кобзарів з їхніми своєрідними, індивідуальними манерами гри, індивідуальними репертуарами, Остап жагуче запозичав їхній досвід, збагачував свій репертуар і почував себе піднесено — як небожитель серед небожителів, геть забувши про морську романтику і «граніт» морехідних наук, який йому ще належало «гризти» два з половиною місяці.

Там Остап включив в свій репертуар пісню Миколи Литвина «Козак гуляє, шинкарка носить…», пісню Василя Литвина «Яничари» і його ж своєрідну обробку для бандури пісні «Ой у лузі червона калина».

Зазнав Остап творчого потрясіння, слухаючи думу «Невільницький плач» у виконанні старого кобзаря Павла Супруна. А коли сліпий рапсод виконав пісню «Чого сумуєш, Україно?» він не витримав і підійшов , щоб попросити слова і ноти цієї пісні.

— Які слова? Які ноти, хлопче, ти хочеш від незрячого? Якщо ти подався в кобзарі, то переймай слова й мелодію так, як це роблю я — на слух! — і сліпець, відчувши, що добряче присоромив Остапа, змилувався і у фойє тихенько виконав для нього цю пісню ще раз. Остап поспіхом «настенографував» уривки слів пісні, які потім довго «розшифровував»,а де не зміг, там вставляв свої слова. Зрештою слова і мелодія пісні в Остаповому виконанні видозмінились, як це не раз вже траплялось в його кобзарській практиці:

Чого сумуєш, Україно?!

Даремне сльози чого ллєш?!

Що злидні знов тебе обсіли,

Союзні пута надоїли

І долі кращої все ждеш.

Сльозами горю не поможеш,

Щастя на них не припливе…

Сльозами ниву лише змочиш

Та будяків ще більш наплодиш,

Зерно від сліз на полі не зійде!..

Гей, українці! Брати мої!

Все ждете дружби від Москви —

Того й жупани на вас бідні,

Як воші, вас заїли злидні,

А ви ж онуки славних козаків!

Пора сталить обух Шевченка

Та коси добре нагострить,

Піднятись за Вкраїну-неньку,

Хиренну волю розбудить

Та будяки всі геть скосить.

Де ж наші Довбуші і Ґонти?!

Кармелюки, Нечаї де?

Гей, Україно, повстань проти

Тих, що жеруть ікру і шпроти,

А то зжеруть вони й тебе!

Гей, українці, брати мої,

Не ждіть ви дружби від Москви.

Знімайте з себе бідне дрантя

Та гніву розпаліть багаття,

Бо ви ж таки онуки козаків!

Остап цю пісню виконував тоді, в останній рік радянської імперії, виконував пізніше, під час Помаранчевої революції, і ще пізніше — під час Євромайдану, вважаючи її завжди злободенною.

Для учасників «Пісенного вернісажу-90» була організована надзвичайно цікава виставка раритетних українських народних інструментів «Сім бандур України і козак Мамай», на якій Остап з благоговінням доторкався до бандур, на котрих грали гетьман Іван Мазепа і поет-пророк Тарас Шевченко.

В особистому архіві Остап зберігає дві реліквії — програму «Свята кобзарського мистецтва» на фестивалі «Пісенний вернісаж-90», де серед 18-ти солістів-бандуристів 7-й — О. Кіндрачук з «Думою про козака-бандуриста», і велику афішу «Київконцерту» «Пісенний вернісаж-90». ІV-й республіканський фестиваль української пісні; Свято кобзарського мистецтва: 24 січня — вечір «Кобзарська пам’ять», 25 січня — вечір авторської пісні, 26 січня — «Кобзарське багатоголосся». На афіші перечислені всі учасники-кобзарі включно з О. Кіндрачуком.

о

Пам’ять про “Пісенний вернісаж-90”

27 січня 1990 року з київських кобзарських «небес» Остап літаком повернувся на одеську землю, а там уже господарювали… «Левенята». Справа в тому, що «Південна громада» запросила цей мистецький гурт зі Львова, щоб показати одеситам різдв’яно-новорічне дійство — «Вертеп».

* * *

3 лютого 1990 року «Левенята» у вертепних обладунках йшли по Дерибасівській до місця вистави у сквері зі статуями двох левів і, вперше в Одесі, високо несли синьо-жовті прапори. За «Левенятами» з такими ж прапорами йшли зо дві сотні південногромадців, а обабіч на тротуарах стояли шоковані одесити й заціпеніло дивились на це синьо-жовте диво. У Остапа із очей покотились сльозинки, адже останній раз синьо-жовті прапори він бачив у далекі сорокові у себе в рідній Котиківці, коли мачуха шила, а батько, ризикуючи життям, розвішував їх на котиківських берестах. Остап попросив одного з південногромадівців прапор, щоб хоча потримати в руках, але той сказав: «Бери! Дарую!».

Цей прапор з древком і наконечником-тризубом у Остапа в Ялті стоїть біля його книжкової шафи, а при потребі маяв на патріотичних заходах ялтинської «Просвіти».

14 лютого 1990 року україномовна обласна газета «Чорноморська Комуна» помістила Остапову фотографію і статтю власного кореспондента Романа Кракалія «Неначе цвяшок, в серце вбитий». Вона починалась словами:

«Вже зо три тижні чи не на всіх зібраннях товариства «Південна громада» звучить бандура. Хто він, цей довговусий, ще молодий бандурист? Хто склав ті пісні його, що й не чуто їх тут, не грано? А може забуто лихої пори, коли під забороною було все, що могло нагадати нам: хто ми є, чиї ми діти і якої віри?..»

Далі автор писав про Остапів репертуар, його участь у Ялтинській капелі бандуристів, про концерти у Одеському державному університеті, на «Пісенному вернісажі-90» в Києві і в редакції «Чорноморської Комуни».

Вирізка з газети “Чорноморська комуна” (Одеса) за 14.02.1990 р.

9 березня 1990 року Остап брав участь у двох святкових заходах, присвячених Тарасові Шевченкові. Вдень він заграв пісню «Розрита могила» на слова поета-ювіляра, на велелюдному святковому мітингу перед пам’ятником Тарасові в Одесі. Потім ввечері одесити відзначали Шевченківське свято в своєму Українському драматичному театрі, яке мало два відділення: в першому виступали два бандуристи — ялтинець О. Кіндрачук і одесит С. Шаргородський, а в другому — актори цього театру у виставі «Серцем лину на Україну!».

Остап виконував пісні на слова Тараса Шевченка «Гей, літа орел, літа сизий», «За байраком байрак», «Як умру, то поховайте», «Думи мої, думи мої». Грав і пісню Павла Супруна «Чого сумуєш, Україно?» та козацьких пісень. А коли черга дійшла до «Розритої могили», сталася придибенція!..

«Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?»

Остапів голос молодечо дзвенів серед тиші вщерть заповненого залу. А коли він доспівав до слів: «Степи твої запродані жидові, німоті…» — їх ніхто не почув, бо стався неймовірний гуркіт. За спиною Остапа із-за куліс вивалилась і гупнула на сцену муляжна антична колона, що служила реквізитом для інших вистав. Це не відволікло Остапа і він, як ні в чому не бувало, закінчив свій виступ, а одесити довго аплодували. Потім один приятель з «Південної громади» пояснив Остапові, що сталось. Виявилось, що директором Українського драмтеатру в Одесі тоді був етнічний єврей, а вони, як пояснив приятель, дуже чутливо реагують, коли хтось наступить на «єврейський мозоль». То ж, видно з усього, що директор добре знаючи твори Шевченка і знаходячись у цей час за кулісами, «нейтралізував» колоною із пап’є-маше неприйнятні для нього слова поета.

На цьому несподіванки цього святкового вечора не закінчились. Після Остапового виступу, відповідно до програми, мав виступити бандурист С. Шаргородський, який вийшов з-за куліс і прямував до крісла посеред сцени. Але несподівано з протилежного боку вийшов в супроводі поводиря сліпий кобзар, а за ним — розгублений директор театру. Старий кобзар, випередивши молодого бандуриста, сів на крісло і гарним гучним голосом під бандуру почав виконувати «Реве та стогне Дніпр широкий». Пісню підхопив зал!

Це був шанований всіма одеситами сліпий кобзар Григорій Ґриштопа. Його з самого початку підготовки до свята запрошували прийняти участь у програмі, але він чомусь категорично відмовився. А вже коли концерт був у розпалі, він вирішив виступити і, нікого не попередивши, увірвався на сцену.

Зрештою глядачі були задоволені, що замість двох бандуристів виступили три. Та й три ведучі одеські газети: «Чорноморська Комуна», «Знамя коммунизма» і «Вечерняя Одесса» дали високу оцінку святковій програмі в Українському театрі наступного дня, відзначивши, крім всього іншого, і «натхненний спів ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука».

Зранку, 24 березня 1990 року, отримавши посвідчення ОВІМУ про підвищення судноводійської кваліфікації, Остап не поїхав в Ялту зі своїми колегами-однокурсниками, а прийняв запрошення від «Південної громади» взяти участь у художньо-етнографічній виставці «Джерела».

Всю решту того дня, до закриття виставки вечором, Остап грав поряд з великою стародавньою картиною «Козак Мамай з бандурою» всі пісні з свого репертуару для відвідувачів.

25 березня «Чорноморська Комуна» писала, що в Одеському історико-краєзнавчому музеї, крім виставлених творів народно-прикладного мистецтва і картин одеських художників, лунає «клекіт бандури заїжджого кобзаря з Криму Остапа Кіндрачука».

А ще, кореспондент «Чорноморської Комуни» Роман Кракалія, який писав цю інформацію, прийняв від Остапа велику статтю «На козацьких шляхах» для своєї газети. Згодом, 8 квітня, стаття була надрукована і пан Роман вислав примірник газети Остапові в Ялту. В статті вже вкотре наголошувалось про замовчувану історію козацького мореплавання, про діяльність видатних українських мореплавців, про існуючі і майбутні пам’ятники для їх увіковічнення. Наприкінці редакція «Чорноморської Комуни» зверталась до вчених, літераторів, публіцистів, діячів культури, читачів Одещини з пропозицією приєднатись до обговорення ідеї цієї статті — відродити замовчувану історію українського народу.

Остапова стаття в газеті “Чорноморська комуна” (Одеса), 08.04.1990 р.

* * *

Після повернення в Ялтинський порт Остап з 2 квітня 1990 року почав працювати на посаді змінного капітана-змінного механіка на вже добре освоєному ще в «докометний» період своєї морської кар’єри, буксирі-кантувальнику «Кримчанин», під началом доброзичливого фіна капітана Котсалайнена Валерія.

Розклад тут ніколи не змінювався: 24 години на вахті, три доби вільний. І так до самої пенсії, бо, попри обіцянку начальника порту, новими суднами на підводних крилах Ялтинський портофлот більше не поповнювався. А оскільки морська романтика з роками трансформувалась для Остапа в буденну працю моряка, то тепер він повністю присвячував свій вільний час кобзарюванню, яке щодалі, то все більше окрилювало його невимовним натхненням. Остап грав на переповненій курортниками набережній Ялти, біля палаців-музеїв у Лівадії і Алупці, а епізодично — в Севастополі, Алушті, Сімферополі, Судаку.

Якось давній знайомий Остапа і Олексія Федоровича, «шеф» обласного відділення товариства «Україна» Василь Савенко, сказав Остапові, що в Ялту приїжджає чергова група заокеанських українців і йому необхідно виступити перед ними з сольним концертом, оскільки більше нема кому, бо Ниркова капела із студентів і студенток педучилища на екзаменаційній сесії.

Остап, звичайно ж, погодився, але не втримався, щоб напівжартома «пошантажувати»  «шефа».

— Василю Івановичу! — прищурив очі Остап, — Ви є членом товариства «Україна» і я — теж. Ви хоч і керівник, але перед туристами не виступаєте з бандурою в поті чола, а я — виступаю завжди, коли треба. Потім Ви роз’їжджаєте всюди — по Європах, Америках, в Австралію до тамтешніх українських громад, а я — нікуди не їздив жодного разу! Чому так?

І клюнуло! Савенко сказав, що саме зараз комплектується творча спецгрупа товариства «Україна» з метою встановити творчі контакти з українською діаспорою Югославії, до якої є можливість включити Олексія Нирка і Остапа Кіндрачука для придання групі кобзарського колориту і проведення для охочих югославських українців бандурних майстер-класів.

Залагодивши двотижневу відпустку, Остап з Олексієм Федоровичем подався до Києва, а 4 травня 1990 року вони приєднались до 30-особової групи і сіли в потяг Київ-Бєлград.

Група складалась, умовно кажучи, з трьох категорій, як визначив для себе подумки Остап.

1-ша і основна — це представники інтелігенції, діячі різних жанрів мистецтва, преси та інших галузей культури, які бажали зробити посильний внесок, відповідно до свого профілю, у двосторонні зв’язки з діячами української діаспори Югославії. Зокрема, Олексій Нирко віз із собою бандуру в подарунок тим, хто хоче прилучитись до кобзарського мистецтва й отримати перші уроки гри на бандурі.

2-га — активні учасники концертних програм: танцювальні й естрадні групи з Чернівців, Запоріжжя, Ужгорода, два солісти-гітаристи й один бандурист, тобто Остап. Прибувши в Югославію, ця категорія учасників творчої спецгрупи в проміжках між концертами, не пропускала можливості відвідати торгівельні товчки в Югославських містах, щоб продати передбачливо привезений із собою дрібний товар з України і купити натомість дефіцитну на той час в Україні радіоелектронну апаратуру, тощо. Не оминув цей «бізнес-азарт» і Остапа, який спромігся сяк-так придбати магнітофон, який після повернення подарував Олесі. Для доні цей подарунок виявився першим кроком до поглибленого зацікавлення радіоелектронікою настільки, що вона згодом стане інженером-комп’ютерщиком.

Найзагадковішою була 3-тя категорія учасників групи. Їх всього було троє чоловік. Вони — як олія на воді, ніколи не змішувались з рештою учасників поїздки, повністю ігнорували не тільки завдання, поставлене перед групою, але й українську мову. В свою компанію вони допускали тільки керівника групи, який при нагоді пояснював всім іншим, що товариство «Україна» багато чим завдячує цій загадковій «трійці». А Остапові, при спогляданні цих «недоторканих» приходила на язик пісня Володимира Висоцького, яку колись запозичив з магнітофонних записів свого приятеля Борі Чуїстова-Бостельмана, і він тихенько мугикав собі під ніс:

Перед выездом в загранку

Заполняешь кучу бланков —

Это еще не беда, —

Но в составе делегацій

С вами едет личность в штатском —

Завсегда.

Ця «личность» у Висоцького увесь день — “шастал за мною следом», а потім «всю ночь писал», і…

…Я однажды для порядку

Заглянул в его тетрадку —

Обалдел!

Он писал — такая стерва! —

Что в Париже я на мэра

С кулаками нападал,

Что я к женщинам несдержан

И влияниям подвержен

Будто Запада…

Значит, личность может даже

Заподозрить в шпионаже!..

Вы прикиньте — что тогда?

Это значит — не увижу

Я ни Риму, ни Парижу

Больше никогда!..

І ось нарешті станція Чоп, а там і кордон. Незважаючи на відмінне знання географії, Остап не міг позбавитись від враження, що він наближається до «кінця світу», за яким — космічна пустеля. Вперше в житті він перетнув «залізну завісу» і побачив на угорському боці дітей, які махали потягові ручками точно так, як це роблять українські діти.

15 травня 1990 року прибули в столицю Югославії і поселились в готелі «Шумадія», а по обіді дали концерт для… місцевих росіян в «Домі радянської культури».

Виконавши дві пісні — «Козак гуляє» і «Накрутили кучері дівчата», Остап запитав керівника групи: «А де ж місцеві українці, до яких ми їхали?». Не дочекавшись відповіді, він взяв бандуру через плече і подався в найближчий, досить людний парк над Дунаєм.

Там де-не-де грали вуличні музиканти на гітарах і на маленькому національному струнному інструменті «тамбура». Примостився на Дунайській набережній і Остап зі своєю бандурою. Його обступили мовчазні слухачі, дехто кинув у чохол від бандури по парі динарів. Підійшли й похмурі музиканти подивитись на екзотичного конкурента і сердито перешіптувались між собою.

Напруженість нависала над людьми, як грозова хмара. Тільки згодом, після повернення в Ялту, Остап зрозумів, що це насувалась примара югославської війни, а з нею і геноцид українців-грекокатоликів, що його пізніше влаштували православні серби одночасно із знищенням хорватів-католиків і боснійців-мусульман.

Пізно вечером група відправилась автобусом в місто Нови Сад, в готель «Дом родніка» на пагорбі Фушка.

16 травня, нарешті, відбулась зворушлива зустріч у «Мистецько-культурному товаристві русинів і українців Соціалістичного автономного краю Воєводина», яке чомусь носило ім’я Максима Горького, що не мав аніякісінького стосунку ні до русинів, ні до українців. В переповненому актовому залі найбільше було членів місцевого «Товариства української мови, культури і літератури», які розділились на невеличкі групи довкола гостей з України і спрагло ділились планами майбутніх творчих контактів з різних профілів культури — преси, видавничої справи, театрального мистецтва, музики.

Зустріч завершилась концертом гостей під бурхливі овації господарів.

Оскільки національне життя українських громад Югославії було немислиме без греко-католицької церкви, то перед атеїзованими прибульцями з України з теплим привітанням виступив священник Адам Гнатюк, далекий родич відомого українського вченого-фольклориста Володимира Гнатюка. Він розповів, як місцева українська громада збудувала греко-католицький храм за 25 000 доларів, наперекір міській владі. За це були звільнені з посад голова міськради і 1-й секретар міськкому югославської компартії, які після цього стали затятими ворогами українців. Їх, до речі, за переписом 1981 року у Воєводині проживало 5 130 осіб.

Після цього гості відвідали згаданий храм, картинну галерею «Сербська Матиця» і середньовічні укріплення Нового Саду.

17 травня група відбула у Сремську Мітровіцу, де одразу з автобуса направилась в греко-католицький храм св. Вознесіння на богослужіння тамтешнього отця Стефана Пітки. Остапа вразив золочений тризуб на синьому щиті, як архітектурна деталь над центральним входом у храм. Середній «зуб» тризуба мав вигляд хреста. Враження від української символіки підсилювало і саме богослужіння, ведене щирою українською мовою, і у розгубленого Остапа з очей текли сльози — він, забувши про свій атеїзм, відчув себе маленьким Остапком, якого бабуся Василина колись за руку приводила до церкви в Городенці.

Після богослужіння о. Стефан запросив усіх, і прихожан, і гостей, на обід у свій сад, де довжелезні столи, застелені вишитими скатертями-обрусами вигинались від принесених в складчину наїдків і напоїв. Коли після привітальних промов-тостів господаря і керівника групи гостей черга дійшла до Остапової бандури — він заграв Шевченкові «Думи мої, думи мої» і всі натхненно підхопили, заглушивши бандурний передзвін. Потім була сольна Остапова пісня «Козак гуляє, шинкарка носить», останній куплет якої присутні вкрили овацією.

«Шинкарка носить, носить і носить,

Ллє горілочку ще й вина.

— Не пийте, діти! —– Вкраїна просить, —

Не пийте, рідні, я ж в вас одна!»

Отець Стефан жартома привітав Остапа з проповідницьким талантом, бо сам він, мовляв, все життя проповідував «не пийте», але все безрезультатно: “А от Ви заспівали лишень цю пісню і я відразу помітив, що мої прихожани замість повної чарки стали наливати лише половину, щоб не пропити Україну!”.

Потім відбувся концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста.

18 травня зранку переїхали у Вуковар в готель «Дунав», а звідти відразу — у русинське село Петровці, розташоване неподалік. Там знову відвідали греко-католицьку церкву, потім — Музей прикладного мистецтва місцевих русинів і включились у фольклорний фестиваль «Петровськи дзвон». Програма фестивалю передбачала два відділення: перше — русинські пісні і танці, а друге — українські.

Русинське відділення відкрилось виступом запрошеного з України закарпатського народного хору, а потім на сцену виходили співаки і танцюристи місцевих фольклорних осередків та декілька артистів із Закарпаття, які були в складі групи разом з Остапом. Однак Остапа і інших артистів з України організатори фестивалю непривітно і безцеремонно відіслали до тих, хто вів програму українського відділення пізніше. Неприхильність русинів стане йому зрозумілою трохи пізніше.

По завершенню фестивалю його організатори накрили для гостей пригощення-підвечірок неподалік від сцени на трав’янистій галявині, оточеній живописним рідколіссям і кущами, а потім проводили на автобус, назад до Вуковара.

19 травня день почався з відвідання краєзнавчого музею Вуковара. Потім всією групою пішли на богослужіння отця Дмитра Стефанюка в греко-католицькому храмі, архітектурне виконання якого було позбавлене всіх традиційних ознак і тільки великий чорний хрест на цій ультрамодерній споруді засвідчував її сакральність.

Отець Дмитро після богослужіння всім без винятку гостям з України дарував молитовники в комплекті з розкішно виданими «Ілюстрованими Бібліями для молодих» на українській мові, а для бажаючих закарпатців — на русинському діалекті української мови.

Решту дня мандрівники з України проваландались на вуковарському базарі, за винятком Олексія Нирка. Ще два дні тому, 17 травня, під час перебування у Сремській Мітровиці, Олексій Федорович натрапив на людину, яку сподівався знайти в Югославії, хоча до цього й не знав хто ця людина. Нею виявилась українська дівчина Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци. Коли вона заворожено вслухалася в бандурний передзвін, тоді, коли на сцені серед площі грав Остап, її помітив маестро. А коли після закінчення гри вона підійшла, ні, не до Остапа, а до його бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді вона попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала Остапа, чи складно навчитись на ній грати? Остап сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і його самого.

І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив Остапові в Ялтинському клубі медпрацівників під час його першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…»

І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють».

З того часу вона задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем бандурі супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі. Тож їм тепер, і вчителеві і учениці, було не до базарів.

20 травня група поїхала з Вуковара в столицю Хорватії Загреб, в готель «Панорама». Після короткого екскурсійного ознайомлення з містом, артисти групи, включно з Остапом, дали концерт у центральному міському парку під відкритим небом для місцевих українців, яких спеціально запросили, а також для прохожих хорватів. Ведучим був інженер, учасник місцевого українського хору, бандурист Олекса Павлишин, який у вільні хвилини прагнув збагатити свої виконавські можливості і техніку гри на бандурі під час консультацій з Олексієм Федоровичем, а від Остапа запозичив декілька пісень. А ще він роз’яснив ситуацію з стосунками між русинами і українцями.

Русинами вважають себе давніші (200-250 років тому) переселенці з Західної України, Закарпаття і Пряшівщини. Вони економічно міцніші від пізніших українських емігрантів. Їх мова законсервувала найдавніші українські діалекти, а крім того увібрала в себе чимало сербських запозичень. Тому є певна відчуженість між ними, яку старанно підсилювала комуністична влада Югославії, щоб розділити й легше асимілювати. Павлишин не радив Олексію Федоровичу тратити зусилля на популяризацію бандури серед русинів, бо вона їм чужа, а українці до неї тягнуться з ентузіазмом.

Наступного дня було багато вільного часу, але використати його раціонально не вдалось ні на ниві культурних контактів, ні на базарах, ні в магазинах. В Загребі було неспокійно. Вулиці заполонили маніфестанти з різних політичних таборів. Вони агресивно розмахували транспарантами, портретами політиків і стиснутими кулаками. Тому вечером того ж дня, 21 травня, групу повезли на курортний Шибеник, поселили в готель «Соляріс» і об’явили «програму відпочинку»: до 23 травня — лише пляж, купання в Адріатичному морі і… шибеницький базар, на якому, як і на всіх тодішніх базарах Югославії, домінували українські «барахольники». До них приєднались і новоприбулі артисти і діячі, за винятком Олексія Федоровича й Надії Капроцької, та ще Остапа, який неподалік від базару примостився зі своєю бандурою. Він натхненно виконував пісні про Мазепу, про Січових стрільців, повстанців, за виконання яких в Україні йому б все ще не поздоровилось.

24 травня цілоденний переїзд з Шибеника до боснійської столиці Сараєво. Їхали спочатку дуже довгою дорогою на південь: справа — Адріатичне море, зліва — висока, до хмар, стіна скелястих гір, а потім дорога звернула вліво від моря, по гірських перевалах. Там в гірських селищах і містечках церкви і костели зникли — їх замінили мусульманські мечеті із стрілами мінаретів.

В Сараєво, де групу мандрівників розмістили в дорогому готелі «Холідей ЕН», до мечетей і мінаретів додався ще й надзвичайно живописний східний базар з виробами ткачів, мідників, зброярів.

Артистів з України запросили виступити перед місцевою публікою в величезному залі якогось ресторану, поєднавши концерт з обідом. Після цього — хто куди, а Остап гармонійно вписався зі своєю бандурою на людному «п’ятачку» між мечеттю і входом в базарні ворота. Саме тоді, після вуличного кобзарювання, Остап підсумував заробітки з попередніх югославських базарів, зміг купити двохкасетний магнітофон, замовлений донькою Олесею.

26 травня наприкінці дня автобус із групою українських мандрівників покинув Сараєво, а пізно вночі зупинився в боснійському селі Скендер Вакуф біля готелю «Омар» на нічліг. Однак цієї ночі спати в готелі не судилось нікому, бо в при готельному ресторані, який займав увесь нижній поверх, справляли таке бучне весілля, що здавалось, ніби ціла армія штурмує неприступну фортецю. Традиційні східні мелодії боснійські музиканти виконували годинами, без передишки, на духових інструментах, які живцем краяли барабанні перетинки у приїжджих гостей, а від ударів на бубнах, здавалось, ось-ось розсипляться шибки у вікнах готелю. Один-єдиний раз безпощадні музиканти зробили десятихвилинну перерву заради того, щоб наречені могли послухати Остапову бандуру, екзотичний вигляд якої заінтригував меткого ведучого-тамаду з яструбиним зором.

Остап виконав для молодих українські весільні пісні «Горіла сосна, палала» і «Зеленеє жито, зелене», після чого музиканти до ранку атакували барабанні перетинки і віконні шиби, аж поки змучені і морально розчавлені українці не попрямували далі, до міста Баня Лука, де зупинились на два дні — 27 і 28 травня.

На міській площі, де гості з України дали великий концерт, Остапові здавалось, що він нікуди з України не виїжджав, бо площа майже вщерть була заповнена місцевими українцями, з якими приїжджі діячі невимушено зав’язували творчі й ділові контакти.

29 травня — завершальна поїздка до Белграда, вже без Надії Капроцької, яка з новенькою бандурою, стосами нот і засвоєними від Олексія Нирка навичками гри, повернулася додому, у Сремську Мітровіцу.

Мабуть через хвилювання, що прийдеться долати “залізну завісу”, Остап не взяв з собою фотоапарат. Тож замість фотографій єдиним свідченням першої закордонної поїздки Остапа з бандурою залишилась ця довідка…

30 травня 1990 року культурологічна група повернулась у Київ. І дуже вчасно, бо на Олексія Федоровича і Остапа тут уже чекали запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня о 10-й годині ранку.

Оскільки 2 роки тому, в 1988-му, ініціатору тодішнього з’їзду А. Гришину не вдалось зареєструвати Спілку кобзарів України через відсутність Статуту, то на цей раз за справу взявся Український Фонд культури, очолюваний поетом і народним депутатом Борисом Олійником. Вдалось зібрати півсотні кобзарів, бандуристів і навіть пару лірників, які, власне, мусили затвердити статут Спілки кобзарів, проект якого був розданий всім присутнім. Таким чином організатори відкрили «легітимний» установчий з’їзд кобзарів України, вважаючи попередній з’їзд «пробним».

Вечорами 31 травня і 1 червня на сцені Київського філіалу музею Леніна, невдовзі перепрофільованого під Український Дім, кобзарі давали для киян колоритні концертні програми, кошти від яких було передано в фонд Спілки кобзарів України. На сцені, а потім і на вулицях Києва, виступали кобзарі-бандуристи з Наддніпрянщини, Полтавщини, Полісся, Слобожанщини, Прикарпаття, Півдня України. З Криму виступав лише Остап, а Олексій Федорович займався організаційними справами по створенню Кримського осередку Спілки кобзарів України.

Інформація в пресі про 1-й легітимний З’їзд кобзарів України і Остапів мандат учасника з’зду.

Робота З’їзду кобзарів транслювалась Українським республіканським телебаченням і радіо, а газета «Культура і життя» 3 червня 1990 року освітила підняті з’їздом проблеми кобзарів в репортажі «Не загасити б оту свічку…».

Повернувся Остап додому в Ялту з тимчасовим посвідченням № 001 Спілки кобзарів України, підписаним головою Василем Литвином і завіреним печаткою Спілки. Після вручення югославських сувенірів своїм домочадцям, він відновив свою участь на вахтах БК «Кримчанин», працюючи там одну добу, а три — відгулюючи на березі.

Тимчасове посвідчення Спілки кобзарів.

* * *

Ще минулої зими Остап роздобув у свого нового приятеля, кримського татарина Длявера Ханікова, тексти кількох історичних пісень на кримськотатарській мові з нотами, які інший його приятель і композитор Борис Синчалов поклав на бандуру. І ось тепер вони згодились.

В середині червня 1990 року кримські татари, які нарешті добились права повернутись на свою Батьківщину — Крим, в тому числі і в Ялту, влаштували тут, на площі Совєтській, перед Ялтинським міськвиконкомом, безтермінову демонстрацію у формі наметового містечка. Вони не претендували на повернення своїх помешкань, з яких по війні їх депортували і залишили новоприбульцям із Росії, але рішуче вимагали виділити їм земельні ділянки для забудови й облаштування.

Пам’ятаючи про депортацію своїх земляків на Західній Україні, а в їх числі й родину Марти Романської, Остап задекларував свої співчуття і підтримку татарським демонстрантам… піснями під бандуру. Він приходив всередину до їхнього табору і виконував почергово то українські, то кримськотатарські пісні.

«Ой, у Криму на риночку,

Грай море бре,

Купив турок гуцулочку,

Серце моє…»

Після української пісні про кримську неволю, він співав кримськотатарську — про різню, яку татарам влаштували російські солдати і козаки при завоюванні Криму.

«Мен бір сарай яптирдим,

Ей-яр! Тьопесі талдан

Ай! Тирда ахларим!

Казакларга яради,

Ей-яр! Огюз лерім!

Ай! Тирда ахларим!»

Тобто: «зруйнували козаки наші житла, а стада зайняли з собою».

Співав Остап і про кохання: «Місяць на небі», а потім «А киз сачин орь мєзлєр» («Дівчино, з рясними кісочками»)

А ще про те, як козаки в союзі з татарами воювали проти поляків.

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю,

Бо козацькую потугу

За собою знаю.

А ще орду татарськую

За собою веду,

А все ж то-то, вражі ляхи,

Та й на вашу біду.»

— Век бы мы тебя слушали, дорогой! Дай-то Бог, чтобы все украинцы были с таким добрым сердцем, как твоё! — казала стара сумноока татарка, а чоловіки довкола ствердно кивали головами. Цікавились татари, від кого Остап навчився співати татарські пісні, та ще й без найменшого акценту. І він розповів їм про свого друга Длявера Ханікова, який їздив у Москву добиватись права на прописку у Криму, де йому тамтешні бюрократи сказали: «На луне ты скорее пропишешься, чем в Крыму!». Повертався Длявер без права на прописку, а лише зі збірником кримськотатарських народних пісень, зібраних фольклористом Олесніцьким ще при царському режимі — «трофеєм» з московського букіністичного магазину, яким він поділився з Остапом.

А ще розповів Остап, що минулорічної осені він відвідував курси кримськотатарської мови при Ялтинському педучилищі, які вів вчений-мовознавець Сейран Усеїнов, котрий як раз і подбав про «безакцентну» чистоту Остапового виконання кримськотатарських пісень. Шкода, що курсами невдовзі Остапові довелось пожертвувати заради навчання у Одеській Вищій морехідці — ОВІМУ.

До речі, Сейран-ага ніколи не забував свого учня і вже через рік подарував Остапові «Руководство для обучения крымско-татарскому языку», Крымиздат, 1924, видане репринтним способом. І автограф:

«Лучшему другу крымскотатарского народа — О. Киндрачуку.

Сейран Усеинов (і ще два викладачі)

06.08.1991»

Взаємини Остапа з кримськими татарами не обмежились піснями під бандуру. Адже він, крім всього іншого, вважав себе, хай там яким не є, але ще й журналістом. Тож заради нових «творінь» на цій ниві він заглибився в історичні дослідження зі своєї власної книгозбірні, виокремлюючи звідти все, що стосувалось взаємин між українцями і кримськими татарами, про які він, як і всі українці, мав досить обмежене уявлення: ординські набіги на Україну, кримська неволя, козацькі визвольні походи — тобто лише ті конфронтаційні потрясіння, які зафіксувала пісенна пам’ять українців, і, як тепер з’ясувалося, кримських татар — також.

Мирні взаємини фольклор чомусь не фіксував. «Перелопачуючи» стоси наукових праць, Остап із здивуванням відкрив, що миролюбних і дружніх взаємин між народами було більше, ніж воєн. В мирні періоди в гавань Запорізької Січі заякорювались торговельні фелюги, сандали й інші судна з татарськими й турецькими купцями. Запорожці в мирний час заполоняли Крим в пошуках заробітків, або задля видобутку солі, чи заради тієї ж торгівлі. А татарські пастухи отримували дозвіл під час посухи випасати свої стада і табуни в козацькому Великому Лузі. Та й у новітні часи, під час голодомору 30-х років, кримські татари рятували українців від голодної смерті. А скільки разів козаки в союзі з татарами воювали проти Варшави чи Москви, ба й навіть проти Стамбула?!

За порадою Сейрана Усеїнова, Остап, щоб доповнити своє дослідження найсвіжішими відомостями, відвідав Білогорськ, або, як його називали і називають кримські татари, Карасубазар, куди на той момент їх повернулось найбільше із середньоазійського заслання. І тут задушевному спілкуванню з кримськими татарами Остапові допомагала його бандура.

Узагальнивши всі зібрані матеріали в історичному нарисі, Остап дав йому назву «Єшиль Ада», що з татарської перекладається як «Зелений острів» — опоетизована назва Криму у татар. Остап відправив свою працю журналу «Україна» на ім’я свого колеги-бандуриста Миколи Литвина, який почав готувати її до друку.

* * *

Буксир «Кримчанин», на якому Остап продовжував працювати, портовики називали «домашнім кораблем», бо на відміну від «Комет» і інших суден, він постійно вештався в околицях Ялтинського порту. 24 години на вахті минали швидко, а після — три доби для домашніх справ, а найбільше — для кобзарювання. Саме такий розпорядок Остапового життя підмітив кореспондент І. Павленко, який у московській газеті «Водный транспорт» за 21 червня 1990 року помістив фотоінформацію про нього, як про моряка, котрий з допомогою бандури популяризує історію козацтва і мореплавства.

Слідкував Остап і за розвитком політичної ситуації в Радянському Союзі і особливо — в Україні. Імперія почала розвалюватись, про що свідчили такі події, як проголошення незалежності Литви 11 березня 1990 року, за якою невдовзі послідували Латвія й Естонія. Навіть Російська Федерація 12 червня 1990 року прийняла декларацію про державний суверенітет. Тож і Верховна Рада Української РСР під тиском громадськості 16 липня 1990 року також прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Але оскільки більшість депутатів Верховної Ради складали комуністи, то здійсненню Остапової мрії про оголошення повної незалежності України, заважало заключне положення Декларації про те, що вона повинна бути використаною при укладенні нового союзного договору.

І все ж більшість положень в документі стимулювали хвилю активного національного піднесення українців. Одним з проявів такого піднесення став початок святкування 500-річчя Запорізького козацтва, яке розтягнулось аж до наступного року, коли Україна вже формально розірве союзні пута.

Капітан БК «Кримчанин», доброзичливий, врівноважений фін Валерій Котсалайнен, при потребі завжди влаштовував Остапові неформальні відлучки із судна, компенсуючи їх більшим ущільненням вахт інших капітан-механіків. Тож коли Остап отримав запрошення від Сімферопольського обласного осередку Народного Руху України прийняти участь в святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва 1-5 серпня 1990 року на Нікопольщині і в інших місцях козацької слави, він знову скористався доброзичливістю свого шефа-капітана — взяв бандуру, чоботи, вишиту сорочку і гайнув у Сімферополь.

Два десятки кримських українців, включно з Остапом, на легкових автомобілях добрались до Нікополя, а звідти — до могили славнозвісного кошового-отамана Івана Сірка, що височіла серед степу над Олексіївською бухтою Дніпра. Величезний наметовий табір, заселений делегатами з усіх куточків України, Кубані і навіть Далекого Сходу, прийняв і п’ять наметів з кримчанами. Тож ніч з 1-го на 2-ге серпня Остап зі своєю бандурою і двома рухівцями з Сімферополя ночував у наметі на долівці, застеленій соломою, бур’яном і тоненьким галузяччям.

Наступного дня, нарядившись запорожцем, Остап з бандурою приєднався до однієї з колон, які з табору, і з Нікополя, і ще невідь звідки, прямували до Сіркової могили, на вершині якої було встановлено бюст кошового отамана. Там відбувся багатотисячний мітинг одягнених в більшості в яскраве національне вбрання людей. Особливе враження справляв кінний загін з 50-ти кубанських козаків у черкесках, в шапках-кубанках, від яких Остап був не в силі відірвати погляд, з душевним щемом згадуючи фронтових кубанців, з якими звела його доля в ранньому дитинстві. Коли вони розсілись на траві, Остап заграв їм на бандурі пісню «Тиха Кубань», а вони тихими голосами підспівували. Щасливішої людини на той момент не було. Поривався Остап співати для них ще, але…

Перед учасниками мітингу з гучномовцями почали виступати поет Іван Драч, письменник Володимир Яворівський, їх змінювали інші промовці, в тім числі “спікер” Іван Плющ. Говорили полум’яні слова про спадкоємність української національно-державницької ідеї від часів козаччини до сьогодення. Роздавали бланки з заявами про бажання відновити і зареєструвати своє громадянство Української Народної Республіки, яке було скасоване більшовицькою окупацією на початку 20-го століття.

Потім Остап на узбіччі дороги грав козацьких пісень, а повз нього проходив різнобарвний людський потік, в якому раптом з’явились вже давненько призабуті, але дорогі обличчя з… Городенки і навіть Котиківки. Остап хоч і не зміг згадати їхніх імен і прізвищ, але встиг розпитати про останні новини, про Ярослава Терлецького і Остапа (Івановича) Кіндрачука.

3-го серпня Остап отримав запрошення послухати науково-практичну конференцію «500-річчя Запорізького Козацтва і сучасність» у Палаці культури Південнотрубного заводу в Нікополі, з якої велась пряма трансляція гучномовцями на вулиці і площі міста.

Запрошення до участі в конференції. Ряд 17, місце 1

Конференцію вів Іван Драч, а з усіх доповідачів Остапові найбільше сподобався виступ найвидатнішої з тодішніх дослідників історії Запорізького Козацтва — Олени Апанович, яку він подумки називав єдиним справжнім запорізьким козаком, хоча й жіночого роду, і книжку якої «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» він знав мало що не на пам’ять. Після виступу вона пішла за куліси сцени, а слідом за нею і Остап з бандурою — подякувати за чудові книги й чудову доповідь. Олена Михайлівна присіла, щоб підкріпитись по-похідному, булкою з кефіром, а Остап їй для апетиту тихо награвав на бандурі «Зібралися всі бурлаки» (про зруйнування Січі), «Ой, у Криму на риночку». Тоді вона, покінчивши з кефіром, взяла Остапову бандуру, вийшла на сцену і сказала до залу й до вчених-доповідачів: «А зараз наші сухі наукові доповіді урізноманітнить запорізький козак Остап із Криму, з Ялти». Остап їй подякував і виконав свою улюблену — «Козак гуляє, шинкарка носить».

Потім він грав і співав на вулиці вперемішку між залпами з козацької гармати, установленої неподалік від палацу.

На фото — Остапів виступ з бандурою біля Палацу культури м. Нікополя. Газетна вирізка із заміткою Леоніда Терентьева “К вольным казакам” про участь кримчан і Остапа у святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва

В числі українців-кримчан, з якими приїхав Остап, був і один росіянин, Леонід Терентьєв, член редколегії районної газети «Вперёд» з м. Первомайська, що в північній частині Криму. Він розповідав, що в Первомайському районі українці складають добру половину населення і що українцями є майже всі його друзі, тому він приєднався до делегації кримських рухівців, щоб своїми репортажами зі свята підняти дух своїх земляків-українців, ну і, звичайно ж, з їхньою допомогою розширити коло читачів газети «Вперёд». А ще він говорив, що, крім українців і росіян, в його районі недавно поселилося багато кримських татар і він прагне своєю журналістською діяльністю поглибити взаєморозуміння між представниками цих трьох етносів.

Саме в розпал святкування в газетних кіосках Нікополя з’явився свіжий номер журналу «Україна» за 29 липня 1990 року, в якому були опубліковані перші глави історичного нарису Остапа Кіндрачука «Єшиль Ада» про історію взаємин українців і кримських татар. Зазирнувши Остапові через плече, коли той заглибився в читання нарису, і сам прочитавши кілька абзаців першої глави, що називалась «Гей, на татарських полях, на козацьких шляхах», Терентьєв прожогом побіг до кіоску і купив собі цей самий номер (тридцятий) журналу «Україна». Після цього він ні на крок не відступав від Остапа, вимагаючи в нього коментарів, пояснень стосовно тексту нарису і задоволено цмокав язиком, мовляв — це саме те, що йому треба. Крім того, Леоніда цікавив і сам автор нарису — як моряк, бандурист, журналіст і просто як людина. Тож, повернувшись після свята у свій Первомайськ, Леонід Терентьєв не заспокоївся доки не придбав усі номери журналу «Україна» (за 29 липня — №30; 5,12,19 серпня — №№ 31,32,33) з нарисом «Єшиль Ада», який складався з семи глав:

1. Гей, на татарських полях, на козацьких шляхах.
2. Де Крим за горами, де сонечко сяє.
3. Чорні шляхи на білій пустелі.
4. Ой, служив же я, служив хану-басурману.
5. Ще раз про дружбу і в останнє… про зраду.
6. «Хош кельдиньиз» — «Ласкаво просимо!», або «екстремізм не пройде!»
7. Вперед (тобто назад) до республіки Таврида!

Леонід натхненно зайнявся перекладом кожної глави на російську мову, щоправда, трохи її скоротивши, і, починаючи з 29 листопада по 4 грудня 1990 року в №№ 141, 142, 143, 144 газети «Вперёд» опублікував весь нарис, приславши пару комплектів Остапові для його приватного архіву. (Фотокопії журнального нарису “Єшиль Ада” і газетного перекладу Л. Терентьєва див. в рубриці “Проби журналістського пера” на цьому веб-сайті).

Фрагмент нарису “Єшиль Ада” в журналі “Україна” за 29.07.1990 р.

Не забув Л. Терентьєв і про основну мету свого відрядження на Нікопольщину і в №100 газети «Вперёд» за 21 серпня 1990 року опублікував розширений репортаж «Пять веков после вольницы» про 500-річчя запорізького козацтва з участю українських представників з Криму, а також про виступи на святі бандуриста О. Кіндрачука.

А оскільки Остап справив сильне враження на Терентьєва, то він і йому присвятив декілька нарисів і відправляв для публікацій наліво і направо.

Так у тій же газеті «Вперёд» (№105, 1 вересня 1990 року) він надрукував свій нарис «Бандурист с буксира Крымчанин», про життєвий і творчий шлях О. Кіндрачука, про його кобзарський репертуар і підтримку кобзарських традицій дітьми Остапа — Олесею й Назаром. Потім цей самий нарис, але вже українською мовою, Леонід опублікував на Остаповій батьківщині в двох номерах (117 і 118) газети «Колгоспник Придністров’я» за 29 вересня і 2 жовтня 1990 року. І знову нарис на цю ж тему, але в розширеному варіанті, Терентьєв помістив в київській газеті «Культура і життя» (№47, 25 листопада 1990 р) під назвою «Мрія про мелодію».

Публікація Леоніда Терентьєва про Остапа в газеті “Культура і життя” за 25.11.1990 р.

А в День знань, 1 вересня, сімейство Кіндрачуків із святковим настроєм проводило свого найменшенького, Назарка, перший раз в перший клас тієї самої Ялтинської середньої школи №10, де вже вчилась його сестра — старшокласниця Олеся. Декілька днів Остап присвятив роздмухуванню вогнища знань з участю сина Назара. А потім, переконавшись, що малий без проблем сплітає прямі й криві палички в букви у зошиті для прописів, взяв, у вільний від вахти час, бандуру на плече й гайнув у Євпаторію, куди його запросили керівники тамтешнього ТУМу.

Районна газета «Евпаторийская здравница» № 182 за 22 вересня 1990 року, хоча й була російськомовною, помістила на українській мові інформацію-запрошення Товариства української мови (Євпаторійське відділення) на концерт заїжджого бандуриста з Ялти Остапа Кіндрачука у лекторії парку ім. М. Фрунзе, який заплановано на 23 вересня.

Повідомлення газети “Евпаторийская здравница” за 22.09.1989 р. про Остапів концерт у міському парку.

Остап виступав у своїй уже не раз апробованій манері давати коментарі до кожної пісні й відповідати на запитання слухачів, щоб поглибити їхнє уявлення про культивовану ним «Пісенну історію України».

Біля сотні євпаторійців, захопившись невимушеною атмосферою Остапового концерту-лекції, не помітили наближення півночі, про що їм нагадала роздратована адміністрація лекторію.

* * *

Не одне десятиліття працював чудовий майстер глиняних скульптур невеликих розмірів Микола Вакуленко. Уродженець південнобережного смт Алупка, щирий український патріот, активіст Ялтинського ТУМу, він в гумористичній манері зобразив сотні персонажів української міфології, казок, пісень, Гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», різноманітних Козаків Мамаїв. Другою його пристрастю було навчити якомога більше дітей, підлітків у організованому ним гуртку мистецтву ліплення з глини. Тож і Остапові діти, Олеся й Назар, почали вчащати до гуртка Миколи Вакуленка. Часто і Остап, на запрошення скульптора, грав на бандурі на уроках ліплення. І тоді Микола ліпив фігури смішних бандуристів-козаків, бандуриста-кентавра, бандуриста-ангела і замріяного чортика з бандурою. Подарував майстер Остапові декілька своїх творів, і серед них — дружній шарж на самого Остапа у вигляді опецькуватого козака Мамая. А на додачу подарував книжку-альбом, випущену в Сімферополі (1989 р) Кримським обласним палацом культури на російській мові «Образы украинского фольклора в керамике Николая Вакуленко» з автографом:

«3 листопада 1990 р, м. Ялта

О. Ю. Кіндрачуку, з вдячністю

та повагою до нашого кобзаря.

Микола Вакуленко.»

В середині листопада 1990 року до Остапа несподівано завітала старша співробітниця Музею історії Запоріжжя на острові Хортиця Ірина Іллічова. Їй до рук випадково потрапила давня Остапова публікація в газеті «Советский Крым» від 12 грудня 1976 року «Интересная находка» про придбану ним бронзову статуетку запорожця — копію пам’ятника кошовому отаманові Антону Головатому в станиці Тамані на Кубані. І ось вона взяла спеціально відрядження до Ялти, щоб переконатись в реальності Остапової статуетки. Глянувши на це бронзове диво, Іллічова відразу почала переговори про можливість передачі унікального експонату в козацький музей на Хортиці. Остапа не требі було довго вмовляти. Він погодився з тим, що його бронзовому козакові місце на Запорізькій січі, де його бачитимуть тисячі відвідувачів, а не одиниці, як дотепер. В результаті Ірина Іллічова повезла статуетку у свій музей, а Остапові залишила акт про передачу ним статуетки в подарунок музею.

Потім вона прислала Остапові дві газети. «Запорізьку правду» за 11 грудня 1990 року зі статтею, названою словами з пісні, створеної колись Антоном Головатим, яку він виконував під бандуру, — «Ой, годі нам журитися». В статті йшлося про подаровану Остапом статуетку отамана Музею історії Запорізького козацтва. І. Іллічова в статті приводила епізоди з історії Запоріжжя, Кубані у зв’язку з пам’ятником в Тамані і статуеткою з Ялти. Висловлювала подяку дарителю. І ще одна, російськомовна, газета з міста Запоріжжя «Машиностроитель» №1, за січень 1991 року зі статтею І. Іллічової «Истории связующая нить», яка дублювала російською мовою попередню статтю.

Вирізка з газети “Запорізька правда” за 11.12.1990 р.

І останньою важливою подією для Остапа в останній рік радянської імперії була Друга обласна конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка у приміщенні концертного залу Сімферопольського музучилища, яка відбулась 2 грудня 1990 року, під свіжими враженнями від акції голодування студентів 2-17 жовтня 1990 року у Києві на підтримку незалежності України. Їхні вимоги про недопущення підписання нового союзного договору, перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі, проходження військової служби виключно в Україні, націоналізація майна компартії і комсомолу, відставка Л. Кравчука і В. Масола під тиском і за підтримки широкої громадськості, Верховна Рада задовольнила 17 жовтня 1990 року. Ця так звана «революція на граніті» задала потужний імпульс державотворення всій Україні.

З новими надіями на щасливе життя в незалежній Україні готувався зустріти Новий, 1991-й рік Остап зі своєю дружиною Тамарою, донею Олесею, синком Назаром. З такими надіями йшли в новий рік ялтинські бандуристи із своїм панотцем Олексієм Нирком, українські активісти Ялти, Криму і всієї України.

* * *

8. Романтика швидкості, журналістики та… інші миттєвості життя. (грудень 1975 – грудень 1986 рр.)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Наближався Новій рік — 1976-й.

А до цього свята так хочеться налаштуватись на щасливе майбуття, відмежувавшись від усіх неприємностей минулих років. Остап і Тамара відчули, що «дозріли» до повноцінного родинного життя і подали в Ялтинський ЗАГС заяву про бажання одружитися.

Документ про укладення шлюбу.

Але їхнє «новорічне» одруження загальмувалось бюрократичною вимогою витримати місяць «для роздумів і зрілого рішення». Аж 24 січня 1976 року в присутності Тамариної подруги по магазину «Бурьонушка» Людмили і її чоловіка Василя, молодятам вручили свідоцтво про одруження. Цю подію так і відзначили вчотирьох скромною вечіркою вдома, бо і Остап, і Тамара вже переконались на своєму попередньому досвіді, що гучне весілля не є гарантією довготривалості сім’ї.

У квітні 1976 року Остап знову гайнув у Батумі, де після здачі екзаменів перейшов на 4-й курс судномеханічного факультету БМУ. В травні він вже знову працював на «Кримчанині».

1 червня 1976 року Остапа направили на стажування, а потім — підмінити на час відпустки змінного капітана теплохода на підводних крилах «Комета-3».

Праця на «Кометах», яких у Ялтинському порту було сім, виявилось набагато цікавішою, ніж на теплоходах і буксирах портофлоту. Щоправда, зимою «Комети», як і всі інші теплоходи, піднімались плавкраном ПК-87 на кільблоки для очистки від водоростей, ракушок, для ремонту, пофарбування і т.п.

Зате весною, на відміну від решти теплоходів, що перевозили пасажирів лише в межах Південного Берега Криму, маршрути «Комет» пролягали на Схід, через Алушту, Новоросійськ і Туапсе до Сочі, а на Захід — Севастополь, Євпаторія, Одеса. Підводні крила додавали плаванню своєрідної специфіки, невідомої іншим морякам.

При маневрах у акваторії порту, при вході і виході з порту, а також при переході у відкритому морі вночі або в штормову погоду (4 і більше балів), «Кометам» дозволялось рухатись, як і решті суден, в режимі «на корпусі» з швидкістю до 9 вузлів (менше 18 км/год). А вже далекі рейси при спокійному морі (від штилю до 3-х балів) «Комети» здійснювали в режимі «на крилах», коли швидкість перевищувала 20 вузлів (майже 40 км/год). Тоді корпус піднімався на 1,5-2 метри над поверхнею моря, залишаючи у воді два працюючі гвинти, та два титанових крила — переднє і заднє, що, мов лижі, ковзали по морській гладі.

і

Сторінки з рекламного буклета.

Управління «Кометою» було досить ризикованим, бо за найменшого недогляду, при великій швидкості, можна було наскочити на малопомітний серед блискітливих сонячних «зайчиків» на хвилях чийсь човен або буй, або плаваючий дрючок, спричинивши тяжку аварію дорогого титанового крила, або й людські жертви.

Тому «кометчики» вважались серед моряків портофлоту своєрідною елітною «кастою» і, відповідно, заробітна плата на «Кометах» була найвищою.

Оскільки, задля безпеки мореплавання, кометні рейси здійснювались лише при денному світлі, то і для їх забезпечення на «Кометах» було по два екіпажі.

Капітан зі своїм екіпажем — змінним механіком, мотористом, матросом, а при потребі ще й боцманом, заступав на 5-добову вахту з ночівлями в Сочі, Севастополі, Алушті, Одесі і, нарешті, в Ялті, де його змінював такий же 4-особовий (плюс деколи з боцманом) екіпаж змінного капітана і стармеха, щоб відпрацювати це саме 5-добове коло тоді, коли екіпаж капітана йшов на 5-денний відпочинок. І так протягом всієї навігації.

* * *

За таких умов Остап полишив свою додаткову роботу в магазині «Бурьонушка». Одночасно завершилося і його навчання в Університеті марксизму-ленінізму.

12 червня 1976 року, здавши іспити з соціально-економічного розвитку радянського суспільства на «5», актуальних питань партійного розвитку — «4», міжнародного становища СРСР — 4 і основ радянської журналістики — «4», Остап до своєї солідної колекції дипломів долучив ще один, який засвідчував, що Кіндрачук О. Ю. є журналістом з вищою політичною освітою в системі партійного навчання, хоча й залишався безпартійним.

Група випускників з викладачами відділу журналістики  ялтинського УМЛ — червень 1976 р. (О. Кіндрачук — стоїть 3-й зліва).

“Компартійний” диплом журналіста…

Своєрідною дипломною роботою послужили декілька Остапових публікацій в газеті «Советский Крым» (так тепер стала називатись колишня «Курортная газета») за 1975-76 роки. Найвдалішою з них Остап вважав «Легенду о Богатырь-горе» («Советский Крым» за 9 травня 1976 р.), хоча у вступній частині прийшлось “підкупити” партійну газету обов’язковими в той час ідеологічними штампами…

Цю легенду почув першим Олексій Нирко від старого кримського партизана В. Кулинича і переповів Остапові, який здійснив її ритмічний запис. В ній йшлося про те, що в ялтинській долині річки Учан-Су оселилась колонія запорізьких козаків, флотилія яких була розбита штормом об скелясті береги біля мису Ай-Тодор (тепер там маяк і Ластівчине гніздо) під час погоні за нею турецького флоту.

На той час, за легендою, ялтинське узбережжя було з’єднане зі степовим Кримом наскрізною ущелиною Уч-Кош, якою татарський хан збирався проникнути зі своїм військом в Ялту, щоб знищити козацьку громаду.

Тоді отаман-характерник перегородив своїм тілом ущелину Уч-Кош, перетворившись в скелястий гірський хребет, який став нездоланною перепоною для ханських аскерів.

Тому сьогодні контури кримських гір над ущелиною Уч-Кош, що на північ від Ялти, нагадують лежачого козака в шапці з обличчям, зверненим до неба і руками, складеними на грудях.

А запорожці прижились на північно-західній окраїні Ялти і дали початок селищу Аутка (нині — виселок Чехово).

“Советский Крим” (Ялта) за 09.05.1976 р. 

В редакціі «Советского Крыма» Остап отримав замовлення написати серію статей і репортажів на теми з виробничо-господарського і культурного життя Ялтинського морпорту.

Так були написані і опубліковані статті:

«Выбор пути» (12 березня 1976 року) про власний приклад вибору професії моряка і про перспективи морської профорієнтації для ялтинської молоді.

«Дорог им кубрик матросский»  (20 серпня 1976 р) про побут тих ялтинських портовиків, які мешкають у гуртожитку.

«Все работы хороши» (1 вересня 1976 року) про кадрове поповнення ялтинського порту випускниками ялтинських шкіл.

Такі статті Остап подумки відносив до разряду «кесарю — кесареве», тобто вимушеною повинністю журналіста-початківця, яка допоможе йому бути наближеним до редакції — отримати можливість наполегливіше просувати там власні сюжети із замовчуваної кримської україніки.

Вимушеною була також і російська мова Остапових публікацій, бо україномовної преси в Ялті взагалі не існувало.

Розрахунок Остапа частково виправдався і деякі матеріали, написані «для душі», йому вдалось «нав’язати» редакції, а значить і читачам «Советского Крыма».

Таким чином, крім «Легенды о Богатырь-горе» до кінця 1976 року в цій газеті з’явилися ще такі статті:

«Днепровая Чайка» (10 серпня) про кримський період творчості подруги Лесі Українки, письменниці Людмили Василевської, яка увійшла до української літератури під псевдонімом Дніпрова Чайка.

«В памяти народной» (30 листопада) про внесок довільно обраних автором українських діячів у військову, господарську, наукову, літературну сфери Криму в різні періоди історії.

Справжнім відкриттям для ялтинських любителів історії стала Остапова стаття «Интересная находка» (12 грудня) про придбану ним у колекціонера В. Рибки бронзову статуетку запорозького воєначальника Антона Головатого, згадану уже раніше в попередній главі. Стаття проілюстрована світлиною статуетки, містила екскурс в історію переселення запорожців на Кубань, яку в 1911 році в станиці Таманській було увічнено пам’ятником роботи скульптора А. Адамсона, копією якого і виявилась згадана статуетка.

“Советский Крим” (Ялта) за 12.12.1976 р.

* * *

В ті часи в Українській РСР існував свєрідне «Товариство зв’язків з українцями за кордоном», перейменоване пізніше в товариство «Україна». Відповідальним секретарем кримського обласного відділення цього товариства був Василь Іванович Савенко, про якого кружляли неофіційні слухи, що він — відставний офіцер високого рангу після військової служби. Він особисто супроводжував по Криму туристичні групи заокеанських українців, а найчастіше привозив їх в Ялту. Щоб показати цим українцям «бурхливий розвиток» української культури в Криму, В. Савенко запрошував їх на концерти капели бандуристів Олексія Нирка, в яких приймав участь і Остап зі своєю бандурою.

Якось Остап поділився з Олексієм Федоровичем здивуванням, як просто й легко представники української діаспори долають кордон, неприступний для рядових радянських людей…

— Наскільки мені відомо — інформував Остапа його кобзарський наставник, — попри те, що заокеанські туристи як мінімум на порядок платоспроможніші від наших, деякі групи української діаспори товариство «Україна» запрошує за свої кошти, і серед них можуть бути агенти, завербовані цим “товариством” ще там, за кордоном! Отже через тих агентів можуть випробовувати і нас з тобою — чи не спокусимось ми на «несанкціонований» контакт, чи не дамо привід звинуватити нас в «антирадянській діяльності»…

Отже мова йшла про ще один привід для обережності. Про всяк випадок Остап вирішив ні при яких обставинах і нічому не дивуватись, а, подібно до Тарзана в джунглях, бути щомиті готовим до будь-яких несподіванок у стосунках як з незнайомими, так і з… добре знаними людьми.

Таке його ставлення до людей остаточно утвердилось після випадку з найближчим товаришем по ініціативній групі музею Лесі Українки— Олександром Несторовичем Янушем.

Януш майже ввесь вільний від роботи час, крім участі в ініціативній групі, проводив у кримському обласному держархіві, що було доступне так же не кожному “смертному”. Там він вишукував невідомі матеріали про ялтинський період життя і діяльності поета Степана Руданського, публікуючи їх в ялтинській газеті «Советский Крым». Та й пізніше, із здобуттям Україною незалежності, він продовжував публікувати свої «руданознавчі» дослідження в україномовній газеті «Кримська світлиця». Тональність і зміст цих публікацій, без сумніву, мали патріотичне спрямування і розкривали абсолютно невідомі сторінки життя українського поета в Ялті.

На Остапове запитання з цього приводу, Олексій Федорович вразив його своєю поінформованістю.

Деталей із розповіді свого наставника Остап не пам’ятає, але виходило так, що Януш Олександр працював після війни в органах НКВД на Західній Україні, де одружився з вчителькою української мови Євгенією Байдюк, щирою українською патріоткою, яка в сімейному житті, а згодом і в світоглядному плані мала великий вплив на свого чоловіка. Можливо, Олександр Несторович, як і Остап, як і Олексій Федорович, як, зрештою, і більшість так званих «радянських людей», удавано віддавав вимушену данину «кесарю — кесареве», щоб отримати можливість щиросердно віддати «Богові — боже», або, якщо без біблійних алегорій: «Україні — українське».

* * *

А в цей час у Києві 10 листопада 1976 року М. Руденко, П. Григоренко, Л. Лук’яненко зініціювали з однодумцями створення групи сприяння виконання гельсінських домовленостей.

Пройшовши багаторічні випробування ГУЛАГами, репресіями, Гельсінська група згодом розростеться в Народний Рух України, який вирве Батьківщину з 350-річних обіймів “єдіной-нєдєлімой” імперії, хоча й обезкровлену, безпорадну перед новими законами капіталістичних джунглів, але — «ще не вмерлу!» Та це буде потім…

А тоді на подібні прогнози мало хто був здатний, і позицію цих мужніх, активних діячів, які намагались схилити хиткі терези Історії на користь незалежності України, за що їх нещадно косила репресивна коса, Остап мимоволі порівнював зі своїм малопривабливим намаганням знайти під… українофобським “ковпаком” хоч якусь можливість прислужитись українській справі.

І висновки його були невтішні. Щирі патріоти-активісти такий варіант відкидали, як ганебний, але виступаючи проти режиму відкрито, вони… гинули в нерівній борні, а з ними часто гинула і розпочата ними справа визволення України. Але ж вони розхитували могутність імперії! А що Остап? Він не зміг відвернути катастрофу музею Лесі Українки! Він не зміг зберегти свою першу сім’ю, не зміг допомогти своєму синові Натану продовжити навчання! Він тільки забруднився, заплямував себе в очах своїх близьких і знайомих до кінця свого життя! Бо хто там буде з’ясовувати нюанси його добрих намірів в наявних обставинах…

Щоправда, Остапів друг і наставник Олексій Федорович сприймав ситуацію, в якій той перебував, позитивно. А художник Кость Лисокобилка, про що уже була мова, тим не менш, прирівняв його на своєму рисунку навіть до квітки ломикаменю. Щоправда, самокритичний Остап відчував, що роль «ломикаменю» мало підходить до його м’якого, схильного до компромісів, характеру.

Бачивши, що на Остапа накочуються хвилі зневіри, безнадії, депресії, друзі намагались розрадити його, акцентуючи на позитивних тенденціях його діяльності. Маестро дякував Остапові за суттєву допомогу у відродженні кобзарського мистецтва в Криму. Обидва хвалили Остапа за його намагання відроджувати історичну пам’ять кримських українців через (як не парадоксально) хоча і компартійну, російськомовну, та все таки єдину доступну ялтинську газету «Советский Крым».

І Остап, глянувши на себе зі сторони очима друзів, збадьорів духом. А натрапивши якось в тижневику «Україна» на співзвучний з Остаповим настроєм вірш, авторство якого забулось (може Данила Кулиняка – ?), присвячений стійкості високогірної квітки — едельвейсу. Він взяв бандуру і спробував оживити вірш бандурним передзвоном.

Зазвучала життєрадісна мелодія і серед алегорій вірша Остап упізнав себе в образі едельвейсу, що вистояв під ударами Стихії-Долі, керованої темними деміургами…

Цією піснею він не раз і не два нейтралізував наближення депресивних настроїв.

Над безоднею, де скелі,

Перемігши гнейс,

Відчайдушно розквітає

Едельвейс.

Він цвіте, немов пророче,

Він сміється над людьми:

— Хто мене дістати хоче?!         

Хто мене зірвати хоче?!

Ну, візьми!

Грім гуркоче. Блискавиці

Грізно небо рвуть.

Він — цвіте. І тут безсила           

Бурі лють.

Злісний вітер шаленіє

І як звір реве.

Та даремні намагання —

Він цвіте!

І не підвладний бурелому,                   

Перемігши гнейс,

Відчайдушно розквітає 

  Едельвейс.                                                                              

* * *

На «Кометі-3» Остап почергово підмінив обох капітанів-відпускників, після чого його перекинули на «Комету-14», де захворів змінний капітан Карпенков, як потім у лікарні з’ясувалось — на білокрів’я.

Зимою «кометна» навігація припинялась і піти у відпустку з’явилась нагода й Остапові. Це було дуже доречно, бо 18 грудня 1976 року «лелека» приніс йому з Тамарою донечку.

Сама Тамара народилась на Стародубщині, що в Брянській області.

Колись, за Богдана Хмельницького, Стародубський козацький полк був найпівнічнішим форпостом Гетьманщини, а за часів Центральної Ради Стародубщина ще числилась за Українською Народною Республікою. І лише у грудні 1926 року рішенням політбюро ЦК КП(б)У Стародубщину було передано Російській Федерації. Нині там проживають русифіковані потомки українців, білорусів, серед яких поширені українські імена. Одне з них, Олеся, батьки вибрали для своєї доні.

Раніше, в «попередньому житті», коли народився син Натан, Остапові батьківські почуття перебували в зародковому стані. Він сприймав малюка, як абстрактного члена сім’ї, як маленького приятеля, не відчуваючи батьківської відповідальності за нього, і тільки при народженні Олесі у нього повною мірою пробудились ніжні батьківські почуття, які іноді проявлялись бурхливо і емоційно.

Доня Олеся на руках у Тамари.

І тоді в Остапа, як у поета Олександра Олеся, «з журбою радість обнялась», бо разом з цими новими для нього відчуттями він відчув невідшкодовану провину перед сином за те, що не поділився з ним своєю батьківською ніжністю тоді, коли вона була йому найбільш потрібною. І як би Остапові не хотілось компенсувати цей борг, та на превеликий жаль, уже вкотре в житті він спізнився!

Натанів «поїзд пішов» без батька і його запізнілого прозріння…

* * *

1977 рік застав Остапа у відпустці, після закінчення якої він прийняв участь у ремонті «Комети-14», на якій пізніше, весною, включився в навігацію-77 по перевезенню пасажирів і екскурсантів у згадані вище порти Північного Причорномор’я.

Якось при сильному вітрі Норд-Ості, через шторм, портнадзор відмінив рейси «Комет». Остап у парі з стармехом Миколою Бородаєм повинен був поставити «Комету-14» на якір і одночасно пришвартуватись кормою перпендикулярно до причалу у вузькому проході між двома іншими «Кометами», уже поставленими на якорі подібним чином. Звичайно така постановка судна вимагає декілька разів робити реверси то лівим, то правим гвинтом, що спричиняє небажані перевантаження кометних дизелів. У Остапа, який ретельно врахував силу вітру і інерцію судна, постановка вийшла з одного «маху», без реверсів. Тільки після того, як Остап вчасно загальмував у півметрі від причалу, завершивши маневр, Бородай перевів подих напруженого очікування зіткнення їхньої «Комети» як не з сусідніми суднами, то з причалом, а значить і з неминучими пошкодженнями корпусу. Він допитливо зиркнув на Остапа й сказав: «При такому карколомному маневрі не завадило б проявити хоч якісь емоції чи переживання, а ти ніби сидиш вдома на канапі і нюхаєш троянду…» Остап усміхнувся і відповів, що в складній ситуації не має права нервуватись, бо тоді вже точно аварії не уникнути. Стармех розповів про цей випадок капітанові Удалому, а той пішов у відділ кадрів і попросив залишити Остапа на «Кометі-14» штатним змінним капітаном, тобто капітаном другої зміни.

Так Остап став багаторічним «кометчиком» ялтинського порту.

* * *

Одного літнього дня Остапові зателефонував чоловік, представився — Володимир Пилишенко, професор Брокпортського університету, що в США — і запитав чи можна з ним побачитись. Сказав, що він приїхав з групою американських українців, а про Остапа дізнався від працівниць Українського Музею в Нью-Йорку.

— Все йде, “як по нотах”, — подумав Остап. — Можливо на цей раз я матиму справу саме з одним із тих, завербованих заокеанських сексотів, про яких його попереджав кобзарський маестро. Хоча високий статус професора повинен передбачати так же і високий інтелектуальний рівень, не сумісний з такими діями. Хай там як, але у Остапа з’явився шанс, завдяки якому він продовжить розширювати своє власне уявлення про загадковий світ української діаспори. Можливою наявністю “недремного ока” він наполегливо вчився нехтувати, без шкоди для себе, й інших людей…

Зустрівши Пилишенка на Набережній Ялти, Остап запросив професора до себе, попередивши заздалегідь дружину, яка постаралась достойно накрити стіл.

Професором виявився симпатичний і доброзичливий брюнет з коротко підстриженими вусами, не набагато старший від Остапа. Він познайомився з Тамарою і донечкою, подарував якісь сувенірчики і просив називати його Мірком, як звуть його всі друзі.

За столом Мірко цікавився проявами культурного життя українців Ялти, Остаповою бібліотекою, колекціями сувенірної зброї, монет, банкнот різних країн і епох, поштових марок. Дуже зацікавився Остаповими газетними публікаціями, слухав його бандуру, хвалив Тамарине частування. Розказував і про себе: викладає в Брокпортському університеті теорію живопису, має дружину Ірму, німкеню, має дітей від першої дружини, має такі самі уподобання, як Остап, тільки без бандури. Мірко народився в Америці, а його батько, Василь Пилишенко, родом з Волині.

Знайомлячись з Остаповими матеріалами про життя і творчість українських письменників у Криму, Мірка надзвичайно зацікавили архівні матеріали про Степана Руданського, опубліковані ялтинцем Олександром Янушем в газеті «Советский Крым»: «Библиотека Руданского», «Первый метеоролог Ялты», «Руданский – историк Крыма», «Михаил Щепкин и Степан Руданский» та інші. Мірко сказав, що із Степаном Руданським його пов’язують якісь генеалогічні корені, тому Остап подарував йому все, що його цікавило.

Перша зустріч з Володимиром Пилишенком влітку 1977 р.

і

Зустрічі з Володимиром Пилишенком стали традиційними в настуні роки.

Потім вони фотографувались і розстались щирими друзями, незважаючи ні на що. Напевне, наявність “недремного ока” Мірко відчував, бо спілкувався як людина, добре обізнана з тотальним контролем кожного кроку іноземця на теренах СРСР. Він, звичайно, про це не говорив відверто, але й не промовив жодного слова, яке могло б його “скомпрометувати” перед радянською владою. Тамарі було найлегше — про такі речі вона не мала ані найменшої уяви. Отже ніщо не могло завадити подружжю проявити до цієї щиросердечної людини такі самі щирі, дружні почуття.

Ось Міркові враження, які він описав у висланій до ялтинців новорічній листівці від 7 грудня 1977 року:

«Дорогий Остапе!

Сердечно дякую Тобі за гостину і спомини з Ялти, що дотепер гріють мене своєю добротою і щирістю. В нас цього тижня випали великі сніги — не вийти, не виїхати — отже сиджу і листа пишу. Вечорами вчу жінку і дітей колядувати, щоб на свята було з чим по людях піти, та щоб традиції різдв’яні не забувалися.

Не знаю, чи Ти отримав поштові марки з писанками? В цьому листі посилаю тобі фото…»

Далі Мірко писав про заплановану нову поїздку в Україну, писав про свою працю, просив прислати йому, при наявності, нові матеріали про Степана Руданського, передавав вітання дружині і дитині.

Забігаючи наперед, можна додати, що дружба Остапа і Мірка продовжувалась довгі роки і не припинялась після набуття Україною незалежності.

Але тоді ялтинська влада ще мала привід торжествувати: 25 грудня 1977 року замість музею Лесі Українки в будинку на вулиці Літкенса, 8, де мешкала поетеса, відкрили відділ краєзнавчого музею «Прогрессивная русская и украинская культура и литература Ялты дореволюционного периода». Цілих три зали музею заполонили експонати декількох десятків російських письменників і вчених. Серед них зовсім загубились… аж дві фотографії — Михайла Коцюбинського і Степана Руданського з коротенькими анотаціями. Маленький темний закуток, мабуть для знущання, був названий «Кімнатою Лесі Українки». А для видатного поета-романтика, приятеля Тараса Шевченка, Амвросія Метлинського, похованого, як і Степан Руданський, в Ялті, місця не знайшлося взагалі. Не згадано було ані словом про українських діячів М. Старицького, братів Тобілевичів, Я. Щоголіва, Дніпрової Чайки, С. Васильківського та цілого ряду інших, кількість яких була не меншою від російських, однаково причетних до культури Ялти і Південного Берега Криму.

Цей музей проіснував декілька місяців, а коли почала провалюватись трухлява підлога і став протікати дах, його закрили на багаторічний «довгоремонт»…

* * *

і

Дві замітки Остапа про роботу на “Кометах”. Зліва — в газеті “Моряк” (Одеса) за 01.12.1977 р. Справа — в газеті “Советский Крым” за 17.06.1978 р.

Навігація – 77 для екіпажу «Комети-14» завершилась приємним сюрпризом для Остапа — він написав замітку під назвою «Крылом волны касаясь» і подав  у одеську газету «Моряк» — друкований орган Чорноморського морського пароплавства, де вона була опублікована 1 грудня 1977 року. Після цього редакція «Моряка» попросила Остапа бути постійним дописувачем популярної серед моряків газети. Ще вагоміший сюрприз чекав на Остапа і на увесь екіпаж “Комети-14”, яка була довгий час в експлуатації і вичерпала свій технічний ресурс. У зв’язку з цим завод суднобудування «Море» в Феодосії, відповідно до заявки Ялтинського порту, прислав нову «Комету-32». Пересівши з «чотирнадцятої» на «тридцять другу», екіпаж з участю Остапа продовжив здійснювати рейси до Сочі і Одеси. Враження від роботи на новенькій, а значить і більш швидкохідній «Кометі-32» Остап виклав пізніше у замітці “Крилья над морем”, що була опублікована в газ. “Советский Крым” 17.06.1978 р.

Ілюстрація з журналу “Морской флот” за березень 1980 р.

1978 рік. Остап отримав повідомлення з Батумської морехідки про необхідність приїхати на екзаменаційну сесію. Але оскільки в Ялтинському порту не вистачало капітанів з досвідом роботи на «Кометах», начальник порту В.Тихонюк послав начальнику БМУ В. Чантурія телеграму з проханням відкласти Остапову участь у сесії на один рік пізніше.

Відповідно до існуючого положення Мінморфлоту про «робочі» дипломи, напрацьований стаж на «Кометі» давав право судноводієві поміняти свій диплом на диплом вищої кваліфікації. Подавши необхідні документи в контору капітана Одеського флоту, Остап 1 лютого 1978 року отримав диплом капітана малого плавання взамін за штурманський.

Диплом капітана малого плавання.

Крім того, в рульовій рубці кожної «Комети» була суднова радіостанція для постійного зв’язку з диспетчером Ялтинського порту і портнадзорами кожного із портів заходу судна. А оскільки напередодні посада матроса-радиста була ліквідована, обов’язки радиста покладались на капітана і змінного капітана.

15 лютого 1978 року Остап разом з іншими судноводіями закінчив портові курси операторів-телефоністів і отримав відповідне свідоцтво. Отже, навігацію-78 Остап розпочав з новими кваліфікаційними документами, як того вимагали циркуляри міністерства морського флоту, що постійно присилались в усі порти Радянського Союзу.

і

Кваліфікаційне свідоцтво  суднового оператора радіо-телефоніста з вклеєним пізніше міжнародним сертифікатом, який на двох мовах підтверджує дану кваліфікацію.

До 1978 року, складаючи іспити в Батумській морехідці, Остап, як інші студенти-заочники, звільнявся від обов’язкової щорічної переднавігаційної перевірки знань всіх судноводіїв і судномеханіків. Але цього разу, пропустивши чергову сесію в БМУ, Остап змушений був разом з рештою своїх колег повторно здавати іспити і заліки за програмою морехідних училищ з усіх предметів, включаючи навігацію, лоцію, судноводіння, двигуни внутрішнього згоряння, пожежну справу, суднову санітарію, правила попередження зіткнення суден на морі, політику КПРС — всього 18-20 пунктів у спеціальній екзаменаційній книжці судноводія.

Членами екзаменаційних комісій були провідні інженери і керівники відділів порту, а також деякі судноводії портофлоту, які мали дипломи морехідних вишів, капітанів далекого плавання. В такій ситуації щорічна переднавігаційна лихоманка з переатестацією іноді супроводжувалась зведенням рахунків або помстою начальства тим капітанам, які їм чимось не догодили. В інших випадках судноводії і механіки «переекзаменовувались» легко і просто — за пляшку коньяку. Але загалом ця переатестація досягала своєї мети — судноводій чи механік починав нову навігацію з відновленням у пам’яті теоретичних і практичних знань.

Оплата праці у моряків малого каботажу (місцевого плавання), як наприклад у кометчиків, хоча й була вищою від оплати середньостатистичного моряка портофлоту, але одночасно вона була більш ніж на порядок нижчою від оплати моряків закордонного плавання, тобто великого каботажу. Якщо кометчик заробляв під час навігації 400 карбованців місячно, то загранморяк — 2000 доларів!

Тому у радянських людей була популярною фраза: «Вони (тобто, начальство) роблять вигляд, що нам платять за роботу, а ми робимо вигляд, що працюємо». Часто на шкоду основній роботі, через низьку плату, люди шукали додаткових, так званих «лівих» заробітків, або просто … крали. На «Кометах» Остап застав добре налагоджену систему «вербування зайців», тобто запрошення на судно безбілетних пасажирів, які оплачували свій проїзд безпосередньо екіпажу. Остап в цю систему вписався легко і органічно, оскільки ще на зорі своєї морської кар’єри проявив себе як талановитий послідовник неперевершеного «зайцелова», капітана м/к «Іволга» Володі Сафонова.

Оскільки вартість квитків на кометних лініях коливалась від 50 до 100 карбованців, то по закінченню рейсу кожний член екіпажу отримував свою частку вельми істотної «свіжої копійки». А це, в свою чергу, стимулювало досить поширену у моряків-кометчиків «традицію» — закінчувати рейс в портах ночівлі «Комети» (Алушті, Судаку, Новоросійську, Сочі чи Одесі, крім Ялти) багатою вечерею-банкетом з тостами, піснями та іншим застольним фольклором.

На той час у Остапа було уже дві бандури. Одна висіла вдома серед бутафорних шабель, кинджалів, мушкетів і пістолів, а друга, «водоплаваюча», постійно знаходилась в Остаповій каюті і була окрасою суднових бенкетів. Щоправда, пам’ятаючи про те, що капітан несе відповідальність за безпеку судна, за життя екіпажу і пасажирів, Остап обмежувався тільки блюдами,  приготовленими боцманом Сашком Палагіним або матросом Дімою Бойчуком, які запивав лимонадом.

Остап після вахти в родинному колі з маленькою Олесею, Тамарою і… бронзовим козаком.

Але минала 5-денна вахта і Остап з напарниками сходив на берег для 5-денного відпочинку, звільнивши «Комету-32» для екіпажу капітана Михайла Удалого — доброзичливого, дружелюбного білоруса. Перші день-два Остап проводив у родинному колі, після чого «козакував» з капелою бандуристів Олексія Федоровича, навідувався до редакції «Советского Крыма» зі своїми дописами на теми кримської або чорноморської україніки. Але завідуючі відділеннями Тетяна Барська і Ілля Неяченко «маринували» під сукном його статті, написані «для душі» і доручали писати про соціалістичні змагання серед портовиків, що навіювало Остапові нехіть і нудьгу. В результаті за увесь 1978 рік в газеті з’явилась лише одна стаття за його підписом про кометчиків — «Крила над морем», згадана вище.

Мабуть відчуваючи докори сумління, редакція на початку наступного року все-таки опублікувала довго “мариновану” Остапову статтю “Театр малороссов”, придумавши для неї рубрику “К 325-летию воссоединения Украины с Россией”, про що буде згадано нижче.

По закінченні навігації-78 міністерство морського флоту прислало черговий циркуляр про необхідність здійснювати тимчасове сумісництво професій судноводія і механіка. Тобто кожний капітан тепер мусив оволодіти необхідними знаннями й навиками механіка і мати відповідний диплом. Так само й механік мусив доповнити свою судномеханічну професію — судноводійською. Все це на той випадок, коли капітан або механік стали би нездатними до виконання своїх функцій через хворобу або нещасний випадок. Остапового свідоцтва капітан-механіка з буксира «Смелый» було недостатньо, а в інших капітанів і такого не було. Отут би пригодився диплом Батумської морехідки, але до нього шлях загальмувався відтермінуванням екзаменаційних сесій.

У зв’язку з такою ситуацією, Чорноморське пароплавство організувало при ОМУ (Одеському морехідному училищі) 3-місячні курси. На яких кометні капітани з Одеського, Херсонського, Ялтинського і інших портів вчились на механіків, а механіки — на судноводіїв. Курси почались 12 листопада 1978 року з перервою на новорічні свята.

1979 рік. В перших днях лютого, по закінченні курсів, Остап отримав уже вкотре черговий диплом, на цей раз — судноводія-механіка четвертого класу з правом обслуговувати головні двигуни від 300 до 3500 кінських сил.

З 13 лютого до 14 травня того ж року Остап за спеціальним наказом начальника порта стажувався на «Кометі-32» в ролі механіка, а стармех Михайло Усейнов, до речі азербайджанець, виконував обов’язки капітана. Після стажування кожний повернувся до своїх попередніх обов’язків і включився у навігацію-79.

* * *

Поки Остап насолоджувався свистом соленого вітру у вухах влітку, під час літніх швидкісних «крилатих» рейсів на «Кометі-32», а в зимові місяці «протирав штани» на механічних та інших курсах, його кобзарський панотець Олексій Федорович Нирко «витрушував пилюку» з давніх документів і газетних підшивок в Кримському обласному державному архіві. Він накопіював цілу теку матеріалів про життя української громади в Ялті з 1880-х років до Першої світової війни і поділився дублікатами копій з Остапом на випадок, якби з його копіями щось сталося.

Познайомившись з Атлантидою архівної україніки Ялти, Остап вибрав усі газетні рецензії на виступи «театра малороссов», як газетярі називали Ялтинський український театр. Потім скомпонував велику статтю, яку «Советский Крым» опублікував 28 січня 1979 року під назвою «Театр малороссов». В статті йшлося про те, що цей театр виник в Ялті після того, як тут відбулись в 1885 році гастролі театральної трупи славетного українського письменника і театрала Михайла Старицького і пізніших гастролей труп відомих корифеїв українського театру М. Садовського, М. Кропивницького, П. Саксаганського. Театральні діячі і актори П. Націлевич і М. Азовська тоді ж почали організовувати в Ялті український аматорський театр, який згодом доріс до статусу професійного і діяв аж до буремного 1917 року і навіть у пізнішому вихорі війни.

 Стаття “Театр малороссов” — одна із сторінок ялтинської україніки.

Підписавшись під статтею «О. Кіндрачук, член Товариства охорони пам’яток історії і культури», Остап не здогадався навіть згадати про те, що заслуга в появі цієї сенсаційної для Ялти статті належала Олексієві Федоровичу…

І маестро образився!

Коли до Остапа «дійшло», що він порушив журналістську і людську етику, він мало не провалився від сорому. Але вчитель не належав до злопам’ятних людей і після першого ж Остапового вибачення «забув» про його промах, але зробив зауваження, що назва «Український театр в Ялті» для статті була б доречнішою від колоніально-меншовартісних «малороссов».

* * *

На зиму прийшла нова вказівка з мінфлоту: «Всім капітанам і механікам «Комет» необхідно підвищити кваліфікацію в управлінні судном із застосуванням радіолокатора». В результаті останні два тижні 1979 року Остап з усіма колегами-кометчиками провів на радіолокаційному тренажері Одеського порту. 29 грудня 1979 року Остапові вручили чергове свідоцтво, цього разу — з радіолокації в судноводінні, а 30 грудня він уже прикрашав новорічну ялинку разом з Тамарою і донею Олесею.

Свідоцтво про завершення радіолокаційного тренажера.

1980 рік. В січні Ялтинський порт отримав ще одну «Комету» з номером 43, капітаном якої був призначений Володимир Богачов — той самий, з яким Остап робив свої перші кроки капітана-кометчика на «Кометі-3». Пам’ятаючи це, Богачов на початку навігації-80, у травні, через відділ кадрів добився переведення Остапа з «Комети-32» змінним капітаном на «Комету-43», поставивши капітану Удалому, у відповідності з кометною «традицією», грандіозний могорич, щоб той не образився за переманювання його напарника до себе.

У Батумську морехідку знову була послана депеша про необхідність чергового перенесення екзаменаційної сесії Остапа у зв’язку з дефіцитом капітанів на «Кометах». Але на цей раз начальник заочного відділення Михайло Рабінович прислав Остапові повідомлення про відчислення з БМУ. Однак, через скажений ритм праці на швидкісній «Кометі», калейдоскопічну зміну чорноморських портів і портпунктів від Потьомкінських сходів у Одесі, через похмурі гарматні равеліни Севастополя, величні фортеці Судака і Кафи, до обкутаних туманами маяків Новороссійська, Туапсе і Сочі, Остапове прощання з Батумською морехідкою і керівником-євреєм відбулось легко, просто і непомітно.

Серед численних Остапових захоплень було й сильне зацікавлення етнографією, затамувати яке йому допомагали об’ємні грубезні фоліанти із серії «Народы мира», що виходила друком в Московському інституті ім. Міклухо-Маклая, петербурзький двотомний раритет XIX століття німецького професора Ратцеля «Народоведение» та регулярна підписка на український журнал «Народна творчість та етнографія». Внаслідок цих самоосвітніх студій у Остапа постійно виникало бажання з’ясувати етнічне походження всіх його знайомих, колег, начальників тощо, дошукуючи в них можливих українських коренів.

Якщо, наприклад, на «Кометі-3» працювали в основному росіяни, на чотирнадцятій і тридцять другій — росіяни і білоруси, за винятком єдиного українця стармеха Бородая, який не володів рідною мовою, то на «Кометі-43», крім росіян, українцями виявились стармех Василь Лук’янчук. Старший моторист-матрос Бєльський, матрос-буфетчик Дмитро Бойчук, українець з Алтаю змінний механік Михайло Лисоконь, українець з Хабаровського краю Іван Черненко. З ними, і навіть з двома останніми, Остап залюбки спілкувався по-українськи, чим у капітана Богачова заробив собі напівжартівливу кличку «націоналіст». А взагалі, не так напівжартівливу, як напів… погрозливу, бо Володимир Богачов всюди підкреслював свою відданість КПРС, членом якої він був з юних років, а партія ця, як відомо, обожнювала «стіраніє національних особєнностєй» і «сліяніє в новую історіческую общность — совєтскій народ».

У вересні 1980 року літня навігація для «Комет» закінчилась і серед них «сорок третя» вирізнялась найкращими економічними показниками, що, зрештою, для новенького судна було закономірно. Остап підсумував результати навігації на «Кометі-43» в статті «Экзаменует море», яку «Советский Крым» опублікував 13 вересня. Секретар парторганізації Фіронов, який прийшов у порт замінити на цьому посту Ємельянова, розкритикував Остапа за те, що він, підкреслюючи у статті заслуги і досвід капітана Богачова, не згадав про ідейну складову успіхів свого екіпажу, оскільки вагомі досягнення можливі тільки завдяки самовідданому керівництву партійної організації і попросив у майбутньому врахувати його «замєчаніє». Остап «смиренно» подякував Фіронову за «суттєву» підказку, а в душі був дійсно щиро вдячний парторгу за те, що він, на відміну від Ємельянова, і не збирався «примучувати» Остапа до членства в компартії. Можливо, небажання бачити Остапа комуністом виникло в нього після консультацій з Богачовим.

Стаття “Экзаменует море” з портретом капітана “Комети-43” Володимира Богачова.

В жовтні всі «Комети» були підняті на кільблоки для профілактики й ремонту за винятком «Комети-43», для якої капітан Богачов добився дозволу, заради експерименту, спробувати працювати на екскурсіях і морських прогулянках до Судака, Алушти, Ластівчиного гнізда, Кастрополя, Алупки в період постійних зимових штормів. Так Остап зі своїм екіпажем працював до нового року на маршрутах, які він освоїв ще на м/к «Іволга» з незабутнім капітаном Сафоновим. Зимою штормової романтики було багато, а от пасажирів і доходів — мало. Тож новорічні свята екіпаж відзначав, піднявши на кільблоки і «Комету-43».

1981 рік. В зв’язку з новими вимогами мінморфлоту, Остап разом з усім командирським складом інших «Комет» з 5 січня по 4 березня знову був на курсах при ОМУ аж по двох профілях одночасно. По першому профілю 16 лютого Остап отримав Диплом 11/81 судноводія-механіка більш високого третього класу взамін за попередній — четвертого класу. А 4 березня Остап поповнив вже й без того солідну колекцію черговим свідоцтвом про чергове підвищення судноводійського фаху.

і

Чергові посвідчення безперервного підвищення морської кваліфікації.

Під час курсів Остапові колеги у вільні години пиячили, а він натомість зачастив до редакції газети «Моряк», де його зустрічали надзвичайно прихильно і вручили перелік тем і рубрик, відповідно до яких він мав би прислати свої дописи з Ялти. Для заохочення вже 30 січня 1981 року «Моряк» надрукував розширений варіант Остапової статті з «Советского Крыма», назвавши її «Экзаменатор — море», а 13 березня — ще одну статтю, написану Остапом «для душі», яку він і не сподівався бачити надрукованою: «О чём умолчал экскурсовод».

9 квітня 1981 року профспілковий порткомфлот Ялтинського порту за хорошу роботу в навігації-80 дав сімейну путівку для відпочинку в Міжрейсовому санаторії Одеського порту Остапові, дружині Тамарі і доні Олесі. Остап знайомив домочадців з містом, бо почувався у Одесі, як риба в воді. Потім він згадав популярну на рідній Котиківці народну приказку: «Кому що, а курці просо» — і поніс в редакцію газети «Моряк» декілька дописів, не забувши подякувати за публікацію «позапланової» статті «О чём умолчал экскурсовод», яку в «Советском Крыму» категорично відмовились друкувати. В ній йшлося про повстання козаків-невільників, очолене запорізьким гетьманом Самійлом Кішкою в Євпаторії і подібні успішні повстання в Балаклаві й Мармуровому морі на галерах турецького флоту. Перераховувались визвольні морські походи запорожців на невільницькі ринки Криму й Туреччини. Говорилось про участь козацьких флотилій у російсько-турецьких війнах за Північне Причорномор’я, наголошувалось на тому, що в Румунії, в Росії — на Таманському півострові, є пам’ятники запорозьким мореплавцям, а в чорноморських портах України немає не те що пам’ятника, чи хоча б меморіальної дошки, але й на морських туристичних маршрутах замовчуються найгероїчніші сторінки історії українського мореплавства.

Вирізка з газети “Моряк” (Одеса) за 13.03.1981 р. про “мовчання екскурсоводів”.

Після цього візиту до редакції газета «Моряк» стала друкувати Остапові статті і замітки одну за одною. 17 квітня 1981 року з’явилась замітка «Черноморец и другие» про спортсменів Ялтинського порту. 8 травня — «Зимние маршруты Комет», про експериментальні рейси «Комет» в умовах зимових штормів.

5 травня 1981 року в редакції Остапові вручили посвідчення № 35 «Громадський кореспондент газети “Моряк”». Показавши це посвідчення ялтинським газетникам, Остап отримав і від них посвідчення за номером 50 позаштатного кореспондента газети «Советский Крым».

Посвідчення громадського і позаштатного кореспондента двох газет.

* * *

У травні 1981 року Остаповим багаторічним співмешканцям Нікіфоровим, які стали вже зовсім старенькими, надали окрему однокімнатну квартиру в іншому будинку. Остап і Тамара отримали їхню кімнату, яку переобладнали в спальню, а свою — в світлицю. Проте з роками, через невгамовну любов Остапа до книжок, як світлицю, так і спальню, й навіть коридорчик, заполонили стелажі з світовою й українською літературною класикою, історичною, етнографічною, дитячою літературою, виданнями образотворчого, прикладного мистецтва тощо. Одним словом — “не квартира, а бібліотека” — констатувала Тамара.

А тим часом газета «Моряк» продовжувала публікувати Остапові дописи. 19 червня 1981 року — стаття «Позвало море» про романтичні мотиви в роботі ялтинських кометчиків і про власний шлях автора до морської професії. 14 серпня — замітка «Юным мечтателям» про морську профорієтацію ялтинських школярів і шефство над ними моряків Ялтинського портофлоту, участь в якому, до речі, Остап так же приймав.

Ця світлина засвідчує, що Остап заохочував ялтинських школярів до оволодіння морськими професіями не лише через пресу, але проводив з ними й практичні заняття.

Навігація-81 проходила в умовах дуже щільного розкладу руху «Комет», складеного зам. начальника Ялтинського порту Євгеном Лихачовим. Внаслідок цього розкладу, хронічне недосипання і перевтома стали справжнім лихом для кометчиків. Капітани й механіки, начитавшись Остапових дописів у «Советском Крыму» й «Моряку», звернулись до нього з проханням дати розголос всім їхнім проблемам в газеті «Моряк». Зібравши всі пропозиції й зауваження колег, Остап подав у редакцію газети «Моряк» велику статтю «Трудные мили крилатого флота», яка була надрукована 25 вересня 1981 року. Незважаючи на схвальні відгуки моряків не тільки Ялтинського, але й Одеського й Сочинського портів, стаття викликала озлоблення Ліхачова, який кожного разу, зустрічаючи Остапа, люто цідив крізь зуби: «Піс-с-с-сатєль!».

Остапова стаття про “кометні” проблеми в газеті “Моряк” 25.09.1981.

Невдовзі Остапа викликали в портове відділення водної міліції, куди він ішов, чекаючи найгіршого.

— Ну, думав Остап, «пришиють» мені якесь «діло»!

Однак вийшло навпаки. Виявилось, що і в водної міліції так же є купа проблем, список яких передали Остапу й попросили написати про них в газету «Моряк».

30 жовтня1981 року була опублікована замітка «Люди долга», за яку редакція «Моряка» прислала в Ялтинський порт грошову премію для автора. Щоб закріпити дружбу з міліцією навічно, Остапів напарник, капітан В. Богачов, будучи неабияким шанувальником давньогрецького божка Бахуса, пропив цю премію разом з міліцейським начальством, звичайно, з дозволу Остапа, але без його участі, бо він був на вахті, в рейсі.

Після літньої навігації-81, як і минулої зими, всі «Комети» стали на ремонт, а «Комета-43» до нового року здійснювала морські екскурсії на лінії Ялта – Судак, добившись на цей раз рентабельності.

Скориставшись тим, що при очікуванні екскурсій, у екіпажу були години вільного часу, Остап намалював велику карту Чорного моря і стрілками зобразив на ній морські походи XVII-XIX століть запорозьких, задунайських, чорноморських козаків, повстання полонених козаків на турецьких галерах серед моря або в портах Османської імперії, зазначивши імена козацьких ватажків, роки подій. Карта була виставлена на видному місці в пасажирському салоні і постійно провокувала зацікавлення пасажирів і екскурсантів, що змушувало екскурсоводів, зациклених виключно на «славє руського флота», урізноманітнювати свої розповіді ще й українською козацькою славою.

Оскільки виготовлена Остапом більш детальна карта морських походів запорізьких, задунайських і чорноморських козаків, а так же повстань українських невільників на турецьких галерах не збереглася, тут для наглядності  подана пізніша подібна карта з української Вікіпедії.

Саме на це й розраховував Остап, публікуючи статті в «Советском Крыму», «Моряку» і складаючи карту козацької мариністики.

Зате вдома, спілкуючись з дружиною Тамарою, Остап так і не досягнув успіху в спробах її «українізації». Пам’ятаючи, як в суді, при розлученні, перша дружина Ліля дорікнула йому за «насильницьку українізацію», він з Тамарою розмовляв по-українськи, а вона відповідала по-російськи. Їхні діалоги нагадували виступи повоєнних естрадних коміків — російськомовного Штепселя і україномовного Тарапуньки. І такий «статус кво» зберігся на всю решту життя…

Всю свою українізаційну енергію в родині Остап спрямував на донечку Олесю і вона, як і батько, розмовляла з ним і його друзями по-українськи, а з мамою і всіма іншими, навіть не помічаючи, переходила на російську мову. Особливо тішило Остапа те, що почувши звуки бандури, доня швиденько знаходила свою іграшкову бандурку і, прилаштувавшись біля батька, пробувала йому підспівувати, витягаючи шию так, щоб заглянути йому в очі і прочитати в них його одобрення. Згодом і Тамара навчилась співати українських пісень, охоче читала що-небудь цікаве по-українськи, а при гарному настрої і спілкувалась з україномовними гостями українською.

* * *

В грудні 1981 року до Ялти приїхала на гастролі Львівська самодіяльна капела бандуристів «Заспів», керована приятелем Олексія Нирка, видатним львівським бандуристом Богданом Жеплинським, який у 1950 році був репресований разом з братом Романом і в таборах Томської області створив Сибірську капелу бандуристів-каторжан, про що згадувалось на початку цього літописання.

Дружні стосунки Остапа з Богданом Михайловичем, започатковані під час цих гастролей, залишились теплими і щирими на все життя.

1982 рік, як і всі попередні, Остап зустрів у родинному колі разом зі своїми добрими сусідами, щирими українцями Буксирами, Звіздоглядами і Сельвінськими, але на цей раз вперше без своїх багаторічних співмешканців Нікіфорових.

Почався цей рік для Остапа хвалебною публікацією в першому номері газети «Моряк» під назвою «Романтик скорости», в якій кореспондент Галина Полонська підсумувала його внесок в трудові досягнення ялтинських моряків за ввесь період перебування в порту, включно з роботою на крилатих «Кометах». Як приклад для наслідування, авторка схвально описала Остапове захоплення історією і кобзарським мистецтвом.

Стаття в газеті “Моряк” №1 1982 р.

Хоча газета «Моряк» виходила російською мовою, але Полонська і всі інші працівники редакції розмовляли з Остапом по-українськи. На Остапове запитання, чи не могла б газета «Моряк» частину свого тиражу дублювати українською мовою, як це практикує, наприклад, обласна газета в Сімферополі «Крымская Правда», Полонська відповіла негативно. Вона сказала, що «Моряк» є друкованим органом Чорноморського пароплавства, тобто структурної частини міністерства морського флоту СРСР, що знаходиться у Москві. Отже газета для моряків українською мовою можлива тільки при умові набуття Україною незалежності, а оскільки це неможливо, то й «про мову не може бути мови»…

У 1990 році виявилось, що незалежна Україна можлива, а от газета «Моряк» так і не набула статусу україномовної. До речі, й «Крымская Правда» анулювала свій український дубль уже в незалежній Україні!..

Замислюючись над цим феноменом, Остап шукав причини стійкої російськомовності преси в етнічному складі редакцій. І в «Крымской Правде», і в «Советском Крыму», і в «Моряку» ключові посади крім росіян і українців найчастіше, на Остапове здивування, займали євреї, а вони, як він дізнався зі своїх історичних студій, на відміну від інших нацменшин, віддавна, і в Польській Речі Посполитій, і в Російській Імперії служили вірою і правдою лише панівним, титульним націям. Щоправда, значна їх частина і пізніше, у вільній Україні, ще довго не схилялась на її сторону. Але тоді, в 1982 році, до якихось конкретних висновків Остап ще «не доріс», і тому причин для здивування вистачало й у пізніші роки…

15 лютого 1982 р. в Клубі моряків Ялтинського порту відбувся великий концерт самодіяльності, про що 17 лютого газета «Советский Крым» повідомила у замітці: «Не скучно в клубе». В числі моряків-аматорів виступив і Остап з бандурою, за що був нагороджений бурхливими оплесками  портовиків.

Вирізка з газети “Советский Крым” за 17.02.1982 р.

У набитому публікою залі Остап вирізняв обличчя своїх «сокометчиків», друзів, серед яких було чимало українців, хоча росіян — більше. Були там і білоруси, вірмени, пару караїмів. Але всі — в глибині залу. А завершились «етнічні спостереження» Остапа переднім рядом крісел, які займало портове начальство. І знову Остап був вражений. В центрі сидів один-єдиний українець, начальник порту Василь Іванович Тихонюк, який, слухаючи Остапові пісні під бандуру «Ой на морі хвиля грала», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Накрутили кучері дівчата», розчулено витирав хусточкою вологі очі, а начальники відділів і служб, що сиділи зліва і справа від нього, знову таки, в більшості євреї, влаштовували овації буцім-то Остапові, але чомусь дивлячись на свого шефа…

* * *

Остапові досягнення  на ниві журналістики в 1982 році виявились досить скромними. 26 лютого в газеті «Моряк» надрукували його замітку «О тех, кто рядом» про жінок, які працюють на суднах Ялтинського портофлоту і в берегових службах. А потім, аж під кінець навігації, 27 серпня ця ж газета помістила його статтю «Новостройка у мыса Филори», про побудову на схід від Ялти нового вантажного порту, який давав змогу Ялтинському порту в центрі Ялти позбутись вантажних операцій, що завдавали курортові екологічних проблем.

І аж восени, 15 вересня, в «Советском Крыму» з’явилась Остапова стаття «Море зовет» про відкриття в ялтинських школах класів морської профорієнтації.

Напружена праця на «Кометі-43» під час навігації-82 поглинала багато часу і сил, тож Остапові було не до журналістської романтики. Щоденна зміна маршрутів: Судак — Севастопіль, Севастопіль — Сочі, Алушта — Одеса, Ялта — Феодосія, сотні перевезених пасажирів, часта зміна погоди від дзеркального штилю й спеки до чотирибального шторму і дощової зливи. Крім того, 3-4 рази за літо кожну «Комету» екіпаж був забов’язаний вночі, за рахунок сну, щоб встигнути в черговий рейс, підняти в порту на кільблоки, щоб почистити корпус і крила від водоростей і ракушок, які негативно впливали на швидкість судна. А ще ж були, згадувані раніше, щовечірні бенкети, які ставали причиною багатьох аварій, що траплялись з «Кометами». Ще б пак — кількість спожитого алкоголю наводила на думку, що завтра, напевне, має наступити кінець світу для «кометчиків», а тому їм звечора за пиятикою втрачати вже було нічого. Остапа від цього лиха рятувала бандура. Зачувши її звуки, на «Комету» заходили послухати моряки із сусідніх суден, службовці вокзалів, в результаті ранком Остап починав рейс не з головним болем і нудотним похміллям, як інші, а свіжим і бадьорим. Остап навіть не намагався боротись з цією кометною традицією, бо «кометчики» всіх, хто пробував перешкодити їхній пиятиці, сприймали як ідейного ворога. «Непьющий человек — или шпион, или подлец», — казали вони.

Як тільки з настанням осені навігаційна напруга йшла на спад, у вільні від вахти дні, а потім і під-час зимових відпусток, боцман «Комети-43» ставав для кометчиків і моряків багатьох інших суден персоною номер один. Саша Палагін володів неперевершеним талантом заробляти непогані гроші на виноградниках і виноробних підприємствах Великої Ялти. Навіть «великий комбінатор» Сафонов охоче йшов рядовим робітником у палагінську так звану «виноградарську» бригаду.

Боцман комплектував свою бригаду працівниками двох категорій: в першу входили реальні робітники, які виконували реальну роботу, а в другу — так звані «мертві душі», які на роботу не ходили, а з’являлись лише в день видачі зарплати.

Справа в тому, що тоді на виноградарських підприємствах і винзаводах зарплату нараховували тільки до так званого «потолка», незважаючи на об’єм виконаної роботи. Начальство маніпулювало нормами виробітку так, щоб «потолок» не перевищував, наприклад, 200 карбованців у місяць на одного робітника, хоч той виконував об’єм роботи вдвічі більший. У Палагіна заробітчани виконували максимальний об’єм робіт, інколи по дві, а то й три звичайні норми, не зважаючи на час: коли треба — 10 або навіть 12 годин на добу.

І тоді в табелі, що подавався в бухгалтерію, Палагін всю виконану роботу рівномірно роззосереджував на прізвища 10-и реальних виконавців і на «мертві душі», яких налічувалось втроє більше. У кожної «мертвої душі» Палагін за попередньою домовленістю забирав 85% отриманої суми, залишивши їй 15%, як нагороду за автограф у платіжній відомості. Уся сума, отримана від «мертвих душ», ділилась між десятьма реальними робітниками, бригадиром підприємства, бухгалтером тощо. Всі залишались задоволеними й щасливими!

Тож Остап разом з своїм екіпажем, капітанами інших «Комет» і, звичайно ж, Володею Сафоновим, займались забиванням колів у грунт, натягуванням дротів на ці коли для підтримки виноградних кущів, обрізанням лоз на виноградниках радгоспу «Василівка» і виноробних господарств «Масандра», «Магарач». Часто виконували будівельні й різні технічні роботи в самих винзаводах, де мали необмежені можливості дегустації всіх кримських вин. Крім того, Володя Сафонов навчав усіх бажаючих користуватись індивідуальним гумовим шлангом, щоб ним націдити з бочки у гумову медичну грілку літр або й два улюбленого вина, прилаштувати її непомітно в пазуху і з привітною усмішкою вийти з території заводу повз зірких охоронців соціалістичного майна.

Якщо до цього Остап інколи вживав символічних «п’ять крапель» в компанії «кометчиків», то саме там, серед цього винного різноманіття й багатства, щоб не втягнутись в прірву безпробудного пияцтва, Остап вирішив остаточно скористатись прикладом Юрія Іллєнка, який колись гостював у нього з Іваном Миколайчуком і не пригубив ні однієї чарки. З того часу Остап майже не зрадив тверезому способові життя.

29 серпня 1982 року у Остапа сталась знаменна подія. Його зустрів син Натан і сказав: «Поздоровляю, батьку! Віднині ти — ДІД! Бузьок приніс нам з дружиною синочка, а твого внука, якого ми назвали православним іменем Кирило!».

Якраз на той час, 10 листопада 1982 року, помер головний геронтократ і творець економічного застою в Радянському Союзі Леонід Ілліч Брежнєв, а з ним померла і його ідея нової етнічної спільноти «совєтского народа». Саме ця гіпотетична «спільнота» найбільше тривожила Остапа в його «етнічних студіях», бо була придумана для того, щоб “поглинати” неросійські народи СРСР.

А ще тієї ж осені стався цікавий випадок з Остаповою малою донечкою, яку Тамара брала з собою на своє нове місце роботи у висотному будинку, де вона влаштувалась працювати механіком-ліфтером. Олеся подружилась із сусідською дівчинкою-ровесницею Лєною, гралась з нею поряд з Тамариним кабінетом і розказувала їй про чарівну країну під назвою «Україна», про яку вона дізналась із татових пісень, виконуваних під бандуру. Скориставшись погожим осіннім днем, Олеся підмовила Лєну піти пішки «на Україну», яка в уяві доньки знаходилась десь зовсім поряд, на північній окраїні Ялти. Вони забрели в тупіковий провулок біля Вірменської церкви, де їх розгублених і переляканих випадково зустріла подруга Лєниної мами і відвела дітей додому.

Ця пригода стала для Остапа поштовхом до рішення показати справжню Україну не тільки Олесі, але й Тамарі. Він вирішив пожертвувати цього разу «виноградними» заробітками, і, приурочивши свою відпустку до Тамариної, повіз їх до рідного села Котиківки, до своїх рідних, за якими вже й сам скучив до щему в грудях.

Познайомившись з дідом Юрою, бабою Доцею, вуйками Дмитром і Богданом (Остаповими братами), вуйком Миколою і вуйною Ганною та їхнью внучкою Оксаною, з якою Олеся моментально подружилась і вигукнула по-українськи «Ну й чудеса! В Ялті всі розмовляють по-російськи, лише татко по-українськи, а у вас, на Україні, всі розмовляють по-українськи і лише мама — по-російськи!».

Два тижні відпустки пролетіли, як два дні!

«Кровавилось серце» (як в пісні) в Остапа, в Олесі, та й в Тамари теж, коли довелось прощатись з щиросердечною ріднею з Котиківки і повертатись до ялтинського метушливого життя.

Новий 1983 рік Тамара і сусіди, як завжди, зустріли дзвоном фужерів з шампанським і лише Остаповий фужер «дзвенів» з газованим лимонадом…

До березня «Комета-43» перебувала на ремонті. Тут 5 березня Остапа, в честь його 25-річного стажу роботи в Ялтинському порту було нагороджено «Почесною горамотою» за довготермінову працю і активну участь у громадському житті порту.

Відзначення 25-річного робочого стажу Остапа в Ялтинському порту.

* * *

10 березня Ялтинська капела бандуристів була запрошена в Сімферополь на шевченківське свято, яке проводилось в Кримському державному університеті з ініціативи декана кафедри української мови Євгена Регушевського. На виступі у концерті разом з Остапом брала участь і його шестирічна донечка Олеся. Він виконав на бандурі пісні на слова Т. Шевченка «Світе тихий, краю милий», «Гей, літа орел, літа сизий», а доня продекламувала «Поему про Кобзаря» (автор Олекса Гуреїв), а потім — Шевченків вірш «У перетику ходила» і заробила найтриваліші оплески студентів і викладачів.

Адже, коли жартівливі слова про любощі декламує доросла людина, це — одне, а коли шестирічна дитина, то реакція публіки бурхливіша:

«У перетику ходила по оріхи,

Мірошника полюбила для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

Обернеться, поцілує

Для потіхи…»

Присутній на святі фотокореспондент «Кримської правди» удостоїв Олесю її зображенням і розповіддю про неї в газеті за 27 березня 1983 року: «Слово про Кобзаря».

Замітка про ялтинських бандуристів з фотографією наймолодшої учасниці капели Олесі Кіндрачук в газеті Кримська правда за 27.03. 1983 р.

Коли виснажливі вахти-п’ятиденки на «Кометі-43» змінювались на п’ятиденні відпочинки, Остап заповнював їх не тільки відпочинком в родинному колі, а й бандурою — «дружиною вірною». Тамара говорила сусідам: «Бандура — це його (тобто Остапова) дружина номер один, а мені приходиться задовольнятись другим номером!..»

23 квітня в Бахчисараї відбувся черговий семінар керівників капел і ансамблів бандуристів під керівництвом О. Ф. Нирка. В палаці культури і музичній школі разом з іншими бандуристами в концертах брав участь і Остап. А потім всі учасники семінару поїхали у село Холмівці, що під Бахчисараєм, на могилу видатного українського кобзаря Євгена Адамцевича, автора знаменитого «Запорозького маршу», і вшанували його пам’ять кобзарським концертом. Цю подію «Советский Крым» відзначив заміткою «Звучит бандура», а в «Крымской правде» замітку «Вшанували кобзаря» опублікував сам Олексій Нирко, дебютувавши таким чином на ниві журналістики.

Наприкінці серпня 1983 року в Києві проходив IX Міжнародний з’їзд славістів і приурочений до нього етнографічний ярмарок, що проходив у музейному селі-скансені Пирогове під Києвом, на який була запрошена і Ялтинська капела бандуристів О. Ф. Нирка, в тім числі і Остап з Олесею. Остап окремо від капели виконував українські народні пісні, а Олеся в проміжках між ними в українському костюмі, привезеному з рідної Котиківки, декламувала вірші Т. Шевченка і С. Руданського. Особливо їй вдавався вірш «Ахмет III і запорожці», який вона супроводжувала акторською мімікою і жестами. В Ялту обоє повернулись з «трофеєм» — «Грамотою» IX Міжнародного з’їзду славістів. На жаль в грамоті не згадана участь Олесі, натомість збережена незнищенна радянська традиція оформляти всі нагородні грамоти зображенням Леніна…

Пам’ять про етнографічний ярмарок 10-11 вересня.1983 р. у Києві.

Перед цією подією 1 вересня 1983 року Олеся пішла в 1-й клас Ялтинської школи № 10 з російською мовою навчання, бо української не було.

* * *

13 жовтня 1983 року здійснилась Остапова журналістська мрія: газета «Моряк» опублікувала його об’ємну, на цілу газетну сторінку, історичну розвідку «Море и… бандура». В ній йшлося про сторінки історії кобзарського мистецтва, пов’язані з морськими походами запорізьких і чорноморських козаків, відображених в кобзарських думах і піснях, пов’язані з невільницьким циклом чорноморського епосу українського народу. Досліджувалась діяльність кобзарів у причорноморських містах України, Криму, Кубані від давнини і аж до продовження кобзарських традицій Олексієм Федоровичем Нирком.

Стаття “Море і… бандура” в газеті “Моряк” (Одеса) за 13.10.1983 р.

* * *

Оскільки цієї зими «Комета-43» не приймала участі в зимовій навігації, її поставили на кільблоки поряд з іншими «Кометами», а члени екіпажу розбрелись — хто у виноградарську бригаду боцмана Палагіна, хто де інде. А Остапа тимчасово направили на новий буксир «Ялтинец» змінним капітаном-механіком. Капітаном буксира був Тарас Захарович Лободюченко, який втішив Остапа своєю привітністю і щирою українською мовою, якою він розповідав про свої родинні козацькі корені.

На цій посаді Остапа застала радісна подія: 5 грудня 1983 року дружина Тамара народила сина, якого назвали Назаром в пам’ять про те, що колись на сцені котиківської «Читальні» Остапів тато Юрій грав роль Назара Стодолі в однойменній п’єсі Тараса Шевченка.

1984 рік. 6-го січня в Ялтинському театрі ім. А. П. Чехова відбувся урочистий вечір, присвячений 150-річчю Степана Руданського. У концертній програмі виступали аж дві ялтинські капели бандуристів, заснованих Олексієм Федоровичем Нирком: студентська ім. С. Руданського і дитяча «Кримські проліски». Остап грав і співав у складі капели та виконав сольний номер «Повій, вітре, на Вкраїну», а Олеся, це вже стало традицією, в проміжках між піснями виконала з притаманними їй акторськими нюансами вірші С. Руданського «Вовки» та «Ахмет III і запорожці».

і

Вверху — 06.01.1984 р. Сольний виступ Остапа і Олесі в ялтинському театрі Чехова на вечорі, присвяченому Степану Руданському. Нижче — у Олесі 05.12 1983 р. з’явився братик Назарко, її майбутній колега-бандурист.

13 лютого десь там, у Кремлі, відбулась чергова зміна найвищого керівництва Радянського Союзу — почившого Ю. Андропова, який був одночасно і шефом КГБ, заступив К. Черненко.

Остаповий Внутрішній Голос натякав про якісь глухі сейсмічні поштовхи в політичному житті країни, осмислити які Остапові ще було не під силу. Та й часу на осмислення не було, бо, повернувшись з буксира «Ялтинець» знову на «Комету-43», Остап з головою поринув у шалений ритм навігації-84 з її романтикою швидкості і традиційними бенкетами в різних портах Причорномор’я, крім Ялти.

Пронюхавши про масштабні «ліві» доходи кометчиків від пасажирів-«зайців», зам. начальника порту Є. Ліхачов найняв бригаду контролерів, які зустрічали судна в портах Ялти, Севастополя й Одеси і ретельно перевіряли наявність квитків у пасажирів при виході на причал. Але, оскільки контролерів було небагато, 4-5 чоловік, а «Комет» — 7, то вони не встигали перевіряти всі судна, а тим більше всі рейси. Та й крім того дехто з них виявився ласим до «лівої копійки», і таких просто включали в «долю» при розподілі «калиму» наприкінці робочого дня.

Щоб якось спекатись докорів свого Внутрішнього Голосу, що намагався достукатись до Остапового сумління за його причетність до аморальних крадіжок, якими фактично були «заячі операції», він нагадував непрошеному Голосові про те, що все суспільство “зрєлого соціалізма” від колгоспника й робітника до високого начальства вражене хворобою клептократії, і про своє традиційне ставлення до радянської влади, яка за своєю суттю була клептократичною  — це по-перше. А по-друге, Остап посилався на прочитані книги, які в юності сформували його світогляд. Якщо, наприклад, книги Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Джека Лондона тощо, виховали Остапа як майбутнього моряка і дослідника історії українського мореплавання, то такі автори, як Рафаель Сабатіні чи Луїс Стівенсон, запустили у його ще недосфомовану свідомість вірус піратської безшабашності, авантюризму і жаги гострих відчуттів.

Поки Внутрішній Голос «перетравлював» Остапові аргументи, він, знаходячись з механіком в рулевій рубці за штурвалом «Комети» під час багатогодинного рейсу, на всю горлянку підспівував популярному бардові Володимиру Висоцькому, чий голос линув з динаміків магнітофону.

Четыре года рыскал в море наш корсар.

В боях и штормах не поблекло наше знамя,

Мы научились штопать паруса

И затыкать пробоины телами.

За нами гонится эскадра по пятам.

На море штиль, и не избегнуть встречи.

Но нам сказал спокойно капитан:

“Еще не вечер, еще не вечер!”

До речі, аудіозаписи В.Висоцького в той час поширювались «від Москви до самих до окраїн» з швидкістю степової пожежі. Чого в них тільки не було: і ГУЛАГівські замальовки:

«Вчера мы хоронили двух марксистов,

Мы их не накрывали кумачом.

Один из них был правым уклонистом,

Второй, как оказалось, ни при чем.»

Або сексотівські реалії щоденного життя:

«…Но в составе делегацый

С вами едет личность в штатском

Завсегда»

Саме пісні Висоцького давали найбільшу змогу Остапові і його сучасникам чіткіше відчути оті самі підземні сейсмічні зрушення у враженій брежнєвським застоєм імперії, пройнятись передчуттям прийдешніх змін.

14 жовтня 1984 року Остап вдруге став дідом, бо у його сина Натана «знайшовся у капусті» ще один Остапів внук Іванко…

14 листопада 1984 року Остап і Олеся виступали в Клубі моряків і від розчуленого начальника порту В. І. Тихонюка отримали «Грамоту» і грошову премію.

і

14.11.1984 р. Клуб моряків: Остап –бандурист, Олеся — декламатор, і… “Грамота” на двох.

З початком зими — знову праця на виноградниках інституту «Магарач» у бригаді боцмана Палагіна.

1985 рік розпочався з традиційного профілактичного ремонту «Комети-43», який для Остапа, як і для інших командирів, урізноманітнювався не менш традиційною, обов’язковою, щорічною, кількатижневою переекзаменацією професійних знань судноводія і, за сумісництвом, судномеханіка.

Потім — чергова навігація-85 з її напружено-виснажливими 5-денними рейсами-вахтами, з калейдоскопом вражень від Одеси до Сочі.

Зате у вільні від вахт «п’ятиденки» Остап знову отримував можливість «розкошувати» в родинному колі, не забуваючи про бандуру, кореспондентське перо та інші потреби для душі.

25 січня 1985 року відбулась звітно-виборча конференція Ялтинського відділення товариства «Україна», на яку запросили Остапа і Олексія Федоровича Нирка, чия капела бандуристів вважалась колективним членом цього товариства зв’язків з українською діаспорою. Головою товариства обрали В. К. Курча, який завжди запрошував капелу на виступи перед туристичними групами українців із-за кордону, які відвідували Ялту.

22 березня 1985 року газета «Советский Крым» помістила великоформатну світлину з зображенням Остапа в козацькому одязі, що, схрестивши ноги, сидить з бандурою в ролі Козака Мамая, оточеного «мамаївськими» атрибутами: куманцем з чаркою, люлькою, пістолем, мушкетом. Під нею невеличка замітка «Двадцать лет с бандурой» — саме стільки часу приймав участь в Капелі бандуристів ім. С. Руданського Остап на той момент.

20 років з бандурою.

1 травня 1985 року ця сама газета надрукувала замітку «Звучит бандура», присвячену концерту капели бандуристів Олексія Нирка в санаторії «Енергетик», в якій була й така фраза: «Загальне захоплення викликав виступ бандуриста, змінного капітана теплохода «Комета» Остапа Кіндрачука і його доньки Олесі».

На початку літа в одному із залів адміністративної будівлі в порту відкрився «Музей історії Ялтинського морського порту», в якому завдяки Остаповим старанням з’явилась експозиція, присвячена Степану Руданському, який, крім всього іншого, був першим портовим лікарем Ялти.

Остапові замітки про портовий музей опублікували газета «Советский Крым» 17 травня 1985 року — «Помня о прошлом — мечтая о будущем» і газета «Моряк» 4 червня 1985 року — «На общественных засадах».

У липневому (сьомому) номері львівський журнал «Жовтень» підсумував заочну конференцію читачів і помістив Остапові міркування щодо форми і змісту журнальних публікацій.

Тоді ж, у липні 1985 року до Ялти приїхала велика група українських туристів з Канади й США в супроводі “незамінного” секретаря обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за кордоном («Україна») В. Савенка. Перед ними виступив сімейний дует — Остап і Олеся Кіндрачуки, яких туристи розхвалювали, як могли.

Липень 1985. Остапів виступ з Олесею  перед американськими українцями в залі палацу- музею в Лівадії.

Саме тоді молодий, енергійний Михаїл Горбачов, який очолив 11 березня 1985 року Центральний Комітет КПРС, проштовхував у керівні партійні органи своїх прибічників з метою реформування країни, названого трохи пізніше «горбачовською перестройкою».

Наслідуючи свого маестро Олексія Федоровича, Остап уже декілька років був підписником чудового двомісячника «Народна творчість та етнографія». І ось, серед наукових досліджень українського фольклору і етнографії у четвертому номері цього журналу (за липень-серпень 1985 року) знайшлось місце для великої статті Іллі Неяченка «Здобутки ялтинських аматорів» про кобзарську діяльність Олексія Нирка, його учня Остапа Кіндрачука та загалом Ялтинської капели бандуристів.

З серпня 1985 року у газеті «Крымская правда» була надрукована Остапова історична розвідка «Чубаті мореплавці» про особливості козацького суднобудування та озброєння у морських війнах з турками у XVII ст.

 Остапова історична розвідка «Чубаті мореплавці» у газеті «Крымская правда» (Сімферополь) за 03.08.1985 р.

* * *

З першого вересня 1985 року Остапова доня Олеся одночасно з навчанням у третьому класі загальноосвітньої школи почала вчитись у Ялтинській музичній школі по класу бандури у педагога Неоніли Нирко-Куц — дружини Олексія Нирка.

13 вересня 1985 року Кримське телебачення показало невеличку програму «Взяв би я бандуру. — Капітан «Комети» Остап Кіндрачук». В програмі виступила і доня Олеся, яка ще до занять у музшколі навчилась виконувати на бандурі три пісеньки — дві дитячі і одну «Їхав, їхав козак містом» у дуеті з батьком.

Про це заздалегідь, 7 вересня, повідомила газета «Кримська правда» у своїй програмі телепередач на наступний тиждень, проілюструвавши програму світлиною бандурного дуету Кіндрачуків.

25 вересня 1985 року в Ялту приїхав представник Оргкомітету Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості і вручив медалі Лауреатів цього огляду керівникові Ялтинської капели бандуристів Олексію Нирку і активному учаснику капели Остапові Кіндрачуку.

Посвідчення про вручення медалі лауреата Всесоюзного огляду самодіяльного мистецтва.

Велика афіша «Клубу любителів історії» в Севастополі сповіщала, що 08 жовтня 1985 року на черговому засіданні в приміщенні музею Чорноморського флоту СРСР буде прочитана доповідь капітана «Комети-43» Остапа Кіндрачука: «З історії боротьби на Чорному морі Запорізького козацтва проти Туреччини в XVI – XVII століттях». Організатором цього дійства був севастопольський екскурсовод Валерій Мелодан, який регулярно супроводжував морські екскурсії на «Кометі-43» із Севастополя до Ялти і начитався Остапових газетних публікацій із згаданої тематики. Він уже заздалегідь підготував слайд-фільм з чудовими кольоровими ілюстраціями для багатьох епізодів Остапової доповіді. Остап, у свою чергу, кожний яскравий епізод ілюстрував історичною піснею під акомпонемент бандури.

09.10.1985 р. Афіша лекції-концерту Остапа в Севастополі про морські походи запорожців в українських піснях. На афіші — схвальні відгуки слухачів.

На скільки незвичним для севастопольців виявився ефект від доповіді свідчить те, що замість запланованої години засідання Клубу розтягнулось аж на три години. Свої враження присутні висловили у автографах на афіші, яку вони подарували Остапові на пам’ять. І він досі її зберігає як дорогу пам’ять.

13 жовтня 1985 року «Кримська правда» опублікувала Остапову замітку «Бандуро моя мальована». В ній ішлося про колекцію бандур різних конструкцій, яку зібрав Олексій Нирко для відкритої ним же музейної кімнати «Кобзарство Криму і Кубані» при Ялтинському педучилищі.

* * *

Наприкінці навігації-85 «Комету-43» разом з усіма іншими поставили на зиму на берегові кільблоки, командирів, включно з Остапом, направили в Одеську морехідку на чергові курси підвищення кваліфікації, а решту екіпажів — у відпустки.

Початок нового 1986 року з його традиційним профілактичним ремонтом «Комети-43» і не менш традиційною переекзаменовкою командного складу для Остапа нічим не відрізнявся від попередніх років. Робочі будні урізноманітнювались також традиційною участю Остапа у виступах Капели бандуристів, до яких він тепер залучав і доню Олесю, яка вносила свіжий струмінь в діяльність капели. Не забував Остап дороги і до газетних редакцій. Та й редакції не забували про Остапа.

Якось наприкінці минулорічної навігації (1985 року) Остап готував до чергового рейсу свою «Комету-43», а поряд теж готувався зніматися болгарський риболовецький сейнер, капітан якого заспівав на своїй рідній мові:

«Повей ветре към Украйна,

Там оставих мойта міла,

Там оставих черни очі,

Повей ветре перед нощі…»

Остап саме був при вході до своєї каюти, швиденько виніс бандуру і підхопив другий куплет по-українськи:

Повій вітре нишком-тишком,

Над рум’яним, білим личком,

Над тим личком зупинися,

Чи спить мила, подивися…

Здивований болгарин спитав Остапа, звідки він знає болгарську пісню і чому виконує її по-українськи. Остап відповів, що це українська пісня, яку написав поет Степан Руданський, похований он там, на Полікурівському пагорбі, що височіє над Ялтинським портом. Та й співається у пісні не про Болгарію, а про Україну!..

Але упертий болгарин твердив, що в його рідному селі Дряново так співають про болгарського юнака, який полюбив українську дівчину. З тим болгарський сейнер і вийшов у відкрите море, а Остап написав нарис на цей сюжет «Пісня далека – близька», який він доповнив відомостями про життя і смерть поета автора пісні в Ялті, та про долю його літературної спадщини.

Цей нарис вийшов друком у газеті «Кримська правда» 3 січня 1986 року.

9 січня газета «Моряк» помістила велику, майже на цілу сторінку, статтю «Музыка звучит в душе» з фотографією Остапової сім’ї, на якій всі були в українських костюмах і з бандурами (крім Тамари). Щоправда, у Назарчика бандурочка була іграшкова, всього з однією октавою.

Вирізка з газети “Моряк” за 09.01.1986 р. про бандуристів Кіндрачуків.

Авторка статті Галина Китаєва напередодні побувала в Ялтинському порту, на «Кометі-43» і в Остаповій квартирі. Описала детально про виробничі успіхи і, особливо, про духовні набутки Остапа і його домочадців, акцентуючи на багатстві репертуару сімейного «ансамблю» бандуристів та інших захопленнях родини.

27 лютого 1986 року в газеті «Моряк» з’явилась Остапова ґрунтовна історична розвідка про роль жінок в розвитку морського і річкового судноплавства від сивої давнини до сьогодення, включно з козацьким судноплавством — «Жінки далекого минулого і… море».

Пізніше, 21.03.1983 р. скорочений витяг з Остапового дослідження під назвою «Шукайте жінку», надрукувала «Кримська правда».

6 березня 1986 року Остапові (за участі Олесі) була вручена «Почесна грамота» за підписом начальника порту В. Тихонюка за 2-ге місце, зайняте в огляді-конкурсі художньої самодіяльності портовиків у Клубі моряків.

Почесна грамота за 06.03.1986 р.

15 березня, 28 квітня, 3 серпня 1986 року Остап з Олесею виступали вдвох з програмою «Козацький колорит» в Будинку письменників і центральній бібліотеці м. Ялти. Це були своєрідні концерти-лекції, на яких Олеся була ведучою — об’являла назву чергової пісні, виконуваної батьком на бандурі, даючи короткий коментар до тексту, між піснями читала вірші Степана Руданського «Вовки», «Ахмет III і запорожці», «Козацький указ», Наталії Білоцерковець — «Коли б я все уміла», а пісні «Ой на горі Білий камінь», «Тиха Кубань» і «Їхав, їхав козак містом» батько і донька виконували дуетом на бандурах. Їхні очі горіли натхненням, спричиненим доброзичливою реакцією слухачів.

Не заростала Остапова стежина і до іншого духовного острівця Ялти — Клубу книголюбів. Газета «Советский Крым» відзначила 11 червня 1986 року 15-річчя Ялтинського Клубу книголюбів заміткою його нового президента, що замінив незабутнього Анушкіна. Теплі слова були сказані й про Остапа.

Восени 1986 року після завершення літньої навігації і постановки «Комети-43» на кільблоки, Остапова відпустка, разом з невикористаними вихідними днями і відпрацьованими понаднормовими годинами, склала, як і раніше, три місяці. Остап вперше, для підтримки сімейного бюджету пішов працювати не в бригаду свого боцмана Сашка Палагіна, а в котельну по обігріву оранжерей виноградарсько-господарського комплексу «Лівадія», що розташований в однойменному поселенні на західній околиці Ялти. Посвідчення машиніста котельної отримав там же, після здачі іспитів екстерном, а практичних навичок нажив від свого напарника Августа, з яким працював добу через добу, маючи масу вільного часу для занять «до душі».

Журнал «Соціалістична культура» (Київ) №9 за вересень 1986 року опублікувала велику статтю письменника і бандуриста Івана Немировича «У Крим, на голос кобзи» про творчі здобутки Ялтинської капели бандуристів, її керівника Олексія Нирка і активного учасника Остапа Кіндрачука.

Цікавою постаттю музичної культури курортної Ялти був місцевий мешканець Борис Михайлович Синчалов, який попри російськомовне середовище зарекомендував себе виключно як… український композитор. Він не тільки написав цілий ряд опер і мелодій пісень на слова українських класиків і сучасних поетів, але й дав їм сценічне життя в Клубі медичних працівників, де базувалась довгі роки й Капела бандуристів Олексія Федоровича Нирка.

Великим успіхом у ялтинської публіки користувались опери Бориса Синчалова — «Маруся Чурай» за п’єсою драматурга Івана Хоменка, «До зустрічі, Земле!» за трагедією О. Левади,  моноопери: «Фауст і смерть», «Едельвейс», «Один в океані» — пройшли з успіхом на сценах санаторних клубів.

Остапові діти, Олеся й Назарчик, — були зачаровані дитячою оперою Бориса Михайловича «Солом’яний бичок» на лібрето Олександра Олеся, виконавцями ролей в якій були… ялтинські школярі. Коли по закінченні вистави затихли оплески, Назар заверещав на весь зал: «Ми ще до вас прийдемо!!!» І всі засміялись.

12 грудня 1986 року газета «Советский Крым» подала Остапову статтю «Премьера юных артистов» про діяльність української оперної студії, організованої в Ялті Борисом Синчаловим, про його опери, та про дитячу оперну студію.

        Остапова амітка про композитора Бориса Синчалова..

В середині грудня 1986 року у Лівадійській котельній під час Остапової зміни задзвонив телефон. Телефонував один з двох відомих в Україні братів-бандуристів Литвинів — Микола. Він представився як член редколегії загальноукраїнського журналу «Україна», сказав, що йому до рук випадково потрапила світлина, яка його неабияк вразила. На світлині — морський капітан Остап Кіндрачук грає на бандурі на фоні свого судна «Комета-43»…

І Остап пригадав, як в розгар навігації-86, під час рейсу Ялта — Севастополь — Євпаторія — Одеса, він дійсно грав на бандурі в очікуванні повернення на «Комету» пасажирів, яким, відповідно до розкладу, належався час для обіду в їдальні Євпаторійського порту. Одним з пасажирів був фотокореспондент журналу «Україна» А. Семеняка, який сфотографував Остапа і записав його прізвище, ім’я та посаду.

І ось тепер почалось розлоге, багатоденне, телефонне інтерв’ю, під час якого Остап сидів з слухавкою біля свого опалювального котла, а на другому кінці дроту Остапову розповідь записував Микола Литвин у своїй редакції з наміром опублікувати її в журналі “Україна”.

Перший результат цього інтерв’ю для Остапа виявився невтішним: в день зарплати він отримав лише половину заробленої суми, бо другу половину бухгалтерія вирахувала за користування службовим телефоном по міжміському тарифу під час інтерв’ю. Однак це не вплинуло на святкування чарівного новорічного вечора в колі сім’ї — з Олесею, Назаром, Тамарою і незмінними сусідами — Буксирами, Звіздоглядами і Рябцевими.

* * * 

7. Музейний розгром, сімейний крах і … знову все спочатку (червень 1973 – листопад 1975 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Протягом 1973 року прокотилась чергова хвиля переслідувань української інтелігенції радянсською владою. Серед засуджених діячів науки і культури були Є. Сверстюк, І. та Н. Світличні, В. Чорновіл, І. Дзюба, поет В. Стус, близький друг Олексія Нирка Є. Пронюк. У вишах позбавляли роботи талановитих вчених, в їх числі М. Брайчевського і О. Апанович, творами яких про походження Русі – України і про збройні сили України XVII – XVIII століть Остап зачитувався до самозабуття. У Львівському університеті були проведені масові арешти серед студентів.

Все це на своєрідному сленгу тогочасної преси називалось — «прІжать націоналістіческую контру», де під “націоналістіческой контрой” малася на увазі цілком природна любов кожної людини до свого рідного краю, рідної мови, культури, традицій.

В середині червня 1973 року  було “пріжато” і ялтинську «музейну контру», — по діяльності ініціативної групи музею Лесі Українки було нанесено смертельного удару. Щоправда, ніхто нікого не арештував, не позбавляв роботи, зате для приборкання “ініціативників” був застосований більш витончений, але не менш дієвий спосіб.

За уже апробованим сценарієм — у відділи кадрів установ і підприємств, де працювали українські активісти, знову прийшли виклики для всіх “ініціативників” Лесиного музею, включно і для Остапа, але на цей раз не з КГБ, а із … венерологічної лікарні, з вимогою негайно спрямувати їх на медичне обстеження. Пояснювалась і «причина» цього — на посаді директора майбутнього музею Лесі Українки, присланого цією ж владою, виявився сексуальний збоченець Олександр Кириченко, в якого нібито «несподівано» виявлено запущену стадію сифілісу. Ці «виклики» знову ж таки оприлюднювались серед широкої публіки і тому немає потреби описувати, які приниження і страждання були заподіяні солідним інтелігентним людям…

Ініціативна група, за винятком кількох найвідданіших друзів Олексія Нирка, моментально розпалась, а О. Кириченко зник безслідно. Щезла і наукова співробітниця.

До Остапового жалю за обезголовленим музеєм та до прилюдного сорому додався ще й пік напруження стосунків з дружиною, для якої ця подія стала останньою краплею. Ліля нарешті наважилась на остаточний розрив з Остапом, перебравшись з сином Натанчиком до своєї матері. Розлучення через суд було лише відтерміноване з причини напруженого періоду її завершальної екзаменаційної сесії.

Щоб не збожеволіти від втрати коханої дружини й сина, від самотності, від пиятики, Остап змусив себе поринути з головою у своє навчання, в роботу, в репетиції капели бандуристів, у засідання Клубу книголюбів, у спілкування з письменниками.

Капітан-бандурист буксира “Смєлий”

Новий 1974 рік Остап вперше зустрів не з сім’єю, а з холостими моряками в Клубі моряків.

Для ялтинських шанувальників Лесі Українки цей рік ознаменувався ще одним, на цей раз «різдвяним подарунком» від “рідної радянської влади”. 8 січня 1974 р. міністерство культури УРСР «забувши» відмінити свій попередній наказ про створення в Ялті по вул. Літкенса, 8 музею Лесі Українки, «забувши», що саме для цього, а не для іншого музею, з будинку були відселені мешканці, видало новий наказ про створення в цьому самому будинку «Музея прогрессивной русской и украинской литературы и культуры Ялты дореволюционного периода». Цим наказом забивався останній цвях у труну з мрією ялтинських українців про один-єдиний український музей в Криму…

* * *

Але про музейні трансформації Остап дізнався пізніше, бо з 7 січня по 15 лютого 1974 р. він знову був у Батумі, де успішно склав екзамени і заліки за 4-й курс БМУ і був переведений на 5-й курс. За період сесії зміцніла Остапова дружба з його минулорічними друзями з числа студентів і викладачів. Подружився й з новими людьми, найцікавішим з яких був вербет (по-вірменськи майстер) Акоп — немолодий уже вірменин, який працював у реквізитній майстерні Ансамблю пісні і танцю Аджарії. Остап подарував Акопу книжку «З історії українсько-вірменських взаємин», а той Остапові — власноручно виготовлений театральний кинджал з піхвами для його сина Натана.

З’явився у Остапа і недруг. На рівному місці, без будь-якої видимої причини, але за всіма правилами жанру — непримиренний і мстивий — викладач предмету «Морехідна гідрометеорологія» аджарець Долідзе. Цей предмет Остап любив так само, як і морехідну астрономію, навігацію, лоцію і готувався до іспиту так само старанно і натхненно, але Долідзе при відповідях Остапа обривав його на півслові, засипав запитаннями не по темі і, зрештою, ставив «задовільно» та ще й погрожував «неудом» на підсумковому державному іспиті під-час дипломної сесії, — «Єслі не возьмьошся за учьобу по-настоящему!»

— Я ж йому не давав ані найменшого приводу для конфронтації, — скаржився Остап своїм друзям-викладачам Анатолію Гончаренку і Олександру Вапняру. І вони признались Остапові, що Долідзе серед викладачів називає його «націоналістом», якому «нє мєсто в БМУ».

— Не хвилюйся, ми не дамо тебе образити! — запевнив Остапа Гончаренко.

Після батумської сесії на нього в Ялті чекали все ті ж дві роботи — на буксирі «Смєлий» і в магазині «Бурьонушка», а трохи згодом — ще одна сесія, уже дипломна в «екзотичному» Університеті марксизму-ленінізму.

27 лютого 1974 року Ялтинський військоммат востаннє викликав Остапа, щоб вручити повноцінний військовий білет, в якому йому присвоїли звання «необученный рядовой» з поміткою «в мирное время к воинской службе не годен. В военное время годен к нестроевой службе».

«Необученний рядовой» із великим задоволенням привітав подумки сам себе з тим, що хоча в деяких інших справах він загруз по самі вуха, зате хоч від армії зумів-таки відбитись.

В травні 1974 р. Остап здав іспити з проблем марксистсько-ленінської філософії на «4», з економічної політики КПРС теж на «4», з наукового атеїзму на «5», з основ радянського законодавства «залік» і захистив дипломну роботу — «Порівняльний аналіз давніх і сучасних обрядів і звичаїв українського народу», яку викладачі ставили в приклад іншим слухачам УМЛ, як зразок «творческого подхода к теме». А 1 червня йому був вручений Диплом №786, який засвідчував, що Остап закінчив Університет марксизму-ленінізму і отримав вищу політичну освіту на відділі наукового атеїзму пропагандистського факультету.

і

01.06.1974 р. Зліва – випуск групи наукового атеїзму Ялтинського УМЛ. Справа – диплом “пропагандиста”.

Отже, за домовленістю з парторгом Ємельяновим, тепер, по закінченні «університету» Остап мав би писати заяву в партію комуністів, але замість неї, він написав заяву на … факультет журналістики. Парторг докоряв Остапа в непослідовності і відкидав його намагання ще раз «пролізти» в партійний університет у безпартійному статусі. Але не на того натрапив Ємельянов! У Остапа уже був досвід написання фіктивних заяв у партію. Ще на будівництві будинку для портовиків він, щоб не конфліктувати з партійно-комсомольським керівництвом, і цим не нашкодити при розподілі квартир, після наполягання комсорга, написав заяву в Ялтинський міський комітет ЛКСМУ про бажання вступити в КПРС, а 9 червня 1961 р. йому видали рекомендацію в партію, яку він поклав глибоко «під сукно» і про всяк випадок уникав зустрічей з комсоргом. Ще одну подібну рекомендацію Остап придбав у свого напарника по б/к «Смєлому», 21 квітня 1972 р. капітана і комуніста Якова Москаленка, з яким пізніше працював ще й на буксирі «Кримчанин».

— Так ось же, я вже давно готуюсь у партію! — з пафосом заявив Остап, подаючи Ємельянову обидві рекомендації. Але парторгу ці рекомендації не підходили через «строк давності» і він змусив Остапа написати нову заяву.

— Ну, що ж, — нову так нову! Але при умові, що ви мене направляєте на журналістику! — і парторг взамін за нову заяву, яку чекала доля попередньої, скерував Остапа на факультет журналістики, в який були «вхожі» винятково тільки комуністи.

Так Остап став вивчати «Основи радянської журналістики», щоб, як уже згадувалось, пробитись на шпальти «Курортной газети», де від  нього відмахувались, бо він не історик, не журналіст, а дилетант-любитель.

— Тепер не відмахнуться! — впевнено подумав Остап. Він шукав все нових і новіших вражень і занять, щоб забути свою тугу за втраченою сім’єю.

* * *

Остап важко переносив самотність і порожнечу у своїй 13-метровій «хрущобі». І, зрештою, уже ні улюблена робота серед морських хвиль на «Смєлому», ні заворожуючий акомпонемент кобзарських пісень, ні цікаві заняття на ниві морехідних і журналістських наук, ні фізична праця в «Бурьонушці», ні інтелектуальні вправи в Клубі книголюбів — нічого вже не вистачало Остапові, щоб відволікти його від пиятики, в яку він почав ґрунтовно втягуватись після того, як дружина подала заяву на розлучення і відбувся суд.

На суді Ліля звинувачувала Остапа в недбалому ставленні до своїх сімейних і батьківських обов’язків, та в подружній невірності, натякаючи на француженку Наталі. Перше звинувачення Остап частково визнавав, оправдовувався надмірним зацікавленням різними культурно-громадськими сферами. Але останнє звинувачення він категорично відкидав і стверджував, що завжди був однолюбом й кохав лише дружину. Та його аргументи не переконали ні Лілю, ні суддю.

Впавши у відчай, Остап вхопився за ще одну соломинку надії і подав апеляцію в обласний суд в Сімферополі, але й там зазнав невдачі, не зважаючи на юридичну допомогу найнятого адвокатського «світила». Так, несподівано для себе Остап став холостяком. Ось тоді тільки повною мірою Остап зрозумів, чому в кольоровому фільмі «Тіні забутих предків» після смерті Марічки світ для Іванка став сірим, без єдиного кольорового предмету. А на додачу до цього Остап побачив, що всі люди, знайомі й незнайомі, стали непривабливими, негарними, як на гротескних картинах знаменитого іспанця Франціско Гойя…

Не знав Остап як там дають собі раду інші розлучені чоловіки, але в нього тепер залишились лише дві розради. Перша — його вірна бандура:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована…»

Остап співав, а його погляд згасав, затуманений сльозами. І тоді він звертався до другої розради — повної чаші кримського вина, після якого його бандура змінювала тональність:

«… Коня мого турки вбили,

Ляхи шаблю пощербили

І рушниця поламалась,

І дівчина відцуралась…

… Гей, хто в лузі озовися,

На дзвін кобзи відкликнися,

Скоро все засне під млою,

Йди вечеряти зі мною…»

* * *

Якось вранці пробудившись серед порожніх, недопитих і не розкоркованих пляшок, Остап не на жарт злякався перспективи п’яної деградації в умовах самотності. Добре, що його провідав маестро Олексій Федорович і порадив взяти на квартиру двох першокурсниць педучилища, які записались до нього на уроки по класу бандури і в капелу бандуристів. Остап погодився. Дівчатка поселились в нього, готували уроки, займались бандурою і Остап «зав’язав» з випивкою, бо інакше було би зовсім незручно перед цими дітьми і перед їхнім спільним наставником. Однак через два тижні почались літні канікули й дівчатка поїхали у якесь своє село додому і на Остапа знову почала давити гнітюча порожнеча, заповнювати яку випивкою він уже рішуче відмовився.

Натомість він пильніше почав придивлятись до персоналу «Бурьонушки», де продовжував працювати вантажником і зупинив свій погляд на продавщиці Тамарі Олександровій, яка була хоча й молодша від нього на одинадцять років, але опинилась в аналогічному з Остапом становищі: після розлучення з своїм чоловіком-п’яницею, вона так само страждала від самотності, а почувши Остапову бандуру, яку він приніс у магазин з репетиції, відповідно до слів вище наведеної пісні, «на дзвін кобзи відкликнулась». А після наполегливих Остапових запрошень «йди вечеряти зі мною» — погодилась.

На відміну від молодшої від Остапа на п’ять років кароокої Лілі, ясноока блондинка Тамара чимось нагадувала волошкову квітку і одночасно сумовитого ангела-хранителя. На квартиру, де вона мешкала, Остап її більше не відпустив і вона на всю решту його життя залишилась хранителькою його домашнього вогнища.

і          “Ой, ви, очі волошкові…”

Вибачившись перед дівчатками, які повернулись з канікул, Остап відправив їх на іншу квартиру і … почав привикати до Тамари «на віру», як казали колись у його рідній Котиківці, без оформлення в ЗАГСі. Поки що без оформлення.

З Тамарою. Ялта, Літо 1975 р.

* * *

Майже увесь листопад і грудень 1974 року Остап провів у Батумі, здаючи екзамени спочатку за 5-й курс морехідки, а після їх успішної здачі — державні іспити на отримання диплому.

До складу державної екзаменаційної комісії входили викладачі основних предметів і серед них … Долідзе, який декілька разів намагався драматизувати Остапові і без того напружений сценарій здачі іспитів. Це треба було бачити як Долідзе підстерігає Остапа під час його писемної підготовки відповідей на запитання екзаменаційного білета, щоб перехопити його і «проекзаменувати» по-своєму. Але щирі Остапові «уболівальники» А. Гончаренко і О. Вапняр постійно дижурили коло нього, по черзі, випереджаючи Долідзе і відтісняючи його до інших студентів.

В результаті державного екзамену Остапові знання з предмету «Морська справа» екзаменаційна комісія оцінила на «5», «Навігацію і лоцію» — на «5», «Морехідну астрономію» — на «4», «Електронавігаційні прилади» — на «5», «Радіонавігаційні прилади» — на «5».

Викладачі і випускники факультету техніків-судноводіїв Батумського Морехідного Училища 1973-1974 років навчання.

30 грудня 1974 р. Остап отримав на руки довгоочікуваний диплом «У» №846014 про закінчення Батумського Морехідного училища по спеціальності «Морське судноводіння» з присвоєнням кваліфікації техніка-судноводія. Але відповідно до розпоряджень міністерства морського флоту СРСР, диплома про закінчення морехідки було недостатньо для допуску до управління морськими суднами, тоннаж яких уже не мав обмежень, порівняно з дотеперішніми Остаповими 200 регістровими тоннами. Потрібен був на додачу до цього ще один, так званий «робочий диплом», який видавали спеціальні посадовці «капітани портів» у Одесі, Новоросійську і Батумі. Для отримання «робочого диплому» капітану порта подавалась заява, копія диплому техніка-судноводія, довідку про ценз плавання і про набуті навики судноводіння, характеристика від начальника порту. Ці документи ще треба було оформити по прибутті в Ялтинський порт.

і

     Диплом техніка-судноводія з виписками про успішність в навчанні.

А тим часом, щоб не розслаблятись і в майбутньому мати ширші перспективи при виборі праці, Остап не відходячи від стола секретаріату морехідки, подав заяву і всі необхідні документи на судно-механічний факультет БМУ і вже без іспитів був зарахований студентом – заочником 3-го курсу.

Повертався Остап додому літаком — рейсом Батумі — Новоросійськ — Сімферополь, потім — автобусом до Ялти і встиг зустріти новий 1975 рік за одним столом з Тамарою і сусідами — Буксирами, Рябцевими, Звіздоглядами…

Уже 7 січня 1975 р. Остапа перевели із маленького «Смєлого» на великий буксир-кантувальник «Кримчанин» за умови, що він без затримки оформить «робочий диплом».

Переславши поштою всі необхідні документи в контору Новоросійського капітана порту, як менш завантаженого роботою, Остап 25 лютого 1975 р. отримав свій «робочий» — диплом штурмана малого плавання №74/75, який по мірі накопичення цензу плавання і навиків управління судном давав право на отримання «робочого диплома» з вищим статусом — капітана малого плавання, що буде здійснено пізніше.Тим не менш тепер праця змінним капітаном БК «Кримчанин» для Остапа була остаточно узаконена.

* * *

і

На верхньому фото — Остап в “іпостасі” змінного капітана б/к “Кримчанин”, син Натан і Остапів морський “хрещений батько” Володимир Сафонов на палубі буксира. Внизу зліва — Натан з батьком біля рубки “Кримчанина”. Справа — Натан з батьком біля Лесі Українки.

12 червня 1975 р. Остапів син Натан закінчив середню школу і часто приходив до нього. Сумував за батьком. Деколи він грав з Тамарою в шахи, жартома називаючи її мачухою. Приходив він і на «Кримчанин», одягав смугасту морську «тільняшку», почав мріяти про морську кар’єру. Маючи надію на батькових друзів-викладачів, Натан відіслав документи в Батумську морехідку і отримав виклик на вступні іспити на 2 серпня. Остап взяв відпустку і поїхав з сином морем на т/х «Вірменія» до Батумі.

Остапові «прихильники» А. Гончаренко і О. Вапняр ходили між екзаменаторами, домовлялись про поблажливість до Натана, а той і сам старався з усіх сил і отримував «4» з російської мови і математики.

Залишилась фізика. Поки Натан зайшов у авдиторію на екзамен з фізики, мимо Остапа прошмигнув Долідзе і пішов з подвір’я училища на вулицю. У Остапа стислось серце від недоброго передчуття…

Натан витягнув білет і сів готувати відповіді, а викладач, приятель Вапняра, час від часу підходив до нього і, помітивши в його розрахунках неточність, підправляв. В цей час у авдиторію зайшов завуч училища з невідомим чоловіком і, відкликавши викладача, щось говорив йому і вийшов. Коли настала черга Натана відповідати, він на дошці почав виводити формули так, як йому «підправив» викладач, але той різко сказав: «Неправильно!»

— Як неправильно? — здивувався Натан.

— Все! Можеш іти! — перервав його екзаменатор і хлопець в шоковому стані вийшов на вулицю до батька. Остап у відчаї побіг до Вапняра, а той — до свого друга. Але «фізик» розгублено розводив руками і признався, що під тиском завуча змушений був «завалити» Натана, бо той категорично заявив: «Цього націоналіста не можна приймати до морехідки!»

Наступні дні Остап метався між директором Батумського Морехідного училища і міністром освіти Аджарської АРСР і добився, що Натанові дозволили перездати іспити, але при умові, що спочатку його зарахують на заочне відділення, а через рік-два він зможе без проблем перевестися на стаціонар.

І син Остапа почав було навчатись заочно, але життя скоригувало його на інший шлях. Причиною перерваного навчання Натана став  переворот в Афганістані. Москва готувала вторгнення “обмеженого контингенту військ” на територію південного сусіда і саме тоді Натанові прийшла повістка з військоммату про призов до радянської армії, бо на заочників відтермінування від військової служби не поширювалось. Щоб врятувати сина від Афганської «чорної діри», Остап пішов до воєнкома з ящиком коньяку. Підключилась і колишня дружина Ліля з подібними «аргументами», які вона не припиняла до тих пір, поки не переконалась, що сина послали не на афганську війну, а охороняти з автоматом Калашникова дачу генерала його військової частини в Підмосков’ї.

Остап відчував тяжку провину перед сином за свою безпорадність, внаслідок чого потерпають і він сам, і Натан, та ще й Ліля. Його мучило запізніле каяття, що погано впорався з роллю батька, не зумів нічого зробити для того, щоб син успішно «вписався» в доросле життя на міцному духовному і матеріальному фундаменті. Пригнічений Остап не наважувався підтримувати постійний зв’язок із сином і їхні контакти стали обмежуватись лише випадковими зустрічами.

Аж у квітні 1980 року Натан прислав Остапові свою фотографію у військовій формі з автоматом в руках перед будинком з написом на вивісці «ШТАБ». На звороті підпис: «Моєму батькові. Прослужив 8 місяців. 14.04.80.»

“Моєму батькові. Прослужив 8 місяців. 14.04.1980,”

Перші дні після демобілізації Натана притягував будинок, де він народився. Тут був його батько, були його друзі-сусіди. Якось пізнього літнього вечора Остапа розбудила Натанова пісня під гітару. Серед своїх друзів у дворі він грав і співав українську історичну пісню, яку Остап колись навчив його співати під бандурний супровід:

«Ревуть-стогнуть гори-хвилі

У Чорному морі,

Плачуть-тужать козаченьки

В турецькій неволі.

Де ж ви, славні запорожці,

Сини вольной волі?

Чом не йдете рятувати

Нас з тяжкой неволі?»

Він, звичайно ж, співав її для батька. Пісня влітала у відчинене вікно Остапового п’ятого поверху. Тамара уже міцно спала, а у Остапа рясно котились сльози з очей і він напружено, до болю в скронях, вслухався в синову пісню і не знав як йому дальше бути на білому світі.

— О, моє серце! Чому ти так щеміло у мене тоді, і продовжуєш щеміти від цих спогадів дотепер, на старості? — запитує себе кобзар під час виконання цієї пісні, де б це не було — в Харкові, Дрездені, Ґданську, Києві, Одесі…

Цей спогад відволікає Остапа далеко за хронологічні межі 1975 року, коли він із сином тратив безплідні зусилля щодо вступу в морехідку. Перебуваючи тоді в Батумі, Остап ще не знав, що саме тоді на його рідній Котиківці померла людина, яка з усіх людей цього непривітного світу любила його сильніше, ніж будь-хто. Померла Остапова бабуся Василина і тепер було уже пізно докоряти собі, що і їй він нічим не віддячив за її самовідданість, не потішив її щирим словом в останні хвилини життя!..

Бабуся Василина з роду Біликів. Роки життя – 1888 – 1975.

* * *

Після невдалого вояжу до Батумі в серпні 1975 р. Остап продовжив свою працю на «Кримчанин» і бурхливий ритм повного несподіванок життя знову втягнув його у свій вир, не даючи зосередитись на якихось життєвих висновках. Капітанські обов’язки на «Кримчанині» суттєво відрізнялись від тих, що були пов’язані з невеликим «Смєлим». Кожен раз, коли в порт заходить великий пасажирський лайнер чи сухогруз, він гасить свою швидкість і втрачає здатність маневрувати, а при штормі ще може зазнати аварії. Тоді могутні і надзвичайно рухливі буксири кантувальники типу «Кримчанин», в яких замість традиційних штурвалів у рульовій рубці два важелі-маніпулятори, виконують решту роботи по швартуванні неповороткого велетня — де відтягуючи корму, де притискаючи ніс, чи навпаки. При виході такого судна «Кримчанин» вибуксировує його на зовнішній рейд, скеровує на потрібний курс і тільки тоді судно дає повний хід вперед. Іншим разом «Кримчанин» буксирував гігантський плавкран ПК-87 до місця будівництва нових причалів, берегових споруд у різних пунктах Південнобережжя. Та найбільшого клопоту «Кримчанину» завдавали шторми, коли в порту від непогоди ховалось багато суден і всіх їх треба було розставляти на якорі. Ця робота часто виконувалась на пару із «Смєлим».

Але вся ця рутинна робота приносила Остапові велике задоволення. Він постійно прагнув удосконалення своїх навиків управління судном і радів, як мала дитина, коли віртуозно виходив із складних ситуацій, викликаючи заздрість у менш відчайдушних колег.

Розпорядок роботи залишався той самий, що і на «Смєлому»: 24 години на вахті, а три міжвахтові доби витрачав на магазин «Бурьонушка», контрольні роботи з судно механічного факультету БМУ, заняття в Університеті марксизму-ленінізму, бандуру, цікаві книжки і … звикання до нової сім’ї.

Крім того, Остапові не давало спокою все, що було пов’язане з будинком №8 на вулиці Літкенса, з якого відселили мешканців (що, як на Ялту, було дуже непросто) задля увічнення пам’яті Лесі Українки, яка тут колись мешкала і творила. Тепер тут хазяйнувала дирекція Ялтинського краєзнавчого музею, очолювана Зінаїдою Лівицькою. Нові музейні працівники дали зрозуміти Остапові й найбільш “морозостійким” екс-ініціативникам, що Леся Українка, як і вся українська література і культура, їм «близькі» так, як загублена у космосі Туманність Андромеди, хоча нова назва музею частково їх все-таки зобов’язувала включати в майбутню експозицію музею якусь дещицю кримської україніки.

Тим не менш, вони збирали матеріали виключно про російських діячів Ялти для нової експозиції, а Остапа «відшили» досить брутально: «Если вам нужен украинский музей, то открывайте его в своём порту!..»

— А нам своє робить! — згадав Остап улюблену фразу свого кобзарського маестро і розіслав у “Кримську правду” і “Курортную газету” кілька своїх українознавчих  дописів. 14 листопада 1975 р. в «Курортной газете» (м. Ялта) було опубліковано Остапову статтю «Крым в творчестве Н. Самокиша» завдяки довжелезному підписові під нею: «О. Киндрачук, судоводитель, слушатель факультета журналистики Университета марксизма-ленинизма при Ялтинском горкоме партии».

Чергова “проба” Остапового жрналістського пера.

З подачі кримських друкованих джерел мешканці Криму знали Миколу Самокиша як видатного «русского» художника, який жив, творив і помер в Сімферополі. В Остаповій статті Самокиш розглядався як український патріот, кримські мотиви творчості якого були тісно пов’язані з загальноукраїнською тематикою, як це видно по картині «Похід запорожців у Крим» та по інших батальних полотнах.

Досі ніхто в Криму не знав, що “русскій” художник М. Самокиш разом з художником С. Васильківським створили на початку ХХ століття перший в історії української культури альбом «Из украинской старины» — своєрідну історію Запорізької Січі і Гетьманщини в рисунках і акварельних портретах з жагуче цікавим текстом історика запорізького козацтва Дмитра Яворницького. Остап детально описав альбом, бо сам придбав цей дорогоцінний раритет за немалі гроші разом з іншим рідкісним альбомом Самокиша «Мотивы украинского орнамента» (1902 р.). При цьому Остап наголосив, що всім фахівцям впадає в очі надзвичайна подібність українських орнаментів, зібраним художником в Україні, до кримськотатарських, що пояснювалось творчістю десятків тисяч українських полонянок, які колись в Криму ставали дружинами чи служницями татар.

У довгому ланцюгу своїх втрат і життєвих неудач, Остап хотів бачити у цій публікації добрий знак для свого журналістського майбуття, в якому він мріяв оприлюднювати замовчувані українські сторінки Криму, розхитуючи ними офіційні і побутові твердження, що «В Крыму никогда ничево украинского не было».

* * *

Завершивши свої спогади за 1975 рік, Остап раптом згадав, що десь тоді, можливо в тому ж році, він докладав неймовіриних зусиль, щоб викреслити зі своєї пам’яті один небуденний епізод, який завдав йому душевної муки. А коли вже згадав, то зрозумів: «Не вдається забути нічого!»

Остап уже не пам’ятає точно дати, коли відбулась ця надзвичайна подія. Скоріш за все це могло статись влітку 1975 року. В Остапів Світ, заповнений вщерть морською романтикою й додатковими заробітками, навчанням на безлічі курсів і навчальних закладів, грою на бандурі,  тяжкими втратами на сімейному та музейному «фронтах» і, зрештою, спробами компенсувати свої життєві невдачі позитивними досягненнями, відбулось несподіване вторгнення із … Паралельного Світу!

Хоча він і не вірив в Паралельний Світ, але начитався фантастичних повістей про інші, невидимі світи, які існують ніби-то в тому самому просторі, що й наш світ, а при певних умовах чи якихось магічних діях, ці світи можуть проявитися і бути зафіксованими нашими органами сприйняття. Це вторгнення було настільки нереальним і приголомшливим, що Остап умовно кваліфікував його як контакт з Паралельним Світом.

В гості до Остапа прийшла … його юнацька мрія — Марта Романська!!!

Остап з Тамарою саме обідали на кухні і встали їй назустріч. Марта подала руку Тамарі для знайомства, а потім Остапові — для привітання. Тамарі представилась як колишня Остапова однокласниця. В курортну Ялту вона прибула на відпочинок, а дізнавшись про Остапа, вирішила навідатись. Після Тамариного запрошення Марта приєдналась до обіднього столу.

Колись, у шкільні роки, Остап полюбляв займатись вправами на турніку. Досить вправно робив «скобку» і навіть сальто, та потім припинив, бо одного разу зірвався і врізався чолом об землю. Він тоді залишився живий і навіть самостійно встав і пішов додому, але коли перелякана рідня, бачачи його синій розпухлий лоб, щось говорила, Остап до кінця того дня нічого не чув і не розумів, що з ним відбувається. Потім щось подібне він пережив, коли морським прибоєм його вдарило об скелю, врятувавши від служби в радянській армії…

І ось точно у таку саму ситуацію Остап потрапив уже втретє в житті, але тепер — внаслідок візиту Марти, який сприймався ним за межами реальності.

Тамара, помітивши як напівпаралізований Остап пробує видавити з себе якісь слова, миттєво перехопила ініціативу у спілкуванні з Мартою. Тамара розпитувала про щось гостю і простодушно розповідала про себе і про Остапа, згадавши, що вони зійшлись саме тоді, коли Остап завів собі аж двох квартиранток-студенток педучилища.

Докірливий погляд Мартиних карих очей і її осудливий вигук «ай-я-яй!» добили Остапа і він лише безпорадно усміхався і мотав головою, як кінь від укусів оводів, що мало означати заперечення. Єдиною рятівницею у цих чотирьох стінах для Остапа залишалась бандура. І він, нарешті, відчув себе впевненіше, помітивши як від його співу у Марти заіскрились в очах знайомі ще з дитинства радісні «бісики».

Гей, у мене був коняка, не коняка, розбишака,

Була шабля і рушниця, і дівчина-чарівниця.

Коня мого турки вбили, ляхи шаблю пощербили,

І рушниця поламалась, і дівчина відцуралась…

Коли Остап замовк, його вивів з рівноваги, і на цей раз остаточно, Внутрішній Голос, який безапеляційно заволав:

— Кидай все і йди за нею! Ти ж колись їхав до неї і на півдорозі загруз у Казахстані!.. І ось вона знайшла тебе! Вона змогла, а ти не зміг!!!

Остапові коштувало неймовірних зусиль замкнути пельку клятущому Голосові.

— Хто я такий, щоб пропонувати себе цій неземній істоті? — невдаха, який пішов на компроміс з тими, хто потрощив Мартині юні роки і зруйнував моє кохання, перетворивши його на криваву рану! І ось тепер, коли на цю рану знайшовся Бальзам в особі Тамари, а на додачу, коли й Тамара сприйняла і мене в якості Бальзаму для свого зраненого серця, — ти хочеш, щоб я по-зрадницьки розрубав цей взаємозв’язок?! А дальше що? Погнатись за міражем наших незрілих дитячих почуттів, які в мене і, напевно, в Марти давно спопелили суворі реалії життя? А крім того Марта, здається, щось говорила Тамарі про своє заміжжя!… Та й у Тамари є свої чари-принади, якими вона мабуть безповоротно привабила мене…

Бачачи, що Остап нізащо не пожертвує своїм Ялтинським Світом, у який він вріс усім своїм корінням, розгублений Внутрішній Голос востаннє запитав: «А що ж тоді, Остапе, з тобою відбувається в цю мить? І як ти поясниш — чого вона, все таки, прийшла?!» Остап зробив вигляд, що останніх двох запитань не почув. Мало того, в його голові почало визрівати ще й третє питання: «Чому Марта не з’явилась тоді, коли від нього пішла Ліля?..». Але Остап відігнав його геть у найтемніший закуток свідомості, бо знав, що скаже йому його мстивий Внутрішній Голос: «А сам-то, сам, чому не вирушив на пошуки Марти?»

Поки відбувався цей двобій Остапа з Голосом його Серця, Марта тепло прощалась з Тамарою, дякуючи за гостину. Остап теж потиснув їй руку, з винуватою посмішкою витримавши допитливі іскорки, що сипонули з її прекрасних карих очей…

Марта відійшла у свій Паралельний Світ, а Остап — у свої ялтинські реалії, поринувши у щоденні турботи, справи, захоплення. З часом він таки домігся запроторити цей епізод в … Лету — міфічну Ріку Забуття і продовжував жити так, ніби й не було цього контакту з його юнацькою мрією з Паралельного Світу…

І все ж Ріка Забуття не поглинула цю чарівну мить, бо вже на схилі свого віку, добираючи спогади до своєї літописної “Книги пісень і мандрів…”, Остап «виловив» її із забуття!.. От тільки пригадати точно, коли це все було, так і не вдалось: в 1975 році? Чи пізніше? А може — раніше? Але воно було! Мало того — Марта через кілька років знову «проявиться» в Ялті зі  свого Паралельного Світу! Один раз — наяву, зі своїм чоловіком, а потім ще й … віртуально, на сторінках історії рідного міста Городенки. Але заціпеніння і при другій зустрічі з Мартою Остапові так і не вдасться побороти… Це — ті моменти його життя, коли досвід, позичений у книжно-голлівудського Тарзана, чи досвід власний, життєвий, що дозволяв спокійно протистояти шаленим морським штормам, виявлявся непридатним. І це його кожен раз збивало з пантелику…

* * *

6. Між сім’єю, працею, навчанням, музеєм і… бандурою. (грудень 1971 – травень 1973 рр.)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

…Протягом попередніх епізодів свого життя-буття в Ялтинському порту на фоні всеосяжного науково-технічного прогресу, Остап намагався йти з ним в ногу, підвищуючи свою кваліфікацію цілою низкою різноманітних курсів, які забезпечували тимчасовий ефект, бо кожний раз, з приходом в порт нових, досконаліших суден, набуті на курсах знання виявлялись недостатніми, а отримані документи так же швидко втрачали актуальність. Тож для більш солідного підвищення свого професійного рівня, треба закінчити спеціалізований навчальний заклад, переконував себе Остап. Вчитись і залишатись одночасно при звичній праці, при сім’ї, а заодно й у капелі бандуристів та облюбованих клубах давала можливість заочна форма навчання. В цьому гарний приклад дала Остапові його дружина Лілія. Вона вже закінчувала перший курс Сімферопольського кулінарного технікуму заочно, продовжуючи працювати кухаркою в столовій. Остап вибрав Батумське морехідне училище, яке облюбували багато ялтинських моряків. Їхній досвід у навчальному процесі можна було використати, щоб уникати непередбачуваних ускладнень у навчанні недосвідченому новачку. Перші два курси навчання велись за програмою середньої школи і зараховувались по пред’явленню атестату зрілості при вступі відразу на третій курс Батумської морехідки, причому дозволялось здавати іспити в будь-якому навчальному закладі, що мав такий самий статус — середньо-технічний. Таким закладом у Ялті було педагогічне училище, в якому з 1964 року працював Олексій Нирко педагогом по класу бандури, відкриття якого він же і домігся у дирекції педучилища. Там же, через короткий час, він організував і студентську капелу бандуристок, яка згодом була об’єднана з капелою клубу медпрацівників, але вже базувалась в педучилищі, ставши, таким чином, і Остаповою кобзарською «резиденцією». То ж будучи «своєю людиною» в Ялтинському педучилищі Остап наприкінці 1971 року склав тут вступні іспити до Батумської морехідки, зафіксовані на бланках, отриманих поштою з Батумі, і з 1 січня 1972 року був зарахований на 3-й курс заочного відділення факультету «Морське судноводіння». Протягом 1972 і до кінця 1974 року Остап через посередництво пошти отримував контрольні завдання, відсилав виконані роботи, а наприкінці кожного року, з групою інших студентів-заочників з Ялтинського порту, їздив на півторамісячні екзаменаційні сесії. Неординарність цих сесій для Остапа полягала в тому, що крім підручників, зошитів і всякого креслярсько-писемного причандалля, він у кожну поїздку брав із собою… бандуру! Найчастіше він з товаришами добирався до Батумі будь-яким попутним круїзним лайнером і тоді на палубі, чи в салоні судна, а по приїзді в Батумі — в гуртожитку, або в Приморському парку, звучали українські пісні в Остаповому виконанні: “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”, “Ой, у Криму, на риночку”, пісні на слова Т. Шевченка, С. Руданського, або і його власна пісня на слова Лесі Українки — “Згадаймо нині всі тяжкії муки, що завдали Вкраїні вороги…”. Крім випадкових прохожих мешканців Батумі, його там слухали курсанти і викладачі училища, яке знаходилось поруч з парком. Проживання в гуртожитку Батумського морського порту і харчування під час сесії вимагали додаткових коштів, не передбачених Остаповою зарплатою і він змушений був влаштуватись вантажником в молочний магазин «Бурьонушка» №88, поряд з Ялтинським портом. Продовжуючи постійно працювати наступні три роки змінним капітан-механіком буксира “Смєлий” кожну четверту вахту по 24 години. Від тепер по її закінченні він відразу переходив у магазин «Бурьонушка», де по черзі із своїм напарником казанським татарином Віктором працював через день по 8 годин. В його чотиридобовому робочому циклі ще залишався один вільний день.

* * *

А ще Остапа часто турбував парторг портових комуністів Борис Ємельянов, агітуючи вступити в члени КПРС. — Работнік ти отлічний, — говорив Остапові парторг, — і твойо место в партії! Ілі может ти протів совєтской власті?! Стосунки Остапа з радянською владою були неоднозначні і вступати в компартію не хотів, але не мав відваги сказати про це в очі парторгу, бо таке, на його думку, міг сказати тільки самогубець-камікадзе. Остап придумав інший вихід, щоб відсунути на деякий час домагання “політрука”, та ще й здобути додатковий фах.

— Комуністична партія, — піднесеним голосом почав висловлювати Остап стандартні фрази, якими рябіли сторінки радянської преси, — згуртувала в своїх рядах найактивніших, найпередовіших, найбільш політично підкованих радянських людей, здатних вести за собою народні маси. А хто я? Недоучка! І я не хочу псувати ряди передової партії своїм невіглаством. От я знаю, що при Ялтинському міському комітеті компартії існує Університет марксизму-ленінізму. Ось якщо б ви мене туди направили вчитись, зокрема на факультет журналістики, для підвищення мого ідейно-політичного рівня, тоді мені б не було соромно вступати в ряди комуністів. Парторг відкидав такий сценарій, бо в цей суто партійний “університет” направляли виключно членів КПРС. Остап уже декілька разів намагався писати для “Курортної газети” матеріали на замовчувані теми українських сторінок історії й сьогодення Криму, але йому там постійно відмовляли під тим приводом, що газета є органом партійної організації, а він не є ані членом цієї “касти”, ані “дипломованим” краєзнавцем…  Тим не менш Ємельянов все-таки направив Остапа в  “Університет марксизму-ленінізму”, правда не на журналістику, а на факультет наукового атеїзму. Мабуть, щоб випробувати Остапове ставлення до релігії. Оскільки Остап з дитинства був призвичаєний до атеїстичних поглядів діда Михайла і батька Юрія (батько в молодості був атеїстом), то й погодився. Він і в цьому побачив позитив, після дворічного навчання на факультеті атеїзму, йому легше буде добитись вступу на факультет журналістики, а отже ще одного дворічного терміну відстрочки від партії. Тим більше, що заняття у цьому псевдо-університеті відбувались лише два рази на тиждень у вечірні години. А за чотири роки, як в анекдотах про Хаджу Насредіна, “або султан помре, або ішак здохне”, і до членства в КПРС діло може й не дійде. А “марксистсько-ленінський диплом” журналіста, хоч і в лапках, тобто несправжній, все-таки відкриє для Остапа двері компартійних газетних редакцій, бо інших в Радянському Союзі не було. Так Остап став навчатись одночасно в двох навчальних закладах і працювати на двох роботах, не полишаючи й капели бандуристів та ініціативної групи по організації в Ялті музею Лесі Українки. Зберігся акт прийому №5 від 10 січня 1972 р. Літературно-меморіального музею Лесі Українки старшим науковим співробітником І.О. 73 предметів музейного призначення від О.Ю. Кіндрачука (більшість — газети і журнали, але були і раритети). Мало того, він ще й знаходив час на клуб книголюбів і на концертні виступи в будинку Літфонду. От тільки для дружини Лілії й сина Натана залишалось зовсім мало часу і уваги. «З ними ще все встигнеться! Нікуди вони не дінуться!» — думав Остап в метушні своїх буднів.

* * *

В січні 1972 року Ялтинський клуб книголюбів пережив цікаву подію. При ремонті одного із старих будинків, робітники знайшли замуровану в стіні бібліотеку дореволюційного письменника Жемчужникова — співавтора збірника афоризмів «Козьми Пруткова». На вимогу Олександра Анушкіна, цю бібліотеку передали очолюваному ним Клубу книголюбів при центральній бібліотеці ім. А.Чехова. Вперше в житті Остап отримав можливість з благоговінням справжнього книголюба читати першодруки «Історії Русів» Кониського, «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной Руси», «Древности Юга России и Черноморского берега», «Летописное повествование о Малой России, о её народе и казаках вообще» — О.Рігельмана. Колись Тарас Шевченко формував свої погляди на історію України, знайомлячись із змістом деяких з цих раритетів, що відображено в його творах. А тепер Остап, як зачарований, вчитувався в тексти, недоступні для радянського обивателя. Навіть у найсміливіших мріях він не міг уявити, що за чверть століття уже буде держава Україна і будуть перевидані ці книги, і що стануть вони окрасою його книгозбірні.

* * *

А тим часом Остапове сімейство стало стовідсотково «учнівським»: син учився в школі, дружина — в технікумі, а сам він — в морехідці й “університеті”… .Виконавши на початку 3-го курсу контрольні роботи із загальноосвітніх предметів — історії, російської мови, фізики, хімії і математики, Остап отримав нові завдання з морської справи, навігації і лоції, теорії судна, морехідної астрономії, гідрометеорології й океанографії, географії морських шляхів, економіки, комерції, електро-радіотехніки, навігаційних приладів і магнітно-компасної справи, силових установок, морського права, й перевезення вантажів. І знову, як на своїх перших судноводійських курсах, Остап з головою поринув у світ морехідних наук, відсилаючи в Батумі готові контрольні роботи одну за одною, відповідно до отриманих методичних посібників і плана-графіка…

іі

Навчальні посібники й глобус зоряного неба.

* * *

Якось Остапова дружина Ліля, мабуть не витримавши йшго ритму життя, докоряла йому пошуками пригод і неприємностей на свою голову і на всю родину; що він не тримається дому і що вона сита його «козакуванням» по горло… У Остапа внаслідок цього всього потемніло в очах і затуманилось в голові. Рознервований до краю Остап пішов гамувати свої емоції … у кінотеатр, де в рамках фестивалю українського кіно в Ялті демонструвались відразу два фільми — «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою». І хоча він бачив їх не вперше, вони знову вразили його до глибини душі. Він згадав котиківські звичаї, згадав своє дитинство, розчулився і сльози текли по його зсудомленому лиці. Він відчував гостро, як ніколи, втрату свого Котиківського Раю, взамін якого отримав життя в безжалісному незатишному світі. На фестивалі були присутні режисер Юрій Іллєнко і виконавці головних ролей: Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. Після фільму митців поздоровляли, вітали квітами, дякували глядачі. Коли вони вийшли, Остап пішов за ними по набережній Ялти, аж поки вони залишились втрьох. І тоді він насмілився підійти до митців із своїми щирими поздоровленнями і подякою за чудові фільми. Представився їм як моряк і бандурист. Розповів про незабутні враження від фільмів, про свою бібліотеку української літератури, про свою домівку як сімейний заповідник української культури. Несподівано для себе Остап сприйняв цю зустріч, як можливість примирення з Лілею і додав, що від свого і від імені дружини він був би щасливий запросити їх трьох у гості. Остап довів їх до готелю «Ореанда», де вони мешкали, і був приємно здивований їхньою згодою завітати до нього кількома днями пізніше. Вдома Остап запевнив дружину, що період неприємностей закінчився, що він хоче спокутувати перед нею свої промахи незвичайним сюрпризом, який вони відзначать святковим застіллям. 12 березня Остап повів свою Лілю в готель «Ореанду», де, за домовленістю, на них чекали Іллєнко, Миколайчук і Кадочникова. Коли Остап познайомив з ними дружину, то вона від несподіванки остовпіла — кінозірки їй дотепер здавались недоступними, а тут … привітні усмішки, потиски рук, та ще й на додачу невимушено пішли вп’ятьох через усе місто під пильними поглядами знайомих і незнайомих ялтинців. Вдома всі разом обідали, слухали Остапову бандуру і розмовляли так, ніби все життя були щирими друзями. Подивившись на інкрустовані гуцульським орнаментом круглий стіл і шафу, гості пожартували, що Остап напевне і свій корабель покрив карпатськими узорами. Їх особливо здивували малюсінькі вітрильні кораблики і якорі, гармонійно вплетені між традиційні деталі гуцульського орнаменту. Юрій Іллєнко навіть занотував собі до блокноту, щоб не забути і при нагоді використати в майбутніх фільмах таке дивовижне поєднання гуцульського і морського. Ніби в розвиток теми, Остап зумів продемонструвати гостям поєднання гуцульських і кримських мотивів, заспівавши під бандуру невільницьку пісню «Ой, у Криму на риночку, купив турок гуцулочку». Юрко й Іван розповіли про створений ними фільм «Пропала грамота» за М.Гоголем, який може колись дозволять випустити на екрани. А ще про фільм «Тарас Бульба», який збирається відзняти у Москві режисер Бондарчук, але десять років не може отримати дозволу. Всі трішечки пригублювали вина або горілки, крім Юрія — він зовсім не вживав алкогольних напоїв і це дуже вразило Остапа. Через деякий час він і сам вирішив наслідувати цей достойний приклад і ось уже декілька десятків років вживає лише той алкоголь, який є в кисломолочних продуктах, соках, хлібі. Немає вже серед живих щирого, талановитого Івана Миколайчука. Відійшов і його побратим Юрій Іллєнко. Але в особистому архіві Остапа залишилась велика фотографія Івана і Лариси з дарчим підписом: «Дорогим Лілі й Остапові на добро! На добрий спомин про нашого «Птаха» і про нас грішних. З подякою за Вашу теплу ХАТУ, за звуки, які линуть з неї, за смачні страви. Щиро — Лариса Кадочникова, І.Миколайчук, Ю.Іллєнко. 12-й день весни в березні 1972 р.»

і

і

Нев’януча пам’ять  про дорогих іменитих гостей.

На деякий час відвідини Остапових кінокумирів повернули в його сім’ю довіру, любов, взаємоповагу і відновили захоплення одне одним. В проміжках між двома роботами й навчаннями, Остап спішив додому проявити себе зразковим сім’янином, люблячим чоловіком і батьком. Повернулась і впевненість, що так буде завжди і нікуди воно не дінеться, якщо він трохи часу присвятить громадським справам. 31 березня 1972 року ініціативна група зібралась уже не в музеї Павленка-Треньова, а в напівпідвальній кімнаті будинку по вул. Літкенса, 8, де планувалось відселення мешканців для майбутнього музею Лесі Українки. Про це говорив директор майбутнього музею Олександр Кириченко, а Олексій Нирко критикував його за «злочинну бездіяльність» у цій справі. На зібранні були музейники з Києва і Сімферополя, які хвалили «ініціативників», бо такою громадською підтримкою як в Ялті, музеї в Україні навряд чи можуть похвалитися…

* * *

28 травня 1972 р. в «Курортной газете» з’явилась замітка «Моя библиотека» (на російській мові) за підписом — Остап Кіндрачук. Це була перша в його житті журналістська проба пера, до якої його заохотив президент Клубу книголюбів О. Анушкін, оскільки традиції цього Клубу вимагали популяризувати через пресу захоплення світом книг. Не обійшлось в замітці без обов’язкових в ті часи ура-патріотичних штампів, які служили негласним “пропуском” на газетні шпальти.

Остапова перша проба “журналістського пера”.

В липні 1972 р. ялтинськими скверами прогулювались п’ять американських туристок українського походження і, побачивши на одній з лавок Остапа, вони підійшли до нього й заговорили з ним по-українськи, бо звернули увагу на газету «Літературна Україна», яку він читав. Немолоді вже, щирі україночки зраділи зустрічі з ялтинським українцем, а дізнавшись, що він — моряк, бандурист, книголюб і ще казна-хто, розказали, що і вони не ликом шиті, бо їхня діяльність пов’язана з Українським музеєм у Нью-Йорку, засновником і власником якого був Союз Українок Америки. Вони із задоволенням прийняли Остапове запрошення відвідати його оселю і тоді, коли дружина була на роботі, а син в школі, завітали на годинку-другу до нього «на чай». Познайомившись з Остаповою образотворчою, прикладною, книжковою і бандурною українікою, вони тішились, що нарешті натрапили в Ялті на один-єдиний куточок, де українцю можна відпочити душею.  Пам’ятаючи про “недремне око” Остап у розмові з ними торкався нейтральних тем культурного й мистецького життя, про музейні експонати, щоб не зашкодити цим добрим жінкам.  Жінки взяли в Остапа його адресу і запитали дозволу, щоб нею скористався професор Брокпортського університету в Америці Володимир Пилишенко, який планував наступного року приїхати в Україну і, зокрема, в Крим. … У Остапа ж залишився на згадку ілюстрований буклет далекого заокеанського музею — острівця української культури в Нью-Йорку, з підписом: «На надзвичайну зустріч в Ялті з земляком — членкині Українського музею в Нью-Йорку. Нерозбірливі підписи і дата 15 липня 1972 р.»…

Буклет з Нью-Йоркського острівця української культури.

…Остапа тішила несподівана  можливість особистого ознайомлення з величним світом української культури і її видатними представниками  за “залізною завісою”, однак у стосунках з ними він, опираючись лише на свій мізерний життєвий досвід і інтелект самоука, намагався проявляти віртуозну обережність, щоб уберегти і їх, і себе від “недремного ока”, яке, як йому здавалось, висить над кожною людиною. Після цього він залишався наодинці зі своїми гіркими роздумами й сумнівами. Бо не міг же він без кінця «виплакувати» їх своєму єдиному щирому другові й наставнику Олексію Федоровичу Нирку. Остап брав тоді бандуру і всю свою тугу виливав у пісні: «Ой, кряче, кряче, та й чорненький ворон, Та й у лузі над водою, Ой, тужить, тужить, козак молоденький На конику вороному… … Ой, коню, коню, заграй піді мною, Та й розбий ти тугу мою! Розбий, розвій тугу по темному лугу, Козакові молодому…»

* * *

16 серпня 1972 р. Остапові пощастило взяти участь у велелюдному мітингу мешканців і гостей Ялти, присвяченому відкриттю пам’ятника Лесі Українки на вулиці Літкенса, перед будинком №8, в якому згодом мав відкритись і музей поетеси, після відселення мешканців будинку. Буквально напередодні пам’ятник привезла і встановила група киян, та так оперативно, що міська влада була поставлена перед здійсненим фактом і тепер на мітингу розгублено кліпала очима і усміхалась крізь зціплені зуби. Виступав міністр культури УРСР Ю. Єльченко, академік Є. Шабліовський, авторка пам’ятника, скульптор Галина Кальченко, партійні бонзи з Сімферополя і Ялти. Співали народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, Ялтинська капела бандуристів та інші митці. З того дня натхненне обличчя бронзової Лесі Українки, що сидить перед ялтинським меморіальним будинком, спрямоване до моря і рідко який день її коліна залишаються без покладених букетів квітів.

і

Повідомлення в “Курортной газете” про відкриття пам’ятника Лесі Українці в Ялті (16.06.1972 р.)

Через півроку, на початку грудня 1972 р. як наслідок Остапових листів і заяв в управління Ялтинського морського порту і в Чорноморське морське пароплавство в Одесі, про що вже згадувалось вище, він з хвилюванням зустрів прибуття в порт нового теплохода з іменем Лесі Українки на борту.

* * *

За роки існування капели бандуристів при Ялтинському педучилищі випускники, які пройшли кобзарський вишкіл у Олексія Нирка, повернувшись додому з дипломами педагогів, організовували в містах і селах Криму, від Севастополя до Керчі, тріо, квартети, ансамблі, капели бандуристів. Виникла потреба підвищення виконавського рівня, навчання тонкощів аранжировки й перекладення вокально-хорових творів для індивідуальних і колективних виконавців-бандуристів, обмінятись досвідом, збагатити репертуар. З цією метою 17-18 вересня 1972 р. в готелю «Україна» м.Сімферополя був скликаний Перший Всекримський семінар кобзарів-бандуристів за участю Володимира Сухенка, Григорія Ханика, Алли Уманець, Тамари Безрідної, Остапа Кіндрачука та ще кількох бандуристів.

і

Перший семінар бандуристів Криму 18.09.1972 р.

Керував семінаром голова новоствореної секції Кобзарів при Кримському відділенні Музично-хорового товариства Олексій Нирко, який на прощання подарував кожному учаснику семінару великий репертуарний збірник пісень для бандури «Грай моя бандуро» з печаткою Музично-хорового товариства і його автографом.

Невдовзі після семінару, 9 грудня 1972 р., за іронією долі, у тому самому сімферопольському готелі «Україна» старший слідчий КГБ по Кримській області Рибченко викликав по черзі всіх членів ялтинської ініціативної групи при музею Лесі Українки, включно з Олексієм Нирком і Остапом Кіндрачуком. Виклик робився з широким розголосом на роботі кожного «ініціативника». Остапові, наприклад, диспетчер через портову трансляційну мережу об’явив, та так голосно, щоб половина Ялти чула, що йому необхідно взяти у секретарки начальника порту повістку з приписом явитись в обласне  управління КГБ.

В номері готелю сидів ввічливий україномовний особіст, який кожного «ініціативника» розпитував про всіх інших членів групи на предмет їхньої лояльності до радянської влади і політики КПРС. Потім виголошував настанови, що для майбутнього музею Лесі Українки не допустимі ніякі прояви націоналістичної ідеології. І, нарешті, закликав кожного мати почуття великої відповідальності, бути пильними, контролювати один одного, викривати і повідомляти в КГБ про найменші прояви націоналістичної крамоли.

* * *

… Закінчився 1972 рік тим, що 25 грудня директор Ялтинського курортпродторгу І. Шайтуро вручив робітникові підпорядкованого йому магазину №88 «Бурьонушка» Остапові Кіндрачуку грамоту «За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні». Зустрічаючи новий, 1973, рік в родинному колі разом із сусідами, Остап гостро відчував, що ні зустрічі з кінозірками й іншими цікавими людьми, ні додаткові заробітки, ні напружене навчання, ні чарівні звуки бандури, ніщо уже не зможе склеїти тріщину, яка виникла у його стосунках з дружиною.

З 5-го лютого по 16-е березня Остап перебував на екзаменаційній сесії в Батумському морехідному училищі разом з групою однокурсників-судноводіїв, яку складали 23 моряки з причорноморських і більш віддалених портів. За період навчання в БМУ Остаповими приятелями стали: ялтинський капітан Володимир Волощук — українець з Миколаївщини, Валерій Казюк — теж українець, але з Кубані, який працював капітан-механіком в Новоросійському порту, ще один українець Іван Диба — капітан із заполярного острова Діксон, на якому колись відбував покарання Остапів вуйко Іван Котелко, та Михайло Борін — одеський єврей, пасажирський помічник капітана на лайнері «Побєда». Решту однокурсників складали росіяни, грузини, вірмени, по одному абхазцю, поляку, греку. Те, що Остаповими друзями стали співкурсники-українці — зрозуміло й без пояснень, а ось з Михайлом Боріним його зблизив… іспит з магнітно-компасної справи. Михайло ніяк не міг зрозуміти теорію девіації — науку про відхилення стрілки компаса від точного напрямку на Північ під впливом намагніченого залізяччя на судні при восьми основних курсах судна. Скільки не «просвіщав» його викладач — все марно і Михайлові грозив на екзамені «неуд» («незадовільно»). Тоді до Боріна підсів Остап і, розсипавши на столі коробку сірників, склав з них спрощену схему девіації і одеситові відразу почала розвиднятися суть теорії. Після цього він зміг осилити й складніші нюанси теорії і навіть здати її на «відмінно». Пізніше, протягом кількох років, Борін при заході його «Побєди», запрошував Остапа з родиною на лайнер, що здійснював для ялтинців морські прогулянки. Приймав Остап Михайла як гостя у своїй «хрущобі», а Михайло Остапа — на своїй одеській квартирі, де його мама догоджала Остапові як болячці.

Велику прихильність і підтримку Остап відчув з перших же днів перебування в морехідці з боку викладачів-українців: Денисенка Івана (електрорадіонавігація), Вапняра Олександра (географія морських шляхів і перевезення вантажів та МППСС — Міжнародні правила попередження зіткнень (столкновєній) суден), Гончаренка Анатолія (Морехідна астрономія) та їхніх дружин, які в училищі працювали лаборантками. Вони сприйняли Остапове навчання, як унікальний випадок в історії Батумської морехідки, коли студент прибував на екзаменаційну сесію з … бандурою, немов би спеціально для них везучи в Батумі «шматочок України». А Гончаренка Остап ще «підкупив» своїм,набутим ще в Городенківській школі, унікальним знанням всіх видимих на нічному небі сузір’їв і яскравих зір, безпомилково озвучуючи їхні назви, не заглядаючи при цьому до карти зоряного неба. В Приморському парку Батумі, поряд з училищем, є алея, оздоблена погруддями грузинських письменників, серед яких знайшлося місце і для Лесі Українки. Це вже другий пам’ятник великій українській поетесі в Грузії, перший — в м.Сурамі. Біля цього батумського погруддя Остапа можна було часто застати як не з конспектами й підручниками, то з бандурою. Там же українські студенти й викладачі БМУ сфотографувались на пам’ять разом з Остапом, його бандурою і «мармуровою» Лесею. Трохи пізніше ця алея поповнилась і погруддям Тараса Шевченка.

і

1974 рік. Фото зліва — стоять зліва направо: О. Вапняр (Географія морських шляхів), В. Казюк (студент), пам’ятник Лесі Українці біля БМУ, О. Гончаренко (Морехідна астрономія), І. Денисенко (Радіо-електроніка), І. Диба (студент). Сидять лаборантки, дружини викладачів: В. Вапняр з дочкою і Г. Денисенко, та я з бандурою в центрі.  Фото справа — мій приятель по навчанню в БМУ М. Борін з подругою провідав мене в Ялті під-час заходу лайнера “Побєда”, де він був пасажирським пом. капітана.

Разом з ялтинцем Володимиром Волощуком Остап замешкував у гуртожитку Батумського мор порту в одній кімнаті з двома росіянами, азербайджанцем і хевсуром. Хевсури, пшави, свани, меґрели — це етнічні групи грузин, як в українців гуцули, бойки, поліщуки, слобожанці. Якось росіяни кпили з грузинів-«спекулянтів», які, мовляв, не дуже тримаються своєї Грузії, а «окупували» всі російські базари. Остап їм відповів, що майже кожна грузинська сім’я, включаючи й «торгашів» російських ринків, береже, як дорогу реліквію, томик Шота Руставелі, а ще продекламував декілька рядків з «Витязя у тигровій шкурі» на російській мові: «Мудрый Езрос в «Дионосе» нам оставил назиданье, — Увядающая роза вызывает состраданье. Сожаления достоин также тот, кто в дни скитанья С милой Родиной расставшись, обречён на увьяданье…» Отже, резюмував Остап, дай-то Боже й росіянам так тужити за Росією, як грузинські «спекулянти» — за Грузією. Це мовчки слухав хевсур, який звався так само, як і «витязь у тигровій шкурі», — Таріел. Він встав, потиснув Остапові руку, одягнувся і кудись щез на пару днів. Виявилось, що Таріел їздив у свою Хевсуретію. На третій день він з’явився з двома кинджалами — хевсурським і імеретинським, і сказав Остапові: «Ты говорил, что любиш оружие, — ето тебе за Шота Руставели!» І ось уже на старості ці два кинджали, серед іншої Остапової зброї на настінному килимі, сяють як два промені із Грузії його молодості. Завітав якось до Остапа і Таріел — під час своєї весільної подорожі, показати нареченій Нінó подаровані ним кинджали і книгу «Витязь у тигровій шкурі» в перекладі на українську мову Миколи Бажана з Остапової бібліотеки.

Іспити за 3-й курс Остап здав на «4» і «5» і був переведений на 4-й курс разом з 23-ма студентами своєї групи. Всі вони відзначали цю подію разом з викладачами в батумському ресторані «Інтурист» за складеним з багатьох столиків довгим «бенкетним» столом. Багато разів у центрі уваги всіх гостей ресторану була Остапова бандура і виконувані ним козацькі пісні. Підійшов один грузин екс-фронтовик і попросив Остапа заспівати з ним дуетом пісню «Посадила огірочки», яку його, пораненого на війні, навчила співати медсестра-українка. Видно вони обидва були народжені для цього дуету, бо пісня їм так вдалася, що в ресторані стояла мертва тиша, яку потім покрив грім оплесків. Окрилені успіхом, вони також натхненно заспівали грузинську пісню, яку Остап знав по-російськи: «Ты уехала в Пе-е-е-ехле-е-е-ви-и-и, Там в горах забыла обо мне-е-е… Напиши, по крайней мере, Я ж один в Тбилиси, как в огне-е-е-е-е… Без тебя я умираю, Хоть платочком мне махни з горы, Без тебя я просто таю, Таю от любви и от жары…» Підходили ще грузини, тисли Остапові руку, заставили стіл перед ним декількома десятками фляшок з грузинськими напоями і запевняли його, що у всіх грузин почуття до України і українців «асобєнные».

* * *

Повернувшись в Ялту, Остап знову органічно злився зі своїм буксиром «Смєлий», магазином «Бурьонушка», ініціативною групою музею Лесі Українки, Народною капелою бандуристів ім. С.Руданського, Клубом книголюбів. Йому здавалось, що і в своїй сім’ї він все ще — свій серед своїх. Однак це враження протрималось недовго…

… На 1973 рік припав пік Остапового кобзарювання перед письменницькою авдиторією у Будинку творчості Літфонду СРСР. Щоб укріпити свій дух і підняти настрій слухачів, Остап звертався до звитяжних мотивів свого репертуару: «… Там Перебийніс водить немного,/ Сімсот козаків з собою, Рубає мечем голови з плечей,/ А решту топить водою…» Письменники дарували йому свої книжки з теплими автографами: киянин Семен Журахович — збірник своїх оповідань «Деревце під вікном», повість «Гора», львів’янин Ярослав Ісаєвич — дослідження «Джерела з історії української культури доби феодалізму», москвичі Клара Мойсєєва — історичну повість «Дочь Ехнатона», а Єфім Вєсєнін — «Крокодильские юморески», білоруський поет із Мінська Микола Оврамчик — альбом «Мастацтва Бялоруси IX – XVIII стагоддяв» та ще багато інших.

і

Два Остапові письменницькі “трофеї” з кількох десятків.

А Олесь Гончар не тільки подарував Остапові згаданий вище роман «Циклон», але і з задоволенням прийняв запрошення погостити в нього вдома. Саме тоді він почав працювати над новим романом «Берег любові» і тому розмовляв з Остапом, не розлучаючись з блокнотом, до якого постійно щось записував. Пізніше, в 1976 році, Остап купив цей роман і впізнав у ньому … себе, та ще й у двох персонажах. Курсант Батумської морехідки Сашко так же, як і Остап, привіз додому виміняний у лаборанта на пляшку коньяку глобус зоряного неба, щоб не забувати здобутих там астрономічних знань. Інший персонаж, гуцул Оксен в точності так, як і Остап, замерзав у Казахстані наодинці із своїм трактором, а своє житло прикрасив тими ж самими речами, що і Остап — свою «хрущобу»: гуцульським костюмом, який «у шаховці під шклом грає барвами», гуцульськими топірцями, бандурою і таким іншим. Щоправда, Остап нічого не розказував письменникові про свого батька, який на той час був живий і здоровий, а в романі … Оксенового батька чомусь вбили бандерівці. Отакої! — Це єдиний «ляп» цього, загалом оптимістичного твору.

* * *

5. Бандура, Леся Українка, “темні смуги” і… обережність. (серпень 1970 – листопад 1971 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Першим із Остапових близьких знайомих, хто повною мірою відчув “темну смугу” в своєму житті, був його колишній співмешканець по гуртожитку, шанувальник англійської мови, колега по екіпажу спортивного «Яла» і щирий приятель матрос-радист Валерій Шкапов, з яким Остап інколи проводив ще й зимовий ремонт т/х «Массандра».

Якось проходячи повз готель «Тавріда», що неподалік від міських причалів, Остап помітив Валеру в ролі … кочегара, який завозив тачку з вугіллям у приміщення приготельної котельні. Остап пригадав, що недавно щось чув, ніби то у Валери були неприємності із-за якихось таємничих зв’язків з іноземцями, що стало причиною його звільнення з порту.

Привітались, розговорились, і Валера розповів Остапу, що через своє знання англійської мови він потрапив у поле зору «компетентних органів».

— До радистів у них завжди була підвищена увага, бо радисти працюють в ефірі, в якому повно всяких «ворожих» і «шпигунських» голосів, — почав розповідати Валерій, а Внутрішній Голос Остапові шепнув: «А твій приятель Боря Бостельман–Чуїстов — теж радист!»

— Покликали до себе в «контору», добились моєї згоди співпрацювати з ними в якості перекладача, дали підписати якісь папери… Потім змушували шпигувати за іноземними туристами, — зітхав Остапів товариш.

А то якось Валера не витримав і сказав своєму «оперу» (оперативному уповноваженому), що категорично відмовляється від такої паскудної «співпраці». Оскільки погрози «опера» він проігнорував, то в порту його відразу почали цькувати, «навішувати» якісь компромати і … вигнали з порту. Ледве влаштувався в кочегарку.

Час від часу Остап відвідував Валерія і помітив, що той, раніше веселий і життєрадісний хлопець, став зле себе почувати:  схуд, пожовтів, і якось приречено матюкався на адресу своєї незрозумілої хвороби. Віддихавшись і прилігши на принесений в кочегарку з пляжу дерев’яний лежак для загорання, Валера з палаючими від гарячкового збудження, чорними, як у цигана, очима, говорив Остапові про те, що за його спостереженнями, в Ялтинському порту «Всі слідкують за всіма і доносять”… Він дякував Остапові за спілкування, бо його, як прокаженого, оминали колишні друзі і знайомі.

А одного разу Остап замість Валерія застав у котельні іншого кочегара, який спокійним голосом сказав: «Помер твій Валєра. Рак шлунку чи щось в тому роді…»

Коли задуманий Остап з’явився на репетиції в капелі, Олексій Федорович, як завжди, пожартував: «Що, козаче, зажурився, що рано женився?». І Остап, йдучи з учителем додому (вони в Ущельному були майже сусідами), розповів йому трагічну історію Валерія Шкапова.

Тоді і Олексій Федорович розповів свою історію.

В 1949-1950 роках він навчався у Львівській консерваторії, де, як і в усіх сферах життєдіяльності, за радянської влади, в студентському середовищі також були  «навуходоносори», яким він і «завдячує» арештові в червні 1950 року і продовженню «навчання» в Косавінлагу, що в Молотовській області, терміном на 10 років. Правда, за наполяганням Олексія Федоровича в 1956 році відбувся перегляд справи і його визнали невинним та звільнили. Але від хронічного недосипання, недоїдання, перевантаження, одним словом, — знущання, здоров’я було підірване. Тому й вибрав Ялту для реабілітації.

Посеред літа 1970 року в гості до Остапової родини навідалися батько Юрій з братом Богданом. Остап із великим задоволенням знайомив їх з туристичними перлинами Південного Криму. На фото — Остап, син Натанчик, батько Юрій і брат Богдан біля Ластівчиного Гнізда.

Оскільки лікар Василь Кархут, а потім екс-радист Валерій Шкапов, а тепер ще і маестро Олексій Федорович повідомили Остапа про можливе стеження з боку “недремного ока” він задумався, що без крайньої обережності й акторського перевтілення йому не вижити. Тим більше, що його життєвий досвід був збагачений “акторськими” напрацюваннями посадовця Котиківської сільради Василя Іванишина, дядька Петра Котелка та й самого Олексія Федоровича, які уникали безперспективних конфліктів з владою, а попри те, при можливості дотримувались кредо — “нам своє робить”.

* * *

Не зважаючи ні на що, Остапа цікавила тема української діаспори у Вільному Світі — навіть ще гостріше, ніж паризька, чи цейлонська екзотика. Його захоплювало й інтригувало непохитне дотримання заокеанськими українцями національних традицій і плекання  рідної мови в іншомовному й інокультурному оточенні. Він прагнув розгадати рецепт цього феномену, можливість застосування його в Україні і, зокрема в Криму, де в умовах “совєтизації” українці катастрофічно швидко втрачали свою ідентичність.

Тож наступною новиною Остапа для свого маестро була його розповідь про два вересневі дні, які він провів з двома туристками із канадського міста Торонто. Одна з жінок була старша від Остапа мабуть років на 10, мистецтвознавець Марія Охрімович, а друга, трохи молодша — Тетяна Вандергайден, яка своє прізвище “позичила” у чоловіка, голандця. Їх зацікавив Остап, який з бандурою через плече повертався з репетиції. А можливо — не так Остап, як його бандура…

В перший день Остап показав канадським українкам три ялтинських будинки з меморіальними дошками, в яких під-час своїх приїздів на лікування замешкувала Леся Українка. А наступного дня, після погодження з дружиною Лілею, він запросив їх до себе в гості. Ліля накрила стіл вишуканими блюдами, а Остап знайомив гостей з родинною книгозбірнею та виконував під бандуру пісні на кримську тематику — “Ой, у Криму, на риночку”, “Ой, ходив чумак сім літ до Криму”, “Ой, у полі три криниченьки”. Потім до готелю Остап  проводив гостей спеціально придуманим маршрутом, через Полікурівський пагорб, щоб показати могилу Степана Руданського, виконавши перед тим народну пісню на слова цього поета “Повій, вітре, на Вкраїну”.

«На могилі не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені» — зворушено, із зволоженими очима читали Марія і Тетяна напис на могильному граніті поряд з барельєфом Степана Руданського. А нижче, за якихось двісті метрів, біля підніжжя Полікурівського пагорба був будинок з меморіальною дошкою, в якому колись мешкав і творив поет, а тепер заселений ялтинцями, серед яких одну з кімнат займав приятель Остапа і Олексія Нирка художник Костянтин Лисокобилка.

і

Фрагмент надмогильного пам’ятника Степана Руданського і меморіальна дошка на його будинку в Ялті.

Кость привітно відреагував на Остаповий стук у двері і не без задоволення познайомився з іноземками. Він показав їм свої твори. Жінки були вражені, а особливо Марія, автором, його щирістю, добротою, скромністю і талантом.

Часу для знайомства з Олексієм Федоровичем у туристок уже не залишилось і вони тепло розпрощались з Остапом, обмінявшись з ним адресами і обіцянками писати. Щоправда, обіцянку потім дотримала лише Марія Охрімович…

Пам’ятаючи про невидиме “недремне око” Остап, як би навіть намагався, то не зміг би нічим скомпрометувати цих щирих іноземок, які мабуть добре знали, куди вони приїхали, бо висловлювались дуже обережно і лише на нейтрально-побутові теми…

* * *

Поділившись своїми враженнями з Олексієм Федоровичем, Остап разом зним поринув у підготовку нової концертної програми капели бандуристів до 100-річчя Лесі Українки. Крім тих пісень, які вивчали учасники капели, Остап вивчив фрагменти з Лесиного вірша «Товаришці на спомин», де були такі куплети:

… Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа сонця не видав,

За ворогів піде в огонь і воду,

Катам своїх поводирів оддав…

… Одвага наша — меч залитий кров’ю,

Лежить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, натхненная любов’ю,

Той меч іх піхов видобуть здола …

Щоб вірш став піснею, Остапу прийшлось самотужки скомпоновувати мелодію. А ще Остап вивчив думу «Сестра та брат».

Концертна програма ялтинських бандуристів до 100-річчя Лесі Українки.

* * *

Остап давненько не відвідував Клуб книголюбів, який на літні місяці робив перерву, і тепер привніс в нього свіжий український струмінь.

Демонструючи придбані за літо раритети «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» записані в Ялті й Балаклаві і видані її чоловіком, вченим-фольклористом Климентієм Квіткою, та «Южнорусские народные песни» Амвросія Метлинського, похованого в Ялті, Остап ілюстрував їх грою на бандурі, виконуючи пісні з цих збірників.

На цей раз на засідання Клубу книголюбів президентом Клубу О. Анушкіним були запрошені письменники з Києва Семен Журахович, Наум Тихий і літературний критик з Харкова Володимир Брюгген, що відпочивали в Ялті. Почувши Остапову бандуру, вони запросили його на виступ перед письменниками в Будинку творчості Літфонду СРСР. Остап погодився.

Перш, ніж почати там концерт, він розповів коротенько про історію інструменту кобзи-бандури, потім виконував історичні пісні, коротко характеризуючи передумови їх виникнення. Концерт так сподобався письменникам, що його почали регулярно — щомісяця, запрошувати виступати наступні декілька років.

Остапову бандуру слухав Микола Бажан. А ще Остап проводив довгий час у бесідах з українськими письменниками Григором Тютюнником, Олесем Гончарем, білорусом Миколою Оврамчиком, москвичкою Кларою Мойсєєвою. Він переконував їх у необхідності частіше використовувати у своїй творчості українські сторінки історії Криму, щоб кримські українці відчували гордість від своєї причетності до історії сонячного півострова.

Скориставшись тим, що якось виступаючи в Клубі моряків, Остап помітив, як у розчуленого його грою на бандурі начальника порту Василя Івановича Тихонюка скотилась сльозинка, він, як уже згадувалось в попередньому розділі, почав його «муляти» на предмет присвоєння імені Лесі Українки і інших українських письменників портовим теплоходам. І таки «домулявся» — в порт поступив теплохід «Леся Украинка». Російська транскрипція назви всіх суден пояснювалась тим, що Міністерство Морського флоту, яке затверджує назви — всесоюзне, з офісом у Москві…

Сторінка з буклету, присвяченому теплоходу “Леся Українкка”.

За тиждень до Нового 1971-го року прийшов коротенький лист від Марії Охримович з Канади, написаний на різдв’яній листівці:

«Дорогі друзі Остап та Лілія! Вибачайте, що так довго не здобулась написати подяку за Вашу сердечність та гостинність. Відколи я повернулась з України, час втікає і не можу наздогнати його, щоб вив’язатись з всіляких зобов’язань. Прекрасний спомин з сонячної Ялти, Вашої хати та Вашого приятеля Костянтина — все наново теплим подихом зогріває мене в холодні канадські зимові дні (це я пробую поетичну фразу, згадуючи Остапове порівняння осінніх кольорів до полум’яного подиху на горі Ай-Петрі). Сподіваюсь, що біля вас все добре. Щирий привіт Вам обом з синочком, другові Костянтину.

З нагоди свят та Нового року найсердечніше побажання пересилає Марія.»

Одночасно з цим листом, в іншому конверті, була листівка з іншим різдвяним сюжетом, а також фотографія Марії. На цій листівці Марія написала:

«Дорогенькі! Ще одну карточку з нагоди Свят разом із книжкою для друга Костянтина. Пересилає Марія».

Марія так же виконала свою обіцянку щодо фотографії, яку в неї попросив Костя, бажаючи намалювати з неї портрет.

* * *

Так завершився старий 1970-й рік, а зустріч Нового 1971-го року Остап відбув у колі Лілиних родичів — тих, що живуть в Ялті, а ще тих, що приїхали сюди святкувати з Кіровоградської області. Наспівались, насміялись аж охрипли, ну і Остапової бандури наслухались.

Тим часом музейні працівники Ялти разом з уже згаданими ялтинськими українцями-патріотами підготували велику ювілейну виставку до 100-літнього ювілею з дня народження Лесі Українки.

Так, автор згаданої резонансної статті «В краю і надій» вчений Микола Охріменко приніс для виставки оригінальні фотографії, поштові листівки, написані Лесиною рукою, деякі особисті речі і документи поетеси. Олексій Нирко з його неймовірним відчуттям пошуковця, зумів віднайти в Ялті давню бандуру, на якій грав ялтинський бандурист фінського походження Рінгольд Шалений-Шуєр. Саме Леся Українка заохочувала ще тоді юного Рінгольда до гри на бандурі, подарувавши йому «Підручник гри на бандурі» і український національний костюм, який Олексій Федорович теж приніс на виставку. Голова Ялтинського клубу книголюбів О.Анушкін виставив підручник з історії стародавнього світу, який написала й опублікувала Леся Українка. Рідкісні видання творів поетеси і книжок про неї, експонати, рисунки, ілюстрації принесли журналіст Віктор Горбуленко, інженер Олександр Януш і вчителька Євгенія Байдюк-Януш, художник Олександр Тарасенко. Ялтинський скульптор Дмитро Журавльов приніс на виставку свою скульптурну композицію «Мавка» на тему Лесиної «Лісової пісні».

“Курортная Газета” за 24.02.1971 р. — замітка про ялтинського скульптора Дмитра Журавльова і його скульптуру “Мавка”, яку він згодом подарував Музеєві Лесі Українки.

Серію рисунків до 100-ліття Лесі Українки так же підготовив згаданий уже ялтинський художник-аматор, активіст і близький товариш Остапа й Олексія Нирка, Костянтин Лисокобилка. Один рисунок з цієї серії художник назвав «Квіт Ломикаменю», взявши назву з одного вірша поетеси. На рисунку справа — високі скелясті гори, типові для Криму. В центрі, аж до горизонту — море. Зліва, на великому камені, з написом «Повій, вітре, на Вкраїну» сидить Остап з бандурою. На передньому плані — квіти і трави, а окремо від них ростуть дві квітки Ломикаменю на гігантських кам’яних валунах, потрісканих від міцних корінців цих двох квіток. На думку художника, у квітки Ломикаменю є щось спільне із зображеним на рисунку бандуристом.

Остап, приятелюючи з Костею, бував у нього часто з Олексієм Федоровичем. Втрьох вони планували всякі заходи, радились, спілкувались, ділились сокровенним…  І коли Остап, якось запитав Костянтина, що він думає про нього, той сказав: «Оце моя відповідь!» — і подарував Остапові фотокопію рисунка «Квіт Ломикаменю».

Кость Терентійович Лисокобилка — “Квіт Ломикаменю”.

І ось у Лесин день народження 25 лютого 1971 року відбулись ювілейні торжества в Ялтинському літературно-меморіальному музею П. Павленка – К. Треньова.

Представники офіційної влади відкрили ювілейну виставку, експонати якої ніби на машині часу переносили відвідувачів у атмосферу Лесиного життя-буття в Ялті у дні її творчого натхнення і буденних справ. А ще було зачитане рішення Кримської обласної ради депутатів трудящих від 15 січня 1971 року про те, що в розвиток згаданої раніше постанови Ради Міністрів УРСР від 07.12.1970 р. в м. Ялта по вул. Літкенса, 8 (нині — Єкатерининська) організовується літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

Відбувся великий концерт, основне навантаження на якому мала ювілейна програма Народної самодіяльної капели бандуристів ім. Степана Руданського, підготовлена її керівником Олексієм Нирком. 36 учасників капели плюс 5 солістів, включаючи Остапа, виконали 19 номерів програми, серед яких було найбільше творів Лесі Українки. Остап Кіндрачук виконав думу «Сестра та брат», записану Лесею Українкою. Виступали й професійні артисти. На святі була присутня чи не вся українська громада Ялти. В усякому разі, Остапові вперше довелось бути свідком і учасником зібрання такої великої кількості (біля 300) ялтинців, які спілкувались рідною українською мовою.

Через кілька днів з Києва прийшла звістка, що рішення Кримської облради підсилив своїм Наказом №67 від 26 лютого 1971 р. міністр культури УРСР про створення в Ялті музею Лесі Українки. Прислали в Ялту і директора майбутнього музею, який ще треба було створювати, — Олександра Кириченка з вченою секретаркою Людмилою Сєдих. Олексій Нирко поінформував новоприбулих науковців про те, що в ході підготовки до ювілею поетеси зо два десятки ялтинських шанувальників її таланту самоорганізувались в ініціативну групу, яку він очолює, і яка з ентузіазмом візьметься сприяти створенню музею Лесі Українки, допомагаючи музейним працівникам збором експонатів, вирішенням посильних організаційних питань, тощо.

На першому ж засіданні ініціативної групи — тепер уже по створенню музею, Людмила Сєдих прийняла у «ініціативників» майже всі експонати ювілейної виставки і склала про це приймальні акти, які Олександр Кириченко завірив печаткою музею Лесі Українки. Протоколи цього і наступних засідань також вела Л. Сєдих. Остап, якого Олексій Федорович включив в ініціативну групу, отримав завдання збирати для музею все, що про Лесю Українку і її творчість з’являтиметься в пресі, в книжкових виданнях, в мистецькій сфері, тощо.

* * *

В сімейних буднях Остапа з’являлись нові нюанси. Дружина Ліля, як завжди, працювала через день, займалась домом й вихованням сина, а ще знаходила час на навчання. Вона поступила на заочне відділення Торгово-кулінарного технікуму в Сімферополі. А Остапове перебування вдома ускладнювалось тіснотою, пов’язаною з виходом на пенсію сусідів-співмешканців Нікіфорових, які зранку до пізньої ночі засиджувались на спільній кухні 9 м²…

І Остап, маючи за межами дому багато всяких занять для душі, відправлявся в місто «козакувати». А там, на кожному перехресті, на базарах, на пляжах, завжди аж до приходу до влади Горбачова з його «сухим законом», стояли великі бочки на колесах з написами «Пиво», «Портвейн», «Рислінг». А біля бочок з повними бокалами «тусувались» Остапові приятелі-портовики, які до нього завжди звертались з одним-єдиним наболілим питанням алкоголіків: «Ти нас поважаєш?!» Якщо Остап давав позитивну відповідь, то цим самим ставив «хрест» на запланованому відвідуванні якогось свого Клубу, чи Будинку відпочинку письменників, чи, навіть капели бандуристів, бо соромно перед капелою і Олексієм Федоровичем, та й перед самим собою — адже після “другого народження з бандурою” він вже ніби покінчив з випивкою… А тепер він наївно пробував знайти на дні винного бокала забуття про всюди суше “недремне око”. Однак цей ніби то “позитив” Остапового «причащання» біля винних бочок бліднув, коли він з’являвся вдома, перед обличчя дружини і сина. Починались сварки, від яких всім трьом було дуже погано.

На початку літа 1971 р. Остапові зателефонував Ананд і настійливо запрошував його до себе в гуртожиток Нікітського Ботсаду на якийсь «мальчішнік».

— Як не приїдеш — буду ображатись! — закінчив розмову ланкієць і Остап поїхав.

Там були майже всі знайомі учасники колишнього спільно проведеного Шевченківського свята. Тепер вони святкували вдалий захист дисертації Ананда, який познайомив Остапа із своїм «новим, но очень блізкім другом» Сашею. Саша представився як культорганізатор якогось гурзуфського санаторію. Був одружений на балерині. Розлучився. А ще він чимось був дуже ображений на радянську владу і лаяв її за несправедливість по відношенні до нього, Саші.

Знайомі лаборанти пробували непомітно застерегти Остапа від легковажних розмов з Сашею і Анандом. Але Остап уже й сам помітив різку зміну в поведінці Ананда. Той дуже просив Остапа взяти «духовне шефство» над Сашею, бути з ним щирим і відвертим, бо той дуже страждає… При цьому після кожної фрази оглядався на Сашу з запитальним поглядом — чи він все каже правильно? Так собачка, яку хазяїн вивів на прогулянку, забігаючи вперед оглядається чи в правильному напрямку вона біжить. Іншими словами — акторським талантом природа явно обділила Ананда — не те, що Остапа.

Ананд пробував «розмочити» Остапа, підливаючи йому до чарки оковитої, але в результаті «розвезло» його самого. Ананд розплакався, пожалівшись на бандуристку Любу, яку він полюбив «нєсмотря на єйо прошлоє», а вона відвернулась від нього. Ще Ананд розповів, що там, на Цейлоні, його батька вбили на полюванні люди з касти його матері, бо в них міжкастові сім’ї не заохочуються. Саша явно нервувався — видно було, що розмова вийшла за межі початкового сценарію.

Зрештою, Остап подякував усім за «мальчішнік» і подався во своясі, «бо до Ялти не близька дорога». По дорозі він роздумував про підозрілу поведінку Ананда і ще раз обіцяв собі озброїтись повсякчасною обережністю свого дитячого кумира Тарзана з диких африканських джунглів.

* * *

Усі весняні місяці, аж до початку червня 1971 року київські митці-мозаїсти Степан Кириченко і Надія Клейн покривали придорожну “Лесину скелю” неподалік від Поляни Казок чудовим мозаїчним панно. В центрі скелі постав кольоровий портрет Лесі Українки у вінку з язиків полум’я і написом під портретом: «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень». З одного боку портрету — Прометей, що розриває кайдани, а з другого — Лукаш, який грає на сопілці для Мавки.

Лесина скеля в Ялті.

Після завершення роботи і презентації «Лесиної скелі» як своєрідного пам’ятника поетесі художники запросили 12 червня 1971 р. всю ініціативну групу з організації музею Лесі Українки, включно з Остапом, на святковий обід-бенкет.

За виконання думи «Про козака бандуриста» та низки народних пісень, автори «Лесиної скелі» подарували Остапові альбом своїх мозаїчно-монументальних творів «Монументальне мистецтво С.Кириченка і Н.Клейн» з автографом.

Альбом і автограф Степана Андрійрвича Кириченка

Після цього, будучи активним членом ініціативної групи, він подавав для Лесиного музею куплені, придбані чи знайдені матеріали про поетесу, передбачливо, по можливості, залишаючи у себе дублікати, які пізніше стануть у великій пригоді, коли шовіністично налаштовані музейні працівники почнуть нищити зібрані матеріали. Так, наприклад, збережена Остапом «Курортная газета» за 24 лютого 1971 р. із статтею М. Піньковецької «Очаровал меня этот образ навеки» про випускника Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, ялтинця Дмитра Журавльова і його скульптур «Мавка» і «Леся Українка», збурить всю культурну громадськість України при спробі знищити ці твори мистецтва «музейниками»-вандалами.

* * *

Таким чином Остап намагався одночасно, з одного боку задовольняти свої духовно-культурні запити разом з однодумцями, брати посильну участь і відродженні національної самосвідомості українців Ялти і навіть налагоджувати контакти з одноплемінниками “за бугром”, а з другого — заради самозбереження  удосконалювати свою роль “лояльного громадянина” з його показним «одобрямсом» і привичними радянськими ура-патріотичними трафаретами, взятими з газет, після чого, як відомо, кожний “лояльний громадянин” з чистою совістю займався своїми справами…

В таку “м’ягку” схему, на думку Остапа, не вписувався дисидентський рух, який намагався розхитати тоталітаризм своїми вимогами ширших громадянських, національних та культурно-релігійних прав. Трансформуючись в правозахисний рух і у відкрите протистояння режимові, дисиденти потрапляли за ґрати, гинули в таборах…

* * *