Вступні екскурси

Кобзарі, бандуристи, торбаністи, лірники…

Це під струнний передзвін їхніх інструментів творилась Пісенна Історія України від козацьких часів до наших днів. Творилась вона на полях битв, на невільницьких ринках Криму й Туреччини, на велелюдних торговищах, майданах, вулицях міст і сіл України.

І так було аж до трагічних 30-х років минулого століття…

Загальна кількість жертв репрсій серед діячів кобзарського мистецтва склала за різними підрахунками від 200 до 337 чоловік…

Памятник репресованим кобзарям у Харкові.

В радянській Україні замість знищеного вуличного автентичного кобзарювання все ж було дозволене сценічне мистецтво гри на бандурі, цензуроване  худруками (художествєнними руководітелями), які дбали про «ідеологічно витриманий, в дусі компартійних настанов» репертуар виконавців. Але навіть вірнопідданський статус творчих колективів не давав їм гарантій уціліти під час розгулу репресій. Так, створені в 1929 році Київська і Полтавська капели бандуристів у 1934 році були ліквідовані. Щоправда, в 1935 році з залишків цих капел, яких не торкнулись репресії, була створена Об’єднана капела бандуристів, учасників якої у 1941 році мобілізували на фронт, на передову, де їх, не навчених військової справи, з поганим озброєнням, чекала вірна погибель.

Київська і Полтавська капели бандуристів.

Для «показухи» ще були збережені при житті і здравії декілька недобитих, але так «адаптованих» до радянської дійсності автентичних кобзарів, що вони змушені були творити оди керівним вождям і “соціалістичним перетворенням”. При відхиленні від радянських стандартів кожного з них чекала доля кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка, розстріляного 24 листопада 1937 року за вироком «особової трійки» у Харкові.

Кобзар Іван Кучугура-Кучеренко і вирок “особової трійки”.

15 квітня 1939 року заради видимості піклування радянської влади про кобзарів, Інститут фольклору АН УРСР скликав Першу республіканську нараду кобзарів та лірників України, на яку вдалось зібрати 37 народних співців, серед яких були такі відомі кобзарі як Кушнерик Федір, Авраменко Степан, Адамцевич Євген, Бедрин Іван, Гузь Петро, Колісник Нечипір, Мовчан Єгор, Носач Павло.

Кобзар Євген Адамцевич (похований в 1972 році у кримському селі Холмівці Бахчисарайського р-ну)

В 1955 році за ініціативою М.Т.Рильського була скликана подібна нарада вдруге.

Хоча ці підконтроільні форми бандурного мистецтва влада допустила виключно для прославляння “рідної комуністичної партії”, яка їх нищила, і створеного нею “колгоспного раю”, та вони все-таки дали змогу українцям зберегти в своїй музичній культурі виконавську майстерність бандуристів, навчати бажаючих гри на бандурі в самодіяльних колективах, налагодити виробництво бандур на Чернігівській фабриці музичних інструментів (ліквідованій рейдерами уже в Незалежній Україні, на жаль).

* * *

Був ще один потужний чинник збереження кобзарсько-бандурницьких традицій … За межами України!

В роки німецької окупації зусиллями видатних бандуристів Г. Назаренка і Г. Китастого була відновлена діяльність Київської капели бандуристів, яка в 1942 році потрапила в табір остарбайтерів міста Гамбурга в Німеччині. Потім, наприкінці війни — до американської зони окупації в місто Реґенсбурґ, а в 1949 році в повному складі емігрувала до США і осіла в місті Детройті, де в оновленому складі перебуває донині як Капела бандуристів імені Тараса Шевченка. В 1984 році покійного керівника капели Г. Китастого замінив В. Колесник, завдяки якому її учасники засвоїли «харківську» бандуру і харківський спосіб гри, удосконалений ще в дорадянський період видатним діячем культури, письменником і бандуристом-віртуозом Гнатом Хоткевичем (теж репресованим).

Гнат Хоткевич –  український театральний і громадсько–політичний діяч, інженер, винахідник, композитор, письменник, перекладач, бандурист-віртуоз, скрипаль, піаніст, співак, сценарист, драматург, історик, мистецтвознавець, етнограф, педагог.

На Австралійському континенті харківський спосіб гри на бандурі поширився завдяки бандуристам Деряжним (батько Федір, син Петро і його дружина Ніла) та Г.Бажулу, які передали естафету Віктору Мішалову, засновнику Канадської капели бандуристів.

Австралійські бандуристи Віктор Мішалов, Петро і Ніла Деряжні.

Цим була зроблена неоціненна послуга кобзарській традиції України, де внаслідок репресій харківський спосіб гри на бандурі зник. І, здавалось, що вже назавжди.

* * *

Незнищенним виявилось мистецтво гри на бандурі навіть у важких умовах сибірського заслання, про що свідчить подиву гідна діяльність львівського (родом з Дрогобича) бандуриста Богдана Жеплинського. Будучи репресованим у 1950 році, він у сибірському селищі Торба Томської області створив із в’язнів-українців ансамбль бандуристів, які грали на бандурах власного виробництва.

* * *

Але навіть найтемнішій ночі рано чи пізно приходить логічний кінець.

Як це вже не раз було в нашій історії, передвісником кінця чужоземного панування в Україні завжди була активізація традиційного кобзарства. На початку 70-х років минулого століття вона проявилась у створенні Київського кобзарського цеху учнями ентузіаста старосвітської бандури Григорія Ткаченка. До проголошення незалежності України цех діяв неофіційно під керівництвом кобзаря Миколи Будника, який очолював його аж до 2001 року, після чого керівником став Микола Товкайло.

і

Зліва – корифеї Київського кобзарського цеху (в центрі Григорій Ткаченко, зліва Микола Будник); справа – Кость Черемський (в окулярах) з кобзарями Харківського цеху.

Харківський кобзарський цех також організував послідовник Григорія Ткаченка Кость Черемський.

* * *

27 листопада 1988 року в залі лекторію Києво-печерського заповідника на запрошення ще одного ентузіаста традиційного вуличного кобзарювання, наукового працівника заповідника і голови ініціативної групи кобзарів Анатолія Гришина відбулись неофіційні Установчі збори кобзарів України.

Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В.Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».

Учасниками зборів були кобзарі і бандуристи: Г.Ґриштопа (Одеса), О.Чуприна з могили Т.Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г.Ткаченко, М.Будник, С.Гнилоквас, П.Супрун, А.Бобир, М.Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В.Нечепа (Чернігів), М.Нечипоренко (Житомир), М.Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О.Нирко і О.Кіндрачук (Ялта), М.Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників.

Складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали і співали, спочатку для себе, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору.

Наступний, уже офіційно оформлений з’їзд кобзарів відбувся трохи більше, ніж за рік до проголошення незалежності України, а своєрідним прологом до з’їзду стало грандіозне свято кобзарського мистецтва «Пісенний вернісаж – 90», яке відбулось в Українському домі трохи раніше, 24-26 січня 1990 року. Вели програму свята письменник-фантаст Олесь Бердник, брати Литвини і В.Кушпет.

оі

о

На цей раз до перечислених вище учасників Установчих зборів долучились кобзарі В.Жданкін, Б.Островський, В.Перепелюк, В.Лісовол, В.Горбатюк, В.Єсипок, О.Стахів, В.Кушпет, М.Хай (лірник), Галина Менкуш, Тетяна Лобода, К.Новицький.

І знову після свята і після з’їзду кобзарі розходились на вулиці, базари, віча, де люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах. І вже не переставали кобзарювати аж поки в спільному всеукраїнському пориві не домоглися у 1991 році Української Незалежної Держави.

В 1996 році кобзарі і бандуристи самоорганізувались у Національну спілку кобзарів України і збирались на свої з’їзди в 1999-му, 2004-му і 2007-му роках. Останній знову був організований як свято кобзарського мистецтва, на якому був присутній Президент В.Ющенко та інші державні мужі.

* * *

Протягом усього цього періоду в кобзарській практиці сформувалась так звана фольклорно-репродуктивна школа кобзарства, до якої увійшли учні і послідовники Г.Ткаченка: з Київського кобзарського цеху — М.Будник, М.Товкайло, В.Кушпет, Т.Компаніченко, М.Плекан, Т.Силенко, В.Сніжний, М.Хай, В.Нагнибіда, А.Кабалюк, В.Ходаківський, Р.Забашта, О.Тихенко та інші; з Харківського кобзарського цеху — К.Черемський, С.Захарець і інші; з Львівського цеху — В.Кирилич; з Північної Америки — В.Мішалов, Ю.Китастий, Ю.Фединський.

В цій школі співіснують дві тенденції.

Прихильники першої з них дотримуються «кобзарського стилю» — народної манери гри і співу, автентичного репертуару й інструментарію, уникаючи новацій.

Друга тенденція фольклорно-репродуктивної школи наближає її послідовників до академічного, концертного бандурництва і не виключає удосконалення інструментарію та доповнення автентичного репертуару свіжими, злободенними творами.

Оскільки поряд з багатьма позитивними рисами, такими як працьовитість, доброта, жертовність, терпеливість, задушевність, сентиментальність і ін., як показали різні періоди давньої і модерної історії України,  ще однією рисою ментальності українців була, є і буде незнищенна схильність українців до взаємопоборювання і «самоїдства», то і кобзарі не є винятком у цьому плані.

Тому найтемпераментніші представники різних течій в кобзарстві, м’яко кажучи, не сприймають творчих компромісів з опонентами. Хоча, як показали згадані свята кобзарського мистецтва, а також більш-менш регулярні виходи «сценічних» бандуристів для вуличного кобзарювання, а «традиційних» кобзарів — на сцену, всі вони можуть чудово взаємодоповнюватись і взаємозбагачуватись.

Для бажаючих повніше і детальніше познайомитись з творчим доробком кобзарів і бандуристів, проблемами сучасного кобзарства, за роки незалежності в Україні опубліковано чимало книжок, серед яких є й написані самими кобзарями: Микола Литвин «Струни золотії», Микола Мошик «Кобзарі та бандуристи Сумщини», Кость Черемський «Відродження традиції», Олексій Нирко «Кобзарство Криму і Кубані», Богдан Жеплинський «Коротка історія кобзарства в Україні», «Кобзарськими стежками», «Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник», Микола Шудря, Василь Нечепа “В рокотанні-риданні бандур”, Володимир Кушпет “Старцівство”, Володимир Єсипок “Кобзарі”. Багато написав про кобзарів і кобзарство заокеанський кобзар Віктор Мішалов і чимало інших.

Написали про сучасних кобзарів-бандуристів і письменники: Олекса Ющенко «Гомери України», Ренат Польовий «Кобзарі в моєму житті», Роман Коваль «Тиха війна Рената Польового” та “Сто облич Самостійнної України” і ця традиція множиться.

Національній спілці кобзарів України, Кобзарським цехам і майже всім кобзарям і бандуристам знайшлося місце в Інтернеті (Вікіпедія, окремі тематичні сайти, сторінки Facebook, Youtube і т.п.).

* * *

Дальше мова піде про кобзаря-бандуриста Остапа Кіндрачука — учня видатного діяча культури, загартованого репресіями ялтинського бандуриста, педагога і дослідника кобзарства Криму і Кубані, Олексія Федоровича Нирка.

оо

Зліва – Олексій Федорович Нирко і в центрі – заснована ним Ялтинська (пізніше – Кримська) капела бандуристів ім. Степана Руданського; справа – учасник і соліст капели Остап Кіндрачук.

Кобзарський світогляд Остапа формувався під потужним впливом його Вчителя-Маестро на крайньому Півдні України, тобто на її найбільш русифікованій периферії, в умовах неперервного психологічного пресингу з боку недружелюбно налаштованої частини кримчан. Тому Остапа мало цікавлять, як він їх називає, «схоластичні диспути» між прихильниками автентичних і сценічно-академічних течій у кобзарстві.

Його кредо частково виражене в куплеті однієї з пісень його репертуару:

Козакам не треба
Ні срібла, ні злата,
Лиш би Україна злими ворогами
Не була розп’ята.

Остап називає свій репертуар «Пісенною історією України», підібравши для нього не тільки пісні, які стосуються різних періодів української історії, але і вплів між них пісні інтимного, особистого характеру, які мають відношення до історії Остапового життя, а також пісні ліричні, «політичні», пісні на злободенні і болючі теми наших днів, не переймаючись чи вони автентичні, чи літературного походження, чи й створені самим же Остапом.

Він і біографію свою вважає всього лише п’ятидесятиміліонною частинкою історії українського народу і називає її також «пісенною».

«У кобзаря біографія може бути тільки пісенною» — підкреслює Остап Кіндрачук, вважаючи, що кобзаря, як і кожного співака-музиканта, слухачі оцінюють не лише за віртуозність гри чи за вокальні дані, а й за зміст пісень. Можливо, навіть в першу чергу за зміст.

Для Остапа пісня — це художньо-емоційне оформлення пам’яті про чиїсь особисті переживання (мрію, кохання, розлуку, пригоди) або про колективні події, потрясіння (військові перемоги чи поразки, голодомори, державотворчі процеси). Пісня прославляє або засуджує відомих діячів, героїв, богів тощо, реагує на все, що варте уваги в житті окремої людини чи всього народу.

Кобзарі (барди, співаки) зберігають і примножують власними творами пісенне багатство народу, а часто бувають ще й учасниками подій, які вони оспівують, тому, на переконання Остапа, пісні-думи і є їхньою сутністю й душею їхніх життєписів.

* * *

Відколи Україна стала незалежною, Остап Кіндрачук, ігноруючи свій похилий вік, щороку (до 2022 р.) по 365 днів проводив у кобзарських мандрах, з яких час від часу повертався кобзарювати до Ялти, до своєї родини: дружини, двох синів, дочки, численних внуків, правнуків, зятя, невісток, і … знову в мандри.

Він хоче зустріти свій смертний час не в ліжку, вдома, а під час кобзарювання, з бандурою в руках — тобто так, як колись вікінг чи давній русин зустрічав смерть з мечем у руці, або як козак з шаблею і одночасно з бандурою, або як озброєний захисник України.

Його неголосний спів під бандуру (бо коли кобзаревий вік перевалює за «вісімдесятку» — голос «сідає») часто можна було почути якщо не на Набережній Ялти, то біля Лівадійського палацу-музею, на Дерибасівській у Одесі, на вулиці Штефана чел Маре у Кишиневі, на площі Міцкевича у Львові, на площах Сімферополя, Херсона, Миколаєва, Харкова, Чернівців, Тернополя, Кам’янця-Подільського, Івано-Франківська, Ужгорода, Луцька, Рівного, а ще Кракова, Варшави, Ґданська, Любліна, Торуня, Щеціна, Познаня, Вроцлава, Тарнова, Праги, Дрездена, а в зимові місяці — в підземних переходах Майдану Незалежності або на Хрещатику в Києві.

Епізодично Остап «обандурював» Батумі, Сочі, Новоросійськ, Московський Арбат, стамбульський майдан Баязидів, Афіни, Лімассол на Кіпрі, Београд, Загреб, Сараєво, десятки невеликих міст і сіл Криму, України й зарубіжжя. Кілька разів грав для земляків у рідних йому Городенці й Котиківці.

Своїм козацьким нарядом, пишними вусами, «оселедцем» на голеній голові й бандурою в руках, він настільки органічно вписувався між туристичні об’єкти міст, в яких по черзі кобзарював, що у деяких з них включений до туристичних путівників чи краєзнавчих книжок як постійно діючий «живий експонат».

Наприклад, будапештське видавництво «Kelet Nyugat» видало для угорських туристів путівник по Кракову «Krakko, Galicia es a Tatra», в якому автор Фаркас Золтан помістив кольорову світлину козака Остапа Кіндрачука з бандурою на всю сторінку з підписом «Krakkoi utcazenesz» — «Краківська вулиця».

Подібні сторінки з Остаповим зображенням і коментарями є в польських туристичних путівниках: «Ґданск — город моей мечты» (вид. «Tessa», 1997, для російських туристів), «Lwów, miasto Wschodu i Zachodu» (видавництво «В», 2001), «Ukraina, сzesc zachodnia, Kijow і Krym» (вид. «Paskal», 2001); в німецьких путівниках: «Krim» (вид. «Dumont», 1955), «Masuren» (вид. «Weltbild», 2005), «Krakau» (вид. «MM-City», 2006); в нідерландському «Rusland, Ost-Europa, China, Azië» (вид. «Eurocult-Lito», 2009); в японському «Росія і другі країни колишнього Радянського союзу» (переклад з японської) (вид. «Gio-Globe Trotter», 1997) — тут на сторінці, присвяченій Ялті, є фото Остапа з підписом (по-японськи) «Людина, яка грає на бандурі»; ну і, звичайно, в українських краєзнавчих посібниках «Тільки у Львові» (вид. «Афіша», 2002), «Україна, її не можна не любити» (вид. «Букрек», 2000), «Волинь — край козацький» (вид. «Надстир’я», Луцьк, 2009).

іііі

і

Супроводжуючи туристичні групи, гіди теж часто «вплітали» Остапа в свої розповіді: «Перед вами Лівадійський палац царської родини Романових. За останні десятиліття тут змінилось все — влада, музейні працівники, виросли поряд з палацом нові дерева, замість струхлявілих, і тільки наш козак-бандурист залишається незмінним”. При цьому екскурсоводи іноді зазначають, що під-час святкування в палаці своїх днів народження, члени царської сім’ї запрошували для концертних виступів місцевих аматорів з греків, татар і неодмінно бандуриста-«анадольця» (з села Анадол).

А ось вислови слухачів:

У Кракові — «Пан єст найпенкнєйшов оздобов краковскей старувки!»
У Києві — «Проходячи тут часто, я від вашого вигляду і пісень заряджаюсь позитивною енергією на всю решту дня».
У Лівадії — «Мамо! Дивись!! Козак!!! Я не піду в музей! Ти іди сама, а я буду дивитись на козака!»

Щоправда. Бувало й таке — «Тебя что Ющенко тут посадил, чтобы ты меня украинизировал?!». Таким недоброзичливцям кобзар відповідав: «Такі, як ти русифікували нас репресіями, а я з власної ініціативи буду “українізувати” тебе бандурою! Відчуваєш різницю між мною і тобою?!»

А ось найхарактерніше запитання слухачів до кобзаря: «Скажіть, будь-ласка, а що це у вас за інструмент?» Остап сприймає таке питання з доброзичливим розумінням, якщо його задає іноземець. Але, крім іноземців, його щодня десятки разів задають щирі українці, доводячи кобзаря до розпачу. Адже це свідчить про те, що мільйони українських обивателів живляться з екранів телевізорів низькопробною попсою, бо так зване «українське» ТБ принципово уникає всього українського, а в першу чергу — концертів і презентацій видатних кобзарів і бандуристів, які відвідує лише обмежена кількість цінителів. Особливо гострою ця проблема була в перші роки Незалежності і в епоху президентства Януковича…

Тож витворений генієм багатьох поколінь українців, унікальний набуток світової культури, українське кобзарство, — на думку Остапа — продовжує занепадати, а не відроджуватись, як би себе не тішили своїми успіхами Остапові колеги і він сам.

«Про що ви думаєте, кобзарю, коли співаєте?» — інколи запитують перехожі, яких зупиняє не тільки пісня кобзаря, але і його погляд, звернений кудись за межі реальності, ніби в інший вимір часу і простору. Остап навчився миттєво повертатись із своїх роздумів-видінь, навіяних піснями, які він виконує, і охоче відкриває тільки що бачений в його уяві сюжет, яким супроводжувалась, для прикладу, його пісня «Взяв би я бандуру».

* * *

На тій землі, що нині зветься Україною, в гущавині палеолітичного пралісу, можливо за 6 (чи й за 16) тисячоліть до Христового Різдва, народжувався музичний праінструмент, від якого, в свою чергу, народилась та музика, яка тепер постійно звучить в душі Остапа, в унісон його бандурі…

* * *

… Молодий, хоробрий мисливець з луком нечутно з’явився з-за дерева на краю буйнотрав’янистої галявини, яку облюбувало для паші стадо оленів. Щоб не схибити, мисливець уперся нижнім кінцем свого довгого лука в трухляво-дуплавий стовбур поваленого давньою бурею дерева і вистрілив. Випущена стріла вразила в серце красеня-оленя, але мисливець не встиг зрадіти своєму успіху. Він, у свою чергу, був вражений незвичайним мелодійним звуком, який полився з дуплавого дерева під час пострілу. Не звертаючи увагу на втечу решти оленів і, не знімаючи лука зі стовбура, мисливець ще і ще натягував і відпускав тятиву, чий ніжний спів чарував його слух відлунням з дивовижного дупла…

Покликавши декількох товаришів, щоб допомогли йому віднести оленя до селища, мисливець продемонстрував своє відкриття остовпілим від здивування юнакам.

Хтось із них сам захотів видобути з дупла чарівний звук. Приладнавши свій лук до стовбура поряд з луком товариша, другий мисливець сіпнув тятиву і був також нагороджений появою дуже красивого звуку, ніби подібного до першого, але … вже цілком іншого …

Троє інших мисливців кинулись зі своїми луками наслідувати двох перших і … над притихлим пралісом, аж до селища мисливців, полилась перша Прамелодія з п’яти різнотонових звуків, підсилена дуплом-резонатором. В нечувані звуки заціпеніло вслухалось все плем’я.

Натішившись небуденними відчуттями, п’ятірка молодих мисливців зупинилась і оглянулась — майже все плем’я оточило їхню поляну і вражено спостерігало за натхненною грою перших прамузикантів …

* * *

«… Мабуть, ще довго плем’я відзначало свої мисливські успіхи чи перемоги над ворогами-забродами величавими мелодіями на Музичній Поляні, — усміхається Остап, — аж поки не були відкриті переносні легенькі резонатори, до яких були приладнані тятиви-струни різних тонів …»

* * *

У предків українців — скіфів-орачів, скіфів-хліборобів — історики зафіксували п’ятиструнні «пентахорди». На інструментах русинів-українців і пізніших кобзарів кількість струн збільшувалась, аж поки не досягла цифри 55 на чернігівській бандурі, що нею користується Остап.

Остап переконує себе і своїх слухачів, напівжартома-напівсерйозно, що той первісний музикант-мисливець був родоначальником всіх українських Боянів, Митус, Вересаїв, Адамцевичів. Отже, він був і Остаповим предком. Бо якби було інакше, то чому від звуків Остапової бандури в його уяві воскресає вся генеалогічна черга пра-пракобзарів, аж до згаданого мисливця включно.

Увесь інший час, коли Остап не грає, його видіння надійно поховані в мороці історії.

* * *

І таке відбувається при виконанні кожної пісні з Остапового репертуару.

Ось Остап співає весільну пісню, яку народна пам’ять донесла з дохристиянських часів:

«Межи трьома дорогами рано-рано
Здибалися князь з Дажбогом, ранесенько …»

І вслід за словами пісні кобзар поринає в казковий світ язичницького світанку історії України.

В колядках, щедрівках, віншуваннях про «жито-пшеницю і всяку пашницю» або в жартівливій пісні «Ой піду я понад лугом, де мій милий оре плугом», Остап в шемранні струн бандури вчуває шурхіт земляних скиб, що лягають в першу у світі борозну, яку розорює перший у світі плуг, задля першого у світі посіву отих самих «жита-пшениці», щоб спекти перший у світі хліб-колач.

Довірившись «Велесовій книзі», дослідженням археолога Юрія Шилова й інших вчених, Остап переконаний, що чепіги цього Першоплуга тримали руки котрогось Остапового предка Першоорача і тих оріїв, які проживали на землях України в Трипільські часи 5-4-го тисячоліття до Христа. Це вони вперше одомашнили коней, винайшли перші в історії людства колеса і вози й розвезли на них хліборобські традиції в просторі від Етрурії до Шумеру й Індії, а в часі — до скіфів-орачів, до давньоруських смердів, до козацьких зимівничан-гречкосіїв і, зрештою, аж до пращурів Остапового роду Кіндрачуків, які споконвіку були вільними хліборобами-орачами і, відповідно до родинних переказів, ніколи не були кріпаками.

Деякі з них , з причини малоземелля в рідному краю, збагатили своїм хліборобським талантом тайгу Зеленого Клину й Канади, американські прерії, парагвайську сельву, аргентинську пампу…

В Остапових видіннях-спогадах фігурує і його власний хліборобський досвід, засвоєний в ранньому дитинстві і використаний ним в степах Казахстану, на цілинних землях.

Набуті хліборобською працею усіх поколінь українців багатства, завжди розпалювали жадібність загарбників різних мастей. Тому-то в мелодіях-передзвонах Остапової бандури вчуваються звуки кривавої січі русинів-українців чи запорожців з чисельними наїзниками.

Вміють дзвонити Остапові струни так, як дзвонили кайдани на руках невільників з турецьких галер або українців, засланих на рудники Сибіру.

І в кожному такому передзвоні Остап бачить кого-небуть із своїх предків, або й родичів, які нині живуть, один з яких маючи в руках давньоруський меч, другий — козацьку шаблю чи опришківський кріс, ще хтось — стрілецький або повстанський скоростріл, визволяє іншу, близьку Остапові людину з чужинецької неволі, рятуючи тим самим Остапа, який живе нині.

Вміє Остапова бандура відгукуватись на обмануті надії і поразку Помаранчевої революції, на реванш антиукраїнської партії регіонів, на події, пов’язані з Євромайданом, Революцією Гідності і на болісні воєнні виклики останнього часу…

Більше двохсот різних пісень з подібними екскурсами-видіннями накопичилось у репертуарі Остапової бандури на підході до його 80-річчя, коли виникла ідея впорядкувати свою “Пісенну біографію”.

Який же довгий-предовгий шлях пройшли ці пісні разом з Остапом через його життя радянськими манівцями, випробуваннями гіркої української незалежності. У кожної з цих пісень — своє місце в «Пісенній біографії» Остапа, яку він згодом назвав  «Літописними книгами пісень і мандрів», а також «Книгами злетів і падінь, надій і розчарувань, піднесень і розпачу, кохання і розлук, знахідок і втрат, помилок і спокут, маленьких досягнень і великих неудач…», а ще — «Книгами роздумів, сумнівів, висновків, очікувань».

Що ж спонукало Остапа до написання цих «Книг»? Для чого й для кого?..

* * *

Якось непомітно в Остапа, стихійного колекціонера, поряд з чималою родинною книгозбірнею, колекціями поштових марок, монет, значків, сформувався і особистий архів з різноманітних документів, фотографій, листів від батьків, родичів, знайомих, газетних вирізок, похвальних грамот, а найбільше – з особистих нотаток про всякі життєві події, зустрічі, пригоди, особливо під час кобзарювання. В папках цього неординарного архіву поступово збільшувалось число експонатів, які складались в хронологічному порядку і були ніби своєрідними віхами Остапового життя. При бажанні, всі ці свідчення минулого в поєднанні з тим, що зберегла пам’ять, давали йому змогу заглянути у власне минуле так, ніби він переносився в нього на фантастичній машині часу.  “Так чому ж ти не викладеш свої спогади на папері? Це може бути цікавим для твоїх нащадків, для друзів!” — так час від часу натякали Остапові його найближчі друзі — Кобзарський Пан-Отець Олексій Нирко, ялтинський композитор Борис Синчалов, котиківський краєзнавець-енциклопедист Іван Миронюк, ньюйоркський меценат кобзарства Микола Чорний-Досінчук  київський “ангел-охоронець” Андрій Орел (Мацьків)… Саме Андрій наполягав найбільше: “напишіть та напишіть!”, а на Остапів сумнів — “та кому вона потрібна, моя писанина?”, він затято відповідав — “мені!”…

Так у Остапа виникла ідея написання своєї «Пісенної біографії» — саме як умовно-уявної «машини часу», щоб інколи поринути в минулі дні свого життя, порівняти їх з реальністю і майбуттям… В ході творення тексту виникло бажання подивитись на своє минуле очима сторонньої людини, чий критичний прискіпливий погляд допоміг би уникнути самолюбування, а для цього він вирішив вести розповідь не від займенника 1-ї особи – «я», а доручив цю функцію власному імені – «Остап» і його займенникові в 3-й особі,  тобто — «він»…

Спочатку, в перші роки неквапливого написання (2008-2012), Остапова «Пісенна біографія» «розрослась» до розмірів «Книги пісень і мандрів…», складеної з розрізнених епізодів, але в хронологічному порядку, та згодом вона все чіткіше набувала обрисів літописного жанру, що відбилось на зміні назви, (“Літописні книги пісень і мандрів…”), і була розділена на 4 умовних «книги-епохи»: 1) «За «залізною завісою» (1937-1991)»; 2) «Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй. (1992-2004)»; 3) «Пісні і мандри між двома Майданами. (2005-поч.2014); 4) «Пісні і мандри в двох реальностях (2014-2021). Оскільки текст 4-ї «книги» поступово став занадто “розбухати”, Остапові прийшлось змиритись з необхідністю заснувати ще й 5-ту, мабуть уже завершальну “книгу” — “Кобзарювання під знаком Червоної Риски”, в якій слово «мандри» уже стало недоречне, оскільки у зв’язку з обставинами (спочатку карантинно-ковідними, а потім воєнними) набуває іронічного значення і означає лише «тупцювання на місці» з бандурою між домом і ялтинською Набережною. Хоча… йому все ще доступні віртуальні «мандри» «джунглями» інтернету, якими він змушений компенсувати відсутність справжніх мандрів.

Остап тішить себе думкою, що його «Літописні книги пісень і мандрів…» можуть зацікавити не тільки його самого, але й близьких друзів, чи когось із його чисельних нащадків, оскільки вони можуть почерпнути з Остапового життєвого досвіду, відображеного в даних «книгах» не лише приклади для наслідування, але й приклади гірких помилок, що їх необхідно уникати… Зрештою Остаповими «Літописними книгами пісень і мандрів…» може зацікавитись і якийсь дивак-фольклорист – дослідник неординарних форм кобзарювання…

Про всяк випадок Остап, одночасно з кобзарюванням, продовжує писати Книги свого життя до моменту, коли воно перетнеться з його фінішною Червоною Рискою.

* * *