Проби журналістського пера |
Мої журнальні публікації.
Моя рецензія на оперу ялтинського композитора Бориса Синчалова “Марина” про Марусю Чурай, і попутно — згадки про українське театральне життя в Ялті й Криму. Журнал “Жовтень” (Львів) за серпень 1987 р.
Журнал “Україна” (Київ) за 23.10.1988 р. “Мово рідна, слово рідне” — мій відгук на українофобську публікацію кримчанки Г. Скорикової у цьому ж журналі. Публікація цього відгуку започаткувала мою співпрацю з редакцією журналу “Україна” і щиру дружбу з членом редакції, письменником і кобзарем Миколою Литвином, який підготував до друку не лише цей відгук, але й великий історико-краєзнавчий нарис “ЄШИЛЬ АДА” ( “Зелений острів” — кримтат.) про історію взаємин українців і кримських татар. Нарис, надрукований в останньому липневому і трьох серпневих номерах журналу за 1990 рік, повністю приведений нижче.
Ешиль Ада – Зеленый полуостров
Остап КИНДРАЧУК
Из истории взаимоотношений украинцев и крымских татар
Леонид Терентьев (переводчик)
О т п е р е в о д ч и к а
За год до заката Советского Союза, еще казавшегося единым и нерушимым, я, русский по рождению, языку и духу, принимал участие в праздновании Дней казацкой славы. Ровно через 500 лет после основания Запорожской Сечи, там, где она зачиналась – на территории нынешнего Никопольского района Днепропетровской области.
Тогда, в августе 1990-го, и там, в огромном палаточном городке на берегу Каховского водохранилища, однажды поздним вечером в отблесках костра впервые в жизни я услышал завораживающие звуки знаменитой бандуры. Украинскую народную думу исполнял, как мне рассказали, Остап Юрьевич Киндрачук, житель Ялты, моряк, капитан буксира, известный в Крыму и Украине бандурист. И «вечный» украинец, которого не сумела «ассимилировать» русскоязычная крымская среда.
Но тут музыкант сделал паузу и объявил, что сейчас прозвучит песня на ином языке – крымскотатарском. Про девушну с расплетенными косами, которую отец не соглашается выдать замуж за любимого.
Да, в его репертуаре, помимо украинских народных песен и баллад, есть такие, при звуках которых потомки давних обитателей полуострова со слезами на глазах обнимают и целуют исполнителя, шепча «Спасибо! Вы нам молодость вернули…» Язык? Он специально изучил его. (Це перебільшення — я вивчив лише переклад текстів пісень — О.К.)
И часто рассказывает Остап Юрьевич друзьям и товарищам про быт и культуру репрессированного когда-то народа, про исторические контакты крымских татар и украинцев. Были между ними не только черные периоды войн и вражды.
История взаимоотношений двух народов настолько заинтересовала О. Ю. Киндрачука, что, перерыв море литературы и переговорив с десятками людей, он подготовил большой очерк. Вот его-то я и взялся переводить с украинского: очень хотелось познакомить русскоязычного читателя с малоизвестными интереснейшими данными и мыслями.
«Успевает же человек быть моряком, бандуристом, историком и даже журналистом!» – мысленно по-доброму завидовал я, выстукивая на пишущей машинке страницу за страницей, при этом сам для себя узнавая немало нового.
Леонид ТЕРЕНТЬЕВ (Текст перевода напечатан в №№ 141-144 (6757-6759) газеты «ВПЕРЕД» (с 29.11 по 04.12.1990 г.) — органе Первомайского районного Совета народних депутатов и райкома Компартии Украины Крымской области)
(Примітка автора : Нарис «ЄШИЛЬ АДА» був написаниий під-час повернення кримських татар із Середньої Азії у рідний для них Крим і опублікований в чотирьох номерах тижневика «Україна» за 1990 р.– №№ 30, 31, 32 і 33. Нарис був поділений на 7 глав, з яких Леонід Терентьєв,тодішній дописувач районної газети «Вперед» м. Первомайська в Криму, використав лише 6, здійснивши їх скорочений переклад й опублікувавши в трьох номерах цієї газети за 29.11. і 01-04.12.1990 р. Що ж стосується самого нарису, то автор писав його в стилі радянської самоцензури, яка десятиліттями втовкмачувалась в голови як журналістів так і читачів, і яку автор в умовах тотального контролю все-таки «по каплі видавлював» з себе і з свого нарису. Можливо, що не до кінця вдалось «видавити», за що він щиро просить вибачення… — О. К.)
ЭЙ, НА ТАТАРСКИХ ПОЛЯХ,
НА КАЗАЦКИХ ПУТЯХ…
В 1956 ГОДУ в дореволюционном сборнике я наткнулся на крымскотатарскую песню про красавиц. Не знал тогда, как она звучит, потому что Крым жил еще без своих аборигенов. Мог ли я подумать, что сам буду помогать этим гордым и непокорным людям искать рассеянные по всему свету, как и они сами, их песенные сокровища?
А однажды я услышал такую легенду.
Много всяких людей на своем веку видели обитатели Крыма. Но как-то во время ужасного шторма вышли на берег люди веселые, приветливые, храбрые и сильные, а буйные чубы-оселедцы и огромные серьги, которые свисали у каждого с правого уха, красноречиво свидетельствовали: то казаки запорожские возвращаются из морского похода.
Немало соотечественников освободили они перед тем из тяжкой неволи. Громыхающий шторм пощадил их, но чайки казацкие в щепки разбились об острые скалы. Много заморских сокровищ пропало в кипящей пучине, хоть и осталось немало цехинов и талеров в бездонных казацких карманах.
Купили казаки гривастых коней у татар-горцев, построили прочные сани и решили зимой промчаться заснеженным Крымом, чтобы не успели опомниться хан и враждебная орда.
Полгода ждали, год, и еще один – все снега не было! Лишь верховья вершин ближайших гор покрывала пороша, и снова весна наступала, а за ней и лето жаркое, которому, казалось, никогда не будет конца.
Тем временем дознались ордынцы, что вольное казачество поселилось на берегу моря. Хан послал воинов через ущелье, чтобы ударить неожиданно и в море выкинуть ненавистных буйночубых казаков. Узнали о том запорожцы. Притихли беспечные разговоры, а руки казацкие схватились за верные сабли. Заплакали дети и женщины, которые знали уже, каков басурманский плен.
Но старый атаман приказал всем снова взяться за мирный труд. Сам же скользнул в ущелье – и увидел быстро приближающихся всадников. Только чудо могло спасти казаков. И чудо произошло. Лег атаман в том диком ущелье, и тело его перекрыло ордынцам дорогу к морю. Ударились татарские кони о тело казацкое как о скалу гранитную и поспешно убежали в бескрайние степи испуганные воины.
А здесь, около моря, закрылось в горах ущелье, поперек которого лежал богатырь в казацкой шапке. Сняли казаки и свои шапки, земли в них набрали, присыпали ею своего побратима, и стали от этого Крымские горы еще выше. До сих пор лежит казак в Крымских горах высоких, напоминает всем нам про верностьь, отвагу казацкую, которые непреодолимым барьером встали на пути вражеском.
В разные времена и для разных народов была крымская земля то гостеприимной родиной, то мачехой злой.
Листая старые газеты и книги, я открыл для себя огромный материк нашей истории, который скрывался за густыми тучами недоговоренностей, умолчаний и запретов. Рискуя быть обвиненным в тенденциозности и националистических интерпретациях, все-таки решаюсь обратиться к читателям в надежде на поддержку и понимание.
ГДЕ КРЫМ ЗА ГОРАМИ,
ГДЕ СОЛНЦЕ СИЯЕТ…
Если не принимать во внимание торговые операции и разработку соляных промыслов чумаками еще в XVI столетии, то вклад
украинского народа в хозяйственную и культурную жизнь полуострова во времена Крымского ханства носил вынужденный характер – через подневольный труд десятков (а может, и сотен) тысяч пленных.
В первой половине XVIII столетия на территории Крыма было официально зафиксировано 60 тысяч пленных, которые работали в хозяйствах местных рабовладельцев. Через украинских полонянок, становившихся женами своих поработителей, и черерз тех пленных, которые, не выдержав издевальтельств, «басурманились», то есть меняли веру и язык, украинская кровь щедро вливалась в кровь крымскотатарского народа. При этом и духовная энергия украинцев вошла в песни, думы, легенды крымских татар, в их повседневное искусство.
Исследователи украинского музыкального фольклора отмечают общность крымскотатарских и турецких мелодий с украинскими, сходство музыкальных народных инструментов – татарской бзуры и украинской кобзы. А выдающийся художник Николай Самокиш, который долго жил и работал в Крыму, подчеркивал сходство орнаментов двух народов.
Поскольку культурные влияния всегда были взаимными, и в культуре украинского народа можно отыскать крымскотатарские следы, одним из которых является название самого любимого народного инструмента – кобзы.
Для крымчан, даже далеких от увлечения историей, теперь невозможно не интересоваться прошлым и настоящим многострадального крымскотатарского народа.
Только эта история оказалась какой-то удивительной, не похожей на истории других народов. Одни только нападения, неволя, черный путь. Дважды Героя Советского
Союза Амет-хана Султана из Алупки еще знают как сокола-авиатора. И все. Больше ни одного доброго слова про целый народ!
Неужели они неспособны любить, делать добро, верить в него? Может, крымскотатарские матери и отцы любят только своих детей, а чужих – ненавидят?
Вот как на этот вопрос отвечает «Белая книга» В. Пахаренко про голодный геноцид на Украине 1932 года: «Приехали мы на станцию, сидели обессиленные и опухшие. Мимо проходили две татарки, посмотрели на нас, маленьких, и остановились. Долго они что-то по-своему говорили, потом вынули из сумки по булке хлеба и осторожно положили перед нами. Много я всего забыл, но этих татарок и этот хлеб вижу и теперь во сне и наяву. Не забыть этого никогда. Мать без конца молилась Богу и благодарила женщин, а мы ели этот хлеб с таким наслаждением, что со всей станции приходили к нам люди и смотрели…»
Про необычайное трудолюбие и тягу к земле крымских татар в один голос рассказывают старожилы Крыма. Глядя, как на плодородных делянках, отвоеванных у скалистых горных склонов многими поколениями, строители возводят жилищные гиганты, они укоризненно качают головой: «Мы никогда бы не строили здания на земле, которая должна кормить людей!»
И сам я, путешествуя в горах, видел бесконечные, для укрепления склонов, подпорные стены, изящные малые архитектурные формы, предназначенные для защиты, сохранения и украшения драгоценных для Крыма родников и фонтанов. Видел основанные крымскими татарами на каменистой земле плодородные виноградники и сады, которые ныне, как и все другое, уничтожены и заброшены. Но… продолжают плодоносить! Слышал множество одобрительных отзывов про обычаи, взаимоотношения родственников, общность, утонченную вежливость доброжелательного крымскотатарского народа.
Как же произошло, что устная традиция не совпадает с писаной историей, которая все светлое и доброе спрятала за «белыми пятнами» такого размера и густоты, что они слились в настоящую «белую пустыню» истории?
ЧЕРНЫЕ ПУТИ ПО БЕЛОЙ
ПУСТЫНЕ
Взаимоотношения между средневековыми властителями всегда были непредсказуемыми. Каждый из феодалов (в Европе или Азии – безразлично) готов был напасть на слабого соседа. Исламский фанатизм оправдывал и подстрекал походы на «неверных» и был идеологической основой агрессии на польские, ливонско-белорусские и украинские земли.
Своеобразным индикатором положения украинского народа перед ордынско-янычарским натиском в разные периоды может служить торговый оборот живым товаром невольничьего рынка Кафы (ныне Феодосия). В конце XIV века здесь ежегодно продавали полторы тысячи пленных, в первой половине XVIII в. – 20 тысяч.
Жестокий и фанатичный Менгли-Гирей начал серию (один, а иногда и два раза в год) набегов, во время которых ордынцы уничтожали посевы, грабили села и города, жителей убивали или брали в плен. Например, в 1452 году хан дотла разрушил Киев и забрал с собой 100 тысяч пленных.
Огромные потери несла Украина. Но и крымскотатарский народ не выигрывал. Потому что, отвечая жестокостью на жестокость, запорожцы на землях Крымского ханства и в прибрежных районах Турции производили иногда не меньшее опустошение. Даже доступная нам статистика может дать представление о глубине трагизма истории крымских татар.
Хан Менгли-Гирей довоевался до того, что вынужден был организовать массовое переселение людей из Золотой Орды. Общая численность населения Крымского ханства, включая подчиненные ему ногайские орды, составляла 560 тысяч человек.
Русско-турецкие войны, которые в XVIII столетии стали особенно опустошительными, привели к резкому сокращению населения ханства. Непосредственно перед присоединением к России в нем оставалось 300 тысяч жителей. Вскоре, в результате военных действий и массовой миграции татар в Турцию – 112 тысяч. Эмиграция не прекращалась, в 1785 году на полуострове насчитывалось лишь 46522 крымских татарина.
После присоединения Крыма к России наступил долгожданный период мирного труда. В 1793 году число татар возросло до 62230 человек – не только за счет естественного прироста, но и в результате возвращения их из Турции. В 1810 году уже насчитывалось более 91,6 тысячи.
К 1917 году в Крыму складывалась такая этническая ситуация: из 808303 жителей 49,3 процента считали себя русскими и украинцами, 26 процентов – татарами, 8,4 – евреями, 5,1 – немцами, 2,8 – греками, 2,1 – армянами, 1,6 – болгарами, 1,5 – поляками, 1,1 – караимами и т.д.
Затем происходили революционные потрясения и гражданская война.
В 1921 году в Крыму обитало 274,9 тысячи русских, 45,1 тыс. украинцев, 1 тысяча белорусов, 116,2 тыс. татар. В конце 1921-го начался голод, от которого, по официальным даднным, умерло 1500 человек.
Страшную беду принесла Великая Отечественная война и фашистская оккупация. 90243 жителя Крыма погибли от рук оккупантов (считая с военнопленными, уничтожено 135177 советских граждан), 35447 человек были вывезены на принудительные работы в Германию. Многие погибли на фронтах, в том числе каждый второй из 60 тысяч крымскотатарских солдат.
Еще большие потери принесли сталинско-бериевские узурпаторы. К началу войны в районы Алтая и Восточного Казахстана были переселены немцы, 18 мая 1944 года в вагоны погрузили крымских татар, которых было в то время в Крыму 191088 человек, и вывезли в Среднюю Азию. Следом за ними – греков, армян, болгар.
Только в Узбекистане погибло 40 тысяч человек – от голода и неустроенности. А в беседах я постоянно слышал уверенную цифру в 46,2 процента погибших.
Чтобы успешно развивать наше сожительство на этой земле, которая стала вдруг такой тесной, необходимо заимствовать у минувших поколений те зерна дружбы, взаимоуважения и взаимоподдержки, которые прорастали и укреплялись в самые неблагоприятные периоды нашей истории.
ОЙ, СЛУЖИЛ ЖЕ Я ХАНУ-БАСУРМАНУ
Однажды после жестоких боев с ордынцами и освобождения большого числа пленных, среди которых некоторые и родились в неволе, запорожский атаман Иван Сирко приказал порубить несколько тысяч тех освобожденных, кто не захотел возвращаться на Украину. В душе казня себя за содеянное, суровый кошевой сказал: «Спите здесь вместо того, чтобы размножаться в Крыму среди басурман на наши христианские молодецкие головы!»
Ужасное было время, ужасны и поступки, которых, возможно, требовала жестокая необходимость.
Но не задумывался ли кто-нибудь над тем, почему порубленные стремились остаться? Не были ли причиной того доброта и сердечность простого крымскотатарского народа, которые невольники открыли для себя и восприняли навсегда?
В его доброте и отзывчивости имело возможность убедиться славное Войско Запорожское, когда с 1709 по 1734 годы было вынуждено прятаться во владениях хана от войск Петра Первого. Не все в казацко-татарских отношениях было идеально, но протянул руку спасения запорожцам бывший противник, непримиримый в боях.
А теперь напомню, что специалисты делят крымских татар на четыре условных группы.
1. Южнобережные, в антропологическом отношении – европейцы без примеси монголоидности. В формировании этой группы самым давним пластом выступают греки, аланы, готы, генуэзцы, а более поздним – тюрко-болгары, хазары, огузы, печенеги, турки. Их занятиями были садоводство, виноградарство, табаководство, рыболовство, приусадебное животноводство.
2. Горцы, также без признаков монголоидности. В их формировании принимали участие тавры, греки, аланы, готы, затем гунны, булгары, хазары, огузы, печенеги, половцы. Занимались тем же, а также добыванием меда диких пчел (бортничеством), заготовкой древесного угля.
3. Жители предгорных долин. Кроме влияния гуннов, аланов и булгар, в этой группе наиболее ярко проявились половецкие элементы, особенно в языке. На его основе и был создан общий крымскотатарский язык. Встречается пять процентов с признаками монголоидности. Занимались садоводством, огородничеством, животноводством, ремеслами. Мелодии песен протяжные и ритмичные.
4. Степные крымские татары – ногаи – сохранили 10 процентов представителей с
признаками монголоидности.
Эти данные я привожу для тех, кто вещает о необходимости вернуть крымских татар «назад», к их «татаро-монгольской родине», откуда они будто бы пришли с Чингисханом.
ЕЩЕ РАЗ ПРО ДРУЖБУ И ПОСЛЕДНИЙ …ПРО ИЗМЕНУ
«Проживи Богдан Хмельницкий еще несколько месяцев, и, может, памятник ему и не ставили бы. Чего доброго, им бы начинался долгий список изменников России – казацких атаманов. Причины этого хронического полутысячелетнего предательства надо искать не в личных чертах украинских исторических деятелей, а в событиях и крайней неопределенности условий внешней и внутренней политики и постоянном безусловном стремлении народных вождей к национальной независимости…»
(«Живописная Россия».
С.-Петербург – Москва. 1897)
Эта цитата отражает мысль тогдашней официальной науки насчет воссоединения Украины с Россией. Кстати, в поисках союзников Богдан Хмельницкий обращался не только к Крыму, Турции и России, но и к правящим кругам Молдавии, Венгрии, Венеции, Швеции и даже Англии.
Логика подсказывает, что и «предательства» разных прослоек крымскотатарского населения во время Крымской войны, когда отряды «аскеров» нарушали снабжение русских войск и флотских экипажей припасами, были также результатом стремления избавиться от иностранного гнета, каким для крымских татар было владычество царской России.
Однако все обвинения в предательстве, которые царизм щедро адресовал другим народам, не мешали ему самому пренебрегать своими добрососедскими или договорными обязательствами по отношению к ним. В официальной исторической науке неизменным оставался взгляд, по которому все, что делалось на пользу России, считалось (и считается) актом дружбы, справедливости и прогресса, а все, что во вред – изменой.
Несмелую попытку организации крымскотатарских «аскеров» во время Крымской войны, которых с помощью англо-франко-турецких офицеров удалось собрать около десяти тысяч, русское командование и позднейшие поколения историков расценивали только как изменническую акцию. Но с тем же успехом ее можно квалифицировать как единственную возможность крымских татар возродить собственные вооруженные силы, опираясь на иностранную помощь. Так в своих антитурецких выступлениях делали греки, болгары, югославы, опираясь на поддержку России, или чехи, словаки, поляки, которые во время Второй мировой войны формировали свои вооруженные силы на территории Советского Союза.
Чтобы понять малочисленный угнетенный народ, надо осознать его отчаянные попытки вырваться из-под колесницы уничтожения и разрухи, в которой мчатся по родной земле захватнические армии могучих колониальных государств.
Еще в начале XIX века с позволения царского правительства было создано четыре татарских добровольческих полка для охраны внутреннего порядка в Крыму. В 1878 году появился Крымский татарский эскадрон (позднее – дивизия) для подготовки новобранцев к военной службе.
С разрешения русского буржуазного правительства Керенского Крымский мусульманский комитет в 1917 году начал формирование татарских национальных частей, которые вместе с бывшими солдатами и офицерами царской армии и такими формированиями, как греческий батальон, еврейский отряд, армянская и польская роты, составили контрреволюционный Крымский штаб, который просуществовал до его разгрома севастопольскими красногвардейцами в начале 1918 года.
После этого представители крымскотатарской националистической партии Милли-фирка в 1918 году начали переговоры в Киеве с Центральной Радой и немецким оккупационным командованием о создании буржуазного Крымского ханства под протекторатом Германии, одновременно обещая поддержку Центральной Раде в ее претензиях на Черноморский флот.
4 апреля 1919 года разведчики донесли командованию Страны Советов, что среди интервентов и белогвардейцев появился конный взвод крымских татар. Одновременно в составе 2-й Украинской Красной Армии была создана крымская бригада. Про организацию мусульманских полков этой армии в своей телеграмме от 24 апреля 1919 года правительству Советской Украины сообщал комиссар по крымско-мусульманским делам.
Симпатизировал ли крымскотатарский народ национальным военным формированиям? Поддерживал ли?
Ответ поищем в памяти фольклора.
Любил ли, например, крымскотатарский народ в древности свои ордынские ополчения? Можем уверенно ответить: нет, не любил, потому что договор 1475 года султанского правительства с ханом обязывал его насильно мобилизовывать татар для участия в набегах.
Скорее всего, возникновение татарских эскадронов и батальонов воспринималось как очередное покушение на мирную жизнь, как признак нового лихолетья, связанного с войнами. Про то, с какой «охотой» шли крымские татары в свои «добровольные» эскадроны
(независимо от того, были они турецкой ориентации или в составе русской армии), можно узнать из народных песен.
Настоящие предатели, «по призванию» – явление достаточно редкое, хотя и присущее каждому без исключения народу. Однако количество «измен» всегда резко увеличивается, когда на словах декларируется социальная и национальная справедливость, дружба, любовь, а на деле… Расстреливали невинных белорусов под Куропатами, морили голодом крестьян на Украине и Кубани, безжалостно уничтожали цвет национальной интеллигенции в лагерях, а малые народы отправляли в ссылку без надежды на будущее с абсурдными обвинениями, тщательно и методически ампутировали историческую память с целью превратить людей в бабочек-однодневок без прошлого и будущего.
Для того, чтобы раз и навсегда закрыть тему «измены», достаточно сравнить цифры: тысячи крымских татар пошли на фронт, где половина из них погибла; из 3733 партизан Крыма (на 15 января 1944 г.) почти 600 были крымскими татарами. Всей этой массе невинного и многострадального народа противопоставляют одну или полторы тысячи тех, кто в годы фашистской оккупации запятнал себя добровольной или вынужденной службой в так называемых татарских батальонах или «отрядах самообороны», мизерная численность которых ни в количественном, ни в процентном отношении не идет в сравнение, например, с предательством власовцев.
ВОЗВРАЩЕНИЕ
Когда с корнем вырванные крымские аборигены прозябали на чужбине, время для них проходило совсем в другом измерении, чем для тех новоселов, что добровольно, без принуждения, приезжали на солнечный Ешиль Ада, то есть «зеленый полуостров».
Для крымских татар изгнание из родного Эдема было настолько нелепым в своей кричащей несправедливости, что они отказывались верить в жестокую реальность и …надеялись на исправление ужасной ошибки. С невыразимой тоской и надеждой они просыпались каждое утро, с тоской и разочарованием ложились спать вечером. И так все дни, из года в год, до самой смерти. Но и умирая, они передавали свое отчаяние детям, а те – внукам…
Ведя свою «Комету» из Новороссийска в Ялту, я однажды обратил внимание на пожилого пассажира. Он отличался от других пылающим взглядом, направленным на далекие вершины Крымских гор. Будто во сне слушал, что в Крым судно придет поздно, автобусов не будет, и блестящие слезы-горошины на сморщенных щеках, дрожь в голосе от радости и боли поразили меня: «Это ничего. Я и на коленях доползу до могил моих предков!»
Видел я татарина, который ходил по заброшенному саду и любовно ласкал ладонями старую сливу. Мальчишкой он помогал строить каменные арыки, чтобы провести воду горных источников к виноградникам, выкладывал длинные стены над пропастями в горах, чтобы напуганные волками овцы не бросались в опасное место.
Возвращение татар в Крым, убежден, не помешало никому. Они согласны селиться на целинных землях, заниматься такими заброшенными и забытыми отраслями хозяйства, как садоводство, овцеводство, до которого новые поколения крымчан так и не доросли. Когда-то крымские пастбища, включая высокогорные, кормили добрую половину населения Крымского ханства, ныне же они пусты и бесплодны, а сады уничтожены.
Думаю, необходимо, чтобы перелом в общественном сознании и национальной политике правительства относительно решения запущенных проблем крымскотатарского народа стал необратим. Пусть поможет им Аллах, а еще лучше – все люди доброй воли.
Может быть, целенаправленное стремление к самоутверждению маленького репрессированного народа разбудит и нашу совесть и самосознание, вдохновит на подвижничество ради будущего украинских и русских детей, ради возрождения былых духовных достижений.
(с украинского перевел Леонид Терентьев
* * *
Проби журналістського пера |
Газета “Львівська пошта” за 06.10.2009 р. про моє кобзарювання та інші зацікавлення.
09.09.2010 р. газета “ДЕНЬ” — предрук інтерв’ю Леоніда Залізняка про моє кобзарювання з минулорічног номера газети “Львівська пошта” з деякими змінами.
* * *
Газета “Ринок Бориспіль”
Про нас Публікації Cвіт дизайну Кіноафіша Адреси Зворотний зв’язок Пошук RSS Газета «Ринок Бориспіль»
«Кобзарювання — мій спосіб життя»
11 / 01 / 2013
Серед сірого байдужого натовпу, серед чужинецької мови і музики у столичній підземці Майдану Незалежності щовечора тужить-плаче бандура і лунають пісні про героїчне минуле України… То мандрівний кобзар, козак Остап Кіндрачук намагається пробудити від сну українців…
Остапа Кіндрачука можна впізнати здалеку: кубанська черкеска, майстерно укладені сиві вуса, довгий чуб, у вусі сережки (рівносторонній козацький хрест і тризуб у сонці). Козак з діда-прадіда, Остап Кіндрачук постійно мандрує Україною, побував у різних країнах, тому в репертуарі (понад 170 історичних пісень!), окрім українських, є пісні польською, німецькою, татарською, болгарською та ін. мовами. Він багато читає, захоплюється історією України, вивчає традиції своїх предків. Окрім того, 75-річний кобзар «на ти» з комп’ютером ось уже третій рік, по інтернету спілкується з рідними і друзями.
Саме на Майдані Незалежності ми й зустрілися з кобзарем.
— Пане Остапе, доля закинула Вас у Ялту, але родом Ви із Західної України. Чи не манять до себе Карпати?
— Я народився в Івано-Франківській області, на Покутті. Раніше у Карпатах бував часто. У дитинстві я був ревним любителем географії, відвідував географічний гурток, ми ходили на екскурсії у гори. А потім мені потрапив до рук багатотомник польською мовою про пригоди Тарзана. Я спеціально вивчив польську мову, щоб прочитати. Після війни був дуже популярний фільм. А в нас навколо — руїни. На мене це справило таке велике враження, що я вирішив піти до Африки, де абсолютно вільна людина Тарзан живе у Джунглях. У 6 класі підбив двох хлопців-однолітків. А гуцули нам розповіли, що вони ходять нелегально на базар до Румунії, де пограничних постів небагато… Ми пішли у Карпати, а там така краса: гуцули на полонинах нам показували печери, легенди розповідали, співали пісні. Ми жили на природі, харчувались бринзою, ожиною. Тому вирішили: для чого нам та Африка, коли така краса у нас!
До Ялти я потрапив з Казахстану, де 2 роки працював на цілині. Після школи я не вступив до льотного училища: нам пояснили, що скорочення штатів. Це вже я згодом дізнався, що з бандерівських областей льотчиків узагалі заборонено було приймати… Я пішов у школу механізації, звідки навесні 1955 року нас відправили до Казахстану на цілинні землі. Я працював на тракторі. Одного разу взимку я поїхав на Іртиш по дрова, мороз був такий лютий, що трактор заглох у степу за 20 кілометрів від аулу і я обморозився. До Ялти приїхав лікуватися. І до цього часу у Ялті; там одружився, народилися діти… Маю трьох дітей, 7 онуків і 4 правнуків.
— Кобзар Остап Кіндрачук з козацького роду?
— Мама у мене була козацького роду, прізвище Котелко. Її предки у XVII ст. брали участь у битві запорізьких козаків з турками у районі нашого села (і до наших днів там є Червона долина); багато козаків було поранено, дехто залишився серед місцевих мешканців на лікування… За родинними переказами, Батько Роду Кіндрачуків був опришком за часів Богдана Хмельницького; звали його Юрчик, тому нас називають у селі Кіндрачуки-Юрчаки.
— Саме тому Ви й вивчаєте історію України, зокрема козаччини, носите костюм кубанського козака? Хто з історичних постатей Вам найбільш близький?
— Мені назавжди закарбувалося у пам’яті: війна була у розпалі, я був ще зовсім малесеньким, я бачив, як стояла хата, а тоді від вибуху все полетіло до хмар… Німці відступали, услід за німцями з’явилися дивовижні вершники у кубанках і черкесках, зупинилися у моєму селі Котиківка. Я біля них раював, козаки співали «Тиха Кубань»… Ми, сільські хлоп’ята, з цікавістю розглядали їхню зброю, одяг, коней, проводжали їх далеко за село…
І потім, коли я вже став капітаном судна, я побачив у Новоросійську такого ж кубанського козака Леоніда Дубовика. Зараз він живе в Одесі. Коли почалася перебудова, він одягнув козацьку кубанку і черкеску, їздив на коні з бричкою, робив свій бізнес: прогулянки на бричці. Того дня була штормова погода, судно не випускали у море, я грав на бандурі, і тут побачив цього козака… Ми обнялися спонтанно, як рідні. І до цього часу спілкуємося.
…Мене вразив один історичний факт, коли у 1945 році за різними даними від 25000 до 70000 кубанських, донських, терських та інших козаків, які боролись проти більшовиків у другу світову війну, здались британському командуванню під гарантію невидачі їх в СРСР. Та прем’єр-міністр Великобританії Черчіль на вимогу Сталіна видав козаків з жінками і дітьми у австрійському місті Лієнц. Тут були і козаки часів першої світової війни, які боролися проти окупантів. Майже всіх бранців сталінські посіпаки або розстріляли, або замучили в таборах ГУЛАГу, або довели до самогубства. Живими залишилося близько десяти козаків… Саме на їхню честь я ношу такий козацький костюм…
Я дуже закоханий у гетьмана України Івана Сверговського, про якого мало говорять. Тоді господарем Молдови був Іван Вода Лютий, який запросив Сверговського допомогти визволити свої землі від турецького поневолення. У нього було лише 1200–1400 козаків. З молдавськими ополченцями військо складало близько 30 тисяч воїнів. Ударною силою були козаки Сверговського. За 3 місяці вони звільнили усю територію Молдови, взяли Бухарест, розгромили усі турецькі гарнізони… Розлючений султан сам очолив військо, почав тіснити козаків; армія султана чисельністю перевищувала у кілька разів. Почався відступ і в районі села Рокшани турецька армія оточила молдавське і козацьке військо. Козаки організували свій неприступний табір, який неможливо було взяти. Це був своєрідний млин, перемелював турків і яничарів. Та через зраду одного з молдавських бояр усіх захопили в полон. Господарю Молдови відрубали голову, з черепів молдаван уздовж доріг викладали піраміди. А 15 козаків, які залишилися живими, продали у рабство на галери. Запорізьке військо зібрало кошти і викупило козаків у господаря галери. І Сверговський організовує новий похід на Кілію; сам був завжди у перших рядах і героїчно загинув у бою з турками, — з болем розповідає кобзар і, почувши, що я з Бориспільщини, починає нову пісню:
Хмара грізно суне на Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман…
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився, —
Богом нам дарований Богдан?
Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч, —
Де б не був ти, Хмелю, озовися,
Доки нам не одібрало річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий клан…
Хто, Богдане, володіє грішми,
Той тепер в Україні гетьман.
Повертайся, Хмелю, доки світа
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби
про варшавське сміття,
Щось як начебто
про грязь Москви…
— Що Вас спонукає мандрувати?
— Я працював у морському порту Ялти майже 35 років. Нас було 900 осіб, з них залишилося близько 20. Залишились ті, які не сидять на місці. А ті, хто грали у доміно, попивали пивко, бігали за таблетками, ті вже давно відійшли… Вони сиділи вдома і чекали, коли до них смерть прийде. Вона, напевне, й до мене приходила, але ніколи вдома не заставала…
— Ви співаєте не лише українською, а й польською, німецькою… Ви бували в різних країнах. Допомагають меценати, друзі?
— Ніколи ніхто не допомагає. Навпаки усі намагаються перешкодити. Починаючи від консула, який каже: «Куди ти прешся, діду? Там захворієш. Стара людина — це ходячий букет хвороб…». На це я відповідаю, що звичайним людям страшні хвороби, а козакам хвороби невідомі, тому можете не хвилюватися. Приходиться звертатися до мафії: за гроші відкривають візу…
— Хтось говорить, що кобзарі — люди, які пробуджують національну свідомість, хтось прирівнює кобзарство до старцівства. А що для Вас кобзарство?
— Мені подобається грати на бандурі. В першу чергу, я дуже люблю грати для себе. І я так і робив. Часто грав на палубі судна, на якому працював. А коли Радянський Союз розпався, Ялтинський порт розпродали, я працював кочегаром і собі грав у кочегарці. Це неподалік Лівадії. Одного разу проходила група німецьких туристів і побачили, як замурзаний кочегар грає на якомусь автентичному інструменті. Знімали мене на фотоапарати, кінокамери. Поруч лежав чохол від бандури, куди вони накидали мені німецьких марок… Став біля музею грати… Отже, мені подобається, і з цього можна жити…
Мій репертуар — це співана історія України. Виконую понад 170 пісень, якими намагаюся привернути увагу українців до власної історії, до героїчного минулого України. Співаю історичні пісні, думи, пісні на слова Франка, Шевченка, Лесі Українки, Бориса Олійника…. Знаходжу сучасні тексти, де піднімаються проблеми сьогодення, підбираю мелодію сам.
— У Вас велика бібліотека? Що любите читати?
— У моїй власній бібліотеці три тисячі книг. Не маю часу, тому читаю у метро і коли зайду до їдальні пообідати. Ось зараз читаю «Витоки української нації», де аналізується Велесова книга, дуже цікаво подається стародавня історія України різних періодів, фольклор, звичаї… У мене є з десяток видань Велесової книги.
— У що вірите?
— У мене є багато літератури на цю тему. Є академічне видання «Вірування народів світу», є усі твори Силенка, Лозко, є Коран і Біблія (у тому числі й перекладена українською Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм)… Простудіював усю літературу. Та найбільше враження на мене справила книжка Миколи Руденка «Гносис і сучасність», де він розповідає про побудову Всесвіту, наводить формули про живу і мертву матерії, доводить, що Всесвіт складається з безлічі монад (джерел духовної розумової енергії), які своїм світлом, як руками, розповсюджують розум і життя у Всесвіті. Ці монади (згустки інтелекту, божественна субстанція) є усередині кожної людини. Я настільки зачарований тією книгою, що мені здається, саме Микола Руденко найближче підійшов до істини, що таке Бог.
— Ви вірите у відродження української України?
— Тяжко вірити у відродження, бо українці — не той народ, який прагне відродитися. Відбулася селекція: усі найхоробріші, найсвідоміші, найвідданіші українській ідеї люди йшли боротися за неї і гинули. Залишалися тільки ті, яким усе байдуже. Донищували голодомором найпрацьовитіших, найталановитіших людей, які зберігали нашу культуру… Ця селекція безслідно не пройшла. І зараз ми маємо цей народ, який пережив війни і лихоліття. Молодь виростає на наркотиках… Якщо і з’являються ініціативні, працьовиті люди, то їм створюють такі умови, що вони в Україні себе не можуть реалізувати. Сім мільйонів заробітчан за кордоном — найбільш активна молодь… Хто залишився? Байдужі… Весь пасіонарний цвіт України відсіюється постійно. Хто це робить? Ви бачили десь банкіра-українця (крім Ющенка) чи власника фабрики? Усі не українці… А українці безпорадні, навіть не підозрюють вони, що у нас уже нічого немає свого. Вся промисловість неукраїнська… У Верховній Раді — також більшість не українці; вони й хочуть, щоб землю можна було продавати, щоб українців перетворити у своєрідних циган… А молодь деградує. Скільки молодих наркоманів щодня проходить мимо на Майдані Незалежності!..
Українські діячі культури збираються у музеях, проводять заходи, ювілеї… один для одного… А мене щодня по сто осіб, серед них і українці, питають: «Що це за інструмент? Як він називається?»
— Сьогодні дехто з кобзарів молодшого покоління не сприймає концертну бандуру, засуджує, що у музичних школах грають саме на таких інструментах…
— Там, де українці, там нема пророка у своїй Вітчизні. Важливо — справжнє мистецтво… В Одесі, наприклад, є 7 козацьких організацій і кожна говорить, що вони справжні, а 6 — фальшиві. Теж саме і серед кобзарів. Сьогодні кажуть, що Кобзарський цех — виплід радянської реалії, значить його треба занехаяти. Але там були свої здобутки! Якби не чернігівська бандура, то у нас би не було взагалі нічого. Коли чоловіків за бандуру, як Олексія Нирка, відправляли до Сибіру на 25 років або взагалі знищували, тоді жінки хвалили партію, Сталіна і зберегли бандуру. Але ж вони співали і народні пісні, і, нишком, заборонені… Тепер відроджується і старосвітська бандура, і кобза. І це добре. Але ж ті здобутки, які були, не можна перекреслювати. Це такий український менталітет…
— Вірите, що серед українців є характерники?
— У казки я не вірю. Але характерники справді були… Характерники — це вільні люди, які себе не дали зім’яти кріпацькому рабству. Вільна людина вона і є характерник. Бо тих, кого зламала кріпацька неволя, ті характерниками ніколи не будуть… Боплан писав, що українські козаки-характерники найбільше цінують свою свободу, без якої не уявляють життя… Вони так відстоювали свою волю, що вороги жахалися. У світі переважає рабська психологія. У характерників — психологія вільної людини.
— Що означає сережка у вусі козака?
— Наскільки мені відомо: коли у війську з’являвся молодий козак — один-єдиний син у сім’ї, і якщо він згине, то його рід припинить існування, то йому чіпляли у вухо сережку, щоби всі козаки у міру можливості не дали йому загинути.
А сьогодні розкозачена Україна до ручки. І, як говорив Шевченко, із мільйонів свинопасів, хоч би один знайшовся, щоб міг протистояти владі… Лепет дитячий був якийсь, і на цьому закінчилося. І конкретики ніякої. Всі змирилися. А влада, що хоче, те й робить: Харківські угоди, віддати Севастополь, — будь ласка. Нікому немає ніякого діла. Віддадуть і газову трубу… А українці співають: гей-гей! То чи є у нас справжні козаки?!
Кажуть, що Помаранчева революція була… Ніякої революції не було. Прийшли українці, які дуже люблять співати. Пісня — це наш капітал незнищенний; ніхто не багатий на пісні так, як українці. Прийшли, поспівали і розійшлися… А ті злякалися, бо такого ще ніколи не було, і віддали владу Ющенкові, а потім зразу ж і відняли…
Колись Кук робив кругосвітні подорожі, запросив головорізів, щоб винищити на одному острові мешканців. А ті побачили, що проти мушкетів і залізних шабель з їхніми палицями і бумерангами нічого не зроблять, зібрали своїх музикантів, танцівників і затанцювали так, що головорізи Кука просто остовпіли: їх вразила краса танців і костюмів (острів’яни одягли на смерть усе найкраще, щоб гідно померти), вони опустили зброю і залишили їх живими… Ото приблизно і з українцями так відбулося.
— Ви щаслива людина?
— Коротенькими проміжками.
— Ви ведете здоровий і фізично, і духовно спосіб життя. А чи є у Вас якісь секрети?..
— Щоранку роблю зарядку, п’ю фіто-чаї, постійно споживаю цибулю, каші… У мене є книга «Козацька медицина», у якій автор доводить, що кобзарі довше живуть, оскільки бандура має лікувальні властивості, звукові коливання позитивно впливають на людський організм.
— Про що мрієте?
— Дочекатися, що пробудиться характерницький дух українців.
Лариса Громадська
Довідка.
Остап Юрійович Кіндрачук (народився 13 листопада 1937 в с. Котиківка, нині Городенківський р-н Івано-Франківської області) — бандурист, козак. Нині проживає у м. Ялта.
34 роки (1958–1992) працював у Ялтинському морському порту, з 11 — капітаном-механіком «Комети».
З 1962 року навчався у Олексія Федоровича Нирка, з яким наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.
До 1985 року — соліст Кримської народної капели бандуристів імені Степана Руданського.
Збирач книг про козацтво та історію України, дослідник кобзарства в Україні та на Кубані. Колекціонує козацьку зброю.
В Україні грає в Києві, Ялті, Одесі, Львові.
Записав в Польщі на студії два аудіо альбоми, деякі пісні з яких увійшли в аудіоальбом «Остап Кіндрачук. Козак-бандурист», який сам і поширює.
Остап Кіндрачук знімався у телефільмі Олега Бійми «Кобзарські шляхи» (1988, Укртелефільм) і серіалі «Роксолана» (1996, Укртелефільм).
© 2002-2011 Газета «Ринок Бориспіль»
Інтерв’ю Лариси Громадської в газеті “Ринок Бориспіль” за 11.01.2013 р. про моє кобзарювання, як спосіб життя.
КРИМ.РЕАЛІЇ
Остап Кіндрачук: «Я патріот Криму, ідентифікую себе як кримський українець»
20 марта 2015, 23:05 КРИМ.РЕАЛІЇ.
Лето 2014 года было первым, когда Остап Киндрачук не играл на набережной родной Ялты. Наш разговор с ним начался с политично-патриотичной ноты.
– Як ваш настрій?
– Настрій як завжди у козаків.
– Бойовий?
– Ні, не дуже, бо зараз бойовий настрій немодний.
– Немодний?
– Так, коли він проявлявся на Донбасі, то сказали «Стоп, із своїм бойовим духом, у нас мінські переговори. Не треба нам цього духу.
«Я тут сьому зиму, – рассказывает Остап. – Влітку, коли сезон, я там граю, бо багато людей. А взимку Ялта порожня. Минулого року приїхав до Києва і накрив мене тут Євромайдан – це вже була сьома моя зима. А минулого літа я довго не повертався до Ялти, бо дружина казала, що поки що «тут твоя бандура не буде користуватися популярністю», та під кінець літа все ж таки поїхав і пожалкував, що не їхав раніше».
История этого человека пропитана романтикой и мужской силой. Теперь в родном Крыму туристы из России казака-бандуриста, который 35 лет жизни ходил в море, был капитаном пассажирского судна, принимают как «украинскую экзотику». На Крещатике в центре столицы он – символ казацкого духа. Здесь Остап Киндрачук играет и поёт песни исключительно на рідній мові, хотя признаёт, что для киевской власти Крым всегда был чем-то вроде планеты Марс, таким же далеким и непонятным. Сегодня казак вспоминает, как упёрся в стену, добиваясь для детей и внуков права учиться на украинском языке в Крыму.
«Ми років п’ятнадцять добивались української школи, щоб діти і внуки на рідній мові вчились. Приїжджали ми до Києва в міністерство культури, вони кажуть: «Не треба вирішувати з нами, у вас є своя влада в Криму. Туди і йдіть», а у Сімферополі кажуть прямим текстом: «А нахрена вона нам ваша школа». От так ми і жили, як на Марсі і нiкого це не хвилювало. У Києві і зараз не дуже хвилює».
* * *
Родился Остап в селе в Ивано-Франковской области в 1937 году, отец был заведующим библиотекой. Когда началась война, чтобы сохранить книги, он перенёс их домой, чтение украинских призведений стало фундаментом для формирования мировозрения юного козака.
Остап Киндрачук в молодости
В Ялту пан Остап попал в 1956 году, до того в Казахстане поднимал целину, как патриот-комсомолец, отправился туда по призыву Хрущева, оказался рядом с Сибирью. О том, как он оказался в Крыму, Киндрачук рассказывает так: «І морози, звичайно, сибірські, до яких я не звик, і я обморозився, рука розпухла, її хотіли ампутувати. Тоді я поїхав в Ялту на лікування і там побачив, що це шматочок Раю на Землі, і нащо мені той Казахстан. «Налікував» двох синів, дочку, десять внуків. Після війни ялтинській порт все ніяк не міг обновити свою плавбазу і будував дерев’яні катери пасажирські, які мали пташинi імена, їх називали «морские птички». Таких 40 пташок було, людей не вистачало, і я пішов моряком. А потім у батумську мореходку поступив на штурманське відділення і по мікросходинкам кар’єри дійшов до капітана, возив пасажирів Ялта – Сочі, Ялта – Одеса».
В тот момент Ялта стала местом, где смогла прижиться украинская культура.
«При клубі медичних працівників у Ялті була заснована капела бандуристів. Олексій Федоровіч Нирко навчав всiх бажаючих, казав: «Єдина умова – щоб ми спілкувалися рідною українською мовою, бо без української мови бандура – це мертвий предмет». І так у капелі був створений українській мікро клімат».
Глава ялтинской «Просвіти» Алексей Федорович Нирко – подвижник кобзарства Крыма и Кубани, бандурист и историк кобзарства, основал музей бандуры в Ялте. За его взгляды подвергался преследованиям со стороны советской власти. Как рассказывает Остап: «Нирко посадили, как буржуазного националиста».
* * *
Вся семья пана Остапа сегодня живет в Крыму. На вопрос о том, как дети отнеслись к оккупации, он отвечает: «Як кожна нормальна людина, коли сьогодні сонячний день, а завтра злива, грім гримить, блискавки. Змінити це неможливо».
Разрывать отношений с Ялтой козак не собирается. Говорит, что именно там вся его жизнь. Когда спрашивают: «Кто же ты и где твоя малая родина?», говорит: «Там же все моє життя, я відколи там почав жити, я ж освоїв кожен камінчик, кожен кущик, там мої діти народились, там мої внуки народились. Я – патріот Криму, ідентифікую себе, як кримський українець, бо є карпатські українці, які себе гуцулами називають, є на Поліссі поліщуки, є на Донбасі, Слобожанщина, на Кубані козаки – це все етнічні гілки одного єдиного українського народу, а я дав початок своєму кримському роду і відношу себе до кримської гілки українського народу. У мене такий вік, що наближається моя червона риска і як догорає свічка, прийде і моя черга. Я хочу, щоб мене похоронили в Ялті, першим з моєї великої родини».
Под конец беседы, после прослушивания песни о тоске по родной крымской земле, пришло понимание, что этот человек – один из немногих, кто нёс украинскую культуру через советский период, своими глазами видит не первую войну и не первую оккупацию украинских земель. Спросила, а когда же украинскую культуру душили больше, при какой власти и в какой период? Вот что ответил пан Остап: «По-моєму, і за української влади не краще було, у Києві завжди не реагували на потреби української культури, тому там (в Крыму. – Прим. ред.) практично не мінялася ситуація. Я читаю газету «День», і там детально йдеться про те, що у Крим їдуть фури, по 500 машин в день пересікають кордон, теперішній кордон з Кримом, з продуктами, з товарами, бо це – бізнес. А якщо щось треба звичайним людям, то для них відмінили залізничне і автобусне сполучення, бо це – звичайні люди, і на них не варто реагувати».
Смотрим фото семьи, сильного и мужественного козака переполняет чувство гордости. А среди вещей, которые собраны в небольшой сумке и, наверное, всегда с собой – удостоверение Национального союза бандуристов Украины.
Смелый открытый взгляд и искренний смех, сильный характер, вера в украинский народ и желание нести культуру не благодаря, а вопреки всему. Именно благодаря таким людям, как Остап Киндрачук, остается надежда и вера в лучшую жизнь украинского духа.
20.03.2015 р. Інтерв’ю Інни Аксьонової для “КРИМ. РЕАЛІЇ” про моє кримське кобзарювання після 2014 р.
* * *
о
