Ялтинський Клуб книголюбів.

Все почалось з “Читальні” рідного села Котиківки.

Мій батько, Кіндрачук Юрій, в довоєнну пору (30-ті роки ХХ ст.) був активістом “Просвіти” мого рідного села Котиківки (нині — Івано-Франківщина). Вся діяльність “Просвіти” (аматорські вистави, концерти, святкові заходи, зібрання і т.п.) відбувалась у громадському будинку “Читальні”, де знаходилась так же й бібліотека, якою опікувався батько. Він привив мені любов до читання книжок ще в дошкільному віці. Тож не дивно, що до моменту закінчення середньої школи, в мене була укомплектована уже власна бібліотечка — більше сотні любимих книжок і альманахів, серед яких почесне місце займали твори Т. Шевченка, С. Руданського, А. Чайковського, неймовірно цікаві історичні повісті й оповідання довоєнних видавництв Івана Тиктора та “Червоної калини” Львова такі, як “Син України” Вал. Злотопольця й Ігора Федіва, або “Роксолана” Осипа Назарука. Були серед них і пригодницькі твори, як “Робінзон Крузо” Д. Дефо, і навіть на польській мові “Przygody Tarzana” Е. Берроуза.

оо

Після мого від’їзду в Казахстан і Крим, мою бібліотечку “зачитали” родичі, сусіди і їх знайомі, а ті декілька книжок, що уціліли, в їх числі й “Святе письмо” 1910 року видане у Відні, дали початок моїй домашній книгозбірні уже в Ялті.

Світлини початку 1970-х років

В одній з ялтинських книгарень поряд з відділом багатотомних підписних видань був ще відділ комісійно-букіністичної книги, де нерідко траплялись і українські раритети київських видавництв. В тій книгарні я не лише поповнював родинний книжковий фонд, але й розширював коло своїх ялтинських друзів з числа бібліофілів-інтелектуалів, які самоорганізувались у ялтинський Клуб книголюбів при міській бібліотеці імені А. П. Чехова.

оооо

Там же, в книгарні я познайомився і з президентом ялтинського Клубу книголюбів Олександро Анушкіним, вченим-книгознавцем, що займався історією книгодрукування, включно з українським, автором кількох монографій і безлічі публікацій з даної теми. Він запросив мене на засідання Клубу книголюбів, запевнивши, що я буду бажаним так же і в якості постійного члена Клубу, та привнесу в його діяльність свіжий і досить дефіцитний український струмінь, оскільки серед двох десятків учасників Клубу є лише чотири українці — Віктор Горбуленко, Володимир Шевченко, Олександр Тарасенко й Володимир Тріщук. Так я став членом ялтинського Клубу книголюбів і згодом виконав прохання Олександра Івановича написати в “Курортную газету” щось про свою родинну книгозбірню, що стало першою в моєму житті пробою журналістського пера, яка пізніше мала досить успішне продовження. Правда, сучасну людину першої половини ХХІ століття при читанні цієї та інших газетних публікацій “покороблять” славослів’я на адресу “рідної” компартії, її вождя й інших символів радянської влади, але в ті авторитарні часи данина “кесарю — кесареве” була абсолютно необхідною умовою донести свою основну думку до радянського читача через радянську пресу.

оо

Деякі члени ялтинського Клубу книголюбів були не тільки такими”споживачами” книжкової продукції, чи “мисливцями” за цікавими раритетами, як я, але й творчими людьми, які ділилися своїми здобутками з товаришами по Клубу.

Президент Клубу книголюбів О. Анушкін, людина поважного віку, був бібліофілом-харизматиком, який умів передавати свій юнацький запал і захоплення історією книгодрукування авдиторії будь-якого інтелектуального рівня. Він налагодив творчі зв’язки Клубу книголюбів з ялтинською “Просвітою”, Капелою бандуристів Олексія Нирка, з якими спільно відзначали ювілейні дати українських світочів культури. Він поповнив експонати Музею Лесі Українки в Ялті власними книжковими раритетами. На його запрошення Клуб книголюбів відвідували видатні письменники, що перебували на відпочинку в Ялті. Завдяки цьому я познайомився з багатьма письменниками, а серед них і з українськими — Олесем Гончарем, Семеном Жураховичем, Григором Тютюнником, Петром Осадчуком, білорусом Миколою Оврамчиком, які часто запрошували мене виступати з бандурою в будинку відпочинку Літфонду СРСР перед письменниками з України і всього Радянського Союзу. Там же моя книгозбірня поповнювалась творами письменників, моїх слухачів, з дарчими автографами, яким присвячені дві книжкові полиці у мене вдома. Тут, за браком місця, подані лише деякі з них.

оо

Твердження “незамінних людей немає” може вважатися вірним лише частково до тих пір, поки не приходять люди, подібні до Олександра Івановича Анушкіна, кожна хвилина спілкування з яким збагачувала співбесідника новими відкриттями в книгознавстві, яке з його подачі набувало ореолу небуденної чарівності. 20 вересня 1978 року, на 75 році зупинилось серце цієї, закоханої в загадковий світ книги, людини. https://ru.wikipedia.org/wiki/Анушкин,_Александр_Иванович

Місце президента Клубу книголюбів деякий час займав один із його організаторів Анатолій Бобров, немолодий уже, хоча й жагучий книголюб, але… … вік, відсутність харизми попередника і пасіонарних послідовників привели до занепаду й розпаду цього своєрідного осередку інтелектуалів брежнєвського, а отже останнього періоду існування радянської імперії.

Для мене ж участь в діяльності Клубу книголюбів не була даремною і мала благодійний вплив на подальше формування родинної книгозбірні, як вогнища інтелектуальної наснаги заснованої мною ялтинської гілки роду Кіндрачуків.

Додаток.

Для кращого висвітлення українських сторінок бібліофільської теми в Ялті, мого скромного досвіду абсолютно мало. Адже крім мене, любов до української книги відчували чимало ялтинців-українців, зокрема просвітян, а особливо це стосується організатора й першого голови Ялтинської “Просвіти”, а по сумісництву кобзарського маестро, Олексія Федоровича Нирка. З моменту знайомства з ним в перших числах вересня 1964 року і до останніх днів його життя нас зв’язувала щира побратимська дружба, яка вплинула і на укомплектування наших з ним особистих книгозбірень. Досконало знаючи зацікавлення один одного, в нас стало правилом при переїздах через інші міста (у Львові, Києві, чи де інде) купувати по два примірники особливо цікавих книжок — одну собі, другу товаришеві. Тож не одним десятком найкращих літературних видань я завдячую доброї пам’яті Олексію Федоровичу.

оо

Крім того, будучи прискіпливим краєзнавцем, Олексій Нирко з якимось надприродним відчуттям умів знаходити в Ялті найрізноманітніші свідчення місцевого українського культурного життя, в тім числі на ниві книгознавства. Свої знахідки-відкриття він узагальнив у статті “Бібліотека ялтинської громади”, приведеній нижче..