1. Дитинство на Городенківщині (листопад 1937 – лютий 1956 рр..)

 

Городенківщина — густонаселений регіон Покуття з переважно хліборобськими традиціями, розташований на правобережжі Дністра. Тут кажуть: «Якщо в інших місцях України села оточені полями, то в нас — кожне поле оточене селами». І відразу стає зрозумілою одна з причин еміграції багатьох селян з Городенківщини за океан перед світовими війнами. Інші причини — національні й економічні утиски окупаційних режимів, які тут почергово змінювались.

Детальніше про Городенку та її історію подає Українська Вікіпедія за посиланням: https://uk.wikipedia.org/wiki/Городенка

Саме на Городенківщині розрослися корені родового дерева Остапа Кіндрачука, які, за родинними переказами, сягали 17-го століття і були персоніфіковані напівлегендарними засновниками його роду: з батькового боку – опришком Юрчиком і з материного та бабусиного боку – козаками Юшкою та Біликом.

Збереглись імена трьох більш конкретних Остапових прапрадідів: Кіндрачука Степана, Котелка Петра, Білика Семена, які жили на рубежі 18-го і 19-го століть. Про них Остап знає, що вони були вільними, не закріпаченими господарями, коли Городенківщина, як і вся Галичина, перебувала у складі Австрійської імперії.

Деякі наступні персонажі Остапового родового дерева жили певний час разом з ним, після його появи на світ. Це прадід Кіндрачук Микола (1858-1938) і прабабуся Романиця Марія (?-?), прадід Білик Дмитро (1842-1944) і прабабця Лазорко Анна (?-1942). На їхній пам’яті Австрія з 1867 року стала називатись Австро-Угорщиною.

і

На фото: зліва – прадід Кіндрачук Дмитро і прабабка Романиця Анна; в центрі – бабуся Білик Василина; справа – дід Кіндрачук Михайло (перший зліва), вояк австрійської армії.

Свідками й учасниками Першої Світової війни, в полум’ї якої народились і згоріли наші державні утворення УНР і ЗУНР, були: дід Кіндрачук Михайло (1883-1970) з бабусею Білик Василиною (1888-1975), дід Котелко Юрій (?-1950) з бабцею Левінською Марією (?-?).

Батьки Остапа — Кіндрачук Юрій (1910-1996) і Євдокія Котелко (1920-1944) пережили серію кривавих «пацифікацій» (упокорення), які польська окупаційна влада влаштовувала в Галичині в 1920-х і 1930-х роках, з метою витіснення за океан якомога більше українців, щоб колонізувати споконвічні українські землі, заселивши їх поляками. Тоді було зруйновано 800 українських сіл, тисячі людей закатовано, особливо з числа інтелігенції.

оо

Зліва — Остапів батько Кіндрачук Юрій, улан польського війська (1910-1996). Справа — Остапова мама Котелко Євдокія (1920-1944). Посередині — весільне фото Остапових батьків (1936)

На Сході, в Українській РСР, в цей час під знаменами марксистсько-ленінського вчення була установлена радянська влада.

Наперекір потрясінням, спричиненим Мачухою-Історією, життя в Україні не припинялось. На зміну полеглим мільйонам українців, народжувались нові мільйони. Серед новонароджених в 1937-му році, чиї нитки життя Доля вплітала в трагічні узори історичної канви України, з’явилась і Остапова Нитка Життя.

Як і належить пісенній біографії, Остап народився 13 листопада 1937 року в співочій селянській родині Кіндрачуків Юрія і Євдокії, у співочому селі Котиківка, що майже зрослося з містом Городенкою на Івано-Франківщині (тоді Станіславська область). І в Котиківці, і в Городенці співали всі. Співали наперекір своїй недолі. Співали у свята і будні, співали вдома і в полі, йдучи до праці і повертаючись додому.

* * *

Історія села Котиківка в Українській Вікіпедії небагатослівна (https://uk.wikipedia.org/wiki/Котиківка)

Поселення Котиківка засноване селянами-втікачами на пустирі за Городенкою в XVII ст. Засноване за легендою – селянином-втікачем на прізвисько Котик (за іншою легендою – Котелко). Селяни 1648 року приєдналися до повстанців, очолюваних С. Височаном.

Окремою адміністративною одиницею Котиківка стала 1939 року, до цього вважалася передмістям Городенки, деякий час с. Котиківка та територіальне утворення «Галузівка» належали до територіальної одиниці м. Городенка, а з 1999 року територіальну одиницю за відповідною Постановою Верховної Ради України від 15.11.1996 було відновлено у самостійний населений пункт — село Котиківка.^[1] Громада села приділяє окрему увагу турботі про довкілля^[2].

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р. «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Городенківської міської громади.^[3]

Квітучою весною в Котиківці, де проходило дитинство Остапа, малі дітки водили хороводи-веснянки довкола дівчинки «Подолянки». Підлітки підспівували парубоцьким та дівоцьким гуртам на вечорницях, весіллях, іменинах.

Під час чарівних зимових свят молодь, вслід за статечними ґаздами й ґаздинями, колядувала, щедрувала або ходила з «вертепом», чи переодягалась в «Иродів» або «Маланку». Люди співали на богослужіннях у церкві і під час Шевченківських та інших національних свят у читальні «Просвіти». І рідко який спів обходився без чудового тенора Остапового батька Юрія Кіндрачука. Цю пісенну традицію Остап пронесе через усе своє життя.

Пісенний фонд родини Кіндрачуків, який згодом став основою репертуару майбутнього бандуриста Остапа, слугував не лише естетично-духовним оформленням їхнього побуту, але й плекав історичну пам’ять, поєднуючи при цьому в одне ціле історію роду з історією всього українського народу.

Так, пісні про Довбуша та інших опришків нагадували про родоначального предка роду Кіндрачуків — опришка Юрчика, який, за родинними переказами, діяв в околицях Городенки ще за Хмельниччини.

Козацькі пісні «Ой, на горі та й женці жнуть», «Їхав козак за Дунай» та чимало інших, нагадували про козацькі корені з Наддніпрянської України Остапової бабусі Василини з роду Біликів і матері Євдокії з роду Котелків. Пра-предком матері вважався козак Юшка, який ще у 17-му столітті, будучи пораненим в одній із битв при Червоній Долині, неподалік від Котиківки, після лікування осів тут назавжди. Аналогічно як і предок роду Біликів. Односельчани ще й донині прозивають вуличними прізвиськами Кіндрачуків — «Юрчиками», а Котелків — «Юшками».

Жовнірські пісні «Ой, хмариться-туманиться», «При каноні стояв» наспівував дід Михайло Кіндрачук після служби в австро-угорській армії, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії.

Другий дід, Юрій Котелко, поповнив родинний, а значить і Остаповий репертуар стрілецькими піснями «Ой, чути, чути гарматні стріли», «Як з Бережан до кадри» та іншими.

На згадку про окупацію Західної України Польщею після ліквідації Української Народної Республіки та про примусовий призов до 15-го полку уланів Войська Польського в м. Познань, батько Юрій з деякою іронією наспівував польську вояцьку пісню «О, муй розмаринє, розвіяйсє», яку Остап нині виконує по-польськи, як колись батько, і на українській мові у власному перекладі.

Тоді, в тому далекому Остаповому дитинстві, увесь цей барвистий, життєрадісний, пісенний світ, що його оточував, був для нього найпрекраснішим із усіх можливих світів, які інтуїтивно вгадувались десь там, за загадковим, непевним і в чомусь навіть ворожим горизонтом.

Остапові, здається, ніхто не пояснював, але він звідкись знав, що світ цей називається рідним, як МАМА, словом «Україна» і включає в себе його рідне село Котиківку, долину з річечкою Ямгорів і ставками, сусіднє містечко Городенку, навколишні поля з недалекими іншими селами і велетенський купол неба, володарями якого були «Ясен Місяць — пан Господар, Красне Сонце — Жінка його й Дрібні Зірки — їхні Діти» з котиківських щедрівок.

Сама Котиківка здавалась Остапові справжнім Раєм, майже суцільно заселеним його численною близькою і далекою ріднею — доброзичливими, дружніми людьми.

В самому центрі цього Котиківського Раю, в кількох десятках кроків від читальні «Просвіти», знаходився ще один менший Остапів світ — Світ Рідних Стін, який належав особисто йому і його родині.

Остапова, тобто батьківська, хата нічим не відрізнялась від інших котиківських хат. Посередині — сіни з вхідними з двору дверима; тут же, в сінях, середні двері — в комірчину, а зліва і справа — двері до симетрично розміщених кімнат. В кожній з них по два вікна на південь, великі печі з кухнями і розмальованими яскравими квітами коминами (димарями). Ліжка з вишитими подушками й домотканими веретами, бамбетлі, шафи, креденси з посудою, довгі лави і такі ж довгі столи, накриті скатертями-обрусами. На одних стінах — ікони, на других — портрети Тараса Шевченка й Івана Франка під вишитими рушниками, а між ними дерев’яний темно-синій щит, на якому невідомий гуцульський майстер вирізьбив золочений український тризуб.

Окремо, об’єднані двома рамками, під склом, висіли зо два десятки фотографій, на яких були зображені радісні пари у весільних вбраннях, мужні вояки з шаблями і крісами, добродушні чоловіки і жінки у вишитих сорочках, кептарях, кожухах. Все це була Остапова родина.

У вересні 1939 року йому було всього неповних 2 рочки, коли його Котиківський Рай заполонив один з чужих Світів, що з’явився із-за східного горизонту у вигляді армії. з  червоними зірками на сірих “шльомах” і піснею “У нас нє даром ґоріт пожаром п’ятіконечная звєзда”.

Що може запам’ятати про ті події дворічна дитина на всю решту життя? Ніяких подробиць, тільки… ці слова пісні та ще слова з іншої пісеньки: «Ех, тачанка-растачанка, наша гордость і краса, пулємйотная тачанка — все четирє колєса …»

У липні того ж 1941 року Котиківку і всю Україну залила нова хвиля вже іншого Чужого Світу. Із заходу сунули солдати із сварґами-гакенкрейцами на мундирах, танках, літаках.

До війни Остап якось швидко адаптувався і, ніби нічого не сталось з його Котиківським Раєм, робив вилазки із дому до перших у своєму житті друзів Любка і Марусі Березовських, брата і сестри, що мешкали неподалік через дорогу, навпроти «Читальні». А якщо їх не було вдома, то він ішов на Галузівку до свого «далекого» діда Котелка Юрія, погратися з … тетою Марічкою, маминою сестрою, яка була молодша від свого племінника, тобто від Остапа, на 1 рік.

о

Перші друзі раннього дитинства Остапа (але вже дорослі). Зліва — Маріка Котелко, Остапова “тета”, рідна сестра його мами, але молодша від нього на 1 рік; на фото, він 9-класник, вона –8-класниця (1952). Справа — Остап зі своїм першим у житті другом і сусідом Любком Березовським, він же — шкільний товариш з 1-го по 10-й класи (фото 1953).

Протягом наступного року Остапові щоденні мандрівки поширились на всю Котиківку і її північно-східне відгалуження — Галузівку, де мешкала «тета» Марічка. Він вирушав по черзі в гості до своїх незчисленних родичів: Біликів, Лазорків, Левінських, Боклащуків, Савчуків, Котелків, Кіндрачуків, Романиць. Всі вони просили його розказати віршик або заспівати пісеньку і він з готовністю декламував:

«Українець я маленький,

Українці батько й ненька,

Українцем я зовуся

І цим іменем горджуся!»

або співав:

«Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має!»

Потім Остапа пригощали вишнями, яблуками, грушками, горіхами, сливками, позічками, булками й тістечками з медом і молоком. В результаті він повертався додому в густих сутінках і ніяк не міг зрозуміти за що мама «пригощає» його прутом або ремінцем.

В березні 1942 року, ігноруючи гітлерівську окупацію (Остапові йшов п’ятий рік), село Котиківка, як це заведено в українців, відзначало традиційне Шевченківське свято. Батько Юрій — активіст і бібліотекар котиківської «Просвіти», співак і актор аматорського драмгуртка — грав головні ролі в інсценізації Шевченкових творів «Назар Стодоля» і «Гамалія». Він і малому Остапкові доручив виконати роль поводиря — вивести на сцену справжнього незрячого кобзаря (ім’я кобзаря, на жаль, Остап не запам’ятав) і тримати руку на його плечі до кінця виступу, а потім вивести за куліси.

В дитячому віці спалахує і згасає багато мрій, але враження від цього сценічного дійства в Остапа залишилось незабутнім і переросло у велику мрію про бандуру, яка, щоправда, реалізувалась нескоро. Зате твори Тараса Шевченка, почуті тоді від кобзаря — «Реве та стогне Дніпр широкий», «За байраком байрак», «Світе тихий, краю милий», «Гей, літа орел», «Заповіт» та інші, посідають почесне місце в репертуарі Остапа-бандуриста.

Невдовзі враження від Шевченківського свята у Остапа потьмяніли від першого родинного потрясіння — прабабуся Анна, яку Остап любив за веселу вдачу, померла наглою смертю, впавши через відчинений отвір до глибокої пивниці з картоплею. Але з часом і ця трагедія була витіснена новими випробуваннями воєнного часу.

1943 рік Остапові запам’ятався тим, як катували батька за невиконання вимоги німецької влади, — засіяти своє поле лише цукровими буряками, оскільки ці коренеплоди на цукрозаводі і спиртзаводі міста Городенки перероблялись для потреб німецької армії.

Два поліцаї прив’язали батька до столу лицем вниз і били палицями по голій спині. Батькову спину потім натирала мазями мама, а сам він жартував: «Бачиш, Остапку, тепер моя спина складається з двох половин: права, кроваво-чорна — то німецька половина, її побив німець, а ліва, червона — то українська, яку побив поліцай-українець.»

Остап зберігає пісенну пам’ять ще про дивовижних козаків-кіннотників в шапках-кубанках, одягнутих в нарядні черкески з газирями-патронташами на грудях і червоними шликами на спині. У деяких були ще й кудлаті бурки. Крім звичайних автоматів і кулеметів, дехто з них мав ще й шаблі, кинжали. Один з них, щоб здивувати котиківських селюхів, вправно вимахував двома шаблями то зліва, то справа, то спереду, то з спини так, що, здавалось, ніби він був одягнений у сяючі блискавки. Вони розмовляли по-українськи, а вечорами співали «Тиха Кубань, тиха Кубань бережечки зносить». Слухаючи їх, майбутній кобзар мріяв вирости і стати козаком-кіннотником, таким як ці заїжджі кубанці, або таким як Назар Стодоля чи Гамалія, в яких перевтілювався на сцені читальні його батько.

У березні 1944 року, коли лінія фронту вдруге прокотилась через Котиківку. На цей раз із сходу на захід. Козаки-кубанці як приїхали несподівано, так несподівано і поїхали вслід за німецькими солдатами, що відступали на захід. Вони втікали від «колгоспного раю», який тепер насувався і на Західну Україну. Остап проводжав їх далеко за село, підсівши з друзями на кулеметну тачанку, а на кінець гірко заплакав, бо з ними життя здавалось яскравим і радісним, а без них — сірим і похмурим.

* * *

В пам’ять про кубансько-козацьку Атлантиду, яку поглинула зловісна воєнна хуртовина, Остап виконує на бандурі декілька кубанських козацьких пісень, включно з тією давньою «Тихою Кубанню».

У своїх кобзарських мандрах уже Незалежною Україною та зарубіжжям Остап виступав з бандурою в розкішній кубанській черкесці з газирями на грудях і малиновим шликом на шапці-кучмі. Але це — пізніше, а тоді Україна ще перебувала в пеклі війни, яку малий Остап уперто ігнорував, вважаючи, що зруйнувати його «Котиківський Рай» не може ніщо.

У зв’язку з військовими діями ворогуючих армій, батько Юрій переніс додому на збереження найцінніші книги читальні «Просвіти», серед яких було чимало і дитячої літератури, часописи «Самоосвітник», «Малі Друзі», атласи, включно з «Атласом України і сумежних земель» проф. В.Кубійовича. Вони стали базою для самоосвіти малому Остапові, оскільки на його превелике задоволення, батьки навчили його читати у ранньому дошкільному віці і привили йому любов до книги на всю решту життя.

Невимушений і цікавий процес залучення Остапа до читання почався ще за життя прабабусі Анни. Довгими зимовими вечорами, після вечері, коли надворі тріщав мороз, якщо мама не вчила Остапа колядувати, щедрувати чи посівати, батько брав Шевченкового «Кобзаря» або веселі «Співомовки» Степана Руданського, чи зворушливо-сентиментальні гуцульські оповідки Юрія Федьковича, і натхненно читав для мами і Остапа на обширній теплій печі, при світлі гасової лампи на комині. Час від часу він доступно пояснював синові незрозумілі слова, показував з яких літер вони складені, тикаючи в них маленьким Остаповим пальчиком. Деколи з педагогічною «хитринкою» батько зупинявся на найцікавішому місці і це спонукало допитливого Остапа самотужки напружувати свої алфавітні напрацювання, щоб дізнатись, чим закінчився недочитаний епізод.

Не тільки батькова піч відігравала роль своєрідного зимового «культурного центру» для малого Остапа. Іноді, для різноманітності, він робив «передислокацію» босоніж, через холодні сіни на таку-ж теплу і затишну піч, на якій по черзі грілись або прадід Дмитро з прабабкою Анною, або дід Михайло чи бабуся Василина.

У прадіда була «Біблія» з неймовірно гарними гравюрами (здається – Гюстава Доре), з допомогою яких він знайомив Остапа з багатьма сюжетами Святого Письма. Звідси Остап якраз і запозичив аналогію для таких понять, як Біблійний Рай і Котиківський Рай.

Остап дізнався від прадіда, що в кожної людини є свій Ангел-охоронець, якому треба молитись щоранку: «Ангеле Божий, Хоронителю мій, день і ніч при мені стій. Рано, ввечір, вдень, вночи стань мені до помочи!» І тоді Ангел убереже від всякого лиха.

Прабабка знала безліч коротеньких казочок, віршиків-смішинок, які Остап легко запам’ятовував:

«Був собі дід Монька,

Тримався злегонька,

Мав порточки дротяні

І дряпався по стіні …»

Або:

«Я маленький хлопчик,

Став собі на стовпчик,

Підскочив до неба —

Мене там не треба.

Святий Петро за чуприну:

«А марш звідси, малий сину!»

Бабуся пояснювала Остапові, чому ми все життя повинні працювати: «Бо тільки селяни своєю працею можуть прогодувати себе і всю державу. Якщо ми перестанемо орати, сіяти, збирати урожай, то загинуть усі — і держава, і ми…». Дідусь розповідав про свої пригоди в Альпах, де він робив вигляд, що воює з італійцями. Пізніше, коли Остап доріс до прочитання знаменитого твору Ярослава Гашека, то знаходив цікаві аналогії між пригодами діда Михайла і бравого солдата Швейка.

А ще на дідовій половині деякий час проживав батьків брат Микола, який дуже любив свого племінника Остапа і, з наближенням дня святого Миколая, купував для нього в Городенці фантастичні іграшки для подарунків — то вітрячок з рухомими лопастями, то заводний мотоцикл, то ще що-небудь. Потім, відгулявши весілля з своєю нареченою Ганною Боклащук, він перебрався до неї у прийми, але до Остапа зберіг свою зворушливу прихильність на всю решту життя. У вуйка Миколи потім народились Остапові двоюрідні сестри Орися і Оксана й двоюрідний брат … Остап — Кіндрачук Остап Миколайович.

о

Зліва — малий Остап з вуйком (рідним братом батька) Миколою Кіндрачуком і вуйною Ганею (1944). Справа — їхні пізніші діти, Остапові двоюрідні сестри Оксана й Орися та воюрідний братик Остапко (50-ті роки ХХ ст.)

Ще цікавіше Остапове навчання відбувалось тоді, коли до батькової половини навідувались активісти котиківської «Просвіти». Тоді батько розкривав великий «Атлас», а Остап з усією можливою увагою слідкував за татовим пальцем і дивувався, як це на картах «Атласу» можуть «розповзатися по Україні то поляки, то німці, то червоні», про яких вони говорили. Потім батько мусив усе розтлумачувати під градом Остапових «як», «де», «коли», «чому»…

Уже тоді Остап почав комплектувати власну книгозбірню, в якій число томів пізніше, уже в Ялті, в Криму перевалило за 2 000, серед яких є великий сучасний (виданий в період президентства Віктора Ющенка) «Національний Атлас України».

* * *

Після відступу німців у Городенці й Котиківці зо два дні не було ніякої влади. Всі кинулись з мішками, каністрами, бідонами, а то й з бочками на спиртзавод і цукрозавод. Остапів сусід, вивантажуючи з підводи мішки з цукром, аж підірвався з натуги. Він потім приймав спиртову ванну, щоб встати на ноги і бігти знов помародерствувати ще й на маслосирзаводі.

Зате з приходом «других совітів» наприкінці березня 1944 року Остапів Котиківський Рай остаточно трансформувався в Воєнне Пекло. В небі з’являлись цілі рої німецьких літаків з чорними хрестами на крилах і до червня бомбили Котиківку і Городенку, де в багатьох хатах, будинках, дворах розквартирувались червоноармійці, іноді з машинами, гарматами тощо…

Під час авіаударів Остап замість того, щоб втікати в сире, холодне бомбосховище, як завжди, відправлявся у мандри котиківськими вуличками. Перед його очима, в яких замість страху (а чого боятися — у нього ж є персональний Ангел-Хранитель) горіла жагуча цікавість і здивування від того, що поряд з акаціями, берестами, липами, грушами миттєво виростали потворні дерева-вибухи, на яких замість листя і плодів на кілька секунд повисали обломки сільських хат, а один раз навіть нога дідуся-сусіда. Потім, крім цієї ноги, що зачепилась за вітку яблінки, від старенького так нічого і не знайшли. Згарьований батько, метаючись по Котиківці в пошуках Остапа, знайшов його, нарешті, біля якоїсь жінки, розрізаної навпіл велетенським осколком посеред вулиці. Рвучко схопивши сина, батько від полегшення аж заридав і поніс його в схрон, де мама окутала його в теплу кожушину і притискала до себе, поки не закінчилось бомбардування. Сама ж вона, не вилікувавши як слід ускладнення від застуди, коли минулої зими пішла полоскати в річці випрану білизну, і тепер, будучи легенько одягнена, тяжко захворіла в тому схроні. Не помогла мамі і львівська лікарня, куди батько повіз її на лікування. Там, у Львові, на Янівському цвинтарі залишилась навічно Остапова мама, яка дбала про його здоров’я, а свого — не вберегла.

Їй було всього 24 роки …

Декілька наступних тижнів Остап невтішно оплакував свою маму. І при цьому ще й зазнавав невимовних тортур від малознайомих дітей із сусідньої вулиці, які, як і він, уціліли під час німецьких бомбардувань.

— Мама вмерла! Мама вмерла! Мама вмерла! — кричали вони на все горло, а потім з щирою, беззлобною цікавістю мовчки спостерігали за його риданнями–побиваннями…

Незадовго по тому прадід Дмитро відчув себе зле, коли вдома був лише один Остап. Прадід терміново послав внука за священником і додав: «Бо зараз буду помирати…» По приходу священника дід, лежачи, висповідався, перехрестився, склав руки на грудях і помер на Остапових очах.

У зв’язку зі зміною «коричневої» влади на «червону», батько Юрій, похоронивши Остапову маму і прадіда, влітку 1944 року був вдруге в житті мобілізований — на цей раз у Червону армію, і відправлений на фронт, на передову. Були також мобілізовані обидва Остапові вуйки — Василь і Іван Котелки. І знову невимовно тяжкі прощальні проводи батька і обох вуйків з Городенки аж за Дністер до Заліщик, після яких Остап залишився з бабусею Василиною і… книгами. Дід Михайло любив випити і тоді малий Остап з бабусею часто йшли ночувати на город, між кукурудзяні полукіпки або картопляні грядки, якнайдальше від тяжкої дідової руки.

Так зник Остапів Котиківський Рай…

* * *

 

А восени 44-го Остап пішов у перший клас Городенківської неповно-середньої школи-семирічки.

Тут, у школі, Остаповим нерозлучними друзями були уже згадані Любомир і Марічка Березовські, Остапів чотириюрідний брат, однофамілець і тезка Остап Кіндрачук, син Івана, також з «Юрчиків», ще один однофамілець Василь Кіндрачук, але вже не з «Юрчиків», а з «Черняховських», Зеновій Сидір, жартівник з не дуже вдалими претензіями на лідерство в класі, Петро Ружицький, натуралізований українець польського походження, і Микола Іванишин. Миколина тітка Євдокія Іванишин згодом стане Остаповою мачухою.

З цими друзями Остапові було легше пережити тяжкі втрати — смерть мами і прадіда та довгу відсутність батька.

Обох Остапів єднала не лише взаємна симпатія, але й спільне захоплення літературою. Спочатку це були яскраво-ілюстровані підшивки журналів для найменших дітей — «Малі друзі», «Дзвіночок», а пізніше, в 3-му й 4-му класах вони обидва, часто навіть нехтуючи уроками, прямо-таки жили козацькими пригодами повістей Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Осипа Назарука. Їхні груди розпирала гордість за героїчних предків, які в лихолітті ворожих навал відстояли нашу Україну, а отже і їх, обидвох Остапів.

Тому й тепер в Остаповій книгозбірні , як дорогі реліквії, зберігаються і час від часу перечитуються повісті «Козацька помста», «На уходах», «За сестрою», «Пригоди молодого лицаря», «Роксолана», «Мандрівки запорозьких скитальців», «Про що тирса шелестіла», «Син України», «Князь Сила–Тур», «Верховина у вогні».

Аналогічними були стосунки двох Остапів з Петром Ружицьким, старший брат якого Євген, маючи більший сентимент, ніж Петро, до своїх польських коренів, зібрав чималу книгозбірню історико-пригодницької літератури на польській мові.

Багато хто втікав від погано влаштованого життя в п’яне забуття, як це, наприклад, сталося з Остаповим дідом Михайлом. А Остап знайшов собі прихисток в «Книжковому Раю», яким він відчайдушно пробував замінити назавжди зруйнований і втрачений «Котиківський Рай» його раннього, дошкільного дитинства.

* * *

Літні канікули обидва Остапи проводили уже в інших компаніях — з хлопцями-пастухами й дівчатками-пастушками, виганяючи своїх корівок в трав’янисту долину за північною окраїною Котиківки, яка називалась Деренівка.

Деколи їм довіряли пасти й коней — тоді вони їхали верхи по дорозі на село Семаківці, північніше Деренівки, де за Першою, Другою і Третьою долинами з обробленими нивами, знаходились пасовиська Бабчиха, Глибока долина і Ясівка, багатші на пашу і воду.

Там часто влаштовували пастуші перегони на конях, пекли на ватрі молоду кукурудзу, купались у невеличких ставках-копанках, які самі ж викопували посеред потічка, грали в «кампи і палєстри», грали і в карти.

Інколи Остапові, коли попадалась цікава книжка і забагалось самотності, то тоді він пас свою корівку окремо, у таємничому відгалуженні Деренівки — Вовчій долині з кущами й маленькими печерами…

* * *

Тим часом, перебуваючи на фронті, на передовій, і не зважаючи на  німецькі кулеметні черги, батько Юрій без єдиної подряпини дійшов до Берліна і в 1945 році повернувся додому лише з виразкою шлунку від армійського харчування. Зате з бойовими медалями і орденом Червоної Зірки.

А що стосується вуйка Василя Котелка, то його, як українського активіста, під-час мобілізації засудили і відправили не на фронт, а в Сибір, до Красноярська, де він загинув на будівництві заводу, коли на нього раптом впала з висоти металева рейка…

Вуйкові Іванові, хоча і дали можливість повоювати, зате після війни за якусь розтрату запроторили аж на острів Діксон в Північно-льодовитому океані.

Ці події увійшли в Остаповий репертуар піснями: «Над Дніпром нерівний бій», «Як за дальнім небосхилом не бори гудуть» та інші.

А ще вони й досі кровоточать Остаповою піснею:

«Ой, роду мій, ой, роду мій!

Ой, роду мій милий!

Розійшовся по всім світу,

Як той туман сивий…»

Повернувшись з війни батько дивився на Остапову худеньку, аж прозору фігурку, на тонесеньку шию і скрушно говорив: «Господи! Коли ти, синочку мій, вже виростеш?» І Остап почував себе винуватим в тому, що перебуваючи в бідності, голоді й холоді, не підріс до повернення свого любого татка…

о

Зліва — Остап на своїй першій у житті фотографії перед початком навчання у школі (1944). Справа — Остап з батьком після повернення з фронту (1945)

Потім Остап кожен день одягав на свої тонесенькі, як сірнички, ноги велетенські батькові черевики і вони з батьком запрягали свою пару коней і фірою (підводою) везли у своє поле плуг, в якого там перепрягали коней. Одного з коней Остап вів за вуздечку вздовж борозни по колючій стерні, а батько, тримаючи чепіги плуга, відкроював від стерні ряд за рядом скиби чорнозему, аж поки все поле було виоране, забороноване й засіяне.

Через якийсь час батько привів додому лагідну і добру до Остапа мачуху Євдокію Іванишин, а з нею ще й зведеного братика Дмитра, якого всі звали — Мицьо.

о

 Остапова мачуха Євдокія Іванишин (зліа) і її син, Остапів зведений брат Дмитро (справа) (50-ті роки ХХ ст)

Батько мачухи, Василь Іванишин, був обраний в органи нової влади (чи то зам. голови, чи секретарем – ?) до Котиківської сільради. На цій посаді він виконував роль своєрідної «парасольки», вчасно інформуючи  односільчан про нюанси колективізації, що тоді набирала обертів на Городенківщині.

Погрожували Сибіром всім Остаповим односельцям і батькові з мачухою якісь приїжджі «уповноважені» за небажання вступити до колгоспу. Але люди деякий час вичікували, надіючись, що повстанці перешкодять організації колгоспів. Проте  повстанське командування незабаром вирішило припинити відкриту збройну боротьбу, яка втрачала сенс, бо призводила лише до жертв серед повстанців і мирного населення без можливості визволення з-під більшовицької влади в досяжній перспективі.

В одну похмуро-темну ніч наприкінці літа 1947 року через Котиківку і Городенку проходили повстанські загони з околиць Городенки і Придністров’я. І, як не дивно, ніхто не чинив перешкоди! Вони прямували на Карпати, щоб дальше через Чехословаччину добратись на Захід, вслід за кубанськими козаками з Остапових дитячих літ.

Переконавшись, що тепер настав сприятливий час, “уповноважені” зігнали котиківських чоловіків до сільради і випускали звідти тільки тих, хто підписав заяву про вступ до колгоспу.

Через дві доби вернувся додому батько Юрій. Його душили ридання, які ледве стримував, бо тепер він вважав, що разом з сім’єю потрапив у колгоспне кріпацтво. Не допомогла і «парасолька» тестя — працівника сільради, тому що він, зобов’язаний своєю посадою, з ентузіазмом на обличчі і “фіґою” в кишені, сам написав таку заяву одним із перших. Тодішня радянська реальність, заради виживання, змушувала багатьох людей жити подвійним життям.

* * *

Під час навчання в Городенківській «семирічці» з шкільних предметів Остапа по-справжньому цікавили: історія, географія, природничі науки, література, а найбільше… астрономія.

Через багато років Остап дивуватиме викладача морехідної астрономії у Батумській морехідці, а потім і своїх дітей та внуків, досконалим знанням зоряного неба з назвами сузір’їв та яскравих зірок, туманностей, місцезнаходженням планет.

А ще тоді ж, десь у 5-му чи в 6-му класі, Остапа, його друзів, та й більшість городенківських дітлахів, накрила епідемія … «тарзанячої хвороби». На кіноекранах Городенки й Котиківки почався показ фільмів «Тарзан», «Тарзан у пастці», «Тарзан знаходить сина» про “короля” африканських джунглів, абсолютно вільне життя якої стало справжнім потрясінням для закріпачених в колгоспах глядачів.

“Юність Тарзана” — Остапів рисунок, зроблений після кількаразового перегляду кіно-серій про “короля джунглів” (1950(?))

Хлопці влаштовували на велетенських берестах над долиною річки Ямгорів «тропічні ліани» з канатів, скакали по гілках, наслідували специфічний крик Тарзана, падали й калічились, аж поки не «перехворіли» «тарзанячою хворобою». За винятком … Остапа.

В нього ця дивна «хвороба» перейшла у хронічну фазу, чому у великій мірі посприяв багатотомник на польській мові з книгозбірні братів Ружицьких під загальною назвою «Пшиґоди Тарзана, чловєка леснеґо».

Саме завдяки цьому польськомовному виданню «Тарзана» Остап досконало вивчив польську мову і, поїхавши вперше аж у 1999 році до Польщі, відчув себе там, як риба у воді. Юнацьке наслідування Тарзана і його способу життя допомогло в майбутньому утвердитись у неспокійному, мандрівному стилі життя, і почувати себе впевнено не тільки в зеленому лісі і над гірською пропастю в Кримських горах, але й на морі, в поїзді, в незнайомому готелі Ґданська, Праги чи Дрездена, або на майдані чужого міста з бандурою.

* * *

Чим більше часу минало від того «райського» періоду Остапового дитинства, коли ще були живі прадід Дмитро і прабабця Анна, які намагались виховати правнука богобоязливим християнином, тим байдужішим ставав Остап до спасіння своєї душі від житєйських спокус.

Дід Михайло, якому баба Василина говорила, що він загубить свою душу самогонкою, відповідав: «Яка там душа? По смерті з людини вийде не душа, а лишень пара, та й по всему!» Він якщо й ходив до церкви, то хіба задля чарки, яку ґазди після богослужіння організовували в складчину. Але частіше дід сам «задля душі» гнав самогонку і пропонував Остапові: «На! Випий і ти трошки, щоб глисти в кишках не плодились…» А де чарка, там і сигарети…

Батько Юрій на всі синові «як?» і «чому?» давав відповіді з наукової, матеріалістичної точки зору, а потім, постарівшись і ставши глибоко релігійною людиною, жалів, що сприяв «атеїзації» сина.

Місце Остапового Ангела-охоронця, який, судячи з цього всього, відвернувся від нього, зайняв «Внутрішній голос», з яким Остап інколи вступав у діалог, сперечався, а іноді — просто мовчки слухав.

Якось у шостому класі Остап зробив для себе цікаве відкриття: дівчата! Вірніше — одна з дівчат стала для нього неабияким відкриттям! Досі він сприймав дівчат як істот трішечки неповноцінних у порівнянні з друзями — ні тобі на конях не гасають влітку на пасовиську, ні тобі в Тарзана не пограються, ні ломаку в руки не візьмуть, щоб не допустити семаківських пастухів на котиківське пасовисько…

А тут, після канікул, він ніби вперше побачив Марту Романську, одну з багатьох однокласниць, на його дотеперішню думку, не вартих якоїсь серйозної уваги. Це сталось в одну з перерв між уроками, у класі. Остап зачаровано спостерігав за Мартусею, яка щось показувала в зошиті своїм сусідкам з найближчих парт, і всі разом душилися від стримуваного сміху. Остапа вразило те, що Марта, коли сміялась, у неї з очей навсібіч ніби розсипались снопи золотистих іскорок, а сміх дзвенів, як срібний дзвіночок. Так здавалось Остапові. Та й не тільки йому. В такі хвилини майже всі хлопці з 6-Б класу потайки дивились на Мартусю закоханими очима.

— Та що ж це виходить, — подумав Остап, — невже і я ні з того, ні з цього, закохаюся?! Ще цього не вистачало!

— Даремне ти, Остапе, засумнівався в існуванні свого Ангела-хранителя! — озвався несподівано з глибини його свідомості Внутрішній Голос. І продовжував, — Напевне, Господь Бог оточує себе такими ангельськими істотами, з такими довершеними фігурами, з веселим і розумним поглядом, як у Мартусі. Отже, Марта цілком може бути земним втіленням ангельської суті!

— Вона дійсно ніби світиться із середини, — змушений був погодитись Остап.

— А чєво ето ти ржьош, куркульськоє сємья! Нє мешай готовіться к уроку! — це подав голос комсомольський активіст Літвінов Віктор, який з’явився в їхньому класі рік назад. Тоді ж, з Літвіновим одночасно, появився в класі ще один комсомольський вожак Микола Буряк. Саме ці двоє були ядром комсомольського осередку в класі, який вони допомагали організувати своїм шефам з міського комітету. Літвінов робив це грубо, по-солдафонськи, як от у випадку, коли він обірвав Остапів Внутрішній Голос, а заодно й Мартусин «срібний дзвіночок». А Буряк діяв витончено-потаємно, по-єзуїтськи. Але обидва однаково винюхували і доносили своїм шефам всі підозрілі на їх думку висловлювання і вчинки однокласників.

З цього моменту Остапове зацікавлення Мартою час від часу отримувало все нові імпульси.

Якось теплого вересневого дня 1949 року, у неділю, Остап відвідав свого друга-однокласника Зеня саме тоді, коли його батько, інженер-механік Городенківського цукрозаводу, доручив йому віднести у мішку якийсь відремонтований прилад, Василеві Романському — батькові Мартусі.

— Пішли зі мною, — сказав Зеньо, і вони пішли. Це було недалеко. Зеньо зайшов на подвір’я, а Остап, залишившись біля відчиненої фіртки, побачив Марту, яка у довгій вишитій сорочці, босоніж, наливала черпаком з відра воду для качок і курей, що товпились навколо корита. Побачивши Зеня, вона побігла з черпаком за стайню (клуню), а коли той передав батькові мішок, вона підкралась до Зеня із-за спини і вилила йому за комір сорочки залишки води з черпака. Сама ж блискавично, в супроводі свого срібнодзвінного сміху і віяла золотистих іскор з карих очей, вилізла по драбині на горище стайні, потягнула драбину за собою, а Зеневі показала язик.

— Ну чому я не пішов на подвір’я з Зенем?! — з досадою подумав Остап, дивлячись на мокру спину і щасливе лице друга.

— Щось на цей раз Марта не дуже була подібна до ангелочка, — звернувся Остап подумки до свого Внутрішнього Голосу, — особливо, коли з її очей посипались злорадні іскорки-бісики при погляді на мокрого Зеня. І Голос іронічно відповів: «Але ж ти завидуєш, що холодна вода за комір, яскраві бісики з очей і дзвіночки сміху були адресовані Зеневі, а не тобі!..» І відповісти Остапові було нічого…

А тим часом у 6-Б класі процес зближення, і взаємного зацікавлення одне одним між однокласниками і однокласницями прискорювався завдяки своєрідній грі в «флірти». В декого з учнів збереглись давні, ще з дорадянських часів, комплекти спеціальних гральних карт, на яких, замість різномастих тузів, королів, дам, валетів і чисел були надруковані тексти-звернення до учасників гри. Чого в тих текстах тільки не було — і признання в коханні, і захоплення чиїмись позитивними рисами або несприйняття негативних, і запрошення в гості, і пропозиції дружби і т.д.

Але, оскільки цих комплектів карт-«фліртів» було всього два і гра вимагала багато вільного часу, то її поступово видозмінили. Замість карт кожний учасник гри завів собі «фліртовий» зошит з ініціалами власника і передавав по черзі всім, від кого він хотів мати якісь побажання чи признання, чи ще щось. Ці записи та ще й різнокольорові ілюстрації до них робились у вільний час, іноді навіть вдома, і повертались власникові на другий день.

Остап свій «фліртовий» зошит для початку передав своєму тезці і однофамільцю Остапові і той нарисував на першій сторінці козака-красеня, який у повному озброєнні сидить на білій скелі серед штормових хвиль посеред моря. А під рисунком текст — уривок з української народної думи:

«Гей, на Чорному морі,

Та й на камені біленькому.

Там сидить Сокіл-Білозорець,

Квилить-проквиляє,

На Чорне море поглядає…»

На Остапа рисунок і текст справили сильне враження. Від них віяло мужністю і загадковим пророцтвом, яке потім майже повністю збулося! Бо дійсно прийде такий час, коли Остапове життя назавжди буде пов’язане з Чорним морем, із Кримом — Каменем біленьким, і з його «козакуванням» з бандурою. І навіть «Хвиля супротивна», яка в подальшому тексті думи «козацькі чайки розбиває» накриє на старості років козака-бандуриста Остапа в Криму у вигляді воєнного лихоліття. Але тоді, на початку 1950 року, Остап ще не міг цього знати. Лише легенький дрож пройшов по його спині…

Наступним, і, до речі, останнім, адресатом Остапового «фліртового» зошита була, звичайно ж, Мартуся Романська. Вона різнокольоровими олівцями нарисувала віночок з різноманітних квітів у вигляді серця, у центрі якого помістила… муху, з лукавим, симпатичним обличчям. І підпис:

«Прилетіла мушка до мойого вушка,

І мені сказала, щоб я ся вписала

До твого сердушка!»

Остап був на сьомому небі від радості. Він дивився на Марту сяючими очима і ледве стримувався, щоб не обхопити її в обійми і поцілувати. Але … це було б грубим порушенням правил гри!

Коли Остап показав Мартусин запис своєму другові Зеневі, якого вона колись «ощасливила» черпаком води, він ображено нахмурився. Мабуть тому, що Марта «вписалась» не до його «сердушка».

І ось цей світ дітей-підлітків, поперемінно то щасливих, то сумних, то знов веселих, то ображених чи замріяних, часто зазнавав трагічних потрясінь.

6 квітня 1950 року Остап, зайшовши до класу вранці, відчув у грудях холод, що відразу скував його серце. Мартусина парта була порожня, а її подруги із сусідніх парт, схлипуючи, витирали сльози! Підійшовши до хлопців, Остап запитав чи вони знають де зараз Марта? Вони сказали: «В тюрмі! Разом з усією родиною — батьками й трьома її сестрами! Їх, як куркулів, будуть вивозити до Сибіру»

— Хто зі мною?! — сказав Остап, — може вдасться їх побачити! Й не оглядаючись пішов з класу в напрямку до Городенківської тюрми. З Остапом пішов лише Микола Іванишин. Та ще на підходах до тюремної будівлі побачили Петра Ружицького і хлопців з інших класів і декілька чоловіків і жінок, бо в тюрмі знаходились ще з десять заарештованих родин, призначених до депортації. Будинок тюрми був оточений солдатами з гвинтівками і наїжаченими штиками. Вони час від часу покрикували — «Ніззя! Назад!» — на жінок, які у вузликах принесли передачі з харчами для нещасних бранців, яких розмістили в камерах на другому поверсі. Деякі тюремні вікна були закриті дерев’яними віконницями, інші були запорошені пилюкою, за якою вгадувались обличчя в’язнів.

Остап в заціпенінні вдивлявся в замурзані вікна в’язниці — йому здалось, що декілька разів Мартуся помахала рукою і він про всяк випадок помахав у відповідь.

Зрештою солдати рішуче скерували свої штики на відвідувачів і розігнали всіх геть.

До кінця навчального року залишились лічені тижні. Почуваючись у класі, як у тюрмі, Остап часто прогулював уроки і все ж з горем навпіл перейшов у сьомий клас. Багато курив. «Причащався» самогонкою діда Михайла. І не відомо до чого б докотився Остап, якби найближча подруга Мартусі, Мирослава Леменевич, не дала йому адресу: «Хабаровский край, спецпоселение Красная Речка, Романська Марта». І Остап ожив!

Між ними зав’язалась переписка. Лист за листом. Марта виливала в листах несказанну тугу за Україною, жалі за втраченим Котиківським Раєм, розповідала про своє невільницьке життя-буття. Остап їй описував котиківські й городенківські новини, передавав привіти і побажання від колишніх однокласників.

Він складав її листи в шкатулку як цінний скарб, щоб відкривати і перечитувати знов і знов.

Ця переписка заслонила в Остаповій пам’яті всі інші події, пов’язані з навчанням в останній рік школи-семирічки так, що й згадати нічого. Хіба що пригода з племінницею мачухи, Остаповою однокласницею, Марусею. А ще … Остапові не дуже приємно згадувати те, що саме в сьомому класі, а точніше наприкінці навчального року, його таки «дотиснули» вступити в комсомол. Тиснули з двох сторін. Буряк з Літвіновим тягнули туди, щоб добитись стовідсоткового членства у класі, а батьки підштовхували для показної лояльності, щоб зменшити загрозу депортації.

Засмучений Остап і не знаходив ніде місця, щоб заспокоїтись. Трохи відволікли від неприємних думок іспити, в результаті яких Остап вважався переведеним із школи-семирічки у восьмий клас Городенківської середньої школи №1.

Аж тут на початку канікул у гості завітала сестра мачухи Ганна з дочкою Марусею, в честь недільного дня, після церковного богослужіння. Накрили стіл. Серед борщів, вареників, студенців, тістечок стирчали пляшки з самогонкою й вишнівкою. Остап засів з батьком і братом Мицем з одного боку стола, а навпроти — мачуха з сестрою і Марусею. Марусин батько вічно «пропадав» у Карпатах на лісозаготівлях, для потреб будівництва в Котиківському колгоспі.

Сиділи довго, поки не «перемили кісточки» усіх котиківських знайомих. Дальше взялись за галузівських, городенківських, монастирських, фільваркових… Зрештою розспівались. Тут, уже після мутації голосу, Остап продемонстрував свій ще не впевнений баритон, вплівши його до батькового тенора і Марусиного сопрано. Маруся почала першою:

«На камени ноги мию, на камени стою,

Кругом мене чари сиплять, а я ся не бою.

Кругом мене чари сиплять, а я не боюся,

Коби швидше до вечора, то я притулюся.

Коби скорше до вечора, до темної нічки,

Щоб я свому миленькому придивилась в вічки.»

Це була улюблена Марусина пісня і вона, розімлівши від вишнівки, оксамитовими переливами голосу заспівувала все нові і нові куплети, ні на секунду не відриваючи закоханого погляду від Остапових очей. А Остапові, після самогонки, в цей час чомусь пригадалась сцена з іншим «сипанням чарів», після вінчання його батька з мачухою: повертаючись з церкви, наречені наткнулись при підході до дому на смугу чогось смердючого, що ним им була пересипана дорога. І лише один Остап знав і беріг таємницю ворожіння бабусі Василини, яка нізащо не бажала мати своєю невісткою батькову обраницю Євдокію Іванишин. Цими «зловонними» «чарами» вона сподівалась розладнати батькове весілля, але пізніше бабуся все-таки змирилась і налагодила з невісткою доволі задушевні стосунки.

Наспівавшись, гості отямились — за вікном була глуха ніч! Десь неподалік чути було п’яні пісні пізніх гуляк. Страшно йти додому!

— Не біда! — сказала мачуха і розпорядилась: батько з Мицем ляжуть у спальні, Остап з Марусею — на ліжку в кухонній кімнаті, а вона з сестрою тут же — на широкій печі.

Остап сприйняв цю неочікувану ночівлю як справжнє стихійне лихо, яке перетворило ніч на суцільний жах. Коли всі повкладались, Маруся пірнула під верету до Остапа в ліжко, а він, бідолашний, моментально відсахнувся від неї на самий край ліжка. Та й було від чого! Єдиною одежиною на Марусі була тоненька сорочина, з-під якої повні округлі форми її тіла випромінювали таку спеку, що Остап боявся зашкварчати, як сало на розжареній сковорідці. А порятунку від цієї халепи він не бачив ніякого.

Зрештою, на допомогу прийшов Остапів Внутрішній Голос, який скерував його думки у логічно впорядковане русло. Внаслідок цього Остап прийшов до наступного висновку: його переписка з Мартою Романською не була секретом для родини, і мачуха, читаючи час від часу листи, від захоплення цмокала язиком: «Ай-я-яй! Які файні листи! Шкода, що Романських вивезли, а то ви би може й то…»

Остап не уточнював, що означає «ви би може й то», бо це й без пояснень було зрозуміло. І ось тепер мачуха напевне змовилась з своєю сестрою Ганею (а може і з Марусею!), щоб влаштувати цю кошмарну ночівлю і, захомутавши його Марусиними принадами, переадресувати оте «ви би може й то» з Мартусі на Марусю. Це було досить ймовірним, бо, пліткуючи вдень за столом, вони згадували як в Городенківській церкві вінчали «зовсім ще зелених молодят» з якогось недалекого села, яких перед тим їхні батьки теж клали спати в одне ліжко. І ось тепер, під час вінчання, наречена безуспішно намагалась приховати під весільним нарядом свій роздутий живіт.

— А що би ти робив, Остапе, якби в цей момент з тобою була Мартуся? — раптом змінив тему Внутрішній Голос. І Остап розгубився… А потім і розсердився: «Всякому овочу свій час дозрівати» — так колись мені говорив прадід Дмитро, — подумки відповідав Остап, — зарано мені ще крутити любов з дівчатами!

— Як не готовий я зав’язати собі білий світ з цією спекотно-тілистою красунею, так і не готовий був би зруйнувати свої платонічно-піднесені почуття до недосяжної красуні Марти. Спочатку треба побачити широкого світу, людей побачити різних, себе показати! Та й треба працею ще навчитись утримувати себе й майбутню родину! При тому ж — негайно! — підсумував Остап свої «консультації» з Внутрішнім Голосом.

Ледве дочекавшись світанку, Остап, поки ще всі спали, вислизнув безшумно з-під верети, потім пішов на північну окраїну Котиківки до великої споруди, в якій розміщувався колгоспний склад-зерносховище з багатьма перегородками-амбарами для різних ґатунків зерна й насіння. Складська брама була зачинена на велетенський висячий замок. Знайшовши дерев’яний ящик, Остап сів на нього під замком і почав чекати Євдокію Яницьку, що мала вуличне прізвисько «Бур’яниха». Вона працювала завідувачкою цього складу. Бур’яниха, мама Остапової однокласниці Дарки, дружила з Остаповими мачухою й батьком (який, до речі, теж завідував складом запчастин) та часто навідувалась до них с правах або й в гості. То ж деколи під-час застілля вона постійно запрошувала Остапа попрацювати в неї на складі. І ось він вирішив, що цей час настав і тому він тут. А щоб самоствердитись і відігнати від себе спогади про тільки-що пережиту кошмарну ніч, Остап тихесенько, майже нечутно, декламував один з улюблених віршів Тараса Шевченка:

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене молодого

Козаки сміятись.

«Оженився», вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив нерозумний

Молодую волю!»

Ні, не буду чужі воли

Пасти-заганяти,

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красуватись

В голубім жупані,

На конику вороному

Перед козаками.

Заколисавши себе віршем, Остап заснув.

— Моє ти золотко! — розбудила його Бур’яниха, — Що, прийшов до мене найматись?

— Так, вуйно Доцю! — відповів Остап, а Бур’яниха зраділа й обіцяла йому і роботу, і добру оплату в форматі «трудоднів», але … трохи пізніше, бо посівна компанія завершилась, а до жнив, коли робочі руки в дефіциті, ще з місяць треба почекати.

Дізнавшись про синові наміри відносно праці, батько Юрій купив Остапові велосипед:

— Це тобі за те, що успішно закінчив семирічку, ну і для того, щоб легше добиратись на роботу!

І Остап, який мало де бував до цього, почав відкривати для себе заховані за Котиківським горизонтом Дністровські кручі над повноводою головною рікою Західної України, живописні села, гаї, поля. Його залізний двоколісний коник зі свистом вітру у вухах переносив його від Олієво-Королівки і Незвиська, через Семаківці, до Городниці і Пробабина. Перебирався він і паромом через Дністер в Іванє-Золоте, куди на канікули до мами переїхав Остапів друг Микола Іванишин. І так пролетів місяць, як один день!

Після цього велосипедний маршрут обмежувався єдиною вулицею, яка з’єднувала Остапову хату із зерносховищем вуйни Євдокії, де вже працював його давній приятель-однофамілець Василь Кіндрачук з роду “Черняхівських”.

Бур’яниха не могла нахвалитись Остаповим батькам на його, аж до самозречення, працьовитість. І він дійсно знаходив якесь натхненне задоволення, коли зранку до вечора, з нечастими перервами, перелопачував тонни сирого ще зерна, задля його просушки. Він із задоволенням носив на спині важкі мішки, а ввечері вдома засинав здоровим безпробудним сном. Його мускули зміцніли, плечі розширились, а сам він гордився, що відтепер не буде дармоїдом.

Хоч і не так часто, як на початку переписки, Остап і Марта листовно продовжували взаємно ділитись своїми маленькими радостями й печалями, відкриттями і досягненнями. Остап, перед прочитанням Мартусиних листів, клав перед собою світлину 4-Б класу. Це було єдине фото, на якому разом з усіма учнями були зображені і вони обоє — Марта і Остап, під час уроку, який проводила їхня перша вчителька Варвара Василівна — прекрасна людина, яку любив і поважав увесь клас. Чотири роки ця вчителька віддавала своє щире серце своїм учням і тому прощання з нею в 1947 році було болісним і тужливим.

На світлині справа, на передньому плані за партою сидять  Любко Березовський і Остап (біля вікна), через одну парту за ними — Марта Романська (біля другого вікна), а вже за її спиною стоїть Варвара Василівна…

То ж з кожним Мартусиним листом Остап повертався у їхній спільний і найщасливіший період навчання, любуючись маленькою фігуркою Марти у розкішній вишитій сорочці.

— Божечку! Я й досі не знаю як виглядає Марта тепер! — спохопився Остап, після чого вони невдовзі обмінялись фотографіями. На звороті своєї фотографії Марта написала:

Остап!

Якщо зустрінутись нам не прийдеться, якщо наша така судьба.

То нехай на пам’ять Тобі остається ця фотокарточка моя.

На пам’ять шкільному  товаришеві Остапові

від  Мартусі.

Хабаровськ.    і підпис без дати.

Остап вдивлявся в прекрасний овал Мартусиного обличчя, під яким невеликий фрагмент строгої шкільної форми з білим комірцем і з … начепленим комсомольським значком.

— Значить і її «дотиснули», як і мене! — подумав Остап, — Тому, мабуть, і туга в Мартусиних очах така безнадійна!

і

Перша фотографія, прислана Романською Мартою Остапові із заслання в Хабаровському краї. (1951)

Цю фотографію Остап носив з собою і за кожної нагоди заглядав у Мартусині очі так, як котиківські парафіяни у Городенківській церкві дивились на образи святих, вимолюючи собі щастя-долю.

* * *

З 1-го вересня 1951 року почалось Остапове навчання у 8-В класі Городенківської школи №1. Незадовго до появи Остапа в цій школі тут відбулися драматичні події, характерні для тих часів. У квітні 1951 року групу старшокласників з десяти чоловік заарештували за участь в ОУН.

Тому новий класний керівник Остапового 8-В викладач української мови і літератури Павло Пантелеймонович докладав дуже великих зусиль не стільки на реалізацію навчальної програми, як на … «викорінення українського буржуазного націоналізму».

— Ваша справа вчитись на «4» і «5», — втовкмачував він учням, — А не слухати «Голос Америки» і розповсюджувати ворожі листівки.

Вчитись на «4» і «5» Остап вирішив тільки з тих предметів, яким він зберіг вірність ще з «семирічки», тобто з історії, географії й літератури. Правда, тепер до них додались анатомія, фізика, хімія, фізкультура, а решту предметів — просто терпів. Зате з астрономії, яка вивчалась тільки в 10-му класі, він міг заткнути за пояс будь-якого десятикласника.

о

Зліва — Остап зі своїми найближчими друзями, з якими закінчив школу-семирічку; посередині — Сидір Зеньо, крайній справа — чотириюрідний брат Кіндрачук Остап (Іванович) (1951). Справа — нові шкільні друзі з 8-го по 10-й класи; зліва — Томин Славко і по середині — Левко (Ярослав) Терлецький (1953)

Оскільки із сьомого у 8-В потрапила лише половина колишніх котиківських однокласників, їх місце зайняли учні з Городенки й поблизьких сіл. В результаті серед нових Остапових однокласників «уціліли» з його близьких друзів лише Микола Іванишин і Любко Березовський, а Зеньо Сидір, Петро Ружицький і його друг-тезка Остап Кіндрачук потрапили у 8-Б, що, зрештою, не вплинуло на їхню дружбу. Зате в нього з’явились нові друзі, з якими він буде тісно пов’язаний навіть після закінчення школи — Терлецький Ярослав і Фіцич Богдан.

о

Фото ще з 2-ма найближчими друзями; зліва з Василем Кіндрачуком (“Черняховським”), справа — з Миколою Іванишином на дубі біля школи (поч. 50-х років ХХ ст.)

Дружба Остапа з Василем “Черняховським”, тепер уже 10-класником, отримала “друге дихання” ще під час жнив, на канікулах, коли вони разом працювали на зерноскладі у Євдокії Яницької-“Бур”янихи”. Якось вечером, після роботи, Василь з Остапом пішли в Котиківський клуб — так тепер називалась колишня «Читальня», щоб ще раз, уже вкотре, насолодитись кінофільмом про Тарзана. Після сеансу Остап розказав Василеві декілька епізодів з прочитаних ним польських видань про Тарзана, «інфікувавши» таким чином товариша своєю «запущеною» формою «Тарзанячої хвороби». Тепер кожний вечір, повертаючись додому, Остап з Василем зупинялись на узбіччі облюбованої вулички між Котиківкою й Галузівкою, де до них приєднувались ще декілька галузівських хлопців, щоб послухати Остапові розповіді про дивовижні пригоди “короля” джунглів, які він черпав з багатотомника Петра Ружицького і розповідав з неабияким задоволенням. Ще б пак! Справжній лідер галузівських підлітків Василь «Черняховський» має Остапа за друга й цим додає йому авторитету! Тож уже й під час навчального процесу Остапові «лекції» про Тарзана деколи мали своє продовження.

* * *

Улюблений Остапів викладач географії Богдан Федорович ще раніше організував у школі географічно-краєзнавчий гурток для шанувальників цієї науки і, зокрема, історичного краєзнавства. То ж Остап без вагань напросився в члени гуртка, до двох десятків однодумців-краєзнавців з 9-х і 10-х класів, і проводив з ними вихідні дні в екскурсіях по рідній Городенщині, знайомився з околицями, заводами й підприємствами Городенки, слухав цікаві розповіді вчителя.

Зимові канікули, які завжди співпадають з новорічними і різдвяними святами, на початку 1952 року для Остапа і його друзів були особливими: якщо в минулі зими Остап колядував, щедрував і посівав сам або з другим Остапом — вдвох чи там втрьох, ще й з Зенем, то тепер він брав участь в гуртах колядників і щедрувальників, в яких об’єднувалось кільканадцять, а нерідко й до двадцяти, хлопців і дівчат, в основному — однокласників. Деякі, а серед них і Микола Іванишин, уже бігали на побачення з дівчатами, а тепер, коли батьки запрошували увесь гурт колядників до хати, то цих «закоханих» за святковим столом жартома величали женихом і нареченою, а всіх інших розглядали як потенційних кандидатів на це звання.

— І чого ти маєшся один? — запитав якось Микола Остапа, — Невже ніяка дівчина тобі не до вподоби?

— Е! Кому я там потрібний?! — попробував віджартуватись Остап.

— Та ти що осліп?! — не вгавав друг, — В класі всі бачать і знають, що за тобою зітхають Маруся Р., Маріка Л., Оля В. і тільки один ти нічого не бачиш і не чуєш!

Остап не став розказувати Миколі про свою пригоду з Марусею Р., якої він остерігався, як дрімаючого вулкана, що в будь-який момент може вихлюпнути розпечену лаву. Маріка Л. його просто не цікавила. А ось Оля В. гарна дівчинка: круглолиця, чорноброва, кароока, з гнучким станом і звабливою ходою, з замріяним поглядом і щирою усмішкою…

Коли колядників в наступній хаті запросили за стіл, Остап підгадав момент, щоб сісти з Олею. Дівчина запитливо глянула йому в очі, а він у відповідь поклав свою руку на її, вдвічі меншу, і прошепотів: «Давно хотів тебе спитати, та все не наважувався — чи дозволиш мені провести тебе додому?» Оля почервоніла, беззвучно усміхнулась і опустила очі з довгими віями вниз. З усього було видно, що … можна!

Вона мешкала на краю Галузівки, там, де починалась знаменита Червона Долина. Вулиця була покрита ожеледицею і Остап увесь час підтримував за плечі Олю, щоб не послизнулась. Перед воротами, біля її хати, Остап грів її маленькі руки в своїх «розтоптаних» долонях, притуляв її долоньки до своїх щік, розказував їй якісь свої придибенції, розпитував про її зацікавлення і, зрештою, сказав, що, якщо Олі так же приємно бути в його товаристві, як йому з нею, то — продовжимо зустрічатись!? Га?

Оля своєю мовчазною усмішкою і опущеними віями дала зрозуміти, що згідна.

Тепер Остапові було не до Тарзана, не до зоряного неба, не до географічного гуртка і навіть не до друзів. У нього була Оля! Було відчуття новизни і маленьких відкриттів та досягнень у стосунках з особою протилежної і, до певної міри, загадкової статі.

Так, якщо під час прогулянок Оля перші пару тижнів дозволяла інколи обняти себе рукою лише за плечі, то щоб заволодіти її гнучкою талією, Остапові треба було ще два тижні побачень, а до класичних обіймів справа дійшла аж тоді, коли навколишні сади зацвіли буйним цвітом. І тут Остап допустився помилки: він попросив у Олі її фотографію і вона, не підозрюючи сакраментальності моменту, дала. Остап поклав фото у внутрішню кишеню піджака і, прийшовши додому, витягнув звідти… дві фотографії!

Остап поклав перед собою обидва портрети — Марти і Олі, і у нього боляче стиснулось серце. Він геть упав духом, настільки несумісними йому здались ностальгійно-тужливий погляд Марти і бездумно-життєрадісний — Олі. Його охопило почуття якоїсь болісної безпорадності перед цими двома обличчями. Це не могло більше продовжуватись і Остап швидко покрокував до Олі. Вона стривожена вийшла на його умовний стук у вікно.

— Пробач мене, ради Бога, якщо зможеш! — Остап сказав це з якимось надривом в голосі. Він притулив її долоню до своєї щоки, як це не раз робив в мороз, щоб зігріти, потім поклав туди її фотографію і, з мукою глянувши у Олині очі, налиті вологою, пішов, не оглядаючись, додому. Пішов, щоб дати відповідь на Мартусин лист, отриманий ще перед Новим роком!

Через багато десятиліть, увійшовши в кобзарський період свого життя, Остап виконує під бандуру під час Різдвяних свят «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ой, сивая тая зазуленька», «Нова радість стала» чи там «Бог народився в місті Вифлиємі», а перед його, затуманеним від спогадів зором, оживає Котиківка його Юності, засипана блискотливим снігом під сяючим місяцем, дзвенить сміх і жарти колядників-однокласників, привиджується палаючий погляд Марусі, закличний, з-під довгих вій — Олин погляд, і жагучо-тужливий — Мартусин …

* * *

Незадовго до завершення навчального року на засіданні географічного гуртка Остап прочитав доповідь про планету Земля, її внутрішню будову, її місце серед інших планет Сонячної системи. Розповідав про інші космічні тіла в складі Сонячної системи — астероїди, комети, метеори, метеорити, метеорні потоки. Давав характеристики планет, їхніх супутників у порівнянні з Землею і Місяцем. Згадав і про Сонце як одну із мільярдів зірок нашої Галактики і безлічі інших галактик. Остапові очі горіли натхненням, коли він на зоряних картах, виписаних із МОЛА (Московское Общество любителей астрономии) і схемах, розвішаних на стіні, показував сузір’я, з яких падають метеорні «дощі» Леоніди, Драконіди, Персеїди. Показував місцезнаходження галактики Андромеди, подібної до нашої галактики Чумацького Шляху. І все це без конспекту, без шпаргалки!

Богдану Федоровичу так сподобалась Остапова доповідь, що він запропонував йому взяти участь в екскурсії в Карпати, яка планувалась на початок червня 1952 року, по завершенню навчання.

Вчитель географії Богдан Федорович (в центрі) з членами географічно-краєзнавчого гуртка. Остап — 2-й справа на ліво (1952)

Коломийський музей Гуцульщини, краєвиди Делятина, Яремче, Ворохти, побут і мистецтво гуцулів полонили Остапа під час кількаденної екскурсії на всю решту життя. Він з роками зібрав цілу полицю з історією, етнографією, включно із знаменитим п’ятитомним виданням Володимира Шухевича “Гуцульщина”, пісенною і прикладною творчістю гуцулів.

З особливою увагою під час екскурсії Остап любувався карпатськими лісами, порівнюючи їх з кінематографічними джунглями Африки, по яких гасав голлівудський Тарзан. Він із сумом констатував, що на смереках і буках немає африканських ліан, немає пальм, бананів, тропічного клімату — тобто всього, що дозволяє жити на деревах в легенькій пов’язці на стегнах як Тарзан.

Повернувшись з екскурсії додому з рецидивом загострення «Тарзанячої хвороби», Остап розповів друзям про чудесну мандрівку Карпатами і почав підбивати їх на самостійну подорож в гірські ліси, де вони не будуть зв’язані обов’язковим маршрутом Богдана Федоровича. Перед цим Остап простудіював географічні карти, на яких пунктиром позначив найближчий шлях із Карпат до екваторіальних вічнозелених джунглів в районі африканського басейну ріки Конго. Остапів шлях трохи спіткнувся об протоку Босфор і Суецький канал. Але ж їх можна подолати човном чи плотом! Про цей маршрут він мав намір повідомити друзям уже в Карпатах, коли їх розохотить процес мандрів.

Найперспективніший «тарзанолюб» Василь «Черняховський» відпав, бо закінчивши 10-й клас, збирався поступати у ВУЗ. Погодились лише двоє: Микола Іванишин й Іван Боднарчук з Чернятина.

Набравши повні наплічники харчів (хліба, сала, цибулі), трохи грошей, за добу добрались спочатку поїздом до Коломиї, де пішли в музей, на базар, в місто, а потім попутними машинами в гори до Яремче.

Більше десяти днів вони бродили місцями Довбушевої слави, пробирались хащами до випадкових колиб з пастухами, лісорубами, де їх пригощали бринзою й молоком. На полянах об’їдались афинами й варили з них компоти. А коли Остап здалеку почав натякати про Африку — друзі його висміяли, Микола сказав: «Після такої красоти тобі ще в голові Африка?!»

Але остаточно протверезило і вилікувало Остапа від «Тарзанячого приступу» те, що закінчились мізерні припаси в наплічниках, а кишенькових грошей ледве вистачало на поїзд додому. І друзі, неохоче, повернулись додому.

На тяжкі докори батька за 12-денне зникнення з дому без попередження, Остап відповів, що це він так готується до самостійного життя, щоби «не висіти в батьків на шиї». І на підтвердження цього він знову пішов працювати на склад до вуйни Доцьки “Бур’янихи”, а вечорами, повертаючись додому, уже без Василя, Остап співав на всю вулицю розширений варіант пісні «Ой, по-під гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Це був його пісенний «трофей» з карпатського походу і він потім стане перлиною його кобзарського репертуару.

Навчаючись у 9-му класі, Остап у вільний від уроків час, за висловом Миколи Іванишина, «маявся без дівчини». Бував у клубі на танцях, на вечорницях відводив душу співами й побрехеньками, зимою — з колядниками, але так ні одна дівчина й не звабила Остапа. А заради безпредметних «любовних» експериментів і пригод, як це було з Олею, він більше не бажав вступати в стосунки. Потребу в спілкуванні з дівчатами наразі задовольняла переписка з Мартою.

На превеликий Остапів жаль, Богдан Федорович переїхав працювати в якийсь університет, а замість нього викладати географію почала нова, надзвичайно вродлива молода вчителька, яку на уроках всі учні захоплено «поїдали очима». Але Остап не поділяв їхнього ентузіазму, бо вона не захотіла вести географічний гурток і той розпався.

Придбавши книжку В.П. Цесевича «Что и как наблюдать на небе», Остап зробив її настільною. Відповідно до настанов цього автора, він із лінз потрібних діоптрій виготовив саморобний телескоп і в безхмарні зоряні ночі «прощупував» ним місячні кратери, кільця Сатурна, фази Марса й Венери і всі мислимі туманності Чумацького Шляху, знаходячи в цьому не менше задоволення, ніж від пригод Тарзана.

Єдиною, вартою уваги подією, тоді стала смерть Сталіна 5 березня 1953 року. Вчителі й дехто з учнів плакали…

Початок літа Остап провів у індивідуальних велосипедних екскурсіях, розширивши географію своїх краєзнавчих мандрівок до Заліщик, Снятина, Чернівців, Коломиї, а жнива відпрацював в колгоспі.

В десятому класі пам’ятною подією стало гучне офіційне святкування 300-річчя так званого «возз’єднання» України з Росією в 1654 році внаслідок визвольної війни козаків Богдана Хмельницького проти Польщі. Святкування продовжувалось декілька зимових і весняних тижнів 1954 року, з залученням преси, радіо, книговидавництв, кінопрокату, фестивалів, виставок. Радянське керівництво бажало закарбувати цим святом в свідомості українців «історичну закономірність» перебування України в складі Росії. Але паралельно зусиллями певної частини інтелігеції відбувалось поглиблення процесу десталінізації, популяризації героїко-романтичного минулого українського народу та історії державницьких прагнень наших покозачених предків.

Для Остапа це був шанс придбати пару десятків цікавих книг про часи Хмельниччини, і серед них — «Переяславську раду» Натана Рибака. Цей, хоча й заідеологізований, але цікавий історико-пригодницький роман в недалекому майбутньому зіграє з Остапом злий жарт, про що піде мова пізніше.

Апофеозом цього святкування стала передача Президією Верховної Ради СРСР Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Оскільки Крим є географічним продовженням Південної України і економічно завжди був пов’язаний з нею — це пояснювало закономірність акту передачі, тим більше, що після війни економіка Криму перебувала в занепаді, тому й вирішили передати область на баланс України з її працьовитими українцями.

Промайнуть роки, десятиліття і Крим стане для Остапа не лише його другою Малою Батьківщиною, але й Батьківщиною його дітей, внуків, правнуків. А ще Крим стане для нього своєрідною релігією і… незагойною раною…

* * *

Останнім яскравим акордом для учнів Остапового 10-В класу став випускний вечір-бал. Спочатку було трохи нудно, аж раптом всіх зачарував учитель хімії Антон Петрович Ковбуз, який надзвичайно проникливим басом заспівав:

«Чому с не прийшов, як місяць зійшов —

Я тебе чекала?

Чи с конє не мав, дороги не знав,

Чи мать не пускала?»

Отямившись від приємної несподіванки, всі підхопили другий куплет, включно з учителем української мови Павлом Пантелеймоновичем, який до цього «каленим залізом випікав» в учнів не тільки «український буржуазний націоналізм», але й місцевий, городенківсько-покутський діалект української мови.

Пісня звільнила Остапа і всіх учнів від скованості. Вона вперше і востаннє згуртувала разом і учнів, і учителів перед їхнім прощанням назавжди…

Виконуючи цю пісню, старий бандурист Остап повертається туди, в той зворушливий прощальний вечір, до своїх учителів, яких уже немає серед живих, і достоїнства яких він зміг оцінити аж на схилі віку…

Дивлячись на фото з шкільними товаришами і вчителями на схилі свого віку, Остап з гіркотою в душі переконується, що геть забув імена майже всіх своїх учителів, за винятком класного керівника і викладача української мови (яку він же і  недолюблював) Павла Пантелеймоновича. Ось вони сидять у 2-му ряду, тепер уже “без-іменні” для Остапа: крайній зліва — викладач історії, позичав Остапові для ознайомлення дуже цікаву книгу “Народоведение” проф. Ратцеля, 1910 року виданння; поряд з ним направо — дві вчительки математики, які шкодували, що Остап здібний, але математики не любить; 4-й, з пролисиною — згаданий Павло Пантелеймонович; 5-й — завуч Городенківської СШ №1; 6-та — директриса цієї школи і дружина Павла Пантелеймоновича, з яким наодинці, без свідків, спілкувалась по-російськи — але учні про це знали; 7-ма — вчителька російської мови; 8-ма — викладачка географії і остання 9-та — вчителька фізики, яку вона викладала по-російськи. На жаль 2 викладачі — Антон Петрович Ковбуз (хімія) і Роман Іванович Смеречанський (німецька мова) чомусь відсутні на цьому фото. З пам’яттю про учнів у Остапа так же проблеми, хоча деякі запам’ятались добре. Так, 2-га зліва сидить на долівці в 1-му ряду Мирослава Леменевич, близька подруга Марти Романської, депортованої на Далекий Схід; 4.-та — Ганна Бицкало, яка була безнадійно закохана в однокласника Івана Кобилянського і тужила за ним до самої смерті, спочатку його, а потім її — він 2-й справа у 4-му ряду поряд з Остапом (крайній справа); у цьому ж передостанньому 4-му ряду, 1-й зліва — комсомольський активіст Валерій Масловський; 2-й зліва –Зіновій Кобзар, який після школи був мобілізований до Радянської армії і в 1956 році загинув у Будапешті під-час Угорського повстання; ще в цьому ж ряду запам’ятався 4-й зліва Богдан Петришин, який після школи оженився і купив у Остапової мачухи хату; Зате у верхньому, 5-му ряду — майже всі Остапові друзі: 1-й зліва — Богдан Фіцич, який бував у Ялті і так її розхвалював, що заполонив уяву Остапа так, що він згодом поселився в ній на всю решту життя; 2-й — Микола Іванишин, який під-час мандрівки Карпатами переконав Остапа, що Карпати кращі від африканських джунґлів, а після університету став замісником одного з міністрів у Білорусі; 3-й — найперший Остапів друг Любко Березовський, який згодом працюватиме інженером в Іллічівську, біля Одеси; 5-й — Левко Терлецький, з яким Остап згодом пережив спільні пригоди в Казахстані і в Криму, після яких Остап осів назавжди  в Ялті, а Левко став викладачем географії, а потім — завучем рідної школи в Городенці; 6-й і останній в ряду — Іван Боднарчук, товариш по карпатським мандрівкам. І наостанок 3-й ряд (над вчителями): 1-ша зліва — Маруся Лазорко; 4-та зліва — Таня Станецька; 5-та — Дарка Яницька, донька завідувачки складом Євдокії Яницької, згодом Дарка вийшла заміж за брата Остапової мачухи Богдана Іванишина; 7-а — Ганна Гуцул; 8-а — дочка директора школи-семирічки в Городенці Валя Довгополюк;  9-а — сестра Остапового друга Марійка Березовська, яка згодом стала директоркою своєї Городенківської СШ №1; остання в ряду, 10-а — Марійка Романюк. Імена й дії всіх інших — забулись… Тай цей спогад про однокласників навряд чи когось зацікавить, крім, звичайно ж, Остапа… Власне, і весь веб-сайт створений задля нього, як вмістилище його пам’яті.

* * *

В середині серпня 1954 року Остап вперше приїхав до Львова і на все життя полюбив цю духовну столицю України, де похована його мама. Чимало сторінок Остапової біографії, а також біографій його дітей, буде пов’язано з цим містом. Але той перший приїзд був невдалим: Остап виконуючи бажання батька, який мріяв бачити свого сина сільським інтелігентом-ветеринаром, поступав у Львівський ветеринарний інститут, але провалився на останньому екзамені з фізики. Остап не дуже переймався невдачею, бо не відчував у собі ветеринарського покликання, зате відверто радів своєму пісенному трофеєві, отриманому від такого ж абітурієнта-невдахи, гуцула з околиць Ворохти. Пісня сподобалась й Остаповим співочим батькам і вони принагідно співали її при святковім столі всю решту життя. При меланхолійному настрої її виконує й Остап на бандурі в кобзарських мандрах:

В високих горах, де вітер грає

І соснам ніжно пісню співає,

Там стоїть гуцул, сумно зітхає,

Гуцулку-любку стиха питає:

«Чому не хочеш для мене жити?

Чому не хочеш мене любити?

Тобі клянуся, що не покину,

І буду вірним, аж до загину!»

Коли слова ті вітер розвіяв,

Гуцул даремне про любку мріяв,

Він чув її голос: «Забудь про мене,

Остав в спокою, я — не для тебе!»

І гордий гуцул гори лишає,

Красу гуцулки він проклинає:

«Будьте прокляті ви карії очі,

Будьте прокляті уста дівочі!»

Минає рочок — гуцул вертає

І на гуцулку лиш поглядає.

Вона зраділа, його обняла,

Поцілувавши, тихо спитала:

«Чому не хочеш для мене жити?

Чому не хочеш мене любити?

Тобі клянуся, що не покину

І буду вірна аж до загину!»

Після невдачі у Львові, Остап скерував свої абітурієнтські зусилля в освоєне ним з допомогою саморобного телескопа — небо. А якщо точніше — у Васильківське льотне училище під Києвом. Всі документи для вступу в це училище оформлялись через посередництво начальства Городенківського військкомату. Через місяць Остап отримав свої документи назад разом з довідкою про відмову у вступі — у зв’язку з «несподіваним» розпорядженням з міністерства оборони СРСР скоротити кількість вступників. А знайомий секретар військкомату по-секрету сказав, що із західних областей України до літаків взагалі нікого не допускають!

Зимою Остап не знаходив собі місця. Як неприкаяний він чіплявся «зайцем» до вагонів і поїздом добирався то до Коломиї, то до Чернівців, то до Станіслава, то де-інде і бродив вулицями чужих міст без конкретної мети.

Весною Остап зустрів Ярослава Терлецького і Богдана Фіцича з 10-В класу, які вирішили поступати в Горденківське училище механізації сільського господарства №7 і Остап приєднався до них. За компанію.

9 травня 1955 року вони стали учнями училища, потрапивши в спеціальний контингент, який готувався до відправки на цілинні землі Казахстану.

Богдан Фіцич, до речі, мав у Криму, у Ялті, якогось родича, за сприяння якого він їздив туди вже два рази на тимчасові заробітки: раз на канікулах, а вдруге — минулої зими.

— От де райський куток на землі. Зими там майже немає, пальми, високі гори над містом, ліси, — розповідав Богдан. — І трактористи там у дефіциті!

На превеликий жаль Богдану не вдалось закінчити училище, а то б він уже тоді загітував друзів «махнути» з ним в Крим. Його вбило струмом під час аварії електромережі внаслідок урагану в Городенці. То ж училище механізації Остап закінчував вдвох з Ярославом, хоча до кінця навчальної програми було ще далеко. Так, на період жнив теоретичні знання з основ агрономії, вивчення тракторів і сільгоспмашин, слюсарноремонтної справи переходили в фазу практичних занять, навиків експлуатації техніки, техогляду, ремонту, організаційних нюансів. Остапові приходилось працювати з досвідченими трактористами, комбайнерами, жниварями в живописних наддністрянських селах Підвербці, Ісаків, Петрів, Воронів, Олієво-Королівка, Незвисько, Обертин. Це чимось нагадувало своєрідний ритуал прощання з околицями Городенщини перед далекою дорогою.

Остап під-час практики на самохідному комбайні  г. (1955)

По закінченню практики давався час для складення об’ємного звіту, але оскільки Остап цей звіт писав по ходу проходження практики, він використав його для набуття паспорта, який для основної маси колгоспників був своєрідним табу, яке забезпечувало їхній напівзакріпачений статус. Отримати паспорт без проблем міг лише службовець або робітник.

Трансформацією Остапа із колгоспника в службовця з наступною «паспортизацією» зайнявся колгоспний лісозаготівельник, а по сумісництву — “Великий Комбінатор” Василь Романиця, чоловік мачушиної сестри Ганни і батько Остапової «зітхальниці» Марусі. Він подав батькові Остапа «реєстр» людей, без яких вирішення паспортної проблеми було неможливим, і проти кожного прізвища — цифри 1, 2 або 3. Кожна цифра означала кількість пляшок коньяку, який був основною рушійною силою в безлічі закулісних операцій в ті часи. Отримавши кошти від батька, Остап одночасно отримав строго визначену роль в наступному сценарії. Він, купивши коньяк у магазині, чекав під дверима кабінету, куди заходив Василь Романиця, щоб домовитись. Потім кликав до середини Остапа, який ставив коньяк на стіл, потім підписувався в якихось реєстрових книгах, отримував довідку, що він тепер є молодшим бухгалтером, тобто службовцем. Потім «коньячна процедура» повторювалась з іншими начальниками, які візували довідки, а завершилась в кабінеті начальника паспортного столу, в Городенці, видачею паспорту, який легалізував звільнення Остапа з колгоспного закріпачення.

Після завершення училищної практики і всіх коньячно-паспортних процедур Остап з товаришами-однокурсниками закріплював поєднання теорії з практикою відповідно до навчальної програми всю зиму 1955-го аж до кінця лютого 1956 року, коли він, нарешті, після здачі іспитів, набув професію тракториста-машиніста, з правом працювати на тракторах всіх відомих на той час типів, а також на всіх комбайнах: зернових, бурякових, картопляних, кукурузник та інших сільськогосподарських машинах включно з вітроелектродвигунами.

На Різдво 1956 року Остап отримав черговий лист від Романської Марти, в якому вона розповіла про завершення навчання в школі і подальші плани вступу до ВУЗів. Розпитувала про Остапові плани і додала до листа своє фото.

о

Друга фотографія Марти Романської, прислана Остапові з Хабаровського краю в 1955 році.

— Неймовірно красива дівчина! — подумав Остап. Мартуся з фотографії дивилась проникливим поглядом прекрасних очей в глибини Остапової душі, від чого його очі затуманились вологою, а в свідомості задзвеніли слова популярного романсу:

Чорнії брови, карії очі,

Світите в душу, мов дві зорі.

Чи в вас улита якась отрута?

Чи може справді ви знахарі?

Фотографія була підписана на звороті:

Остап!

Як хвиля за хвилею роки наші пройдуть.

Проскоче юнацьке життя.

То молодість мою нещасну пригадає Тобі знимка ця.

Якщо дорогий оригінал, то бережи його копію.

На пам’ять

Остапові

від

Марти

28 лютого 1956 року Остапа разом з півсотнею випускників Городенківського училища механізації с/г №7 відправили поїздом в Казахстан.

Група випускників училища, до якої входили Остап (3-й у верхньому ряду справа на ліво) і Левко Терлецький (сидить 2-й зліва направо у 2-му ряду) перед відправкою в Павлодарську область Казахстану (поч. 1956)

Остап дізнався від директора, що на його ім’я виписано Атестат №1208 тракториста-машиніста широкого профілю з кваліфікацією слюсаря IV розряду. Щоправда, на руки атестат не видали, але обіцяли це зробити в Павлодарській області в Казахстані, в приіртишському степу, куди направлявся увесь випуск училища для освоєння цілинних земель терміном на два роки.

Тоді з України виїхало в Казахстан і Алтай 100 тисяч юнаків.

Це сталось відразу після ХХ з’їзду КПРС, на якому генсек М. Хрущов засудив культ особи Сталіна.

* * *