Епізоди з біографії, Спогади |
Спогади про Кобзарського Маестро.
Друге народження. З бандурою…
Моє перше народження відбулось у 1937 році в селі Котиківка на Івано-Франківщині серед яскравих народних звичаїв і пісень. Там же, на одному з Шевченківських свят, я в дошкільному віці отримав завдання, переодягнувшись в поводиря, вивести на сцену читальні «Просвіти» справжнього кобзаря, бандура і пісні якого зачарували слухачів і мене на всю решту життя…
Потім, уже в юнацькому віці, були 2 роки, проведені за важелями трактора на цілинних степах Казахстану, де механізаторам разом із зарплатою пропонували «автолавку» з горілкою, вином, пивом… А ще – там я почав забувати рідну мову і… свою мрію про бандуру…
Потім мрію про бандуру потіснила мрія про море, і я став моряком Ялтинського порту – спочатку матросом, а там і капітаном… При чому втрата рідної мови усугубилась всеохопним російськомовним середовищем. Спочатку перестав спілкуватись нею, але думав ще по-українськи. Потім і думати став по-російськи, але ще снились сни по-українськи. Та перш ніж мав остаточно загинути в мені українець, сталась неймовірна доленосна зустріч, яка круто скерувала мене до… другого народження.
* * *
На початку вересня 1964 року я читав свіжий номер «Літературної України» на ялтинській Набережній в очікуванні своїх друзів. Під впливом цієї газети, та україномовних книг, у моїй свідомості ще жевріли… українські сни.
— Ну і що там цікавого пишуть? — запитав мене прохожий незнайомець з проникливо-доброзичливим поглядом. — До речі, це і моя улюблена газета, — додав він, і протягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався, — Олексій Нирко. Недавно оселився у Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…
Але підійшла молода пара, на яку я чекав, і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилась з моєї пам’яті. На щастя її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія про Бандуру мого дитинства зі мною розминулась та загубилась у рутині російськомовної буденщини, і представила мені другий шанс.
В один з наступних вихідних днів я проходив у пошуках свіжого пива вулицею Літкенса (нині — Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився, як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку я, будучи малюком, вперше почув від сліпого кобзаря на сцені читальні «Просвіти» в рідному селі Котиківці на Прикарпатті і від тоді загорівся Великою Мрією про бандуру.
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв В степу, як билину…
Як свіжий Норд-Ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї всі задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічими баритонами змітали з моєї свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І я зробив рішучий крок назустріч звукам, що так несподівано увірвались з мого котиківського дитинства в теперішні ялтинські реалії.
Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього я не міг передбачити, що це я роблю крок до нового світогляду, що паралельно з моєю неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається друга, ще неспокійніша і ще мінливіша кар’єра духовна, кар’єра кобзаря-бандуриста, яка мало-помалу тіснитиме і, зрештою, повністю замінить першу.
Ставши в дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, я захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і … Олексія Нирка, з яким я нещодавно так і не дознайомився.
— А ось, ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури. — Маестро змовницьки підморгнув мені і я прочитав у його проникливих очах інше: «Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти».
— Які там дівчата одруженому, мене ваші бандури сюди заманили, — заперечив я.
— Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку — на баси, на грифі, отак. Правою — бери акорд на приструнках, отак, — наставляв мене Олексій Федорович.
І я вражено почув, як під моїми пальцями народжується моя улюблена пісня. Єдина українська пісня про море, яку я знав:
Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе…
Ввечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж — батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!
Після того пам’ятного дня мій душевний настрій можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке, після полярної ночі, сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі. Так несподівано сталось моє друге народження. З бандурою!
До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитись грати на бандурі — українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, і він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.
— Бандура — це козацьке серце українського народу, а українська мова — це душа народу, а отже і бандури, — говорив він. — Без української мови бандура — мертвий предмет.
Мене в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулась в мої уста спочатку в капелі бандуристів, а потім, поступово, через пісні, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією — у мою сім’ю. Уже через пару місяців українська мова в моїй домівці стала звичною, як повітря, не лише для моїх рідних, але й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на суцільно російськомовний портовий флот свого Ялтинського порту я не наважувався, хіба що епізодично, в приватних бесідах з колегами-земляками.
Моя мовна переорієнтація відбувалась одночасно з засвоєння нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку мого голосу, давав мені необмежену можливість знайомитись з пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.
Я і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого особистого «Пісенного щоденника», який я вів ще в рідній Котиківці, потім в Казахстані, потім в Ялті, але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним вчителем. До моїх пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періоду додались пісні із збірників маестро: «Взяв би я бандуру», «Гей, на морі хвиля грала», «Гей, на Чорному морі», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Ой, у Криму на риночку», «В Цареграді на риночку», «З Полтавського бою розбитий гетьман», «Гей, виїхав Ревуха» і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і навіть… пару радянських пісень.
Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна, чи про «щасливе» колгоспне життя, якими мусів починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович в міру своїх дипломатичних талантів, підбирав для перших «ідеологічних» номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без ущербу для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, як, наприклад:
Як за дальнім небосхилом Не бори гудуть,
Їдуть хлопці наші милі У далеку путь.
Гей, гей, гей, дорога дальня, Гей, гей, гей, сльоза прощальна Покотилась дівчині з очей…
«Ідеологічний трюк» Олексія Нирка заключався в назві пісні, яку він придумував для такої оказії — «Пісня червоних партизан». Але якщо б в заголовок до цієї пісні «приписати» Січових Стрільців чи Холодноярців, чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б все одно незмінним. «Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства» — пояснював учитель мені, своєму учневі, власну позицію.
Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, я, як Каменяр Івана Франка, став перед цією «нотною скалою», яку треба «лупати» по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики у мене не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під супровід бандури хотілось негайно. То ж починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, я одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом із словами пісні на нотному стані у їх відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де мені не вдавалось засвоїти якийсь теоретичний момент, я заповнював прогалину інтуїтивною «відсебятиною» або підбирав на струнах мелодію «на слух». Внаслідок цього в мене почала вироблятись своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.
Ми з Олексієм Федоровичем часто стали бувати один в одного. Як я, моряк Ялтинського порту, «тимчасово» (без надії на покращення) тіснився з сім’єю у своїй «хрущобі», так і кобзарський маестро з дружиною Неонілою «тимчасово» отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельноє — північно-східна частина Ялти, над річкою Дерекой). Як в одного, так і в другого, почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, в яких домінувала україніка. Правда, на відміну від моєї книгозбірні, у маестро було більше українських книжок, а деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань «Музичної України» — творів композиторів, теоретиків і істориків музики. Бачачи, як я спрагло шукаю в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва чи Львова інколи привозив нотні збірники мені в подарунок. Я, в свою чергу, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри — для себе і для свого Пан-Отця, як називають своїх наставників кобзарі.
Я відзначав для себе, що тільки тепер мені відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось признався, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця як я.
Позитивні зміни в моїй поведінці відчули і дружина з сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час я все менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше — біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна «закваска»), то тепер про пиво я не просто геть забув, а «зав’язав» всяку випивку міцним морським вузлом. Їх місце впевнено заповнювали дні, місяці, роки, проведені з бандурою і піснями в організованій і любовно вирощеній Олексієм Федоровичем Нирком Ялтинській Народній Капелі Бандуристів ім. Степана Руданського, яка пізніше стала зватись Кримською.
* * *
Протягом шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років, при трепетно-доброзичливому сприянні Олексія Федоровича, я навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Для початку я взяв думу «Про козака-бандуриста». Цьому прислужився збірник «Українські народні думи», опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник мені подарував Олексій Федорович в 1967 році, і на вивчення згаданої думи я витратив увесь цей рік. Зате, як заграв:
«Гей, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть
І по-під небесами літають, —
Гей! То ж сидять на могилі козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
У кобзу грає-виграває, жалібно співає…»
І така сила у цієї думи, що мені здавалось, ніби це я сам у степу, — порубаний та постріляний, граю на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і, «як череду малахаями у полон завертає».
Після цього думи «Про козака Голоту» і «Буря на Чорному морі» було легше вчити, а отже і швидше. Щоправда, під-час концертних програм капели бандуристів Олексія Федороовича, на сцену з ними я виходив рідко, зате «шліфував» їх місяцями не так для публіки, як для власного задоволення.
Разом з капелою я брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки складали критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких «програмних» пісень як «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова «патрона» капели Степана Руданського), творів Т. Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які я зобов’язаний був виконувати, так би мовити, «за компанію»: «Тихо над річкою», «Цвіте терен», «Накрутили кучері дівчата», «Чорні очка, як терен», «Ішов козак потайком», «Очі синії–сині» і т.ін. Зрештою, і ці пісні «жіночого роду» назавжди прижились в моєму репертуарі і я залюбки виконую їх уже в похилому віці, згадуючи добрим словом свого кобзарського Пан-Отця і капелу нашої з ним молодості.
Зате під час сольних виступів тоді, в тих далеких 60-х, я виконував більш близькі моєму серцю пісні про козацьких ватажків: Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну і козацьку мариністику: «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Гей, на Чорному морі хвиля грала» тощо.
* * *
Окремо від капели я «засвітився» зі своєю бандурою на сцені клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше — у читальному залі на засіданнях клубу книголюбів, в Будинку Літфонду перед письменниками. Ну і не без того, щоб «порисуватись» своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином та сусідами, але й перед батьками, родичами й друзями в рідній Котиківці й Городенці, куди я зачастив під час відпусток з сином Натаном і бандурою. Землякам моїм подобалось поєднання бандури з … капітанською «форменкою» з погонами на плечах.
— Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, — наївно висловлювались вони. Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало мене. Я пояснював землякам, що в Ялті моє особисте українське «друге народження», а так же відродження української самосвідомості серед ялтинців відбувається завдяки титанічним зусиллям поки що однієї людини – кобзарського маестро Олексія Нирка.
В цей час, одночасно з продовольчою кризою в СРСР, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, С. Караванський, П. Заливаха, В. Мороз і багато інших.
Ми з дружиною готували свого Натанчика і перший клас, навчаючи його читати, писати, рахувати і т.д. — по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду і я, впадаючи в депресію з цього приводу, в глибині душі вважав себе, Олексія Нирка і тих 2 десятки ялтинських капелян-бандуристів останніми «могіканами» української культури на Південному березі Криму.
Аж тут 16 – 19 листопада 1966 року відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було підняте питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою, купивши яку я прочитав на одному диханні і ожив духом.
Наступного, 1967 року Олексій Федорович передав мені машинописні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». І я зі стиснутими зубами читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України в медвежих обіймах «старшого брата». Після цього я натхненного грав на бандурі:
Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?
* * *
А тим часом Ялтинська капела бандуристів стала уже помітним явищем в культурному житті курортної Ялти. «Курортная газета» 31 січня 1967 року помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею «Звучат родные песни» про творчий доробок Олексія Федоровича Нирка і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на святі Пісні і Праці, а в наступні роки рідко який номер кримської і республіканської преси обходився без інформації про успіхи Олексія Федоровича Нирка на бандурній ниві Криму.
Про перші кроки Ялтинської капели бандуристів в газетах “Культура і життя” (02.04.1966) і “Курортная газета” (31.01.1967). На фото – я в центрі верхнього ряду
Наша участь у загальноміському фестивалі ялтинських самодіяльних колективів в червні 1967 р. на поляні гори Магабі.
Олексій Федорович (він у чорному одязі з горизонтальною бандурою) і я (2-й ряд в центрі) серед учасників Ялтинської капели бандуристів після виступу на Кримському телебаченні (1960-ті роки)
Нікітський ботаніічний сад, березень 1970 р. — наша участь у концерті до дня народження Т. Г. Шевченка. Олексій Нирко – в 2-му ряду, крайній справа; Остап Кіндрачук в центрі 1-го ряду.
Я, дружина Ліля і син Натан серед учасників Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського (літо 1967.)
На репетиції з маестро Нирком Олексієм Федоровичем (липень 1970 р.)
* * *
У вересні 1983 року керівник Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського Олексій Федорович Нирко в статусі науковця-дослідника кобзарського мистецтва брав участь в ІХ Міжнародному з’їзді славістів, який проводився в Музеї народної архітектури і побуту Української РСР (в незалежній Україні він має статус “Національного”). За домовленістю з дирекцією Музею, Олексій Федорович запросив мене і мою малолітню доню Олесю виступити на етнографічному ярмарку з нашою не раз уже випробуваною в Ялті програмою “Козацький колорит”. Два дні, 10 й 11 вересні, по декілька годин серед ярмаркового велелюддя я виконував на бандурі козацьких пісень, а доня поперемінно час від часу декламувала вірші Т. Шевченка й С. Руданського на козацьку тематику. Попутно відбулось наше з Олексієм Федоровичем знайомство з істориком і бандуристом Анатолієм Гришиним, яке пізніше мало продовження в справі подальшої самоорганізації кобзарів України і відродженні традиційного кобзарювання Через мою байдужість до фотографування, на пам’ять про наш перший приїзд з моєю бандурою до Києва залишилась лише “Почесна грамота” від дирекції Музею, в якій, на жаль, про участь Олесі не згадано…
* * *
о
11.10.1987 р. Фото зліва – Київ. Ялтинська капела бандуристів ім. С. Руданського і дует – учасники капели Остап і Олеся Кіндрачуки на сцені ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства). Фото справа – Зустріч після концерту на ВДНГ: Остап і Олеся Кіндрачуки з письменником і кобзарем Миколою Литвином та керівником Ялтинської капели Олексієм Нирком.
* * *
27.11.1988 р. Олексій Федорович Нирко і я на запрошення керівника ініціативної групи, бандуриста і науковця Анатолія Гришина прибули в Київ, у лекторій Києво-Печерської лаври на установчі збори кобзарів України.
Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В. Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».
Учасниками зборів, крім їхнього ініціатора Анатолія Гришина, були кобзарі і бандуристи: Г. Ґриштопа (Одеса), О. Чуприна з могили Т. Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г. Ткаченко, М. Будник, С. Гнилоквас, П. Супрун, А. Бобир, М. Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В. Нечепа (Чернігів), М. Нечипоренко (Житомир), М. Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О. Нирко і О. Кіндрачук (Ялта), М. Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників. Всі ми складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали й співали, спочатку там же, в лекторії, для себе, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору, коли люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах.
На жаль в цей раз наше зібрання виявилось організаційно недовершеним через відсутність статуту, а тільки 31 травня і 1 червня 1990 року відбувся легітимний Установчий з’їзд кобзарів України з реєстрацією в органах влади Спілки кобзарів України, яка згодом стала Національною. В роботі цього з’їзду кобзарів і у виробленні статуту Спілки активну участь приймав Олексій Нирко, а я був його своєрідною «кобзарською тінню» і як бандурист приймав участь у всіх концертних програмах з’Їзду. Ні один з наступних з’їздів кобзарів не обійшовся без активної участі в них двох представників Криму – Олексія Нирка й мене, його помічника…
* * *
Одержимість «бандурною експансією».
В 1990-му році в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження мій маестро Олексій Феедорович Нирко і я були включені керівництвом товариства “УКРАЇНА” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії, незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв з собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишились лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів. Одна з довідок свідчить про полум’яне бажання Олексія Федоровича не лише популяризувати мистецтво гри на бандурі де це можливо, але й залучати бажаючих до практичного оволодіння цим неординарним інструментом. Так у нашій культурологічній групі з’явились дві бандури – одна в мене, для виступів з концертною частиною групи, а друга – у маестро, для практичного навчання когось із югославських українців з перспективою отримати інструмент в подарунок.
Маршрут нашої групи пролягав через столицю Югославії Београд і дальше – Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво, і всюди перед українськими громадами поряд з виступами інших артистів нашої групи (пісні, танці), звучала і моя бандура, заманюючи бажаючих до мого маестро в науку. Така оказія відбулась не в Новому Саді, як зазначено в бюрократичній довідці, а в Сремській Мітровіці.
17 травня 1990 р. відбувався концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро О. Нирко. А коли закінчилась гра вона підійшла… ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій Федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді дівчина (нею виявилась українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати? Я сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…». І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють». Так знайшлась людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.
З того часу Надія, задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.
Цей приклад – лише один епізод з тисячі подібних. Будучи викладачем по класу бандури в Ялтинському педучилищі, який пізніше трансформувався в Кримський гуманітарний університет зі збереженням у ньому класу бандури і студентської капели бандуристок, Олексій Федорович вивчив і виховав незчисленну когорту бандуристок, які отримали, таким чином «друге народження з бандурою», а вже дальше самі рознесли мистецтво гри на бандурі по містах і селах Криму, Кубані, аж до Камчатки і Японії на схід, до Німеччини на захід, до Марокко на південь.
Та найбільшою «голубою» мрією Олексія Нирка стало «обандурювання» Кубані, де ще жевріла пам’ять про славних козаків-бандуристів.
Якось мені пощастило придбати російськомовну книгу етнографічних нарисів «Кубанские станицы» (Вид. «Наука», АН СРСР, Інститут етнографії ім. М. М. Міклухо-Маклая, Москва, 1967 р.) і в ній серед різноманітних історичних, етнічних, лінгвістичних матеріалів виявились відомості про ще живих бандуристів – братів Семена, Дмитра і Володимира Лазаренків у станиці Канівській.
Ну, прочитав я про станичних бандуристів, порадів, що бандурне мистецтво ще не згасло на Кубані і… все. Та коли я показав свою знахідку Олексію Федоровичу, реакція виявилась несподіваною! При першій же нагоді він сів на автобус і з пересадками добрався до станиці Канівської. Потім їздив 2-й, 3-й…10-й раз, поки не зібрав цілу гору матеріаалів, особливо від Семена Лазаренка, про Канівську капеллу бандуристів, її керівників і учасників, а так же про багатьох бандуристів всієї Кубані.
Розжився Олексій Федорович і матеріалами про бандуриста Дмитра Байду-Суховія з причорноморського міста Кубані Геленджик, куди він їздив знову ж таки за моєю «наводкою» після знайомства із заміткою в жуналі «Прапор», яку я йому показав.
Згодом маестро зачастив до кубанських станиць і почувався серед них як риба в воді. Він зібрав все, що можна зібрати про бандуристів і кобзарів Кубані включно зі старовинними бандурами, особистими речами, документами. А оскільки чимало таких матеріалів він раніше накопичив про Крим, то цілком логічною пізніше стала поява в Ялтинському педучилищі, музейної кімнати «Кобзарство Криму та Кубані», яку Олексій Нирко потім трансформував у музей з такою ж назвою при Кримському гуманітарному університеті.
А ще пізніше Олексій Федорович узагальнив зібраний і досліджений матеріал у об’ємній монографії «Кобзарство Криму та Кубані», не давши таким чином канути в Лету кобзарській історії Криму й Кубані. Книга витримала три видання в 2006, 2008 і 2015 роках. На превеликий жаль дорогого маестро не стало перед виходом у світ першого видання.
Фото вирізки з газети «Радянська освіта за 13.01.1987 р.— О. Ф. Нирко і первісний вигляд музейної кімнати “Кобзарство Криму та Кубані” при Ялтинському педучилищі (1970-80-ті р.р.)
Тож цілком можна вважати за окремий різновид «бандурної експансії» Олексія Федоровича його намагання прищепити мистецтво гри на бандурі в славетному Кубанському козачому хорі, і звичайно ж в станицях і містах Кубані. І йому таки вдалось зав’язати творчу співпрацю з колективами кубанських митців. Як результат – в концертні програми Кубанського козачого хору була включена гра на бандурі – там бандуристом виявився концертмейстер Юрій Булавін, з’явились інші бандуристи-виконавці, станичні тріо бандуристок, ансамблі бандуристів при Краснодарській дитячій школі народного мистецтва (кер. Бандуристка Л. Ціхоцька), в станиці Сіверській (кер. Т. Солтовець).
І нарешті надзвичайно ефективною популяризацією бандурного мистецтва виявились щорічні фестивалі кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро», організовані в Ялті О. Ф. Нирком у 1991 році спочатку як республіканські, потім як загальноукраїнські.
На той час я вже повністю перейшов на кобзарювання, як спосіб свого життя, але дружби і співпраці з моїм Пан-Отцем ніколи не припиняв, тому фестивалі «Дзвени, бандуро», в яких непремінну участь брав не лише я, а й мої діти Олеся й Назар, залишили в пам’яті яскраві спогади. А один епізод з цього фестивалю залишив слід у моєму кобзарюванні на всю решту життя – я подарував учасниці фестивалю кубанській бандуристці дитячу бандуру, а взамін отримав від неї в подарунок кубанський козачий одяг, який з того часу став моєю візитною картою і допоміг мені створити образ «Козака-бандуриста», під яким мене знали і знають всі мої слухачі в Україні і за її межами.
За межами моїх спогадів про Олексія Федоровича залишився ще такий спосіб популяризації бандурного мистецтва, як організовані ним численні гастрольні поїздки Ялтинської (Кримської) капели бандуристів в міста України, Угорщини, Франції, Греції, Польщі, Білорусії, Росії, в яких я, ставши мандрівним кобзарем-бандуристом, не приймав участі.
Під патронатом Великої Лесі.
В 1970 році, в розпал дрімучого брежнєвського застою, коли українське національне життя в Україні ледве жевріло, в найпівденнішому, дощенту зрусифікованому місті України Ялті самооганізувалась невелика ініціативна група небайдужих українців для відзначення 100-річчя з дня народження однієї з найвидатніших доньок українського народу Лесі Українки. Очолив “ініціативників” Олексій Федорович Нирко, чий організаторський талант уже яскраво проявився в створенні Ялтинської капели бандуристів. Була зібрана велика кількість експонатів для ювілейної виставки, яка була влаштована 25 лютого 1971 року в Літературно-меморіальному музею Треньова-Павленка, що тоді знаходився біля підніжжя пагорба Дарсан в центрі Ялти (пізніше той музей був розформований). “Лесина” виставка виявилась навіть об’ємнішою, ніж експозиція музею двох лауреатів Сталінської премії, що навіяло думку про організацію музею Лесі Українки в Ялті, з якою пов’язані роки життя і творчості поетеси. Після резонансного ювілею, його ініціативна група не розпалась, а навпаки, згуртувала ще більше число шанувальників української мови й культури, яких запалила ідея створення Лесиного музею в Ялті і які, зрештою склали ядро майбутньої організації української “Просвіти” в місті-курорті, яку знову ж таки очолив енергійний і загально визнаний лідер Олексій Нирко. Ставши активістом “Просвіти”, я теж з ентузіазмом включився в боротьбу за створення єдиного українського музею в Криму. А боротьба з недоброзичливцями всього українського в Криму, які засіли в бюрократичних керівних кабінетах, виявилась довгою і виснажливою. Але це – окрема неосяжна тема, яка засвідчила незламний характер «випускника» ГУЛАГу Олексія Нирка, який два десятиліття координував зусилля ялтинських просвітян і громадських діячів в Україні в справі організації Музею Лесі Українки в Ялті аж до його успішного відкриття…
Я не лише брав участь у роботі Ялтинської «Просвіти», але, побачивши як наш кобзарський маестро збирає, систематизує і зберігає все, де тільки йшлося про нашу капелу бандуристів, я й сам став негласним «літописцем» бурхливої діяльності Олексія Федоровича в усіх його починаннях, збираючи в окремі папки газетні публікації, документи, листи, фотографії про нього, про очолювані ним капели бандуристів (студентську й дитячу), про відкриті ним класи гри на бандурі в Ялтинському педучилищі та в Ялтинській музичній школі, про створений ним «Музей кобзарства Криму та Кубані», не кажучи вже про просвітянську організацію і, звичайно ж про «музейну епопею». Є в них і мої газетні та журнальні публікації на означену тематику. Ось лише окремі епізоди з цих папок…
* * *
Влітку 1972 року Олексій Федорович з’ініціював колективного листа діячів української культури не лише Ялти і Криму, а й «материкової» України в Міністерство культури УРСР з пропозицією відкрити в Ялті пам’ятник Лесі Українці. Листа відправили не цензурованою поштою, а тайно, кур’єром…
В результаті 16 серпня 1972 р. мені пощастило взяти участь у велелюдному мітингу мешканців і гостей Ялти, присвяченому відкриттю пам’ятника Лесі Українки на вулиці Літкенса, перед будинком №8, в якому згодом мав відкритись і музей поетеси, після відселення мешканців будинку.
Буквально напередодні пам’ятник привезла і встановила група киян, та так оперативно, що міська влада була поставлена перед здійсненим фактом і тепер на мітингу розгублено лупала очима і усміхалась крізь зціплені зуби. Виступав міністр культури УРСР Ю. Єльченко, академік Є. Шабліовський, авторка пам’ятника, скульптор Галина Кальченко, партійні бонзи з Сімферополя і Ялти. Співав народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, виступав Олексій Нирко з Ялтинською капелою бандуристів та інші митці.
З того дня натхненне обличчя бронзової Лесі Українки, що сидить перед своїм ялтинським меморіальним будинком, спрямоване до моря, і рідко який день її коліна залишаються без покладених на них букетів квітів.
А через півроку, на початку грудня 1972 р. як наслідок моїх особистих листів і заяв в управління Ялтинського морського порту і в Чорноморське морське пароплавство в Одесі, написаних під враженням від успішної акції Олексія Федоровича, я з хвилюванням зустрів прибуття в порт нового теплохода з іменем Лесі Українки на борту.
* * *
17-18 вересня 1972 р. з ініціативи О. Ф. Нирка в готелю «Україна» м. Сімферополя був скликаний Перший Всекримський семінар кобзарів-бандуристів за участю Володимира Сухенка, Григорія Ханика, Алли Уманець, Тамари Безрідної, Остапа Кіндрачука та ще кількох бандуристів. Керував семінаром голова новоствореної секції Кобзарів при Кримському відділенні Музично-хорового товариства Олексій Нирко, який на прощання подарував кожному учаснику семінару великий репертуарний збірник пісень для бандури «Грай моя бандуро» з печаткою Музично-хорового товариства і його автографом.
1-й семінар кобзарів-бандуристів Криму (вересень 1972.)
* * *
В останній декаді 1988 року через шалений спротив керівництва Ялтинського краєзнавчого музею, відкриття Музею Лесі Українки взагалі опинилось під знаком запитання і лідер ялтинської української громади Олексій Нирко запросив на підмогу нашого київського кобзаря-побратима, письменника, журналіста і члена редколегії журналу “Україна” Миколу Литвина. З одного боку музейні “тузи” доказували гостеві з Києва, що Леся Українка у домі, звільненому під музей її імені “нє жіла” і таке інше, а тому в ньому доречніше розмістити «Музей прогрессівной русской і украінской культури». З другого боку я засів з Миколою Степановичем за грубезною течкою зібраних мною за 20 років матеріалів про ялтинський період Лесиного життя зі зворотними доказами. В результаті у січневому номері “України” за 1989 рік з’явилась гостро-критична стаття Миколи Литвина “Доки Ялта буде чужиною?”. Завдяки цій статті справа Лесиного музею в Ялті знову повернулась в загальноукраїнську повістку дня.
* * *
Оскільки прибічники “русской прогрессівной” альтернативи Музею Лесі Українки доказували, що за два десятиліття зібрані ініціатиниками експонати безслідно пропали, то, мовляв, нічого й мріяти про такий музей. Мене як магнітом тягнуло оглянути задній двір музейного будинку і дійсно, саме там я знайшов відповідь на загадку “пропажі” музейних експонатів — їх просто викинули на звалище і не встигли вивезти. Я побіг додому за фотоапаратом і зафіксував зруйновану скульптуру “Мавки”, подаровану музею автором Дмитром Журавльовим, і разом з газетними вирізками за січень-лютий 1989 року про “непотрібність” Лесиного музею в Ялті та своїми коментарями послав у редакцію газети “Культура і життя”. В Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з музейними працівниками, чиновниками з відділу культури Ялти, довго слухав Олексія Федоровича й інших просвітян про багаторічну історію невідкриття музею Лесі Українки, скрупульозно знайомився з газетними і документальними матеріалами, які я зібрав у грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його велика стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».
Збереглась у мене і копія нашого спільного з Олексієм Федоровичем листа до авторитетного письменника і депутата Верховної Ради СРСР Олеся Гончара, а так же оригінал його листа-відповіді Олексію Нирку з обіцянкою активного сприяння відкриттю Лесиного музею в Ялті від 24.02.1989 р.
Клопотання Олеся Гончара перед владоможцями та агальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стали вирішальними у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.
* * *
25 лютого 1991 року, у день 120-річчя Лесі Українки багаторічні спільні зусилля ялтинських активістів і небайдужої громадськості України увінчалися частковим успіхом — в приміщенні, призначеному для музею геніальної поетеси в Ялті, офіційно була відкрита ювілейна експозиція “Леся Українка і Крим”, створена за проектом музейного працівника і активної просвітянки Світлани Кочерги. Побудова експозиції повністю збігалась з музейними стандартами, але міська влада, негативно налаштована до ідеї відкриття Лесиного музею, умисне придала експозиції тимчасовий статус, прив’язаний лише до дати 120-річного ювілею поетеси, в надії, що згодом справу музею удасться “поховати”. Аж через два роки, 10.09.1993 року ялтинські просвітяни добились від Ялтинського міськвиконкому постанови про надання експозиції “Леся Українка і Крим” статусу Музею Лесі Українки.
А тим часом під-час відкриття експозиції в одному з музейних залів відвідувачів зустрічали звуки моєї бандури, а серед експонатів виставки знаходилось подароване мною раритетне видання 1917 року “Мелодії з голосу Лесі Українки”, автором якого був чоловік поетеси, вчений-фольклорист Климент Квітка.
* * *
, Директоркою Музею Лесі Українки стала активна просвітянка і діяльна помічниця Олексія Нирка Світлана Кочерга, а для ялтинських просвітян музей став центральним осередком національно-культурного життя в Ялті. Ялтинське товариство “Просвіта” в музейних приміщеннях активізувало свою державотворчу і культурологічну діяльність, пропагуючи українську національну ідею, відзначаючи національні і релігійні свята, оскільки активною частиною “Просвіти” була Українська греко-католицька громада Ялти. При музеї відкрилась українська недільна школа, куратором якої стала Світлана Кочерга, а мені доручили викладати в ній історію України. Для українських дітей ця школа створила атмосферу рідної мови, культури, звичаїв, відродила в Ялті різдвяний «Вертеп», звичай колядування тощо. Від Ялтинської “Просвіти” “відбрунькувались” (а радше стали її філіалами) Союз українок Ялти, Клуб українських творців Ялти, осередки Української Республіканської партії, Українсьвої Народної партії та Руху. І над усіма цими проявами відродженої Української Ялти витав невгамовно-животворний дух кобзарського маестро Олексія Федоровича Нирка.
В організованій Олексієм Нирком Дитячій капелі бандуристів «Кримські Проліски» навчились грати і виступати на сцені мої діти Олеся і Назар, а Олеся, на додачу закінчила 5-річний курс класу бандури, заснованого Олексієм Федоровичем в Ялтинській музичній школі, де викладачем була його дружина Неоніла Леонтіївна Нирко-Куц.
З щиросердечного благословення мого кобзарського Пан-Отця Олексія Федоровича Нирка я сформувався як кобзар-бандурист і отримав від нього «визвілку» на кобзарювання, як спосіб мого подальшого життя на просторах нашої України і зарубіжжя.
Незнищенна пам’ять про Великого Українця Ялти, Криму і Кубані.
Споконвіку в українських кобзарів існує звичай протягом усього свого життя воздавати хвалебну ясу своєму кобзарському вчителю. Я слідував цьому звичаю завжди, де лише заходила розмова про моє кобзарювання, в моїх інтерв’ю журналістам друкованих видань, радіо і телебачення, а так же у своїх публікаціях в пресі. Повертаючись із своїх кобзарських мандрів по Україні й Польщі додому в Ялту, я відразу після зустрічі зі своєю ріднею спішив до Олексія Федоровича обмінятись з ним успіхами кожного з нас на кобзарській ниві, новинами з громадського життя, принести йому скромні дари…
В жовтні 2005 року я кобзарював у польському місті Ґданську над Балтійським морем. Мобільні телефони тоді ще не набули масового поширення і я епізодично виходив на зв’язок зі своїми домочадцями через стаціонарні телефони. Аж в листопаді, збираючись додому я зателефонував дружині і дізнався, що Олексій Федорович відійшов у Засвіти 26 жовтня 2005 року, після чого для мене навколишній світ втратив свої фарби і здавався безнадійно сірим. По приїзду в Ялту я відчув, що і вона без мого кобзарського маестро стала наполовину порожньою.
Це почуття не покидає мене всю решту життя…
І лише під-час кобзарювання, коли я під бандурний передзвін виконую пісні, оброблені Олексієм Федоровичем, тоді в уяві знову бачу поряд його усміхненого, щирого й доброзичливого і чую його напів-іронічний голос: «Якщо хочеш грати на бандурі, то нема нічого простішого…»
А ще – книги, автором яких став Олексій Нирко. Одна з них подарована мені ним особисто з дарчим підписом, це — історичний нарис «Ялтинська «Українська трупа»» (виданий в Ялті 2004 р.). Другу, і головну книгу його життя «Кобзарство Криму та Кубані» (Львів, вид. «Сполом», 2006 р.) я побачив у вітрині львівської книгарні і, купивши її, ніби знову зустрівся з живим своїм Пан-Отцем, А читаючи – немов знову почув його голос і чітку вишукану українську мову: «Бандура – то козацьке серце України, а без рідної мови вона – мертвий предмет!» Потім я придбав ще одне, більш ошатне видання «Кобзарства Криму та Кубані» (Київ, вид. «Просвіта», 2008 р.) і, нарешті в інтернеті натрапив на PDF-версію ще одного, 3-го видання Університету «Львівський ставропігіон», 2015 р. Оживає образ Великого Бандуриста Криму і при читанні книжок інших авторів про нього.
о
Дві книги О.Ф. Нирка — “Ялтинська українська трупа” (2004) і “Кобзарство Криму та Кубані” (2006).
Такими є дві книжки львівського автора-історика Віктора Ідзьо «Українська Ялта. Український Крим…» і «Олексій Нирко – український громадський та науково-культурний діяч Української Ялти та Криму» …» (обидві — Івано-Франківськ, вид. «Сімик», 2015р.), повість-есе Миколи Литвина «Струни золотії» (Київ, «Веселка», 1984 р.) в якій Олексію Нирку присвячений нарис «Ще жива козацька мати», монографія Надії Супрун-Яремко «Українці Кубані та їхні пісні» (Київ, «Музична Україна», 2005 р.), в якій автор широко використовує наукові напрацювання О.Ф. Нирка, а найбільше в підрозділі 3.3 “Кобзарство і кобзарі Чорноморії”, декілька українських енциклопедій зі статтями про Олексія Нирка і його спадок, включно з Українською Вікіпедією, а так же окремі розділи, присвячені О. Нирку в солідних томах Історичного клубу «Холодний Яр», виданих Романом Ковалем – «Тиха війна Рената Польового» (2011р.) та «Сто облич Самостійної України» (2013 р.). Це лишень те, що є в моїй книгозбірні та доступно в інтернеті, де я час від часу продовжую відкривати все нові дослідницькі праці свого кобзарського маестро і радіти незнищенній пам’яті про нього. А ще ж пам’ять про Великого Українця Ялти зберігають його учні і послідовники в Криму, не дивлячись на трагічні обставини, що склались в Криму після 2014 року, коли катастрофічних втрат зазнала спадщина Олексія Федоровича Нирка, як збирача і популяризатора українських культурних цінностей Криму і Кубані, як організатора українського мистецького життя в Ялті й Криму. Колекція бандур і всі експонати «Музею кобзарства Криму та Кубані» — тепер є власністю російської гуманітарно-педагогічної академії Кримського федерального університету, створеної після ліквідації українського Кримського гуманітарного університету в Ялті.
Фрагмент Музею кобзарства Криму і Кубані ім.. О.Ф. Нирка при Кримському гуманітарному університеті, який виник на базі Ялтинського педучилища, а після 2014 року перейменований у Гуманітарно-педагогічну академію (фото – осінь 2021 р.)
Там же, в цьому новоствореному закладі жевріє нечисленна Ялтинська капела бандуристів ім.. Стеепана Руданського (відео 2021 р. за посиланням) —
https://www.youtube.com/watch?v=rPmKrygfA48
Дивом, а точніше завдяки зусиллям вихованок Олексія Федоровича, ще живе Дитяча капела бандуристів «Кримські проліски» при Ялтинському центрі культури, хоча «проліски» там уже трансформувались в «пролески»…
Оголошення про набір в дитячу капелу «Кримські проліски» (липень 2020 р.)
Інколи складається враження, що вся виплекана Олексієм Федоровичем Українська Ялта розділила долю справжніх кримських пролісків і, будучи скутою снігом і морозом, чекає довгожданої весни.
На дверях Музею Лесі Українки постійно висить замок і табличка: «Закрыт по техническим причинам»…
«Просвіта» розпорошились – хто з молодших її учасників покинув Крим, хто зі старших — покинув життя. На Набережній Ялти, де я в свої 85 років продовжую кобзарювати, появляються рідкісні колишні просвітяни, вітаються зі мною, погомонять «про погоду», згадають про Олексія Федоровича, послухають його пісень у моєму виконанні і… йдуть дальше із знаками запитання в поглядах. Дехто з них, а часто навіть хтось із незнайомих перехожих нахиляється до мого вуха і жагучим пів-голосом промовляє «Слава Україні!» — для таких у мене є пісні зі словами незнищенного оптимізму, достойного пам’яті незламного Кобзарського Маестро, пам’ять про якого зберігають не лише ялтинці, але й вулиці Ялти з усією навколишньою природою…
…Не святкуватиме ніхто над нами перемоги, Тому що ми є лицарі грізні Залізної Остроги…
Або:
…Іще шабля гостра, не намок ще порох, І Свята Покрова надихає нас!
Будем веселитись – хай журиться ворог! Наступив наш зоряний, наш щасливий час!..
Серпень 1995. Я в компанії з Олексієм Федоровичем на ялтинській Набережній.
Вшанування пам’ті О.Ф.Нирка в Києві.
* * *
Про кобзаря Тараса Силенка в газеті “НЕЗБОРИМА НАЦІЯ” (за січень 2023 р.)
Roman Koval 17.11.2022
Непомітно проминув ювілей славного кобзаря з Ялти Остапа Кіндрачука. 13 листопада 2022 р. йому виповнилося 85 років. Коли я вітав його і запитав, де він тепер, пан Остап відповів: “Я – в Ялті! Не зважаючи ні на що, кобзарюю щодня на набережній. Для одних я – незрозуміла екзотика, а інші – просять виконати «Червону калину»”. Знаючи, що у минулі роки пан Остап на зиму перебирався кобзарювати до Києва, запитав його про плани на цю зиму, а він у відповідь: “Дорога на материк заблокована!!! Надіймося на чудо, бо воно час від часу виникає в нашій непевній реальності”. На моє прохання пан Остап написав спогад про Тараса Силенка. Пропоную шановному товариству ознайомитися з ним. У спогаді висвітлено і фрагменти життя самого Остапа Кіндрачука. Бажаємо батькові Остапові довгих-предовгих літ! Бажаємо дочекатися нашого спільного свята! Користуючись нагодою, запрошую киян та гостей столиці 17 грудня на 15.00 у Літературний музей на презентацію книги “Тарас Силенко, співець непримиренної України” (Київ, Національний музей літератури, 11, біля метро “Театральна”).
Таким я знав Тараса Силенка
З незабутнім кобзарем-побратимом Тарасом Силенком мене вперше звела доля 14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на вечорі, присвяченому 85-річчю видатного дослідника кобзарства Криму та Кубані, мого дорогого вчителя Олексія Нирка. Вечір організувала працівниця музею, бандуристка, колишня учениця Олексія Федоровича Тетяна Лобода, запросивши до участі його дочку Мирославу, його друга-дисидента Євгена Пронюка, бандуристів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Тараса Яницького, а також мене й інших гостей. З 2008 року я щозими кобзарював у Києві, почуваючись на Майдані легко й невимушено, а тут, у чотирьох стінах музею, перед світилами високого кобзарського мистецтва раптом відчув себе скуто і, відкриваючи концерт на запрошення ведучої пані Тетяни, від хвилювання з мелодії пісні перейшов на речитатив. Моя пісня виглядала бліденько в порівнянні з могутнім голосом Тараса Силенка, який натхненно виконав пісню про Кармелюка. Чудово виступили й два інші Тараси, а я переживав, що відтепер усі вони перестануть помічати моє київське кобзарювання.
Як же я помилився! З тих пір, проходячи мимо мене при вході в метро “Майдан Незалежності”, вони неодмінно зупинялися послухати моє “домоткане” кобзарювання, запрошували на свої концерти, цікавились моїм репертуаром. Зрештою, і Тарас Силенко й Тарас Компаніченко стали моїми друзями – і на сторінках ФБ, і “наживо”. Особливо теплою увагою наділяв мене Тарас Силенко. Це завдяки його запрошенню я в березні 2012 р. відвідав чудовий вечір Історичного клубу “Холодний Яр” “О, земле втрачена, явись”, присвячений Кубанській Народній Республіці. Там, на цьому вечорі я знову слухав серед іменитих виконавців неординарне виконання Тарасом Силенком пісні “Із-за гори, з-за лиману вітер повіває”, а потім, несподівано для себе, отримав у подарунок солідний том “Тиха війна Рената Польового” з автографом автора Романа Коваля з його власних рук.
Потім я ще мав змогу слухати чудові співи Тараса і спілкуватися з ним на презентаціях книжок Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та “Сто облич Самостійної Україн”, отримати їх з рук автора зі зворушливими автографами і поповнити ними свою домашню книгозбірню.
Усі концерти і заходи з яскравими виступами кобзаря Тараса Силенка я був не в змозі відвідати, але вони та й наші не часті зустрічі з ним біля місць мого кобзарювання, компенсувалися віртуальним спілкуванням у мессенжері. Тож у моїй відео-колекції кобзарів-побратимів найчисленнішими є Тарасові виступи, прислані ним з різних заходів, а найбільше з тих, що їх часто організує Історичний клуб “Холодний Яр”. Так справжнім відкриттям для мене стала повстанська пісня “Повстань, народе мій!” у його виконанні з детальними коментарями, як ця пісня була вкрадена у повстанців і “перелицьована” в російську воєнну пісню “Вставай, страна огромная”.
Та й не тільки своїми кобзарськими здобутками ділився зі мною Тарас Силенко. Дещо і він запозичив у мене, наприклад, пісню про кошового отамана Івана Сірка, яку він уперше почув у моєму виконанні. Його доброзичлива прихильність до мене виявлялась у зовсім несподіваних ракурсах. То він пришле по мессенжеру копію глави “Секрети довголіття кобзарів” з книжки Анатолія Пастернака “Козацька медицина”; то знайдену в Інтернеті світлину з канадського фестивалю “Спадщина предків” з моїм велетенським портретом на фестивальному занавісі; то фотокопію обкладинки дитячої книжки “Козацькі бувальщини” Павла Браницького, де я з бандурою перебуваю в центрі козацького табору; то лист із художнього календаря, де художник Євген Матвєєв помістив мене в скафандрі космонавта з бандурою на… Марсі. І ще, й ще – цілу колекцію “диковинок” з моєю участю укомплектував мені Тарас, радіючи при цьому, що може потішити і моє старече еґо… А то якось улітку 2014 року я кобзарював на Хрещатику і раптом… не повірив власним очам: Тарас Силенко явився біля мене в компанії зі славними українськими бандуристами з далекої Австралії – Петром і Нілою Деряжними. Він проводив їх по Києву як гід і спеціально повернув до місця мого кобзарювання, представив дорогим гостям, жартівливо назвавши мене “кобзарською окрасою Хрещатика”…
Та найціннішим моїм надбанням, завдяки щедрій душі Тараса Силенка, став 1-й том “Української фольклористичної енциклопедії” професора Миколи Дмитренка. Саме Тарас доклав зусилля, щоб сам професор прийшов до місця мого кобзарювання і вручив мені в руки дорогоцінний книжковий скарб із власним автографом… “Це для того, – радів разом зі мною мій щирий кобзарський побратим Тарас, – щоб ваші численні нащадки гордились вами, адже в цій енциклопедії серед кількох десятків кобзарів ви представлені аж у двох окремих статтях на різних сторінках!” Ця енциклопедія – предмет моєї гордості, вона завжди під рукою. І перш ніж відкрити її, я завжди згадую незабутнього Тараса Силенка і невимовно шкодую, що він так і не дочекався другого тому зі сторінками, присвяченими йому особисто…
Останнє відео з виконанням пісні “Богуслав понад Россю і Медвин в боях стугонять” прислане мені Тарасом по мессенжеру 21 квітня 2020 р., коли я вже був удома, в Ялті, заблокований карантинними ковід-обмеженнями. Тут же, в Ялті, 22 червня 2021 р. з новинної стрічки фейсбуку я з тугою дізнався, що ні з ким не зрівняний кобзарський самородок Тарас Силенко покинув нас, а його душа перебралася на вічнозелені Сварожі Луки. Тут же, в Ялті, я зі щемом душевним спостерігав по монітору відео-репортаж з яскравим, як і сам Тарас, і його творчість, погребальним обрядом з тужливим риданням трембіт…
Остап КІНДРАЧУК Ялта, 16 листопада 2022 р. Публікується вперше.
Читайте, передплачуйте, підтримайте! http://otamania.in.ua
За цією адресою з 11 грудня Ви зможете придбати і книгу “Тарас Силенко, співець непримиренної України”. А поки зверніть увагу на книги про інших українських достойників.
На світлині – Петро і Ніла Деряжні з Австралії, Остап Кіндрачук і Тарас Силенко. Київ, Хрещатик, літо 2014 р.
45Taras Kaljandruk та ще 44 Поширили: 4
Коментарі Терентьєва Марина Дякую! Дуже цікаво
Ніна Гончарук Чудово і щемно пан Остап написав спогади. Йому зичу дужості і зустрічі з усіма , хто його знає і шанує
* * *
Спогади |
“Карантинні” мессенжер-епістоли моїх дітей.
Олеся
З початку 90-х років ХХ ст. кобзарювання стало моїм способом життя. Кобзарські заробітки позволяли мені підтримувати фінансово дітей, внуків — всю родину. Так було до кінця 2019 року. Тієї зими я кобзарював у Києві і все ще відчував себе опікуном своїх домочадців. Але одночасно з цим із китайського міста Ухань по всій нашій планеті стала поширюватись пандемія незнайомого раніше коронавірусу covid-19, яка завдала нищівного удару по життєвих підвалинах всіх без винятку землян. Я ще навіть не здогадувався, що внаслідок цього лиха мій статус опікуна для своїх нащадків перейде до них, а мені залишиться статус підопічного. Першою це відчула і яскраво проявила свої опікунські таланти моя донька Олеся, про що свідчать уривки з нашого листування в фейсбук-мессенжері, при чому вона перебувала в Ялті, в Криму, а я –в Києві…
Татку, тобі терміново треба подавати документи на закордонний паспорт. Наталка Буксир каже, з 1 березня кордон можна перейти лише з закордонним паспортом. Вони Михайлу Семеновичу роблять. Мама з нею сьогодні говорила. Дуже переживаю за тебе в зв’язку з епідемією…
Записую тебе в Печерський відділ ДМС (на вул. Суворова). Найближча дата – 20 березня, час – 11:45 Тобі має прийти СМС. Напишеш мені, що там в тій СМС буде
Украина закрыла КПП на границе из-за коронавируса. Полный список
Список необхідних документів для оформлення закордонного паспорта з чіпом: 1. паспорт громадянина України (оригінал + по 3 копії: 1, 2 сторінки та сторінки з пропискою); 2. старий закордонний паспорт (якщо є) (1 копія першої сторінки); 3. ідентифікаційний код (2 копії);
У Києві терміново вводять жорсткий карантин: закривають кафе і ТРЦ
Якщо підеш туди, візьми з собою паспорт, ксерокс ідентифікаційного номеру і довідку переміщеної особи про всяк випадок
Коронавірус: Аксенов хоче закрити пропуск через адмінкордон в Крим
А в нас закриваються метро! Не знаю як буде з паспортом, з маршрутками…
Тут би заробити на харчі, на житло!
Якщо буде скрута з грошима – кажи. Допоможемо, способи є
Подивлюсь, як дальше підуть діла
Обов’язково кажи, якщо буде грошей не вистачати!
Добре. Бережи себе! Я трошки посплю, а в 5-й піду Дана зустрічати.
Маршрутки Киева на карте. Маршруты общественного транспорта Киева
Треба ввести назву станції відправки, кінцевий пункт і натиснути на лупу. А потім в списку обрати той віріант пересадок, який більше сподобається
Дякую, доню! Буду освоювати. Який паспорт у Дана вимагали на якому КПП
Пройшов з новим пластиковим обидва пункти. І сьогодні все повністю закривають
Кордон закривають? А на який час?
Olesia
Я думаю, що несподіванки на цьому не закінчаться! Добре, доню, я пішов освоювати нову реальність…
Щасливо! Напиши, як воно, коли повернешся!
Татку, дивись, така ситуація. Я домовилась с друзями – замовимо тобі продукти по інтернету додому. Можемо оплатити телефон і інтернет. Краще посиди дома деякий час, гроші економ. Їжу не купуй – кажи мені, що треба, списком.
Доня! Я зворушений! Дуже дякую! Але поки що ці твої пропозиції не актуальні. Як припече — я повідомлю.
А поки я мушу удосконалювати свій спосіб кобзарювання, бо стороння допомога розслаблює.
Головне, економити гроші, щоби вистачило на оплату гуртожитку. Мені простіше оплатити покупки чи поповнення телефону, ніж передати тобі гроші.
Краще не чекати, щоб припекло
Зараз у Києві, навіть у центрі, людей мало, але я грав на вулиці Хрещатик і звести кінці з кінцями получається.
Olesiа
Сьогодні метро ще працює?
Вроді з завтра анонсували закриття
Але на майбутнє, я можу й пішки ходити до центру — 40-50 хвилин. Але мені було б краще мати під рукою №№ маршруток, автобусів, тролейбусів від метро “Палац Україна” до метро “Площа Льва Толстого”, а звідти до Майдану — 10-15 хвилин. Ну, і до “Арсенальної” (заради паспорта). Це ти мені подаш без спішки, коли матимеш час.
Да! І — головне, у мене з новорічних заробітків є пару сотень ує, так, що ти свої тримай на чорний день!
Татку! Це краще ти потримай свої ує на чорний день. Якщо заробіток остаточно стане неможливим, а за гуртожиток заплатити треба. Все інше вирішується через інтернет. Не купуй їжу, дай мені список, я замовлю, тобі принесуть під двері. І не поповнюй телефон, просто скажи на яку суму.
Доня, поки що все під контролем! Я увесь 2020 рік щодня з 17-ї до 21-ї години заробляв 3, 4, 5 сотень, в середньому 400 гривень в день. Вистачало на житло (90 гр. доба) і на харчі для нас 2-їх — на мене і на Дана. Сьогодні з 18-ї до 21-ї заробив 250 з гаком. Це нормально. Тепер я переформатуюсь на обідню пору і буду грати більше годин, щоб знову вистачало на двох. А щодо чорного дня, то треба на нього берегти і мені і, в першу чергу тобі — на випадок. не передбаченої обставини в Дана, наприклад, чи там в мене. Так, що не видумуй нічого зі “списками”, “дверми” й “телефонами”. Моє небажання брати таксі було якраз і скероване на те, щоб не тривожити фонд чорного дня. Повторюю — все ОК! Дихай глибше і не хвилюйся
Доня! З транспортом прояснилось! Показали альтернативні маршрути щодо метро. Так що ти не напрягайся, не шукай!
Татку, привіт! Як справи?
Вітаю! Сьогодні знову затримався, бо мусив робити маску — в аптеках нема, а в транспорт без них не пускають. Потім автобусом до метро Л. Толстого , а там пішки на Майдан. З 5- ї до 7- ї — 250 гр. завтра буде більше!
А як у Сергія і у тебе з заробітками?
В нас робота не припинялася поки, тому заробітки як і були
Ок. Якщо виникне потреба — дзвони, поможу
Ти теж.
20.03.20, 15:08
Остап
Доня, прокоментуй, чи це не фей
Юрий Бутусов: Коронавирус в Украине: оценка реального состояния в цифрах и фактах на 19 марта
То виходить, не такий він і страшний, як його малюють!
Ні, він страшний. Причому він особливо небезпечний для людей похилого віку. 80％ людей переносять його як звичайну простуду. Діти взагалі безсимптомно. Але ті 20％, які хворіють важко – хворіють ДУЖЕ важко і потребують вентиляції легенів, для якої на всіх не вистачає апаратів навіть в розвинених країнах. Те, що в нас зафіксовано мало хворих – то лише через відсутність тестів. І єдиний надійний спосіб захиститись – сидіти вдома і мити руки кожний раз, коли торкаєшся будь-чого після інших людей. Не їздити в автобусах без гострої потреби. В гуртожитку відчиняти двері і крани через оноразову серветку. Просто факт. В Італії поліцейські вивозять трупи з міст, в яких морги переповнені. А в Італії медицина не йде ні в яке порівняння з нашою. Я поки що не знаю як, але тебе треба вивезти з Києва…
Відеочат 10 хв (тут доня “наживо” умовляла мене покинути Київ – О. К.)
Татку, я спілкувалася з маршрутниками, які везли Дана в Ялту з Києва. Мені сказали, що з Кримською пропискою тебе пустять в Крим. Якщо є довідка переселенця – то і назад випустять. Ці маршрутчики возять з Києва в Ялту. Забирають пасажирів з Києва в 2:00 (один рейс на добу, кожний день). Вартість 800 грн (це дешевше, ніж поїздом до Херсона). Рейс прямий Київ-Ялта, з пересадкою на кордоні. Я вважаю, цю можливість обов’язково треба використати і привезти тебе в Ялту одразу, як ти подаш документи на закордонний паспорт. Ялта – маленьке місто, тут не треба їздити автобусами, наражати себе на небезпеку. Тут не треба оплачувати гуртожиток. І тут тепліше, більше шансів, що сонце вб’є вірус. Дуже тебе прошу! Всю організацію поїздки я візьму на себе, наскільки це можливо!!!
Дорогесенька моя доню! Я щасливий, що ти в мене така турботлива, співчутлива і миттєво реагуєш на випередження в турбулентних ситуаціях нашого життя. Я в захваті! Правда! І я тобі щиросердечно дякую! І я обов’язково скористаюсь твоїми пропозиціями, коли мене припече і дітись не буде куди… Може потреба виникне скоро, може пізніше, а поки що я займусь паспортом, і буду моніторити ситуацію.
Чому я не схильний ловити момент, поки не пізно? Бо — 1) Що має бути — того не минути. Хоч в Києві. хоч в Ялті. 2) Оці екстремальні обставини оживили в мені приспане досі бажання боротись і перемагати. 3) Ялта цієї весни (а може і влітку) навряд чи переповниться курортниками. Отже мій спосіб кобзарського життя може зазнати краху і тоді мене чекатиме депресія, що вірусам якраз і потрібно, щоби доконати діда
4) Досі я всі епідемії всіх ОРВІ витримував на ногах, і це вселяє надію на запас міцності мого організму. 5) Я дбаю про своєчасне поповнення імунітету білками, жирами, вуглеводами, вітамінами, мікроелементами, сном, зарядкою і маю надію “прорватись” через всі випробування.
До речі — через випробування майданною революцією, яка мене тут так же несподівано “накрила”, я успішно “прорвався”, отже досвід є.
PS. Тим не менш, якщо я переоцінив свої можливості і загрузну в проблемах (все-таки — 83-й рік), то дай Боже, щоб не запізнився реалізувати твою пропозицію!
Отже тримаймося і тримаймо звязок!.
Верховная Рада может ввести режим ЧП во всей Украине 24 марта
УВАГА! З неділі в Києві зупиниться ВЕСЬ громадський транспорт. Автобуси, трамваї, тролейбуси, маршрутки. Жоден з цих видів транспорту ходити НЕ БУДЕ!! В громадському транспорті будуть перевозити лише працівників об‘єктів критичної інфраструктури! Також вже дуже скоро передбачаються інші, більш жорсткіші заходи карантину! За задумом влади всі повинні знаходитись вдома, крім працівників об‘єктів критичної інфраструктури! Прошу поширити та підготуватися до цього!! Підписуйтесь на Андрій Смолій
На сьогоднішню ніч вже маршрутки нема. Я забронювала на 02:00 (ночі) з 22 на 23 березня (це з неділі на понеділок). Від станції Теремки. Дан замовить таксі. Їде до Сімферополя. В Сімферополі тебе зустрінемо. Постараюсь оплатити їм на карту рублями, щоб не тратити твої гривні (коли будеш повертатися – вони знадобляться, а тут їх не буде де взяти). Вони тобі зателефонують завтра, приблизно з 12:00 до 15:00, повідомлять всю інформацію. В тебе багажу багато?
Три місця з бандурою, + 4-а авоська
Остап
Тільки що дзвонив Натан, зв’яжись з ним
Він зустріне тебе в Сімферополі
Збирайся уважно. Документи. Кримська сім карта. Я поповню її тобі завтра.
Не забудь після проходження кордону вставити в телефон
Лишень би пройти без проблем. А ще добре б мій російський паспорт
Olesia
Якщо виникнуть проблеми – попрошу Натана підвести тобі його до кордону. Але оператор маршрутки сказала, що пропускають, якщо кримська прописка.
Дякую! Ти чудо-доня! До завтра, до зв’язку!
Це місце, де тобі треба буде сідати на маршрутку, біля метро Теремки – торг центр Мегалан. Там маршрутки зупиняються.
Тобі повинні будуть надіслати завтра подібну смс-ку Номери телефону теж собі десь збережи
Ясно! Дякую! Лягай уже! Добраніч!
02:00 М. Теремки ТЦ Магелан, кафе KFС , 4745 белый спринтер. С Уважением «Спутник» +380968420808 +79780490313
Я його передав Натанові на месенджер
Татку. Маршрутка з Києва до Сімферополя оплачена, ти їм нічого не платиш. Я тобі кину свою переписку з оператором – якщо в водія будуть питання – покажеш.
Доня! Смс прийшов з № тел. 096 239 86 32. в 10.28. потім подзвонила жінка питала щодо оплати. Я послався на твої слова
Інформація по твоєму таксі (від гуртожитку до маршрутки). Номер машини вони повідомлять приблизно за півгодини до відправлення. Оплата – 150 грн водієві. Скажеш, щоб зупинив біля кафе KFC (читається “кіефсі”), або просто покажеш СМС-ку від маршрутників.
Доня! Натан хвилюється, чи по старому українському паспорту мене пропустять. Подзвони йому.
До речі, ти можеш запитати безпосередньо водія маршрутки. В нього буде найактуальніша інформація щодо перетину кордону – вони ж возять людей і знають всі нюанси. Запитай його, чи пропустять тебе російські прикордонники з твоїм паспортом. Можеш навіть показати свій паспорт. Якщо скаже НІ – напиши мені і Натану. Натан привезе тобі твій російський паспорт. Я йому скажу, щоб продивлявся твої повідомлення.
І ще запитай водія, в якій годині будете на кордоні?
Оп’ять дзвонила з бюро “Спутник”, уточняла, чи я точно буду в 02.00. Відповіла на мої запитання: На кордоні будемо в 11.30. Зі старим українським паспортом проблем не буде ні на цій, ні на тій стороні — важлива кримська прописка.
Татку, з тобою таксі зв’язалося?
Він уже привіз мене до kfc
Будь ласка, кинь повідомлення, коли сядеш в маршрутку. І будь які зміни інформації, якщо вони будуть.
Ми вже за межами Києва. Без проблем.
* * *
На цьому “епопея” з Олесиним мессенжером та СМС-ками, закінчилась. Наступним етапом моєї “карантинної” депортації в Крим був лише зв’язок по мобільному телефону з моїм старшим сином Натаном, який проявив геніальне передбачення несподіваних проблем і, перш ніж виїхати своєю автівкою з Ялти в Сімферополь, взяв у моєї дружини Тамари мій російський паспорт. не зважаючи на запевнення київських перевізників і диспетчерів у його непотрібності. На російському КПП прикордонник пред’явив категоричну вимогу саме з цього дня пропускати в Крим тільки при наявності російського паспорта. Крім того мені, як і всім, хто прибував у Крим, було вручено розпорядження по приїзду в Ялту стати на облік в медичному закладі і суворо дотримуватись двотижневої карантинної самоізоляції в 4-х стінах власного помешкання. Прийшлось чекати 2 зайвих години. Натан, який даремно чекав у Сімферополі на маршрутний автобус зі мною, отримавши мою інформацію про проблему з паспортом, привіз звідти паспорт на кордон, і лише потім повіз свого вдячного батька додому, скрасивши довгу дорогу милою бесідою.
Випробування карантином не лише для мене, але й всіх людей лише розпочинались. Президент РФ Путін оголосив по телевізору період з 28 березня по 2 квітня “неробочим тижнем”, а після 2 квітня він “подарував” громадянам Росії, а отже й Криму, “неробочий місяць” з поголовною суворою самоізоляцією до 30 квітня, не кажучи про повне закриття “лінії розмежування” між Україною й Кримом до 1 червня 2020 р. Розвіяти мою карантинну безвихідь намагались син Назар з внуком Натанчиком з Сімферополя і донька Олеся в Ялті — знову ж таки по месенжеру. Про розваги з Назаром ще буде мова, а поки що — про Олесину “супер-іграшку”, яку вона спеціально видумала на період мого карантинного “самоув’язнення”, і яка… несподівано стане моїм захопленням на всю решту життя. Мабуть і вона не сподівалась, що при наявності свого фаху інженера-комп’ютерника, вона відтепер стане моїм довічним опікуном-консультантом у веденні й удосконаленні “іграшки” з назвою ostap.website. Про це — найбільш характерні уривки з нашого консультативного листування в мессенжері…
* * *
Татку привіт Ось тобі іграшка, щоби не було надто нудно на карантині.
https://ostap.website/ Твоя задача – розібратись з інструкцією і наповнювати сайт. Зараз там як зразок є декілька публікацій. Їх можна видалити, змінити чи залишити як є – на твій розсуд. Якщо виникнуть якісь ідеї чи побажання по структурі – скажеш. З роботою в редакторі, якщо по інструкції не зрозуміло – проси Дана, він розбереться. Інструкцію зараз кину.
ostap.website | Сайт пісень і мандрів Остапа Кіндрачука
Olesia
Доня, ти просто моя добра фея-чарівниця! Надзвичайно цікава твоя “іграшка” для карантинної сірої безвиході! Але ти, навіть не підозріваєш, що вирішила для мене більш важливу долю моєї “Книги пісень і мандрів…”, якій я присвячував і продовжую присвячувати хвилини, або й години мого дозвілля. А я якраз уже довгий час ламав голову, як з нею бути дальше. Мені дуже-предуже сподобався цей сайт включно з його естетичним смаком, дизайнерським оформленням, різножанровими розділами, які можна буде до безконечності доповнювати й удосконалювати. Я дуже ціную цей подарунок долі з твоєї подачі і постараюсь наповнити його пережитими мною життєвими епізодами й досвідом, з чого мої діти, внуки і подальші пра-пра-пра… при бажанні матимуть змогу вибрати і ті приклади, які варто наслідувати, і ті, яких потрібно уникати.
Але є й деякі застереження. Розміщені тобою “Вступні екскурси” написані в іншому житті, з вільними і природними висловлюваннями, у відповідності до загальноприйнятих понять того часу. А в новій реальності деякі фрази цього тексту, та й інших теж, можуть наткнутися на нерозуміння, або сприйматись, як “крамола” і можуть принести шкоду і неприємності для моїх домочадців включно з тобою. Отже, на мою думку, цей чудовий сайт поки-що може бути використаний лише в родинному колі. Яка твоя думка? Бо я — “юзер-недоучка” і не володію нюансами інтернету.
Татку, саме для цього в тебе є можливість редагувати і міняти публікації. Ти взагалі збираєшся видавати свою книгу? Видавництво паперової книги – справа непроста і недешева. До цього взагалі можуть руки не дійти ніколи. А от публікувати фрагменти майбутньої книги в інтернеті – можна і корисно. Якщо вона вже буде присутня в мережі – буде легше переконати видавництва, і зацікавлена аудиторія вже буде. Приблизно так робив, до речі і Свирид Опанасович. Спочатку публікував уривки в ФБ. Потім – на окремому сайті, а вже потім почав працювати над книгою. Щодо небезпечного на твою думку контенту – які проблеми? Видаляєш з інтернет-версії всі такі абзаци, які викликають тривогу. Залишаєш нейтральні і все.
Добре, доню! Подавати в продовження текстової частини нейтральні фрагменти — хороша думка. Прийнято! Тепер про ілюстративний матеріал. Ти, як я зрозумів, помістила три теки-розділи “пригоди”, “спогади”, “відеоархіви”, як зразок. А мені хотілось би ще й таких тек: “мої статті, нариси, замітки в друкованих медіа”, “друковані медіа про мене й мою родину”, “згадки про мене й моїх рідних в книжкових виданнях”, “тека з автографами видатних людей”, “тека з вартими уваги документами, грамотами і т.п.”, “тека з теми моїх “хоббі” (книги, колекції і ін.” Може ще щось захочеться, а поки що — ЯК ЗАСНУВАТИ НА САЙТІ ТАКУ ТЕКУ?
Наступне — як видалити, або виправити місця в уже розміщеному тобою вступному тексті?
1. Можна. На сайті це називається “категорія” або “рубрика”. Продумай повний список – перелік, я зроблю і подумаю, як їх розмістити на сайті. Вони можуть ще бути вкладеними, тобто мати певну ієрархічну структуру: є Категорія і в ній – кілька підкатегорій. Наприклад, категорія: “журналістика” і в ній підкатегорії: “статті”, “замітки”, “нариси” і тому подібне. Як редагувати написаний мною текст – в інструкції. Хай Дан поможе розібратися
Є ще такий нюанс. Я не планую видати друком цю свою пісенну мега-біографію. Вважаю, що вона може зацікавити мізер читачів, або, як кажуть “ширрррооооке зацікавлення у вузззззееееесеньких колах”
Але тим не менш мене вона забавляє, як іграшкова машина часу, що дозволяє мені в любий момент перенестись в любий період мого більш, як три чверті століття, життя, насиченого всякою всячиною. Отже припиниться вона одночасно з моїм “фініта ля комеді”
Це я до того, що кожна з моїх особистих чвертей століття збіглися з певними історичними епохами. І тому я розділив цю віртуальну книгу свого життя на 4 “Книги пісень і мандрів…”, кожна з яких має свою назву. Так ось загальна назва тепер — не “Книга…”, а “Книги пісень і мандрів…”, що теж на сайті треба виправити. А потім у кожній наступній “Книзі…” є з десяток підрозділів зі своїми назвами, прив’язаних до важливих історичних, або приватних подій. Так от — для кожного з цих розділів є купа світлин, відиків, документів, статей і т.п. Як їх адресно, по розділах використати?
І наостанок! Трать свій час на мої забаганки маленькими порціями, щоб не відволікатись від життєво важливих справ.
Займайся своїм ділом, а потім уже моїми дурницями. І Дана не відволікай — він дистанційно потіє над присланими завданнями з універу.
07.04.2020. 21.17.
Остап
(Для консультацій з Олесею щодо розміщення ілюстративного матеріалу в різних категоріях на різні теми я виставляв їй багато всяких зразків і отримував фахові поради. Тут лише один приклад з багатьох..)
А ось ще мій “диплом” журналіста (для теми — “журналістика”). Він мені давав можливість публікувати свої “опуси” в пресі радянського періоду.
А це твій виступ в редакції “Советского Крыма” (квітень 1987)
о
А це газетне “ехо” від нашого виступу в редакції
Текст. Як я це все бачу. 1. Потрібна стаття – передісторія “Як я став журналістом” чи щось в такому дусі. Проілюстрована фотографією (чи фотографіями, якщо їх є декілька) посвідченнями, та іншими документами. Хронологія журналістської сторінки твоєї біографії. 2. Самі публікації в газетах чи журналах. Ідеальний, на мою думку, формат, такий: Короткий вступ-пояснення, що це за публікація. В ньому, наприклад, передісторія, період написання, під впливом чого вона народилася, за яких обставин, цікаві подробиці. Далі – стаття картинкою. І нижче – розшифровка, тобто сам текст статті, або хоча би фрагмент. Бо з картинок читати важко з екрану. А уяви собі, як з телефону. Але цей варіант передбачає дуже великі затрати часу. Автоматично розпізнати тексти не вдасться – надто низька якість оригіналів. Доведеться набирати тексти вручну. Тому є ще 2-й формат. Вступне слово + стаття картинкою, розмістити в такому вигляді їх всі. А вже потім, поступово, добавляти тексти. В будь-якому випадку, 1 публікація в ЗМІ = 1 публікація на сайті. 3. Як їх відсортувати. Є твої власні публікаціях в ЗМІ і є публікації інших авторів про тебе – це перший критерій. Другий – тип публікацій – “замітка”, “нарис”, “стаття”. І третій – дати публікацій. Може ще щось? Подумай. І подумай, що з цього первинно. Ну от, наприклад, ми їх разподіляємо так. 1. Мої публікації 1.1. Період 1950-1960 рр (дати просто для ілюстрації) 1.1.1. Статті 1.1.2. Нариси 1.1.3. Замітки 1.2. Період 1960-1970 рр 1.2.1. Статті 1.2.2. Нариси 1.3.3. Замітки і т.д. 2. Про мене 2.1. Період 1960-1970 2.1.1 Друковані медіаматеріали про мене й мою родину 2.1.2 Телевізійні передачі 2.1.3 Згадки про мене й моїх рідних в книжкових виданнях Принцип, загалом, розумієш? В такому приблизно вигляді продумай. І по темі журналістики, і по решті тем. Бажано не дуже багато “вкладок”. Тобто, нумерація
1.1.1.1.1. – це вже занадто. Найкраще – не більше 3-х
Стосовно “Книг”. Теж треба коротке вступне слово, анонс. Ще до “вступних екскурсів”. Буквально, в 2-х словах: що це за “книги”, про те, що їх 4 і чому їх 4. Назва і епоха кожної з 4-х. Про що там піде мова. На одну сторінку максимум. І до цього – мінімум 1 ілюстрація. Самі тексти “книг” на сайті публікуватимуться фрагментами. А повний текст оформимо гарно PDF-файлом і згодом прикріпимо. Кому цікаво – завантажить собі і прочитає.
І тепер тобі – практичне завдання. Взяти мою інструкцію і по ній, з допомогою Дана, створити “новий запис” і почати писати цей анонс “книг”. Прямо на сайті. В якості вправи. Починай освоюватись. Це не складніше, ніж дописи в Фейсбуці. Поступово розберешся. Але лише через практику. Очі бояться – руки роблять… Вперед!
І ще – над назвами категорій подумай. В тебе це краще виходить, ніж в мене, я ж в сфері журналістики і взагалі в цих усіх “гуманітарних” речах не дуже то й розбираюсь
Привіт! Вибач, доню, що руки не доходять до мого ( з твоєї подачі) веб-сайту, бо інтенсивно почав спілкуватись з Назаровим Натанчиком, а він з карантинної туги за мене вхопився, як утопаючий за соломинку й годинами може спілкуватись. А ще інші заняття з моїм “архівом” відволікають. Але сайтом час від часу буду займатись. І ще — він що, уже присутній в інтернеті? Бо я наткнувся на нього серед різних автоматичних пропозицій різних сайтів! Якщо так, то треба видалити з “Вступних екскурсів” сумнівні фрази. А як?
Ти на нього наткнувся, бо заходив на нього раніше. Хто не заходив – той не натикається. Інтернет розумний, він знає інтереси кожної людини і показує відповідний контент. Щоб видалити зайві фрагменти – зайти в “майстерню”, знайти запис і редагувати. Дан допоможе, я йому також створила акаунт на сайті. Він може зайти і допомогти як від свого імені, так і від твого. Все, що необхідно – є в інструкції. Плюс Данові я надіслала додатково інструкцію, як робити фотогалереї.
Дякую, доню! Я помаленьку освоюю і де спіткнуся, там покличу Дана! А як Маринка адаптувалась до карантинної самоізоляції?
Мала нормально, знаходить собі заняття. Малює, ліпить пластилін, грається з ляльками. Тільки вечорами біситься через надлишок енергії.
Татку, привіт. Найпростіший спосіб засвоїти нові знання – практичні вправи. Ось тобі проста вправа, всього 10 кроків. Створюємо публікацію по простій інструкції.
2. Вписуєш назву публікації (її можна буде потім змінити)
3. Пишеш текст. Сильно не розтягуєш. Пишеш про себе, своїми словами те, що хочеш, щоб твої читачі про тебе дізнались в першу чергу.
4. Додаєш картинку-обкладинку публікації
5. Вибираєш будь-яку фотографію з тих, що там знайдеш
6. І перевіряєш, що з’явилася мініатюра
8. Вибираєш рубрику “про автора”, ставиш галочку. 9. Тиснеш кнопку “Опублікувати”
10. Заходиш на сам сайт за посиланням:
https://ostap.website/ І перевіряєш, чи з’явилася стаття (для цього тиснеш на посилання “Про автора”) Зараз там публікації немає, про що сайт і пише. Щойно ти її створиш – має з’явитися. Практикуйся. Виконаєш цю інструкцію – одразу зрозумієш принцип створення публікацій на сайті.
Дякую доню! Вечером попробую!
О, бачу значні успіхи в публікації про художників! Я оформлю там всі фотки. Вийшло просто прекрасно!!!
Вітаю! Знову про вебсайт (не терміново, а десь-колись)… Отже до наявних 4-х категорій замість “Про автора” (адже про автора якраз і є “Книги пісень…”), на мою думку краще — ” В полоні морської романтики”. Наступна, 6-та категорія — “Мій “медіа-слід” на землі” (згадки в пресі і літературі про мене й мою родину). 7-та категорія — “Проби журналістського пера”. 8-ма — “В Ялтинському клубі книголюбів”, 9-та — “Участь в діяльності “Просвіти””. 10-та — Участь в Ялтинській капелі бандуристів”.
Отже, якщо ти додаш категорії з такими, або на твій розсуд, кращими заголовками, я час від часу буду їх поповнювати описами, ілюстраціями, документами, коментами…
Те саме стосується і основного тексту. Загальний заголовок такий, як ти написала — ідеальний: КНИГИ ПІСЕНЬ І МАНДРІВ кобзаря-бандуриста Остапа Кіндрачука з Котиківки , — його міняти не треба. А от під ним, у дужках, мені здається було би доречніше ось так — ( фрагменти пісенної біографії ), бо так воно й буде.
Крім того 10-тій категорії дати назву — “Кобзарювання — мій спосіб життя”, а в ній підкатегорії — “Мій кобзарський ПАН-ОТЕЦЬ Олексій Нирко”, “Моя участь в Ялтинській капелі бандуристів і не тільки”, “Моя участь в Національній Спілці кобзарів України”,”Мої діти і бандура”, “”Кобзарі-бандуристи — мої побратими”,”З бандурою по світу”, ” Різні фото з бандурою”
Господи, ще хоцца мати одну категорію — “Козацьке відлуння в моєму житті”
Татку, на сайті не лякайся – буде хаос, головна сторінка буде мінятися – я приміряю різні варіанти, як все розташувати. Ти можеш при цьому спокійно писати статті. Зрештою розставимо їх всі на свої місця.
Я так і зрозумів! До речі “Зустрічі з художниками” я доповнив епізодами, а відеоархів уже майже закінчений…
* * *
Вітаю! Доню! Я закінчив повністю всі публікації в попередніх категоріях. Коли закінчиш “причісувати” відеоархів, то спершу, ніж пропонувати мені свіжі категорії, підготов “Книгу першу. За Залізною Завісою”, щоб я вже почав вставляти туди фрагменти тих розділів, що їх заголовки я вище представляв.
З Днем Матері! День Матері! Гарне привітання зі святом Мами!
Поздоровляю від щирого серця і бажаю щасливої ДОЛІ !!!
Дякую за двох чудових внуків і за чарівну Лапочку-внучку!
Дякую!
Продовжуємо про веб-сайт.
Відповідно до моїх уявлень, він має дуже скромне призначення — бути відлунням (ехом), моєї “пісенної біографії”,тобто фрагментарно представити різні “цікавинки” “Книг пісень і мандрів”, оскільки ці “Книги” є так би мовити стрижнем сайту, його основною категорією.
Поїхали дальше. Всі інші категорії, за моїм уявленням — мають ілюстративні функції стосовно основного тексту “Книг пісень і …”. І оскільки в “Книгах…” все відбувається за принципом літописання в хронологічному порядку, то бажано, щоб у тих ілюстративних категоріях так же була хронологія, яка ілюструвала би, а деколи й доповнювала й збагачувала текстову категорію.
Ну, і накінець. В кожній підкатегорії — окремі публікації в більш-менш хронологічному порядку.
Якщо в тебе краще бачення цього всього ніж це — давай! Я вітаю !
Але, коли в тебе дійдуть до цього руки ( а я вже казав — не спіши), то спочатку зроби мені категорію — “Книга перша”, щоб я міг туди завантажувати основний текст…
* * *
О, тут є перелік підстав гуманітарного характеру для перетину кордону
До 22 червня КПВВ з Кримом на Херсонщині не працюватимуть: де правда, а де міфи? — Кавун.Сity 
Доня! Дуже дякую за розлогу інформацію! Начитався, аж голова розпухла і очі закровоточили, як це недавно з тобою стряслось…
Остап
Просто я переживаю, що Данька, коли йому прийде пора їхати в НАУ, а мене не дай Бог, не випустять, то я не переживу, якщо він там буде без моєї підтримки…
Остап
А поки що я відволікаюсь від тривожних думок твоєю “іграшкою” (веб сайтом). До речі, коли матимеш вільну хвилину, приготов мені ті категорії, де можна поповнювати тексти “Книги пісень і….”, бо в доступних для мене категоріях я вже від неробства натрамбував всього під зав’язку і всі тексти відредагував до блиску
В Крыму с 15 июня будет отменён режим самоизоляции для всех категорий граждан
«Світла в кінці тунелю поки не видно». Карантин в Україні можуть продовжити до літа 2021 року — глава медкомісії Києва
З фрагментів цього мессенжер-листування можна скласти уяву, як в муках глобальної карантинної самоізоляції на екрані мого нетбука дистанційними зусиллями моєї юзер-доньки Олесі народжувався сайт ostap.website. “Дорослішання” сайту і його вдосконалення з Олесиною допомогою продовжувалось і продовжується в післякарантинний період, але уже на фоні широкомасштабних воєнних подій, які заблокували мені можливість повернутись до кобзарювання на материковій Україні…
Переваги і вади цього глибоко особистого сайту кожен може оцінити, переключившись на решту його категорій.
* * *
Н.К. — Назар+Натанчик
Натанчик попросив показати де вiн поставив твiй подарунок.
Дякую, синку! А ще мені цікаво, чи Натанчик уже вміє читати? Але навіть якщо ще не навчився — не біда, навчиться! То ж вміє чи не вміє, я все одно хотів би спілкуватись з ним на facebook i на Messenger — ну там обмінюватись фотками чи відіками, якби ти його навчив. А ще якби навчив його виходити з дідом, чи бабусею Тамарою, чи з Маринкою, чи ще з кимось на відео-звязок месенджером, — було б здорово!
Здоров, читати вмiє, а от друкувати ще не пробував, ну спробувати можно, у понедiлок буду вихiдний настрою йому на планшетi меседжер
19.03.20, 01:55
Остап
Чи ось, наприклад, віртуально проводити малого по музеях…
* * *
20.03.20, 01:50
Остап
Коронавірус — не такий він і страшний, як його малюють!
Ну вiн може не страшний, а панiка навколо нього дуже небнзпечна, бо буде коллапс всього життевого людського укладу, може пересидiв би буремнi часи у Ялтi?
Попробую прорватися до рідних пенатів
Стосовно вiрусу не маю думки, бо не вiрусолог, стосовно всього що написано –, зараз епоха популiстiв та некомпетентних при владi, i це зруйнує значно бiльше життiв нiж вiрус.
Синок! Навіть боюсь питати, як ви тримаєтесь в умовах НС – карантину?
А поки, щоб вбити час, я пробую нащупати Натанчикове коло зацікавлень. Послав йому фрагменти “Котиківки”. Хай тільки дивиться на фотки і, якщо хоче, — читає мої коменти.
Щоб не відбити бажання до спілкування з дідом.
Може підкажеш нам цікаву тему для спілкування з ним?
Синок! Від карантинної нудьги я створив “Історію статуетки в фотографіях і документах”! (хоча її у мене вже й нема, а залишились лише фото, деякі довідки й газетні вирізки…)
1). Придбав, почистив, сам придумав і зробив мармуровий постамент, опублікував про це у газеті замітку.
о
2).”Слава” про статуетку досягла спочатку до ялтинської влади, де її об”явили історичною цінністю і невід’ємною частиною “культурного наследия” Ялти. Потім за нею приїхали з “Музею Запорізького козацтва” з м. Запоріжжя. Я їм віддав статуетку при умові — зробити для мене копію…
Про подаровану мною статуетку писала преса м.Запоріжжя, а нас з тобою запросили на острів Хортицю для участі в фестивалі “500-річчя Запорозького козацтва”
Нас з тобою поселили на о.Хортиця і дали пропуск на фестиваль (зверху – червоний).
Потім нагородили Грамотою і посвідченням учасника
Пізніше директором музею за іронією долі був призначений відставний генерал армії Кропивка, який… ненавидів запорозьких козаків і приказав віддати статуетку в металолом!!!
Ось відгук у пресі про цього “руйнівного генерала”..
Здоров, я свого часу теж пробував провести маленьке розслiдування, знайшов статтю де розповiдається iсторiя появи пам’ятника на Таманi, i там написано що проект затверджував особисто Николай II у Криму по макету, i макет пам’ятника скульптор Адамсон також зробив у Криму, але про подальшу долю макету не написано, зв’язатися з автором статтi не получилось. Потiм робив запит у архiв Таманi, чи збереглись якiсь документи за 1911 рiк на цю тему, але дали вiдповiдь що нiчого не знайшли (або не шукали). А ти його коли придбав тобi обставини, при яких той макет був знайдений повiдомили?
о
А ще ось такий момент, це з другої статтi цитата – “И вот изготовлена скульптурная модель. На её осмотре побывали многие должностные лица Петербурга. И даже последний царь — Николай II. 17 мая 1911 г. представитель ККВ вручил ему уменьшенный образец модели. Таким образом, модель памятника и сама благая идея кубанцев почтить память своих предков была высочайшим семейством одобрена”
Н.К.
Тут кажуть що макет був подарений Николаю II у Петербурзi, я так розумiю що згодом вiн мiг бути вiдправлений у iнтер’ери Лiвадiйського або Масандрiвського палацу, а пiд час розграбування бiльшовиками вже потрапити у приватні руки.
Я так розумiю що макетiв могло бути декiлько з деякими вiдмiнностями, але це версiя.
Ще один момент, чомусь на макетi та на фото 1911 року у козака вуса загнутi вбік, як вiд вiтру, а на усiх сучасних фото вуса висять строго вниз, не знаю чим це пояснити.
о
зв’язався з автором статтi, вiн сказав що матерiали брав з цiєi книги.
о
книга 1911 року, а от i сам макет…
Дуже цікаво, синок! Дуже! Дякую! Якщо не проблема, то скинь сюди увесь зміст брошури і що там ще маєш. Буду ” розжовувати”
Н.К.
Розібрався з брошурою ! Читаю, насолоджуюсь !
Н.К.
А тобi продавець повiдомив обставини знаходки? був провенанс якись?
Василий Рыбка — це мій ровесник і колега по клубу філателістів-колекціонерів. Він родом з Кубані, але корені — єврейські. Статуетку знайшов у Ялті, але не хотів уточняти — де.
Дякую, синку! Потішив старого в сірій безвиході карантину. Ти дослідник за покликанням! БУДЬМО!
До речі — шпага і мушкет также результат обміну на книги з цим самим Василем Рибкою.
Так вiн ще живий той Рибка?
Минулого літа я зним привітався на набережній
Точно – це він! Де ти знайшов це фото? Я шукав у вікіпедіях — нічого про нього не знайшов.
Щоб розвіяти мою карантинну тугу, Олеся винайшла для мене сайт, щоб я тішився ним, як мале дитя іграшкою.
Головна – ostap.website
Але сайт ще “сирий”, тому між людей його ще рано випускати
Та й взагалі я не планую цей сайт поширювати! А тільки для власного користування, ну і — хто із найближчої рідні зацікавиться….
о
Синок! Ти у мене лічишся, без перебільшення, авторитетним краєзнавцем, Я тобою дійсно пишаюся і дуже переживаю, що обставини тіснять тебе на margines життя. Будем надіятись на краще, тримаймося і дочекаймося та не прогавімо свого шансу. А поки що, для поповнення краєзнавчого багажу тобі може пригодитись ось така бібліотечка з кримознавства.
https://crimeanua.wixsite.com/main/about3
Ось і зараз синоптики грозять страшними зливами — новими випробуваннями для відновлення твоєї праці після карантину. То може знайомство з цією бібліотечкою допоможе тобі перечекати лиху годину і відволікатиме від похмурих думок.
Остап
Ми з Натанчиком затяті колекціонери!
Чудовi фото чудовоi компанii)) жалкую що не рядом з вами.
Вітаю, синку! Як у тебе справи на фоні пандемії із здоров”ям, з роботою, заробітком? Як у Христини і в Натанчика — як він адаптувався в школі? Чи не планується дистанційне навчання? Коли плануєте до нас? Що цікавого взагалі, бо давно не спілкувались… Привіт найкращій з невісток і найгеніальнішому з внуків !!!
Привiт, з заробiтками все нормально, а от працювати зараз важко, бо мiй напарник зламав ногу та повернеться лише за 2 мiсяцi, а Толiк з коронавiрусом лежить у лiкарнi, тож роботи стало набагато бiльше. А так всё нормально, Натан учиться, ходить на шахмати та українську мову, а також на тейквандо.
Привіт! Давно не узнавав про твої справи — в двох-трьох словах скажи
Готуемось до поповнення, Христина вчится на водiя, Натан тренуеться, я працюю.
Так у вас у планах – покупка авто, якщо Христя вчиться водити?
Ну якщо участок продасть.
Ясно! Я пишаюсь вашими (всіх трьох) успіхами! А ще хвилююсь, щоб у тебе з кумом були дружні стосунки — може він і буває “напруженим” від турбот про бізнес, так ти старайся уявити себе на його місці й делікатно підтримати — він тебе в свій час підтримав. Ну і ще дуже хвилююсь, чи у ваші стосунки не впутався “той другий” , про якого я тобі писав у своїй “сповіді”…..
Щасливої долі маленькому Левчику і всій родині!
Епізоди з біографії, Спогади |
Інтернет-листування з прародичем-однофамільцем.
(фрагменти)
Спочатку був лист від незнайомої львів’янки…
Шановний Остап Юрійович, режисер Вінсент Мун дуже шукає зустрічі з Вами
Svitlana Bakumenko <svitlana.bakumenko@gmail.com>
Кому: patsokin@mail.ru 30 липня 2012, 11:29
Доброго дня, Шановний Остап Юрійович,
мене звуть Світлана, я зі Львова. Справа в тім що до нашої країни приїхав всесвітньо відомий французький режисер Вінсент Мун, який знімає лише і виключно музикантів. Вінсент знімає короткометражні фільми, намагаючись передати духовність і національний колорит.
Він зацікавився українською культурою та хоче зняти декілька фільмів тут. Він дуже шукає зустрічі з Вами, і я зголосилась допомогти йому у цьому. Дуже сподіваюсь на Вашу відповідь. Якщо це можливо, залишіть Ваші контакти, для швидкого зв’язку.
Дякую.З повагою,Світлана.
Я передав пані Світлані № свого мобільного телефону й невдовзі мені зателефонувала асистентка Вінсента Муна Анна Олехнович. Запитала про мою згоду на участь в фільмі, про місце мого кобзарювання й повідомила про час прибуття режисера Муна в Ялту.
На початку серпня 2012 року Вінсент Мун відзняв короткометражний фільм з моїми двома піснями під бандуру біля Лівадійського палацу-музею і ще одну — на ялтинській Набережній з моєю короткою анотацією. Пісні у фільмі: “Взяв би я бандуру”, “Думи мої…”(інтерпретація вірша Тараса Шевченка на гострополітичну тему) і “Їхав козак за Дунай”. Менш, ніж через пів-року Вінсент прислав мені лінк фільму “The last Kobzar”(“Останній кобзар”), а там і розмістив його в інтернеті.
Фільм "The last Kobzar" з підзаголовком "a portrat of Ostap Kindrachuk" (портрет Остапа Кіндрачука)
випадково переглянув на YouTube молодий англомовний мешканець Канади Брендон Кіндрачук (Brandon
Kindrachuk), чиї предки колись емігрували із українського міста Городенки, поблизу якого і я народився.
Брендон негайно вийшов на зв'язок з асистенткою режисера Муна Анною Олехнович, щоб навести справки
на предмет наших з ним спільних родинних коренів. Про це та про інше -- уривки з подальшої неординарної
переписки на ФБ, яка отримала продовження на роки...
о
Brandon, Anna
Цю групу створила користувач Anna Olekhnovych
Остап , Брендон не говорить по-українськИ, але знайшов перекладача щоб з Вами поспілкуватись
Anna
I said to Ostap that you found a translator to speak to him (Я сказала Остапові, що ти знайшов перекладача, щоб з ним поговорити)
Yes but it’ll take a few days till I’m back In Calgary to call him. (Так, але це займе кілька днів, доки я повернуся до Калгарі, щоб зателефонувати йому.)
Brandon
Does he remember as a child hearing stories of any family members leaving for Canada? (Чи пам’ятає він, коли в дитинстві чув історії про те, як члени сім’ї виїжджали до Канади?)
Brandon
Was his family Orthodox Christian? (Чи була його родина православною?)
I wrote to Ostap in private message because I think he didn’t see the messages here He told me that he will write you. (Написала Остапу в приватне повідомлення, бо мені здається він не бачив тут повідомлень Він мені сказав, що напише тобі
Thanks Anna, I’ve gotten together that bit of history, and I’ll be writing it down with my translator. This should be interesting. That phone number I have of his, is it his residence? We’ll have no problem calling it? (Дякую, Анно, зібравши цей шматочок історії, я запишу це разом зі своїм перекладачем. Це має бути цікаво. Номер його телефону, який я маю, це його місце проживання? У нас не буде проблем додзвонитися?)
It is his cell phone. (Це його мобільний телефон)
Anna Olekhnovych надіслала вам запрошення в Messenger.
Anna
Остап ! Доброго дня ! Як Ваші справи ?
Anna Як гарно! Мені сьогодні написав Брендон із Канади. Він каже що є Вашим родичем. Буде у квітні в Україні і хоче вас зустріти
Остап Вітаю Вас, пані Анно в Новому Році і бажаю сповнення Ваших мрій ! А я живу в двох реаліях, зимою на цьому світі, тобто в Києві, а влітку в потойбічному світі, тобто в Ялті І там, і там живу “припєваючи” на бандурі, бо така моя кобзарська доля 
Цікаво дізнатись щось про Вас. А от про Брендона я вперше дізнаюсь. Я з ним сконтактуюсь на ФБ. А на фото — я з донькою, зятем, сином, невісткою і внучатами — їх у мене ціла колекція — 11 внуків і 4 правнучата.
Остап ! Дорогий Остап ! Як же приємно Вас читати і бачити хоч і в віртуальному світі . Яка в Вас гарна родина ! Брендон побачив фільм наш і написав мені тому, що дуже бажає знайти своє українське коріння . Він питав , чи Ви щось знаєте про ваших родичів в Канаді та чи була Ваша родина православною.
Anna
Я мешкаю і працюю вже 3 роки в Парижі . Буває по різному , американські гірки , але загалом все добре . З Матьё іноді бачимось коли він тут буває, тому що він живе зараз у Бразилії , знімає там фільм про їх святі та шаманські обряди .
А Ви можете мені дати, будь ласка, свій номер телефона?
Мій мобільник в Україні: +38 098 476 27 50 . А тепер про моїх предків. Вони всі проживали в селі Котиківка, біля містечка Городенка, на Івано-Франківщині (раніше – Станіславщина), належали до греко-католицької конфесії, але до Канади не виїжджали, хоча я чув від них, що якісь віддалені наші родичі туди виїхали ще перед 1-ю світовою війною. Але будучи маленьким, я не цікавився цим і нічого не запам’ятав. Тож Брендону варто дізнатись спочатку, звідки його предки, з якої місцевості в Україні походять. Зрештою я можу й сам йому розповісти все по-українськи, а він хай зробить електронний переклад.
Дякую, пані Анно за Брендона ! У моєму рідному місті Городенці живуть 47 Кіндрачуків , а у Ялті, з моєї “вини” намножилось ще зо 2 десятки. Завдяки Вам я дізнався ще про десяток канадських Кіндрачуків — в сумі вистачить на маленьке військо !
Я дійсно радий і Вам бажаю багато радості ! ! !
Ооо , Дорогий Остапе, яка гарна новина ! Сподіваюсь , що Ваш рід буде все продовжуватись і процвітати ! Я завжди про Вас згадую , коли розповідаю про наші кримські мандри з Вінсентом. Яка була зустріч ! Які спогади , ех ! Так шо , може Ви в Канаду “махнётє” ? Через Париж ? Була б дуже рада Вас бачити ! Обіймаю міцно !
Дякую за пораду ! Я б радий, та мої 80 років блокують далекі мандрівки… Приходиться задовольнятись віртуальними мандрами на ФБ. Отже – БУДЬМО !
James Brandon
Ви друзі на Facebook Живе у Monterrey, Nuevo Leon, Mexico
Privyet Ostap. My name is Brandon Kindrachuk. My family is from Horodenka Ukraine. Me and my entire family are musicians. I truly hope this is the real Ostap Kindrachuk. I have many questions about who we are! (Привіт, Остап. Мене звати Брендон Кіндрачук. Моя родина з Городенки, Україна. Я і вся моя родина — музиканти. Я щиро сподіваюся, що це справжній Остап Кіндрачук. У мене багато питань про те, хто ми!)
о
Brandon
I will have more photos for you. I am almost certain we’re related. (У мене буде більше фотографій для вас. Я майже впевнений, що ми родичі.) Маленький хлопчик – мій прадід.
Тепер ви можете обмінюватися повідомленнями й викликами та бачити таку інформацію як статус «У мережі» й час, коли повідомлення були прочитані.
Сердечно вітаю, Brandon ! Радий знайомству з вами !
Моя дочка Олеся для себе і для свого брата Назара склала родовід : зліва – мій, а справа – моєї дружини Тамари.
Brandon
Я дуже радий зустрітися з тобою. Ти живеш у Ялті? Я чекаю, коли моя українська перекладач зателефонує тобі. Хвора, подорожує до Росії цього літа. Я з нетерпінням чекаю на музику з тобою. Мій дідусь хотів би поговорити з тобою. який час найкраще телефонувати
Остап
Я до весни буду в Києві , тут вчиться мій внук Дан. У червні він складе екзамени і ми поїдемо в Ялту. А телефонувати мені найкраще від 23-ї до 24-ї години ночі за київським часом.
Васисуалий (Василь) Kindrachuk був моїм великим дідарем, який прибув до Канади зі своєю сім’єю. Це були б ваші бабусі і дідусі! Ви знаєте, як імена ваших бабусь і дідусів? чи їхніх братів імен?
Ось я їх зараз усіх пересилаю. Кінець 19 століття. Мій прадід Білик Дмитро і прабабуся Лазорко Анна в яких народилася моя бабуся Білик Василина.
Brandon
Коли вони вперше прибули до Канади?
Остап
Я показую тих своїх предків,які завжди жили в Україні і до Канади не виїжджали. А про тих, які виїхали в Канаду ,я лише чув від своїх діда ї баби,але я тоді був дуже маленьким і на жаль нічого про них не пам’ятаю.
1914 рік.Мій дід Михайло Кіндрачук (1-й зліва)в австрійській армії.
1935 рік. Мій батько Юрій Кіндрачук в польській армії.
1936 р. Котелко Євдокія – моя мама
1936 р. Весільне фото моїх тата і мами.
1959 р. А це моє весілля з першою дружиною Лілею в моєму рідному селі Котиківка, біля міста Городенка, на Івано-Франківщині (раніше – Станіславщина).На фото – вся моя родина – Кіндрачуки, Котелки, Білики, Лазорки.
Наш син Натан Кіндрачук ,його дружина Валя ,діти ,внуки і я з ними.
А тут я з другою дружиною Тамарою і дітьми Олесею і Назаром.
о
А тут Олеся й Назар вже самі стали батьками.
Brandon
Дуже красива сім’я. Чи всі вони живуть в Україні? Що робить кожен?
У Ялту в 1956 році приїхав я ,як один-єдиний Кіндрачук , а тепер в Ялті, крім дружини , 2 сини , донька,10 внуків і 11-а внучка, 2 правнуки і 2 правнучки — і всі Кіндрачуки. Син Назар з Христиною – в Сімферополі, один внук – в Молдові , а всі інші в Ялті. Одні працюють, інші вчаться, а ще інші шукають роботу.
* * *
Вітаю, Brandon, є новина для тебе ! Я мав розмову про тебе із моїм молодшим братом Богданом, який живе в Котиківці (це окраїна м. Городенка ). Він сказав, що у телефонній книжці міста Городенки нарахував 47 №№-в телефонів з прізвищем Кіндрачук різного віку – є і старші і молоді. Я знаю ще 2-х Кіндрачуків, у яких телефонів нема. А всіх цих Крачуків,разом зі мною маємо 50 – ціла колекція. Отже якби ти захотів відвідати Городенку, то мавби можливість краще вияснити свої родові корені. Крім того в Городенці є два архіви : міський і церковний, тобто у церкві, де также могли зберегтись відомості про всіх давніх Кіндрачуків – їх дати народження і смерті, а также інша інформація . На всякий випадок подаю № мобільного телефона мого брата, може захочеш з ним скрнтактуватись. ,,,,,Богдан Кіндрачук № тел. +38 097 146 02 29,,,,
Дякую. Я з нетерпінням чекаю відкриття нашого минулого. Ви щось знаєте про нашу сім’ю, Історію? Будемо подорожувати до Криму цього літа. Ти будеш у Криму?
Вітаю ,Брендоне ! Я тобі вище виклав усе ,що знаю з історії моєї сім”ї, а історія твоєї сім”Ї мені зовсім невідома. Я і про тебе нічого не знаю. Скільки тобі років ? Ким ти працюєш ? Якщо ти Kindrachuk Brandon, то хто тоді James Brandon ?
А тепер скажу про себе. В молодості я був моряком Ялтинського морського порту. З 1993 року я пішов на пенсію і з того часу мандрую з бандурою — грав у Стамбулі , у Греції , Сербії ,Боснії, Хорватії, Молдові, Грузії, Москві, Польщі, Німеччині, в багатьох містах України,. Тепер я дуже старий ,мені 80 років. Я кожної зими граю у Києві, бо тут вчиться мій внук Дан.А в червні я повертаюсь додому в Крим в Ялту і граю там все літо до осені. А у вересні знов вертаюсь в Київ.
Привіт вибачте за пізню відповідь. Я працюю дуже довго годинами на півночі Канади. так, мене звати Брендон Кіндрачук я використовую Джеймса Брендона для Facebook. У мене є двоє синів. Нещодавно я почав приймати їх до Української Православної Церкви в центрі Калгарі. Ваша сім’я виглядає неймовірно, і Ялта виглядає красиво. Коли я їду цього року в Україну та Росію, буде дивним, як побачити, звідки прийшла моя родина. Мої матері-родина – з красної Росії.
Вітаю ! Я радий знайомству з тобою, Брендоне ! Думаю тобі так же, як і мені — цікаво дізнатись , про існування таких “екзотичних” однофамільців , а може й далеких родичів, як ми з тобою . Але навіть якщо ми і не маємо спільних родових коренів, це не міняє мого щиросердечного стосунку до тебе і твоєї родини. Мені залишається подякувати Анні Олехнович за її сприяння нашому приємному знакомству.
* * *
Привіт Остап. Як справи? Я отримую мою подорож для України та Росії цього літа. Мені було цікаво. яка історія нашої сім’ї? що ми? Ви знайомі з нашими племінними коріннями? Чи був родинним козаком? Чи були ми польськими? Чи ми завжди були українцями з найдавніших часів Київської Русі? Я люблю чути ваше розуміння нашої історії.
Дорогий Брендоне , привіт ! Я довго був занятий проблемами моїх внуків і тепер знову можу спілкуватись з тобою. Отже тебе цікавить історія родини Кіндрачуків , якщо я правильно зрозумів. Так от, історія роду Кіндрачуків є частиною історії міста Городенки від часів Київської Русі і вони завжди були українцями.
На жаль про тих Кіндрачуків, які емігрували в Канаду і Аргентину мені нічого не відомо. А про моїх родичів, які завжди залишались в Городенці і на її сільській окраїні ,яка називається Котиківка я тобі вже повідомив.
Brandon
Наша родина приїхала до Канади і отримала найважчі землі в країні. Українці дуже погано спілкувалися англійською та французькою мовами. Ми побудували наші перші будинки з бруду і пережили дуже холодну зиму. Ми сьогодні дуже пишаємося нашим внеском у канадське суспільство та спадщину. Це дивно, тому що мій великий дід завжди говорив, що вони спочатку були з Росією і були музикантами для царя. Може це був фольклор для дітей
Вони побудували багато православних церков і були дуже близькі до росіян, оскільки вони були єдиним православним тут.
Brandon
Захоплююче. Отже, ми були людьми першої країни Київської Русі. дуже цікаво. Як твій онук? він нормально? ваша родина в Ялті?
Так ! Один внук зі мною в Києві , а інші в Ялті.
Брендоне ! Ти пишеш, що твої перші родичі Кіндрачуки були близькі до росіян. і що вони з Городенки. Але в Городенці ніколи не було ні росіян ні православних церков . То вони що ,приїхали в Канаду з Росії. чи може з Східної України, яка була під владою Росії ?
Так, я знаю його заплутаність, так їхнє ім’я було Kindrachuk, і вони були православними. Вони навіть будували православні церкви.
Holy Trinity Orthodox Church, Cudworth – World Orthodox Directory
Церква в Cudworth Саскачевані була побудована ними.
А ще , я продивлявся твою сторінку на FB , дуже було цікаво — ми з тобою як люди з двох далеких планет — два різні світи . Там я бачив імена : Chelsea Kindrachuk/ Glenn Kindrachuk/ Margaret Ann Kindrachuk — хто вони , твоя родина ? A Monika De Leon Herrere — це твоя дружина , вона латино-американка ?
Brandon
о
Так моя дружина мексиканка. І всі Кіндрачуки – моя родина. Челсі Kindrachuk це моя сестра.
Передай мій сердечний привіт твоїм рідним і твоїй Моніці ! Скажи їм ,що в Городенці живуть 50 родин Кіндрачуків ,у Ялті — 20 Кіндрачуків, і в Канаді напевне більше 10 , отже маємо маленьку армію Кіндрачуків !
Brandon
Я скажу їм Оstаp, спасибі. Так, зараз у Канаді більше 100 нас. Скажи своїй родині моє тепле привітання. Я з нетерпінням чекаю зустрічі з вами та вашою сім’єю на моєму паломництві до України та Росії цього літа.
Остап
Але тобі треба психологічно приготуватись , бо у нас тут інша планета. Твої романтичні сподівання можуть бути зіпсовані бюрократичними бар’єрами, кримінальними ситуаціями , бідністю багатьох людей. Бажаю тобі не розчаруватись , а отримати лише позитивні емоції !
Остап, мій старий друг як ти? Я читав ваш коментар. Так, це хороша порада. Я люблю свій родовід, але я повинен усвідомити, що Україна сьогодні, на жаль, не та Україна. Остап ти сказав щось раніше. Ви сказали, що в Городенці ніколи не було росіян. Чи існують православні церкви в Городенці? Православні люди? Що ви пам’ятаєте про WW2? У вас повинен бути веб-сайт, де ви можете написати свою історію.
Вітаю, Брендоне ! Я спочатку тобі скажу про Городенку , яка має 4 сільські пригороди. тобто окраїни: Монкут, Родниківка, Галузівка і Котиківка. Я народився на Котиківці — тобто на північній окраїні Городенки. Між Котиківкою і центром Городенки протікає річка Ямгора в зеленій лісистій долині. Там є свій уряд ,яким керує свій мер — Іван Вережак, ми з ним друзі на FB. У нього в родині живе вчителька англійської мови ,яка приїхала з USA. Якщо б ти захотів мати з нею контакт , то я попрошу її про це , і тоді від неї ти зможеш мати більше інформації ,ніж ві мене. Сам мер Іван Вережак так же розмовляє англійською мовою. Його логотип на FB — Іван Вережак.
Brandon
Я дуже вдячний, спасибі, Остап. Мені важко зрозуміти, чому моя сім’я була православною. Вся історія західної України – католики. Це виглядає дивно. Так яке ваше улюблене місце в Україні? Де ти любиш подорожувати? Я говорю серйозно! Я хочу, щоб ти записав для мене свою історію життя. коли у вас є час
А тепер про церкви. В Городенці є одна православна церква, побудована при Радянському Союзі, є дві греко-католицькі церкви і один католицький костел, побудований під-час польської окупації. Майже всі українці в Городенці були греко-католиками., але радянська, тобто російська влада примусила всіх стати православними. На початку 1990-х років, коли Україна стала окремою державою ,в Городенці люди знову повернулися в греко-католиків — це такі самі православні ,як і всі інші православні, але вони є під юрисдикцією Папи Римського ,а православні України розділені — більша половина належить Київському Патріарху ,а менша — Московському патріархові.
Привіт Остап, мій старий брат. Я хотів задавати вам кілька запитань. Я хочу знати історію Городенки. історія Городенки у ваших словах. Ви пам’ятаєте, що говорили про єврейський народ в Городенці? Як ваша сім’я вижила через війну? Що це за життя в Радянському Союзі? Будь ласка
пишіть так, як хочеш Остап.
Остап
Радий вітати тебе ,дорогий Джеймсе ! Я відповім трохи пізніше ! А поки-що висилаю тобі PDF- копію газети “КРАЙ” № 14 із Городенки. Тут є моє інтервю, Ти прочитай і узнаєш багато нового про Городенку і про мене.
Nome-14-.pdf 7,47 Мб
Дякую Остап. я з нетерпінням чекаю цього. Як йдуть справи? де ти зараз перебуваєш?
Я в Києві разом з моїм внуком Даном .Він вчиться тут в школі, а я фінансую його життєдіяльність. Скоро екзамени , а потім поїдемо додому в Ялту.
* * *
Brandon
Як ти, Остап? Ти в Криму?
Я планую поїздку до України та Росії в січні. Я сподіваюсь відвідати вас у рідному Криму
Вітаю ,дорогий Брендоне ! Я провів у Ялті, в колі моєї великої родини майже 2 місяці , Але вже пакую валізи знову до Києва разом з моїм внуком-студентом. Я з тобою буду спілкуватись з великим задоволенням коли приїду в Київ. Там, у Києві я знову планую бути всю зиму аж до літа 2019 року. До зустрічі !
Я сподіваюся, що в Ялті ви мали прекрасне літо з вашою сім’єю. Я люблю бачити Крим. У нас найгірше літо в історії лісових пожеж тут у Західній Канаді. Здійсніть безпечну поїздку до Києва. Не забувайте писати та надсилати фотографії, а якщо є щось, що я можу зробити для вас і вашого внука, то не соромтеся запитати.
ОК ! Дякую ! З Києва напишу про все ,що тебе цікавить.
Моє сердечне вітання тобі, дорогий Брендоне ! Я вже місяць живу в Києві , і згадую Ялту і свою рідню…
Згадую море , що набігає на берег Ялти… А так же вогонь, який бушував у горах біля Ялти (11.08.2018.) —
Згадую свою дружину Тамару… Свого старшого сина Натана, який возив мене на мопеді… А так же його синів — моїх внуків: Івана ,Натана-молодшого, Іллю…
Згадую доньку Олесю, яка разом з своїм чоловіком Сергієм любить літати над Ялтою на параплані , а так же їх доньку — мою внучку Маринку… А так же внуків Сашка і Дана…
А ще згадую молодшого сина Назара з дружиною Христиною і моїм внуком Натаном-третім і всіх-всіх-всіх інших дорогих родичів…
І ось я тепер в Києві серед своїх київських друзів
28.09.18, 03:56
Остап
Мій внук Данко вже місяць вчиться в університеті . В нього все О’КЕЙ ! А я тепер можу спілкуватись з моїм “інопланетним братом” Брендоном (це – жарт). Ми з тобою дружимо на facebook з січня 2018-го року. Я продивився ще раз наше листування і з наступного разу буду відповідати на ті твої запитання, на котрі не встиг відповідати раніше. А поки-що — привіт твоїй сім’ї. Буду радий ,Брендоне, дізнатись про твою сім”ю і про всі твої справи !
Привіт , Брендоне ! Ти багато разів питав мене про Городенку, про її історію,про родові корені Кіндрачуків. Я мало знаю про це. Але в мене в Городенці на Котиківці є друг Іван Романюк, він — історик краєзнавець , енциклопедист. Він знає про Городенку і про всіх її людей більше, ніж всі інші. В молоді роки він був духовним лідером Городенківщини
Тепер він дуже старий — на 12 років старший від мене, але багато пише про історію Городенки , історію двох північних частин Городенки — Котиківки і Галузівки, з яких походить увесь величезний рід Кіндрачуків — твоїх і моїх предків. Ось одна з його книжок про людей Городенки з фотографією цього міста.
В 1990-х роках цей Іван Романюк зав’язав контакт з об’єднанням діаспори “Городенщина” в Канаді і USA, яке ще в 1978 році у Вінніпегу надрукувало книжку з історії Городенки і городенківської діаспори в Північній Америці ,з такою самою назвою – “Городенщина”. Після цього І. Романюк об’єднав працю редакції американської діаспори з редакцією в самій Городенці і спільно надрукували дуже великий 2-й том “Городенщини” в 2002 році.
На початку цієї книги є мапа Городенківщини з усіма селами і рікою Дністер. Є на ній і село Котиківка, як частина Городенки. Саме на Котиківці з”явились перші корені всіх Кіндрачуків — і Брендона і Остапа
А наступного разу я покажу тобі сторінки з книги І. Романюка “Котиківка” про тих Кіндрачуків, які живуть у Городенці й на Котиківці, і в Україні і про тих , які першими поїхали до Америки.
30.09.18, 01:08
Я знову вітаю тебе .Брендоне ! Твій батько зі мною вступив у контакт і я знаю про твою тимчасову перерву в спілкуванні зі мною. No problem ! Я продовжую тебе інформувати про нашу з тобою пра-батьківщину !
Ось сторінка з книги “Котиківка”. Такий вигляд мала Городенка за часів Київської Русі. Це була невелика дерев”яна фортеця ,яка називалась давнім словом “город” ,що означало — огорожа. Вона знаходилась в урочищі Галузівка, у східній частині Котиківки. А навколо фортеці в хатах жили жили наші з тобою предки – древні українці-русичі. —
В 13 столітті Київську Русь зруйнували татаро-монгольські орди хана Батия і нашу землю захопила Польща, яка намагалась зробити українців кріпаками(рабами. Ті, хто не хотів бути кріпаком, ставав козаком і воював проти поляків…
Багато людей з Городенки і Котиківки кликали козаків на допомогу і самі ставали козаками. В їх честь при в’їзді з Городенки до Котиківки побудована каплиця з меморіальною дошкою. Ось сторінка про козаків і про каплицю.
Ще раз привіт тобі Брендоне ! Вчора 30.09.2018 р. я довго спілкувався з твоїм батьком і одночасно писав тобі “лекцію” про історію нашого роду Кіндрачуків з книжки Івана Романюка “Котиківка”. В книзі є відомості про всіх Кіндрачуків, які воюали під-час світової війни, про тих ,хто загинув у сталінських тюрмах ,а также про тих. хто живе тепер.
Серед живих Кіндрачуків я несподівано знайшов 2 сторінки про … себе й мою родину.
Таким я був 30 років назад…
Але тобі напевне будуть цікавіші сторінки про тих Кіндрачуків, які першими виїхали з Горденки і Котиківки до Канади. Ось ці сторінки…
Ці сторінки про канадських Кіндрачуків написав по просьбі І. Миронюка — Мирослав Кіндрачук, який вів переписку з своїми канадськими родичами.
01.10.18, 03:17
А тепер буду ждати на твою реакцію від моєї “лекції”. Надіюсь що ти прочитаєш все , що я написав. А я прошу тебе написати як зовуть твоїх синочків і як зветься твій батько. На прощання ще посилаю тобі козацьку колискову пісеньку для твоїх синів. Цю пісеньку в Україні співають маленьким дітям перед сном ,щоб їм снились гарні сни про козаків (я переслав йому відео)
Привіт, Остап. дякую за цю інформацію. Я люблю цю історію. це дивовижно. Чи можу я придбати ці книги ? Я хотів би мати книги історії тут у Канаді. Чи друкуються англійською мовою, щоб я міг показати всій сім’ї?
Brandon
У чому твоя історія Остап? Що було в Радянській Червоній Армії? Як думаєш про росіян і Крим? Я бачив документальний фільм про Крим. Вони показали, що там дуже поширена російська мова. Але я згадав козаків. Про напади татар на вільних українців і московських людей, які були рабами в Кафі. Думаю, в Криму є чудова історія українців.
Brandon
Я хотів би приєднатися до вас наступного літа на вашому паломництві до Ялти. я хочу зробити документальний фільм про вас і про ваше паломництво. Я вже спілкувався з університетом мистецтв тут, в Калгарі. Я можу зробити цей документальний фільм відносно дешевим.
Я відчуваю, що у вас є історія, щоб її розповісти світові, Остап. А також для Кіндрачуків, щоб побачили їхню історію. Ми могли б відслідковувати історичні місця після поїздки
І знов щиро вітаю тебе ,Брендоне ! Я спочатку хочу відповісти на твої запитання від 12.05.2018. !
1). Про євреїв. В довоєнний період, коли Городенка була під польською окупацією, в Городенці було багато євреїв, навіть більше ,ніж поляків. Вони займались торгівлею і дрібним ремеслом. В українців було своє життя, звязане з сільським господарством. Поляки вели політику колонізації України, намагались витіснити українців за океан, в Америку, Канаду, Аргентину, а на їх місце поселити польських колоністів. А євреї завжди ставали на сторону влади і тому помагали полякам проти українців. А коли почалась війна і Україну окупували німці Гітлера , вони влаштували євреям геноцид. Але частина євреїв врятувалась на Буковині ,в Чернівцях — там була румунська окупація. В Городенці залишився лише єврейський цвинтар.
2). Крім поляків, німців і румунів Українські землі ще окупували Угорщина і Радянськй Союз . В українців не вистачило сил боротись з усіма окупантами. Зрештою всіх окупантів потіснив Радянський Союз ,якому помагали американці і європейські союзники.
Дякую Остап. ця інформація є дуже цінною. Ти знаєш про Кіндрачука, який був східним православним? вони поїхали до Росії після Другої світової війни?
Я також хотів би почути про ваш досвід в радянській Червоній Армії
І ось , коли радянські війська зайняли Городенку і всю Західну Україну, тоді мого батька Юрія разом з іншими чоловіками в Городенці мобілізували в Червону армію і послали під Кенізберґ в Прибалтиці добивати німців. Їх ненавчених військової справи посилали під німецькі кулемети. Дуже багато українців, а в їх числі і Кіндрачуків, загинуло. Про це также написано в книжці Івана Романюка “Котиківка” (стор. 117)
Активних українців Городенки , серед яких так же були Кіндрачуки, розстрілювали і саджали в тюрми і поляки, і мадяри і радянська влада. (стор. 89)
А коли мій батько вернувся з війни живим , у нього і в усіх інших селян забрали всі засоби праці ( коней, плуги, землю) і примусили працювати в колгоспі за мізерну плату, щоб лише не померти з голоду. І все-таки в 1947 році я ,моя родина і всі селяни зазнали великого голоду, який забрав життя у багатьох наших людей. Я тоді їв “кашу” з різних бур’янів і був худий, як скелетик
Мені тут = 6 років
Brandon
ти виглядаєш дуже сильним хлопчиком
Привіт ! Я продовжую відповідати на твоє питання №3 від 12.05.2918. про життя в Радянському Союзі. Як я вже писав, тих селян на Західній Україні і в Городенці, які були біднішими, примусили працювати в колгоспах. А багатих, які наймали робітників для праці в своїх господарствах, об’явили куркулями (експлуататорами) і депортували до Сибіру. Активістів, які критикували радянську владу ,об’являли “буржуазними націоналістами” і вивозили в сибірські концтабори (ГУЛАГ), звідки мало хто повертався живий. Всім дозволялось тільки хвалити Сталіна, а так же комуністичну партію Радянського Союзу. А ще дозволялось мовчати і добре працювати майже задармо. Я вчився у 5 класі школи міста Городенки , коли на екрані нашого кінотеатру був показаний кіносеріал про Тарзана в африканських джунглях. Цей вихованець і “король” звірів зачарував мене і всіх глядачів, як зразок абсолютно вільної людини. Я ходив дивитись на кожний фільм про Тарзана по 12 разів
! Я уявив себе на місці Тарзана, такого маленького, як я сам і нарисував про це картину . Вона збереглась до тепер.
Скажи мені все, що ти пам’ятаєш Остап
Кожного разу, коли ти хочеш писати, ти пишеш мені.
Чи можете ви перевернути це повідомлення на моєму публічному сайті Facebook, щоб всі побачили це?
Я “юзер-недоучка” і тому не зможу
Я вдень виступав перед кримськими українцями в Києві і втомився ! В Києві уже 03 година ночі . Піду спати, а завтра, ще тобі напишу !
Доброї ночі Остап. дякую за історію
Russian authorities search for possible accomplice of student killer in Crimea attack (Російська влада розшукує можливого співучасника вбивці студентів у теракті у Криму)
Так , моя сім”я в Криму ! Всі шоковані трагедією і мають великий жаль , що загинули невинні діти !
А тепер, Брендоне, я знову з задоволенням продовжу тобі писати про Тарзана — це для мене тоді було дуже важливо !
Зачарований голлівудськими джунґлями, я вважав їх земним раєм, у порівнянні з моїм життям у Радянському Союзі.
В школі я дуже любив історію і географію. Був активним членом географічного гуртка і з нашим учителем географії бував на туристичних екскурсіях. В 1952 році брав участь в екскурсії по горах Карпатах. — На фото зліва – я і наш учитель.
Від гуцулів – це мешканці Карпат – ми дізнались про таємні стежки , якими гуцули-контрабандисти ходять в Румунію торгувати на базарах, обминаючи кордонний контроль. Я умовив ще 2 учнів ,щоб вони після закінчення екскурсії , втекли разом зі мною тими тайними стежками через Румунію – в південну Європу , а дальше — в Африку , в джунґлі , і там подібно до Тарзана жити вільним життям без радянських законів !
Ми довго йшли по горах до границі. Ми любувались нашими Карпатами…
Наші гори такі прекрасні і весною, і осінню, і вночі
Ми глянули на величну панораму наших гір. Потім подивились самі на себе. Розсміялися і сказали — не будемо міняти нашу рідну землю на чужу , хоча вона й вільна. А від Тарзана будемо вчитися обережності і наполегливості, щоб вижити в радянських “джунглях”. Ну а якщо захочеться полазити по деревах ,то їх вистачає і в Городенці.
Після закінчення школи, я хотів стати льотчиком , але мені сказали , що з Західної України , де довго воювали бандерівські повстанці проти Радянського Союзу, вчитись на льотчика заборонено.
І я вивчився на тракториста-комбайнера і виїхав у Казахстан разом з багатьма українцями. Там 2 роки я орав, сіяв, збирав урожаї…
А зимою я обморозився і поїхав у Крим на лікування і там залишився назавжди.
Почав працювати матросом в Ялтинському морському порту…
Закінчив курси і став шкіпером (капітаном) маленького пасажирського катера “Іволга” .
Полюбив парусний спорт, полюбив море. І знову став мріяти про далекі, вільні країни. Але раптом зустрів ялтинську гречанку Лілію і ….. знову передумав їхати в далекі вільні краї. Вона стала моєю першою дружиною і я був щасливий .
Я все життя любив читати і в Ялті зібрав свою домашню бібліотеку
Пізніше я пробував писати статті в газети. Писав на російській мові , бо в Криму друкувалась лише російська преса. Моя перша газетна публікація — про мою домашню бібліотеку…
Школи в Криму так же, як і преса , дозволялись тільки російські і діти українців були приречені на русифікацію. Про історію українців Криму ніхто не знав, бо їх вважали малоросами, тобто етнічним відгалуженням росіян. І я почав писати про внесок українців в історію Криму. — всього написав майже 50 статей.
* * *
Одночасно зі мною в Ялті поселився маестро-бандурист Олексій Нирко, який був звільнений з тюрми. При Сталінові Нирко був покараний на 25 років тюрми за те, що співав на бандурі про козацького гетьмана Мазепу, який воював проти Російської імперії. Я познайомився з цим маестро, який в Ялті організував аматорську капелу бандуристів. Ось фото цієї капели , в якій я навчився грати і співати на бандурі.
В моїй домашній бібліотеці з”явились книги з нотами і піснями для бандури. Але не всі пісні дозволялось виконувати публічно, бо тоді можна було потрапити в тюрму , як це вже було з маестро ! І ми на концертах мусили співати лише про кохання і “щасливе життя” в Радянському союзі
Згодом я став солістом Ялтинської капели бандуристів .А ще виступав перед своїми колегами-моряками в ялтинському порту.
Потім я захотів стати капітаном солідного корабля і почав учитись в морехідному закладі міста Батумі. Там я вивчав навігацію , лоцію, морську астрономію і інші морські науки.
А ще я в Батумі я грав на бандурі для своїх студентів і вчителів — Грузини люблять українську поетесу Лесю Українку і в Батумі поставили її пам’ятник. Там ми фотографувались .
Якраз в той час в Ялті з’явились 7 крилатих кораблів ,названих “КОМЕТАМИ”. І я разом з своєю бандурою став капітаном на одній з таких “КОМЕТ”.
Я написав у газеті “Моряк” статтю про роль козацьких бандур в історії мореплавання на Чорному морі.
Це був апофеоз мого життя !
В цей час у мене вже була друга дружина Тамара , яка народила мені дочку Олесю і сина Назара. А від першої Лілії залишився син Натан.(Ми з ним на фото зліва).
о
Довга-довга-довга ніч, яка мала назву — Радянський Союз , в якій перебувала Україна до 1991 року, закінчилась. Більше 90% українців , в тому числі 51% мешканців Криму, на референдумі проголосували за незалежність України.
Одночасно з проголошенням нової вільної держави Україна, я вийшов на пенсію і присвятив своє подальше життя грі на бандурі. Мене прийняли до Національної Спілки Кобзарів України.
о
Крім того мене прийняли в організацію Українського козацтва .Я грав і співав під акомпанемент бандури у різних містах Криму і України і насолоджувався козацькою розкіш-волею.
Багато разів виступав у Польських містах. На міжнародному фестивалі BUSKER BUS.
о
У Гданську я познайомився з канадським українцем Норбертом , який нарисував мій фантастичний портрет.
Один раз у Гданську я був з сином Назаром і сфотографувався з польським “піратом”. Виступав у німецькому Дрездені.
Тепер мене ніхто не контролював ,ніхто не утискав мене за любов до рідної української мови, ніхто не погрожував тюрмою за “недозволені” пісні.і мій репертуар бандуриста збільшився до 200 пісень.
В моїх піснях були сюжети з найдавнішої історії України.
Я співав своїм і чужим дітям про подвиги українських козаків
І для них це був чарівний приклад для наслідування.
о
Усім цим захопились син Назар і донька Олеся.
Потім внуки Сашко і Данко.
Всіх нас зачарував козацький ідеал свободи , яким були наповнені мої пісні.
А ще я був учасником фестивалю до 500 років Запорізького козацтва на дніпровому острові Хортиця , де колись була Запорізька Січ.(фото справа).
Брендоне ! Ти раніше просив написати тобі мою біографію. Оце все, що я тобі пишу — це і є моя біографія в піснях. Бо бандура і мої пісні — це мій спосіб життя .
Я моряк і козак, і бандурист, а тому в мене є пісні про морські походи козаків з бандурами. І про це я писав у статті “Море і бандура”.
Є пісня про війни козаків на Чорному морі, як козаки гетьмана Петра Сагайдачного на маленьких кораблях-чайках 22.07.1616 року розгромили турецькі кораблі в кримському порту Кафа, взяли штурмом місто і визволили тисячі українських полонених.
Всі вони щасливо повернулись додому в Україну .
А одного разу у великому штормі біля Ялти козацька чайка (човен) зазнала катастрофи, але козаки врятувались і залишились жити в Ялті. Про це я не тільки співаю, але й написав у кримській газеті.
А ще я люблю співати про кубанських козаків і завжди виступаю з бандурою в їхньому козацькому костюмі ,який вони мені подарували. Раніше кубанські козаки дуже любили грати на бандурі.
Але коли англійські війска після війни допомогли Сталіну в його репресіях проти козаків — бандура на Кубані замовкла.
Остап, я можу задавати питання? і я не маю на увазі будь-яку неповагу. але коли я казав вам, мій дідо і баба були східними православними. ти сказав мені, що в Городенці ніколи не було східних православних. Ви знаєте, що більшість українців, які прибули до Канади з Буковини та Городенки, були православними? Але моє серйозне питання зараз! Ви маєте чудову вдячність за історію. Ви пристрасно читаєте історію. Тарас Шевченко був проти Союзу з Папою. Моя сім’я сказала, що те, що католики робили нам, було жахливо. Чому ти католик?
Ніякої неповаги. Це просто я відчуваю, що історія моїх сімей була переписана католиками. Те, що моя сім’я сказала нам, була наша історія і вона сильно відрізняється від того, що сьогодні говорять жителі Західної України.
chy bula moya sim’ya zaplutana? YA prosto ne rozumiyu istoriyu nalezhnym chynom.
Lol вибачте. Моя сім’я неправильна? Я правильно не розумію історію
У Волинській , Рівненській, Чернівецькій і Закарпатській областях дійсно більшість віруючих є православні .А в Івано-франківській ,Тернопісьській і Львівській областях більшість — греко-католики.
Греко-католики — це НЕ КАТОЛИКИ . Вони мають православне богослужіння , але погодились підпорядкуватись папі римському, щоб зберегти свою українську ідентичність , свою українську мову. Бо поляки-католики з однієї сторони , а роіяни-православні з другої сторони проводили жорстоку політику денаціоналізації — ополячування і русифікацію українців. Тому там, де є греко-католицька конфесія , там найвищий рівень українського патріотизму і національних традицій . І я ще раз повторюю, що українці-грекокатолики , НЕ Є КАТОЛИКАМИ. Я одинаково буваю на богослужіннях і православних і греко-католиків — ці богослужіння ІДЕНТИЧНІ.
Так це правда. деякі з моїх сімей також були грецькими православними. але як тільки вони потрапили до Канади, вони почали бути східними православними. Не знаю. Я відчуваю, що історія як з боку українців, так і з росіян – це переважно брехня, і так важко знайти правду.
Так. це теж дуже вірно. Деяка історія Канади, багато українців пішли до Російської Православної Церкви після того, як вони побули в Канаді, тому що вони відчували, що Канада намагається латинувати свою церкву, і з релігійною свободою в Канаді вони знову обрали православ’я. Я відчуваю, що наші люди були бруталізовані сотні років. Я розумію, чому українці ненавиділи царів, але вони були німецькими. Я розумію, чому українці ненавиділи більшовиків, але вони були переважно єврейськими і складалися з усіх народів. Але те, що я не можу зрозуміти, читаючи так багато цієї історії. Чому вони ненавидять російську культуру? Тому що тут, в Канаді, росіяни та українці мали дуже схожу культуру, релігію та мову? Що там відбулося?
А от в сучасній Україні є два православних патріархати — Київський , де богослужіння ведуть українською мовою і заохочуються українські традиції. І є московський патріархат , де богослужіння — російською мовою, а українські традиції вважаються єрессю. Це стало причиною, що більшість українських православних тепер хочуть отримати томос від Константинопольського патріарха і бути українською об’єднаною автокефальною православною церквою. Причина та сама, що змусила західних українців стати греко-католиками, тобто врятувати українців від русифікації.
“Проект Украина”. Фильм Андрея Медведева
Ти можеш подивитись цей фільм Остап? Це змушує мене дуже розлютитись до всього польського і католицького. У документальному фільмі кажуть, що грецькі католики були під величезним тиском з боку єзуїтів та польських, які зарізали східні православні. Це дуже вагомий аргумент. Це правда взагалі?
Брендоне ! Немає спільної правди для всіх людей. Наприклад є “єврейська правда” — вона виглядає так, що від усіх goj (тобто не євреїв) євреї повинні мати прибуток. “Польська правда” така ,що українці є неправильними поляками і їх треба або ополячити, або знищити , або вигнати за океан. “Російська правда” твердить, що українці є неправильні росіяни і їх треба русифікувати, або “перевиховати” в сибірських тюрмах , або ліквідувати. Є 200 різних народів і 200 різних “правд”, які “аргументуються” або силою зброї, або силою грошей , або силою ненависті , яку сіють з допомогою ідеологічних фейків, як ось цей фільм. Для неправдивої інформації залучають талановитих журналістів.
Ти дуже мудрий Остап. і я довіряю вашій думці про цю історію. Її російська правда найбільш справжня для мене. Більшовизм, я відчуваю, знищив ці народи. кожен хоче помсти за те, що трапилося з їхніми сім’ями. Я дуже розгніваний на те, як Польща Німеччина, а зараз Америка використовує українців для власної політичної діяльності
Я теж відчуваю, що я повинен щось робити. Мені пощастило, що моя доля привела мене до Канади. але я не можу допомогти, але бачу своє обличчя у російських та українських людей, як вони страждають.
Наприклад, я бачив ,як люди на київському Майдані щиро жертвували життям і йшли на смерть , щоб звільнити Україну від президента-бандита Януковича. А потім бачив, як у телевізорі талановиті репортери “аргументовано” зображали загиблих героїв “лютими українськими фашистами”. Я ще тобі не згадав вище про УКРАЇНСЬКУ ПРАВДУ ,в якій українці протягом всієї своєї історії платять міліонними людськими жертвами за ПРАВО ЖИТИ НА СВОЇЙ, БОГОМ ДАНІЙ ЗЕМЛІ. Якщо тебе цікавить ця УКРАЇНСЬКА ПРАВДА , то шукай її не у ворогів України , а серед українських авторів.
Так я уважний. Будь ласка, продовжуй.
Наприклад я сьогодні прочитав тврї думки на factbook про нібито польське походження слова Україна . Це слово відоме в наших древніх літописах з 1187 року. Ось як про слово “Україна” пише українська вікіпедія —– Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»:[10] « ѡ нем же Ѹкраина много постона.[2] » У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя):[10] « И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емѹ ко Ѹкраинѣ Галичькои.[2] » У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну»:[11] « и приӕ Берестии . и Ѹгровескъ . и Верещинъ . и Ст҃олпъ Комовъ . и всю Ѹкраинѹ .[12]
Канадський історик Орест Субтельний висловив чіткішу думку з цього приводу: «Слово „Україна“ вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.»
Дивовижний Остап. Де сьогодні є київські літописи?
Брендоне ! Нові перевидання цього і інших давньоруських літописів, а так же козацьких літописів продаються в книжкових магазинах України. Вони доступні в інтернеті. Вони є в моїй домашній бібліотеці.
Вінніпег, Канада має дуже велике населення України. коли президент України Віктор Ющенко прибув до Вінніпегу, ніякого англійського не було потрібно.
Я хотів би прочитати ці літописи. Чи були ці хроніки вкрадені Іваном страшним?
Ось тут , Брендоне , вся українська правдива історія і сьогодення України . Проблема тут лише одна — потрібно знати українську мову. izbornyk.org.ua litopys.kiev.ua
Привіт, Брендоне ! Напиши мені , чи ти вже добре орієнтуєшся на сайті ,який я тобі подав ? Як бачиш — під назвою “ІЗБОРНИК” є зміст цього сайту:. ‹ ЛІТОПИСИ, ІСТОРІЯ, МОВОЗНАВСТВО, ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО, ПОЛІТОЛОГІЯ, СЛОВО О ПОЛКУ, ЛЕКСИКОНИ ›
Якщо курсором клікнеш на слово “ЛІТОПИСИ” , то отримаєш біля 70 літописів. Деякі з них — написані різними монахами в різних варіантах. Деякі подані оригінальною ,давньою мовою, але там-же дані переклади на сучасну українську мову. Вибирай любий текст і включай переклад на англійську мову.
Дякую Остап. Це займе час для мене, щоб зрозуміти це все. Де ці оригінальні літописи? Вони в музеї?
Остап
Так, оригінали всі в музеях Росії , України , Польщі , а деякі навіть українська діаспора завезла до Америки.
Мені особисто подобаються не лише найдавніші літоописи “Повість минулих літ” , “Київський літопис” і “Галицько-волинський літопис” , а ще більше подобаються козацькі літописи “Літопис Самовидця” , “Літопис Самійла Величка” , “Історія Русів”. і інші……
Але ще цікавіша для мене фундаментальна і дуже популярна серед українців праця академіка Михайла Грушевського “Історія України-Русі в 10 томах. Вона під № 1 міститься на цьому самому сайті “ІЗБОРНИК” у розділі ” ІСТОРІЯ “
А коли вже вибереш для себе якийсь текст і прочитаєш першу сторінку , то клікни на слово “наступна” — і так роби після кожної сторінки. А якщо треба повернутись на попередню сторінку , то клікни на слово “попередня”. Ці слова є на початку і на кінці кожної сторінки.
Для написання 10-томної ” Історії України-Русі” Грушевський використав усі літописи і безліч документів з архівів України ,Польщі ,Росії , Туреччини.
* * *
Дорогий Брендоне ! Бажаю, щоб Новий Рік доставив тобі і твоєму сімейству якнайбільше причин для оптимізму ! Бажаю успіхів і процвітання дереву великого роду Кіндрачуків, що його корені — в Городенці. а гілки — на різних континентах !
Електронне листування з моїм канадським родичем-однофамільцем Брендоном в 2019-2020 роках протікало в’яло, при чому відчувалось, що він втратив своє попереднє бажання їхати в Україну. Це його бажання несподівано ожило ближче до кінця 2020 року, і в розпал карантинних обмежень, зв’язаних з пандемією covid-19.
Разом з внучкою Маринкою вітаю тебе і твою родину зі святом Козацької Покрови! (кадр з відео)
Привіт мій давній друже. Я приїжджаю в Україну цієї весни. Моя дівчина росіянка, і ми намагалися отримати російську візу. Це неможливо. Сподіваюсь, ви не в Криму. Де ти будеш цього весняного Остапа? Я поїду туди назустріч тобі.
Щиро вітаю тебе, дорогий Брендоне! Я дуже радий отримати вісточку від тебе! Але моя відповідь для тебе можливо не буде такою ж радісною
… Наприкінці березня цього року, коли я був у Києві, там ввели повний карантин через covid-19 і я змушений був поїхати додому в Ялту. У Криму так же були запроваджені карантинні обмеження. Літом у Ялті карантин був зменшений і я виступав з бандурою на вулиці — це видно на відео з внучкою Маринкою. Але на кордоні Криму і України і літом і тепер зимою карантинні обмеження дуже суворі. Мої два внуки — один вчиться в Молдові, а другий в Києві, не можуть приїхати в Ялту до своєї родини на канікули, а мені дозволено виїхати з Криму тільки один раз, і я боюсь, що потім не зможу вернутись додому. Крім того я не бачив у Ялті ні одного іноземця протягом усього 2020 року. І мені не відомо, скільки часу ця карантинна ситуація продовжиться????
Остап
А тепер — про тебе. Ти раніше писав, що твоя дружина — мексіканка, і що в тебе народився третій син. Напиши, як почувається твоя сім”я. А ще, я не знаю, як звати твоїх трьох синів — мені цікаво. А ще ти написав, про СВОЮ ДІВЧИНУ росіянку — хто вона для тебе? Передай їм усім моє сердечне вітання!
Так мій дорогий друже Остап. у мене двоє синів Домінік і Ніколас і дочка Софія. Росіянка – моя подруга вже двадцять років. Я сказав їй, що хочу побачити Україну і побачити вас у Криму. Моя дружина Моніка з Мексики. Мені подобається ти, коли я відчував прекрасну погоду, я хотів залишитися. (? – О. К.)
Остапе, чи не можна мені їхати до Росії?
Чи тобі можна їхати в Росію? — про це треба питати російського консула і прикордонну службу Росії. Я не можу цього знати. Я навіть не знаю, як мені самому виїхати з Криму і потім вернутись у Крим. Через епідемію covid дуже часто міняють провила перетину кордону.
Ти громадянин kf Росії Остап?
Ну … може, ми можемо отримати спеціальний дозвіл на те, щоб я приїхав до Криму, щоб задокументувати вашу кар’єру та життя?
У мене два паспорти — український і російський.
Brandon
Я повинен повернутися до роботи. але ми знайдемо спосіб. Я приїжджаю до Криму.
Крим тепер — це воєнна база, і кожний іноземець тут знаходиться “під мікроскопом”. Тут про це появилось багато спеціальних законів, у яких я мало орієнтуюсь. Якщо ти приїдеш до мене в Крим, то у мене і моєї родини можуть бути великі проблеми.
Я радий бачити тебе, але не в Ялті, а в Києві. Там — інші закони і менше проблем. Але карантинні обмеження мене тепер блокують у Криму.
Новий рік. 2021. Рік Бика. З Новим роком! Привітання з Новим роком.
Як ти мій старий друг? розкажи мені про обмеження в Криму, як це там, де ти?
Я чекаю, коли закінчиться карантин, щоб поїхати в Київ до мого внука-студента. А поки що діє дуже дивне карантинне обмеження — з Криму в Україну можна виїхати ЛИШЕ ОДИН РАЗ І НЕ БІЛЬШЕ, а от з Криму в Росію нема ніяких обмежень. Є ще й інші дивні обмеження, але мені важко тобі пояснювати їх на messager…
Остапе, друже, ти можеш пояснити обмеження щодо коронавірусу в Криму? ти вільний? уряд залишає вас одного? бізнес відкритий?
Тут у нас багато законів, які я не знаю, або не розумію. Ти може швидше від мене знайдеш ці закони в інтернеті і поясниш мені.
Spaciba! Ostap! Як ти Остап? як справи у вашої родини? що-небудь вам потрібно?
Якщо можеш, зупини пандемію ковід – covid)
Я намагаюся для свого старого друга
пандемія закінчиться, коли люди більше не бояться смерті. коли люди бояться смерті, вони забувають бути вільними. Як сім’я в Україні? як ваша сім’я в Криму?
Остап
У мене і моєї родини — no problem
(З приводу моєї жартівливої просьби “припинити пандемію”, Брендон так же жартома подав посилання на ім’я нашого з ним однофамільця доктора Джейсона Кіндрачука, який працює в університеті Манітоби на факультеті мікробіології. Мовляв — такі речі під силу лише йому – О. К.)
University of Manitoba – Medical Microbiology and Infectious Diseases – Dr. Jason Kindrachuk
Добре! Я радий, що ваша сім’я в порядку, Остап. Це тривожні часи. я знаю, що нас розділяє 60 років і дуже далеко. але все, що я можу зробити для вас і вашої родини, я зроблю.
Вітаю! Брендоне, а твоїм дітям знайомі cartoon про козаків ??
“Все про козаків” – усі серії мультфільму
Козаки. Навколо Світу. Америка / Нові мультфільми 2018
Козаки. Навколо Світу. Австралія, Індія…
А ці фільми — для тебе, Брендоне…
10 українських фільмів у вільному доступі для перегляду на вихідних – Ukrainian people
З Новим Роком та Різдвом Христовим!
Остап Кіндрачук / Козак-бандурист. Козацькі та народні пісні
Остап мій старий друже, як справи? Чи ми, Канада може щось зробити для вашої родини? Я написав своїм політикам з вимогою деескалації своїх повідомлень Росії та Україні. Цим людям байдуже ні Україна, ні Росія, вони лише прикидаються… Все, що вам потрібно, я тут для вас
Дякую-дякую-дякую, дорогий Брендоне! Я дуже зворушений твоїм бажанням допомогти! Відколи почалась пандемія covid-19, я вже 2 роки живу вдома, у Ялті в Криму зі своєю сім’єю. Кожний день граю на бандурі на головній вулиці Ялти. Нема проблем ні в мене, ні в сім’ї. Все ОК! Є лише одна проблема — я дуже старий і хотів би повернути свою молодість
Якщо знаєш такий рецепт — буду дуже вдячний (це – жарт!)
А щодо деескалації — то на неї має ми з тобою не маємо впливу. Тож треба лише чекати-чекати-чекати… — так каже китайська мудрість…
Остап мій старий друг. будь ласка, якщо у вас є сили, скажіть мені, що говорить Росія в новинах в Криму? що Путін каже про захоплення Сходу України? це добре чи погано? чи хочуть цього східні українці? чи буде процвітання, якщо Росія це зробить?
Молюся за тебе і твою сім’ю Остапе… Ти прожив неймовірне життя і ще маєш стільки цілей! Я міг читати і слухати все про твоє життя, я хотів би знати все. Якщо вам і вашій родині щось потрібно, я тут для вас. Взагалі будь-що!
Дорогий Брендоне! Твої запитання про новини з України — це запитання наївної людини з далекої планети, яка не знає, що війна — це смерть невинних людей… Але ти є щира і добра людина, яка хоче знати про мене все і молиться за мою сім’ю, — і я тобі сердечно дякую за це!
Типовий Городенківський Район ОПЕРАТИВНО — Здоров’я Остапу Кіндрачуку…
Canada prepared to welcome an ‘unlimited number’ of Ukrainians fleeing war, minister says | CBC News
Brandon
Українські канадці чинять масовий тиск на уряд, щоб дозволити українську імміграцію. Через українську громаду тут, яка має міцне коріння в будівництві Канади. Канада дозволить необмежену кількість української імміграції. Цілі родини. У Канаді воно зовсім інше. Але тут дуже мирно, і люди добре заробляють. будь ласка, надайте цю інформацію кожному, на вашу думку, вона може допомогти. Я можу допомогти зі зв’язком із відділом імміграції Канади
Найкраще вітання з Пасхою українською мовою!
Остап мій старий друг. Я хотів побачити, чи є щось, що тобі потрібно чи хочеш? Все, що я можу зробити для вас і вашої родини. Канада дозволить вам і вашій сім’ї приїхати сюди, поки війна не закінчиться, якщо ви хочете? Я знаю, що не можу повернути тобі твою молодість
, але якщо є щось інше, я можу запропонувати. я тут для вас
Канада теж наша батьківщина! Ми побудували Західну Канаду! Українці творили свою історію в Канаді! Ми не чужа країна! Канада і Україна – сім’я
Моє щире вітання, дорогий Брендоне! Ти мене розчулив до глибини душі своєю готовністю допомогти мені в усьому і навіть у сприянні дати притулок мені і моїй родині! Дякую-дякую-дякую, Дуууууууууже дякую!!! Та на превеликий жаль реальні обставини не дозволяють нам скористатись твоєю добротою. По-перше, в мене занадто велика родина — 2 жонаті сини з 2 невістками, 9 внуками і 8 правнуками, 1 донька, з зятем і 3 внуками — 24 особи, а ще +2 — я і дружина. Крім того у зв’язку з воєнним станом, Крим заборонено покидати всім чоловікам призовного віку. Крім того я від старості (85 років) уже не здатний витримувати далекі мандрівки. Є ще в мене 2 внуки за межами Криму — Олександр працює в столиці Молдови Кишиневі, і Дан вчиться на третьому курсі Київського університету. А в тебе так же є свої проблеми — треба забезпечити щасливе життя своїй родині: Моніка, Домінік, Ніколас, Софійка. Отже нам з тобою залишається лише приємне спілкування на messenger. Але я все одно дякую тобі, мій дорогий добрий Брендоне Може колись пізніше, коли закінчиться війна, я попрошу тебе допомогти комусь із моїх внуків відвідати Канаду, але тепер це неможливо.
Остап Кіндрачук – YouTube
Я вже спілкувався з нашою родиною! у нас також дуже велика родина Канада! якщо вся ваша родина хоче приїхати сюди, ми можемо це організувати! це станеться, якщо ви і вся ваша сім’я цього захочете!
Треба чекати кінця війни, Брендоне. Дякую!
3 січ 2023 р., 21:26
Остап
З Новим Роком 2023!🎄🎅🐇 З Роком Кролика! Новорічне Привітання!
Спогади |
Листи, запрошення з доінтернетного періоду.
Запрошення в Музей оборони Севастополя від 03.02.1988 р. для виступу з лекцією-концертом (бандура) “Козацьке мореплавання в пісенному фольклорі”.
Телеграми з Києва (1988 р.) із запрошеннями для участі в заходах неформального Об’єднання кобзарів України.
Лист директора теле-фільму “Шляхи кобзарські” до директор Ялтинської СШ №10 з просьбою звільнити ученицю 5-Б класу Кіндрачук Олесю на період з’йомок.
Запрошення Ялтинської Міськради на ювілейний вечір до 175-річчя Т. Г. Шевченка 28.02.1989 р.
і
Запрошення на 50-річний ювілей моєї рідної СШ №1 м. Городенки і світлина зустрічі однокласників 16.09.1989 року. Захід цей, на превеликий жаль, через неможливість звільнитися з роботи, обмежився лише листуванням з мого боку.
о
Моя участь у листуванні ялтинських просвітян з представниками влади і преси на предмет відкриття в Ялті Музею Лесі Українки (80-ті роки ХХ ст,)
18.09.1989 р. Запрошення для участі у святі “Переяславська осінь Кобзаря” в м. Переяслав-Хмельницький, де я виступав, як бандурист.
і
Березень 1990. Лист кобзаря Миколи Литвина і додаток до нього у вигляді пісні “Козак гуляє”.
17.04.1990 р. Лист-запрошення до участі в Установчому з’їзді кобзарів України в Києві.
Жовтень 1990 р. Листи від співробітників Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця щодо статуетки запорожця, подарованої мною майбутньому Музею Запорозького козацтва.
Запрошення до участі в конференції “500-ліття Запорізького козацтва і сучасність” в м. Нікополі, де я по просьбі історика Олени Апанович виступив як бандурист з піснею “Козак гуляє”…
11.12.1990 р. Лист-відмова з редакції газети “Кримський комсомолець”.
Листовні контакти з головою Всеукраїнської спілки кобзарів України Володимиром Горбатюком.
14.10.2009 р. Лист від підприємців з м. Луцька Василя і Лариси Кратюків.
о
Кінець грудня 1999 року. Лист на польській мові від директора Міжнародного фестивалю вуличних артистів “BuskerBus” Ромуальда (Ромека) Поплоника з м. Вроцлав (Польща)
Перекклад з польської: ” Дорогий, коханий Остап !!! Ми довго не бачились і тужимо за тобою ! Увесь Фестиваль “BuskerBus”, уся наша фестивальна Родина дуже Тебе згадує і сердечно поздоровляє. Маємо надію, що Ти здоровий і що все добре у Тебе і Твоєї Родини. Знаєш, що Ти завжди в наших серцях. Напиши отже, чи все в Тебе добре і які маєш плани. Ми зичимо Тобі і Твоїй Родині багато радості в 2009 році. Обіймаємо Вас міцно — Ромек Поплоник”.
Спогади |
Листи з далеких років.
і
і
і
Три світлини моєї шкільної товаришки Марти Романської, прислані разом з листами, які не збереглись, з Хабаровського краю, куди вона разом з усією родиною була депортована під-час колективізації 50-х років ХХ ст. на Західній Україні.
і
і
Лист-відповідь видатного бандуриста Федора Глушка на мої відгуки й подяку на видані ним “Українські народні думи” в його обробці для бандури.
і
і
Світлини з побажаннями від кіно-артиста Івана Миколайчука після нашого з ним, з артисткою Ларисою Кадочниковою і режисером Юрієм Ільєнком знайомства під-час Фестивалю українських фільмів у Ялті в березні 1972 року.
і
Запрошення на засідання Ялтинського клубу книголюбів від 23.10 1972 і 27.03.1976 р.р. — це був єдиний клуб ялтинських інтелектуалів в 70-х роках ХХ століття.
Запрошення на журналістську конференцію в період, коли я був позаштатним кореспонднтом “Курортної газети”.
і
і
Три листівки різних років від професора Брокпортського університету (США) Володимира Пилишенка (1977-й, 1987-й і 1988-й роки
і
Лист від В. Пилишенка від 27.11.1997 р.
Ксерокопія з газетної вирізки і лист на її звороті від В. Пилишенка 14.12.1997 .
і
14.01.1980 р. Світлина мого старшого сина Натана, прислана з листом під-час служби в армії (лист не зберігся)
Спогади |
Сповідь перед сином.
Вітаю тебе, дорогий мій Назарику, Христинку й Натанчика! У Києві уже пізня осінь, а мене гріють спогади про дні, які я провів у колі наших домочадців разом з тобою, з Христюшою, з малим Натанчиком, який зачарував мене своїм гострим розумом і власним світосприйняттям. Передай їм мій сердечний привіт! Я знову, як і в минулі роки, проводжу в своїх кобзарських мандрах, вдалині від родини, бо сам вибрав собі таку долю, – в міру своїх куцих можливостей підтримувати по черзі, як я вже якось тобі писав, спочатку Олесю, потім тебе, тепер – Данька, ну і, звичайно, маму. Це мене не тільки не обтяжує, а навпаки, стимулює утримуватись на плаву, не дає зачахнути, як це відбулось з більшістю моїх ровесників, що вже відійшли у «кращий світ», — із 900 моряків Ялтинського портофлоту, з якими я працював, живих лишилось менше 20-и, а з 30-и моїх шкільних однокласників – уже лише 4 ! ! ! Дехто з них при житті досягав високих соціальних щаблів, хтось багатів, але прийшлось залишити свої щаблі і свої статки, ще хтось опустився на житейське «дно», де їх швидко доконали наркота+нікотин+алкоголь; інші, які подібно до мене, хоча й не змогли дотягнутись до зірок в небі, і залишались деякий час на плаву, але і їх уже нема. Їхньою спільною проблемою, яка вкоротила їм життя, найчастіше була постійна погоня за хмільними й прокуреними «радощами життя», якими супроводяться святкові і несвяткові застілля…
Синку мій, не лякайся ! Це ніякі не натяки – ні тобі, ні будь-кому ! Це, як написано в заголовку, СПОВІДЬ. Це сповідь батька, який мотаючись по світах, так і не зумів толком передати ні тобі, синку, ні іншим моїм дітям і внукам свій життєвий досвід, як позитивний, який варто наслідувати, так і негативний, якого потрібно уникати… Ти знаєш, що в мене, як і в тебе і в інших людей є багато різних захоплень і зацікавлень, тобто ми люди багатогранні. Але одну з граней моєї біографії, яка стала для мене й близьких мені людей великою проблемою, я не бажаю нікому брати за приклад для наслідування. Тож хоча і з непростимим запізненням, короткими фрагментами, позволь мені розповісти про цю мою фатальну проблему, на вирішення якої я витратив багато років, загальмува вши при цьому вирішення інших важливих життєвих проблем. Може з цього мого гіркого досвіду можна буде зробити якісь позитивні висновки.
Мій дід (а твій прадід) Михайло (Царство Небесне йому) був затятим самогонником і без випивки не уявляв сенсу в житті. А я. будучи ще дошкільням, а потім і школярем, все літо гасав з ровесниками по своїх і чужих садах в пошуках яблук, сливок, вишень, грушок, малини і т. ін. В результаті у мене, як і в моїх малих «соратників» від немитих фруктів в кишечнику розкошували цілі колонії глистів. І дуже часто дід, сидячи біля самогонного апарату, протягував мені 50 грам самогонки, кажучи: «Пий ! Це лікарство від глистів!». Так в мені поряд з глистами поселився «той другий», з яким я вів малоуспішну боротьбу більшу частину свого життя, боротьбу, в якій я програв вищу освіту, програв кар’єрний ріст, програв першу сім’ю з сином Натаном, програв достойний рівень життя, та й чимало іншого.
Тепер пару слів про «того другого». Один з моїх приятелів , хороший лікар, до якого я якось з відчаю звернувся за порадою – як позбутись алкозалежності, придумав для мене такого віртуально-фантастичного персонажа, який заміняє собою цілі томи з медицини, фізіології, психології і доступно пояснює процес «алкологізації» людини від першої чарки до білої гарячки з летальним завершенням. Так ось, за його спрощено-«мультиковою» схемою, уже при вживанні першої чарки алкоголю в тобі (під займенником «ти», «тобі», «твій», лікар мав на увазі будь-кого) на всю решту життя поселяється «той другий», тобто з’являється нібито твоє друге «я», але це вже не ти, а твоя алкогольна матриця, яка, як при магнітофонному записі, назавжди «печатається» в твоїй нервовій системі, в мозку, в твоєму «я». Так от цей «той другий» спочатку дрімає в тобі, як кошеня і нічим себе не проявляє, але, як тільки ти потрапляєш за святковий стіл, або в захмелілу компанію і випиваєш чарку «за компанію», «той 2-й» моментально включається, як магнітофон, тобто «оживає», великодушно чекає, поки ти закусиш , і разом із “собутильниками” нашіптує тобі : «давай ще…», «ну хоч 5 капель…», «ну — чуть-чуть же!..». У тебе складається враження, що це твої власні думки і бажання, а насправді, це вже «той 2-й» маніпулює твоєю свідомістю…
Після кожного наступного сеансу застілля «той 2-й» робиться активнішим, вимогливішим, агресивнішим. Він спочатку підштовхує до пошуків причини для нового застілля і вони стають частішими, а потім підказує, що випити чарчину-другу не гріх і без причини, просто так, «щоб розслабитись», або «для апетиту». «Той 2-й» — підступний, хитрий, безпощадний, руйнівний, — він прагне, щоб кількість випивок досягла такої критичної величини, за якою – ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ. І коли, як наслідок цього, твій організм уже ослаблений, інтелект деградований, сила волі розчавлена, «той 2-й» повністю заволодіває твоїм «я», і тоді для тебе перестають існувати турботи про сім’ю, про виховання дітей, щезають прагнення до боротьби за достойне місце під сонцем… Залишається лише вічна невгамовна спрага випивки, щоб звалитись в хмільну нірвану.
З самого раннього дитинства я приймав участь у двох взаємно-несумісних процесах. З одного боку – загальноприйняте побутове пияцтво, яке часто втягувало мене в загадковий світ хмільного «балдєжа». А з другого , після якогось святкового «перебору» я інтуїтивно відчував небезпеку чорної анігіляції особистості від пиятики і рішуче шукав від неї рятівну альтернативу. Оскільки мій тато (тобто твій дід) Юрій був активістом «Просвіти» і часто приносив додому книжки з сільської «Читальні» нашого села Котиківки – пригорода міста Городенки , я втягнувся в процес самоосвіти, відкриваючи для себе широкі горизонти знань про минулі епохи, про Всесвіт, про карколомні пригоди літературних героїв і про все інше. І тоді я надовго відволікався від хмільних забаганок «того 2-го», але «той 2-й» вмів не тільки підганяти пияків, мовляв «давай ще чуть-чуть!», але міг до безконечності довго чекати, щоб при першій–же нагоді чаркування, настирно тягнути мене знову у світ хаотичного дурману, і тоді починалось все спочатку. Так я потрапив на всю решту життя у своєрідний «перпетуум-мобіле», приймаючи участь у безконечній боротьбі того всього найкращого, що мені дісталось від «гомо сапієнс» — з «тим 2-м», завданням якого є поетапне зниження інтелекту до рівня пітекантропа, і зрештою – анулювати людину під корінь…
В цій боротьбі я не тільки зазнав вже згаданих і не згаданих на початку цієї сповіді втрат і нереалізованих шансів. Я декілька разів був на волосок від смерті, ось хоча б в день отримання першого в житті паспорта. Я цей паспорт з товаришами «обмивав» пляшкою горілки, і потім поспорив з ними ще на одну пляшку горілки, що по громовідводу вилізу на купол костелу, до самого хреста на вершині, в моєму місті Городенці — 70 метрів висоти. І таки виліз ! Та ще й помахав друзям двома руками і, переставши триматись за залізний хрест … втратив рівновагу ! Я відчув,що падаю , але протягнув руку до хреста і одним пальцем встиг зачепитись за нього, потім – другим пальцем, дальше — долонею і нарешті міцно обняв хрест. Я з тремтінням спустився на землю. Мені вистачило цієї пригоди лише на пів-року тверезого життя, тобто до закінчення училища механізації, де я вивчився на тракториста і з групою однокурсників виїхав у Казахстан, а там я знову потрапив під вплив «того 2-го». Там, гарячим літом зі мною стався випадок трохи іншого жанру. Я потрапив у компанію новгородських механізаторів, у яких душа була набагато ширша, ніж в українських п’яниць, бо для веселого застілля, вони брали у складчину не одну пляшку на 3-їх, як ми, а … ящик (20 пляшок) на 3-їх . І ось коли в день зарплати я захряс у цій компанії, сталась масштабна степова пожежа і всіх механізаторів мобілізували на її гасіння. Мене, уже на той час з повністю виключеною свідомістю, закинули в кузов самосвала і разом з новгородцями повезли в район пожежі. За вечір і за всю ніч вони пожежу загасили, повернулись в тракторна бригаду, а я отямився лише тоді, коли мене напівживого вигрузили з машини. Ця пригода помогла мені відгородитись від «того 2-го» ще на пів-року, пісдя чого мій «перпетуум-мобіле» знову привів мене до нього, при чому не 1 і не 2 рази…
Останнім нашим ,тобто моїм і «того 2-го» спільним «подвигом» , стала аварїя з моєю любимою «Кометою-43». (На фото я за штурвалом “Комети-32”, на якій я працював раніше) Увечері перед тим фатальним рейсом з Алушти я з усім екіпажем «Комети» вечеряв, як завжди з чаркою «для апетиту», а на світанку, після 4-годинного сну я повів завантажене екскурсантами судно до Севастополя. При підході до траверзу Херсонеського маяка моя «Комета» зіткнулась з притопленою, малопомітною металевою бочкою, яку я не замітив на поверхні моря, від перевтоми, усугубленої похмільним синдромом. Тоді зламалось крило «Комети» і вона назавжди вийшла з експлуатації. А якби сталась пробоїна, то всі люди разом зі мною пішли б на дно !!!
Так на самій вершині моєї морської кар’єри на ній було поставлено хрест і. на додачу, ледве вдалось уникнути тюрми.
Приблизно в той же період зазнав катастрофи і мій син (твій брат) Натан, правда не кар’єрної, як у мене, а сімейної. Його 1-ша дружина Таня, чиї батьки були великими шанувальниками «Зеленого Змія», отримала від них у наслідство тягу до регулярних застіль. Видно з часом, уже після народження 2-х моїх внуків, Кирилка й Вані, Таня була доведена «тим 2-м» за ТОЧКУ НЕПОВЕРНЕННЯ, бо Натан уже не зміг зарадити лихові, хоча і дуже хотів. Він забрав обох хлопчиків до себе, відгородивши їх і себе від «того 2-го», й почав нове життя. Результат не забарився – збудував хатину, придбав власний транспорт, налагодив посильну підприємницьку діяльність, допоміг стати на ноги синам.
Після того, як я був «вибитий із сідла» аварією свого судна, яке я вважав своїм «морським домом», переді мною, батьком ще 2-х дітей, доні Олесі й сина Назарка, на повний ріст стало питання: «або мої діти залишаться напів-сиротами при живому батькові-алкоголіку, або, хоч із запізненням, прийдеться починати нове 100% тверезе життя, щоб підтримати їхні перші кроки у це непередбачуване, непривітне й незатишне, а часто ще й жорстоке життя, яке, тим не менш, наполегливим, цілеспрямованим (і бажано – ТВЕРЕЗИМ) людям, час від часу дарує шанси впіймати за хвіст Жар-птицю Удачі».
Є, звичайно, люди, які подібно до нашої мами Тамари, володіють рідкісним талантом задобрювати «того 2-го» чаркою-другою лише на дуже великі свята чи на дні народження близьких людей, а всю решту часу виносити його за дужки тверезого життя. Але оскільки для мене такі спроби виявлялись недовговічними (найбільше – пів-року) і завжди закінчувались моїм фіаско, я вирішив напружити силу волі до такої міри, щоб раз і назавжди позбутись капризів «того 2-го» і більше ніколи не тратити на нього ні свою енергію, ні здоров’я, ні фінанси, ні час, а натомість скеровувати їх для блага своєї рідні.
Майже рік для мене було мукою сидіти у святкові дні з родиною за спільним столом і замість міцних напоїв вживати соки-лимонади. А коли я, задумавшись, проходив мимо винпідвала, ноги самі, за багаторічною звичкою і за запахом вина, заносили мене в нього і я, здивований, прийшовши до тями, в паніці втікав звідти, як з геєнни вогненної !
Клуб книголюбів, поповнення власної книгозбірні, філатепія і елементи колекціонування зброї, які лише час від часу заповнювали інтервали між моїми випивками, відтепер стали основними факторами, які скрашували канву моїх сірих буднів. Цих захоплень виявилось недостатньо, щоб закріпитись у новому,абсолютно тверезому житті, і я заглибився в діяльність капели бандуристів і «Просвіти», в процес організації музею Лесі Українки, а потім і недільної школи при ньому, залучивши до неї і тебе, допоміг Олесі з вступом в педучилище, і дальше—в університет, а потім сприяв і тобі з вишем. А найголовніше, я розширив горизонти свого кобзарювання на Крим, на всю Україну і навіть «за бугор», збільшивши цим на порядок фінансові можливості нашої сім’ї, що було би неможливим у компанії з «тим 2-м». Я був тоді і залишаюсь дотепер щасливим і гордим, що зумів нейтралізувати такого зловісного супутника, який у більшості прожитих мною років своїми хмільними маревами затуляв від мене справжню радість життя і, відкриті мною уже під старість, далекі горизонти нашого прекрасного світу.
Звичайно, що порівняно з крутими везунчиками і улюбленцями долі, які можливо володіють недоступними для мене талантами і вмінням «крутитись» у житті, досягнення мого тверезого життя – мізерні. Але моя проблема в тому, що я «взявся за ум» уже на порозі старості і просто не встиг вскочити в більш перспективні «поїзди»,– і вони пішли без мене. Тим не менш, тепер, коли ми всі разом з усіма кримчанами, опинились під градом випробувань, а шансів на якусь удачу стало на порядок менше, мене рятує моя твереза зконцентрованість зусиль при подоланні нових викликів і в пошуках хоча би невеличких крупинок удачі, що знову ж таки «той 2-й», якби дати йому волю, придушив би на корені (слава Богу, я відправив його у глибоку летаргію, бо остаточно ліквідувати його можливо лише одночасно зі мною). Крім того, «букети» старечих хвороб, яких я мушу гамувати дорогими ліками, так само уже б давно відправили мене вслід за тими майже 9-ти сотнями моїх колег-портовиків, що вже відійшли у «кращий світ», якби не моя платоспроможність при лікуванні, яку забезпечує моє кобзарювання. А тим часом більшість людей змушені задовольнятись ще меншими здобутками. Як кажуть в Одесі: «Такова селяві». Але це я вже залажу на інші грані своєї біографії, то ж обмежусь уже тим, що встиг написати.
Вибачай, синку, за багатослівну сповідь свого батька… Вона – результат якоїсь малозрозумілої тривоги, яку я відчуваю під-час нашого з тобою перебування у занадто довготривалих розлуках з великим дефіцитом спілкування. Ця моя ностальгія і тривога стосується так же всіх моїх домочадців. Я буду несказанно радий і щасливий, якщо ти, або ще хтось , з ким ти захочеш поділитись цією сповіддю (наприклад Христюша), знайдете в ній для себе якесь раціональне зерно…
- PS. Хоча відповідати тобі й не обов’язково, але я все-таки був би вдячний за твою «рецензію» на цей текст, якщо з’явиться бажання відповісти.
- О.К. Осінь 2015 р. Київ.
* * *
Моя участь в роботі Української Недільної школи м. Ялти.
(1993-96 роки)
Спогади просвітянина О. Кіндрачука.
1992 рік. В розпал боротьби ялтинських просвітян, під-час головування їх лідера Олександра Лашка, за відкриття в Ялті Музею Лесі Українки, залишалась невирішеною ще одна пекуча проблема – українська школа.
Тієї осені я, будучи одним з членів «Просвіти», не пропускав ні одного її засідання. Просвітяни крок за кроком долали бюрократичний спротив щодо відкриття в Ялті української школи; але до його позитивного вирішення було ще дальше, ніж до відкриття Музею Лесі Українки. А мої діти чомусь не чекали, а росли-виростали без рідної школи. Моя доня Олеся он уже покинула стіни російської школи і стала студенткою Ялтинського педучилища знову ж таки з російською мовою навчання, а молодший Назарко ще навчався на чужій мові. І я не витримав! Задля сина Назара я подав ідею силами «Просвіти» та міського осередку «Союзу Українок», створити в Ялті українську недільну школу.
З першого заходу мою пропозицію підтримали всього 5 чоловік, хоча серед 30 присутніх, число тих просвітян, що мали дітей було більшим. Одні вважали недільну школу дрібницею, бо на їхню думку важливішим було відкриття загальноосвітньої школи, а для цього просвітяни мають «іти у владу» і там впливати на прийняття рішень про школи. музеї і т. п. Такі просвітяни проявляли активність лише підчас виборчих кампаній, в яких через мізерну кількість активних українців у Криму, позбавлених державної підтримки, вони постійно програвали більш чисельним і фінансово підгодовуваним проросійським партіям. Інші просвітяни вважали відкриття української недільної школи навіть шкідливим: «Бо бюрократи від освіти будуть чіплятись за любий привід, щоб не відкривати загальноосвітню українську школу. Мовляв – для чого вона вам, якщо у вас є недільна?!»
І я обрав тактику персональної агітації, проводячи індивідуальні перемовини, умовляння, переконування з кожним членом «Просвіти». На те, щоб схилити критичну більшість для підтримки своєї ідеї, я потратив останні тижні 1992 року і відчув, що «крига скресла».
З цим ми й увійшли в Новий 1993-й рік
* * *
Коли всі насвяткувались, нащедрувались, наколядувались, я вирішив на найближчому засіданні «Просвіти», яке мало проводитись спільно з ялтинським «Союзом українок», рішуче «брати бика за роги» у справі організації в Ялті Української Недільної школи.
В своєму слові перед просвітянами і союзянками я аргументував доцільність обох форм навчання дітей в загальноосвітній і недільній українських школах. Але для початку – в недільній, як більш доступній…
Насамкінець, звернувшись до тих присутніх, у кого були діти, я підвищив голос: «Усіх нас покарає Господь, якщо ми позбавимо шансу спілкуватись рідною мовою і набратись українського духу в нашій недільній школі наших дітей і мого Назара – інакше вони будуть виховані в російській школі на безрідних яничарів!»
На цей раз мене підтримали майже всі присутні, включно з головою «Просвіти» Олександром Лашком, головою «Союзу українок» Надією Петренко, а так же активісткою-просвітянкою, музейною працівницею й кандидаткою на посаду директорки Музею Лесі Українки Світланою Кочергою.
Щоб добитись незворотності процесу організації української недільної школи, я у присутності всіх учасників зборів звернувся до Світлани Олексіївни з просьбою очолити школу. Побачивши її вагання, я додав: «Я просто не бачу серед нас людини, здатної позмагатись з вами в організаторському таланті і в умінні доводити справи до успішного завершення! Без вашої участі Українська Недільна школа в Ялті ризикує залишитись лише гарним побажанням без шансу бути реалізованим!» Після цих слів я схилив голову у символічному поклоні, а вона, зітхнувши і усміхнувшись, погодилась…
Я недаремно покладав надії на енергійну випускницю Львівського Державного університету ім. І. Франка Світлану Кочергу. Незважаючи на цілий «букет» її дотеперішніх обов’язків, вона швидко знайшла авторитетних викладачів, домовилась з музейниками про приміщення для навчання в одній з кімнат майбутнього музею Лесі Українки, а так же в міському культурному центрі.
Викладати українську мову і літературу новоспечена кураторка запросила вчительку Ганну Товчиху, викладати Святе Письмо погодився священник ялтинської греко-католицької громади отець Микола Шевчук, урок художнього ліплення глиняних фігур – народний майстер України Микола Вакуленко, клас бандури – дружина Олексія Нирка, Неоніла Леонтіївна, рисування – директор Ялтинської художньої школи і український поет Віктор Виноградов, спів – Заслужена артистка України і голова «Союзу Українок» Ялти Надія Петренко, і наостанок, історія України й народознавство – бандурист і краєзнавець Остап Кіндрачук. Всі – на добровільних засадах і безплатно…
Забігаючи наперед, треба додати, що Ялтинська українська недільна школа на чолі з Світланою Кочергою протягом трьох років з честю витримали іспит на патріотичне виховання групи юних українців-ялтинців, а її учні згодом таки стали кращими учнями першої української школи в Ялті.
А поки-що диктор українського радіомовлення Ялти, а так же членкиня «Просвіти» і «Союзу Українок» Ганна Гуленко оголосила по радіотрансляції про набір учнів до української недільної школи в Ялті, відкриття якої заплановано на 27 січня 1993 р. у великому залі Ялтинського культурного центру.
В указаний день зал заповнився вщерть учителями, батьками, учнями і, звичайно ж усіма просвітянами і союзянками Ялти і Алупки. Приїхали так же керівники Сімферопольської «Просвіти» Алла Петрова і Олександр Польченко.
Сцену я самотужки оздобив виставкою «Історія освіти і просвітянства в Україні».
В центрі на стіні – мапа України. Над нею – плакат з портретами відомих князів, гетьманів, воєначальників і очільників УНР, а по бокаах – рушники з вишитими на них зображеннями, зліва – гетьмана Петра Сагайдачного, засновника і куратора братської школи в Києві, яка згодом трансформувалась в Академію, а справа – гетьмана-державотворця Богдана Хмельницького, засновника Української держави Гетьманщини. На полицях, і навіть на підлозі під ними – книжкові експонати виставки з моєї книгозбірні, а серед них: «Буквиці давньоруського письма», репринтні копії «Изборника Святослава 1073 року», по якому вчились діти князів і бояр, «Азбуки» Івана Федорова, надрукованої в Острозі в 1578 році, «Граматіки словенскія правилноє синтагма» 1619 р. Мелетія Смотрицького, «Слов’янської граматики» 1643 р. Івана Ужевича. Були там і родинні реліквії родини Кіндрачуків: «Методична граматика рускої мови для 4 кляси» В. Коцовського і І. Оґоновського, виданої у Львові в 1912 році, з печаткою польської книгарні міста Городенки, по цьому підручнику навчалась моя мама. А поряд – її «Swiadectwo szkolne» Eudokia Kotelko («Шкільне свідоцтво» Євдокії Котелко) за 4-й клас 1929-30 навчального року. Наніс туди Остап ще чимало інших цікавих українських видань, посібників, таблиць, документів, відповідних до теми історії освіти.
На цьому фоні відбулась ритуальна посвята в школярики за імпровізованим Світланою Кочергою сценарієм українських середньовічних братських шкіл.
Після вітальних і напутніх слів голів Ялтинської і Сімферопольської «Просвіт», «Союзу Українок» та декого з активістів, задзвеніла моя бандура, а мій син Назар, відтепер уже український школярик, натхненно декламував:
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має…
о
О. Кіндрачук і його син Назар на відкритті Української недільної школи в Ялті 27.01.1993 р. «Крымская газета» за13.04.1993 р. про Українську недільну школу в Ялті.
Всі присутні були глибоко зворушені цим священнодійством, а матері школяриків, названих Світланою Олексіївною «братчиками» й «сестричками», по черзі підносили хусточки до сяючих радістю вологих очей… А в мене ще і в наступні роки солодко щемить серце, коли я переглядаю папки свого особистого архіву, де збереглися світлини зі сценами відкрриття і подальшого функціонування першої в історії Ялти Української Недільної школи. Я із зворушенням перечитую тексти газетних заміток „Недільна школа в Ялті» просвітянки Людмили Дементьєвої («Кримська світлиця» 13.04.1993) і
«Посвята в школярики» кураторки школи Світлани Кочерги «Крымская газета» 13.04.1993) в яких авторки описують деталі свята першого дзвоника недільної школи, як однієї з ланок відродження українства в Ялті. Не забули згадати й мій вклад в цю небуденну подію: «Особливу увагу приваблювала виставка «Із історії освіти в Україні», яку підготовив на матеріалах своєї багатющої домашньої бібліотеки О. Ю. Кіндрачук».
Для мене тоді почалось зовсім нове життя. Впереміжку між майже щоденними вуличними виступами з бандурою і працею в котельній, вечорами, коли мої діти, Олеся й Назар, готували свої шкільні завдання до уроків, я сам готувався до проведення недільних уроків з історії України й народознавства. Рисував історичні мапи різних епох, бо друкованих історичних атласів України треба було чекати ще довгі роки. А вже безпосередньо на уроках я щедро ілюстрував свою розповідь виробами народних майстрів-різбярів, ткачів, вишивальниць, рідкісними виданнями, колекціями монет, значків, почтових марок. І добирав до кожної теми пісні під бандуру…
А одного разу, коли мова йшла про українські народні думи, я виконав «Думу про смерть козака-бандуриста», в якій смертельно поранений запорожець звертається до своєї бандури:
«Кобзо моя, дружино вірная,
Бандуро моя мальована,
Де ж мені тебе діти,
А чи в чистому степу спалити,
І попілець по вітру пустити,
А чи на могилі залишити…
Нехай буйний вітер по степах пролітає,
Струни твої зачіпляє…
То може подорожні козаки
Бігтимуть близенько,
Почують, що ти граєш жалібненько,
Привернуть до могили,
Ой, бандуро моя!..
Після цього, як це я часто робив перед вуличними слухачами, слова думи без паузи продовжив словами «Легенди про Душу Козацьку»:
«…І вилетіла Душа Козацька з тіла козацького…
І чекала ліворуч на Душу Козацьку Сила Нечиста-зловорожа кажучи: «Заберемо ми Душу Козацьку на саме дно Геєнни Пекельної! Бо там, де при житті козака зблискувала шабля козацька, — кров рікою проливалась!»
Та праворуч чекали на Душу Козацьку Ангели Пречисті й казали інше: «Не віддамо ми Душі Козацької тобі, Сило Нечиста-зловорожа, бо проливав козак лише кров ворогів народу рідного, визволяючи його з неволі лютої! А за це йому належить почесне місце в Чертогах Райських!».
Але відповіла їм Душа Козацька: «Була я вільною при житті козака, то ж і після смерті його не піддамся нікому – ні тобі, Сило Нечиста-зловорожа, ні вам, ангели Пречисті! На віки-вічні залишусь я в Бандурі Козацькій і оживатиму разом з Волею Козацькою, коли рука щиро-українська торкнеться струн цих срібно дзвонних!..».
При останніх словах легенди, серед мертвої тиші в залі, осяяної палаючими від захоплення поглядами учнів, я тихенько провів пальцями тремоло по всіх п’яти октавах своєї бандури і майже шепотом сказав: «Чуєте?! Це Душа Козацька озивається до вас!..».
– У нас немає слів, Остапе Юрковичу! Ви – справжній чарівник-характерник! Ви зачарували і учнів і нас, учителів! – це в супроводі аплодисментів сказала Людмила Дементьєва, одна з учителів, які з деякими батьками тихо зайшли в зал, ще коли я виконував думу… А я і цього разу, і підчас усіх своїх наступних уроків у недільній школі відчував себе справжнім іменинником. Я відчував те, що люди називають щастям…
* * *
У вересні 1994 року, я разом з учителями й учнями Української Недільної школи прийняв участь у регулярних заняттях за програмою другого року навчання. Розпочали заняття оригінально – відповідно до сценарію завідувачки Музею Лесі Українки, який зрештою вдалось відкрити, і одночасно кураторки Недільної школи Світлани Олексіївни Кочерги, який мав справити позитивне враження на учнів і залишитись в їхній пам’яті на довгі роки…
В музейний зал з верандою, де зібрались учні і вчителі, несподівано прилетіла з минулого… «машина часу» (зроблена з фанери, картону і фольги), з якої вийшли два козаки – посланці самого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного: осавул, обличчя якого було разюче подібне до викладача історії України й народознавства Остапа Кіндрачука і запорозький писар – двійник просвітянина Анатолія Радченка. Після привітання, осавул повідомив присутнім, що до Ясновельможного гетьмана дійшла вість про те, що в Криму в Ялті, юні українці й українки козацького роду побажали вчитись в Українській Недільній школі. Будучи ревним поборником за поширення освіти серед українців і куратором Київської школи-академії, гетьман доручив своїм посланцям вручити юним ялтинцям «Довірчі грамоти», підписані ним особисто.
Потім осавул викликав до столу, за яким сидів січовий писар з гусячим пером, кожного учня й ученицю індивідуально, називаючи ім’я і прізвище, які писар заносив до текстів «Грамот» і вручав їх учням, серед яких знаходився й мій синок Назар. Аркуші «Грамот» були оздоблені українським орнаментом, гербом Війська Запорізького і зображенням гетмана Сагайдачного. На грамотах був нанесений текст «козацькою в’яззю»:
Довірча грамота.
Цією грамотою засвідчується,
Що Назар Кіндрачук
Приймається в родину братчиків і сестричок
Української Недільної школи в м, Ялта, в Криму.
Довіряю йому виступити в похід за знаннями
во славу Матері України
Гетьман Сагайдачний
Року Божого 1994 вересня.
Після цього задзвонив перший у цьому навчальному році дзвоник, і «братчики» й «сестрички» в супроводі вчителів сфотографувались та «виступили в похід за знаннями», розсівшись за столи з підручниками й зошитами.
о
Зліва – «писар» А. Радченко і «осавул» О. Кіндрачук вручають учням «Довірчі грамоти». Справа – перший дзвоник в Українській Недільній школі.(В центрі – «писар» А. Радченко, вверху справа – викладачі: отець Микола, С. Кочерга, О. Кіндрачук і О. Скворцова. Замітка в “Кримській світлиці” 01.10.1994 р.
Фото школяриків Української Недільної школи з учителями після першого заняття
* * *
Під кінець 1994 р., я з головою пірнув у підготовку учнів Недільної школи до святкування дня Святого Миколая, яку кураторка Світлана Кочерга проводила разом з учнями і вчителькою 2-го українського класу Ялтинської СШ №4 Оленою Скворцовою.
І ось 19 грудня 1994 р. в залі Ялтинського культурного центру місця для глядачів заповнили батьки учнів Недільної школи і українського класу загальноосвітньої школи №4, а самі школярі ледь розмістились на сцені.
Відповідно до сценарію свята, три дівчинки-зірочки мали завдання освітити дорогу Святому Миколаю до українських школярів Ялти, які своєю поведінкою і успіхами в навчанні заслужили на подарунки цього щедрого чудотворця, покровителя і заступника дітей, моряків і невинно засуджених. Але «зірочкам» чинили різні перепони три «чортики», які розмовляли «чужою» мовою і настирливо заманювали дітей з української школи, де вони навчались творити добрі справи – в «чужу» школу, щоб навчитись всіляким «капостям» і замість подарунків отримати від Святого Миколая різки. Однак всі «братчики» і «сестрички» виявились стійкими українцями і не тільки допомогли «зірочкам» дати відсіч «чортикам», але заставили їх щиро покаятись за нехтування рідною мовою і за інші погані вчинки, повернутись до свого попереднього «статусу» — чемних хлопчиків Української Недільної школи. До речі, роль одного з «чортиків» захотів грати син Назар (щоб трохи «побіситись»).
І ось уже «зірочки» нарешті безперешкодно провели на сцену Святого Миколая, обличчя якого нагадувало обличчя народного майстра України і вчителя Недільної школи Миколи Вакуленка з величезним мішком на спині. Його супроводжували два «янголи» з великими книгами в руках – білою і чорною. «Янголи» викликали по черзі дітей, порівнювали їхні хороші й погані вчинки, записані в обох книгах і видавали пакунки з мішка, оскільки хороші справи у всіх, навіть у колишніх «чортиків», виявлялись суттєво вагомішими за погані. Крім того, Святий Миколай відтепер гарантував свою опіку над Недільною школою і відкритими українськими класами в російських школах.
19.12.1994 р. Учасники дитячої вистави зі Святим Миколаєм в Ялті.
На завершення Неоніла Леонтіївнв Нирко-Куц, дружина Олексія Федоровича Нирка і викладачка класу бандури, вивела на сцену своїх «кобзарят», які почали невеличкий концерт знаменитою величальною піснею на знак подяки Святому Миколаєві:
Ой, хто, хто Миколая любить,
Ой, хто, хто, Миколаю служить,
Тому Святий Миколай
У всякий час помагає,
Миколає!
Ой, проси долі для Вкраїни,
Ой, нехай встане із руїни,
Долю й щастя хай вітає,
В славі й волі хай засяє,
Миколає!
Після дітей-«кобзарят» до концерту долучився «Козак-бандурист» з обличчям Остапа Кіндрачука. В моєму житті це було друге свято Святого Миколая, де я виступав з бандурою. Перше таке свято з моєю участю відбулось 19.12.1991 року в Москві, в колі тамтешньої української громади.
По закінченню святкового дійства, Світлана Кочерга оголосила, що народні майстри з «Просвіти» і «Союзу Українок»: вишивальниця Богдана Шевчук, скульптор Микола Вакуленко, різьбяр Михайло Ілляш і художник Віктор Виноградов зголосились допомогти братчикам і сестричкам Недільної школи організувати колядування для ялтинців у супроводі вертепної вистави з усіма традиційними атрибутами і за сценарієм, як завжди, самої Світлани Олексіївни. Бажаючих учнів, ентузіазм яких зріс від щойно проведеного свята, виявилось втричі більше, ніж потрібно для вертепної вистави, тож вибрали талановитіших і домовились про репетиції в Музеї Лесі Українки.
* * *
Родзинкою і предметом гордості ялтинських просвітян цьогорічного Різдва стало колядування, поєднане з вертепною виставою учнів Недільної школи. З прем’єрним виступом першого в культурній історії Ялти Вертепу його малі учасники в супроводі «тілоохоронців» з числа батьків, серед яких був і я, а так же організаторка вертепного дійства Світлана Кочерга, відправились 06.01.1995 р. до помешкання українського підприємця-патріота І. В. Дубровського, який щедро спонсорував потреби Недільної школи і проведення учнями різних заходів. Він, його дружина і діти, одягнуті в розкішні вишиванки, відкрили двері для колядників і разом з ними підтягували слова відомої щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю».
В центрі вертепного гурту були лві дівчинки-«янголи», які тримали вертепну шопку з різдв’яними ляльковими персонажами: Богородицею з народженим Ісусиком в яслях, ангелятами, пастушками, худібкою тощо. А перед ними – три Царі-волхви, три Пастушки, цар Ірод, Воїн, Козак, Смерть, троє маленьких Дітей.
Царі з провідниками-пастушками сповістили Новину про народження у Вифлеємі Небесного Владаря Ісуса, якому вони йдуть поклонитись і принести дари. На це тут же відреагував недобрий цар Ірод, сприйнявши появу новонародженого, як загрозу для своєї влади. Він приказав Воїнові, для більшої впевненості, позбавити життя всіх вифлеємських малят. Але проти іродового Воїна виступив хоробрий Козак від імені Запорізької Січі і всіх українців і врятував від згуби Ісуса і Дітей. Коли ж Ірод покликав на допомогу Смерть з косою, вона заявила, що маленький Ісус має владу над усім світом, а так же і над нею, Смертю. І вона, наперекір наказові, стяла косою не Козака, не Ісусика з дітьми, а… самого царя Ірода, якого Чортик тут-же потягнув до Пекла.
Всі раділи щасливому визволенню від царя-дітовбивці і заспівали:
Нова радість стала.
Яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна
Увесь світ осіяла…
…Просим тебе, Царю
Небесний Владарю,
Даруй літа щасливії
Цього дому господарю..
Просим тебе царю,
Просимо всі нині,
Верни волю, верни славу
Нашій славній Україні!
На завершення вистави з’явився все той же, схильний до гумору мій син Назар в ролі бородатого вертепного «Жида» в чорному капелюсі і з великим мішком. Від імені всіх прибулих він побажав господарям довголіття, щастя, здоров’я і… щедрості, бо, мовляв, «змученим далекою дорогою колядникам не завадило б трохи сісти, трохи випити й поїсти». Мішок господарі тут же наповнили пакунками з солодощами й грішми
06.01.1995 р. Діти ялтинських просвітян вперше в історії Ялти виступали з виставою різдв’яного Вертепу. Вверху – на Набережній Ялти; внизу – перед греко-католицькою громадою в храмі.
о
Після вертепної вистави в Храмі
Але при відході колядників з вертепом, як і їх дорослий охоронний супровід, та і самих господарів чекала несподіванка – сусіди з навколишніх квартир цього будинку навперебій запрошували вертепників до своїх осель.
Прийшлось зробити ще пару незапланованих виступів, на які сходились подивитись діти з усієї багатоповерхівки.
Окрилені успіхом юні колядники, ще виступили на Набережній Ялти, а наступного дня, на саме Різдво, — у католицькому храмі для Української Греко-католицької громади, та ще в… центральному гастрономі Ялти для продавців і покупців. А вечорами, розходячись домів, малеча ледве пересувала ноги від втоми і об’ємних заколядованих «гонорарів», але з щасливими обличчями й сяючими очима…
* * *
З початку осені до середини грудня 1995 року я перебував у Львові, де займався влаштуванням своєї доньки Олесі, яка поступила вчитись до Львівського Державного університету. Але, повернувшись додому в Ялту, я у перший же недільний день, хоча й із запізненням, включився в роботу Української Недільної школи, де продовжив викладання історії України і народознавства.
У другій половині грудня 1995 року на зборах Ялтинської «Просвіти», її голова Олександр Лашко вручив просвітянським активістам і всім викладачам
Нагородний диплом Почесного члена «Просвіти».
Недільної школи включно зі мною, Дипломи почесного члена Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, завірені підписом голови і печаткою Центрального правління в Києві.
* * *
Настав 1996 рік. Як це споконвіку було в Україні, Новий рік зачинався серією новорічних і різдвяних свят, які «братчики» й «сестрички» ялтинської Недільної школи, набравшись на уроках викладача народознавства Остапа Юрковича знань про українські народні традиції, відзначали, хто індивідуально, а хто групами по двоє, по троє, щедруваннями, колядуваннями, віншуваннями, посіваннями. Починали із своїх будинків, хто де проживав, а потім переходили до сусідніх будинків, – і так по всій Ялті. Їх прихильно слухали, їх приймали, їм дарували гостинці і дрібні гроші, аж поки вони втомлені, але збуджені й веселі, повертались домів. Мало того, вони, учні Української Недільної школи, стали тоталізаторами відродження українських різдвяних звичаїв серед ялтинської дітвори, бо з того часу в Ялті і в наступні роки то тут то там на Різдво стали лунати українські щедрівки й колядки «Добрий тобі, пане господарю», «Ой, сивая тай зозуленька», «Нова радість стала», до яких «братчики» Недільної школи вже не мали стосунку…
* * *
А тим часом неординарне, цікаве для учнів, навчання в Недільній школі після новорічних канікул 1996 року продовжувалось і, здавалось, моїй участі в навчальному процесі ніщо не може перешкодити. Аж раптом на початку квітня мені прийшлось терміново покинути Ялту і поїхати на Івано-Франківщину хоронити свого батька… На додачу, після похорон, треба було їхати у Львів залагодити деякі побутові проблеми доньки-студентки…
В результаті я повернувся в Ялту, коли до кінця навчального року залишалось зовсім мало часу, всього два недільних заняття, в які я вклав увесь свій ентузіазм, розкриваючи учням найяскравіші українські сторінки історії Криму, та ілюструючи кожен епізод кобзарською піснею.
Так епізод облоги візантійського Херсонеса в Криму київським князем Володимиром Великим, яка змусила імператорів Візантії видати за нього свою сестру й заключити мир, закріплений ще й прийняттям Руссю-Україною в 988 році християнства, завершувався під бандурний передзвін словами щедрівки:
…Ой, як б’є, так б’є на Царів-город,
Цар ся дивує: «хто ж то воює?»,
Міщани ходять, все раду радять:
«Що ж тому вояку за дари дати?»
Вивели йому княжну в короні,
Він княжну узяв і подякував,
Він подякував, ще й шапочку зняв,
Він шапочку зняв, ще й поклонився,
Він поклонився і покорився.
Інший епізод, уже з козацької доби історії України – так же з відповідною піснею…
У відплату за спробу знищити Запорізьку Січ в Різдвяну ніч 1674 року 15-тисячним загоном яничар султана Мехмеда ІV (з них 13 тисяч загинули на Січі) і 40-тисячною ордою кримського хана Селім-Гірея І, кошовий отаман Іван Сірко влітку 1675 року повів Запорізьке військо в Крим, змусивши хана втікати в гори. За деякими даними козацькі коні досягли Ялтинської яйли, і Сірко тільки тоді повернув назад, коли йому доповіли, що хан в Ялті сів на турецький корабель, щоб на ньому втікати в Стамбул
Не тумани з моря, не туманни
Місяць-сонце покривали, гей, гей!
Димом небо вкрило, димом небо –
У Криму міста палали…
…Не забудуть турки, не забудуть,
Як з Сірком бенкетували, гей, гей!
З вина червоного, червоного
Буйні голови поклали…
До речі, пісню цю (вона має 5 куплетів), я привіз із останньої поїздки до Львова, де її слова й мелодію йому передав інтелігентний добродій, який представився професором ЛДУ, не називаючи свого імені…
Що ж до подальшої епопеї кошового отамана Івана Сірка, то за народними переказами султан пробував змусити запорожців до покори своїм листом, у відповідь на який вони склали свій знаменитий лист султану.
І тут я покликав до столу свого сина Назара, який серед «братчиків» Недільної школи був неперевершеним декламатором з ефективною інтонацією, доречною мімікою і жестами, а особливо – при читанні віршованого варіанту запорожців з султаном у творі Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці».
В літо тисяча шість соте,
В літо теє боже,
Прийшла грамота Ахмета
В наше Запорожжя…
Розповідав я і про похід Запорізької дивізії полковника Петра Болбочана в Крим 1918 року, завершуючи піснею «Чи то буря, чи то грім…».
І ще, і ще…
25.05.1996 р. завершився навчальний рік Української Недільної школи і Світлана Кочерга видала «братчикам» і «сестричкам» свідоцтва успішності, заповнені на дещо «екзотичних», виготовлених в США бланках, які починались словами:
Український Конгресовий Комітет Америки – Шкільна Рада.
Школа Українознавства в м. Ялті.
Ступінь: вищий
Дальше – імена й прізвища учнів, та список зарахованих предметів,
дата видачі 26.05.1996. і адреса школи: м. Ялта, вул.. Катерининська, 8
Музей Лесі Українки,
Опікун кляси С. Кочерга.
А справа в тому, що активісти різних українських організацій заокеанської діаспори ревно слідкували за всіма етапами появи і функціонування Музею Лесі Українки в Ялті і не упускали ні однієї нагоди підтримати його морально і матеріально – коштами, експонатами тощо.
Так племінниця Лесі Українки Ольга Сергіїв ще в 1995 році передала унікальне зібрання фотоматеріалів великої поетеси зі США в Україну для Лесиних музеїв, включаючи ялтинський. Ось і Шкільна Рада Українського Конгресового Комітету Америки не оминула своєю увагою появу Української Недільної школи при Лесиному музеї в Ялті, і почала всіляко підтримувати цей слабенький вогник української освіти, зокрема й грішми. Так внесена Радою одна тисяча доларів США для потреб Недільної школи була використана для оплати туристичної поїздки учнів до Львова влітку 1996 року, для закупки шкільних посібників, а залишки – для символічної «зарплати» вчителям.
* * *
1997 рік. Віддавши приємну данину уваги народним зимовим дійствам, що стали вже традиційними для «братчиків» і «сестричок» Ялтинської Недільної школи – святам святого Миколая та Різдв’яного циклу (щедрування, колядування, посівання), в Недільній школі знову відновились заняття, в яких я мав змогу приймати участь лише до кінця зими. А вже 2-го і 9-го березня 1997 року я провів свої прощальні уроки в Недільній школі у зв’язку з необхідністю їхати до Львова, до доньки Олесі.
Зате мій син Назар, тим часом, паралельно зі своєю загальноосвітньою СШ №10, продовжував відвідувати Недільну школу, навчання в якій Ялтинська «Просвіта» вирішила цього року завершити, і спрямувати зусилля на відкриття в Ялті повноцінної української загальноосвітньої школи. Було визнано, що Недільна школа в Ялті достойно заповнювала український освітянський вакуум, та морально й духовно підготовила учнів до рідномовної школи. В останню декаду квітня, перед Великоднем, Назар приніс додому «випускне» Свідоцтво.
СВІДОЦТВО
Учня Недільної школи м. Ялта
Кіндрачука Назара
про успішне закінчення
1996-1997 навчального року.
Прослухані курси з предметів:
Українська мова
Укоаїнська література
Історія України, А
Народознавство
Основи Біблії
Живопис
Кераміка
Гра на бандурі та співи
Куратор УНШ (підпис) Св. Кочерга
Поклавши це свідоцтво у свою «архівну» папку з документами й фотографіями, Назар разом з 22-ма «братчиками» й «сестричками» Недільної «Альма-матері», в супроводі Світлани Кочерги і кількох батьків, відправився у святкову Великодню поїздку на Тернопільщину, в село Гошову. Там їх на цілий тиждень розмістили пожити в селянських родинах для знайомства з українським народним побутом і звичаями.
У сім’ї, де поселився Назар, було два хлопці, близькі до нього за віком – Богдан і Юрко, з якими він подружився, привіз додому подаровану ними розкішну сорочку-вишиванку, а потім довго з ними переписувався…
* * *
Додатки
Свідоцтва про завершння навчального курсу Недільної школи за 1995 р.
Свідоцтво Української Недільної школи в Ялті на бланку меценатів із США (1996р.)
о
Свідоцтва про завершння навчального курсу Недільної школи за 1997 р.
Заява О. Кіндрачука у відділ освіти його рідного міста Городенки з просьбою забезпечити Українську Недільну школу в Ялті дефіцитними українськими підручниками. Заява була задоволена.
Замітка Людмили Дементьєвої про Українську Недільну школу в Ялті в газеті «Кримська світлиця» -04.02.1993 р.
Текст «З народних уст», використовуваний на уроці народознавства для декламування та інсценізації.
«Недільна школа» — стаття Світлани Кочерги в газеті «Кримська світлиця» за 15.10.1994 р.
.Кураторка (директорка) Ялт. Нед. школи Світлана Кочерга,
вона ж — директорка Музею Лесі Українки в Ялті.
Олександр ЛАШКО, голова ялтинської «Просвіти» (90-і роки).
Лідер національно свідомих українців Ялти, які різноманітними засобами впливали на розбудову української державності на Південному узбережжі Криму. Нині живе і працює в Києві.
Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар, краєзнавець.
Один з активних представників громадськості. Учитель Недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки в Ялті (перша половина 90-х років).
* * *
Спогад Андрія Мацьківа (Орла) про першу зустріч і подальше знайомство з О. Кіндрачуком.
Було 12 жовтня 2008 року, на Майдані Незалежності громадські активісти робили пам’ятний захід в честь Покрови і героїв УПА, зокрема запалили ватру пам’яті генерала Шухевича.
Кобзар коло Київського Головпоштамту
Після заходу я з Сашком Задорожнім гуляв по Майдану і побачив старого козака, який з речами піднімався з підземного переходу метро Майдан Незалежності. Коли я повертався повз Головпоштамп, то зауважив, що цей чоловік сидить з бандурою і грає, а навколо нього зібрались слухачі. Ми теж зупинились послухати, я завів знайомство — кого як звати, хто і звідки. З’ясували, що ми земляки. Так і почали спілкуватись. Я інколи вечером спускався від М Театральна на Майдан і слухав Остапа, інколи задавав питання по змісту і походженню пісень. Деякі пісні були мені добре знайомі, деякі я почув в іншій обробці, багато було нових. Через пісні, які я знав по-своєму, а Остап виконував по-своєму — в нас зав’язались творчі інтереси.
29 жовтня 2008 року я зробив фото сіті-лайту на бульварі Шевченка, на якому був зображений Остап. В цей же день я показав фото Остапу і його самого зазнимкував — це було моє перше фото Остапа.
В перші дні знайомства
Зимою 2008-2009 років я приходив вечорами до Остапа і записував на мобільний телефон його пісні, а потім ввечері переслуховував, деякі записував у свій зошит-пісенник №2.
Питання по диску «Остап Кіндрачук — козак бандурист». В мене самі пісні ідуть з датою 9 січня 2009 року, а перший запис був 16 січня 2009 року.
28 січня 2009 року я зробив на сайті http://www.pisni.org.ua сторінку Остапа Кіндрачука з його біографією, пізніше додав і фото. 18 березня 2010 року було додано першу пісню Остапа Кіндрачука «Битва під Конотопом».
Я ще приносив пісню «Мій друже Ковалю».
А. Мацьків, О. Кіндрачук, С. Івах з Козаком Мамаєм.
З Сергієм Івахом ми познайомились восени 2009 року (перше моє фото, зроблене Сергієм, 20.12.2009 р.). Він перед тим ходив по Дніпру на чайці «Спас» з козаками і мав псевдо «Око» й носив чуб. Наша фотосесія втрьох 16 травня 2011 року.
Поїздка в Ялту була 25-26 травня 2013 року.
Остап Кіндрачук Дані ввів: Андрій_UA 28.01.2009 Битва під Конотопом Пісню ввів: Андрій_UA 18.03.2010
Додатки до Андрійових спогадів.
і
Аудіо-альбом “Остап Кіндрачук – козак- бандурист”, створений Андріієм.
Фрагменти заснованої Андрієм сторінки “Остап Кіндрачук” на сайті http://www.pisni.org.ua
о
о
Зліва – Андрій і я біля “Скелі Лесі Українки на західній околиці Ялти; посередині – я з Андрієм на вершині г. Ай-Петрі; справа – я і мій син Натан (він же – наш авто-гід і фотограф).
о
о
Зліва – Андрій біля Ластівчиного Гнізда; посередині – Андрій і Леся Українка; спорва – я і Андрій з моїми внуками Даном (крайній зліва) і Сашком (2-й справа) на Масандрівському пляжі Ялти.
* * *
і
і
о
о
і
і
і
і