Моя участь в Національній Спілці Кобзарів України
Від Об’єднання Кобзарів України до НСКУ – Національної Спілки Кобзарів України.
Об’єднання Кобзарів України
В середині листопада 1988 року з Києва на мою ялтинську адресу прийшла телеграма: «Шановний Остапе. 27 листопада 1988 року за адресою: Києво-Печерський заповідник — зал лекторію о 12 годині відбудуться установчі збори кобзарів України. Запрошуємо Вас прийняти участь. Ініціативна група.»
Ініціативну групу очолював досвідчений бандурист і історик-науковець Києво-Печерського заповідника Анатолій Гришин, який таку ж телеграму послав і керівникові Ялтинських капел бандуристів Олексію Ниркові. І ми обидва полетіли! Літаком! Полетіли на зліт перших кобзарських «ластівок» до Києва, які започаткували настання новітньої кобзарської весни України.
Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В. Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».
Учасниками зборів, крім ініціатора заходу Анатолія Гришина, були кобзарі і бандуристи: Г. Ґриштопа (Одеса), О. Чуприна, – кобзар з могили Т. Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г. Ткаченко, М. Будник, С. Гнилоквас, П. Супрун, А. Бобир, М. Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В. Нечепа (Чернігів), М. Нечипоренко (Житомир), М. Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О. Нирко і О. Кіндрачук (Ялта), М. Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників — складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали й співали, спочатку для себе, в залі лекторію Києво-Печерського заповідника, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору, що завершився в 30-х роках Голодомором і ліквідацією кобзарів та звичаєвого кобзарювання..
Так з’явилось самоорганізоване “Об’єднання Кобзарів України”, яке стало важливим етапом у формуванні майбутньої фундаментальної Спілки Кобзарів України. А поки що керівники Об’єднання зайнялись організацією кобзарських концертів, в яких я не мав можливості брати участь.
Зате мені вдалося викроїти час для поїздки в Переясслав-Хмельницький на запрошення Українського Фонду Культури на Шевченківське свято “Переяславська осінь Кобзаря”. В рамках святкових заходів відбулось відкриття школи-студії кобзарського мистецтва, куратором якої був кобзар Василь Литвин. Перед майбутніми юними кобзариками, крім мене, виступали брати Литвини й інші члени недавно створеного кобзарського об’єднання. Там я виступав із своєю сольною програмою «Козак Мамай», яка починалась думою «Про козака-бандуриста» і закінчувалась Шевченковою піснею «Гей, літа орел, літа сизий» з поеми «Гайдамаки». Видно мій виступ хлопчикам припав до душі, бо вони зав’язали зі мною переписку з кількарічним продовженням…
Наступне зібрання кобзарів відбулось трохи більше, ніж за рік до проголошення незалежності України і було виключно зв’язане з фестивалем «Пісенний вернісаж – 90,
В січні 1990 р. я отримав лист з Києва з запрошенням до участі в ІV-му республіканському фестивалі української пісні «Пісенний вернісаж-90». При чому підкреслювалось, що три дні цього фестивалю, з 24 по 26 січня 1990 року, надаються виключно одним лише кобзарям України. У Києві в готелі «Славутич» я потрапив у міцні та щирі обійми кобзарів України: Василя й Миколи Литвинів, В. Жданкіна, П. Супруна, Б. Островського, В. Перепелюка, М. Василюка, В. Лісовола, А. Бобиря, В. Горбатюка, В. Єсипка, О. Стахіва, В. Кушпета, М. Хая, М. Будника, М. Нечипоренка, Галини Менкуш, Тетяни Лободи.
Три дні ми почергово виступали на сцені Республіканського будинку художника перед глядачами і камерами українського телебачення. Серед молодих і підтоптаних, довговусих і сивочубих, зрячих і сліпих кобзарів з їхніми своєрідними, індивідуальними манерами гри, індивідуальними репертуарами, я жагуче запозичав їхній досвід, збагачував свій репертуар і почував себе піднесено — як небожитель серед небожителів, геть забувши про свою морську романтику. Вели програму письменник-фантаст Олесь Бердник, брати Микола і Василь Литвини та В. Кушпет.
Для учасників «Пісенного вернісажу-90» була організована надзвичайно цікава виставка раритетних українських народних інструментів «Сім бандур України і козак Мамай», на якій я з благоговінням доторкався до бандур, на котрих грали гетьман Іван Мазепа і поет-пророк Тарас Шевченко.
І знову після свята кобзарі розійшлись на вулиці, базари, віча, де люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах. І вже не переставали кобзарювати аж поки в спільному всеукраїнському пориві не домоглися у 1991 році Української Незалежної Держави.
В моєму особистому архіві зберігаються дві реліквії — програма «Свята кобзарського мистецтва» на фестивалі «Пісенний вернісаж-90», де серед 18-ти солістів-бандуристів 7-й — О. Кіндрачук з «Думою про козака-бандуриста», і велика афіша «Київконцерту» «Пісенний вернісаж-90». ІV-й республіканський фестиваль української пісні; Свято кобзарського мистецтва: 24 січня — вечір «Кобзарська пам’ять», 25 січня — вечір авторської пісні, 26 січня — «Кобзарське багатоголосся». На афіші перелічені всі учасники-кобзарі включно з О. Кіндрачуком.
і
і
Спілка Кобзарів України
30 травня 1990 року Олексій Федорович Нирко і я повернулись з культурологічної поїздки по Югославії у Київ. І дуже вчасно, бо запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня о 10-й годині ранку, ми отримали ще 17 квітня.
Оскільки 2 роки назад, в 1988-му, ініціатору тодішнього з’їзду А. Гришину не вдалось зареєструвати Об’єднання Кобзарів України через відсутність Статуту, то на цей раз за справу взявся Український Фонд культури, очолюваний поетом і народним депутатом Борисом Олійником. Вдалось зібрати півсотні кобзарів, бандуристів, пару лірників, які, власне, мусили затвердити статут Спілки Кобзарів України, проект якого був розданий всім присутнім. Таким чином організатори відкрили «легітимний» установчий з’їзд кобзарів України, вважаючи попередній з’їзд «пробним».
Вечорами 31 травня і 1 червня 1990 р. на сцені Київського філіалу музею Леніна, невдовзі перепрофільованого під Український Дім, кобзарі давали для киян колоритні концертні програми, кошти від яких було передано в фонд Спілки кобзарів України. На сцені, а потім і на вулицях Києва, виступали кобзарі-бандуристи з Наддніпрянщини, Полтавщини, Полісся, Слобожанщини, Прикарпаття, Півдня України. З Криму виступав лише я, а Олексій Федорович займався організаційними справами по створенню Кримського осередку Спілки кобзарів України.
Там я включив в свій репертуар пісню Миколи Литвина «Козак гуляє, шинкарка носить…», пісню Василя Литвина «Яничари» і його ж своєрідну обробку для бандури пісні «Ой у лузі червона калина». Тоді ж я зазнав творчого потрясіння, слухаючи думу «Невільницький плач» у виконанні старого кобзаря Павла Супруна. А коли сліпий рапсод виконав пісню «Чого сумуєш, Україно?», я не витримав і підійшов , щоб попросити слова і ноти цієї пісні.
— Які слова? Які ноти, хлопче, ти хочеш від незрячого? Якщо ти подався в кобзарі, то переймай слова й мелодію так, як це роблю я — на слух! — і сліпець, відчувши, що добряче присоромив мене, змилувався і у фойє тихенько виконав для мене цю пісню ще раз. Я поспіхом «настенографував» уривки слів пісні, які потім довго «розшифровував», а де не зміг, там вставляв свої слова. Зрештою слова і мелодія пісні в моєму виконанні видозмінились, як це не раз вже траплялось в моїй кобзарській практиці:
Чого сумуєш, Україно?! Даремне сльози чого ллєш?!
Що злидні знов тебе обсіли, союзні пута надоїли, і долі кращої все ждеш?
Сльозами горю не поможеш, щастя на них не припливе…
Сльозами ниву лише змочиш та будяків ще більш наплодиш, зерно від сліз на полі не зійде!..
Гей, українці! Брати мої! Все ждете дружби від Москви —
Того й жупани на вас бідні, як воші, вас заїли злидні, а ви ж онуки славних козаків!
Пора сталить обух Шевченка та коси добре нагострить,
Піднятись за Вкраїну-неньку, хиренну волю розбудить та будяки всі геть скосить.
Де ж наші Довбуші і Ґонти?! Кармелюки, Нечаї де?
Гей, Україно, повстань проти тих, що жеруть ікру і шпроти, а то зжеруть вони й тебе!
Гей, українці, брати мої, не ждіть ви дружби від Москви.
Знімайте з себе бідне дрантя та гніву розпаліть багаття, бо ви ж таки онуки козаків!!!
Я виконував цю пісню тоді, в останній рік радянської імперії, виконував пізніше, під час Помаранчевої революції, і ще пізніше — під час Євромайдану, вважаючи її завжди злободенною.
Робота З’їзду кобзарів транслювалась Українським республіканським телебаченням і радіо, а газета «Культура і життя» 3 червня 1990 року освітила підняті з’їздом проблеми кобзарів в репортажі «Не загасити б оту свічку…». Головою Спілки Кобзарів України обрали кобзаря Василя Литвина.
Тимчасове посвідчення № 001 Спілки Кобзарів України, підписане головою Василем Литвином і завірене печаткою я отримав аж наступного, 1991 р., по причині затримки з реєстрацією спілки у владних кабінетах.
* * *
08.03.1991 р. я приїхав до Львова на запрошення Української асоціації «Світ культури», яка організувала у Львові з 9-го по 14-е березня 1991 р. Міжнародний фестиваль «Думи мої» з участю багатьох бандуристів і кобзарів з України і Польщі. Там мене зустріли кобзарі-побратими — майже всі члени Спілки Кобзарів України: з Києва: П. Супрун, А. Бобир, В. Кушпет, В. Горбатюк, М. Будник, М. Литвин, з Харкова: дует подружжя Лобасів, А. Парфіненко, з Ізмаїла М. Василюк, з Кривогу Рогу В. Харченко, львів’яни Б. Жеплинський, М. Баран, В. Жданкін та інші.
Всі учасники фестивалю брали участь в концертах на клубних сценах, в Домініканському соборі, в ПК ім. Г. Хоткевича, у центральному сквері від оперного театру до пам’ятника А. Міцкевичу. Я виконував «Ой, у лузі червона калина», «Ой, у Криму на риночку», різні козацькі пісні. Та найкращою з моїх пісень для львів’ян виявилась нова для них пісня «Яничари». До мене підходила молодь і просила переписати слова. Пісня ця закінчувалась словами розправи розлючених яничарів над полонянками за українську пісню і пробуджені нею щемливі спогади, які доводили їх до божевілля…
Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,/ Наче кара і прокляття, вічна мука України.
Не туман вставав над зіллям, не сичі вночі кричали,/ Серед степу, з божевілля, їли землю яничари…
В одному з клубів Львова останні акорди цієї пісні покрила буря аплодисментів, а на сцену вибіг — я не повірив своїм очам, — Володимир Савчук з рідної Городенки, двоюрідний брат моєї рідної мами. Його арештувало НКВД прямо із-за шкільної парти в 1951 році, і ось він у Львові на волі! Ми обнялись і Володимир звернувся до залу, представивши мене як свого родича, який у з’яничареному Криму високо несе прапор українського відродження. Там-же, на сцені, він запросив мене до себе в гості, на Левандівку, що на окраїні Львова. Після цього я не раз користувався гостинністю родича, зупиняючись у нього під час поїздок у Львів; а сімейство Савчуків гостювало в Ялті, у нашій «хрущобі».
А тоді, під час фестивалю, учасники, а з ними і я, ще виступали в місті шахтарів Червонограді: спочатку в будинку культури, а потім — на майдані, серед людей, які тоді дуже збуджено мітингували проти залишків радянської влади.
ВУСК-Всеукраїнська Спілка Кобзарів
26.05.1994 р. я разом з Олексієм Федоровичем Нирком, відповідно до попереднього запрошення від Спілки Кобзарів України, прибув в Дніпропетровськ для участі у Всеукраїнському кобзарському фестивалі “Дзвени, бандуро, в козацькім краю”, присвяченому 500-річчю з дня народження Богдана Хмельницького і 50-річчю ООН, а так же в роботі науково-практичної конференції “Кобзарсько-лірницька традиція, та її сучасний розвиток” та у перевиборах голови СКУ. Для участі в цих заходах прибули: заокеанський кобзар Андрій Горняткевич (США), В. Жданкін (Київ), В. Харченко (Дніпропетровськ), Зоя Слободян (Івано-Франківськ), В. Герасименко, Т. Лазуркевич (Львів) та ще два десятки бандуристів і кобзарів, частково знайомих з минулих кобзарських зібрань. Були серед них і нові обличчя з Києва й Харкова зі “старосвітськими” бандурами, які себе величали “автентичними кобзарями” і з часом відкололись від загальноукраїнської Спілки, створивши Київський, Харківський і інші кобзарські цехи.
27, 28 і 29 травня я разом з усіма учасниками з 09.00 до 13.00 брав участь у засіданнях вищезгаданої конференції, з 14.00 до 19.00 кожен зі своїм інструментом виступав на головній алеї Дніпропетровська, або в парку ім. Б. Хмельницького для мешканців міста, які, як для зрусифікованого Півдня України, приймали кобзарів дуже привітно і з приємним здивуванням. А після 19.00 всі кобзарі по черзі виступали або в Муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка, або в Театрі опери і балету.
Наостанок в згаданому музею відбулись вибори голови тепер уже Всеукраїнської Спілки Кобзарів України за звичаєм Запорізької Січі — з посипанням голови землею і сміттям, щоб не зазнавався. Новим очільником спілки після Василя Литвина став Володимир Горбатюк, який після смерті кобзаря Олексія Чуприни, зайняв його місце кобзарювання на могилі Т. Г. Шевченка у Каневі.
* * *
На початку 1996 р. вчергове мені й Олексію Федоровичу Нирку прийшло запрошення від голови ВУСК Володимира Горбатюка на Велику Раду Всеукраїнської Спілки Кобзарів. То ж 19.01.1996 р. ми обидва разом з пів-сотнею кобзарів і бандуристів з України, Польщі, Кубані поселились в київському готелю “Театральний”. А наступного дня з ранку в “Кобзарській світлиці” Українського Дому” я, міцно обнімаючи кобзаря й письменника Миколу Литвина, сердечно дякував йому за нарис “Заграйте на кобзі, морський капітане”, надрукований у його ж таки книзі “Струни золотії”… Вітався з старими і знайомився з новими побратимами-кобзарями.
О 10-й годині почалось пленарне засідання, де крім різноманітних загальних і індивідуальних кобзарських проблем, звітів керівництва, обговорювався новий Статут ВУСК. Відбувся так же прийом до Спілки нових членів, зокрема за рекомендацією О. Нирка, були прийняті бандуристи з Кубані — Л. Ціхоцька і Ю. Булавін.
В 19.00.у переповненому киянами великому концертному залі Українського Дому відбувся благочинний концерт, на якому виступали всі кобзарі і бандуристи як індивідуально, так і в складі дуетів, ансамблів, капел. Виступав так же єдиний лірник М. Хай. Мені випало виконати під бандуру повстанську колядку “Бог народився в місті Вефлеємі” і похідну пісню кубанських козаків “Серед лісу, лісу списів і мечів їде полк козаків-вусачів”.
і
21.01.1996 р. з 10.00 до 13.00 відбулось заключне пленарне засідання, на якому присутні учасники затвердили Статут ВУСК і отримали членські квитки нового зразка.
З 15.00. до 17.00. я з усіма учасниками з’їзду кобзарів дивився концерт “Молоді кобзарі України” в “Кобзарській світлиці”, де виступали учні й випускники кобзарських шкіл і студій з Львова, Стрітівки, Переяслав-Хмельницького й Києва. А в 19.00. почався спільний заключний концерт всіх кобзарів, об’єднаних на сцені великого концертного залу разом з Державною заслуженою капелою бандуристів України під управлінням її керівника і головного диригента Миколи Петровича Гвоздя.
і
Всеукраїнський збір кобзарів 1999 року.
27.04.1999 р. два постійні представники кобзарства Криму О. Ф. Нирко і О. Ю. Кіндрачук разом з усіма запрошеними кобзарями України зареєструвались в Києві, в гуртожитку на вул. Естонській делегатами Всеукраїнського збору кобзарів. 28 квітня в “Українському Домі” для учасників збору відбулась презентація першої в історії кобзарства інформаційно-аналітичної газети ВУСК “Кобзар”, після чого делегати-кобзарі отримали від голови і правління Спілки завдання в першій половині кожного з 2-х днів збору, 28 і 29 квітня виступати в середніх і вищих навчальних закладах Києва, з 14.00. в “Українському Домі” приймати участь в пленарних засіданнях Спілки, а з 18.00. там же у великому залі виступати в концертних програмах.
28 квітня в ранковому концерті кобзарів для студентів Національного університету ім. Тараса Шевченка, а 29 квітня перед учнями однієї з київських шкіл я досить успішно реалізував пісні різних періодів із своєї “Співаної історії України”. У вечірньому концерті 28 квітня в “Народному домі” кожний з кобзарів-бандуристів виконував у великому залі для присутніх киян лише по одній пісні. Я для свого виступу вибрав пісню кримського композитора Віталія Лазаренка “Запаліть вогні вкраїнці, освітіть задушну ніч”. Зате наступного вечора ми знову з великим успіхом виступили всі разом спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України.
Під-час пленарного засідання в “Українському Домі” 28 квітня ми, присутні кобзарі, з 14.00 слухали звіти голови Спілки В. Горбатюка і членів правління про зроблену роботу і про вимоги Кабміну України замінити реєстраційне свідоцтво та внести зміни до Статуту ВУСК. Над змінами до Статуту ми продовжували працювати і наступного дня по обіді.
30.04.1999 р. о 10-й ранку відбулось підсумкове пленарне засідання ВУСК, на якому кожний учасник отримав нову редакцію кобзарського Статуту.
Прощальним акордом збору кобзарів після 13.00 стала “Кобзарська толока” на якій кобзарі роззосередились на території парку ім. Т. Шевченка і на Майдані Незалежності й кобзарювали — кожний на власний розсуд. Я грав коло Головпоштамту…
Виходячи зі свого досвіду кобзарювання в Криму, я не один і не два рази вступав у конфлікт з яким небудь урядовцем, міліціонером чи просто самодуром, який реагував на моє вуличне кобзарювання єдиним залізно-бетонним “аргументом” — “НІЗЗЯ! !!! НЄ ПОЛОЖЕНО !!! “. Тому і на Великій Раді кобзарів у 1996 р. й на зборі кобзарів 1999 р. під-час обговорення Статуту нашої Спілки я наполіг на внесенні в його текст моєї пропозиції: “Член Спілки має право виступати перед слухачами як в приміщеннях, так і людних місцях міст і сіл; як професійний творчий працівник має право на соціально-економічний, правовий та моральний захист згідно чинного законодавства.” Тож відтепер, відчуваючи під собою твердий правовий ґрунт, я розгортав перед носом вимогливого чинуші своє кобзарське посвідчення й Статут, тикав пальцем у підкреслені місця і пояснював менторським тоном, що він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ СПРИЯТИ кобзарюванню, а НЕ ПОДАВЛЯТИ його.
В більшості випадків це спрацьовувало…
Прощальний жест голови Всеукраїнської Спілки кобзарів Володимира Горбатюка — новорічне поздоровлення всім членам Спілки наприкінці 1999 року, після чого він передав свої повноваження своєму заміснику Володимиру Єсипку.
З 2000 року Національну Спілку Кобзарів України очолив бандурист, Народний артист України, професор Володимир Миколайович Єсипок, стараннями якого Спілці Кобзарів України був присвоєний статус НАЦІОНАЛЬНОЇ і видані нові посвідчення членів НСКУ.
НСКУ-Національна Спілка Кобзарів України.
15.10.2004 року серед кобзарів України, делегатів ІІІ з’їзду, серед яких від Криму знову були нерозлучні О. Нирко і О. Кіндрачук, приймав голова НСКУ В. М. Єсипок у офісі Спілки на бульварі Шевченка 50/52 і дарував кожному комплект з 5-ти книжок репертуарних збірників творів для бандури з нотами, і ще окремий збірник “Твори для бандури. З репертуару Володимира Єсипка” з дарчими автографами від автора..Потім в 13.00. — відкритий майстер-клас професора Верети Г. С. з його Капелою бандуристів КНУКіМ (Київський національний університет культури і мистецтв). В 15.00. засідання Правління НСКУ, після якого — знову майстер-клас професора Курача В. В. з капелою бандуристів НМАУ (Національна музична академія України) і на завершення 1-го дня з’їзду кобзарів о 18.00. — концерт делегатів Львівського обласного відділення НСКУ.
16 жовтня відбулись пленарні засідання з’їзду, а наступного дня — заключний концерт ІІІ з’їзду кобзарів України, після якого делегати роз’їхались по домівках. Я ще деякий час залишався в Києві кобзарювати.
Кобзарі і бандуристи Національної Спілки Кобзарів України збирались на свій з’їзд ще в 2007-му році,. який знову був організований як свято кобзарського мистецтва і на якому був присутній Президент В. Ющенко та інші державні мужі. На той момент, після багаторазових кобзарських мандрівок по Україні, Польщі, Молдові я втратив зв’язок з НСКУ і дізнався про цей з’їзд після повернення з-за кордону вже по його закінченню. Тим не менш голова НСКУ Володимир Єсипок, при випадкових зустрічах зі мною своїм підписом і печаткою продовжував дію мого кобзарського посвідчення кожних 5 років, а в 2015 році він зафіксував у ньому.. 2037 рік і пожартував: “В цьому році вам виповниться 100-річчя, після чого ми з вами розглянемо можливість подальшого продовження.
