Заснування і діяльність “Просвіти” в Ялті

Участь в діяльності "Просвіти" | 0 коментарів

Під патронатом Великої Лесі.

В 1970 році, в розпал дрімучого брежнєвського застою, коли українське національне життя ледве жевріло, в найпівденнішому, дощенту зрусифікованому місті України Ялті самооганізувалась невелика ініціативна група небайдужих українців для відзначення 100-річчя з дня народження однієї з найвидатніших доньок українського народу Лесі Українки. Очолив “ініціативників” Олексій Федорович Нирко, чий організаторський талант уже яскраво проявився в створенні Ялтинської капели бандуристів. Була зібрана велика кількість експонатів для ювілейної виставки, яка була влаштована 25 лютого 1971 року в Літературно-меморіальному музею Треньова-Павленка, що тоді знаходився біля підніжжя пагорба Дарсан в центрі Ялти (пізніше той музей був розформований). “Лесина” виставка виявилась навіть об’ємнішою, ніж експозиція музею двох лауреатів Сталінської премії, що навіяло думку про організацію музею Лесі Українки в Ялті, з якою пов’язані роки життя і творчості поетеси. Після резонансного ювілею, його ініціативна група не розпалась, а навпаки, згуртувала більше число шанувальників української мови й культури, яких запалила ідея створення Лесиного музею в Ялті і які, зрештою склали ядро майбутньої організації української “Просвіти” в місті-курорті, яку знову ж таки очолив енергійний і загально визнаний лідер Олексій Нирко. Ставши активістом “Просвіти”, я теж з ентузіазмом включився в боротьбу за створення єдиного українського музею в Криму.

В Книзі першій “За Залізною завісою” сайту “Літописних книг пісень і мандрів” подана детальна історія створення Літературно-меморіального музею Лесі Українки в Ялті зусиллями ялтинських просвітян і їхній діяльності в цілому. А в цьому розділі більше уваги буде уділено ілюстративним матеріалам з історії ялтинської “Просвіти”, невіддільної від її музейного дітища. Найголовнішою ілюстрацією цього розділу буде… сайт “Музею Лесі Українки в Ялті”, створений перш за все стараннями видатного громадського діяча з м.Севастополя Миколи Владзімірського, автора інтернет-порталу “Українське життя в Севастополі” та ще понад 25 сайтів, серед яких є сайти газет “Кримська світлиця”, “Флот України”, “Незборима нація”.

Головна сторінка сайту Музею Лесі Українки в Ялті.

(фрагмент)

Музей Лесі Українки в Ялті – один з чотирьох українських музеїв, присвячених великій поетесі нашого народу. У кожного з них – в Києві, Новоград-Волинському, Колодяжному, що на Волині, – своя історія. Але історія Ялтинського музею, наймолодшого серед них, мабуть, найскладніша.

Три роки з прожитих поетесою 42-х припадає на Крим, з них два вона провела в Ялті. Тисячу днів і ночей її серце билось в унісон з прибоєм Чорного моря. Тут народжувались твори, у яких зупинялись кримські миттєвості, щоб зберегтись в обіймах слова Лесі Українки на віки – “Кримські спогади”, Кримські відгуки”, “Над морем”, “Кассандра” та ін.

На початку 70-х років, напередодні 100-літнього ювілею поетеси, в Ялті виникла ініціативна група зі створення музею Лесі Українки. До неї увійшли ялтинські інтелігенти, краєзнавці, митці, зокрема колишній учень Лесі Українки, винороб-науковець Микола Охріменко, палкі прихильники творчості поетеси Олексій Нирко, Олександр Януш, Остап Кіндрачук та ін. В результаті зусиль ініціативної групи було споруджено пам’ятник Лесі Українці, установлено меморіальну дошку на будинку, де 1897 року вона проживала, започатковано збір експонатів. Однак гоніння національної інтелігенції 70-х років припинило конструктивну роботу над музеєм. Натомість у будинку, звільненому від мешканців з метою вшанування Лесі Українки, була відкрита експозиція так званого “Музею дореволюційної прогресивної російської та української культури” – відділу Ялтинського краєзнавчого музею.

Повністю реставрація будинку завершилась в період краху СРСР. Тоді наступила смуга гострої полеміки: “Яким бути музею?” Відповіддю на поставлене запитання стало відкриття 1991 р. експозиції “Леся Українка і Крим” (до 120-річчя з Дня народження Лесі Українки). Незабаром, 10 вересня 1993 року, під тиском Ялтинського міського товариства “Просвіта”, осередку Союзу українок, принципової позиції громадськості опір можновладців було остаточно подолано і в Ялтинському міськвиконкомі прийняли рішення про надання експозиції “Леся Українка і Крим” статусу “Музей Лесі Українка” (на правах відділу Ялтинського державного історико-літературного музею).

Завдяки поповненню фондів музею та допомозі Міжнародного Фонду “Відродження” до 10-річчя незалежності України була відкрита нова експозиція музею – “Ломикамінь”. Проте завдання музею – не лише консервація документів, знакових речей епохи тощо, а й наукова, популяризаторська робота, значення якої значно зростає в нинішніх умовах. Музей Лесі Українки не лише пропагує ім’я своєї патронеси, його завдання – відкрити для жителів Ялти та численних гостей курорту розмаїтий світ української культури, який, на жаль, і досі для багатьох наших сучасників є terra incognita. До того ж так чи інакше культурологічна робота музею сприяє утвердженню української державності на Кримському півострові – не гаслами і барикадами, а повсякденним випромінюванням світла, яке кличе до себе здорові націотворчі сили на Південному березі Криму. На базі музею свого часу сформувалась перша українська школа в місті, музейні приміщення стали додатковими аудиторіями для студентів Кримського державного гуманітарного інституту, тут збираються активісти товариства “Просвіта”, Союзу українок, “Кримської куті” (клубу української творчої інтелігенції Ялти), заснований ексклюзив-театр “Сім муз”… Ми пишаємось друзями музею, серед яких відомі письменники і вчені, політики і артисти. Зростає українознавча бібліотека при музеї, на ошатній терасі знову народжуються нові ідеї та проекти.

Нещодавно музей відзначив своє перше 10-річчя. Настала пора знайти своє місце і в глобальній Iнтернет-мережі. Сподіваємось, що ми не загубимось в її безмежному павутинні, а зуміємо з його допомогою розпочати новий етап у зростанні горизонтів пломеню, запаленого в кримському курортному місті Ялті творчою іскрою великої поетеси України.

Світлана КОЧЕРГА

Громадське життя Ялти.

(фрагмент відповідної сторінки в категорії “Ялта українська” сайту музею)

Музей Лесі Українки в Ялті в значній мірі є результатом активності української громади міста Ялти. В 70-х роках її лідерами стали українські інтелігенти, які очолили ініціативну групу зі створення Музею Лесі Українки. Серед них особливо велику роботу провели вчений-винороб Микола Охріменко (колишній учень Лесі Українки), педагог Олексій Нирко, капітан Остап Кіндрачук. Останні двоє наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка. Боротьба за відкриття в курортній Ялті музею, присвяченого великій українській поетесі, об’єднала чисельних прихильників національної ідеї. В свою чергу просвітянський ґрунт виявився плідним для паростків інших національно-демократичних об’єднань та організацій. Так появився ялтинський осередок Руху, Республіканської партії тощо.

Однією з найвпливовіших українських організацій міста став створений 1992 р. Союз українок Ялти (нині осередок Союзу українок України), осідком якого став власне Музей Лесі Українки. Першочерговими завданнями в місті союзянки, як і просвітяни, вважали підтримку трьох інституцій: музею, школи, церкви. І кожний з цих напрямків роботи увінчався певними успіхами. Зокрема віруючих людей об’єднала Українська греко-католицька церква, служби якої щодня проходять в Римо-Католицькому храмі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (вул.Пушкінська, 25).

Поступове розгалуження вузлів українського громадського життя в Ялті продовжується і нині. Але серцем українства Ялти, його духовного життя справедливо можна вважати Музей Лесі Українки. Його найближче оточення і підтримку складає Клуб української творчої інтелігенції Ялти, до складу якого входять заслужений майстер народної творчості Микола Вакуленко, дизайнер, член Національної Спілки письменників України Віктор Виноградов, художній керівник народного ансамблю бандуристок “Чарівний спів” Ірина Куровська та інші яскраві особистості.

Для багатьох гостей курортної Ялти подекуди є справжнім відкриттям мистецький світ членів Клубу українських творців Ялти (КУТЯ), розгалужене громадське життя і навіть сам факт наявності україномовних ялтинців. Але по суті українці завжди складали вагому частину населення Ялти (нині вона складає чверть загальної кількості), тут ніколи не припинялось культурне життя, яке мало значні досягнення навіть в складних ідеологічно-політичних умовах. Ще в постреволюційну епоху в місті склалась перша українська громада, яка доглядала за пам’ятником Степана Руданського, зібрала українську бібліотечку. Ці напрямки діяльності і нині є консолідуючим фактором для українців Ялти. Актуальною залишається ідея створення Музею Степана Руданського та вшанування пам’яті поета, який був першим міським лікарем Ялти, літературно-мистецькими Днями. Постійно поповнюється бібліотека українознавства, яка обслуговує всіх бажаючих, приваблюючи до музею насамперед молодь, вчителів та всіх, хто потребує поглиблення знань з історії та культури України. А відтак росте число української громади, її авторитет і вплив у місті, яке справедливо називають літньою столицею України.

Світлана КОЧЕРГА

Музей Лесі Українки в Ялті (перейти на сайт музею):

Як бачимо, після детального знайомства з сайтом “Музей Лесі Українки в Ялті” можна отримати уявлення про виникнення Ялтинської “Просвіти”, її ріст і здобутки на ниві української освіти, в музейній розбудові, в громадському житті Ялти. Тож мені залишається лише доповнити відомості, викладені на сайті, ілюстраціями з власного архіву.

Увічнення Лесиного імені в “домузейний” період.

Протягом 1970-71 р.р. київські художники-мозаїсти Степан Кириченко і Надія Клейн покрили так звану Лесину скелю на північно-східній околиці Ялти панно “Лісова пісня” з портретом Лесі Українки в рамках відзначення 100-річчя з дня народження поетеси.

12.06.1971 р. на  урочисте відкриття панно “Лісова пісня” автори запросили українських активістів Ялти, де звучала і моя пісня під бандуру. На пам’ять про цю подію автор подарував мені альбом своїх мозаїчних творів з автографом.

о

В середині серпня 1972 року на вимогу ініціативної групи по створенню музею перед майбутнім музеєм Лесі Українки на вул. Катерининській в Ялті відбулось відкриття пам’ятника видатній доньці українського народу за участю авторки-скульптора Галини Кальченко.

о

Кінець 70-х початок 80-х років ХХ століття для Ялтинського морського порту виявився періодом інтенсивного поповнення портового флоту новими пасажирськими теплоходами типу “Александр Грин”, яким присвоювались імена виключно російських письменників, чия творчість була пов’язана з Кримом. Від імені ялтинських портовиків я написав заяву начальнику порту В.І. Тихонюку про те, щоб новим, ще не названим теплоходам були присвоєні імена так же і українських поетів Степана Руданського й Амвросія Метлинського, білоруського поета Максима Богдановича — адже всі три поховані в Ялті. Звернув я особливу увагу начальства й на ім’я Лесі Українки, яка творила в Ялті, Балаклаві, Євпаторії, Саках і чий 100-річний ювілей постановою ЮНЕСКО відзначав увесь світ. Видно спрацювала лише згадка про ЮНЕСКО, бо в 1981 році в Ялтиський порт прибув теплохід “Леся Украинка”. Російська транскрипція назв кораблів в той час була обов’язковою, оскільки Міністерство Морського Флоту знаходилось не в Києві, а в Москві. Наступного року появився буклет, присвячений теплоходові “Леся Украинка”

  о

Боротьба за музей в документах і публікаціях.

Після святкування 100-річного ювілею Лесі Українки ялтинська ініціативна група по створенню музею її імені, трансформувалась в 1989 році в Товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, яке очолив Олексій Федорович Нирко, і яке пізніше, в 1991 році влилось у Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка. Просвітяни намагались активізувати організацію ялтинського Музею Лесі Українки. але в умовах тоталітарної бюрократії вона зайняла аж два десятиліття. Нижче приведені лише декілька прикладів збору інформації про життя геніальної поетеси в Криму, знайдених експонатів, подолання бюрократичних перепон.

Олексій Федорович Нирко — заслужений працівник культури України, організатор Товариства української мови в Ялті і перший голова Ялтинської “Просвіти”. Майже 20 років координував зусилля ялтинських просвітян і громадських діячів в Україні в справі організації Музею Лесі Українки в Ялті.аж до його успішного відкриття   Він же — педагог по класу бандури, організатор і керівник трьох капел бандуристів у Ялті, історик кобзарства і автор книги ” Кобзарство Криму і Кубані”, засновник “Музею кобзарства Криму та Кубані” при Кримському Гуманітарному Університеті в Ялті.  https://uk.wikipedia.org/wiki/Нирко_Олексій_Федорович

  Одна із серії заміток в “Курортной газете” до ювілею Лесі Українки.

“Курортная Газета” за 24.02.1971 р. — замітка про ялтинського скульптора Дмитра Журавльова і його скульптуру “Мавка”, яку він згодом подарував Музеєві Лесі Українки. Про  долю цієї скульптури йтиме мова нижче.

Унікальні знахідки Олексія Нирка в ялтинських старожилів, передані ним до музейних експозицій.

“Чи в Ялті “Камінні господарі” — моя замітка в газеті “Культура і життя” (Київ) за 12.06.1988 р. про багаторічне бюрократичне зволікання з відкриттям Лесиного музею в Ялті.

В останній декаді 1988 року через шалений спротив керівництва Ялтинського краєзнавчого музею, відкриття Музею Лесі Українки взагалі опинилось під знаком запитання і лідер ялтинської української громади Олексій Нирко запросив на підмогу нашого київського кобзаря-побратима, письменника, журналіста і члена редколегії журналу “Україна” Миколу Литвина. З одного боку музейні “тузи” доказували гостеві з Києва, що Леся Українка у звільненому під музей її імені “нє жіла” і таке інше, а з другого боку я засів з Миколою Степановичем за грубезною течкою зібраних мною за 20 років матеріалів про ялтинський період Лесиного життя. В результаті у січневому номері “України” за 1989 рік з’явилась гостро-критична стаття Миколи Литвина “Доки Ялта буде чужиною?”. Завдяки цій статті справа Лесиного музею в Ялті знову повернулась в повістку дня.

Оскільки прибічники “русской прогрессівной” альтернативи Музею Лесі Українки доказували, що за два десятиліття зібрані ініціатиниками експонати безслідно пропали, то, мовляв, нічого й мріяти про такий музей. Мене як магнітом тягнуло оглянути задній двір музейного будинку і дійсно, саме там я знайшов відповідь на загадку “пропажі” музейних експонатів — їх просто викинули на звалище і не встигли вивезти. Я побіг додому за фотоапаратом і зафіксував зруйновану скульптуру “Мавки”, подарованої музею автором Дмитром Журавльовим і разом з газетними вирізками за січень-лютий 1989 року про “непотрібність” Лесиного музею в Ялті і своїми коментарями послав у редакцію газети “Культура і життя”.В Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з музейними працівниками, чиновниками з відділу культури Ялти, з Олексієм Федоровичем і іншими просвітянами, знайомився з довгою історією невідкриття музею Лесі Українки, у вигляді газетних і документальних матеріалів, яку я зібрав у грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його велика стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».

Загальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стала вирішальною у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.

25 лютого 1991 року, у день 120-річчя Лесі Українки багаторічні спільні зусилля ялтинських активістів і небайдужої громадськості України увінчалися частковим успіхом — в приміщенні, призначеному для музею геніальної поетеси в Ялті, офіційно була відкрита ювілейна експозиція “Леся Українка і Крим”, створена за проектом музейного працівника і активної просвітянки Світлани Кочерги. Побудова експозиції повністю збігалась з музейними стандартами, але міська влада, негативно налаштована до ідеї відкриття Лесиного музею, умисне придала експозиції тимчасовий статус, прив’язаний лише до дати 120-річного ювілею поетеси, в надії, що згодом справу музею удасться “поховати”. Аж через два роки, 10.09.1993 року ялтинські просвітяни добились від Ялтинського міськвиконкому постанови про надання експозиції “Леся Українка і Крим” статусу Музею Лесі Українки. А тим часом у відкритті згаданої експозиції, крім ялтинських активістів брали участь керівники кримської “Просвіти”, гості з Києва, офіційні особи і сотні шанувальників Лесиного таланту. 28.02.1991 р. єдина ялтинська російськомовна газета “Курортний Крим” аж на двох своїх сторінках помістила розлогий фоторепортаж Тетяни Барської про цю урочисту подію. Не забула автор згадати й про те, що в одному з музейних залів відвідувачів зустрічали звуки моєї бандури і що серед експонатів виставки знаходилось подароване мною раритетне видання 1917 року “Мелодії з голосу Лесі Українки”, автором якого був чоловік поетеси, фольклорист Климент Квітка.  https://uk.wikipedia.org/wiki/Музей_Лесі_Українки_(Ялта)

о

Фоторепортаж про ювілейну виставку в газеті «Курортный Крым» за 28.02.1991 р.

Днем раніше, 24 лютого 1991 р. напередодні офіційного відзначення Лесиного ювілею члени Товариства української мови, яке вже набуло в Ялті статусу товариства “Просвіта”, зібрались біля пам’ятника Лесі Українки, перед будинком майбутнього музею, щоб послухати концерт фольклорного гурту музикантів Тернопільського центру народної творчості, який зібрав чималу публіку з прохожих курортників. Після гостей виступив і Остап з бандурою, який доручив синові Назарові стати поряд із синьо-жовтим прапором, подарованим йому рік назад в Одесі активістом «Південної громади». Таке в Ялті відбулось вперше! І тоді сталось те саме, що тоді в Одесі: присутні ніби чекали когось першого, бо почали витягувати із-за пазух і сумок синьо-жовті полотнища і ладнати їх на древка. За хвилину десяток прапорів привабив ще більше публіки.

Навіть у своєму тимчасовому статусі ювілейної експозиції, Музей Лесі Українки став для ялтинських просвітян центральним осередком національно-культурного життя в Ялті. Ялтинське товариство “Просвіта” в музейних приміщеннях активізувало свою державотворчу і культурологічну діяльність, пропагуючи українську національну ідею, відзначаючи національні і релігійні свята, оскільки активною частиною “Посвіти” була Українська греко-католицька громада Ялти. Від Ялтинської “Просвіти” “відбрунькувались” Союз українок Ялти, Клуб українських творців Ялти, осередки Української Республіканської партії, Українсьвої Народної партії та Руху.

о

На фото зліва — членкині Союзу українок Ялти (в центрі серед активісток — голова осередку Світлана Кочерга. Фото посередині — активісти Ялтинської “Просвіти” зі своїм головою Олексієм Нирком (він — в центрі, в сірому вбранні) збираються біля Музею Лесі Українки для відзначення Дня Незалежності України 24 серпня 1991 року. Фото справа — ялтинські просвітяни поклали квіти біля пам’ятника українського поета Степана Руданського на могилі в день його народження 25 грудня 1991 р. Мій син Назар (він сидить зліва) прочитав для присутніх напам’ять вірші Степана Руданського “Вовки” і “Ахмет ІІІ і запорожці”.

і

Зліва — Олександр Лашко — голова Ялтинської “Просвіти” з 1992 року. Під його керівництвом ялтинські просвітяни добились від Ялтинського міськвиконкому постанови про зміну ненадійного статусу музейної експозиції “Леся Українка і Крим” на статус Музею Лесі Українки. На час каденції О. Лашка просвітянами було почато і в 1998 році успішно завершено організацію української школи в Ялті.

Справа — Світлана Кочерга — організаторка і перша директорка Музею Лесі Українки в Ялті (1993 – 2004 р.р.). Доктор філологічних наук, член Спілки письменників України, авторка збірок поезій і наукових монографій. Активістка Ялтинської просвіти, засновниця Української недільної школи при Музею Лесі Українки, ініціаторка багатьох національно-культурних заходів української громади Ялти.      https://uk.wikipedia.org/wiki/Кочерга_Світлана_Олексіївна

Неповний список членів ялтинського Товариства української мови (1989-90 р.р.) і товариства “Просвіта” ім. Т, Г. Шевченка (1991-2014 р.р.)

1. О. Нирко — педагог, 1-й голова ТУМу і “Просвіти”.
2. О. Януш — інженер Гіпрограду,
3. Є. Байдюк — вчителька української мови.
4. М. Вакуленко — скульптор.
5. К. Лисокобилка — художник.
6. В. Віданов — екскурсовод.
7. О. Головатий — програміст-компютерник.
8. В. Костелецький — лікар санаторію “Марат”.
9. Н. Матуляк — інженер Кримгідроремонт.
10. Б. Синчалов — композитор.
11. О. Тарасенко — головний художник м. Ялта.
12. С. Кочерга — музейна наукова працівниця, голова Союзу Українок Ялти.
13. М. Проданюк — педагог Ялтинського педучиилища.
14. Л. Бучинська — бібліотекарка Ялтинського педучилища.
15. П. Стегній — бухгалтер.
16. О. Константинович — диспетчер.
17. О. Квак — домогосподарка.
18. Ф. Волосацький — пенсіонер.
19. П. Невінчаний — активіст.
20. В. Виноградов — художник, поет.
21. Л. Дементьєва — вчителька.
22. М. Мисяк — лектор товариства “Знання”.
23. О. Лашко — 2-й голова ялтинської “Просвіти”.
24. В. Навроцький — лікар, краєзнавець.
25. Б. Шевчук — музейна наукова працівниця.
26. В. Олійник — 3-й голова ялтинської “Просвіти”.
27. В. Гайдук — пенсіонер.
28. О. Зуб — голова осередку Української Республіканської партії.
29. Д. Котлінський — пенсіонер, бандурист.
30. М. Білозор — художник, бандурист.
31. А. Луньова — голова осередку Української Народної партії.
32. В. Матвєєв — режисер, диктор радіомовлення.
33. М. Доброзій — активіст.
34. Т. Козлова — активістка.
35. А. Радченко — активіст.

Це  лише частина найактивніших членів ялтинської “Просвіти”, а загальне число ялтинців-просвітян в різні періоди досягало майже трьох сотень.