1а. Ми, Кіндрачуки - козацького роду.

Козацький колорит – складова частина моєї біографії

Історія мого рідного села Котиківки, як і історія всієї України, серед своїх сторінок має і сторінки героїчних козацьких часів, про що свідчить козацький хрест на гербі села. Один з епізодів козаччини зафіксований меморіальною таблицею на каплиці “До серця Ісусового”, яка встановлена коло дороги над долиною річки Ямгорів при в’їзді в село з боку “трьох мостів”, що єднають Котиківку з районним центром Городенкою.

Крім подій, зафіксованих офіційною історією, збереглись родинні напівлегендарні перекази моїх родичів — Кіндрачуків, Біликів, Котелків про кровопролитну битву українських козаків з нападниками у тій частині долини річки Ямгорів, що розташована на схід від “трьох мостів” і дотепер носить назву Червона Долина, або просто — Червона. “Бо вона дійсно була червоною від пролитої крові!” — розказувала мені моя бабуся Василина з роду Біликів. Крім тих, що загинули у битві в Червоній Долині, на полі бою залишились поранені козаки, які не могли більше воювати і прижились в Котиківці, започаткувавши тут фамілії Біликів і Котелків. Про це я почув не лише від бабусі, але й від своїх вуйків, рідних братів моєї мами Євдокії — Василя, Івана і Петра Котелків. На жаль в цих розповідях були відсутні якісь конкретні дати й відомі історичні імена…

і і

Як розповідали мої дід Михайло і батько Юрій Кіндрачуки — вони вважали своїм родоначальником опришка Юрчика, який разом з іншими побратимами-опришками приєднався до козацького війська в часи Хмельниччини. В пам’яті односельчан назва Юрчик трансформувалась, як вуличне прізвисько котиківських Кіндрачуків. У зв’язку з тодішнім бездержавним статусом України, вони обидва були примушені до служби в чужинецьких військах. На щастя недовго: дід потрапив до австрійської армії, коли Австро-Угорщина, зазнавши поразки в Першій світовій війні, розпалась, а батька призвали в польську армію перед крахом Польщі на початку Другої світової війни. Тим не менш, світлини діда і батька зі зброєю в руках для мене асоціювались з їхніми розповідями про наші козацькі корені і були предметом моєї фамільної гордості.

і і і

Друга світова війна почалась, коли мені було всього 2 роки, тож лінія фронту прокотиилась через наше село із Заходу на Схід, не залишивши слідів у моїй пам’яті. Зате, будучи вже п’ятирічним дошкільням, я на всю решту життя запам’ятав свого батька Юрія, учасника аматорських вистав на сцені котиківської “Читальні”, в образі персонажів з “Кобзаря” Тараса Шевченка — отамана Гамалії під час морського походу на Стамбул, або козака Назара Стодолі, і по дитячому мріяв стати таким же козаком як тато.

Перед тим, як мені прийшла пора йти до школи, лінія фронту вдруге прокотилась через нашу Котиківку, але на цей раз зі Сходу на Захід. Вслід за німецькими військами, що відступали, в наше село примчались на конях і бойових тачанках не сценічні, а справжні козаки в черкесках і шапках-кубанках, озброєні, на додачу до звичних рушниць і кулеметів, кинжалами й шашками-шаблями, якими вони демонстрували чудеса фехтувальної майстерності. Після одноденного перепочинку козаки, які так же відступали під натиском “червоних”, назавжди зникли за західним горизонтом, залишивши в моїй і моїх ровесників пам’яті феєричне враження на все життя. Після приходу Червоної армії, мій тато, близькі й далекі родичі, а так же всі чоловіки Котиківки й Городенки, здатні воювати, були мобілізовані до війська і відправлені на фронт, на передову, а я пішов у 1-й клас Котиківської неповно-середньої школи, яка згодом увійшла до складу середньої школи №1 м. Городенки, розташованої за “трьома мостами” через річку Ямгорів. По закінченню війни мій тато був серед тих нечисленних щасливців, яким пощастило повернутись додому живими і здоровими. На його військовій гімнастерці сяяли бойові нагороди — орден Червоної Зірки і медалі “За відвагу”, “За взяття Кенігсберга”, “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” Але тато не дав мені довго тішитись його нагородами і відразу заховав їх разом з гімнастеркою у бабусин куфер (скриню). Потім, одягнувши вишиванки під святкові костюми, ми вдвох з ним пішли в Городенку сфотографуватись в єдиному на увесь район фотосалоні.

і і

Коли я поцікавився, чи татові відомо щось про тих козаків, які відступали через нашу Котиківку, він нахмурився і приглушено сказав: “Нема більше тих козаків! Всі загинули, але не в боях, а через зраду!”. Більше нічого не хотів казати, мовляв, виростеш і сам узнаєш. І дійсно через багато років я дізнався, що за домовленістю між Черчілем і Сталіним на Ялтинській конференції 1945 р., англійське командування, знехтувавши своїми гарантіями безпеки, даними емігрантам з Росії, у австрійському місті Лієнці видало Радянському Союзові більше 25 тисяч кубанських, донських, терських і інших козаків. Їх усіх разом з родинами й дітьми по приказу Сталіна було або розстріляно, або замучено в сибірських таборах.

Видача козаків у Лієнці. Худ. С. Корольков.

За вироком Долі мої дитячі і молоді роки проминули в Радянському Союзі, коли захоплення козацькою героїкою, м’ягко кажучи, було не модним, бо межувало з таким демонізованим у ті часи поняттям, як “буржуазний націоналізм” і всіляко глушилося “інтернаціональним” ура-патріотизмом. Тим не менш у шкільні роки я любив читати твори Тараса Шевченка, Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка та інших авторів про козаків, про їхні сухопутні й морські походи, а в своїх юнацьких мріях намагався поєднати давню козацьку романтику з реальністю сьогодення. Бабуся Василина відкрила мені, ще маленькому хлопчикові, важливу істину: “якщо хлібороби припинять працювати, то загинуть з голоду і вони самі, і держава!”. Згодом я самотужки усвідомив, що козаки з’явились тоді, коли держава, в особі чи Польщі, чи Росії, була не здатна протистояти турецькій навалі, і тоді пасіонарна частина українського народу створила ефективну власну збройну силу, яка стала нездоланним бар’єром для експансії з Півдня. За рахунок власного господарства козак озброювався і захищав своє, своєї родини і свого народу право на життя і свободу, щоб зрештою вибороти СВОЮ, Гетьманську Державу. Таким чином моє бачення козацької ідеї оформилось під девізом — “Самореалізація, Лицарська Гідність, Свобода, Самозахист і Гетьманська Державність”. Я вважав, що раніше інструментами для реалізації цього девізу на війні були кінь, бойова чайка, шабля, мушкет, гармата і т.п., в господарстві — воли, плуг, коса, млин та інше, а в епоху технічного прогресу у козацької ідеї з’явилась необмежена кількість варіантів, які можна адаптувати до козацьких цінностей. Тож подальше моє життя проходило під знаком моєї особистої козацької ідеї.

і і

На цілинних землях Казахстану я пересідав із-за ричагів свого залізного коня-трактора у сідло справжнього коня, гасаючи ним по степу при виконанні бригадирських обов’язків.

і і і

Освоївши чорноморські шляхи запорозьких чайок за штурвалом крилатого судна “Комети”, я з початком пенсійного віку подався “козакувати” по світах з козацькою бандурою за плечима замість мушкета, зате з кобзарським репертуаром, просякнутим історичною пам’яттю про ідеали козаччини.

і і

Мої намагання популяризувати козацьку ідею в Криму через пресу.

В часи дрімучого брежнєвського “застою”, за “залізною завісою”, якою Радянський Союз був відгороджений від решти світу, в умовах посиленої русифікації, коли всі друковані засоби масової інформації були монополією компартійних органів, а вся інформація ретельно “просіювалась” тією ж компартійною цензурою, популяризація козацької ідеї в пресі намаганнями безпартійного автора мала майже нульові шанси на успіх. І все-таки ціною деяких компромісних кроків (про них детально — в розділі цього сайту “Проби журналістського пера”) мені вдалось в різний час опублікувати кільканадцять заміток і статей про ретельно замовчувану причетність українських козаків до історії Криму та до історії мореплавання на Чорному морі в російськомовних кримських газетах “Советский Крым”, “Крымская правда” та одеській — “Моряк”. Прийшлось писати по-російськи, оскільки з усіх газет Криму одна лише “Крымская правда” мізерну частину тиражу дублювала українською мовою. Згодом я поширив свої “проби журналістського пера” і на україномовні друковані органи інших міст України.

Однією з перших таких спроб була публікація в газеті “Советский Крым” за 09.05.1976 р. моєї версії легенди про Богатир-гору (або Отаман-гору), що замикає ущелину Уч-кош північніше Ялти, та про запорозьких поселенців Ялти. До речі, підґрунтям легенди про те, що козацька ватага колись осіла в Ялті, можуть служити почуті мною в молодості розповіді старих ялтинців про мешканців західної околиця Ялти, Аутки (нині виселок Чехово), які ще за царської влади спілкувалися діалектом української мови.

іНа картині Сергія Пущенка — корабельна аварія козацької “чайки” біля мису Ай-Тодор поблизу Ялти. На фото Андрія Мацьківа — Отаман-гора, що замикає ущелину Уч-кош біля Ялти.

Щоправда, редакція газети від себе додала заідеологізований вступ до легенди, зате після цього мені стало легше розміщати на її шпальтах, а так же в інших газетах, раніше табуйовані матеріали з кримської україніки. Так уже 30.11.1976 р. ця ж газета надрукувала вже більшу мою статтю “В памяти народной” про чорноморські походи запорожців. А 12.12.1976 р. для читачів “Советского Крыма” стала справжнім відкриттям публікація моєї замітки “Интересная находка” про знайдену мною в Ялті бронзову статуетку запорожця — зменшену копію пам’ятника запорожцям в м. Тамань на Кубані, створеного скульптором А. Г. Адамсоном, і установленого там в 1911 р. в честь заселення Кубані запорозькими козаками. Принагідно я згадав і сам процес переселення козаків на Кубань.

Подавав я дописи для газет і на інші теми, але час від часу повертався до козацької тематики. Про це детальніше подано в розділі “Проби журналістського пера”, а тут — коротко про деякі з них. 13.03.1981 р. газета “Моряк” (Одеса) помістила мою об’ємну статтю “О чём умолчал экскурсовод” з гострою критикою замовчування гідами морехідної епопеї запорізького козацтва під-час визвольних походів на невільницькі ринки Криму. У ще більшій статті, на всю газетну сторінку, “Море и бандура”, в цій же газеті за 13.10.1983 р. я акцентував на феномені українського думного епосу, створеного запорожцями-бандуристами, учасниками морських походів ХVI-XVIII століть, прив’язуючи оспівувані ними події до конкретних місць на узбережжі Криму і всього Причорномор’я. Навіть у такій відверто проросійській газеті, як “Крымская правда”, мені вдалось помістити декілька невеликих дописів, в тім числі “Чубаті мореплавці” (09.08.1985 р.).

Аналогічні теми я продовжував просувати в пресі і в наступні роки: “Долгий путь к морю или О чём молчат экскурсоводы” (газ. “Советский Крым”, 21.10.1987 р.), “Жінки і море” — об’ємне дослідження про роль жінок в історії мореплавання взагалі, і про вплив султани Роксолани і Катерини ІІ на козацьке мореплавство зокрема (газ. “Колгоспник Придністров’я” в м. Городенка — друкувалось у 8-мох номерах з 12 по 29 березня 1988 р.), “Забута сторінка історії” — про роль українців Придністров’я в історії мореплавства, зокрема — козацького ( там же, в 4-х номерах “”Колгоспника Придністров’я” з 17 по 24 жовтня 1987 р.), “Увічнимо Самійла Кішку” (газ. Культура і життя” в м. Києві за 02.10.1988 р.), “На козацьких шляхах” (газ. “Чорноморська комуна” в м. Одесі за 08.04.1990 р.), “Єшиль Ада” — об’ємне дослідження з українсько-кримськотатарських, в тім числі козацько-татарських взаємин “журн. “УКРАЇНА”, м. Київ, друкувалось в 4-х номерах з 29 липня по 19 серпня 1990 р.). Були ще невеликі, менш значні публікації.

На початку 90-х років (ХХ ст.) я припинив свої дилетантські “проби пера” з двох причин — по-перше, з настанням незалежності України кримчанам, як і всім без винятку українцям, стали доступні історичні праці наукових фахівців більш високого рівня, ніж мій; а по-друге, наприкінці 1992 року, вийшовши на пенсію, я “переформатувався” на мандрівний кобзарсько-козацький спосіб життя, який не залишав часу на журналістські експерименти. На зміну мені в справі популяризації українських і, зокрема, козацьких сторінок історії Криму, прийшли нові, високоосвічені люди в особі редакції газети “Кримська світлиця”, перший номер якої вийшов у Сімферополі в останній день 1992 року. І все-таки, як показали відгуки моїх друзів і недругів, в часи радянського тоталітаризму, коли нас всіх умисне позбавляли історичної пам’яті, мої скромні творіння промайнули яскравими іскрами, які на короткі миті освітили читачам силуети нашого героїчного минулого…

Заради справедливості треба сказати, що в Ялті не я один займався популяризацією теми “Українське козацтво і Крим”. В цьому плані неабияку наполегливість проявив активіст Ялтинської “Просвіти”, доктор медичних наук і краєзнавець В.В. Навроцький, до речі — спадковий козак, чиї предки походять з Миргородського полку Гетьманщини. На початку 70-х років минулого століття, в розпал брежнєвського “застою” і гонінь на дисидентів, коли головний ідеолог КПРС віддав наказ заборонити навіть “Запорозький марш” кобзаря Є. Адамцевича, родина Володимира Навроцького в непролазних хащах скелястої гори Ай-Нікола, що височіє над санаторієм “Ореанда” відкрила… козацький хрест, виготовлений у вигляді контуру з кованої стальної чи залізної штаби, який створював враження прозорості хреста і був майже невидимий серед лісових зарослів. Внизу, у бетонній основі хреста була вмурована свинцева табличка з напівстертим написом “Казачья веха, исторический вамятник XVII-го столетия, охраня…”.

Володимир Володимирович сфотографував хрест і окремо — табличку, потім погортав історичну літературу, про походи запорожців у Крим XVII cт., особливо про перебування в Криму гетьмана Михайла Дорошенка, козаки якого в союзі з кримськими татарами хана Магомет-Шагін Гірея в 1628 році воювали тут проти війська турецького ставленика, ногайського хана Кантеміра. Та найближчою версією розгадки тайни “козачої віхи” стали відомості про представників козацької еліти Безбородьків, чий родовід почався від їх предка Дем’яна, якому під-час визвольної війни Богдана Хмельницького в одному з боїв ляхи відрубали бороду, а козаки присвоїли прізвище Безбородько. Один із правнуків Дем’яна, високоосвічений козацький полковник часів Гетьманщини Олександр Безбородько згодом став світлішим князем Російської імперії, членом Російської Академії, канцлером уряду Катерини ІІ і заволодів маєтком Ореанда над яким височіли скелі гори Ай-Нікола. Логіка підказувала, що ідея увічнити подвиги запорожців у XVII ст., встановивши хрест над своїм маєтком, могла виникнути в його господаря. Такі міркування, викладені в статті, проілюстрованій фотографіями, Володимир Володимирович поніс у редакцію єдиної в Ялті “Курортной газеты” — органа Кримського обласного і Ялтинського міського комітетів компартії України і обох Рад депутатів трудящих. Стаття в газеті не була надрукована, але наслідки для “козацької віхи” виявились плачевними — вона зникла! На її місці залишились уламки бетонного постаменту і під ними непомічена вандалами свинцева табличка — єдиний залишок від історичної пам’ятки, яку потім знайшов Навроцький і зберіг до кращих часів. Аж 22.05.1991 р., в період горбачовської “гласності”, та сама газета, перейменована в “Советский Крым”, надрукувала статтю В. Навроцького “О чем рассказала находка”, після чого наполегливий автор продовжив боротьбу за відродження пам’ятки, залучивши до цього двох українських високопосадовців, Віктора Ющенка й Леоніда Кучму, пресу Криму і всієї України, та новітні козацькі організації, аж поки не добився її урочистого відновлення 16.03.2002 року. Тепер під новим хрестом, уже не ажурної форми, а із суцільного металевого швелера, на постаменті є дві таблички — верхня: “КАЗАЧЬЯ ВЕХА / ИСТОРИЧЕСКИЙ ПАМЯТНИК / XVII ВЕКА / ВОССТАНОВЛЕНА ЯЛТИНСКИМИ КАЗАКАМИ / 16 МАРТА 2002 ГОДА”, і нижня: “ВЕХА НАЙДЕНА В 1972 ГОДУ / И ОПИСАНА В ТРУДАХ / ПОТОМСТВЕННОГО КАЗАКА_КРАЄВЕДА / НАВРОЦКОГО В. В.”. (Російськомовний текст табличок — данина компромісу в наскрізь русифікованій Ялті…) Детально про “Козацьку віху” — в Українській Вікіпедії: https://uk.wikipedia.org/wiki/Козацька_віха_(Ялта)?

*) Продовження теми на сторінці 1б