В полоні морської романтики.

В полоні морської романтики | 0 коментарів

Етапи морехідної кар’єри.

 

1954р. На фото зліва, нижче — розмріяний про романтику морських просторів випускник Городенківської СШ №1 (Івано-Франківщина) — Остап Кіндрачук, цебто — я. Фото-реквізитами моєї юнацької мрії послужили… Дністер (в декількох кілометрах від м. Городенки й рідного села Котиківки), вантажний човен перевізника, морський кашкет “мічманка” і стилізована віньєтка. Фото справа — католицький костел Непорочного Зачаття Діви Марії, найвища споруда в центрі Городенки, на купол якої я на початку 50-х років ХХ ст. забрався по громовідводу, щоб з висоти пташиного лету востаннє окинути поглядом рідні місця і назавжди з ними попрощатись.

о

Відповідно до записів у трудових книжках, я спочатку працював з весни 1956 до осені 1957 р. трактористом в Казахстанському степу. Потім за покликом своєї мрії про море, переїхав у Крим, але в Ялтинському порту на той момент праці не було, і я з 15.11.1957 р. тимчасово влаштувався на будівництві в Нікітському ботанічному саду. Але як тільки з’явилась об’ява про набір на курси матросів, я негайно подав заяву і з 19.02.1958 р. вже був у штаті працівників Ялтинського морського порту. По закінченню курсів я 19.04.1958 р. став членом екіпажу пасажирського моторного катера м-к “Іволга”, одного з більш ніж чотирьох десятків невеликих дерев’яних суден Ялтинського портофлоту, які обслуговували пасажирські і туристичні лінії  Південного Берега Криму. Екіпаж складався з трьох осіб — капітана Володимира Сафонова, моториста Федора Латишева і матроса 2 класу, тобто мене.

о

і

Фото справа — порт Ялта. м-к (моторний катер) “Іволга” з пасажирами відчалює від причалу №8. Фото справа — я, матрос на носі катера “Іволга” під-час підходу до причалу Гурзуфа.

 

іі   

Під-час екскурсійних рейсів на “Іволзі” я й сам знайомився з визначними пам’ятками Південного Берега. Два фото 1958 р. зроблених капітаном Сафоновим біля місхорського причалу в той час, поки наші екскурсанти знайомляться з Місхором. Зліва — я намагаюсь запобігти викраденню бронзової татарки Арзи бронзовим турецьким піратом Алі-Бабою (скульптор А. Г. Адамсон), в центрі — я і місхорська Русалка того ж таки скульптора Адамсона чекаємо на повернення екскурсантів на м-к “Іволга”, ще одне фото справа — екскурсія в Гурзуф.

Для морських перевезень на Півдні Криму катери типу “Ласточка” (від назви першого збудованого м-к), до яких належала “Іволга”, ялтинські портовики будували власними силами, бо після війни в Ялтинському порту взагалі не було власних пасажирських суден. Навіть після мого приходу в порт ще були добудовані дві чи три дерев’ні “пташки”, а вже потім портовий “пташиний” флот став поповнюватись сучасними залізними теплоходами, як показано нижче на сторінці російськомовного рекламного буклета.

оо

 На пасажирських лініях Південного Берега Криму і на суднах технічного призначення я в різний час протягом 50-60-тих років працював матросом на морських катерах “Іволга”, “Кайра”, на теплоходах “Лівадія”, “Массанра”, капітан-механіком на м-к “Стриж”, “Пелікан”, “Чайка”, на буксирах “Смєлий”, “Ялтинець”, “Кримчанин”, помічником баґермейстера рефулерної баржі Б-183, пом. капітана на т-х “Петро Лідов” (сухогруз типу “ріка-море”).

Для одиноких портовиків у Ялтинському порту на вул. Нижньомасандрівській, в будинку біля самого моря, був влаштований гуртожиток, де я поселився в одній кімнаті з кількома хлопцями-ровесниками. Два з них — капітан м-к “Стриж” Леонід Хохлов і матрос-радист Валерій Шкапов стали моїми близькими друзями. А оскільки вони були затятими любителями веслувального й вітрильного спорту, який і мене дуже цікавив, то я швидко став учасником їхньої спортивної команди, капітаном якої був той-таки Леонід Хохлов. На шестивесловій шлюпці “ЯЛ” з щоглою, реєю, вітрилом і вантами я у вільні дні з ентузіазмом освоював разом з командою нюанси веслового і вітрильного способу підкорення морської стихії в різних погодних умовах.

о

На фото зліва — я і Леонід Хохлов, капітан спортивної команди вітрильно-веслової шлюпки “ЯЛ”, непохитний патріот моря і мій незрадливий друг молодих років. Він спочатку, як і я, працював капітаном на різних суднах Ялтинського портофлоту, потім — капітаном далекого плавання в ЧМП (Одеса). В 2011 році, уже на пенсії в Ялті, в нього зупинилось серце. Фото в центрі — морський перехід Ялта-Феодосія під вітрилом шлюпки “ЯЛ” в серпні 1958 р. Поряд зі мною — Валерій Шкапов. Фото справа — команда “ЯЛ-а” в Феодосії біля пам’ятника художнику-мариністу І. К. Айвазовському перед Картинною галереєю його імені. Зліва направо — О. Кіндрачук (я), В. Шкапов, В. Неґруца, О. Донаусов, Л. Хохлов (капітан), В. Красовітов.

 

оо  

20.11.1958р. На фото — ялтинська спортивна команда шлюпки “ЯЛ” в оновленому складі (2-й зліва — капітан Л.Хохлов, 2-й справа — я) на борту т-х “Узбекістан”, який заходить в грузинський порт Поті, де були проведені спортивні змагання між командами портофлотів чорноморських портів. По завершенню змагань, кожний ялтинський учасних отримав такі грамоти за 2-ге і 3-тє призові місця нашої команди.

Портофлот Ялтинського порту в основному був розрахований на роботу влітку, під-час курортного сезону, коли Ялтинські санаторії, готелі, й приватні мешкання заполоняли відпочивальники й туристи. З середини жовтня по березень-квітень водоплаваючий штат портофлоту, за винятком технічного флоту (буксири, плавкрани, баржі тощо) частково, тільки при гострій потребі залишався на ремонтні роботи, а решта йшли у відпустки, де тимчасово підробляли на стороні (будівництво, виноградні плантації, магазини тощо). Деяким щасливчикам удавалось потрапити на курси підвищення кваліфікації, чи набуття нової професії із збереженням заробітної плати. Такі курси в Ялтинському порту організовувались щозими і якраз зимою 1958-59 р. я потрапив у число таких щасливців, записавшись разом з Леонідом Хохловим на курси судноводіїв-двістітонників, тобто на курси капітанів суден до 200 тонн водотоннажності — саме такими були невеликі нові залізні теплоходи типу “Лівадія”, що почали поступати в Ялтинський порт. В результаті весною, 24.04.1959 р. я отримав відповідне свідоцтво, а влітку уже працював за стерном м-к “Стриж” на посаді капітана, зайнявши місце свого друга Леоніда Хохлова, який перейшов працювати капітаном на новоприбулий залізний теплохід “Ялтинець”, типу “Лівадія”.

Рік 1959-й, коли я вперше став капітаном морського судна, хоча й невеликого, виявився для мене багатим на інші події і життєві випробування. Найголовніше з них — випробування сім’єю. Мені припала до душі ялтинська дівчина Лілія Халкіді, чий батько був кримським греком, а мама — українкою. Я одружився з нею, але не маючи власного житла, змушений був повести молоду дружину в наймане помешкання, плата за яке поглинала майже увесь мій заробіток. Як на зло, наприкінці літа мені прийшла повістка з Ялтинського військкомату на предмет служби в армії. Тоді ж з ЧМП (Чорноморське Морське Пароплавство) прийшов циркуляр в управління Ялтинського порту зобов’язати всіх судноводіїв додатково опанувати професіями мотористів і механіків. Того ж, 1959 року відбувся перепис населення СРСР, під-час якого переписувачі тиснули на українців, щоб вони записувались “русскімі”. На додачу, відповідно до настанов вищого компартійного керівництва в Москві, всюди в СРСР, а отже і в Ялтинському порту, запроваджувались так звані “народні дружини” для допомоги міліції в забезпеченні громадського порядку. І насамкінець, на морі піднявся ураганний шторм “Норд-ост”, який завалив кілька десятків метрів захисної стіни кам’яного молу і наробив іншої шкоди Ялтинському порту і всьому місту. Деякі з цих проблем вирішились легко і просто, наприклад під-час перепису я, наперекір пропаганді, залишився українцем.  Та ще на звільнення від служби в армії вплинула травма, отримана під-час купання в штормовому морі. Зате на вирішення деяких інших проблем був витрачений не один рік.

 

о

 

Фото зліва — я із закоченими рукавами серед портовиків, які з допомогою портового крана розбирають завал зруйнованої штормрм захисної стіни.молу. Фото в справа і внизу “мода” на “народну дружину”  швидко вичерпалась і посвідчення “народного дружинника” уже через півтора року перестало бути дійсним. Тим не менш за добросовісні чергування на Набережній Ялти я встиг отримати “похвальний лист”.

о

о

Свідоцтво №47 (фото зліва) свідчить, що мені знову повезло і я під-час навчання з 20 січня по 20 квітня 1960 року на курсах, відповідно до циркуляру ЧМП набув необхідну додаткову спеціальність моториста ДВС до 150 кінських сил з правом працювати на реорганізованій посаді капітан-механіка м-к типу “Ласточка”, або матрос-мотористом на залізному теплоході типу “Лівадія”, куди мене й направили з відділу кадрів. Почала прояснятись і ситуація з житлом. Ялтинський порт організував будівництво будинку для потреб сімейних портовиків їх же силами, з гарантією першочергового отримання житла для безпосередніх учасників будівництва. Я негайно записався в бригаду будівельників і 16.01.1961 року прийняв участь у будівництві 5-поверхового дому на 40 квартир з умовою, що по його завершенню і поселенню в готовому домі, я знову повернусь в портовий флот. Так воно й сталось приблизно через два роки. А тим часом на другому фото видно поки що незавершений будинок який з нетерпінням оглядає моя дружина Ліля з маленьким сином Натанчиком весною 1962 року. Мені став у пригоді досвід роботи бетонщиком і муляром на недавньому будівництві в НБС, а тут отримав лише свідоцтво відвідного сигнальника, для подачі команд кранівнику баштового крана при укладці стін з великих блоків, залізо-бетонних перекриттів і антисейсмічних поясів між поверхами (фото зліва нижче). Як і всі “бездомні” учасники будівництва, я докладав усіх можливих зусиль для прискорення будівельних робіт, про що свідчить “Почесна грамота” на правому фото. І так було аж до отримання ордера на квартиру.

і

Як і було домовлено, відразу після поселення в новозбудованому домі в листопаді 1962 р я повернувся в портофлот, де зайнявся ремонтом залізного теплохода “Массандра”, а весною 13.04.1963 р. я став за кермо м-к “Пелікан” в іпостасі капітан-механіка. На фото зліва я здійснюю рейс із Ялти в Алупку. Фото справа — в розпал літа, у спеку, ми з матросом Віктором по черзі, тримаючись за канат, пірнаємо в бурхливий кільватерний струмінь за кормою “Пелікана” на повному ході судна. Цю ризиковану традицію, я, будучи ще матросом на м-к “Іволга”, перейняв у свого капітана В. Сафонова. По закінченню літньої навігації-63 я всю зиму до наступної весни знову працював матросом на ремонті т-х “Массандра”. Так і продовжувалось до 1965 року:: літом — “Пелікан”, зимою — “Массандра”.

13.05.1965 р. мене призначили помічником баґермейстера, рефулерної баржі Б-183, яка з допомогою великого пісконасоса і довгого гофрованого шланга забирала з морського дна у свої 2 трюми сірий чорноморський пісок для потреб ялтинськоно заводу асфальто-бетонних виробів, що для Ялтинського порту було дуже прибутковим промислом. При баржі постійно перебував невеликий, але маневровий буксир “Смєлий”, який виводив її на місце видобутку піску на відстані 1-2 милі від берега, а потім заводив назад у порт для вивантаженя береговими грейферними кранами. І так 3-4 рази щодоби. Цілодобова робота вимагала утримувати по 4 змінних екіпажі на кожному з двох суден, тобто 1-го баґермейстера і 3-х змінних помічників, 4-х механіків й 4-х матросів на баржі, та плюс 4-х змінних капітан-механіків і 4-х змінних матросів-мотористів на буксирі. Всім належалось безплатне 3-разове харчування, яке забеспечували кок (кухар) і його помічник. Моє призначення вважалось тимчасовим, на час хвороби одного із змінних баґермейстерів. Але коли він одужав, то в іншого настала черга йти у відпустку. А потім я підміняв інших відпускників, включно з матросами, не лише на баржі, але й матросів-мотористів на буксирі. А от щоб підміняти капітан-механіків на “Смелому”, мого свідоцтва моториста було замало. І тут мені знову повезло — зимою 1970-71 р. я знову потрапив на курси механіків двигунів до 300 кінських сил, отримавши 02.04.1971 р. свідоцтво №40 механіка. Зрештою моя підмінна функція завершилась тим, що на буксирі “Смєлий” одне місце змінного капітана-механіка звільнилось і я залишився на цій посаді уже як штатний член екіпажу.

о

 Мої “трофеї” за час роботи на рефулерній баржі Б-183 і на буксирі “Смєлий”. Вверху — “Ударник комуністичної праці” і свідоцтво механіка ДВС до 300 к.с. Внизу, зліва — буксир “Смєлий” на картині харківського художника Сергія Пущенка, справа — “Почесна грамота” екіпажу “Смєлого”, посередині — я, змінний капітан м-б “Смєлий” з першою дружиною Лілею і сином Натаном.

 

оо

 

 

* * *

 

Розширення морських горизонтів.

В полоні морської романтики | 0 коментарів

Розширені морські горизонти.

З “Кометами” зв’язана майже вся моя подальша робота в Ялтинському порту, за винятком останнього передпенсійного року, що видно із щорічних переатестацій у кваліфікаційній книжечці, на приведених тут 4-х фотокопіях..

о

Ілюстрації з рекламного буклета. З них видно, що СПК “Комети” — це зовсім інший тип суден, ніж ті, на яких я працював раніше, та й маршрути “Комет” на кілька порядків розширили раніше недоступні морські горизонти ялтинських екіпажів. Тож нові умови праці вимагали нових знань, додаткової кваліфікації, нової практики, а отже й нового “каскаду” різних курсів та переекзаменувань.

о

На 1-му й 2-му фото — кваліфікаційне свідоцтво  суднового оператора радіо-телефоніста з вклеєним міжнародним сертифікатом, який на двх мовах підтверджує дану мені кваліфікацію. 3-тє фото виписка з приказу начальника Ялтинського порту про скерування мене на “Коомету-32” для стажування на ній в якості змінного механіка.

оо

о

 Вверху — фотокопії 3-х документів, необхідних для отримання диплома судноводія-механіка 3-го класу, для роботи з двигунами потужністю до 3500 є.к.с. (середній ряд зліва). Там же справа — вкладний талон до диплому судноводія-механіка. Внизу — посвідчення-пропуск змінного капітана СПК.

о

о

   Два посвідчення про підвищення кваліфікації судноводія при ОМУ (Одеське Морехідне училище) в різні роки (1-ша й 3-тя фотокопії). Свідоцтво про підвищення кваліфікації судноводія на радіолокаційнім тренажері (2-га фотокопія). і членський квиток Українського Товариства охорони природи.

о

 Початок 80-х років ХХ ст. На двох верхніх фото зафіксований момент мого приходу на СПК “Комета-43” біля посадочного люка і управління рухом судна з рулевої рубки при відході від причалу. На нижньому фото — після штормових днів і морських буднів — моя тиха сімейна гавань, моя родинна пристань (син Назарко, дружина Тамара і доня Олеся).

о

о

Романтики моря у дзеркалі преси

В полоні морської романтики | 0 коментарів

• Про нас і про море — в різних виданнях.

о

оо

о

Мої дописи про морське життя-буття.

В полоні морської романтики | 0 коментарів

Мої дописи про морське життя-буття.

Завдяки цим документам (“диплом” УМЛ і посвідчення громадського кореспондента) стали можливими мої “проби журналістського пера” на сторінках радянської преси. В Криму тоді єдиною мовою преси була російська, за одним лише винятком мізерного тиражу “Крымской правды”, продубльованого українською мовою. Тоді ж, в 70-80-ті роки ХХ ст., в Радянському Союзі єдиною державною ідеологією була марксистсько-ленінська, якої неухильно повинні були дотримуватись всі, без винятку “радянські люди”, і в першу чергу журналісти. Але набуті мною тоді, в умовах цензурних утисків, журналістські навички стали в пригоді пізніше, коли в Криму почалось відродження українського національного життя, заодно і україномовної преси.

Із змісту замітки “Всі роботи гарні” й підпису під нею видно, що я, в якості змінного капітана вже перейшов працювати з “Комети-3” на “Комету-14”. Так же й по інших моїх дописах можна судити про зміни в моїй морській кар’єрі.

о

Замітка “Торкаючись хвилі крилом” (зліва) надрукована 01.12.1977 р. в газеті “Моряк” (Одеса), коли я працював все ще змінним капітаном “Комети-14”, а замітка “Крила над морем” (справа), що була опублікована в газ. “Советский Крым”  за 17.06.1988 р. засвідчує, що я вже перейшов працювати на “Комету-32”. Нижче показана замітка з газ. “Советский Крым” “Екзаменує море”, де я вже фігурую, як змінний капітан “Комети-43”, яка стала моїм багаторічним “морським домом”, а її екіпаж — моєю “морською сім’єю”…

Ця світлина засвідчує, що я заохочував ялтинських школярів до оволодіння морськими професіями не лише через пресу, але проводив з ними й практичні заняття.

іо

Редакція газети “Моряк” прагнула висвітлити всі аспекти діяльності моряків Причорномор’я. Я був єдиним кореспондентом цієї газети в Ялтинському портофлоті і часто отримував доручення редакції (фотокопія зліва) подати будь-який матеріал на якусь, ще не висвітлену тему — наприклад про водну міліцію (фотокопія в центрі — замітка “Люди обов’язку” в газ. “Моряк” за 30.10.1981 р.), або про спортивне життя (фотокопія справа — замітка “Чорноморець” і другі” — там же за 17.04.1981 р.), або ще — про жінок, причетних до “флотських” професій і берегової обслуги (фотокопія нижче — замітка “Про тих, хто поряд” — там же за 26.02.1982 р.).

В умовах жорсткої цензури й ідеологічного пресингу  я час від часу намагався у своїх дописах “розбавити”  замовну виробничо-господарську тематику замовчуваними епізодами з українських сторінок історії Криму і Причорномор’я. Приклад такої спроби —  більш об’ємний нарис — “Море і… бандура”, опублікований в газеті “Моряк” 13.10.1983 р., і розміщений в наступному розділі ціієї категорії з такою ж назвою — Бандура і… море. В цьому нарисі, попри згадані вище цензурні обмеження, я дав волю своїм, раніше стримуваним козацьким ґенам, поєднавши тему моря з козацькими й загальноукраїнськими мотивами. Про інші мої статті на патріотичні сюжети з “морським” колоритом, мова йде в розділі “Проби журналістського пера”, в категорії “Мій “медіа-слід” на землі” на цьому ж таки сайті.

Все, що написано вище, відбувалось зі мною і моїми колегами-моряками й морячками в Ялтинському порту, переповненому кораблями великими й маленькими, місцевими й прибулими з різних морів-океанів в часи моєї молодості так, як це показано на кольоровій світлині з рекламного буклета. Якщо не брати до уваги великих пасажирських лайнерів, то зліва на світлині, коло морвокзалу видно декілька “Комет”, на яких я працював у різний час. На ближньому плані, між двома лайнерами — чорний з жовтою рубкою буксир-кантівник “Кримчанин”, яким я у свій час заводив з моря у Ялтинський порт і виводив із порту згадані лайнери-велетні. Впритул до “Кримчанина”, до його лівого борту ошвартований маленький буксир з білою рубкою “Смєлий”, на якому я працював раніше. Справа, трохи дальше, — видно кормову частину пришвартованого до молу чорного сухогруза з білою рубкою “Пьотр Лідов”, на якому я недовгий час доставляв із Донузлава в Ялту будівельні матеріали. Інші судна Ялтинського портофлоту, а їх було біля сотні, не потрапили в кадр фотографа, бо здійснювали свої рейси, і на них працювали кілька сотень моряків, загальне число яких разом з береговими службами складало понад 9 сотень.

Море і… бандура.

В полоні морської романтики | 0 коментарів

Моя бандура в Ялтинському порту.

о    Сторінка з рекламного буклета з російськомовним текстом про КЛУБ МОРЯКІВ, як культурно-мистецький осередок ялтинських портовиків.

оо

Фото і газетна вирізка — свідчення нашої з донечкою Олесею участі в мистецькому житті Ялтинського порту. (1982 р.)

о

Крім моїх нагородних грамот за трудові досягнення в Ялтинському портофлоті, дві нагороди “заробила” і моя бандура. (1980-ті роки)

о

Зліва — “капітан-бандурист” буксира “Смєлий”. Справа — ми з сином Натаном в флотській уніформі біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті і знову таки — з бандурою (1970-ті роки).

оо

оо

І робочі будні, і професійні свята ялтинських моряків не обходились без моєї бандури.

о

На фото зліва — гра на бандурі під-час посадки пасажирів на СПК “Комета-43”. Справа — екіпаж “Комети -43” слухає мою бандуру під-час профілактичного тех-догляду судна. (Середина 1980-их років)

Нарис про мене в журналі “УКРАЇНА”

(“Україна” № 2, Січень 1987 р. Автор нарису — письменник, журналіст і мій побратим-кобзар Микола ЛИТВИН. Фото — Анатолій Семеляка)

ЗАГРАЙТЕ НА КОБЗІ, МОРСЬКИЙ КАПІТАНЕ

І довго снитиметься малому синє море. Таке синє, що очі починають боліти, коли довго дивитися на нього. А на морі не козацька чайка, а білий корабель, і на тому кораблі він, Остап Кіндрачук, не пливе, летить назустріч призахідному сонцю.

Вперше кобза примандрувала на західні області України, як відомо, за плечима Гната Хоткевича. Це сталося на початку нашого століття, коли переслідуваний царською охранкою письменник-демократ і один з найвизначніших бандуристів знайшов на території Австро-Угорської імперії тимчасовий притулок.

Гастролюючи Прикарпаттям, Гнат Михайлович виступав і в Городенці, і, певне, слухав його дід Остапа Кіндрачука, про якого я хочу розповісти. А що мав дід Михайло неабиякий голос і щире серце, яке так і не прихилилося до чужих культур, а вперто плекало свою цьковану та переслідувану, то й захопився цим незвичайним інструментом. І захоплення те, що згодом переросло у велику любов, передав синові, цебто батькові Остаповому, відомому на всю Городенку драматичному тенорові, самодіяльному артистові, не пере вершено му Петрові з «Наталки Полтавки», Андрієві із «Запорожця за Дунаєм», шевченковому Гамалії.

— Було… — зітхає Остап Юрійович,— сиджу в залі й чудуюся — мій це чи не мій тато? В оксамитовому жупані, широченних шароварах, хвацько заломленій кучмі з червоним шликом, з високо занесеною шаблею: «Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!» — голос татів струною дзвенить.

І вже пливуть визволені бранці чайкою по сцені-морю додому, на «чисті води та ясні зорі, поміж народ хрещений, до батька, до неньки».

А вночі гукатиме спросоння малий Остап на всю хату: «Вилітайте, сірі птахи, на базар, до паю!» І кинуться злякано мама до свого первістка. А тато казатимуть:
— Не чіпай. Козакує наш Остапко…

Справжнього кобзаря, як і моря, в Городенці не було. Тож загримовували будь-якого вільного од вистави артиста, вішали йому через плече кобзу без струн, і малий Остапко виводив за руку того «кобзаря» на кін. Це була його найбільша роль, і він дуже пишався нею перед однолітками.

А то якось замандрував з Наддніпрянщини в Городенку справжній кобзар. Тато умовив його взяти участь у виставі. Вивів Остап старенького за руку, на стільця допоміг сісти, а сам вмостився з гирлигою та двома торбами через плече біля його величезних юхтових чобіт. Зітхнув старий, пустив «попасом» пальці по струнах. Голос захриплий, ніби суха стебелинка од вітру ламається:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники в тяжкій
неволі бусурманській
плакали-ридали…
морський

Співав-проказував урочо кобзар, каштане а в залі така тиша, що лячно дихнути малому «поводиреві».

Кобзаря не відпускали зі сцени. Вистава зірвалася. Старенький ще довго співав про Січ та могили, а маленькому Остапкові чомусь перехотілося плавати по синьому морі на білому кораблі.

Тато шукав-шукав для свого сина бандури, та де ти її в Городенці знайдеш? Остап виріс, змужнів, закінчив школу, за комсомольською путівкою поїхав оновлювати цілинні землі…

— Радгосп імені Чапаєва Павлодарської області,— каже Остап Юрійович,— замінив мені рідну домівку. Дали коня, збрую, сідло. Чом не козак? Та сталася біда, обморозився дуже. Послали лікуватися до Ялти. Вийшов я на морський берег і то заплющу очі, то розплющу: тато, молодий, вродливий, козацькою чайкою назустріч пливе…

Й почав Остап плавати на баржах, буксирах, катерах…
— А білий пароплав?
— Після закінчення Батумської мореходки,— осміхається Остап Юрійович,— вже десять років працюю змінним капітаном на «Кометах»…

Повернувся якось капітан з плавання. Крок за кроком впевнено припечатував, а в душі світла радість: кілька днів має дозвілля, можна буде відвести душу читанням, або ж до батьків махнути, в кожному листі кличуть. І раптом зупинився вражений. Що це? Чарівні звуки сотаються з прочиненого вікна і хтось невідомий голосом кобзаря з далекого дитинства зітхає:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли
заклекотали…

Пішов на той голос капітан. Познайомився з викладачем Ялтинського педучилища Олексієм Федоровичем Нирком.
— Будьте ласкаві, навчіть і мене грати на бандурі!
— Коли?
— А зараз,— рішуче скинув капітан форменого кітеля.

Й відтоді Остап Юрійович не випускає бандури з рук, в кожне плавання, далеке чи близьке, бере її з собою. Варто пасажирам дізнатись, який у них капітан, проходу не дають: «заграйте» та «заграйте». Його припрошувати довго не треба, лишень, щоб хитавиці великої не було. Розчохлює свою бандуру, виходить з нею на палубу…

— Майже триста літ військові й торговельні потреби українського народу в судноплавстві задовольняли запорожці, змагаючись на рівних з султанською Туреччиною, а про це знають лиш одиниці,— хвилюється Остап Юрійович. — Вже давно пора видати фундаментальну працю, яка показала б величезний внесок у вітчизняне мореплавство запорожців, цієї ударної і єдиної на той час військово-морської сили в усіх молдавсько-, польсько- і більшості російсько-турецьких воєн шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Пройдіть з краю в край Чорноморське узбережжя і жодного пам’ятного знака (за винятком Тамані), який увічнював би славу наших предків, не знайдете!

І носить Остап Кіндрачук, «неначе цвяшок в серце вбитий», невідшкодовану, як він каже, образу на екскурсоводів, на авторів шкільних підручників історії та на морських істориків, які:
— Пишуть про все на світі, а тривіковий подвиг народу вхитряються втиснути в єдиний абзац: «Ах, так. Були ще й козаки. Сагайдачний, здається, навіть Кафу брав».

І може, тому часто-густо такі імпровізовані концерти тривають по дві-три години. Бо проспіває кобзар пісню чи думу й розповідає, у вихорі яких подій народжувалася вона та якому народному героєві України присвячена. А захопившись, розкаже про подвиг козаків бувалого у бувальцях моряка-запорожця Покотила, що, прийшовши допомагати молдавським братам визволятися з-під ненависного турецького ярма, взяли зненацька Аккерман, знищили (під корінь!) його шеститисячну залогу!

Або ж згадає добрим словом загін осавула Нечая, який десь між 1576— 1579 роками висадився біля Синопа, захопив Варну, Силістрію, Килію, анатолійським узбережжям дійшов до Константинополя.

Розповість кобзар історію-другу та й знову бандуру — «дружину вірную» ставить на коліна, і знову «голови слухаючі» до нього, мов бджоли до матки, горнуться…

— І доня Олеся пішла моїм шляхом: вчиться грати на бандурі в Ялтинській музичній школі, а трирічний Назарко…

Бачив я малого. Не випускає з рученят сувенірної кобзочки. Вслід за татом «Ой, то не пили пилили, то не тумани вставали» влад підтягує. А для онука Кирилка найкраща колискова — це тихе шемрання бандурних струн. Справді, кобзарському роду нема переводу!

Дзвенить Остапова кобза понад Чорним морем.

Перехрещуються маршрути Кіндрачукової «Комети» з прадавнім морським шляхом запорозьких чайок, оживає в козацькій думі, співаній кобзарем-капітаном, героїчна історія народу нашого.

Микола ЛИТВИН
Фото Анатолія СЕМЕЛЯКА

Журнал «Україна» №2 (1562) 11 січня 1987 р.
© «Україна», 1987 р

Про море і мою бандуру — в газеті “МОРЯК”.

Газета “Моряк” (Одеса) за 09.01.1986 р.

Моя стаття в газеті «Моряк» за 13.10.1983 р. – «Море і… бандура», в якій я намагався донести читачам-морякам українські сторінки історії Причорномор’я в контексті свого кобзарського репертуару.

Журнал “Советские профсоюзи” (Москва) за січень 1991 р. —  фото-нарис “Моряк-бандурист”.

* * *

Хоча при виході на пенсію завдяки моїм козацьким ґенам зі мною сталась своєрідна реінкарнація і я повністю перевтілився в козака-бандуриста, тема моря займає суттєве місце в моїх думках, в моїх снах, в моєму кобзарському репертуарі, наприклад: козацька дума “Буря на Чорному морі”, пісні “Ой, на морі хвиля грала”, “Місяць на небі”, “Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, Не тумани з моря, не тумани”, “На березі Чорного моря”, “Гей, на Чорному морі”, “Коли із нашої Ялти відплив я в даль”, “Прикрасився місяць багрянцем”, дві “піратські” пісні та ін. Завдяки цьому — я в душі все ще залишаюсь моряком.

ооо

* * *