6б. З бандурою і сином — до Польщі.

З бандурою по світу | 0 коментарів

У Львові.

03.07.2006 р. Приїзд Назара до Львова (фото зліва) і 05.07.2006р. його від’їзд зі Львова до Кракова (фото справа).

У Кракові.

і

07.07.2006 р. знайомство з Краковом (зліва – Мар’яцький собор, справа – площа Ринок і Сукенніце)

У Ґданську (11-19.07.2006 р.)

Причали Набережної Мотлави у Ґданську.

11.07.2006 р. Назар біля вітрильника в Ґданському порту.

12.07.2006 р. син і батько біля пам’ятника королю Яну Собєському.

іі

12.07.2006 р. Я біля пам’ятника Яну Собєському (здіва). 19.07.2006 р. Ми з Назаром і Анджеєм – “піратом ґданським” на Длуґім Тарґу (середнє фото). Назар на верхньому оглядовому балконі башти ратуші (справа)

і

19.07.2006 р.Таким Назар побачив Ґданськ через об’єктив свого фотоапарата зверху ратуші. (на фото справа – Длуґі Тарґ.

Прощальне фото Назара – остання ніч у Ґданську з 19 на 20.07.2006 р.

Знову у Кракові.

Квіти біля королівського замку Вавелю (всі подальші фото – 26.07.2006 р.)

і

Фото на фоні вавельських укріплень.

і

Зліва – Назар у внутрішньому дворі Вавелю. Справа – в усипальниці польських королів.

Прощальне фото на фоні Вавелю…

6а. “Обандурювання” Польщі поза фестивалями.

З бандурою по світу | 0 коментарів

1999 р.

Краків.

19.06.1999 р. я вперше прибув до Польщі, до м. Кракова. З автовокзалу я перебрався на центральну площу Ринек (Ринок), і відразу почав грати на бандурі біля Мар’яцького костелу; там же я обзавівся своїм постійним слухачем-“фанатом”, студентом Ягеллонського університету Пьотром Фаліцким (фото — зліва). Під кінець дня Пьотр привів мене у свій гуртожиток-“академійк”, де відбулась спільна вечеря під звуки моєї бандури в компанії з друзями Пьотра (фото — справа). Там же, в “академійку” відбувся мій перший польський нічліг.

2000 р.

Торунь.

Стаття “З бандурою за хлібом” в газеті “НОВОСЦІ” (Польща, м. Торунь) за 10.06 2000 р.

Познань.

іі

Зліва — 12.06.2000 р. Стари Ринек, в центрі — 21.06.2000 р. там же, справа — 22.06.2000 р. біля пам’ятника уланам 15 полку.

Ґданськ.

Стаття “Козацьке коріння” в газеті “Дзєннік Балтицкі” (Ґданськ) за 16.08.2000 р.

Краків.

Замітка “Льотчик, моряк і…  бандурист”  в газеті “Ґазета Краковска” (Краків) за 21.10.2000 р.

2001 р.

Краків.

і

Осінь 2001 р. І знову я граю на тому самому місці біля Мар’яцького костелу у Кракові, що й у перший приїзд до Польщі (фото — зліва). І знову мене провідав мій перший знайомий-поляк, колишній студент Пьотр Фаліцкі, на цей раз із дружиною Аґнєшкою. Вани недавно повернулись додому у Краків з… Нью-Йорка.

2003 р.

Краків.

10.05.2003 р. “Свідоцтво” для туристів про перебування в центрі Кракова під-час звучання гейналу з вежі Мар’яцького собору.

2004 р.

Краків.

і

і

У 2004 році я кобзарював у Кракові ( дві верхні світлини). Будучи ревним шанувальником газети “ДЕНЬ”, я запам’ятав обличчя багатьох авторів, чиї мініатюрні фото  публікувались поряд з їхніми дописами. Тож не дивно, що серед слухачів, які обступили мене з бандурою, я впізнав авторку газети Клару Ґудзик, тепло привітався з нею і задушевно поговорив. Потім, через рік я прочитав про нашу зустріч (хоча й без згадки мого прізвища) у книжці Клари Ґудзик з її спогадами про минуле.

Безіменна люстрація в польському журналі “ХВИЛИНА ДЛЯ ТЕБЕ” (Краків, 06.05.2004 р.) Біля мого фото – текст: “Бандурист в історичному козацькому строю”.

Ґданськ.

і

Незабутньою була моя зустріч з художником і активістом української діаспори Канади Норбертом Іваном в липні-серпні 2004-го року в Гданську. Я там кобзарював під-час знаменитого і неймовірно велелюдного Домініканського ярмарку, а Норберта (це його ім’я, а прізвище, як не дивно — Іван) привабив сюди Фестиваль пісні і танцю українців всієї світової діаспори включно з Україною, який відбувався одночасно з Ярмарком поряд з Гданськом, у Сопоті. Ця зустріч справила на нас обох надзвичайно яскраве враження і спричинила щиру дружбу на всю решту життя. Таким же яскравим і незвичайним виявився мій портрет, написаний Норбертом маслом. Цей портрет кожний раз, коли його бачу, додає мені творчого натхнення.

Замітка “Козак з набережної” в газеті “ДЗЄННІК БАЛТИЦКІ” (Польща, Ґданськ) за 12.07.2004 р. – про моє кобзарювання в Сопоті.

.Стаття “Козацька душа” в газеті “ҐЛОС ВИБЖЕЖА” (Польща, Ґданськ) за 19.07.2004 р

2005 р.

Краків.

і

Зліва – Червень 2005 р. Зустріч з всюдисущим другом-баварцем Гайнцем Бауером у Кракові. (Подружились у Львові, бачились в Одесі, Ялті, Києві). Справа – замітка “Останній такий дід” в газеті “ЕХО М’ЯСТА” (Польща, Краків) за 23.06.2005 р.

Літо 2005 р. Фото на пам’ять із студентами Ягеллонського університету на вул. Ґродській у Кракові. Справа – мій краківсьький приятель Бартек .

Ґданськ-Сопот.

В серпні 2005 р. я пару днів кобзарював у Сопоті. Там відбулася зворушлива зустріч з моїми давніми знайомими, учасниками залоги козацької чайки “Пресвята Покрова” з України. Світлина з моїм виступом з бандурою на борту чайки і згадка про цю зустріч була пізніше, 27.10.2005 р. надрукована в “Українській газеті”.

2006 р.

Замітка “Музики на вулиці” в газеті “Дзєннік Балтицкі” за 17.07.2006 р.- ілюстративне фото про “приїжджих” музикантів.

2008 р.

Краків.

Ілюстративне фото для інформації ” Гравців буде оцінювати комісія” в “Ґазета Краковска” за 28.07.2008 р.

* * *

5. На фестивалях BUSKER-BUS (продовження).

З бандурою по світу | 0 коментарів

2006 р.

Вроцлав-Олєсьніца-Варшава.

Wiadomosci 24.pl

Międzynarodowy Festiwal Sztuki Ulicznej „BuskerBus” za nami

• Alina Radziuk
• Data dodania: 2006-09-05 00:20

Muzycy, iluzjoniści, clowni, żonglerzy, szczudlarze, mimowie, aktorzy, tancerze, performerzy i wielu innych wędrownych ulicznych artystów ze wszystkich kontynentów spotkało się w samym sercu Wrocławia.

W ciągu ostatnich trzech dni mieszkańcy Wrocławia i turyści byli świadkami niecodziennego wydarzenia. W festiwalu “BuskerBus” wzięło udział ok. 30 wędrownych artystów ulicznych (buskerów) z całego świata. Wystąpili m.in. Compagne Kime (Francja), Akira (Japonia), Fred Snow (W. Brytania) czy Ostap Kindraczuk (Ukraina – Krym).
Na festiwal ten nie można było kupić biletów czy zarezerwować miejsc. Pokazy dzienne odbywały się jednocześnie w różnych miejscach wrocławskiego rynku – ponumerowanych przystankach “BuskerBusa”. Każdy zainteresowany mógł stać się jednym z widzów. Pokazy nocne miały miejsce w Klubie Festiwalowym, jakim stał się Jazz Klub “Rura”. Nie było siatki, barierek ani ochroniarzy oddzielających artystów od publiczności.
Odbiorców urzekał bezpośredni kontakt z występującymi oraz możliwość podania im ręki oraz swobodnej rozmowy.
Pozbawiony komercji, otwarty dla każdego. Różnorodność kultur, przedstawień, barw – to wszystko przyciągało rzesze widzów. Cały festiwal był grą uczuć, emocji, radości i uśmiechów. Był głosem, który poprzez kulturę, muzykę i sztukę integruje wszelkie narody.

02.09.2006 р. В центрі Вроцлава.

Вроцлавська частина фестивалю “BuskerBus”-2006 для мене була особливою — його директор Ромек Поплоник серед іншого організував у студії вроцлавського радіо 2-годинний запис 39 пісень під акомпанемент бандури в моєму виконанні, які були розміщені в альбомі “Ostap Kindrachuk” на двох дисках звукорежисером Ґжеґожем Новіцким. Оскільки альбом був розрахований на польського споживачча, я перед кожною піснею робив кроткий коментар на польській мові. Нижче — обкладинка альбому і рекламний текст по популяризації й реалізації цього альбому.

Pomoc – Szukaj – Użytkownicy – Kalendarz      Pełna wersja: [Inne] Ostap Kindraczuk

FREHA > Ogólne kategorie (bez podziału na epoki) > Muzyka dawna, tańce i pieśni

Padre  10:00 06.09.2006

 Do kupienia podwójna płyta Ostapa Kindraczuka clap.gif , ukraińskiego barda podróżującego po zakątkach Europy i Azji wraz ze swoją bandurą. W Polsce można go było dotychczas usłyszeć m.in. na ulicach Wrocławia, Krakowa, Szczecina, Zielonej Góry, Poznania. Gry na bandurze uczył go stary, kozacki bandurzysta, który wyszedł po 25 latach z GUŁAG-u, do którego trafił za śpiewanie na ulicy dumki o Mazepie. Ostap, zaproszony do studia nagrał dwugodzinny materiał o historii Kozaczyzny i Ukrainy od początku aż po czasy współczesne. Każda z pieśni poprzedzona jest jego krótkim komentarzem w języku polskim. Ponieważ nie jest on profesjonalnym muzykiem pieśni w jego wykonaniu brzmią nieraz surowo, ale przez to bardziej autentycznie. To materiał dla prawdziwych koneserów. Jako, że Ostap zarabia graniem na życie, dochód ze sprzedaży płyt przeznaczony jest na produkcję następnych, które zostaną mu przekazane, aby mógł sprzedawać je w miejscach, do których dotrze.

Cena: 30 zł + koszty przesyłki Kontakt: grzegorz_nowicki@vp.pl

Nr konta: 03 11602202 0000 0000 2963 2989 Millennium Bank   oddz. nr 81 Wrocław, ul.Ruska 11/12

При моєму поверненні в Україну, мій близький друг Андрій Мацьків трансформував польський дводисковий альбом “Ostap Kindrachuk” в однодисковий “Козак-бандурист — Остап Кіндрачук, видаливши з нього всі польськомовні коментарі і додавши до нього нову пісню “На Майдані, зганьбленім дощенту”, що дало змогу ознайомити з ним українських споживачів.

2007 р.

Вроцлав.

і

2008 р.

Літні місяці 2008 року я присвятив кобзарюванню в столиці Чехії Златій Празі. Потім — Краків, Львів, Ялта; в результаті можливість потрапити на “BuskerBus”-2008 була втрачена. Аж в останні дні року на мою ялтинську адресу прийшла відкритка від директора фестивалю Ромка Поплоника з новоррічним позздоровленням і зворушливими проявами дружніх почуттів та запитом про мої плани на майбутнє.

і

Перекклад з польської:  ” Дорогий, коханий Остап !!!  Ми довго не бачились і тужимо за тобою ! Увесь Фестиваль “BuskerBus”, уся наша фестивальна Родина дуже Тебе згадує і сердечно поздоровляє. Маємо надію, що Ти здоровий і що все добре у Тебе і Твоєї Родини. Знаєш, що Ти завжди в наших серцях. Напиши отже, чи все в Тебе добре і які маєш плани. Ми зичимо Тобі і Твоїй Родині багато радості в 2009 році. Обіймаємо Вас міцно — Ромек Поплоник”.

2009 р.

Вроцлав-Бжеґ-Зєльона Ґура-Бидґощ.

Баскери:

1. Оджарус | Японія | театр
2. Остап Кіндрачук | Україна | музика
3. Смугастий виючий Хенкок | Велика Британія | музика
4. Жан Марі Олів | Франція | музика
5. Гаттамолеста | Італія | музика
6. Том і Дженні | Німеччина | цирк
7. Повзучий карнавал | Швейцарія | ляльковий театр
8. Норберт Рищук | Польща | музика (блюз)
9. Stupidus Comicus | Польща | комедія
10. Матеуш Гралак | Польща | живопис
11. Клоун Пепе | Болгарія | клоунада
12. Опус Фуроре | Німеччина | клоунада, цирк
13. Хійро | Японія | жонглювання
14. Театр Стілмана | Австрія | жива статуя
15. Яйко! | Швейцарія | комедія
16. Джей Че | Сінгапур | жонглювання, акробатика
17. Руах | Польща/Німеччина | музика
18. Браагаас | Чехія | музика
19. Аа | Австрія/Німеччина | музика
20. Мандрівні ляльки МеПело | Росія | театр
21. Джугледи| Німеччина | жонглювання
22. Танмілонуеро | Аргентина | танець (аргентинське танго)
23. Каті-Паті | Польща | розпис обличчя
24. Ден Ле Ман | Австралія | клоунада
25. Шива Грінгс | Велика Британія | клоунада
26. Моніка Коронадо | Іспанія | музика
27. Тріо Ханни Перл | Австралія/Іспанія | музика і танець
28. Хенрік Ясперсен | Данія | джаз
29. Філіп Фейрвезер | Велика Британія | музика
30. RPMagic Band | Польща | one-man-band
31. Бандіфо Д’Артаньян | Німеччина | Циганський джаз
32. Лас Бомбас | Німеччина | музика
33. Бернард Снайдер | Німеччина | музика
34. Барлавенто | Бразилія | самба
35. Театр на висоті | Польща | бульбашки
36. Cocotier | Польща | музика
37. Бенні Б | Австралія | акробатика, жонглювання
38. Театр Wielkie Koło | Польща | театр
39. Народне стріт-тріо | Польща | one-man-band

і

і

і

і

і

2010 р.

Каліш-Бжеґ-Вроцлав-Зєльона Ґура.

BuskerBus 2009 Артисти

14-й Міжнародний фестиваль вуличного мистецтва BuskerBus 2010

Spis wykonawców
1. PHILIP FAIRWEATHER – GB – śpiew uliczny  2. AAAHH! – Німеччина/Австрія – człowiek-orkiestra + akordeonista
3. MONICA CORONADO – Hiszpania – śpiew 4. DJAMMAL – Аргентина – żonglerka, clownada
5. LUI LUI – Аргентина – clownada   6. MAURANGAS – Аргентина – człowiek – cyrk
7. OUM TCHA – Франція /Австралія – гумористичний свінг 8. PAPITO – Аргентина – акробатика, жонглерка
9. The Rolling Stage Rockers – Szwecja – rock lat 60-tych  10. Stripey „Bowling” Hancock – GB – blues/country
11. BARBARA MURATA – Japonia – cyrk/ clownada  12. DUO RESONANTE – Dania/Meksik – jazzowy projekt
13. ROB LOK – США – clownada  14. MAREK WEGLARSKI – Німеччина – циганський джаз
15. EL DIABOLERO – Австрія – żonglerkа   16. KABARE PUPALA – Німеччина/Іспанія – teatr lalkowy
17. CAPELA CABARET – Колумбія/Meksik – teatr clownów  18. ENRIQUEZ LOPEZ TRIO – Болівія/Перу/Канада – trioj gitarowe
19. PAMBAZOS BROS – Urug – комікси  20. РОМУАЛЬД ПОПОЛОНИК – Польща
21. HANNAH PEARL DUO – Австралія/Іспанія – авторська пісенька  22. ШИВА ГРІНГС – Німеччина – комікси

23. НАТАША МАКГІ – Великобританія – акробатика  24. ЛЮСІ ЛУ – Німеччина – акробатика, клоунада                                   25.КАММАНН – Німеччина – жонглерка, акробатика, клоунада   26. PAMBAZOS BROS – Urugwaj – комікси
27. JEAN-MARIE OLIVE – Francja – paryska z kataryną   28. SMITTEN – Australia – музика авторська
29. ILLHAM PROJECT – Francja – piosenka autorska  30. Vincent van Hessen – Holandia – muzyka
31. CIRKUSZ-KA – Węgry – muzyka   32. OSTAP KINDRACZUK – Ukraina – bard kozacki

Після фестивалю BuskerBus-2010 я ще більше місяця кобзарював у німецькому Дрездені, завершивши цим свої європейські гастрольні поїздки. І хоча в наступні роки я отримував від директора фестивалю запрошення, при президенті Януковичі отримати закордонну візу для мене стало нездоланною проблемою…

2015 р.

Вроцлав-Зєльона Ґура.

Лебедина пісня Ромуальда Поплоника – його останній фестиваль “БаскерБас-2015”, про який я дізнався з інтернету під-час мого київського кобзарювання. А ще через пару місяців колеги-баскери повідомили — Ромек Поплоник відійшов…

і

4. З бандурою на фестивалях BUSKER-BUS

З бандурою по світу | 0 коментарів

У польському місті Вроцлаві знаходилось екзотичне “Бюро сприяння вуличного мистецтва”, за фінансової та інформаційної підтримки міської влади. Ініціатор і незмінний директор цього бюро Ромуальд Поплоник в 1997 році заснував щорічний Міжнародний Фестиваль вуличних артистів “BUSKER BUS”. Він регулярно запрошував до участі в ньому вуличних артистів різних жанрів (музика, пісні, танці, цирк, клоунада і т. п.) буквально з усього світу, починаючи з Японії, Нової Зеландії, Аргентини, Канади і закінчуючи Швейцарією, Англією, Нідерландами… В 1999-му році українська складова цього списку поповнилась “kozakеm z Krymu”, тобто мною й моєю бандурою, минулорічним квартетом “Калина” з Тернополя і оперною співачкою Людмилою з Полтавщини. Особливістю фестивалю було те, що вуличні артисти протягом 2-3 днів розосереджувались для своїх виступів на центральній площі Вроцлава (Ринек ґлувни), або іншого міста, а потім на спеціально призначених автобусах безплатно переміщалися для аналогічних виступів у 2-ге, 3-тє, а іноді й 4-те місто — щороку ці міста і початок фестивалю в них могли бути різними. Всім учасникам забезпечувалось безплатно: готель, три-разове харчування, кожному оплачувалась дорога з постійного місця проживання на фестиваль і назад додому. Ну і кожний учасник додатково заробляв для себе кошти своїми виступами на фестивальних площадках. Кошти ці, до речі, були вдвічі-втричі більшими, ніж зазвичай, оскільки газети, радіо і телебачення заздалегідь підключались до популяризації і висвітлення фестивалю і його учасників…

Ромуальд (Ромек) Поплоник

— Ромек Поплоник, директор фестивалю вуличних артистів “BuskerBus”, — представився чолов’яга з широкою посмішкою і злегка прижмуреними очима. Він запропонував мені взяти участь у цьому фестивалі, пояснивши його специфіку і переваги перед звичайними виступами вуличних артистів. Це сталось через кілька днів після мого приїзду у Вроцлав.

— Я нічого не маю проти жидів, але Ромек “єст ошустем” (є обманщиком), — сказав мені чоловік, який був свідком Ромкової пропозиції. Чоловік назвався Мустафою, музикантом і потомком тих татар, що колись давно поселились на Польському Підкарпаттю.

— Ну й що з того, що Ромек єврей? Ми минулого року були учасниками його фестивалю і на ньому отримали подвійний заробіток. Візьмемо участь у ньому і цього року, — заперечили Мустафі два хлопці з тернопільського ансамблю “Калина”…

Так, підсумувавши ці, та інші висловлювання колег, я вирішив стати фестивальним “баскером” — тобто членом Світової Спільноти Вуличних Артистів “BuskerBus”

1999 р.

Щецін – Зельона Ґура – Бжеґ Дольни – Вроцлав.

10.07 – 18.07.1999 р.

Нагрудна емблема учасника фестивалю “BuskerBus”-1999

Зліва — іменний “диплом” учасника фестивалю “BuskerBus-1999” — переклад з польської: “Засвідчую, що пан ОСТАП КІНДРАЧУК, який приїхав до нас з Криму на Україні, брав участь з 10 по 18 липня 1999 року в ІІІ Міжнародному Фестивалю Вуличних Артистів разом з такими артистами як ЛЬОТІ ЛЄВІС (США), ЛІНДСЕЙ БАКЛЕНД (Австралія), ТОМ ҐРЕДЕР (Австралія), ДЕНІ (США) і понад 100 інших з 20 країн світу. ПРАГНУ ЦИМ ДИПЛОМОМ СЕРДЕЧНО ПОДЯКУВАТИ ПАНУ ЗА УЧАСТЬ У НАШОМУ СВЯТІ АРТИСТІВ. ДОСТАВИВ ПАН УСІМ БАГАТО ЗВОРУШЕНЬ СВОЇМИ ПІСНЯМИ, СПІВАНИМИ СЕРЦЕМ. НІІКОЛИ ПАНА НЕ ЗАБУДЕМО І ЗАВЖДИ БУДЕ ПАН У НАС НАЙМИЛІШИМ ГОСТЕМ. Вроцлав, дня 18 липня 1999 р. Ромуальд Поплоник, Директор фестивалю “BuskerBus”.

В 1999 році фестиваль “BuskerBus” спочатку проводився в Щеціні. На світлині справа — 10.07.1999 р., невелике коло слухачів біля мене й моєї бандури в центрі Щеціна на Алеї Єдносці Народовей. Іншим разом, не зафіксованим фотографом, коло слухачів було набагато чисельнішим, коли біля мене зібрався натовп прихожан місцевої Української Греко-Католицької громади, які після богослужіння у своїй українській церкві, дізнавшись, що на фестивалі є “єдиний бандурист з України”, шукали мене спеціально. Всі вони були дуже зворушені і щедрі. Один молодий чоловік від переповнених почуттів заплатив за мою гру купюрою в 200 злотих, ошелешивши не лише мене, але й присутніх. Зігрітий поглядами моїх одноплемінників-українців, що звідусіль випромінювали в мою сторону шанобливу доброзичливість, я почував себе щасливим, як праведник в Раю…

12.липня 1999 р. всі учасники фестивалю переїхали до Зельоної Ґури, де в мене так же було чимало місцевих слухачів-українців. Пізніше те саме було і в Бжеґу Дольним і в самому Вроцлаві (15 -18 липня 1999 р.)

15 липня у програмі фестивалю крім денних вуличних виступів учасників, відбувся нічний концерт “Нос слов’яньска” у дворі вроцлавського історичного Арсеналу. Там мене чекав незвичайний успіх і… конфуз, після виконання двох пісень — “Їхав козак за Дунай” і “Червона калина”. Спочатку публіка довго аплодувала мені стоячи, з криками “віват! браво!”, а потім на сцену до мене вибігла учасниця фестивалю, тілиста і чорніша від ночі негритянська співачка із США Лоті Левіс. Під неймовірний рев і овації втішеної публіки вона своїми червоними, масивними і вологими губами темпераментно обчмокала мене від козацького оселедця на голові до вишитої сорочки, а я, бідний  “kOzak”, від сорому ладен був провалитись під сцену…

В наступні дні місцева польська преса згадуючи про учасників-“баскерів”, не оминала хвалити мене і “ревні звуки” моєї бандури.

2000 р.

Щецін – Зельона Ґура – Вроцлав.

07.07 – 16.07.2000 р.

IV Міжнародний Фестиваль Вуличних Артистів “BuskerBus-2000” майже не відрізнявся від минулорічного і за кількістю учасників і за місцями проведення — на цей раз лише без Бжеґу Дольного. Крім того, до минулорічних артистів з України додався ще цимбаліст Віктор Мещеряков з Херсона. Та ще — парочка днів у Зельоній Ґурі і Вроцлаві виявились дощовими.

і.

“Ґазета Вроцлавска” за 17.07.2000 р. у фото-репортажі “Busker Bus: нещоденні артисти виїжджають з Вроцлава” з підзаголовком “ґрошик до капелюха” розповіла про завершення фестивалю й згадала про кількох його учасників в тім числі й про мене, винісши мою світлину на першу сторінку, де я під-час дощу виступав під велетенською парасолею   А під світлиною — підпис: “Підтримую гонор фестивалю, — жартував Остап Кіндрачук з України. Погода не була надто ласкавою до учасників цьогорічної імпрези “Busker Bus”, тобто вуличних мистців. Було зимно, дощило. Попри все протягом кількох днів вроцлавський ринок виглядав, як одна велика сцена”

Англомовна подяка директора фестивалю “BuskerBus”-2000 Ромека Поплоника його учасникам з одночасним запрошенням на наступний рік. Переклад:

Вроцлав, 18 липня 2000        ДОРОГИЙ УЧАСНИК BUSKERBUS-2000 пан Остап Кіндрачук, Україна,

Дуже, дуже дякую за участь у 4 фестивалі BuskerBus-2000 у Польщі. У ті дні ви залишили свій слід у Вроцлаві і підкорили наші серця. Якщо вам хоч трохи сподобався BuskerBus-2000, ми дуже задоволені. Звичайно, якщо ви захочете повторити свою участь у нашому наступному фестивалі, ми будемо дуже раді. Якщо ви бажаєте допомогти нам у створенні BuskerBus-2001 і, якщо ви бажаєте запросити своїх знайомих колег по мистецтву до Польщі – ми будемо дуже раді.

БАЖАЮ ВАМ УСІХ РАДОЩІВ НА ВУЛИЦЯХ СВІТУ!   Ваш Ромек Поплоник, менеджер BuskerBus

2001 р.

Вроцлав-Зельона Ґура.

27.06 – 06.07.2001 р.

V-й Міжнародний фестиваль “BuskerBus”-2001 розпочинався 27.06.2001 року у Вроцлаві, оскільки Щецінська міська влада цього року відмовилась від його проведення. Знову з’їхались вуличні виконавці з усього світу, але з минулорічних “баскерів” була лише половина, зате, як це вимагалось від усіх, кожний артист, чи гурт, представляли оновлений репертуар. Мій репертуар так же поповнився новими, не лише українськими, але й польськими та німецькими піснями. Обновив я і свій козацький костюм, що дозволило мені успішно конкурувати з живописними костюмами монгольського “Степового театру” з Улан-Батора, більше десяти учасників якого полонили глядачів не лише національним одягом, але й сценами древніх язичницьких обрядів і танців степових мисливців, пастухів, воїнів…

На вулиці Свідніцкій у Вроцлаві. Перерва під-час фестивальних виступів.

02.07.2001 р. всі “баскери” переїхали в Зельону Ґуру, де крім вуличних виступів, по черзі давали концерти на спеціально тимчасово збудованій естрадній сцені в центрі міста. А увечері 3 липня міська влада влаштувала для всіх артистів фуршетний прийом, де кожного учасника запрошували на сцену з його “коронним” номером. Моїм таким номером були дві пісні, українська “Їхав козак за Дунай” і польська “Гей, соколи”.

06.07. 2001 р. всі учасники фестивалю з “вільного світу” поїхали на аналогічний “BuskerBus” у Австрію, а я разом з тернопільською “Калиною”, монгольським “Степовим театром” і іншими “ізгоями” Європи, які не мали права безвізового в’їзду, поїхали у Ґданськ, де скоро мав розпочатись неймовірно велелюдний Домініканський ярмарок.

2002 р.

Зєльона Ґура-Вроцлав.

01-08.07.2002 р.

VI-й Міжнародний Фестиваль “BuskerBus”-2002 розпочинався 1 липня в Зельоній Гурі з такими ж вуличними концертами і обов’язковим виступом на сцені в центрі міста. Моя черга грати на сцені припала на останній день фестивалю 3 липня. Ведучий об’явив: “Виступає “остатні кОзак” з України Остап Кіндрачук!” І знову з шаленим успіхом я виконував гуцульські коломийки та “Червону калину”. При безперервних аплодисментах один із слухачів ходив серед публіки і збирав у капелюх “датки” для “остатнього кОзака”, а потім висипаав мені в чохол від бандури більше ніж 200 злотих…

Фото на пам’ять з колегами-тернопільчанами про спільну участь у фестивалю “БаскерБас-2002”.(Вроцлав)

Замітка “Творці на відкритому повітрі приваблюють око” в “Ґазеті Вроцлавській” за 07.06.2002 р. де авторка Йоанна Замарія подала своє враження від фестивалю вуличних артистів взагалі і від трьох його учасників зокрема — серед них і розповідь про мене, як “козака з Ринку”, і про мою бандуру. Там же і моя світлина з підписом “Козак, що грає на бандурі приваблює не одного глядача”

2003 р.

Краків-Вроцлав.

01-08.07.2003 р.

VII-й Міжнародний фестиваль “BuskerBus”-2003 розпочинався в Кракові, де я перед тим виступав протягом 2-х місяців. Враховуючи це, директор Ромек Поплоник погодився включити мене лише у на вроцлавську частину фестивалю, що й засвідчила вроцлавська тижнева газета “Наше м’ясто” 03.07.2003 р., помістивши на першій сторінці оголошення “Артисти вулиці” про початок фестивалю у Вроцлаві з моєю великою світлиною.

іі

Широкий фото-репортаж про деяких учасників фестивалю “BuskerBus”-2003 помістив 2-місячний журнал польських авіаліній “Льот” — “Калейдоскоп” за серпень-вересень 2003 року. Є в ньому світлина й самого директора фестивалю, який часто виступає разом з усіма учасниками в амплуа “людина-оркестр”, про що свідчить підпис: “Обвішаний музичним арсеналом Ромуальд Поплоник виглядає як інопланетянин…” На іншій світлині я зображений з бандурою і в гуцульському сардаку, а поряд невеличка новела “Козацька душа”, з описом особливостей моїх вуличних концертів.

2004 р.

Вроцлав-Тарнув-Лєґніца-Зєльона Ґура.

23.06-07.07.2004 р.

Прибувши 25.06.2022 р. у Вроцлав, де наступного дня розпочинався VIII-й фестиваль “BuskerBus”-2004, я потрапив на радісні “усціски” директора Ромка Поплоника, та щирі рукостискання минулорічних “баскерів”, з якими встиг міцно подружитись — Фредом з Уельса, Філіпом з Лондона, Монікою з Каталонії, Віктора з Херсона, Богуслава і Дороти з Ізраїлю, Ояруса з Японії, Доґа, директора монгольського “Степового театру”. Було багато й нових облич.

26-28.06.2004 р. три вроцлавські фестивальні дні, я почував себе як риба у воді — кругом повно знайомих, доброзичливих колег і глядачів. Вони промайнули для мене як один день, а 29 червня “баскерські” автобуси повезли повезли нас до Східної Польщі в тихе провінційне місто Тарнув, де ще не ступала нога “баскера” (вуличного артиста)…

30.06-01.07.2004 р. — Початок 1-го фестивального дня був справжнім шоком для містян Тарнова від “нашестя” різноплемінної живописної “баскерської орди”, бо Ромек не встиг завчасно підключити до реклами фестивалю пресу, радіо, телебачення, а наспіх розклеєні афіші не встигли “спрацювати”. Сівши з бандурою на тротуарі недалеко від живописної будівлі ратуша, я постійно переривав свою гру сміхом, спостерігаючи, як із-за рогу з’являються прохожі і відразу стають, як укопані, побачивши козака з бандурою, потім розгублено переходять на протилежний тротуар і рухаються дальше, недовірливо міряючи мене поглядами від козацького оселедця на голові до п’яток червоних чобіт і, оглядаючись, з побоюванням зникають за поворотом вулиці… Зрештою, під вечір, мешканці Тарнова все-таки оговтались і висипались в центр міста, оточивши колами кожного “баскера”. чи музичні гурти. Особливо тепло глядачі сприймали дует подружньої пари Богуся і Дороти, які виконували клєцмерські, тобто єврейські народні мелодії — він грав на гітарі, а вона — на флейті…

02.07.2004 р. увесь день для учасникків фестивалю минув у автобусі, який увечері домчав усіх до Лєґніци в Західній Польщі. На відміну від Тарнова, лєґнічани вже чекали на приїзд “баскерів” — вони були зачаровані фестивалем і дуже щедрими. А я мав подвійне задоволення, бо поселився в з усіма колегами в гуртожитку, вивіска на якому по-українськи сповіщала. що це є гуртожиток Української гімназії в Лєґніце, а крім того моя бандура гуртувала навколо мене численну публіку з місцевих українців.

Артисти- учасники (баскери) VIII-го фестивалю “BuskerBus”-2004

Директор монгольського “Степового театру” Доґа (на світлині нижче він у верхньому ряду 4-й зліва направо) під-час поїздок з “баскерами” фільмував усе цікаве, що відбувалось на фестивалях “BuskerBus” з метою показу майбутнього фільму на монгольському столичному телебаченні в Улан-Баторі. До його фільму потрапили й мої пару пісень. Ми ним спілкувались російською мовою, якою він володів досконало, але справжні дружні почуття до мене в нього проявились, коли він почув у моєму виконанні “Любиму “думу” Чингіз-Хана”, яку я “позичив” у трилогії Василя Яна (Янчевецького) “Нашестя монголів” і до якої сам скомпонував мелодію.

— Згадаймо, згадаймо степи монгольські, Золотий Онон, Голубий Керулен./ Тричі по тридцять монгольське військо втоптало в пил непокірних племен…,– співав я під бандурний передзвін, а Доґа, почувши назви головних річок Монголії, “Онон” і “Керулен” в поєднанні з словами “монгольські”, спочатку завмер, а потім закричав своєму помічнику: “Камеру сюди! Скоріше камеру!”  А вже на камеру я виконав усю пісню з самого початку, і через рік, коли ми з ним зустрілись на черговому фестивалі, Доґа повідомив мені, що на ТБ в Улан-Баторі, моя пісня з титрами була окрасою його фільму.

і

4 липня 2004 р. всього за кілька годин “BuskerBus” перемістився з Лєґніци до Зельоної Ґури, де нас зустріли привітні зельоноґурці впереміжку з місцевими українцями, яких в першу чергу приваблювали звуки моєї бандури. Крім українців мене радо зустріли й два представники “польського козацтва” — Якуб Трояновскі (він на світлині в білій сорочці) і Анджей Свідерскі (в червоніій сорочці). З ними я заприятелював під-час минулорічного фестивалю, а тепер вони лишень фотографувались зі мною і з монгольським театром.

Сторінка з буклета, присвяченого фестивалю “BuskerBus-2004” в Зельоній Ґурі.

2005 р.

Олєсьніца-Вроцлав-Лєґніца-Зєльона Ґура.

Бернард М. Снайдер (Німеччина), Руах (Польща), Clo Ghoppers (Wielka Brytania), Чудові брати Крапробати (Велика Британія), Театр Wielki Koło (Польща),

RP Magic Band (Польща), Teatr Odjazdowy (Польща), Mobilart (Польща), Кабірія (Польща).

24-26.06.2005 р. фестиваль “BuskerBus”-2005 розпочався в тихому провінційному містечку Олесьніце і запам’ятався похмурим середньовічним замком, пристосованим під готель, в якому розташувалась галаслива “баскерська родзіна” Ромка Поплоника.

Олесніца. Внутрішній двір Герцогського замку.

і

28-29.06.2005 р. “BuskerBus” відбувся у Вроцлаві. На пам’ять про це в мене залишились дві світлини.

02-03.07.2005 р. — знову в Леґніце, а звідти в Зельону Ґуру.

“Ґазета Любуска” за 6 липня 2005 р. в рекламному оголошенні “Казка наяву” написала “Українець Остап Кіндрачук і 50 інших вуличних артистів зі світу опанували зельоноґурський дептак. Сьогодні від полудня до ночі останні вистави фестивалю BuskerBus. Не прогав.”

і

Зліва — “Ґазета виборча” за 6 липня 2005 р. інформує про “BuskerBus”-2005. Справа — календарна програма культурних заходів на липень-серпень 2005 р. з інформацією про “BuskerBus” і з моєю світлиною в колажі (крайній зліва) на обкладинці.

* * *

3. З бандурою — за межами України.

З бандурою по світу | 0 коментарів

На Кавказі: Батумі, Сочі, Новоросійськ.

Будучи студентом-заочником Батумського Морехідного Училища, я вперше повіз із собою свою бандуру за межі України, в столицю Аджарської автономії Грузії, де вона згуртувала своєрідний клуб вихідців з України з числа викладачів і студентів. В історії БМУ, до речі, я виявився першим студентом-бандуристом. На світлині 1974 року — стоять зліва направо: О. Вапняр (Географія морських шляхів), В. Казюк (студент), пам’ятник Лесі Українці біля БМУ, О. Гончаренко (Морехідна астрономія), І. Денисенко (Радіо-електроніка), І. Диба (студент). Сидять лаборантки, дружини викладачів: В. Вапняр з дочкою і Г. Денисенко, та я з бандурою в центрі. Світлина зроблена в Приморському парку, неподалік від БМУ, де я іноді у вільний час грав “для душі” і для випадкових слухачів.

* * *

о

1987 рік. Під час Різдва з 5 по 10 січня я використав право кожного моряка на одноразовий безкоштовний проїзд морським транспортом за час відпустки і відправився на великому пасажирському теплоході «Таджикистан» круїзним маршрутом Ялта — Феодосія — Новоросійськ — Сочі — Туапсе — Поті — Батумі — Ялта. Оскільки синок Назар був надто маленький, я взяв з собою доню Олесю і дві бандури — велику й дитячу. 7 січня на «Таджикистані» культорганізатор запросив до участі в концерті пасажирів. Крім мене, виступила солісткою і Олеся з дитячими пісеньками й віршами. Побували ми з бандурами і в Приморському парку Батумі, де я сфотографував Олесю біля пам’ятників Лесі Українки і Тараса Шевченка. А ще я вперше в житті заграв на одній з людних вулиць міста Сочі, зібравши чисельну публіку з числа прохожих. Один з них представився кубанським козаком, обняв мене і розчулено сказав: «Спасибі, братику рідний!»

о

З 5-го по 10 січня 1989 року я, доня Олеся, син Назар і дружина Тамара (світлина зліва) із засніженої Ялти відправились лайнером «Лев Толстой» в круїз до Батумі і назад із заходами в Новоросійськ, Сочі, Поті. Не забули взяти з собою бандури, вишиті сорочки, фотоапарат. В програму круїзу, крім знайомства пасажирів з туристичними об’єктами портових міст, передбачались розважальні заходи під час переходу судна морем між портами заходів. Один з вечорів традиційно присвячувався концертові, учасниками якого виступали всі бажаючі пасажири. Остап, Олеся й Назар представили свою не раз апробовану програму «Козацький колорит», в якій Олеся з Назаром інсценізували вірш Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці», при чому Олеся грала роль Ахмета ІІІ, а Назар — запорожців. Виконували втрьох пісні «Їхав, їхав козак містом», «Гей, на горі та й женці жнуть» і знову вірші (світлина справа). Виступали й інші пасажири з дітьми.

о

Олеся з батьком раніше бувала в багатьох портах Причорномор’я і тепер зі знанням справи виконувала роль гіда для мами й Назара. А в Батумі, нарядившись у вишиванки, наше сімейство подалось з бандурами на Алею поетів, у Приморський парк фотографуватись з мармуровими Лесею Українкою і Тарасом Шевченком, а заодно й пограти для випадкових слухачів. Були в дельфінарії, їздили по Батумських вулицях кіньми на бричці і, переповнені враженнями, повернулись в Ялту,

В Югославії: Београд, Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво та ін.

В 1990-му році в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження ми зі своїм маестро Олексієм Феедоровичем Нирком були включені керівництвом товариства “УКРАЇНА” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії, незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв з собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишились лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів.

о

З моїх подорожних і далеких від досконалості нотаток можна пунктирно скласти колективний портрет нашої групи, яка за моїми пізнішими спостереженнями, як це видно з нижче приведених нотаток за 21 травня, структурувалась на три підгрупи:

1). Активні учасники концертних виступів перед українською діаспорою Югославії. Наприклад — Горчинський Анатолій Аркадійович, композитор і співак (Тернопіль), самодіяльний ансамбль “Колос” (Чернівецька обл.), співаки й танцюристи Закапрпаття, дует з Запорізької області та інші. Траплялись серед них й такі, що знаходили час для торгівлі різним ширвжитком на ринках. До цих останніх можна зарахувати й мене, оскільки я теж знаходив час і для концертних програм, і для торгівлі, і для… кобзарювання на ринках, чи площах.

2).Представники української інтелігенції, які прагнули зав’язати постійні культурні контакти української діаспори з Україною, такі, як директор видавництва “Карпати” і керівник групи Данканич Володимир Іванович, поет, журналіст, економіст Вихрущ Володимир Павлович (Тернопіль), представники театру, інтуристу й т.п., ну і, звичайно ж — кобзарський маестро Нирко Олексій Федорович (Крим).

3).Найзагадковіша, при чому виключно російськомовна, підгрупа — 3-4 чоловіки, які ні в чому не приймали ніякої участі, за винятком спільних з рештою туристів нічлігів і харчування. Вони постійно супроводжували лише молодого адміністратора туристичної групи, який розпоряджався коштами товариства “Україна”.

Нижче, під сторінками мого дорожнього нотатника я “дешифрую” деякі моменти своїх виступів з бандурою та спроби кобзарювання.

о

15 травня 1990 р. я був учасником концерту в “Домі радянської культури” столиці Югославії Београді перед малочисельною публікою з числа в основному російської діаспори. Виконав дві пісні — “Не відрізуй русої коси” і “Козак гуляє”. Після концерту я залишив свою групу і пішов з бандурою у розташований неподалік міський парк над Дунаєм. Там де-не-де грали вуличні музиканти на гітарах і на маленькому національному струнному інструменті «тамбура». Примостився на Дунайській набережній і я зі своєю бандурою. Це було моє перше кобзарювання за межами Радянського Союзу. Мене обступили мовчазні слухачі, дехто кинув у чохол від бандури по парі динарів. Підійшли й похмурі музиканти подивитись на екзотичного конкурента і сердито перешіптувались між собою. Напруженість нависала над людьми, як грозова хмара — це насувалась примара югославської війни, а з нею і геноцид українців-грекокатоликів, що його пізніше влаштували православні серби одночасно із знищенням хорватів-католиків і боснійців-мусульман.

16 травня, нарешті прибули в м. Нови Сад, де відбулась зворушлива зустріч у «Мистецько-культурному товаристві русинів і українців Соціалістичного автономного краю Воєводина», яке чомусь носило ім’я Максима Горького, що не мав аніякісінького стосунку ні до русинів, ні до українців. В переповненому актовому залі найбільше було членів місцевого «Товариства української мови, культури і літератури». Зустріч завершилась концертом гостей з України під бурхливі овації господарів. Частина цих овацій дісталась і мені за пісні “Зібралися всі бурлаки” і “Ой, зібрались козаки матір рятувати”.

17 травня група відбула у Сремську Мітровіцу, де одразу з автобуса направилась в греко-католицький храм св. Вознесіння на богослужіння тамтешнього отця Стефана Пітки. Після богослужіння о. Стефан запросив усіх, і прихожан, і гостей, на обід у свій сад, де довжелезні столи, застелені вишитими скатертями-обрусами вгинались від принесених в складчину наїдків і напоїв. Коли після привітальних промов-тостів господаря і керівника групи гостей черга дійшла до моєї бандури — я заграв Шевченкові «Думи мої, думи мої» і всі натхненно підхопили, заглушивши бандурний передзвін. Потім була сольна пісня «Козак гуляє, шинкарка носить», слова останнього куплету якої присутні вкрили овацією: /«Шинкарка носить, носить і носить, /Ллє горілочку ще й вина. /– Не пийте, діти! — Вкраїна просить, — /Не пийте, рідні, я ж в вас одна!» Отець Стефан жартома привітав мене з проповідницьким талантом. Мовляв, все життя проповідував «не пийте», але все безрезультатно: “А от Ви заспівали лишень цю пісню і я відразу помітив, що мої прихожани замість повної чарки стали наливати лише половину, щоб не пропити Україну!”

Потім відбувся концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро О. Нирко. А коли після закінчення гри вона підійшла, ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій Федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді дівчина (нею виявилась українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати? Я сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…». І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють». Так знайшлась людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.

З того часу Надія, задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.

На завершення цього дня група зробила ще одну зупинку в селі Інджія, де зустрілась у ресторані з учасниками місцевого філіалу воєводинського «Товариства української мови» і дала концерт для зібрання господарів. Там я знову з допомогою пісні й бандури закликав присутніх “не пийте, діти, прпоп’єте СІч!”…

о

18 травня зранку переїхали у Вуковар, а звідти відразу — у русинське село Петровці, розташоване неподалік. там включились у фольклорний фестиваль «Петровськи дзвон». Програма фестивалю передбачала два відділення: перше — русинські пісні і танці, а друге — українські. Русинське відділення відкрилось виступом запрошеного з України закарпатського народного хору, а потім на сцену виходили співаки і танцюристи місцевих фольклорних осередків та декілька артистів із Закарпаття, які були в складі нашої групи. Мене та інших артистів з України русинські організатори фестивалю, чомусь непривітно налаштовані до українців, відіслали до тих, хто вів програму українського відділення пізніше. Русинська публіка так же прохолодніше реагувала на програму українського відділення, і на мою бандуру.

о

о

На світлині зліва — парк Загреба, де відбувся концерт нашої групи. Справа — курорт Шибеник, місце мого кобзарювання.

20 травня група поїхала з Вуковара в столицю Хорватії Загреб, в готель «Панорама». Після короткого екскурсійного ознайомлення з містом, артисти групи, включно зі мною, дали концерт у центральному міському парку під відкритим небом для місцевих українців, яких спеціально запросили, а також для прохожих хорватів. Ведучим був інженер, учасник місцевого українського хору, бандурист Олекса Павлишин, який у вільні хвилини прагнув збагатити свої виконавські можливості і техніку гри на бандурі під час консультацій з Олексієм Федоровичем, а від мене запозичив декілька пісень. А ще він роз’яснив ситуацію з натягнутими стосунками між русинами, які після 250 років еміграції з України уже не бажають визнавати свої українські корені, і українцями, які тут з’явились в повоєнні роки. Він радив Олексію Федоровичу не тратити зусиль на популяризацію гри на бандурі серед русинів, бо вона їм чужа, як і все українське, а українці до бандури тягнуться жагуче…

Не радив пан Олекса відвідувати і базари, а мені — кобзарювати. В Загребі було неспокійно. Вулиці заполонили маніфестанти з різних політичних таборів. Вони агресивно розмахували транспарантами, портретами політиків і стиснутими кулаками.

Ввечір 21 травня, групу повезли на курорт Шибеник, поселили в готельному комплексі «Соляріс» і об’явили «програму відпочинку»: до 23 травня — лише пляж, купання в Адріатичному морі і… шибеницький базар, на якому, як і на всіх тодішніх базарах Югославії, домінували українські «барахольники». До них приєднались і новоприбулі артисти й діячі, за винятком Олексія Федоровича й Надії Капроцької, та ще… мене. Я неподалік від базара примостився зі своєю бандурою і натхненно виконував пісні про Мазепу, Січових стрільців, повстанців,  які в радянській Україні все ще були “поза законом”…

о

На світлині — столиця Боснії і Герцеговини, де я кобзарював

24 травня — цілоденний переїзд в столицю Боснії і Герцеговини Сараєво, де групу мандрівників розмістили в фешенебельному готелі «Холідей ЕН» серед мечетей і мінаретів, до яких додався ще й надзвичайно живописний східний базар з виробами ткачів, килимників, мідників, зброярів.

25 травня артистів з України запросили виступити перед місцевою публікою в величезному залі якогось ресторану, поєднавши концерт з обідом. Після цього — хто куди, а я гармонійно вписався зі своєю бандурою на людному «п’ятачку» між мечеттю і входом в базарні ворота. Саме тоді, після вуличного кобзарювання, я підсумував заробітки з попередніх югославських базарів, і нарешті зміг купити замовлений донькою Олесею двохкасетний магнітофон, який в радянській Україні для неї був недосяжним дефіцитом.

26 травня наприкінці дня автобус із групою українських мандрівників покинув Сараєво, а пізно вночі зупинився в боснійському селі Скендер Вакуф біля готелю «Омар» на нічліг. Однак цієї ночі спати в готелі не судилось нікому, бо в при готельному ресторані, який займав увесь нижній поверх, справляли таке бучне весілля, що здавалось, ніби ціла армія штурмує неприступну фортецю. Традиційні східні мелодії боснійські музиканти виконували годинами, без передишки, на духових інструментах, які живцем краяли барабанні перетинки у приїжджих гостей, а від ударів на бубнах, здавалось, ось-ось розсипляться шибки у вікнах готелю. Один-єдиний раз безпощадні музиканти зробили десятихвилинну перерву заради того, щоб наречені могли послухати мою бандуру, екзотичний вигляд якої заінтригував меткого ведучого-тамаду з яструбиним зором. Я виконав для молодих українські весільні пісні «Горіла сосна, палала» і «Зеленеє жито, зелене», після чого музиканти до ранку атакували барабанні перетинки і віконні шиби, аж поки змучені і морально роздавлені українці не попрямували далі.

У місті Баня Лука, група зупинилась на два дні — 27 і 28 травня. На міській площі, де гості з України дали великий концерт, нам здавалось, що ми нікуди з України не виїжджали, бо площа майже вщерть була заповнена місцевими українцями, з якими приїжджі діячі невимушено зав’язували творчі й ділові контакти.

28 травня наша група на пів-дня відлучилась з Баня Луки у с. Камениця, щоб дати концерт для тамтешніх українців. Не обійшлось без конфузу — коли місцеві українці приготувались виступити перед нами зі своїм концертом, наші зголоднілі артисти трохи невчасно накинулись на приготовлений господарями обід.

29 травня — завершальна поїздка до Белграда, вже без Надії Капроцької, яка з новенькою бандурою, стосами нот і засвоєними від Олексія Нирка навичками гри, повернулася додому, у Сремську Мітровіцу.

30 травня 1990 року наша культурологічна група повернулась у Київ. І дуже вчасно, бо на Олексія Федоровича і на мене тут уже чекали запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня 1990 р. о 10-й годині ранку.

* * *

В Греції, Кіпрі, Туреччині: Пірей, Лімассол, Стамбул.

Наприкінці 1991 р. профспілкова організація  Ялтинського порту розподіляла безплатні білети для ялтинських моряків на круїзний рейс лайнера «Грузія» по маршруту Одеса — Пірей (Греція) — Лімассол (Кіпр) — Стамбул — Одеса. До групи морських туристів потрапив і я зі своєю бандурою. А от фотоапарата взяти не догадався… Лайнер відчалював з Одеси 1-го грудня

Три дні «Грузія» простувала штормовим Чорним морем, Босфором, Дарданеллами і ще більш штормовим Егейським морем прямо в Афінський порт Пірей, без заходу в Стамбул. 3-го грудня більшість туристів з великими чемоданами поспішили на речовий базар Пірею, де розклали для продажу різний, в основному сувенірний, дріб’язок. А я сів з бандурою і виконував козацьких похідних пісень. Увечір виявилось, що доробок «туриста-кобзаря» удвічі більший, ніж у середньостатистичного «туриста-торгівця». 4-го грудня — екскурсії Афінами.

З Пірею дві ночі і один день «Грузія» прямувала на Кіпр, а я грав на палубі для туристів і для себе самого. Грав натхненно і радісно, бо по радіо повідомили, що на далекій Україні під час референдуму на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» — позитивну відповідь «Так, підтверджую» дали 90,32 % виборців України.

6 грудня у курортному місті Лімассол на південному березі Кіпру мандрівників накрила злива з вітром. Але я не розгубився і грав для кіпріотів і різнолицих іноземців, які від негоди стовпились у приміщенні морвокзалу. По обіді розпогодилось і туристів, як і в Афінах, поводили екскурсійним маршрутом серед античних руїн древніх храмів.

о

8 грудня — знайомство з одним із чудес світу Капали-Чарші, знаменитим стамбульським критим ринком, панорамою міста з його мечетями, мінаретами, пам’ятниками візантійської й турецької архітектури.

9 грудня — екскурсія по Стамбулу з відвіданням Голубої мечеті і замку Бейлербей. По обіді я здійснив свою таємну мрію — сів на майдані Баязидів з бандурою і вшанував славетного козацького лицаря, засновника першої Січі Байду Вишневецького, піснею:  «Гей, у Цареграді, та й на риночку,/ Гей, п’є Байда мед-горілочку…»

Співав я і кримськотатарських пісень, які турки ше личастково розуміли. А оскільки в Туреччині, починаючи від каральних кампаній Суворова і до новітнього часу, осіла кілька мільйонна кримськотатарська діаспора, то були серед слухачів і їхні представники. Розчулившись, вони дякували мені ламаною російською мовою за те, що  подарував їм «шматочок Криму».Вони нагороджували мене оплесками і … турецькими лірами.

Назбиравши за всю поїздку на гостинці дітям і дружині, я встиг ще до закриття Капали-Чарші накупити обновок, а коли стемніло — керівники круїзу повезли туристів на вечерю в один із стамбульських ресторанів. Там місцеві артисти показували турецьку фольклорну екзотику з піснями і танцями. Побачивши мою бандуру, танцівниця в прозорих шовках повела мене на сцену і танцювала «по-турецьки» спочатку під українську мелодію «Їхав козак за Дунай», а потім — під кримськотатарську «А киз сачин орь мезлер». В нагороду мені принесли пригощення. Я із задоволенням заштовхав принесені східні солодощі за обидві щоки, а фужер із шампанським відхилив, чим заслужив у турків здивовані аплодисменти — вони вперше побачили непитущого слов’янина…

11 грудня «Грузія» прийшла в Одесу, а звідти — поїздом в Сімферополь і дальше тролейбусом в Ялту.

* * *

В Москві: Інститут Ока, Арбат.

о

За моєї відсутності в Ялті, з дружиною Тамарою стряслась неприємна пригода з грабіжниками, внаслідок чого зрушився кришталик у її оці, який тоді могли закріпити тільки в Москві, у знаменитому Федорівському Інституті Ока.

Взявши направлення з ялтинської лікарні і залишивши дітей на сусідів, я з дружиною і… бандурою гайнув у Москву. Зупинились у Тамариної знайомої, колишньої ялтинки. Потім пішли в інститутську лікарню, де побачили нескінченну чергу на запис з біло-, чорно- і жовтолицього інтернаціоналу в європейських, арабських, африканських і індійських шатах.

І мені вже вкотре випала можливість похвалити самого себе за те, що нікуди не виїжджав без бандури. Щоб скоротити час чекання у неймовірно довжелезній черзі, я тихенько перебирав струни своєї «дружини срібнодзвонної», коли поруч проходив лікар з когортою асистенток у білих халатах. Він зупинився, як вкопани й: «А ти звідки тут взявся, дорогий земляче?! Ану, пішли до мене в кабінет!»

— Професор Глинський, родом з Івано-Франківська, — представився він уже в кабінеті. Дізнавшись про причину приїзду подружжя, він негайно розпорядився про медогляд і діагноз для Тамари, а потім прийняв скромні гостинці виробництва Масандрівського та Магарачського винзаводів і сказав: «Ану, заграй ще!»

Операцію зробили безплатно і успішно уже наступного дня, але залишили дружину ще на три дні для меднагляду. А ось лікарства, при чому недешеві, треба було купувати самому. І поїздами метрополітену добирався до знаменитого Арбату, що перетворився на ярмарок сувенірів, і сів з бандурою біля української книгарні, чим дуже порадував її продавців.

Українську книгарню на Арбаті відкрито старанням української діаспори Москви, яка і є споживачем книжкової продукції на рідній мові. Відвідувачі книгарні обступили мене і запросили в якийсь український клуб, де для українських родин з дітьми саме цього вечора проводились святкові заходи з виставою і концертом, присвячені Святому Миколаю. Моя бандура органічно вписалась в святкову атомсферу вечора, особливо коли черга дійшла до пісні «Ой, хто, хто Миколая любить»: «Ой, проси долі для Вкраїни,/ Та нехай встане із руїни!/ В щасті й долі хай вітає,/ В добрі й радості засяє, Миколає!»

Після цього заключного куплета під бандуру, рідко хто не змахнув з вій сльозинку розчулення. Ще два дні я грав на Арбаті, де до нього підійшли не дуже приємні знайомі-москвичі, які щоліта в Ялті промишляли рекетом, але послухавши бандуру, добродушно поплескали по плечі й пішли.

Ми  зТамарою повертались додому в Ялту з радісно-піднесеним настроєм. Операція була успішною. Кобзарських заробітків вистачило і на лікарство, і на новорічні гостинці дітям. І тільки вдома я вкотре себе покартав, що знову їздив без фотоапарата.

* * *

В Молдові: Орхей, Кишинів.

о

о

Трохи менше 10 років нового ХХІ тисячоліття я з бандурою навідувався спочатку в молдавське місто Орхей, де зі своєю родиною мешкала моя донька Олеся, а пізніше, після зміни її місця проживання — в столицю Молдови Кишинів. На світлинах зверху і на нижній зліва — мої молдавські родичі-слухачі. Внизу справа — мій постійний слухач, молдавський українець, інженер Мишко (так він представився) під-час мого кобзарювання на вул. Штефана-чел-маре в Кишиневі.

о

У квітні 2005 р. під-час кобзарювання у столиці Молдови Кишиневі з гурту моїх слухачів виступило юне дівча і представилось… кореспонденткою газети “Комсомольская правда в Молдове”. Дівчинка напросилась на інтерв’ю, яке занотовувала огризком олівця в зошиті на коліні. 16 квітня я прочитав це “інтерв’ю” і жахнувся — суцільна фантастика з вкрапленнями моїх висловів. З моїх слів про тимчасовий приїзд до Кишинева і репертуар зі 150 українських пісень, з яких 5 (П’ЯТЬ) — на мовах інших народів, вона скомпонувала фразу “Музыкант из Кишинева поёт на 150 языках мира”, яку редакція винесла в заголовок. В тексті — ще жахливіші відомості про те, як я на “Кометі” пройшов всі моря і океани, але полюбив порт… Новосибірськ, який,  між іншим, знаходиться за тисячі кілометрів від найближчого моря!.. Від цього “інтерв’ю” я схопився за серце, а від сорому добирався до своєї родини безлюдними перевулками, щоб не бачити глузливих посмішок у перехожих… Єдиним плюсом цього “інтерв’ю” стала лише фіксація самого факту мого кобзарювання в Кишиневі.

* * *

Чехія: Прага, Градець-Кралови, Карлові Вари.

Неповних два літніх місяці 2008 року я кобзарював у столиці Чехії Празі. Кобзарював нелегально, можна казати, “партизанським” методом. Маючи попередній досвід безпроблемного кобзарювання в Польщі, я тільки по приїзді в Прагу дізнався, що в Чехії мандрівним музикам необхідно мати спеціальний дозвіл (“поволєнє”), який видає один раз наприкінці кожного року спеціальна кваліфікаційна комісія. Завдяки моїм “поблажливим” поглядам на законослухняність, я пробував ігнорувати потребу в “поволєню”, але поліцейські патрулі постійно переконували мене в порушенні законності і безцеремонно припиняли моє кобзарювання. Майже два місяці я постійно міняв місця кобзарювання і таким чином вивчив топографію чеської столиці, як свої п’ять пальців. Тільки двічі я покидав Прагу, щоб пограти в інших містах, зокрема в Градець-Кралове і в Карлових Варах (світлина справа), але і там поліція вимагала “поволєнє”. Зрештою, не витримавши більше “партизанського” перенапруження, я в липні переїхав у привільний для вуличних артистів польський Краків, де до мене вже лише в снах ще деякий час приходили чеські поліцаї і вимагали “поволєнє”, від чого я пробуджувався в холодному поту… (На відкритці зліва — велелюдний Карлів міст у Празі через ріку Влтаву. В центрі — сторінка з інтернету, де я  зображений під-час кобзарювання в Празі, справа — Карлові Вари з пташиного лету).

* * *

Німеччина: Ґьорліц, Дрезден.

В серпні 2009 року я був учасником міжнародного фестивалю “BUSKER-BUS” у Вроцлаві (Польща), по завершенню якого вирішив “обандурити” німців. Поїхавши електропоїздом до прикордонного польського міста Зґожелец і влаштувавшись в кемпінговому будиночку, я того ж дня, за повної відсутності прикордонної служби, пішки безперешкодно перейшов мостом через державний кордон, що проходив річкою Нейсе і опинився в німецькому місті Ґьорліц. Натрапивши через сотню метрів на досить людний міський парк, я негайно приступив до кількагодинного кобзарювання, заробивши при цьому вдвічі більше євро, ніж у Польщі за такий же час заробляв злотих. Ще пару днів я ночував і харчувався у польському Зґожельцу, а кобзарював у німецькому Ґьорліці, після чого електропоїздом перебрався в Дрезден…

Зліва — відкритка з видом Дрездена над рікою Ельбою. Справа — табличка на німецькій мові про мене, мій інструмент і репертуар, яка на противагу видумкам про мене місцевих гідів (“руссіше цар”, “арабіше шейх”, “Чингіз-хан”) давала реальні відповіді на нахарактерніші запитання перехожих німців.

Зліва — світлина з інтернету, на якій я кобзарюю на вулиці Ауґустштрассе під стіною із знаменитим довжелезним панно з порцелянових плиточок “Княжа процесія” (“Фюрстенцуґ”). Справа — вирізка з газети “BILD am SONNTAG” (“Зображення тижня”) за 06.09.2009 р. де я стою з бандурою на фоні згаданого панно і — невеличкий текст про мене. Нижче — розворот 46-47-ї сторінок цієї газети з моїм і чотирма десятками подібних сюжетів з життя вуличних артистів, об’єднаних спільним заголовком “Deutchland, deine Stehenswürdigkeiten” (Німеччино, це твої видатні люди)

о

Світлини з інтернету про моє кобзарювання в Дрездені. Зліва — біля фонтану на “терасах” над Ельбою. Справа — на площі біля Фрауенкірхе (“Церкви Богоматері”).

* * *

Про мої  дрезденські будні — невеличкий фрагмент інтерв’ю з львівським поетом і публіцистом Богданом Залізняком, опубліковане в газеті “Львівська пошта” за 06.10 2009 р.

Зробити нас добрішими. Остап Кіндрачук, бандурист, про інструмент­-легенду, політиків та береги любові

Вівторок, 6 жовтня 2009, №110(848)

– Життя – довга штука?

– (Сміється.). У Німеччині, коли грав, то здавалося, що за день ціла вічність минала. І так – півтора місяця, 45 вічностей. А коли їх пережив, то з’ясувалося, – як один день.

– А як Ви спілкуєтеся зі слухачами, скажімо, в Німеччині?

– Мови не знаю. То – ціла мука. Перші дні мене сторонилися. Дивилися з нерозумінням.

– Чому?

– Ну, в козацькому костюмі, на голові – оселедець. Чув про себе: то “арабіше шейх”, то “русіше цар”. Одна німкеня мене добила, бо назвала “Чингізханом”. Потім дівчина мені на комп’ютері набрала текст, в якому було: мандрівний музикант – козак­-бандурист з України (Крим, Ялта). Наголошую: інструмент – бандура. Бо чомусь для всіх німців він – балалайка. А ще я виписав репертуар свій: а) старі пісні (VІІІ – ХІІ ст.); б) козацькі пісні ХVІІ – ХІХ століття; в) нові пісні – ХХ – ХХІ ст., а також інші – німецькі, польські, російські, молдавські, татарські…

– І що – вплинула набрана на комп’ютері програма на німців?

– Ви знаєте, ставлення відразу змінилося. Вже, як написане, – то міряють: з голови до ніг. І починають трохи цікавитися та навіть витягати з кишень свої євро…

* * *

2б. Кобзарювання в Києві + родинні візити.

З бандурою по світу | 0 коментарів

Кобзарювання в Києві і родинні візити.

Восени 2004 року мою родину спіткало горе — недомагання сина Назара лікарі діагностували як небезпечну ниркову хворобу гломерулонефрит. Дружина Тамара була невтішною, я теж стурбовано шукав шляхів подолання хвороби, лікування якої давало мало надії на успіх. І тут допоміг мій кобзарський Пан-Отець Олексій Федорович Нирко, порадивши звернутись до його близько знайомого лікаря, спеціаліста-нефролога, написавши йому листа з просьбою допомогти моєму синові. Любомир Антонович Пиріг — академік АМН України, завідувач кафедри нефрології Київської медичної академії, керівник клініки терапевтичної нефрології Інституту урології і нефрології АМНУ, автор п’яти наукових праць про гломерулонефрит, прихильно прийняв мене у своєму кабінеті Головного військового клінічного шпиталю Києва, перед самим початком Помаранчевої революції. Ознайомившись з історією хвороби Назара, Любомир Антонович спочатку написав ряд рекомендацій для лікаря в Ялті, а після завершення бурхливого періоду помаранчевого Майдану, в березні 2005 року виписав Назару скерування на операцію в Головний військовий клінічний шпиталь Києва. Головним джерелом інфекції, яка атакувала Назарові нирки виявилось інтенсивне загноєння ґланд — їх під-час операції прийшлось видалити. Син переніс операцію дуже важко, не раз втрачаючи свідомість. Мені ж довелось в ці березневі дні виступати з бандурою на Майдані незалежності, щоб заробити на операцію (300 доларів США), а вночі біля сина виконувати обов’язки няні-доглядальниці.

і

28.03.2005 р. — день виписки сина Назара  з  Головного військового клінічного шпиталю Києва, на території якого розміщений Національний історико-архітектурний музей “Київська фортеця”. На верхній світлині — ми з Назаром при виході з шпиталю на фоні земляного валу Госпітального укріплення з гарматами на ньому. На двох світлинах ми з Назаром сфотографувались біля гармат на фортечному валу на пам’ять про його успішну операцію.

* * *

.Під-час мого кобзарювання в Києві, наприкінці травня 2014 року до мене в гості з Ялти приїхали доня Олеся і внук Данько, її син. Олеся прибула з необхідними документами для вступу в Національний університет фізичного виховання і спорту України (НУФВСУ). А для Данька це була ознайомча екскурсія столицею України.

і

і

На перших 4-х світлинах 01.06.2014 р. ми втрьох сфотографувались на пам’ять на Майдані Незалежності, де ще залишались неприбраними деякі атрибути нещодавно відгримілих подій Революції Гідності.

і

На трьох останніх світлинах 02.06.2014 р. зафіксовані окремі моменти нашої з Даньком екскурсії по Києву, поки Олеся поступала в свій університет. До речі, два вищих навчальних заклади вона вже до цього закінчила у Львові і в Кишиневі. Крім того, жадібна до навчання моя донька, передала цю рису своєму синові Даньку, який через рік, в 2016 році так же прибув учитись в Київ. Нижче — його квиток учня 10-Б класу Київської СШ № 133, виданий у вересні 2016 року

Отже настав кінець моєї самотності під-час київського кобзарювання. Якщо досі я проживав у готелі “Радар” (він же — “Кімнати для приїжджих”) інколи один в номері, а інколи з тимчасовим прибульцем, то відтепер до мене повернулось відчуття родинного тепла, оскільки завідувачка Світлана Петрівна забронювала номер для мого спільного проживання з внуком Даном, а оскільки в кімнаті залишалось ще одне вільне ліжко, то його займала Олеся під-час своїх частих приїздів до Києва (кожних 2-3 місяці) на лабораторно-екзаменаційні сесії в своєму університеті. Мені ж залишалось задоволення відчувати себе співучасником єдиної родинної команди, в якій я був у ролі інтенданта, що з допомогою своїх кобзарських заробітків фінансує проживання і харчування своїх домочадців.

* * *

25.05.2016 р. — всі події цього дня заслонив приїзд зятя Сергія, який привіз на чергову екзаменаційну сесію Олесю… з маленькою Маринкою, яка в них народилась 11 квітня минулого року і лише недавно навчилась ходити. На такому екстремальному варіанті навчання Олеся наполягла категорично. Сергій повернувся в Ялту, до своєї роботи, а донька з внучкою розмістились зі мною в «кімнаті для приїжджих» (внук Данько мав прибути в Київ аж у вересні). Після цього Олеся «крутилась, як муха в окропі» — їй дозволили проводити сесію з немовлям і вона, маючи заборгованість в екзаменах за минулий курс, умудрялась здавати їх одночасно з екзаменами цього курсу. А ще знаходила час клопотати про дозвіл для сина Сашка на приїзд з Кишинева в Крим на канікули.

іі

А ще –13.06.2016 р. доня знайшла час провідати мене на Хрещатику під-час кобзарювання та пофотографуватись зі мною і з Маринкою. Для такої оказії я справив для внучки крихітний, як і вона сама, український національний одяг і всі троє перейшли позувати на Майдан Незалежності.

* * *

15.06.2016 р. до Києва на кілька днів прибув внук Сашко, щоб персонально (така обов’язкова вимога) отримати в ДМСУ (Державній міграційній службі України) офіційний дозвіл для проїзду з Кишинева в Крим. Ці дні я посвятив дорогому внукові, супроводжуючи його й доньку з внучкою до бюрократичних кабінетів, а так же в статусі гіда, попутно фіксуючи фотоапаратом Сашкове перебування в столиці України.

і

і

і

Сашко поїхав додому в Кишинів з траурним настроєм – йому чомусь не дали дозволу на в’їзд до Криму.

* * *

А тим часом течія життя не припинялась.03.04.2017 р. Олеся з нерозлучною донечкою Маринкою приїхала на передостанню сесію і я знову відчув повноту життя, відчув свою відповідальність за близьких мені людей, і був цим щасливий.

і

11.04.2017 р. у Маринки – ювілей, їй виповнилось 2 рочки, з яких у підсумку декілька місяців вона провела в університеті в Києві на маминих сесіях, а отже й з дідом і братом Даном. Олеся втрьох з Даньком і Маринкою пішли в якесь кафе пригощати іменинницю різними солодощами, але в кінцевому результаті найсмачнішим для неї виявився торт діда Остапа в «Кімнаті для приїжджих».

* * *

В другій половині травня  2017 року в Київ прибули зять Сергій, Олеся й Маринка. У Олесі починалась уже остання, дипломна сесія, а Маринка приїхала тому, що не могла ще існувати без мами. А оскільки Олеся здавати екзамени і відбувати практику не могла з Маринкою, як це було на попередніх сесіях, то в статусі «няньки» мусив бути її батько Сергій.

А тим часом, кобзарюючи на Хрещатику, я познайомився ще з одним Сергієм, працівником якоїсь рекламної установи Києва, який щодня проходив мимо мене Хрещатиком на роботу й з роботи. Якось він протягнув мені величенький рулон з цупкого паперу й сказав: «Це для вас — біґборд з вашим зображенням. Він уже в нас давненько відслужив своє, а вам напевно буде цікаво мати його у себе».

іі

і

26.05.2017 р. внук Данько успішно закінчив 10-й клас своєї 11-річної школи, а на другий день так же успішно завершила свою останню сесію Олеся. Я потурбувався про відзначення події традиційним тортом, а на додачу запропонував всім по черзі сфотографуватись на фоні знаменитого біґборда, установленого в коридорі «Кімнат для приїжджих».

* * *

22.05.2018 р. Данько здав ЗНО з математики, 24 травня – з української мови і літератури, 11 червня – з фізики. І кожний предмет – відмінно, відмінно, відмінно! Тобто – з правом поступати в обраний ВНЗ без додаткових іспитів.

іі

“Останній дзвоник” у школі №133 пролунав 31.05.2018 р. З шовковою стрічкою лілового кольору з написом «Випускник 2018 р.» через плече, Данько прогулявся зі своїм класом по Києву, а на завершення приїхав до мене, де ми разом сфотографувались біля входу в помешкання, в якому прожили разом два навчальних роки, на своїй вулиці Предславінській, та біля сусіднього палацу «Україна»… Але навіть ставши студентом і перебравшись в університетський гуртожиток з вересня 2018 року внук продовжував навіщати мене у вихідні дні, а я з радістю ділився з ним своїми кобзарськими заробітками. І тільки пандемія ковід-19, змусила мене покинути Київ, а Данько задля подальшого прожиття навчився поєднувати своє навчання з додатковою оплачуваною працею…

* * *