6. Між сім’єю, працею, навчанням, музеєм і… бандурою. (грудень 1971

…Протягом попередніх епізодів свого життя-буття в Ялтинському порту на фоні всеосяжного науково-технічного прогресу, Остап намагався йти з ним в ногу, підвищуючи свою кваліфікацію цілою низкою різноманітних курсів, які забезпечували тимчасовий ефект, бо кожний раз, з приходом в порт нових, досконаліших суден, набуті на курсах знання виявлялись недостатніми, а отримані документи так же швидко втрачали актуальність. Тож для більш солідного підвищення свого професійного рівня, треба закінчити спеціалізований навчальний заклад, переконував себе Остап. Вчитись і залишатись одночасно при звичній праці, при сім’ї, а заодно й у капелі бандуристів та облюбованих клубах давала можливість заочна форма навчання. В цьому гарний приклад дала Остапові його дружина Лілія. Вона вже закінчувала перший курс Сімферопольського кулінарного технікуму заочно, продовжуючи працювати кухаркою в столовій. Остап вибрав Батумське морехідне училище, яке облюбували багато ялтинських моряків. Їхній досвід у навчальному процесі можна було використати, щоб уникати непередбачуваних ускладнень у навчанні недосвідченому новачку. Перші два курси навчання велись за програмою середньої школи і зараховувались по пред’явленню атестату зрілості при вступі відразу на третій курс Батумської морехідки, причому дозволялось здавати іспити в будь-якому навчальному закладі, що мав такий самий статус — середньо-технічний. Таким закладом у Ялті було педагогічне училище, в якому з 1964 року працював Олексій Нирко педагогом по класу бандури, відкриття якого він же і домігся у дирекції педучилища. Там же, через короткий час, він організував і студентську капелу бандуристок, яка згодом була об’єднана з капелою клубу медпрацівників, але вже базувалась в педучилищі, ставши, таким чином, і Остаповою кобзарською «резиденцією». То ж будучи «своєю людиною» в Ялтинському педучилищі Остап наприкінці 1971 року склав тут вступні іспити до Батумської морехідки, зафіксовані на бланках, отриманих поштою з Батумі, і з 1 січня 1972 року був зарахований на 3-й курс заочного відділення факультету «Морське судноводіння». Протягом 1972 і до кінця 1974 року Остап через посередництво пошти отримував контрольні завдання, відсилав виконані роботи, а наприкінці кожного року, з групою інших студентів-заочників з Ялтинського порту, їздив на півторамісячні екзаменаційні сесії. Неординарність цих сесій для Остапа полягала в тому, що крім підручників, зошитів і всякого креслярсько-писемного причандалля, він у кожну поїздку брав із собою… бандуру! Найчастіше він з товаришами добирався до Батумі будь-яким попутним круїзним лайнером і тоді на палубі, чи в салоні судна, а по приїзді в Батумі — в гуртожитку, або в Приморському парку, звучали українські пісні в Остаповому виконанні: “Ревуть, стогнуть гори-хвилі”, “Ой, у Криму, на риночку”, пісні на слова Т. Шевченка, С. Руданського, або і його власна пісня на слова Лесі Українки — “Згадаймо нині всі тяжкії муки, що завдали Вкраїні вороги…”. Крім випадкових прохожих мешканців Батумі, його там слухали курсанти і викладачі училища, яке знаходилось поруч з парком. Проживання в гуртожитку Батумського морського порту і харчування під час сесії вимагали додаткових коштів, не передбачених Остаповою зарплатою і він змушений був влаштуватись вантажником в молочний магазин «Бурьонушка» №88, поряд з Ялтинським портом. Продовжуючи постійно працювати наступні три роки змінним капітан-механіком буксира “Смєлий” кожну четверту вахту по 24 години. Від тепер по її закінченні він відразу переходив у магазин «Бурьонушка», де по черзі із своїм напарником казанським татарином Віктором працював через день по 8 годин. В його чотиридобовому робочому циклі ще залишався один вільний день.

* * *

А ще Остапа часто турбував парторг портових комуністів Борис Ємельянов, агітуючи вступити в члени КПРС. — Работнік ти отлічний, — говорив Остапові парторг, — і твойо место в партії! Ілі может ти протів совєтской власті?! Стосунки Остапа з радянською владою були неоднозначні і вступати в компартію не хотів, але не мав відваги сказати про це в очі парторгу, бо таке, на його думку, міг сказати тільки самогубець-камікадзе. Остап придумав інший вихід, щоб відсунути на деякий час домагання “політрука”, та ще й здобути додатковий фах.

— Комуністична партія, — піднесеним голосом почав висловлювати Остап стандартні фрази, якими рябіли сторінки радянської преси, — згуртувала в своїх рядах найактивніших, найпередовіших, найбільш політично підкованих радянських людей, здатних вести за собою народні маси. А хто я? Недоучка! І я не хочу псувати ряди передової партії своїм невіглаством. От я знаю, що при Ялтинському міському комітеті компартії існує Університет марксизму-ленінізму. Ось якщо б ви мене туди направили вчитись, зокрема на факультет журналістики, для підвищення мого ідейно-політичного рівня, тоді мені б не було соромно вступати в ряди комуністів. Парторг відкидав такий сценарій, бо в цей суто партійний “університет” направляли виключно членів КПРС. Остап уже декілька разів намагався писати для “Курортної газети” матеріали на замовчувані теми українських сторінок історії й сьогодення Криму, але йому там постійно відмовляли під тим приводом, що газета є органом партійної організації, а він не є ані членом цієї “касти”, ані “дипломованим” краєзнавцем… Тим не менш Ємельянов все-таки направив Остапа в “Університет марксизму-ленінізму”, правда не на журналістику, а на факультет наукового атеїзму. Мабуть, щоб випробувати Остапове ставлення до релігії. Оскільки Остап з дитинства був призвичаєний до атеїстичних поглядів діда Михайла і батька Юрія (батько в молодості був атеїстом), то й погодився. Він і в цьому побачив позитив, після дворічного навчання на факультеті атеїзму, йому легше буде добитись вступу на факультет журналістики, а отже ще одного дворічного терміну відстрочки від партії. Тим більше, що заняття у цьому псевдо-університеті відбувались лише два рази на тиждень у вечірні години. А за чотири роки, як в анекдотах про Хаджу Насредіна, “або султан помре, або ішак здохне”, і до членства в КПРС діло може й не дійде. А “марксистсько-ленінський диплом” журналіста, хоч і в лапках, тобто несправжній, все-таки відкриє для Остапа двері компартійних газетних редакцій, бо інших в Радянському Союзі не було. Так Остап став навчатись одночасно в двох навчальних закладах і працювати на двох роботах, не полишаючи й капели бандуристів та ініціативної групи по організації в Ялті музею Лесі Українки. Зберігся акт прийому №5 від 10 січня 1972 р. Літературно-меморіального музею Лесі Українки старшим науковим співробітником І.О. 73 предметів музейного призначення від О.Ю. Кіндрачука (більшість — газети і журнали, але були і раритети). Мало того, він ще й знаходив час на клуб книголюбів і на концертні виступи в будинку Літфонду. От тільки для дружини Лілії й сина Натана залишалось зовсім мало часу і уваги. «З ними ще все встигнеться! Нікуди вони не дінуться!» — думав Остап в метушні своїх буднів.

* * *

В січні 1972 року Ялтинський клуб книголюбів пережив цікаву подію. При ремонті одного із старих будинків, робітники знайшли замуровану в стіні бібліотеку дореволюційного письменника Жемчужникова — співавтора збірника афоризмів «Козьми Пруткова». На вимогу Олександра Анушкіна, цю бібліотеку передали очолюваному ним Клубу книголюбів при центральній бібліотеці ім. А.Чехова. Вперше в житті Остап отримав можливість з благоговінням справжнього книголюба читати першодруки «Історії Русів» Кониського, «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной Руси», «Древности Юга России и Черноморского берега», «Летописное повествование о Малой России, о её народе и казаках вообще» — О.Рігельмана. Колись Тарас Шевченко формував свої погляди на історію України, знайомлячись із змістом деяких з цих раритетів, що відображено в його творах. А тепер Остап, як зачарований, вчитувався в тексти, недоступні для радянського обивателя. Навіть у найсміливіших мріях він не міг уявити, що за чверть століття уже буде держава Україна і будуть перевидані ці книги, і що стануть вони окрасою його книгозбірні.

* * *

А тим часом Остапове сімейство стало стовідсотково «учнівським»: син учився в школі, дружина — в технікумі, а сам він — в морехідці й “університеті”… .Виконавши на початку 3-го курсу контрольні роботи із загальноосвітніх предметів — історії, російської мови, фізики, хімії і математики, Остап отримав нові завдання з морської справи, навігації і лоції, теорії судна, морехідної астрономії, гідрометеорології й океанографії, географії морських шляхів, економіки, комерції, електро-радіотехніки, навігаційних приладів і магнітно-компасної справи, силових установок, морського права, й перевезення вантажів. І знову, як на своїх перших судноводійських курсах, Остап з головою поринув у світ морехідних наук, відсилаючи в Батумі готові контрольні роботи одну за одною, відповідно до отриманих методичних посібників і плана-графіка…

іі

Навчальні посібники й глобус зоряного неба.

* * *

Якось Остапова дружина Ліля, мабуть не витримавши йшго ритму життя, докоряла йому пошуками пригод і неприємностей на свою голову і на всю родину; що він не тримається дому і що вона сита його «козакуванням» по горло… У Остапа внаслідок цього всього потемніло в очах і затуманилось в голові. Рознервований до краю Остап пішов гамувати свої емоції … у кінотеатр, де в рамках фестивалю українського кіно в Ялті демонструвались відразу два фільми — «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою». І хоча він бачив їх не вперше, вони знову вразили його до глибини душі. Він згадав котиківські звичаї, згадав своє дитинство, розчулився і сльози текли по його зсудомленому лиці. Він відчував гостро, як ніколи, втрату свого Котиківського Раю, взамін якого отримав життя в безжалісному незатишному світі. На фестивалі були присутні режисер Юрій Іллєнко і виконавці головних ролей: Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. Після фільму митців поздоровляли, вітали квітами, дякували глядачі. Коли вони вийшли, Остап пішов за ними по набережній Ялти, аж поки вони залишились втрьох. І тоді він насмілився підійти до митців із своїми щирими поздоровленнями і подякою за чудові фільми. Представився їм як моряк і бандурист. Розповів про незабутні враження від фільмів, про свою бібліотеку української літератури, про свою домівку як сімейний заповідник української культури. Несподівано для себе Остап сприйняв цю зустріч, як можливість примирення з Лілею і додав, що від свого і від імені дружини він був би щасливий запросити їх трьох у гості. Остап довів їх до готелю «Ореанда», де вони мешкали, і був приємно здивований їхньою згодою завітати до нього кількома днями пізніше. Вдома Остап запевнив дружину, що період неприємностей закінчився, що він хоче спокутувати перед нею свої промахи незвичайним сюрпризом, який вони відзначать святковим застіллям. 12 березня Остап повів свою Лілю в готель «Ореанду», де, за домовленістю, на них чекали Іллєнко, Миколайчук і Кадочникова. Коли Остап познайомив з ними дружину, то вона від несподіванки остовпіла — кінозірки їй дотепер здавались недоступними, а тут … привітні усмішки, потиски рук, та ще й на додачу невимушено пішли вп’ятьох через усе місто під пильними поглядами знайомих і незнайомих ялтинців. Вдома всі разом обідали, слухали Остапову бандуру і розмовляли так, ніби все життя були щирими друзями. Подивившись на інкрустовані гуцульським орнаментом круглий стіл і шафу, гості пожартували, що Остап напевне і свій корабель покрив карпатськими узорами. Їх особливо здивували малюсінькі вітрильні кораблики і якорі, гармонійно вплетені між традиційні деталі гуцульського орнаменту. Юрій Іллєнко навіть занотував собі до блокноту, щоб не забути і при нагоді використати в майбутніх фільмах таке дивовижне поєднання гуцульського і морського. Ніби в розвиток теми, Остап зумів продемонструвати гостям поєднання гуцульських і кримських мотивів, заспівавши під бандуру невільницьку пісню «Ой, у Криму на риночку, купив турок гуцулочку». Юрко й Іван розповіли про створений ними фільм «Пропала грамота» за М.Гоголем, який може колись дозволять випустити на екрани. А ще про фільм «Тарас Бульба», який збирається відзняти у Москві режисер Бондарчук, але десять років не може отримати дозволу. Всі трішечки пригублювали вина або горілки, крім Юрія — він зовсім не вживав алкогольних напоїв і це дуже вразило Остапа. Через деякий час він і сам вирішив наслідувати цей достойний приклад і ось уже декілька десятків років вживає лише той алкоголь, який є в кисломолочних продуктах, соках, хлібі. Немає вже серед живих щирого, талановитого Івана Миколайчука. Відійшов і його побратим Юрій Іллєнко. Але в особистому архіві Остапа залишилась велика фотографія Івана і Лариси з дарчим підписом: «Дорогим Лілі й Остапові на добро! На добрий спомин про нашого «Птаха» і про нас грішних. З подякою за Вашу теплу ХАТУ, за звуки, які линуть з неї, за смачні страви. Щиро — Лариса Кадочникова, І.Миколайчук, Ю.Іллєнко. 12-й день весни в березні 1972 р.»

Нев’януча пам’ять про дорогих іменитих гостей.

На деякий час відвідини Остапових кінокумирів повернули в його сім’ю довіру, любов, взаємоповагу і відновили захоплення одне одним. В проміжках між двома роботами й навчаннями, Остап спішив додому проявити себе зразковим сім’янином, люблячим чоловіком і батьком. Повернулась і впевненість, що так буде завжди і нікуди воно не дінеться, якщо він трохи часу присвятить громадським справам. 31 березня 1972 року ініціативна група зібралась уже не в музеї Павленка-Треньова, а в напівпідвальній кімнаті будинку по вул. Літкенса, 8, де планувалось відселення мешканців для майбутнього музею Лесі Українки. Про це говорив директор майбутнього музею Олександр Кириченко, а Олексій Нирко критикував його за «злочинну бездіяльність» у цій справі. На зібранні були музейники з Києва і Сімферополя, які хвалили «ініціативників», бо такою громадською підтримкою як в Ялті, музеї в Україні навряд чи можуть похвалитися…

* * *

28 травня 1972 р. в «Курортной газете» з’явилась замітка «Моя библиотека» (на російській мові) за підписом — Остап Кіндрачук. Це була перша в його житті журналістська проба пера, до якої його заохотив президент Клубу книголюбів О. Анушкін, оскільки традиції цього Клубу вимагали популяризувати через пресу захоплення світом книг. Не обійшлось в замітці без обов’язкових в ті часи ура-патріотичних штампів, які служили негласним “пропуском” на газетні шпальти.

Остапова перша проба “журналістського пера”.

В липні 1972 р. ялтинськими скверами прогулювались п’ять американських туристок українського походження і, побачивши на одній з лавок Остапа, вони підійшли до нього й заговорили з ним по-українськи, бо звернули увагу на газету «Літературна Україна», яку він читав. Немолоді вже, щирі україночки зраділи зустрічі з ялтинським українцем, а дізнавшись, що він — моряк, бандурист, книголюб і ще казна-хто, розказали, що і вони не ликом шиті, бо їхня діяльність пов’язана з Українським музеєм у Нью-Йорку, засновником і власником якого був Союз Українок Америки. Вони із задоволенням прийняли Остапове запрошення відвідати його оселю і тоді, коли дружина була на роботі, а син в школі, завітали на годинку-другу до нього «на чай». Познайомившись з Остаповою образотворчою, прикладною, книжковою і бандурною українікою, вони тішились, що нарешті натрапили в Ялті на один-єдиний куточок, де українцю можна відпочити душею. Пам’ятаючи про “недремне око” Остап у розмові з ними торкався нейтральних тем культурного й мистецького життя, про музейні експонати, щоб не зашкодити цим добрим жінкам. Жінки взяли в Остапа його адресу і запитали дозволу, щоб нею скористався професор Брокпортського університету в Америці Володимир Пилишенко, який планував наступного року приїхати в Україну і, зокрема, в Крим. … У Остапа ж залишився на згадку ілюстрований буклет далекого заокеанського музею — острівця української культури в Нью-Йорку, з підписом: «На надзвичайну зустріч в Ялті з земляком — членкині Українського музею в Нью-Йорку. Нерозбірливі підписи і дата 15 липня 1972 р.»…

Буклет з Нью-Йоркського острівця української культури.

…Остапа тішила несподівана можливість особистого ознайомлення з величним світом української культури і її видатними представниками за “залізною завісою”, однак у стосунках з ними він, опираючись лише на свій мізерний життєвий досвід і інтелект самоука, намагався проявляти віртуозну обережність, щоб уберегти і їх, і себе від “недремного ока”, яке, як йому здавалось, висить над кожною людиною. Після цього він залишався наодинці зі своїми гіркими роздумами й сумнівами. Бо не міг же він без кінця «виплакувати» їх своєму єдиному щирому другові й наставнику Олексію Федоровичу Нирку. Остап брав тоді бандуру і всю свою тугу виливав у пісні: «Ой, кряче, кряче, та й чорненький ворон, Та й у лузі над водою, Ой, тужить, тужить, козак молоденький На конику вороному… … Ой, коню, коню, заграй піді мною, Та й розбий ти тугу мою! Розбий, розвій тугу по темному лугу, Козакові молодому…»

* * *

16 серпня 1972 р. Остапові пощастило взяти участь у велелюдному мітингу мешканців і гостей Ялти, присвяченому відкриттю пам’ятника Лесі Українки на вулиці Літкенса, перед будинком №8, в якому згодом мав відкритись і музей поетеси, після відселення мешканців будинку. Буквально напередодні пам’ятник привезла і встановила група киян, та так оперативно, що міська влада була поставлена перед здійсненим фактом і тепер на мітингу розгублено кліпала очима і усміхалась крізь зціплені зуби. Виступав міністр культури УРСР Ю. Єльченко, академік Є. Шабліовський, авторка пам’ятника, скульптор Галина Кальченко, партійні бонзи з Сімферополя і Ялти. Співали народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, Ялтинська капела бандуристів та інші митці. З того дня натхненне обличчя бронзової Лесі Українки, що сидить перед ялтинським меморіальним будинком, спрямоване до моря і рідко який день її коліна залишаються без покладених букетів квітів.

Повідомлення в “Курортной газете” про відкриття пам’ятника Лесі Українці в Ялті (16.06.1972 р.)

Через півроку, на початку грудня 1972 р. як наслідок Остапових листів і заяв в управління Ялтинського морського порту і в Чорноморське морське пароплавство в Одесі, про що вже згадувалось вище, він з хвилюванням зустрів прибуття в порт нового теплохода з іменем Лесі Українки на борту.

* * *

За роки існування капели бандуристів при Ялтинському педучилищі випускники, які пройшли кобзарський вишкіл у Олексія Нирка, повернувшись додому з дипломами педагогів, організовували в містах і селах Криму, від Севастополя до Керчі, тріо, квартети, ансамблі, капели бандуристів. Виникла потреба підвищення виконавського рівня, навчання тонкощів аранжировки й перекладення вокально-хорових творів для індивідуальних і колективних виконавців-бандуристів, обмінятись досвідом, збагатити репертуар. З цією метою 17-18 вересня 1972 р. в готелю «Україна» м.Сімферополя був скликаний Перший Всекримський семінар кобзарів-бандуристів за участю Володимира Сухенка, Григорія Ханика, Алли Уманець, Тамари Безрідної, Остапа Кіндрачука та ще кількох бандуристів.

Перший семінар бандуристів Криму 18.09.1972 р.

Керував семінаром голова новоствореної секції Кобзарів при Кримському відділенні Музично-хорового товариства Олексій Нирко, який на прощання подарував кожному учаснику семінару великий репертуарний збірник пісень для бандури «Грай моя бандуро» з печаткою Музично-хорового товариства і його автографом.

Невдовзі після семінару, 9 грудня 1972 р., за іронією долі, у тому самому сімферопольському готелі «Україна» старший слідчий КГБ по Кримській області Рибченко викликав по черзі всіх членів ялтинської ініціативної групи при музею Лесі Українки, включно з Олексієм Нирком і Остапом Кіндрачуком. Виклик робився з широким розголосом на роботі кожного «ініціативника». Остапові, наприклад, диспетчер через портову трансляційну мережу об’явив, та так голосно, щоб половина Ялти чула, що йому необхідно взяти у секретарки начальника порту повістку з приписом явитись в обласне управління КГБ.

В номері готелю сидів ввічливий україномовний особіст, який кожного «ініціативника» розпитував про всіх інших членів групи на предмет їхньої лояльності до радянської влади і політики КПРС. Потім виголошував настанови, що для майбутнього музею Лесі Українки не допустимі ніякі прояви націоналістичної ідеології. І, нарешті, закликав кожного мати почуття великої відповідальності, бути пильними, контролювати один одного, викривати і повідомляти в КГБ про найменші прояви націоналістичної крамоли.

* * *

… Закінчився 1972 рік тим, що 25 грудня директор Ялтинського курортпродторгу І. Шайтуро вручив робітникові підпорядкованого йому магазину №88 «Бурьонушка» Остапові Кіндрачуку грамоту «За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні». Зустрічаючи новий, 1973, рік в родинному колі разом із сусідами, Остап гостро відчував, що ні зустрічі з кінозірками й іншими цікавими людьми, ні додаткові заробітки, ні напружене навчання, ні чарівні звуки бандури, ніщо уже не зможе склеїти тріщину, яка виникла у його стосунках з дружиною.

З 5-го лютого по 16-е березня Остап перебував на екзаменаційній сесії в Батумському морехідному училищі разом з групою однокурсників-судноводіїв, яку складали 23 моряки з причорноморських і більш віддалених портів. За період навчання в БМУ Остаповими приятелями стали: ялтинський капітан Володимир Волощук — українець з Миколаївщини, Валерій Казюк — теж українець, але з Кубані, який працював капітан-механіком в Новоросійському порту, ще один українець Іван Диба — капітан із заполярного острова Діксон, на якому колись відбував покарання Остапів вуйко Іван Котелко, та Михайло Борін — одеський єврей, пасажирський помічник капітана на лайнері «Побєда». Решту однокурсників складали росіяни, грузини, вірмени, по одному абхазцю, поляку, греку. Те, що Остаповими друзями стали співкурсники-українці — зрозуміло й без пояснень, а ось з Михайлом Боріним його зблизив… іспит з магнітно-компасної справи. Михайло ніяк не міг зрозуміти теорію девіації — науку про відхилення стрілки компаса від точного напрямку на Північ під впливом намагніченого залізяччя на судні при восьми основних курсах судна. Скільки не «просвіщав» його викладач — все марно і Михайлові грозив на екзамені «неуд» («незадовільно»). Тоді до Боріна підсів Остап і, розсипавши на столі коробку сірників, склав з них спрощену схему девіації і одеситові відразу почала розвиднятися суть теорії. Після цього він зміг осилити й складніші нюанси теорії і навіть здати її на «відмінно». Пізніше, протягом кількох років, Борін при заході його «Побєди», запрошував Остапа з родиною на лайнер, що здійснював для ялтинців морські прогулянки. Приймав Остап Михайла як гостя у своїй «хрущобі», а Михайло Остапа — на своїй одеській квартирі, де його мама догоджала Остапові як болячці.

Велику прихильність і підтримку Остап відчув з перших же днів перебування в морехідці з боку викладачів-українців: Денисенка Івана (електрорадіонавігація), Вапняра Олександра (географія морських шляхів і перевезення вантажів та МППСС — Міжнародні правила попередження зіткнень (столкновєній) суден), Гончаренка Анатолія (Морехідна астрономія) та їхніх дружин, які в училищі працювали лаборантками. Вони сприйняли Остапове навчання, як унікальний випадок в історії Батумської морехідки, коли студент прибував на екзаменаційну сесію з … бандурою, немов би спеціально для них везучи в Батумі «шматочок України». А Гончаренка Остап ще «підкупив» своїм,набутим ще в Городенківській школі, унікальним знанням всіх видимих на нічному небі сузір’їв і яскравих зір, безпомилково озвучуючи їхні назви, не заглядаючи при цьому до карти зоряного неба. В Приморському парку Батумі, поряд з училищем, є алея, оздоблена погруддями грузинських письменників, серед яких знайшлося місце і для Лесі Українки. Це вже другий пам’ятник великій українській поетесі в Грузії, перший — в м.Сурамі. Біля цього батумського погруддя Остапа можна було часто застати як не з конспектами й підручниками, то з бандурою. Там же українські студенти й викладачі БМУ сфотографувались на пам’ять разом з Остапом, його бандурою і «мармуровою» Лесею. Трохи пізніше ця алея поповнилась і погруддям Тараса Шевченка.

1974 рік. Фото зліва — стоять зліва направо: О. Вапняр (Географія морських шляхів), В. Казюк (студент), пам’ятник Лесі Українці біля БМУ, О. Гончаренко (Морехідна астрономія), І. Денисенко (Радіо-електроніка), І. Диба (студент). Сидять лаборантки, дружини викладачів: В. Вапняр з дочкою і Г. Денисенко, та я з бандурою в центрі. Фото справа — мій приятель по навчанню в БМУ М. Борін з подругою провідав мене в Ялті під-час заходу лайнера “Побєда”, де він був пасажирським пом. капітана.

Разом з ялтинцем Володимиром Волощуком Остап замешкував у гуртожитку Батумського мор порту в одній кімнаті з двома росіянами, азербайджанцем і хевсуром. Хевсури, пшави, свани, меґрели — це етнічні групи грузин, як в українців гуцули, бойки, поліщуки, слобожанці. Якось росіяни кпили з грузинів-«спекулянтів», які, мовляв, не дуже тримаються своєї Грузії, а «окупували» всі російські базари. Остап їм відповів, що майже кожна грузинська сім’я, включаючи й «торгашів» російських ринків, береже, як дорогу реліквію, томик Шота Руставелі, а ще продекламував декілька рядків з «Витязя у тигровій шкурі» на російській мові: «Мудрый Езрос в «Дионосе» нам оставил назиданье, — Увядающая роза вызывает состраданье. Сожаления достоин также тот, кто в дни скитанья С милой Родиной расставшись, обречён на увьяданье…» Отже, резюмував Остап, дай-то Боже й росіянам так тужити за Росією, як грузинські «спекулянти» — за Грузією. Це мовчки слухав хевсур, який звався так само, як і «витязь у тигровій шкурі», — Таріел. Він встав, потиснув Остапові руку, одягнувся і кудись щез на пару днів. Виявилось, що Таріел їздив у свою Хевсуретію. На третій день він з’явився з двома кинджалами — хевсурським і імеретинським, і сказав Остапові: «Ты говорил, что любиш оружие, — ето тебе за Шота Руставели!» І ось уже на старості ці два кинджали, серед іншої Остапової зброї на настінному килимі, сяють як два промені із Грузії його молодості. Завітав якось до Остапа і Таріел — під час своєї весільної подорожі, показати нареченій Нінó подаровані ним кинджали і книгу «Витязь у тигровій шкурі» в перекладі на українську мову Миколи Бажана з Остапової бібліотеки.

Іспити за 3-й курс Остап здав на «4» і «5» і був переведений на 4-й курс разом з 23-ма студентами своєї групи. Всі вони відзначали цю подію разом з викладачами в батумському ресторані «Інтурист» за складеним з багатьох столиків довгим «бенкетним» столом. Багато разів у центрі уваги всіх гостей ресторану була Остапова бандура і виконувані ним козацькі пісні. Підійшов один грузин екс-фронтовик і попросив Остапа заспівати з ним дуетом пісню «Посадила огірочки», яку його, пораненого на війні, навчила співати медсестра-українка. Видно вони обидва були народжені для цього дуету, бо пісня їм так вдалася, що в ресторані стояла мертва тиша, яку потім покрив грім оплесків. Окрилені успіхом, вони також натхненно заспівали грузинську пісню, яку Остап знав по-російськи: «Ты уехала в Пе-е-е-ехле-е-е-ви-и-и, Там в горах забыла обо мне-е-е… Напиши, по крайней мере, Я ж один в Тбилиси, как в огне-е-е-е-е… Без тебя я умираю, Хоть платочком мне махни з горы, Без тебя я просто таю, Таю от любви и от жары…» Підходили ще грузини, тисли Остапові руку, заставили стіл перед ним декількома десятками фляшок з грузинськими напоями і запевняли його, що у всіх грузин почуття до України і українців «асобєнные».

* * *

Повернувшись в Ялту, Остап знову органічно злився зі своїм буксиром «Смєлий», магазином «Бурьонушка», ініціативною групою музею Лесі Українки, Народною капелою бандуристів ім. С.Руданського, Клубом книголюбів. Йому здавалось, що і в своїй сім’ї він все ще — свій серед своїх. Однак це враження протрималось недовго…

… На 1973 рік припав пік Остапового кобзарювання перед письменницькою авдиторією у Будинку творчості Літфонду СРСР. Щоб укріпити свій дух і підняти настрій слухачів, Остап звертався до звитяжних мотивів свого репертуару: «… Там Перебийніс водить немного,/ Сімсот козаків з собою, Рубає мечем голови з плечей,/ А решту топить водою…» Письменники дарували йому свої книжки з теплими автографами: киянин Семен Журахович — збірник своїх оповідань «Деревце під вікном», повість «Гора», львів’янин Ярослав Ісаєвич — дослідження «Джерела з історії української культури доби феодалізму», москвичі Клара Мойсєєва — історичну повість «Дочь Ехнатона», а Єфім Вєсєнін — «Крокодильские юморески», білоруський поет із Мінська Микола Оврамчик — альбом «Мастацтва Бялоруси IX – XVIII стагоддяв» та ще багато інших.

Два Остапові письменницькі “трофеї” з кількох десятків.

А Олесь Гончар не тільки подарував Остапові згаданий вище роман «Циклон», але і з задоволенням прийняв запрошення погостити в нього вдома. Саме тоді він почав працювати над новим романом «Берег любові» і тому розмовляв з Остапом, не розлучаючись з блокнотом, до якого постійно щось записував. Пізніше, в 1976 році, Остап купив цей роман і впізнав у ньому … себе, та ще й у двох персонажах. Курсант Батумської морехідки Сашко так же, як і Остап, привіз додому виміняний у лаборанта на пляшку коньяку глобус зоряного неба, щоб не забувати здобутих там астрономічних знань. Інший персонаж, гуцул Оксен в точності так, як і Остап, замерзав у Казахстані наодинці із своїм трактором, а своє житло прикрасив тими ж самими речами, що і Остап — свою «хрущобу»: гуцульським костюмом, який «у шаховці під шклом грає барвами», гуцульськими топірцями, бандурою і таким іншим. Щоправда, Остап нічого не розказував письменникові про свого батька, який на той час був живий і здоровий, а в романі … Оксенового батька чомусь вбили бандерівці. Отакої! — Це єдиний «ляп» цього, загалом оптимістичного твору.

* * *