Кобзарі-бандуристи - мої побратими.

Лицарі хроматичної (академічної) бандури.

Найперші зірки кобзарського небосхилу і їх значення в моєму житті.

Олексій Федорович Нирко — першопроходець і поширювач бандурного мистецтва, засновник і керівник капел бандуристів в Ялті, Криму і Кубані у післявоєнний період Радянського Союзу і в роки Незалежної України. Для мене особисто він був моїм кобзарським Пан-Отцем, який відкрив переді мною чари бандурного мелосу і вивів мене в безмежні простори кобзарської стихії.

іі

“Кобзарство Криму та Кубані” книга-мрія, книга-програма життя кобзарського маестро О. Ф. Нирка. Серед великої кількості врятованих цією книгою від забуття імен кримських і кубанських кобзарів і бандуристів знайшлось місце і для згадок про мою причетність до даної теми..

В число 40 учасників Ялтинської капели бандуристів, організованої Олексієм Нирком за період до 1967 року потрапило і родинне тріо — Натан, Ліля і Остап Кіндрачуки…

В 1972 році О. Ф. Нирко добився створення кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму і, ставши його головою, скликав у вересні 1-й семінар кобзарів-бандуристів Криму, не забувши й про мене.

Зліва — Олександр Самійлович Корнієвський. Бандурист-новатор, який за порадою композитора Миколи Лисенка і поета Володимира Самійленка на базі кобзи Терентія Пархоменка створив першу хроматичну бандуру, добавивши між її струнами додаткові приструнки для дієзів і бемолів, суттєво збагативши виконавські можливості бандури. Олексій Нирко, який перебував з Корнієвським у творчих стосунках, орієнтувався в своїй діяльності саме на хроматичну (чернігівську) бандуру, залучивши до гри на ній і мене.

Справа — Василь Явтухович Герасименко, бандурист, педагог, конструктор-винахідник хроматичної бандури “Львів’янка”, професор ЛМНА ім. Миколи Лисенка. Олексія Нирка зв’язувала творча співпраця з Василем Герасименком, з яким він познайомив і мене. Перша ж пісня, яку я почув у виконанні Василя Явтуховича “Ой, кряче, кряче та й чорненький ворон” справила на мене приголомшливе враження і назавжди увійшла до мого репертуару. Тепер важко уявити бандуриста без винайдених В. Герасименком спеціальних пластмасових “нігтів”, які надіваються на кінці пальців і полегшують гру на хроматичній бандурі.

Богдан Михайлович Жеплинський — бандурист, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України, дослідник кобзарства і керівник створених ним в Сибіру і на Львівщині капел бандуристів. Він, як і О. Нирко, з яким його зв’язувала тепла творча дружба, і пережиті ними поневіряння в тюремних таборах. Автор приведених тут книг з кобзарознавства, Богдан Михайлович через посередництво Олексія Федоровича був моїм близьким знайомим, листувався зі мною і на сторінках цих книжках серед іншого подав низку відомостей з моєї творчої біографії.

Михайло Миколайович Баран — бандурист, засновник і керівник львівських капел бандуристів “Діброва”, “Вишиванка” та декількох ансамблів. На запрошення О. Нирка приїздив з капелою на гастролі в Ялту, де я мав змогу познайомитись з ним. Під час мого кобзарювання у Львові він дбав про забезпечення мене місцем проживання. Вів зі мною листування…

Олексій Сергійович Чуприна — бандурист, який багато років кобзарював на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі ще в роки радянської влади і був своєрідним предтечею відновлення кобзарських традицій в Україні. Моє знайомство з ним відбулось на установчому зібранні кобзарів 1988 року неформального Об’єднання кобзарів у Києві, незадовго до створення Всеукраїнської спілки кобзарів.

Василь Степанович Литвин — кобзар, перший голова Всеукраїнської спілки кобзарів. Моє знайомство з ним розпочалось так же на зібранні кобзарів у листопаді 1988 року і мало творче продовження на всю решту життя.

Микола Степанович Литвин — брат Василя Литвина, кобзар, журналіст, письменник. Знайомство з ним після 1988 року переросло в тісну творчу співпрацю між ним, Олексієм Нирком і мною (фото зліва). результатом якої прискорилось відкриття музею Лесі Українки в Ялті. Своїм нарисом “Заграйте на кобзі, морський капітане” в журналі “Україна” і в повісті-есе “Струни золотії” Микола Степанович спричинився до стрімкої популяризації в Україні мого кобзарського статусу. Ще об’ємніший нарис і цій книжці “Ще жива козацька мати”, автор присвятив О. Ф. Нирку.

На фото зліва — Володимир Григорович Горбатюк, кобзар, з 1994 року замінив В. С. Литвина на посту голови Всеукраїнської спілки кобзарів. Раніше, разом з кобзарем-побратимом Богданом Павловичем Островським (фото справа) він кобзарював у містах Україн і вдвох прибули в Ялту, де окремо один від одного виступали на Набережній. Їх кобзарювання мало в курортному місті неабиякий резонанс, а для мене було дієвим прикладом для наслідування і стало початком мого кобзарювання в Ялті… Вони обидва назавжди стали моїми друзями.

Віктор Іванович Лісовол – бандурист, композитор, автор музики до пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Моєму близькому знайомству з ним сприяли з’їзди кобзарів України, під час яких він знаходив час навчати мене оригінальному способові настроювання бандури без різних приладів, а лише “під мелодії власних пісень”…

Володимир Миколайович Єсипок — бандурист, професор, з 2000 року, після складення повноважень голови В. Горбатюка, очолив Національну спілку кобзарів України. Як голова НСКУ Володимир Єсипок, при випадкових зустрічах зі мною своїм підписом і печаткою продовжував дію мого кобзарського посвідчення кожних 5 років, а в 2015 році він зафіксував у ньому.. 2037 рік і пожартував: “В цьому році вам виповниться 100 років, після чого ми з вами розглянемо можливість подальшого продовження.

Учасники І-ї Міжнародної наукової конференції “Кобзарство в історії, літературі, культурі та народному епосі” 5-9 червня 2005 року в Ялті біля пам’ятника Лесі Українки. Серед учасників — зірки бандурного мистецтва Т. Лазуркевич, Б. Жеплинський, О. Нирко, В. Мішалов, А. Горняткевич. Проведення даної конференції відбулось поза моєю увагою, оскільки я про неї дізнався по приїзду з польського фестивалю “BuskerBus-2005” — на жаль, бо я так і не прочитав на ній свою заплановану заздалегідь доповідь “Мандрівні кобзарі в сучасному українському побуті”.

Фото зліва — Олександра Семиліт — відома українська бандуристка з Ялти, була аспіранткою Кримського гуманітарного університету. Приймала активну участь у Ялтинській капелі бандуристів ім. С. Руданського. Фото справа — Михайло Білозор, ялтинський бандурист, художник, мій багаторічний кобзар-побратим.

Учасники відзначення 85-річчя з дня народження Великого Українця Ялти і Криму, бандуриста і дослідника Олексія Федоровича Нирка 14 грудня 2011 року в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (Київ) (сидять — Тарас Компаніченко, Остап Кіндрачук, Тарас Силенко).

Зліва — Юліян Китастий, український бандурист із США. Наше з ним знайомство відбулося під час Чорноморського турне 1994 року Капели бандуристів з Чікаго (США) в Ялті і продовжувалось при випадкових зустрічах під час мого кобзарювання в Кракові й Києві. На відміну від багатьох шанувальників старосвітської бандури, які не визнають новацій, зв’язаних з хроматичною бандурою, Юліян Китастий у бесідах зі мною висловлював толерантність до обох різновидів бандури, наголосивши на позитивних якостях кожного. Як дорогу реліквію я зберігаю ювілейне видання до 75-річчя заокеанської капели бандуристів, подароване Юліаном моїй родині під-час гастрольного концерту капели в Ялті (фото — нижче).

Справа — поряд з українським кобзарем Тарасом Силенком, японський бандурист Чарлі Суїці Сакума, який виконує на бандурі українські і японські пісні. У Києві лише один раз наші з ним шляхи перетнулись — я був виконавцем, він — слухачем

Микола Володимирович Досінчук-Чорний — меценат і популяризатор кобзарського і бандурного мистецтва в Україні і серед української діаспори на всіх континентах. В 1973 році він заснував у Нью-Йорку Школу кобзарського мистецтва, а згодом протягом 20 років видавав журнал “Бандура”. Подорожуючи Україною, Микола Володимирович контактував з багатьма бандуристами і писав про них статті до свого журналу. В 1995 році після відвідин Криму і Ялти помістив у журналі “Бандура” відомості про Ялтинську капелу бандуристів, про її керівника Олексія Нирка, про мене й про інших бандуристів Криму. Мене особисто пан Микола заохочував до написання статті про свій досвід кобзарювання, що не в малій мірі сприяло створенню моїх “Книг пісень і мандрів”.

Зліва — Роман Дмитрович Гриньків серед відомих бандуристок, бандурист-віртуоз, який суттєво удосконалив хроматичну бандуру. Його виступи під-час кобзарських з’їздів справляли незабутнє враження і для мене були недосяжним прикладом виконавських можливостей гри на бандурі.

Справа — Петро Федорович Деряжний, український бандурист, композитор, диригент з далекої Австралії, та його вірна дружина-бандуристка Ніла Григорівна з роду Бабченків, під час зустрічі зі мною і Тарасом Силенком на київському Хрещатику в липні 2014 року. Оскільки взявши до рук мою бандуру, пан Петро продемонстрував на ній свої виконавські вправи, я зробив висновок, що він є не лише знавцем харківського і полтавського способу гри, як це зазначено в різних публікаціях, але й академічного. З того часу ми стали друзями на ФБ, ведемо електронне листування…

іі

Музей кобзарства в Переяславі-Хмельницькому (фото в центрі), відкритий в 1989 році з ініціативи директора Переяславського історико-етнографічного заповідника М. І. Сікорського і бандуриста-реконструктора старосвітської бандури Г. К. Ткаченка. Багаторічним директором музею був член Національної спілки кобзарів України, популяризатор кобзарства Валерій Федорович Мормель (фото зліва). Традицією музею були регулярні концерти запрошених кобзарів і бандуристів в музейному залі. Один з таких виступів припав і на мою долю (фото справа і газетна замітка нижче).