Збережена пам'ять про кобзарського маестро.

На шпальтах газет і журналів.

Щомісячна газета «НЕЗБОРИМА НАЦІЯ», (Київ).

Видання історичного клубу «Холодний Яр».

Грудень 2003 р.

Бандуристу Олексію НИРКУ

Привітання до 79-ліття

Ви родом із Дніпропетровщини,
а нині – ялтинський кобзар,
який таланти нам вирощує,
вдихнувши в них музичний чар.

Ми довголіття Вам бажаємо,
щоб додавалися пісні,
щоб українська слава сяяла
на кожній золотій струні.

Ольга СТРАШЕНКО

Жовтень 2005 р.

Відійшов бандурист Олексій Нирко

Востаннє з Олексієм Нирко я зустрівся за день до його смерті. В понеділок, 26 вересня, ми з дочкою Олесею завітали до нього в Ялтинський музей кобзарства Кубані та Криму, як виявилося, на останню розмову. Виглядав він бадьоро, молодцювато, не вірилося, що ось-ось йому виповниться 80 років. Не виповнилося…
Наприкінці розмови я сказав: “Пане Олексо, давайте я Вас на прощання сфотографую з Олесею…” Оце “на прощання” вразило і мене, і його… Він делікатно промовчав, посміхнувся, обійняв за плечі Олесю, молодцювато підняв голову… Хто знав, що це востаннє. На другий день Олексій Федорович відійшов в історію…
Мене вістка ця приголомшила. Як так?! Та ми ж ще вчора…
Та то ж вчора… А сьогодні Україна осиротіла…
Вічна пам’ять українському подвижнику, славному чоловікові Олексію Нирку!

Від імені редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ

Листопад 2005 р.

Пам’яті славетного бандуриста

Надійшла до мене сумна звістка про смерть 27 вересня цього року на 80-му році життя уродженця степового козацького краю Олексія Федоровича Нирка – видатного музики-бандуриста, музичного педагога, пропагандиста кобзарського мистецтва і громадського діяча. Смерть настала внаслідок загострення шлункової хвороби, набутої ще в сталінських концтаборах, куди був запроторений на 10 років за “антирадянську діяльність” під час навчання у Львівській консерваторії.
Палка любов до України на все життя пов’язала його з кобзарством. Оселившись в Ялті і працюючи викладачем класу бандури в педагогічному училищі, створив три капели бандуристів, з якими популяризував українську пісню в інших країнах – Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Росії. Створив Музей кобзарства Криму й Кубані, кобзарську бібліотеку. Був головою Ялтинської “Просвіти”, головою кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму.
Товариські стосунки з Олексієм Нирком у мене зародилися 1970 року на ґрунті спільного захоплення творчістю видатного музичного майстра з Чернігівщини Олександра Самійловича Корнієвського, а згодом й історією кобзарства Кубані. Щоб зробити йому приємність, я подарував для створеного ним Музею кобзарства одну з наявних у моїй колекції бандур цього майстра.
З того часу ми листувалися. Принагідно він відвідував мене в моїй домівці в Бучі, а потім в Ірпені. Бував і я в нього в Ялті.
Коли я показав Ниркові світлину Першої кубанської капели бандуристів (1913 р.), він запалився бажанням дослідити історію кубанського кобзарства, знищеного московсько-більшовицькою владою. Цій титанічній праці він присвятив десятки років свого життя. Здійснив численні подорожі по Кубані, відбув безліч зустрічей, зібрав багато цінних матеріалів.
Оцінюючи його працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Григорович Федоренко сказав, що всі разом узяті сучасні історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт із кобзарської тематики, який звершив Нирко. Пам’яттю про цей його труд залишиться опублікований в моїй книзі “Кубанська Україна” авторський розділ Олексія Нирка “Неповний список репресованих кобзарів і бандуристів Кубані”.
Хай буде вічна пам’ять невтомному трудівникові на ниві української культури!

Ренат ПОЛЬОВИЙ
м. Ірпінь Київської обл.
Володар срібнодзвонної бандури

Серце відмовляється вірити, що між нами вже немає Олексія Федоровича Нирка… Три роки поспіль, буваючи в Ялті, я заходила до нього в Музей кобзарства Криму та Кубані, що його патріот-педагог організував у Кримському гуманітарному університеті. Наче потужний орел, приладнав своє гніздо на вершині скелі біля моря.
От і зовсім нещодавно, 21 та 26 вересня 2005 року я заходила в це виталище української Музи. Ще піднімаючись по сходах, я почула, як лунають бандурні переливи, й в душі розквітали мальви. Помітно було, що Нирко тут – сонце, довкола якого крутяться планети. І Ниркова помічниця пані Інна, яка саме давала урок студенткам-бандуристам, і бібліотекарі, що на одному поверсі поруч Музея кобзарства Криму та Кубані, всі в один голос запевняли: “Ми Олексія Федоровича шануємо, він для нас і сам, як добрий музейний експонат!”
А мені, дивлячись на Олексія Нирка, хотілося сказати рядком зі “Слова о полку Ігоревім”: “Віщий Боян, Велесовий внуче…”
Не можу не сказати, що вранці 21 вересня, мені приснився віщий сон, нібито з неба опустилися дві срібні, саме срібні, бандури! Я зраділа такому сновидінню, але подумала: “Але навіщо мені дві?”
А коли прийшла до Нирка в Музей кобзарства, й подарувала йому свою нову книжку “На перехресті двох Муз” (написану в співавторстві зі Станіславом Малгановим), де мова ведеться і про нього, Нирка. То Олексій Федорович сказав, що як прийду наступного разу, він дасть матеріали про репресовану письменницю Галину Орлівну. А потім виніс із кутка дві бандури, одну подав мені, а другу взяв собі, сів із нею біля мене й наче замислився. Може, вже передчувала його душа, що знаходиться напередодні відльоту у Вирій, на Луки Сварожі, де спочивають душі наших славних предків?.. Збереглося фото від того дня – 21 вересня 2005 року.
Тоді ж на гостині 21 вересня я застала в Нирка ще й відомого українського вченого біофонолога Петра Терентійовича Гончарука, який говорив гротескно й трохи був схожий на мага. Він прагнув ніби заінтригувати нас презентацією своєї книги. А потім як лікар висловив Ниркові деякі свої медичні побажання.
“О, не бачили ви мене тут ще двадцять років тому… – з сумом пожартував Нирко, – та тут усе гриміло!” – й розвів руками.
І то суща правда. Нирко, як той атлант, тримав у Ялті небозвід нашої рідної культури. Він до останнього дня лишався патріотом-максималістом. Тільки він міг так категорично шмагати словами: “О, які ми українці, невігласи, які щедрі, аж до одуріння: туди шматок землі віддали, сюди! І в Московщину, і в Румунію, і в Польщу. Навіть напівдержавні білоруси, й ті господарюють на нашій Берестейщині!”
А торік, як він уболівав через конфлікт, пов’язаний із півостровом Тузла!
Нирко виливав свій неспокій і впевненість, тривогу й наступальні розмисли, а наприкінці таких бесід ми тиснули один одному руки, й казали на прощання: “Наговорилися, як меду напилися!”
Отож 26 вересня 2005 року, коли я повторно завітала до Нирка, він приніс мені обіцяні матеріали про письменницю Галину Орлівну – вона була близькою йому по духу, з його покоління, з його звитяги. Але собі Олексій Федорович залишив зошит (той який 1938 року писала одна з учениць Галини), зшиток із позначенням 54 номерів українських хорових пісень. Цих пісень Галина Орлівна навчила дітей у далекому Казахстані, на засланні.
Ниркові задуми ще не згортали широких крил, він ще відчував творчі сили, щоб донести читачам оповідь про подвижницьку справу репресованої Галини Орлівни. Мені, зокрема, сказав: “Так, як напишете ви, Олю, про неї – не напишу я, і навпаки…” Нирко прагнув опрацювати ще й цей пісенний матеріал, він і на думці не мав, що його залишилось жити всього… півдня.
З його відходом перегорнулася золота сторінка української культури у всій Україні, й особливо в Ялті. Жителі курортної столиці, цього “міста жовтого диявола”, ще довго згадуватимуть його, подвижника-бандуриста, безсріберника, який організував яскраві капели бандуристок у місті, був учасником усіх конкурсів, він же вболівав за влаштування Музею Лесі Українки, що на вулиці Катерининській, та україномовної школи №15, що на вулиці Степана Руданського. Працював, не покладаючи сил, до останнього дня, перед самою брамою вічного Вирію.
Таким залишився в моїй пам’яті цей велет козацького духу, піднесено-вродливий, безкомпромісний Олексій Нирко. Шкодую, що за короткі мої наїзди не довелося познайомитись із дружиною Нирка та двома доньками-музикантками, котрих він дуже любив. Хочеться вірити, що вони збережуть його безцінний архів для належного поцінування. А також Музей кобзарства Криму та Кубані, бо то школа української духовності й патріотизму. Ниркові струни ще довго відлунюватимуть на чорноморських лазурових водах.

Ольга СТРАШЕНКО, член Національної спілки письменників України

“Згадаємо”

НИРКО Олексій Федорович (1.1.1926, с. Мар’янське Апостолівського району Дніпропетровської області. – 27.9.2005, Ялта)
Історик, бандурист, педагог, краєзнавець; голова Ялтинської “Просвіти” (1988 – 1991), голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України.
Дитячі роки минули в с. Нова Січ, куди переїхала родина. Тут пережив Голодомор, під час якого померла його прабабуся Параска Прохорець і прадід Сава Нирко. Тоді ж був арештований його батько – Федір Савич (1903 – 1958). 1938 року батька засудили вдруге – до 5 років позбавлення волі.
До музики Олексія Нирка прилучив січовий стрілець Лука Карамельський.
Закінчивши Львівський культурно-освітній технікум, поступив до Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка. Та закінчити її не зміг, бо 3 червня 1950 року був заарештований, а 27 липня засуджений до 10 років “ісправітєльно-трудових работ” і 5 років заслання за “антирадянську діяльність”. Покарання відбував в Молотовській області Росії (“Косьвінлаг”, ОЛП № 8, селище Широкінське). Звільнений 1956 року.
Реабілітований.
Кобзарську діяльність почав в 1956 – 1957 рр. в с. Нова Січ та м. Нікополі.
м. Київ

Грудень 2005 р.

Подвижник кобзарства

27 вересня 2005 р. кобзарство України зазнало великої втрати – помер Олексій Федорович Нирко, чудовий бандурист, талановитий педагог, керівник капел, дослідник і подвижник кобзарства. Він був одним із найкращих моїх друзів, і тому втрата ця особливо болюча.
Познайомились ми ще в далекому 1964 році у Малині на Всеукраїнському семінарі керівників ансамблів і капел бандуристів. Олексій одразу звернув на себе увагу – був ініціативним, активно дискутував і виявляв щире захоплення кобзарським мистецтвом.
Семінар тривав кілька днів. Окрім офіційних занять, невеликий гурт однодумців збирався ще й окремо. На такому зібранні ми й вирішили взятися за відродження кобзарського духу. Я запропонував збирати і записувати творчі біографії та репертуар не тільки сучасних, але і давніх кобзарів, бандуристів і лірників, бо вже мав на той час свою картотеку народних співців. Для цього вирішили неофіційно закріпити окремих представників за регіонами України, які повинні були збирати інформацію і пересилати мені для поновлення бази даних. Олексій Нирко відповідав за рідну Дніпропетровщину і, здається, за сусідні області півдня України.
– А хто візьме на себе Крим? – запитав я присутніх, додавши, що це буде чи не найважче, бо не знаємо нікого із бандуристів чи кобзарів, хто жив би тепер у Криму.
І тут, не зволікаючи, озвався Олексій:
– Я візьму на себе цю місію! Капелу бандуристів у Нікополі передам своєму учневі Миколі Топчію, а сам переїду до Криму.
Ось так! Хто зміг би віддати свою капелу та переїхати в інше місто, де не було ні друзів, ні помешкання. Поселившись в Ялті, він широко розвинув діяльність. Зупиняв на вулицях усіх, хто розмовляв українською мовою, пропонував навчитись грати на бандурі. Згодом створив у Криму кілька чудових колективів бандуристів, які здобули заслужену славу…
Ще на семінарі в Малині було організовано екскурсію до Києва. Олексій запропонував мені і моєму братові Роману відвідати садибу-музей Івана Гончара, що й зробили. Нашому захопленню не було меж. Відтоді ми неодноразово відвідували “дім, повний краси” (як його тоді популярно називали) Івана Гончара.
Якось, перебуваючи в Києві, зайшов до Івана Макаровича в гості. Застав там Олексія Нирка. За будинком стежили каґебісти, бо Івана Гончара влада вважала неблагонадійним. Був пізній вечір, тож Іван Макарович запропонував переночувати.
– Ранком, – сказав він, – випущу вас чорним ходом.
Ми погодились і довго із захопленням оглядали експонати хати-музею, а відтак заночували в кімнаті-майстерні. Нирко не відривав очей від скульптурних постатей героїв України, створених руками Івана Макаровича.
– Це справжній чудотворець, – промовив Олексій, – не можу намилуватись цими чудесами!
В одному з листів Олексій повідомив про успіхи в розшуку давніх кобзарів, що жили чи виступали в Криму. Далі поставив різко питання: “А Кубань? Чому ми забули про Кубань?” І написав: “Я Кубань теж беру на себе!” І відтоді невпинно став розшукувати сліди кобзарів й бандуристів Кубані.
“Оцінюючи його працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Григорович Федоренко сказав, що всі разом узяті сучасні історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт із кобзарської тематики, який звершив Нирко”, – цілком слушно писав у минулому числі “Незборимої нації” краєзнавець Ренат Польовий…
У червні 2005 року стараннями Олексія Нирка та його учнів і соратників була підготовлена і проведена Перша міжнародна наукова конференція в м. Ялті “Кобзарство – в історії, літературі, культурі та народному епосі”. На конференцію були запрошені кращі науковці, які займаються вивченням кобзарства в Україні, а також прибули представники з Канади (проф. А. Горняткевич), Польщі (подружжя Ольга та Богдан Попович), Росії (проф. Ідзьо) й уславлений бандурист Австралії та Канади – Віктор Мішалов.
Ми зустрілись з Олексієм як давні добрі друзі. Привітав його з добре підготовленою і проведеною конференцією (яка напередодні була на грані зриву). Разом з Олексієм та учасниками конференції відвідали Ялтинський музей Лесі Українки, для заснування і відкриття якого чимало зусиль доклав Олексій Нирко. Зійшли до могили Степана Руданського, ім’я якого носить створена Нирком Ялтинська народна капела бандуристок.
Піднімаючись по сходах на гору, Олексій тихенько сказав (взагалі скаржитися не любив):
– Нещодавно, знаєш, переніс невеликий інфаркт, тому підніматися вверх вже важко!
Після гарного концерту, що відбувся наприкінці конференції, настала пора прощатися… Ми потиснули один одному руки.
– До зустрічі! – піднявши

голова Львівського обласного відділення Національної спілки кобзарів України

Квартальний журнал «БАНДУРА», (Нью-Йорк).

Журнал “БАНДУРА” №76 (Липень-грудень 2001 р.)

В скрижалях.

Повість-есе кобзаря і письменника Миколи Литвина “Струни золотії” (1994)

Титульний лист і фрагмент змісту монографії Надії Супрун-Яремко “Українці Кубані та їхні пісні” (2005). В ній автор широко використовує наукові напрацювання О.Ф. Нирка, а найбільше в підрозділі 3.3 “Кобзарство і кобзарі Чорноморії”

Перший номер альманаху “Ялтинська світлиця” (2011). В ньому чільне місце присвячене презентації книжки професора Віктора Ідзя “Олексій Нирко – як представник Українського університету в Москві у Кубані та Криму. Шляхами співпраці та дружби (1995-2005).

Сторінки, присвячені О.Ф. Нирку в “Енциклопедичному довіднику “Українські кобзарі, бандуристи, лірники” видатного бандуриста і науковця Богдана Жеплинського (2011).