5. Кобзарські мандри з потрясіннями… (2003 – 2004 рр.)

Книга друга. Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй | 0 коментарів

Завантаження очікується…

4. Їде козак з України… (червень 1999 – 2002 рр.)

Книга друга. Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй | 0 коментарів

Завантаження очікується…

3. В Україну ідіть, діти… (вересень 1995 – травень 1999 рр.)

Книга друга. Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй | 0 коментарів

3. В Україну ідіть, діти, в нашу Україну…

(вересень1995 – травень1999 рр..)

29.08.1955 р. Остап з Олесею, зійшовши з потяга Сімферополь-Львів, влаштувались у гостинного земляка-ялтинця Бориса Синчалова. Похоронивши свого старого батька, і успадкувавши його квартиру, він разом зі своєю донькою Любою (наймолодшою з трьох доньок) зайняв батькову кімнату, Остапа з його донькою влаштував у другій кімнаті, а світлицю з фортепіано і арфою, використовував для потреб власної композиторської творчості, для уроків гри на арфі для доньки, а так же, як столову і місце для приємного спілкування з гостями.

30.08.1995 р. в університеті, як і обіцяли, вивісили списки зарахованих студентів-«новобранців», в яких схвильовані донька і батько знайшли й очікувані дорогі ініціали – «Кіндрачук Олеся Остапівна». Та на цьому хвилювання не закінччились, бо треба було в університетських канцеляріях завершити ще немало формальностей. Особливо клопітним виявилось  влаштування в університетський гуртожиток. Хвилюючим і зворушливим до сліз, особливо для Остапа, який колись в юності так і не спромігся стати студентом, був святковий ритуал посвяти в студенти і початку навчання, що відбувся 1-го вересня на переповненій площі між пам’ятником Іванові Франкові і фасадом центрального корпусу Львівського державного університету.

02.09.1995 р. Олеся з усією студентською братією приступила до занять на омріяному факультеті біології.

А для Остапа це означало різку зміну його способу життя. Хоча навчання вважалось безплатним, але він вважав своїм обов’язком дбати про щоденні потреби доньки: харчування, одяг, підручники, транспорт, плата за проживання в гуртожитку, та різні непередбачувані витрати. А ще ж ніхто не звільняв його від аналогічних обов’язків щодо сина Назара й дружини Тамари з її малою зарплатою. Його кобзарських заробітків, тих, що уціліли від спустошень, спричинених злодійськими фінансовими «пірамідами» і які він віддавав Тамарі «на хазяйство», вистачило на обновки із зимового одягу для всіх 4-х членів сім’ї. І тепер Остап з тривогою думав про наближення зими, адже до наступного тримісячного туристичного сезону, коли іноземні туристи знову щедро оплачуватимуть Остапові за його, «екзотичне» для них, кобзарське мистецтво, ще треба якось виживати 7-8 місяців. В курортній Ялті, як і по всій Україні, гіперінфляційні процеси перетворили більшість людей на «мільйонерів»-жебраків без стабільних заробітків і перспектив самозабезпечення найнеобхіднішим. Більш активні члени українського суспільства відправлялись шукати щастя за кордоном в ролі торгівців-«човників», або в пошуках постійної роботи. Їхні велетенські, з узорами в «шотландську клітинку», сумки-«баули» з товаром для продажу переповнювали залізничні вокзали і потяги; а ручні двоколісні візочки для транспортування сумок на стихійні ринки тепер, за президентства Л. Кучми були перейменовані з «кравчучок» на «кучмовози». Але Остапові, людині під 60, було незатишно серед цього гамірного, нахрапистого суспільного прошарку, і він залишився сам на сам зі своєю вірною  порадницею і розрадницею бандурою.

– Чи потрібна буде тепер моя бандура моїм знедоленим співвітчизникам, чи підтримають вони кобзарську традицію з моєї подачі, — скрушно думав Остап. Щоправда, серед його дотеперішніх українських слухачів, хоч не часто, але траплялись люди не бідні. І він рішуче пішов до центру Львова, пробуючи грати то там, то сям – від Оперного театру до пам’ятника А. Міцкевича. Тут він уже не раз кобзарював епізодично, «для проби», а тепер заповзявся грати з дня на день, навіть у дощову погоду десь під широким балконом, чи в під’їзді.

Протягом дня Остап виспівував всю історію України від княжої доби («…Здибалися князь з Дажбогом») і монгольського нашестя («Згадаймо, згадаймо степи монгольські») до сучасності («Чого сумуєш, Україно?»). Поринаючи в окремішній Світ кожної конкретної пісні, Остап, як завжди, знову і знову, силою уяви перевтілювався в учасника оспівуваних епізодів історії.

Ось він підчас виконання Шевченкової пісні «Гей, літа орел, літа сизий…» опиняється в тому минулому, коли дві безпощадні до України сили, –  царська Рросія і магнатська Польща, — за Андрусівською змовою розірвали Україну навпіл і віддали її на поталу третій, ще безжаліснішій силі –  орендарям, щоб з їх допомогою висмоктати з неї все, нажите нелегкою працею хліборобів. Там Остап, довірившись батькові-отаманові Максиму Залізняку, разом з відчайдухами-гайдамаками уявно спішить рубати шаблею зловорожі пута.

«А хіба тепер, новітні нащадки тих орендарів не обезкровили Україну, випустивши її синів і дочок у широкий світ жебраками?» — думає Остап, повертаючись в сьогодення, до своїх слухачів, що обступили його…

Наспівавшись, Остап під кінець дня йшов на Краківський, чи Галицький ринок, купував продукти харчування для себе і доньки, оскільки харчування в столових було дорожче і Остапів бюджет на це не дозволяв, відкладав дещицю на оплату гуртожитку і на харчі в майбутні морозні й засніжені місяці. З часом Остап переконався, що, як і в давнину кобзарям в Україні, так і йому в нинішню пору, розбагатіти з вуличного кобзарювання неможливо, але все ж доступно скромно забезпечувати навчання Олесі у ВНЗ. І він подумки дякував своїм давнім незчисленним предкам, які з покоління в покоління вкладали свою любов до рідної України, свою волелюбність і рішучість у слова й мелодії пісень, у срібні звуки бандури, а йому, завдяки маестро Олексію Нирку, залишалось тепер лише видобувати їх із струн на світ Божий для спраглих до героїчного духу давнини слухачів. І ось вони, на знак подяки, хто чим може, підтримують Остапа і його дітей та надають йому тим самим можливість надалі підтримувати свою і слухачів силу духа.

Вересень 1995 р. Остап починає кобзарювати у центрі Львова коло недобудованого пам’ятника Тараса Шевченка

Минув вересень, потім жовтень і половина листопада з холодними дощами, а Остап все кобзарював у Львові. Аж коли почались снігопади й морози, Остап розподілив скромні, аж занадто скромні суми в конверти з написами «грудень», «січень», «лютий», «березень», і віддав їх Олесі. Потім завіз у її кімнату мішок картоплі, пакунки з макаронами, салом, цукром, чаями і різною всячиною, а на прощання заспівав:

Покидаю тебе Богу,

А сам іду у дорогу,

Будь здорова чорноброва,

Галочко моя…

Остапові, який за чотири десятки років, прожитих в Ялті, розніжився у її майже субтропічному кліматі, не простимо не прийшла в голову думка, що зимові морози у Львові стануть для його не менш теплолюбної доньки справжнім випробуванням. А ще будуть випробування голодом, бо запах смаженої картоплі з Олесиної кімнати, де з нею жила ще одна дівчина, привабить цілу компанію студентів і студенток з невгамованим апетитом з інших кімнат, які під акомпанемент веселих жартів, за лічені дні анулювали всі запаси живності, яких наївний Остап вважав достатніми для доні на всю зиму. А про хуліганів, які псували дверні замки в дівчат, про часті проблеми з опаленням і водопостачанням в гуртожитку він взагалі не догадувався.

Будучи щиросердечною і терплячою від природи, доня мовчки буде адаптуватись до погано влаштованого студентського життя-буття, аж поки батько в наступні приїзди сам побачить її побутові проблеми…

* * *

По дорозі в Крим, Остап на кілька днів знову завітав у Городенку-Котиківку до батьків і до свого старшого побратима по духу Івана Романюка.

* * *

Ще в 1991 році почала здійснюватись давня Остапова мрія – мати багатотомну «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Тоді він отримав 1-й том і з нетерпінням чекав наступних. А коли черга дійшла до 6-го, він прочитав у пресі, що на його видання не вистачає коштів, потрібні пожертви. І Остап тут-же вислав на рахунок видавництва «Наукова Думка» посильну суму. І ось тепер, у 1995 році, після повернення додому, він отримав довгожданий 6-й том, а на його останніх сторінках, у списку жертводавців, знайшов своє прізвище з ініціалами, суму в 400 000 карбованців і адресу —  Ялта, Кримська АРСР. А трохи нижче у цьому списку був зазначений Остапів друг дитинства, він-же племінник Остапової мачухи, Іванишин Микола Семенович, який працював у Білорусі на посаді замміністра шляхів сполучення. «Оце так зустріч, — подумав Остап, і доповнив свою думку, — хай наша з ним участь у цьому списку послужить ще одним прикладом для наслідування нашим дорогим нащадкам.

* * *

Повернувшись в Ялту, Остап дізнався від свого сусіда Михайла Буксира, що той працює машиністом в котельній Ялтинської фабрики сувенірів і виробів з пластмаси в сотні метрів від їхнього дому, і що там є вакантне місце. Тож він негайно подав заяву у контору фабрики і відразу приступив до привичної роботи на увесь зимовий опалювальний сезон. Режим роботи так же був привичний: одна доба – праця, дві доби – вільний.

У перший же недільний день Остап, хоча й із запізненням, включився в роботу Української Недільної школи, де продовжив викладання історії України і народознавства.

У другій половині грудня 1995 року на зборах Ялтинської «Просвіти», її голова Олександр Лашко вручив просвітянським активістам і всім викладачам.

Нагородний диплом Почесного члена «Просвіти».Недільної школи включно з Остапом, Дипломи почесного члена Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, завірені підписом голови і печаткою Центрального правління в Києві.

* * *

На два передноворічні дні 1995 року Остап вибрався зі своєю бандурою покобзарювати в Сімферополі, на найбільш людній вулиці Пушкінській.

Не встиг він як слід «угніздитись», як відразу потрапив «під приціл» телекамери з одного боку і перед піднесеним до самого обличчя мікрофон, що його тримала в руках видатна донька кримськотатарського народу Ліля Буджурова – головний редактор газети «Авдет» (“Повернення”), ведуча програми кримськотатарського телебачення «Ана-юрт» (Батьківщина-мати), депутат Верховної Ради Криму і… чудова поетеса. Її вірші завжди зворушували Остапа (і не тільки) до глибини душі і залишались в його пам’яті…

В том году всё лето было жарким,

Но не это в памяти моей…

Умирала крымская татарка

Вдалеке от родины своей.

Задыхаясь об одном просила

Иль в бреду своём, иль в полусне:

« Дети, я прошу кусочек Крыма.

Покажите перед смертью мне»…

(Із вірша «Не купленный билет»)

…Когда мы вернёмся, а мы все вернёмся!

Однажды в степи, иль в горах соберёмся

И весело, с музыкой справим поминки

По вашим указам, по вашим дубинкам,

По сказочках ваших о дружбе народов

В то время, когда нас лишали свободы!..

(Із вірша «Когда мы вернёмся»).

Поки уривки з віршів Лілі Буджурової оживали в Остаповій пам’яті, вона його запитала: Ну и что же украинский бандурист споет для слушателей крымскотатарской телепередачи?». І Остап заспівав жартівливу кримськотатарську пісеньку про юну закохану пару і її суворих батьків…

А хиз сачин орь мезлєр,

Сені манья верь мезлєр,

Кель алайєм хатаєм

Харанлихта верь мезлєр…

Після перших слів пісні очі Лілі заіскрились спочатку здивуванням, а потім веселою усмішкою, яка осяяла її завжди серйозне з відтінком тужливості обличчя…

— Но почему вы запели по крымскотатарски?

– З двох причин, — відповів Остап, — щоб підняти новорічний настрій вашому мужньому народу, та подякувати вам особисто за зворушливі вірші !

Вона подякувала й попросила заспівати «для равновесия» українську пісню. У відповідь задзвеніла давня мелодія про Хмельницького, який «приїхав до Жовтого Броду:

…Ти не пий, Хмельницький,

Тай Жовтої Води, —

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди.

А я ляхів не боюся,

І гадки не маю,

Бо козацькую потугу

За собою знаю.

А ще й орду татарськую

За собою веду,

А все ж то-то,  вражі ляхи

Тай на вашу біду…

Того ж дня в пошуках передноворічних сюжетів набрів на Остапа кореспондент приснопам’ятної газети «Крымские известия» Верховної Ради Криму, читачі якої в 1992 році Остапа «розчехвостили в пух і прах» за «неправильний» погляд на історію в статті «Право на слово». На цей раз журналіст цієї російськомовної газети О. Левицький поспілкувався з Остапом по-українськи, сфотографував його й пішов у свою редакцію, але аж 11 січня в Новому,1996 року опублікував світлину з інформацією «Играй бандурист». Вона починалась словами «Перед самым Новим годом симферопольцы, проходящие по улице Пушкина, услышали звуки бандуры. Играл житель Ялти Остап Киндрачук»… Подавши кілька фрагментів Остапової біографії, Олександр закінчив: «И звучат на Пушкинской мелодичные украинские песни»,

Ну, а проводити Старий 1995-й рік і зустрічати Новий 1996-й традиційно з сусідами за родинним столом Остап поспішив у Ялту…

* * *

1996 рік, як це споконвіку було в Україні, зачинався серією новорічних і різдвяних свят, які «братчики» й «сестрички» ялтинської Недільної школи, набравшись на уроках викладача народознавства Остапа Юрковича знань про українські народні традиції, відзначали, хто індивідуально, а хто групами по двоє, по троє, щедруваннями, колядуваннями, віншуваннями, посіваннями. Починали із своїх будинків, хто де проживав, а потім переходили до сусідніх будинків, – і так по всій Ялті. Їх прихильно слухали, їх приймали, їм дарували гостинці і дрібні гроші, аж поки вони втомлені, але збуджені й веселі, повертались домів. Мало того, вони, учні Української Недільної школи, стали тоталізаторами відродження українських різдвяних звичаїв серед ялтинської дітвори, бо з того часу в Яті і в наступні роки то тут то там на Різдво стали лунати українські щедрівки й колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ой, сивая тай зозуленька», «Нова радість стала», до яких «братчики» Недільної школи вже не мали стосунку…

* * *

Відразу після Різдвяних свят Остапові  прийшов лист з Києва із запрошенням на фірмовому бланку Всеукраїнської Спілки кобзарів від голови Спілки Володимир Горбатюка.

«Запрошуємо Вас на Велику Раду Всеукраїнської Спілки кобзарів, яка проходитиме 20-21 січня1996 року в «Кобзарській світлиці» центру «Український дім» за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 2, 3 поверх… …При собі мати паспорт, бандуру. Проїзд, проживання, дворазове харчування – за рахунок ВУСК».

Аналогічне запрошення отримав і Олексій Нирко.

Прибувши до  Києва 19.01.1996 р., обоє поселились разом з пів сотнею кобзарів і бандуристів з України, Польщі, Кубані в готелю «Театральному».

20.01.1996 р. в «Кобзарській світлиці» Остап першим ділом дочекався Миколу Литвина, обняв його по-козацьки, щиро подякував за нарис «Заграйте на кобзі, морський капітане» в книжці «Струни золотії», попросив його оздобити цю книжку своїм автографом і тільки після цього, втішений як мала дитина, пішов о 10-й годині на пленарне засідання. (Примітка: фотокопії титульних сторінок цієї книжки з автографами автора і видавця подані в попередньому розділі).

Там серед різноманітних кобзарських проблем загального й індивідуального планів, звітів керівництва Спілки, обговорювався новий Статут ВУСК. Відбувся так же прийом до ВУСК нових членів, серед яких були двоє бандуристів з Кубані – Л. Ціхоцька і Ю. Булавін.

О 19-й годині у великому концертному залі «Українського дому», переповненому киянами, відбувся благочинний концерт, на якому по черзі виступали індивідуально, дуетами, тріо, ансамблями всі бандуристи, кобзарі і 1 лірник М. Хай. Остап виконав повстанську колядку «Бог народився в місті Вифлеємі…» та кубанську похідну «Серед лісу, лісу списів і мечів».

21.01.1996 р. з 10-ї до 13-ї години на заключному пленарному був затверджений Статут ВУСК, а всім членам Спілки були видані ксерокопії Статуту і членські квитки нового зразка.

Відповідно до Статуту, головним завданням Всеукраїнської Спілки кобзарів є: сприяння відродженню і розвитку кобзарських і лірницьких традицій, збирання та збереження народної пісенності. Але, виходячи зі свого досвіду кобзарювання в Криму, Остап не один і не  два рази вступав у конфлікт з яким-небудь урядовцем, міліціонером, чи й просто самодуром, для яких несприйняття українського кобзарювання аргументується єдиною «залізобетонною» фразою – «нє положено!». Тому Остап наполіг, щоб в Статут внесли пункт з його пропозицією: «Член Спілки має право виступати перед слухачами як в приміщеннях, так і в людних місцях міст і сіл; як професійний творчий працівник має право на соціально-економічний, правовий та моральний захист, згідно чинного законодавства».

Оскільки чинний Статут і раніше був зареєстрований Мінюстом України (Свідоцтво №651 10.05.1995 р.), та завірений штампом і печаткою цього міністерства, Остап тепер, після доповнень відчуватиме під собою твердий правовий ґрунт, маючи змогу розгортати перед носом настирного чинуші ксерокопію свого Статуту з підкресленим абзацом і менторським тоном пояснювати йому, що той зобов’язаний захищати кобзарів, а не утискувати.

Кобзарське посвідчення зразка 1996 року

З 15-ї до 17-ї години в «Кобзарській світлиці» відбувався концерт «Молоді кобзарі України» з участю випускників і учнів кобзарських шкіл і студій Львова, Стрітівки, Переяслав-Хмельницького, Києва.

О 19-й годині почався заключний концерт з участю всіх кобзарів і бандуристів разом із Державною заслуженою капелою бандуристів України під управлінням її художнього керівника і головного диригента Миколи Петровича Гвоздя.

* * *

При поверненні з Києва на Остапа чекав приємний подарунок з Нью-Йорка. Меценат і шанувальник кобзарства Микола Досінчук-Чорий прислав 16-й, січнево-квітневий номер журналу «Бандура», в якому було подано його ж кільканадцять статей, присвячених кобзарським проблемам, колективам бандуристів і окремим митцям, а серед них і ялтинським бандуристам та, зокрема Олексію Нирку. А на 50-й і 51-й сторінках була стаття «Остап Кіндрачук – бандурист-моряк». Стаття починалась словами: «Прогулюючись по набережній Ялти, ми наштовхнулись на кобзаря Остапа Кіндрачука, який саме відбивав атаку п’яниці, який погрожував… розбити на голові «проклятого бандеровца» його шарманку…». Дальше автор згадав деякі епізоди з Остапової біографії на кобзарській ниві і насамкінець додав: «Більшість творів Остап вивчав самотужки, тому його виконавська майстерність відрізняється своєрідною індивідуальністю. Його виконання художньо багате, емоційне і натхненне, завжди вражає слухачів». (Примітка: фотокопії обкладинки цього журналу і згаданої статті подані в попередньому розділі).

В бандеролі, крім журналу «Бандура», було кілька газет української діаспори США: «Українське православне слово» (січень 1996.), «Свобода» (Джерсі-сіті-Нью-Йорк, 11 січня 1966.), «Народна воля» (м. Скрентон, 18 січня 1996.). У кожній з цих  газет містився дослівний передрук статті з журналу «Бандура» «Остап Кіндрачук – моряк-бандурист».

* * *

24.03.1996 р. в Ялтинському Культурному центрі відбувся 5-й Республіканський фестиваль кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро!» — масштабне дітище невтомного кобзарського маестро Олексія Федоровича Нирка.

Крім чотирьох ялтинських капел бандуристів – ім. С. Руданського, «Чарівний спів», в т.ч. 2-х дитячих: «Кримські проліски» та «Срібні дзвіночки» ОШ №1, виступали кримські ансамблі й солісти з Сімферополя, Роздольного, Керчі, Сак, Михайлівки.

Особливе враження справили виступи кримської татарки Аліме Байрамової, ансамблі бандуристок з Перемишля, з кубанської станиці Сіверської та з Краснодара. Остапів син Назар грав на бандурі в складі «Кримських пролісків», у виконанні якої «Запорізький марш» Є. Адамцевича був повторений на «біс».

А от Остапові катастрофічно не повезло. Підчас його виступу з піснею «Гей, у мене був коняка» освітлювачі задля якогось свого «сценічного ефекту» геть всюди, і на сцені і в залі виключили освітлення, а натомість прямо в очі Остапові спрямували неймовірно яскравий промінь прожектора, який його повністю осліпив.

Він, збиваючись і путаючись у струнах, ледве закінчив пісню і засоромлений покинув фестиваль. Відмовився й від «Грамоти» фестивалю, бо рівень виконання не відповідав нагороді. В крайньому розладі й смутку Остап пішов грати на ялтинську Набережну, де серед курортної «вольниці», без шокових «ефектів» сценічних електроекстремалів, він швидко відновив свій потенціал творчого натхнення.

І все-таки світлий спомин про той фестивальний день залишився в нього на всю решту життя у вигляді… фотографії з сином Назаром, на якій просвітянин Олексій Зуб зафіксував їх обох на ґанку Ялтинського Культурного центру ще перед початком фестивалю…

24.03.1996 р. З сином Назаром перед початком фестивалю — на ґанку  в Ялтинському Культурному центрі.

* * *

А в цей час у рідному селі Остапа, Котиківці, тяжко захворів його батько. Внаслідок гангрени на ступні правої ноги лікарі вчинили йому ампутацію ноги вище коліна.  Від свого приятеля в Городенці Івана Романюка, за фахом лікаря, Остап по телефону отримав перечень дефіцитних лікарств і, купивши їх у Ялті, негайно вислав поштою в Городенку для порятунку батька. Здавалось, що небезпека для життя дорогої людини вже позаду. Батько повідомив, що вже замовив у церкві подячний молебень…

І раптом, 3 квітня 1996 р. Остапів брат Богдан зателефонував: «Остапе! Батько помер!»

05.04.1996 р . Проводи батька в його останній путь.

Остап кинув усе, крім бандури, і разом з нею помчав до родинного дому всіма доступними транспортними засобами і трохи більше ніж через добу обнімав і цілував холодне обличчя найдорожчої у світі людини, завдяки якій він явився на світ Божий. Він провів без сну останню ніч наодинці з батьком, перед тим, як його знімуть зі смертного одра і опустять в глибину, ще промерзлої після зими цвинтарної землі. Він у думках розповідав  батькові все, що не встиг сказати за життя, бо чомусь вважав, що смерть не може забрати його батька – це було б занадто несправедливо, а, отже ще встигне з ним наговоритись, Остап тепер подумки запевняв батька, що в глибині його душі завжди жевріло сподівання на те, що він лише тимчасовий мандрівець, який, намандрувавшись по білому світу, рано чи пізно повернеться до батьківської хати. Він запізніло вибачався перед батьком, що легковажив своїм синівським обов’язком якомога частіше проявляти задушевну увагу до батька; що не встиг і не зумів уберегти його від передчасної смерті, як уже не раз не встигав зробити необхідні і своєчасні вчинки у найвідповідальніші моменти свого життя.

– Боже! Як  мені тепер жити без батька в непривітному, холодному, як батькова могила, світі, — думав Остап, коли опущену в небуття труну засипали землею. Він з жахом усвідомлював жорстоку реальність, яка тільки зі смертю батька відкрилась перед його очима: батькова хата, яку він вважав рідною домівкою, до побудови якої колись сам доклав рук і коштів, відтепер стала йому чужа! Вона стала рідною для брата Богдана, його дружини Оксани й двох доньок, Остапових племінниць – Богданки й Олі…

Богдан народився, виріс, обзавівся сім’єю і майже ніколи не покидав рідного порога, в той час, як Остапа носило світами. Обидва брати дуже мало знали один одного. Рідкісні візити Остапа до свого котиківського дому скоріше нагадували візити привида з іншого, паралельного світу, який не мав ніякого стосунку до котиківського способу життя

13.04.1996 р. Городенківська районна газета «КРАЙ» помістила некролог зі світлиною Остапового батька.

* * *

Провівши батька до останнього прихистку словами: «Земля тобі пером і вічная пам’ять мій добрий татку!», а ще, провідавши рідні могили діда Михайла, незабутньої бабусі Василини і вуйка Івана Котелка, — Остап перекинув ремінь чохла з бандурою через плече і поїхав до Львова, до доньки-студентки.  Там Олеся «гризла граніт науки», а про смерть свого діда Юрія дізналась щойно від батька і гірко заплакала

Будучи ще маленькою дівчинкою, Олеся підмовила свою подружку Лєну піти з нею пішки з Ялти… в Україну. Вона згадала цей епізод і призналась Остапові, що тоді дідусь Юрій був для неї її дитячою «Україною»…

Побачивши, що Олесині харчові припаси геть вичерпались, а привезених з Ялти коштів вистачить ненадовго, Остап, не зважаючи на жалобний звичай українців утримуватися від веселощів певний час після похорон близької рідні, змушений був сісти з бандурою у центрі Львова, добираючи зі свого репертуару здебільшого тужливі пісні…

…Ой, коню, коню, заграй піді мною,

Та й розбий ти тугу мою,

Розбий, розвій тугу по темному лугу

Козакові молодому…

— А дивіться, він аж сам зворушується до сліз від своїх пісень… Видно справжній кобзар… — ці слова чув Остап не раз, як перемовлялись між собою перехожі. Але сльозинки на Остапових віях з’являлись не так від слів пісні, як від безутішної, непоправної втрати.

Так він грав кілька тижнів, аж поки не забезпечив свою доню прожитковим мінімумом до канікул.

* * *

В Ялті на Остапа чекала дружина Тамара й син Назар, а його бандуру – курортна й туристська публіка. А ще ж – Недільна школа!

До кінця навчального року залишалось зовсім мало часу, всього два недільних заняття, в які Остап вклав увесь свій ентузіазм, розкриваючи учням найяскравіші українські сторінки історії Криму, ілюструючи кожен епізод кобзарською піснею.

Так епізод облоги візантійського Херсонеса в Криму київським князем Володимиром Великим, яка змусила імператорів Візантії видати за нього свою сестру й заключити мир, закріплений ще й прийняттям Руссю-Україною в 988 році християнства, завершувався під бандурний передзвін словами щедрівки:

…Ой, як б’є, так б’є на Царів-город,

Цар ся дивує: «хто ж то воює?»,

Міщани ходять, все раду радять:

«Що ж тому вояку за дари дати?»

Вивели йому княжну в короні,

Він княжну узяв і подякував,

Він подякував, ще й шапочку зняв,

Він шапочку зняв, ще й поклонився,

Він поклонився і покорився.

Інший епізод, уже з козацької доби історії України – так же з відповідною піснею…

У відплату за спробу знищити Запорізьку Січ в Різдвяну ніч 1674 року 15-тисячним загоном яничар султана Мехмеда ІV (з них 13 тисяч загинули на Січі) і 40-тисячною ордою кримського хана Селім-Гірея І, кошовий отаман Іван Сірко влітку 1675 року повів Запорізьке військо в Крим, змусивши хана втікати в гори. За деякими даними козацькі коні досягли Ялтинської яйли, і Сірко тільки тоді повернув назад, коли йому доповіли, що хан в Ялті сів на турецький корабель, щоб на ньому втікати в Стамбул.

…Не тумани з моря, не туманни

Місяць-сонце покривали, гей, гей!

Димом небо вкрило, димом небо –

У Криму міста палали…

…Не забудуть турки, не забудуть,

Як з Сірком бенкетували, гей, гей!

З вина червоного, червоного

Буйні голови поклали…

До речі, пісню цю (вона має 5 куплетів), Остап привіз із останньої поїздки до Львова, де її слова й мелодію йому передав інтелігентний добродій, який представився професором ЛДУ, не називаючи свого імені…

Що ж до подальшої епопеї кошового отамана Івана Сірка, то за народними переказами султан пробував змусити запорожців до покори своїм листом, у відповідь на який вони склали свій знаменитий лист султану.

І тут Остап покликав до столу свого сина Назара, який серед «братчиків» Недільної школи був неперевершеним декламатором з ефективною інтонацією, доречною мімікою і жестами, а особливо – при читанні віршованого варіанту запорожців з султаном у творі Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці».

В літо тисяча шість соте,

В літо теє боже,

Прийшла  грамота Ахмета

В наше Запорожжя…

Розповідав Остап ще, і ще…

25.05.1996 р. завершився навчальний рік Української Недільної школи і Світлана Кочерга видала «братчикам» і «сестричкам» свідоцтва успішності, заповнені на дещо «екзотичних», виготовлених в США бланках, які починались словами:

Український Конгресовий Комітет Америки – Шкільна Рада.

Школа Українознавства в м. Ялті.

Ступінь: вищий

Дальше – імена й прізвища учнів, та список зарахованих предметів,

дата видачі 26.05.1996. і адреса школи: м. Ялта, вул.. Катерининська, 8

Музей Лесі Українки,

Опікун кляси  С. Кочерга.

А справа в тому, що активісти різних українських організацій заокеанської діаспори ревно слідкували за всіма етапами появи і функціонування Музею Лесі Українки в Ялті і не упускали ні однієї нагоди підтримати його морально і матеріально – коштами, експонатами тощо.

Так племінниця Лесі Українки Ольга Сергіїв ще в 1995 році передала унікальне зібрання фотоматеріалів великої поетеси зі США в Україну для Лесиних музеїв, включаючи ялтинський. Ось і Шкільна Рада Українського Конгресового Комітету Америки не оминула своєю увагою появу Української Недільної школи при Лесиному музеї в Ялті, і почала всіляко підтримувати цей слабенький вогник української освіти, зокрема й грішми. Так внесена Радою одна тисяча доларів США для потреб Недільної школи була використана для оплати туристичної поїздки учнів до Львова влітку 1996 року, для закупки шкільних посібників, а залишки – для символічної «зарплати» вчителям.

* * *

А тим часом Ялтинський морський порт в 1996 році почав приймати іноземні кораблі з туристами раніше, ніж завжди – в травні, тим самим несподівано, але дуже доречно забезпечуючи Остапа щедрими іноземними слухачами; а отже —  «понадплановими» доходами.

З часом в цей туристичний сезон для Остапа стала виникати парадоксальна ситуація – чим більше приїжджало туристів, тим менше він мав користі від того! Як виявилось, серед відвідувачів Лівадійського палацу- музею, чи Воронцовського палацу в Алупці, де Остап найчастіше кобзарював, нерідко траплялись і музиканти з числа курортників, або й місцевих мешканців. «Запеленгувавши» успіх Остапового кобзарювання серед іноземних туристів, з його вагомим фінансово-валютним результатом, вони негайно поповнювали ряди його «колег-конкурентів». Тож, приходячи зі своєю бандурою наступного дня, Остап заставав на своїх, давно «обжитих» «хлібних» місцях як не гармоніста, то скрипача, як не гітариста, то флейтиста, або й балалаєчника. Прийшлось Остапові приїжджати в Лівадію, чи Алупку відразу після сходу сонця, щоб випередити суперників і зайняти вигідну позицію…

Тож влітку 1996 року Остаповими (і не тільки його) слухачами були греки з теплохода-лайнера «Альбатрос»; англійці з – «Айленд Прінцесс», «Оріани» і «Вікторії»; скандинави й німці з – «Маасдам», «Сільвервінд», «Вістаф’йорд», «Роял Вікінґ Кан»; норвежці з – «Блек Прінцесс»; італійці з — «Еудженія Коста»; іспанці з – «Болеро»; хорвати з – «Адріяни»; мішані американо-європейсько-азійські групи туристів з – «Кристал Симфоні», «Астора», «Реґіна Ренессанс» та ще з десяти менших теплоходів і яхт з різних континентів…

* * *

28.06.1996 р. українська громада Ялти привітала прийняття Верховною Радою Укаїни – Конституції України.

Невдовзі після цього зі Львова на канікули приїхала Олеся, і Остапова сім’я зібралась в повному складі. Так вони вчотирьох 24.08.1996 р. пішли до Музею Лесі Українки, де біля пам’ятника поетесі розпочалось святкування Дня Незалежності України, в якому прийняли участь усі українські організації Ялти. Були там і двоє гостей з Українського Братського Союзу Америки Іван Олексин і Юрій Клапіщак, які привезли грошові пожертви для потреб музею.

Директорка музею Світлана Кочерга передала гостям для публікації свій нарис «…На нашій, не своїй землі…» з описом цього свята в Ялті. Нарис надрукували в газеті «Народна воля» в м. Скрентон (США).

* * *

Захоплення Остапа кримськотатарським пісенним фольклором і прихильне ставлення до його творців – кримських татар, львівський журналіст і Остапів приятель Сергій Лащенко відобразив у своїй замітці «В Крыму я – украинец, во Львове – крымский татарин» яку 23.08.1996 р. опублікувала російськомовна газета кримських татар в Сімферополі «Голос Крыма».

У вересні 1996 року Остап знову кобзарював у Львові і залишався там, як і минулоріч, до «білих мух» з морозами, щоб сяк-так забезпечити доньку коштами на час зимового навчання.

Початок Олесиних занять в ЛДУ співпав із введенням 02.09.1996 р. в обіг української національної валюти гривні, замість сурогатних купоно-карбованців, які, на думку Остапа в руках фінансових «геніїв з великої дороги» були одним з основних інструментів для пограбування українців у космічних масштабах.

Чого вартий один лише приклад: обмін купоно-карбованців на гривні відбувався за курсом 100 000 (сто тисяч) купоно-карбованців на 1 (одну) гривню, в результаті чого злополучний  приватизаційний сертифікат (ваучер), оцінений Указом  президента Леоніда Кучми від 02.11.1993 р. в 1 мільйон 50 тисяч карбованців, при перерахунку на гривні з пшиком «здувся» до… 10 гривень 50 к.!

На щастя, купівельна спроможність Остапових кобзарських заробітків не постраждала – просто мільйонні нулі на грошових купюрах, які люди клали до його чохла від бандури,  тепер позникали синхронно з нулями на цінниках в магазинах.

Остап жваво цікавився успіхами своєї доньки в навчанні, а так же її побутовими умовами, щоб вчасно їй допомогти у випадку проблемних ситуацій.

Новообраним деканом Олесиного біологічного факультету став Степан Петрович Гудзь. Його брат раніше працював у Криму, в Нікітському ботанічному саду науковим керівником і там одного разу організував грандіозне шевченківське свято, на якому він сфотографувався з учасниками свята, серед яких був і Остап з ялтинськими бандуристами. Степан Петрович бачив у брата цю фотографію і тепер зустрівши Остапа з бандурою відразу його впізнав, та ще й пожартував, що в університеті він бачить його частіше ніж Олесю і не певний, хто з них двох є справжнім студентом.

Щось подібне Остапові казала й комендантка Олесиного гуртожитку…

І все ж найбільше часу Остап присвячував своєму кобзарюванню в центрі Львова, підчас якого нерідко розширював коло своїх знайомих серед творчої інтелігенції Львова. Його досить часто слухали дві Львівські поетеси і, як результат, Остапова книжкова полиця поповнилась двома чудовими поетичними збірками з теплими автографами авторок: Лідія Шевело «Таїна богині Флори» і Євгенія Лещук «Берестечко. Свята дорога» — обидві вийшли у видавництві «Каменяр», 1995 р. До речі, Євгенія Лещук до цього досить часто бувала в Ялті в гостях у свого племінника. Вона була великим другом Ялтинської «Просвіти» і Музею Лесі Українки, була близько знайома з Олексієм Нирком, Світланою Кочергою і, звичайно ж, з Остапом.

Не упускали можливості поспілкуватись з Остапом і львівські «зірки» бандурного мистецтва Василь Герасименко, Богдан Жеплинський, Михайло Баран, не без  «користі» для поповнення його репертуару. На цей раз Остаповим «трофеєм» стала пісня  Михайла Барана «Пильнуй, Україно, пильнуй» на слова Богдана Стельмаха.

Пильнуй, Україно, пильнуй,

Своєї гіркої свободи.

Ми ждали віками такої нагоди,

Пильнуй. Україно, пильнуй!

Згадай, Україно, згадай,

Яка нас кривавила хвища,

Героїв, що вкрили твої бойовища…

Згадай, Україно, згадай!

Збери, Україно, збери

Народу свідому потугу,

І всіх з-над Дніпра, і Дністра, і знад Бугу

Змири, Україно, змири!

З цією піснею Остап наприкінці 1996 року повернувся в Ялту. Слова пісні «Пильнуй, Україно, пильнуй!» згодом стануть назвою для його тоді ще не написаної 2-ї «Книги пісень і мандрів…». А поки-що Остап запропонував цю пісню в статусі «коронної» своїй родині і сусідам за столом у Новорічну ніч з 1996 на 1997 рік.

* * *

1997 рік. Віддавши приємну данину уваги народним зимовим дійствам, що стали вже традиційними для «братчиків» і «сестричок» Ялтинської Недільної школи – святам святого Миколая та Різдв’яного циклу (щедрування, колядування, посівання), Остап, крім викладання щонедільних уроків у даній школі, вирішив на зимові місяці «ущільнити» графік своєї діяльності ще в трьох напрямках. По-перше – відновити свою працю котельній фабрики пластмасових виробів до кінця опалювального сезону; по-друге, користуючись майже субтропічними благами відносно теплої ялтинської зими – продовжити своє кобзарювання в погожі дні серед поріділого, але все-таки наявного зимового контингенту курортників; по-третє —  нарешті регулярно занотовувати свою «кобзарську біографію», про яку Остапові серед новорічних поздоровлень знову нагадали Микола Досінчук-Чорний з Нью-Йорка та Іван Романюк з Городенки, і яка з роками трансформується в оці самі «Літописні книги пісень і мандрів…», що в даний момент знаходяться перед очима читача…

Раніше в попередні зимові місяці бандура для Остапа відходила на другий план – грав хіба що раз на тиждень в Недільній школі, або при розучуванні нової пісні. В результаті під весну виникали певні проблеми – пальці відвикали від регулярної гри і втрачали техніку віртуозного виконання, забувались слова деяких пісень репертуару. Тому з настанням нового кобзарського сезону потрібні були кількаденні наполегливі репетиції для відновлення мистецького потенціалу в повному обсязі. Тепер же виявилось, що незважаючи на короткі зимові дні й малолюддя, Остап навіть зміг заробляти не менше ніж в кочегарці, а до того ще й підтримувати свою виконавську форму. Та й зима, здавалось, минала швидше.

А робота над власним кобзарським «літописом» виявилась неочікувано об’ємною, але й захоплюючою. Вона поглинала Остапові довгі зимові вечори, поширюючись іноді й за північ, а так же й на непридатні для кобзарювання дощові й снігопадні дні; та ще й на робочі години біля котла фабричної кочегарки. Це ще більше посилювало ілюзію скороминучості зими.

Робота ця починалась з упорядкування і хронологічної систематизації особистого Остапового архіву, який він скрупульозно поповнював майже з моменту знайомства з Олексієм Федоровичем Нирком, коли той у 1956 році попросив його бути своєрідним «літописцем» Ялтинської капели бандуристів, збираючи в спеціальну течку всі газетно-журнальні публікації про неї, всі документи, афіші, друковані концертні програми, запрошення на концерти, нагородні грамоти, фотографії із зазначеними на звороті датами й місцями мистецьких подій, відгуки, телеграми, листування, відрядження, та навіть квитки транспортних засобів з помітками творчих маршрутів…

Все це, а так же особисто зібрані Олексієм Федоровичем матеріали, він використовував при написанні своєї книги-дослідження про кобзарів і бандуристів Криму і Кубані, перше (уже посмертне) видання якої «Кобзарство Криму і Кубані» згодом, у 2006 році здійснить львівське видавництво «Сполом», а друге, 2008 року — київський Видавничий центр «Просвіта».

Паралельно Остап вирішив дублювати «архів» капели бандуристів для себе особисто за тим самим принципом, але з акцентом на документи і факти, що стосувались конкретно його творчої, і не лише творчої, життєдіяльності, а так же стосувались його родини і всіх відомих йому предків. На відміну від «капелянського архіву», Остап свій власний архів доповнював привезеними з рідної Котиківки в Ялту уцілілими світлинами й документами, які охоплювали гілки його родинного генеалогічного древа. Він збагатив свій архів ще й текстами пісень зі свого «Пісенного щоденника», започаткованого в Казахстані у 1957 році, і час від часу доповнюваного новими пісенними «трофеями». Оскільки, образно кажучи, Остап народився серед пісень, кожна з яких мала в його пам’яті зв’язок з якоюсь життєвою подією, чи епізодом, то і пісні мали для нього ту саму архівну вартість, що і документи з печатками бюрократів…

І ось тепер Остапів родинний архів став неоціненним джерелом для написання перших вступних розділів грандіозної, як на родинні масштаби, його «Пісенної біографії», або ж «Книги пісень і мандрів…».

— Навряд, чи такий, занадто деталізований і занадто довгий, як життя довгожителя, життєпис, дочекається публікації, — думав Остап, але він і в рукописному варіанті може зацікавити моїх дітей, внуків, правнуків, як історія роду Кіндрачуків і його кримського відгалуження, родоначальником якого Богу, чи життєвим обставинам, угодно було поставити мене…

І Остап рішуче, взявшись за перо, засів за написання своєї пісенної епопеї, яка повела його вдруге дорогами, стежками й манівцями його життя від народження і до старості. Потім виявиться, що перші написані тексти, це лише первісний, чорновий варіант, який ще буде доповнюватись забутими епізодами, подорожніми нотатками та різноманітними матеріалами, набутими на його майбутніх кобзарських шляхах.

* * *

Не встиг Остап за письмовим столом вдруге прожити викладені на папері свої дошкільні, шкільні, казахстанські і ялтинські роки, як календар поінформував його про те, що закінчилась зима і почалась весна 1997 року.

2-го і 9-го березня 1997 року Остап провів свої прощальні уроки в Недільній школі у зв’язку з необхідністю їхати до Львова. А уже 12-го числа він втретє розпочинав свій кобзарський сезон в цьому місті, постійно навідуючись в студентський гуртожиток з продуктовими й фінансовими підкріпленнями для доньки Олесі.

А син Назар, тим часом, паралельно зі своєю загальноосвітньою СШ №10, продовжував відвідувати й Недільну школу, навчання в якій Ялтинська «Просвіта» вирішила цього року завершити, і спрямувати зусилля на відкриття в Ялті повноцінної української загальноосвітньої школи. Було визнано, що Недільна школа в Ялті достойно заповнювала український освітянський вакуум, та морально й духовно підготовила учнів до рідномовної школи. В останню декаду квітня, перед Великоднем, Назар приніс додому «випускне» Свідоцтво.

СВІДОЦТВО

Учня Недільної школи м. Ялта

Кіндрачука Назара

про успішне закінчення

1996-1997 навчального року.

Прослухані курси з предметів:

Українська мова

Укоаїнська література

Історія України, А

Народознавство

Основи Біблії

Живопис

Кераміка

Гра на бандурі та співи

Куратор УНШ (підпис) Св. Кочерга

Поклавши це свідоцтво у свою власну (за прикладом батька) «архівну» папку з документами й фотографіями, Назар разом з 22-ма «братчиками» й «сестричками» Недільної «Альма-матері», в супроводі Світлани Кочерги і кількох батьків, відправився у святкову Великодню поїздку на Тернопільщину, в село Гошову. Там їх на цілий тиждень розмістили пожити в селянських родинах для знайомства з українським народним побутом і звичаями.

У сім’ї, де поселився Назар, було два хлопці, близькі до нього за віком – Богдан і Юрко, з якими він подружився, привіз додому подаровану ними розкішну сорочку-вишиванку, а потім довго з ними переписувався…

* * *

А Остап тим часом «обандурював» Львів, дивуючись, що ніхто з численних львівських бандуристів-віртуозів з консерваторською освітою навіть не пробує скласти йому конкуренцію в кобзарюванні на вулицях міста. І лише згодом, коли він наважиться виїхати з бандурою за межі України, дізнається, що більшість артистів-бандуристів якщо й виступають в Україні, то лиш на сцені театрів, чи естрад, але здебільшого їдуть за кордон, де, якщо не вдасться влаштуватись в якісь кафе-ресторани, згодні вийти грати на вулицях… Мюнхена, Парижу, чи Торонто. Бо там – культурні іноземці і тверда валюта, а в Україні – «неотесані» українці, які ще й на додачу запитують: « А що це за інструмент?»; ну і платять, звичайно, «жебрацькими» гривнями. Тому й бридяться грати для своїх…

Зате львів’яни разом зі своїми гривнями віддавали Остапові свої симпатії, свою доброзичливу прихильність його далекій від ідеальної досконалості грі, його щиро українським пісням, та вважали його «своєю людиною», хоча вже й встигли дізнатись з преси, Що він – кримчанин, що його донька вчиться в ЛГУ, а він заробляє для неї стипендію.

Про все це, а так же про пісні з Остапового репертуару, та дещо з історії кобзарства, подала львівська газета «Експрес» за 17-25.05.1997 р. в інтерв’ю Надії Пастернак.

Розкошуючи зі своєю бандурою в атмосфері львівської гостинності, Остап не спішив у Ялту. Ще перед поїздкою до Львова він взяв у Ялтинському порту розклад заходів у порт всіх теплоходів і лайнерів й був розчарований – у порівнянні з минулим роком, коли Ялту відвідали іноземні туристи з 28 океанських лайнерів, цього року турфірми подали заявку лише на 14. Тобто – вдвоє менше! І це при тому, що кількість ялтинських музикантів-конкурентів подвоїлась, а отже й заробітки будуть «розпорошені» між усіма.

Дізнавшись, що чекати на Олесю нема сенсу – вона по закінченні курсу навчання, ще відбуватиме практику десь за Львовом, Остап на початку липня сів на потяг до Сімферополя і вже у вагоні розгорнув свіжу львівську газету «Ратуша» за 4-5.07.1997 р. де була стаття Я. Міринки «Остап Кіндрачук: «Пісня народжується там, де є душа» про його кобзарські будні.

* * *

В Ялті на Остапа уже чекав гість із Сімферополя, головний художник Кримторгреклами Павло Мальцев, щирий українець з Херсонщини, постійний читач газети «Кримська світлиця», з якої він довідався про Остапа і про його адресу включно з телефоном. На початку літа він був у відрядженні в м. Хотині, де написав велику картину із зображенням грізної Хотинської фортеці. А щоб «оживити» полотно, він вирішив на передньому плані, на фоні фортеці, домалювати озброєного запорожця з бандурою в позі Козака Мамая, натурщиком для якого мав стати Остап. Домовившись з Остапом по телефону, він привіз для нього позичений у Кримському українському музично- драматичному театрі розкішний козацький одяг з музейною бандурою, доукомплектував їх зброєю з Остапового килима на стіні, зробив декілька чорнових начерків та фото-світлин і поїхав у Сімферополь, щоб вдома завершити картину до Дня Незалежності України.

І дійсно, 24. Серпня 1997 року, в розпал святкування, в галереї Сімферопольського художнього музею відкрилась присвячена цій даті виставка художніх творів Павла Мальцева. В центрі виставки висіла його картина «Ой, під містом, під Хотином (Бандурист Остап Кіндрачук)», а поряд з картиною, як вже раніше було в Одесі на аналогічній виставці, сидів живий Остап в тому ж одязі й з тією ж зброєю, що на картині, і цілий день виконував на бандурі українських пісень для відвідувачів виставки.

Про це 29.08.1997 р. захоплено  повідомила газета «Кримська світлиця» в репортажі з фотографіями «Серпневі жнива художника, або І це все Мальцев»

Аналогічний репортаж про цю подію «Я – реаліст» помістила й газета «Кримские известия».

о

Зліва – липень 1997 р. підчас позування Остапа для картини, «покозачились» всі хлопчики з його двора. Зліва – вирізка з «Кримської світлиці» з репортажем про виставку П. Мальцева. Справа – газетна репродукція картини П. Мальцева «Ой, під містом, під Хотином (Бандурист Остап Кіндрачук).

В цей же час, за період від моменту позування для картини і виступу на святковій виставці, підчас Остапового кобзарювання на Набережній і в Лівадії, над  Остаповою головою почали згущатись чорні хмари недоброзичливості, які трансформувались в закручений детективно-кримінальний, і до деякої міри комічний, сюжет пригодницького жанру.

Першими персонажами цього сюжету стали сумнівного походження пенсіонери, зв’язані з кримінальною «елітою», така собі «баба Люба» і її обвішаний ветеранськими медалями співмешканець Пастухов.

«Баба Люба представлялась при знайомстві, як колишня секретарка не то міськвиконкому, не то парткому. Побачивши результативне Остапове кобзарювання біля Лівадійського палацу-музею, вона стала так же приходити туди, і з простянутою рукою просити подаяння для придуманих нею «дєтєй сірот». При цьому вона увесь час скаржилась присутнім там торгівцям сувенірами й курортним дріб’язком, що туристи віддають свої гроші «бендєровцу» і, мовляв, як би не його бандура, то всі гроші «на дєтєй сірот» давали б їй… Приходив деколи і її Пастухов та подовгу мовчки «гіпнотизував» Остапа своїми олов’яними очима, а після таких «сеансів гіпнозу» вступав у бесіду з торгівцями, хвалився, що в нього повно друзів у міліції, і що «с етім бендєровцем пора кончать»…

Одного разу Остапову гру біля музею дуже зацікавлено слухала група туристів, а в такі моменти він співав особливо натхненно. Поряд з туристами стояв сірий суб’єкт років 28-30, з вищербленими зубами – все в його одязі, на обличчі, в погляді було сірим, безбарвним, беземоційним. До групи він не належав, бо коли всі пішли, він підійшов до Остапа і сказав, що має до нього важливу справу, «только без лішніх глаз і ушей». Коли обидва відійшли за найближчі кущі перед південним фасадом палацу, суб’єкт представився, назвавшись Сашею й запитав Остапа, чи знає він Пастухова. Оскільки Остап знав лише те, що той – ветеран війни і живе з «бабою Любою», то Саша, зневажливо хмикнувши, приголомшив його небуденною заявою…

— Пастухов меня нанял, чтоби я тєбя іскалечил, ну там – поламал рьобра, ілі руку, ілі бандуру, ілі плєснул  в глаза кіслоти…, в общем, мне надо вивєсті тєбя із строя!.. – все це він говорив якимось ніби скучним, втомленим, беземоційним голосом, але з нотками категоричності.

– Значить для цього ти заманив мене в кущі? – поцікавився Остап, взявшись правою рукою за бік, ближче до кишені, де в нього був газовий балончик.

Саша так же беземоційно заперечив. Він сказав, що зовсім не бажає «убірать» Остапа з дороги Пастухова, і що немаловажною причиною його «гуманності» є те, що йому дуже сподобались його пісні і гра на бандурі. Це по-перше. А по-друге, це те, що Пастухов – «подлец, какого ещьо надо поіскать».

І Саша почав детальніше пояснювати Остапові суть його стосунків з Пастуховим і у зв’язку з цим, — суть конкретної пропозиції для Остапа, яка спала йому на думку підчас слухання гри на бандурі.

Вони з Пастуховим колись, давненько вже, познайомились у в’язниці, де і теперішня «баба Люба» так же «тянула строк». Пастухов з Любою, як «формєнниє вєртухаї», співпрацювали з тюремним начальством, а коли вийшли на волю, то для більшої впевненості в життєвих ситуаціях, продовжили практику доносительства в різні керівні органи.

А от Саші менше повезло. Відсидівши свій перший термін, він невдовзі «загрємєл на вторую ходку», і тільки тепер звільнився й вернувся додому у свій Нижній Новгород з такою репутацією, що – ні роботи, ні перспектив…

І поїхав Саша в світ за очі, перебиваючись випадковими заробітками.

В Ялті Саша наткнувся на своїх колишніх «сокамерників», і Пастухов, якому якесь начальство доручило «разобраться с бендєровцем і єго бандурой», попросив Сашу «виручить по старой дружбє», і запропонував йому цю «работу» всього за 100 баксів.Тим не менш Саші дуже потрібні будь-які гроші, щоб вибратись з Ялти до Дніпропетровська, де йому там хтось щось наобіцяв.

Проте Саша, який не вперше потрапляє у ситуацію, коли йому за «серйозную работу» спочатку обіцяли «серйозниє дєньги», а потім «шилі серйозний срок», то і тепер можуть «запросто кінуть». Тому він рішив спробувати домовитись з Остапом «обвєсті вокруг пальца работодателей», щоб в кінцевому варіанті був «і вовк ситий, і вівці цілі». Для цього Остап повинен на 2, або краще на 3 дні «ісчезнуть» і ніде не показуватись зі своєю бандурою, а потім з’явитись коло Лівадійського палацу із забинтованою головою і скаржитись всім знайомим на проломаний череп внаслідок нападу невідомого зловмисника.

«Аналізував» Саша й інші варіанти: якщо, наприклад, він не виконає замовлення Пастухова, або якщо Остап відмовиться від Сашиної пропозиції і піде заявляти в міліцію…

— Но в наше времья милиция часто пользуєтся услугамі кріміналітєта, а Пастухов у них – свій чєловєк. І гдє гарантія, что он не не наймьот другого «кіллера», нє такого сєнтіментального, как я, — завершив свої резони Саша.

Остапів Внутрішній Голос підтверджував логіку Сашииних міркувань, нагадавши,  що один з охоронців Лівадійського палацу в міліцейській уніформі час від часу підробляє… рекетом в «супрязі» з «штатними» рекетирами, які на той час взяли в облогу дрібних торгівців. Шанси зберегти свої ребра, руки, чи бандуру від  поломки, а очі від кислоти, в разі відкритої боротьби з цим тандемом перевертнів, вертухаїв і кримінальників у Остапа були мізерні. Ніхто з лівадійських «колег» йому не допоможе – кожний береже свої власні ребра-руки-очі, і покірно платить «данину» рекетирам, позиркуючи скоса на Остапа, якого рекетирські «баскаки» чомусь оминали. Щоправда, він міг би просто втекти, змінити місце кобзарювання, але де гарантія, що й там його не чекатимуть подібні випробування. «А втікаючи один раз – втікатимеш всю решту життя» — думав він…

І Остап, образно кажучи, «наступив на горло власній пісні» і погодився, внісши в Сашин сценарій деякі нюанси. Домовились, що вже сьогодні у вечір Саша нібито «покалічить» Остапові голову і доповість про це Пастухову і «бабі Любі». В якийсь момент йому навіть стало цікаво повернутись до акторського амплуа в цьому несподіваному театрі абсурду, до якого він не раз звертався в радянський період свого життя – тоді, щоб вижити, кожен гомосовєтікус змушений був «робити вигляд», що йому подобається жити у «щасливому» колгоспному рабстві.

Залишившись, нарешті, наодинці, Остап тяжко задумався. — знову, як в радянські часи, а тепер і в Незалежній Україні, він змушений обирати негідну тактику поведінки, а в цей час Остапів  Внутрішній Голос знущально іронізував з його «акторської» перспективи «робити вигляд» жертви розбійного нападу.

Наступного дня Остап поїхав з бандурою у Сімферополь, і грав до вечора на центральній вулиці Пушкінській. Перед поверненням додому купив у аптеці бинт і вату, а в канцтоварах – флакончик з червоним тушем.

На другий день після цього, Остап з’явився біля Лівадійського палацу із забинтованою головою і свіжою «кровавою» плямою з червоного тушу на пов’язці. Похитуючись, він сів перепочити коло здивованих торгівців сувенірами і розповів їм, що йде з Лівадійської лікарні (вона розташована за 150 метрів вище від палацу-музею) на зупинку автобуса. А ще розказав, що позаминулого вечора, підчас повернення додому, у темному переулку хтось луснув його по голові мабуть залізним прутом, в результаті чого він отямився в лікарні із забинтованою головою і, здається, з тріснутим черепом. Добре, що тоді вчасно нагодився сусід, який викликав «швидку допомогу», доправив до лікарні, а бандуру взяв додому. І ось тепер Остап зміг встати і відпроситись додому, де йому робитиме перев’язки сусідка-медсестра. А помітивши серед співчуваючих слухачів злорадну фізіономію «баби Люби», Остап підвищив голос і пригрозив, що знайде управу й на нападника, і на замовників, які тут в Лівадії хвалились «прікончіть бендєровца»…

Поїздивши ще два дні в Сімферополь уже без пов’язки, Остап вирішив, що «комедія» з бинтом уже непотрібна і в Ялті – тож на третій день пішов грати на ялтинську Набережну. Під вечір із-за тамтешніх кущів тамариску з’явився «кіллер» Саша, поманив пальцем Остапа в тінистий закуток і там простягнув йому 10-доларову купюру: «Ето тєбє – за удачную «операцію»! Твой законний процент!».

Остап від «законної» десятки відмовився, побажав Саші успішної та щасливої дороги і більше ніколи його не бачив…

Треба сказати, що тоді Остап легко відбувся, з огляду на те, що в той час влада в Криму була повністю підконтрольна криміналітету. Організовані злочинні угруповання (ОЗУ) тоді прославились не лише кривавими «розборками», але навіть створенням власних політичних партій, таких, як Партія економічного відродження Криму (ПЕВК) і Християнсько-ліберальна партія Криму (ХЛПР), які функціонували цілком легально.

Коли ж центральна влада не на жарт взялась викорінювати кримський криміналітет, стривожений Пастухов якось навіть підійшов до Остапа і з підлесливою гримасою на обличчі божився, що про нього «злиє язикі распускают дезінформацію», а насправді він «ні при чьом». Але Остап, не бажаючи розмовляти з «вертухаєм», натхненно продовжував співати «Думу про козака Голоту»…

… Гей, каже козак Голота:

«Татарине сідий бородатий,

Либонь же ти на розум небагатий,

Бо ще ж між козаками не бував,

Козацької каші не їдав!»

То теє промовляє,

Без міри пороху набиває,

Татарину «гостинця».

У груди посилає…

* * *

Відповідно до календаря наблизився вересневий День знань і навчання разом з Остаповими турботами й навчальними  проблемами його львівської доньки-студентки. Перед черговою поїздкою до Львова, Остап востаннє пішов «обандурювати» іноземних туристів біля Лівадійського палацу. Там він потрапив під фотооб’єктив молодої японки, яка фотографувала його з бандурою з усіх боків, зблизька й здалека, зверху зі сходів, і знизу з газонної трави, і, зрештою, туристичний путівник по містах колишнього Радянського Союзу, в тім числі й України, виданий на японській мові у видавництві Gio Globe Trotter, Токіо, 1997 р. Кожна назва міста, підписана ієрогліфами, була про дубльована мовою країни приналежності. Так сторінка 279 мала назву Ялта – ієрогліфами і кирилицею, а ілюстрацією міста-курорту служила світлина… Остапа з бандурою.

Сторінка з японського путівника 1997 р., присвячена Ялті.

Переконавшись, що це дійсно Остапове зображення, туристка з допомогою кишенькового електронного пристрою переклала підпис під світлиною на українську мову: «Людина, яка грає на бандурі». Остап протягнув їй  Міркову 20-доларову купюру і попросив продати йому екзотичний путівник, але вона, провагавшись кілька секунд, віддала йому книжку «за так». Поклавши японський путівник на книжкову полицю поряд з німецьким путівником по Криму, що вже там «прижився» з 1995 року, і в якому так же була його світлина, Остап отримав ще одну підставу для самоповаги. На це його Внутрішній Голос негайно відреагував з іронією: «Ще б пак! Тепер ти туристичний експонат…

* * *

Прибувши до Львова в останні дні літа 1997 р. Остап на цей раз, щоб часто не зловживати гостинністю свого ялтинського приятеля Бориса Синчалова, скористався люб’язним запрошенням свого вуйка Володимира Савчука, який після від’їзду його сина й доньки на роботу в США, нудився один у 2-кімнатній квартирі. Їм обом, деколи приходила ще й Леся, разом було веселіше й затишніше з їхніми спогадами про Остапову маму – двоюрідну сестру вуйка, про всіх котиківських і городенківських родичів і спільних друзів, знайомих.

Заповнивши в гуртожитку доньчині «сусіки» мішками з картоплею, морквою, цибулею та превсяким «сухим пайком», Остап зміг трохи часу присвятити своїм побратимам, таким же, як він сам, першопрохідцям-кобзарям Сходу і Заходу України, а якщо точніше – відгукнутись на заклик Марії Чумарної, львівської письменниці, освітянки, громадської діячки, дослідниці, видавця і підприємця в одній особі. (https://uk.wikipedia.org/wiki). Марія Чумарна на той час заснувала єдину в Україні повністю комп’ютеризовану Приватну школу для виховання патріотично налаштованої української еліти. А задля збагачення шкільної програми змістовним наглядним матеріалом, серед іншого, вирішила самотужки створити відеоролик про новітнє кобзарське мистецтво, яке інтенсивно почало відроджуватись в умовах сьогодення. Для цього вона запросила кобзаря Михайла Коваля з Черкащини, який грає на старосвітській бандурі, Василя Кирилича з Дрогобича, який кобзарював з вересаївською бандурою на Трускавецькому курорті, львівського бандуриста і організатора кількох капел бандуристів, включно з Сибірською, створеною на засланні, Богдана Жеплинського і, звичайно ж, Остапа Кіндрачука з його чернігівською бандурою, об якого ця громадська діячка постійно «спотикалась» у центрі Львова.

Перед відеокамерою оператора програму вела Марія Чумарна, а запрошені демонстрували свої різнотипові інструменти, свої манери й прийоми гри, пісні; розповідали  про цікаві випадки зі своєї кобзарської практики; обговорювали місце кобзарства в духовному житті України; торкались можливості оновлення традиційних жанрів: дум, плачів, пісень тощо.

Марія Іванівна подарувала кожному учаснику відео-копії ще «сирого» відзнятого матеріалу, давши можливість, при бажанні, самим завершити фільм на свій смак. Але для Остапа ця відеострічка і в «сирому» вигляді дає нагоду час від часу повертатися у той напружений і невлаштований період його життя.

(Відео тут — https://www.youtube.com/watch?v=HBParrAVjPo&t=482s)

А ще – книга! В домі високо культурної людини та ще й письменниці без книг неможливо – і авторка презентувала кожному гостеві свою книгу-дослідження «З початку світу» (Львів, 1996 р.) про космогонічні уявлення українців в усній народній творчості, підписавши автографи зі словами подяки і датою 02.11.1997 р.

* * *.

У Львові, в книгарні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, що на проспекті так же імені цього ж поета, на Остапа чекав ще один книжковий «трофей» — нове видання біографічного довідника «Мистецтво України» (вид. «Українська Енциклопедія», Київ, 1997 р.). Погортавши книгу в пошуках знайомих імен до сторінки 296, Остап не йняв віри своїм очам, читаючи наступне: «Кіндрачук Остап Юрійович (13.ХІ.1937, м. Городенка, Ів.- Фр. обл.) – укр. Кобзар. З 1962 (кілька років) навч. гри на бандурі в О. Нирка. До 1985 р. – соліст Крим. нар. капели бандуристів ім. С. Руданського…». Дальше – коротко про Остапів репертуар і кілька біографічних деталей. Автор статті – Микола Литвин, кобзарський побратим Остапа.

Книжку Остап купив не роздумуючи. Адже не щодня трапляється побачити своє ім’я серед 6 500 митців України, починаючи від літописного співця Митуси, чи кобзаря Остапа Вересая, і закінчуючи автором невмирущого «Запорізького маршу» Євгеном Адамцевичем.

* * *

А тим часом Остап уже давненько відкрив цікаву закономірність кобзарювання. Після приїзду в якесь місто, його мешканці протягом першого тижня сприймали Остапа з його бандурою як сенсацію: оточували щільним колом, подовгу слухали, щедро нагороджували. Наступного тижня ефект сенсації “вивітрювався” і біля кобзаря зупинялись лише новоприбулі перехожі, бо всі інші… звикають і більше не реагують ні увагою ні «гонорарами»…

— Треба частіше їздити від міста до міста, — вирішив Остап, — на те і назвався кобзарем.

І він 05.11.1997 р. сів на львівський потяг приміського сполучення, а вже пізно вночі прибув до Луцька і заночував у при ринковому готелі «Нива». Наступного дня Остап грав на центральній алеї міста біля пам’ятника Лесі  Українки, але оскільки там було  мало людей, то він перебрався до велелюдного Варшавського ринку й відчув себе тут затребуваним в ролі кобзаря.

Видно до приїзду Остапа кобзарі залишали поза увагою це знамените українське місто, бо не встиг він як слід розспіватись, як до нього вже спішили двоє кореспондентів місцевого тижневика «Вісник», щоб взяти інтерв’ю і сфотографувати. 20.11.1997 р., коли Остапа після цілотижневого кобзарювання вже не було в Луцьку, «Вісник» помістив інтерв’ю В. Хотимчука і Р. Сьоми «Кобзар з Ялти» про Остапові кобзарські шляхи та кобзарювання в Луцьку. Воно було подане в емоційно-завищеній тональності на кшталт: «Такої неординарної постаті, як Кіндрачук Остап, мабуть сотні літ не зустрічав стародавній Луцьк та його мешканці…». Читаючи пізніше в Ялті це інтерв’ю, з отриманої бандеролі з Луцька, Остап аж потом покрився від ніяковості: «Це ж як мені треба удосконалюватись, щоб оправдати таку явно завищену оцінку!?».

10.11.1997 р. Остап перебрався в Рівне, в готель «Україна», що в центрі міста. Там же, майже поряд, на площі Остап кобзарював два тижні, оточений прихильною увагою Рівнян, а ще більше – сердечною прихильністю побратима-бандуриста Анатолія Грицая. Анатолій Юхимович в місті Рівне відігравав таку ж роль бандуриста-першопрохідця, як Остапів Пан-отець Олексій Нирко в Ялті. Він заснував тут кобзарську школу. Керував створеними ним капелою бандуристів Рівненського музучилища. А на додачу – ще й поет.

А. Грицай з першого ж дня дав Остапові відчути, що таке — полум’яна кобзарська солідарність; він водив Остапа до себе в гості, просив грати для нього, сам грав для гостя, приводив до нього на майдан своїх учнів з музучилища і тут же читав їм імпровізовані лекції про кобзарів і про Остапа зокрема; закликав на Остапове кобзарювання сусідів та газетярів, і тут же, витягуючи з кишені нотатник, з палаючими від натхнення очима створював імпровізовані вірші… Можливо він  приписував Остапові свої власні уявлення про ідеального кобзаря, яким той себе не відчував, але натхнення поета все ж передавалось і йому та підсилювало його виконавські параметри.

Сидить кобзар на площі, мов Боян,

В його піснях, як в дзеркалі, Вкраїна,

О, як вони мені болять!

О, як печуть мотиви ті чаїні!

Кобзарю рідний, звідки Ти узявсь?

Навіщо ти тривожиш мою душу?

Твоїй струні хто лиш не сповідавсь!

То слухай же, я сповідатись мушу.

Поки Твій голос, Барде, я не чув,

Поки минав Твою журбу й печалі,

Можливо я й людиною не був.

Не був, бо всі чуття мої мовчали.

Тепер же я прозрів. Полуда впала з віч.

Дзвінка струна прорвала темінь-тугу.

Крізь звук її я бачу сто сторіч

І вікові образи наші і наруги.

Співай, Гомере наш! Співай! Співай!

Твоя бандура – вічна громовиця,

Що нам освячує дорогу в рай,

Що не дає народу заблудиться.

Я вже давно не чув таких пісень,

Як і не чув такого ж виконання.

Вони вернули віру у НАШ день,

Розбили вщент дурні пророкування…

Воскреснем ми! Гудуть-гримлять баси.

Ні, нас імперія вже не задавить.

Хай буде так! О, Господи, спаси!

І буде так! Пророчать нам октави.

Рівненська газета «Волинь» надрукувала цей вірш у №48 за 28.11.1997 р. разом зі світлиною Остапа і вступним текстом Анатолія Юхимовича:

«До цього сивочубого бандуриста кілька тижнів була прикута увага рівнян, Люди, незважаючи на нагальні турботи, надовго зупинялись, прислухаючись до тремтливо-щирого голосу кобзаря. А він співав героїчні думи, козацькі пісні про споконвічне прагнення українців до волі і свободи…»

А ще раніше, 13.11.1997 р., в день Остапового 60-річчя, яке залишилось поза його увагою, повністю поглинутою натхненним кобзарюванням, газета «Рівне вечірнє» надрукувала замітку «Стипендію для доньки заробляє мандруючий кобзар із Ялти».

14.11.1997 р. газета  «Рівне-плюс» помістила замітку Юрія Берези «…І вийшов ялтинський кобзар на рівненські майдани», яку Анатолій Грицай так же «оздобив» коротеньким віршем:

Чолом тобі, Кобзарю з Криму!

Нам співом душу звесели!

Твої пісні – дзвінкі, без гриму,

Вони добра й краси посли.

Співай, новітній Вересаю!

Я вірю, ти зігрієш нас…

Кобзарська ватра не згасає,

Її ще пошанує час.

Невгамовний Анатолій Юхимович  на цьому не зупинився. Приписуючи Остапові образ ідеального кобзаря, в газеті «Дзвін» №40 за 21.11.1997 р., як додаток до інтерв’ю з Людмили Марчук з Остапом «Чи відродиться в Україні кобзарська традиція», поет-бандурист присвятив йому ще один вірш  «Співай, Бояне!», який починався так:

Співа кобзар. Народ стоїть стіною

І в тиші п’є святих пісень можуть.

Мені ж подумалось: й один у полі воїн,

Коли пророчо струни ці гудуть…

Інтерв’ю для газети “Дзвін” за 21.11.1997 р. (м. Рівне).

До зустрічі з Анатолієм Грицаєм Остап вважав, що лише його кобзарський Пан-отець Олексій Нирко з його фанатичною любов’ю до бандури був здатний «заряджати» його надовго творчим натхненням. А виявилось, що і в Рівному є людина, яка так випромінює натхнення, що Остап перевершував сам себе в натхненному виконанні пісень, відчуваючи, що воно так же окрилює й самого маестро Анатолія…

Невідомо, як би воно склалось дальше, але Остапів досвід підказував, що після двох тижнів кобзарювання в одному місті, де немає, як в Ялті, частої заміни курортної, чи туристичної публіки, його кобзарська аура блякне, то треба – знову в дорогу.

19.11.1997 р. Остап уже мешкав у івано-франківському готелі «Нафтовик» і грав на центральному майдані Івано-Франківська біля Головпошти до двадцятих чисел листопада.

28 листопада він виступав біля будинку Ратуші міста Дрогобича і спілкувався з місцевим кобзарем Василем Кириличем, а потім, в 29 і 30 числах вони обидва кобзарювали в курортному Трускавці, кожний окремо, бо в кожного – різні типи бандур і різні репертуари.

Занісши доньці Олесі у її львівський гуртожиток зароблені гроші на все їй необхідне, Остап в перших числах грудня уже був удома, в Ялті.

19.12.1997 р. Остап читав у кримськотатарському «Голосе Крыма» схвальну рецензію свого друга львів’янина Сергія Лащенка «Мостик дружби» на його нарис «Синдром запізнілого партизана…».

* * *

Впевнившись, що за період Остапового «козакування» Тамара, як істинна козачка, разом зі своєю подругою Оксаною причепурила житло (побілка, заміна обоїв, обновки меблів і т.і.); а так же, що в його синів і внуків все гаразд, він ще провідав свого маестро Олексія Федоровича, побував на зібраннях «Просвіти» і на богослужіннях греко-католицької громади, де Святий Миколай обдаровував дітей ялтинських просвітян солодощами.

Після цього він засів за свою «Книгу пісень і мандрів…).

Не можна сказати, що за увесь свій кобзарський сезон від весни і до зими 1997 року Остап нею не займався. Він возив із собою об’ємний записник, куди занотовував варті уваги епізоди свого кобзарювання, при тому не тільки «свіжі», але ті, що не увійшли в тексти, написані минулої зими про попередні періоди свого життя, бо забулись, а в мандрах раптом оживали в пам’яті. Особливо багато таких вставок і доповнень накопичилось під-час Остапового квартирування у вуйка Володимира Савчука, у Львові, коли довгі осінні вечори вони проводили у спогадах про Городенку їхньої юності. Тепер прийшлось Остапові з самої першої сторінки рукопису вносити доповнення між строк, або на полях, чи й вклеювати нові сторінки. Дещо прийшлось уточняти, виправляти, закреслювати, в результаті первісний текст, що його Остап вважав готовим, на його очах перетворювався на чернетку з нагромадженою великою кількістю виправлень і додатків. І він вирішив не переписувати все на чисто, бо його пам’ять може «реанімувати» ще не один важливий епізод, а продовжувати писати в чорновому режимі і, по можливості, максимально прив’язувати свої спогади до документів, медіа-публікацій з їх точним датуванням. І лише при відсутності документального підтвердження – задовольнятися приблизними параметрами в часі  і просторі.

* * *

Як і минулої зими, Остап всі погідні дні кобзарював у Ялті і навіть поповнив свій репертуар новітньою тематикою. Будучи постійним читачем газети севастопольської «Просвіти» «Дзвін  Севастополя», він в одному з номерів натрапив на вірш «Думи мої…», епіграфом до якого послужили Шевченкові слова «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», автор – Євген Дук-Антоній. Ритміка вірша співпадала з ритмікою однойменного твору Тараса Шевченка, що став народною піснею, яка посідала почесне місце в Остаповому репертуарі. А нові слова незнайомого автора аж душу рвали своєю злободенністю. Оскільки мелодію до вірша не було потреби придумувати, то Остап відразу заспівав ці новітні «думи» спочатку вдома, а потім на ялтинській Набережній, в Лівадії і дальше…

Були там і такі куплети:

Думи мої, думи мої,

Лихо ж мені з вами —

Не даєте, думи, спати

Темними ночами.

По підтинню сиротами

Як колись блукаєм,

Ніби є своя держава —

Радості немає.

Можновладці-казнокради,

“Злодії в законі”

Возять крадені мільярди

В банки закордонні.

Правлять в нашій Україні

Кіллери-бандити,

А гарант наш не спроможний

Людей захистити.

Скільки слів про незалежність,

Про добро держави,

За кулісами всі дбають

Лиш про власні справи.

Ще і кляті перевертні

Їм допомагають:

Обкрадають Україну,

Совісті не мають.

Ні совісті, ані честі

Відцурались роду,

Своїх прадідів великих,

Рідного народу.

Заступися, святий Боже,

За нас українців,

Захисти від власть імущих

Гірших від ординців.

Бо ми, бач, самі не вмієм

Кращих вибирати,

Та й не хочем, бо вже звикли

В ярмі працювати.

Де козацька наша доблесть

Загуляла нині?

Де блукає наша слава,

Слава України?

І всі, без винятку, слухачі в Ялті і в тих містах України, де Остап потім виконував цю пісню, із стиснутими кулаками погоджувались з тим, що кожне її слово відповідало новітнім українським реаліям. Стараннями президента Леоніда Кучми і його «кучмоклану» Україна була перетворена в державу олігархів (переважно – не українців), яким українці, їхня мова й культура були чужі; зате вони без тями були закохані в… гроші, з допомогою яких прибрали до рук все, створене багатьма поколіннями українців. Гроші стали найефективнішою зброєю, перед якою постсовєтські українці виявились безпорадними. В давнину українці з перемінним успіхом добре воювали мечами й шаблями, а в новітній історії – вогнепальною зброєю, а от у «війні грішми» вони зазнали найвідчутніших втрат…

З цією піснею і з цими думками Остап завершив 1997-й рік. 

* * *

1998-й рік для Остапа розпочався телефонними дзвінками з «Кримської світлиці». Член редакції, поет Данило Кононенко вибачився, що редакція газети «прогавила» Остапове 60-річчя, але хоче виправити ситуацію і просить його написати про себе щось «ювілейне». Та Остап, який не надто любив свої дні народження і при нагоді їх ігнорував, скористався пропозицією Данила Андрійовича й написав для «Кримської світлиці» статтю, навіяну враженнями від недавно вивченої пісні. І дійсно, вся Україна нуртувала очманілою передвиборчою боротьбою «всіх проти всіх» за керівні крісла у Верховній Раді, — вибори мали відбутися 29.03.1998 року. Стаття вийшла величенька, але редакція не пошкодувала газетної площі і 23.03 1998 року опублікувала її під назвою «Чи можливо пересилити… неможливе?».

Стаття починалась словами: «Певне, уже весь світ знає, що найнеможливішою річчю в природі є спроба примирити українців з… українцями». Дальше Остап дослідив історію українського самоїдства і розбрату, які кожний раз приводили Україну до занепаду й руїни, але на цьому фоні подав приклади історичних успіхів українців в рідкісні моменти їхньої консолідації. Стаття закінчувалась так:

«…Припинімо дріб’язкове гиркання між собою! Вгляньмося ще раз в ті сторінки нашої історії, де закарбована наша саморуїна через розбрат і сварки й жахнімося їх!

Здивуймо ще раз світову спільноту, як це ми зробили в грудні 1991 року, і докажімо, що вміємо здійснювати неможливе, тобто побороти власну національну ментальність самоїдства!»

Оскільки в цій статті Остап все-таки проігнорував тему власного ювілею, редакція компенсувала її вітальною статтею директорки Ялтинського Музею Лесі Українки: «Многая літа! Остапу Кіндрачуку – 60 років!». Це була справжня ода в прозі: «Хто рахує роки кобзарям, коли вони в своїх піснях вільно мандрують по століттях?» — і дальше в такому ж ключі. Третім елементом ювілейного пакету був передрук вірша Анатолія Грицая на честь Остапа «Співай, Бояне!» з недавнього номера рівненської газети «Дзвін».

* * *

Трохи раніше, 14.03.1998 р. Остап разом з іншими бандуристами, включно з сином Назаром, брав участь у концерті на сцені клубу готелю «Ореанда», де ялтинці відзначали184-у річницю Тараса Шевченка.

* * *

В цей же час (1998 р.) ялтинська українська громада спрямувала всі зусилля на відкриття цього року української школи в Ялті на базі школи-садочка №15 в центрі міста на вул. Руданського, де вже почали навчання поки що учні 1-го і 3-го українських класів. Остап з тихим сумом констатував, що ця світла подія для його дітей запізніла, бо Олеся – вже студентка, а Назар незабаром стане випускником російської школи, де українська мова й література вивчалась паралельно з іноземною.

* * *

04.04.1998 р. Остапа знов покликали кобзарські шляхи і він приміським потягом із Сімферополя подався до Херсона, а 5-го квітня уже грав неподалік від тамтешнього ринку. Херсонці сприймали Остапову гру не менш прихильно, як на Заході України, а власник «Козацької корчми», розташованої при вході в ринок, запрошував його у свій заклад на безплатні обіди.

07.04.1998 р. переїзд до Миколаєва, де атмосфера доброзичливості до кобзаря не відрізнялась від херсонської. Закарбувався в Остаповій пам’яті хлопчина років 12-и, який 8-го квітня цілу годину слухав його гру, а потім раптом попросив: «А ну, дайте, будь ласка, мені на хвильку вашу бандуру!».

І він сів на Остапів розкладний стільчик і заграв, та так віртуозно, що деякі його гліссандо виявились відкриттям для Остапа. Остап його заохотив, щоби грав ще, а слухачі, що оточили обох бандуристів, аплодували і щедро кидали гроші до чохла від бандури. Коли він подякував і став прощатись, Остап сказав: «Це твій заробіток, ти не можеш його залишати мені!». На цей раз слухачі аплодували Остаповим словам.

На другий день до Остапа прийшла хлопцева мама і зворушено витирала хустинкою очі: «Видно вас Господь прислав у Миколаїв! Дякую вам дуже! Я вже рік без роботи! Розпродала  все, що можна і не знала, як бути дальше… Аж тут син приніс гроші, а сам зняв із стіни бандуру, що йому позичили в музичній школі, і сказав, що йде на заробітки. Я – за ним, подивилась, як він зароблятиме гроші, і заплакала. Тепер, у крайньому разі, ми хоч не будемо голодні!..».

Хвилювання жінки передалось і Остапові, і він не здогадався  записати хлопцеві ініціали й адресу, тож не знає його подальшої долі; але впевнений, що в Миколаєві кобзарського «полку» прибуло принаймні на одного «новобранця».

Там же, у Миколаєві, хтось із Остапових слухачів, подарував йому місцеву газету «Горицвіт» за 25.03.1998 р. з великою статтею його львівського побратима-бандуриста й історика кобзарства Богдана Жеплинського «Бандура і море», присвячену Остапові. Цю свою газетну статтю Богдан Михайлович подасть окремим розділом у своїй книзі про кобзарів «Кобзарськими стежинами», що вийде друком пізніше, в 2002 році у видавництві АН України…

11.04.1998 р. Остап уже був у Одесі й за порадою випадкового одесита поселився в дивовижному і надзвичайно дешевому готелику на вулиці Степовій, на території… воєнкомату, побудованому для батьків, що інколи проводжали своїх синів-призовників у армію. А наступного дня він уже грав на Дерибасівській, усміхаючись до одеситів, які відповідали йому взаємністю.

Одеса зачарувала його не менше, ніж рідне село Котиківка його дитинства, ніж Ялта його молодості, ніж Львів і Київ, і ще… скільки міст чекає на Остапа,  в які він буде закоханий! І кожний раз по різному…

В Одесі Остап відчував себе, як риба в воді. А місцеві українські організації при його появі в місті, старались не починати свої зібрання без його бандури. 15 квітня одеський молодий художник Віктор Лясоцький на листочку блокнота нашвидкоруч нарисував олівцем Остапів портрет з бандурою і подарував йому з автографом: «Дякую за те, що нагадали нам, що ще не вмерла Україна».

18.04.1998 р., на Великдень, газета «Вечерняя Одесса» в замітці «Кобзарь из Ялты» нагадала одеситам про Остапа: «Много лет назад «Вечерка» и другие газети уже писали об етом самородке-бандуристе, в те годи работавшем капитаном судна, курсировавшем между Ялтой и Одессой…»; і дальше йшлося про повну «трасформацію» капітана в кобзаря, якого варто послухати.

Пізніше якась російськомовна вчителька представилась Остапові, як класний керівник 5-го класу, з школи в тій частині Одеси, яка зберігає не тільки історичну назву Пересип, але й історичну пам’ять, бо багато учнів вважають себе потомками тих запорожців, що брали штурмом попередницю Одеси турецьку фортецю Хаджи-Бей і потім збудували укріплення Пересип. Вона так наполегливо просила Остапа виступити перед дітьми, що він не посмів відмовитись і пішов з нею до школи.

Вчителька домовилась з декількома іншими вчителями, які «пожертвували» своїми уроками заради спільного для декількох класів уроку українського народознавства з кобзарем у великому залі.

Маючи досвід поєднання вуличного кобзарювання з викладанням народознавства у Ялтинській Недільній школі, Остап більше години демонстрував школярам пісенну історію України під срібний передзвін бандури. Потім вчителі ділились з Остапом своїми враженнями не так від його виступу з бандурою, як від реакції своїх учнів, зазвичай гамірних і непосидющих, а на цей раз —  завмерших з блискучими від зацікавленості очима в повній тишині…

Аналогічний виступ Остапа відбувся і музичній школі Одеси, до якого запросила його викладачка класу бандури цієї школи.

Зворушливим для Остапа був ще один подібний приклад, коли до нього під-час кобзарювання підійшов десятикласник з школи, розташованої неподалік від Дерибасівської, на вулиці Грецькій. Він сказав, що їхню вчительку перед початком уроку викликали в якійсь нагальній справі, і учні послали його до кобзаря запросити його на урок і виступити замість вчительки. Безпосередня щирість юнака підкупила Остапа, й він утретє зімпровізував для його однокласників урок кобзарської історії. Через 20 хвилин в клас повернулась вчителька, здивовано глянула на Остапа і на зацікавлених учнів й сказала: «Продовжуйте! Продовжуйте, будь ласка!», — а сама сіла на вільну задню парту, й так дочекалась дзвоника на перерву…

* * *

З Ялти зателефонувала дружина Тамара й сказала Остапові: «Їдь негайно до Львова! Я серцем чую – з нашою Олесею щось діється! Вона якась не така, як раніше!». І стривожений Остап поспішив на львівський потяг, й у вагоні всю дорогу аналізував різні уявні підстави для занепокоєння. Згадав, як  Олеся одного разу попросила його укріпити замок в дверях кімнати, виламаний якимось дебоширом. Запитав її: «Хто такий?» — відповіла, що інколи студенти «буянять», мовляв, нічого особливого. Згадував Остап, що на такі задушевні й відверті розмови з донькою, як у її дитячі роки, в нього вже не вистачало ні часу, ні… взаєморозуміння. Він з головою поринув у своє кобзарювання, яке давало поживу для душі і тіла, а доня опинилась на недосяжній для батька «планеті» під назвою ЮНІСТЬ із зовсім іншими уподобаннями, турботами, проблемами…

І ось він у Львові. Материнське серце не обмануло Тамару — в Олесю закохався студент 4-го курсу філософського факультету ЛДУ, громадянин Молдови, молдаван, Гліб Цотін, і вони рішили побратись. Він живе в цьому ж гуртожитку, в кімнаті неподалік від Олесиної. Вони готувались до екзаменів, здавали заліки так, ніби нічого не відбулося, а Остапа намагались вивести із шоку спокійними словами: «У нас все в порядку! Ми кохаємо одне одного і дуже раді, що будемо жити разом Ми телефонували в Орхей (місто в Молдові) Глібовій  мамі й бабусі – вони так же дуже раді! А вам не телефонували, бо Олеся не хотіла вас хвилювати…».

– Ну, а в ЗАГС-і ви хоч розписались?!

— Це від нас не втече. Тут – ноу проблем! Якщо це вас так хвилює, то ми – хоч завтра в ЗАГС.

Остапа це дуже хвилювало! Він дав їм гроші, зароблені в Херсоні, Миколаєві, Одесі, і молодятам, зважаючи на екстраординарну ситуацію, уже найближчої суботи видали «Свідоцтво про одруження» за спрощеню процедурою. Цю подію вони скромно відзначили в студентському гуртожитку, і знов, взявшись за руки «як голубів пара» пішли здавати заліки, лабораторні роботи тощо.

Остап не знаходив собі місця: «Ну, все не так, як повинно бути! Невже це і є те щастя, якого я прагнув своїй доньці?». На цей раз навіть бандура не могла підтримати Остапову душевну рівновагу, і він малоуспішно тамував піснею тремтіння в голосі:

“…Поберемся, поберемся в неділю, / Поберемся в неділю, / В неділю, в неділю, / Маю на тя надію, надію. / Де ти мене, де ти мене поведеш? / Де ти мене поведеш, / Поведеш, поведеш, / Сам ти хати не маєш, не маєш? / Поведу тя, поведу тя в чужую, / Поведу тя в чужую, / В чужую, в чужую, /Поки свою збудую, збудую…”

Зрештою, на занепадницькі настрої в Остапа просто не було часу. Треба було домовлятись з деканом про оформлення Олесиної академвідпустки і, після здачі іспитів, переведення її на заочне відділення ЛДУ.

Залагодивши формальності, Остап, гнаний невеселими думками, поїхав у Дрогобич, де грав один день, 29 травня 1998 року, а наступні два дні він уже кобзарював в Трускавці; 1-го і 2-го червня – у Моршині; 4-го і 5-го червня – у Калуші, а з 6-го по 9-е червня він кобзарював у Івано-Франківську, до якого він мав особливий сентимент, як до столиці свого рідного Покуття.

Необхідність відволіктись від настирних думок про Олесину долю гнала Остапа дальше. 12-го й 13-го червня він грав у Чернівцях, спочатку біля велелюдного речового ринку, а потім на вулиці Ольги Кобилянської; а 14-го червня поїхав у Кам’янець-Подільський. Там він дивувався скелястому каньйонові, по дну якого звивалась живописна річка Смотрич. Оглянув грізну фортецю, відому з кінофільму «Пар Володиєвський», а в Старому Місті відкрив для себе й місце вічного спочинку полковника Міхала Володиєвського, якого він до цього вважав вигаданим літературним персонажем Генріха Сенкевіча.

Погравши для туристів і мешканців цього міста, на яке Історія наклала свою незгладиму печать. Остап 16 червня гайнув у Хмельницький. Коли він уже там грав у центрі міста, до нього підійшов господар столової «Вареничної і запросив до залу. Пригостивши Остапа варениками з 18-ма різними начинками (вишні, картопля, м’ясо, яблука і т.п.), господар заявив, що бере н себе обов’язок харчувати кобзаря безплатно, скільки б часу він не грав у Хмельницькому. В глибині залу, відособлено від його основної частини для клієнтів, сидів чорноволосий, чорноокий і одягнений в усе чорне моложавий пан. На столі перед ним на підставці стояв металевий золочений тризуб у колі з 12-ма променями у вигляді язиків полум’я, а так же розкрита книга, над якою крім нього схилились ще два чоловіки, на грудях яких виблискували менші за розміром тризуби в променистих колах. Остап уже знав, що золочена, а може  насправді золота промениста емблема з тризубом називається Дажбожим Знаком, тризуб – Трисуттям, що символізує Наву (Духовний і Потойбічний світ), Праву (Рівновага світобудови) і Яву (Реальність буття), а носії цих емблем називають себе послідовниками РУНВіри , викладеної в книзі «Мага Віра» їхнім Пророком Львом Силенком.

Відчуваючи час від часу потребу у пізнанні можливого Всевишнього Творця Всесвіту, Остап в пошуках його навідувався не лише на українські греко-католицькі, православні і протестантські богослужіння, але, при нагоді не пропускав і священні години вірян Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Бував з цікавості й на зібраннях Рідновірів-язичників… Ні, він не став ні рунвістом ні рідновіром, але « Мага Віру» Льва Силенка і «Віру предків наших» Володимира Шаяна прочитав на одному диханні. Особливо був зворушений талантом автора-пророка «Мага Віри», який надзвичайно цікаво інтерпретував у своїй дивовижній книзі релігійну історію України, в якій він, серед іншого, і українських кобзарів зобразив, як посланців Дажбога, єдиного бога українців…

Остап, постійно шукав, але на жаль так і не знайшов прийнятне розуміння Творця ні в біблійних текстах Старого Завіту, ні в Євангелії, ні в мусульманському Корані, ні у вченнях Будди й Заратустри, ні у всіх доступних йому релігіях народів світу. Все прочитане він сприймав, як цікаві духовні вияви фольклору, або як геніальні інтерпретації індивідуального світобачення.

Господар вареничної пояснив Остапові, що він по доброті душевній прихистив у своєму закладі громаду вірян РУНВіри міста Хмельницького, а Остап в свою чергу признався, що з пізнавальною метою відвідував священні години рунвістів в Одесі, Львові й Києві, і що грав для них на своїй бандурі. А коли господар представив Остапа рунтатові (священникові) в чорному, то Остап так же виконав йому і його двом послідовникам давню весільну пісню:

Межи трьома дорогами, рано-рано; межи трьома дорогами, ранесенько,

Здибалися князь з Дажбогом, рано-рано; здибалися князь з Дажбогом, ранесенько.

Ой, ти боже, ти Дажбоже, рано-рано, ой, ти боже, ти Дажбоже, ранесенько,

Зверни ж мені з доріженьки, рано-рано; зверни ж мені з доріженьки, ранесеньо.

Бо ти богом вік від віку, рано-рано; бо ти богом вік від віку, ранесенько,

А я князем раз на віку, рано-рано; а я князем раз на віку,раесенько.

Раз на віку в неділеньку, рано-рано; раз на віку в неділеньку, ранесенько,

Здибалися князь з Дажбогом, рано-рано; здибалися князь з Дажбогом, ранесенько…

Рунтато подарував Остапові два номери газети хмельницьких рунвістів «Крок» і запрошував його на наступну священну годину. Але в нього була своя програма…

18.06.1998 р. Остап поїздом відбув у Тернопіль, де так же, як і в інших містах України, люди були традиційно прихильні до кобзаря.

Якось до Остапа підійшли два хлопці, А. Вацик і Б. Добридин  з «Тернопільської газети», з фотоапаратом, після чого 02.07.1998 р. опублікували фоторепортаж про його кобзарювання в Тернополі. А наступного дня у Остапа брала інтерв’ю кореспондентка місцевої молодіжної газети «Ровесник» Валентина Семенюк-Штангей.

Вирізка з газети “Ровесник” за 17.07.1998 р. (м. Тернопіль)  – «Людина з іншої планетти»…

— Але ж я зовсім з іншої планети по імені «Старість», — спробував він ухилитись від спілкування з молодою «інопланетянкою». Але вона категорично заявила, що Остапові зовсім не пасує названа планета і 17.07.1998 р. опублікувала в своїй «молодіжці» інтерв’ю «Людина з іншої планети», де йшлося про Остапове кобзарювання в Криму, в Тернополі і в інших містах України. Валентина завершила своє коротке інтерв’ю тими ж словами, які сказала Остапові усно: «Планета «Старість» дуже не пасує кобзареві»…

* * *

Своє «турне» Остап завершив у Львові одночасно з завершенням екзаменаційної сесії в ЛДУ, і разом з молодятами поїхав у Ялту, де на них з нетерпінням чекали дружина Тамара й син Назар. На «великій сімейній нараді» було одноголосно вирішено відмовитись від проведення традиційного весільного ритуалу, щоб заощадити кошти для облаштування молодої сім’ї і обмежились застіллям з Олесиними подругами і найближчими сусідами.

.о

Літо 1998 р. Зліва – Олеся з Глібом. Справа – Остап, Олеся, Гліб, Тамара і Назар.

Гліб виявився сердечною, доброю людиною, уважним чоловіком для Олесі. У Тамари був піднесений настрій – вона вся занурилась в роль майбутньої бабусі та бігала по магазинах і всіх трьох ялтинських ринках за необхідним «посагом» для майбутнього немовляти. Оскільки Гліб вперше бачив Кримські гори, що півколом оточували Ялту, то Остап замість весільної подорожі влаштував молодятам «весільну» екскурсію в гори по найпопулярнішому маршруту: водопад Учан-Су — Чортів міст — Боткінська стежка — скеля Ставрі-Кая — Поляна Казок.

* * *

А тим часом тиск української громади в Ялті на місцеву владу завершився першим успіхом на освітянській ниві. Рішенням №243 Ялтинського міськвиконкому від 14 липня 1998 р. було засноване Ялтинське навчально-виховне об’єднання, до якого входив дошкільний україномовний виховний заклад і українська середня школа, в яку відразу почався запис учнів, які бажали навчатися рідною мовою. Молодші й середні класи були швидко заповнені і готові до початку навчального року, а найстарші класи на цей рік не вдалось організувати і Остапів Назар мусив завершувати навчання на старому місці у своїй СШ № 10, де уроки української мови були рідкістю…

1-го вересня1998 р. одночасно з початком навчання в першій за всю історію Ялти українській школі, у Остапової доньки Олесі народився хлопчик, якого молоді батьки нарекли Олександром, Сашком. Маленькому всі були несказанно раді, а найбільше раділа Тамара, яка вперше в житті стала бабусею.

Коли емоції стабілізувались, Гліб поїхав додому, в молдавське містечко Орхей, до своєї бабусі Олі, старенької вдови, яка утримувала себе і внука Гліба тим, що вдалось виростити на своєму винограднику та городі і продати на архейському ринку. А його мама Наталія, так же вдова, викладала російську мову в одній із шкіл Кишинева, і так же виділяла частину своєї скромної зарплати на потреби сина-студента. Тепер, коли обставини змінились, Гліб несподівано вирішив припинити навчання в ЛДУ і влаштувався працювати в Орхею на… автозаправці, щоб самому утримувати свою сім’ю, оскільки, ні його, ні Олесині батьки не належали до забезпечених людей. Остап наполегливо радив зятеві завершити навчання, беручи на себе й на свою бандуру турботи про доньку, онука і навіть про Гліба на час навчання. Але Гліб був рішуче налаштований, як він казав, «зняти тягар турбот» з Остапової шиї, і продовжував працювати.

І все-таки згодом, коли завдяки «гастрольним» поїздкам Остапа до Польщі, йому вдасться на порядок збільшити свої кобзарські заробітки, Гліб уступить Остаповій наполегливості, закінчить ЛДУ і, як  Олеся, отримає диплом… Але то буде «інша історія» в наступних розділах цієї «Книги пісень і мандрів…».

* * *

Наприкінці 1998 р. вийшла друком книжка директорки Ялтинського музею Лесі Українки Світлани Кочерги «Іфігенія в Тавріді (Сімферополь, Кримське навч.-педагогічне вид-во, 1998 р.), про що була згадка вище. В книжці йшлося про ялтинський період життя і творчості поетеси, про те, як виник в Ялті її музей. А на сторінці 107 у «Постскриптумі» перераховувались ялтинці, які доклали зусиль для увічнення пам’яті Лесі Українки в місті-курорті: Олексій Нирко, Микола Охріменко, Остап Кіндрачук, Олександр Януш, а так же видатні українські діячі Тетяна Цимбал, Євген Пронюк.

* * *

Через погіршення самопочуття, Остапові цієї зими  було не до його рукописної «Книги пісень і мандрів (і злетів, і падінь, і надбань, і втрат, і…)». Тим не менш, він сяк-так впорядкував свою архівну течку за 1998 рік різноманітними записами, світлинами, газетно-журнальними публікаціями і продовжував кобзарювати з бандурою на невеличкому розкладному металевому стільчику з брезентовим сидінням, під холодними, сирими вітрами, щоб його діти і маленький внук не відчували нестатків.

Грав він і останній день 1998 року на Набережній Ялти і зробив цікаве відкриття – у нього тут ще не було стільки прихильних слухачів, як цього дня. Крім ялтинців, Набережну заповнили кияни, харків’яни, львів’яни, донеччани, а ще москвичі, ленінградці. Всі вони хотіли зустріти Новий Рік у найпівденнішому місті України над Чорним морем. Тай кобзарський заробіток за передноворічний вечір виявився… двотижневим.

1999 рік. 1-го й 2-го січня Остап повторив свій передноворічний «експеримент» з кобзарюванням – результат був той самий.

Потім були звичайні дні, а на Різдво – знову кобзарський аншлаг!

Незважаючи на погане самопочуття, на поганий уривчастий сон, Остап продовжував кобзарювати, аж поки не відчув себе зовсім зле. І він пішов до лікарні. Після всіх аналізів і ультразвукового обстеження, уролог Валентина Кравченко приголомшила Остапа: «Запущена стадія аденоми передміхурової залози! Лікування уже неможливе! Ось скерування на операцію, негайно, якщо вже не пізно!!!».

Остап перебрав у пам’яті знайомих колег-портовиків, яких було прооперовано з таким діагнозом, як у нього – назбиралось 9 чоловік, серед яких був і капітан Володя Сафонов, його перший морський наставник і друг. З цих дев’яти живими залишились всього три, а інші померли або на операційному столі, або через короткий час по операції, як наприклад, Володя прожив без аденоми лише один місяць.

Оскільки підстави для оптимізму були мізерні, Остап приготувався до найгіршого і вирішив, якщо поимирати, то по-козацьки, жартома…

Перед самим від’їздом в лікарню до Сімферополя, він прощався зі своїми домочадцями спочатку з допомогою бандури і бравурної піратської пісні:

Хто хоче битись, жити й вмерти жартома,

До рукопашної лаштуйте руки,

Щури ж не втікають з корабля,

Їм битву відчайдушних не збагнути…

…І ми взяли фрегат на абордаж,

Нам океан підставив дружні плечі,

Бо океан із нами заодно,

Іще не вечір! Іще не вечір!

Потім Остап довго стискав у обіймах кожного по черзі: маленького Сашка, Олесю, Назара, Тамару. Того ж дня, 8 лютого 1999 р. він ліг у Сімферопольську лікарню ім. М. О. Семашко, а 11 лютого його поклали на операційний стіл. Величезний плафон на стелі для освітлення стола вдень був виключений і послужив Остапові чудовим дзеркалом. В ньому він бачив, як його руки й ноги прив’язували до стола, як розтинали скальпелем обезболений живіт, як «викушували» своїми медицинськими кліщами пухлину біля міхура… Раптом все бачене почало швидко темніти в Остапових очах, як екран обезструмленого телевізора, а серед стихаючих звуків він ще встиг почути метушню асистентів, які вливали йому у вени якийсь розчин і чиєсь запитання, чи пульс ще є…

Коли ж Остапові посвітліло в очах, його спитали, як він себе почуває, і він відповів: «Як на першому побаченні з коханою дівчиною!». Лікарка-хірург Олена Соболєва, яка провела операцію, зітхнула з усмішкою: «Ну і слава Богу!»

Ще 8 довгих і нудних днів, Остап позбавлявся від високої температури і різних катеторів, а 20-го лютого він уже  був удома і пробував акорди на своїй бандурі, ч бува не відвик грати. Першу пісню свого «оновленого» життя він посвятив онукові Сашкові:

Тане вечір – ніч близенько,

Щось нашіптує нам ненька,

Чи то слів неголосних,

Чи то слів  неголосних,

Чи то снів…

…Ось тюльпан – зелена ніжка,

Він – будиночок і ліжко,

В ньому фея чарівна,

В ньому фея чарівна

Засина…

Виявилось, що грати й співати Остап не відвик. Але повне одужання чомусь довго не наступало – як і протягом першого післяопераційного тижня, хоча й менше, але все ще продовжувались гнійні з сукровицею фізіологічні виділення. Так було і у покійного Володі Сафонова…

А ще виявилось, що куці Остапові заощадження майже повністю були витрачені на дорогі лікарства. На додачу Тамара так же стала пенсіонеркою через погіршення зору. В результаті дві скромні пенсії без Остапового кобзарювання не могли покривати зрослих витрат.

Підсумувавши реальний стан речей, Остап несподівано прийшов до висновку, що його колеги помирали після операції тому, що сиділи вдома, ведучи малорухливе життя, а от він візьме й піде в світ за очі у свої кобзарські мандри, де його й смерть не відшукає…

— А якщо й помру, то по-козацьки – в поході і з піснею! – вирішив Остап.

Про всяк випадок Остап вирішив запастись закордонним паспортом, здавши в ялтинський ОВІР відповідну заяву і всі необхідні документи.

30 березня 1999 р., відчувши деяке покращення самопочуття, Остап поїхав у Одесу, щоб встигнути на знамените одеське свято гумору, яке бурхливо відзначається 1-го квітня на Дерибасівській, куди збирається чи не все населення мільйонного міста повеселитись, пошаліти, подуріти… Все бачене нагадувало Остапові фестиваль в Ріо-де Жанейро з телевізійного репортажу,тільки без напівголих танцівниць. І хоча звуки Остапової бандури розчинялись у веселому гаморі, коло нього все-таки збирались охочі пофотографуватись з майже екзотичним кобзарем. Протягом усього дня Остап грав і одночасно позував для кількасот фотокадрів, знімаючись з моряками, цивільними одеситами, карнавальними «папуасами», карикатурними політичними діячами, дітьми, а ввечері у воєнкоматському «спецготелю» ще зо дві години займався «інкасацією» свого «гонорару» — сума денного заробітку на одеській «Гуморині-99» склала майже місячну норму звичайного кобзарювання.

Ще два тижні продовжував Остап своє кобзарське, уже буденне спілкування з одеситами, а потім, розгорнувши мапу України, зупинив свій погляд на столиці Слобожанщини Харкові. Туди Остапа вже давно манив харківський художник Сергій Пущенко, який ще з моменту проголошення Незалежності України щоліта приїжджав до Ялти, щоб продати свої полотна курортникам, рисувати портрети бажаючим, і писати нові картини в жанрах пейзажу, урбаністики, мариністики, баталістики тощо.

Остап, кобзарюючи на ялтинській Набержній, любив обирати місце поблизу виставлених робіт Сергія, щоб любуватись його картинами на козацько-історичну тематику, співзвучну з його кобзарським репертуаром. Так вони й познайомились. Сергій поділився з Остапом своїми творчими планами – створити художній альбом і опублікувати в ньому всі свої картини і рисунки, а Остап попросив мати його на увазі, як першого покупця майбутнього альбому.

А то якось підчас Остапової гри на бандурі до нього підійшов похмурий чолов’яга і в присутності Сергія сказав йому «заткнутся». Розлючений Сергій схопив грубіяна за сорочку на грудях: «Ти як смієш, грубіян неотесаний, ображати кобзаря ?!».

Цей випадок поклав початок їхній багаторічній дружбі. А тепер настала Остапова черга відгукнутись на заклики Сергія відвідати Харків.

14.04.1999 р. Остап розпочав свої харківські «гастролі», зупинившись у приринковому готелі. У Харкові, як і всюди в Україні, Остапову бандуру слухали шанобливо не лише старші люди, але й студентська молодь.

Грав Остап на майдані біля Історичного музею, грав у міському парку неподалік від пам’ятника Тарасу Шевченнку, а так же біля пам’ятника Репресованим Кобзарям у вигляді козацького хреста з розіп’ятою на ньому розтрощеною бандурою. При цьому повторилась така ж ситуація, як раніше в Одесі: обласна «Просвіта», «Слобідське козацтво» і навіть харківська громада РУНВіри наввипередки намагались залучити Остапа з бандурою до своїх заходів.

Запам’ятався вечір в якомусь палаці культури 21 квітня 1999 р., присвячений Лесі  Українці, на якому були зачитані доповіді про життя, творчість і вклад у фольклористику великої поетеси. А потім почався концерт на її честь, до участі в якому був запрошений і Остап. Російськомовною  ведучою була Сіма Мойсеївна, яка відкрила концерт… російськими частушками. Наступним номером були національні танці місцевого єврейського культурного центру, потім маленькі учні музичної школи один за одним грали на піаніно, на скрипках, на віолончелях твори Брамса, Мендельсона та інших зірок світової класики. І коли до кінця концерту залишалось 15 хвилин, після чого мали початись якісь збори, із залу на сцену вибіг один із збуджених слухачів, які вже декілька разів переривали концерт криками «Ганьба! При чому тут Леся Українка?!». Він звернувся до залу: «Ми всі з вами залишились після доповіді, щоб послухати виступ кобзаря з Ялти, відповідно до афіші, що при вході в палац. То до яких пір ви будете дозволяти цій ведучій знущатися з вас, з Лесі Українки і з кобзаря?!». Сіма Мойсеївна нарешті «змилосердилась» і холоднокровно об’явила: «Нашему праздніку нєобичайно повєзло! По счастлівой случайності к нам в Харьков прієхал кобзарь із Ялти!..».

Слухачі змусили ведучу затримати збори, поки Остап не завершить запланований виступ, який він почав думою «Про козака-бандуриста», згадавши перед тим неоціненну заслугу Лесі Українки в організації записів українських народних дум, зокрема і в  Ялті, в їх публікації і збереженні їх для наступних поколінь українців. Потім він виконав декілька українських історичних і ліричних пісень, а завершив своєю власною піснею на слова самої Лесі з її вірша «Товаришці на спомин», де були такі куплети:

“Одвага наша – меч, залитий кров’ю, / Висить у піхвах, ржа його взяла. / Чия рука, натхненная любов’ю, / Той меч із піхов видобуть здола? / Хай  ми раби, невільники продажні, /Без сорому, без честі, – хай вже й так! /А хто ж були ті вояки одважні, / Що їх зібрав під прапор свій Спартак?”

Після цього на сцену вийшов харківський художник Віталій Мордик і під довготривалі аплодисменти подарував Остапові своє полотно, на якому він маслом зобразив кобзаря з бандурою, який натхненно виконує пісню, і чиє обличчя було разюче подібне до обличчя кобзаря Василя Литвина. Але замість назви картини художник на її звороті написав: «21.ІV.1999. Остапові Кіндрачуку від Віталія Мордика з подякою за Вашу творчість».

1999 р. Картина Віталія Мордика “Кобзар”.

Приїхавши додому Ялту, і наповнивши сімейний бюджет своїми кобзарськими заробітками, Остап повісив полотно з Кобзарем в кімнаті на найвиднішому місці. А з своєю недугою, яка його турбувала все менше й менше, він уже зовсім звикся…

* * *

В Ялтинському ОВІРі на Остапа вже чекав готовий новесенький закордонний паспорт, яким Остап полюбувався і, ще не знаючи, що з ним робити, поклав його до кишені поряд з паспортом громадянина України…

А ще Остап застав удома 2 запрошення. Відповідно до першого запрошення він 25.04.1999 р. став учасником VІІІ-го Республіканського фестивалю кобзарського мистецтва, організованого в Ялті, як і всі попередні, кобзарським маестро Олексієм Нирком. Там Остап зворушив усіх піснею на слова Данила Кононенка «Українці, братове мої обніміться в позабутому Богом Криму», яка здобула популярність серед кримських українців під назвою «Кримська молитва».

На пам’ять про цей фестиваль залишився «Диплом» фестивалю, підписаний зам. міністра культури Криму Л Білим, і три публікації про фестиваль в газеті «Кримська світлиця». По перше — 14.05.1999 р. Данило Кононенко у редакційній колонці дитячого додатку до цієї газети «Джерельце» — «Натхненне слово, пісня і дзвін бандури» написав про участь у фестивалі дитячих капел бандуристів, які примножують творчі здобутки О. Нирка і О. Кіндрачука.  Друга згадка в цьому ж номері «Кримської світлиці»  про 8-й кобзарський фестиваль і Остапову участь в ньому була в статті Г. Русакова «Кобзарське свято в Ялті».

І втретє, 21.05.1999 р., в цій же газеті К. Гулак акцентував на виступі О.Кіндрачука на фестивалі з піснею «Кримська молитва» в замітці «Молитва – твір для кобзарів».

Однак ці газетні публікації ні Остапа, ні Олексія Нирка в Криму уже не  застали, бо, відповідно до 2-го запрошення, яке прийшло з Києва, вони обидва поїхали на черговий з’їзд кобзарів України і 27 квітня зареєструвались у організаторів цього заходу в гуртожитку на вул. Естонській в Києві.

28.04.1999 р. о 10-й годині всі учасники з’їзду зібрались в Палаці мистецтв «Український дім», де відбулась презентація першого в історії кобзарства інформаційно-аналітичного Вісника Всеукраїнської спілки Кобзарів (ВУСК) «Кобзар», після чого всіх кобзарів порозвозили в різні загальноосвітні школи Києва, де вони виступали перед учнями за попередньою домовленістю. Тут Остап відчував себе в своїй стихії, виспівуючи дітям свою пісенну історію України. В 12-й годині – знову виступи кобзарів, включаючи й Остапа, уже перед студентською авдиторією Національного університету ім. Тараса Шевченка, після чого всі вшанували поета-пророка покладанням квітів до підніжжя його пам’ятника перед університетом.

В 14 годині в «Українському домі» почалось пленарне засідання Великої Ради ВУСКу, на якому кобзарі заслухали звіт голови Спілки Володимира Горбатюка і членів правління про роботу ВУСКу за період між з’їздами, про заміміну свідоцтва Спілки відповідно до постанови Кабміну України №762 від 01.08.1998 р., та про необхідність внесення змін і доповнень до Статуту Всеукраїнської Спілки Кобзарів.

О 18 годині в цьому ж залі відбувся концерт кобзарів-бандуристів, на якому кожен з учасників виконав одну пісню. Остап виступив з піснею кримського композитора Віталія Лазаренка «Запаліть вогні вкраїнці…».

Запаліть вогні, українці, / Освітіть задушну ніч. / Горя випили по вінця / Поспішаймо дню навстріч. / Краще голому на волі, / На нескореній землі, / Аніж ситому без долі, /Наче листя без гіллі. / Обніміться, українці, / Нехай гине ніч страшна, / Гетьте зраду і червінці — / Україна в нас одна.

24.04.1999 р. день почався знову виступами кобзарів у школах Києва, а о 12 годині продовжувався концертами: одна група — в Національному педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова, а друга, з участю Остапа, — в Національному університеті Києво-Могилянська академія.

В 14.00 – знову робота учасників з’їзду над змінами і доповненнями до статуту ВУСКу підчас пленарного засідання в «Українському домі», а в 18.00 – заключний гала-концерт кобзарів-бандуристів спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України.

30 квітня о 10.00 на підсумковому засіданні Великої Ради ВУСКу в «Українському домі» кожний учасник отримав нову редакцію кобзарського Статуту, а так же новий зразок посвідчення члена ВУСКу взамін за попередній. О 13 годині кожний кобзар грав окремо на кобзарській толоці в парку ім. Тараса Шевченка.

На пам’ять про цю небуденну подію, а для Остапа кожний з’їзд кобзарів України це – свято найвищого душевного піднесення, залишились не тільки оновлені документи, але й книги, цінні тим, що зв’язані з кобзарською темою. Ось книга про кобзарів письменника і поета Олекси Ющенка «Гомери України» (Київ, вид. «Вир», 1997 р.) з підписом автора:

Остапу Кіндрачуку – кобзареві з

сонячних берегів ншого Криму –

на все краще в житті.

28.04.99. Київ, О. Ющенко

Друга книжечка поезій побратима-кобзаря зі Львова Михайла Барана – «Щедрінь» (Львів, 1998 р.) з дарчим автографом:

У величне свято З’їзду Кобзарів України

в Остапову Тайстру Щастя.

Київ, 28.04.99. М. Баран.

І, нарешті, уже після з’їзду кобзарів, Остап отримав дуже цінний підручник для кобзарів від видатного кобзаря і вченого-дослідника Володимира Кушпета «Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах». (Кобза  О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Віторда) (Київ, 1997 р.) і автограф:

Після з’їзду більшість учасників, в тім числі й Олексій Нирко, роз’їхаались по домівках, а кобзарі-кияни і Остап залишились грати в Києві.

В. Кушпет найчастіше грав на території Києво-Печерської Лаври, С. Щербак – біля Софії Київської, Б. Островський – біля Історичного музею, А. Гришин – на Андріївському узвозі, або на Майдані Незалежності, брати Литвини й інщі кобзарі мали свої «місця прописки. А Остап надовго «задомовився» на вакантному, але людному місці Майдану Незалежності – коло Головпошти, або, для різноманітності, піднімався кобзарювати між пам’ятником Жертвам Голодомору і входом до Михайлівського собору.

Саме там, на Михайлівській площі в першій половині травня біля Остапа з бандурою зупинилась група польських туристів і попросила: «Заґрай, козаку, цось скочнеґо!». Він виконав для них пісню «Їхав козак за Дунай», яку поляки прокоментували з захопленням: «Україньске думкі справ’яйов нєсамовіте враженє». А коли Остап запитав їх про можливу реакцію поляків, якщо б він заграв на бандурі на майдані якого-небудь польського міста, туристи в один голос запевнили, що його б там «з захвитем на реньках носілі». Вони навіть порадили в які міста і коли варто їхати: в Кракові – круглий рік «дужо туристов», в Познаню – «дужо людзі єст на Свєнтояньскім ярмарку в червцу», в Ґданську – «найв’єнцей людзі на Домініканьскім ярмарку в серпню».

— Поєдзь, козаку! Поєдзь до Польскі, нє пожалуєш!!! – сказали вони на прощання. А Остап, який підчас цієї зустрічі в глибині душі уже твердо рішив, що поїде до Польщі, тяжко задумався. Він думав про те, що гнійно-кроваві виділення з сечового міхура остаточно ще не припинились і в момент загострення можуть стати причиною зараження всього організму, за яким – фінішна «червона риска». Згадав він, що в теперішніх нових обставинах «дикого капіталізму» навіть похоронні послуги вимагають таких коштів, які в змозі покрити не кожна українська родина. – От і їдь до Польщі, хай тебе там, на випадок чого, ляхи хоронять! – це подав Остапові свою «особливу думку» його недремний Внутрішній Голос і, ще згустивши свій чорний гумор, додав – Заодно і звільниш свою сім’ю від надто дорогого похоронного «задоволення».

Просторікування Внутрішнього Голосу Остап припинив піснею, вдаривши пальцями по струнах бандури…

Ой, зібрались козаки Матір рятувати,

Гей! Слави здобувати!

Ой, чи пан, чи пропав, —

Двічі не вмирати!

* * *

2. Кобзарювання в тіні фінансових “пірамід”,і не тільки…(1994 – серпень 1995 рр.)

Книга друга. Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй | 0 коментарів

2. Кобзарювання в тіні фінансових «пірамід», і не тільки…

(1994 – серпень1995. рр..)

Початок 1994 року традиційно застав Остапа на посаді машиніста  3-го розряду в лівадійській котельні, де він влаштувався на період опалювального сезону з 16.10. 1993 р. по 01.04.1994 р. за розкладом: 24 години – праця і 24 години відпочинок.

23.01.1994 р., передавши зміну своєму напарникові Августу, Остап пішов у Музей Лесі Українки, куди його запросила завідувачка музею Світлана Кочерга на організовані нею літературні читання, приурочені до 160-річчя Степана Руданського і 180-річччя Амвросія Метлинського.

Серед 11 доповідачів, крім професорів і доцентів Сімферопольського університету, були прізвища 6-х ялтинських просвітян-краєзнавців: С. Кочерга, О. Кіндрачук, Д. Кобзар, О. Януш, В. Навроцький, О. Нирко.

Остапові випала честь виступити другим, після вступної доповіді Світлани Олексіївни. Для своєї доповіді «Амвросій Метлинський – фольклорист”, Остап приніс із собою рідкісний раритет – книгу цього автора «Народные южнорусские песни», видану в Києві 1854 року. Розповів про поета-романтика Амвросія Метлинського, як фольклориста і збирача пісенних скарбів України, його близьке знайомство з тогочасними кобзарями, список яких з короткими характеристиками автор помістив у спеціальному додатку наприкінці книги. Згадав про історію виникнення збірника, а загадковійого публікацію і зупинився на загадковій долі одного з примірників, подарованого Тарасові Шевченкові його другом Михайлом Лазаренком, в листі до якого покараний засланням поет дякував за прислану книгу.

Остапова доповідь про А. Л. Метлинського в газ. «Кримська світлиця» за 26.02.1994 р.

Остапів екземпляр збірника мав на обкладинці штам «Ленбуккнига» — отже придбаний у місті, де поет завершив свій життєвий шлях. Будучи великою рідкістю, цей збірник у свій час міг бути власністю Тараса Григорвича. Присутні вчені-філологи надзвичайо зацікавились раритетом і запитали в Остапа, чи можливо придбати його для Музею Лесі Українки, щоб дослідити в ньому маргіналії – може ці помітки на полях книги дійсно Шевченкові…

Остап обіцяв подарувати збірник музеєві відразу після того, як використає його в якості наглядного посібника на уроках Недільної школи і на засіданні клубу книголюбів. Свою обіцянку він виконав, а ще опублікував у «Кримській світлиці» за 26.02.1994 р. статтю «На ниві фольклористики», тобто фактичний переказ прочитаної в музею доповіді про фольклористичну діяльність поета-романтика Амвросія Метлинського, похованого в Ялті, та про загадковий томик з Ленінграду.

* * *

Після безрезультатного першого туру виборів президента Республіки Крим 16.01.1994 р. через два тижні відбівся другий тур 30 січня. З результатом 72,9% голосів учасників голосування проросійський кандитат-ердеківець Юрій Мєшков переміг голову Верховної Ради Криму Миколу Багрова.

* * *

20.03.1994 р. в Ялтинському міському культурному центрі відбувся черговий фестиваль бандуристів Криму і Кубані, організований Олексієм Нирком. Учасників було багато, а тому, щоб не обмежувати іншим час для виступу, Остап прийшов на сцену прямо з ялтинської Набережної, де він кобзарював, за домовленістю з Олексієм Федоровичем виконав одну січово-стрілецьку пісню «Ой, чути, чути гарматні стріли», потішився звуками «Запорізького маршу» Євгена Адамцевича, виконаного капелою юних бандуристів Української недільної школи, з участю його сина Назара, і… повернувся знову грати на Набережну. Тим не менш, кримські газети, відзначаючи кобзарський фестиваль, як визначну культурну подію Ялти, згадали серед учасників і виступ Остапа Кідрачука. Про це написали С. Суханова в замітці «Ялта – город кобзарей» («Крымская газета» за 30.03.1994 р.) і С. Кочерга в статті «Кобзарський фестиваль» («Кримська світлиця» за 02.04.1994 р.). Згадав добрим словом Остапа Кіндрачука і заокеанський україномовний журнал з Нью-Йорка «Бандура» за січень-квітень 1994 р., помістивши наукову розвідку «Хто такі кобзарі?» завідувача Музею Кобзарства в Переяславі-Хмельницькому Валерія Мормеля.

* * *

Кобзарюючи біля Лівадійського палацу-музею в оточенні гамірної гендлярської братії, яка нав’язувала туристам свої товари й послуги, Остап останнім часом став свідком палких дискусій, або захоплених відгуків щодо придбання акцій різних компаній, акціонерних товариств і комерційних банків. Дехто вже навіть хвалився придбаними акціями, або сертифікатами акцій, які відтепер будуть забезпечувати своїх власників дармовими дивідендами в розмірі 12-ти, чи 18-ти, а кого й 25-ти відсотками від вкладеної суми щороку, або навіть щомісяця. Такі власники, на відміну від без акційних гендлярів, вже стали величати себе інвесторами і приводили «залізні» аргументи на користь захисту вкладених коштів від гіперінфляції методом малознаної, але тим не менш казково-чарівної індексації…

Ну, хто ж не хоче свої кровно нажиті купоно-карбованці врятувати від галопуючої і всепожираючої гіперінфляції?! І Остап, інфікований акційною лихоманкою, піддавшись загальному ажіотажу, пішов і собі в… інвестори!

Знавці-самоуки, Остапові колеги по лівадійському «клондайку», вважали найнадійнішим акціонерне товариство «ТИНФО» («Таврический Инвестиционный Фонд»).

І ось Остап тримає в руках «дивідендо-забезпечуючий»  сертифікат акцій цього товариства, обрамлений малиновим орнаментом в стилі ленінського НЕПу. Під Остаповими ініціалами зазначено, що він є власником 10 акцій «ТИНФО», загальна вартість яких – 100 000 карбованців; дата придбання 22 квітня 1994 р.; печатка Фонду, підписи Голови Ради Фонду і Генерального директора Фонду…

— Мабуть же всі акціонерні установи, товариства, банки знаходяться під неусипним контролем дежави, — подумав Остап, не допускаючи інших варіантів. Адже він пам’ятав, що навіть в радянські часи все було підконтрольне державі, крім того, він мав позитивний досвід з приватизацією квартири уже в Незалежній Україні. І він поздоровив себе з першим кроком в райдужне інвестиційно-акційне майбуття з… дивідендами.

Це був лише початок… За 1-м кроком пішов 2-й, 3-й, а під кінець 1994 року таких інвестиційних «кроків» стало аж шість. Бо як висловлювались Остапові коллеги-«інвестори», мудрим рішенням є, про всяк випадок, «розподіляти велику кількість «інвестиційних яєць» по декількох різних кошиках». Таким чином, крім «ТИНФО», Остапові «інвестиційні кошики» ще мали назви: «Лісбанк», «Олбі-Україна», «Ангел», «Феррум»,

* * *

24.04.1994 р. в Ялтинському культурному центрі знову зібрались представники місцевої української громади, щоб відзначити Шевченківське свято. До оформлення святкових заходів доклав рук і Остап, про що Світлана Кочерга повідомила у своєму репортжі «Ялта вшановує Шевченка» («Кримська світлиця» за 06.05.1994 р.)

«…Затишний зал особливо ошатним зробила виставка «Шевченкіани», яку багато років колекціонує краєзнавець Остап Кіндрачук. Тут можна було побачити найрізноманітніші «Кобзарі»» видання ХІХ та ХХ століть, художні книги та наукові праці про Тараса Шевченка, почтові марки з портретами Кобзаря, афіші вистав за його творами, які ставились в Криму, та багато унікальних речей.

…Не залишив нікого байдужим виступ кобзаря О. Кіндрачука та його сина Назара».

26.05.1994 р. Остап разом зі своїм кобзарським Пан-Отцем Олексієм Нирком вирушили потягом із Сімферополя до Дніпропетровська, де прийняли участь у Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва, присвяченого 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького та 50-річчю ООН

Учасниками фестивалю були – заокеанський кобзар Андрій Горняткевич, і українські кобзарі В. Литвин, В. Лісовол, В. Жданкін (Київ), М. Мошик (Суми), В. Харченко (Дніпропетровськ), Зоя Слободян (Івано-Франківськ), Б. Жеплинський (Львів), лірник М. Хай (Київ), та ще два десятки відомих кобзарів і молодих бандуристів, одні з яких грали на хроматичних бандурах, а інші, які величали себе «автентичними» кобзарями, грали на «старосвітських» діатонічних бандурах і кобзах.

Три дні – 27, 28 і 29 травня 1994 року з 09.00 до 13.00. всі учасники проводили в Обласному краєзнавчому музеї ім. Дмитра Яворницького на засіданнях науково-практичної конференції «Кобзарсько-лірницька традиція та її сучасний розвиток». А з 14.00 до 19.00 кожний учасник фестивалю виступав зі своїм інструментом на центральній алеї Дніпропетровська і в парку ім. Б. Хмельницького для мешканців міста, які, як для зрусифікованого міста, сприймали кобзарів привітно і з приємним здивуванням. З 19.00 кобзарі виступали  в Муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка, або в Театрі опери та балету. (Відео «Кобзарі в музею Яворницького» –  https://www.youtube.com/watch?v=o_27KHS971Q)

Наостанок у згаданому Музею Яворницького відбулись перевибори голови Всеукраїнської спілки кобзарів відповідно до звичаю Запорізької Січі, з посипанням на чуприну  землі і сміття, щоб не зазнавався. Очільником спілки став кобзар Володимир Горбатюк, який після смерті канівського кобзаря Олексія Чуприни, зайняв його місце кобзарювання на могилі Т. Г. Шевченка.

На пам’ять кожний учасник фестивалю отримав пам’ятну медаль Музею Дмитра Яворницького із зображенням цього видатного історика Запорожжя на аверсі, і будинку музею його імені — на реверсі. А так же кожному була вручена «Подяка».

Не обійшлось і без «ложки дьогтю», адресованої одному лише Остапові. На засіданнях науково-практичної конференції до всіх бандуристів і кобзарів підходив вчений-методист років 30-ти, просив виконати 1-2 зразки гри і вручав брошурку з метоичними вказівками. Коли черга дійшла до Остапа, цей науковець демонстративно проминув його і перейшов до наступного бандуриста, проігнорувавши Остапове бажання сконтактуватись з ним. Розпитавши своїх колег про причину образливої для Остапа поведінки цього чолв’яги, він дізнався, що причиною дискримінації є те, що Остап… кримчанин. А «вчений-методист», бачте, ненавидить… кримський сепаратизм! Коли Остап звернувся до ведучої-розпорядниці, щоб вона допомогла переконати методиста не здійснювати безглузду помсту за кримський сепаратизм єдиному українському кобзареві з Криму, — жіночка добила Остапа тим самим непривітним поглядом, що й «методист», а ще й  фразою: «Не привносьте ваші кримсько-сепаратиські роспрі в наше гармонійне кобзарське середовище!..».

— Не туди б’єш, Іване! – хотів закричати Остап вслід за побитим конем, який у відомому фільмі «Арсенал» Олександра Довженка звернувся  до свого несамовитого господаря людською мовою. І в момент, коли ця фраза мало не зірвалась з Остапових вуст, його сфотографував заокеанський колега-бандурист Андрій Горняткевич; а трохи пізніше ця світлина з’явилася спочатку на тильній стороні обкладинки нью-йоркського україномовного журналу «Бандура» за липень 1994 р. з підписом «Остап Кіндрачук – визначний бандурист з Ялти», а пізніше – в січневому номері за 1996 рік, як ілюстрація до замітки мецената й популяризатора кобзарства Миколи Чорного-Досінчука «О. Кіндрачук – бандурист-моряк».

Фрагмент замітки Миколи Чорного-Досінчука в квартальнику “БАНДУРА” (Січень 1996 р.)

Цю ж світлину використав бандурист і кобзарознавець Богдан Жеплинський у своїй «Короткій історії кобзарства в Україні» (Львів, вид. «Край», 2000 р. ст. 122), а так же при виданні своєї кобзарської енциклопедії «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» (Львів, Галицька видавнича спілка, 2011 р. ст. 107).

І всю решту життя при погляді на цю світлину Остапа душить безсила образа за інцидент на фестивалю і за безліч подібних прикладів недолугого ставлення багатьох українських діячів і політиків до потреб української справи в Криму, апофеозом якого невдовзі стали кримські події 2014 року…

* * *

Після повернення з Дніпроперовська, Остап прийняв активну участь у святкових заходах Культурного центру Ялти, зал якого був ущерть заповнений книголюбами й інтелектуалами міста-курооту включно з українськими просвітянами. Про святкування «Днів слов’янської писемності», про вражаючу виставку рідкісних книг з колекції О. Кіндрачука, і про його ж виступ з бандурою, серед іншого, згадала в своїй замітці «Где просвещение – там добро» заввідділом Тетяна Барська в «Крымской газете» за 01.06.1994 р.

* * *

Кілька років назад Остапового сина-первенця Натана спіткала болісна невдача – його сімейне життя з дружиною Тетяною розладналося… Після народження двох красенів-синочків, старшого Кирилка і молодшого Іванка!

Натан розлучився і залишив при собі обох синів, але духом не впав. Він згодом оженився вдруге з молодою українкою Валею, прийняв її сина Станіслава, як рідного, народили ще – Іллю і Натана-молодшого, збудували власну хатину на два поверхи, і зажили в супроводі любимої Натанової фрази «Слава Богу!».

А що ж Остап? Кожний раз, залишаючись наодинці зі своїми думками, йому ставало прикро від того, що життя і проблеми його старшого сина і внуків від нього залишались за межами Остапових турбот, зайнятого свєю донею Олесею, сином Назаром, бандурою, книгами, громадськими справами і тисячею всяких всячин. А ще в глибині душі розгубленому Остапові з докором нашіптував його Внутрішній Голос: «Ти уникаєш контактів з Натановим сімейством скоріш за все тому, що боїшся там зустріти свою першу дружину Лілю, яка напевно проводить багато часу в родинному колі Натана!»

Тут, в продовження теми, але в порушення хронології викладу подій в цій «Книзі пісень і мандрів…», треба зробити екскурс в недалеке майбутнє…

Пройде ще кілька років душевних терзань Остапа, аж коли один-єдиний раз неординарна подія 1998 року зведе докупи Остапа, Лілю і всю Натанову сім’ю в ялтинській колишній грецькій церкві, розташованій на західній окраїні Ялти, Аутці, неподалік від музею Чехова. Саме там, через тиждень після  одруження з Валею, оформленого офіційно в ЗАГСі 18.09.1998р., Натан вирішив закріпити цей статус ще й християнським обрядом вінчання. На відміну від батька, Натан був віруючою людиною і вважав, що його перша сім’я «розсипалась» через відсутність Божого і батьківського благословення в церкві. Для свого припізнілого (бо «краще пізно, ніж ніколи») вінчання він вибрав колишню грецьку церкву в честь свого діда по мамі, грека Георгія, вирваного з Криму вихором війни, а так же запросив батьківського і материнського благословення.

Вінчання Натана і Валентини

І ось перед лицем священника стали Натан, Валя, «дружба» з «дружкою», їхні малі діти Кирило, Іванко, Стасик і найменший Ілля; а з двох боків – Ліля і Остап. По закінченню обряду вінчання і благословення батьків священник запропонував, відповідно до грецького звичаю, батькам, «дружбі» й «дружці» і всіім весільним гостям кидати на рушник гроші під ноги молодятам «щоби їм м’яко було ходити по життю»…

Остап прибув до церкви в обідню пору з-під Лівадійського палацу-музею, де він зранку кобзарював перед групами іноземних туристів, доставлених з океанського лайнера, що ошвартувався в Ялтинському порту, і тепер всі до одного зароблені долари висипав на купку під ноги молодятам. Під церковним склепінням прозвучало тихе колективне «О-о-о-х!», а священник, глянувши на «оселедця» на Остаповій голові, вигукнув українською мовою: «Оце так по-козацьки!»

В ресторан з гостями Остап не пішов, хоча молодята дуже просили. В присутності Лілі він почував себе ще скованіше, ніж колись в присутності своєї однокласниці Марти Романської…

Скованість відпустила Остапа, лише тоді, коли він повернувся в Лівадію і перед туристами вдарив пальцями по струнаах своєї бандури, яку залишав там на зберігання у приятелів…

* * *

З 1-го по 14-те липня 1994 року містами Південної України проходило друге турне Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка з міста Детройт (США). Їхній маршрут до Ялти пролягав через Київ. Одесу, Миколаїв, Херсон, Євпаторію, Севастополь, Сімферополь, Феодосію, Судак і Алушту. І всюди, як і під-час першого турне в 1991 р. в інших містах України, їхні концерти супроводжувались теплими зустрічами з мешканцями, з представниками українських громад.

08.07.1994 р. заокеанські бандуристи знайомились з красунею Ялтою та її околицями і біля Лівадійського палацу несподівано натрапили на… козака-бандуриста Остапа Кіндрачука. Обступили і радісно-здивовано слухали його гру, аж поки гід докірливо показав на годинник, мовляв, «час – невблаганний!». Увечері того ж дня Остап ще раз зустрічав дорогих гостей своєю грою перед входом в ялтинський Культурний центр, куди цей знаменитий колектив бандуристів прийшов на запрошення Ялтинської «Просвіти», «Союзу Українок» і товариства «Україна» для невимушеного спілкування.

Наступного дня, 9 липня, численні мешканці Ялти, курортники, просвітяни, включно з Остаповою родиною, пішли в ялтинський літній театр «Ювілейний», що височіє над центром Набережної вулиці на концертну програму заокеанських бандуристів з двома відділеннями такого змісту:

1-е відділення:

«Херувимська» Д. Бортнянського; «Не шкодую за літами»; «Грай, бандуро, грай»; «Гаю, гаю»; кримськотатарська народна пісня «Шу Ялтадан»; «Пісня про Тютюнника»; «Ой, дівчино, шумить гай»; «Ой, важу я, важу»; народна дума «Буря на Чорному морі».

2-е відділення:

«Господи, благослови Америку!»; «Ой, там чумак»; «Грай, кобзарю»; дві пісні на слова Т. Шевченка – «Встає хмара» і «Гайдамацька»; «Невільничий ринок у Кафі»; «Ой, чий же це двір»; «Карпатські січовики».

По закінченню концерту глядачі й не думали розходитись додому, і бадуристів не відпускали. А ті й самі були раді лишній раз поспілкуватись з кримчанами, розпитати про все цікаве, відповідати на запитання і… фільмувати, фільмувати, фільмувати на відеокамери і на кінокамери. За час турне у капели накопичилось тих відеоматеріалів на кілька років праці, щоб впорядкувати і змонтувати все у чудовому фільмі, насиченому бандурним передзвоном, розповідями, враженнями, діалогами, мандрами, краєвидами, надіями й розчаруваннями українців, розкошуванням американських бандуристів від зустрічі з землею предків.

Аж у 2002-му році ялтинські шанувальники бандури отримають із-за океану цей відеофільм з назвою:

ЧОРНОМОРСЬКЕ ТУРНЕ

BLAK SEA TOUR

1994

«Ukrainian Bandurist Chorus. 2002.»

А наприкінці фільму знайшлось місце і для Остапового інтерв’ю, в якому він скаржився американським побратимам на повільність українського відродження у Криму. Там же й малий Назарко з чарівною дитячою усмішкою признавався, що з батьком він розмовляє по-українськи, з мамою – по-російськи, а із сестричкою Олесею – «коли як».

(Фрагмент відеофільму – https://www.youtube.com/watch?v=nVEzovU0o9c)

Той гарячий липневий вечір 1994 року у Ялтинському літньому театрі заокеанські гості завершили приємним сюрпризом – всім слухачам, без винятку, вони подарували аудіо-касети з записом всієї концертної програми капели. А ще подарували друковане видання у форматі глянцевого журналу ювілейної книги «Капела Бандуристів ім. Тараса Шевченка. Ювілейні концерти з нагоди 75-літнього існування» з автографами капелян. Для Кіндрачуків книгу підписав наймолодший представник славетної заокеанської династії бандуристів Китастих – Юліян, з яким Остап подружився на всю решту життя:

Назару, Олесі, Тамарі

і Остапові Кіндрачукам,

на згадку концертів

УКБ в Криму 1994 р.

Юліян Китастий.

А насамкінець бандуристи запросили всіх бажаючих у свою тимчасову резиденцію – в готель «Ялта», де для них виступив Український ансамбль пісні і танцю «Таврія» із Сімферополя, а так же Ялтинська капела бандуристів ім. Степана Руданського під керівництвом Олексія Нирка.

* * *

Після від’їзду американських бандуристів Ялта здалась Остапові якоюсь напівспустошеною. Поки заокеанські гості ще були тут, довкола них вирувала вся сконсолідована ними українська громада Ялти – представники українських організацій, творчі аматорські колективи, художники й інші представники інтелігенції, пересічні мешканці-українці спішили привітати дорогих прибульців, засвідчити своє захоплення їхнім мистецтвом. «Крымская газета» за 10.07.1994 р. помістила аж дві  публікації про цю небуденну подію: першу від імені редакції — «Дорога на все континенты», і другу від голови Ялтинського відділення тов. «Україна» В. Курча – «Грай, бандуро, грай».

І ось – пустота! Як сухий, безплідний пісок безслідно поглинає политу черпаком воду, так і рідномовне українське велелюддя, що вирувало в Ялгі у вишитих сорочках, з веселими обличчями, сяючими поглядами, раптом безслідно розсмокталось серед байдужих до високих духовних матерій натовпів курортників з рідкими вкрапленнями в них таких же байдужих ялтинців.

* * *

19.07.1994 р. в Києві відбулась інавгурація новообраного Президента України Леоніда Кучми, який замінив на цьому посту колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука, котрого українці вважали причетним до спустошливої гіперінфляції в Україні і до суттєвої втрати державницьких позицій Україною в Криму. Зрештою покращення в цьому плані Остап не чекав і від колишнього «червоного директора» Кучми, й тому 2-й тур президентських виборів проігнорував.

Відчуваючи, що його поглинає якесь незрозуміле душевне спустошення, Остап, зібравши дорожню сумку, перекинув через плече зачохлену бандуру, схилив голову у прощальному поклоні перед своїм сімейством, і подався автобусом до залізничної станції в Сімферополі, а звідти потягом до Тернополя, з пересадкою знову на автобус – до рідної Городенки з її ще ріднішим селом-супутником Котиківкою. Досвід Антея з давньогрецького міфу підказував Остапові, що тільки в рідних Пенатах він відновить духовні сили, щоб продовжити сіяти добре, вічне, українське в посушливий кримський ґрунт…

Після спраглих обіймів з батьком, мачухою, братом Богданом, другом, однофамільцем і тезкою Кідрачуком Остапом (Івановичем), ще одним другом Терлецьким Ярославом і його сімейством, Остап провідав сестру і братів своєї покійної рідної мами – молодшу від нього тету Маріку, вуйків Петра й Івана Котелків. Всі були втішені Остаповим приїздом, і сам він розкошував від цих зустрічей, грав для всіх на бандурі і не міг надихатись рідною атмосферою.

Вуйко Іван хворів. Тюремні роки за полярним колом на острові Діксон не минули даремно: язва шлунку, підшлункова залоза і ще, і ще – цілий «букет».

Це була остання зустріч Остапа з вуйком Іваном. Згадували про спільно прожиті моменти минулого. В Остаповій пам’яті назавжди закарбувався перший день, а точніше – перша ніч, повернення вуйка Івана з тюрми.

Точна дата загубилась у вихорі минулих подій. Це було десь на другий чи на третій рік після того,як батько привів ще малому Остапові додому його «другу маму» — мачуху Євдокію Іванишин. Була зима з лютими морозами. Тієї ночі, коли батько і мачуха вже міцно заснули, Остап ніяк не міг заснути. Він з ліжка дивився у освітлене повним місяцем вікно, «замуроване» візерунками інею. Спочатку йому почулись кроки по скрипучому снігу, потім на блискучих рослиноподібних візерунках інею з’явився темний силует голови з плечами і рука, яка різко постукала у шибку…

 — Вуйко Іван! – заверещав Остап і у білизні прожогом вискочив у холодні сіни; ще мить – клацнув важкий засув вхідних дверей і… Остап опинився в обіймах холодного, з зарослим колючим лицем «діда Мороза» в кожусі і шапці-вушанці.

 – Вуйко Іван! – ще раз, на цей раз тріумфально, Остап з вуйкових рук оголосив радісну новину батькові, який у кальсонах засвічував гасову лампу, і мачусі, Що надягала поверх сорочки спідницю й блузку.

Напустивши в хату клуби холодного туману і притискаючи Остапа до грудей, вуйко Іван сів на ослін біля вікна, в яке тільки що стукав, і схлипував, зрошуючи сльозами Остапове лице. Підійшли батько й мачуха з обіймами й сльозами, а здушений з трьох боків Остап закричав: «Та чого ж ви всі плачете, а не радієте!? Адже вуйко Іван вернувся!»

Першою отямилась мачуха: «Слава Тобі Господи, що на небесах!». І  батько додав: «Вітаю тебе Іване з вольною волею!». Почали накривати на сіл, гріти борщ, розставляти чарки,,, Розговорились.

Після першої чарки вуйко Іван признався, що зійшовши з потяга в Городенці, він пішов не до дому, а до колишнього зятя Юрка, щоб в першу чергу глянути, як поживає його любимий племінник Остап під опікою мачухи.

— Я віжу, што с нім всьо в порядке, а то би вам нє поздоровілось! – він говорив по-російськи і пояснював, що за всі роки тюрми не бачив жодного українця і тому забув рідну мову, але має надію, що серед своїх рідних швидко все пригадає. І тут він кристально подивився на Остапа і запитав, як це так Остап міг догадатись, що стукав у вікно саме вуйко Івап, а не хтось інший.

— А дійсно, звідки ти знав, що то вуйко Іван? – одночасно запитали тато і мачуха.

 – До нас після півночі ніхто ніколи не приходив, а вуйко Іван прийшов, бо ви самі казали, що він – не такий, як усі! – відповів Остап і всі розсміялись.

Тут подана пізніша світлина за 21.06.1959 р., на ній – вуйко Іван Котелко, мачуха Євдокія і батько Юрій Кіндрачуки.

Вуйко Іван дійсно відрізнявся від своїх братів Василя й Петра і сестри Маріки. Вони статечні, врівноважені, цілеспрямовані, хазяйновиті, схильні до громадських справ. А Івана легко було вибити з рівноваги критичним словом – миттєво спалахував до бійки; на відміну від братів був збайдужілий до «політики». Але до Остапа вуйко Іван відчував зворушливу ніжність, щоправда, таку ж неврівноважену й грубувату, як і він сам.

Одного разу Остап, якого вуйко допік якимось грубим жартом, так же спалахнув, хоч і побоювався вуйкових «спалахів», і відкарбував йому межи очі, перечисливши його деякі негативні риси, через які від нього сахаються потенційні наречені, залишаючи його перезрілим женихом.

— Ну, зараз почнеться катавасія! – подумав Остап і… був вражений несподіваною реакцією: вуйко Іван розкрив на племінника здивовані очі і… добродушно розсміявся.

– Ви подивіться, як яйце вчить курку уму-розуму! – вигукнув він і, взявши Остапа за плече, притиснув його до своїх грудей.

Десь на початку Остапового статусу старшокласника, вуйко Іван в присутності батька і мачухи попросив бути дружбою-боярином на його весіллі з нареченою Ганною. Піймавши заохочуючи погляди батьків, Остап погодився.

Досвідчені котиківські кумасі ввели Остапа в суть ритуалу, відповідно до якого він з піднесеним захопленням пережив усе весільне священнодійство з його багатовіковими традиціями, піснями, танцями, вінчанням…

Через деякий час Ганна, тепер уже дружина вуйка Івана, скаржилась Остапові на «прикрий характер» свого чоловіка. Але «гарант» їхнього сімейного благополуччя, яким вона вважала колишнього дружбу, безпорадно розводив руками, кажучи  що для вуйка «закони ще не писані»…

Про все це, і про інше, пережите разом вуйком і племінником, вони згадували в щирій, задушевній бесіді, ще не здогадуючись, що вона – остання. Не обійшлось і без «блатної» тюремної пісні, до якої в моменти душевного розчулення завжди звертався вуйко Іван, і яку вони при прощанні виконали разом:

Проснёшься утром, город еще спит.

Не спит тюрма, она давно проснулась.

А моё сердце бедное болит,

Как будто к сердцу пламя прикоснулось.

У коридоре – шум и суета, 
Мечты о доме о доме сразу оборвутся, 
Суют  кормушку чёрного пайка,
Его ты ешь, й невольно слёзы льются.

Идёшь гулять, а на тебя кричат,

Ты к этой брани быстро привыкаешь.

И по привычке руки взяв назад,

Глаза невольно вниз ты опускаешь.

А если ты заговорил в строю –
Тебя из строя вырвут, как клещами,
А это значит — вечером придут –
В холодный карцер забирать с вещами…

* * *

До іншого «випускника» ГУЛАГу, Івана Михайловича Романюка, а на той час громадського активіста, члена краєзнавця, дописувача городенківських і коломийських газет, і просто щирого приятеля-однодумця, Остап навідувався найчастіше. Іван Михайлович у Городенці (а це поряд з Котиківкою) був для Остапа таким самим старшим другом і наставником, яким у Ялті для нього був Олексій Федорович Нирко. Коли, наприклад, мова зайшла про недільну школу в Ялті, про її потреби в навчальних посібниках і патріотичній літературі, Іван Михайлович глянув на годинник, одягнув піджак і коротко сказав: «Пішли, ми ще встигнемо!».

Він привів Остапа в кабінет Голови Городенківського відділення профспілки освіти Галини Ковбуз і переказав їй Остапову розповідь про проблеми Ялтинської недільної школи, представивши його, як замісника Голови Ялтинської «Просвіти» і як викладача цієї школи. На запропонованому бланкові Остап написав заяву на ім’я Галини Ковбуз з просьбою забезпечити маленьких ялтинців українськими підручниками, а згодом, при поверненні в Ялту, він застав  удома об’ємні пакунки з книжками і теплим супровідним листом Правління Городенківської «Просвіти».

А тим часом у Остапа були заплановані ще «гастрольні» поїздки з бандурою до Чернівців, Івано-Франківська, Львова.

Столиця Української Буковини – Чернівці, де Остап востаннє був ще в шкільні роки під-час велосипедних мандрівок, тепер вабила його, як об’єкт кобзарювання. І він раннім автобусом з Городенки добрався до Чернівців, де для його бандури найкомфортнішою виявилась вулиця Ольги Кобилянської.

Відразу впадала в вічі своєрідність публіки: щоб послухати Остапову бандуру, поцікавитись назвою і походженням інструменту, біля нього в першу чергу зупинялись українці; а якщо траплялись румуни, чи євреї (Остап визначав їх по мові, якою спілкувались перехожі – українська, румунська, ідиш), то більшість із них кидали на нього, як йому здавалось, насторожені, чи недовірливі погляди і швидко проходили мимо.

А надвечір – знову автобус Чернівці-Городенка. І так три дні: вдень – кобзарювання в Чернівцях, а вночі відпочинок у батьків.

Крім кобзарювання, у Остапа була ще одна мета – зібрати для Олесі максимум інформації методом «на живо» про умови вступу до різних ВНЗ, щоб представити їй широкий вибір «до душі». У Чернівцях Остап декілька разів зупинявся перед головним корпусом університету, який успішно закінчили його шкільні друзі Микола Іванишин, Ярослав Терлецький і Маруся та Любко Березовські. Вони могли б порадити найкращі варіанти для вступу Олесі, познайомити з прихильними до них викладачами, але… він згадав настороженість в очах своїх різнонаціональних слухачів, то — чи було б доньці тут комфортно вчитись? І, охоплений сумнівами, Остап відступив від «штурму» цієї освітянської «фортеці» в Карпатах.

Наступним своїм маршрутом Остап обрав Івано-Франківський напрямок за уже відпрацьованою схемою: ранішній автобус до Івано-Франківська, вдень – кобзарювання на площі біля Головпоштамту, або біля Івано-Франківськрого краєзнавчого музею, або й серед велелюддя стихійного речового ринку, а вечером – повернення в Городенку, звідки до Котиківки подати рукою.

Столиця Прикарпаття і її населення виявились для Остапа ментально ближчими від Чернівців і почувався тут зовсім розковано, особливо після невеличкої пригоди біля Головпошти.

Він співав для групи випадкових слухачів, а неподалік на лавці розташувалась компанія старшокласників, які теж слухали бандуру, як здалось Остапові, не дуже привітно. Від таких поглядів він би не дочекався нічого хорошого. А тут?..

А тут з протилежної сторони до Остапа підійшов франт, ніби з фільму про кримінальні будні «Одеси-мами». Він кинув погляд на чималу купку купоно-карбованців, накиданих слухачами в чохол від бандури, і скомандував тихим голосом: «Ну, досить грати, пішли зі мною!». І з притиском додав: «Ділитись!». Остап встав, зробив крок вперед, і впритул обличчям до обличчя рекетира вп’явся поглядом у його очі. Мовчки! Остап ще в шкільні роки помітив, що його пристальний погляд не могли витримати… котиківські собаки, що з гавкотом спочатку наскакували на нього, а під дією його погляду вгамовано відступали геть. Остап не вперше успішно використовував свій мовчазний погляд при контактах з рекетирами, а тут ще з лавки схопилась ватага школярів і, опинившись біля Остапа, схопили, хто за плечі, хто за руку… ні, не Остапа, а рекетира: «А ну, підем з нами, паскудо смердюча! Ми тебе повчимо поважати народного кобзаря!».

І слухачі нагородили оплесками, не так Остапа, як хлопців, від яких все-таки вирвався і втік горе-рекетир.

– Теж мені психолог! На таких чудових хлопців подумав казна-що! – це присоромленого Остапа вколов його Внутрішній Голос. І Остап розчулено подякував хлопцям і глядачам за підтримку.

І знову Остап згадав, що йому, крім кобзарювання з його різноманіттям нюансів, потрібні «розвіддані» про ВНЗ для Олесі, бажано з якимись гарантіями щодо вступу. Найпрестижнішим учбовим закладом в Івано-Франківську є Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника. А щодо «гарантій», то Остапів всебічний доброчинець в Городенці Іван Романюк порадив звернутись від його імені до начальника Управління освіти Івано-Франківського облвиконкому Богдана Михайловича Томенчука.

І ось Остап увійшов у кабінет до згаданого чиновника, який ще не закінчив жваве обговорення з попереднім відвідувачем стосовно… поезії.

Білим світом, де торг і борг

Розкидають людей, як віхті,

Йде зажурений босий Бог

І з розпуки кусає лікті.

У потопі жадань і черг,

Де хитрують усі і кожний,

Світ забув, що відплив ковчег,

Цього разу такий порожній…

Слова вірша, передані проникливою дикцією чиновника-декламатора торкнули трепетні струни Остапової душі і він зачаровано слухав, забувши про мету свого приходу. Але зрештою отямився, а коли відвідувач вийшов, він представився: родом з Городенщини, приятель спільного знайомого Івана Романюка, але приїхав з Криму, з Ялти; доня Олеся мріє продовжувати навчання в університеті, отже потрібна максимальна інформація про умови вступу, про льготні варіанти поза конкурсом і т.п. Богдан Михайлович охоче розповів, про вимоги до абітурієнтів, про фахівців, яких випускає ПНУ, а ще запевнив Остапа, що заради просування української національної ідеї на терени Криму через дипломованих випускників, для кримської абітурієнтки можна  буде знайти полегшені варіанти вступу.

Одначе всі представлені Остапові перспективи тут же розсипались через несподівану проблему, — єдиний факультет, який цікавив Олесю, а саме – з біології, у Прикарпатському університеті був відсутній. Тим не менш Остап сердечно подякував за ґрунтовну інформацію і, показавши на книжечку, що лежала на столі, запитав: «Це ваші вірші?», і попросив дозволу «глянути, хоч однм оком». На обкладинці значилось: «Богдан Томенчук. На паперті душі».

— Ваші поезії чудові і свєрідні, — сказав Остап, полиставши 2-3 сторінки, — шкода, що нема часу їх прочитати, я й так уже багато його забрав у вас…

Богдан Михайлович зрозумів відвертий натяк з пів-слова і поставив у книжечці свій дарчий автограф, дату – 19.07.1994 і підпис. Так у Остаповій книгозбірні в Ялті з’явилась ще одна книжка чудового поета-публіциста, лірика, та ще й земляка з Прикарпаття.

Ну, а на запит своєї доні, майбутньої абітурієнтки, Остап вирішив знайти рішення в духовній столиці України, в часі війни знайшла свій вічний спочинок його мама. Іван Михайлович Романюк і тут не залишив Остапа без своєї протекції – він вручив йому рекомендаційну записку до свого близького приятеля-однодумця, професора, доктора філологічних наук, завідувача кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка Василя Васильовича Лизанчука.

Івано-франківський і чернівецький формат денного кобзарювання з нічним відпочинком у батьків на Котиківці для Львова не підходив – занадто далеко, треба їхати потягом, та ще й з пересадкою в Коломиї. Тому, зійшовши з потяга на львівському вокзалі 22.07.1994 р, Остап попрямував до таксистів, щоб довезли до якогось недорогого готелю і… не йняв віри своїм очам – з дорожною сумкою через плече йому перетинав дорогу, кульгаючи через давню травму, його ялтинський приятель, композитор Борис Синчалов. Він теж помітив Остапа. Привітались, обнялись, розпитали один одного: «За чим до Львова?». Остап поплескав по бандурі, мовляв – «обандурювати» львів’ян, а Борис Михайлович приїхав до батька, який за Радянського Союзу викладав у Львівському університеті істмат (марксистський історичний матеріалізм). Він уже давненько на пенсії, дуже занеміг і потребує синівського догляду.

– Ніяких готелів! – заявив Синчалов, — у мого батька трикімнатна квартира на вулиці Січових Стрільців. Він тільки буде радий нам обом. І кожному буде по кімнаті!

І Остап поселився у старого, немічного більшовицького ідеолога, разом з його сином-композитором, і за законом парадоксу — українським активістом, який у Ялті створив і поставив на сцені низку українських опер патріотичного спрямування. За столом Остап, серед іншого, виконав для своїх «домовласників» пісню з опери Бориса Синчалова «Марина Чурай», з його ж таки мелодією на слова Богдана-Ігоря Антонича «Запрягайте, хлопці, чалі коні».

Запрягайте, хлопці, чалі коні

І в чвал, і в чвал!

Заіржуть на реміннім при поні,

Аж луна піде від скал!

Тріснути батогом на вітер буйний

І вдаль, і вдаль!

Наші очі далеччю гартуймо,

А серце куймо на сталь, на сталь!

Вдарять в срібну рунь злоті копита

Мов грім, мов грім!

В повні груди будем вітер пити,

Синє небо – дім, наш дім!

Вигуком розпороти мертву тишу –

Нема турбот!

Сонцю ми пожене навпроти,

Бадьорі, раді – в галоп, в галоп!

Борис Михайлович співав разом з Остапом так натхненно, як  це вони робили на репетиціях цієї опери в Ялтинському клубі медпрацівників добрий десяток років тому назад.

Наступного дня, 23.07.1994 р., з цієї самої пісні Остап розпочав своє кобзарювання в центрі Львова, біля готелю «Жорж», навпроти пам’ятника Адаму Міцкевичу.

У Львові Остапові найкраще. Тут половина Остапового «я» покоїться на Янівському цвинтарі, — його мама. Він тут відчуває її присутність, ніби вона десь недалеко, жива. Тут проживає мамин двоюрідний брат, «випускник» ГУЛАГу Володими Савчук. Тут Остап просто купається в атмосфері тотальної прихильності до нього, яку випромінюють перехожі – випадкові слухачі і відомі особистості.

Ось наприклад,  послухати його бандуру зупинився львівський композитор, автор багатьох різножанрових музичних творів, керівник гурту «Мандрівні музики зі Львова» Роман Цись, автор багатьох збірок пісень. Одну з них – «Осіння скрипка» (м. Жовква, вид. «Просвіта», 1993) з романсами та піснями на слова українських поетів, він презентував Остапові.

А ще — книги! Ні в яких інших містах, вічно спраглий книголюб Остап, не мав такого необмеженого вибору на історичну, мистецьку, фольклорну тематику, окрім  як у Львові.

28.07.1994 р. насолодившись від душі Львовом і його духовними принадами та львівським кобзарюванням, Остап відправився в Освітянську цитадель Львова – Національний університет ім..Івана Франка.

Завкафедри Радіо і ТБ Василь Васильович Лизанчук, прочитавши привезену Остапом з Городенки записку від Івана Романюка, сказав: «Найкращий друг мого друга Івана Михайловича автоматично стає і моїм найкращим другом!». Він поцікавився Остаповими проблемами, і не тільки тими, що стосувались доньки Олесі, але й громадськими, журналістськими і навіть книголюбськими. Тож, якби Олеся захотіла поступати на журналістський факультет, то він знайшов би можливість посприяти із 120-відсотковою гарантією вступу. Але і з факультетом біології у неї не буде проблем, бо, наскільки йому відомо, Львівський університет має домовленість з Кримською «Просвітою» про заохочувальніі льготи для кримських абітурієнтів. Це питання знаходиться в компетенції ректора університету Івана Олександровича Вакарчука, який на даний момент зайнятий іншими справами, а тому краще піти до нього а прийом під кінець року.

На прощання Василь Васильович подарував свій двотомник «Засоби масової інформації в Україні» (вид. ЛДУ ім. І. Франка, 1993) з сердечними побажаннями від автора.

Потім Остап читав цю працю з сердечним щемом, співставляв прочитане з власним досвідом; дивувався, наскільки близькими були висновки автора і його, як читача. І в наступні роки, зустрічаючи в книгарнях твори Василя Лизанчука, такі, як «Завжди пам’ятай: ти – українець» (1996 р.), чи «Навічно кайдани кували» (1995 р.), Остап не роздумуючи купував їх в упевненості, що вони написані автором кров’ю серця, і що вони один до одного співпадуть з його власним життєвим досвідом, який дозволив йому чудом відновити свою українську ідентичність, втрачену в горнилі радянських реалій. Навіть в біографіях автора і своїй Остап знайшов аналогії – коли він вчився в Університеті марксизму- ленінізму, а Василь Лизанчук вчився у Львівському військово-політичному училищі. Зустрічі з такими людьми проливали бальзам на Остапову душу — виявляється Остапів життєвий досвід не унікальний…

* * *

Остап повертався зі Львова сімферопольським потягом додому, в Крим, духовно оновленим і збадьореним, пам’ятаючи про пораду Василя Лизанчука приїхати ще раз до Львова в грудні.

Щороку на липень і перші дві декади серпня припадає пік курортного і туристичного сезону в Ялті, який можна порівняти з жнивами, що годують хлібом селянина, а через нього і всю державу, решту року. Курортників і туристів тоді буває в Ялті неймовірна кількість, яка на порядок перевищує кількість мешканців курорту. Морські плавзасоби, наземний транспорт, санаторії, готелі, приватні квартири, заклади харчування, пляжі, театри, музеї – все переповнене туристами й курортниками, які за все платять своїми кровними, поповнюючи казну міста, бюджет Криму і… кишені кримчан. Щедрі вони і до єдиного в Криму екзотичного козака-бандуриста Остапа Кіндрачука, чия бандура  дзвенить щодня, без вихідних по 8, по 10, а коли й більше годин то в Алупці, то на ялтинській Набережній, а найчастіше – в Лівадії.

Вернувшись з Малої Батьківщини своїх батьків, родичів, предків, де він народився, в другу, набуту Малу Батьківщину, де народились його діти і внуки, народяться правнуки, для яких вона рідна, і до якої він сам уже прикипів серцем і душею, Остап своїм кобзарюванням прагне в міру сил сприяти тому, щоб духовно зблизити ці, однаково рідні йому Малі Батьківщини в лоні однієї Великої Матері-України.

Не зважаючи  на те, що він взявся надолужити своїм кобзарюванням двотижневу відсутність в Ялті, Остап все ж знаходив час навідатись до Олексія Федоровича Нирка  в Ялтинському педучилищі, до завідувачки Музею Лесі Українки Світлани Олексіївни Кочерги, доставляючи туди учбову літературу, отриману з Городенки, для української Недільної школи. А ще, напіввіруючий-напіватеїст Остап час від часу відвідував недільні богослужіння Української Греко-Католицької громади Ялти, які відправляв отець Микола у ялтинському костелі Непорочного Зачаття на вул.. Пушкінській, що його люб’язно надавала щонеділі на пів-дня у розпорядження українців польська католицька громада Ялти. Бо ялтинські православні навіть  думки не допускали про тимчасове відправлення греко-католицьких богослужінь у своїх ялтинських храмах, до побудови в місті-курорті греко-католицького храму. Навпаки, вони докладали всіх зусиль, щоб не допустити цього будівництва.

Отець Микола – розумна, щира людина з проникливим поглядом,  під-час збору пожертв на побудову Храму, зупинився біля Остапа й тихо запитав: «Чи вважаєте ви себе віруючою людиною, даючи пожертву на Храм, якщо ніколи не являєтесь до сповіді і Святого Причастя?».

– Мої батьки і всі діди-прадіди були греко-католиками, святий отче! Крім того, всім відомо, що тільки серед прихожан Української Греко-Католицької Церкви, завдяки її духовенству, зберігся найбільш високий рівень національної свідомості українців, який зрештою привів нас усіх до Незалежної Україии! Тож прийміть мій внесок разом глибокою моєю повагою до Церкви моїх предків.

А щодо моєї особистої віри, то я дійсно знаходжусь у пошуках Бога і повинен прийти до нього своїм власним шляхом. І я зараз на цьому шляху! – завершив Остап і поцілував хрест у руках священника.

Подяка за пожертву на побудову УГК Церкви у Ялті

Невдовзі активістка греко-католицької громади, «Просвіти» і Союзу Українок Ялти Петрунеля Остапівна Стегній передала Остапові аркуш парохії Української Греко-Каолицької Церкви м. Ялти за №37 від 19 серпня 1994 р. з текстом подяки, нарисаної від руки, але скріпленої печаткою ялтинської парохії:

«Слава Ісусу Христу

Дорогий Брате у Христі Остап Кіндрачук.

Пар. о. Микола з громадою УГКЦеркви щиросердечно дякують Вам за пожертву (300 000 крб.) для побудови УГК Храму Перенесення мощів Миколи-Чудотворця в м. Ялта.

Ви являєтесь учасником цієї історичної події.

З Благословенням Господнім!

Пар. о. Микола Шевчук (підпис)

Сестриця Петрунеля Стегній (підпис)

Текст печатки: Українська Греко-Католицька Громада. Республіка Крим. Місто Ялта. «Храм Перенесення мощів Миколи-Чудотворця»

— Ну от! – подумав Остап, — зроблено ще один крок до єднання моїх двох Малих Батьківщин в Україні.

Пішовши  на Набережну, Остап уже в амплуа бандуриста продовжив там тему єднання Прикарпатської і Кримської Батьківщин, яке не завжди бувало мирним і гармонійним…

Ой, у Криму на риночку, грай, море, бре!

Купив турок гуцулочку, серце моє!

Привів її додомоньку, грай, море, бре!

Постелив їй постілоньку, серце моє!

Вона стала заплакала, грай, море, бре!

Рідні гори ізгадала. серце моє!

Скажи ж мені, моя мила, грай, море, бре!

А скількох ти братів мала, серце моє!

Один пропав в Мадярщині, грай, море, бре!

Другий пропав в Татарщині, серце моє!

Третій тай на кобзі грає, грай, море, бре!

З козаками п’є, гуляє, серце моє!

Дякую ж ти, моя мила, грай, море, бре!

Що ти мені оповіла, серце моє!

Бо ти моя сестра рідна, грай, море, бре!

Сестра рідна – жінка вірна, серце моє!

Під-час одного з таких вуличних виступів Остапа на Набережній, до нього підійшли Олексій Нирко в товаристві відомого Українського письменника Вадима Пепи, з яким Остап був знайомий ще з зустрічі на ВДНГ в Києві, де 11.10.1987 року відбувались концерти ялтинських бандуристів. На пам’ять про це знайомство у Остапа збереглось фото письменника з Олесею. Тож Остап запросив їх обох до себе додому «на чай і Тамарині млинці», де вони довго любувались різноманіттям книг з Остапової книгозбірні. Передбачливий  гість тут же поповнив одну з полиць його власною книгою :

Український письменник Вадим Пепа з Олесею і його Книга з автографом.

Вадим Пепа «Ключі од Вирію». Художньо-історичні нариси. Київ, вид. «Радянський письменнк», 1990.

 І – автограф: «Дорогим Остапові Юрковичу Кіндрачуку, його дружині Тамарі, дітям Назарові й Олесі з щирими почуттями й на добрий спомин.

Вадим Пепа. Ялта. Серпень, 94 р.»

* * *

А тим часом, у третій декаді вересня 1994 року, Остап разом з учителями й учнями Української Недільної школи прийняв участь у регулярних заняттях за програмою другого року навчання. Розпочали заняття оригінально – відповідно до сценарію завідувачки Музею Лесі Українки і одночасно кураторки Недільної школи Світлани Олексіївни Кочерги, який мав справити позитивне враження на учнів і залишитись в їхній пам’яті на довгі роки…

В музейний зал з верандою, де зібрались учні і вчителі, несподівано прилетіла з минулого… «машина часу» (зроблена з фанери, картону і фольги), з якої вийшли два козаки – посланці самого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного: осавул, обличчя якого було разюче подібне до викладача історії України й народознавства Остапа Кіндрачука і запорозький писар – двійник просвітянина Анатолія Радченка. Після привітання, осавул повідомив присутнім, що до Ясновельможного гетьмана дійшла вість про те, що в Криму в Ялті, юні українці й українки козацького роду побажали вчитись Українській Недільній школі. Будучи ревним поборником за поширення освіти серед українців і куратором Київської школи-академії, гетьман доручив своїм посланцям вручити юним ялтинцям «Довірчі грамоти», підписані ним особисто.

Потім осавул викликав до столу, за яким сидів січовий писар з гусячим пером, кожного учня й ученицю індивідуально, називаючи ім’я і прізвище, які писар заносив до текстів «Грамот» і вручав їх учням, серед яких знаходився і Остапів синок Назар. Аркуші «Грамот» були оздоблені українським орнаментом, гербом Війська Запорізького і зображенням гетмана Сагайдачного. На грамотах був нанесений текст «козацькою в’яззю»:

Довірча грамота.

Цією грамотою засвідчується,

Що Назар Кіндрачук

Приймається в родину

Братчиків і сестричок

Української Недільної школи.

В м, Ялта, в Криму.

Довіряю йому/їй

Виступити в похід за

Знаннями во славу

Матері України.

Гетьман Сагайдачний

Року Божого 1994 вересня.

Після цього задзвонив перший у цьому навчальному році дзвоник, і «братчики» й «сестрички» в супроводі вчителів сфотографувались та «виступили в похід за знаннями», розсівшись за столи з підручниками й зошитами.

о

Зліва – «писар» А. Радченко і «осавул» О. Кіндрачук вручають учням «Довірчі грамоти». Справа – перший дзвоник в Українській Недільній школі.(В центрі – «писар» А. Радченко, вверху справа – викладачі: отець Микола, С. Кочерга, О. Кіндрачук і О. Скворцова.

* * *

Зазвичай кобзарські заробітки позволяли Остапові покривати потреби сім’ї, — харчуванні, одягу, комунальних виплатах і… книгах. А завдяки піковим місяцям кобзарського сезону (липень-серпень), коли Ялту заполоняли «валютні» туристи з океанських лайнерів, з’являлась можливість робити й вагоміші обновки, як от – телевізор, холодильник, газова колонка тощо. При бажанні можна було відкладати кошти в ощадкасу і для більш «стратегічних» цілей – розширення житла, чи поїздок за кордон. Але довго і нудно накопичувати «стратегічні» суми мізерними порціями – то не для Остапа, тим більше, що його колеги по лівадійському «клондайку», якщо ще й не стали мільйонерами, то ось-ось ними стануть, отримавши «тут і зараз все й відразу» завдяки казковим дивідендам, що нараховуються в геометричній прогресії власникам чудо-акцій, сертифікатів, полісів…

— Головне, бути передбачливим, — повчали вони один одного, а заодно й Остапа, — обов’язково треба «розподілити яйця в різні кошики», тобто вкладати кошти в цінні папери різних компаній, а не в одну, яка по закону підлості може збанкрутувати!

І Остап,спостерігаючи за оберемками «цінних паперів» у руках колег, за неймовірною кількістю цифр з 9-тизначними нулями на їхніх калькуляторах, вирішив усугубити своє скромне амплуа «інвестора» компанії «ТИНФО» «цінними паперами» інших компаній, яких в Криму і по всій Україні розплодилось, як у бездомної собаки бліх.

Вся преса, радіо, центральне й обласне телебачення тієї осені (бо ж «курчат, тобто доходи людей, по осені рахують») засипали наївних гомосовєтікусів такими переконливими «шедеврами» реклами, що вони несли свої кровні (навіть «похоронні») збереження, взамін за високо художньо оформлені, зареєстровані у високих державних і фінансових установах «цінні папери», які «гарантували» їхнім власникам вирішення всіх фінансових потреб.

І Остап почав так же обзаводитись «різними кошиками» для назбираних за літо «яєць і курчат», про що вже згадувалось вище…

28.09.1994 р. він придбав поліс страхової компанії «Ангел» з офісом у Сімферополі, який обіцяв йому безпроблемну старість – «на дожитіє». І до кінця 1994 року він неухильно збільшував кількість своїх «кошиків-пірамід». На випадок, якщо його «ангельський» вклад постраждає, Остап «передбачливо» убезпечився від цього лиха страховими свідоцтвами споріднених компаній: «Феррум» і «Саламандра» — уже ялтинського розливу. Купив 20 акцій Закарпатського АК Банку, зафіксованих в Сертифікаті «Лісбанку», на суму   мільйони карбованців – в сімферопольському офісі. За деякий час він поповнив колекцію «цінних паперів» акціями сімферопольських акціонерських товариств «КИНТО» і «ЕЛЕНА», а на випадок їх сумнівності, підстрахував себе акціями київського філіалу «ОЛБІ-УКРАЇНА» з наштампованими на них відрізними талонами для отримання дивідендів за найменшим капризом власника акцій. Завершили Остапову колекцію фінансових «кошиків» за 1994 рік «найнадійніші» акції сімферопольського відділення «Спільного Українсько-Польського товариства «7-Я»» з датою випуску за грудень 1994 р.

Всього цього Остапові здасться замало, і він продовжить свої «інвесторські» експерименти ще й наступного року, аж поки всі ці фінансові «бульбашки» не почнуть лускати з ефектом доміно…

* * *

10.11.1994 р. Олексій Нирко і Остап Кіндрачук брали участь у ІІ-й конференції Кримського відділення Товариства «Україна» в Сімферополі. За останні роки, відколи Україна здобула незалежність, це товариство, на відміну від минулих років, спрямовувало свою діяльність в русло державницької ідеї. Про це свідчив ентузіазм членів товариства і його керівництва, з яким вони підтримали ідею Олексія Нирка, Світлани Кочерги й… Міністра культури України Лариси Хоролець – створити в Ялті Український центр, як філіа «Українського дому, створеного Ларисою Іванівною в Києві. Український центр об’єднав би під одним дахом всі розпорошені українські осередки Ялти: «Просвіту», «Союз Українок», товариство «Україна», асоціацію «Світ культури», Південно-Кримське відділення Спілки народних майстрів України. Тут би функціонували: Студія прикладного мистецтва Миколи Вакуленка (а не в орендованому підвалі), Школа кобзарського мистецтва Олексія Нирка, Недільна школа Світлани Кочерги, виставки майстрів…

Тему «Українського Дому» в Ялті час від часу піднімала в газеті «Кримська світлиця» її власкор Світлана Кочерга в статтях: «Квіти для Лесі» (01.10.1994 р.), «Мій дім – мій храм» (24.12.1994 р.). І приміщення для цього знаходилось під одним дахом з Музеєм Лесі Українки на вулиці Літкенса (Єкатерининська), 8. Справа в тому, що будинок складався з двох автономних літерів, «А» і «Б», розділених кам’яними сходами на 2-й поверх, де зліва, в літері «А» був розміщений власне Музей Лесі Українки і вхідні двері до нього, а справа двері з цієї ж площадки вели в літер «Б», з якого мешканці були відселені одночасно з літером «А», тобто для потреб музею, Але оскільки Музеєві Лесі Українки поки-що вистачало літера «А», а літер «Б» пустував, керівники «Просвіти», «Союзу Українок», Тов. «Україна» винесли спільне ріення про необхідність юридичного переоформлення літера «Б» під філіал київського «Українського дому», який був би своєрідним логічним продовженням Лесиного музею, що й так дотепер суміщав у собі функції Українського центру.

Активіст Ялтинської «Просвіти» Йосип Матура запропонував свої послуги у цій справі, мотивуючи свою пропозицію унікальною обізнаністю з усіма бюрократичними компонентами і механізмами для отримання  «добро» на дане переоформлення від міської влади. І просвітяни довірили своєму соратникові всю документацію і благословили на богоугодне діло.

Щоб закрити цю важку і болючу тему для Остапа і всієї української спільноти Ялти, треба забігти на рік вперед…

Матура виявився недостойним реалізатором ідеї консолідації ялтинського українства. Він використав свою задекларовану «унікальну обізнаність» щоб… зрадити! Внаслідок його закулісних юридичних махінацій, за немалу винагороду, власником літера «Б» став якийсь глибоко законспірований «містер ікс» із міських владних бонз, а Матура – негласним розпорядником вкраденого помешкання. Він щез з просвітянського горизонту, а  йдучи вулицями Ялти і,  помітивши зустрічного просвітянина, звертав у найближчий переулок, чи під’їзд. Вийшло так, що не всі українці в Незалежній Україні очистились від скверни зрадництва і користолюбства…

* * *.

А тим часом, трохи раніше, коли почався останній навчальний рік Остапової доньки Олесі у Ялтинському педучилищі, він ознаменувався неординарним твором майбутньої випускниці.

Отримавши завдання з предмету «Народознавство», Олеся зав’язала переписку зі своїми дідусями й бабусями, які ще тоді були живими на Остаповому Прикарпатті і Тамариній Стародубщині, «покопалась» в родинному архіві і створила справжній, багато ілюстрований фотографіями і документами шедевр з історії батькового роду Кіндрачуків і маминого роду Іванцових, з часів Хмельниччини до сучасності. «Роде мій красний» — назвала свій 24-сторінковий твір Олеся, помістивши на першій сторінці дві гілки «родового древа» — батькову і мамину, які склали два розділи твору: «Рід мого батька» і «Рід моєї мами». (Нижче – кілька фрагментів твору)

Остапів родовід Олеся розпочала напівлегендарним опришком Юрчиком та козаком Юшкою і закінчила Остапом, світлину якого в уніформі бравого капітана Ялтинського портофлоту помістила на титульному листі першого розділу. Другий («мамин») розділ, оздоблений світлиною юної студентки торгового технікуму Тамари, інформував про її родове коріння від козаків і посполитих Стародубського козацького полку, територію якого більшовицька влада у 1926 році відібрала від України, включивши до Брянської губернії. В Тамариному родоводі фігурують прізвища козаків Свириденків і Іванців, білорусів Губенок, старообрядців Молчанових. А об’єднало обидва розділи-родоводи схематичне «Родове древо Кіндрачуків Олесі і Назара», на розгалуженнях якого у вигляді стилізованих квітів Олеся розмістила прізвища, імена і роки життя усіх відомих їй предків.

о

о

о

о

Фрагменти Олесиного родоводу.

Викладачі були захоплені твором, показували його для наглядності в інших класах і хотіли залишити його, як зразок для наслідування для інших учнів, та зважаючи на унікальні родинні фото, повернули його Олесі аж у грудні 1994 року, після чого він став своєрідною родинною реліквією ялтинського роду Кіндрачуків.

Саме тоді Остап збирався знову навідатись до Львова, а попутно й до рідної Городенки-Котиківки. Він не міг натішитись оригінальним твором своєї доні і прихопив його із собою, будучи упевненим, що це буде цікаво батькові і навіть мачусі, — інформації і світлині про неї теж знайшлося місце в родоводі…

Прибувши до Львова в середині грудня 1994 року, Остап негайно подався із залізничного вокзалу в кабінет декана Львівського університету.

— Іван Олександрович не може вас прийняти, — рішуче сказала секретарка, зайнявши перед дверима, що вели в кабінет декана, позицію футбольного воротаря, — він тільки що прибув потягом з Києва.

– Прекрасно,– погодився Остап, — я теж прибув потягом з Криму! І нам обидвом, втомленим і невиспаним буде легше порозумітись!

Іван Олександрович Вакарчук, відкривши двері, почув Остапові слова і запросив його в кабінет, розглядаючи з усмішкою й цікавістю його сумку і бандуру.

Із всього, сказаного Остапом, декан уловив суть – батько переживає, що його донька при вступі до університету може не осилити вимоги конкусу.

І тут Остап ризикнув показати Олесине творіння «Роде мій красний», розраховуючи на враження від нього – ось, мовляв, якого «вундеркінда» може не дорахуватись ЛДУ в разі її не вступу. Декан, явно зацікавлений змістом твору, кожна сторінка якого була проілюстрована колоритними світлинами минулого століття, уважно подивився на Остапа й сказав: «Аж не віриться, що у Криму серед батьків і дітей є такі щирі українці-патріоти!»

Він покликав секретарку й доручив їй записати Остапові й Олесині «кординати» та передати Остапові перечень необхідних документів і рекомендацій для позаконкурсного зачислення абітурієнтів в університет відповідно з існуючою домовленістю між ЛДУ і кримською «Просвітою».

— Ваша донька поступить в наш університет, — запевнив декан Остапа на прощання, категорично відхиливши його «сувенір» у вигляді пляшки «Муската Червоного Каменя».

Таким чином шедевр кримських виноробів оселився у креденсі непитущого, як і Остап, ялтинського приятеля Бориса Синчалова, що гостював у Львові у батька, і де Остап зупинився на нічліг.

Наступного дня, обійшовши львівські книгарні, Остап уже з додатковою сумкою з книгами, подався потягом до Коломиї, де пересів на приміський потяг «Червона рута» до Городенки, до батька. Батько перед тим по телефону просив: «Не забудь по дорозі зі Львова заїхати до нас, додому. Тут, до речі, Іван Романюк хоче тебе бачити».

І ось Остап знову серед рідних, вдома, де все миле й знайоме з дитинства. Коли ж черга дійшла до зустрічі з Іваном Михайловичем, Остап продемонстрував йому Олесин твір «Роде мій красний»,і у нього виникла пропозиція, зв’язана з тим, що об’єднання вихідців з Горденківщини в заокеанській діаспорі підготувало до друку 1-й том історико-мемуарного збірнико «Городенщина», а тепер планує готувати 2-й том, і включило в склад редакційної колегії його, Івана Романюка. Тому він настійливо рекомендує Остапові взяти в руки перо, мобілізувати свій журналістський досвід і розвинути прекрасну ідею Остапової доньки Олесі, закладену в її творі, та створити літопис свого роду і власного життя. А він, як член редколегії, максимально використає його при підготовці 2-го тому «Городенщини».

Ця пропозиція старшого товариша прийшлась до душі Остапові, і він вирішив почати її реалізацію відразу після повернення в Ялту. Тим більше що подібні «літописні» пропозиції він чув і раніше від своїх ялтинських друзів Олексія Нирка і Бориса Синчалова. Забігаючи наперед, можна констатувати, що Остап дійсно почне вести регулярні «дорожні нотатки», які після багатьох його кобзарських мандрів, при сприянні близького друга Андрія Орла (Мацьківа), у Києві, започаткують «Літописні книги пісень і мандрів кобзаря-бандуриста Остапа Кіндрачука», їх написання розтягнеться на всю решту Остапового життя і тому до 2-го тому «Городенщини не потрапить…

А щодо Олесиного родоводу, то він справив враження, не менш сильне, ніж на Вакарчука і Романюка, так же і на батька з мачухою.

* * *

Повернувшись додому, в Ялту, Остап утішив доню позитивною перспективою вступу в ЛДУ, і з головою пірнув у підготовку учнів Недільної школи до святкування дня Святого Миколая, яку кураторкаа Світлана Кочерга проводила разом з учнями і вчителькою 2-го українського класу Ялтинської СШ №4 Оленою Скворцовою.

І ось 19 грудня 1994 р. в залі Ялтинського культурного центру місця для глядачів заповнили батьки учнів Недільної школи і українського класу загальноосвітньої школи №4, а самі школярі ледь розмістились на сцені.

Відповідно до сценарію свята, три дівчинки-зірочки мали завдання освітити дорогу Святому Миколаю до українських школярів Ялти, які своєю поведінкою і успіхами в навчанні заслужили на подарунки цього щедрого чудотворця, покровителя і заступника дітей, моряків і невинно засуджених. Але «зірочкам» чинили різні перепони три «чортики», які настирливо заманювали дітей з української школи, де вони навчались творити добрі справи – в «чужу» школу, щоб навчитись всіляким «капостям» і замість подарунків отримати від Святого Миколая різки. Однак всі «братчики» і «сестрички» виявились стійкими і не тільки допомогли «зірочкам» дати відсіч «чортикам», але заставили їх щиро покаятись за різні погані вчинки, повернутись до свого попереднього «статусу» — чемних хлопчиків Української Недільної школи. До речі, роль одного з «чортиків» захотів грати Остапів син Назар (щоб трохи «побіситись»).

І ось уже «зірочки» нарешті безперешкодно провели на сцену Святого Миколая, обличчя якого нагадувало обличчя народного майстра України і вчителя Недільної школи Миколи Вакуленка з величезним мішком на спині. Його супроводжували два «янголи» з великими книгами в руках – білою і чорною. «Янголи» викликали по черзі дітей, порівнювали їхні хороші й погані вчинки, записані в обох книгах і видавали пакунки з мішка, оскільки хороші справи у всіх, навіть у колишніх «чортиків», виявлялись суттєво вагомішими за погані. Крім того, Святий Миколай відтепер гарантував свою опіку над Недільною школою і українськими класами.

19.12.1994 р. Учасники дитячої вистави зі Святим Миколаєм в Ялті.

На завершення Неоніла Леонтіївнв Нирко-Куц, дружина Олексія Федоровича Нирка і викладачка класу бандури, вивела на сцену своїх «кобзарят», які почали невеличкий концерт знаменитою величальною піснею на знак подяки Святому Миколаєві:

Ой, хто, хто Миколая любить,

Ой, хто, хто, Миколаю служить,

Тому Святий Миколай

У всякий час помагає,

Миколає!

Ой, проси долі для Вкраїни,

Ой, нехай встане із руїни,

Долю й щастя хай вітає,

В славі й волі хай засяє,

Миколає!

Після дітей-«кобзарят» до концерту долучився «Козак-бандурист» з обличчям Остапа Кіндрачука. В житті Остапа це було друге свято Святого Миколая з його участю, де він виступав з бандурою. Перше таке свято з участю його бандури відбулось 19.12.1991 року в Москві, в колі тамтешньої української громади.

По закінченню святкового дійства, Світлана Кочерга оголосила, що народні майстри з «Просвіти» і «Союзу Українок»: вишивальниця Богдана Шевчук, скульптор Микола Вакуленко, різьбяр Михайло Ілляш і художник Віктор Виноградов зголосились допомогти братчикам і сестричкам Недільної школи організувати колядування для ялтинців у супроводі вертепної вистави з усіма традиційними атрибутами і за сценарієм, як завжди, самої Світлани Олексіївни. Бажаючих учнів, ентузіазм яких зріс від щойно проведеного свята, виявилось втричі більше, ніж потрібно для вертепної вистави, тож вибрали талановитіших і домовились про репетиції в Музеї Лесі Українки.

* * *

Проводи Старого, 1994 року Остап проводив традиційно в родинному колі, розширеному за рахунок близьких сусідів. Коли ж втомлені піснями, телевізором і новорічними стравами гості й домочадці подались на спочинок, Остап рішив ще прощупати радіоефір на предмет останніх новин.

Радіо-диктори повідомляли про генеральний штурм Грозного російськими військами якраз у цю Новорічну Ніч з 31.12.1994-го на 01.01.1995 року; а ще повідомляли про жахливі жертви бойових дій. Остап багато віддав би за можливість дізнатися про долю свого юного чеченського друга Нурди, з яким вони колись разом покидали степи Казахстану.

* * *

На початку 1995 року з’явився документ про козацтво. Познайомившись з текст Указу Президента України від 04.01.1995 р. «Про відродження історико-культурних та  господарських традицій Українського козацтва», Остап іронічно посміхнувся.

На перше в Новому Році зібрання Ялтинської «Просвіти» завітав один з отаманів Чорноморського козацтва м. Одеси Олександр Невольниченко зі своїм товаришем, військовим писарем Петром Яремчуком. Це якраз вони й зачитали даний Указ і сказали, що приїхали в Ялту, щоб допомогти місцевим козакам організувати козацький осередок, для початку – хоча б курінь.

Багатьох просвітян ідея зацікавила. Та й Остапові мрія про козацтво була не чужа, але не про таке «беззубе», у порівнянні з активними російськими «казакамі»…

Домовились повернутись до цієї теми після різдв’яних свят.

* * *

Родзинкою і предметом гордості ялтинських просвітян цьогорічного різдва стало колядування, поєднане з вертепною виставою учнів Недільної школи. З прем’єрним виступом першого в культурній історії Ялти Вертепу його малі учасники в супроводі «тіло охоронців» з числа батьків, серед яких був і Остап, а так же організаторка вертепного дійства Світлана Кочерга, відправились 06.01.1995 р. до помешкання українського підприємця-патріота І. В. Дубровського, який щедро спонсорував потреби Недільної школи і проведення учнями різних заходів. Він, його дружина і діти, одягнуті в розкішні вишиванки, відкрили двері для колядників і разом з ними підтягували слова відомої щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю».

В центрі вертепного гурту були дві дівчинки-«янголи», які тримали вертепну шопку з різдв’яними ляльковими персонажами: Богородицею з народженим Ісусиком в яслях, ангелятами, пастушками, худібкою тощо. А перед ними – три Царі-волхви, три Пастушки,  цар Ірод, Воїн, Козак, Смерть, троє маленьких Дітей.

Царі з провідниками-пастушками сповістили Новину про народження у Вифлеємі Небесного Владаря Ісуса, якому вони йдуть поклонитись і принести дари. На це тут же відреагував недобрий цар Ірод, сприйнявши появу новонародженого, як загрозу для своєї влади. Він приказав Воїнові, для більшої впевненості, позбавити життя всіх вифлеємських малят. Але проти іродового Воїна виступив хоробрий Козак від імені Запорізької Січі і всіх українців і врятував від згуби Ісуса і решту дітей. Коли ж Ірод покликав на допомогу Смерть з косою, вона заявила, що маленький Ісус має владу над усім світом, а так же і над нею, Смертю. І вона, наперекір наказові, стяла косою не Козака, не Ісусика з дітьми, а… самого царя Ірода, якого Чортик тут-же потягнув до Пекла.

Всі раділи щасливому визволенню від царя-дітовбивці і заспівали:

Нова радість стала.

Яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна

Увесь світ осіяла…

…Просим тебе, Царю

Небесний Владарю,

Даруй літа щасливії

Цього дому господарю..

Просим тебе Царю,

Просимо всі нині:

Верни волю, пошли славу

Нашій Ненці-Україні.

На завершення вистави з’явився все той же, схильний до гумору, Остапів Назар в ролі бородатого вертепного “Жида” в чорному капелюсі і з великим мішком. Від імені всіх прибулих він побажав господарям довголіття, щастя, здоровля і… щедрості, бо, мовляв, «змученим далекою дорогою колядникам не завадило б трохи сісти, трохи випити й поїсти». Мішок господарі тут же наповнили пакунками з солодощами й грішми.

о

06.01.1995 р. Діти ялтинських просвітян вперше в історії Ялти виступали з виставою різдв’яного Вертепу. Зліва – на Набережній Ялти; справа – перед греко-католицькою громадою в храмі.

Але при відході колядників з вертепом, як і їх дорослий охоронний супровід, та і самих господарів чекала несподіванка – сусіди з навколишніх квартир цього будинку навперебій запрошували вертепників до своїх осель.

Прийшлось зробити ще пару незапланованих виступів, на які сходились подивитись діти з усієї багатоповерхівки.

Окрилені успіхом юні колядники, ще виступили на Набережній Ялти, а наступного дня, на саме Різдво, — у католицькому храмі для Української Греко-католицької громади, та ще в… центральному гастрономі Ялти для продавців і покупців. А вечорами, розходячись домів, малеча ледве пересувала ноги від втоми і об’ємних заколядованих «гонорарів», але з щасливими обличчями й сяючими очима…

* * *..

Уже вісім років минуло з моменту публікації нарису Миколи Литвина «Заграйте на кобзі, морський капітане» в журналі «Україна» (11 січня 1987 р.) про капітана-бандуриста Остапа Кіндрачука. За цей період Остап час від часу підтримував різнопланові творчі контакти з редакцією цього журналу через прихильного до нього журналіста-кобзаря Миколу Литвина: 01.01.1987 р. ім’я Остапа фігурує в журналістському розслідуванні М. Литвина «Доки Ялта буде чужиною?»; 23.10.1988 р. опублікована Остапова стаття «Мово рідна, слово рідне»; а 29.07, 05.08, 12.08 і 19.08.1990 р. – його ж історичний нарис про українсько-кримськотатарські відносини «Єшиль Ада»; і пізніші резонансні  відгуки читачів на всі дописи…

А ще, відвідавши Остапову «хрущобу» увагу Миколи вразили в Остаповій книгозбірні два раритети – альбом «Изъ украйнской старины» з ілюстраціями С. І. Васильківського і М. С. Самокиша на 18 листах і пояснювальним текстом Д. І. Яворницького, виданий в Санкт-Петербурззі в 1900 році вид А. Ф. Маркс; і другий альбом «Мотивы украинскаго орнамента» Миколи Самокиша, вид. в Харкові в 1904 році.

– Репродукції цих шедеврів українських академіків живописців могли б стати окрасою журналу «Україна» для ознайомлення широкого кола наших читачів, якби… Остап не дав Миколі договорити й сказав коротко: «Забирай їх у Київ, публікуй, а потім повернеш!»

Так в багатьох номерах журналу Україна на початку 90-х років з’явилась серія репродукцій з цих рідкісних видань. А вони, в свою чергу, привернули увагу видавництва дитячої літератури «Веселка», де загорілись бажанням відтворити ці альбоми і розтиражувати їх репринтним  способом. Тож з дозволу Остапа раритети «перекочували» з редакції журналу «Україна» до видавництва «Веселка» під нагляд поета і видавця Василя Марсюка. Там над ними «мучились» реставратори довго і… безуспішно, бо суттєві пошкодження не дозволяли відтворити всі листи в необхідній для друку кондиції. Тож було вирішено відмовитись від перевидання альбомів і повернути їх власникові.

Невдала «епопея» з перевиданням альбомів, все-таки трансформувалась у творчу співдружність автора Миколи Литвина і видавця Василя Марсюка.

Справа в тому, що Микола Степанович крім публікації нарису «Заграйте на кобзі, морський капітане» про Остапа, продовжував працювати над серією нарисів про сучасних кобзарів України. Їх він час від часу публікував у журналі «Україна», а коли їх назбиралось кільканадцять, — об’єднав їх  у окрему книгу і запропонував її видавництву «Веселка».

І ось у другій половині січня 1995 р. Остап отримав бандероль з Києва з адресою відправника – видавництва «Веселка». В посилці, крім двох «багатостраждальних» альбомів, були ще дві книжки: Микола Литвин «Струни золотії» зі згаданим нарисом про Остапа і поетичний збірник самого поета-видавця Василя Марсюка «Минулому я руку подаю. В обох книжках – теплі автографи Василя Андрійовича:

1-й — Веельмишановному кобзареві Остапові Кіндрачукові на добро, на щастя – від видавця цієї книжки з глибокою повагою В. Марсюк. 17.1.95

2-й –Вельмишановному добродію Остапу Кіндрачуку – славному кобзареві і людині – на приємне знайомство автор (підпис) 18.1.95 р.

Згодом, при нагоді на своїй книжці автограф залишив і Микола Литвин.

о

Книга Миколи Литвина «Струни золотії», що стала для Остапа дороговказною зіркою

Кожна глава книжки «Струни золотії» присвячувалась життєпису окремого кобзаря, бандуриста. Перегортаючи її сторінки, Остап серед добре знайомих імен, знайшов так же й ім’я свого найближчого друга і Пан-Отця Олексія Федоровича Нирка. Нарис про нього (стор. 76-81) називався «Ще жива козацька мати» і майже увесь був присвячений не лише біографії Олексія Федоровича, а більшою мірою програмній мрії його життя, яку він невтомно втілював у життя – відродженню кобзарського мистецтва в Криму і на Кубані.

Наступні сторінки (83-86) вже були «Остапові». Назва нарису залишилась такою ж, як і вісім років назад в журналі «Україна», коли його прочитали десятки тисяч читачів журналу — «Заграйте на кобзі, морський капітане».

Якщо Олексій Нирко дав Остапові путівку у кобзарський спосіб життя, залучивши його до мистецтва гри на бандурі, то Микола Литвин своїм нарисом «канонізував» його кобзарський образ у масштабі всеукраїнському і дав йому можливість відчути себе в колі сучасних кобзарів України, як «свій серед своїх».

Остап ще дошкільного віку, коли батьки навчили його читати, завжди з благоговінням ставився до книжок з близькою до його світогляду тематикою. Книжка М. Литвина «Струни золотії», присвячена кобзарям, Остаповим сучасникам, а серед них і йому самому, справила на нього незабутнє враження. Його оповило якесь неземне відчуття гордості за причетність до такого унікального явища світової культури, як кобзарство.

На початку наступного, 1996 року він поїде в Київ на черговий З’їзд кобзарів України з цією книжкою спеціально, щоб доповнити її автографом автора, який ніколи не попускав кобзарських зібрань. Так у книжці з’явився ще один запис, який надав їй особливої аури в очах такого безоглядного книголюба, як Остап:

Дорогому Остапові Кіндрачуку та його синові Назарові з побажанням добра, козацького здоров’я, щастя. М. Литвин. 20.1.1996 р. Київ.

* * *

Однак бібліофільські захоплення Остапа ніколи не перешкоджали його участі в громадських справах, тим більше в такій сфері, як відродження українського козацтва, запропоноване одеситом Олександром Невольниченком. Виходячи з принципу козацького самозабезпечення, він разом з приятелем Петром Яремчуком влаштувався працювати у ялтинському молодіжному кінному клубі: Олександр – тренером, а Петро – ковалем. І ось вони, як і обіцяли,  по Різдві скликали в Ялті установче козацьке коло.

Про нього повідомила Світлана Кочерга в газеті «Кримська світлиця» за 28.01.1995 р. А ще про цю подію написав її учасник, активіст «Просвіти» Леонід Волошин «Курортна Ялта стає ще й козацькою», опублікованій в газеті «Шлях перемоги» за 11.02.1995 р. (нижче – фрагмент з його статті).

«Якраз на християнський Новий Рік, 14 січня в Ялті відбулася рада новоствореного козацького куреня ім. гетьмана Михайла Дорошенка Українського Таврійсько-Запорізького козацтва. Обрана козацька  старшина: отаманом обрано фахівця і знавця козацької справи Олексу Невольниченка, писарем – Петра Яремчука, суддею – Мирослава Мисяка, обозним – Анатолія Марінченка і скарбником Сергія Рацапуру. На засіданні козацької ради з порадами виступили активісти українських громадсько-політичних організацій міста п.п. Остап Кіндрачук, Оексій Зуб, Мирослав Мисяк і автор цих рядків.

Промовці в своїх виступах були одностайні стосовно того, що українське козацтво Південного Берега Криму повинно стати оберегом і генератором української Ідеї, державницького чину, особливо тут, у Криму, де, можливо, буде вирішуватись доля нашої держави, повинні давати відсіч українофобії, повинні сприяти консолідації української громади, рівнятись на силу духа борців минулих національно-визвольних воєн в Україні, акцентувати свою діяльність у залученні до української Ідеї і справи молодих українців Півдня Криму. Після офіційної частини бандурист О. Кіндрачук виконав у своєму супроводі на бандурі козацькі пісні…»

о

Зліва – учасники установчого кола Ялтинського куреня Таврійсько-Запорізького українського козацтва ім. М. Дорошенка. Справа — чорновий начерк печатки з емблемою Ялтинського козацького куреня (автор – О. Кіндрачук).

– Ну, що тут скажеш? Все вірно сказано у програмних промовах учасників! Все злободенно і своєчасно в проголошеній ідеї українського козацтва, створюваного на противагу мєшковському, — думав Остап, — як би ж не тисячу раз прокляте, але невмируще українське самоїдство! А ще – дефіцит цілеспрямованих лідерів-патріотів! Справа в тому, що автор статті, мабуть, щоб «не виносити сміття з хати», не згадав прикрий інцидент на установчому козацькому колі, із-за якого воно стало першим і… останнім збором потенційних козаків Ялти, попри те, що чергова козацька рада, на якій мало відбутись поповнення козацьких рядів, планувалась на 28 січння… Але не вібулась! І причиною цього лиха став тільки-но обраний козацький писар Петро Яремчук.

У свій час він захопився модерними віяннями в конфесійному житті України. А після знайомства з «Мага Вірою» Льва Силенка, «Вірою предків наших» Володимира Шаяна, а можливо й з творами інших апологетів неоязичництва, Петро скомбінував своє власне бачення шляху, який повинен привести українців в оновлене лоно дохристиянського язичництва. І авангардом у їх наверненні до «віри предків» повинні стати… «косаки». Це слово, запозичене Яремчуком із «Мага Віри», на його думку повинно витіснити слово «козак», бо воно, мовляв, тюркського походження.

Свою власну програму дій в цьому плані Петро видно не узгодив з отаманом Невольниченком, який призначив Остапа Кіндрачука бунчужним козацького куреня і передав йому документи Генеральної Канцелярії Українського козацтва про опис і реєстрацію козацьких клейнодів: прапор, бунчук, корогву, пернач, печатку й т.і. І коли Остап запитав у отамана, де зберігатимуться клейноди, завідування якими власне є обов’язком бунчужного, Олексій відповів: «Тільки у церкві! В умовах Січі, це була січова церква, а в наших умовах – це Греко-Католицька церква, як єдина проукраїнська церква в Ялті!».

о

Остапові чорнові начерки емблеми Ялтинського козацького куреня і козацької Покрови для обох сторін курінного прапора.

– Не буде цього! – вигукнув козацький писар Петро Яремчук. І тут він почав говорити ввергнутим у шок козакам-новобранцям і отаманові, що завданням «косаків» має бути викорінення рабського християнського віровчення, а не освячення ним «козацьких» клейнодів. А потім , у збудженому стані, кинувши на прощання, що його «ноги тут не буде», він луснув дверима…

— Це, мабуть якийсь провокатор! – розгублено зашептали присутні, —  і збори ці – можлива чиясь провокація!..

Після цього Невольниченко довго переконував ялтинців у своїй непричетності до несподіваної витівки свого колеги, в якому, як тепер виявилось, він помилився, за що приносить товариству щире вибачення

На завершення отаман повідомив, що військовий осавул Таврійсько-Запорізького козацтва, і він же – депутат Сімферопольської міськради Валентин Тамбовцев-Лисенко планує найближчм часом здійснити в Сімферополі важливу патріотичну акцію силами козацтва, на яку будуть запрошені і ялтинські козаки. Про деталі буде повідомлено пізніше…

* * *

10.03.1995 р. Українське Таврійсько-Запорізьке козацтво було скликане в Сімферополі для спільної участі в роботі ІІ-го Всекримського Конгресу українців, метою якого, як уже згадувалось, була консолідація всіх українських організацій у Криму. Крім кримських активістів, на Конгресі виступали приїжджі гості з Києва: Борис Кожин, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Поровський, Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко і гетьман Українського козацтва Володимир Мулява.

Інтерв’ю з гетьманом в кулуарах Когресу. Передній ряд, зліва направо: осавул В. Тамбовцев-Лисенко, гетьман В. Мулява, отаман О. Невольниченко і бунчужний О. Кіндрачук.

Остап, будучи делегатом від ялтинського козацького куреня, тримався «своїх» і під-час перерви у фойє був зафіксований фотографом-активістом і козаком Олексієм Зубом в товаристві гетьмана В. Муляви, отамана О. Невольниченка, осавула В. Тамбовцева-Лисенка та ін.

17.03.1995 р. Верховна Рада України прийняла низку законів: про статус Республіки Крим, про скасування Конституції Республіки Крим від 06.05.1992 р. і поста президента Республіки Крим, та актів, які суперечать Конституції України.

* * *

— А нам своє робить! – сказав Олексій Федорович Нирко і 19.03.1995 р. організував ІV-й Республіканський фестиваль Криму і Кубані «Дзвени, бандуро!» На цьому фестивалі Остапові було вручено «Диплом» Міністерства культури Республіки Крим за виконання «Пісні про гетьмана Мазепу».  Його син Назар так же грав на бандурі у складі дитячої капели «Кримські проліски», а газета «Кримська світлиця» 8-го квітня 1995 року хвалила його ще й як здібного декламатора-гумориста, який у проміжках між піснями під бандуру, популяризував вірші Степана Руданського.

* * *

18.04.1995 р. депутат Сімферопольської  міськради і козацький осавул Валентин Тамбовцев-Лисенко нарешті реалізував проанонсовану раніше патріотичну акцію – церемонію хоча й запізнілого через бюрократичні бар’єри, але тим не менш урочистого підняття синьо-жовтого державного прапора України на спеціально встановлену щоглу перед входом у міськраду. До здійснення церемонії приступили кілька десятків Таврійсько-Запорізьких козаків, серед яких були два ялтинці – отаман Олексій Невольниченко і козак-бандурист Остап Кіндрачук та ще священник.

Тільки-но Тамбовцев-Лисенко подав сигнал козакові піднімати освячений священником прапор, а Остапові одночасно виконувати на бандурі «Ой, у Лузі червона калина», як раптово примчався роз’юшений натовп провокаторів і почалась тяганина за прапор. Але зневажити і порвати державний символ України вони не змогли, бо несподівано їм перешкодили… кримські татари.

Біля сотні кримських татар ніби з-під землі виросли довкола козаків непроникною стіною, взявшись один з одним живим ланцюгом лікоть за лікоть, а  на грудях – кулак за кулак замком, як це вони навчились у безлічі протесстних акцій, виборюючи в радянські часи своє право на існування.

– Продовжуйте вашу акцію, — сказали вони козакам, а натовп тим часом трохи вгамувався, переконавшись не один раз у минулому на власному досвіді, що його пихатість безсила перед згуртованістю кримських татар.

Піднятий прапор досягнув вершини щогли, а Остап завершив свою пісню «Червона калина» і тут-же розпочав другу – «Біз кетеміз Кримдан» («Ми покидаємо Крим») на татарській мові, від якої обличчя кожного з присутніх кримських татар розцвіло усмішкою, хоча пісня була тужливою…

Днем пізніше, 20.04.1995 р. Г. Потапенко в газеті «Крымские известия» твердив: «Священник готовился призвать на символ государственной власти Божье благословенне, а седой казак с бандурой пропеть подобающую песнь, но… торжественный настрой был сорван» – козакам, нібито зірвали настрій «республикански настроенные бабушки», і вони бідолашні вивісили свій прапор вночі. (Замітка «Флаг вывешен, жертв нет»)

– Нахабні брехуни! – спересердя сказав Остап і поїхав у Лівадію грати біля палацу-музею іноземним туристам, яких з початком курортного сезону почали привозити в Ялтинський порт один за одним, або й по 2-3 в день, океанські лайнери: «Аркона» і «Маасдам» з німцями; «Еудженія Коста» і «Реґіна Ренессанс» з італійцями; «Вістафьорд» і «Роял Вікінґ сан» зі скандинавами; «Вікторія» з англійцями; «Краун Одіссей» з греками; «»Кунард Принцесс», «Сіборн Прайт», «Стар Одіссей» привозили японських, південнокорейських, американських і «різношерстих» європейських туристів. Судячи із зароблених Остапом монет і купюр, траплялись так же латиноамериканські, південноафриканські, австралійські групи туристів.

– «Не зміг Магомет дійти до Гори, то Гора таки прийшла до Магомета», — переінакшив Остап по своєму відому приповідку, маючи на увазі, маючи на увазі, що хоч йому самому не пощастило побачити широкого світу в загранплаванні, чи в турпоїздках, зате увесь світ тепер з’їжджається послухати його бандуру в Криму.

Запам’яталась Остапові сіроока сентиментальна білявка-німкеня років під 30, яка ще минулого року приїжджала в Ялту. Тоді, вона «пробойкотувала» екскурсійне ознайомлення з Лівадійським палацом заради Остапової бандури. А він перед виконанням видобував із свого хирлявого запасу німецьких слів коротенькі фрази-характеристики для пісень: «україніше баркарола» — для пісні «Місяць на небі»; «україніше крієґс-марш – для пісні «Їхав козак за Дунай» і т.п. А вона сиділа навпроти Остапа на траві газону, схрестивши ноги «по-турецьки», замріяно похитувалась в такт кожної пісні, аж поки її група вийшла з палацу і гід покликав її до автобуса: «Ґерда!». Тоді вона витерла хусточкою вологі від зворушення очі, поклала в Остапів чохол від бандури 20 німецьких марок і, після «ауфвідерзеген» і «данке шин» розчинилась у групі туристів.

Цього року Ґерда знову предстала перед Остапом і його бандурою, але вже в супроводі чоловіка, який, послухавши пару Остапових пісень, пішов доганяти свою групу, а вона знову залишилась, сівши «по-турецьки». Коли  ж за нею прийшов її супутник, то знову все повторилось – вологі сірі очі, хусточка і 20 марок, плюс… німецькомовний путівник по Криму: «Krim», видавництва «Dumont», 1995 р. в місті Кьольн. На спеціально розкритій Ґердою 40-й сторінці путівника серед зображень різних типажів кримчан, від пихатих відставних генералів до усміхнених добродушних татар, Остап впізнав і своє зображення з бандурою.

– Філен данк! – крикнув він навздогін Ґерді і помахав  путівником.

* * *

21.05.1995 р. Остапів син Назар разом з іншими «братчиками» й «сестричками» Ялтинської Недільної школи, зарядившись щирою любов’ю до історії, мови, звичаїв рідного народу, отримав Свідоцтво про закінчення курсу навчання за 1994-1995 рік.

* * *

А 09.06.1995 р. здійснилась Остапова «блакитна мрія» — він разом з членами своєї родини, сусідами й колегами-портовиками, вслід за мільйонами громадян України, став нарешті «капіталістом» (таким же, як усі), отримавши один із 46 мільйонів майнових сертифікатів-ваучерів.

Ваучер засвідчував, що Остап став власником 46-мільйонної частки майна Української держави. Правда, щоб ваучер запрацював і забезпечував власника жаданими дивідендами, треба було конвертувати його в акції якогось підприємства, список яких був вивішений на дошках оголошень в порту і в усіх закладах Ялти. Ними рябіли газетні сторінки, про них щебетали диктори радіо і ТБ.

Таким обміном ваучерів на акції займались посередники-трасти. Можна було напівлегально продати ваучер (влада на це «закривала очі»), хоча він був іменний і продажу не підлягав. Ваучери скуповували загадкові скупники, які серед представників влади почували себе як риба у воді. Багато Остапових знайомих так і зробили, поклавши до кишені 1 млн. 500 тис. гіперінфляційних купоно-карбованців ( такою була вартість ваучера після індексації 1993 р.). А хто дотримав свій ваучер до 25.08.1996 р., коли замість купоно-карбованців була введена в обіг гривна, ваучер було оцінено в 10 гривень 50 коп. А ще через декілька років у руках фінансових спекулянтів-скупників опинилась більшість підприємств, заводів, шахт з майна України, і вони вже зватимуться ОЛІГАРХАМИ, які вирішуватимуть долю української держава, хоча серед них знайти українців було важко навіть з яскравим ліхтарем вдень.

Остап же з ріднею і сусідами після довгих нарад і консультацій звернулись до «найнадійнішого» з трастів «Капітал-трасту» і той через АК Банк «Україна», за згодою «капіталістів»-неофітів, оформив їх акціонерами фірми «Плодоовочторг» з офісом у Києві. Через деякий час «Капітал-траст», виконавши свою місію, «умив руки»; АКБ «Україна» пішов у банкрутний «розпил» і шукати його «кінці у воді» було даремною працею; а «Плодоовочторг» в листах до своїх ялтинських акціонерів спочатку запрошував їх до себе на збори, потім добивався (для їх зручності) передачі свого права голосу керівництву фірми і, добившись, зник назавжди з їхнього фінансового горизонту разом зі своєю дивідендною фата-морганою…

Щоб закрити тему краху Остапової кар’єри в амплуа «капіталіста» і більше до неї не повертатись, треба згадати ще парочку сходинок цієї «кар’єри», після спотикання б які, у нього «випадала» з кишені чимала сума.

05.06.1995 р. Остап заключив «Договір накопичувального селенгу» з агентом Закритого акціонерного товариства «Український Будинок Селенгу» про добровільне надання коштів цьому «УБС» у сумі 3 млн. карбованців, а він, тобто «УБС», за користування цими коштами ЩОДНЯ буде нараховувати 90 карбованців премії на кожні 10 тис. карбованців внеску «Клієнта» (тобто Остапа). Перспективи збагачення «Клієнта» були мегафантастичні і Остапів калькулятор аж зашкалював за кількістю майбутніх доходів з незчисленним рядом нулів.

Останнім інвестиційним ривком Остапа було придбання сертифікату акцій Акціонерного товариства «Южное содружество» в Сімферополі на 4 млн. карбованців, які він разом з усіма попередніми вкладами надіявся врятувати від гіперінфляції й залишитись з дивідендним баришем.

І все. Більше Остап не ризикував, бо серед його лівадійських колег по «інвестиціях» почали з’являтися симптоми паніки, які стосувались деяких акціонерних товариств. Остап про всяк випадок вирішив навідатись в офіси сумнівних фірм, а там… уже  бушували черги заклопотаних акціонерів, які «з кров’ю» видирали у касирів свої вкладені гроші; і він, стаючи у хвіст черги, теж почав штурмувати каси «пірамідальних» фірм. У «Кинто», «Ангел», «Елена»,  «Феррум»  Остапові вдалось повернути кошти, а решта «фірм» — зникла без сліду, залишивши йому гарні, художньо-довершені «документи», як свідчення його підприємницько-фінансового неуцтва, і як застереження для його нащадків щодо плати за легковірність у нових реаліях ошуканства й цинізму.

* * *

28.06.1995 р. донька Олеся отримала у Ялтинському педучилищі Диплом педагога молодших класів, який давав їй можливість продовжувати задумане навчання у «виші». Відповідно до настанови, даної Остапові ректором І. Вакарчуком наприкінці 1994 року і його листа від 06.05.1995 р. з уточнюючим списком необхідних документів для вступу в ЛДУ, до Олесиного диплома із заявою, біографією й іншими документами  були додані дві рекомендації від Ялтинського заввідділом освіти і Правління Ялтинського Товариства «Просвіти», «Почесна грамота» 1990 р. за призове місце в міській олампіаді з зоології.

В першій декаді липня Остап з Олесею і… бандурою за квартирували у львівській «резиденції» ялтинського приятеля-композитора Бориса Синчалова. 10.07.1995 р. здали документи в приймальну комісію ЛДУ, де Олесі була призначена співбесіда на 12 липня, за результатами якої і буде прийняте рішення про її зарахування, чи не зарахування до університету.

12.07.1995 р. у фойє ЛДУ зібрались ще кільканадцять батьків- просвітян з Криму, які, як і Остап, супроводили своїх дітей на співбесіду, що була подібною до справжнього вступного екзамену. Всі дуже переживали, а щоб зняти напругу, Остап не придумав нічого кращого, як розчохлити свою бандуру і вдарити по струнах в такт стрілецької пісні «Згадай, дівчино мила», яку і батьки охоче підтримали. Деякий час із-за голосного співу вони не чули обурених вигуків викладачів, що вискочили з поблизьких дверей. Зрештою нелегальні піснярі таки вгамувались і дочекались кінця співбесіди, коли комісія оголосила, що список абітурієнтів, зарахованих на 1-й курс університету буде виставлений на дошці об’яв 30 серпня 1995 р. В обтічній формі вони дали зрозуміти, що проблем із зарахуванням не передбачається, і  батьки зі своїми чадами, включаючи й Остапа з Олесею, роз’їхались во-своясі.

* * *

22.07.1995 р. у лівадійському парку Остап виконував на бандурі пісню «Про Мазепу», послухати яку підійшли чотири молодих чоловіки, які потім представились: Іван Кузик, Ярослав Семчишин, Степан Горлач, і Володимир Турик. Розпитали Остапа – хто він і звідки, а коли дізнались, що він не лише бандурист, але й замісник голови Ялтинської «Просвіти» і викладач Української Недільної школи в Ялті, сказали, що вони є представники фонду «Відродження» з Торонтського осередку «Канадські друзі України»,  попросили Остапову адресу, залишили свої візитки й поїхали.

Вони абсолютно нічого не обіцяли, а просто згодом прислали ще до початку навчального року пакунки з книгами, виданими в Канаді українською мовою: для дітей – 25 шт. і для дорослих — 35 шт

Дитячі книжки, серед яких були цікаві ілюстровані підручники з української мови, історії і географії України, читанки, казки, легенди, Остап передав Світлані Кочерзі для недільної школи. Учням найбільше сподобалась казкова повість про пригоди запорозьких козаків серед індійців Канади.

Решту книжок він віддав знову ж таки Світлані Олексіївні в Музей Лесі Українки, де з ними знайомились просвітяни й союзянки, які тут найчастіше влаштовували свої збори. Собі ж Остап залишив неймовірно чудовий об’ємний «Речівневий словник» П. Штепи і віршовані «Приповідки й афоризми» С. Горлача, одного з 4-х «Канадських друзів України», що були в Лівадії. Ну і, звичайно ж, щоб Остап був за другом свого маестро Олексія Федоровича, якби, відкриваючи пакунки, не дав йому першому вибрати книги до вподоби…

Уже минуло кілька років, як припинив своє існування Ялтинський Клуб книголюбів і Олексій Нирко залишився єдиним книголюбом, з яким Остап вгамовував свою бібліофільську спрагу. Після того, як не стало незабутнього президента Клубу Олександра Анушкіна, вченого-бібліофіла енциклопедичного масштабу, засідання книголюбів проводив його заступник Анатолій Бобров, який, однако, був позбавлений яскравої харизми Олександра Івановича, та й часто хворів, і Клуб зрештою розпався…

* * *

Припинив свою діяльність і Ялтинський козацький курінь ім. гетьмана Михайла Дорошенка. Причина та сама – поки був харизматичний лідер-отаман Олекса Невольниченко, доти й українська козацька ідея в Ялті трималась виключно на його бурхливому ентузіазмі. Але в нього виникли проблеми в стосунках з отаманом  Причорноморського Південно-Кримського козацтва, В. Кобзарєм, внаслідок чого він втратив роботу і змушений був покинути Ялту. Козаки пропонували Остапові очолити курінь, але він навідріз відмовився…

Відмовлявся Остап від лідерства в різних сферах діяльності не вперше, вважаючи, що лідер повинен всі 100 відсотків свого часу, своєї енергії, своїх знань, таланту і т.і. віддавати довіреним людям і спільній з ними справі, жертвуючи особистим життям, сім’єю, улюбленим кобзарюванням. Він не належав до тих людей, які могли поєднувати лідерство з приватним життям. Своїм природним місцем в усіх керівних варіантах він вважав друге місце після Долею даного лідера-однодумця, з яким він ладен був «гори вергати» заради досягнення спільної мети. Без відчуття дружнього ліктя соратника, Остап втрачав упевненість в успішному вирішенні складних завдань.

Так було в Ялтинському порту, коли він виходив у море під вітрилом «Яла» з своїм другом Льонею Хохловим, коли був змінним капітаном поряд з досвідченими «морськими вовками» В. Сафоновим, М. Удалим, В. Богачовим, В. Котсалайненом. Так було і в Клубі книголюбів і, зрештою, в Ялтинській «Просвіті», коли голова Олексій Федорович разом з правлінням просили замісника голови Остапа очолити цю організацію…

— Ні! І ще раз ні! Я можу бути для вас прикладом самовідданості в чому завгодно, тільки не в лідерстві, не на керівній посаді! Таким мене сотворив Господь! – завершав Остап кожну таку свою відмову улюбленою фразою.

* * *

09.08.1995 р. в газеті «Кримська правда» була надрукована невелика стаття-дослідження О. Кіндрачука  з історії українського мореплавання «Чубаті мореплавці про особливості суднобудування в Запорізькій Січі та озброєння козаків у морських війнах з турками.

* * *

В середині серпня 1995 року в Ялту на короткий час приїхав полум’яний пропагандист і меценат українського кобзарського мистецтва та бандури Микола Володимирович Досінчук-Чорний із Нью-Йорка. Ще в 1973 році в його власному домі  і за його сприяння була організована Школа Кобзарського Мистецтва в Нью-Йорку, в якій навчались бандуристи з числа української еміграції Північної і Південної Америк, Європи, Австралії. У 1981 році при Школі був заснований журнал-квартальник «Бандура» всі прояви бандурного мистецтва в найвіддаленіших куточках земної кулі. Пан Микола дуже часто особисто відправлявся в далекі подорожі за матеріалами для журналу «Бандура». Ось і цей раз він здійснив поїздку до декількох міст України з метою ознайомлення  читачів журналу «Бандура» з відомими й маловідомими капелами, ансамблями бандуристів, з індивідуальними виконавцями бандуристами, кобзарями і майстрами інструментарію. Тож черга дійшла  і до ялтинських бандуристів.

Коли він зустрівся з Олексієм Нирком, то мусив потратити, не без обопільного задоволення, майже увесь день в Музеї кобзарства Криму і Кубані при Ялтинському педучилищі, знайомлячись з величезним масивом напрацьованих Олексієм Федоровичем матеріалів на кобзарську тематику, щоб подати їх до публікацій  в журналі «Бандура». Потім Микола Володимирович відвідав Музей Лесі Українки з його, в тім числі, експонатами  кобзарськими експонатами. І вже в надвечір’я пан Микола в супроводі Олексія Нирка, Світлани Кочерги і ще однієї співробітниці музею вийшов на Набережну Ялти, де вони «наткнулись» на Остапа, який до того грав тут на бандурі декілька годин, а  на момент їхнього підходу… потрапив у халепу – до нього перед цим підійшов п’яний ветеран-«афганець» (учасник війни в Афганістані), послухав декілька Остапових пісень, а потім, грубо перебивши гру, почав вимагати від бандуриста заспівати «што-нібудь по- руусскі». Остап поінформував «афганця», що він є українським бандуристом, а для любителів пісень «по-русскі» кількома десятками метрів дальше на Набережній грає росіянин-балалаєчник. Але «афганця» балалаєчник чомусь не влаштовував, і він наполегливо добивався гри «по-русскі» саме від  Остапа, та ще й тягнувся руками до бандури, щоб повчити бандуриста «правильним» пісням. Саме в цей момент Олексій Федорович перехопив руку «афганця» і пригрозив п’яниці міліцією, після чого той вгамувався й пішов-таки до балалаєчника.

Микола Володимирович забідкався, що не встиг зафіксувати інцидент фотоапаратом, але, зрештою, познайомившись з Остапом, сфотографував його з Олексієм Федоровичем і його супутницями на фоні Ялтинського порту.

Серпень 1995 р. Фото М. В. Досінчука-Чорного.

Гостя цікавила кобзарська біографія Остапа, його репертуар, манера гри. Послухавши пару пісень в Остаповому виконанні, він попросив його написати про своє кобзарювання якнайдетальніше і  прислати йому в Нью-Йорк на адресу журналу «Бандура». Тяжко зітхнувши, Остап сказав «попробую!» — він уже в своїй Городенці дав подібну обіцянку своєму доброму другові Івану Романюку написати щось в такому ж плані і все руки не доходили.

— Ось поїду з донькою у Львів, влаштую її там на навчання в ЛДУ і візьмусь за прискорення писанини, — подумав про себе Остап…

Перед поїздкою до Львова, Остап ще встиг побувати на об’єднаних зборах ялтинських організацій «Просвіти», «Союзу Українок», УРП, Народного Руху України в Ялтинському культурному центрі, на яких виступали народні депутати ВР України – гості з Києва. Від Леся Танюка Остап отримав у подарунок його власну книжку «Як рубали фермерів під корінь» з його, як автора, дарчим підписом.

Книголюб – він в усі моменти життя залишається книголюбом!..

* * *

1. В позабутому Богом Криму… (1992 – 1993 рр.)

Книга друга. Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй | 0 коментарів

Книга друга: Своєї гіркої свободи пильнуй, Україно, пильнуй.

(1992 – 2004 рр..)

І. В позабутому Богом Криму.

(1992 – 1993. рр..)

Новорічні і Різдвяні свята Остап почергово проводив то в родинному колі з милими сусідами, то з ялтинськими активістами-просвітянами, то з українськими греко-католиками в храмі на вулиці Пушкінській. І там, і там натхненно колядували українських колядок, вкладаючи в їх виконання особливий вільнолюбний сенс.

Ой, ти Христе-царю, небесний владарю,

Даруй літа щасливії нашій славній Україні…

А на Святий Вечір 6-го січня 1992 року під акомпанемент Остапової бандури в його помешканні багатоголоссям дзвеніли слова щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся…».

За святковим столом разом з Кіндрачуками співали їхні незмінні сусіди Буксири, Звіздогляди, а замість Рябцевих – Сельвінські (після трагічної аварії в Ялтинському порту, в якій загинув сусід Юра Рябцев, його вдова Ніна вийшла вдруге заміж і стала Сельвінською).

Давня щедрівка закликала радіти з нагоди приходу «трьох празників в гості» — Святому Рождеству, Свтому Василю і Святим Водохрещам, але особливо актуально звучали останні куплети новітнього походження:

А що третій празник несе всім нам Долю, радуйся!

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився!

Несе всім нам Долю – Україні Волю, радуйся!

Ой, радуйся, земле, Син Божий наародився!

Ці слова Остап співав з опущеними на очі віями і насолоджувався видінням, в якому силою уяви святковий стіл і стіни його «хрущоби» розсунулись  до величини гігантського банкетного залу із зоряним куполом, під яким знайшлось місце для всього роду Кінддрачуків, починаючи від Першопредків минулих століть – опришка Юрчика, козаків Юшки й Білика й закінчуючи їхніми нинішніми котиківськими і ялтинськими потомками. Тут же сиділи й ті Остапові родичі, яких життєві буревії розсіяли за океанами й по сибірських нетрях — всі живі і воскреслі зібрались разом заради цього чарівного Свят-Вечора,  який провістив омріяну ними в віках УКРАЇНІ – ВОЛЮ…

Для ялтинських бандуристів 6 січня – не лише різдвяне свято, але й день народження видатного класика української літератури, почесного громадянина Ялти, патрона Ялтинської (Кримської) капели бандуристів – Степана Руданського. То ж члени ялтинського Товариства Української Мови (ТУМ), що паралельно називалось «Просвітою», зібрались відзначити цю дату, а заодно вирішити деякі організаційні питання, не на Свят-вечір, а днем раніше – 05.01.1992 р. На зібрання прибули гості з Сімферополя – голова Кримського ТУМу Алла Петрова і журналіст Олександр Польченко. Після звітної доповіді голови ялтинського осередку Олексія Федоровича Нирка про роботу «Просвіти» під його керівництвом, яку присутні вкрили овацією і словами щирої подяки, він склав свої повноваження у зв’язку з завантаженням педагогічною роботою і керівництвом організованих ним капел  бандуристів. На місце Олексія Нирка збори обрали головою Ялтинської «Просвіти» активіста-патріота Олександра Лажка, який дав обіцянку продовжувати і примножувати досягнення свого попередника-однодумця по відродженню українських традицій в усіх сферах курортної Ялти. Після вшанування пам’яті Степана Руданського Остап виконав під бандуру пісні, на слова поета-ювіляра «Повій вітре на Вкраїну», а гості з Сімферополя від імені Кримського товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» вручили йому «Диплом лауреата премії ім. С. Руданського.

«Цей диплом і премія вручаються кобзарю Кіндрачуку Остапу Юрковичу за значний вклад у відродження та пропаганду української культури, за вклад у зміцнення дружби між народами Криму, за пробудження національної свідомості українців Криму, за високу літературну та виконавську майстерність

Голова крайового ТУМу ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» — А. Петрова. Печатка і підписи членів ради.

До диплому додано вкладиш з копією клопотання Кримського крайового тов-ва ТУМу до Кримського Фонду  Культури  з детальним описом (хоча й з деякими неточностями) творчих досягнень нагороджуваного бандуриста.

КРИМСЬКИЙ ФОНД КУЛЬТУРИ

Кримське крайове Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка «Просвіта» своїм рішенням від 29 вересня 1991 року висуває на премію ім. С. Руданського кобзаря Кіндрачука Остапа Юрковича з м. Ялта.

Остап Кіндрачук – єдиний кобзар в Криму. Починаючи з 1956 року він доносить до серця кожного слухача українську пісню, козацьку думу, пробуджує національну свідомість.

В репертуарі кобзаря:

«Дума про козака Голоту», «Дума про козацьку бандуру»

6 пісень на  кримськотатарській мові, одна із них «Національний Гімн кримських татар»

20 історичних пісень: «Ой, Морозе, Морозенку», «Женці», «Пісня про Мазепу», «Та вже років 200», «Тиха Кубань»…

Чумацькі пісні: «Ой, ходив чумак», «Ой, у полі криниченька», «Взяв би я бандуру», «Ой, виїхав Ревуха»…

Ліричні пісні: «Накрутили кучері дівчата», «Чого сумуєш, Україно», десь більше 10 пісень.

Своїм мистецтвом Остап Кіндрачук продовжує давні традиції українських козаків – співає не тільки в концертних залах, а й на вулицях, площах.

Один раз на тиждень кобзар обов’язково виходить до людей:

Кожного тижня співає на Набережній в м. Ялта, раз на тиждень – в Алушті, раз на тиждень – в Алупці, раз на тидень – в Лівадії.

Під час святкування 500-ліття Запорозької Січі лунали пісні в виконанні Остапа Кіндрачука в м. Запоріжжі.

Співав кобзар і в Києві на з’їзді кобзарів України в травні 1990 р., в березні 1991 р. – у Львові на Шевченківському святі і відкритті школи кобзарів, часто виступає з капелою з капелою бандуристів, як для ялтинського глядача, так і для іноземних туристів, оспівуючи історію козацтва, історію України, історію Криму. Всього в репертуарі кобзаря близько 100 пісень.

Дякуючи кобзарському таланту і філософській натурі, Кіндрачук дарує кримчанам і свої письмові дослідження з історії українського і кримськотатарського народів (журнал «Україна» № 41-43 за 1990 р.). «Мово рідна, слово рідне» — («Україна» 1969 р.) Театральні здобутки – «Ялтинська Маруся Чурай» («Жовтень» 1987 р.). Публікації в газеті «Культура і життя» — «Увічнимо  Самійла Кішку» (1990 р.) Про вклад українців в  історію, культуру і економіку Криму. «Чи в Ялті кам’яні господарі» — про музей Лесі Українки (1990). Публікації в газеті «Радянський Крим»: «Довгий шлях до моря», «Чубаті мореплавці», в газеті «Колгоспник Придністров’я»: «Забуті сторінки історії», «Дзвінке відлуння тисячоліть» — про історію кобзарського мистецтва в Криму, Кубані та Причорномор’я. Кіндрачук має більше 50 публікацій.

Тяжка доля спіткала кобзарське мистецтво і самих кобзарів на Україні, та кримська земля зберегла одного володаря дум – Кіндрачука Остапа Юрковича.

ГОЛОВА КРИМСЬКОГО КРАЙОВОГО ТОВАРИСТВА ім.. Т. Г. ШЕВЧЕНКА «ПРОСВІТА»  —  А. В. ПЕТРОВА.

Отже будучи таким чином визнаним кобзарським першопрохідцем Криму в його новітній історії, Остап від несподіванки був до краю зворушений. Приймаючи диплом, він, як завжди в таких випадках, страшенно зніяковів і запевнив присутніх у тому, що попри перебільшення його заслуг перед українською громадою Криму, він тепер зобов’язаний всіма силами дотягуватись до зображеного в дипломі кобзаря.

Таким чином Остап став першим лауреатом Премії ім.. Степана Руданського і, як потім вияснилось, останнім, оскільки наступні роки ідея цієї премії не була підтримана Кримським Фондом культури. Тим не менш Остап оцінив цю нагороду надзвичайно високо – адже вона дала йому змогу подивитись на себе очима національно свідомих українців-кримчан, кримських просвітян, чия думка була зафіксована в формулюваннях Диплому і вкладиша

Як би там не було, але цей рукописний Диплом лауреата премії імені патрона ялтинських бандуристів Степана Руданського Остап сприйняв, як дорогоцінну реліквію, як свідчення його світлого сліду на духовній ниві Рідної України і не менш Рідного Українського Криму. Сліду, на який він все-таки спромігся після безконечно довгої задушної імперської ночі, під-час якої він мало не зневірився у перспективах визвольних змагань десяткованих, селекціонованих і асимільованих цією імперією, українців. І перш ніж самому загинути останнім українським Могіканом Ялти, він мусив докладати чимало зусиль, щоб зберегти Рідну Україну хоча б у стінах своєї домівки, а по можливості, і з перемінним успіхом — в стінах Музею Лесі Українки, ну і звичайно ж – у звуках своєї бандури…

* * *

І все-таки, які б високі похвали Остаповим кобзарським досягненням не проголошувались, він все ще залишався в першу чергу моряком, хоча й не мислив свого життя без бандури.

09.01.1992 р. екіпаж б-к «Кримчанин» в повному складі, включно зі змінним помічником капітана Остапом Кіндрачуком і його бандурою, на чолі з  капітаном Котсалайненом Валерієм Степановичем, вирушив на своєму судні в один із севастопольських доків на профілактичний ремонт. Потягнулись довгі робочі будні, тижні і місяці з очистки підводної частини корпусу від іржі і фарбування антикорозійною фарбою, та заміни спрацьованих деталей у головних двигунах і допоміжних механізмах машинного відділення.

Після кожної робочої п’ятиденки – вихідні субота й неділя, які екіпаж часто проводив у Ялті, в родинному колі. Остап теж навідувався додому, але не завжди. Його вабила діяльність найактивнішого в Криму Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка в Севастополі, яке функціонувало неподалік від готелю, в якому замешкав екіпаж «Кримчанина». Як і в Ялті, севастопольські ТУМівці для початку організували для своїх дітей українську недільну школу і розгорнули боротьбу за вивчення української мови в школах Севастополя. Це завдяки пропагандистським зусиллям та агітаційним матеріалам севастопольських ТУМівців-просвітян 57% мешканців міста проголосували за Незалежну Україну. Все це відбувалось на фоні загальноукраїнських державотворчих процесів, відзначених появою таких державних атрибутів, як введення купоно-карбованців – тимчасової сурогатної валюти для витіснення з  ринку радянських рублів (10.01.1992 р.), затвердження Верховною Радою України  музики державного гімну «Ще не вмерла Україна» (15.01.1992 р.), державного синьо-жовтого прапора (28.01.1992 р.), малого герба тризуба (19.02.1992 р.)

Навідуючись в севастопольський осередок українського просвітянства, Остап мимоволі дуже швидко опинився в епіцентрі подій, доленосних для  Криму. Засновником ТУМу і керівником севастопольських просвітян був енергійний морський офіцер Микола Гук, уродженець Прикарпаття, який на одному з зібрань запримітив Остапа з бандурою і негайно включив його не тільки до програм просвітницьких заходів, але й до участі в зібраннях проукраїнськи налаштованих флотських офіцерів, мічманів і матросів. Дуже тепло до Остапа віднеслись і інші члени Товариства, особливо член Народного Руху України Микола Кіма і журналіст Володимир Притула, який організував випуск просвітянської україномовної газети «Промінь». Вони запросили Остапа виступити на святковому вечорі, присвяченому дню народження Лесі Українки 24.02.1992 р., і Остап виконав на сцені пісню на слова поетеси «Згадаймо нині всі тяжкії муки» і Шевченків «Заповіт». Його зовсім не засмутило те, що його виступ «потонув» у загальній програмі вечора, де успішно виступили просвітянські колективи Українського народного хору і драматичного гуртка з виставою «Лісової пісні» Лесі Українки.

Повністю віддатись радості від національного відродження України в Криму севастопольським просвітянам, як і всім кримським українцям, а отже й Остапові, заважала організація РДК (Республиканское Движение Крыма), очолювана Юрієм Мєшковим.

Мєшковці організували ініціативні групи РДК, які зібрали необхідну кількість голосів за проведення загальнокримського референдуму про вихід Криму зі складу України при повній відсутності реакції з боку центральної української влади. І хоча очільник Верховної Ради Криму Микола Багров наклав на цей референдум тимчасовий мораторій, але радості від цього не додалось, бо через нерішучість і зволікання української влади українські активісти зазнавали дошкульних втрат на всіх ділянках державного будівництва в Криму, а зокрема й у військово-морській сфері…

Остапа уже не дивувала наявність у ТУМі  офіцерів військово-морського флоту, які проводили просвітницьу діяльність серед моряків Чорноморського Флоту і розпочали наполегливу боротьбу за створення Військово-Морських Сил України. У відповідності з січневим закликом Президента України до всіх військовослужбовців колишнього СРСР скласти присягу на вірність народу України,  до неї з 18.01.1992 р. одна за одною почали приводитись структурні підрозділи і екіпажі деяких кораблів Чорноморського флоту. 29.01.1992 р. Міністр оборони України Костянтин Морозов у телеграмі командувачу ЧФ вимагав привести до присяги увесь флот, що зустріло спротив командування і мабуть злякало президента Кравчука. Про це свідчили висловлювання активістів-офіцерів, ініціаторів створення Військово-морських сил України, які він власними вухами чув  на одному з флотських зібрань.

Остап був присутній наа зібранні, де йшла мова про те, що всі сухопутні війська СРСР уже склали присягу України, а Чорноморський флот відстає через нерішучість Президента Кравчука. Емоції в залі вирували, як у жерлі вулкана перед виверженням – присутні слухали звіт членів делегації командного складу Чорноморського флоту про результати поїздки до Києва. Делегація намагалась інформувати Уряд і Президента України про бажання 70-80% моряків-чорноморців прийняти присягу на вірність Україні. Делегат у відчаю скаржився на незрозуміле небажання владних посадовців скористатись сприятливим моментом і реалізувати право Української держави на Чорноморський флот.

– А президент просто уникав зустрічі з нами! – завершив делегат.

Виступили ще декілька чорноморців, Остапові запам’ятались прізвища лише деяких учасників зібрання: Ігор Тенюх, Мирослав Мамчак, Євген Лупаков. Ну і, звичайно ж – голова ТУМу-Просвіти Микола Гук, який для підбадьорення присутніх запропонував послухати Остапову бандуру. Це він привів Остапа з бандурою, щоб піснями «розрядити атмосферу». І Остап «розрядив» її, як зумів. Він виконував: «Гей, я козак з України», «Не сміє бути в нас страху», «Гей, зібрались козаки матір рятувати», «Українці, братове мої обніміться в позабутому Богом Криму»,  — а командири слухали, напружено дивлячись Остапові у очі, ніби надіючись в його піснях знайти шляхи розв’язання цілого вузла флотських і пов’язаних з ними загальнодержапних проблем…

В усі наступні роки і десятиліття, коли почали збуватися  передбачені на тому зібранні найпохмуріші сценарії, в Остаповій пам’яті оживають ті рішучі, напружені погляди моряків-чорноморців, як тяжкий докір українському незнищенному – «та якось то воно буде!..».

На цьому «кобзарська місія» Остапа в Севастополі не припинилась. Ще не раз він виступав на зборах ТУМу, зокрема  вдало «вписався» зі своєю бандурою в урочисте святкування просвітянами Шевченківських днів у березні, отримавши в нагороду дуже цікавий томик Івана Нечуя-Левицького з двома романами – «Князь Єремія Вишневецький» і «Гетьман Іван Виговський». А всередині – зворушливий дарчий підпис: «Дорогому Кобзареві, будителю духу свободи нашої, п. Остапу від українців Севастополя на добру згадку».

* * *

Незадовго до Шевченківських свят Остап разом з усіма членами Товариства, членами екіпажу свого б-к «Кримчанин» і рештою севастопольців та мешканців Криму, 1-го березня 1992 р. пережив феєричне потрясіння, пов’язане з приїздом у Севастополь, очоленого народним депутатом ВР України Степаном Хмарою, культурологічного спец-поїзда «Дружба» з участю групи народних депутатів, преставників громадських організацій з 18 областей України, народного ансамблю, церковного хору, 4-х священників (для відправлення панахид в Одесі, Херсоні й Севастополі по загиблих у минулих війнах українських вояків), а так же 500 «січових стрільців» (так себе назвали члени УНА-УНСО) для охорони – всі вони розмістились у 17-ти вагонах поїзда.

Метою однодумців Степана Хмари, що прибули з ним, крім згаданого відправлення панахид, була досить-таки своєрідна спроба хоч трохи компенсувати пасивність владного Києва у відстоюванні державницьких інтересів у Криму.

Це треба було бачити, як, не зважаючи на перешкоди очільників Севастополя, «похід» Степана Хмари досягнув центра міста! І Остап все бачив! Бачив, як від несподіванки заціпеніло все місто,оли к горстка сміливців з «поїзда дружби» з зухвалою гордістю крокували центром міста мимо мовчазних похмурих рядів недоброзичливих глядачів. Дивлячись на стрільців, Остап пригадував і порівнював з «десантом» Хмари два недавні козацькі фестивалі в Запорізькому краї, на який були перекинуті масштабні мистецькі, науково-інтелектуальні і політичні сили, які змогли майже миттєво повернути зманкуртизованому Придніпров’ю національну свідомість…

– Ех! – думав Остап, — як би з «поїздом» Степана Хмари одночасно приїхали «поїзди» історико-наукових конференцій, «поїзди»  іскрометного народного мистецтва з усіх регіонів України, «поїзди» толерантної народної дипломатії, і то не лише в Севастополь, але і в інші міста Криму, в яких ще жевріє українське життя, тоді Крим, як і Придніпров’я, гармонійно злився би з Україною!.. А так…

І в Остапа стискалось серце від поганого передчуття…

Хода культурологічного «десанту» Степана Хмари в Севастополі висвітлювалась місцевим телебаченням з упередженими коментарями. Остапові, як і решті телеглядачів, запам’ятались кадри, які оператор знімав мабуть лежачи на спині – на них видно було велетенські ноги молодих людей в уніформі січових стрільців, які марширували мимо оператора, мало не наступаючи йому на об’єктив. Акцентувалась непримиренна реакція на приїзд гостей проросійськи налаштованої частини севастопольців.

За повної відсутності в Севастополі української преси, відгуки на цю неординарну подію Остап змушений був черпати лише з доступної преси. Для прикладу — замітка з друкованого органу КПУ.

СЕВАСТОПОЛЬ Здивовано ахнув,

(Газета “Правда України”, березень 1992 року)

Місію, з якою побували у Севастополі минулої неділі члени Української національної асамблеї, її дітища — організації Української національної самооборони та інші туристи зі Львівської області на чолі з народним депутатом України Степаном Хмарою, доброю ніяк не назвеш. Щоправда, мета була шляхетна — справити панахиду за 120 українськими старшинами, убитими 1918 року більшовиками у Стрілецькій бухті. Але як її робили львівські стрільці! Як вони проникали на територію зачиненого міста!

Як повідомив прес-центр Чорноморського флоту, 1 березня о сьомій годині ранку в районі залізничної станції Верхньо-Садове зупинився туристичний потяг, в якому перебували львівські «оборонці». На прохання працівників УВС Севастополя надати дозвіл на в’їзд до прикордонної зони вони відповіли відмовою. Войовничі пасажири відразу були зняті з поїзда. Вимагаючи негайно пропустити їх у місто, гості зі Львова – близько 900 осіб – блокували залізничний проїзд.

Того ж дня відбулася екстрена нарада виконкому міської Ради, де було ухвалено рішення дати можливість 337 стрільцям зі Львова побувати у місті-герої.

Несподіваним цей візит був лише для севастопольців. Інші – місцеві патріоти з Республіканського руху Криму – були до нього готові. Постаралися і незалежні журналісти з незалежної «Кримської правди», котрі оперативно відгукнулися на цю подію хльосткою реплікою «Вже лякають». У ній прибуття на півострів «поїзда з бойовиками» безпосередньо пов’язується із заявою-зверненням Президії Верховної Ради України до народу та Верховної Ради Криму. Якщо звідки й виходить загроза, розтлумачив автор непильного населення півострова, то тільки з Києва. Напередодні ця ж газета у замітці «Третій штурм Севастополя» вже «лякає» обивателів озброєними до зубів ножами, фугасками та напалмом стрільцями, викликавши певне збудження у кримчан..

Але чи так виявився страшний біс, як його намалювала «Кримська правда»?

Як з’ясувалося, організатор турпоїздки місцями бойового шляху Української повстанської армії, витрати на яку сплатило мале підприємство (що побажало залишитися невідомим), народний депутат України Степан Хмара свої дії ні з ким не погодив. Діяв по-партизански, на свій страх та ризик. І хоча жодних ножів, фугасок і напалму у хлопців, які його супроводжували, не виявилося, все ж таки колона з 300 людей під прапорами Української повстанської армії на вулицях Севастополя виглядала досить зухвало.

Пройшовши від Графської пристані до колишнього храму святого Михаїла (нині один із корпусів музею Чорноморського флоту), учасники походу зупинилися. Священики, що прибули з ними, справили панахиду за 120 українськими старшинами, вбитими у 1918 році.

На жаль, місія гостей не закінчилася. Принагідно вони вирішили поагітувати севастопольців «за Україну», не приховуючи при цьому своїх націоналістичних уподобань… Учасники походу намагалися розповсюдити серед городян спецвипуск «Українські обрії», присвячений майбутньому українському флоту.. Яку це викликало реакцію у мешканців і так до межі наелектризованого міста, неважко здогадатися.

Гостям же такий не надто доброзичливий прийом не сподобався. Незважаючи на те, що дозволу на проведення мітингу не було, Степан Хмара відразу спробував його відкрити. З усіх боків понеслося улюлюкання прихильників РДК. Їхні вигуки «Провокація не пройде!», «Крим залишиться незалежним!» остаточно вивели оратора із себе. Не знайшовши переконливих аргументів, Степан Хмара пригрозив, що якщо знадобиться, приведе в місто мільйон стрільців. “Ми ще сюди повернемося!” – Пообіцяли його прихильники.

До великого скандалу справа, на щастя, не дійшла. Господарі виявили витримку та спокій, ще раз довівши свою приналежність до міста високої культури, який завжди відрізнявся Севастополь. Зовсім інше враження залишили себе гості. Повертаючись із Севастополя до Інкермана, де на них чекав турпоїзд, на катері «Персей» Вони зірвали з флагштока червоний прапор і прикріпили свій, викликавши обурення у всіх присутніх. Але не лише пасажирів катера образила така поведінка непроханих гостей. Севастопольське відділення Руху. міська організація всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, місцеве відділення спілки офіцерів України заявили про свою непричетність до подій, засудили провокаційні дії.

І лише лідери Республіканського руху Криму із задоволенням потирають тепер руки. Про таку потужну «підтримку» з боку народного депутата України Степана Хмари напередодні референдуму вони не могли й мріяти.

Ольга ПРОНІНА. Кор. «Правди України»

Набагато пізніше про своє порівняння грандіозного святкування 500-річчя Запорізького козацтва із занадто мініатюрним «поїздом дружби» Остап сказав самому Степанові Ільковичу, коли той випадково потрапив у гості до ялтинських просвітян.

– Щоб «розбудити» Українців Криму, Степане Ільковичу, на пів-острів мало прибути 100 таких «поїздів дружби», як ваш, а натомість він лише роз’ятрив антиукраїнські настрої проросійської частини кримчан!.. – і народний депутат згідно кивнув.

* * *

Ще однією важливою для Остапа подією стала публікація його роздумів «Право на слово», про історичні передумови тієї ситуації, що склалась у Криму. А все почалось в один із приїздів Остапа з Севастополя додому на вихідні дні. Там його застала власкор газети Верховної Ради Криму «Крымские известия» Людмила Шершньова. Вона недавно переїхала жити в Крим з Казахстану і ще не встигла зорієнтуватись в тій напруженій атмосфері, що  панувала на пів-острові. Влаштувавшись власним корреспондентом «Крымских известий», пані Людмила на свою голову побачила в редакції купу фотографій, присланих з Ялти Остаповим приятелем фотографом Миколою Орловим з зображеннями козака-бандуриста, його дітей – Олесю в українському костюмі з віночком на голові і Назарка в козацькому вбранні, та ще й озброєного до зубів шаблею, кинжалом, пістолем і… бандурою. Небуденні фотографії вразили уяву журналістки, викликали в неї бажання «внести свіжий струмінь в черствий офіціоз парламентської газети» і спонукали її прийти з візитом до Остапа:

«Когда я впервые  увидела эти снимки, то спросила у фотографа: что это за орёл степной, казак лихой? Не иначе, как из Запорожской Сечи перемещён в наши дни фантастической машиной времени. Где ж ещё такие казаки остались – с золотой серьгой в ухе, с раскошными закрученными усами, прокуренной трубкой, да и ещё с певучей серебряно-струнной бандурой?

Но казак оказался не бутафорным и не из кино, а самый, что ни на есть настоящий. Живёт в Ялте. А по профессии он – судоводитель, сменный капитан буксира «Крымчанин»…»…

Продовжила свій текст Шершньова кількома епізодами з Остапової біографії, висловила захоплення Остаповою колекцією прикладного мистецтва, багатою книгозбірнею, нагадала про його журналістські «проби пера», згадала й про дітей, і на цьому могла б завершити… Так, ні ж! Засвербів язик у пані Людміли, й вона необачно поставила Остапові фатальне напівзапитання-напівзавдання, яким і закінчила свою газетну розповідь:

«На мой вопрос, что его волнует сегодня, о чём он хотел бы рассказать на страницах нашей газеты, Остап усмехнулся и сказал:

— Так не опубликует же ваша газета, если я напишу о том, что меня волнует…  А потом всё-таки прислал письмо.

Сегодня мы предлагаем вашему вниманию полемические заметки ялтинского бандуриста, посетовавшего, что крымские газеты его «на дух» не переносят… Думаем, что собеседников у него будет достаточно.    Людмила Шершнёва, наш собкор, г. Ялта

В реальності їхня розмова склалась дещо по другому…

Остап саме в цей приїзд привіз з собою із Севастополя готовий рукопис статті «Право на слово», написаної під враженням антиукраїнських настроїв у Криму після від’їзду «стрільців» Степана Хмари. Таку статтю опублікувати в Криму було неможливо, і він збирався послати її в Київ, у газету «Культура і життя». Своїми думками з цього приводу Остап поділився з Людмилою Шершньовою, показавши їй рукопис.

– А мы попробуем опубликовать её у себя! – сказала кореспондентка, пробігши очима пару абзаців…

«Крымскиє известия» за 31.03.2022 р. – вступне слово Л. Шершньової зі світлинами М. Орлова до Остапової статті «Право на слово»

Так в «Крымских известиях» 31.03.2022 р. на першій сторінці з’явились світлини Остапа, Олесі й Назара з їхніми козацькими атрибутами і вступним коментарем Людмили Шершньової, а всю другу сторінку зайняв лист-допис «Право на слово». І то лише завдяки тому, що головний редактор, як потім пояснили Остапові, був чи то у відпустці, чи у відрядженні.

В статті, серед іншого. автор докоряв кримській адміністрації, що вона найретельнішим чином не допускає появи Криму таких українських джерел інформації, як «Український історичний журнал», «Пам’ятки України», «Культура і життя», «Літературна Україна». І в результаті кримчани знають про Севастополь лише як про місто лише російської і нічиєї більше слави. Знають про історію Криму лише, як про складову частину історії Росії, оминаючи факти українських сторінок цієї історії.

Дальше Остап перейшов до розгорнутого перечислення фактів історії і сьогодення, які для кримчан недоступні внаслідок багатовікових традицій інформаційної блокади. Мова пішла про нескінченний перечень діянь на території  Криму Славного Війська Запорізького, яке допомогло Росії успішно захиститись від турецької і польської експансії і допомогло завоювати для неї Крим. Нагадав про те, що з 30 полків російської армії під-час оборони Севастополя 1854-55 р.р. 12 полків були українські, 6 білоруських, 5 польських, 2 литовських, та й ті 5 ніби то «чисто» російські полки були «розбавлені» татарами, якутами й іншими «інородцями». Про те, що Чорноморський флот в 1914-18 р.р. складався на 75-90% з українців, та й на даний момент їх там є 60-70%…

Дальше Остап детально перераховував дані переписів населення з переважаючим відсотком українців. Обґрунтував неможливість існування Криму поза межами України. Писав про занепад української і кримськотатарської культур, мов, шкільництва, про зусилля по їх відродженню і про бар’єри, виставлені кримською владою протии цього цього відродженн.

Це лише дещиця з опублікованого в статті.

На поставлене спочатку запитання щодо його бажань, Остап відповів: «… перш за все – рівності всіх народів у можливостях розвитку просвіти, культури, преси, національних особливостей, релігії. Якщо вже кожний 4-ий (здогадно) кримчанин – українець, а каждий 5-ий – кримський татарин і т.д., то нехай кожна 4-а школа, 4-й музей, 4-й театр, 4-а газета, четверть ефірного часу в Криму будуть українськими, відповідно кожна 5-а частина буде кримськотатарською. Таке ж співвідношення – в органах  влади. В окремих випадках допускаються пріоритети для малочисельних, репресованих народів…».

Боже! Що після виходу цього номера газети почалось!

Саме на цей час в редакцію повернувся головний редактор, який розпорядився не допустити продаж цього номера газети в кіосках і покарати Людмилу Шершньову суворою доганою. Уціліли лише ті екземпляри, що поштарі рознесли передплатникам, як правило проросіської орієнтації.  Один з таких підпищиків з єхидним коментарем дав Остапові цей номер. То ж подібним  підпищикам ніщо не завадило протягом наступних чотирьох місяців майже через день посилати на Остапову адресу «громи і блискавки» шаленої критики. Заради справедливості треба сказати, що серед критиків Остапової позиції редакція допустила одного-двох його однодумців та захисників, і то таких, що… статтю не читали, але все ж…

Іронією ситуації в цих газетних баталіях для Остапа було те, що просвітяни в Ялті навіть не підозрівали про них. На відміну від Остапа, який вважав, що протистояти опонентові легше, коли знаєш з газет про його плани й задуми, ялтинських українців нудило від антиукраїнських висловлювань в пресі…

* * *

На початку квітня 1992 року Остап на відремонтованому буксирі «Кримчанин» разом з екіпажем повернувся із Севастополя в Ялту, яка стала для нього такою ж рідною, як і село Котиківка, де він народився.

В Ялті на нього чекали не любима робота на судні, його затишна сімейна гавань в колі дружини і дітей, миле спілкування з найближчим другом-наставником Олексієм Федоровичем та однодумцями-просвітянами і кобзарювання у вільні години.

Завдяки Олексію Нирку, який в першій половині квітня 1992 р. вперше в Ялті організував «Фестиваль кобзарського мистецтва Криму і Кубані», Остап з ентузіазмом знову переключився зі своєї романтичної морської стихії на чарівну стихію кобзарської творчості, залучивши до неї і своїх дітей, з якими в статусі сімейного тріо взяв участь у фестивалі. Він раював, слухаючи виступи окремих бандуристів і ансамблів Кубані і Криму. А сольний виступ студентки Ялтинсського педучилища і учениці О. Нирка, кримської татарки Аліме Байрамової, яка поєднала українську пісню і бандуру з кримськотатарським національним костюмом справив на всіх незабутнє враження, після чого брат Аліме попросив її і Остапа разом сфотографуватись, змусивши останнього гірко пошкодувати, що не має привички брати з собою фотоапарат. Так вони й поїхали додому, не встигнувши зробити для Остапа екзотичне фото, на якому він одягнений в одяг кубанського козака, Аліме – в татарському вбранні, і обоє – з бандурами. А жаль!..

18.04.1992 р. активістка ялтинської «Просвіти» Світлана Кочерга на шпальтах київської газети «Культура і життя» повідомила читачів про кобзарський фестиваль в Ялті, душею якого був О. Ф. Нирко і його Капела бандуристів ім. Степана Руданського, а ще – «…загальну увагу глядачів на ньому привернув виступ тріо бандуристів Кіндрачуків: Назара, Олесі і Остапа».

23.04.1992 р. Український тижневик у Парижі «Українське слово» на цю ж тему помістив інформацію О. Шуста «Фестиваль кобзарського мистецтва».

Після фестивалю Остап знайшов час для реалізації однієї із своїх нав’язливих ідей – залучити ялтинських екскурсоводів до висвітлення не лише російських, але українських сторінок історії Криму і Ялти. Дізнавшись про збори в Ялтинському екскурсбюро, він прийшов на них і, попросивши слова, довго розмахував перед очима присутніх цілим оберемком своїх газетних публікацій і цитував витяги зі своїх статей: «Днепровая Чайка», «Легенда о Богатырь-горе», «Театр малороссов», «О чем умолчал экскурсовод», «Море и… бандура», «Долгий путь к морю или, О чем молчат экскурсоводы», «Чубаті мореплавці», «Увічнимо Самійла Кішку», «На козацьких шляхах» — всі вони були надруковані з 1976 по 1990 роки в газетах «Советский Крым» (Ялта), «Кримська правда» (Сімферополь), «Моряк» (Одеса), «Чорноморська комуна» (Одеса), «Культура і життя» (Київ).

Наостанок Остап продекламував Тараса Шевченка:

Уже мабуть десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито –

Ніхто не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

В своє оправдання він сказав, що хоча йому й далеко до геніального поета, але виходячи з того факту, що ялтинські екскурсоводи уперто ігнорують його, Остапові, напрацювання, яких за 14 років накопичилось на цілий том – аналогії з Шевчеенковим докором своїм землякам напрошуються самі собою…

Керівництво Ялтинського екскурсб’юро «втішило» Остапа тим, що воно недавно прийняло рішення відповідно до постанови з Києва відкрити на днях одномісячні курси україномовних екскурсоводів, випускники яких матимуть змогу реалізувати всі Остапові ідеї. Оскільки ці курси невдовзі дійсно були організовані і проводились у вечірні години, Остап запропонував донці Олесі записатись на них, — а раптом в житті пригодиться. І Олеся, яка перед тим закінчилась таким же способом курси машиністок і оволоділа навиками роботи на друкарській машинці, погодилась. А заодно й поцікавилась – чому начальство вирішило, що українські сторінки Криму мають висвітлювати лише україномовні гіди, а російськомовним залишили російську тематику без змін. І Остап визнав, що його боротьба за кримську україніку ще далека до завершення. Олеся, крім згаданих курсів, які закінчила в травні 1992 року, до 1995 року навчалась в Ялтинському педучилищі, потім поступила до Львівського університету, і набутий фах гіда не встигла реалізувати.

А тим часом Верховна Рада України 29.04.1992 р. прийняла Закон «Про статус Автономної Республіки Крим», який утримував пів-острів у правовому і конституційному полі України. У відповідь Верховна Рада АР Криму 05.05.1992 р. ухвалила Акт про проголошення незалежності Криму, а на 02.08.1992 р. призначила референдум на його підтвердження, а через день, 06.95.1992 р. кримські парламентарі прийняли Конституцію АРК

Почались переговори між Сімферополем і Києвом, внаслідок яких ВРУ 30.06.1992 р.прийняла Закон «Про розмежування повноважень між органами влади України і Криму».

Ця «війна» загальнодержавних і кримських законів велась на фоні падіння виробництва, інфляції, росту цін, «дикої приватизації», розгулу криміналітету, проблем облаштування кримських татар.

В цей час загального зубожіння населення, сепаратних процесів і початку «човникових міграцій», символом яких стали ручні двоколісні коляски-«кравчучки» (названі так по прізвищу президента Кравчука), Українське телебачення почало регулярно (здається раз на тиждень) показувати на УТ-1 программу «Не все так погано в нашому домі!». Ведучою цієї програми на початку 1990-х років була миловидна віце-президентка Держтелерадіо України Людмила Лисенко.  Наприкінці квітня 1992 року Людмила Олександрівна приїхала в Ялту запросити до участі в цій телепрограмі представників різних народів, які населяють Крим, щоби у київській студії на прикладі їхнього спілкування між собою і телеведучою продемонструвати телеглядачам України, що «не все так погано в кримському «домі», як це подають тенденціййно налаштовані політики Криму.

30.04.1992 р. о 9 год. 55 хв. за столом у студії Українського телебачення під прицілами телекамер та юпітерів і під патронатом теле-ведучої Людмили Лисенко на екранах телевізорів всієї України (і Криму) з’явились запрошені ялтинці, серед яких в українських вишитих сорочках виділялись голова Ялтинської «Просвіти» Олександр Лашко, Остап Кіндрачук, ще одна жінка-українка з двома дітьми, братиком та сестричкою і чоловіком-кримчаком, одягненим в чорне. Поряд з Остапом сиділо кримськотатарське подружжя у звичайних європейських костюмах, — видатний композитор і скрипач-віртуоз Назим Амедов і його дружина-піаністка Майя, яких він добре знав по участі в спільних фестивалях. Дальше – подружжя росіян в національних костюмах.

Похмурий дядько з апломбом незаперечності, мабуть режисер, розділив передачу на два відділення. Перше – було присвячене мистецьким виступам учасників, в проміжку між якими всі, навіть російсько-мовна пара, спілкувались між собою і з ведучою українською мовою. Найбільше мова йшла про взаємозбагачення національних культур, що підтверджувалось прикладами виступів учасників передачі…

Остап виконав пісню на слова кримського українського поета Данила Кононенка «Українці, братове мої, обніміться в позабутому Богом Криму», потім співав народну кримськотатарську пісню «Біз кетеміз Кримдан» («Ми покидаємо Крим»). Назим і Майя віртуозно виконали варіації кримськотатарської «Хайтарми», європейську музичну классику. Хлопчик і дівчинка під акомпанемент гітари батька-кримчака співали українську пісню, «Ой, на горі два дубки» й танцювали народний танець кримчаків. Таким чином демонстрація гармонійних міжнаціональних стосунків у Криму проходила в щирій і доброзичливій атмосфері. Але лише до перерви!..

Під-час перерви режисер сказав, що у другому відділенні передачі виступатимуть учасники-росіяни, після чого всі інші мають перейти на російську мову спілкування.

Остап спробував говорити по-українськи, але режисер лютим жестом показав, що «бунтарів» видалить з передачі. Мабуть телевізійники дуже хотіли «прогнутись» перед владоможцями Криму, в надії добитись їхньої прихильності до України.

Потім телеглядачі у своїх відгуках, а ялтинські просвітяни на своїх зібраннях, хвалили перше відділення і засуджували скованість і неприродність учасників – у другому…

* * *

Відразу при поверненні в Ялту, Остапові з Артека власною персоною зателефонував сам… «сеньйор» (керівник) українського «Пласту» Сполучених Штатів Америки Нестор Колцьо.

Виявилось, що з 30 червня до 8 липня 1992 р. в Артеку проводились курси провідників морського пластування України під керівництвом цього американського сеньйора. Отримавши від свого друга професора Володимира Пилишенка номер телефона Остапа, пан Нестор запросив його виступити з бандурою перед зібранням пластунів.

І ось в передвечір’ї 04.07.1992 р., як належить канонічному Козакові Мамаєві, на лісовій галявині біля підніжжя гори Аю-Даг, під кримським вічнозеленим «кам’яним» дубом, у відблисках велетенської ватри Остап з натхненням грав на бандурі, виконуючи найкраще з своєї «Пісенної історії України» ддя трьох десятків майбутніх провідників українського «Пласту». Нагородою йому були довготривалі оплески, осв’ячена спільною молитвою вечеря із спільного казана і дві книжки – «Біблія» з печаткою морських пластунів і «Великий порадник та інформатор для морського пластування», проілюстрований професором Володимиром Пилишенком і підписаний дарчим автографом автора Нестора Колцьо. Для затятого книголюба, яким завжди був Остап, ці книги стали справжнім скарбом…

* * *

На початку липня 1992 року в ялтинську “Просвіту” прийшло запрошення від депутата Сімферопольської міськради Валерія Тамбовцева, який від імені козацької ініціативної групи запрошував ялтинських козаків прибути в сімферопольський окружний Будинок офіцерів на Установчу Козацьку Раду. В програмі — заходи по створенню української козацької організації в Криму на противагу Таврійсько-Донському козацтву Юрія Мєшкова. Тож на другий день після виступу перед пластунами, 05.07.1992 р. Остап з бандурою і 5 ялтинських послідовників козацької ідеї, включно з головою “Просвіти” Олександром Лашко і екс-головою Олексієм Нирко вже були в сімферопольському Будинку офіцерів серед гамірних делегатів із Севастополя, Керчі, Євпаторії і інших населених пунктів Криму. Було так же чимало гостей з козацьких організацій материкової України, які виділялись шикарними козацькими костюмами, розкішними чубами-“оселедцями” на голених головах, холодною зброєю, майстер-класами з фехтування, і навіть із самозахисту беззбройного козака від озброєного кинжалом нападника. Зрештою організатори пригасили ейфорійний настрій присутніх і приступили до розгляду проєкту Статуту новостворюваної організації Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, та інших документів, вибрали отамана (того ж таки Валерія Тамбовцева) і всю старшину, склали козацький реєстр, в який були включені прізвища всіх присутніх, накреслили програму діяльності в основному патріотичного й культурологічного напрямку і таке інше. Розходились новоявлені козаки під звуки пісні “Ой, зібрались козаки матір рятувати, гей, слави здобувати…”, яку виконав Остап під акомпанемент своєї бандури.

Повернувшись додому, ялтинські делегати, тепер уже козаки, прийшли до висновку, що значну частину накреслених на установчій Раді УТЗК завдань, вони досить успішно виконують у своїй “Просвіті”, тож продовжили свою просвітницьку місію уже в козацькій іпостасі, чекаючи на вказівки з Сімферополя.

* * *

20.06.1992 р. Остап отримав листа від свого батька Юрія: «Дуже прошу, Остапе, приїдь! А то моє сонце уже над заходом – може і не побачимось!»…

Але тоді з оформленням відпуски вийшла затримка – треба було чекати поки на буксир «Кримчанин» повернеться попередній відпускник-напарник. І ось в другій половині серпня 1992 р. Остап разом з дітьми Олесею й Назарком і бандурою на плечі подався у рідне село Котиківка біля міста Городенки на Івано-Франківщині, щоб провідати свою родину, друзів, набратись нових сил. Тамара свою відпустку використала для поїздки в Архангельську область побути зі своєю родиною.

З першого ж дня приїзду Остап втішався родинним теплом нараділись зустрічі, наговорились, назгадувались з батьком Юрієм, мачухою Євдокією, братом Богданом, його дружиною Оксаною й донечками Богданкою й Наталочкою, другим братом Дмитром, що разом з донькою Олесею приїхав з Омська, з Сибіру, а так же з двоюрідними сестрами Орисею  й Оксаною й двоюрідним братом-тезкою Остапом, чиїм батьком був вуйко (дядько) Микола, та ще з різними родичами. Всі вони з любов’ю дивились на Остапа і його дітей, а Остап – на них. Всі наслухались його бандури, а коли емоції трохи вгамувались, Остап подався до вірних шкільних друзів – Остапа (Івановича) Кіндрачука, Зіновія Сидора, погостив у Ярослава Терлецького, який мешкав у Городенці.

Потім Остап знову  поспішив у Городенку, яку з Котиківкою з’єднує триарковий міст «Три мости», та провідав свого набагато старшого і найщирішого приятеля не лише Остапа, але всієї його родини, колишнього політв’язня, громадського активіста і краєзнавця-енциклопедиста Івана Романюка. Той несказанно зрадів Остапові і його бандурі. Він відразу високо оцінив патріотичні пісні у Остаповому виконанні під бандуру, заявивши, що ці пісні треба донести до патріотів усього Прикарпаття, і тут же втішив Остапа, що така нагода буде буквально на днях у Коломиї (40 км від Городенки) на фестивалі патріотичної пісні. Іван Михайлович був співорганізатором цих святкових заходів і включив Остапа в концертну програму свята. 22.08.1992 р. у відповідності з отриманим від Івана Михайловича запрошенням Остап знаходився серед учасників велелюдного мистецького дійства в Коломиї.

* * *

Радісна подія чекала на Остапа при поверненні в Городенку. 24.08.1992 р. тут відбулось гучне святкування 1-ї річниці Дня незалежності України. І не тільки. О 10-й годині ранку відбулось богослужіння в греко-католицькому храмі, після якого священник оголосив, щоби при виході на вулицю прихожани звернули увагу на кобзаря Остапа Кіндрачука, який заграє  для них на бандурі.

Остапа обступили всі, хто вийшов з церкви, може зо три сотні його земляків, знайомих, родичів. Вони слухали його пісні, які він виконував з душею, розпитували між піснями про кримську всяку всячину, а потім накидали в кашкет  купу грошей, які він тут же передав священникові на храм.

В обід, неподалік від храму, відбулась ще одна знаменна подія – відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові в Городенці. Після урочистих доповідей представників міської влади й громадськості, до мікрофона запросили й Остапа. Він вийшов на поміст зі своїми дітьми. Після його слів подяки учасникам мітингу за можливість виступити на цій неординарній для Городенки події, малий Назар під доброзичливі усмішки слухачів продекламував Шевченків вірш «Нащо мені женитися», Олеся виконала на бандурі «Думи мої», а Остап – «Розриту могилу»…

Цю небуденну подію зафіксував фотограф-аматор, Остапів брат Богдан, і спогади про неї переплелись з тими незримими ниточками, що зв’язують Остапа з Рідним Краєм його дитинства і юності, з його незабутнім Котиківським (і Городенківським) Раєм…

* * *

09-11.10.1992 р. в Сімферополі відбувся І-й Всекримський конгрес українців, на який Остап, будучи одним з делегатів Ялтинської «Просвіти», покладав великі надії, оскільки на конгресі торкались тем, які його, як і всіх кримських просвітян, турбували найбільше – проблеми національного відродження українців Криму, аспекти їх консолідації. Після інших доповідачів на цю наболілу тему висловився і Остап, після чого проілюстрував свої слова піснею на слова Лесі Українки під бандуру.

Згадаймо нині всі тяжкії муки.

Що завдали Вкраїні вороги,

Кому не стиснуться в пориві руки

Від помсти справедливої жаги!

Слова про малопривабливу рису багатьох українців не доводити до завершення розпочату справу поетеса вклала в наступний куплет, виконаний Остапом з особливим акцентом..

Як жаль мені, що й цей порив погасне,

Як гасне все в душі невільній в нас.

Чи було би життя таке нещасне,

Як би вогонь ненависті не гас?!

На жаль, саме цей куплет виявився певною мірою пророчим

Попри те, що метою Конгресу була консолідація українства Криму для зміцнення української державності на території пів-острова, Конгрес не отримав достатнього резонансу, щоб реалізувати свою мету.

Головою Конгресу був обраний український підприємець Юрій Колесников, який власне й фінансував його проведення. Забігаючи вперед, треба сказати, що він пізніше організував ІІ-й Всекримський конгрес українців, який виявився останнім і… безрезультатним з трьох причин. По-перше — ні українська влада, ні громадськість не проявили не те, що підтримки, а навіть зацікавлення долею українства в Криму, по-друге – провладні опоненти конгресу через пресу і мітинги тиснули на Конгрес, використовуючи при цьому такі риси його учасників, як амбіції і самоїдство, що й стали третьою причиною того, що «й цей  порив погас»…

Про все це ще йтиме мова. І не раз…

* * *

18.11.1992 р.начальник Ялтинського морського порту зібрав усіх ветеранів підприємства, до яких належав і Остап. Він розповів про економічні й фінансові труднощі, які змушують керівництво порту продати частину плавзасобів, в тім числі і всі «Комети», що позбавить багатьох роботи. Тому він, Ліхачов, змушений просити портовиків пенсійного віку залишити свої посади і йти на заслужений відпочинок, щоб не скорочувати штати за рахунок молодих працівників. Кожному була призначена індивідуальна співбесіда. Остапові, в разі його відмови йти на пенсію, начальник запропонував посаду сторожа з місячним окладом, на який його родині вистачило би прожити… цілий тиждень. Це менше, ніж заробляла Остапова дружина Тамара після народження сина Назара в системі «Кримліфт» інженер-електриком…

Остап не збирався впадати в розпуку – в нього була «бандура — дружина вірная». Відповідно до його теперішнього досвіду кобзарювання, він протягом трьох місяців багатолюдного курортного сезону міг заробляти не менше, ніж на посаді капітан-механіка за цей же період. Щоправда, протягом трьох весняних та ще трьох осінніх місяців кобзарський заробіток був менший, але однозначно перевищував розмір пенсії. Залишались малолюдні ялтинські зими, які Остап і в статусі капітана привик проводити в кочегарках.

20.11.1992 р. Остап написав заяву про звільнення з роботи в Ялтинському порту в зв’язку з виходом на пенсію, а начальник, не гаючи ні секунди, щоб Остап не передумав, радісно її завізував.

Як не дивно, але радів і Остап, покладаючи всі надії на свою «кобзу вірную – бандуру мальованую», яка і душу йому зігріє, і тіло забезпечить всім необхідним.

А як же романтика моря і багаторічна причетність до мрійливо-молодецької водо плаваючої братії?!

Як показало подальше Остапове кобзарське життя, море від нього нікуди не ділось. Під-час його кобзарювання в Ялті, воно завжди поруч – як не перед очима, то за його спиною. І товариші його морські, навіть ті, яких уже нема серед живих, нікуди не поділись. І кораблі Остапові, навіть ті, що начальник продав грекам, а взамін купив собі «хатинку» на Кіпрі, — теж нікуди не ділись. Вони всю решту Остапового життя, і чим ближче до «червоної риски», якою завершується кожна старість, тим частіше приходять у його сни.

Серед розбурханих хвиль, під вітрилами шестивесельного «Яла» він, повний молодої енергії, мчить на пару з таким же молодим Льонею Хохловим.

Іншим разом він на катері «Іволга» пропливає мимо скелястого мису Ай-Тодор разом з життєрадісним пасіонарієм-бабником Володею Сафоновим і його  курортними «русалками».

І солений вітер свище біля Остапових вух під-час рейсів крилатих «Комет»… Сняться йому карколомні шторми і бучно-безшабашні застілля його колег-кометчиків.

Після таких нічних видінь Остап у своїй кобзарській реальності виспівує-видзвонює на бандурі:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі

У Чорному морі,

Тужать, тужать козаченьки

В турецькій неволі…

Або:.

Прикрасився місяць багрянцем,

І хвилі шумлять біля скал,

Поїдем, красуне кататись,

Давно я на тебе чекав..

Своєю пісенною мариністикою (як зрештою і піснями іншої тематики) Остапові вдається створити бажаний настрій для себе і для слухачів.

Ось так він створює наступальний настрій:

…Нерівний бій, «Корсар» крениться наш,

Рятуйте наші душі чоловічі,

Та крикнув капітан: «На абордаж!

Іще не вечір, іще не вечір!»

А такі куплети навівають ліричну меланхолію:

…Де б ти не плавав, всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах,

Знайду вітрило твоє в бурхливім моріі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш…

Тепер Остап отримав змогу переконатись, що він, як був моряком усі свої найкращі  роки жття, так і залишився ним до старості, хоч і… сухопутним. Бо виявилось, що моряк – це не лише спосіб життя, це і стан душі.

Ця  ж формула співпадає з формулою кобзарювання, яке так само є і способом життя і станом душі.

Ще будучи бравим капітаном-кометчиком, Остап у своїй статті «Бандура і… море», в газеті «Моряк» (1983 р.), ідентифікував свою приналежність до двох стихій – морської і кобзарської. І ось тепер ці дві стихії в їх дивовижному поєднанні, привели Остапа в перший рік Незалежної України. Рік, протягом якого виникали й набирали обертів руйнівні стихії зловісного характеру для молодої держави, пов’язані з політичною й економічною нестабільністю в суспільстві, з «дикою» капіталізацією, рекетом, кримінальними й сепаратистськими сюжетами. Тож підійшовши впритул до порога своєї старості, Остапові прийшлось з нуля починати науку виживання в нових стихіях.

12.11.1992 р. відповідно до Указу Президента України «Про реформу грошової системи України», купоно-карбованці були впроваджені в сферу безготівкового обігу, де до цього моменту все ще був російський рубель.. Тепер і готівковий і безготівковий обіг забезпечувався виключно українськими купоно-карбованцями.

— Ну, тепер життя із захищеним фінансовим ринком в Україні повинно покращитись, — думав наївний Остап, не маючи, як і більшість українців, ні знань, ні досвіду, ні уяви про фінансово-економічні проблеми молодої держави. Зате цей досвід мали і «богообрані» люди, дуже часто не українці, які, використовуючи, або й навмисно загострюючи інфляційні процеси, як за помахом чарівної палички, ставали володарями української банківської системи, а відтак і промислових підприємств, залишивши українцям візочки-«кравчучки» для «човникових» поїздок за кордон за дешевим товаром для торгівлі, або в пошуках праці. Прозріння в цьому плані для Остапа наступить десь в середині 90-их «рекетирсько-бандитських» років ХХ ст.

Кобзарюючи в круговерті гіперінфляції, Остап із затамованим подивом спостерігатиме, як люди платять за його гру, кидаючи в його чохол від бандури жменями знецінені купоно-карбованці, на яких спочатку значились номінали від одного до ста, а з другої половини 1992 року почали з’являтись номінали в 200, 500, 1 тисяча, 2 тисячі, 5 тисяч карбованців. А в наступні роки, аж до 1995 року карбованцеві номінали досягнуть цифри 1 000 000 (один мільйон)! І українці включно Остапом з гірким гумором величатимуть себе «задрипаними мільйонерами».

Підсумувавши свій попередній досвід кобзарювання на трьох «обжитих» ним людних місцях – на Набережній Ялти, в Лівадії й Алупці, Остап найчастіше став грати біля Лівадійського палацу-музею, який відвідувала найбільша кількість туристів з «далекого» і «близького» зарубіжжя. Внаслвдок цього купоно-карбованцевий і рублевий кобзарський гонорар урізноманітнювався поширеними тоді валютами (американськими й канадськими доларами, німецькими марками, італійськими й турецькими лірами, французькими й швейцарськими франками, скандинавськими кронами тощо), а так же рідкісними екзотичними валютами Латинської Америки, Африки, Азії, Австралії і навіть Океанії. Всі ці валюти поповнювали Остапові нумізматичну й боністичну колекції.

Може в той час, а може пізніше Остапове кобзарювання запримітив львівський поет Василь Мартинов, який свої враження відобразив у вірші «Кобзар», надрукований в газеті «Кримська світлиця» за 26.02.1999 р.

Щодня поквапно, як до праці,

У джинсах, замість шаровар,

До Лівадійського палацу

Іде з бандурою кобзар.

На ньому вишита сорочка,

Під вуса він пускає дим.

А вслід уже з усіх куточків

Курортна публіка за ним.

Шукаючи собі притулку,

Жде публіка пісень. А він

Допалює поволі люльку,

Бандуру тулить до колін.

І починає пісню-думу

Про Запорозьку славну Січ!

Але чомусь з великим сумом

Сльозинки капають із віч.

Згадав щось? Чи в душі так мулько?

Про те нікому не повість.

А може дим недавній з люльки

Підступно очі досі їсть?

Але закордонні носії іноземної валюти, яких туристичні автобуси щоденно привозили до Лівадійського палацу, згодом привабили з Ялти в Лівадію не лише Остапа, але і його конкурентів (скрипачів, флейтистів, гармоністів і… колекціонерів), а так же велику кількість дрібних торгівців сувенірами, за якими потягнулись скупники валюти, рекетири і малолітні жебрачки. Майже з усіма ними Остап перезнайомився, а з деким навіть заприятелював. Завдяки тому, що він все ж таки був першовідкривачем лівадійського «клондайку», а так же завдяки нев’янучій «екзотичності» української бандури, Остап почувався серед цього різношерстого і інтернаціонального «вавілону» як риба в воді. Його поважали всі, навіть рекетири, які майже ніколи не вимагали в нього «данину».

А одного разу, коли Лівадійський палац був зачинений у вихідний день, і Остап хотів було їхати до Воронцовського палацу в Алупку, його приятель-нумізмат Михайло, до речі тпк же українець, сказав «Не їдь! Сьогодні Лівадійський палац приймає велику групу, десь за 70 осіб… мільярдерів з Америки, Європи і навіть з України, але найбільше з Ізраїлю – всі євреї! Може їх зацікавить твоя бандура! Про всяк випадок залишася!»

Цю новину Михайло узнав від їхнього спільного колеги, такого ж завсідника лівадійського «клондайку», художника і нумізмата з єврейським корінням Жори. А той в свою чергу перебував у приятельських стосунках зі своїми одноплемінницями, працівницями музею і тому завжди був добре поінформованим.

І Остап залишився. Спочатку грав для відпочивальників санаторію «Лівадія», а потім з’явились вони, «богообрані» багачі в супроводі посиленої міліцейської охорони. Більшість пройшли мимо Остапа, побіжно глянувши на його бандуру, але не проявляючи особливої цікавості. Обступили його лише останні два десятки чоловіків і жінок. Остап грав пісню «Взяв би я бандуру, а вони, ці люди, одягнуті в усе чорне, може й слухали його, але, як йому здалося, більше дивились. І погляди  їхні мали більше спільного з рентгеном, що проникає в глибини організму. Лише одна чорнява «кармен», картав’ячи, сказала по-українськи, що хоча вона тепер живе в Ізраїлі, але дитячі роки її минули в Україні і пісню цю вона пам’ятає. «Ваша пісня мене дуже зворушила!» — завершила вона і оцінила своє зворушення купюрою в 1 долар…

Коли «мільярдери» зайшли в музей, Остап надовго задумався. Він згадував тих «маленьких» євреїв, які залишили в його пам’яті добрі спогади: приятеля Андрія Гардера, з одного з ним випуску училища механізації в рідній  Городенці, колег-багермейстерів з піско-добувної баржі Б-183 Генріха Жолкова і Данила-Давида Кукулєва, свого друга матроса-радиста Борю Бостельмана-Чуїстова, парижанку Наталі Рюбель, друга-однокурсника Батумської морехідки Михайла Боріна і теперішнього приятеля по «клондайку» Жору.

Згадував Остап і деяких євреїв-начальників, але недобрими словами: Юрія Гольдберга і Вадима Кромського, які своїми знущальними діями гальмували його «квартирну проблему», начальника портових мех-майстерень Бориса Остера, який намагався «викрити» Остапа, як «політіческі-нєблагонадьожного», ну й інших. Зрештою й серед українців, чи там німців, чи… папуасів знайдуться й «хороші» й «погані»…

Але на цей раз, після зустрічі з «мільярдерами», як охрестив їх нумізмат Михайло, в глибинах Остапової свідомості після затяжної летаргії прокинувся його… Внутрішній Голос, що давненько його не турбував

— Видно «богообрані» «рентгенологи» пропекли мене своїми очиськами наскрізь, аж до Внутрішнього Голосу включно, — подумав Остап.

– Це дійсно не ті «маленькі євреї», що живуть серед нас, «маленьких людей», наших товаришів, — підтвердив Внутрішній Голос Остаповий здогад. І представив свій погляд на цих «богообраних» з Паралельного Фінансового Світу, а може… й з біблійних часів Старого Заповіту, де сказано:

“…І станеться, коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, якого присягнув був батькам твоїм, Авраамові, Ісакові та Якову, щоб дати тобі великі та гарні міста, яких ти не будував,

та доми, повні всякого добра, яких ти не наповнював, і тесані колодязі, яких ти не тесав, і виноградники та оливки, яких ти не садив, і ти будеш їсти й наситишся.” (Старий заповіт. П’ята книга Мойсеєва: Второзаконня, 6:10, 6:11)

“…Коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того Краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні поганські народи перед тобою: хіттеянина, і ґірґашеянина, і амореянина, і ханаанеянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина, сім народів, численніших та міцніших за тебе.

І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям, не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний”. (Там же – 7:1, 7:2)

— І оце «пощастило» тобі, Остапе, зустріти чорних вісників світової фінансової мафії, а може й авторів теперішньої «дикої капіталізації» України, яка прийшла на зміну червоній імперії. І ще невідомо, яка з них смертоносніша, зокрема й для тебе — завершив Остапів Внутрішній Голос.

Остап стріпнув головою, звільняючись від задуми, спричиненої міркуваннями його Внутрішнього Голосу.

– Нічого, прорвемось!  — самовпевнено завершив Остап свій контакт з Внутрішнім Голосом, додавши при цьому думку, що, як і в кожного народу, добропорядні євреї складають більшість, порівняно з «богообраними» кровососами…

І Остап переключився на спогади про не дуже далеке, але затяжне радянське минуле, в якому він прожив більшу частину життя , і в якому  він, незважаючи на всякі комсомольсько-компартійні епізоди, так і не навчився сприймати радянську владу через її непримиренну налаштованість до самобутності українського й інших народів, що не раз у бесідах визнавав і сам Жора.

* * *

Зрештою, життя йшло своїм ритмом і Остап разом з усією своєю лівадійською братією дізнався, що 04.03.1992 року Верховню Радою України за підписом Президента Л. Кравчука був введений в дію Закон «Про приватизацію державного майна», а 06.03.1992 р. – ще один Закон « Про приватизаційні папери». Інформацію Остап сприйняв з оптимізмом, вважаючи, що тепер «нічийно»-колгоспні господарства, державні підприємства набудуть достойних власників з числа талановитих і працьовитих громадян України. Щоправда терміни «вільний ринок», «дика приватизація», «корупція», «фінансова мафія», та інші, подібні до них, які через посередництво преси поступово входили в лексикон завсідників лівадійського «клондайка», Остап сприймав, як щось далеке, існуюче у віддаленому Паралельному Світі, до його особи і способу життя непричетне.

– А, між іншим, адепти новітніх явищ, означених цими термінами, уже встигли просякнути усі сфери суспільного життя України, включаючи її управлінські структури. Вони уже впливають на прийняття рішень, постанов, законів, дбаючи не про загальні, а про вузько-егоїстичні інтереси… — це Остапів Внутрішній Голос спробував нагадати йому про різні аналітичні публікації в патріотичних часописах, автори яких намагались попередити читачів про небезпечні тенденції в грядущих приватизаційних процесах.

– А оце вже стосується кожного з нас, — піднесено констатував Остап, читаючи Постанову і Положення Кабінету Міністрів України від 25.11.1992 р. «Про порядок складання і уточнення списків громадян, які мають право на одержання приватизаційних паперів». І дійсно, Остапа разом з іншими портовиками і пенсіонерами запросили в Управління Ялтинського порту з усіма документами для складання згаданих списків на отримання приватизаційних сертифікатів не тільки дорослими, але й малолітніми членами кожної сім’ї. Остапова дружина Тамара була зачислена до списку свого підприємства Кримліфт.

— Скоро кожен із нас стане «капіталістом», тобто власником 46-мільйонної частки державного майна України, — жартома пояснив Остап Тамарі, Олесі і Назару сенс приватизаційної «гарячки» в Україні.

– Ну-ну! Дурень думкою багатіє! – зневажливо прокоментував Остапову фразу його Внутрішній Голос, — Тай коли ще ця приватизація почнеться? І чи почнеться вона взагалі?

Остап проігнорував сумніви своєї інтуїції – йому дуже хотілось вірити в краще, хоча Голос життєвого досвіду продовжував йому підказувати, що без боротьби ніхто нічого не подарує людям задармо.

Ніби на підтвердження цієї істини, в газеті «Крымская правда» 24.09.1992 р. з’явилась стаття С. Ніколаєвої «Леся и адмирал» з підзаголовком «Зачем командующему ВМС Украины понадобился музей?», яка показала Остапові і всім ялтинським просвітянам, що затята перманентна боротьба за Лесин музей в Ялті ще далека до завершення.

С. Ніколаєва в своїй статті висловила крайню стурбованість музейних працівників візитом Міністра культури України Лариси Хоролець і командуючого ВМС «нашей нєзалєжной» (іронічний вислів Ніколаєвої) Бориса Кожина на вулицю Літкенса №8. Особливу тривогу викликали пропозиції гостей щодо практичних кроків музейників, які бажано зробити для остаточного його перепрофілювання з нав’язаного попередньою владою статусу музею «русской прогрессівной культури» в його первісно запланований варіант – Музей Лесі Українки».

І знову активісти в Ялті вдались до закликів на адресу діячів української культури, письменників, патріотів, підтримати їх у цій нескінченній тяганині з бюрократами, російськими шовіністами. Чи міг Остап залишатись осторонь від цієї священної справи, якій були присвячені попередні роки боротьби за український музей. І не лише за музей…

Крім музейних турбот у ялтинських просвітян залишалась невирішеною ще одна пекуча проблема – українська школа.

Восени, знову влаштувавшись кочегаром-машиністом в лівадійській котельній, Остап не пропускав ні одного засідання ялтинської «Просвіти», активісти якої крок за кроком долали бюрократичний спротив, але до відкриття української школи було ще дальше, ніж до відкриття Музею Лесі Українки. А Остапові діти чомусь не чекали, а росли-виростали без рідної школи. Доня Олеся он уже покинула стіни російської школи і стала студенткою Ялтинського педучилища знову ж таки з російською мовою навчання, а молодший Назарко ще навчається на чужій мові. І Остап не витримав! Задля сина Назара він подав ідею силами «Просвіти», міського осередку «Союзу Українок», створити в Ялті українську недільну школу.

З першого заходу Остапову пропозицію підтримали всього 5 чоловік, хоча серед 30 присутніх, число тих просвітян, що мали дітей було більшим. Одні вважали недільну школу дрібницею, бо на їхню думку важливішим було відкриття загальноосвітньої школи, а для цього просвітяни мають «іти у владу» і там впливати на прийняття рішень про школи. музеї і т. п. Такі просвітяни проявляли активність лише підчас виборчих кампаній, в яких через мізерну кількість активних українців у Криму, позбавлених державної підтримки, постійно програвали більш чисельним і фінансово підгодовуваним проросійським партіям. Інші просвітяни вважали відкриття української недільної школи навіть шкідливим: «Бо бюрократи від освіти будуть чіплятись за любий привід, щоб не відкривати загальноосвітню українську школу. Мовляв – для чого вона вам, якщо у вас є недільна?!»

І Остап обрав тактику персональної агітації, проводячи індивідуальні перемовини, умовляння, переконування з кожним членом «Просвіти». На те, щоб схилити критичну більшість для підтримки своєї ідеї, Остап потратив останні тижні 1992 року і відчув, що «крига скресла».

31 грудня 1992 р. українціі Криму отримали чудовий подарунок до Нового Року, — в Сімферополі вийшов перший номер україномовної газети «Кримська світлиця» державницько-патріотичного спрямування. Їй одній на увесь Крим судилось стати на захист гідності кримських українців, на захист честі Української Держави, на противагу кільком десяткам проросійських видань шовіністичного спрямування.

Газету привітав напутнім словом український письменник Олесь Гончар. А кримський поет, він же і член редколегії, на першій сторінці газети подав своє знамените програмно-поетичне «Слово до кримських українців», фрагмент з якого Остап уже встиг включити до свого кобзарського репертуару під назвою «Кримська молитва», яка починається словами «Українці, братове мої, обніміться в позабутому богом Криму…» . Цей же поет-світличанин помістив супровідний текст до Остапової фотографії «І в Ялті є бандуристи» на останній, 4-й сторінці газети:

Вирізка з 1-го номера «Кримської світлиці» за 31.12.1992 р.

«Хто не знає в Криму (та хіба тільки в Криму!) цього чоловіка з довгими козацькими вусами, добрими, лагідними очима і з нерозлучною бандурою в руках, в національній сорочці-вишиванці. Так, ви не помилились. Це він, самодіяльний бандурист, майстерний виконавець українських народних дум і пісень, мешканець Ялти Остап Юркович Кіндрачук…»

В цьому тексті Остап прочитав чимало гарних слів про себе, про свого вчителя, про своє кобзарювання, про свої захоплення…

— Невже це все про мене, — думав Остап, — але ж тут знову явно завищені оцінки, до яких мені треба дотягуватись, доростати!

А ще, з особистого – Ялтинський райсобез під кінець року оформив Остапові пожиттєве посвідчення пенсіонера, яке вступало в силу з 01.01.1993 року…

З цим Остап, його родина, сусіди і однодумці увійшли в Новий 1993-й рік

* * *

Коли всі насвяткувались, нащедрувались, наколядувались, Остап вирішив на найближчому засіданні «Просвіти», яке мало проводитись спільно з ялтинським «Союзом українок», рішуче «брати бика за роги» у справі організації в Ялті української недільної школи.

В своєму слові перед просвітянами і союзянками Остап аргументував доцільність обидвох форм навчання дітей в загальноосвітній і недільній українських школах. Але для початку – в недільній, як більш доступній…

Насамкінець, звернувшись до тих присутніх, у кого були діти, Остап підвищив голос: «Усіх нас покарає Господь, якщо ми позбавимо шансу спілкуватись рідною мовою і набратись українського духу в нашій недільній школі наших дітей і мого Назара – інакше вони будуть виховані в російській школі на безрідних яничарів!»

На цей раз Остапа підтримали майже всі присутні, включно з головою «Просвіти» Олександром Лашком, головою «Союзу українок» Надією Петренко, а так же активісткою-просвітянкою, музейною працівницею й кандидаткою на посаду директорки Музею Лесі Українки Світланою Кочергою.

Щоб добитись у незворотності процесу організації української недільної школи, Остап у присутності всіх учасників зборів звернувся до Світлани Олексіївни з просьбою очолити школу. Побачивши її вагання, він додав: «Я просто не бачу серед нас людини, здатної позмагатись з вами в організаторському таланті і в умінні доводити справи до успішного завершення! Без вашої участі українська недільна школа в Ялті ризикує залишитись лише гарним побажанням без шансу бути реалізованим!» Після цих слів Остап схилив голову у символічному поклоні, а вона, зітхнувши і усміхнувшись, погодилась…

Остап недаремно покладав надії на енергійну випускницю Львівського Державного університету ім. І. Франка Світлану Кочергу. Незважаючи на цілий «букет» її дотеперішніх обов’язків, вона швидко знайшла авторитетних викладачів, домовилась з музейниками про приміщення для навчання в одній з кімнат майбутнього музею Лесі Українки, а так же в міському культурному центрі.

Викладати українську мову і літературу новоспечена кураторка запросила вчительку Ганну Товчиху, викладати Святе Письмо погодився священник ялтинської греко-католицької громади отець Микола Шевчук, урок художнього ліплення глиняних фігур – народний майстер України Микола Вакуленко, клас бандури – дружина Олексія Нирка, Неоніла Леонтіївна, рисування – директор Ялтинської художньої школи і український поет Віктор Виноградов, спів – Заслужена артистка України і голова «Союзу Українок» Ялти Надія Петренко, і наостанок, історія України й народознавство – бандурист і краєзнавець Остап Кіндрачук. Всі – на добровільних засадах і безплатно…

Забігаючи наперед, треба додати, що Ялтинська українська недільна школа на чолі з Світланою Кочергою протягом трьох років з честю витримали іспит на патріотичне виховання групи юних українців-ялтинців, а її учні згодом таки стали кращими учнями першої української школи в Ялті.

А покищо диктор українського радіомовлення Ялти, а так же членкиння «Просвіти» і «Союзу Українок» Ганна Гуленко оголосила по радіотрансляції про набір учнів до української недільної школи в Ялті, відкриття якої заплановано на 27 січня 1993 р. у великому залі Ялтинського культурного центру.

В указаний день зал заповнився вщерть учителями, батьками, учнями і, звичайно ж всіми просвітянами і союзянками Ялти і Алупки. Приїхали так же керівники Сімферопольської «Просвіти» Алла Петрова і Олександр Польченко.

Сцену Остап самотужки оздобив виставкою «Історія освіти і просвітянства в Україні».

В центрі на стіні – мапа України. Над нею – плакат з потретами відомих князів, гетьманів, воєначальників і очільників УНР, а по бокаах – рушники з вишитими на них зображеннями, зліва – гетмана Петра Сагайдачного, засновника і куратора братської школи в Києві, яка згодом трансформувалась в Академію, а справа – гетьмана-державотворця Богдана Хмельницького, засновника Української дежави Гетьманщини. На полицях, і навіть на підлозі під ними – книжкові експонати виставки з Остапової книгозбірні, а серед них: «Буквиці давньоруського письма», репринтні копії «Изборника Святослава 1073 року», по якому вчились діти князів і бояр, «Азбуки» Івана Федорова, надрукованої в Острозі в 1578 році, «Граматіки словенскія правилноє синтагма» 1619 р. Мелетія Смотрицького, «Слов’янської граматики» 1643 р. Івана Ужевича. Були там і родинні реліквії родини Кіндрачуків: «Методична граматика рускої мови для 4 кляси» В. Коцовського і І. Оґоновського, виданої у Львові в 1912 році, з печчаткою польської книгарні міста Городенки, по цьому підручнику навчалась Остапова мама. А поряд – її «Swiadectwo szkolne» Eudokia Kotelko («Шкільне свідоцтво» Євдокії Котелко) за 4-й клас 1929-30 навчального року. Наніс туди Остап ще чимало інших цікавих українських видань, посібників, таблиць, документів, відповідних до теми історії освіти.

На цьому фоні відбулась ритуальна посвята в школярики за імпровізованим Світланою Кочергою сценарієм українських середньовічних братських шкіл.

Після вітальних і напутніх слів голів Ялтинської і Сімферопольської «Просвіт», «Союзу Українок» та декого з активістів, задзвеніла Остапова бандура, а його син Назар, відтепер уже український школярик, натхненно декламував:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має…

Остап і син Назар ді на відкритті Української недільної школи в Ялті 27.01.1993 р.

Всі присутні були глибоко зворушені цим священнодійством, а матері школяриків, названих Світланою Олексіївною «братчиками» й «сестричками», по черзі підносили хусточки до сяючих радістю вологих очей… А в Остапа ще і в наступні роки солодко щемить серце, коли він переглядає папки свого особистого архіву, де збереглися світлини зі сценамми відкриття і подальшого функціонування першої в історії Ялти української недільної школи. Він із зворушенням перечитує тексти газетних заміток „Недільна школа в Ялті» просвітянки Людмили Дементьєвої («Кримська світлиця» 13.04.1993) і «Посвята в школярики» кураторки школи Світлани Кочерги «Крымская газета» 13.04.1993) в яких авторки описують деталі свята першого дзвоника недільної школи, як однієї з ланок відродження українства в Ялті. Не забули згадати й Остаповий вклад в цю небуденну подію: «Особливу увагу приваблювала виставка «Із історії освіти в Україні», яку підготовив на матеріалах своєї багатющої домашньої бібліотеки О. Ю. Кіндрачук».

Для Остапа тоді почалось зовсім нове життя. Впереміжку між майже щоденними вуличними виступами з бандурою і працею в котельній, вечорами, коли його діти, Олеся й Назар, готували свої шкільні завдання до уроків, він сам готувався до проведення недільних уроків з історії України й народознавства. Рисував історичні мапи різних епох, бо друкованих історичних атласів України треба було чекати ще довгі роки. А вже безпосередньо на уроках він щедро ілюстрував свою розповідь виробами народних майстрів-різбярів, ткачів, вишивальниць, рідкісними виданнями, колекціями монет, значків, почтових марок. І добирав до кожної теми пісні під бандуру…

А одного разу, коли мова йшла про українські народні думи, він виконав «Думу про смерть козака-бандуриста», в якій смертельно поранений запорожець звертається до своєї бандури:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована,

Де ж мені тебе діти,

А чи в чистому степу спалити,

І попілець по вітру пустити,

А чи на могилі залишити…

Нехай буйний вітер по степах пролітає,

Струни твої зачіпляє…

То може подорожні козаки

Бігтимуть близенько,

Почують, що ти граєш жалібненько,

Привернуть до могили,

Ой, бандуро моя!..

Після цього Остап, як це він часто робив перед вуличними слухачами, слова думи без паузи продовжив словами «Легенди про Душу Козацьку»:

«…І вилетіла Душа Козацька з тіла козацького…

І чекала ліворуч на Душу Козацьку Сила Нечиста-зловорожа кажучи: «Заберемо ми Душу Козацьку на саме дно Геєнни Пекельної! Бо там, де при житті козака зблискувала шабля козацька, — кров рікою проливалась!»

Та праворуч чекали на Душу Козацьку Ангели Пречисті й казали інше: «Не віддамо ми Душі Козацької тобі, Сило Нечиста-зловорожа, бо проливав козак лише кров ворогів народу рідного, визволяючи його з неволі лютої! А за це йому належить почесне місце в Чертогах Райських!».

Але відповіла їм Душа Козацька: «Була я вільною при житті козака, то ж і після смерті його е піддамся нікому – ні тобі, Сило Нечиста-зловорожа, ні вам, ангели Пречисті! На віки-вічні залишусь я в Бандурі Козацькій і оживатиму разом з Волею Козацькою, коли рука щиро-українська торкнеться струн цих срібно дзвонних!..».

При останніх словах легенди Остап, серед мертвої тиші в залі, осяяної палаючої від захоплення поглядами учнів, тихенько провів пальцями тремоло по всіх п’яти октавах своєї бандури і майже шепотом сказав: «Чуєте?! Це Душа Козацька озивається до вас!..».

– У нас немає слів, Остапе Юрковичу! Ви – справжній чарівник-характерник! Ви зачарували і учнів і нас, учителів! – це в супроводі аплодисментів сказала Людмила Дементьєва, одна з учителів, які з деякими батьками тихо зайшли в зал, ще коли Остап виконував думу… А він і цього разу, і підчас усіх своїх наступних уроків у недільній школі відчував себе справжнім іменинником. Він відчував те, що люди називають щастям…

* * *

Іноді непосидюща натура Остапа вимагала урізноманітнити його регулярне кобзарювання в Лівадії (удень) і на Набережній Ялти (увечері). Тоді він їхав грати в Алупку, Алушту, або в Сімферополь. 10.03.1993 р. погравши до обіду на вулиці Пушкінській в Сімферополі, Остап по обіді навідався в редакцію «Кримської світлиці», де його попросили зімпровізувати невеличкий концерт, тож він знову виконав «Думу про смерть козака-бандуриста» в парі з «Легендою про Душу Козацьку». На цей раз один із членів редакції і її заввідділом, відомий український поет і просвітянин-активіст Данило Кононенко на пам’ять про цю зустріч подарував Остапові свої дві книги – збірки поезій, із зворушливими автографами: «Люблю тебе, мій Крим» і «З любові й добра».

* * *

В другій половині травня 1993 року вся Остапова родина отримала привід для позитивних емоцій: 25.05 1993 р., у відповідності з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р., і після необхідного документального оформлення у відділі приватизації, Остап, Тамара і їхні діти Олеся й Назар, стали повноправними і рівноправними власниками своєї квартири у будинку, який хоча й був у свій час побудований руками портовиків, в тім числі й Остаповими, але – на кошти Ялтинського морського порту і до цієї приватизації знаходився на його балансі. Свідоцтво про право власності на квартиру давало повне право розпоряджатись нею на свій розсуд: обміняти, продати, заповісти, здати в аренду. Щоправда, утримання житла терер лягало на плечі власників через посередництво комунальних служб.

— Мабуть слухи і публікації в пресі про «дику приватизацію», здійснювану агентами міжнародної і місцевої мафії з метою пограбування українців, на цей раз не спрацювали, — подумав Остап.

Він порівнював радянську владу, яка “усуспільнила” майно його батьків і всіх односельчан, загнавши їх в “колгоспний рай”, з новоствореною українською владою, яка ось безоплатно передала його родині житло, не вимагаючи ні копійки компенсації за кошти, витрачені при будівництві. Там, в радянському минулому, він не пропускав можливості «поживитись» за рахунок чужої йому держави, вважаючи, як і більшість його колег і знайомих, такі поступки цілком адекватними. А тепер, тримаючи в руках свідоцтво на право власності, Остап проникався довірою і законослухняністю до рідної держави.

* * *

В цей час активісти Ялтинської «Просвіти», очолюваної Олександром Лажком, разом з головою оргкомітету Мирославом  Мисяком, завершили підготовку до регіонального Конгресу Українців Південного Берега Криму, який відбувся в Ялтинському культурному  центрі 25 липня 1993 року. Остапа запросили виступити з доповіддю «Історія української громади Півдня Криму, яку він підготував за матеріалами особистих архівів О. Ф. Нирка і свого власного. Напрямки інших доповідачів стосувались тем: «Крим – суверенна земля України», «Українське громадсько-політичне життя Ялти», «Проблеми україномовної преси, радіо, телебачення Ялти», «Забезпечення етнічних проблем українців Південного Берега Криму в освіті й культурі», «Про роботу Координаційної Ради українців Криму», «Пропозиції до ІІ-го Всекримського конгресу українців», та інші животрепетні теми українців ПБК.

Після благословення Конгресу греко-католицьким священником о. Миколою, і вступної доповіді голови оргкомітету Мирослава Мисяка, надали слово Остапові…

«Як історія України починається з легендарного князя Кия з його братами і сестрою Либіддю, так і історія української громади в Ялті починається з легенти про козацького отамана-характерника, який задля порятунку побратимів із першого поселення апорожців на західній окраїні Ялти, в Аутці при долині річки Учан-Су, від нападу ординців з півночі через ущелину Уч-Кош, — перекрив її своїм тілом, ставши неприступним гірським кряжем…».

Так почав Остап свою доповідь і показав учасникам Конгресу рукою на північ у широкі вікна Ялтинського культурного центру, з яких на верхів’ях Ялтинської яйли виднілись контури козацького обличчя в шапці, зверненого до неба. Розповів він і про українських невільників, які працювали тут у татарських господарствах і, взявши до рук свою нерозлучну бандуру, виконав пару куплетів з пісні «Ой, у Криму на риночку купив турок гуцулочку». Розказав про чумаків, про перебування яких в Ялті ще до 1917 року розповідали Остапові місцеві старожили і проілюструва куплетом з пісні «Ой, ходив чумак сім літ до Криму». Повідомив Остап про кримський і ялтинський період творчості доброго десятка українських письменників, театралів, які пропагували тут українське слово, і серед них – похованого в Ялті Амвросія Метлинського, Михайла Коцюбинського, Михайла Старицького. А згадуючи почесного громадянина Ялти поета Степана Руданського і його могилу на Полікурівському пагорбі, Остап заграв пісню на його слова «Повій, вітре, на Вкраїну». А ще виконував пісню «Гей, у мене був коняка», що написав поет Яків Щоголів, який у Ялті лікував свою доньку. Детально зупинився на творчій діяльності Українського театру в Ялті, заснованого високопрофесійними артистами Петром Націлевичем і Марією Азовською.

Не забув Остап згадати і про сезонних заробітчан з України, які  працювали на південнобережних виноградниках та тютюнових плантаціях і нерідко осідали тут назавжди задовго до 1-ї і 2-ї Світових воєн. Ще в доповіді Остапа йшла мова про довоєнних українських кобзарів Ялти Володимира Шаленого й Андрія Цемка, про книгодрукування Української громади в Ялті, про Українську кіностудію в Ялті до 1922 року…

Підсумовуючи свою доповідь, Остап поскаржився присутнім на те, що значну частину здобутків багатьох поколінь південнобережного українства втрачено в нерівній боротьбі з представниками великодержавного шовінізму в минулому, а за злою іронією долі ця тенденція продовжується навіть протягом останніх півтора року незалежності України. І причиною цього є байдужість київських державних можновладців до долі кримських українців. Бо під виглядом так званого «розмежування повноважень» між кримською автономією і центральною владою у Києві відбулось фактичне ВІДМЕЖУВАННЯ Криму від України, яке забезпечило кримським можновладцям безкарність в антиукраїнських діях.

Остап завершив свій виступ піснею на слова кримського поета Данила Кононенка, що стала неформальним гімном кримських українців…

Україїнці, братове мої, обніміться

В позабутому Богом Криму,

Ми ж таки ще живі! Ми ж таки українці!

І на тому стою!

Сам Конгрес, коли була вичерпана згадана вище повістка дня, так же закінчився піснями знаменитої співачки Оксани Білозір і овацією за її натхненно виконану пісню «Зеленеє жито, зелене».

Після Конгресу, метою якого була консолідація українців Південного Берега Криму, на засіданнях «Просвіти», як це часто трапляється в українських організаціях, почались малозрозумілі сварки між членами оргкомітету через проблеми з оплатою за виступ згаданої співачки, які виникли з чиєїсь вини. Почались затяті суперечки і взаємозвинувачення в фінансових зловживаннях, та такі непримиренні, що просвітяни з Алупки втекли від сварок в свою Алупку, алуштинці – в Алушту, греко-католики – у храм Непорочного Зачаття. Одним словом – «згуртувались»!..

Та чи не найбільше дісталось Остапові. Ні, не від соратників-просвітян,  з боку газети «Крымская правда» яка 27.06.1993 р. гострокритичною статтею Світлани Суханової «Скорее штиль, чем шторм» відгукнулась на Конгрес українців ПБК і на Остапову доповідь на ньому…

І «Крымская газета» (колишній «Советский Крым») продовжувала «облічать» уже ніби то не Остапа, але абстрактного бандуриста на Набережній Ялти, хоча всім ялтинцям і кримчанам відомо, що там виступає один-єдиний в Криму вуличний бандурист Остап Кіндрачук. Писав яничар з редакційної колегії Петро Макуха в замітці «Бандура – не политика, но…»:.

„Бандура на ялтинской Набережной – это здорово. Хорошо. Что она появилась, пусть за «отдельно взятую плату»… …толька слишком много общего между «плачущим» за валюту бандуристом и расплодившимися политическими партиями… …А бандура –это великолепно, но почему её должны кормить доллары, как и всю страну – зарубежные подачки,,,»

Для порівняння – українська газета «Кримська Світлиця» 31.07.1993 р. представила допис М. Семени « Наша мета – згуртування і злагода»», в якому доброзичливо охарактеризовано І-й Конгрес українців Південного Берега Криму і тепло згадано про доповідь-концерт О. Кіндрачука.

і 07.08.1993 р. кримський поет Федір Степанов у “Кримській світлиці” повідомив про установчу конференцію ТУМ-у в Сімферополі і про 1-й Конгрес Українців ПБК та про мої виступи з бандурою.

Особливо підбадьорив і зворушив Остапа кримський український письменник Федір Степанов, який присвятив бандуристові в цій же газеті за 07.08.1993 р. окрему статтю «Грай, бандуро!», оздобивши її ще й світлиною.

«…коли грає на бандурі наш земляк Остап Кіндрачук, то окрилюється душа, переповнюється благовістом все єство і сам якось духовно зростаєш…

…Уперше почув я гру нашого кримського кобзаря посеред жовтня 1990 року… … Проходила установча конференція Товариства української мови ім Т. Г. Шевченка в Сімферополі… … Зарокотала, як водопад, бандура, ніжним леготом злинув у зал і понісся вшир дещо притишений, з ажурними переливами баритональний тенор виконавця. Це грав і співав Остап Юркович Кіндрачук, заполоняючи і зворушуючи серця присутніх своїм чудовим виконанням на інструменті і такою насиченою программою пісень. Українська пісня під такий національний інструмент з обширною тематикою – від часів козацьких до сьогоднішніх днів нашого відродження окрилювала душу, розбуджуючи патріотичні струни серця».

Час від часу, порівнюючи ці два відгуки, недоброзичливо-яничарський і піднесено-патріотичний, Остап із здивуванням переконується, що вся решта його кобзарсько-виконавського житття-буття сприймається його слухачами в аналогічному діапазоні, який пролягає між такими короткими фразами, як це він почув одного дня в Києві: «Ти єщьо нє здох?» і «Ви – козацька душа київського Майдану»…

* * *

А тим часом наближалась позитивна розв’язка з вирішенням долі Музею Лесі Українки в Ялті.

Сам по собі цей музей «де-факто» уже існував, починаючи з моменту відкриття в 1991 році виставки «Леся Українка і Крим» до 120-річчя поетеси. Експозиція виставки і її розміщення в меморіальній садибі відповідала всім музейним критеріям. Нею завідувала ентузіастка музейної справи і авторка цієї експозиції все та ж всюдисуща активістка «Союзу Українок», «Просвіти» і куратор Української недільної школи в Ялті, а на додачу щей  українська поетеса Світлана Олексіївна Кочерга, яку вже давно напів-офіційно вважали директоркою Лесиного музею. Але над експозицією уже два роки висів «Дамоклів меч» тимчасовості, прив’язаної до дати 120-річчя Лесі Українки.

Залишилось «дотиснути» ялтинських можновладних бюрократів від культури до прийняття рішення – надати експозиції статусу музею. І тут «Кримська світлиця» досить ефективно включила свої журналістські потужності на допомогу українській громаді Ялти…

«Чи буде Музей Лесі Українки?» — поставив руба запитання письменник Віктор Гуменюк у своїй статті з таким заголовком в згаданій газеті за 22.05.1993 р. В ній письменник «в пух і прах» розвінчав опублікований напередодні в «Крымской правде» пасквіль С. Ніколаєвої (псевдонім  тієї ж Світлани Суханової) «Леся и адмирал», де пасквілянтка виступила з нападками на командувача ВМС України за його підтримку відкриття Лесиного музею. Нагадав автор статті про започатковану Остапом Кіндрачуком серію матеріалів на тему «Мавка на звалищі» у всеукраїнській газеті «Культура і життя» і обурено підкреслив, що це неподобство з невідкриттям музею тягнеться більше двадцяти років.

Вдруге статтею з подібною назвою – «То чи ж буде Музей Лесі Українки в Ялті 04.08.1993 р. «Кримська Світлиця» таки «дотиснула» ялтинську владу і 10 вересня  1993 року Ялтинський міськвиконком прийняв рішення надати тимчасовій експозиції «Леся Українка і Крим» статусу «Музей Лесі Українки» на правах відділу Ялтинського історико-літературного музею. Нарешті! Після більш ніж 20 років протистоянь, підступних дій, несприйняття культурних потреб українців Криму! Отже у Остапа і всієї української громади Ялти підстави для гордості були вагомі – вистояли, не відступили і таки добились!!!

Переповнений позитивними емоціями Остап переможно ударяв пальцями по струнах своєї бандури на ялтинській Набережній перед враженою курортною публікою, виконуючи куплети з «Пісні лицарів Залізної Остроги»:

…Не спинять нас і цісарів

Високії ппороги,

Тому, що ми є лицарі грізні

Залізної Остроги…

…Не святкуватиме ніхто

Над нами перемоги,

Тому, що ми є лицарі грізні

Залізної Остроги…

* * *

Довівши свої спогади другої «Книги пісень і мандрів» до тріумфаьно-переможних нот, викликаних легітимізацією Музею Лесі Українки, Остап захотів детальніше освітити те неординарне значення, яке цей музей відіграв у його житті з відстані часу. Для цього йому не потрібна була фантастична «машина часу», не потрібно було переноситись у далеке майбутнє, бо… він в даний момент уже знаходився у цьому майбутньому! Тобто він просто ще два десятки років вносив записи до Книги свого життя все нові й нові епізоди, аж поки його не накрили хвилі вищеозначені епізоди свого минулого під-час бурхливих подій Євромайдану і Революції Гідності в одній з київських «Кімнат для приїжджих». Саме там відбулась  несподівана, хоча й віртуальна, але така вражаюча зустріч з ялтинським Музеєм Лесі Українки, що Остап вирішив перенести враження від неї з 1914 року і зробити їх своєрідним продовженням музейної “епопеї” 1993 року

* * *

У Остаповій пам’яті, як у калейдоскопі, промиготіли два десятки років, проведених у кобзарських мандрах Україною і за її межами, аж поки Доля не привела його під кінець 2013 року на Євромайдан, де він на початку 2014 року став свідком і, певною мірою учасником тріумфу повсталого українського народу над недолугим Януковичем і його кримінальною «сім’єю». Щоправда, насолодитись цим тріумфом не вдалось ні народові-переможцю, ні Остапу, бо… почались відомі події, в резльтаті яких Україна втратила Крим і частину Донбасу.

Катастрофічна ситуація, в яку разом з усіма кримчанами потрапив Остап, застала його в дешевому київському готелику, що мав  назву, як згадано вище, «Кімнати для приїжджих», де він, власне, й намагався знайти вихід з цієї ситуації з допомогою… інтернету, азам користування яким його в останні роки навчили власні діти й онуки. Там, в інтернеті, можна було знайти відповідь на безліч питань, крім одного – як повернути Крим назад до складу України. З цього приводу там було чимало всіляких пустопорожніх слів, але… ніякої конкретики. Тим не менше, він невтомно шукав, шукав, шукав…

І ось одного разу Остап натрапив на сайт «Музей Лесі Українки в Ялті» — lesiaukrainka. crimea. ua – cтворений заслуженим працівником культури АР Крим, докторантом Волинського національного університету ім. Лесі Українки, Світланою Кочергою і громадським діячем, севастопольським журналістом Миколою Владзімірським.

(Адреса сайту Музею Лесі Укараїнки в Ялті оновлена в грудні 2023 р.- http://lesiaukrainka.ukrlife.org/vstup.html )

Для уже досить похилого віку кобзаря-бандуриста ця віртуальна зустріч з предметом, який втілював у собі значний період його молодості — період, наповнений наполегливою боротьбою, тимчасовими поразками і кінцевою перемогою, була – як  подарунок Долі. І він з головою пірнув у своє минуле…

На  початку вступного тексту «Головної сторінки» цього сайту згадано найперших ініціаторів створення Музею Лесі Українки в Ялті, спорудження пам’ятника поетесі і установлення меморіальної дошки на будинку, де вона проживалаа: Микола Охріменнко, Олексій Нирко, Олександр Януш і Остап Кіндрачук…

Після вступного тексту Світлани Олексіївни – ще один приємний і несподіваний сюрприз для колишніх ініціаторів створення цього музею:

20 років незалежності збігаються з 20-річчям Музею Лесі Українки в Ялті
Презентуємо свій «парад імен» – 20 друзів музею. В їх особі вклоняємось пам’яті і вітаємо всіх тих, хто вніс лепту в розвиток Музею Лесі Українки в Ялті. Ім’я їм – легіон.

ПАРАД ІМЕН

ШУКАЄМО СПОНСОРІВ НА НОВІ КРИМСЬКІ ПРОЕКТИ

Олександра Семиліт – бандуристка, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, студентка Львівської національної академії ім. М. Лисенка, аспірантка Кримського гуманітарного університету (м. Ялта)
На придбання старосвітської бандури, яка буде використовуватись у проекті «Бандурні псалми».

Світлана Кочерга – заслужений працівник культури АР Крим, докторант Волинського національного університету ім. Лесі Українки
На видання посібника «Інтелектуальна парадигма культурософії Лесі Українки» та монографії «Культурософія Лесі Українки. Семіотичний аналіз текстів».

Олександра Вісич – художній керівник Народного аматорського театру «Сім Муз» при Музеї Лесі Українки в Ялті
На постановку вистави «Адвокат Мартіан» за однойменним твором Лесі Українки (до 140-річчя з дня народження письменниці). Режисер – заслужений артист України Тарас Жирко.

e-mail:

Серед «двадцятки» поданих імен першу позицію заслужено зайняв Остапів кобзарський Пан-Отець, його найближчий друг і наставник Олексій Федорович Нирко. Світлину з його усміхненим обличчям, як і всі інші портрети, супроводить текст Світлани Кочерги:

 «Олексій НИРКО, заслужений працівник культури України, бандурист-педагог, краєзнавець, колишній в’язень сталінських таборів.
Душа спільнот ініціаторів музею, невтомний пасіонарій, добрий ангел нашого музею, натхненник і вчитель. Нині в Музеї експонується частина його колекції старовинних бандур».

Остап дивиться на цю світлину, читає напис, а серце його обливається кров’ю, – з 2005-го року він ніяк не може змиритися з втратою цієї, найближчої після батька-неньки, людини…

Покинули цей світ і два наступні персонажі «Параду імен»: колишній дисидент і політв’язень Євген Пронюк і колишній учень Лесі Українки і вчений-винороб Микола Охріменко. З ними Остап при житті був добре знайомий ще на початку музейної «епопеї».

Зворушила несподівана віртуальна зустріч і з наступними друзями й соратниками-просвітянами – Заслуженим керамістом України Миколою Вакуленком, наступником Олексія Нирка на посаді голови Ялтинської «Просвіти» Олександром Лашком, Заслуженою артисткою України і викладачкою Ялтинської недільної школи Надією Петренко, художником і поетом Віктором Виноградовим. Керамічні фігурки бандуристів Миколи Вакуленка є окрасою інтер’єру ялтинської квартири Остапа, а поетичні збірки Віктора Виноградова видніються на Остапових книжкових полицях…

З іншими фігурантами «Параду імен» Остап знайомий лише заочно, або, як наприклад з Іваном Дзюбою, чи Миколою Владзімірським. через їх творчість. Зате з долею Музею Лесі Українки міцно зв’язані ще три жіночі імена, які на головній сторінці сайту чомусь знаходяться за межами «Параду імен» хоча фактично є його співучасниками, а отже й близько знайомими Остапа. Це – перша завідувачка Музею Лесі Українки й куратор Української недільної школи Світлана Кочерга, чиї твори так же є окрасою Остапової книгозбірні; «права рука» й наступниця Світлани Олексіївни – Олександра Вісич; і Остапова колега по участі в Ялтинській капелі бандуристів Олександра Семиліт…

Остапова світлина і супровідний текст у «Параді імен» посідає 4 місце:

«Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар, краєзнавець.
Один з найактивніших представників громадськості, завдяки якій був відкритий музей. Сприяв поповненню фондів музею документами та матеріалами з власної колекції. Учитель Недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки в Ялті (перша половина 90-х років).»

Зачарований можливістю здійснити мандрівку в часі і просторі, дарма, що віртуальну, мандрівку з висоти свого 77-річчя і з свого тимчасового київського прихистку – в сонячну, кохану Ялту його молодості, коли вона була українською, Остап з хвилюванням заходить на наступну сторінку-рубрику цього музейного сайту, так і названу – «Віртуальна подорож». Ця сторінка започаткована електронною версією своєрідного і надзвичайно поетичного путівника по Музею Лесі Українки в Ялті «Іфігенія в Тавріді».

У Остаповій книгозбірні в Ялті є типографський варіант цього путівника – «Світлана Кочерга. «Іфігенія в Тавріді. Сторінки кримського літопису Лесі Українки» з дарчим автографом:

«Вельмишановному Остапу Юрковичуз сердечною подякою за щиру опіку над Музеєм Лесі Українки в Ялті. 18.12.98. і підпис».

Перша і остання сторінки книги Світани Кочерги про Лесю Українку

Але цей примірник доступний для прочитання лише Остаповим домочадцям і йому самому, коли він повертався з кобзарських мандрівок. А тут кожний із численних користувачів інтернету має можливість пірнути в реалії Лесиного життя-буття в Ялті, в Криму.

І тим не менш, у розділі віртуального путівника «Перша зустріч» є абзац, при читанні якого лише Остапове серце накриває хвиля теплих спогадів:

«У першій вітрині демонструється одна з дитячих книг Олени Пчілки «Зелений гай», 1914 року, де на титулі заслуговує уваги скромний напис: «Перша книжка, видана в городі Гадячі мовою українською».

Адже перш, ніж стати музейним експонатом, цю книжку української поетеси Олени Пчілки, матері геніальної Лесі, колись, не вірячи власним очам, Остап придбав у ялтинському букіністичному магазині; потім з трепетом душевним знайомив з нею своїх дітей і учнів Ялтинської недільної школи, а згодом… подарував Музею Лесі Українки.

Аналогічна доля склалась і в інших експонатів Лесиного музею за схемою:  магазин «Букініст» — Остапова книгозбірня – використання на лекціях в Клубі книголюбів і в недільній школі – «тиха пристань» у музейній експозиції.

Наступний такий експонат з Остапової книгозбірні, предмет його особливої гордості — «Народні мелодії з голосу Лесі Українки». Цей дивовижний раритет створив чоловік Лесі Українки, відомий вчений-фольклорист Климент Квітка. Він власноручно, каліграфічним почерком записав 225 українських народних пісень, наспіваних його геніальною дружиною, і в такому рукописному вигляді видав його фототипічним способом в Києві, в 1917 році уже після смерті Лесі Українки, зробивши таким чином вагомий внесок у музичну фольклористикуУкраїни. (Детальніше про цю книжку розповідається в розділі путівника «Мелодії з пущі».)

Розділ «Наша дума, наша пісня» для Остапа так же зворушливий – в ньому йдеться про трепетне ставлення Лесі Українки до українських кобзарів, їхніх інструментів, і особливо до українських народних дум, носіями яких власне й були кобзарі.

Багато експонатів в цьому розділі музей набув завдяки старанням Олексія Федоровича Нирка – про це так же відомо лише Остапові та ще авторці Світлані Кочерзі, яка наприкінці путівника в «Постскриптумі пише так:

«Духовне джерело Музею Лесі Українки в Ялті ще тільки розпочало свою історію. Його становленню допомогли десятки, сотні шанувальників творчості великої доньки українського народу, за що їм – низький уклін. Особлива дяка ялтинським краєзнавцям Олексію Федоровичу Нирку, заслуженому працівнику культури України, та Остапу Юрковичу Кіндрачуку,народному кобзареві. Експонати з їхніх приватних колекцій вдало доповнили надбання фондів Ялтинського державного об’єднаного історико-літературного музею».

Не в силі відірватись від зображення на моніторі свого нетбука, Остап заходить на сторінку «Генеральний текст оглядової екскурсії» по експозиції «Ломикамінь» відділу «Музей Лесі Українки». Автор: зав.відділом Кочерга С. С. І – він іде далі залами музею, кожний із яких пов’язаний з певними епізодами Остапового життя в моменти його душевного піднесення…

Вестибюль: «Давня казка» — тут багато-багато разів проводились зібрання Ялтинської «Просвіти» й «Союзу Українок», на яких Остап, а інколи і його діти Олеся й Назар, були учасниками різних ювілейних і ділових заходів, зустрічей з видатними українськими діячами, представниками української діаспори…

Перша зала: «Над морем» — як і інші зали, запам’яталась Остапові не лише музейною експозицією, але й особистим спогадом про його виступ з бандурою перед студентами Кримського гуманітарного університету, який постановою Кабміну України від 10.09.1998 р. постав на базі Ялтинського педагогічного коледжу (колишнього педучилища). Цю зустріч Остапа з студентами (осінь 2005 р.) влаштувала Світлана Кочерга, яка перед тим перейшла працювати в цей університет на посаду завкафедрою української філології та методики викладання.

Впереміжку з піснями Остап розповідав студентам-філологам про свої кобзарські мандри й пригоди в Україні й за її межами, знайомив їх зі своєю пісенною історією України, а так же реакцією на його пісні в Польщі, Грузії, Молдові, Москві, Новоросійську. А коли згадав про своє стамбульське кобзарювання і виконав кримськотатарську пісю «Біз кетеміз Кримдан», яку в Стамбулі слухали тамтешні мешканці-татари – до Остапа підбігла студентка-татарочка, потиснула йому руку, притуливши її до свого лиця й сказала по-українськи: «Це так несподівано! Це так прекрасно – бандура і пісня мого народу!».

Друга зала: «До тебе, Україно». Тут  на першій вітрині представлені українські письменники й поети, які проживали в Ялті ще до появи тут Лесі Українки, або були її сучасниками. Деякі, як от Амвросій Метлинський і Степан Руданський, знайшли в Ялті свій вічний спочинок.

На цій вітрині — ще один безцінний раритет: «Народные южнорусские песни» 1854 року видання. Наприкінці цього унікального збірника українських народних пісень і дум, записаних і підготовлених до друку Амвросієм  Метлинським, додано ним же список і характеристика сучасних йому українських кобзарів.

Наскільки Остапові відомо, «в природі», як висловлюються колекціонери, збереглись кілька екземплярів цього раритету. А пригода з цим примірником відбулась ще на початку 90-х років – якось Остапів приятель-книголюб, єврей Генріх Шмідт зателефонував йому з букіністичної книгарні в Ленінграді й запитав, чи бажає він придбати згаданий збірник А. Метлинського.

— Купуй негайно! Скільки б не коштував! Я поверну тобі гроші в Ялті ще й з «могоричем»! – блискавично відреагував Остап. В його голові промайнула думка: «Колись Тараса Шевченка зв’язувала щира дружба з братами Лазаревськими під-час його перебування на засланні і після повернення в Петербуг (пізніше їхніми зусиллями поета після його смерті перепоховають у Каневі). Один із шести братів, Михайло Лазаревський, переслав у подарунок Шевченкові, по його просьбі, екземпляр «Народных южнорусских песен» А. Метлинського у казахстанські степи, де поет відбував заслання в солдатських казематах. Шевченко дуже цінував цей збірник і коли після заслання поселився в Пітері, то напевно привіз туди й книгу Тож чому б не припустити, що це і є той самий екземпляр, який гортав Тарас Григорович?

З такою думкою Остап придбав тоді дорогоцінний раритет для своєї книгозбірні. Про це він розповідав книголюбам Ялти в їхньому клубі, а так же учням Української недільної школи. Про це ж він читав доповідь у музею  на літературних читаннях, присвячених поетові, і опублікував статтю « На ниві фольклористики» в «Кримській світлиці» за 26.02.1994 р.

В можливій причетності Т. Шевченка до даного екземпляру Остап переконував і завідувачку Музею Лесі Українки Світлану Олексіївну Кочергу, даруючи цей книжковий скарб музеєві…(Про епізод з книгою А. Метлинського мова йтиме і в наступній главі).

Тут же, у цій самій залі музею на 5-й вітрині – уже згаданий вище Остапів дарунок «Народні ммелодії з голосу Лесі Українки Климента Квітки.

В цій же залі є етнографічний куточок з побутовими речами і трьома бандурами майстрів Криму і Півдня України, подаровані Олексієм Нирком. Саме біля цих бандур Остап і його син Назар грали на своїх бандурах протягом першого дня на відкритті музейної експозиції «Леся Українка і Крим» в 1991 році.

Згадує це все Остап під-час свого добровільного «заслання» 2014 року в Києві. А ще згадує він, що в кожному із залів Музею Лесі Українки для нього збереглись егрегори залишені учнівським і вчительським складом Української недільної школи, які, здається, навіть з монітора нетбука ще й досі випромінюють іскорки жадібних до знань поглядів його колишніх учнів, іскорки їхньої шани до спадку минулих поколінь українців.

Остап продовжує поринати в інші рубрики музейного сайту: «Леся Українка: студії», «Літературне краєзнавство», «Кримська муза», «Музейна тераса», «Ялта українська».

Остання  «Ялта українська» має три розділи – три часточки Остапової душі: «Музей кобзарського мистецтва», «Українська школа», «Громадське життя»…

«…велику роботу провели вчений-винороб Микола Охріменко (колишній учень Лесі Українки), педагог Олексій Нирко, капітан Остап Кіндрачук. Останні двоє наприкінці 80-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім Т. Г. Шеевченка. Боротьба за відкриття в курортній Ялті музею, присвяченого великій українській поетесі, об’єднала чисельних прихильників національної ідеї. В свою чергу просвітянський грунт виявився плідним для паростків інших національно-демократичних об’єднань та організацій. Так появився ялтинський осередок Руху, Республіканської партії тощо.»

Прочитав Остап цей витяг з останнього розділу «Громадське життя», і ніби прокинувся з чарівного віртуального сну, повернувшись у свою євромайданну реальність. За вікном уже розгорілись барви світанку і, перш ніж повертатись з бандурою на Євромайдан, Остап на годинку-другу прихилив голову до подушки, і його огорнув уже справжній глибокий сон…

* * *

Одначе, логіка даної (другої) «Книги пісень і мандрів…» вимагає залишити розчуленого Остапа у київській «Кімнаті для приїжджих» буремного 2014 року з його віртуальними зустрічами-спогадами перед міні-комп’ютером, і повернутись до продовження хронології того, більш далекого і по своєму неспокійного 1993 року, коли розбурхувалиь загрозливі настрої в Криму, які згодом сприяли катастрофі, що спіткала Український Крим в 2014 році.

Українська преса апатично констатувала рознузданість антидержавних сил в Криму. Державне керівництво традиційно сприймало кримські реалії так, ніби вони мали місце на іншій планеті…

А люди? Кримчани? – вслід за українською владою, в них так же почав притуплятись інстинкт самозбереження. Не уник цієї біди й Остап, у якого від безсилля змінити ситуацію опускались руки, бо і його статті «Компромат на республіку» (26.01.1991), «Невже безвихідь» (02.03.1991) в київській газеті «культура і життя», «Право на слово» (24.07.1992) в сімферопольській газеті «Крымские известия», і «крик душі» на теми загрозливої ситуації численних кримчан в «Кримській світлиці» залишались «голосом волаючого в пустелі».

* * *

За Остапом, як пенсіонером Ялтинського морського порту, Як і раніше, зберігалась можливість один раз на рік скористатись правом безплатного проїзду на суднах Чорноморського пароплавства. Тож 20.10.1993 р. Він зі своїми дітьми Олесею і Назаром з ялтинського причалу піднялись на борт СПК (судно на підводних крилах) «Кримська стріла» і відправились екскурсійним рейсом Ялта-Стамбул-Ялта із зупинкою в Стамбулі на три дні. На цей раз, відповідно до нових вимог, за дітей потрібно було доплатити символічну суму по 25 доларів США. Крім того, Остап уперше не взяв із собою бандуру, щоб показати дітям якомога більше стамбульських цікавинок і не відволікатись від опіки над ними.

На морі бушував осінній шторм, який Остап і Назар перенесли легко, а от Олесю спіткала морська хвороба, спричинена хитавицею.

Зійшовши на причал бухти Золотий Ріг, до якого пришвартувалась «Кримська стріла», Остап, пам’ятаючи екскурсійні траси Стамбула з минулих відвідин, повів своїх дітей через Румелі-Хісар, тобто район міста, який колись являв собою древній Константинополь, — аж до берега Мармурового моря, де вони любувались грізною кінною статуєю султана з велетенською чалмою на голові, кінь якого наступив копитом передньої ноги на земний глобус. В путівнику Остап цієї статуї не знайшов, хоча йому здалось, що вона зображає Сулеймана Пишного, дружиною якого була українка Роксолана. Про це Остап розповів своїм дітям.

Наситившись протягом трьох днів видами мечетей Сулейманіє, Голубою, сбором Айя-Софія, мавзолеями Султана Сулеймана Пишного і його дружини-султани Роксолани, діти раз у раз просились у критий ринок Капали-Чарші. Це був дійсно найбагатший з усіх, будь-коли баченим Остапом, Олесею й Назаром чудес доступного їм світу. Тут різноманіття звичайних побутових речей було переемішане з мистецькими шедеврами, зразками прикладного мистецтва, художнього ткацтва, килимарства, вишивок, мосяжництва і… копій давньої зброї: луків, мушкетів-яничарок, пістолів, кинжалів, шабель, шоломів, щитів, порохівниць – все це покрите витонченими різьбленими візерунками, інкрустоване слоновою кісткою, золотом, сріблом… Остапові діти, а ще більше він сам, відчували піднесене захоплення баченим і… муки колекціонерів, яким недоступні бажані експонати.

Один із Стамбульських фото-кадрів Олесі і Назарка.

Тому, нафотографувавшись на фоні архітектурних шедеврів Стамбулу, вони купили лише деякі, доступні їхнім кишеням, обновки з одягу, взуття, дрібних сувенірів з комплектами фотолистівок, бо, як писав газетний «кілер» Макуха, Остапова бандура «наплакала» в Ялті не надто багато валюти…

Втомлені, невиспані, як і всі інші екскурсанти Ялтинського порту, але переповнені позитивними враженнями, «трійця» Кіндрачуків щасливо повернулась в Ялту, а там – до своїх звичних справ: Назар — до  школи, Олеся –в педучилище, Остап з бандурою – у свій лівадійський «клондайк», а дружина Тамара, не покидаючи свого «бермудського трикутника (робота-базар-домівка), задовольнилась привезеними подарунками і, особливо –хутровим полушубком.

* * *

На жаль через інтенсивні кобзарські будні Остапа оминуло запрошення на подію, не менш важливу для консолідації кримських українців, ніж вищезгадані конгреси. 28-29.11.1993 р. в Сімферополі відбувся установчий з’їзд Українського Громадянського конгрессу Криму (УГКК), який на цей раз проголосив себе, загальнокримською українською політичною партією, з метою згуртувати свідомих українців, розпорошених по різних організаціях, щоб мати можливість впливати на суспільно-політичну ситуацію в Криму…

Про цей захід Остап дізнався від ялтинських просвітянз преси уже по його завершенню…

* * *

В середині грудня 1993 р. В Ялтинському культуному центрі відбувся велелюдний літературно-мистецький вечір до 130-річчя з дня народження Ольги Кобилянської, організований завідувачкою Музею Лесі Українки. Вечір був освячений молебнем ялтинського греко-католицького пароха о. Миколи запрошеного Свіланою Олексіївною, оскільки письменниця була греко-католичкою. Виступали артисти, звучав чарівний голос співачки й очільниці Ялтинського «Союзу Українок» Надії Петренко. А вибрані місця з творів Ольги Кобилянської мастерно читала молода жіночка Ірина Сніжко…

— Сніжко? Сніжко! – Остап напружився і таки згадав, що колись, під-час його навчання в Училищі :механізації сільського господарства в рідному місті Городенці, там викладачем технічного креслення був ще не старий, але геть сивий чоловік, теж на прізвище Сніжко з репутацією колишнього енкаведиста.

– Ні,ні! — відігнав від себе спогад Остап, — то було в далеких 50-х в Городенці, а це – кінець 1993 року в Ялті. Та й на Україні можна назбирати не одну сотню різних Сніжків. І… заспокоївся.

Наступного разу Світлана Олексіївна запросила Остапа дати сольний концерт в селищі Фрунзенське бііля східного підніжжя Аю-Дага (Медвідь-гори). Там Остапові назустріч вийшла Світлана Кочерга в парі з… Іриною Сніжко. Схоже було на те, що у залі для виступів Ірина була кимось на кшталт господині-розпорядниці.

– Знайомтесь! Наша добра приятелька, а ваша, Остапе Юрковичу, землячка з Городенки Ірина Сніжко! – представила господиню Світлана Олексіївна.

«Гора з горою не сходиться, а людина з людиною…» — привітався з землячкою Остап, і в думках знову згадав про свого колишнього викладача.

Виступав Остап у привичному для себе форматі «Пісенної історії» — починаючи кожну пісню стислим коментарем чи цікавим епізодом з історії, від язичницьких часів і давніх русичів, через козацькі, гайдамацькі, опришківські, стрілецькі й повстанські сторінки історії, до сьогодення. Час від часу він звертав свої погляди на слухачів, серед яких сиділи й Ірина Сніжко та Світлана Кочерга…

В нагороду Остап отримав аплодисменти в унісон з доброзичливими й заохочувальними поглядами. А по закінченні концерту – слова щирої подяки за вдалий Остапів виступ, сказані обома жінками й слухачами…

Повернувшись в Ялту додому, Остап відразу поділився з Олексієм Федоровичем своми думками про загадкову землячку-активістку і він відповів: “Я можу лише повторити своє кредо — я завжди готовий вітати, поважати й підтримувати всіх – і українців, і росіян, і євреїв, і татар, і енкаведистів – якщо твердо переконаний, що вони щиро уболівають за нашу культуру, мову, освіту, та ще й тягнуть разом з нами нашого «кобзарського плуга». То чому б нам не протягнути їм нашу руку підтримки у цій святій справі!? Отже,судитимемо про людей за їхніми конкретними справами, а не за підозрілими, сумнівними чи неясними місцями в їхніх біографіях…

Впевненість Пан-Отця передалась Остапові і він, впорядкувавши таким чином свої думки, переключився на інші теми, серед яких найбільшу стурбованість викликала підготовка кримських політиків до виборів президента кримської автономії, яка співпала з підготовною до новорічних свят. Це наклало свою печать на святковий настрій Остапа, коли серед тостів і побажань він виконав патріотичну пісню для своїх домочадців і сусідів, що традиційно зібрались за його столом в Новорічну Ніч…

…За Україну, за її долю,

За честь, за славу, за народ…

*