2. Кобзарювання в тіні фінансових “пірамід”,і не тільки…(1994 – серпень 1995 рр.)

 

 

2. Кобзарювання в тіні фінансових «пірамід», і не тільки…

(1994 – серпень1995. рр..)

 

Початок 1994 року традиційно застав Остапа на посаді машиніста  3-го розряду в лівадійській котельні, де він влаштувався на період опалювального сезону з 16.10. 1993 р. по 01.04.1994 р. за розкладом: 24 години – праця і 24 години відпочинок.

23.01.1994 р., передавши зміну своєму напарникові Августу, Остап пішов у Музей Лесі Українки, куди його запросила завідувачка музею Світлана Кочерга на організовані нею літературні читання, приурочені до 160-річчя Степана Руданського і 180-річччя Амвросія Метлинського.

Серед 11 доповідачів, крім професорів і доцентів Сімферопольського університету, були прізвища 6-х ялтинських просвітян-краєзнавців: С. Кочерга, О. Кіндрачук, Д. Кобзар, О. Януш, В. Навроцький, О. Нирко.

Остапові випала честь виступити другим, після вступної доповіді Світлани Олексіївни. Для своєї доповіді «Амвросій Метлинський – фольклорист”, Остап приніс із собою рідкісний раритет – книгу цього автора «Народные южнорусские песни», видану в Києві 1854 року. Розповів про поета-романтика Амвросія Метлинського, як фольклориста і збирача пісенних скарбів України, його близьке знайомство з тогочасними кобзарями, список яких з короткими характеристиками автор помістив у спеціальному додатку наприкінці книги. Згадав про історію виникнення збірника, а загадковійого публікацію і зупинився на загадковій долі одного з примірників, подарованого Тарасові Шевченкові його другом Михайлом Лазаренком, в листі до якого покараний засланням поет дякував за прислану книгу.

Остапова доповідь про А. Л. Метлинського в газ. «Кримська світлиця» за 26.02.1994 р.

Остапів екземпляр збірника мав на обкладинці штам «Ленбуккнига» — отже придбаний у місті, де поет завершив свій життєвий шлях. Будучи великою рідкістю, цей збірник у свій час міг бути власністю Тараса Григорвича. Присутні вчені-філологи надзвичайо зацікавились раритетом і запитали в Остапа, чи можливо придбати його для Музею Лесі Українки, щоб дослідити в ньому маргіналії – може ці помітки на полях книги дійсно Шевченкові…

Остап обіцяв подарувати збірник музеєві відразу після того, як використає його в якості наглядного посібника на уроках Недільної школи і на засіданні клубу книголюбів. Свою обіцянку він виконав, а ще опублікував у «Кримській світлиці» за 26.02.1994 р. статтю «На ниві фольклористики», тобто фактичний переказ прочитаної в музею доповіді про фольклористичну діяльність поета-романтика Амвросія Метлинського, похованого в Ялті, та про загадковий томик з Ленінграду.

* * *

Після безрезультатного першого туру виборів президента Республіки Крим 16.01.1994 р. через два тижні відбівся другий тур 30 січня. З результатом 72,9% голосів учасників голосування проросійський кандитат-ердеківець Юрій Мєшков переміг голову Верховної Ради Криму Миколу Багрова.

* * *

20.03.1994 р. в Ялтинському міському культурному центрі відбувся черговий фестиваль бандуристів Криму і Кубані, організований Олексієм Нирком. Учасників було багато, а тому, щоб не обмежувати іншим час для виступу, Остап прийшов на сцену прямо з ялтинської Набережної, де він кобзарював, за домовленістю з Олексієм Федоровичем виконав одну січово-стрілецьку пісню «Ой, чути, чути гарматні стріли», потішився звуками «Запорізького маршу» Євгена Адамцевича, виконаного капелою юних бандуристів Української недільної школи, з участю його сина Назара, і… повернувся знову грати на Набережну. Тим не менш, кримські газети, відзначаючи кобзарський фестиваль, як визначну культурну подію Ялти, згадали серед учасників і виступ Остапа Кідрачука. Про це написали С. Суханова в замітці «Ялта – город кобзарей» («Крымская газета» за 30.03.1994 р.) і С. Кочерга в статті «Кобзарський фестиваль» («Кримська світлиця» за 02.04.1994 р.). Згадав добрим словом Остапа Кіндрачука і заокеанський україномовний журнал з Нью-Йорка «Бандура» за січень-квітень 1994 р., помістивши наукову розвідку «Хто такі кобзарі?» завідувача Музею Кобзарства в Переяславі-Хмельницькому Валерія Мормеля.

* * *

Кобзарюючи біля Лівадійського палацу-музею в оточенні гамірної гендлярської братії, яка нав’язувала туристам свої товари й послуги, Остап останнім часом став свідком палких дискусій, або захоплених відгуків щодо придбання акцій різних компаній, акціонерних товариств і комерційних банків. Дехто вже навіть хвалився придбаними акціями, або сертифікатами акцій, які відтепер будуть забезпечувати своїх власників дармовими дивідендами в розмірі 12-ти, чи 18-ти, а кого й 25-ти відсотками від вкладеної суми щороку, або навіть щомісяця. Такі власники, на відміну від без акційних гендлярів, вже стали величати себе інвесторами і приводили «залізні» аргументи на користь захисту вкладених коштів від гіперінфляції методом малознаної, але тим не менш казково-чарівної індексації…

Ну, хто ж не хоче свої кровно нажиті купоно-карбованці врятувати від галопуючої і всепожираючої гіперінфляції?! І Остап, інфікований акційною лихоманкою, піддавшись загальному ажіотажу, пішов і собі в… інвестори!

Знавці-самоуки, Остапові колеги по лівадійському «клондайку», вважали найнадійнішим акціонерне товариство «ТИНФО» («Таврический Инвестиционный Фонд»).

І ось Остап тримає в руках «дивідендо-забезпечуючий»  сертифікат акцій цього товариства, обрамлений малиновим орнаментом в стилі ленінського НЕПу. Під Остаповими ініціалами зазначено, що він є власником 10 акцій «ТИНФО», загальна вартість яких – 100 000 карбованців; дата придбання 22 квітня 1994 р.; печатка Фонду, підписи Голови Ради Фонду і Генерального директора Фонду…

— Мабуть же всі акціонерні установи, товариства, банки знаходяться під неусипним контролем дежави, — подумав Остап, не допускаючи інших варіантів. Адже він пам’ятав, що навіть в радянські часи все було підконтрольне державі, крім того, він мав позитивний досвід з приватизацією квартири уже в Незалежній Україні. І він поздоровив себе з першим кроком в райдужне інвестиційно-акційне майбуття з… дивідендами.

Це був лише початок… За 1-м кроком пішов 2-й, 3-й, а під кінець 1994 року таких інвестиційних «кроків» стало аж шість. Бо як висловлювались Остапові коллеги-«інвестори», мудрим рішенням є, про всяк випадок, «розподіляти велику кількість «інвестиційних яєць» по декількох різних кошиках». Таким чином, крім «ТИНФО», Остапові «інвестиційні кошики» ще мали назви: «Лісбанк», «Олбі-Україна», «Ангел», «Феррум»,

* * *

24.04.1994 р. в Ялтинському культурному центрі знову зібрались представники місцевої української громади, щоб відзначити Шевченківське свято. До оформлення святкових заходів доклав рук і Остап, про що Світлана Кочерга повідомила у своєму репортжі «Ялта вшановує Шевченка» («Кримська світлиця» за 06.05.1994 р.)

«…Затишний зал особливо ошатним зробила виставка «Шевченкіани», яку багато років колекціонує краєзнавець Остап Кіндрачук. Тут можна було побачити найрізноманітніші «Кобзарі»» видання ХІХ та ХХ століть, художні книги та наукові праці про Тараса Шевченка, почтові марки з портретами Кобзаря, афіші вистав за його творами, які ставились в Криму, та багато унікальних речей.

…Не залишив нікого байдужим виступ кобзаря О. Кіндрачука та його сина Назара».

26.05.1994 р. Остап разом зі своїм кобзарським Пан-Отцем Олексієм Нирком вирушили потягом із Сімферополя до Дніпропетровська, де прийняли участь у Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва, присвяченого 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького та 50-річчю ООН

Учасниками фестивалю були – заокеанський кобзар Андрій Горняткевич, і українські кобзарі В. Литвин, В. Лісовол, В. Жданкін (Київ), М. Мошик (Суми), В. Харченко (Дніпропетровськ), Зоя Слободян (Івано-Франківськ), Б. Жеплинський (Львів), лірник М. Хай (Київ), та ще два десятки відомих кобзарів і молодих бандуристів, одні з яких грали на хроматичних бандурах, а інші, які величали себе «автентичними» кобзарями, грали на «старосвітських» діатонічних бандурах і кобзах.

Три дні – 27, 28 і 29 травня 1994 року з 09.00 до 13.00. всі учасники проводили в Обласному краєзнавчому музеї ім. Дмитра Яворницького на засіданнях науково-практичної конференції «Кобзарсько-лірницька традиція та її сучасний розвиток». А з 14.00 до 19.00 кожний учасник фестивалю виступав зі своїм інструментом на центральній алеї Дніпропетровська і в парку ім. Б. Хмельницького для мешканців міста, які, як для зрусифікованого міста, сприймали кобзарів привітно і з приємним здивуванням. З 19.00 кобзарі виступали  в Муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка, або в Театрі опери та балету. (Відео «Кобзарі в музею Яворницького» –  https://www.youtube.com/watch?v=o_27KHS971Q)

Наостанок у згаданому Музею Яворницького відбулись перевибори голови Всеукраїнської спілки кобзарів відповідно до звичаю Запорізької Січі, з посипанням на чуприну  землі і сміття, щоб не зазнавався. Очільником спілки став кобзар Володимир Горбатюк, який після смерті канівського кобзаря Олексія Чуприни, зайняв його місце кобзарювання на могилі Т. Г. Шевченка.

На пам’ять кожний учасник фестивалю отримав пам’ятну медаль Музею Дмитра Яворницького із зображенням цього видатного історика Запорожжя на аверсі, і будинку музею його імені — на реверсі. А так же кожному була вручена «Подяка».

Не обійшлось і без «ложки дьогтю», адресованої одному лише Остапові. На засіданнях науково-практичної конференції до всіх бандуристів і кобзарів підходив вчений-методист років 30-ти, просив виконати 1-2 зразки гри і вручав брошурку з метоичними вказівками. Коли черга дійшла до Остапа, цей науковець демонстративно проминув його і перейшов до наступного бандуриста, проігнорувавши Остапове бажання сконтактуватись з ним. Розпитавши своїх колег про причину образливої для Остапа поведінки цього чолв’яги, він дізнався, що причиною дискримінації є те, що Остап… кримчанин. А «вчений-методист», бачте, ненавидить… кримський сепаратизм! Коли Остап звернувся до ведучої-розпорядниці, щоб вона допомогла переконати методиста не здійснювати безглузду помсту за кримський сепаратизм єдиному українському кобзареві з Криму, — жіночка добила Остапа тим самим непривітним поглядом, що й «методист», а ще й  фразою: «Не привносьте ваші кримсько-сепаратиські роспрі в наше гармонійне кобзарське середовище!..».

— Не туди б’єш, Іване! – хотів закричати Остап вслід за побитим конем, який у відомому фільмі «Арсенал» Олександра Довженка звернувся  до свого несамовитого господаря людською мовою. І в момент, коли ця фраза мало не зірвалась з Остапових вуст, його сфотографував заокеанський колега-бандурист Андрій Горняткевич; а трохи пізніше ця світлина з’явилася спочатку на тильній стороні обкладинки нью-йоркського україномовного журналу «Бандура» за липень 1994 р. з підписом «Остап Кіндрачук – визначний бандурист з Ялти», а пізніше – в січневому номері за 1996 рік, як ілюстрація до замітки мецената й популяризатора кобзарства Миколи Чорного-Досінчука «О. Кіндрачук – бандурист-моряк».

Фрагмент замітки Миколи Чорного-Досінчука в квартальнику “БАНДУРА” (Січень 1996 р.)

Цю ж світлину використав бандурист і кобзарознавець Богдан Жеплинський у своїй «Короткій історії кобзарства в Україні» (Львів, вид. «Край», 2000 р. ст. 122), а так же при виданні своєї кобзарської енциклопедії «Українські кобзарі, бандуристи, лірники» (Львів, Галицька видавнича спілка, 2011 р. ст. 107).

І всю решту життя при погляді на цю світлину Остапа душить безсила образа за інцидент на фестивалю і за безліч подібних прикладів недолугого ставлення багатьох українських діячів і політиків до потреб української справи в Криму, апофеозом якого невдовзі стали кримські події 2014 року…

* * *

Після повернення з Дніпроперовська, Остап прийняв активну участь у святкових заходах Культурного центру Ялти, зал якого був ущерть заповнений книголюбами й інтелектуалами міста-курооту включно з українськими просвітянами. Про святкування «Днів слов’янської писемності», про вражаючу виставку рідкісних книг з колекції О. Кіндрачука, і про його ж виступ з бандурою, серед іншого, згадала в своїй замітці «Где просвещение – там добро» заввідділом Тетяна Барська в «Крымской газете» за 01.06.1994 р.

* * *

Кілька років назад Остапового сина-первенця Натана спіткала болісна невдача – його сімейне життя з дружиною Тетяною розладналося… Після народження двох красенів-синочків, старшого Кирилка і молодшого Іванка!

Натан розлучився і залишив при собі обох синів, але духом не впав. Він згодом оженився вдруге з молодою українкою Валею, прийняв її сина Станіслава, як рідного, народили ще – Іллю і Натана-молодшого, збудували власну хатину на два поверхи, і зажили в супроводі любимої Натанової фрази «Слава Богу!».

А що ж Остап? Кожний раз, залишаючись наодинці зі своїми думками, йому ставало прикро від того, що життя і проблеми його старшого сина і внуків від нього залишались за межами Остапових турбот, зайнятого свєю донею Олесею, сином Назаром, бандурою, книгами, громадськими справами і тисячею всяких всячин. А ще в глибині душі розгубленому Остапові з докором нашіптував його Внутрішній Голос: «Ти уникаєш контактів з Натановим сімейством скоріш за все тому, що боїшся там зустріти свою першу дружину Лілю, яка напевно проводить багато часу в родинному колі Натана!»

Тут, в продовження теми, але в порушення хронології викладу подій в цій «Книзі пісень і мандрів…», треба зробити екскурс в недалеке майбутнє…

Пройде ще кілька років душевних терзань Остапа, аж коли один-єдиний раз неординарна подія 1998 року зведе докупи Остапа, Лілю і всю Натанову сім’ю в ялтинській колишній грецькій церкві, розташованій на західній окраїні Ялти, Аутці, неподалік від музею Чехова. Саме там, через тиждень після  одруження з Валею, оформленого офіційно в ЗАГСі 18.09.1998р., Натан вирішив закріпити цей статус ще й християнським обрядом вінчання. На відміну від батька, Натан був віруючою людиною і вважав, що його перша сім’я «розсипалась» через відсутність Божого і батьківського благословення в церкві. Для свого припізнілого (бо «краще пізно, ніж ніколи») вінчання він вибрав колишню грецьку церкву в честь свого діда по мамі, грека Георгія, вирваного з Криму вихором війни, а так же запросив батьківського і материнського благословення.

Вінчання Натана і Валентини

І ось перед лицем священника стали Натан, Валя, «дружба» з «дружкою», їхні малі діти Кирило, Іванко, Стасик і найменший Ілля; а з двох боків – Ліля і Остап. По закінченню обряду вінчання і благословення батьків священник запропонував, відповідно до грецького звичаю, батькам, «дружбі» й «дружці» і всіім весільним гостям кидати на рушник гроші під ноги молодятам «щоби їм м’яко було ходити по життю»…

Остап прибув до церкви в обідню пору з-під Лівадійського палацу-музею, де він зранку кобзарював перед групами іноземних туристів, доставлених з океанського лайнера, що ошвартувався в Ялтинському порту, і тепер всі до одного зароблені долари висипав на купку під ноги молодятам. Під церковним склепінням прозвучало тихе колективне «О-о-о-х!», а священник, глянувши на «оселедця» на Остаповій голові, вигукнув українською мовою: «Оце так по-козацьки!»

В ресторан з гостями Остап не пішов, хоча молодята дуже просили. В присутності Лілі він почував себе ще скованіше, ніж колись в присутності своєї однокласниці Марти Романської…

Скованість відпустила Остапа, лише тоді, коли він повернувся в Лівадію і перед туристами вдарив пальцями по струнаах своєї бандури, яку залишав там на зберігання у приятелів…

* * *

З 1-го по 14-те липня 1994 року містами Південної України проходило друге турне Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка з міста Детройт (США). Їхній маршрут до Ялти пролягав через Київ. Одесу, Миколаїв, Херсон, Євпаторію, Севастополь, Сімферополь, Феодосію, Судак і Алушту. І всюди, як і під-час першого турне в 1991 р. в інших містах України, їхні концерти супроводжувались теплими зустрічами з мешканцями, з представниками українських громад.

08.07.1994 р. заокеанські бандуристи знайомились з красунею Ялтою та її околицями і біля Лівадійського палацу несподівано натрапили на… козака-бандуриста Остапа Кіндрачука. Обступили і радісно-здивовано слухали його гру, аж поки гід докірливо показав на годинник, мовляв, «час – невблаганний!». Увечері того ж дня Остап ще раз зустрічав дорогих гостей своєю грою перед входом в ялтинський Культурний центр, куди цей знаменитий колектив бандуристів прийшов на запрошення Ялтинської «Просвіти», «Союзу Українок» і товариства «Україна» для невимушеного спілкування.

Наступного дня, 9 липня, численні мешканці Ялти, курортники, просвітяни, включно з Остаповою родиною, пішли в ялтинський літній театр «Ювілейний», що височіє над центром Набережної вулиці на концертну програму заокеанських бандуристів з двома відділеннями такого змісту:

1-е відділення:

«Херувимська» Д. Бортнянського; «Не шкодую за літами»; «Грай, бандуро, грай»; «Гаю, гаю»; кримськотатарська народна пісня «Шу Ялтадан»; «Пісня про Тютюнника»; «Ой, дівчино, шумить гай»; «Ой, важу я, важу»; народна дума «Буря на Чорному морі».

2-е відділення:

«Господи, благослови Америку!»; «Ой, там чумак»; «Грай, кобзарю»; дві пісні на слова Т. Шевченка – «Встає хмара» і «Гайдамацька»; «Невільничий ринок у Кафі»; «Ой, чий же це двір»; «Карпатські січовики».

По закінченню концерту глядачі й не думали розходитись додому, і бадуристів не відпускали. А ті й самі були раді лишній раз поспілкуватись з кримчанами, розпитати про все цікаве, відповідати на запитання і… фільмувати, фільмувати, фільмувати на відеокамери і на кінокамери. За час турне у капели накопичилось тих відеоматеріалів на кілька років праці, щоб впорядкувати і змонтувати все у чудовому фільмі, насиченому бандурним передзвоном, розповідями, враженнями, діалогами, мандрами, краєвидами, надіями й розчаруваннями українців, розкошуванням американських бандуристів від зустрічі з землею предків.

Аж у 2002-му році ялтинські шанувальники бандури отримають із-за океану цей відеофільм з назвою:

ЧОРНОМОРСЬКЕ ТУРНЕ

BLAK SEA TOUR

1994

«Ukrainian Bandurist Chorus. 2002.»

А наприкінці фільму знайшлось місце і для Остапового інтерв’ю, в якому він скаржився американським побратимам на повільність українського відродження у Криму. Там же й малий Назарко з чарівною дитячою усмішкою признавався, що з батьком він розмовляє по-українськи, з мамою – по-російськи, а із сестричкою Олесею – «коли як».

(Фрагмент відеофільму – https://www.youtube.com/watch?v=nVEzovU0o9c)

Той гарячий липневий вечір 1994 року у Ялтинському літньому театрі заокеанські гості завершили приємним сюрпризом – всім слухачам, без винятку, вони подарували аудіо-касети з записом всієї концертної програми капели. А ще подарували друковане видання у форматі глянцевого журналу ювілейної книги «Капела Бандуристів ім. Тараса Шевченка. Ювілейні концерти з нагоди 75-літнього існування» з автографами капелян. Для Кіндрачуків книгу підписав наймолодший представник славетної заокеанської династії бандуристів Китастих – Юліян, з яким Остап подружився на всю решту життя:

Назару, Олесі, Тамарі

і Остапові Кіндрачукам,

на згадку концертів

УКБ в Криму 1994 р.

Юліян Китастий.

А насамкінець бандуристи запросили всіх бажаючих у свою тимчасову резиденцію – в готель «Ялта», де для них виступив Український ансамбль пісні і танцю «Таврія» із Сімферополя, а так же Ялтинська капела бандуристів ім. Степана Руданського під керівництвом Олексія Нирка.

* * *

Після від’їзду американських бандуристів Ялта здалась Остапові якоюсь напівспустошеною. Поки заокеанські гості ще були тут, довкола них вирувала вся сконсолідована ними українська громада Ялти – представники українських організацій, творчі аматорські колективи, художники й інші представники інтелігенції, пересічні мешканці-українці спішили привітати дорогих прибульців, засвідчити своє захоплення їхнім мистецтвом. «Крымская газета» за 10.07.1994 р. помістила аж дві  публікації про цю небуденну подію: першу від імені редакції — «Дорога на все континенты», і другу від голови Ялтинського відділення тов. «Україна» В. Курча – «Грай, бандуро, грай».

І ось – пустота! Як сухий, безплідний пісок безслідно поглинає политу черпаком воду, так і рідномовне українське велелюддя, що вирувало в Ялгі у вишитих сорочках, з веселими обличчями, сяючими поглядами, раптом безслідно розсмокталось серед байдужих до високих духовних матерій натовпів курортників з рідкими вкрапленнями в них таких же байдужих ялтинців.

* * *

19.07.1994 р. в Києві відбулась інавгурація новообраного Президента України Леоніда Кучми, який замінив на цьому посту колишнього компартійного функціонера Леоніда Кравчука, котрого українці вважали причетним до спустошливої гіперінфляції в Україні і до суттєвої втрати державницьких позицій Україною в Криму. Зрештою покращення в цьому плані Остап не чекав і від колишнього «червоного директора» Кучми, й тому 2-й тур президентських виборів проігнорував.

Відчуваючи, що його поглинає якесь незрозуміле душевне спустошення, Остап, зібравши дорожню сумку, перекинув через плече зачохлену бандуру, схилив голову у прощальному поклоні перед своїм сімейством, і подався автобусом до залізничної станції в Сімферополі, а звідти потягом до Тернополя, з пересадкою знову на автобус – до рідної Городенки з її ще ріднішим селом-супутником Котиківкою. Досвід Антея з давньогрецького міфу підказував Остапові, що тільки в рідних Пенатах він відновить духовні сили, щоб продовжити сіяти добре, вічне, українське в посушливий кримський ґрунт…

Після спраглих обіймів з батьком, мачухою, братом Богданом, другом, однофамільцем і тезкою Кідрачуком Остапом (Івановичем), ще одним другом Терлецьким Ярославом і його сімейством, Остап провідав сестру і братів своєї покійної рідної мами – молодшу від нього тету Маріку, вуйків Петра й Івана Котелків. Всі були втішені Остаповим приїздом, і сам він розкошував від цих зустрічей, грав для всіх на бандурі і не міг надихатись рідною атмосферою.

Вуйко Іван хворів. Тюремні роки за полярним колом на острові Діксон не минули даремно: язва шлунку, підшлункова залоза і ще, і ще – цілий «букет».

Це була остання зустріч Остапа з вуйком Іваном. Згадували про спільно прожиті моменти минулого. В Остаповій пам’яті назавжди закарбувався перший день, а точніше – перша ніч, повернення вуйка Івана з тюрми.

Точна дата загубилась у вихорі минулих подій. Це було десь на другий чи на третій рік після того,як батько привів ще малому Остапові додому його «другу маму» — мачуху Євдокію Іванишин. Була зима з лютими морозами. Тієї ночі, коли батько і мачуха вже міцно заснули, Остап ніяк не міг заснути. Він з ліжка дивився у освітлене повним місяцем вікно, «замуроване» візерунками інею. Спочатку йому почулись кроки по скрипучому снігу, потім на блискучих рослиноподібних візерунках інею з’явився темний силует голови з плечами і рука, яка різко постукала у шибку…

 — Вуйко Іван! – заверещав Остап і у білизні прожогом вискочив у холодні сіни; ще мить – клацнув важкий засув вхідних дверей і… Остап опинився в обіймах холодного, з зарослим колючим лицем «діда Мороза» в кожусі і шапці-вушанці.

 – Вуйко Іван! – ще раз, на цей раз тріумфально, Остап з вуйкових рук оголосив радісну новину батькові, який у кальсонах засвічував гасову лампу, і мачусі, Що надягала поверх сорочки спідницю й блузку.

Напустивши в хату клуби холодного туману і притискаючи Остапа до грудей, вуйко Іван сів на ослін біля вікна, в яке тільки що стукав, і схлипував, зрошуючи сльозами Остапове лице. Підійшли батько й мачуха з обіймами й сльозами, а здушений з трьох боків Остап закричав: «Та чого ж ви всі плачете, а не радієте!? Адже вуйко Іван вернувся!»

Першою отямилась мачуха: «Слава Тобі Господи, що на небесах!». І  батько додав: «Вітаю тебе Іване з вольною волею!». Почали накривати на сіл, гріти борщ, розставляти чарки,,, Розговорились.

Після першої чарки вуйко Іван признався, що зійшовши з потяга в Городенці, він пішов не до дому, а до колишнього зятя Юрка, щоб в першу чергу глянути, як поживає його любимий племінник Остап під опікою мачухи.

— Я віжу, што с нім всьо в порядке, а то би вам нє поздоровілось! – він говорив по-російськи і пояснював, що за всі роки тюрми не бачив жодного українця і тому забув рідну мову, але має надію, що серед своїх рідних швидко все пригадає. І тут він кристально подивився на Остапа і запитав, як це так Остап міг догадатись, що стукав у вікно саме вуйко Івап, а не хтось інший.

— А дійсно, звідки ти знав, що то вуйко Іван? – одночасно запитали тато і мачуха.

 – До нас після півночі ніхто ніколи не приходив, а вуйко Іван прийшов, бо ви самі казали, що він – не такий, як усі! – відповів Остап і всі розсміялись.

Тут подана пізніша світлина за 21.06.1959 р., на ній – вуйко Іван Котелко, мачуха Євдокія і батько Юрій Кіндрачуки.

 

Вуйко Іван дійсно відрізнявся від своїх братів Василя й Петра і сестри Маріки. Вони статечні, врівноважені, цілеспрямовані, хазяйновиті, схильні до громадських справ. А Івана легко було вибити з рівноваги критичним словом – миттєво спалахував до бійки; на відміну від братів був збайдужілий до «політики». Але до Остапа вуйко Іван відчував зворушливу ніжність, щоправда, таку ж неврівноважену й грубувату, як і він сам.

Одного разу Остап, якого вуйко допік якимось грубим жартом, так же спалахнув, хоч і побоювався вуйкових «спалахів», і відкарбував йому межи очі, перечисливши його деякі негативні риси, через які від нього сахаються потенційні наречені, залишаючи його перезрілим женихом.

— Ну, зараз почнеться катавасія! – подумав Остап і… був вражений несподіваною реакцією: вуйко Іван розкрив на племінника здивовані очі і… добродушно розсміявся.

– Ви подивіться, як яйце вчить курку уму-розуму! – вигукнув він і, взявши Остапа за плече, притиснув його до своїх грудей.

Десь на початку Остапового статусу старшокласника, вуйко Іван в присутності батька і мачухи попросив бути дружбою-боярином на його весіллі з нареченою Ганною. Піймавши заохочуючи погляди батьків, Остап погодився.

Досвідчені котиківські кумасі ввели Остапа в суть ритуалу, відповідно до якого він з піднесеним захопленням пережив усе весільне священнодійство з його багатовіковими традиціями, піснями, танцями, вінчанням…

Через деякий час Ганна, тепер уже дружина вуйка Івана, скаржилась Остапові на «прикрий характер» свого чоловіка. Але «гарант» їхнього сімейного благополуччя, яким вона вважала колишнього дружбу, безпорадно розводив руками, кажучи  що для вуйка «закони ще не писані»…

Про все це, і про інше, пережите разом вуйком і племінником, вони згадували в щирій, задушевній бесіді, ще не здогадуючись, що вона – остання. Не обійшлось і без «блатної» тюремної пісні, до якої в моменти душевного розчулення завжди звертався вуйко Іван, і яку вони при прощанні виконали разом:

Проснёшься утром, город еще спит.

Не спит тюрма, она давно проснулась.

А моё сердце бедное болит,

Как будто к сердцу пламя прикоснулось.

 

У коридоре – шум и суета, 
Мечты о доме о доме сразу оборвутся, 
Суют  кормушку чёрного пайка,
Его ты ешь, й невольно слёзы льются.

 

Идёшь гулять, а на тебя кричат,

Ты к этой брани быстро привыкаешь.

И по привычке руки взяв назад,

Глаза невольно вниз ты опускаешь.

 

А если ты заговорил в строю –
Тебя из строя вырвут, как клещами,
А это значит — вечером придут –
В холодный карцер забирать с вещами…

* * *

До іншого «випускника» ГУЛАГу, Івана Михайловича Романюка, а на той час громадського активіста, члена краєзнавця, дописувача городенківських і коломийських газет, і просто щирого приятеля-однодумця, Остап навідувався найчастіше. Іван Михайлович у Городенці (а це поряд з Котиківкою) був для Остапа таким самим старшим другом і наставником, яким у Ялті для нього був Олексій Федорович Нирко. Коли, наприклад, мова зайшла про недільну школу в Ялті, про її потреби в навчальних посібниках і патріотичній літературі, Іван Михайлович глянув на годинник, одягнув піджак і коротко сказав: «Пішли, ми ще встигнемо!».

Він привів Остапа в кабінет Голови Городенківського відділення профспілки освіти Галини Ковбуз і переказав їй Остапову розповідь про проблеми Ялтинської недільної школи, представивши його, як замісника Голови Ялтинської «Просвіти» і як викладача цієї школи. На запропонованому бланкові Остап написав заяву на ім’я Галини Ковбуз з просьбою забезпечити маленьких ялтинців українськими підручниками, а згодом, при поверненні в Ялту, він застав  удома об’ємні пакунки з книжками і теплим супровідним листом Правління Городенківської «Просвіти».

А тим часом у Остапа були заплановані ще «гастрольні» поїздки з бандурою до Чернівців, Івано-Франківська, Львова.

Столиця Української Буковини – Чернівці, де Остап востаннє був ще в шкільні роки під-час велосипедних мандрівок, тепер вабила його, як об’єкт кобзарювання. І він раннім автобусом з Городенки добрався до Чернівців, де для його бандури найкомфортнішою виявилась вулиця Ольги Кобилянської.

Відразу впадала в вічі своєрідність публіки: щоб послухати Остапову бандуру, поцікавитись назвою і походженням інструменту, біля нього в першу чергу зупинялись українці; а якщо траплялись румуни, чи євреї (Остап визначав їх по мові, якою спілкувались перехожі – українська, румунська, ідиш), то більшість із них кидали на нього, як йому здавалось, насторожені, чи недовірливі погляди і швидко проходили мимо.

А надвечір – знову автобус Чернівці-Городенка. І так три дні: вдень – кобзарювання в Чернівцях, а вночі відпочинок у батьків.

Крім кобзарювання, у Остапа була ще одна мета – зібрати для Олесі максимум інформації методом «на живо» про умови вступу до різних ВНЗ, щоб представити їй широкий вибір «до душі». У Чернівцях Остап декілька разів зупинявся перед головним корпусом університету, який успішно закінчили його шкільні друзі Микола Іванишин, Ярослав Терлецький і Маруся та Любко Березовські. Вони могли б порадити найкращі варіанти для вступу Олесі, познайомити з прихильними до них викладачами, але… він згадав настороженість в очах своїх різнонаціональних слухачів, то — чи було б доньці тут комфортно вчитись? І, охоплений сумнівами, Остап відступив від «штурму» цієї освітянської «фортеці» в Карпатах.

Наступним своїм маршрутом Остап обрав Івано-Франківський напрямок за уже відпрацьованою схемою: ранішній автобус до Івано-Франківська, вдень – кобзарювання на площі біля Головпоштамту, або біля Івано-Франківськрого краєзнавчого музею, або й серед велелюддя стихійного речового ринку, а вечером – повернення в Городенку, звідки до Котиківки подати рукою.

Столиця Прикарпаття і її населення виявились для Остапа ментально ближчими від Чернівців і почувався тут зовсім розковано, особливо після невеличкої пригоди біля Головпошти.

Він співав для групи випадкових слухачів, а неподалік на лавці розташувалась компанія старшокласників, які теж слухали бандуру, як здалось Остапові, не дуже привітно. Від таких поглядів він би не дочекався нічого хорошого. А тут?..

А тут з протилежної сторони до Остапа підійшов франт, ніби з фільму про кримінальні будні «Одеси-мами». Він кинув погляд на чималу купку купоно-карбованців, накиданих слухачами в чохол від бандури, і скомандував тихим голосом: «Ну, досить грати, пішли зі мною!». І з притиском додав: «Ділитись!». Остап встав, зробив крок вперед, і впритул обличчям до обличчя рекетира вп’явся поглядом у його очі. Мовчки! Остап ще в шкільні роки помітив, що його пристальний погляд не могли витримати… котиківські собаки, що з гавкотом спочатку наскакували на нього, а під дією його погляду вгамовано відступали геть. Остап не вперше успішно використовував свій мовчазний погляд при контактах з рекетирами, а тут ще з лавки схопилась ватага школярів і, опинившись біля Остапа, схопили, хто за плечі, хто за руку… ні, не Остапа, а рекетира: «А ну, підем з нами, паскудо смердюча! Ми тебе повчимо поважати народного кобзаря!».

І слухачі нагородили оплесками, не так Остапа, як хлопців, від яких все-таки вирвався і втік горе-рекетир.

– Теж мені психолог! На таких чудових хлопців подумав казна-що! – це присоромленого Остапа вколов його Внутрішній Голос. І Остап розчулено подякував хлопцям і глядачам за підтримку.

І знову Остап згадав, що йому, крім кобзарювання з його різноманіттям нюансів, потрібні «розвіддані» про ВНЗ для Олесі, бажано з якимись гарантіями щодо вступу. Найпрестижнішим учбовим закладом в Івано-Франківську є Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника. А щодо «гарантій», то Остапів всебічний доброчинець в Городенці Іван Романюк порадив звернутись від його імені до начальника Управління освіти Івано-Франківського облвиконкому Богдана Михайловича Томенчука.

І ось Остап увійшов у кабінет до згаданого чиновника, який ще не закінчив жваве обговорення з попереднім відвідувачем стосовно… поезії.

Білим світом, де торг і борг

Розкидають людей, як віхті,

Йде зажурений босий Бог

І з розпуки кусає лікті.

У потопі жадань і черг,

Де хитрують усі і кожний,

Світ забув, що відплив ковчег,

Цього разу такий порожній…

Слова вірша, передані проникливою дикцією чиновника-декламатора торкнули трепетні струни Остапової душі і він зачаровано слухав, забувши про мету свого приходу. Але зрештою отямився, а коли відвідувач вийшов, він представився: родом з Городенщини, приятель спільного знайомого Івана Романюка, але приїхав з Криму, з Ялти; доня Олеся мріє продовжувати навчання в університеті, отже потрібна максимальна інформація про умови вступу, про льготні варіанти поза конкурсом і т.п. Богдан Михайлович охоче розповів, про вимоги до абітурієнтів, про фахівців, яких випускає ПНУ, а ще запевнив Остапа, що заради просування української національної ідеї на терени Криму через дипломованих випускників, для кримської абітурієнтки можна  буде знайти полегшені варіанти вступу.

Одначе всі представлені Остапові перспективи тут же розсипались через несподівану проблему, — єдиний факультет, який цікавив Олесю, а саме – з біології, у Прикарпатському університеті був відсутній. Тим не менш Остап сердечно подякував за ґрунтовну інформацію і, показавши на книжечку, що лежала на столі, запитав: «Це ваші вірші?», і попросив дозволу «глянути, хоч однм оком». На обкладинці значилось: «Богдан Томенчук. На паперті душі».

— Ваші поезії чудові і свєрідні, — сказав Остап, полиставши 2-3 сторінки, — шкода, що нема часу їх прочитати, я й так уже багато його забрав у вас…

Богдан Михайлович зрозумів відвертий натяк з пів-слова і поставив у книжечці свій дарчий автограф, дату – 19.07.1994 і підпис. Так у Остаповій книгозбірні в Ялті з’явилась ще одна книжка чудового поета-публіциста, лірика, та ще й земляка з Прикарпаття.

Ну, а на запит своєї доні, майбутньої абітурієнтки, Остап вирішив знайти рішення в духовній столиці України, в часі війни знайшла свій вічний спочинок його мама. Іван Михайлович Романюк і тут не залишив Остапа без своєї протекції – він вручив йому рекомендаційну записку до свого близького приятеля-однодумця, професора, доктора філологічних наук, завідувача кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка Василя Васильовича Лизанчука.

Івано-франківський і чернівецький формат денного кобзарювання з нічним відпочинком у батьків на Котиківці для Львова не підходив – занадто далеко, треба їхати потягом, та ще й з пересадкою в Коломиї. Тому, зійшовши з потяга на львівському вокзалі 22.07.1994 р, Остап попрямував до таксистів, щоб довезли до якогось недорогого готелю і… не йняв віри своїм очам – з дорожною сумкою через плече йому перетинав дорогу, кульгаючи через давню травму, його ялтинський приятель, композитор Борис Синчалов. Він теж помітив Остапа. Привітались, обнялись, розпитали один одного: «За чим до Львова?». Остап поплескав по бандурі, мовляв – «обандурювати» львів’ян, а Борис Михайлович приїхав до батька, який за Радянського Союзу викладав у Львівському університеті істмат (марксистський історичний матеріалізм). Він уже давненько на пенсії, дуже занеміг і потребує синівського догляду.

– Ніяких готелів! – заявив Синчалов, — у мого батька трикімнатна квартира на вулиці Січових Стрільців. Він тільки буде радий нам обом. І кожному буде по кімнаті!

І Остап поселився у старого, немічного більшовицького ідеолога, разом з його сином-композитором, і за законом парадоксу — українським активістом, який у Ялті створив і поставив на сцені низку українських опер патріотичного спрямування. За столом Остап, серед іншого, виконав для своїх «домовласників» пісню з опери Бориса Синчалова «Марина Чурай», з його ж таки мелодією на слова Богдана-Ігоря Антонича «Запрягайте, хлопці, чалі коні».

Запрягайте, хлопці, чалі коні

І в чвал, і в чвал!

Заіржуть на реміннім при поні,

Аж луна піде від скал!

Тріснути батогом на вітер буйний

І вдаль, і вдаль!

Наші очі далеччю гартуймо,

А серце куймо на сталь, на сталь!

Вдарять в срібну рунь злоті копита

Мов грім, мов грім!

В повні груди будем вітер пити,

Синє небо – дім, наш дім!

Вигуком розпороти мертву тишу –

Нема турбот!

Сонцю ми пожене навпроти,

Бадьорі, раді – в галоп, в галоп!

Борис Михайлович співав разом з Остапом так натхненно, як  це вони робили на репетиціях цієї опери в Ялтинському клубі медпрацівників добрий десяток років тому назад.

Наступного дня, 23.07.1994 р., з цієї самої пісні Остап розпочав своє кобзарювання в центрі Львова, біля готелю «Жорж», навпроти пам’ятника Адаму Міцкевичу.

У Львові Остапові найкраще. Тут половина Остапового «я» покоїться на Янівському цвинтарі, — його мама. Він тут відчуває її присутність, ніби вона десь недалеко, жива. Тут проживає мамин двоюрідний брат, «випускник» ГУЛАГу Володими Савчук. Тут Остап просто купається в атмосфері тотальної прихильності до нього, яку випромінюють перехожі – випадкові слухачі і відомі особистості.

Ось наприклад,  послухати його бандуру зупинився львівський композитор, автор багатьох різножанрових музичних творів, керівник гурту «Мандрівні музики зі Львова» Роман Цись, автор багатьох збірок пісень. Одну з них – «Осіння скрипка» (м. Жовква, вид. «Просвіта», 1993) з романсами та піснями на слова українських поетів, він презентував Остапові.

А ще — книги! Ні в яких інших містах, вічно спраглий книголюб Остап, не мав такого необмеженого вибору на історичну, мистецьку, фольклорну тематику, окрім  як у Львові.

28.07.1994 р. насолодившись від душі Львовом і його духовними принадами та львівським кобзарюванням, Остап відправився в Освітянську цитадель Львова – Національний університет ім..Івана Франка.

Завкафедри Радіо і ТБ Василь Васильович Лизанчук, прочитавши привезену Остапом з Городенки записку від Івана Романюка, сказав: «Найкращий друг мого друга Івана Михайловича автоматично стає і моїм найкращим другом!». Він поцікавився Остаповими проблемами, і не тільки тими, що стосувались доньки Олесі, але й громадськими, журналістськими і навіть книголюбськими. Тож, якби Олеся захотіла поступати на журналістський факультет, то він знайшов би можливість посприяти із 120-відсотковою гарантією вступу. Але і з факультетом біології у неї не буде проблем, бо, наскільки йому відомо, Львівський університет має домовленість з Кримською «Просвітою» про заохочувальніі льготи для кримських абітурієнтів. Це питання знаходиться в компетенції ректора університету Івана Олександровича Вакарчука, який на даний момент зайнятий іншими справами, а тому краще піти до нього а прийом під кінець року.

На прощання Василь Васильович подарував свій двотомник «Засоби масової інформації в Україні» (вид. ЛДУ ім. І. Франка, 1993) з сердечними побажаннями від автора.

Потім Остап читав цю працю з сердечним щемом, співставляв прочитане з власним досвідом; дивувався, наскільки близькими були висновки автора і його, як читача. І в наступні роки, зустрічаючи в книгарнях твори Василя Лизанчука, такі, як «Завжди пам’ятай: ти – українець» (1996 р.), чи «Навічно кайдани кували» (1995 р.), Остап не роздумуючи купував їх в упевненості, що вони написані автором кров’ю серця, і що вони один до одного співпадуть з його власним життєвим досвідом, який дозволив йому чудом відновити свою українську ідентичність, втрачену в горнилі радянських реалій. Навіть в біографіях автора і своїй Остап знайшов аналогії – коли він вчився в Університеті марксизму- ленінізму, а Василь Лизанчук вчився у Львівському військово-політичному училищі. Зустрічі з такими людьми проливали бальзам на Остапову душу — виявляється Остапів життєвий досвід не унікальний…

* * *

Остап повертався зі Львова сімферопольським потягом додому, в Крим, духовно оновленим і збадьореним, пам’ятаючи про пораду Василя Лизанчука приїхати ще раз до Львова в грудні.

Щороку на липень і перші дві декади серпня припадає пік курортного і туристичного сезону в Ялті, який можна порівняти з жнивами, що годують хлібом селянина, а через нього і всю державу, решту року. Курортників і туристів тоді буває в Ялті неймовірна кількість, яка на порядок перевищує кількість мешканців курорту. Морські плавзасоби, наземний транспорт, санаторії, готелі, приватні квартири, заклади харчування, пляжі, театри, музеї – все переповнене туристами й курортниками, які за все платять своїми кровними, поповнюючи казну міста, бюджет Криму і… кишені кримчан. Щедрі вони і до єдиного в Криму екзотичного козака-бандуриста Остапа Кіндрачука, чия бандура  дзвенить щодня, без вихідних по 8, по 10, а коли й більше годин то в Алупці, то на ялтинській Набережній, а найчастіше – в Лівадії.

Вернувшись з Малої Батьківщини своїх батьків, родичів, предків, де він народився, в другу, набуту Малу Батьківщину, де народились його діти і внуки, народяться правнуки, для яких вона рідна, і до якої він сам уже прикипів серцем і душею, Остап своїм кобзарюванням прагне в міру сил сприяти тому, щоб духовно зблизити ці, однаково рідні йому Малі Батьківщини в лоні однієї Великої Матері-України.

Не зважаючи  на те, що він взявся надолужити своїм кобзарюванням двотижневу відсутність в Ялті, Остап все ж знаходив час навідатись до Олексія Федоровича Нирка  в Ялтинському педучилищі, до завідувачки Музею Лесі Українки Світлани Олексіївни Кочерги, доставляючи туди учбову літературу, отриману з Городенки, для української Недільної школи. А ще, напіввіруючий-напіватеїст Остап час від часу відвідував недільні богослужіння Української Греко-Католицької громади Ялти, які відправляв отець Микола у ялтинському костелі Непорочного Зачаття на вул.. Пушкінській, що його люб’язно надавала щонеділі на пів-дня у розпорядження українців польська католицька громада Ялти. Бо ялтинські православні навіть  думки не допускали про тимчасове відправлення греко-католицьких богослужінь у своїх ялтинських храмах, до побудови в місті-курорті греко-католицького храму. Навпаки, вони докладали всіх зусиль, щоб не допустити цього будівництва.

Отець Микола – розумна, щира людина з проникливим поглядом,  під-час збору пожертв на побудову Храму, зупинився біля Остапа й тихо запитав: «Чи вважаєте ви себе віруючою людиною, даючи пожертву на Храм, якщо ніколи не являєтесь до сповіді і Святого Причастя?».

– Мої батьки і всі діди-прадіди були греко-католиками, святий отче! Крім того, всім відомо, що тільки серед прихожан Української Греко-Католицької Церкви, завдяки її духовенству, зберігся найбільш високий рівень національної свідомості українців, який зрештою привів нас усіх до Незалежної Україии! Тож прийміть мій внесок разом глибокою моєю повагою до Церкви моїх предків.

А щодо моєї особистої віри, то я дійсно знаходжусь у пошуках Бога і повинен прийти до нього своїм власним шляхом. І я зараз на цьому шляху! – завершив Остап і поцілував хрест у руках священника.

Подяка за пожертву на побудову УГК Церкви у Ялті

 

Невдовзі активістка греко-католицької громади, «Просвіти» і Союзу Українок Ялти Петрунеля Остапівна Стегній передала Остапові аркуш парохії Української Греко-Каолицької Церкви м. Ялти за №37 від 19 серпня 1994 р. з текстом подяки, нарисаної від руки, але скріпленої печаткою ялтинської парохії:

«Слава Ісусу Христу

Дорогий Брате у Христі Остап Кіндрачук.

Пар. о. Микола з громадою УГКЦеркви щиросердечно дякують Вам за пожертву (300 000 крб.) для побудови УГК Храму Перенесення мощів Миколи-Чудотворця в м. Ялта.

Ви являєтесь учасником цієї історичної події.

З Благословенням Господнім!

Пар. о. Микола Шевчук (підпис)

Сестриця Петрунеля Стегній (підпис)

Текст печатки: Українська Греко-Католицька Громада. Республіка Крим. Місто Ялта. «Храм Перенесення мощів Миколи-Чудотворця»

 

— Ну от! – подумав Остап, — зроблено ще один крок до єднання моїх двох Малих Батьківщин в Україні.

Пішовши  на Набережну, Остап уже в амплуа бандуриста продовжив там тему єднання Прикарпатської і Кримської Батьківщин, яке не завжди бувало мирним і гармонійним…

Ой, у Криму на риночку, грай, море, бре!

Купив турок гуцулочку, серце моє!

Привів її додомоньку, грай, море, бре!

Постелив їй постілоньку, серце моє!

Вона стала заплакала, грай, море, бре!

Рідні гори ізгадала. серце моє!

Скажи ж мені, моя мила, грай, море, бре!

А скількох ти братів мала, серце моє!

Один пропав в Мадярщині, грай, море, бре!

Другий пропав в Татарщині, серце моє!

Третій тай на кобзі грає, грай, море, бре!

З козаками п’є, гуляє, серце моє!

Дякую ж ти, моя мила, грай, море, бре!

Що ти мені оповіла, серце моє!

Бо ти моя сестра рідна, грай, море, бре!

Сестра рідна – жінка вірна, серце моє!

Під-час одного з таких вуличних виступів Остапа на Набережній, до нього підійшли Олексій Нирко в товаристві відомого Українського письменника Вадима Пепи, з яким Остап був знайомий ще з зустрічі на ВДНГ в Києві, де 11.10.1987 року відбувались концерти ялтинських бандуристів. На пам’ять про це знайомство у Остапа збереглось фото письменника з Олесею. Тож Остап запросив їх обох до себе додому «на чай і Тамарині млинці», де вони довго любувались різноманіттям книг з Остапової книгозбірні. Передбачливий  гість тут же поповнив одну з полиць його власною книгою :

Український письменник Вадим Пепа з Олесею і його Книга з автографом.

 

Вадим Пепа «Ключі од Вирію». Художньо-історичні нариси. Київ, вид. «Радянський письменнк», 1990.

 І – автограф: «Дорогим Остапові Юрковичу Кіндрачуку, його дружині Тамарі, дітям Назарові й Олесі з щирими почуттями й на добрий спомин.

Вадим Пепа. Ялта. Серпень, 94 р.»

* * *

А тим часом, у третій декаді вересня 1994 року, Остап разом з учителями й учнями Української Недільної школи прийняв участь у регулярних заняттях за програмою другого року навчання. Розпочали заняття оригінально – відповідно до сценарію завідувачки Музею Лесі Українки і одночасно кураторки Недільної школи Світлани Олексіївни Кочерги, який мав справити позитивне враження на учнів і залишитись в їхній пам’яті на довгі роки…

В музейний зал з верандою, де зібрались учні і вчителі, несподівано прилетіла з минулого… «машина часу» (зроблена з фанери, картону і фольги), з якої вийшли два козаки – посланці самого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного: осавул, обличчя якого було разюче подібне до викладача історії України й народознавства Остапа Кіндрачука і запорозький писар – двійник просвітянина Анатолія Радченка. Після привітання, осавул повідомив присутнім, що до Ясновельможного гетьмана дійшла вість про те, що в Криму в Ялті, юні українці й українки козацького роду побажали вчитись Українській Недільній школі. Будучи ревним поборником за поширення освіти серед українців і куратором Київської школи-академії, гетьман доручив своїм посланцям вручити юним ялтинцям «Довірчі грамоти», підписані ним особисто.

Потім осавул викликав до столу, за яким сидів січовий писар з гусячим пером, кожного учня й ученицю індивідуально, називаючи ім’я і прізвище, які писар заносив до текстів «Грамот» і вручав їх учням, серед яких знаходився і Остапів синок Назар. Аркуші «Грамот» були оздоблені українським орнаментом, гербом Війська Запорізького і зображенням гетмана Сагайдачного. На грамотах був нанесений текст «козацькою в’яззю»:

Довірча грамота.

Цією грамотою засвідчується,

Що Назар Кіндрачук

Приймається в родину

Братчиків і сестричок

Української Недільної школи.

В м, Ялта, в Криму.

Довіряю йому/їй

Виступити в похід за

Знаннями во славу

Матері України.

Гетьман Сагайдачний

Року Божого 1994 вересня.

Після цього задзвонив перший у цьому навчальному році дзвоник, і «братчики» й «сестрички» в супроводі вчителів сфотографувались та «виступили в похід за знаннями», розсівшись за столи з підручниками й зошитами.

о

Зліва – «писар» А. Радченко і «осавул» О. Кіндрачук вручають учням «Довірчі грамоти». Справа – перший дзвоник в Українській Недільній школі.(В центрі – «писар» А. Радченко, вверху справа – викладачі: отець Микола, С. Кочерга, О. Кіндрачук і О. Скворцова.

* * *

Зазвичай кобзарські заробітки позволяли Остапові покривати потреби сім’ї, — харчуванні, одягу, комунальних виплатах і… книгах. А завдяки піковим місяцям кобзарського сезону (липень-серпень), коли Ялту заполоняли «валютні» туристи з океанських лайнерів, з’являлась можливість робити й вагоміші обновки, як от – телевізор, холодильник, газова колонка тощо. При бажанні можна було відкладати кошти в ощадкасу і для більш «стратегічних» цілей – розширення житла, чи поїздок за кордон. Але довго і нудно накопичувати «стратегічні» суми мізерними порціями – то не для Остапа, тим більше, що його колеги по лівадійському «клондайку», якщо ще й не стали мільйонерами, то ось-ось ними стануть, отримавши «тут і зараз все й відразу» завдяки казковим дивідендам, що нараховуються в геометричній прогресії власникам чудо-акцій, сертифікатів, полісів…

— Головне, бути передбачливим, — повчали вони один одного, а заодно й Остапа, — обов’язково треба «розподілити яйця в різні кошики», тобто вкладати кошти в цінні папери різних компаній, а не в одну, яка по закону підлості може збанкрутувати!

І Остап,спостерігаючи за оберемками «цінних паперів» у руках колег, за неймовірною кількістю цифр з 9-тизначними нулями на їхніх калькуляторах, вирішив усугубити своє скромне амплуа «інвестора» компанії «ТИНФО» «цінними паперами» інших компаній, яких в Криму і по всій Україні розплодилось, як у бездомної собаки бліх.

Вся преса, радіо, центральне й обласне телебачення тієї осені (бо ж «курчат, тобто доходи людей, по осені рахують») засипали наївних гомосовєтікусів такими переконливими «шедеврами» реклами, що вони несли свої кровні (навіть «похоронні») збереження, взамін за високо художньо оформлені, зареєстровані у високих державних і фінансових установах «цінні папери», які «гарантували» їхнім власникам вирішення всіх фінансових потреб.

І Остап почав так же обзаводитись «різними кошиками» для назбираних за літо «яєць і курчат», про що вже згадувалось вище…

28.09.1994 р. він придбав поліс страхової компанії «Ангел» з офісом у Сімферополі, який обіцяв йому безпроблемну старість – «на дожитіє». І до кінця 1994 року він неухильно збільшував кількість своїх «кошиків-пірамід». На випадок, якщо його «ангельський» вклад постраждає, Остап «передбачливо» убезпечився від цього лиха страховими свідоцтвами споріднених компаній: «Феррум» і «Саламандра» — уже ялтинського розливу. Купив 20 акцій Закарпатського АК Банку, зафіксованих в Сертифікаті «Лісбанку», на суму   мільйони карбованців – в сімферопольському офісі. За деякий час він поповнив колекцію «цінних паперів» акціями сімферопольських акціонерських товариств «КИНТО» і «ЕЛЕНА», а на випадок їх сумнівності, підстрахував себе акціями київського філіалу «ОЛБІ-УКРАЇНА» з наштампованими на них відрізними талонами для отримання дивідендів за найменшим капризом власника акцій. Завершили Остапову колекцію фінансових «кошиків» за 1994 рік «найнадійніші» акції сімферопольського відділення «Спільного Українсько-Польського товариства «7-Я»» з датою випуску за грудень 1994 р.

Всього цього Остапові здасться замало, і він продовжить свої «інвесторські» експерименти ще й наступного року, аж поки всі ці фінансові «бульбашки» не почнуть лускати з ефектом доміно…

* * *

10.11.1994 р. Олексій Нирко і Остап Кіндрачук брали участь у ІІ-й конференції Кримського відділення Товариства «Україна» в Сімферополі. За останні роки, відколи Україна здобула незалежність, це товариство, на відміну від минулих років, спрямовувало свою діяльність в русло державницької ідеї. Про це свідчив ентузіазм членів товариства і його керівництва, з яким вони підтримали ідею Олексія Нирка, Світлани Кочерги й… Міністра культури України Лариси Хоролець – створити в Ялті Український центр, як філіа «Українського дому, створеного Ларисою Іванівною в Києві. Український центр об’єднав би під одним дахом всі розпорошені українські осередки Ялти: «Просвіту», «Союз Українок», товариство «Україна», асоціацію «Світ культури», Південно-Кримське відділення Спілки народних майстрів України. Тут би функціонували: Студія прикладного мистецтва Миколи Вакуленка (а не в орендованому підвалі), Школа кобзарського мистецтва Олексія Нирка, Недільна школа Світлани Кочерги, виставки майстрів…

Тему «Українського Дому» в Ялті час від часу піднімала в газеті «Кримська світлиця» її власкор Світлана Кочерга в статтях: «Квіти для Лесі» (01.10.1994 р.), «Мій дім – мій храм» (24.12.1994 р.). І приміщення для цього знаходилось під одним дахом з Музеєм Лесі Українки на вулиці Літкенса (Єкатерининська), 8. Справа в тому, що будинок складався з двох автономних літерів, «А» і «Б», розділених кам’яними сходами на 2-й поверх, де зліва, в літері «А» був розміщений власне Музей Лесі Українки і вхідні двері до нього, а справа двері з цієї ж площадки вели в літер «Б», з якого мешканці були відселені одночасно з літером «А», тобто для потреб музею, Але оскільки Музеєві Лесі Українки поки-що вистачало літера «А», а літер «Б» пустував, керівники «Просвіти», «Союзу Українок», Тов. «Україна» винесли спільне ріення про необхідність юридичного переоформлення літера «Б» під філіал київського «Українського дому», який був би своєрідним логічним продовженням Лесиного музею, що й так дотепер суміщав у собі функції Українського центру.

Активіст Ялтинської «Просвіти» Йосип Матура запропонував свої послуги у цій справі, мотивуючи свою пропозицію унікальною обізнаністю з усіма бюрократичними компонентами і механізмами для отримання  «добро» на дане переоформлення від міської влади. І просвітяни довірили своєму соратникові всю документацію і благословили на богоугодне діло.

Щоб закрити цю важку і болючу тему для Остапа і всієї української спільноти Ялти, треба забігти на рік вперед…

Матура виявився недостойним реалізатором ідеї консолідації ялтинського українства. Він використав свою задекларовану «унікальну обізнаність» щоб… зрадити! Внаслідок його закулісних юридичних махінацій, за немалу винагороду, власником літера «Б» став якийсь глибоко законспірований «містер ікс» із міських владних бонз, а Матура – негласним розпорядником вкраденого помешкання. Він щез з просвітянського горизонту, а  йдучи вулицями Ялти і,  помітивши зустрічного просвітянина, звертав у найближчий переулок, чи під’їзд. Вийшло так, що не всі українці в Незалежній Україні очистились від скверни зрадництва і користолюбства…

* * *.

А тим часом, трохи раніше, коли почався останній навчальний рік Остапової доньки Олесі у Ялтинському педучилищі, він ознаменувався неординарним твором майбутньої випускниці.

Отримавши завдання з предмету «Народознавство», Олеся зав’язала переписку зі своїми дідусями й бабусями, які ще тоді були живими на Остаповому Прикарпатті і Тамариній Стародубщині, «покопалась» в родинному архіві і створила справжній, багато ілюстрований фотографіями і документами шедевр з історії батькового роду Кіндрачуків і маминого роду Іванцових, з часів Хмельниччини до сучасності. «Роде мій красний» — назвала свій 24-сторінковий твір Олеся, помістивши на першій сторінці дві гілки «родового древа» — батькову і мамину, які склали два розділи твору: «Рід мого батька» і «Рід моєї мами». (Нижче – кілька фрагментів твору)

Остапів родовід Олеся розпочала напівлегендарним опришком Юрчиком та козаком Юшкою і закінчила Остапом, світлину якого в уніформі бравого капітана Ялтинського портофлоту помістила на титульному листі першого розділу. Другий («мамин») розділ, оздоблений світлиною юної студентки торгового технікуму Тамари, інформував про її родове коріння від козаків і посполитих Стародубського козацького полку, територію якого більшовицька влада у 1926 році відібрала від України, включивши до Брянської губернії. В Тамариному родоводі фігурують прізвища козаків Свириденків і Іванців, білорусів Губенок, старообрядців Молчанових. А об’єднало обидва розділи-родоводи схематичне «Родове древо Кіндрачуків Олесі і Назара», на розгалуженнях якого у вигляді стилізованих квітів Олеся розмістила прізвища, імена і роки життя усіх відомих їй предків.

о

о

о

о

Фрагменти Олесиного родоводу.

Викладачі були захоплені твором, показували його для наглядності в інших класах і хотіли залишити його, як зразок для наслідування для інших учнів, та зважаючи на унікальні родинні фото, повернули його Олесі аж у грудні 1994 року, після чого він став своєрідною родинною реліквією ялтинського роду Кіндрачуків.

Саме тоді Остап збирався знову навідатись до Львова, а попутно й до рідної Городенки-Котиківки. Він не міг натішитись оригінальним твором своєї доні і прихопив його із собою, будучи упевненим, що це буде цікаво батькові і навіть мачусі, — інформації і світлині про неї теж знайшлося місце в родоводі…

 

Прибувши до Львова в середині грудня 1994 року, Остап негайно подався із залізничного вокзалу в кабінет декана Львівського університету.

— Іван Олександрович не може вас прийняти, — рішуче сказала секретарка, зайнявши перед дверима, що вели в кабінет декана, позицію футбольного воротаря, — він тільки що прибув потягом з Києва.

– Прекрасно,– погодився Остап, — я теж прибув потягом з Криму! І нам обидвом, втомленим і невиспаним буде легше порозумітись!

Іван Олександрович Вакарчук, відкривши двері, почув Остапові слова і запросив його в кабінет, розглядаючи з усмішкою й цікавістю його сумку і бандуру.

Із всього, сказаного Остапом, декан уловив суть – батько переживає, що його донька при вступі до університету може не осилити вимоги конкусу.

І тут Остап ризикнув показати Олесине творіння «Роде мій красний», розраховуючи на враження від нього – ось, мовляв, якого «вундеркінда» може не дорахуватись ЛДУ в разі її не вступу. Декан, явно зацікавлений змістом твору, кожна сторінка якого була проілюстрована колоритними світлинами минулого століття, уважно подивився на Остапа й сказав: «Аж не віриться, що у Криму серед батьків і дітей є такі щирі українці-патріоти!»

Він покликав секретарку й доручив їй записати Остапові й Олесині «кординати» та передати Остапові перечень необхідних документів і рекомендацій для позаконкурсного зачислення абітурієнтів в університет відповідно з існуючою домовленістю між ЛДУ і кримською «Просвітою».

— Ваша донька поступить в наш університет, — запевнив декан Остапа на прощання, категорично відхиливши його «сувенір» у вигляді пляшки «Муската Червоного Каменя».

Таким чином шедевр кримських виноробів оселився у креденсі непитущого, як і Остап, ялтинського приятеля Бориса Синчалова, що гостював у Львові у батька, і де Остап зупинився на нічліг.

Наступного дня, обійшовши львівські книгарні, Остап уже з додатковою сумкою з книгами, подався потягом до Коломиї, де пересів на приміський потяг «Червона рута» до Городенки, до батька. Батько перед тим по телефону просив: «Не забудь по дорозі зі Львова заїхати до нас, додому. Тут, до речі, Іван Романюк хоче тебе бачити».

І ось Остап знову серед рідних, вдома, де все миле й знайоме з дитинства. Коли ж черга дійшла до зустрічі з Іваном Михайловичем, Остап продемонстрував йому Олесин твір «Роде мій красний»,і у нього виникла пропозиція, зв’язана з тим, що об’єднання вихідців з Горденківщини в заокеанській діаспорі підготувало до друку 1-й том історико-мемуарного збірнико «Городенщина», а тепер планує готувати 2-й том, і включило в склад редакційної колегії його, Івана Романюка. Тому він настійливо рекомендує Остапові взяти в руки перо, мобілізувати свій журналістський досвід і розвинути прекрасну ідею Остапової доньки Олесі, закладену в її творі, та створити літопис свого роду і власного життя. А він, як член редколегії, максимально використає його при підготовці 2-го тому «Городенщини».

Ця пропозиція старшого товариша прийшлась до душі Остапові, і він вирішив почати її реалізацію відразу після повернення в Ялту. Тим більше що подібні «літописні» пропозиції він чув і раніше від своїх ялтинських друзів Олексія Нирка і Бориса Синчалова. Забігаючи наперед, можна констатувати, що Остап дійсно почне вести регулярні «дорожні нотатки», які після багатьох його кобзарських мандрів, при сприянні близького друга Андрія Орла (Мацьківа), у Києві, започаткують «Літописні книги пісень і мандрів кобзаря-бандуриста Остапа Кіндрачука», їх написання розтягнеться на всю решту Остапового життя і тому до 2-го тому «Городенщини не потрапить…

А щодо Олесиного родоводу, то він справив враження, не менш сильне, ніж на Вакарчука і Романюка, так же і на батька з мачухою.

* * *

Повернувшись додому, в Ялту, Остап утішив доню позитивною перспективою вступу в ЛДУ, і з головою пірнув у підготовку учнів Недільної школи до святкування дня Святого Миколая, яку кураторкаа Світлана Кочерга проводила разом з учнями і вчителькою 2-го українського класу Ялтинської СШ №4 Оленою Скворцовою.

І ось 19 грудня 1994 р. в залі Ялтинського культурного центру місця для глядачів заповнили батьки учнів Недільної школи і українського класу загальноосвітньої школи №4, а самі школярі ледь розмістились на сцені.

Відповідно до сценарію свята, три дівчинки-зірочки мали завдання освітити дорогу Святому Миколаю до українських школярів Ялти, які своєю поведінкою і успіхами в навчанні заслужили на подарунки цього щедрого чудотворця, покровителя і заступника дітей, моряків і невинно засуджених. Але «зірочкам» чинили різні перепони три «чортики», які настирливо заманювали дітей з української школи, де вони навчались творити добрі справи – в «чужу» школу, щоб навчитись всіляким «капостям» і замість подарунків отримати від Святого Миколая різки. Однак всі «братчики» і «сестрички» виявились стійкими і не тільки допомогли «зірочкам» дати відсіч «чортикам», але заставили їх щиро покаятись за різні погані вчинки, повернутись до свого попереднього «статусу» — чемних хлопчиків Української Недільної школи. До речі, роль одного з «чортиків» захотів грати Остапів син Назар (щоб трохи «побіситись»).

І ось уже «зірочки» нарешті безперешкодно провели на сцену Святого Миколая, обличчя якого нагадувало обличчя народного майстра України і вчителя Недільної школи Миколи Вакуленка з величезним мішком на спині. Його супроводжували два «янголи» з великими книгами в руках – білою і чорною. «Янголи» викликали по черзі дітей, порівнювали їхні хороші й погані вчинки, записані в обох книгах і видавали пакунки з мішка, оскільки хороші справи у всіх, навіть у колишніх «чортиків», виявлялись суттєво вагомішими за погані. Крім того, Святий Миколай відтепер гарантував свою опіку над Недільною школою і українськими класами.

19.12.1994 р. Учасники дитячої вистави зі Святим Миколаєм в Ялті.

 

На завершення Неоніла Леонтіївнв Нирко-Куц, дружина Олексія Федоровича Нирка і викладачка класу бандури, вивела на сцену своїх «кобзарят», які почали невеличкий концерт знаменитою величальною піснею на знак подяки Святому Миколаєві:

Ой, хто, хто Миколая любить,

Ой, хто, хто, Миколаю служить,

Тому Святий Миколай

У всякий час помагає,

Миколає!

Ой, проси долі для Вкраїни,

Ой, нехай встане із руїни,

Долю й щастя хай вітає,

В славі й волі хай засяє,

Миколає!

Після дітей-«кобзарят» до концерту долучився «Козак-бандурист» з обличчям Остапа Кіндрачука. В житті Остапа це було друге свято Святого Миколая з його участю, де він виступав з бандурою. Перше таке свято з участю його бандури відбулось 19.12.1991 року в Москві, в колі тамтешньої української громади.

 

По закінченню святкового дійства, Світлана Кочерга оголосила, що народні майстри з «Просвіти» і «Союзу Українок»: вишивальниця Богдана Шевчук, скульптор Микола Вакуленко, різьбяр Михайло Ілляш і художник Віктор Виноградов зголосились допомогти братчикам і сестричкам Недільної школи організувати колядування для ялтинців у супроводі вертепної вистави з усіма традиційними атрибутами і за сценарієм, як завжди, самої Світлани Олексіївни. Бажаючих учнів, ентузіазм яких зріс від щойно проведеного свята, виявилось втричі більше, ніж потрібно для вертепної вистави, тож вибрали талановитіших і домовились про репетиції в Музеї Лесі Українки.

* * *

Проводи Старого, 1994 року Остап проводив традиційно в родинному колі, розширеному за рахунок близьких сусідів. Коли ж втомлені піснями, телевізором і новорічними стравами гості й домочадці подались на спочинок, Остап рішив ще прощупати радіоефір на предмет останніх новин.

Радіо-диктори повідомляли про генеральний штурм Грозного російськими військами якраз у цю Новорічну Ніч з 31.12.1994-го на 01.01.1995 року; а ще повідомляли про жахливі жертви бойових дій. Остап багато віддав би за можливість дізнатися про долю свого юного чеченського друга Нурди, з яким вони колись разом покидали степи Казахстану.

* * *

На початку 1995 року з’явився документ про козацтво. Познайомившись з текст Указу Президента України від 04.01.1995 р. «Про відродження історико-культурних та  господарських традицій Українського козацтва», Остап іронічно посміхнувся.

На перше в Новому Році зібрання Ялтинської «Просвіти» завітав один з отаманів Чорноморського козацтва м. Одеси Олександр Невольниченко зі своїм товаришем, військовим писарем Петром Яремчуком. Це якраз вони й зачитали даний Указ і сказали, що приїхали в Ялту, щоб допомогти місцевим козакам організувати козацький осередок, для початку – хоча б курінь.

Багатьох просвітян ідея зацікавила. Та й Остапові мрія про козацтво була не чужа, але не про таке «беззубе», у порівнянні з активними російськими «казакамі»…

Домовились повернутись до цієї теми після різдв’яних свят.

* * *

Родзинкою і предметом гордості ялтинських просвітян цьогорічного різдва стало колядування, поєднане з вертепною виставою учнів Недільної школи. З прем’єрним виступом першого в культурній історії Ялти Вертепу його малі учасники в супроводі «тіло охоронців» з числа батьків, серед яких був і Остап, а так же організаторка вертепного дійства Світлана Кочерга, відправились 06.01.1995 р. до помешкання українського підприємця-патріота І. В. Дубровського, який щедро спонсорував потреби Недільної школи і проведення учнями різних заходів. Він, його дружина і діти, одягнуті в розкішні вишиванки, відкрили двері для колядників і разом з ними підтягували слова відомої щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю».

В центрі вертепного гурту були дві дівчинки-«янголи», які тримали вертепну шопку з різдв’яними ляльковими персонажами: Богородицею з народженим Ісусиком в яслях, ангелятами, пастушками, худібкою тощо. А перед ними – три Царі-волхви, три Пастушки,  цар Ірод, Воїн, Козак, Смерть, троє маленьких Дітей.

Царі з провідниками-пастушками сповістили Новину про народження у Вифлеємі Небесного Владаря Ісуса, якому вони йдуть поклонитись і принести дари. На це тут же відреагував недобрий цар Ірод, сприйнявши появу новонародженого, як загрозу для своєї влади. Він приказав Воїнові, для більшої впевненості, позбавити життя всіх вифлеємських малят. Але проти іродового Воїна виступив хоробрий Козак від імені Запорізької Січі і всіх українців і врятував від згуби Ісуса і решту дітей. Коли ж Ірод покликав на допомогу Смерть з косою, вона заявила, що маленький Ісус має владу над усім світом, а так же і над нею, Смертю. І вона, наперекір наказові, стяла косою не Козака, не Ісусика з дітьми, а… самого царя Ірода, якого Чортик тут-же потягнув до Пекла.

Всі раділи щасливому визволенню від царя-дітовбивці і заспівали:

Нова радість стала.

Яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна

Увесь світ осіяла…

…Просим тебе, Царю

Небесний Владарю,

Даруй літа щасливії

Цього дому господарю..

 

Просим тебе Царю,

Просимо всі нині:

Верни волю, пошли славу

Нашій Ненці-Україні.

На завершення вистави з’явився все той же, схильний до гумору, Остапів Назар в ролі бородатого вертепного “Жида” в чорному капелюсі і з великим мішком. Від імені всіх прибулих він побажав господарям довголіття, щастя, здоровля і… щедрості, бо, мовляв, «змученим далекою дорогою колядникам не завадило б трохи сісти, трохи випити й поїсти». Мішок господарі тут же наповнили пакунками з солодощами й грішми.

о

06.01.1995 р. Діти ялтинських просвітян вперше в історії Ялти виступали з виставою різдв’яного Вертепу. Зліва – на Набережній Ялти; справа – перед греко-католицькою громадою в храмі.

 

Але при відході колядників з вертепом, як і їх дорослий охоронний супровід, та і самих господарів чекала несподіванка – сусіди з навколишніх квартир цього будинку навперебій запрошували вертепників до своїх осель.

Прийшлось зробити ще пару незапланованих виступів, на які сходились подивитись діти з усієї багатоповерхівки.

Окрилені успіхом юні колядники, ще виступили на Набережній Ялти, а наступного дня, на саме Різдво, — у католицькому храмі для Української Греко-католицької громади, та ще в… центральному гастрономі Ялти для продавців і покупців. А вечорами, розходячись домів, малеча ледве пересувала ноги від втоми і об’ємних заколядованих «гонорарів», але з щасливими обличчями й сяючими очима…

* * *..

Уже вісім років минуло з моменту публікації нарису Миколи Литвина «Заграйте на кобзі, морський капітане» в журналі «Україна» (11 січня 1987 р.) про капітана-бандуриста Остапа Кіндрачука. За цей період Остап час від часу підтримував різнопланові творчі контакти з редакцією цього журналу через прихильного до нього журналіста-кобзаря Миколу Литвина: 01.01.1987 р. ім’я Остапа фігурує в журналістському розслідуванні М. Литвина «Доки Ялта буде чужиною?»; 23.10.1988 р. опублікована Остапова стаття «Мово рідна, слово рідне»; а 29.07, 05.08, 12.08 і 19.08.1990 р. – його ж історичний нарис про українсько-кримськотатарські відносини «Єшиль Ада»; і пізніші резонансні  відгуки читачів на всі дописи…

А ще, відвідавши Остапову «хрущобу» увагу Миколи вразили в Остаповій книгозбірні два раритети – альбом «Изъ украйнской старины» з ілюстраціями С. І. Васильківського і М. С. Самокиша на 18 листах і пояснювальним текстом Д. І. Яворницького, виданий в Санкт-Петербурззі в 1900 році вид А. Ф. Маркс; і другий альбом «Мотивы украинскаго орнамента» Миколи Самокиша, вид. в Харкові в 1904 році.

– Репродукції цих шедеврів українських академіків живописців могли б стати окрасою журналу «Україна» для ознайомлення широкого кола наших читачів, якби… Остап не дав Миколі договорити й сказав коротко: «Забирай їх у Київ, публікуй, а потім повернеш!»

Так в багатьох номерах журналу Україна на початку 90-х років з’явилась серія репродукцій з цих рідкісних видань. А вони, в свою чергу, привернули увагу видавництва дитячої літератури «Веселка», де загорілись бажанням відтворити ці альбоми і розтиражувати їх репринтним  способом. Тож з дозволу Остапа раритети «перекочували» з редакції журналу «Україна» до видавництва «Веселка» під нагляд поета і видавця Василя Марсюка. Там над ними «мучились» реставратори довго і… безуспішно, бо суттєві пошкодження не дозволяли відтворити всі листи в необхідній для друку кондиції. Тож було вирішено відмовитись від перевидання альбомів і повернути їх власникові.

Невдала «епопея» з перевиданням альбомів, все-таки трансформувалась у творчу співдружність автора Миколи Литвина і видавця Василя Марсюка.

Справа в тому, що Микола Степанович крім публікації нарису «Заграйте на кобзі, морський капітане» про Остапа, продовжував працювати над серією нарисів про сучасних кобзарів України. Їх він час від часу публікував у журналі «Україна», а коли їх назбиралось кільканадцять, — об’єднав їх  у окрему книгу і запропонував її видавництву «Веселка».

І ось у другій половині січня 1995 р. Остап отримав бандероль з Києва з адресою відправника – видавництва «Веселка». В посилці, крім двох «багатостраждальних» альбомів, були ще дві книжки: Микола Литвин «Струни золотії» зі згаданим нарисом про Остапа і поетичний збірник самого поета-видавця Василя Марсюка «Минулому я руку подаю. В обох книжках – теплі автографи Василя Андрійовича:

1-й — Веельмишановному кобзареві Остапові Кіндрачукові на добро, на щастя – від видавця цієї книжки з глибокою повагою В. Марсюк. 17.1.95

2-й –Вельмишановному добродію Остапу Кіндрачуку – славному кобзареві і людині – на приємне знайомство автор (підпис) 18.1.95 р.

 

Згодом, при нагоді на своїй книжці автограф залишив і Микола Литвин.

 

о

Книга Миколи Литвина «Струни золотії», що стала для Остапа дороговказною зіркою

 

Кожна глава книжки «Струни золотії» присвячувалась життєпису окремого кобзаря, бандуриста. Перегортаючи її сторінки, Остап серед добре знайомих імен, знайшов так же й ім’я свого найближчого друга і Пан-Отця Олексія Федоровича Нирка. Нарис про нього (стор. 76-81) називався «Ще жива козацька мати» і майже увесь був присвячений не лише біографії Олексія Федоровича, а більшою мірою програмній мрії його життя, яку він невтомно втілював у життя – відродженню кобзарського мистецтва в Криму і на Кубані.

Наступні сторінки (83-86) вже були «Остапові». Назва нарису залишилась такою ж, як і вісім років назад в журналі «Україна», коли його прочитали десятки тисяч читачів журналу — «Заграйте на кобзі, морський капітане».

Якщо Олексій Нирко дав Остапові путівку у кобзарський спосіб життя, залучивши його до мистецтва гри на бандурі, то Микола Литвин своїм нарисом «канонізував» його кобзарський образ у масштабі всеукраїнському і дав йому можливість відчути себе в колі сучасних кобзарів України, як «свій серед своїх».

Остап ще дошкільного віку, коли батьки навчили його читати, завжди з благоговінням ставився до книжок з близькою до його світогляду тематикою. Книжка М. Литвина «Струни золотії», присвячена кобзарям, Остаповим сучасникам, а серед них і йому самому, справила на нього незабутнє враження. Його оповило якесь неземне відчуття гордості за причетність до такого унікального явища світової культури, як кобзарство.

На початку наступного, 1996 року він поїде в Київ на черговий З’їзд кобзарів України з цією книжкою спеціально, щоб доповнити її автографом автора, який ніколи не попускав кобзарських зібрань. Так у книжці з’явився ще один запис, який надав їй особливої аури в очах такого безоглядного книголюба, як Остап:

Дорогому Остапові Кіндрачуку та його синові Назарові з побажанням добра, козацького здоров’я, щастя. М. Литвин. 20.1.1996 р. Київ.

 

* * *

Однак бібліофільські захоплення Остапа ніколи не перешкоджали його участі в громадських справах, тим більше в такій сфері, як відродження українського козацтва, запропоноване одеситом Олександром Невольниченком. Виходячи з принципу козацького самозабезпечення, він разом з приятелем Петром Яремчуком влаштувався працювати у ялтинському молодіжному кінному клубі: Олександр – тренером, а Петро – ковалем. І ось вони, як і обіцяли,  по Різдві скликали в Ялті установче козацьке коло.

Про нього повідомила Світлана Кочерга в газеті «Кримська світлиця» за 28.01.1995 р. А ще про цю подію написав її учасник, активіст «Просвіти» Леонід Волошин «Курортна Ялта стає ще й козацькою», опублікованій в газеті «Шлях перемоги» за 11.02.1995 р. (нижче – фрагмент з його статті).

«Якраз на християнський Новий Рік, 14 січня в Ялті відбулася рада новоствореного козацького куреня ім. гетьмана Михайла Дорошенка Українського Таврійсько-Запорізького козацтва. Обрана козацька  старшина: отаманом обрано фахівця і знавця козацької справи Олексу Невольниченка, писарем – Петра Яремчука, суддею – Мирослава Мисяка, обозним – Анатолія Марінченка і скарбником Сергія Рацапуру. На засіданні козацької ради з порадами виступили активісти українських громадсько-політичних організацій міста п.п. Остап Кіндрачук, Оексій Зуб, Мирослав Мисяк і автор цих рядків.

Промовці в своїх виступах були одностайні стосовно того, що українське козацтво Південного Берега Криму повинно стати оберегом і генератором української Ідеї, державницького чину, особливо тут, у Криму, де, можливо, буде вирішуватись доля нашої держави, повинні давати відсіч українофобії, повинні сприяти консолідації української громади, рівнятись на силу духа борців минулих національно-визвольних воєн в Україні, акцентувати свою діяльність у залученні до української Ідеї і справи молодих українців Півдня Криму. Після офіційної частини бандурист О. Кіндрачук виконав у своєму супроводі на бандурі козацькі пісні…»

 

о

Зліва – учасники установчого кола Ялтинського куреня Таврійсько-Запорізького українського козацтва ім. М. Дорошенка. Справа — чорновий начерк печатки з емблемою Ялтинського козацького куреня (автор – О. Кіндрачук).

 

– Ну, що тут скажеш? Все вірно сказано у програмних промовах учасників! Все злободенно і своєчасно в проголошеній ідеї українського козацтва, створюваного на противагу мєшковському, — думав Остап, — як би ж не тисячу раз прокляте, але невмируще українське самоїдство! А ще – дефіцит цілеспрямованих лідерів-патріотів! Справа в тому, що автор статті, мабуть, щоб «не виносити сміття з хати», не згадав прикрий інцидент на установчому козацькому колі, із-за якого воно стало першим і… останнім збором потенційних козаків Ялти, попри те, що чергова козацька рада, на якій мало відбутись поповнення козацьких рядів, планувалась на 28 січння… Але не вібулась! І причиною цього лиха став тільки-но обраний козацький писар Петро Яремчук.

У свій час він захопився модерними віяннями в конфесійному житті України. А після знайомства з «Мага Вірою» Льва Силенка, «Вірою предків наших» Володимира Шаяна, а можливо й з творами інших апологетів неоязичництва, Петро скомбінував своє власне бачення шляху, який повинен привести українців в оновлене лоно дохристиянського язичництва. І авангардом у їх наверненні до «віри предків» повинні стати… «косаки». Це слово, запозичене Яремчуком із «Мага Віри», на його думку повинно витіснити слово «козак», бо воно, мовляв, тюркського походження.

Свою власну програму дій в цьому плані Петро видно не узгодив з отаманом Невольниченком, який призначив Остапа Кіндрачука бунчужним козацького куреня і передав йому документи Генеральної Канцелярії Українського козацтва про опис і реєстрацію козацьких клейнодів: прапор, бунчук, корогву, пернач, печатку й т.і. І коли Остап запитав у отамана, де зберігатимуться клейноди, завідування якими власне є обов’язком бунчужного, Олексій відповів: «Тільки у церкві! В умовах Січі, це була січова церква, а в наших умовах – це Греко-Католицька церква, як єдина проукраїнська церква в Ялті!».

о

Остапові чорнові начерки емблеми Ялтинського козацького куреня і козацької Покрови для обох сторін курінного прапора.

 

– Не буде цього! – вигукнув козацький писар Петро Яремчук. І тут він почав говорити ввергнутим у шок козакам-новобранцям і отаманові, що завданням «косаків» має бути викорінення рабського християнського віровчення, а не освячення ним «козацьких» клейнодів. А потім , у збудженому стані, кинувши на прощання, що його «ноги тут не буде», він луснув дверима…

— Це, мабуть якийсь провокатор! – розгублено зашептали присутні, —  і збори ці – можлива чиясь провокація!..

Після цього Невольниченко довго переконував ялтинців у своїй непричетності до несподіваної витівки свого колеги, в якому, як тепер виявилось, він помилився, за що приносить товариству щире вибачення

На завершення отаман повідомив, що військовий осавул Таврійсько-Запорізького козацтва, і він же – депутат Сімферопольської міськради Валентин Тамбовцев-Лисенко планує найближчм часом здійснити в Сімферополі важливу патріотичну акцію силами козацтва, на яку будуть запрошені і ялтинські козаки. Про деталі буде повідомлено пізніше…

* * *

10.03.1995 р. Українське Таврійсько-Запорізьке козацтво було скликане в Сімферополі для спільної участі в роботі ІІ-го Всекримського Конгресу українців, метою якого, як уже згадувалось, була консолідація всіх українських організацій у Криму. Крім кримських активістів, на Конгресі виступали приїжджі гості з Києва: Борис Кожин, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Поровський, Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко і гетьман Українського козацтва Володимир Мулява.

Інтерв’ю з гетьманом в кулуарах Когресу. Передній ряд, зліва направо: осавул В. Тамбовцев-Лисенко, гетьман В. Мулява, отаман О. Невольниченко і бунчужний О. Кіндрачук.

 

Остап, будучи делегатом від ялтинського козацького куреня, тримався «своїх» і під-час перерви у фойє був зафіксований фотографом-активістом і козаком Олексієм Зубом в товаристві гетьмана В. Муляви, отамана О. Невольниченка, осавула В. Тамбовцева-Лисенка та ін.

17.03.1995 р. Верховна Рада України прийняла низку законів: про статус Республіки Крим, про скасування Конституції Республіки Крим від 06.05.1992 р. і поста президента Республіки Крим, та актів, які суперечать Конституції України.

* * *

— А нам своє робить! – сказав Олексій Федорович Нирко і 19.03.1995 р. організував ІV-й Республіканський фестиваль Криму і Кубані «Дзвени, бандуро!» На цьому фестивалі Остапові було вручено «Диплом» Міністерства культури Республіки Крим за виконання «Пісні про гетьмана Мазепу».  Його син Назар так же грав на бандурі у складі дитячої капели «Кримські проліски», а газета «Кримська світлиця» 8-го квітня 1995 року хвалила його ще й як здібного декламатора-гумориста, який у проміжках між піснями під бандуру, популяризував вірші Степана Руданського.

* * *

18.04.1995 р. депутат Сімферопольської  міськради і козацький осавул Валентин Тамбовцев-Лисенко нарешті реалізував проанонсовану раніше патріотичну акцію – церемонію хоча й запізнілого через бюрократичні бар’єри, але тим не менш урочистого підняття синьо-жовтого державного прапора України на спеціально встановлену щоглу перед входом у міськраду. До здійснення церемонії приступили кілька десятків Таврійсько-Запорізьких козаків, серед яких були два ялтинці – отаман Олексій Невольниченко і козак-бандурист Остап Кіндрачук та ще священник.

Тільки-но Тамбовцев-Лисенко подав сигнал козакові піднімати освячений священником прапор, а Остапові одночасно виконувати на бандурі «Ой, у Лузі червона калина», як раптово примчався роз’юшений натовп провокаторів і почалась тяганина за прапор. Але зневажити і порвати державний символ України вони не змогли, бо несподівано їм перешкодили… кримські татари.

Біля сотні кримських татар ніби з-під землі виросли довкола козаків непроникною стіною, взявшись один з одним живим ланцюгом лікоть за лікоть, а  на грудях – кулак за кулак замком, як це вони навчились у безлічі протесстних акцій, виборюючи в радянські часи своє право на існування.

– Продовжуйте вашу акцію, — сказали вони козакам, а натовп тим часом трохи вгамувався, переконавшись не один раз у минулому на власному досвіді, що його пихатість безсила перед згуртованістю кримських татар.

Піднятий прапор досягнув вершини щогли, а Остап завершив свою пісню «Червона калина» і тут-же розпочав другу – «Біз кетеміз Кримдан» («Ми покидаємо Крим») на татарській мові, від якої обличчя кожного з присутніх кримських татар розцвіло усмішкою, хоча пісня була тужливою…

Днем пізніше, 20.04.1995 р. Г. Потапенко в газеті «Крымские известия» твердив: «Священник готовился призвать на символ государственной власти Божье благословенне, а седой казак с бандурой пропеть подобающую песнь, но… торжественный настрой был сорван» – козакам, нібито зірвали настрій «республикански настроенные бабушки», і вони бідолашні вивісили свій прапор вночі. (Замітка «Флаг вывешен, жертв нет»)

– Нахабні брехуни! – спересердя сказав Остап і поїхав у Лівадію грати біля палацу-музею іноземним туристам, яких з початком курортного сезону почали привозити в Ялтинський порт один за одним, або й по 2-3 в день, океанські лайнери: «Аркона» і «Маасдам» з німцями; «Еудженія Коста» і «Реґіна Ренессанс» з італійцями; «Вістафьорд» і «Роял Вікінґ сан» зі скандинавами; «Вікторія» з англійцями; «Краун Одіссей» з греками; «»Кунард Принцесс», «Сіборн Прайт», «Стар Одіссей» привозили японських, південнокорейських, американських і «різношерстих» європейських туристів. Судячи із зароблених Остапом монет і купюр, траплялись так же латиноамериканські, південноафриканські, австралійські групи туристів.

– «Не зміг Магомет дійти до Гори, то Гора таки прийшла до Магомета», — переінакшив Остап по своєму відому приповідку, маючи на увазі, маючи на увазі, що хоч йому самому не пощастило побачити широкого світу в загранплаванні, чи в турпоїздках, зате увесь світ тепер з’їжджається послухати його бандуру в Криму.

Запам’яталась Остапові сіроока сентиментальна білявка-німкеня років під 30, яка ще минулого року приїжджала в Ялту. Тоді, вона «пробойкотувала» екскурсійне ознайомлення з Лівадійським палацом заради Остапової бандури. А він перед виконанням видобував із свого хирлявого запасу німецьких слів коротенькі фрази-характеристики для пісень: «україніше баркарола» — для пісні «Місяць на небі»; «україніше крієґс-марш – для пісні «Їхав козак за Дунай» і т.п. А вона сиділа навпроти Остапа на траві газону, схрестивши ноги «по-турецьки», замріяно похитувалась в такт кожної пісні, аж поки її група вийшла з палацу і гід покликав її до автобуса: «Ґерда!». Тоді вона витерла хусточкою вологі від зворушення очі, поклала в Остапів чохол від бандури 20 німецьких марок і, після «ауфвідерзеген» і «данке шин» розчинилась у групі туристів.

Цього року Ґерда знову предстала перед Остапом і його бандурою, але вже в супроводі чоловіка, який, послухавши пару Остапових пісень, пішов доганяти свою групу, а вона знову залишилась, сівши «по-турецьки». Коли  ж за нею прийшов її супутник, то знову все повторилось – вологі сірі очі, хусточка і 20 марок, плюс… німецькомовний путівник по Криму: «Krim», видавництва «Dumont», 1995 р. в місті Кьольн. На спеціально розкритій Ґердою 40-й сторінці путівника серед зображень різних типажів кримчан, від пихатих відставних генералів до усміхнених добродушних татар, Остап впізнав і своє зображення з бандурою.

– Філен данк! – крикнув він навздогін Ґерді і помахав  путівником.

* * *

21.05.1995 р. Остапів син Назар разом з іншими «братчиками» й «сестричками» Ялтинської Недільної школи, зарядившись щирою любов’ю до історії, мови, звичаїв рідного народу, отримав Свідоцтво про закінчення курсу навчання за 1994-1995 рік.

* * *

А 09.06.1995 р. здійснилась Остапова «блакитна мрія» — він разом з членами своєї родини, сусідами й колегами-портовиками, вслід за мільйонами громадян України, став нарешті «капіталістом» (таким же, як усі), отримавши один із 46 мільйонів майнових сертифікатів-ваучерів.

Ваучер засвідчував, що Остап став власником 46-мільйонної частки майна Української держави. Правда, щоб ваучер запрацював і забезпечував власника жаданими дивідендами, треба було конвертувати його в акції якогось підприємства, список яких був вивішений на дошках оголошень в порту і в усіх закладах Ялти. Ними рябіли газетні сторінки, про них щебетали диктори радіо і ТБ.

Таким обміном ваучерів на акції займались посередники-трасти. Можна було напівлегально продати ваучер (влада на це «закривала очі»), хоча він був іменний і продажу не підлягав. Ваучери скуповували загадкові скупники, які серед представників влади почували себе як риба у воді. Багато Остапових знайомих так і зробили, поклавши до кишені 1 млн. 500 тис. гіперінфляційних купоно-карбованців ( такою була вартість ваучера після індексації 1993 р.). А хто дотримав свій ваучер до 25.08.1996 р., коли замість купоно-карбованців була введена в обіг гривна, ваучер було оцінено в 10 гривень 50 коп. А ще через декілька років у руках фінансових спекулянтів-скупників опинилась більшість підприємств, заводів, шахт з майна України, і вони вже зватимуться ОЛІГАРХАМИ, які вирішуватимуть долю української держава, хоча серед них знайти українців було важко навіть з яскравим ліхтарем вдень.

Остап же з ріднею і сусідами після довгих нарад і консультацій звернулись до «найнадійнішого» з трастів «Капітал-трасту» і той через АК Банк «Україна», за згодою «капіталістів»-неофітів, оформив їх акціонерами фірми «Плодоовочторг» з офісом у Києві. Через деякий час «Капітал-траст», виконавши свою місію, «умив руки»; АКБ «Україна» пішов у банкрутний «розпил» і шукати його «кінці у воді» було даремною працею; а «Плодоовочторг» в листах до своїх ялтинських акціонерів спочатку запрошував їх до себе на збори, потім добивався (для їх зручності) передачі свого права голосу керівництву фірми і, добившись, зник назавжди з їхнього фінансового горизонту разом зі своєю дивідендною фата-морганою…

Щоб закрити тему краху Остапової кар’єри в амплуа «капіталіста» і більше до неї не повертатись, треба згадати ще парочку сходинок цієї «кар’єри», після спотикання б які, у нього «випадала» з кишені чимала сума.

05.06.1995 р. Остап заключив «Договір накопичувального селенгу» з агентом Закритого акціонерного товариства «Український Будинок Селенгу» про добровільне надання коштів цьому «УБС» у сумі 3 млн. карбованців, а він, тобто «УБС», за користування цими коштами ЩОДНЯ буде нараховувати 90 карбованців премії на кожні 10 тис. карбованців внеску «Клієнта» (тобто Остапа). Перспективи збагачення «Клієнта» були мегафантастичні і Остапів калькулятор аж зашкалював за кількістю майбутніх доходів з незчисленним рядом нулів.

Останнім інвестиційним ривком Остапа було придбання сертифікату акцій Акціонерного товариства «Южное содружество» в Сімферополі на 4 млн. карбованців, які він разом з усіма попередніми вкладами надіявся врятувати від гіперінфляції й залишитись з дивідендним баришем.

І все. Більше Остап не ризикував, бо серед його лівадійських колег по «інвестиціях» почали з’являтися симптоми паніки, які стосувались деяких акціонерних товариств. Остап про всяк випадок вирішив навідатись в офіси сумнівних фірм, а там… уже  бушували черги заклопотаних акціонерів, які «з кров’ю» видирали у касирів свої вкладені гроші; і він, стаючи у хвіст черги, теж почав штурмувати каси «пірамідальних» фірм. У «Кинто», «Ангел», «Елена»,  «Феррум»  Остапові вдалось повернути кошти, а решта «фірм» — зникла без сліду, залишивши йому гарні, художньо-довершені «документи», як свідчення його підприємницько-фінансового неуцтва, і як застереження для його нащадків щодо плати за легковірність у нових реаліях ошуканства й цинізму.

* * *

28.06.1995 р. донька Олеся отримала у Ялтинському педучилищі Диплом педагога молодших класів, який давав їй можливість продовжувати задумане навчання у «виші». Відповідно до настанови, даної Остапові ректором І. Вакарчуком наприкінці 1994 року і його листа від 06.05.1995 р. з уточнюючим списком необхідних документів для вступу в ЛДУ, до Олесиного диплома із заявою, біографією й іншими документами  були додані дві рекомендації від Ялтинського заввідділом освіти і Правління Ялтинського Товариства «Просвіти», «Почесна грамота» 1990 р. за призове місце в міській олампіаді з зоології.

В першій декаді липня Остап з Олесею і… бандурою за квартирували у львівській «резиденції» ялтинського приятеля-композитора Бориса Синчалова. 10.07.1995 р. здали документи в приймальну комісію ЛДУ, де Олесі була призначена співбесіда на 12 липня, за результатами якої і буде прийняте рішення про її зарахування, чи не зарахування до університету.

12.07.1995 р. у фойє ЛДУ зібрались ще кільканадцять батьків- просвітян з Криму, які, як і Остап, супроводили своїх дітей на співбесіду, що була подібною до справжнього вступного екзамену. Всі дуже переживали, а щоб зняти напругу, Остап не придумав нічого кращого, як розчохлити свою бандуру і вдарити по струнах в такт стрілецької пісні «Згадай, дівчино мила», яку і батьки охоче підтримали. Деякий час із-за голосного співу вони не чули обурених вигуків викладачів, що вискочили з поблизьких дверей. Зрештою нелегальні піснярі таки вгамувались і дочекались кінця співбесіди, коли комісія оголосила, що список абітурієнтів, зарахованих на 1-й курс університету буде виставлений на дошці об’яв 30 серпня 1995 р. В обтічній формі вони дали зрозуміти, що проблем із зарахуванням не передбачається, і  батьки зі своїми чадами, включаючи й Остапа з Олесею, роз’їхались во-своясі.

* * *

22.07.1995 р. у лівадійському парку Остап виконував на бандурі пісню «Про Мазепу», послухати яку підійшли чотири молодих чоловіки, які потім представились: Іван Кузик, Ярослав Семчишин, Степан Горлач, і Володимир Турик. Розпитали Остапа – хто він і звідки, а коли дізнались, що він не лише бандурист, але й замісник голови Ялтинської «Просвіти» і викладач Української Недільної школи в Ялті, сказали, що вони є представники фонду «Відродження» з Торонтського осередку «Канадські друзі України»,  попросили Остапову адресу, залишили свої візитки й поїхали.

Вони абсолютно нічого не обіцяли, а просто згодом прислали ще до початку навчального року пакунки з книгами, виданими в Канаді українською мовою: для дітей – 25 шт. і для дорослих — 35 шт

Дитячі книжки, серед яких були цікаві ілюстровані підручники з української мови, історії і географії України, читанки, казки, легенди, Остап передав Світлані Кочерзі для недільної школи. Учням найбільше сподобалась казкова повість про пригоди запорозьких козаків серед індійців Канади.

Решту книжок він віддав знову ж таки Світлані Олексіївні в Музей Лесі Українки, де з ними знайомились просвітяни й союзянки, які тут найчастіше влаштовували свої збори. Собі ж Остап залишив неймовірно чудовий об’ємний «Речівневий словник» П. Штепи і віршовані «Приповідки й афоризми» С. Горлача, одного з 4-х «Канадських друзів України», що були в Лівадії. Ну і, звичайно ж, щоб Остап був за другом свого маестро Олексія Федоровича, якби, відкриваючи пакунки, не дав йому першому вибрати книги до вподоби…

Уже минуло кілька років, як припинив своє існування Ялтинський Клуб книголюбів і Олексій Нирко залишився єдиним книголюбом, з яким Остап вгамовував свою бібліофільську спрагу. Після того, як не стало незабутнього президента Клубу Олександра Анушкіна, вченого-бібліофіла енциклопедичного масштабу, засідання книголюбів проводив його заступник Анатолій Бобров, який, однако, був позбавлений яскравої харизми Олександра Івановича, та й часто хворів, і Клуб зрештою розпався…

* * *

Припинив свою діяльність і Ялтинський козацький курінь ім. гетьмана Михайла Дорошенка. Причина та сама – поки був харизматичний лідер-отаман Олекса Невольниченко, доти й українська козацька ідея в Ялті трималась виключно на його бурхливому ентузіазмі. Але в нього виникли проблеми в стосунках з отаманом  Причорноморського Південно-Кримського козацтва, В. Кобзарєм, внаслідок чого він втратив роботу і змушений був покинути Ялту. Козаки пропонували Остапові очолити курінь, але він навідріз відмовився…

Відмовлявся Остап від лідерства в різних сферах діяльності не вперше, вважаючи, що лідер повинен всі 100 відсотків свого часу, своєї енергії, своїх знань, таланту і т.і. віддавати довіреним людям і спільній з ними справі, жертвуючи особистим життям, сім’єю, улюбленим кобзарюванням. Він не належав до тих людей, які могли поєднувати лідерство з приватним життям. Своїм природним місцем в усіх керівних варіантах він вважав друге місце після Долею даного лідера-однодумця, з яким він ладен був «гори вергати» заради досягнення спільної мети. Без відчуття дружнього ліктя соратника, Остап втрачав упевненість в успішному вирішенні складних завдань.

Так було в Ялтинському порту, коли він виходив у море під вітрилом «Яла» з своїм другом Льонею Хохловим, коли був змінним капітаном поряд з досвідченими «морськими вовками» В. Сафоновим, М. Удалим, В. Богачовим, В. Котсалайненом. Так було і в Клубі книголюбів і, зрештою, в Ялтинській «Просвіті», коли голова Олексій Федорович разом з правлінням просили замісника голови Остапа очолити цю організацію…

— Ні! І ще раз ні! Я можу бути для вас прикладом самовідданості в чому завгодно, тільки не в лідерстві, не на керівній посаді! Таким мене сотворив Господь! – завершав Остап кожну таку свою відмову улюбленою фразою.

* * *

09.08.1995 р. в газеті «Кримська правда» була надрукована невелика стаття-дослідження О. Кіндрачука  з історії українського мореплавання «Чубаті мореплавці про особливості суднобудування в Запорізькій Січі та озброєння козаків у морських війнах з турками.

* * *

В середині серпня 1995 року в Ялту на короткий час приїхав полум’яний пропагандист і меценат українського кобзарського мистецтва та бандури Микола Володимирович Досінчук-Чорний із Нью-Йорка. Ще в 1973 році в його власному домі  і за його сприяння була організована Школа Кобзарського Мистецтва в Нью-Йорку, в якій навчались бандуристи з числа української еміграції Північної і Південної Америк, Європи, Австралії. У 1981 році при Школі був заснований журнал-квартальник «Бандура» всі прояви бандурного мистецтва в найвіддаленіших куточках земної кулі. Пан Микола дуже часто особисто відправлявся в далекі подорожі за матеріалами для журналу «Бандура». Ось і цей раз він здійснив поїздку до декількох міст України з метою ознайомлення  читачів журналу «Бандура» з відомими й маловідомими капелами, ансамблями бандуристів, з індивідуальними виконавцями бандуристами, кобзарями і майстрами інструментарію. Тож черга дійшла  і до ялтинських бандуристів.

Коли він зустрівся з Олексієм Нирком, то мусив потратити, не без обопільного задоволення, майже увесь день в Музеї кобзарства Криму і Кубані при Ялтинському педучилищі, знайомлячись з величезним масивом напрацьованих Олексієм Федоровичем матеріалів на кобзарську тематику, щоб подати їх до публікацій  в журналі «Бандура». Потім Микола Володимирович відвідав Музей Лесі Українки з його, в тім числі, експонатами  кобзарськими експонатами. І вже в надвечір’я пан Микола в супроводі Олексія Нирка, Світлани Кочерги і ще однієї співробітниці музею вийшов на Набережну Ялти, де вони «наткнулись» на Остапа, який до того грав тут на бандурі декілька годин, а  на момент їхнього підходу… потрапив у халепу – до нього перед цим підійшов п’яний ветеран-«афганець» (учасник війни в Афганістані), послухав декілька Остапових пісень, а потім, грубо перебивши гру, почав вимагати від бандуриста заспівати «што-нібудь по- руусскі». Остап поінформував «афганця», що він є українським бандуристом, а для любителів пісень «по-русскі» кількома десятками метрів дальше на Набережній грає росіянин-балалаєчник. Але «афганця» балалаєчник чомусь не влаштовував, і він наполегливо добивався гри «по-русскі» саме від  Остапа, та ще й тягнувся руками до бандури, щоб повчити бандуриста «правильним» пісням. Саме в цей момент Олексій Федорович перехопив руку «афганця» і пригрозив п’яниці міліцією, після чого той вгамувався й пішов-таки до балалаєчника.

Микола Володимирович забідкався, що не встиг зафіксувати інцидент фотоапаратом, але, зрештою, познайомившись з Остапом, сфотографував його з Олексієм Федоровичем і його супутницями на фоні Ялтинського порту.

Серпень 1995 р. Фото М. В. Досінчука-Чорного.

 

Гостя цікавила кобзарська біографія Остапа, його репертуар, манера гри. Послухавши пару пісень в Остаповому виконанні, він попросив його написати про своє кобзарювання якнайдетальніше і  прислати йому в Нью-Йорк на адресу журналу «Бандура». Тяжко зітхнувши, Остап сказав «попробую!» — він уже в своїй Городенці дав подібну обіцянку своєму доброму другові Івану Романюку написати щось в такому ж плані і все руки не доходили.

— Ось поїду з донькою у Львів, влаштую її там на навчання в ЛДУ і візьмусь за прискорення писанини, — подумав про себе Остап…

Перед поїздкою до Львова, Остап ще встиг побувати на об’єднаних зборах ялтинських організацій «Просвіти», «Союзу Українок», УРП, Народного Руху України в Ялтинському культурному центрі, на яких виступали народні депутати ВР України – гості з Києва. Від Леся Танюка Остап отримав у подарунок його власну книжку «Як рубали фермерів під корінь» з його, як автора, дарчим підписом.

Книголюб – він в усі моменти життя залишається книголюбом!..

* * *