8. Романтика швидкості, журналістики та… інші миттєвості життя. (грудень 1975 – грудень 1986 рр.)

 

 

 

Наближався Новій рік — 1976-й.

А до цього свята так хочеться налаштуватись на щасливе майбуття, відмежувавшись від усіх неприємностей минулих років. Остап і Тамара відчули, що «дозріли» до повноцінного родинного життя і подали в Ялтинський ЗАГС заяву про бажання одружитися.

 

Документ про укладення шлюбу.

Але їхнє «новорічне» одруження загальмувалось бюрократичною вимогою витримати місяць «для роздумів і зрілого рішення». Аж 24 січня 1976 року в присутності Тамариної подруги по магазину «Бурьонушка» Людмили і її чоловіка Василя, молодятам вручили свідоцтво про одруження. Цю подію так і відзначили вчотирьох скромною вечіркою вдома, бо і Остап, і Тамара вже переконались на своєму попередньому досвіді, що гучне весілля не є гарантією довготривалості сім’ї.

У квітні 1976 року Остап знову гайнув у Батумі, де після здачі екзаменів перейшов на 4-й курс судномеханічного факультету БМУ. В травні він вже знову працював на «Кримчанині».

1 червня 1976 року Остапа направили на стажування, а потім — підмінити на час відпустки змінного капітана теплохода на підводних крилах «Комета-3».

Праця на «Кометах», яких у Ялтинському порту було сім, виявилось набагато цікавішою, ніж на теплоходах і буксирах портофлоту. Щоправда, зимою «Комети», як і всі інші теплоходи, піднімались плавкраном ПК-87 на кільблоки для очистки від водоростей, ракушок, для ремонту, пофарбування і т.п.

Зате весною, на відміну від решти теплоходів, що перевозили пасажирів лише в межах Південного Берега Криму, маршрути «Комет» пролягали на Схід, через Алушту, Новоросійськ і Туапсе до Сочі, а на Захід — Севастополь, Євпаторія, Одеса. Підводні крила додавали плаванню своєрідної специфіки, невідомої іншим морякам.

При маневрах у акваторії порту, при вході і виході з порту, а також при переході у відкритому морі вночі або в штормову погоду (4 і більше балів), «Кометам» дозволялось рухатись, як і решті суден, в режимі «на корпусі» з швидкістю до 9 вузлів (менше 18 км/год). А вже далекі рейси при спокійному морі (від штилю до 3-х балів) «Комети» здійснювали в режимі «на крилах», коли швидкість перевищувала 20 вузлів (майже 40 км/год). Тоді корпус піднімався на 1,5-2 метри над поверхнею моря, залишаючи у воді два працюючі гвинти, та два титанових крила — переднє і заднє, що, мов лижі, ковзали по морській гладі.

і

Сторінки з рекламного буклета.

Управління «Кометою» було досить ризикованим, бо за найменшого недогляду, при великій швидкості, можна було наскочити на малопомітний серед блискітливих сонячних «зайчиків» на хвилях чийсь човен або буй, або плаваючий дрючок, спричинивши тяжку аварію дорогого титанового крила, або й людські жертви.

Тому «кометчики» вважались серед моряків портофлоту своєрідною елітною «кастою» і, відповідно, заробітна плата на «Кометах» була найвищою.

Оскільки, задля безпеки мореплавання, кометні рейси здійснювались лише при денному світлі, то і для їх забезпечення на «Кометах» було по два екіпажі.

Капітан зі своїм екіпажем — змінним механіком, мотористом, матросом, а при потребі ще й боцманом, заступав на 5-добову вахту з ночівлями в Сочі, Севастополі, Алушті, Одесі і, нарешті, в Ялті, де його змінював такий же 4-особовий (плюс деколи з боцманом) екіпаж змінного капітана і стармеха, щоб відпрацювати це саме 5-добове коло тоді, коли екіпаж капітана йшов на 5-денний відпочинок. І так протягом всієї навігації.

* * *

За таких умов Остап полишив свою додаткову роботу в магазині «Бурьонушка». Одночасно завершилося і його навчання в Університеті марксизму-ленінізму.

12 червня 1976 року, здавши іспити з соціально-економічного розвитку радянського суспільства на «5», актуальних питань партійного розвитку — «4», міжнародного становища СРСР — 4 і основ радянської журналістики — «4», Остап до своєї солідної колекції дипломів долучив ще один, який засвідчував, що Кіндрачук О. Ю. є журналістом з вищою політичною освітою в системі партійного навчання, хоча й залишався безпартійним.

Група випускників з викладачами відділу журналістики  ялтинського УМЛ — червень 1976 р. (О. Кіндрачук — стоїть 3-й зліва).

“Компартійний” диплом журналіста…

Своєрідною дипломною роботою послужили декілька Остапових публікацій в газеті «Советский Крым» (так тепер стала називатись колишня «Курортная газета») за 1975-76 роки. Найвдалішою з них Остап вважав «Легенду о Богатырь-горе» («Советский Крым» за 9 травня 1976 р.), хоча у вступній частині прийшлось “підкупити” партійну газету обов’язковими в той час ідеологічними штампами…

Цю легенду почув першим Олексій Нирко від старого кримського партизана В. Кулинича і переповів Остапові, який здійснив її ритмічний запис. В ній йшлося про те, що в ялтинській долині річки Учан-Су оселилась колонія запорізьких козаків, флотилія яких була розбита штормом об скелясті береги біля мису Ай-Тодор (тепер там маяк і Ластівчине гніздо) під час погоні за нею турецького флоту.

На той час, за легендою, ялтинське узбережжя було з’єднане зі степовим Кримом наскрізною ущелиною Уч-Кош, якою татарський хан збирався проникнути зі своїм військом в Ялту, щоб знищити козацьку громаду.

Тоді отаман-характерник перегородив своїм тілом ущелину Уч-Кош, перетворившись в скелястий гірський хребет, який став нездоланною перепоною для ханських аскерів.

Тому сьогодні контури кримських гір над ущелиною Уч-Кош, що на північ від Ялти, нагадують лежачого козака в шапці з обличчям, зверненим до неба і руками, складеними на грудях.

А запорожці прижились на північно-західній окраїні Ялти і дали початок селищу Аутка (нині — виселок Чехово).

“Советский Крим” (Ялта) за 09.05.1976 р. 

В редакціі «Советского Крыма» Остап отримав замовлення написати серію статей і репортажів на теми з виробничо-господарського і культурного життя Ялтинського морпорту.

Так були написані і опубліковані статті:

«Выбор пути» (12 березня 1976 року) про власний приклад вибору професії моряка і про перспективи морської профорієнтації для ялтинської молоді.

«Дорог им кубрик матросский»  (20 серпня 1976 р) про побут тих ялтинських портовиків, які мешкають у гуртожитку.

«Все работы хороши» (1 вересня 1976 року) про кадрове поповнення ялтинського порту випускниками ялтинських шкіл.

Такі статті Остап подумки відносив до разряду «кесарю — кесареве», тобто вимушеною повинністю журналіста-початківця, яка допоможе йому бути наближеним до редакції — отримати можливість наполегливіше просувати там власні сюжети із замовчуваної кримської україніки.

Вимушеною була також і російська мова Остапових публікацій, бо україномовної преси в Ялті взагалі не існувало.

Розрахунок Остапа частково виправдався і деякі матеріали, написані «для душі», йому вдалось «нав’язати» редакції, а значить і читачам «Советского Крыма».

Таким чином, крім «Легенды о Богатырь-горе» до кінця 1976 року в цій газеті з’явилися ще такі статті:

«Днепровая Чайка» (10 серпня) про кримський період творчості подруги Лесі Українки, письменниці Людмили Василевської, яка увійшла до української літератури під псевдонімом Дніпрова Чайка.

«В памяти народной» (30 листопада) про внесок довільно обраних автором українських діячів у військову, господарську, наукову, літературну сфери Криму в різні періоди історії.

Справжнім відкриттям для ялтинських любителів історії стала Остапова стаття «Интересная находка» (12 грудня) про придбану ним у колекціонера В. Рибки бронзову статуетку запорозького воєначальника Антона Головатого, згадану уже раніше в попередній главі. Стаття проілюстрована світлиною статуетки, містила екскурс в історію переселення запорожців на Кубань, яку в 1911 році в станиці Таманській було увічнено пам’ятником роботи скульптора А. Адамсона, копією якого і виявилась згадана статуетка.

“Советский Крим” (Ялта) за 12.12.1976 р.

* * *

В ті часи в Українській РСР існував свєрідне «Товариство зв’язків з українцями за кордоном», перейменоване пізніше в товариство «Україна». Відповідальним секретарем кримського обласного відділення цього товариства був Василь Іванович Савенко, про якого кружляли неофіційні слухи, що він — відставний офіцер високого рангу після військової служби. Він особисто супроводжував по Криму туристичні групи заокеанських українців, а найчастіше привозив їх в Ялту. Щоб показати цим українцям «бурхливий розвиток» української культури в Криму, В. Савенко запрошував їх на концерти капели бандуристів Олексія Нирка, в яких приймав участь і Остап зі своєю бандурою.

Якось Остап поділився з Олексієм Федоровичем здивуванням, як просто й легко представники української діаспори долають кордон, неприступний для рядових радянських людей…

— Наскільки мені відомо — інформував Остапа його кобзарський наставник, — попри те, що заокеанські туристи як мінімум на порядок платоспроможніші від наших, деякі групи української діаспори товариство «Україна» запрошує за свої кошти, і серед них можуть бути агенти, завербовані цим “товариством” ще там, за кордоном! Отже через тих агентів можуть випробовувати і нас з тобою — чи не спокусимось ми на «несанкціонований» контакт, чи не дамо привід звинуватити нас в «антирадянській діяльності»…

Отже мова йшла про ще один привід для обережності. Про всяк випадок Остап вирішив ні при яких обставинах і нічому не дивуватись, а, подібно до Тарзана в джунглях, бути щомиті готовим до будь-яких несподіванок у стосунках як з незнайомими, так і з… добре знаними людьми.

Таке його ставлення до людей остаточно утвердилось після випадку з найближчим товаришем по ініціативній групі музею Лесі Українки— Олександром Несторовичем Янушем.

Януш майже ввесь вільний від роботи час, крім участі в ініціативній групі, проводив у кримському обласному держархіві, що було доступне так же не кожному “смертному”. Там він вишукував невідомі матеріали про ялтинський період життя і діяльності поета Степана Руданського, публікуючи їх в ялтинській газеті «Советский Крым». Та й пізніше, із здобуттям Україною незалежності, він продовжував публікувати свої «руданознавчі» дослідження в україномовній газеті «Кримська світлиця». Тональність і зміст цих публікацій, без сумніву, мали патріотичне спрямування і розкривали абсолютно невідомі сторінки життя українського поета в Ялті.

На Остапове запитання з цього приводу, Олексій Федорович вразив його своєю поінформованістю.

Деталей із розповіді свого наставника Остап не пам’ятає, але виходило так, що Януш Олександр працював після війни в органах НКВД на Західній Україні, де одружився з вчителькою української мови Євгенією Байдюк, щирою українською патріоткою, яка в сімейному житті, а згодом і в світоглядному плані мала великий вплив на свого чоловіка. Можливо, Олександр Несторович, як і Остап, як і Олексій Федорович, як, зрештою, і більшість так званих «радянських людей», удавано віддавав вимушену данину «кесарю — кесареве», щоб отримати можливість щиросердно віддати «Богові — боже», або, якщо без біблійних алегорій: «Україні — українське».

* * *

А в цей час у Києві 10 листопада 1976 року М. Руденко, П. Григоренко, Л. Лук’яненко зініціювали з однодумцями створення групи сприяння виконання гельсінських домовленостей.

Пройшовши багаторічні випробування ГУЛАГами, репресіями, Гельсінська група згодом розростеться в Народний Рух України, який вирве Батьківщину з 350-річних обіймів “єдіной-нєдєлімой” імперії, хоча й обезкровлену, безпорадну перед новими законами капіталістичних джунглів, але — «ще не вмерлу!» Та це буде потім…

А тоді на подібні прогнози мало хто був здатний, і позицію цих мужніх, активних діячів, які намагались схилити хиткі терези Історії на користь незалежності України, за що їх нещадно косила репресивна коса, Остап мимоволі порівнював зі своїм малопривабливим намаганням знайти під… українофобським “ковпаком” хоч якусь можливість прислужитись українській справі.

І висновки його були невтішні. Щирі патріоти-активісти такий варіант відкидали, як ганебний, але виступаючи проти режиму відкрито, вони… гинули в нерівній борні, а з ними часто гинула і розпочата ними справа визволення України. Але ж вони розхитували могутність імперії! А що Остап? Він не зміг відвернути катастрофу музею Лесі Українки! Він не зміг зберегти свою першу сім’ю, не зміг допомогти своєму синові Натану продовжити навчання! Він тільки забруднився, заплямував себе в очах своїх близьких і знайомих до кінця свого життя! Бо хто там буде з’ясовувати нюанси його добрих намірів в наявних обставинах…

Щоправда, Остапів друг і наставник Олексій Федорович сприймав ситуацію, в якій той перебував, позитивно. А художник Кость Лисокобилка, про що уже була мова, тим не менш, прирівняв його на своєму рисунку навіть до квітки ломикаменю. Щоправда, самокритичний Остап відчував, що роль «ломикаменю» мало підходить до його м’якого, схильного до компромісів, характеру.

Бачивши, що на Остапа накочуються хвилі зневіри, безнадії, депресії, друзі намагались розрадити його, акцентуючи на позитивних тенденціях його діяльності. Маестро дякував Остапові за суттєву допомогу у відродженні кобзарського мистецтва в Криму. Обидва хвалили Остапа за його намагання відроджувати історичну пам’ять кримських українців через (як не парадоксально) хоча і компартійну, російськомовну, та все таки єдину доступну ялтинську газету «Советский Крым».

І Остап, глянувши на себе зі сторони очима друзів, збадьорів духом. А натрапивши якось в тижневику «Україна» на співзвучний з Остаповим настроєм вірш, авторство якого забулось (може Данила Кулиняка – ?), присвячений стійкості високогірної квітки — едельвейсу. Він взяв бандуру і спробував оживити вірш бандурним передзвоном.

Зазвучала життєрадісна мелодія і серед алегорій вірша Остап упізнав себе в образі едельвейсу, що вистояв під ударами Стихії-Долі, керованої темними деміургами…

Цією піснею він не раз і не два нейтралізував наближення депресивних настроїв.

Над безоднею, де скелі,

Перемігши гнейс,

Відчайдушно розквітає

Едельвейс.

Він цвіте, немов пророче,

Він сміється над людьми:

— Хто мене дістати хоче?!         

Хто мене зірвати хоче?!

Ну, візьми!

Грім гуркоче. Блискавиці

Грізно небо рвуть.

Він — цвіте. І тут безсила           

Бурі лють.

Злісний вітер шаленіє

І як звір реве.

Та даремні намагання —

Він цвіте!

І не підвладний бурелому,                   

Перемігши гнейс,

Відчайдушно розквітає 

  Едельвейс.                                                                              

* * *

На «Кометі-3» Остап почергово підмінив обох капітанів-відпускників, після чого його перекинули на «Комету-14», де захворів змінний капітан Карпенков, як потім у лікарні з’ясувалось — на білокрів’я.

Зимою «кометна» навігація припинялась і піти у відпустку з’явилась нагода й Остапові. Це було дуже доречно, бо 18 грудня 1976 року «лелека» приніс йому з Тамарою донечку.

Сама Тамара народилась на Стародубщині, що в Брянській області.

Колись, за Богдана Хмельницького, Стародубський козацький полк був найпівнічнішим форпостом Гетьманщини, а за часів Центральної Ради Стародубщина ще числилась за Українською Народною Республікою. І лише у грудні 1926 року рішенням політбюро ЦК КП(б)У Стародубщину було передано Російській Федерації. Нині там проживають русифіковані потомки українців, білорусів, серед яких поширені українські імена. Одне з них, Олеся, батьки вибрали для своєї доні.

Раніше, в «попередньому житті», коли народився син Натан, Остапові батьківські почуття перебували в зародковому стані. Він сприймав малюка, як абстрактного члена сім’ї, як маленького приятеля, не відчуваючи батьківської відповідальності за нього, і тільки при народженні Олесі у нього повною мірою пробудились ніжні батьківські почуття, які іноді проявлялись бурхливо і емоційно.

Доня Олеся на руках у Тамари.

І тоді в Остапа, як у поета Олександра Олеся, «з журбою радість обнялась», бо разом з цими новими для нього відчуттями він відчув невідшкодовану провину перед сином за те, що не поділився з ним своєю батьківською ніжністю тоді, коли вона була йому найбільш потрібною. І як би Остапові не хотілось компенсувати цей борг, та на превеликий жаль, уже вкотре в житті він спізнився!

Натанів «поїзд пішов» без батька і його запізнілого прозріння…

* * *

1977 рік застав Остапа у відпустці, після закінчення якої він прийняв участь у ремонті «Комети-14», на якій пізніше, весною, включився в навігацію-77 по перевезенню пасажирів і екскурсантів у згадані вище порти Північного Причорномор’я.

Якось при сильному вітрі Норд-Ості, через шторм, портнадзор відмінив рейси «Комет». Остап у парі з стармехом Миколою Бородаєм повинен був поставити «Комету-14» на якір і одночасно пришвартуватись кормою перпендикулярно до причалу у вузькому проході між двома іншими «Кометами», уже поставленими на якорі подібним чином. Звичайно така постановка судна вимагає декілька разів робити реверси то лівим, то правим гвинтом, що спричиняє небажані перевантаження кометних дизелів. У Остапа, який ретельно врахував силу вітру і інерцію судна, постановка вийшла з одного «маху», без реверсів. Тільки після того, як Остап вчасно загальмував у півметрі від причалу, завершивши маневр, Бородай перевів подих напруженого очікування зіткнення їхньої «Комети» як не з сусідніми суднами, то з причалом, а значить і з неминучими пошкодженнями корпусу. Він допитливо зиркнув на Остапа й сказав: «При такому карколомному маневрі не завадило б проявити хоч якісь емоції чи переживання, а ти ніби сидиш вдома на канапі і нюхаєш троянду…» Остап усміхнувся і відповів, що в складній ситуації не має права нервуватись, бо тоді вже точно аварії не уникнути. Стармех розповів про цей випадок капітанові Удалому, а той пішов у відділ кадрів і попросив залишити Остапа на «Кометі-14» штатним змінним капітаном, тобто капітаном другої зміни.

Так Остап став багаторічним «кометчиком» ялтинського порту.

* * *

Одного літнього дня Остапові зателефонував чоловік, представився — Володимир Пилишенко, професор Брокпортського університету, що в США — і запитав чи можна з ним побачитись. Сказав, що він приїхав з групою американських українців, а про Остапа дізнався від працівниць Українського Музею в Нью-Йорку.

— Все йде, “як по нотах”, — подумав Остап. — Можливо на цей раз я матиму справу саме з одним із тих, завербованих заокеанських сексотів, про яких його попереджав кобзарський маестро. Хоча високий статус професора повинен передбачати так же і високий інтелектуальний рівень, не сумісний з такими діями. Хай там як, але у Остапа з’явився шанс, завдяки якому він продовжить розширювати своє власне уявлення про загадковий світ української діаспори. Можливою наявністю “недремного ока” він наполегливо вчився нехтувати, без шкоди для себе, й інших людей…

Зустрівши Пилишенка на Набережній Ялти, Остап запросив професора до себе, попередивши заздалегідь дружину, яка постаралась достойно накрити стіл.

Професором виявився симпатичний і доброзичливий брюнет з коротко підстриженими вусами, не набагато старший від Остапа. Він познайомився з Тамарою і донечкою, подарував якісь сувенірчики і просив називати його Мірком, як звуть його всі друзі.

За столом Мірко цікавився проявами культурного життя українців Ялти, Остаповою бібліотекою, колекціями сувенірної зброї, монет, банкнот різних країн і епох, поштових марок. Дуже зацікавився Остаповими газетними публікаціями, слухав його бандуру, хвалив Тамарине частування. Розказував і про себе: викладає в Брокпортському університеті теорію живопису, має дружину Ірму, німкеню, має дітей від першої дружини, має такі самі уподобання, як Остап, тільки без бандури. Мірко народився в Америці, а його батько, Василь Пилишенко, родом з Волині.

Знайомлячись з Остаповими матеріалами про життя і творчість українських письменників у Криму, Мірка надзвичайно зацікавили архівні матеріали про Степана Руданського, опубліковані ялтинцем Олександром Янушем в газеті «Советский Крым»: «Библиотека Руданского», «Первый метеоролог Ялты», «Руданский – историк Крыма», «Михаил Щепкин и Степан Руданский» та інші. Мірко сказав, що із Степаном Руданським його пов’язують якісь генеалогічні корені, тому Остап подарував йому все, що його цікавило.

Перша зустріч з Володимиром Пилишенком влітку 1977 р.

і

Зустрічі з Володимиром Пилишенком стали традиційними в настуні роки.

Потім вони фотографувались і розстались щирими друзями, незважаючи ні на що. Напевне, наявність “недремного ока” Мірко відчував, бо спілкувався як людина, добре обізнана з тотальним контролем кожного кроку іноземця на теренах СРСР. Він, звичайно, про це не говорив відверто, але й не промовив жодного слова, яке могло б його “скомпрометувати” перед радянською владою. Тамарі було найлегше — про такі речі вона не мала ані найменшої уяви. Отже ніщо не могло завадити подружжю проявити до цієї щиросердечної людини такі самі щирі, дружні почуття.

Ось Міркові враження, які він описав у висланій до ялтинців новорічній листівці від 7 грудня 1977 року:

«Дорогий Остапе!

Сердечно дякую Тобі за гостину і спомини з Ялти, що дотепер гріють мене своєю добротою і щирістю. В нас цього тижня випали великі сніги — не вийти, не виїхати — отже сиджу і листа пишу. Вечорами вчу жінку і дітей колядувати, щоб на свята було з чим по людях піти, та щоб традиції різдв’яні не забувалися.

Не знаю, чи Ти отримав поштові марки з писанками? В цьому листі посилаю тобі фото…»

Далі Мірко писав про заплановану нову поїздку в Україну, писав про свою працю, просив прислати йому, при наявності, нові матеріали про Степана Руданського, передавав вітання дружині і дитині.

Забігаючи наперед, можна додати, що дружба Остапа і Мірка продовжувалась довгі роки і не припинялась після набуття Україною незалежності.

Але тоді ялтинська влада ще мала привід торжествувати: 25 грудня 1977 року замість музею Лесі Українки в будинку на вулиці Літкенса, 8, де мешкала поетеса, відкрили відділ краєзнавчого музею «Прогрессивная русская и украинская культура и литература Ялты дореволюционного периода». Цілих три зали музею заполонили експонати декількох десятків російських письменників і вчених. Серед них зовсім загубились… аж дві фотографії — Михайла Коцюбинського і Степана Руданського з коротенькими анотаціями. Маленький темний закуток, мабуть для знущання, був названий «Кімнатою Лесі Українки». А для видатного поета-романтика, приятеля Тараса Шевченка, Амвросія Метлинського, похованого, як і Степан Руданський, в Ялті, місця не знайшлося взагалі. Не згадано було ані словом про українських діячів М. Старицького, братів Тобілевичів, Я. Щоголіва, Дніпрової Чайки, С. Васильківського та цілого ряду інших, кількість яких була не меншою від російських, однаково причетних до культури Ялти і Південного Берега Криму.

Цей музей проіснував декілька місяців, а коли почала провалюватись трухлява підлога і став протікати дах, його закрили на багаторічний «довгоремонт»…

* * *

 

і

Дві замітки Остапа про роботу на “Кометах”. Зліва — в газеті “Моряк” (Одеса) за 01.12.1977 р. Справа — в газеті “Советский Крым” за 17.06.1978 р.

Навігація – 77 для екіпажу «Комети-14» завершилась приємним сюрпризом для Остапа — він написав замітку під назвою «Крылом волны касаясь» і подав  у одеську газету «Моряк» — друкований орган Чорноморського морського пароплавства, де вона була опублікована 1 грудня 1977 року. Після цього редакція «Моряка» попросила Остапа бути постійним дописувачем популярної серед моряків газети. Ще вагоміший сюрприз чекав на Остапа і на увесь екіпаж “Комети-14”, яка була довгий час в експлуатації і вичерпала свій технічний ресурс. У зв’язку з цим завод суднобудування «Море» в Феодосії, відповідно до заявки Ялтинського порту, прислав нову «Комету-32». Пересівши з «чотирнадцятої» на «тридцять другу», екіпаж з участю Остапа продовжив здійснювати рейси до Сочі і Одеси. Враження від роботи на новенькій, а значить і більш швидкохідній «Кометі-32» Остап виклав пізніше у замітці “Крилья над морем”, що була опублікована в газ. “Советский Крым” 17.06.1978 р.

Ілюстрація з журналу “Морской флот” за березень 1980 р.

1978 рік. Остап отримав повідомлення з Батумської морехідки про необхідність приїхати на екзаменаційну сесію. Але оскільки в Ялтинському порту не вистачало капітанів з досвідом роботи на «Кометах», начальник порту В.Тихонюк послав начальнику БМУ В. Чантурія телеграму з проханням відкласти Остапову участь у сесії на один рік пізніше.

Відповідно до існуючого положення Мінморфлоту про «робочі» дипломи, напрацьований стаж на «Кометі» давав право судноводієві поміняти свій диплом на диплом вищої кваліфікації. Подавши необхідні документи в контору капітана Одеського флоту, Остап 1 лютого 1978 року отримав диплом капітана малого плавання взамін за штурманський.

Диплом капітана малого плавання.

Крім того, в рульовій рубці кожної «Комети» була суднова радіостанція для постійного зв’язку з диспетчером Ялтинського порту і портнадзорами кожного із портів заходу судна. А оскільки напередодні посада матроса-радиста була ліквідована, обов’язки радиста покладались на капітана і змінного капітана.

15 лютого 1978 року Остап разом з іншими судноводіями закінчив портові курси операторів-телефоністів і отримав відповідне свідоцтво. Отже, навігацію-78 Остап розпочав з новими кваліфікаційними документами, як того вимагали циркуляри міністерства морського флоту, що постійно присилались в усі порти Радянського Союзу.

і

Кваліфікаційне свідоцтво  суднового оператора радіо-телефоніста з вклеєним пізніше міжнародним сертифікатом, який на двох мовах підтверджує дану кваліфікацію.

До 1978 року, складаючи іспити в Батумській морехідці, Остап, як інші студенти-заочники, звільнявся від обов’язкової щорічної переднавігаційної перевірки знань всіх судноводіїв і судномеханіків. Але цього разу, пропустивши чергову сесію в БМУ, Остап змушений був разом з рештою своїх колег повторно здавати іспити і заліки за програмою морехідних училищ з усіх предметів, включаючи навігацію, лоцію, судноводіння, двигуни внутрішнього згоряння, пожежну справу, суднову санітарію, правила попередження зіткнення суден на морі, політику КПРС — всього 18-20 пунктів у спеціальній екзаменаційній книжці судноводія.

Членами екзаменаційних комісій були провідні інженери і керівники відділів порту, а також деякі судноводії портофлоту, які мали дипломи морехідних вишів, капітанів далекого плавання. В такій ситуації щорічна переднавігаційна лихоманка з переатестацією іноді супроводжувалась зведенням рахунків або помстою начальства тим капітанам, які їм чимось не догодили. В інших випадках судноводії і механіки «переекзаменовувались» легко і просто — за пляшку коньяку. Але загалом ця переатестація досягала своєї мети — судноводій чи механік починав нову навігацію з відновленням у пам’яті теоретичних і практичних знань.

Оплата праці у моряків малого каботажу (місцевого плавання), як наприклад у кометчиків, хоча й була вищою від оплати середньостатистичного моряка портофлоту, але одночасно вона була більш ніж на порядок нижчою від оплати моряків закордонного плавання, тобто великого каботажу. Якщо кометчик заробляв під час навігації 400 карбованців місячно, то загранморяк — 2000 доларів!

Тому у радянських людей була популярною фраза: «Вони (тобто, начальство) роблять вигляд, що нам платять за роботу, а ми робимо вигляд, що працюємо». Часто на шкоду основній роботі, через низьку плату, люди шукали додаткових, так званих «лівих» заробітків, або просто … крали. На «Кометах» Остап застав добре налагоджену систему «вербування зайців», тобто запрошення на судно безбілетних пасажирів, які оплачували свій проїзд безпосередньо екіпажу. Остап в цю систему вписався легко і органічно, оскільки ще на зорі своєї морської кар’єри проявив себе як талановитий послідовник неперевершеного «зайцелова», капітана м/к «Іволга» Володі Сафонова.

Оскільки вартість квитків на кометних лініях коливалась від 50 до 100 карбованців, то по закінченню рейсу кожний член екіпажу отримував свою частку вельми істотної «свіжої копійки». А це, в свою чергу, стимулювало досить поширену у моряків-кометчиків «традицію» — закінчувати рейс в портах ночівлі «Комети» (Алушті, Судаку, Новоросійську, Сочі чи Одесі, крім Ялти) багатою вечерею-банкетом з тостами, піснями та іншим застольним фольклором.

На той час у Остапа було уже дві бандури. Одна висіла вдома серед бутафорних шабель, кинджалів, мушкетів і пістолів, а друга, «водоплаваюча», постійно знаходилась в Остаповій каюті і була окрасою суднових бенкетів. Щоправда, пам’ятаючи про те, що капітан несе відповідальність за безпеку судна, за життя екіпажу і пасажирів, Остап обмежувався тільки блюдами,  приготовленими боцманом Сашком Палагіним або матросом Дімою Бойчуком, які запивав лимонадом.

Остап після вахти в родинному колі з маленькою Олесею, Тамарою і… бронзовим козаком.

Але минала 5-денна вахта і Остап з напарниками сходив на берег для 5-денного відпочинку, звільнивши «Комету-32» для екіпажу капітана Михайла Удалого — доброзичливого, дружелюбного білоруса. Перші день-два Остап проводив у родинному колі, після чого «козакував» з капелою бандуристів Олексія Федоровича, навідувався до редакції «Советского Крыма» зі своїми дописами на теми кримської або чорноморської україніки. Але завідуючі відділеннями Тетяна Барська і Ілля Неяченко «маринували» під сукном його статті, написані «для душі» і доручали писати про соціалістичні змагання серед портовиків, що навіювало Остапові нехіть і нудьгу. В результаті за увесь 1978 рік в газеті з’явилась лише одна стаття за його підписом про кометчиків — «Крила над морем», згадана вище.

Мабуть відчуваючи докори сумління, редакція на початку наступного року все-таки опублікувала довго “мариновану” Остапову статтю “Театр малороссов”, придумавши для неї рубрику “К 325-летию воссоединения Украины с Россией”, про що буде згадано нижче.

По закінченні навігації-78 міністерство морського флоту прислало черговий циркуляр про необхідність здійснювати тимчасове сумісництво професій судноводія і механіка. Тобто кожний капітан тепер мусив оволодіти необхідними знаннями й навиками механіка і мати відповідний диплом. Так само й механік мусив доповнити свою судномеханічну професію — судноводійською. Все це на той випадок, коли капітан або механік стали би нездатними до виконання своїх функцій через хворобу або нещасний випадок. Остапового свідоцтва капітан-механіка з буксира «Смелый» було недостатньо, а в інших капітанів і такого не було. Отут би пригодився диплом Батумської морехідки, але до нього шлях загальмувався відтермінуванням екзаменаційних сесій.

У зв’язку з такою ситуацією, Чорноморське пароплавство організувало при ОМУ (Одеському морехідному училищі) 3-місячні курси. На яких кометні капітани з Одеського, Херсонського, Ялтинського і інших портів вчились на механіків, а механіки — на судноводіїв. Курси почались 12 листопада 1978 року з перервою на новорічні свята.

1979 рік. В перших днях лютого, по закінченні курсів, Остап отримав уже вкотре черговий диплом, на цей раз — судноводія-механіка четвертого класу з правом обслуговувати головні двигуни від 300 до 3500 кінських сил.

З 13 лютого до 14 травня того ж року Остап за спеціальним наказом начальника порта стажувався на «Кометі-32» в ролі механіка, а стармех Михайло Усейнов, до речі азербайджанець, виконував обов’язки капітана. Після стажування кожний повернувся до своїх попередніх обов’язків і включився у навігацію-79.

* * *

Поки Остап насолоджувався свистом соленого вітру у вухах влітку, під час літніх швидкісних «крилатих» рейсів на «Кометі-32», а в зимові місяці «протирав штани» на механічних та інших курсах, його кобзарський панотець Олексій Федорович Нирко «витрушував пилюку» з давніх документів і газетних підшивок в Кримському обласному державному архіві. Він накопіював цілу теку матеріалів про життя української громади в Ялті з 1880-х років до Першої світової війни і поділився дублікатами копій з Остапом на випадок, якби з його копіями щось сталося.

Познайомившись з Атлантидою архівної україніки Ялти, Остап вибрав усі газетні рецензії на виступи «театра малороссов», як газетярі називали Ялтинський український театр. Потім скомпонував велику статтю, яку «Советский Крым» опублікував 28 січня 1979 року під назвою «Театр малороссов». В статті йшлося про те, що цей театр виник в Ялті після того, як тут відбулись в 1885 році гастролі театральної трупи славетного українського письменника і театрала Михайла Старицького і пізніших гастролей труп відомих корифеїв українського театру М. Садовського, М. Кропивницького, П. Саксаганського. Театральні діячі і актори П. Націлевич і М. Азовська тоді ж почали організовувати в Ялті український аматорський театр, який згодом доріс до статусу професійного і діяв аж до буремного 1917 року і навіть у пізнішому вихорі війни.

 Стаття “Театр малороссов” — одна із сторінок ялтинської україніки.

Підписавшись під статтею «О. Кіндрачук, член Товариства охорони пам’яток історії і культури», Остап не здогадався навіть згадати про те, що заслуга в появі цієї сенсаційної для Ялти статті належала Олексієві Федоровичу…

І маестро образився!

Коли до Остапа «дійшло», що він порушив журналістську і людську етику, він мало не провалився від сорому. Але вчитель не належав до злопам’ятних людей і після першого ж Остапового вибачення «забув» про його промах, але зробив зауваження, що назва «Український театр в Ялті» для статті була б доречнішою від колоніально-меншовартісних «малороссов».

* * *

На зиму прийшла нова вказівка з мінфлоту: «Всім капітанам і механікам «Комет» необхідно підвищити кваліфікацію в управлінні судном із застосуванням радіолокатора». В результаті останні два тижні 1979 року Остап з усіма колегами-кометчиками провів на радіолокаційному тренажері Одеського порту. 29 грудня 1979 року Остапові вручили чергове свідоцтво, цього разу — з радіолокації в судноводінні, а 30 грудня він уже прикрашав новорічну ялинку разом з Тамарою і донею Олесею.

Свідоцтво про завершення радіолокаційного тренажера.

1980 рік. В січні Ялтинський порт отримав ще одну «Комету» з номером 43, капітаном якої був призначений Володимир Богачов — той самий, з яким Остап робив свої перші кроки капітана-кометчика на «Кометі-3». Пам’ятаючи це, Богачов на початку навігації-80, у травні, через відділ кадрів добився переведення Остапа з «Комети-32» змінним капітаном на «Комету-43», поставивши капітану Удалому, у відповідності з кометною «традицією», грандіозний могорич, щоб той не образився за переманювання його напарника до себе.

У Батумську морехідку знову була послана депеша про необхідність чергового перенесення екзаменаційної сесії Остапа у зв’язку з дефіцитом капітанів на «Кометах». Але на цей раз начальник заочного відділення Михайло Рабінович прислав Остапові повідомлення про відчислення з БМУ. Однак, через скажений ритм праці на швидкісній «Кометі», калейдоскопічну зміну чорноморських портів і портпунктів від Потьомкінських сходів у Одесі, через похмурі гарматні равеліни Севастополя, величні фортеці Судака і Кафи, до обкутаних туманами маяків Новороссійська, Туапсе і Сочі, Остапове прощання з Батумською морехідкою і керівником-євреєм відбулось легко, просто і непомітно.

Серед численних Остапових захоплень було й сильне зацікавлення етнографією, затамувати яке йому допомагали об’ємні грубезні фоліанти із серії «Народы мира», що виходила друком в Московському інституті ім. Міклухо-Маклая, петербурзький двотомний раритет XIX століття німецького професора Ратцеля «Народоведение» та регулярна підписка на український журнал «Народна творчість та етнографія». Внаслідок цих самоосвітніх студій у Остапа постійно виникало бажання з’ясувати етнічне походження всіх його знайомих, колег, начальників тощо, дошукуючи в них можливих українських коренів.

Якщо, наприклад, на «Кометі-3» працювали в основному росіяни, на чотирнадцятій і тридцять другій — росіяни і білоруси, за винятком єдиного українця стармеха Бородая, який не володів рідною мовою, то на «Кометі-43», крім росіян, українцями виявились стармех Василь Лук’янчук. Старший моторист-матрос Бєльський, матрос-буфетчик Дмитро Бойчук, українець з Алтаю змінний механік Михайло Лисоконь, українець з Хабаровського краю Іван Черненко. З ними, і навіть з двома останніми, Остап залюбки спілкувався по-українськи, чим у капітана Богачова заробив собі напівжартівливу кличку «націоналіст». А взагалі, не так напівжартівливу, як напів… погрозливу, бо Володимир Богачов всюди підкреслював свою відданість КПРС, членом якої він був з юних років, а партія ця, як відомо, обожнювала «стіраніє національних особєнностєй» і «сліяніє в новую історіческую общность — совєтскій народ».

У вересні 1980 року літня навігація для «Комет» закінчилась і серед них «сорок третя» вирізнялась найкращими економічними показниками, що, зрештою, для новенького судна було закономірно. Остап підсумував результати навігації на «Кометі-43» в статті «Экзаменует море», яку «Советский Крым» опублікував 13 вересня. Секретар парторганізації Фіронов, який прийшов у порт замінити на цьому посту Ємельянова, розкритикував Остапа за те, що він, підкреслюючи у статті заслуги і досвід капітана Богачова, не згадав про ідейну складову успіхів свого екіпажу, оскільки вагомі досягнення можливі тільки завдяки самовідданому керівництву партійної організації і попросив у майбутньому врахувати його «замєчаніє». Остап «смиренно» подякував Фіронову за «суттєву» підказку, а в душі був дійсно щиро вдячний парторгу за те, що він, на відміну від Ємельянова, і не збирався «примучувати» Остапа до членства в компартії. Можливо, небажання бачити Остапа комуністом виникло в нього після консультацій з Богачовим.

Стаття “Экзаменует море” з портретом капітана “Комети-43” Володимира Богачова.

В жовтні всі «Комети» були підняті на кільблоки для профілактики й ремонту за винятком «Комети-43», для якої капітан Богачов добився дозволу, заради експерименту, спробувати працювати на екскурсіях і морських прогулянках до Судака, Алушти, Ластівчиного гнізда, Кастрополя, Алупки в період постійних зимових штормів. Так Остап зі своїм екіпажем працював до нового року на маршрутах, які він освоїв ще на м/к «Іволга» з незабутнім капітаном Сафоновим. Зимою штормової романтики було багато, а от пасажирів і доходів — мало. Тож новорічні свята екіпаж відзначав, піднявши на кільблоки і «Комету-43».

1981 рік. В зв’язку з новими вимогами мінморфлоту, Остап разом з усім командирським складом інших «Комет» з 5 січня по 4 березня знову був на курсах при ОМУ аж по двох профілях одночасно. По першому профілю 16 лютого Остап отримав Диплом 11/81 судноводія-механіка більш високого третього класу взамін за попередній — четвертого класу. А 4 березня Остап поповнив вже й без того солідну колекцію черговим свідоцтвом про чергове підвищення судноводійського фаху.

і

Чергові посвідчення безперервного підвищення морської кваліфікації.

Під час курсів Остапові колеги у вільні години пиячили, а він натомість зачастив до редакції газети «Моряк», де його зустрічали надзвичайно прихильно і вручили перелік тем і рубрик, відповідно до яких він мав би прислати свої дописи з Ялти. Для заохочення вже 30 січня 1981 року «Моряк» надрукував розширений варіант Остапової статті з «Советского Крыма», назвавши її «Экзаменатор — море», а 13 березня — ще одну статтю, написану Остапом «для душі», яку він і не сподівався бачити надрукованою: «О чём умолчал экскурсовод».

9 квітня 1981 року профспілковий порткомфлот Ялтинського порту за хорошу роботу в навігації-80 дав сімейну путівку для відпочинку в Міжрейсовому санаторії Одеського порту Остапові, дружині Тамарі і доні Олесі. Остап знайомив домочадців з містом, бо почувався у Одесі, як риба в воді. Потім він згадав популярну на рідній Котиківці народну приказку: «Кому що, а курці просо» — і поніс в редакцію газети «Моряк» декілька дописів, не забувши подякувати за публікацію «позапланової» статті «О чём умолчал экскурсовод», яку в «Советском Крыму» категорично відмовились друкувати. В ній йшлося про повстання козаків-невільників, очолене запорізьким гетьманом Самійлом Кішкою в Євпаторії і подібні успішні повстання в Балаклаві й Мармуровому морі на галерах турецького флоту. Перераховувались визвольні морські походи запорожців на невільницькі ринки Криму й Туреччини. Говорилось про участь козацьких флотилій у російсько-турецьких війнах за Північне Причорномор’я, наголошувалось на тому, що в Румунії, в Росії — на Таманському півострові, є пам’ятники запорозьким мореплавцям, а в чорноморських портах України немає не те що пам’ятника, чи хоча б меморіальної дошки, але й на морських туристичних маршрутах замовчуються найгероїчніші сторінки історії українського мореплавства.

Вирізка з газети “Моряк” (Одеса) за 13.03.1981 р. про “мовчання екскурсоводів”.

Після цього візиту до редакції газета «Моряк» стала друкувати Остапові статті і замітки одну за одною. 17 квітня 1981 року з’явилась замітка «Черноморец и другие» про спортсменів Ялтинського порту. 8 травня — «Зимние маршруты Комет», про експериментальні рейси «Комет» в умовах зимових штормів.

5 травня 1981 року в редакції Остапові вручили посвідчення № 35 «Громадський кореспондент газети “Моряк”». Показавши це посвідчення ялтинським газетникам, Остап отримав і від них посвідчення за номером 50 позаштатного кореспондента газети «Советский Крым».

Посвідчення громадського і позаштатного кореспондента двох газет.

* * *

У травні 1981 року Остаповим багаторічним співмешканцям Нікіфоровим, які стали вже зовсім старенькими, надали окрему однокімнатну квартиру в іншому будинку. Остап і Тамара отримали їхню кімнату, яку переобладнали в спальню, а свою — в світлицю. Проте з роками, через невгамовну любов Остапа до книжок, як світлицю, так і спальню, й навіть коридорчик, заполонили стелажі з світовою й українською літературною класикою, історичною, етнографічною, дитячою літературою, виданнями образотворчого, прикладного мистецтва тощо. Одним словом — “не квартира, а бібліотека” — констатувала Тамара.

А тим часом газета «Моряк» продовжувала публікувати Остапові дописи. 19 червня 1981 року — стаття «Позвало море» про романтичні мотиви в роботі ялтинських кометчиків і про власний шлях автора до морської професії. 14 серпня — замітка «Юным мечтателям» про морську профорієтацію ялтинських школярів і шефство над ними моряків Ялтинського портофлоту, участь в якому, до речі, Остап так же приймав.

Ця світлина засвідчує, що Остап заохочував ялтинських школярів до оволодіння морськими професіями не лише через пресу, але проводив з ними й практичні заняття.

Навігація-81 проходила в умовах дуже щільного розкладу руху «Комет», складеного зам. начальника Ялтинського порту Євгеном Лихачовим. Внаслідок цього розкладу, хронічне недосипання і перевтома стали справжнім лихом для кометчиків. Капітани й механіки, начитавшись Остапових дописів у «Советском Крыму» й «Моряку», звернулись до нього з проханням дати розголос всім їхнім проблемам в газеті «Моряк». Зібравши всі пропозиції й зауваження колег, Остап подав у редакцію газети «Моряк» велику статтю «Трудные мили крилатого флота», яка була надрукована 25 вересня 1981 року. Незважаючи на схвальні відгуки моряків не тільки Ялтинського, але й Одеського й Сочинського портів, стаття викликала озлоблення Ліхачова, який кожного разу, зустрічаючи Остапа, люто цідив крізь зуби: «Піс-с-с-сатєль!».

Остапова стаття про “кометні” проблеми в газеті “Моряк” 25.09.1981.

Невдовзі Остапа викликали в портове відділення водної міліції, куди він ішов, чекаючи найгіршого.

— Ну, думав Остап, «пришиють» мені якесь «діло»!

Однак вийшло навпаки. Виявилось, що і в водної міліції так же є купа проблем, список яких передали Остапу й попросили написати про них в газету «Моряк».

30 жовтня1981 року була опублікована замітка «Люди долга», за яку редакція «Моряка» прислала в Ялтинський порт грошову премію для автора. Щоб закріпити дружбу з міліцією навічно, Остапів напарник, капітан В. Богачов, будучи неабияким шанувальником давньогрецького божка Бахуса, пропив цю премію разом з міліцейським начальством, звичайно, з дозволу Остапа, але без його участі, бо він був на вахті, в рейсі.

Після літньої навігації-81, як і минулої зими, всі «Комети» стали на ремонт, а «Комета-43» до нового року здійснювала морські екскурсії на лінії Ялта – Судак, добившись на цей раз рентабельності.

Скориставшись тим, що при очікуванні екскурсій, у екіпажу були години вільного часу, Остап намалював велику карту Чорного моря і стрілками зобразив на ній морські походи XVII-XIX століть запорозьких, задунайських, чорноморських козаків, повстання полонених козаків на турецьких галерах серед моря або в портах Османської імперії, зазначивши імена козацьких ватажків, роки подій. Карта була виставлена на видному місці в пасажирському салоні і постійно провокувала зацікавлення пасажирів і екскурсантів, що змушувало екскурсоводів, зациклених виключно на «славє руського флота», урізноманітнювати свої розповіді ще й українською козацькою славою.

Оскільки виготовлена Остапом більш детальна карта морських походів запорізьких, задунайських і чорноморських козаків, а так же повстань українських невільників на турецьких галерах не збереглася, тут для наглядності  подана пізніша подібна карта з української Вікіпедії.

Саме на це й розраховував Остап, публікуючи статті в «Советском Крыму», «Моряку» і складаючи карту козацької мариністики.

Зате вдома, спілкуючись з дружиною Тамарою, Остап так і не досягнув успіху в спробах її «українізації». Пам’ятаючи, як в суді, при розлученні, перша дружина Ліля дорікнула йому за «насильницьку українізацію», він з Тамарою розмовляв по-українськи, а вона відповідала по-російськи. Їхні діалоги нагадували виступи повоєнних естрадних коміків — російськомовного Штепселя і україномовного Тарапуньки. І такий «статус кво» зберігся на всю решту життя…

Всю свою українізаційну енергію в родині Остап спрямував на донечку Олесю і вона, як і батько, розмовляла з ним і його друзями по-українськи, а з мамою і всіма іншими, навіть не помічаючи, переходила на російську мову. Особливо тішило Остапа те, що почувши звуки бандури, доня швиденько знаходила свою іграшкову бандурку і, прилаштувавшись біля батька, пробувала йому підспівувати, витягаючи шию так, щоб заглянути йому в очі і прочитати в них його одобрення. Згодом і Тамара навчилась співати українських пісень, охоче читала що-небудь цікаве по-українськи, а при гарному настрої і спілкувалась з україномовними гостями українською.

* * *

В грудні 1981 року до Ялти приїхала на гастролі Львівська самодіяльна капела бандуристів «Заспів», керована приятелем Олексія Нирка, видатним львівським бандуристом Богданом Жеплинським, який у 1950 році був репресований разом з братом Романом і в таборах Томської області створив Сибірську капелу бандуристів-каторжан, про що згадувалось на початку цього літописання.

Дружні стосунки Остапа з Богданом Михайловичем, започатковані під час цих гастролей, залишились теплими і щирими на все життя.

1982 рік, як і всі попередні, Остап зустрів у родинному колі разом зі своїми добрими сусідами, щирими українцями Буксирами, Звіздоглядами і Сельвінськими, але на цей раз вперше без своїх багаторічних співмешканців Нікіфорових.

Почався цей рік для Остапа хвалебною публікацією в першому номері газети «Моряк» під назвою «Романтик скорости», в якій кореспондент Галина Полонська підсумувала його внесок в трудові досягнення ялтинських моряків за ввесь період перебування в порту, включно з роботою на крилатих «Кометах». Як приклад для наслідування, авторка схвально описала Остапове захоплення історією і кобзарським мистецтвом.

Стаття в газеті “Моряк” №1 1982 р.

Хоча газета «Моряк» виходила російською мовою, але Полонська і всі інші працівники редакції розмовляли з Остапом по-українськи. На Остапове запитання, чи не могла б газета «Моряк» частину свого тиражу дублювати українською мовою, як це практикує, наприклад, обласна газета в Сімферополі «Крымская Правда», Полонська відповіла негативно. Вона сказала, що «Моряк» є друкованим органом Чорноморського пароплавства, тобто структурної частини міністерства морського флоту СРСР, що знаходиться у Москві. Отже газета для моряків українською мовою можлива тільки при умові набуття Україною незалежності, а оскільки це неможливо, то й «про мову не може бути мови»…

У 1990 році виявилось, що незалежна Україна можлива, а от газета «Моряк» так і не набула статусу україномовної. До речі, й «Крымская Правда» анулювала свій український дубль уже в незалежній Україні!..

Замислюючись над цим феноменом, Остап шукав причини стійкої російськомовності преси в етнічному складі редакцій. І в «Крымской Правде», і в «Советском Крыму», і в «Моряку» ключові посади крім росіян і українців найчастіше, на Остапове здивування, займали євреї, а вони, як він дізнався зі своїх історичних студій, на відміну від інших нацменшин, віддавна, і в Польській Речі Посполитій, і в Російській Імперії служили вірою і правдою лише панівним, титульним націям. Щоправда, значна їх частина і пізніше, у вільній Україні, ще довго не схилялась на її сторону. Але тоді, в 1982 році, до якихось конкретних висновків Остап ще «не доріс», і тому причин для здивування вистачало й у пізніші роки…

15 лютого 1982 р. в Клубі моряків Ялтинського порту відбувся великий концерт самодіяльності, про що 17 лютого газета «Советский Крым» повідомила у замітці: «Не скучно в клубе». В числі моряків-аматорів виступив і Остап з бандурою, за що був нагороджений бурхливими оплесками  портовиків.

Вирізка з газети “Советский Крым” за 17.02.1982 р.

У набитому публікою залі Остап вирізняв обличчя своїх «сокометчиків», друзів, серед яких було чимало українців, хоча росіян — більше. Були там і білоруси, вірмени, пару караїмів. Але всі — в глибині залу. А завершились «етнічні спостереження» Остапа переднім рядом крісел, які займало портове начальство. І знову Остап був вражений. В центрі сидів один-єдиний українець, начальник порту Василь Іванович Тихонюк, який, слухаючи Остапові пісні під бандуру «Ой на морі хвиля грала», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Накрутили кучері дівчата», розчулено витирав хусточкою вологі очі, а начальники відділів і служб, що сиділи зліва і справа від нього, знову таки, в більшості євреї, влаштовували овації буцім-то Остапові, але чомусь дивлячись на свого шефа…

* * *

Остапові досягнення  на ниві журналістики в 1982 році виявились досить скромними. 26 лютого в газеті «Моряк» надрукували його замітку «О тех, кто рядом» про жінок, які працюють на суднах Ялтинського портофлоту і в берегових службах. А потім, аж під кінець навігації, 27 серпня ця ж газета помістила його статтю «Новостройка у мыса Филори», про побудову на схід від Ялти нового вантажного порту, який давав змогу Ялтинському порту в центрі Ялти позбутись вантажних операцій, що завдавали курортові екологічних проблем.

І аж восени, 15 вересня, в «Советском Крыму» з’явилась Остапова стаття «Море зовет» про відкриття в ялтинських школах класів морської профорієнтації.

Напружена праця на «Кометі-43» під час навігації-82 поглинала багато часу і сил, тож Остапові було не до журналістської романтики. Щоденна зміна маршрутів: Судак — Севастопіль, Севастопіль — Сочі, Алушта — Одеса, Ялта — Феодосія, сотні перевезених пасажирів, часта зміна погоди від дзеркального штилю й спеки до чотирибального шторму і дощової зливи. Крім того, 3-4 рази за літо кожну «Комету» екіпаж був забов’язаний вночі, за рахунок сну, щоб встигнути в черговий рейс, підняти в порту на кільблоки, щоб почистити корпус і крила від водоростей і ракушок, які негативно впливали на швидкість судна. А ще ж були, згадувані раніше, щовечірні бенкети, які ставали причиною багатьох аварій, що траплялись з «Кометами». Ще б пак — кількість спожитого алкоголю наводила на думку, що завтра, напевне, має наступити кінець світу для «кометчиків», а тому їм звечора за пиятикою втрачати вже було нічого. Остапа від цього лиха рятувала бандура. Зачувши її звуки, на «Комету» заходили послухати моряки із сусідніх суден, службовці вокзалів, в результаті ранком Остап починав рейс не з головним болем і нудотним похміллям, як інші, а свіжим і бадьорим. Остап навіть не намагався боротись з цією кометною традицією, бо «кометчики» всіх, хто пробував перешкодити їхній пиятиці, сприймали як ідейного ворога. «Непьющий человек — или шпион, или подлец», — казали вони.

Як тільки з настанням осені навігаційна напруга йшла на спад, у вільні від вахти дні, а потім і під-час зимових відпусток, боцман «Комети-43» ставав для кометчиків і моряків багатьох інших суден персоною номер один. Саша Палагін володів неперевершеним талантом заробляти непогані гроші на виноградниках і виноробних підприємствах Великої Ялти. Навіть «великий комбінатор» Сафонов охоче йшов рядовим робітником у палагінську так звану «виноградарську» бригаду.

Боцман комплектував свою бригаду працівниками двох категорій: в першу входили реальні робітники, які виконували реальну роботу, а в другу — так звані «мертві душі», які на роботу не ходили, а з’являлись лише в день видачі зарплати.

Справа в тому, що тоді на виноградарських підприємствах і винзаводах зарплату нараховували тільки до так званого «потолка», незважаючи на об’єм виконаної роботи. Начальство маніпулювало нормами виробітку так, щоб «потолок» не перевищував, наприклад, 200 карбованців у місяць на одного робітника, хоч той виконував об’єм роботи вдвічі більший. У Палагіна заробітчани виконували максимальний об’єм робіт, інколи по дві, а то й три звичайні норми, не зважаючи на час: коли треба — 10 або навіть 12 годин на добу.

І тоді в табелі, що подавався в бухгалтерію, Палагін всю виконану роботу рівномірно роззосереджував на прізвища 10-и реальних виконавців і на «мертві душі», яких налічувалось втроє більше. У кожної «мертвої душі» Палагін за попередньою домовленістю забирав 85% отриманої суми, залишивши їй 15%, як нагороду за автограф у платіжній відомості. Уся сума, отримана від «мертвих душ», ділилась між десятьма реальними робітниками, бригадиром підприємства, бухгалтером тощо. Всі залишались задоволеними й щасливими!

Тож Остап разом з своїм екіпажем, капітанами інших «Комет» і, звичайно ж, Володею Сафоновим, займались забиванням колів у грунт, натягуванням дротів на ці коли для підтримки виноградних кущів, обрізанням лоз на виноградниках радгоспу «Василівка» і виноробних господарств «Масандра», «Магарач». Часто виконували будівельні й різні технічні роботи в самих винзаводах, де мали необмежені можливості дегустації всіх кримських вин. Крім того, Володя Сафонов навчав усіх бажаючих користуватись індивідуальним гумовим шлангом, щоб ним націдити з бочки у гумову медичну грілку літр або й два улюбленого вина, прилаштувати її непомітно в пазуху і з привітною усмішкою вийти з території заводу повз зірких охоронців соціалістичного майна.

Якщо до цього Остап інколи вживав символічних «п’ять крапель» в компанії «кометчиків», то саме там, серед цього винного різноманіття й багатства, щоб не втягнутись в прірву безпробудного пияцтва, Остап вирішив остаточно скористатись прикладом Юрія Іллєнка, який колись гостював у нього з Іваном Миколайчуком і не пригубив ні однієї чарки. З того часу Остап майже не зрадив тверезому способові життя.

29 серпня 1982 року у Остапа сталась знаменна подія. Його зустрів син Натан і сказав: «Поздоровляю, батьку! Віднині ти — ДІД! Бузьок приніс нам з дружиною синочка, а твого внука, якого ми назвали православним іменем Кирило!».

Якраз на той час, 10 листопада 1982 року, помер головний геронтократ і творець економічного застою в Радянському Союзі Леонід Ілліч Брежнєв, а з ним померла і його ідея нової етнічної спільноти «совєтского народа». Саме ця гіпотетична «спільнота» найбільше тривожила Остапа в його «етнічних студіях», бо була придумана для того, щоб “поглинати” неросійські народи СРСР.

А ще тієї ж осені стався цікавий випадок з Остаповою малою донечкою, яку Тамара брала з собою на своє нове місце роботи у висотному будинку, де вона влаштувалась працювати механіком-ліфтером. Олеся подружилась із сусідською дівчинкою-ровесницею Лєною, гралась з нею поряд з Тамариним кабінетом і розказувала їй про чарівну країну під назвою «Україна», про яку вона дізналась із татових пісень, виконуваних під бандуру. Скориставшись погожим осіннім днем, Олеся підмовила Лєну піти пішки «на Україну», яка в уяві доньки знаходилась десь зовсім поряд, на північній окраїні Ялти. Вони забрели в тупіковий провулок біля Вірменської церкви, де їх розгублених і переляканих випадково зустріла подруга Лєниної мами і відвела дітей додому.

Ця пригода стала для Остапа поштовхом до рішення показати справжню Україну не тільки Олесі, але й Тамарі. Він вирішив пожертвувати цього разу «виноградними» заробітками, і, приурочивши свою відпустку до Тамариної, повіз їх до рідного села Котиківки, до своїх рідних, за якими вже й сам скучив до щему в грудях.

Познайомившись з дідом Юрою, бабою Доцею, вуйками Дмитром і Богданом (Остаповими братами), вуйком Миколою і вуйною Ганною та їхнью внучкою Оксаною, з якою Олеся моментально подружилась і вигукнула по-українськи «Ну й чудеса! В Ялті всі розмовляють по-російськи, лише татко по-українськи, а у вас, на Україні, всі розмовляють по-українськи і лише мама — по-російськи!».

Два тижні відпустки пролетіли, як два дні!

«Кровавилось серце» (як в пісні) в Остапа, в Олесі, та й в Тамари теж, коли довелось прощатись з щиросердечною ріднею з Котиківки і повертатись до ялтинського метушливого життя.

Новий 1983 рік Тамара і сусіди, як завжди, зустріли дзвоном фужерів з шампанським і лише Остаповий фужер «дзвенів» з газованим лимонадом…

До березня «Комета-43» перебувала на ремонті. Тут 5 березня Остапа, в честь його 25-річного стажу роботи в Ялтинському порту було нагороджено «Почесною горамотою» за довготермінову працю і активну участь у громадському житті порту.

Відзначення 25-річного робочого стажу Остапа в Ялтинському порту.

* * *

10 березня Ялтинська капела бандуристів була запрошена в Сімферополь на шевченківське свято, яке проводилось в Кримському державному університеті з ініціативи декана кафедри української мови Євгена Регушевського. На виступі у концерті разом з Остапом брала участь і його шестирічна донечка Олеся. Він виконав на бандурі пісні на слова Т. Шевченка «Світе тихий, краю милий», «Гей, літа орел, літа сизий», а доня продекламувала «Поему про Кобзаря» (автор Олекса Гуреїв), а потім — Шевченків вірш «У перетику ходила» і заробила найтриваліші оплески студентів і викладачів.

Адже, коли жартівливі слова про любощі декламує доросла людина, це — одне, а коли шестирічна дитина, то реакція публіки бурхливіша:

«У перетику ходила по оріхи,

Мірошника полюбила для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

Обернеться, поцілує

Для потіхи…»

Присутній на святі фотокореспондент «Кримської правди» удостоїв Олесю її зображенням і розповіддю про неї в газеті за 27 березня 1983 року: «Слово про Кобзаря».

Замітка про ялтинських бандуристів з фотографією наймолодшої учасниці капели Олесі Кіндрачук в газеті Кримська правда за 27.03. 1983 р.

Коли виснажливі вахти-п’ятиденки на «Кометі-43» змінювались на п’ятиденні відпочинки, Остап заповнював їх не тільки відпочинком в родинному колі, а й бандурою — «дружиною вірною». Тамара говорила сусідам: «Бандура — це його (тобто Остапова) дружина номер один, а мені приходиться задовольнятись другим номером!..»

23 квітня в Бахчисараї відбувся черговий семінар керівників капел і ансамблів бандуристів під керівництвом О. Ф. Нирка. В палаці культури і музичній школі разом з іншими бандуристами в концертах брав участь і Остап. А потім всі учасники семінару поїхали у село Холмівці, що під Бахчисараєм, на могилу видатного українського кобзаря Євгена Адамцевича, автора знаменитого «Запорозького маршу», і вшанували його пам’ять кобзарським концертом. Цю подію «Советский Крым» відзначив заміткою «Звучит бандура», а в «Крымской правде» замітку «Вшанували кобзаря» опублікував сам Олексій Нирко, дебютувавши таким чином на ниві журналістики.

Наприкінці серпня 1983 року в Києві проходив IX Міжнародний з’їзд славістів і приурочений до нього етнографічний ярмарок, що проходив у музейному селі-скансені Пирогове під Києвом, на який була запрошена і Ялтинська капела бандуристів О. Ф. Нирка, в тім числі і Остап з Олесею. Остап окремо від капели виконував українські народні пісні, а Олеся в проміжках між ними в українському костюмі, привезеному з рідної Котиківки, декламувала вірші Т. Шевченка і С. Руданського. Особливо їй вдавався вірш «Ахмет III і запорожці», який вона супроводжувала акторською мімікою і жестами. В Ялту обоє повернулись з «трофеєм» — «Грамотою» IX Міжнародного з’їзду славістів. На жаль в грамоті не згадана участь Олесі, натомість збережена незнищенна радянська традиція оформляти всі нагородні грамоти зображенням Леніна…

Пам’ять про етнографічний ярмарок 10-11 вересня.1983 р. у Києві.

Перед цією подією 1 вересня 1983 року Олеся пішла в 1-й клас Ялтинської школи № 10 з російською мовою навчання, бо української не було.

* * *

13 жовтня 1983 року здійснилась Остапова журналістська мрія: газета «Моряк» опублікувала його об’ємну, на цілу газетну сторінку, історичну розвідку «Море и… бандура». В ній йшлося про сторінки історії кобзарського мистецтва, пов’язані з морськими походами запорізьких і чорноморських козаків, відображених в кобзарських думах і піснях, пов’язані з невільницьким циклом чорноморського епосу українського народу. Досліджувалась діяльність кобзарів у причорноморських містах України, Криму, Кубані від давнини і аж до продовження кобзарських традицій Олексієм Федоровичем Нирком.

Стаття “Море і… бандура” в газеті “Моряк” (Одеса) за 13.10.1983 р.

* * *

Оскільки цієї зими «Комета-43» не приймала участі в зимовій навігації, її поставили на кільблоки поряд з іншими «Кометами», а члени екіпажу розбрелись — хто у виноградарську бригаду боцмана Палагіна, хто де інде. А Остапа тимчасово направили на новий буксир «Ялтинец» змінним капітаном-механіком. Капітаном буксира був Тарас Захарович Лободюченко, який втішив Остапа своєю привітністю і щирою українською мовою, якою він розповідав про свої родинні козацькі корені.

На цій посаді Остапа застала радісна подія: 5 грудня 1983 року дружина Тамара народила сина, якого назвали Назаром в пам’ять про те, що колись на сцені котиківської «Читальні» Остапів тато Юрій грав роль Назара Стодолі в однойменній п’єсі Тараса Шевченка.

1984 рік. 6-го січня в Ялтинському театрі ім. А. П. Чехова відбувся урочистий вечір, присвячений 150-річчю Степана Руданського. У концертній програмі виступали аж дві ялтинські капели бандуристів, заснованих Олексієм Федоровичем Нирком: студентська ім. С. Руданського і дитяча «Кримські проліски». Остап грав і співав у складі капели та виконав сольний номер «Повій, вітре, на Вкраїну», а Олеся, це вже стало традицією, в проміжках між піснями виконала з притаманними їй акторськими нюансами вірші С. Руданського «Вовки» та «Ахмет III і запорожці».

і

Вверху — 06.01.1984 р. Сольний виступ Остапа і Олесі в ялтинському театрі Чехова на вечорі, присвяченому Степану Руданському. Нижче — у Олесі 05.12 1983 р. з’явився братик Назарко, її майбутній колега-бандурист.

13 лютого десь там, у Кремлі, відбулась чергова зміна найвищого керівництва Радянського Союзу — почившого Ю. Андропова, який був одночасно і шефом КГБ, заступив К. Черненко.

Остаповий Внутрішній Голос натякав про якісь глухі сейсмічні поштовхи в політичному житті країни, осмислити які Остапові ще було не під силу. Та й часу на осмислення не було, бо, повернувшись з буксира «Ялтинець» знову на «Комету-43», Остап з головою поринув у шалений ритм навігації-84 з її романтикою швидкості і традиційними бенкетами в різних портах Причорномор’я, крім Ялти.

Пронюхавши про масштабні «ліві» доходи кометчиків від пасажирів-«зайців», зам. начальника порту Є. Ліхачов найняв бригаду контролерів, які зустрічали судна в портах Ялти, Севастополя й Одеси і ретельно перевіряли наявність квитків у пасажирів при виході на причал. Але, оскільки контролерів було небагато, 4-5 чоловік, а «Комет» — 7, то вони не встигали перевіряти всі судна, а тим більше всі рейси. Та й крім того дехто з них виявився ласим до «лівої копійки», і таких просто включали в «долю» при розподілі «калиму» наприкінці робочого дня.

Щоб якось спекатись докорів свого Внутрішнього Голосу, що намагався достукатись до Остапового сумління за його причетність до аморальних крадіжок, якими фактично були «заячі операції», він нагадував непрошеному Голосові про те, що все суспільство “зрєлого соціалізма” від колгоспника й робітника до високого начальства вражене хворобою клептократії, і про своє традиційне ставлення до радянської влади, яка за своєю суттю була клептократичною  — це по-перше. А по-друге, Остап посилався на прочитані книги, які в юності сформували його світогляд. Якщо, наприклад, книги Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Джека Лондона тощо, виховали Остапа як майбутнього моряка і дослідника історії українського мореплавання, то такі автори, як Рафаель Сабатіні чи Луїс Стівенсон, запустили у його ще недосфомовану свідомість вірус піратської безшабашності, авантюризму і жаги гострих відчуттів.

Поки Внутрішній Голос «перетравлював» Остапові аргументи, він, знаходячись з механіком в рулевій рубці за штурвалом «Комети» під час багатогодинного рейсу, на всю горлянку підспівував популярному бардові Володимиру Висоцькому, чий голос линув з динаміків магнітофону.

Четыре года рыскал в море наш корсар.

В боях и штормах не поблекло наше знамя,

Мы научились штопать паруса

И затыкать пробоины телами.

За нами гонится эскадра по пятам.

На море штиль, и не избегнуть встречи.

Но нам сказал спокойно капитан:

“Еще не вечер, еще не вечер!”

До речі, аудіозаписи В.Висоцького в той час поширювались «від Москви до самих до окраїн» з швидкістю степової пожежі. Чого в них тільки не було: і ГУЛАГівські замальовки:

«Вчера мы хоронили двух марксистов,

Мы их не накрывали кумачом.

Один из них был правым уклонистом,

Второй, как оказалось, ни при чем.»

Або сексотівські реалії щоденного життя:

«…Но в составе делегацый

С вами едет личность в штатском

Завсегда»

Саме пісні Висоцького давали найбільшу змогу Остапові і його сучасникам чіткіше відчути оті самі підземні сейсмічні зрушення у враженій брежнєвським застоєм імперії, пройнятись передчуттям прийдешніх змін.

14 жовтня 1984 року Остап вдруге став дідом, бо у його сина Натана «знайшовся у капусті» ще один Остапів внук Іванко…

14 листопада 1984 року Остап і Олеся виступали в Клубі моряків і від розчуленого начальника порту В. І. Тихонюка отримали «Грамоту» і грошову премію.

і

14.11.1984 р. Клуб моряків: Остап –бандурист, Олеся — декламатор, і… “Грамота” на двох.

З початком зими — знову праця на виноградниках інституту «Магарач» у бригаді боцмана Палагіна.

1985 рік розпочався з традиційного профілактичного ремонту «Комети-43», який для Остапа, як і для інших командирів, урізноманітнювався не менш традиційною, обов’язковою, щорічною, кількатижневою переекзаменацією професійних знань судноводія і, за сумісництвом, судномеханіка.

Потім — чергова навігація-85 з її напружено-виснажливими 5-денними рейсами-вахтами, з калейдоскопом вражень від Одеси до Сочі.

Зате у вільні від вахт «п’ятиденки» Остап знову отримував можливість «розкошувати» в родинному колі, не забуваючи про бандуру, кореспондентське перо та інші потреби для душі.

25 січня 1985 року відбулась звітно-виборча конференція Ялтинського відділення товариства «Україна», на яку запросили Остапа і Олексія Федоровича Нирка, чия капела бандуристів вважалась колективним членом цього товариства зв’язків з українською діаспорою. Головою товариства обрали В. К. Курча, який завжди запрошував капелу на виступи перед туристичними групами українців із-за кордону, які відвідували Ялту.

22 березня 1985 року газета «Советский Крым» помістила великоформатну світлину з зображенням Остапа в козацькому одязі, що, схрестивши ноги, сидить з бандурою в ролі Козака Мамая, оточеного «мамаївськими» атрибутами: куманцем з чаркою, люлькою, пістолем, мушкетом. Під нею невеличка замітка «Двадцать лет с бандурой» — саме стільки часу приймав участь в Капелі бандуристів ім. С. Руданського Остап на той момент.

20 років з бандурою.

1 травня 1985 року ця сама газета надрукувала замітку «Звучит бандура», присвячену концерту капели бандуристів Олексія Нирка в санаторії «Енергетик», в якій була й така фраза: «Загальне захоплення викликав виступ бандуриста, змінного капітана теплохода «Комета» Остапа Кіндрачука і його доньки Олесі».

На початку літа в одному із залів адміністративної будівлі в порту відкрився «Музей історії Ялтинського морського порту», в якому завдяки Остаповим старанням з’явилась експозиція, присвячена Степану Руданському, який, крім всього іншого, був першим портовим лікарем Ялти.

Остапові замітки про портовий музей опублікували газета «Советский Крым» 17 травня 1985 року — «Помня о прошлом — мечтая о будущем» і газета «Моряк» 4 червня 1985 року — «На общественных засадах».

У липневому (сьомому) номері львівський журнал «Жовтень» підсумував заочну конференцію читачів і помістив Остапові міркування щодо форми і змісту журнальних публікацій.

Тоді ж, у липні 1985 року до Ялти приїхала велика група українських туристів з Канади й США в супроводі “незамінного” секретаря обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за кордоном («Україна») В. Савенка. Перед ними виступив сімейний дует — Остап і Олеся Кіндрачуки, яких туристи розхвалювали, як могли.

Липень 1985. Остапів виступ з Олесею  перед американськими українцями в залі палацу- музею в Лівадії.

Саме тоді молодий, енергійний Михаїл Горбачов, який очолив 11 березня 1985 року Центральний Комітет КПРС, проштовхував у керівні партійні органи своїх прибічників з метою реформування країни, названого трохи пізніше «горбачовською перестройкою».

Наслідуючи свого маестро Олексія Федоровича, Остап уже декілька років був підписником чудового двомісячника «Народна творчість та етнографія». І ось, серед наукових досліджень українського фольклору і етнографії у четвертому номері цього журналу (за липень-серпень 1985 року) знайшлось місце для великої статті Іллі Неяченка «Здобутки ялтинських аматорів» про кобзарську діяльність Олексія Нирка, його учня Остапа Кіндрачука та загалом Ялтинської капели бандуристів.

З серпня 1985 року у газеті «Крымская правда» була надрукована Остапова історична розвідка «Чубаті мореплавці» про особливості козацького суднобудування та озброєння у морських війнах з турками у XVII ст.

 Остапова історична розвідка «Чубаті мореплавці» у газеті «Крымская правда» (Сімферополь) за 03.08.1985 р.

* * *

З першого вересня 1985 року Остапова доня Олеся одночасно з навчанням у третьому класі загальноосвітньої школи почала вчитись у Ялтинській музичній школі по класу бандури у педагога Неоніли Нирко-Куц — дружини Олексія Нирка.

13 вересня 1985 року Кримське телебачення показало невеличку програму «Взяв би я бандуру. — Капітан «Комети» Остап Кіндрачук». В програмі виступила і доня Олеся, яка ще до занять у музшколі навчилась виконувати на бандурі три пісеньки — дві дитячі і одну «Їхав, їхав козак містом» у дуеті з батьком.

Про це заздалегідь, 7 вересня, повідомила газета «Кримська правда» у своїй програмі телепередач на наступний тиждень, проілюструвавши програму світлиною бандурного дуету Кіндрачуків.

25 вересня 1985 року в Ялту приїхав представник Оргкомітету Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості і вручив медалі Лауреатів цього огляду керівникові Ялтинської капели бандуристів Олексію Нирку і активному учаснику капели Остапові Кіндрачуку.

Посвідчення про вручення медалі лауреата Всесоюзного огляду самодіяльного мистецтва.

Велика афіша «Клубу любителів історії» в Севастополі сповіщала, що 08 жовтня 1985 року на черговому засіданні в приміщенні музею Чорноморського флоту СРСР буде прочитана доповідь капітана «Комети-43» Остапа Кіндрачука: «З історії боротьби на Чорному морі Запорізького козацтва проти Туреччини в XVI – XVII століттях». Організатором цього дійства був севастопольський екскурсовод Валерій Мелодан, який регулярно супроводжував морські екскурсії на «Кометі-43» із Севастополя до Ялти і начитався Остапових газетних публікацій із згаданої тематики. Він уже заздалегідь підготував слайд-фільм з чудовими кольоровими ілюстраціями для багатьох епізодів Остапової доповіді. Остап, у свою чергу, кожний яскравий епізод ілюстрував історичною піснею під акомпонемент бандури.

09.10.1985 р. Афіша лекції-концерту Остапа в Севастополі про морські походи запорожців в українських піснях. На афіші — схвальні відгуки слухачів.

На скільки незвичним для севастопольців виявився ефект від доповіді свідчить те, що замість запланованої години засідання Клубу розтягнулось аж на три години. Свої враження присутні висловили у автографах на афіші, яку вони подарували Остапові на пам’ять. І він досі її зберігає як дорогу пам’ять.

13 жовтня 1985 року «Кримська правда» опублікувала Остапову замітку «Бандуро моя мальована». В ній ішлося про колекцію бандур різних конструкцій, яку зібрав Олексій Нирко для відкритої ним же музейної кімнати «Кобзарство Криму і Кубані» при Ялтинському педучилищі.

* * *

Наприкінці навігації-85 «Комету-43» разом з усіма іншими поставили на зиму на берегові кільблоки, командирів, включно з Остапом, направили в Одеську морехідку на чергові курси підвищення кваліфікації, а решту екіпажів — у відпустки.

Початок нового 1986 року з його традиційним профілактичним ремонтом «Комети-43» і не менш традиційною переекзаменовкою командного складу для Остапа нічим не відрізнявся від попередніх років. Робочі будні урізноманітнювались також традиційною участю Остапа у виступах Капели бандуристів, до яких він тепер залучав і доню Олесю, яка вносила свіжий струмінь в діяльність капели. Не забував Остап дороги і до газетних редакцій. Та й редакції не забували про Остапа.

Якось наприкінці минулорічної навігації (1985 року) Остап готував до чергового рейсу свою «Комету-43», а поряд теж готувався зніматися болгарський риболовецький сейнер, капітан якого заспівав на своїй рідній мові:

«Повей ветре към Украйна,

Там оставих мойта міла,

Там оставих черни очі,

Повей ветре перед нощі…»

Остап саме був при вході до своєї каюти, швиденько виніс бандуру і підхопив другий куплет по-українськи:

Повій вітре нишком-тишком,

Над рум’яним, білим личком,

Над тим личком зупинися,

Чи спить мила, подивися…

Здивований болгарин спитав Остапа, звідки він знає болгарську пісню і чому виконує її по-українськи. Остап відповів, що це українська пісня, яку написав поет Степан Руданський, похований он там, на Полікурівському пагорбі, що височіє над Ялтинським портом. Та й співається у пісні не про Болгарію, а про Україну!..

Але упертий болгарин твердив, що в його рідному селі Дряново так співають про болгарського юнака, який полюбив українську дівчину. З тим болгарський сейнер і вийшов у відкрите море, а Остап написав нарис на цей сюжет «Пісня далека – близька», який він доповнив відомостями про життя і смерть поета автора пісні в Ялті, та про долю його літературної спадщини.

Цей нарис вийшов друком у газеті «Кримська правда» 3 січня 1986 року.

9 січня газета «Моряк» помістила велику, майже на цілу сторінку, статтю «Музыка звучит в душе» з фотографією Остапової сім’ї, на якій всі були в українських костюмах і з бандурами (крім Тамари). Щоправда, у Назарчика бандурочка була іграшкова, всього з однією октавою.

Вирізка з газети “Моряк” за 09.01.1986 р. про бандуристів Кіндрачуків.

Авторка статті Галина Китаєва напередодні побувала в Ялтинському порту, на «Кометі-43» і в Остаповій квартирі. Описала детально про виробничі успіхи і, особливо, про духовні набутки Остапа і його домочадців, акцентуючи на багатстві репертуару сімейного «ансамблю» бандуристів та інших захопленнях родини.

27 лютого 1986 року в газеті «Моряк» з’явилась Остапова ґрунтовна історична розвідка про роль жінок в розвитку морського і річкового судноплавства від сивої давнини до сьогодення, включно з козацьким судноплавством — «Жінки далекого минулого і… море».

Пізніше, 21.03.1983 р. скорочений витяг з Остапового дослідження під назвою «Шукайте жінку», надрукувала «Кримська правда».

6 березня 1986 року Остапові (за участі Олесі) була вручена «Почесна грамота» за підписом начальника порту В. Тихонюка за 2-ге місце, зайняте в огляді-конкурсі художньої самодіяльності портовиків у Клубі моряків.

Почесна грамота за 06.03.1986 р.

15 березня, 28 квітня, 3 серпня 1986 року Остап з Олесею виступали вдвох з програмою «Козацький колорит» в Будинку письменників і центральній бібліотеці м. Ялти. Це були своєрідні концерти-лекції, на яких Олеся була ведучою — об’являла назву чергової пісні, виконуваної батьком на бандурі, даючи короткий коментар до тексту, між піснями читала вірші Степана Руданського «Вовки», «Ахмет III і запорожці», «Козацький указ», Наталії Білоцерковець — «Коли б я все уміла», а пісні «Ой на горі Білий камінь», «Тиха Кубань» і «Їхав, їхав козак містом» батько і донька виконували дуетом на бандурах. Їхні очі горіли натхненням, спричиненим доброзичливою реакцією слухачів.

Не заростала Остапова стежина і до іншого духовного острівця Ялти — Клубу книголюбів. Газета «Советский Крым» відзначила 11 червня 1986 року 15-річчя Ялтинського Клубу книголюбів заміткою його нового президента, що замінив незабутнього Анушкіна. Теплі слова були сказані й про Остапа.

Восени 1986 року після завершення літньої навігації і постановки «Комети-43» на кільблоки, Остапова відпустка, разом з невикористаними вихідними днями і відпрацьованими понаднормовими годинами, склала, як і раніше, три місяці. Остап вперше, для підтримки сімейного бюджету пішов працювати не в бригаду свого боцмана Сашка Палагіна, а в котельну по обігріву оранжерей виноградарсько-господарського комплексу «Лівадія», що розташований в однойменному поселенні на західній околиці Ялти. Посвідчення машиніста котельної отримав там же, після здачі іспитів екстерном, а практичних навичок нажив від свого напарника Августа, з яким працював добу через добу, маючи масу вільного часу для занять «до душі».

Журнал «Соціалістична культура» (Київ) №9 за вересень 1986 року опублікувала велику статтю письменника і бандуриста Івана Немировича «У Крим, на голос кобзи» про творчі здобутки Ялтинської капели бандуристів, її керівника Олексія Нирка і активного учасника Остапа Кіндрачука.

Цікавою постаттю музичної культури курортної Ялти був місцевий мешканець Борис Михайлович Синчалов, який попри російськомовне середовище зарекомендував себе виключно як… український композитор. Він не тільки написав цілий ряд опер і мелодій пісень на слова українських класиків і сучасних поетів, але й дав їм сценічне життя в Клубі медичних працівників, де базувалась довгі роки й Капела бандуристів Олексія Федоровича Нирка.

Великим успіхом у ялтинської публіки користувались опери Бориса Синчалова — «Маруся Чурай» за п’єсою драматурга Івана Хоменка, «До зустрічі, Земле!» за трагедією О. Левади,  моноопери: «Фауст і смерть», «Едельвейс», «Один в океані» — пройшли з успіхом на сценах санаторних клубів.

Остапові діти, Олеся й Назарчик, — були зачаровані дитячою оперою Бориса Михайловича «Солом’яний бичок» на лібрето Олександра Олеся, виконавцями ролей в якій були… ялтинські школярі. Коли по закінченні вистави затихли оплески, Назар заверещав на весь зал: «Ми ще до вас прийдемо!!!» І всі засміялись.

12 грудня 1986 року газета «Советский Крым» подала Остапову статтю «Премьера юных артистов» про діяльність української оперної студії, організованої в Ялті Борисом Синчаловим, про його опери, та про дитячу оперну студію.

        Остапова амітка про композитора Бориса Синчалова..

В середині грудня 1986 року у Лівадійській котельній під час Остапової зміни задзвонив телефон. Телефонував один з двох відомих в Україні братів-бандуристів Литвинів — Микола. Він представився як член редколегії загальноукраїнського журналу «Україна», сказав, що йому до рук випадково потрапила світлина, яка його неабияк вразила. На світлині — морський капітан Остап Кіндрачук грає на бандурі на фоні свого судна «Комета-43»…

І Остап пригадав, як в розгар навігації-86, під час рейсу Ялта — Севастополь — Євпаторія — Одеса, він дійсно грав на бандурі в очікуванні повернення на «Комету» пасажирів, яким, відповідно до розкладу, належався час для обіду в їдальні Євпаторійського порту. Одним з пасажирів був фотокореспондент журналу «Україна» А. Семеняка, який сфотографував Остапа і записав його прізвище, ім’я та посаду.

І ось тепер почалось розлоге, багатоденне, телефонне інтерв’ю, під час якого Остап сидів з слухавкою біля свого опалювального котла, а на другому кінці дроту Остапову розповідь записував Микола Литвин у своїй редакції з наміром опублікувати її в журналі “Україна”.

Перший результат цього інтерв’ю для Остапа виявився невтішним: в день зарплати він отримав лише половину заробленої суми, бо другу половину бухгалтерія вирахувала за користування службовим телефоном по міжміському тарифу під час інтерв’ю. Однак це не вплинуло на святкування чарівного новорічного вечора в колі сім’ї — з Олесею, Назаром, Тамарою і незмінними сусідами — Буксирами, Звіздоглядами і Рябцевими.

* * *