5. Бандура, Леся Українка, “темні смуги” і… обережність. (серпень 1970 – листопад 1971 рр..)

 

Першим із Остапових близьких знайомих, хто повною мірою відчув “темну смугу” в своєму житті, був його колишній співмешканець по гуртожитку, шанувальник англійської мови, колега по екіпажу спортивного «Яла» і щирий приятель матрос-радист Валерій Шкапов, з яким Остап інколи проводив ще й зимовий ремонт т/х «Массандра».

Якось проходячи повз готель «Тавріда», що неподалік від міських причалів, Остап помітив Валеру в ролі … кочегара, який завозив тачку з вугіллям у приміщення приготельної котельні. Остап пригадав, що недавно щось чув, ніби то у Валери були неприємності із-за якихось таємничих зв’язків з іноземцями, що стало причиною його звільнення з порту.

Привітались, розговорились, і Валера розповів Остапу, що через своє знання англійської мови він потрапив у поле зору «компетентних органів».

— До радистів у них завжди була підвищена увага, бо радисти працюють в ефірі, в якому повно всяких «ворожих» і «шпигунських» голосів, — почав розповідати Валерій, а Внутрішній Голос Остапові шепнув: «А твій приятель Боря Бостельман–Чуїстов — теж радист!»

— Покликали до себе в «контору», добились моєї згоди співпрацювати з ними в якості перекладача, дали підписати якісь папери… Потім змушували шпигувати за іноземними туристами, — зітхав Остапів товариш.

А то якось Валера не витримав і сказав своєму «оперу» (оперативному уповноваженому), що категорично відмовляється від такої паскудної «співпраці». Оскільки погрози «опера» він проігнорував, то в порту його відразу почали цькувати, «навішувати» якісь компромати і … вигнали з порту. Ледве влаштувався в кочегарку.

Час від часу Остап відвідував Валерія і помітив, що той, раніше веселий і життєрадісний хлопець, став зле себе почувати:  схуд, пожовтів, і якось приречено матюкався на адресу своєї незрозумілої хвороби. Віддихавшись і прилігши на принесений в кочегарку з пляжу дерев’яний лежак для загорання, Валера з палаючими від гарячкового збудження, чорними, як у цигана, очима, говорив Остапові про те, що за його спостереженнями, в Ялтинському порту «Всі слідкують за всіма і доносять”… Він дякував Остапові за спілкування, бо його, як прокаженого, оминали колишні друзі і знайомі.

А одного разу Остап замість Валерія застав у котельні іншого кочегара, який спокійним голосом сказав: «Помер твій Валєра. Рак шлунку чи щось в тому роді…»

Коли задуманий Остап з’явився на репетиції в капелі, Олексій Федорович, як завжди, пожартував: «Що, козаче, зажурився, що рано женився?». І Остап, йдучи з учителем додому (вони в Ущельному були майже сусідами), розповів йому трагічну історію Валерія Шкапова.

Тоді і Олексій Федорович розповів свою історію.

В 1949-1950 роках він навчався у Львівській консерваторії, де, як і в усіх сферах життєдіяльності, за радянської влади, в студентському середовищі також були  «навуходоносори», яким він і «завдячує» арештові в червні 1950 року і продовженню «навчання» в Косавінлагу, що в Молотовській області, терміном на 10 років. Правда, за наполяганням Олексія Федоровича в 1956 році відбувся перегляд справи і його визнали невинним та звільнили. Але від хронічного недосипання, недоїдання, перевантаження, одним словом, — знущання, здоров’я було підірване. Тому й вибрав Ялту для реабілітації.

Посеред літа 1970 року в гості до Остапової родини навідалися батько Юрій з братом Богданом. Остап із великим задоволенням знайомив їх з туристичними перлинами Південного Криму. На фото — Остап, син Натанчик, батько Юрій і брат Богдан біля Ластівчиного Гнізда.

Оскільки лікар Василь Кархут, а потім екс-радист Валерій Шкапов, а тепер ще і маестро Олексій Федорович повідомили Остапа про можливе стеження з боку “недремного ока” він задумався, що без крайньої обережності й акторського перевтілення йому не вижити. Тим більше, що його життєвий досвід був збагачений “акторськими” напрацюваннями посадовця Котиківської сільради Василя Іванишина, дядька Петра Котелка та й самого Олексія Федоровича, які уникали безперспективних конфліктів з владою, а попри те, при можливості дотримувались кредо — “нам своє робить”.

* * *

Не зважаючи ні на що, Остапа цікавила тема української діаспори у Вільному Світі — навіть ще гостріше, ніж паризька, чи цейлонська екзотика. Його захоплювало й інтригувало непохитне дотримання заокеанськими українцями національних традицій і плекання  рідної мови в іншомовному й інокультурному оточенні. Він прагнув розгадати рецепт цього феномену, можливість застосування його в Україні і, зокрема в Криму, де в умовах “совєтизації” українці катастрофічно швидко втрачали свою ідентичність.

Тож наступною новиною Остапа для свого маестро була його розповідь про два вересневі дні, які він провів з двома туристками із канадського міста Торонто. Одна з жінок була старша від Остапа мабуть років на 10, мистецтвознавець Марія Охрімович, а друга, трохи молодша — Тетяна Вандергайден, яка своє прізвище “позичила” у чоловіка, голандця. Їх зацікавив Остап, який з бандурою через плече повертався з репетиції. А можливо — не так Остап, як його бандура…

В перший день Остап показав канадським українкам три ялтинських будинки з меморіальними дошками, в яких під-час своїх приїздів на лікування замешкувала Леся Українка. А наступного дня, після погодження з дружиною Лілею, він запросив їх до себе в гості. Ліля накрила стіл вишуканими блюдами, а Остап знайомив гостей з родинною книгозбірнею та виконував під бандуру пісні на кримську тематику — “Ой, у Криму, на риночку”, “Ой, ходив чумак сім літ до Криму”, “Ой, у полі три криниченьки”. Потім до готелю Остап  проводив гостей спеціально придуманим маршрутом, через Полікурівський пагорб, щоб показати могилу Степана Руданського, виконавши перед тим народну пісню на слова цього поета “Повій, вітре, на Вкраїну”.

«На могилі не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені» — зворушено, із зволоженими очима читали Марія і Тетяна напис на могильному граніті поряд з барельєфом Степана Руданського. А нижче, за якихось двісті метрів, біля підніжжя Полікурівського пагорба був будинок з меморіальною дошкою, в якому колись мешкав і творив поет, а тепер заселений ялтинцями, серед яких одну з кімнат займав приятель Остапа і Олексія Нирка художник Костянтин Лисокобилка.

і

Фрагмент надмогильного пам’ятника Степана Руданського і меморіальна дошка на його будинку в Ялті.

Кость привітно відреагував на Остаповий стук у двері і не без задоволення познайомився з іноземками. Він показав їм свої твори. Жінки були вражені, а особливо Марія, автором, його щирістю, добротою, скромністю і талантом.

Часу для знайомства з Олексієм Федоровичем у туристок уже не залишилось і вони тепло розпрощались з Остапом, обмінявшись з ним адресами і обіцянками писати. Щоправда, обіцянку потім дотримала лише Марія Охрімович…

Пам’ятаючи про невидиме “недремне око” Остап, як би навіть намагався, то не зміг би нічим скомпрометувати цих щирих іноземок, які мабуть добре знали, куди вони приїхали, бо висловлювались дуже обережно і лише на нейтрально-побутові теми…

* * *

Поділившись своїми враженнями з Олексієм Федоровичем, Остап разом зним поринув у підготовку нової концертної програми капели бандуристів до 100-річчя Лесі Українки. Крім тих пісень, які вивчали учасники капели, Остап вивчив фрагменти з Лесиного вірша «Товаришці на спомин», де були такі куплети:

… Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа сонця не видав,

За ворогів піде в огонь і воду,

Катам своїх поводирів оддав…

… Одвага наша — меч залитий кров’ю,

Лежить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, натхненная любов’ю,

Той меч іх піхов видобуть здола …

Щоб вірш став піснею, Остапу прийшлось самотужки скомпоновувати мелодію. А ще Остап вивчив думу «Сестра та брат».

Концертна програма ялтинських бандуристів до 100-річчя Лесі Українки.

* * *

Остап давненько не відвідував Клуб книголюбів, який на літні місяці робив перерву, і тепер привніс в нього свіжий український струмінь.

Демонструючи придбані за літо раритети «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» записані в Ялті й Балаклаві і видані її чоловіком, вченим-фольклористом Климентієм Квіткою, та «Южнорусские народные песни» Амвросія Метлинського, похованого в Ялті, Остап ілюстрував їх грою на бандурі, виконуючи пісні з цих збірників.

На цей раз на засідання Клубу книголюбів президентом Клубу О. Анушкіним були запрошені письменники з Києва Семен Журахович, Наум Тихий і літературний критик з Харкова Володимир Брюгген, що відпочивали в Ялті. Почувши Остапову бандуру, вони запросили його на виступ перед письменниками в Будинку творчості Літфонду СРСР. Остап погодився.

Перш, ніж почати там концерт, він розповів коротенько про історію інструменту кобзи-бандури, потім виконував історичні пісні, коротко характеризуючи передумови їх виникнення. Концерт так сподобався письменникам, що його почали регулярно — щомісяця, запрошувати виступати наступні декілька років.

Остапову бандуру слухав Микола Бажан. А ще Остап проводив довгий час у бесідах з українськими письменниками Григором Тютюнником, Олесем Гончарем, білорусом Миколою Оврамчиком, москвичкою Кларою Мойсєєвою. Він переконував їх у необхідності частіше використовувати у своїй творчості українські сторінки історії Криму, щоб кримські українці відчували гордість від своєї причетності до історії сонячного півострова.

Скориставшись тим, що якось виступаючи в Клубі моряків, Остап помітив, як у розчуленого його грою на бандурі начальника порту Василя Івановича Тихонюка скотилась сльозинка, він, як уже згадувалось в попередньому розділі, почав його «муляти» на предмет присвоєння імені Лесі Українки і інших українських письменників портовим теплоходам. І таки «домулявся» — в порт поступив теплохід «Леся Украинка». Російська транскрипція назви всіх суден пояснювалась тим, що Міністерство Морського флоту, яке затверджує назви — всесоюзне, з офісом у Москві…

Сторінка з буклету, присвяченому теплоходу “Леся Українкка”.

За тиждень до Нового 1971-го року прийшов коротенький лист від Марії Охримович з Канади, написаний на різдв’яній листівці:

«Дорогі друзі Остап та Лілія! Вибачайте, що так довго не здобулась написати подяку за Вашу сердечність та гостинність. Відколи я повернулась з України, час втікає і не можу наздогнати його, щоб вив’язатись з всіляких зобов’язань. Прекрасний спомин з сонячної Ялти, Вашої хати та Вашого приятеля Костянтина — все наново теплим подихом зогріває мене в холодні канадські зимові дні (це я пробую поетичну фразу, згадуючи Остапове порівняння осінніх кольорів до полум’яного подиху на горі Ай-Петрі). Сподіваюсь, що біля вас все добре. Щирий привіт Вам обом з синочком, другові Костянтину.

З нагоди свят та Нового року найсердечніше побажання пересилає Марія.»

Одночасно з цим листом, в іншому конверті, була листівка з іншим різдвяним сюжетом, а також фотографія Марії. На цій листівці Марія написала:

«Дорогенькі! Ще одну карточку з нагоди Свят разом із книжкою для друга Костянтина. Пересилає Марія».

Марія так же виконала свою обіцянку щодо фотографії, яку в неї попросив Костя, бажаючи намалювати з неї портрет.

* * *

Так завершився старий 1970-й рік, а зустріч Нового 1971-го року Остап відбув у колі Лілиних родичів — тих, що живуть в Ялті, а ще тих, що приїхали сюди святкувати з Кіровоградської області. Наспівались, насміялись аж охрипли, ну і Остапової бандури наслухались.

Тим часом музейні працівники Ялти разом з уже згаданими ялтинськими українцями-патріотами підготували велику ювілейну виставку до 100-літнього ювілею з дня народження Лесі Українки.

Так, автор згаданої резонансної статті «В краю і надій» вчений Микола Охріменко приніс для виставки оригінальні фотографії, поштові листівки, написані Лесиною рукою, деякі особисті речі і документи поетеси. Олексій Нирко з його неймовірним відчуттям пошуковця, зумів віднайти в Ялті давню бандуру, на якій грав ялтинський бандурист фінського походження Рінгольд Шалений-Шуєр. Саме Леся Українка заохочувала ще тоді юного Рінгольда до гри на бандурі, подарувавши йому «Підручник гри на бандурі» і український національний костюм, який Олексій Федорович теж приніс на виставку. Голова Ялтинського клубу книголюбів О.Анушкін виставив підручник з історії стародавнього світу, який написала й опублікувала Леся Українка. Рідкісні видання творів поетеси і книжок про неї, експонати, рисунки, ілюстрації принесли журналіст Віктор Горбуленко, інженер Олександр Януш і вчителька Євгенія Байдюк-Януш, художник Олександр Тарасенко. Ялтинський скульптор Дмитро Журавльов приніс на виставку свою скульптурну композицію «Мавка» на тему Лесиної «Лісової пісні».

“Курортная Газета” за 24.02.1971 р. — замітка про ялтинського скульптора Дмитра Журавльова і його скульптуру “Мавка”, яку він згодом подарував Музеєві Лесі Українки.

Серію рисунків до 100-ліття Лесі Українки так же підготовив згаданий уже ялтинський художник-аматор, активіст і близький товариш Остапа й Олексія Нирка, Костянтин Лисокобилка. Один рисунок з цієї серії художник назвав «Квіт Ломикаменю», взявши назву з одного вірша поетеси. На рисунку справа — високі скелясті гори, типові для Криму. В центрі, аж до горизонту — море. Зліва, на великому камені, з написом «Повій, вітре, на Вкраїну» сидить Остап з бандурою. На передньому плані — квіти і трави, а окремо від них ростуть дві квітки Ломикаменю на гігантських кам’яних валунах, потрісканих від міцних корінців цих двох квіток. На думку художника, у квітки Ломикаменю є щось спільне із зображеним на рисунку бандуристом.

Остап, приятелюючи з Костею, бував у нього часто з Олексієм Федоровичем. Втрьох вони планували всякі заходи, радились, спілкувались, ділились сокровенним…  І коли Остап, якось запитав Костянтина, що він думає про нього, той сказав: «Оце моя відповідь!» — і подарував Остапові фотокопію рисунка «Квіт Ломикаменю».

Кость Терентійович Лисокобилка — “Квіт Ломикаменю”.

І ось у Лесин день народження 25 лютого 1971 року відбулись ювілейні торжества в Ялтинському літературно-меморіальному музею П. Павленка – К. Треньова.

Представники офіційної влади відкрили ювілейну виставку, експонати якої ніби на машині часу переносили відвідувачів у атмосферу Лесиного життя-буття в Ялті у дні її творчого натхнення і буденних справ. А ще було зачитане рішення Кримської обласної ради депутатів трудящих від 15 січня 1971 року про те, що в розвиток згаданої раніше постанови Ради Міністрів УРСР від 07.12.1970 р. в м. Ялта по вул. Літкенса, 8 (нині — Єкатерининська) організовується літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

Відбувся великий концерт, основне навантаження на якому мала ювілейна програма Народної самодіяльної капели бандуристів ім. Степана Руданського, підготовлена її керівником Олексієм Нирком. 36 учасників капели плюс 5 солістів, включаючи Остапа, виконали 19 номерів програми, серед яких було найбільше творів Лесі Українки. Остап Кіндрачук виконав думу «Сестра та брат», записану Лесею Українкою. Виступали й професійні артисти. На святі була присутня чи не вся українська громада Ялти. В усякому разі, Остапові вперше довелось бути свідком і учасником зібрання такої великої кількості (біля 300) ялтинців, які спілкувались рідною українською мовою.

Через кілька днів з Києва прийшла звістка, що рішення Кримської облради підсилив своїм Наказом №67 від 26 лютого 1971 р. міністр культури УРСР про створення в Ялті музею Лесі Українки. Прислали в Ялту і директора майбутнього музею, який ще треба було створювати, — Олександра Кириченка з вченою секретаркою Людмилою Сєдих. Олексій Нирко поінформував новоприбулих науковців про те, що в ході підготовки до ювілею поетеси зо два десятки ялтинських шанувальників її таланту самоорганізувались в ініціативну групу, яку він очолює, і яка з ентузіазмом візьметься сприяти створенню музею Лесі Українки, допомагаючи музейним працівникам збором експонатів, вирішенням посильних організаційних питань, тощо.

На першому ж засіданні ініціативної групи — тепер уже по створенню музею, Людмила Сєдих прийняла у «ініціативників» майже всі експонати ювілейної виставки і склала про це приймальні акти, які Олександр Кириченко завірив печаткою музею Лесі Українки. Протоколи цього і наступних засідань також вела Л. Сєдих. Остап, якого Олексій Федорович включив в ініціативну групу, отримав завдання збирати для музею все, що про Лесю Українку і її творчість з’являтиметься в пресі, в книжкових виданнях, в мистецькій сфері, тощо.

* * *

В сімейних буднях Остапа з’являлись нові нюанси. Дружина Ліля, як завжди, працювала через день, займалась домом й вихованням сина, а ще знаходила час на навчання. Вона поступила на заочне відділення Торгово-кулінарного технікуму в Сімферополі. А Остапове перебування вдома ускладнювалось тіснотою, пов’язаною з виходом на пенсію сусідів-співмешканців Нікіфорових, які зранку до пізньої ночі засиджувались на спільній кухні 9 м²…

І Остап, маючи за межами дому багато всяких занять для душі, відправлявся в місто «козакувати». А там, на кожному перехресті, на базарах, на пляжах, завжди аж до приходу до влади Горбачова з його «сухим законом», стояли великі бочки на колесах з написами «Пиво», «Портвейн», «Рислінг». А біля бочок з повними бокалами «тусувались» Остапові приятелі-портовики, які до нього завжди звертались з одним-єдиним наболілим питанням алкоголіків: «Ти нас поважаєш?!» Якщо Остап давав позитивну відповідь, то цим самим ставив «хрест» на запланованому відвідуванні якогось свого Клубу, чи Будинку відпочинку письменників, чи, навіть капели бандуристів, бо соромно перед капелою і Олексієм Федоровичем, та й перед самим собою — адже після “другого народження з бандурою” він вже ніби покінчив з випивкою… А тепер він наївно пробував знайти на дні винного бокала забуття про всюди суше “недремне око”. Однак цей ніби то “позитив” Остапового «причащання» біля винних бочок бліднув, коли він з’являвся вдома, перед обличчя дружини і сина. Починались сварки, від яких всім трьом було дуже погано.

На початку літа 1971 р. Остапові зателефонував Ананд і настійливо запрошував його до себе в гуртожиток Нікітського Ботсаду на якийсь «мальчішнік».

— Як не приїдеш — буду ображатись! — закінчив розмову ланкієць і Остап поїхав.

Там були майже всі знайомі учасники колишнього спільно проведеного Шевченківського свята. Тепер вони святкували вдалий захист дисертації Ананда, який познайомив Остапа із своїм «новим, но очень блізкім другом» Сашею. Саша представився як культорганізатор якогось гурзуфського санаторію. Був одружений на балерині. Розлучився. А ще він чимось був дуже ображений на радянську владу і лаяв її за несправедливість по відношенні до нього, Саші.

Знайомі лаборанти пробували непомітно застерегти Остапа від легковажних розмов з Сашею і Анандом. Але Остап уже й сам помітив різку зміну в поведінці Ананда. Той дуже просив Остапа взяти «духовне шефство» над Сашею, бути з ним щирим і відвертим, бо той дуже страждає… При цьому після кожної фрази оглядався на Сашу з запитальним поглядом — чи він все каже правильно? Так собачка, яку хазяїн вивів на прогулянку, забігаючи вперед оглядається чи в правильному напрямку вона біжить. Іншими словами — акторським талантом природа явно обділила Ананда — не те, що Остапа.

Ананд пробував «розмочити» Остапа, підливаючи йому до чарки оковитої, але в результаті «розвезло» його самого. Ананд розплакався, пожалівшись на бандуристку Любу, яку він полюбив «нєсмотря на єйо прошлоє», а вона відвернулась від нього. Ще Ананд розповів, що там, на Цейлоні, його батька вбили на полюванні люди з касти його матері, бо в них міжкастові сім’ї не заохочуються. Саша явно нервувався — видно було, що розмова вийшла за межі початкового сценарію.

Зрештою, Остап подякував усім за «мальчішнік» і подався во своясі, «бо до Ялти не близька дорога». По дорозі він роздумував про підозрілу поведінку Ананда і ще раз обіцяв собі озброїтись повсякчасною обережністю свого дитячого кумира Тарзана з диких африканських джунглів.

* * *

Усі весняні місяці, аж до початку червня 1971 року київські митці-мозаїсти Степан Кириченко і Надія Клейн покривали придорожну “Лесину скелю” неподалік від Поляни Казок чудовим мозаїчним панно. В центрі скелі постав кольоровий портрет Лесі Українки у вінку з язиків полум’я і написом під портретом: «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень». З одного боку портрету — Прометей, що розриває кайдани, а з другого — Лукаш, який грає на сопілці для Мавки.

Лесина скеля в Ялті.

Після завершення роботи і презентації «Лесиної скелі» як своєрідного пам’ятника поетесі художники запросили 12 червня 1971 р. всю ініціативну групу з організації музею Лесі Українки, включно з Остапом, на святковий обід-бенкет.

За виконання думи «Про козака бандуриста» та низки народних пісень, автори «Лесиної скелі» подарували Остапові альбом своїх мозаїчно-монументальних творів «Монументальне мистецтво С.Кириченка і Н.Клейн» з автографом.

Альбом і автограф Степана Андрійрвича Кириченка

Після цього, будучи активним членом ініціативної групи, він подавав для Лесиного музею куплені, придбані чи знайдені матеріали про поетесу, передбачливо, по можливості, залишаючи у себе дублікати, які пізніше стануть у великій пригоді, коли шовіністично налаштовані музейні працівники почнуть нищити зібрані матеріали. Так, наприклад, збережена Остапом «Курортная газета» за 24 лютого 1971 р. із статтею М. Піньковецької «Очаровал меня этот образ навеки» про випускника Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, ялтинця Дмитра Журавльова і його скульптур «Мавка» і «Леся Українка», збурить всю культурну громадськість України при спробі знищити ці твори мистецтва «музейниками»-вандалами.

* * *

Таким чином Остап намагався одночасно, з одного боку задовольняти свої духовно-культурні запити разом з однодумцями, брати посильну участь і відродженні національної самосвідомості українців Ялти і навіть налагоджувати контакти з одноплемінниками “за бугром”, а з другого — заради самозбереження  удосконалювати свою роль “лояльного громадянина” з його показним «одобрямсом» і привичними радянськими ура-патріотичними трафаретами, взятими з газет, після чого, як відомо, кожний “лояльний громадянин” з чистою совістю займався своїми справами…

В таку “м’ягку” схему, на думку Остапа, не вписувався дисидентський рух, який намагався розхитати тоталітаризм своїми вимогами ширших громадянських, національних та культурно-релігійних прав. Трансформуючись в правозахисний рух і у відкрите протистояння режимові, дисиденти потрапляли за ґрати, гинули в таборах…

* * *