1а. З бандурою по Україні (Південь і Схід).

Кобзарювання в Україні.

Крим.

Крим — моя Земля Обітованна. Тут я розпочав самостійне життя і став родоначальником Ялтинської гілки роду Кіндрачуків. Тут я здійснив морехідну і кобзарську мрії свого життя. В Криму розпочались і в Криму завершились мої кобзарські мандрівки по Україні і закордонню.

1970-ті роки. Ялтинський художник Костянтин Лисокобилка на своєму рисунку “Квітка Ломикамінь” напророчив мені долю цієї квітки в умовах Криму, скованого суцільною брилою русифікації.

Зліва — сторінка з японського путівника по країнах колишнього СРСР 1997-98 р. Справа — Польський путівник 2001 р.

Наприкінці 1980-х – початку 1990-х років я почав робити перші, несміливі кроки від виступів на сцені і корпоративних концертів до вуличного кобзарювання. Моєю першою кобзарською публікою став неперервний людський потік ялтинської Набережної, де я часто ставав “мішенню” для об’єктивів фото- і кіно-апаратів. А оскільки сам я ніколи не переймався фото-фіксацією свого кобзарювання, то мені діставались лише випадкові крихти з багатого столу фото-любителів. Іноді я із здивуванням знаходив своє зображення навіть в іноземних путівниках, подарованих туристами з різних країв.

Поступово, моя кобзарська практика поширилась в місця найбільшої концентрації екскурсантів і туристів біля таких туристичнх об’єктів, як царська резиденція в Лівадії і Воронцовський палац в Алупці, що і було зафіксовано випадковими “фото-мисливцями”

Знайомство з кубанським козаком Леонідом Дубовиком у Новоросійську (середина 1980-х р.), а пізніше — з бандуристами Кубані, а так же спогади раннього дитинства про кубанське військо, яке відступало з України під-час 2-ї Світової війни, спричинились до мого захоплення козацьким вбранням, яке суттєво підсилювало ефект мого кобзарювання, приваблюючи значно більше слухачів. З 1995 року я епізодично використовував для своїх виступів уніформу кубанських козаків (світлина зліва), а під кінець 90-х — поєднав кубанську черкеску з українським тканим поясом, вишитою чорною (повстанською) сорочкою, чоботами, запорізьким “оселедцем” на голові і довгими вусами (світлина справа).

Два відео-сюжети 2009 і 2010 років з інтернету невідомого походження, в яких я випадково опинився в кадрі.

Успішне кобзарювання в Ялті, Лівадії й Алупці заохочувало мене розширювати його ареал на решту Криму. Я здійснював поодинокі поїздки з бандурою в Алушту, Судак, Севастополь, Євпаторію, де про мене 22.09.1989 р. згадала “Евпаторийская здравница”, декілька разів виступав у Сімферополі на вулиці Пушкінській, де мене зафіксував кореспондент газети “Крымские известия” (Сімферополь) і 11.01.1996 р. опублікував фото-інформацію.

Одеса.

З початком 1990-х років, Одеса стала першим містом материкової України, куди я вирушив кобзарювати за межі Криму. По-перше, у Ялти й Одеси спільними є Чорне море, курортний статус і… високий рівень русифікації. Щоправда, для мене, як бандуриста, Одеса мала дві характерні лише для неї риси — неймовірно багатолюдний щорічний День Сміху 1-го квітня, на якому я відчував себе на своєму місці, як риба в воді, з фантастичним кобзарським “гонораром”, і друга риса одеситів — спілкуючись з бандуристом, більшість з них переходила з російської мови на українську, що для Криму було рідкістю. Газетна вирізка з “Чорноморської комуни” (Одеса) за 14.02.1990 р., світлини з квітня цього ж року і пізніший рисунок молодого одесита Віктора Лясоцького дають уявлення про реакцію одеситів на моє кобзарювання.

Кубанському козаку Леоніду Дубовику, з яким я подружився ще в 1980-х роках, через погрози його життю за проукраїнську позицію, прийшлось на початку 1990-х років поміняти його рідний Новоросійськ на Одесу. То ж зустрівши мене в Одесі під-час кобзарювання у січні 2007 року, він наполегливо попросив мене переселитись з готелю у його квартиру. А будучи фотолюбителем, він подбав про фото-“увічнення” нашої дружби.

Як уже згадувалось, моя байдужість до фотографування стала причиною того, що лише рідкісні епізоди мого кобзарювання були випадково зафіксовані фото-любителями, чи газетними кореспондентами. Ще рідше такі фото-свідчення і матеріали преси потрапляли до моїх рук. В результаті залишилось не задокументованим моє кобзарювання в інших містах Півдня і Сходу України. Лише моя пам’ять, та ще може окремі абзаци моїх “Книг пісень і мандрів” зберігають найяскравіші епізоди моїх кількаденних (найбільше — до тижня) кобзарських візитів у такі міста, як Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Харків.