2. В степах Казахстану (березень 1956 – вересень 1957 рр..)

Остапове фото з “Дошки пошани” в Майському МТС (Казахстан) і Атестат про закінчення Училища механізації с. г. №7 в Городенці..

Прибувши поїздом спочатку в Москву, механізатори з Городенки пересіли у потяг «Москва – Павлодар», в якому їх з’єднали з випуском механізаторів аналогічного училища Новгородської області. Таким чином уже у вагонах почалось своєрідне перемішування представників різних народів, різних світоглядів, яке повніше проявилось у Казахстані…

Їхали до Павлодара декілька днів з багатогодинними зупинками. Городенківчани починали свій день піснями типу «Ой, піду я понад лугом, де мій милий оре плугом» і закінчували співати аж вечером піснею «Розпрягайте, хлопці, коні, тай лягайте спочивать». Новгородці ж починали й продовжували день горілкою, картами й матюками, аж поки не завалювались спати.

Дальше з Павлодару, де ще царювала зима, їх усіх разом — українців і росіян, розмістивши у вагонах, установлених на гігантських санях, потягнули тракторами по льоду все ще замерзлої річки Іртиш уверх проти течії. Однак біля селища Потанівка цілинників-новобранців пересадили у вантажні машини, бо, як говорили шепотом, один такий вагон з трактором, що йшов перед ними, провалився під лід. Дальше проїхали через місто, назване іменем колись затонулого тут козацького конкістадора – підкорювача Сибіру, отамана Єрмака. Проминувши Чечен-аул, збудований засланими джигітами з Кавказу, мандрівники добрались до місця призначення — Сате-Аулу Майського району Павлодарської області в Казахстані.

Населення невеликого Сате-Аулу складали в основному казахи, але трохи було й українців з росіянами, які раніше приїхали на цілину з… Далекого Сходу, та ще декілька родин кримських німців і чеченців, яких наприкінці війни депортували сюди з Криму і Кавказу з тавром «народи-зрадники».

Тут у всіх механізаторів, які щойно прибули, забрали паспорти чи інші посвідчення особи для прописки по місцю нового помешкання і разом з атестатами замкнули в сейф відділу кадрів Майської МТС — сказали, що повернуть документи через два роки, як було визначено договором з училищем механізації.

Розкривши свій нерозлучний атлас світу невеликого формату, Остап прикинув, що він подолав лише третину відстані від Городенки до місця поселення однокласниці Марти Романської, з якою він увесь час підтримував переписку.

Зітхнувши, Остап сів за важелі дизельного трактора ДТ-54, гусениці якого ще виблискували заводською поліровкою і продовжив хліборобську традицію своїх предків на більш високому технічному рівні.

Щоправда, в березні, поки в засніженому степу ще утримувались морози, механізатори лише готували, а при потребі й ремонтували плуги, борони, лущильники, сівалки до весняних робіт. Тракторами час від часу їздили за 20 кілометрів від Сате-Аула в приіртишські осикові ліси з великими санями, які завантажували заздалегідь заготовленими дровами і доставляли їх в аул.

Випала черга їхати й Остапові. Поки доїхав, поки повантажив дрова, — уже й сутінки згустились і нічний мороз міцнішав. Трактор, що потиху торохтів на холостих обертах, раптом заглух, бо солярка була літньої марки (іншої не було) і загусла, як смалець — що в паливному баку, що в паливних трубопроводах. Знявши рукавиці при незвично сильному морозі, Остап роздмухав багаття під баком і двигуном, який охолов, поки той, нарешті, запустився. Рук не відчував, аж поки не приїхав в аул і зайшов у тепле приміщення, де, нарешті, відчув пекельний біль. Він опустив руки в холодну воду і тримав, аж поки біль трохи відступив. Потім ліва рука надовго розпухла — до теплих весняних днів. В наступні декілька зим при мінусовій температурі Остапова рука розпухала й боліла.

Остап з декількома земляками з Городенківщини і новгородцями був зачислений до тракторної бригади, яку очолював сибіряк Віктор Сухих і в якій уже деякий час встигли попрацювати приїжджі «цілинники» з Далекого Сходу. Перші кілька днів, поки правління колгоспу підшукувало квартири для механізаторів, які щойно прибули, бригадир Віктор поселив в себе вдома Остапа з Ярославом Терлецьким, «дальнєвосточніком» з українським корінням Володею Калініченком і новгородцем Володею Нахімом. Вже через тиждень всіх чотирьох переселили в плосковерху казахську саманну саклю, стеля якої одночасно слугувала дахом.

Трактористи-цілинники Володя Нахім і Володя Калінічеенко — Остапові напарники.

В саклі мешкали дві казашки: молодша — Ах-Зіра, чоловік якої був у в’язниці за якусь розтрату, і старша — її мама, до якої всі звертались «апа» (по-казахськи «матір»). Жінки для своїх квартирантів були кухарками, отримуючи для цього продукти з колгоспного складу, а за свою працю мали трудодні.

Якось батьки Ярослава прислали йому посилку з салом, яка спричинила в саклі неабиякий переполох. За відсутності холодильника, Ярослав попросив у Ах-Зіри мідний таз, в якому перетопив сало на смалець. Господині-мусульманки сприйняли шкварчання свинячого сала як якісь апокаліптичні звуки перед кінцем світу і втекли на вулицю, та ще й відмовились взяти у Ярослава свій таз. Він потім добру годину драїв піском і кип’ятком злополучний таз, аж поки той не пройшов успішну «нюхову» експертизу у жінок. Та й пізніше, аж поки Ярославів смалець не закінчився, жінки не могли без спазм у горлі дивитись як хлопці намащують смалець на хліб до чаю.

В розпал польових робіт (оранки, сівби і жнив) механізатори мусіли працювати цілодобово. Остап з Ярославом, як і всі інші «цілинники», працювали позмінно, добу через добу, на закріпленому за ними ДТ-54. Працювали не через страх, а на совість. Облік виконаної праці вів казах Маулін, який цілий день ходив зі своїм сажнем від ділянки до ділянки і під час ранніх перезмінок чи короткочасних обідів завжди ставив за приклад Остапа і Ярослава та ще декількох городенківчан, оброблені площі яких завжди були чи не вдвоє більшими, аніж в інших трактористів.

А секрет був простий, як учнівська лінійка: працюючи на оранці в нічні години при включених фарах, Остап бачив десятки таких самих, близьких і далеких, рухливих фар, в усіх напрямках, по всьому степу. От тільки після півночі то там, то там фари виключались, трактори з плугами зупинялись, сонні «цілинники» лягали в кабінах на бочок і тільки на світанку оживали знову, але обсяг робіт городенківчан для «сплюхів» уже був недосяжним. Тож і в розмірі зарплат теж була суттєва різниця.

Але не зважаючи ні на що, розорані і засіяні поля займали такі гігантські площі, що коли дозрівав урожай (до речі, значно скромніший, ніж в Україні), то місцеві комбайнери фізично були не в змозі його зібрати. Тому сільськогосподарське начальство високого рівня після завершення українських жнив організувало перевезення залізничними спецешелонами комбайнів і комбайнерів з України на казахстанську цілину, де їм разом з «цілинниками» вистачало роботи деколи й до перших «білих мух».

В Сате-аул приїздила жнивувати, причому не вперше, бригада комбайнерів Василя Лизогуба з Полтавщини. «Якщо в нас, на Полтавщині, — розказували «лизогубівці», — ми збираємо по 40 центнерів з гектара, то на цих сухих пісках лише чотири! А це значить, що один український гектар рівноцінний десяти казахстанським…»

Харчувалися «цілинники» лише капустяними супами (по-їхньому «щі»), хлібом, чаєм, айраном (кислим молоком), кобилячим кумисом і, зрідка, бешбармаком (лапша з подрібненим м’ясом), що їх з польовою кухнею на колесах возив казах Ашикпай до місць оранки, посіву і збору урожаю.

Заробляли “цілинники” непогано порівняно з іншими колгоспниками: в колгоспі їм нараховували трудодні, а в МТС (машинно-тракторна станція) — заробітну плату. Високою оплатою механізаторів заохочували, щоб вони назавжди залишились у казахському степу. Зароблене в колгоспі зерно конвертувалось у спеціальної форми довідки, пред’явник якої отримував уже реальні тонни зерна в будь-якому пункті Радянського Союзу.

Таких довідок за два казахстанських роки Остап отримав декілька, а от із «емтеесівською» зарплатою справа була складнішою.

В день отримання зарплати в тракторну бригаду приїжджала автолавка з горілкою. І тут виявлялась цікава диференціяція: українці купували одну пляшку на трьох й продовжували працювати і співати, а росіяни, в яких душа, як відомо всім, є більш «широкою і загадковою», купували горілку… по ящику на трьох! В ящику двадцять пляшок, тому робота мусила зачекати, поки не спорожніє остання пляшка.

Зрештою і українці почали помало втягуватись в «загадкову» атмосферу пиятики.

Оскільки Остап не переставав працювати з ентузіазмом, то бригадир полтавчанин Лизогуб рекомендував начальству призначити його бригадиром тимчасового, на час жнив, молодіжного підрозділу тракторної бригади. Отож, Остап пересів з трактора на справжнього степового скакуна Буяна і забезпечував свою підбригаду дизельним паливом, мастилом, запчастинами, а при потребі знову повертався за важелі трактора.

Трудовий ритм «цілинників» урізноманітнювали не тільки приїзди автолавки з горілкою — до незабутніх подій належали і степові пожежі, на гасіння яких мобілізовувались всі колгоспники і механізатори з навколишніх населених пунктів. Процес гасіння був примітивний — на лінію вогню виходив шеренгою ланцюг людей, кожний з яких збивав полум’я намоченими у привезеній воді старими куфайками, рваними штанами, кусками коців. Завдяки великій кількості людей пожежі швидко ліквідовували.

Ще один грізно-підступний «атракціон» Остап вперше побачив під кінець літа 1956 року під час оранки на тій ділянці поля, де вже зібрали урожай. Сонце в небі пекло немилосердно. Остапів трактор натужно ревів, тягнучи багатолемішний механічний плуг, коли раптом… Остап не повірив своїм очам — із-за горизонту, зі сторони сусідньої з Павлодарською Семипалатинської області, сходило … ще одне сонце, точно таке як те, що над головою. Воно швидко піднімалось у висоту, розбухало і, тягнучи за собою з землі стовбуроподібний шлейф диму, перетворювалось в зловісно-чорну грибоподібну хмару. До кінця дня легенький вітер розвіяв хмару-гриб, віднісши в сторону, за горизонт.

Ввечері в Сате-Аулі Остап побачив завалені стіни в кількох плоскодахих саманних домівках, зірвані дахи. Жертв не було, бо військові люди приїжджали і попередили мешканців аулу, щоб під час випробування атомної бомби знаходились на вулиці і ховались за будівлі з протилежної від полігону сторони. А до тих трактористів, які працювали в степу, військові, чомусь, не приїздили з попередженням.

Для Остапа й досі залишається загадкою — скільки ж рентген-променів «нахапався» тоді він і його «співтракторники»?

Наслухавшись різних порад щодо нейтралізації опромінювання, Остап пішов на експериментальний баштан, де колгоспний агроном намагався вирощувати кавуни. Однак на супіщаному сухому грунті, характерному для більшості оброблюваних угідь Павлодарщини, виросли жалюгідні «кавунятка» величиною з кулак. Дозрілі «кавунятка» були такі ж смачні, як справжні кавуни і він «стеребив» їх зо два десятка або й більше, аж поки не забурчав і заболів його живіт.

В медпункті Сате-аулу Остапові зробили аналізи і виявили дезинтерію. Його на пару днів поклали в лікарняне ліжко й призначили відповідні уколи, які йому вводила в сідницю молоденька медсестра Поліна з Новгородщини.

Повернувшись на квартиру Ах-Зіри, Остап застав конверт з листом і фотографією Марти Романської. Це найкраще нейтралізувало його враження від жагучих поглядів циганських очей Поліни, якими вона «обпікала» свого пацієнта під-час процедур з уколами.

Якщо перші дві фотографії зображали Мартусю з сумом в очах і лише до пояса, то на останній вона стояла в повний зріст на березі Амуру серед пишної зелені прибережного лісу чи парку, з радісною посмішкою на прекрасному обличчі. І підпис, подібний до попередніх, але … з нюансами:

о

«Якщо зустрінутись нам не прийдеться,

тому, що невідома наша судьба…

то нехай на пам’ять Тобі остається

ця фотокарточка моя.

На пам’ять  далекому другу Остапу від Мартусі.

Хабаровськ. 11.08.1956 г. М.Романська»

І тут Остап закомплексував.

Ідеалізуючи Марту, він вважав себе невдахою, який не досяг нічого такого, чим можна було би завоювати її кохання на все життя, зробити її щасливою…

— Та й, напевне, не одного тебе вона причарувала, — підкинув Остапові свої висновки його Внутрішній Голос. — Очі є у всіх! І побачивши Марту — хто може залишитись байдужим?! То ж у неї завжди буде вибір не на твою користь…

І Остап день за днем все відкладав відповідь на Мартин лист… Цілу добу смикаючи важелі свого ДТ-54, який тягнув плуга по стернистому полю, він затягував одну пісню за другою, пересилюючи гуркіт свого «залізного коня».

Кожна його лірична пісня, на відміну від пісень історичних, була візитною карткою якогось епізоду з Остапової котиківської юності, що оживав у його уяві разом з піснею:

Цвіте терен, терен цвіте,

Ще й лист опадає…

Хто в любові не знається,

Той горя не знає…

Ці слова були співзвучні з його думками про Марту.

Слова іншої пісні навіювали інші спогади.

Поза лугом зелененьким,

Поза лу-у-у-угом зелене-е-еньким,

Брала вдова льон дрібне-е-енький…

Цю пісню він перейняв у свого, старшого від нього на два роки, близького друга-однофамільця Кіндрачука Василя. Це було ще тоді, коли вони щовечора збирались з ватагою інших хлопців на трав’янистому узбіччі глухої котиківської вулички і в місячному сяйві ласували здобиччю з чужих садів — вишнями, сливками, яблуками, слухаючи розлогі Остапові перекази чергового розділу з прочитаних ним польських книжок про Тарзана. І завжди завершували своє зібрання цією улюбленою піснею свого лідера Василя, який після цього йшов на любовне побачення до своєї коханої Василинки.

Здавши зміну своєму напарнику Ярославу, Остап після двадцяти чотирьох годинної праці йшов відпочивати. Ні, не на квартиру Ах-Зіри, а за аул, в чагарники. Бо в аулі з деяких пір його справжньою проблемою стала Поліна. Приходила в саклю, сідала край Остапового ліжка, цікавилась його здоров’ям, розпитувала про його захоплення-хоббі, чи є в нього дівчина, що він думає про неї — Поліну, і при цьому ввесь час «строїла глазки», нервуючи Остапа, який, чомусь, не міг грубо і рішуче сказати: «Залиш мене в спокою!»

— Ну, не дозрів ще Остап до того, щоб крутити любов з дівчатами, а тим більше женитись, — мовчки кричав Поліні Внутрішній Голос Остапа, але вона не могла його чути і залишала саклю лише після того, як перевтомлений «кавалєр» починав хропіти.

На початку листопада 1956 року Остапові і Ярославові прийшли повістки — негайно з’явитись в Безкарагайський райвійськкомат, розташований на протилежному від Сате-аулу правому березі Іртиша. Обидва пішли в кантору за паспортами, але замість них їм видали по дві довідки:

• Перша, що ім’ярек, працює трактористом в Майській МТС;
• Друга, що паспорти й інші документи зберігаються в сейфі відділу кадрів.

У воєнкомматі, після телефонного уточнення з відділом кадрів, хлопців поставили на військовий облік, видали тимчасові прописні свідоцтва і сказали, що з дворічної цілинної «броні» від служби в армії, передбаченої якоюсь постановою, їм залишився ще один рік, вільний від армії.

Приїхавши з військоммату в прибережне село Леб’яж’є, хлопці зайшли в столову підкріпитись і тут Остап посварився з якимось казахом ровесником за крісло, яких в столові було обмаль. Казах виявився боксером і викликав Остапа на двір, за столову, на «дуель». Поки казах почав приближатись до Остапа, з професійним пружинним підстрибом, сіпаючи кулаками, Ярослав за його спиною підняв уламок саманної цеглини і луснув його по потилиці. Казах відразу впав на коліна й на руки, мотаючи головою. Але оскільки із-за рогу столової показались компаньйони травмованого боксера, то новоспеченим військовозобов’язаним прийшлось хутко мчати до пристані, де, на їх щастя, паром саме віддавав останній швартов і відчалив уже з Остапом і Ярославом до «рідного» берега Іртиша.

В Сате-аулі хлопці поспішили до своїх господинь-кухарок, сподіваючись, нарешті, втамувати голод. Від Ах-Зіри саме вийшла із саклі сусідська дівчина Алія і Остап, не встигнувши зайти вслід за Ярославом, став перед дівчиною, як укопаний, заклопотано дивлячись повз неї на вулицю. Вулицею до них наближалась Поліна…

— Ас-салям алєйкум, Алія! — привітався Остап.

— Алєйкум ас-салям, Остап! — відповіла казашка й перепитала, — Що це з тобою?

— Не спіши, Алія! Побудь хвилину зі мною! Мені потрібна твоя допомога! — попросив її він.

Підійшла Поліна, привіталась і відразу про найголовніше — чи не призивають, часом, його до армії? Остап заспокоїв медсестру, мовляв, ще цілий рік «броні». А щоб Алія не пішла додому додав, дивлячись на казашку закоханими очами: «Познайомся, Поліно, з моєю нареченою! Її звати Алія…»

Від несподіванки вузенькі розкосі очі казашки широко розкрились до європейських стандартів, а у Поліни перехопило подих.

— Так вони ж тільки за мусульман ідуть заміж, — опам’яталась Поліна.

— Ось ми з Алією саме зібрались іти до мулли, щоб домовитись про моє навернення до правовірних мусульман. Пішли, Алія! Вибач, Поліно, в нас мало часу!

Не оглядаючись, Остап взяв під руки дівчину, яка від полтавчан і городенківчан «нахапалась» українських словечок, і з сарказмом поцікавилась чи він, часом, “не з’їхав з глузду”. Зорієнтувавшись, нарешті, що хлопець в такому стані, що пішов би й самому шайтану на роги, лиш би спекатись Поліни, Алія показала йому все-таки саклю мулли, і з словами «Аллах акбар!» пішла додому.

Напевне мулла бачив із свого вікна, що Остап направляється до нього, бо відразу вийшов надвір й після традиційного «Ас-салям алейкум» запитав, що привело до нього молодого «уруса». Остап уточнив, що він не «урус», а «україн» і виклав муллі свою амурну стурбованість, майже фізично відчуваючи як його спину “свердлять» Полінині очиська.

Він, мовляв, закохався в казахську дівчину і хотів би зв’язати з нею свою долю. Але вона стверджує, що не може відповісти взаємністю, бо він не мусульманин. І ось він прийшов до ефенді (пан, повелитель) за консультацією з приводу переходу в іслам.

Мулла, років 50, типовий степовик середнього росту, на дугоподібних «кавалерійських» ногах, з вилицюватим обличчям, оздобленим ріденькими вусами й бородою, сипонув на Остапа іронічними іскрами з вузеньких щілинок очей і поплескав його по плечах. Потім, уже відверто кепкуючи, розказав, що він з молодими казахами регулярно проводить години з вивчення Корану, і запрошує на них Остапа. І ось коли Остап добре засвоїть святе вчення пророка Магомета, тоді він може купувати жертовного «барашка» для обряду обрізання. Помітивши як Остап здригнувся від останнього слова мулла весело засміявся, подав йому руку і завершив: «А тоді вже можна переходити до вінчання…»

Потенційний неофіт-мусульманин подякував за цінну інформацію і, переконавшись, що ображеної Поліни на горизонті не видно, помчав уже без перешкод на Ах-Зірин бешбармак, що його запах доносився із саклі на вулицю.

* * *

Почались приморозки і Остапа знову почала турбувати обморожена рука. Оскільки Ярослав не планував брати відпустку, то Остап вирішив поїхати додому сам.

І знову замість паспорта йому видали справку про те, що його документи зберігаються в сейфі по місцю роботи. А він же так дорожив своїм паспортом, який принаймні давав право пересуватися країною в бажаному напрямку, на відміну від безпаспортних колгоспних кріпаків. Остап постійно згадував, як йому допомогав отримати паспорт в Городенці за декілька пляшок коньяку Василь Романиця, батько колишньої Остапової «зітхальниці» Марусі, яка встигла вже вийти заміж.

— І ось я знову кріпак, пся крев!» — лаявся Остап улюбленою лайкою свого батька, яку той давніше привіз із уланського полку з Познані, в Польщі.

Пробачити начальству цього він не хотів і, використавши «коньячний» досвід Василя Романиці, вирішив нагородити себе морально-матеріальною компенсацією. Отримавши в бухгалтерії відпускні гроші, він пішов до завідуючого складом зерна, який йому видав довідку на три тонни заробленої пшениці з правом отримання її в будь-якому пункті «Заготзерна». Остап витягнув з сумки дві пляшки вірменського коньяку з трьома зірочками на етикетці і поцікавився, чи не можна отримати ще одну аналогічну довідку, бо дуже треба. Завскладом, заховавши видаткову книгу, в якій Остап розписався за довідку, в шухляду столу, зиркнув на пляшки, потім на Остапа і … з другої шухляди витягнув іншу книгу. Остап, не встигнувши здивуватись легкості й простоті складського обліку, ще раз поставив свій автограф взамін за довідку, яка відрізнялась від першої лише датою тримісячної давності.

Приїхавши додому, Остап відразу після привітальних обіймів з домочадцями вручив батькові обидві довідки. Наступного дня батько не повірив своїм очам — в городенківському пункті «Заготзерна» їм тільки за одну довідку навантажили на машину тридцять мішків добірної пшениці, по центнеру в кожному. Прийшлось робити ще одну ходку за зерном з другої довідки. Виручені на базарі гроші допомогли батькові швидко завершити будівництво нової хати, почате до від’їзду Остапа в Казахстан.

Хата на Котиківці, збудована батьком Юрієм з Остаповою участю…

Підключився до будівництва й Остап. Заради цього він самовільно продовжив собі відпустку аж до весни. А перед тим був лист від Ярослава: «Після твого від’їзду прийшла Поліна, зросила твою подушку сльозами й примовляла, — «Я ж його люблю! Як він міг?!» А вже через місяць вийшла заміж за земляка Юру і тепер щаслива ходить з ним під руку по аулу. Так що спокійно приїжджай. Трактор чекає…» Але тільки справивши два новосілля — одне з батьком Юрієм і всією родиною в новій хаті, а друге — з вуйком Миколою і його родиною в старій хаті, яку батько їм відступив, Остап повернувся в Сате-аул, в Казахстан, за яким, як не дивно, вже й засумував…

За час відсутності Остапа тут відбулась реорганізація декількох навколишніх колгоспів у один радгосп імені Чапаєва. Таким чином Сатеаульський колгосп ім.Абая трансформувався в бригаду №4, на правах філіалу цього радгоспу.

Відповідно до наказу №114 від 5 травня 1957 р. Остапа включили в штат радгоспу ім. Чапаєва в якості тракториста тракторної бригади №4 і направили на його минулорічний трактор, де його чекав вірний друг-напарник Ярослав Терлецький. І знову цілодобова праця, 24 години Остап і 24 години Ярослав.

Довідка про зарахування Остапа Кіндрачука трактористом в штат радгоспу ім. Чапаєва.

Змінились і житлово-побутові умови проживання. Тепер всі механізатори, і городенківчани, й новгородці, й «дальнєвосточнікі», а в жнива й полтавці, мешкали серед степу в довжелезному бараці за 4 кілометри від Сате-аулу: 20 металевих ліжок під одною стіною і стільки ж під протилежною. З меблів ще були приліжкові тумбочки й крісла, довгий стіл для харчування і гри в карти. Одяг і речі зберігались у валізах під ліжками. Там же — й зароблені гроші.

Якось прийшовши в барак після зміни, Остап побачив свою валізу розкритою. Новгородці як завжди пили горілку й грали в карти. Один з них, Вєня, показав на купку грошей і сказав: «Остап, твої гроші я програв услід за своїми, але в получку верну!» І коли в Сате-аулі видали зарплату, він дійсно все повернув. Приємно здивований чесністю картяра і пияка, Остап свою зарплату з поверненим боргом засунув у пазуху сорочки і з радості підтримав компанію новгородців, які запросили його в буфет. Після безсонної зміни за важелями трактора, Остап не розрахував своїх можливостей і заснув за буфетним столом. Хлопці закинули його в кузов полуторки, що саме мала їхати до бараків, але в цей час зателефонували в контору Сатеаульської бригади-філії: «Мобілізувати всіх і все на гасіння степової пожежі» за 50 кілометрів від Сате-аула.

Остап збудився в кузові на світанку серед їдкого диму і галасу — сотні закіптюжених хлопців мітлами, лопатами, обривками брезентів метр за метром збивали багатокілометрову лінію вогню. Але Остап так і не встиг включитися в цю працю, бо поширення вогню було уже припинено досить далеко від хлібних ланів, які достигали, а тому, повернувшись на другий бік, знову “виключився”.

Повернувшись у бригаду, Остап ще раз здивувався — ні один карбованець з пазухи не пропав. Він спокійно поклав гроші у валізу, але зарікся в майбутньому брати участь у випивках. І не тільки з новгородцями.

* * *

Цього літа полтавська бригада Василя Лизогуба приїхала вчасніше від звичного і Лизогуб знову добився призначення своїм помічником свого минулорічного симпатика Остапа. Директор радгоспу ім. Чапаєва підписав приказ №147: «С «3» июня с/г зачислить в штат совхоза вкачестве пом. бригадира т/бриг №4 Киндрачука Остапа Юрьевича…»

Довідка про “перевтілення” Остапа з тракториста в помічника бригадира.

Для початку його на місяць відправили на сінокос. Вручили два трактори, дві сінокосилки, два вантажні автомобілі, цистерну на колесах, похідну кухню на колесах, дві 4-місних палатки. Все це обслуговувалось двома казахами-трактористами, чотирьма казашками збиральницями сіна, двома шоферами — росіянином і молдаванином, і кухаркою молдаванкою.

Остаповим обов’язком було забезпечення сінокісної ланки дизпаливом, продуктами, запчастинами, вести облікові і звітові підрахунки. Для мобільності йому з радгоспного табуна арканом відловили коня. На прохання Остапа це був минулорічний Буян, який зустрів його радісним іржанням.

Сіножаті розміщувались на галявинах приіртишських лісів, які Іртиш щедро напував вологою під час весняних повеней. Буйна зелень в людський зріст, оточена високими осиками й кущами видавались Остапові мало не африканськими джунглями серед казахстанських степів. В ньому знову ожив дух Тарзана і він давно не почував себе таким щасливим.

Тут працювали лише світловий день, в кінці якого, після спільної вечері, Остап розкошував, наспівуючи з молдаванами Толмазаном і Аніцею, а також з другим шофером Ніколаєм, що довго жив у Молдавії:

Маріца, Маріца, ті нє рюфютіца,

Ма-аш ендура, щі цаш кумпура.

Роки албе дін мата-ас, касе фій міряс,

Черчель ші мержель, аша бедісценуврєв…

Потім співали українську пісню, яку молдавани знали від молдавських українців:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув карі очі,

Повій, вітре, опівночі.

Тоді до піснеспівів приєднувалися й казахи Єртай і Мухтар зі своїми дружинами (в кожного було по дві молоденькі супутниці життя, відповідно до шаріату). Цю казахську пісню про красуню Дарихай знали всі:

Ширкенай! Ей да джохта болґан козин джаєктан,

Бір киз кордим, кара кат коз, кара кат коз Дарихай.

Аха-хай, Дарихай, жалт єткенде жак болдум,

Корґентустей сахмда.

Коли закінчився сінокос, Лизогуб уже не відпускав Остапа на трактор, а доручив йому разом з вірним Буяном виконувати ті самі функції постачальника, що і в сінокосній ланці. А мешкав він знову з усіма в бараці.

Щоб якось вгамувати ностальгійні настрої та знайти альтернативу частим пиятикам Остапових колег-«цілинників», він завів собі «Пісенний щоденник», щось на зразок того шкільного зошита, в якому Мартуся «вписалась» до Остапового «сердушка». Це був загальний зошит на півтори сотні сторінок в клітинку, в який він записував всі ті пісні, що перейняв у своїх батьків і котиківських односельчан. Де-не-де між піснями він нотував коротенькі згадки про важливі події з історії чи з особистого життя, пов’язані з тією чи іншою піснею.

Деякі пісні для «особистого» чи, радше, «внутрішнього» вжитку (стрілецькі, повстанські) Остап, з метою конспірації від чужого ока, записав стенографічними знаками, які він засвоїв ще в шкільні роки з довоєнного «Підручника української стенографії».

Полтавці, між іншим, як і всі українці, теж підібрались співочі й голосисті. Тож і від них Остап «набрався» чимало пісень, які назавжди «осіли» в його репертуарі: «Ой, хмелю ж мій хмелю», «По садочку ходжу», «І звідти гора, звідти другая», «Гей, у полі три криниченьки» та ін.

У зв’язку з цим запам’яталась Остапу одна подія, культурна — влітку 1957 р. до «цілинників» з Алма-Ати, тодішньої столиці Казахстану, приїхали зірки столичної сцени і влаштували грандіозний концерт. Артистів у яскравих національних костюмах було багато і Остапу здалось, що він перемістився в епоху Чингіз-хана. Це від них майбутній кобзар перейняв казахську народну пісню «Ширкенай, ай да джохта» про чорнооку дівчину Дарихай з Приуралля. Згодом, уже в зрілому віці під час кобзарських мандрівок, при випадкових зустрічах з незнайомими заїжджими казахами, Остап цією піснею не раз завойовував їх щиру прихильність. Це була перша неукраїнська пісня, записана в його «Пісенний щоденник».

Ще дві пісні, що потрапили в «Пісенний щоденник»: «Згадаймо, згадаймо степи монгольські» (про навалу кінноти Чингіз-хана на Русь-Україну) і «Багато красунь є в аулах у нас» (про переваги вірного бойового коня Буяна над легковажними і підступними степовими красунями), Остап створив сам, на рідній мові, “джиґітуючи” на своєму Буяні між МТС і тракторною бригадою. Остапів Буян дійсно виявився вірним другом, врятувавши його під час ночівлі в степу від зграї вовків, чим і заслужив на персональну пісню. А ось з красунями-казашками не тільки в Остапа, але взагалі ні в кого з механізаторів, жодні стосунки не складались, бо взамін, як уже згадувалось, за свою прихильність вони від усіх вимагали поміняти християнську віру на іслам з усіма специфічними тонкощами ритуалу.

Після жнив Остап і Ярослав Терлецький вирішили, що з них досить казахстанської цілини, та й армійська «броня» от-от закінчиться і вони можуть «загриміти» з цілинного кріпацтва в армійське. І вони подали заяви у відділ кадрів на звільнення. Та не тут то було!

Начальник відділу кадрів заяви не прийняв і документи не видавав, рішуче заявивши, що техніку без персоналу він не має права залишити і «текучості кадрів» не дозволить. На щастя, цей начальник незадовго після цього пішов у відпустку і Остап з Ярославом знову прийшли у відділ кадрів до нового начальника. Щоб не ризикувати, на цей раз Остап написав заяву про те, що він одружується і паспорт йому потрібний для реєстрації одруження в ЗАГСі, а Ярослав у нього буде, відповідно до народного звичаю, дружбою-свідком, то ж паспорт потрібен і йому. На несподіване запитання «Хто наречена?» Остап бовкнув: «Божена Нємцова», бо перед тим читав саме твори цієї чеської письменниці. І … спрацювало!

Маючи на руках паспорти, хлопці вирішили видурити ще й атестати. Для цього розробили «спецоперацію» під кодовою назвою «цілинним землям — висококваліфіковані кадри» з підключенням до неї ленінського комсомолу, який роками поглинав їхні членські внески, а віддача — нуль. А комсомол, до речі, у обох хлопців асоціювався з державою, яка «усуспільнила», а якщо зрозуміліше, то просто реквізувала у селян земельну власність, коней, реманент та інше майно, нажите не одним поколінням, а взамін “віддячила” одним — депортаціями в сибірські й далекосхідні спецпоселення, другим — копійчаними колгоспними трудоднями. Так чого церемонитись зі злодійською владою, коли є єдина можливість аналогічними методами хоча б частково компенсувати нанесений нею ущерб!..

Друзі поїхали в Майський райком ЛКСМК, показали комсомольським босам свої комсомольські квитки з марками оплати всіх членських внесків, виписки з приказів про радгоспне працевлаштування, газету з запрошенням у навчальні заклади і попросили дати їм письмові скерування для вступу в Семипалатинське технічне училище, щоб набути всебічних кваліфікацій, яких гостро потребує радгосп ім. Чапаєва.

Скерування в Семипалатинське техучилище.

Отримані скерування обидва приятелі понесли у відділ кадрів з вимогою видати їм їхні атестати механізаторів, як підставу для вступу в техучилище, не маючи навіть в думці найменшої охоти їхати в Семипалатинськ.

Просили й трудові книжки, але начальник сказав: «Після зарахування в училище».

Завдяки несподіваній допомозі класика чеської літератури і ленінського комсомолу Казахстану Остап з приятелем, взявши документи, зарплату і довідки натуроплати плюс «коньячні» дублікати цих довідок, подались автобусом до Павлодару, а звідти залізницею з пересіданнями на милу Україну. Трудовими книжками вирішили пожертвувати, бо вже не було часу і фантазії, щоб ще і їх видурити у начальства.

В Казахстані ще залишалась основна маса українців-«цілинників». Деякі, одружившись по-справжньому, залишились там назавжди, чого таємно якраз і домагалась радянська влада, переслідуючи дві мети: по-перше — “зачистити” Україну від українців, а по-друге — “розбавити” казахське населення переселенцями, довівши його до стану нацменшини.

Залишився назавжди в Казахському степу і Остапів вірний друг Буян.

Зворушливим було їхнє прощання. Остап поїхав на Буяні на пасовище до його чотириногих родичів. Побачивши після кількатижневої розлуки табун, Буян схвильовано заіржав, а коли Остап зняв з нього сідло, уздечку й овечий аркан[1], поскакав і … відразу ж зупинився. Оглянувшись на Остапа, він помало завернув назад до нього, витягуючи губи за грудочкою цукру на Остаповій протягнутій долоні.

Ще якусь хвилину Остап тримав за шию Буяна, притулившись щокою до його голови; потім тріснув у повітрі нагайкою і, під стукіт копит передав Боянове спорядження пастухові, а сам не оглядаючись пішов в аул.

Сідаючи у вагон з піднесеним настроєм, Остап і Ярослав побачили, що увесь потяг заповнений такими ж щасливими й радісними людьми — жінками, дітьми і чоловіками у високих кавказьких папахах. Це чеченці добились права повернутись на Батьківщину.

З одним чеченцем, школярем Нурди, Остап познайомився в Сате-Аулі. Вони ділились задушевними спогадами — кожний про свою Батьківщину, про депортації своїх співвітчизників. Нурди розповідав про своїх дядьків, яких вислали ще дальше, на Колиму, за спробу підняти повстання в Казахстані після смерті Сталіна. А Остап — про своїх батьків і дядьків, про Марту, на останній лист якої він так і не зумів відповісти …

  НСШ (Неповно-середня школа) Сате-аула. Крайній справа в папасі — Нурди, чеченський приятель Остапа.

І ось у вагоні серед темно-бурих папах чеченців Остап помітив сиву папаху Нурди. Так і доїхали разом до Москви, а далі Нурди з ріднею — на Південь, а Остап з товаришем — на Захід. Ніхто з них тоді не міг передбачити, що Остап дочекається хоча й гіркої, але все ж Незалежності для України, а Батьківщину Нурди чекають дві кровопроллитні війни…

Тож співаючи під бандуру пісню Рамсула Гамзатова «Солдати-журавлі», Остап згадує горде обличчя свого казахстанського друга-чеченця і дуже надіється, що він вижив у двох чеченських апокаліпсисах. І хто знає — гора з горою не сходяться, а люди…

[1] Овечий аркан служить всім степовикам під час ночівлі в степу для захисту від скорпіонів і тарантулів, які не переносять овечого запаху

* * *