З ялтинським українським поетом Іваном Куницьким мене зв’язує багаторічна дружба, започаткована під-час нашої спільної діяльності в Ялтинській “Просвіті”. Якось їдучи з ним тролейбусом, я розповів йому про казахстанський період мого життя, після чого з’явився цей вірш-присв’ята.
* * *
З Лєшеком Бронґелем моє знайомство відбулось під-час мого кобзарювання в 1997 році у Львові, в перші роки незалежності, коли Україну накрила хвиля рекетирських “прихватизацій” на всіх соціальних рівнях суспільства. В своєму вірші Лєшек передав власне враження від нашої зустрічі на фоні тодішньої бурхливої соціальної атмосфери.
* * *
Присвяти в газетах.
В пешій половині листопада 1997 року, кобзарюючи в м. Рівному, я познайомився з педагогом-маестро по класу бандури і поетом Анатолієм Грицаєм, який під враженням нашого знайомства склав декілька надзвичайно зворушливих віршів-присв’ят.
У “Кримській світлиці” за 23.01.1998 р. крім вірша-присвяти А. Грицая, є ще й зворушливе поздоровлення ялтинської активістки і поетеси Світлани Кочерги…
* * *
Написане про мене, але без згадки про моє ім’я.
З поетом Василем Мартиновим я не був знайомий. Але нема сумніву в тому, що образ бандуриста у цьому вірші поет створив під враженням від мого кобзарювання. І хоча згадка про люльку у вірші є поетичним домислом, зате незаперечним фактом є те, що багаторічним кобзарюванням біля Лівадійського палацу займався один-єдиний бандурист — Остап Кіндрачук, який очевидно якось потрапив у поле зору поета.
* * *
У 2004 році я кобзарював у Кракові. Будучи ревним шанувальником газети “ДЕНЬ”, я запам’ятав обличчя багатьох авторів, чиї мініатюрні фото публікувались поряд з їхніми дописами. Тож не дивно, що серед слухачів, які обступили мене з бандурою, я впізнав авторку газети Клару Ґудзик, тепло привітався з нею і задушевно поговорив. Потім, через рік я прочитав про нашу зустріч у книжці Клари Ґудзик з її спогадами про минуле.
* * *
Незадовго до Помаранчевої Революції я декілька разів приїжджав до Києва і кобзарював у підземному переході Майдану Незалежності. Можливо там мене бачила видатна українська поетеса Ліна Костенко і потім згадала про це в одному з епізодів свого прозового роману “Записки українського самашедшого”. З багаторічної практики мені відомо, що, по-перше, київські кобзарі-бандуристи в цьому переході не кобзарюють, по-друге, ніхто в той час, крім мене, не виконував прилюдно пісню “Червона калина” і, по-третє, ніхто, крім мене, не виступав у костюмованому образі козака-бандуриста. Тож, прочитавши цей епізод у романі, я з високою мірою вірогідності тішив себе можливою причетністю до зображеного авторкою другорядного образу “жебрака з такими шляхетними старокозацькими рисами”…
* * *
У березні 1974 року, виступаючи з бандурою перед письменниками в ялтинському Будинку творчості Літфонду, Олесь Гончар не тільки подарував мені свій роман «Циклон» з автографом, але і з задоволенням прийняв запрошення погостити у мене вдома. Саме тоді він почав працювати над новим романом «Берег любові» і мабуть тому розмовляв зі мною, не розлучаючись з блокнотом, до якого постійно щось записував.
о
Пізніше, в 1976 році, я купив роман “Берег любові” і впізнав у ньому … себе, та ще й у двох персонажах. Так, перший з них — курсант Батумської морехідки Сашко так же, як і я, привіз додому виміняний у лаборанта на пляшку коньяку глобус зоряного неба, щоб не забувати здобутих там астрономічних знань.
Інший персонаж, гуцул Оксен в точності так, як і я, в дитинстві виводив кобзаря на сцену сільської читальні, а будучи дорослим, замерзав у Казахстані наодинці із своїм трактором, а своє житло прикрасив тими ж самими речами, що і я — свою «хрущобу»: гуцульським костюмом, який «у шаховці під шклом грає барвами», гуцульськими топірцями, бандурою і таким іншим. Щоправда, я не змайстрував свою бандуру, як Оксен і нічого не розказував письменникові про свого батька, який на той час був живий і здоровий, а в романі … Оксенів батько чомусь загинув. Хоча загалом твір оптимістичний.
До 02.10.2010 року спроби моїх дітей (Натана, Олесі й Назара) та деяких друзів залучити мене до інтернет-спільноти натикались на мою вперту недооцінку цього епохального винаходу людського генію. А цього дня, 2 жовтня 2010 року мій син Натан на екрані свого ноутбука показав мені сторінку якоїсь туристичної фірми (travel), а на ній розповідь молодої незнайомки під псевдо “commerset” під заголовком “KATCHA (бандурист-путешественник). Вона ділилась зі своїми друзями деякими відомостями про… мандри моєї особи, ілюструвала розповідь моїми фото, знятими в різних містах і закликала їх допомогти виявити побільше інформації про мене й мої маршрути.
Потім син показав, як через пошукову строку інтернету знаходити інформацію взагалі, і зокрема — зв’язану з моїм прізвищем. Я зазнав шокового потрясіння, відкривши про себе багато інтернет-публікацій, а так же безліч відповідей на всі мої зацікавлення. Завдяки сину Натану, а пізніше — дітям Олесі, Назару і внукам Сашкові й Данькові, я продовжую щодня збагачувати себе новими відкриттями в чарівному світі інтернет-павутини, компенсуючи таким чином дефіцит справжніх мандрів, спричинених ковід-епідемією, воєнними потрясіннями і… старістю…
Нижче приведені деякі інтернет-публікації, починаючи з “фатальної” — САТСНА (бандурист-путешественник).
* * *
Сайт “ТОВАРИЩ”
* * *
Сайт Управління освіти, м. Херсон.
* * *
Сайт TALK TOME (поговори зі мною)
* * *
Сайт HUMANS of KYIV (люди Києва).
* * *
Німецькомовний сайт JALOS (Ялос – “берег”- древня назва Ялти).
Гей, на татарських полях Та на козацьких шляхах Не вовки-сіроманці Квилять, проквиляють, Не орли-чорнокрильці клекочуть, Та попід небесами літають, –
Сидить на могилі Козак старесенький, Як голубонько сивесенький, У кобзу грає-виграває, Жалібно співає.
Кінь біля його Постріляний та порубаний, Ратища поламані, Піхви – без шаблі булатної, У ладівниці – ні однісенького набою.
Тільки й зосталась йому бандура подорожня, Та в глибокій кишені люлька-бурулька, Ще й тютюну півпапушки, Козак-сердега люлечку потягає, У кобзу грає-виграває, Жалібно співає:
“Гей, панове-молодці, Козаки-запорожці! Ой де ж то ви пробуваєте? Чи до Січі-матері приїжджаєте, Чи ляхів-ворогів киями покладаєте, Чи татар-бусурман Малахаями, як череду, в плін завертаєте?
Гей, коли б же мені бог поміг Старі ноги розправляти Та й за вами поспішати, Хоч би я на останку віку вам заіграв Та голосно жалібно заспівав.
Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати, Уже нездужаю по степах я чвалати; Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати І дідом за обідом коня мого заїдати…”
Сидить козак на могилі, У кобзу грає-виграває, Жалібно співає: “Гей, кобзо моя, Дружино моя, Бандуро моя мальована!
Де ж мені тебе діти: А чи в чистому степу спалити І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити? Нехай буйний вітер по степах пролітає, Твої струни зачіпати, Смутнесенько-жалібнесенько Грає-виграває,
І будуть козаки подорожні проїжджати, І твій голос зачувати, І до могили будуть привертати…”
26.05.1994 р. Я разом із моїм кобзарським Пан-Отцем Олексієм Нирком вирушили потягом із Сімферополя до Дніпропетровська, де прийняли участь у Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва, присвяченого 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького та 50-річчю ООН
Учасниками фестивалю крім нас двох були – заокеанський кобзар Андрій Горняткевич (США), українські кобзарі В. Литвин, В. Лісовол, В. Жданкін (Київ), М. Мошик (Суми), В. Харченко (Дніпропетровськ), Зоя Слободян (Івано-Франківськ), Б. Жеплинський (Львів), лірник М. Хай (Київ), та ще два десятки відомих кобзарів і молодих бандуристів. Одні з них грали на хроматичних бандурах, а інші, які величали себе «автентичними» кобзарями, грали на «старосвітських» діатонічних бандурах і кобзах.
Три дні – 27, 28 і 29 травня 1994 року з 09.00 до 13.00. всі учасники проводили в Обласному краєзнавчому музеї ім. Дмитра Яворницького на засіданнях науково-практичної конференції «Кобзарсько-лірницька традиція та її сучасний розвиток». А з 14.00 до 19.00 кожний учасник фестивалю виступав зі своїм інструментом на центральній алеї Дніпропетровська і в парку ім. Б. Хмельницького для мешканців міста, які, як для зрусифікованого міста, сприймали кобзарів привітно і з приємним здивуванням. З 19.00 кобзарі виступали в Муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка, або в Театрі опери та балету.
Наостанок у згаданому Музею Яворницького відбулись перевибори голови Всеукраїнської спілки кобзарів відповідно до звичаю Запорізької Січі, з посипанням на чуприну землі і сміття, щоб не зазнавався. Очільником спілки став кобзар Володимир Горбатюк, який після смерті канівського кобзаря Олексія Чуприни, зайняв його місце кобзарювання на могилі Т. Г. Шевченка.
На пам’ять кожний учасник фестивалю отримав пам’ятну медаль Музею Дмитра Яворницького із зображенням цього видатного історика Запорожжя на аверсі, і будинку музею його імені — на реверсі. А так же кожному була вручена «Подяка».
Кобзарі в оселі Яворницького.
* * *
1994 р. КРИМ, ЯЛТА.
Було це у липні 1994 року.
Підчас гастрольної поїздки заокеанської Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка містами України і Криму, я і мій малолітній син Назарко, не тільки потрапили на їх концерт у Ялті, але й у… відеофільм про ці гастролі. Про цей незабутній концерт, крім фільму, (нижче подані фрагменти з нього) нам нагадує ювілейна книга до 75-ліття згаданої капели з автографом її учасника, видатного американського бандуриста Юліана Китастого, а также програма ялтинського концерту, в якому прозвучала пісня…про Ялту на кримськотатарській мові.
Епізод про Ялту починається приблизно з 9:20 хвилини.
Ми в кадрі – з 12:45.
* * *
Кінець 90-х р. ХХ ст. Львів.
Зустріч бандуристів В. Кирилича, Б. Жеплинського, О.Кіндрачука та М. Коваля . Ведуча М. Чумарна.
Відео зняте у Львові в дев’яностих роках XX століття. Бандуристи розмовляють про історію кобзарства в Україні. Зліва направо – Василь Кирилич, Марія Чумарна, Богдан Жеплинський, Остап Кіндрачук, Михайло Коваль. В дискусії бандуристи обговорюють традиції кобзарства, їх репертуар, зокрема українські народні думи, псальми. Михайло Коваль виконує псальм “Про Олексія Божого чоловіка”. Бандурист Василь Кирилич працював у Дрогобичі, кобзарював. Богдан Жеплинський збирав творчі біографії кобзарів і бандуристів, згодом видав енциклопедичний довідник ” Українські кобзарі, бандуристи, лірники”. Бандурист Остап Кіндрачук родом з Івано-Франківської обл, але далі жив і працював в м.Ялта, навчився грати на бандурі.від Олексія Нирка. Кобзар-бандурист Михайло Коваль з Черкащини виконує традиційний кобзарський репертуар..
З 1999 року я почав щоліта кобзарювати на вулицях польських міст.
Краків
2000-2001 роки.
Познань
Вроцлав
BUSKER BUS
Тут, у Вроцлаві знаходилось екзотичне “Бюро сприяння вуличного мистецтва”, за фінансової підтримки міської влади.Ініціатор і незмінний директор цього бюра Ромуальд Поплоник заснував щорічний Фестиваль вуличних артистів “BUSKER BUS”. Він регулярно запрошував до участі в ньому вуличних артистів різних жанрів (музика, пісні, танці, цирк, клоунада і т.п.) буквально з усього світу, починаючи з Японії, Нової Зеладії, Аргентини, Канади і закінчуючи Швейцарією.В 1999-му році цей список поповнився Україною в особі “kozaka z Krymu”, тобто мною і моєю бандурою.
Ромуальд Поплоник
1999 – Busker Bus
2000 – Busker Bus
Липень 2001 – Busker Bus
2002 – Busker Bus
17.07.2000 Газета Вроцлавска Світлина
18.07.2000р – Диплом BuskerBus
18.07.1999 – Диплом BuskerBus
2004-2005. Краків
В червні 2004-го року моє кобзарювання в Кракові також потрапило в поле зору ТБ
Зимою, під час Помаранчевої революції, я грав у Одесі, потім в столиці Молдови Кишиневі, а в травні 2005-го року — знову у Кракові, де моє кобзарювання було зафіксоване українською редакцією Варшавського телебачення.
Влітку, під-час кобзарювання в Польщі, я намагався не пропустити участь в таких, багатих на публіку подіях, як Свентояньскі ярмарок в Познаню (червень), фестиваль “BUSKER BUS” у Вроцлаві, з виїздом в інші міста (липень) і Домініканський ярмарок в Гданську (серпень). Всі інші місяці, дозволені візами, я проводив у Кракові, який є справжньою Меккою для туристів, як іноземних так і польських. Один з таких туристів, англієць Юліян, зафільмував на свій телефон мою гру на вулиці Гродській в Старому місті Кракова, влітку 2007-го року.
10.05.2003р. Краків. Гейнал
10.05.2003 р. Диплом-гейнал
Липень 2007 р.
Липень 2009 р. Вроцлав.
і
Один із багатьох епізодів спілкування з перехожими слухачами на фестивалі “BUSKER BUS”-2009 у Вроцлаві, знятий “на камеру” (Автор – Раймунд Гобот)
Серпень 2009 р. Дрезден.
По завершенню фестивалю “BUSKER BUS”-2009 у Вроцлаві, я, не володіючи німецькою мовою, наважився поїхати у німецьку туристичну “мекку” — Дрезден. Три години з мінутами їзди електричкою, і я — в Дрездені. Там, на щастя, я натрапив на українця-заробітчанина, який скерував мене в дешевий гостел, де я поселився на цілий місяць і став невід’ємним елементом музичного пейзажу центру Дрездена, як рівний серед рівних вуличних музик. Щоправда “ерудовані” німецькі гіди представляли мене своїм екскурсантам як не “арабіше шейх”, то “руссіше цар”, або “Чингіс-хан”, аж поки я не виставив табличку з написом “україніше козак-бандурист”…
о
і
о
о