Поетичні присвяти та інше.

Поетичні присвяти.

Присвяти в книжках.

З ялтинським українським поетом Іваном Куницьким мене зв’язує багаторічна дружба, започаткована під-час нашої спільної діяльності в Ялтинській “Просвіті”. Якось їдучи з ним тролейбусом, я розповів йому про казахстанський період мого життя, після чого з’явився цей вірш-присв’ята.

* * *

З Лєшеком Бронґелем моє знайомство відбулось під-час мого кобзарювання в 1997 році у Львові, в перші роки незалежності, коли Україну накрила хвиля рекетирських “прихватизацій” на всіх соціальних рівнях суспільства. В своєму вірші Лєшек передав власне враження від нашої зустрічі на фоні тодішньої бурхливої соціальної атмосфери.

* * *

Присвяти в газетах.

В пешій половині листопада 1997 року, кобзарюючи в м. Рівному, я познайомився з педагогом-маестро по класу бандури і поетом Анатолієм Грицаєм, який під враженням нашого знайомства склав декілька надзвичайно зворушливих віршів-присв’ят.

У “Кримській світлиці” за 23.01.1998 р. крім вірша-присвяти А. Грицая, є ще й зворушливе поздоровлення ялтинської активістки і поетеси Світлани Кочерги…

* * *

Написане про мене, але без згадки про моє ім’я.

З поетом Василем Мартиновим я не був знайомий. Але нема сумніву в тому, що образ бандуриста у цьому вірші поет створив під враженням від мого кобзарювання. І хоча згадка про люльку у вірші є поетичним домислом, зате незаперечним фактом є те, що багаторічним кобзарюванням біля Лівадійського палацу займався один-єдиний бандурист — Остап Кіндрачук, який очевидно якось потрапив у поле зору поета.

* * *

У 2004 році я кобзарював у Кракові. Будучи ревним шанувальником газети “ДЕНЬ”, я запам’ятав обличчя багатьох авторів, чиї мініатюрні фото публікувались поряд з їхніми дописами. Тож не дивно, що серед слухачів, які обступили мене з бандурою, я впізнав авторку газети Клару Ґудзик, тепло привітався з нею і задушевно поговорив. Потім, через рік я прочитав про нашу зустріч у книжці Клари Ґудзик з її спогадами про минуле.

* * *

Незадовго до Помаранчевої Революції я декілька разів приїжджав до Києва і кобзарював у підземному переході Майдану Незалежності. Можливо там мене бачила видатна українська поетеса Ліна Костенко і потім згадала про це в одному з епізодів свого прозового роману “Записки українського самашедшого”. З багаторічної практики мені відомо, що, по-перше, київські кобзарі-бандуристи в цьому переході не кобзарюють, по-друге, ніхто в той час, крім мене, не виконував прилюдно пісню “Червона калина” і, по-третє, ніхто, крім мене, не виступав у костюмованому образі козака-бандуриста. Тож, прочитавши цей епізод у романі, я з високою мірою вірогідності тішив себе можливою причетністю до зображеного авторкою другорядного образу “жебрака з такими шляхетними старокозацькими рисами”…

* * *

У березні 1974 року, виступаючи з бандурою перед письменниками в ялтинському Будинку творчості Літфонду, Олесь Гончар не тільки подарував мені свій роман «Циклон» з автографом, але і з задоволенням прийняв запрошення погостити у мене вдома. Саме тоді він почав працювати над новим романом «Берег любові» і мабуть тому розмовляв зі мною, не розлучаючись з блокнотом, до якого постійно щось записував.

Пізніше, в 1976 році, я купив роман “Берег любові” і впізнав у ньому … себе, та ще й у двох персонажах. Так, перший з них — курсант Батумської морехідки Сашко так же, як і я, привіз додому виміняний у лаборанта на пляшку коньяку глобус зоряного неба, щоб не забувати здобутих там астрономічних знань.

Інший персонаж, гуцул Оксен в точності так, як і я, в дитинстві виводив кобзаря на сцену сільської читальні, а будучи дорослим, замерзав у Казахстані наодинці із своїм трактором, а своє житло прикрасив тими ж самими речами, що і я — свою «хрущобу»: гуцульським костюмом, який «у шаховці під шклом грає барвами», гуцульськими топірцями, бандурою і таким іншим. Щоправда, я не змайстрував свою бандуру, як Оксен і нічого не розказував письменникові про свого батька, який на той час був живий і здоровий, а в романі … Оксенів батько чомусь загинув. Хоча загалом твір оптимістичний.