Музей кобзарства Криму та Кубані ім. О. Ф. Нирка *)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
При Кримському державному гуманітарному інституті функціонує Музей кобзарства Криму та Кубані.Творцем музею та його завідувачем був відмінник народної освіти Української РСР (1971 р.), заслужений працівник культури України (1993 р.) Нирко Олексій Федорович (1926—2005).Збір експонатів до музею було розпочато 1964 року. В основне їх число входять давні бандури кустрного виготовлення, а також найрізноманітніші документи та матеріали, причетні до кобзарства досліджуваного регіону.
Тут і окремі деталі бандур, і інструменти, якими робились бандури, світлини, листування, книги, журнали з відомостями про майстрів та бандуристів, спогади сучасників тощо.
В експозиції музею зберігаються бандури таких майстрів і бандуристів:
1. Бандура 2-ї пол. XIX ст. Майстер невідомий. Бандурист-кобзар — Лудильник Карпо з м. Сімферополя (близько 1860—1940 рр.). Передав у 1994 р. у дар музею сімферопольський український скульптор Валерій Кольцов.
2. Бандура №2. поч. XX ст. Майстер і бандурист Цемко Андрій Павлович (1878, м. Ялта −1956, м. Ялта). Придбана 1966 р. в Ялті за 15 крб. у Ніни Такової, племінниці А. Цемка.
3. Бандура 10-х рр. XX ст. «Столярный и музыкальный мастеръ Александръ Самуиловичъ Корниевский, г. Мена, Черниговской губерніи» (1889, с. Данилівка, Чернігівської губернії. — 1998, м. Корюківка, Чернігівської області). Бандурист — Лазаренко Володимир Семенович (1900, ст-ця Канівська — 1994, ст-ця Канівська). Придбана у бандуриста 1981 р. за 25 крб.
4. Бандура, сконструйована 29 лютого[джерело?] 1914 р. «Майстер — Боровик П. з м. Остер, Чернігівської губернії.» Бандурист — Попов (Попенко) Олександр Іванович (1881, м. Купіїваха, під Харковом — 1941, м. Київ). Передана в дар музею 1966 р. ялтинкою, донькою бандуриста Ганною Могилевич, 1920 р. н.
5. Бандура 1914. Майстер — Герижван-Латій Іван Григорович (2-га пол. XIX ст. українсько-молдавське село Дмитрівка на Бузі, Херсонської губернії. — І пол. XX ст., очевидно, там само). Бандурист — Шалений-Шуер Володимир Рейнгольдович (1891, м. Гельсінгфорс — 1980, м. Ялта). Придбана 1964 р. у бандуриста за 10 крб.
6. Діатонічна бандура з м. Кракова. Сконструйована після Першої світової війни невідомим майстром-емігрантом з Великої України (можливо, кубанцем). Ймовірно, одна з бандур Михайла Яковича Теліги (1900, ст. Ахтирська — 1942, м. Київ, Бабин Яр). Передав в дар музею 1988 року бандурист Петро Лахтюк з м. Щеціна, Польща.
7. Бандура поч. 20-х рр. XX ст. Майстер Сніжний Йосип. (бл. 1890 р. м. Вільшана, Полтавської губернії. — 1960, Буенос-Айрес (Аргентина). Бандурист — Шемет Пантелеймон Петрович (1905, ст. Канівська — 1984, м. Київ). Бандура куплена за 50 крб. в дружини П. Шемета Данилівської Октавії Марківни (Київ, 1985 р.)
8. Бандура №3. Хроматична. Модель 20-х рр. XX ст. Майстер — «Ів. Пр. К., м. Кобиляки.» Бандурист — Цемко Андрій Павлович (1878—1956). Передана в дар музею 1966 р. племінницею А. Цемка Катериною Альохіною.
9. Бандура 20-х рр. XX ст. невідомого майстра з Лівобережної України. Бандурист з Криму — Ковальський Марко Лукич (10.10.1906, с. Преображенка, Херсонської губернії. — 1986, с. Чаплинка, Херсонської області). Придбана в музей від М. Ковальського.
10. Бандура поч. 20 рр. XX ст. Майстер — Німченко Кузьма Павлович (1899, ст-ця Пашківська — 1973, ст-ця Пашківська). Бандурист — Німченко Ілля Іванович (1925 р. н., ст-ця Пашківська). Придбана 1989 р. за 100 крб. в І.Німченка.
11. Бандура 1923 р. — одна з перших хроматичних моделей на Кубані. Майстер — Гусар Григорій (80 рр. XIX ст., ст-ця Канівська — І пол. XX ст-ця, ст. Канівська). Бандурист — Жарко Степан Сергійович (1887, ст. Канівська −1943, м. Мариїнськ, Красноярського краю, Росія). Креслення С. Жарка. Металеві деталі станичного токаря Супруна. Подарована в музей 1990 р. сином бандуриста Андрієм Жарком (1902—1997).
12. Бандура 1927. Майстер — Домненко з Полтави. Бандурист — Круча-Луковецький Василь Никифорович (19.12.1901, с. Косоржа, Щигрівського району, Курської губернії. — 13. 04.1983, м. Миколаїв). Передана в дар музею 1987 р. дружиною бандуриста Мацегорою Тетяною Миколаївною.
13. Бандура з Краснодара. «4. 11.1928. Майстер бандур — Крикун Дмитро Романович (2-га пол. XIX ст., Кубань — I пол. XX ст., Франція). Бандурист — Гавриш Іван Степанович (26. 10. 1904, ст-ця Новомінська — 5. 02. 1985, ст-ця Канівська). Бандуру подарувала в музей Гринь Віра Семенівна, 1917 р. н., друга дружина І. Гавриша (ст-ця Канівська, 1988 р.)
14. Бандура 1929 р. Майстер — „Прокіп Михайлович Смолока. Ст. Канівська. 23 січня 1929 р.“ (1908, ст-ця Канівська — 1947, ст-ця Канівська). Бандурист Лазаренко Дмитро Семенович (1908, ст. Канівська — 1987, ст-ця Канівська). Подарована в музей Д. Лазаренком 1980 р.
15. Бандура роботи Скляра Івана Михайловича (12. 02. 1906, м. Миргород — 26. 10. 1970, м. Київ). Сконструйована „1930, м. Миргород, Гончарний провулок, 7“. Бандурист з Севастополя — Наріжний Федір Харитонович. (народ. 20. 02. 1915., с. Улінівка, Полтавської губернії.). Придбана 1976 р. в ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука (1937 р. н.).
16. Одна з бандур П. Носача. Модель 30-х рр. XX ст. Майстер невідомий. Бандурист — Носач Павло Варламович (22.09.1890, с. Бовкун, Київської області — 20.10.1966, м. Київ). Зберігалася в родині Федора Оводенка (1918—1991) в с. Бовкун. Передана в дар музею 1989 р. ялтинською бандуристкою Оксаною Оводенко (1949 р. н.).
17. Бандура „AL. S. KORNIEBSKIJ“ № 120. 7. 03. 1936, 10. 06. 1936.» Майстер — Корнієвський Олександр Самійлович (1889—1988). Бандурист — Хутірний Семен Дмитрович (1905, с. Рогозки, Чернігівської губернії. — 1879, м. Партеніт, Крим). Передала в дар музею 1970 р. дружина бандуриста Анастасія Федорівна Хутірна.
20. Бандура двогрифна №152, м. Корюківка. 60-ті рр. XX ст. Майстер Корнієвський Олександр Самійлович (1889—1988). Бандуристка — Чуб (Польова) Любов Ренатівна (1963 р., нар м. Костянтинівка, Донецької області(Батьки родом з Кубані). (Передана в дар музею 1978 р. Ренатом Польовим (1927 р. н.)
21. Бандура з перемикачами. м. Київ. Майстер й конструктор Тузиченко Володимир Павлович. 1961 г. січень місяць”. Передана в дар музею 1997 р. бандуристкою з м. Тетієва Литвин Світланою Максимівною (1944 р. н., с. Переспа, Волинської області).
22. Бандура №2. Модель 1965 р. Майстер — Маковецький Василь Адамович (29.12.1907, с. Ляхівці, нині Житомирської області — 10. 04. 1972, м. Феодосія. Феодосійський бандурист — Кобзар Федір Тимофійович (1891 , с. Неклюдово, Курської губернії. — 1967, м. Майкоп, Адигея). Передана в дар музею 1978 р. Юхимом Заславським (м. Феодосія).
23. Бандура №1, клепкова. Модель 1972 р. Майстер — Турчинський Семен Євдокимович (1901 р., с. Вербівка на Поділлі — 1995 р., ст. Азовська). Бандурист — Духновський Олександр Михайлович (1908, с. Сквірка, Київської губернії. — 31.10.1984, ст-ця Сіверська). Передана в дар музею 1995 р. донькою майстра Аллою Понімаш.
24. Бандура №15. Модель 1980 р. Майстер — Турчинський Семен Євдокимович (1901—1995). Бандуристи — учні педагога Марини Коземаслової (1961 р. н.) Школа мистецтв, ст-ця Сіверська. Передана в музей 1991 р. директором школи Іваном Солтовцем.
У фондах музею зберігаються книги та нотні видання кінця XIX – поч. ХХ ст., а також нотні видання:
Вокальна музика українських композиторів;
Інструментальна музика українських композиторів;
Хорові твори українських композиторів;
Твори для солістів, ансамблів та капел бандуристів.
*) Після анексії Криму в 2014 р. Музей О. Ф. Нирка зазнав істотних змін; про них – в нижче приведених матеріалах.
Дві найперші знахідки О. Нирка у старожилів Ялти (1960-ті р.)
На фото газетної вирізки — О. Ф. Нирко і первісний вигляд музейної кімнати “Кобзарство Криму і Кубані” при Ялтинському педучилищі (1970-80-ті р.р.)
Газета “Кримська правда” за 23.01.1987 р. На газетній світлині — “Берегиня” Музею О.Ф.Нирка, Лідія Бучинська.
Газета “Кримська світлиця” (Сімферополь) за 18.02.1011 р. про “невідомий музей” кобзарства Криму і Кубані.
Фрагментарний вигляд Музею кобзарства Криму і Кубані ім. О.Ф. Нирка при Кримському гуманітарному університеті, який виник на базі Ялтинського педучилища, а після окупації 2014 року перейменований у Гуманітарно-педагогічну академію. Нижче — музейна колекція бандур (всі світлини — 2021 р.)
і
і
і
і
і
Дещиця з друкованих праць Олексія Нирка.
З кількох десятків наукових досліджень О.Ф. Нирка, опублікованих в різноманітних наукових журналах і газетах, у мене збереглась лише коротка замітка з “Кримської світлиці” за 17.04.1993 р.
і
Дві книги О.Ф. Нирка — “Ялтинська українська трупа” (2004) і “Кобзарство Криму та Кубані” (2006).
і
2-е видання книги “Кобзарство Криму та Кубані!” 2008.
В процессе кражи преступнику достаточно, как правило, добраться до чужого имущества в отсутствие владельца, то любая афера совершается непосредственно с его участием. При этом аферисты не применяют насилия — свои ценности жертвы отдают им добровольно.
Алексей Нырко, заслуженный работник культуры Украины
Примерно так же получилось и с уникальной коллекцией бандур, собранной заслуженным работником культуры Украины известным бандуристом-педагогом и исследователем Алексеем Нырко, утверждают его родственники. В 2012 году Ялтинский музей Леси Украинки передал коллекцию ценных бандур во временное пользование Крымскому гуманитарному университету (КГУ). Спустя отведенный период бандуры так и не были возвращены, а университет в лице его ректора Александра Глузмана и вовсе утверждает, что все бандуры теперь принадлежат им, и впредь будут храниться исключительно в стенах университета. Поскольку к этому времени самого Нырко в живых уже не было, а музей, в свою очередь, фактически не являлся владельцем этих бандур, шум никто поднимать не стал. Однако руководство университета не учло главного – у прославленного историка и бандуриста остались дети, которым, в отличие от остальных, оказалось не все равно, где будет храниться наследие, оставшееся от их отца.
О том, кем был Алексей Федорович Нырко и какой вклад он сделал в сохранение и возрождение украинской культуры, можно найти во множестве публикаций в украинских и зарубежных источниках. Заслуженный работник культуры Украины, историк и бандурист, за свою жизнь Нырко создал семь ансамблей и капелл бандуристов, которые и сегодня продолжают развиваться под руководством его учеников и воспитанников.
капелла бандуристов им. Руданского под руководством А.Нырко
Его капеллы им. С. Руданского, “Пролісок” и “Зоряниця” выступали не только в Украине, но и в странах Европы, получили высокие звания и государственные награды. Алексей Нырко создал уникальный архив и единственный в мире частный музей Крыма и Кубани, насчитывавший порядка 24 старинных бандур, изготовленных в XIX – начале XX веков, а также разнообразные исторические документы и материалы о кобзарстве. В его коллекции – и отдельные детали бандур, инструменты, которыми делали бандуры, уникальные фотографии, переписка, книги, эмиграционные журналы со сведениями о мастерах и бандуристах, воспоминания. Ранее музей Алексея Нырко находился в его же преподавательском кабинете КГУ. При этом, несмотря на то, что А.Нырко большую часть жизни проработал в тогда еще Ялтинском педучилище (ныне КГУ), все свои труды и коллекции собирал он самостоятельно, поскольку руководство, как педучилища, так и позже университета, говорят его родственники, всячески старалось препятствовать его деятельности. Почему? У близких и бывших коллег Алексея Нырко имеется огромное количество версий на этот счет.
Наследие в дом, а наследников – вон?
Музей Леси Украинки в Ялте
По словам старшей дочери Нырко – Оксаны, отец никогда не доверял ректору, поэтому, будто предчувствуя недоброе, накануне смерти большую часть бандур передал в постоянную экспозицию музея Леси Украинки, а рукописный архив перенес домой. Скончался Алексей Федорович Нырко 27 сентября 2005 года.
«Прощание происходило во втором корпусе Ялтинского Гуманитарного института, в котором всю жизнь проработал Алексей Федорович. На следующий день после похорон все музейные экспонаты были перевезены в первый корпус. Нас не допустили в кабинет даже за личными вещами покойного, которого потом еще и обвинили в краже книг из институтской библиотеки. За книги были потребованы фискальные чеки, которые естественно никто не сохранил. В связи с таким обвинением вся библиотека отца так и осталась в институте», – пояснила Оксана Нырко.
В 2012 году, то есть, спустя семь лет после смерти прославленного бандуриста-педагога, под предлогом празднования 135-летия со дня рождения Гната Хоткевича – известного украинского писателя и бандуриста, руководство КГУ попросило на время у музея Леси Украинки единственную в Украине экспозицию бандур. Однако в положенный срок коллекцию музею не вернули. Как и в истории с книгами, университет вдруг заявил, что эта коллекция принадлежит ему, поскольку деньги на их приобретение Алексею Нырко якобы также предоставлял КГУ.
коллекция бандур Алексея Нырко в музее Леси Украинки
Казалось бы, теперь, владея такими культурными богатствами, университет мог бы открыть и свой собственный музей кобзарства, но вместо этого руководство КГУ решило распорядиться присвоенными ценностями по-другому – просто запереть их и оставить пылиться.
Как пояснила Оксана Нырко, в настоящий момент ни к коллекции бандур, ни к книгам их отца, никого из семьи не подпускают: «Когда наша мама, обратилась к декану КГУ с просьбой воспользоваться нотами и рукописными переложениями для бандуры покойного мужа – для работы с младшей капеллой бандуристов «Кримські проліски», ее бесцеремонно выгнали из помещения».
Заметим, родные А.Нырко не стремятся заполучить коллекцию бандур в собственность. Единственное, чего хотят добиться родственники заслуженного работника культуры Украины – чтобы бандуры, их история, а также история украинского кобзарства в целом, которым Алексей Нырко посвятил всю всю жизнь, стали доступными всем желающим и были выставлены в музее Леси Украинки. По их мнению, столь странное поведение руководства КГУ может быть обусловлено лишь одним – коллекцию бандур и все остальное собрание А.Нырко просто хотят продать.
Было ваше – стало наше
ректор КГУ Александр Глузман
К сожалению, на момент нашего посещения Крымского гуманитарного университета его ректора А.Глузмана на месте не оказалось. Но, как заверил нас первый проректор университета Григорий Бойко, ни у кого и в мыслях нет продавать коллекцию бандур и прочие ценные вещи, которые собрал Алексей Нырко. Напротив, по его словам, в настоящее время университет уже выделил помещение для создания музея имени Алексея Нырко и все культурные ценности, включая бандуры, хранятся сейчас там.
«Мы очень заинтересованы, чтобы студенты прониклись духовностью, и особенность в том, что это бандура, не зря же ее называют «душой Украины», -говорит Г.Бойко.
Григорий Бойко не раз акцентировал на том, что университет потратил немалые деньги на содержание колекции бандур, организацию концертов, и конференций, посвященных украинскому кобзарству. Проректор уверен, что бандуры всецело принадлежат университету, хотя сам он документов, это подтверждающих, не видел.
«Я человек тут достаточно новый, я год тут работаю. К директору приходили следователи, которые проводили соответствующие действия. Есть соответствующие документы, я их не изучал, но они есть, они были выданы следователю. В целом, я интересовался, наш юрист сказал «все необходимые документы были представлены», – пояснил первый проректор.
Какие именно были представлены документы, Григорий Бойко ответить затруднился. Как и не смог пояснить, почему Крымский Гуманитарный университет, имея законные права на бандуры, “вернул” их лишь спустя семь лет, причем довольно странным способом – взяв во временное пользование.
На все последующие вопросы первый проректор отвечал одинаково: «Я на сегодня не готов комментировать, я эту ситуацию не изучал. Юридическая оценка будет дана после того, как завершится соответствующие действия со стороны правоохранительных органов».
Впоследствии Григорий Бойко все же показал нам музей, где хранятся бандуры и другие ценные экспонаты, собранные Алексеем Нырко. Отведенная под музей комната была закрыта на замок, и проректору пришлось идти за ключом к вахтеру. Помещение больше напоминало учебный класс, нежели помещение для экспозиции – по всему периметру стояли парты. Бандуры же находились в стеклянных шкафах, некоторые просто стояли на полу, опираясь на стену. Всего мы насчитали 19 инструментов. После того как мы вышли, музей снова закрыли на замок, а ключ сдалии вахтеру.
Отметим, что согласно закону Украины «О музеях и музейном деле», все музеи должны иметь специально оборудованные помещения для хранения, консервации и реставрации музейных предметов, а также помещения «для обеспечения надлежащего уровня обслуживания посетителей». Кроме того, все музеи должны работать по четкому расписанию, которого, к сожалению, в КГУ пока еще нет.
Массовое бездействие
бандуры коллекции Алексея Нырко в музее Леси Украинки
По словам Оксаны Нырко, она не единожды пыталась выяснить в милиции, на какой стадии находится расследование по ее заявлению. Однако всякий раз, говорит О.Нырко, когда она приходила в Ливадийский райотдел, следователь, проводивший проверку, оказывалась то отпуске, то на больничном. Нам же удалось выяснить у одного из сотрудников милиции, работавшего по данному заявлению, что документов, свидетельствующих о праве собственности на бандуры, у университета нет. В качестве доказательства своих прав на коллекцию университет, по словам правоохранителя, предоставил милиции лишь чеки, квитанции и прочие документы, согласно которым КГУ оплачивал командировки Алексея Нырко.
«Документов, подтверждающих право на собственности на бандуры, у университета и быть не могло, поскольку бандуры не продавались, а дарились непосредственно Нырко. Однако в университете считают, раз КГУ оплачивал всяческие поездки и командировки своего сотрудника, то имеют полное право на бандуры и его труды», – пояснил сотрудник Ялтинского горуправления милиции.
Что касается музея на базе КГУ, то, по словам правоохранителя, создали его буквально за неделю до начала проверки.
В настоящее время по факту незаконного присвоения коллекции бандур заведено уголовное производство по статье 356 УК Украины (самоуправство), однако, как пояснили в пресс-службе Ялтинского городского управления милиции, скорее всего производство в скором времени будет закрыто, так как данный вопрос относится к гражданско-правовым отношениям.
«Могу лишь сказать, что по данному делу ведется пока еще следствие. Но, как пояснил следователь, признаков уголовного правонарушения тут не усматривается. В связи с этим, более компетентным в решении данного спора будет суд», – пояснила пресс-секретарь Ялтинской милиции Ирина Футомская.
В любом случае, остается непонятным тот факт, что сам музей Леси Украинки по факту незаконного присвоения коллекции бандур, пережанной ему Нырко, ни в какие органы не обращался. Все заявления во всевозможные инстанции писала лишь дочь Алексея Нырко – Оксана.
Быть может, музей уже смирился с печальной утратой наследия, которое оставил после себя человек, без которого в Ялте не появился бы музей Леси Украинки? С целью узнать, так ли это или же имеется другая причина бездействия музея, мы обратились к его руководителю.
Директор Ялтинского историко-литературного музея (куда структурно входит музей Леси Украинки) Ольга Ткачук отказалась как-то комментировать данную ситуацию, сославшись на свою занятость.
«Да, вы мне мешаете, у меня совещание. Приходите в другое время… А по поводу передач бандур А.Нырко вам нужно беседовать с господином Глузманом», – отфутболила нас О.Ткачук.
Одна из сотрудниц музея на условиях анонимности согласилась рассказать подробности истории с коллекцией Нырко. По ее словам, музей и раньше передавал КГУ во временное пользование бандуры, однако всегда их возвращали обратно, но не в последний раз.
«Институт периодически просил то на одно мероприятие, то на другое. У нас с ними не было конфликтов. Потом в один раз институт попросил для конференции на определенный срок выдать на временное хранение. Но бандуры они нам не вернули. Мы поверили уважаемому почетному гражданину Ялты, доверили. Но, увы и ах, сказал он дочери Нырко, я не отдам», – пояснила сотрудница музея.
Бездействие Ялтинского музея в этой ситуации сотрудница объяснила просто: у музея тоже нет документов на бандуры, соответственно, музей не может претендовать на них. На протяжении семи лет бандуры хранились в музее, так как перед смертью Алексей Нырко лично их передал, однако никаких документов, кроме акта приема-передачи, музей не оформлял.
Не в состоянии помочь вернуть музею присвоенные университетом бандуры оказался и Ялтинский горсовет. По словам Оксаны Нырко, после неоднократных визитов к городскому голове Сергею Илашу, ей неофициально объяснили, что с Александром Глузманом никто в горсовете связываться не будет.
«Директор департамента Людмила Сыворотка в итоге мне сказала, чтобы мы обращались непосредственно к Могилеву, так как Ялтинский горсовет вряд ли сможет повлиять на почетного гражданина города Глузмана», – пояснила дочь Нырко.
Что говорят…
Александра Лель, преподаватель капеллы бандуристов и ассистент Алексея Нырко вспоминает о том, как изо дня в день перепечатывала на печатной машинке рукописи Нырко, чтобы потом его труды могли увидеть свет. Поэтому о том, каким же образом Алексей Нырко сумел собрать уникальную коллекцию бандур, Александра знает не понаслышке.
«Университета тогда еще не существовало, его основали на основе ликвидированного педколледжа. Ликвидировали имущество, сдали на баланс государства, а если вновь создают предприятие, то имущество передается от фонда имущества. А музей Нырко никогда не поступал в собственность Фонда имущества АРК. Это всегда была собственность Алексея Федоровича. Это все знали, ему дарили, отдавали, ему доверяли как человеку, с ним работали и помогали люди. А те заявления Глузмана, что он обменивал на инструменты собственность педучилища – то это лож», – уверена А. Лель.
По ее словам, поездки, командировки, покупки бандур для Ялтинской капеллы финансировались исключительно за счет профсоюза работников культуры АРК. Профсоюз оплачивал ставку руководителя капеллы и помощника руководителя.
«Поэтому заявление Глузмана, что даже если Нырко обменивал какие-то бандуры – это не было собственностью педучилища, и не было собственностью министерства образования. Государство не выделяло на это деньги, а профсоюз выделял. Нырко был единственным материально ответственным лицом за эти инструменты. И когда проходила инвентаризация, ведомости подписывал Алексей Федорович, а не директор педучилища», – пояснила бывший помощник и коллега А.Нырко.
Александра Лель вспоминает, как в 1987 году приехала по распределению работать в педучилище под руководством Алексея Нырко.
“Совместно работали в капелле бандуристов, которую содержал Республиканский комитет профсоюзов. И вместе работали преподавателями дополнительного инструмента – бандуры в Ялтинском педучилище. Могу подтвердить со всей ответственностью, что на тот момент частная коллекция старинных бандур уже состояла из 23 инструментов, была большая коллекция нот, книг, на которых Алексей Федорович всегда ставил личную подпись (на библиотечных книгах он никогда никаких пометок не делал), афиши, фото, переписка, рукописи исследований и т.п. Поскольку семья Нырко из 5 человек жила в 1-комнатной квартире, Алексей Федорович просил администрацию разрешить хранить все это в своем классе, библиотеке. Просил также выделить отдельное помещение, но не получил.
А в 1989 году я ездила к родственникам в Польшу и, по просьбе Алексея, привезла подаренную П.Лахтюком бандуру из Щецина. Никто мне не оплачивал данные расходы, я делала это безвозмездно, потому что поддерживала эту инициативу”, – вспоминает А.Лель.
Роман Коваль, член Союза писателей Украины, главный редактор газеты «Незборима нація», президент Исторического клуба «Холодний Яр». Фрагмент письма Оксане Нырко.
«Накануне смерти Вашего отца я дважды встречался с 22 сентября и 26 сентября 2005 года. 22 сентября я наконец-то осмелился спросить Нырко о судьбе его бандур. Давно хотелось спросить, что будет с его коллекцией, если он умрет, но раньше было как-то неудобно спрашивать. Алексей Нырко отнесся к этому вопросу с пониманием – видимо, и сам об этом думал не раз. Алексей Федорович сказал, что коллекцию хочет передать в Ялтинский музей Леси Украинки, но только при условии, что бандуры и фотографии будут экспонироваться в отдельной комнате как целостная экспозиция.
Спрашивал у него и про то, как он относится к тому, чтобы коллекция осталась в институте, где он работал. Алексей Федорович высказался довольно резко против этого. Категорически против…
Поэтому я, Роман Николаевич Коваль, свидетельствую о том, что Алексей Федорович Нырко в разговоре со мной накануне смерти, 22 сентября 2005, в Ялте высказывался за то, чтобы вся его коллекция перешла в собственность Ялтинского музея Леси Украинки. Что же касается того, чтобы частная коллекция перешла в собственность института, который не имел никакого отношения к ее появлению, то Алексей Федорович был однозначно против».
Евгений Пронюк, Герой Украины, председатель Всеукраинского общества политических узников и репрессированных, экс – народный депутат Украины
«С 1964 года я дружил с Алексеем Федоровичем и поэтому очень хорошо знаю историю создания этой коллекции. Во время отпусков он ездил на Кубань свой счет, где собирал материалы для своей книги «Кобзарство Крыма и Кубани». Во время этих экспедиций он встречался со многими кобзарями, бандуристами, мастерами изготовления бандуры, известными музыкальными деятелями, исполнителями народных песен.
Ни институт, в котором работал Алексей Федорович, ни какая-либо другая организация, ни частные лица не помогали Алексею Федоровичу никакими средствами. Все это он получил тяжелым трудом и своей настойчивостью. Часто это стоило ему здоровья и большого напряжения, после командировок он приезжал больным. Но он был одержим идеей создания желаемого им музея кобзарства и не жалел для этого ни своего здоровья, ни денег.
В результате он собрал уникальную коллекцию бандур и кобз в количестве 25 экземпляров, изготовленных всемирно известными мастерами своего дела. Эта коллекция была и является собственностью Алексея Федоровича Нырко и его семьи. И никто никак не может посягать на эту собственность».
Виступ у Приморському парку м. Батумі (Грузія) біля пам’ятника Лесі Українки з викладачами й курсантами Батумського морехідного училища (1974 р.)
і
Виступ на сцені клубу моряків Ялтинського морського порту (середина лютого 1982 р.)
Літо 1985 р. Наш з донею Олесею виступ у Лівадійському палаці перед групою туристів-українців США.
Сольний концерт для екіпажу СПК “Комета-43” на плавпричалі в Ялтинському порту (середина 1980-х років)
о
Нагородні грамоти за виступи на сцені Клубу моряків Ялтинського порту (1980-ті роки)
Газета “Советский Крым” за 24.04.1987р. про наш з донькою Олесею виступ в редакції цієї газети.
Мій виступ з лекцією-концертом “Запорізьке мореплавання в пісенному фольклорі” перед учасниками Клубу любителів історії м. Севастополя 11.02.1988 р. (фотокопії пропуску-запрошення, план-начерк лекції і відгук у газеті “Слава Севастополя” за 13.02.1988 р.)
о
Мою участь у відзначенні днів Т. Г. Шевченка 09.03. 1990 р. в Одеському українському театрі ім. Жовтневої революції зафіксувала газета “Чорноморська комуна” (Одеса) днем пізніше. А світлина про цю подію знайшлася майже через рік, у січні 1991 р. в журналі “Советские профсоюзы” (Москва) в короткому фото-нарисі про мене “Моряк-бандурист”.
03.08.1990 р. під-час Днів Козацької Слави до 500-річчя Запорізького козацтва в м. Нікополі я виступав з бандурою на площі і в залі Наукової конференції з історії Запорізького козацтва.
Виступ на ювілейному мітингу Ялтинської “Просвіти” 24.02.1991 р., до дня народження Лесі Українки біля її пам’ятника. Там же виступав з віршиком і мій малолітній син Назар, вперше в Ялті розгорнувши синьо-жовтий прапор.
о
Моя участь у всеукраїнському фестивалі “Хортиця” в честь 500-річчя Запорізького козацтва 7-8.06.1991р.
Мій виступ на мітингу Ялтинської “Просвіти” в день проголоНезалежності України 24.08.1991 р.
Виступ перед Козацьким Колом Ялтинського Куреня ім. Михайла Дорошенка Українстого Козацтва 14.01.1995 р.
Газетна ілюстрація з мого виступу з бандурою під-час урочистого підняття державного прапора України на флагштоку Сімферопольської Міськради (газета “Крымские известия” за 19.04.1995 р.)
Згадка в газеті “Кримська світлиця” (Сімферополь) за 29.08.1997 р. про мій виступ на виставці творів художника Павла Юхимовича Мальцева.
Газета “Дзвін Севастополя” (Севастополь) за березень 2001 р. із згадкою про мій виступ перед севастопольськими просвітянами в Ялті.
Символічна нагорода за мій концерт-бесіду на зібранні Одеського відділення Спілки Письменників України 11.09.2008 р.
і Зліва — фото кінця 1960-х років. Справа — Виступ на сцені клубу моряків Ялтинського морського порту (середина лютого 1982 р.)
Фото 1985 р. — У ролі “Козака Мамая”, 20 років з бандурою.
і Зліва — фото кінця 1980-х років. Справа — фото середини 1990-х років (Обидва фото зроблені під-час кобзарювання в Лівадії)
28.03.2005 р. З бандурою на лафеті гармати на валу Київської фортеці.
Рекламні та неординарні варіанти.
і 2014 р. Портрет на дорожному знаку при в’їзді в Тернопіль.
2016 р. — реклама журналу “Пам’ятки України”.
о Зліва — газета “Наше място” (Вроцлав, Польща) за 03.07.2003 р. Справа — 2010-ті роки, кадр з інтернету.
Серпень 2004 р. “Кобзар — повелитель стихій” , канадський художник Норберт К. Іван.
Осінь 2004 р. Панно і портрет невідомого художника у підземному переході міста Гданська
о Зліва — 22.12.2014 р. ”Козак с бандурою”. Акварель. Автор : Артем Супрун. Справа — Осінь 2010 р. “Кобзар на набережній Ялти”, ялтинський художник Руслан Петров.
2011 р. Перша людина на Марсі — “Дума про Стенлі Кубрика”, київський художник Євген Матвеєв.
і 1014 р. Портрет з виставки художників.
27.05.2012 р. Відкритка з інтернету.
о Зліва — 2008 р. Біґборд у Києві. Справа — 26.12.2015 вдкритка від Ірени Мадей
2018 р. Фото з інтернету. Бандурист з поводирем
2017 р. Статуетка Богдана Морговського “Кобзар Остап Кіндрачук”.
о 2010-ті роки. Фото-кадри з інтернету.
2015 р. Футболки з портретами кобзаря О. Кіндрачука
2018 р.
і
2010-ті роки. Татуажні портрети з інтернету
о 2010-ті роки. Колажі з інтернету.
“Неомазепізм” — кадр з російського телебачення (2010-ті роки)
Найперші зірки кобзарського небосхилу і їх значення в моєму житті.
Олексій Федорович Нирко — першопроходець і поширювач бандурного мистецтва, засновник і керівник капел бандуристів в Ялті, Криму і Кубані у післявоєнний період Радянського Союзу і в роки Незалежної України. Для мене особисто він був моїм кобзарським Пан-Отцем, який відкрив переді мною чари бандурного мелосу і вивів мене в безмежні простори кобзарської стихії.
іі
“Кобзарство Криму та Кубані” книга-мрія, книга-програма життя кобзарського маестро О. Ф. Нирка. Серед великої кількості врятованих цією книгою від забуття імен кримських і кубанських кобзарів і бандуристів знайшлось місце і для згадок про мою причетність до даної теми..
В число 40 учасників Ялтинської капели бандуристів, організованої Олексієм Нирком за період до 1967 року потрапило і родинне тріо — Натан, Ліля і Остап Кіндрачуки…
В 1972 році О. Ф. Нирко добився створення кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму і, ставши його головою, скликав у вересні 1-й семінар кобзарів-бандуристів Криму, не забувши й про мене.
о
Зліва — Олександр Самійлович Корнієвський. Бандурист-новатор, який за порадою композитора Миколи Лисенка і поета Володимира Самійленка на базі кобзи Терентія Пархоменка створив першу хроматичну бандуру, добавивши між її струнами додаткові приструнки для дієзів і бемолів, суттєво збагативши виконавські можливості бандури. Олексій Нирко, який перебував з Корнієвським у творчих стосунках, орієнтувався в своїй діяльності саме на хроматичну (чернігівську) бандуру, залучивши до гри на ній і мене.
Справа — Василь Явтухович Герасименко, бандурист, педагог, конструктор-винахідник хроматичної бандури “Львів’янка”, професор ЛМНА ім. Миколи Лисенка. Олексія Нирка зв’язувала творча співпраця з Василем Герасименком, з яким він познайомив і мене. Перша ж пісня, яку я почув у виконанні Василя Явтуховича “Ой, кряче, кряче та й чорненький ворон” справила на мене приголомшливе враження і назавжди увійшла до мого репертуару. Тепер важко уявити бандуриста без винайдених В. Герасименком спеціальних пластмасових “нігтів”, які надіваються на кінці пальців і полегшують гру на хроматичній бандурі.
і
і
Богдан Михайлович Жеплинський — бандурист, голова Львівського відділення Національної спілки кобзарів України, дослідник кобзарства і керівник створених ним в Сибіру і на Львівщині капел бандуристів. Він, як і О. Нирко, з яким його зв’язувала тепла творча дружба, і пережиті ними поневіряння в тюремних таборах. Автор приведених тут книг з кобзарознавства, Богдан Михайлович через посередництво Олексія Федоровича був моїм близьким знайомим, листувався зі мною і на сторінках цих книжках серед іншого подав низку відомостей з моєї творчої біографії.
Михайло Миколайович Баран — бандурист, засновник і керівник львівських капел бандуристів “Діброва”, “Вишиванка” та декількох ансамблів. На запрошення О. Нирка приїздив з капелою на гастролі в Ялту, де я мав змогу познайомитись з ним. Під час мого кобзарювання у Львові він дбав про забезпечення мене місцем проживання. Вів зі мною листування…
Олексій Сергійович Чуприна — бандурист, який багато років кобзарював на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі ще в роки радянської влади і був своєрідним предтечею відновлення кобзарських традицій в Україні. Моє знайомство з ним відбулось на установчому зібранні кобзарів 1988 року неформального Об’єднання кобзарів у Києві, незадовго до створення Всеукраїнської спілки кобзарів.
Василь Степанович Литвин — кобзар, перший голова Всеукраїнської спілки кобзарів. Моє знайомство з ним розпочалось так же на зібранні кобзарів у листопаді 1988 року і мало творче продовження на всю решту життя.
і
і
Микола Степанович Литвин — брат Василя Литвина, кобзар, журналіст, письменник. Знайомство з ним після 1988 року переросло в тісну творчу співпрацю між ним, Олексієм Нирком і мною (фото зліва). результатом якої прискорилось відкриття музею Лесі Українки в Ялті. Своїм нарисом “Заграйте на кобзі, морський капітане” в журналі “Україна” і в повісті-есе “Струни золотії” Микола Степанович спричинився до стрімкої популяризації в Україні мого кобзарського статусу. Ще об’ємніший нарис і цій книжці “Ще жива козацька мати”, автор присвятив О. Ф. Нирку.
і
На фото зліва — Володимир Григорович Горбатюк, кобзар, з 1994 року замінив В. С. Литвина на посту голови Всеукраїнської спілки кобзарів. Раніше, разом з кобзарем-побратимом Богданом Павловичем Островським (фото справа) він кобзарював у містах Україн і вдвох прибули в Ялту, де окремо один від одного виступали на Набережній. Їх кобзарювання мало в курортному місті неабиякий резонанс, а для мене було дієвим прикладом для наслідування і стало початком мого кобзарювання в Ялті… Вони обидва назавжди стали моїми друзями.
Віктор Іванович Лісовол – бандурист, композитор, автор музики до пісні “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Моєму близькому знайомству з ним сприяли з’їзди кобзарів України, під час яких він знаходив час навчати мене оригінальному способові настроювання бандури без різних приладів, а лише “під мелодії власних пісень”…
і
Володимир Миколайович Єсипок — бандурист, професор, з 2000 року, після складення повноважень голови В. Горбатюка, очолив Національну спілку кобзарів України. Як голова НСКУ Володимир Єсипок, при випадкових зустрічах зі мною своїм підписом і печаткою продовжував дію мого кобзарського посвідчення кожних 5 років, а в 2015 році він зафіксував у ньому.. 2037 рік і пожартував: “В цьому році вам виповниться 100 років, після чого ми з вами розглянемо можливість подальшого продовження.
Учасники І-ї Міжнародної наукової конференції “Кобзарство в історії, літературі, культурі та народному епосі” 5-9 червня 2005 року в Ялті біля пам’ятника Лесі Українки. Серед учасників — зірки бандурного мистецтва Т. Лазуркевич, Б. Жеплинський, О. Нирко, В. Мішалов, А. Горняткевич. Проведення даної конференції відбулось поза моєю увагою, оскільки я про неї дізнався по приїзду з польського фестивалю “BuskerBus-2005” — на жаль, бо я так і не прочитав на ній свою заплановану заздалегідь доповідь “Мандрівні кобзарі в сучасному українському побуті”.
і
Фото зліва — Олександра Семиліт — відома українська бандуристка з Ялти, була аспіранткою Кримського гуманітарного університету. Приймала активну участь у Ялтинській капелі бандуристів ім. С. Руданського. Фото справа — Михайло Білозор, ялтинський бандурист, художник, мій багаторічний кобзар-побратим.
Учасники відзначення 85-річчя з дня народження Великого Українця Ялти і Криму, бандуриста і дослідника Олексія Федоровича Нирка 14 грудня 2011 року в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (Київ) (сидять — Тарас Компаніченко, Остап Кіндрачук, Тарас Силенко).
і
Зліва — Юліян Китастий, український бандурист із США. Наше з ним знайомство відбулося під час Чорноморського турне 1994 року Капели бандуристів з Чікаго (США) в Ялті і продовжувалось при випадкових зустрічах під час мого кобзарювання в Кракові й Києві. На відміну від багатьох шанувальників старосвітської бандури, які не визнають новацій, зв’язаних з хроматичною бандурою, Юліян Китастий у бесідах зі мною висловлював толерантність до обох різновидів бандури, наголосивши на позитивних якостях кожного. Як дорогу реліквію я зберігаю ювілейне видання до 75-річчя заокеанської капели бандуристів, подароване Юліаном моїй родині під-час гастрольного концерту капели в Ялті (фото — нижче).
Справа — поряд з українським кобзарем Тарасом Силенком, японський бандурист Чарлі Суїці Сакума, який виконує на бандурі українські і японські пісні. У Києві лише один раз наші з ним шляхи перетнулись — я був виконавцем, він — слухачем
і
Микола Володимирович Досінчук-Чорний — меценат і популяризатор кобзарського і бандурного мистецтва в Україні і серед української діаспори на всіх континентах. В 1973 році він заснував у Нью-Йорку Школу кобзарського мистецтва, а згодом протягом 20 років видавав журнал “Бандура”. Подорожуючи Україною, Микола Володимирович контактував з багатьма бандуристами і писав про них статті до свого журналу. В 1995 році після відвідин Криму і Ялти помістив у журналі “Бандура” відомості про Ялтинську капелу бандуристів, про її керівника Олексія Нирка, про мене й про інших бандуристів Криму. Мене особисто пан Микола заохочував до написання статті про свій досвід кобзарювання, що не в малій мірі сприяло створенню моїх “Книг пісень і мандрів”.
і
Зліва — Роман Дмитрович Гриньків серед відомих бандуристок, бандурист-віртуоз, який суттєво удосконалив хроматичну бандуру. Його виступи під-час кобзарських з’їздів справляли незабутнє враження і для мене були недосяжним прикладом виконавських можливостей гри на бандурі.
Справа — Петро Федорович Деряжний, український бандурист, композитор, диригент з далекої Австралії, та його вірна дружина-бандуристка Ніла Григорівна з роду Бабченків, під час зустрічі зі мною і Тарасом Силенком на київському Хрещатику в липні 2014 року. Оскільки взявши до рук мою бандуру, пан Петро продемонстрував на ній свої виконавські вправи, я зробив висновок, що він є не лише знавцем харківського і полтавського способу гри, як це зазначено в різних публікаціях, але й академічного. З того часу ми стали друзями на ФБ, ведемо електронне листування…
іі
Музей кобзарства в Переяславі-Хмельницькому (фото в центрі), відкритий в 1989 році з ініціативи директора Переяславського історико-етнографічного заповідника М. І. Сікорського і бандуриста-реконструктора старосвітської бандури Г. К. Ткаченка. Багаторічним директором музею був член Національної спілки кобзарів України, популяризатор кобзарства Валерій Федорович Мормель (фото зліва). Традицією музею були регулярні концерти запрошених кобзарів і бандуристів в музейному залі. Один з таких виступів припав і на мою долю (фото справа і газетна замітка нижче).
Від Об’єднання Кобзарів України до НСКУ – Національної Спілки Кобзарів України.
Об’єднання Кобзарів України
В середині листопада 1988 року з Києва на мою ялтинську адресу прийшла телеграма: «Шановний Остапе. 27 листопада 1988 року за адресою: Києво-Печерський заповідник — зал лекторію о 12 годині відбудуться установчі збори кобзарів України. Запрошуємо Вас прийняти участь. Ініціативна група.»
Ініціативну групу очолював досвідчений бандурист і історик-науковець Києво-Печерського заповідника Анатолій Гришин, який таку ж телеграму послав і керівникові Ялтинських капел бандуристів Олексію Ниркові. І ми обидва полетіли! Літаком! Полетіли на зліт перших кобзарських «ластівок» до Києва, які започаткували настання новітньої кобзарської весни України.
Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В. Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».
Учасниками зборів, крім ініціатора заходу Анатолія Гришина, були кобзарі і бандуристи: Г. Ґриштопа (Одеса), О. Чуприна, – кобзар з могили Т. Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г. Ткаченко, М. Будник, С. Гнилоквас, П. Супрун, А. Бобир, М. Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В. Нечепа (Чернігів), М. Нечипоренко (Житомир), М. Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О. Нирко і О. Кіндрачук (Ялта), М. Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників — складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали й співали, спочатку для себе, в залі лекторію Києво-Печерського заповідника, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору, що завершився в 30-х роках Голодомором і ліквідацією кобзарів та звичаєвого кобзарювання..
Так з’явилось самоорганізоване “Об’єднання Кобзарів України”, яке стало важливим етапом у формуванні майбутньої фундаментальної Спілки Кобзарів України. А поки що керівники Об’єднання зайнялись організацією кобзарських концертів, в яких я не мав можливості брати участь.
Зате мені вдалося викроїти час для поїздки в Переясслав-Хмельницький на запрошення Українського Фонду Культури на Шевченківське свято “Переяславська осінь Кобзаря”. В рамках святкових заходів відбулось відкриття школи-студії кобзарського мистецтва, куратором якої був кобзар Василь Литвин. Перед майбутніми юними кобзариками, крім мене, виступали брати Литвини й інші члени недавно створеного кобзарського об’єднання. Там я виступав із своєю сольною програмою «Козак Мамай», яка починалась думою «Про козака-бандуриста» і закінчувалась Шевченковою піснею «Гей, літа орел, літа сизий» з поеми «Гайдамаки». Видно мій виступ хлопчикам припав до душі, бо вони зав’язали зі мною переписку з кількарічним продовженням…
Наступне зібрання кобзарів відбулось трохи більше, ніж за рік до проголошення незалежності України і було виключно зв’язане з фестивалем «Пісенний вернісаж – 90,
В січні 1990 р. я отримав лист з Києва з запрошенням до участі в ІV-му республіканському фестивалі української пісні «Пісенний вернісаж-90». При чому підкреслювалось, що три дні цього фестивалю, з 24 по 26 січня 1990 року, надаються виключно одним лише кобзарям України. У Києві в готелі «Славутич» я потрапив у міцні та щирі обійми кобзарів України: Василя й Миколи Литвинів, В. Жданкіна, П. Супруна, Б. Островського, В. Перепелюка, М. Василюка, В. Лісовола, А. Бобиря, В. Горбатюка, В. Єсипка, О. Стахіва, В. Кушпета, М. Хая, М. Будника, М. Нечипоренка, Галини Менкуш, Тетяни Лободи.
Три дні ми почергово виступали на сцені Республіканського будинку художника перед глядачами і камерами українського телебачення. Серед молодих і підтоптаних, довговусих і сивочубих, зрячих і сліпих кобзарів з їхніми своєрідними, індивідуальними манерами гри, індивідуальними репертуарами, я жагуче запозичав їхній досвід, збагачував свій репертуар і почував себе піднесено — як небожитель серед небожителів, геть забувши про свою морську романтику. Вели програму письменник-фантаст Олесь Бердник, брати Микола і Василь Литвини та В. Кушпет.
Для учасників «Пісенного вернісажу-90» була організована надзвичайно цікава виставка раритетних українських народних інструментів «Сім бандур України і козак Мамай», на якій я з благоговінням доторкався до бандур, на котрих грали гетьман Іван Мазепа і поет-пророк Тарас Шевченко.
І знову після свята кобзарі розійшлись на вулиці, базари, віча, де люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах. І вже не переставали кобзарювати аж поки в спільному всеукраїнському пориві не домоглися у 1991 році Української Незалежної Держави.
В моєму особистому архіві зберігаються дві реліквії — програма «Свята кобзарського мистецтва» на фестивалі «Пісенний вернісаж-90», де серед 18-ти солістів-бандуристів 7-й — О. Кіндрачук з «Думою про козака-бандуриста», і велика афіша «Київконцерту» «Пісенний вернісаж-90». ІV-й республіканський фестиваль української пісні; Свято кобзарського мистецтва: 24 січня — вечір «Кобзарська пам’ять», 25 січня — вечір авторської пісні, 26 січня — «Кобзарське багатоголосся». На афіші перелічені всі учасники-кобзарі включно з О. Кіндрачуком.
іі
Спілка Кобзарів України
30 травня 1990 року Олексій Федорович Нирко і я повернулись з культурологічної поїздки по Югославії у Київ. І дуже вчасно, бо запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня о 10-й годині ранку, ми отримали ще 17 квітня.
Оскільки 2 роки назад, в 1988-му, ініціатору тодішнього з’їзду А. Гришину не вдалось зареєструвати Об’єднання Кобзарів України через відсутність Статуту, то на цей раз за справу взявся Український Фонд культури, очолюваний поетом і народним депутатом Борисом Олійником. Вдалось зібрати півсотні кобзарів, бандуристів, пару лірників, які, власне, мусили затвердити статут Спілки Кобзарів України, проект якого був розданий всім присутнім. Таким чином організатори відкрили «легітимний» установчий з’їзд кобзарів України, вважаючи попередній з’їзд «пробним».
Вечорами 31 травня і 1 червня 1990 р. на сцені Київського філіалу музею Леніна, невдовзі перепрофільованого під Український Дім, кобзарі давали для киян колоритні концертні програми, кошти від яких було передано в фонд Спілки кобзарів України. На сцені, а потім і на вулицях Києва, виступали кобзарі-бандуристи з Наддніпрянщини, Полтавщини, Полісся, Слобожанщини, Прикарпаття, Півдня України. З Криму виступав лише я, а Олексій Федорович займався організаційними справами по створенню Кримського осередку Спілки кобзарів України.
Там я включив в свій репертуар пісню Миколи Литвина «Козак гуляє, шинкарка носить…», пісню Василя Литвина «Яничари» і його ж своєрідну обробку для бандури пісні «Ой у лузі червона калина». Тоді ж я зазнав творчого потрясіння, слухаючи думу «Невільницький плач» у виконанні старого кобзаря Павла Супруна. А коли сліпий рапсод виконав пісню «Чого сумуєш, Україно?», я не витримав і підійшов , щоб попросити слова і ноти цієї пісні.
— Які слова? Які ноти, хлопче, ти хочеш від незрячого? Якщо ти подався в кобзарі, то переймай слова й мелодію так, як це роблю я — на слух! — і сліпець, відчувши, що добряче присоромив мене, змилувався і у фойє тихенько виконав для мене цю пісню ще раз. Я поспіхом «настенографував» уривки слів пісні, які потім довго «розшифровував», а де не зміг, там вставляв свої слова. Зрештою слова і мелодія пісні в моєму виконанні видозмінились, як це не раз вже траплялось в моїй кобзарській практиці:
Чого сумуєш, Україно?! Даремне сльози чого ллєш?!
Що злидні знов тебе обсіли, союзні пута надоїли, і долі кращої все ждеш?
Сльозами горю не поможеш, щастя на них не припливе…
Сльозами ниву лише змочиш та будяків ще більш наплодиш, зерно від сліз на полі не зійде!..
Гей, українці! Брати мої! Все ждете дружби від Москви —
Того й жупани на вас бідні, як воші, вас заїли злидні, а ви ж онуки славних козаків!
Пора сталить обух Шевченка та коси добре нагострить,
Піднятись за Вкраїну-неньку, хиренну волю розбудить та будяки всі геть скосить.
Де ж наші Довбуші і Ґонти?! Кармелюки, Нечаї де?
Гей, Україно, повстань проти тих, що жеруть ікру і шпроти, а то зжеруть вони й тебе!
Гей, українці, брати мої, не ждіть ви дружби від Москви.
Знімайте з себе бідне дрантя та гніву розпаліть багаття, бо ви ж таки онуки козаків!!!
Я виконував цю пісню тоді, в останній рік радянської імперії, виконував пізніше, під час Помаранчевої революції, і ще пізніше — під час Євромайдану, вважаючи її завжди злободенною.
Робота З’їзду кобзарів транслювалась Українським республіканським телебаченням і радіо, а газета «Культура і життя» 3 червня 1990 року освітила підняті з’їздом проблеми кобзарів в репортажі «Не загасити б оту свічку…». Головою Спілки Кобзарів України обрали кобзаря Василя Литвина.
Тимчасове посвідчення № 001 Спілки Кобзарів України, підписане головою Василем Литвином і завірене печаткою я отримав аж наступного, 1991 р., по причині затримки з реєстрацією спілки у владних кабінетах.
* * *
08.03.1991 р. я приїхав до Львова на запрошення Української асоціації «Світ культури», яка організувала у Львові з 9-го по 14-е березня 1991 р. Міжнародний фестиваль «Думи мої» з участю багатьох бандуристів і кобзарів з України і Польщі. Там мене зустріли кобзарі-побратими — майже всі члени Спілки Кобзарів України: з Києва: П. Супрун, А. Бобир, В. Кушпет, В. Горбатюк, М. Будник, М. Литвин, з Харкова: дует подружжя Лобасів, А. Парфіненко, з Ізмаїла М. Василюк, з Кривогу Рогу В. Харченко, львів’яни Б. Жеплинський, М. Баран, В. Жданкін та інші.
Всі учасники фестивалю брали участь в концертах на клубних сценах, в Домініканському соборі, в ПК ім. Г. Хоткевича, у центральному сквері від оперного театру до пам’ятника А. Міцкевичу. Я виконував «Ой, у лузі червона калина», «Ой, у Криму на риночку», різні козацькі пісні. Та найкращою з моїх пісень для львів’ян виявилась нова для них пісня «Яничари». До мене підходила молодь і просила переписати слова. Пісня ця закінчувалась словами розправи розлючених яничарів над полонянками за українську пісню і пробуджені нею щемливі спогади, які доводили їх до божевілля…
Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,/ Наче кара і прокляття, вічна мука України.
Не туман вставав над зіллям, не сичі вночі кричали,/ Серед степу, з божевілля, їли землю яничари…
В одному з клубів Львова останні акорди цієї пісні покрила буря аплодисментів, а на сцену вибіг — я не повірив своїм очам, — Володимир Савчук з рідної Городенки, двоюрідний брат моєї рідної мами. Його арештувало НКВД прямо із-за шкільної парти в 1951 році, і ось він у Львові на волі! Ми обнялись і Володимир звернувся до залу, представивши мене як свого родича, який у з’яничареному Криму високо несе прапор українського відродження. Там-же, на сцені, він запросив мене до себе в гості, на Левандівку, що на окраїні Львова. Після цього я не раз користувався гостинністю родича, зупиняючись у нього під час поїздок у Львів; а сімейство Савчуків гостювало в Ялті, у нашій «хрущобі».
А тоді, під час фестивалю, учасники, а з ними і я, ще виступали в місті шахтарів Червонограді: спочатку в будинку культури, а потім — на майдані, серед людей, які тоді дуже збуджено мітингували проти залишків радянської влади.
ВУСК-Всеукраїнська Спілка Кобзарів
26.05.1994 р. я разом з Олексієм Федоровичем Нирком, відповідно до попереднього запрошення від Спілки Кобзарів України, прибув в Дніпропетровськ для участі у Всеукраїнському кобзарському фестивалі “Дзвени, бандуро, в козацькім краю”, присвяченому 500-річчю з дня народження Богдана Хмельницького і 50-річчю ООН, а так же в роботі науково-практичної конференції “Кобзарсько-лірницька традиція, та її сучасний розвиток” та у перевиборах голови СКУ. Для участі в цих заходах прибули: заокеанський кобзар Андрій Горняткевич (США), В. Жданкін (Київ), В. Харченко (Дніпропетровськ), Зоя Слободян (Івано-Франківськ), В. Герасименко, Т. Лазуркевич (Львів) та ще два десятки бандуристів і кобзарів, частково знайомих з минулих кобзарських зібрань. Були серед них і нові обличчя з Києва й Харкова зі “старосвітськими” бандурами, які себе величали “автентичними кобзарями” і з часом відкололись від загальноукраїнської Спілки, створивши Київський, Харківський і інші кобзарські цехи.
27, 28 і 29 травня я разом з усіма учасниками з 09.00 до 13.00 брав участь у засіданнях вищезгаданої конференції, з 14.00 до 19.00 кожен зі своїм інструментом виступав на головній алеї Дніпропетровська, або в парку ім. Б. Хмельницького для мешканців міста, які, як для зрусифікованого Півдня України, приймали кобзарів дуже привітно і з приємним здивуванням. А після 19.00 всі кобзарі по черзі виступали або в Муздрамтеатрі ім. Т. Г. Шевченка, або в Театрі опери і балету.
Наостанок в згаданому музею відбулись вибори голови тепер уже Всеукраїнської Спілки Кобзарів України за звичаєм Запорізької Січі — з посипанням голови землею і сміттям, щоб не зазнавався. Новим очільником спілки після Василя Литвина став Володимир Горбатюк, який після смерті кобзаря Олексія Чуприни, зайняв його місце кобзарювання на могилі Т. Г. Шевченка у Каневі.
* * *
На початку 1996 р. вчергове мені й Олексію Федоровичу Нирку прийшло запрошення від голови ВУСК Володимира Горбатюка на Велику Раду Всеукраїнської Спілки Кобзарів. То ж 19.01.1996 р. ми обидва разом з пів-сотнею кобзарів і бандуристів з України, Польщі, Кубані поселились в київському готелю “Театральний”. А наступного дня з ранку в “Кобзарській світлиці” Українського Дому” я, міцно обнімаючи кобзаря й письменника Миколу Литвина, сердечно дякував йому за нарис “Заграйте на кобзі, морський капітане”, надрукований у його ж таки книзі “Струни золотії”… Вітався з старими і знайомився з новими побратимами-кобзарями.
О 10-й годині почалось пленарне засідання, де крім різноманітних загальних і індивідуальних кобзарських проблем, звітів керівництва, обговорювався новий Статут ВУСК. Відбувся так же прийом до Спілки нових членів, зокрема за рекомендацією О. Нирка, були прийняті бандуристи з Кубані — Л. Ціхоцька і Ю. Булавін.
В 19.00.у переповненому киянами великому концертному залі Українського Дому відбувся благочинний концерт, на якому виступали всі кобзарі і бандуристи як індивідуально, так і в складі дуетів, ансамблів, капел. Виступав так же єдиний лірник М. Хай. Мені випало виконати під бандуру повстанську колядку “Бог народився в місті Вефлеємі” і похідну пісню кубанських козаків “Серед лісу, лісу списів і мечів їде полк козаків-вусачів”.
і
21.01.1996 р. з 10.00 до 13.00 відбулось заключне пленарне засідання, на якому присутні учасники затвердили Статут ВУСК і отримали членські квитки нового зразка.
З 15.00. до 17.00. я з усіма учасниками з’їзду кобзарів дивився концерт “Молоді кобзарі України” в “Кобзарській світлиці”, де виступали учні й випускники кобзарських шкіл і студій з Львова, Стрітівки, Переяслав-Хмельницького й Києва. А в 19.00. почався спільний заключний концерт всіх кобзарів, об’єднаних на сцені великого концертного залу разом з Державною заслуженою капелою бандуристів України під управлінням її керівника і головного диригента Миколи Петровича Гвоздя.
і
Всеукраїнський збір кобзарів 1999 року.
27.04.1999 р. два постійні представники кобзарства Криму О. Ф. Нирко і О. Ю. Кіндрачук разом з усіма запрошеними кобзарями України зареєструвались в Києві, в гуртожитку на вул. Естонській делегатами Всеукраїнського збору кобзарів. 28 квітня в “Українському Домі” для учасників збору відбулась презентація першої в історії кобзарства інформаційно-аналітичної газети ВУСК “Кобзар”, після чого делегати-кобзарі отримали від голови і правління Спілки завдання в першій половині кожного з 2-х днів збору, 28 і 29 квітня виступати в середніх і вищих навчальних закладах Києва, з 14.00. в “Українському Домі” приймати участь в пленарних засіданнях Спілки, а з 18.00. там же у великому залі виступати в концертних програмах.
28 квітня в ранковому концерті кобзарів для студентів Національного університету ім. Тараса Шевченка, а 29 квітня перед учнями однієї з київських шкіл я досить успішно реалізував пісні різних періодів із своєї “Співаної історії України”. У вечірньому концерті 28 квітня в “Народному домі” кожний з кобзарів-бандуристів виконував у великому залі для присутніх киян лише по одній пісні. Я для свого виступу вибрав пісню кримського композитора Віталія Лазаренка “Запаліть вогні вкраїнці, освітіть задушну ніч”. Зате наступного вечора ми знову з великим успіхом виступили всі разом спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України.
Під-час пленарного засідання в “Українському Домі” 28 квітня ми, присутні кобзарі, з 14.00 слухали звіти голови Спілки В. Горбатюка і членів правління про зроблену роботу і про вимоги Кабміну України замінити реєстраційне свідоцтво та внести зміни до Статуту ВУСК. Над змінами до Статуту ми продовжували працювати і наступного дня по обіді.
30.04.1999 р. о 10-й ранку відбулось підсумкове пленарне засідання ВУСК, на якому кожний учасник отримав нову редакцію кобзарського Статуту.
Прощальним акордом збору кобзарів після 13.00 стала “Кобзарська толока” на якій кобзарі роззосередились на території парку ім. Т. Шевченка і на Майдані Незалежності й кобзарювали — кожний на власний розсуд. Я грав коло Головпоштамту…
Виходячи зі свого досвіду кобзарювання в Криму, я не один і не два рази вступав у конфлікт з яким небудь урядовцем, міліціонером чи просто самодуром, який реагував на моє вуличне кобзарювання єдиним залізно-бетонним “аргументом” — “НІЗЗЯ! !!! НЄ ПОЛОЖЕНО !!! “. Тому і на Великій Раді кобзарів у 1996 р. й на зборі кобзарів 1999 р. під-час обговорення Статуту нашої Спілки я наполіг на внесенні в його текст моєї пропозиції: “Член Спілки має право виступати перед слухачами як в приміщеннях, так і людних місцях міст і сіл; як професійний творчий працівник має право на соціально-економічний, правовий та моральний захист згідно чинного законодавства.” Тож відтепер, відчуваючи під собою твердий правовий ґрунт, я розгортав перед носом вимогливого чинуші своє кобзарське посвідчення й Статут, тикав пальцем у підкреслені місця і пояснював менторським тоном, що він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ СПРИЯТИ кобзарюванню, а НЕ ПОДАВЛЯТИ його.
В більшості випадків це спрацьовувало…
Прощальний жест голови Всеукраїнської Спілки кобзарів Володимира Горбатюка — новорічне поздоровлення всім членам Спілки наприкінці 1999 року, після чого він передав свої повноваження своєму заміснику Володимиру Єсипку.
З 2000 року Національну Спілку Кобзарів України очолив бандурист, Народний артист України, професор Володимир Миколайович Єсипок, стараннями якого Спілці Кобзарів України був присвоєний статус НАЦІОНАЛЬНОЇ і видані нові посвідчення членів НСКУ.
НСКУ-Національна Спілка Кобзарів України.
15.10.2004 року серед кобзарів України, делегатів ІІІ з’їзду, серед яких від Криму знову були нерозлучні О. Нирко і О. Кіндрачук, приймав голова НСКУ В. М. Єсипок у офісі Спілки на бульварі Шевченка 50/52 і дарував кожному комплект з 5-ти книжок репертуарних збірників творів для бандури з нотами, і ще окремий збірник “Твори для бандури. З репертуару Володимира Єсипка” з дарчими автографами від автора..Потім в 13.00. — відкритий майстер-клас професора Верети Г. С. з його Капелою бандуристів КНУКіМ (Київський національний університет культури і мистецтв). В 15.00. засідання Правління НСКУ, після якого — знову майстер-клас професора Курача В. В. з капелою бандуристів НМАУ (Національна музична академія України) і на завершення 1-го дня з’їзду кобзарів о 18.00. — концерт делегатів Львівського обласного відділення НСКУ.
16 жовтня відбулись пленарні засідання з’їзду, а наступного дня — заключний концерт ІІІ з’їзду кобзарів України, після якого делегати роз’їхались по домівках. Я ще деякий час залишався в Києві кобзарювати.
Кобзарі і бандуристи Національної Спілки Кобзарів України збирались на свій з’їзд ще в 2007-му році,. який знову був організований як свято кобзарського мистецтва і на якому був присутній Президент В. Ющенко та інші державні мужі. На той момент, після багаторазових кобзарських мандрівок по Україні, Польщі, Молдові я втратив зв’язок з НСКУ і дізнався про цей з’їзд після повернення з-за кордону вже по його закінченню. Тим не менш голова НСКУ Володимир Єсипок, при випадкових зустрічах зі мною своїм підписом і печаткою продовжував дію мого кобзарського посвідчення кожних 5 років, а в 2015 році він зафіксував у ньому.. 2037 рік і пожартував: “В цьому році вам виповниться 100-річчя, після чого ми з вами розглянемо можливість подальшого продовження.
1967 рік. В центрі 1-го ряду Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського сидить з бандурою мій малий син Натан.
70- ті роки ХХ ст. Батько з бандурою, син Натан і бронзова Леся Українка в Ялті.
2004 рік. Візит діда Остапа з бандурою до Натанового сімейства.
2004 рік. Натан з внуком Іллюшею і Валентина з маленьким Натанчиком в гостях у діда Остапа.
і
06.01.1984 р. Наш з Олесею виступ в театрі Чехова — я бандурист, вона — декламатор. Справа — липень 1987. Назар і Олеся декламують вірш С.Руданського “Ахмет ІІІ і запорожці” для глядачів свого двора.
іі
1984 рік. Наш з Олесею виступ перед портовиками в Клубі моряків — я бандурист, Олеся — декламатор.
Серпень 1987 р. У батьків в с. Котиківка (Івано-Франківщина). Мою бандуру слухають племінниця Олеся, батько Юрій, брат Богдан і його донечки Богданка й Наталка, та мої діти Олеся й Назарчик.
і
Зліва — 27.03.1983 р. Газета “Кримська правда” про концерт ялтинських бандуристів у Сімферополі і по участь ньому Олесі. Справа — літо 1985. Наш з Олесею виступ перед американськими українцями в залі палацу- музею в Лівадії.
Березень 1989 р. Наш з Назаром і Олесею виступ в Ялтинській бібліотеці №17.
і
Січень 1989 р. Наш з Назаром і Олесею концерт на борту теплохода “Лев Толстой” під-час рейсу Ялта-Батумі-Ялта і одна з нагород від екіпажу (нижче). Зліва — Тамара з дітьми перед посадкою на теплохід в Ялті під-час снігопаду.
24.02.1991 рік Наш із сином Назаром виступ на мітингу біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті. Він — декламував вірш “Мово рідна, слово рідне”.
і
Зліва — літо 1991 р. Козачата з нашого двора. Справа — 1985 р. Назар — “Козачок-Мамайчик”.
2009 рік. Я з бандурою і мої внуки-козачата Данько і Сашко з шаблями.
і
Мої пісні під бандуру для внуків у їхні дні народження: 01.09.2012 р. — для Сашка (фото зліва) і 26.09.2012 р. — для Данька (фото справа)
і
17.06.2016 р. На звуки моєї бандури до Києва приїхали донька Олеся, внук Сашко і внучка Маринка.
і
18.07.2016 р. Зліва – Христина з Натанчиком на руках, я з бандурою, Олеся і Сергій з Маринкою в калясці. Справа – Натанчик і Маринка без бандури ніяк…
14.10.2020 р. Внучка Маринка для колориту дідової гри на бандурі пускає мильні райдужні кульки.
і
Внук Натанчик (Нзарів) привик до дідової бандури з ранніх літ (жовтень 2015 р.) На фото зліва він з бабусею Тамарою і мамою Христиною. На фото справа — він слухає діда в 2016 р
11.08.2022 р. на Набережну Ялти прийшли послухати мою бандуру син Назар і внуки — Натанчик і маленький Левчик.
і
і
і
і
і
і
і
Алексей Нырко, заслуженный работник культуры Украины
капелла бандуристов им. Руданского под руководством А.Нырко
Музей Леси Украинки в Ялте
коллекция бандур Алексея Нырко в музее Леси Украинки
ректор КГУ Александр Глузман
бандуры коллекции Алексея Нырко в музее Леси Украинки
і
о
о
о
і
Фото 1985 р. — У ролі “Козака Мамая”, 20 років з бандурою.
і
Зліва — фото кінця 1980-х років. Справа — фото середини 1990-х років (Обидва фото зроблені під-час кобзарювання в Лівадії)
28.03.2005 р. З бандурою на лафеті гармати на валу Київської фортеці.
і
2014 р. Портрет на дорожному знаку при в’їзді в Тернопіль.
2016 р. — реклама журналу “Пам’ятки України”.
о
Зліва — газета “Наше място” (Вроцлав, Польща) за 03.07.2003 р. Справа — 2010-ті роки, кадр з інтернету.
Серпень 2004 р. “Кобзар — повелитель стихій” , канадський художник Норберт К. Іван.
о
Зліва — 22.12.2014 р. ”Козак с бандурою”. Акварель. Автор : Артем Супрун. Справа — Осінь 2010 р. “Кобзар на набережній Ялти”, ялтинський художник Руслан Петров.
2011 р. Перша людина на Марсі — “Дума про Стенлі Кубрика”, київський художник Євген Матвеєв.
і
1014 р. Портрет з виставки художників.
27.05.2012 р. Відкритка з інтернету.
о
Зліва — 2008 р. Біґборд у Києві. Справа — 26.12.2015 вдкритка від Ірени Мадей
о
2010-ті роки. Фото-кадри з інтернету.
2018 р.
і
2010-ті роки. Татуажні портрети з інтернету
о
2010-ті роки. Колажі з інтернету.
і
і
о
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і 
і 
і
