2б. Кобзарювання в Києві + родинні візити.

 

 

Кобзарювання в Києві і родинні візити.

 

 

Восени 2004 року мою родину спіткало горе — недомагання сина Назара лікарі діагностували як небезпечну ниркову хворобу гломерулонефрит. Дружина Тамара була невтішною, я теж стурбовано шукав шляхів подолання хвороби, лікування якої давало мало надії на успіх. І тут допоміг мій кобзарський Пан-Отець Олексій Федорович Нирко, порадивши звернутись до його близько знайомого лікаря, спеціаліста-нефролога, написавши йому листа з просьбою допомогти моєму синові. Любомир Антонович Пиріг — академік АМН України, завідувач кафедри нефрології Київської медичної академії, керівник клініки терапевтичної нефрології Інституту урології і нефрології АМНУ, автор п’яти наукових праць про гломерулонефрит, прихильно прийняв мене у своєму кабінеті Головного військового клінічного шпиталю Києва, перед самим початком Помаранчевої революції. Ознайомившись з історією хвороби Назара, Любомир Антонович спочатку написав ряд рекомендацій для лікаря в Ялті, а після завершення бурхливого періоду помаранчевого Майдану, в березні 2005 року виписав Назару скерування на операцію в Головний військовий клінічний шпиталь Києва. Головним джерелом інфекції, яка атакувала Назарові нирки виявилось інтенсивне загноєння ґланд — їх під-час операції прийшлось видалити. Син переніс операцію дуже важко, не раз втрачаючи свідомість. Мені ж довелось в ці березневі дні виступати з бандурою на Майдані незалежності, щоб заробити на операцію (300 доларів США), а вночі біля сина виконувати обов’язки няні-доглядальниці.

 

 

і

28.03.2005 р. — день виписки сина Назара  з  Головного військового клінічного шпиталю Києва, на території якого розміщений Національний історико-архітектурний музей “Київська фортеця”. На верхній світлині — ми з Назаром при виході з шпиталю на фоні земляного валу Госпітального укріплення з гарматами на ньому. На двох світлинах ми з Назаром сфотографувались біля гармат на фортечному валу на пам’ять про його успішну операцію.

* * *

 

 

 

.Під-час мого кобзарювання в Києві, наприкінці травня 2014 року до мене в гості з Ялти приїхали доня Олеся і внук Данько, її син. Олеся прибула з необхідними документами для вступу в Національний університет фізичного виховання і спорту України (НУФВСУ). А для Данька це була ознайомча екскурсія столицею України.

 

і

і

 

На перших 4-х світлинах 01.06.2014 р. ми втрьох сфотографувались на пам’ять на Майдані Незалежності, де ще залишались неприбраними деякі атрибути нещодавно відгримілих подій Революції Гідності.

 

і

 

На трьох останніх світлинах 02.06.2014 р. зафіксовані окремі моменти нашої з Даньком екскурсії по Києву, поки Олеся поступала в свій університет. До речі, два вищих навчальних заклади вона вже до цього закінчила у Львові і в Кишиневі. Крім того, жадібна до навчання моя донька, передала цю рису своєму синові Даньку, який через рік, в 2016 році так же прибув учитись в Київ. Нижче — його квиток учня 10-Б класу Київської СШ № 133, виданий у вересні 2016 року

 

 

Отже настав кінець моєї самотності під-час київського кобзарювання. Якщо досі я проживав у готелі “Радар” (він же — “Кімнати для приїжджих”) інколи один в номері, а інколи з тимчасовим прибульцем, то відтепер до мене повернулось відчуття родинного тепла, оскільки завідувачка Світлана Петрівна забронювала номер для мого спільного проживання з внуком Даном, а оскільки в кімнаті залишалось ще одне вільне ліжко, то його займала Олеся під-час своїх частих приїздів до Києва (кожних 2-3 місяці) на лабораторно-екзаменаційні сесії в своєму університеті. Мені ж залишалось задоволення відчувати себе співучасником єдиної родинної команди, в якій я був у ролі інтенданта, що з допомогою своїх кобзарських заробітків фінансує проживання і харчування своїх домочадців.

* * *

 

25.05.2016 р. — всі події цього дня заслонив приїзд зятя Сергія, який привіз на чергову екзаменаційну сесію Олесю… з маленькою Маринкою, яка в них народилась 11 квітня минулого року і лише недавно навчилась ходити. На такому екстремальному варіанті навчання Олеся наполягла категорично. Сергій повернувся в Ялту, до своєї роботи, а донька з внучкою розмістились зі мною в «кімнаті для приїжджих» (внук Данько мав прибути в Київ аж у вересні). Після цього Олеся «крутилась, як муха в окропі» — їй дозволили проводити сесію з немовлям і вона, маючи заборгованість в екзаменах за минулий курс, умудрялась здавати їх одночасно з екзаменами цього курсу. А ще знаходила час клопотати про дозвіл для сина Сашка на приїзд з Кишинева в Крим на канікули.

 

іі

 

А ще –13.06.2016 р. доня знайшла час провідати мене на Хрещатику під-час кобзарювання та пофотографуватись зі мною і з Маринкою. Для такої оказії я справив для внучки крихітний, як і вона сама, український національний одяг і всі троє перейшли позувати на Майдан Незалежності.

* * *

 

 

15.06.2016 р. до Києва на кілька днів прибув внук Сашко, щоб персонально (така обов’язкова вимога) отримати в ДМСУ (Державній міграційній службі України) офіційний дозвіл для проїзду з Кишинева в Крим. Ці дні я посвятив дорогому внукові, супроводжуючи його й доньку з внучкою до бюрократичних кабінетів, а так же в статусі гіда, попутно фіксуючи фотоапаратом Сашкове перебування в столиці України.

 

і

і

і

 

Сашко поїхав додому в Кишинів з траурним настроєм – йому чомусь не дали дозволу на в’їзд до Криму.

* * *

 

А тим часом течія життя не припинялась.03.04.2017 р. Олеся з нерозлучною донечкою Маринкою приїхала на передостанню сесію і я знову відчув повноту життя, відчув свою відповідальність за близьких мені людей, і був цим щасливий.

 

і

 

11.04.2017 р. у Маринки – ювілей, їй виповнилось 2 рочки, з яких у підсумку декілька місяців вона провела в університеті в Києві на маминих сесіях, а отже й з дідом і братом Даном. Олеся втрьох з Даньком і Маринкою пішли в якесь кафе пригощати іменинницю різними солодощами, але в кінцевому результаті найсмачнішим для неї виявився торт діда Остапа в «Кімнаті для приїжджих».

* * *

 

В другій половині травня  2017 року в Київ прибули зять Сергій, Олеся й Маринка. У Олесі починалась уже остання, дипломна сесія, а Маринка приїхала тому, що не могла ще існувати без мами. А оскільки Олеся здавати екзамени і відбувати практику не могла з Маринкою, як це було на попередніх сесіях, то в статусі «няньки» мусив бути її батько Сергій.

А тим часом, кобзарюючи на Хрещатику, я познайомився ще з одним Сергієм, працівником якоїсь рекламної установи Києва, який щодня проходив мимо мене Хрещатиком на роботу й з роботи. Якось він протягнув мені величенький рулон з цупкого паперу й сказав: «Це для вас — біґборд з вашим зображенням. Він уже в нас давненько відслужив своє, а вам напевно буде цікаво мати його у себе».

 

іі

і

26.05.2017 р. внук Данько успішно закінчив 10-й клас своєї 11-річної школи, а на другий день так же успішно завершила свою останню сесію Олеся. Я потурбувався про відзначення події традиційним тортом, а на додачу запропонував всім по черзі сфотографуватись на фоні знаменитого біґборда, установленого в коридорі «Кімнат для приїжджих».

* * *

 

22.05.2018 р. Данько здав ЗНО з математики, 24 травня – з української мови і літератури, 11 червня – з фізики. І кожний предмет – відмінно, відмінно, відмінно! Тобто – з правом поступати в обраний ВНЗ без додаткових іспитів.

 

іі

 

“Останній дзвоник” у школі №133 пролунав 31.05.2018 р. З шовковою стрічкою лілового кольору з написом «Випускник 2018 р.» через плече, Данько прогулявся зі своїм класом по Києву, а на завершення приїхав до мене, де ми разом сфотографувались біля входу в помешкання, в якому прожили разом два навчальних роки, на своїй вулиці Предславінській, та біля сусіднього палацу «Україна»… Але навіть ставши студентом і перебравшись в університетський гуртожиток з вересня 2018 року внук продовжував навіщати мене у вихідні дні, а я з радістю ділився з ним своїми кобзарськими заробітками. І тільки пандемія ковід-19, змусила мене покинути Київ, а Данько задля подальшого прожиття навчився поєднувати своє навчання з додатковою оплачуваною працею…

* * *