4. Друге народження. З бандурою… (вересень 1964

На початку вересня 1964 року Остап на ялтинській Набережній читав свіжий номер «Літературної України» в очікуванні Борі і Наталі, яка хотіла попрощатися з Остапом перед від’їздом додому в Париж.

— Ну і що там цікавого пишуть? — запитав Остапа прохожий незнайомець з проникливо-доброзичливим поглядом. — До речі, це і моя улюблена газета, — додав він, і протягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався, — Олексій Нирко. Недавно оселився у Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…

Але підійшли Наталі з Борею і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилась з Остапової пам’яті. На щастя її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія про Бандуру з Остапового дитинства з ним розминулась та загубилась у рутині сірої буденщини, і представила йому другий шанс.

В один з наступних вихідних днів Остап у пошуках свіжого пива проходив вулицею Літкенса (нині — Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився, як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку Остап, будучи малюком, вперше почув від сліпого кобзаря на сцені Котиківської читальні «Просвіти»:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами,

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як билину…

Як свіжий Норд-Ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї всі задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічим баритоном змітали з Остапової свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І Остап зробив рішучий крок на зустріч звукам, що так несподівано увірвались з його котиківського дитинства в теперішні ялтинські реалії.

Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього Остап не міг передбачити, що він робить крок до нового світогляду, що паралельно з його неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається друга, ще неспокійніша і ще мінливіша кар’єра духовна, кар’єра кобзаря-бандуриста, яка мало-помало тіснитеме і, зрештою, повністю замінить першу.

Ставши в дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, Остап захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і … Олексія Нирка, з яким він нещодавно так і не дознайомився.

— А ось, ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури. — Маестро змовницьки підморгнув Остапові і той прочитав у його проникливих очах інше: «Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти».

— Які там дівчата одруженому, мене Ваша бандура сюди заманила, — заперечив Остап.

— Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку — на баси, на грифі, отак. Правою — бери акорд на приструнках, отак, — наставляв Остапа Олексій Федорович.

Вражений Остап почув, як під його пальцями народжується його улюблена, його єдина українська пісня про море:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе…

Ввечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж — батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!

Після того пам’ятного дня душевний настрій Остапа можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке, після полярної ночі, сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі.

До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитись грати на бандурі — українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, і він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.

— Бандура — це козацьке серце українського народу, а українська мова — це душа народу, а отже і бандури, — говорив він. — Без української мови бандура — мертвий предмет.

Остапа в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулась в його уста спочатку в капелі, а потім, поступово, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією — у своїй сім’ї. Уже через пару місяців українська мова в Остаповій кімнаті стала звичною, як повітря, не лише для рідних, але й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на портофлот Остап не наважувався, хіба що епізодично, в приватних бесідах з колегами-земляками.

Остапова мовна переорієнтація відбувалась одночасно з засвоєння ним нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку голосу у Остапа, давав йому необмежену можливість знайомитись з пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.

Остап і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого «Пісенного щоденника», але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним вчителем. До Остапових пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періоду додались пісні із збірників маестро: «Взяв би я бандуру», «Гей, на морі хвиля грала», «Гей, на Чорному морі», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Ой, у Криму на риночку», «В Цареграді на риночку», «З Полтавського бою розбитий гетьман», «Гей, виїхав Ревуха» і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і … радянських пісень.

Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна, чи про «щасливе» колгоспне життя, якими мусив починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович в міру своїх дипломатичних талантів, підбирав для перших «ідеологічних» номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без ущербу для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, як, наприклад:

Як за дальнім небосхилом

Не бори гудуть,

Їдуть хлопці наші милі

У далеку путь.

Гей, гей, гей, дорога дальня,

Гей, гей, гей, сльоза прощальна

Покотилась дівчині з очей…

«Ідеологічний трюк» Олексія Нирка заключався в назві пісні, яку він придумував для такої оказії — «Пісня червоних партизан». Але якщо б до цієї пісні «приписати» Січових Стрільців чи «холодноярців», чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б все одно незмінним. «Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства» — пояснював учитель своєму учневі власну позицію.

Учасники Ялтинської капели бандуристів на лісовій галявині біля Ялти. Остап грає на бандурі, а над ним — керівник капели Олексій Федорович Нирко.

Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, Остап, як Каменяр Івана Франка, став перед цією «нотною скалою», яку треба «лупати» по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики у нього не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під акомпонемент бандури хотілось негайно. То ж починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, Остап одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом із словами пісні на нотному стані у їх відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де йому не вдавалось засвоїти якийсь теоретичний момент, він заповнював прогалину інтуїтивною «відсебятиною» або підбирав на струнах мелодію «на слух». Внаслідок цього в Остапа почала вироблятись своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.

Сторінки з одного з Остапових нотних зошитів.

Остап і Олексій Федорович часто стали бувати один в одного. Як Остап «тимчасово» селився з сім’єю у свою «хрущобу», так і Нирко з дружиною Неонілою «тимчасово» отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельноє-північно-східна частина Ялти). Як в одного, так і в другого, почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, в яких домінувала україніка. Правда, на відміну від Остапової книгозбірні, у маестро деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань «Музичної України» — творів композиторів, теоретиків і істориків музики. Бачачи, як Остап спрагло шукає в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва інколи привозив нотні збірники в подарунок Остапові. Остап, в свою чергу, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри — для себе і для свого «пан-отця», як називають своїх наставників кобзарі.

Посібники гри на бандурі.

Остап відзначав про себе, що тільки тепер для нього відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось замітив, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця як Остап.

Позитивні зміни в поведінці Остапа відчули і дружина з сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час він все менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше — біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна «закваска»), то тепер Остап про пиво геть забув.

* * *

Зиму 1964 – 65 р. Остап востаннє провів з Борею Бостельманом на профілактичному ремонті теплоходу «Массандра» матросом. А вже з 1-го травня 1965 року йому в званні капітан-механіка доручили ремонт моторного катера «Чайка», на якому він з червня і до середини серпня завершив свою останню літню навігацію в «пташиному флоті».

Зліва — т/х “Массандра”, на якій Остап працював кілька зим, і його “літній” варіант роботи м/к “Стриж” (або в різний час “Пелікан”, чи “Чайка”). Справа — карта-схема маршрутів суден Ялтинського порту.

Ще до завершення ремонту «Чайки» в Ялту прибула парижанка Наталі Рюбель. Та не сама, а з мамою Марією Давидівною і батьком — професором соціології в Сорбоні, якого і дочка, і дружина, чомусь, називали однаково — Максім. Під цим іменем вони його й відрекомендували Остаповій сім’ї, до якої в супроводі Борі Бостельмана вони напросились в гості.

— Наталі нам всі вуха прожужжала за своїх екзотичних друзів у Ялті, — заявила Марія Давидівна, — от ми не витримали й приїхали. Та й, якщо чесно, з братом-лікарем Самуелем в Ялті давно не бачились.

Мовчання чоловіка-професора вона якось невпевнено пояснила незнанням мови. Невимушену розмову за Остаповим столом з господарями вели лише парижанки і Боря, а Максім свою причетність до компанії виражав лише блиманням окулярів. Коли ж черга дійшла до Остапової бандури — парижанки завмерли. А Наталі «пожирала» Остапа закоханими очима, чим спричинила у його дружини Лілії негативну реакцію, яка потім трансформувалась у серію докорів.

Мадам Марія запросила подружжя Кіндрачуків в гості до її брата-лікаря Самуеля Грумана, але запрошенням скористався лише Остап, бо Ліля відмовилась, пославшись на завантаженість роботою. В Самуеля вартими уваги Остапа виявились лише книжкові полиці, де серед медицинської літератури були цікаві томики з тлумаченням старозавітніх текстів Біблії і російськомовні твори Тараса Шевченка.

Протягом двох наступних тижнів Наталі, коли з мамою, коли з Борею, а частіше сама, приходила на Остапову «Чайку» кататись чи поїхати на якийсь пляж.

Якось Остап запитав Наталі, що їй найбільше подобається в Ялті, і вона відповіла: «Ти!»

Цього Остап менше всього чекав, а його Внутрішній Голос, що давно вже його не турбував, раптом злорадно стрепенувся: «Ага! Догрався!» Остап зніяковів. Він подивився на дівчину, ніби вперше її побачив. Ні! Він не міг закохатись в неї, бо дуже любив Лілю, любив синочка Натана. Та й обличчям і манерами спілкування Наталі не могла конкурувати з Лілею. До Наталі Остапа вабило зовсім інше. Цікавість. Жагуча цікавість до «інопланетянки»! Вони дійсно були одне для одного «пришельцями»: Наталі — з “планети” Вільного Світу, Остап — з «планети» ГУЛАГ-ів.

Наприкінці липня Самуель, Боря і Остап прощалися в порту з мосьє Максімом, мадам Марією і мадемуазель Наталі перед їх посадкою на теплохід, що відправлявся до французького порту Марсель з безліччю заходів у болгарські, румунські, турецькі, грецькі, італійські порти. Коли Остап прощався з Наталі, у неї покотились сльози і вона винувато усміхнулась: «Бачиш, що ти зі мною зробив!»

Після від’їзду парижан завершилась і Остапова навігація – 65.

На прощання Наталі сфотографувала свою маму Марію (в центрі), свого дядька Грумана Самуеля (зліва від мами), Борю Бостельмана (справа від неї) і Остапа (рядом з Борею). На фото справа — буксир “Смєлий” біля ялтинського причалу (З картини художника Сергія Пущенка)

* * *

Подальша Остапова кар’єра моряка була пов’язана з цілодобовою роботою рефулерної баржі «Б-183» і невеликого буксира б/к «Смєлий», який її обслуговував теж цілодобово.

Щодня буксир виводив баржу в море і в межах Ялтинської затоки на відстані 0,5–1 км від берега ставив на якір. До правого борту баржі була примонтована довга труба діаметром десь 40 см, нижній кінець якої з допомогою електролебідки й стального тросу опускався на морське дно, покрите товстим шаром сірого піску. Верхній кінець труби через посередництво гофрованого шлангу був з’єднаний з великим чотирьохлопастним пісконасосом, що приводився в дію потужним дизелем. Насос подавав пісок з дна моря в два трюми баржі, після наповнення яких б/к «Смєлий» буксирував баржу в порт. Там берегові крани ковшами подавали пісок на вантажні автомобілі, а ті везли його на Ялтинський завод бетонних конструкцій, де він був основним компонентом бетонної суміші.

Екіпажі «Б-183» і б/к «Смєлий» працювали вахтовим методом в чотири вахти по 12 годин кожна. Таким чином кожний член екіпажу після вахти був вільний протягом 36 годин.

На «Б-183» кожною вахтою керував (і одночасно працював) багермейстер з функціями капітана, або хтось із його змінних помічників. Крім них на кожній вахті працював один механік і один матрос.

На б/к «Смєлий» аналогічно на кожній вахті працював капітан-механік або його змінні помічники і по одному матросу-мотористу.

Увесь персонал двох суден (а це 20 чоловік) під час вахти харчувався на камбузі (кухні) «Б-183», а за дні відпочинку кожен отримував продукти сухим пайком: картопля, цибуля, крупа, цукор і т.п., що було немаловажливим у той період, коли країну «квітучого соціалізму» струсонула продовольча криза.

Для цього на камбузі працювали дві жінки-морячки: кок, тобто кухарка кримська гречанка Валерія Герасимова і постачальниця провіанту Ніна Циган, дружина матроса-моториста Михайла Цигана. У них був 8-ми годинний робочий день.

Кожний член обох екіпажів, відповідно до заздалегідь складеного графіка, мав право на відпустку, і саме тому туди направили Остапа — щоб він почергово підміняв відпускників багермейстерів і матросів на баржі й капітан-механіків і мотористів-матросів на б/к «Смєлий». Таким чином він тепер був забезпечений уже не сезонною, а круглорічною працею.

Оскільки ця праця в складі обох екіпажів розтягнеться на ціле десятиліття, то варто побіжно згадати хоча б деяких, більш яскравих товаришів по роботі, серед яких Остап почувався членом єдиної трудової сім’ї, хоча характери, ментальність, етнічні корені і доля у кожного були свої.

Так, крім згаданих двох морячок-«годувальниць», на баржі був багермейстер, полтавчанин Євген Шевченко, — добродушний служака, якому були підпорядковані всі, без винятку, члени обох екіпажів, і який відповідав головою за виконання місячних і річних планів видобутку піску з морського дна. Його змінними багермейстерами були — веселий молдаванин Анатолій Пислар і два євреї: жартівник і остряк Генріх Жолков і серйозний, мовчазний Данило Кукулєв. Цей останній до 1942 року числився як Давид Кукулєвіч, який пережив жахіття німецької окупації Ялти. Під час розстрілу ялтинських євреїв гестапівцями, він, не будучи зачепленим кулеметною чергою, упав разом з убитими і вночі напомітно відповз у безпечне місце, а згодом змінив свої ініціали і національність на російські.

Ці двоє євреїв дивували Остапа своєю працьовитістю, яка вирізняла їх, як, до речі, й Бориса Бостельмана, від інших їхніх одноплемінників, які в Ялтинському порту «застовбили» більшість керівних посад управлінського апарату.

Всі чотири багермейстери разом з матросами і механіками охоче орудували лопатами, «закочували рукави» під час ремонту пісконасосів, шлангів, електролебідок.

З механіків ментально найближчим до Остапа був Іван Гончаренко з старокозацького міста Гола Пристань в пониззі Дніпра, який гордився своїм запорізько-козацьким корінням. Симпатизували Остапові ще два кубанських козаки з буксира «Смєлий» — капітан-механік Володимир Грушин і моторист-матрос Анатолій Черненко, та два щирі українці — змінний капітан-механік Яків Москаленко і моторист-матрос Михайло Циган.

Був ще один чолов’яга, про якого казали — «в сім’ї не без… дивака». Ним виявився нащадок задунайських козаків-некрасовців Дмитро Матвєєв і про нього всі знали, що він сексот КГБ. Та найдивнішим було те, що він відкрито демонстрував свою активність і причетність до «органів», довівши їх до абсурду. Так, після кожної розмови з ким би то не було, він витягував з кишені блокнот і щось там нотував, таємничо зиркаючи навкруги і показуючи своїм виглядом, що «всі ви в мене на «гачку»!..»

— Оце так «секретний сотруднік»! — думав про нього Остап з іронією.

У Остапа з’явились вільні дні, які він міг присвячувати не тільки сім’ї і капелі бандуристів. Він став часто бувати в Ялтинській центральній бібліотеці ім. А.П.Чехова, при якій діяв Клуб книголюбів, організований вченим-книгознавцем, автором книг з історії книгодрукування Олександром Анушкіним з Новгородщини. Його рідною стихією були давні літописи, рукописні книги, інкунабули, стародруки, раритетні дорадянські і рідкісні радянські видання, а також видання з історії книги й книгодрукування. Серед двох десятків власників особистих книгозбірень, членів Клубу книголюбів були і близькі знайомі Остапа — краєзнавці В. Шевченко, Є. Воронцов, журналісти В. Горбуленко, Л. Афанасьєва, вчений винороб Р. Акчурін, казанський татарин, шанувальник літератур арабського Сходу та колекціонер всіх можливих видань поезії «винолюба» Омара Хайяма, перекладених на мови світу.

Посвідчення члена Добровільного товариства любителів книги Української РСР.

Ну і, як і в усіх сферах культурного життя Радянського Союзу, книголюби просто не мали права ігнорувати «найголовнішу» тему — ленініану. Її невтомно колекціонував один ветеран компартії, здається Шнайдер, якому на всіх засіданнях Клубу завжди надавали слово для виступу першому і він з ентузіазмом ділився з присутніми новими надбаннями своєї колекції. Однак, він не дуже псував враження від Клубу книголюбів як клубу ялтинських інтелектуалів і Остап включився в його роботу як шанувальник книг з історії України. Він разом з вишивками й предметами ужиткового мистецтва привіз із Котиківки зо два десятки старих книг, як, наприклад, Біблію, вперше перекладену на українську мову П.Кулішем й І.Пулюєм і видану у Відні 1910 року, «Історію України-Руси» Миколи Аркаса, видану вдруге в Кракові 1912 року, довоєнні видання «Червоної калини» та подібні їм.

і і

Остапові раритети з Котиківки і подарунок президента Ялтинського клубу книголюбів.

Інколи на запрошення президента Клубу О.Анушкіна в гості до книголюбів приходили письменники, які відпочивали в Ялтинському Будинку творчості Літфонду СРСР. Були серед них всім відомі Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Ярослав Ісаєвич, були й менш відомі, такі як Семен Журахович, Наум Тихий, Клара Мойсєєва, Микола Оврамчик. Були й інші письменники з Києва, Москви, Владивостока, Мінська…

Говорили про Високі Матерії, про свої творчі плани, про «кухню» творчого процесу, про новини літератури. Дарували свої книги з автографами. Є в Остапа ціла полиця таких книжок з автографами як нагадування про години духовного піднесення до рівня Літературного Олімпу.

Крім Клубу книголюбів, Остап відкрив для себе ще один клуб, який в органах міської влади був зареєстрований як Клуб філателістів, хоча завсідники вперто називали його Клубом колекціонерів. Крім філателістів там були нумізмати, боністи (колекціонери паперових грошей), були любителі матеріальних пам’яток старовини — картин, орденів, медалей, зброї, ужиткових виробів з бронзи, фарфору, фаянсу тощо.

У Остапа був привезений з Котиківки альбом довоєнних марок різних країн, грошові купюри і монети Австро-Угорщини, Німеччини, Румунії, Польщі, Української Народної Республіки, які послужили ядром для формування в цьому Клубі більш солідних Остапових колекцій: філателістичної, нумізматичної і боністичної.

Більш цікавими надбаннями Остапа-колекціонера виявились недіючі зразки зброї, які він розвісив на стіні над диваном на фоні різнокольорової бабусиної верети. Від розміщеного в центрі сувенірного корабельного стерна-штурвалу променями розходились два гуцульські топірці-бартки, мисливська рушниця й середньовічний мушкет, французька шпага, дві шаблі, пістоль 1812 року, бронзова порохівниця часів Кримської війни XIX ст., гуцульська інкрустована і козацька глиняна люльки, спортивний лук із стрілою — предмет окремого Остапового захоплення. Ця колекція навіювала Остапові войовничо-героїчний настрій, і тоді він згадував перейняті в батька й мачухи пісні визвольних змагань українців і співав їх для дружини, сина та гостей при застіллях:

Тільки зброя волю родить, ти, юначе, не барись.

Ясні зорі в тихих водах знов заблиснуть як колись!

Хто живий, хто живий, в ряд ставай, в ряд ставай,

Визволяти, добувати Рідний Край!

Одного разу в Клубі колекціонерів Остапові повезло просто-таки фантастично. Колекціонерові може так повезти тільки раз в житті. У відомого в Ялті колекціонера і поета-початківця Остап придбав аляпувату, покриту грубим шаром чорної фарби, металеву статуетку… запорожця з шаблею при боці і знаменом в руці, яку він раніше роздобув у якоїсь ялтинської бабусі.

Вдома Остап за сараями обсмалив статуетку від фарби паяльною лампою, почистив металевою щіткою, помив азотною кислотою і … о, диво! Вульгарна статуетка перетворилась на сяючий золотавим блиском довершений витвір мистецтва з бронзи.

Запорожцем з мужнім обличчям і рішучим поглядом виявився… Антон Головатий — кошовий суддя, а згодом і кошовий отаман Війська Запорожського під час його переселення з Дністровсько-Дніпровського Причорномор’я на Кубань. Це була копія пам’ятника Антону Головатому, установленого в 1911 році в станиці Таманській в честь прибуття в цей пункт першої партії запорозьких переселенців, які висадились в Тамані 25 серпня 1792 року. Пам’ятник створив скульптор Амандус Адамсон — автор пам’ятників в честь Полтавської битви в Полтаві, Затопленим кораблям в Севастополі, скульптурної композиції Алі-Баба, Арзи і Русалка на Місхорському пляжі та інших.

З моменту своєї причетності до капели бандуристів і зближення з її організатором і керівником Олексієм Федоровичем Нирком, в 1964 році і до кінця 1970 року розмірений ритм Остапового життя визначався стабільною схемою: 24 години — праця на баржі Б-183 або на б\к «Смєлий», підмінним чи то багермейстером, чи капітан-механіком, чи матросом-мотористом, а 36 годин були розподілені між сім’єю і капелою бандуристів. Цей ритм був несуттєво порушений Ялтинським військоматом, куди, не зважаючи на виданий ще у 1963 році військовий білет з штампом «Не годен», Остапа все ж викликали 10.09.1964 р., 03.12.1968 р. і 20.03.1969 р. для проходження уже звичного ритуалу медичних перекомісій з врученням йому мобілізаційного припису на випадок війни.

* * *

Протягом цих шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років, Остап навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Він вивчив для початку думу «Про козака-бандуриста». Цьому прислужився збірник «Українські народні думи», опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник Остапові подарував Олексій Федорович в 1967 році і тільки на «Козака-бандуриста» він витратив увесь цей рік. Зате, як заграв…

«Гей, на татарських полях,

На татарських шляхах

Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть

І по-під небесами літають, —

Гей! То ж сидять на могилі козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

У кобзу грає-виграває, жалібно співає…»

І така сила у цієї думи, що Остапу здавалось, ніби це він сам у степу, — порубаний та постріляний, грає на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і, «як череду малахаями у полон завертає».

іі

Збірник українських народних дум з нотами для бандури Федора Глушка і його відповідь на Остапів лист з поправками нотного стану.

Після цього думи «Про козака Голоту» і «Буря на Чорному морі» було легше вчити, а отже і бистріше. Щоправда на сцену з ними Остап виходив рідко, зате «шліфував» їх місяцями не так для публіки, як для власного задоволення.

Разом з капелою Остап брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки складали критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких «програмних» пісень як «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова «патрона» капели Степана Руданського), творів Т.Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які Остап зобов’язаний був виконувати, так би мовити, «за компанію»: «Тихо над річкою», «Цвіте терен», «Накрутили кучері дівчата», «Чорні очка, як терен», «Ішов козак потайком», «Очі синії–сині» і т.ін. Зрештою, і ці пісні «жіночого роду» назавжди прижились в Остаповому репертуарі і він залюбки виконує їх уже в похилому віці, згадуючи добрим словом капелу його молодості.

Зате під час сольних виступів тоді, в далеких 60-х, Остап виконував більш близькі його серцю пісні про козацьких ватажків: Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну і козацьку мариністику: «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Гей, на Чорному морі хвиля грала» тощо.

На фото Остап зафіксував пікнік на лісовій галявині із сусідами Буксирами; на передньому плані зліва направо — Женя і дііти Наталя і Юра; вище — Михайло з бандурою і Остапова дружина Ліля.

Окремо від капели Остап «засвітився» зі своєю бандурою на сцені клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше — у читальному залі на засіданнях клубу книголюбів, в Будинку Літфонду перед письменниками. Ну і не без того, щоб «порисуватись» своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином і сусідами, але й перед батьками, родичами й друзями в Котиківці й Городенці, куди Остап зачастив під час відпусток з сином Натаном і бандурою. Землякам Остапа подобалось поєднання бандури з … капітанською «форменкою» з погонами на плечах.

— Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, — наївно висловлювались вони. Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало Остапа.

Не тільки друзі й родичі почали провідувати Остапа в Ялті. Приїхав одного разу й Роман Іванович Смеречанський — викладач німецької мови, яку в шкільні роки Остап не любив й переніс свою неприязнь і на вчителя. О, який же він був неправий! По-перше, тільки тепер, під час спільної з ним прогулянки в Кримські гори, Остап відкрив у «нелюбому» вчителеві полум’яного патріота, шанувальника української історії і культури. А, по-друге, настане час і кобзарські шляхи приведуть Остапа в німецькі міста Ґьорліц і Дрезден, де йому катастрофічно не вистачатиме знання цієї мови для вільного спілкування з німецькими слухачами його пісень.

Фото зліва — Остапів шкільний учитель Роман Іванович Смеречанський. Фото справа — Остапів Натанчик з Любком Смеречанським (сином Романа Івановича) — друзі.

А тим часом завершився 1965 рік, відзначений продовольчою кризою, коли прилавки продуктових магазинів опустіли і країна «розвинутого соціалізму» змушена була купувати пшеницю у «загниваючих капіталістів» США, які не знали, що робити зі своїми надлишками зернових.

А щоб незадоволення людей не прорвалось назовні, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, С. Караванський, П. Заливаха, В. Мороз і багато інших.

Своєрідно відреагував на напружену ситуацію в країні Остапів приятель — єврей Боря. З Бостельмана він трансформувався в… Чуїстова. З цим прізвищем йому «стало спокойнєє жить».

Від продовольчої кризи Остапова сім’я була частково захищена продуктовим пайком, який моряки в усьому світі, включно з СРСР, отримували безплатно як добавку до зарплати.

Після декількох відкриток і однієї посилки з Парижа, Наталі прислала новорічні поздоровлення й побажання, які завершила словами: «Я вас всєх крєпко целую. Ваша Наташа. Пішітє хоть одно слово». Це був «камінчик в Остаповий город», який не спромігся відповісти на попередні відкритки.

В 1966 році в Наталі була напружена дипломна сесія і їй уже було не до листування.

А Остап з Лілею готували свого Натанчика і перший клас, навчаючи його читати, писати, рахувати і т.д. — по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду і Остап, впадаючи в депресію з цього приводу, вважав себе, Олексія Нирка і тих кількох ялтинських капелян-бандуристів останніми «могіканами» української культури на Південному березі Криму.

Ліля й Остап із своїм школяриком Натанчиком.

Аж тут 16 – 19 листопада 1966 року відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було підняте питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою, купивши яку Остап прочитав її на одному диханні і ожив духом.

Наступного, 1967 року Олексій Федорович передав Остапові машинописні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». І Остап вражено читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України в обіймах російської імперії. Після цього він натхненного грав на бандурі:

Світе тихий, краю милий, моя Україно!

Зо що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?

Степи твої запродані жидові, німоті,

Сини твої на чужині, на чужій роботі.

Серед 40 учасників Ялтинської капели бандуристів — імена Натана, Лілі й Остапа Кіндрачуків.

Ялтинська капела бандуристів стала помітним явищем в культурному житті курортної Ялти. «Курортная газета» 31 січня 1967 року помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею «Звучат родные песни» про творчий доробок і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на святі Пісні і Праці. Ще раніше, 02.04.1966 р. про ялтинських бандуристів згадала газета “Культура і життя” (Київ).

(Нижче про це — вирізки з газет)

Перша нагорода Остапа в іпостасі бандуриста (без згадки про бандуру).

Правління Ялтинського будинку культури 5 листопада 1967 року відзначило успіхи Остапа на кобзарській ниві Грамотою «За творчі успіхи і велику роботу з естетичного виховання трудящих міста Ялти».

Восени 1967 р. Остап отримав від батька листа з сфотографією своєї родини в рідному селі Котиківці. На фото зліва направо — брат Мицьо, батько Юрій, малий брат Богдан, мачуха Євдокія, сусідка з дитиною на руках, сестра мачухи Ганна, бабуся Василина і дід Михайло.

26.10.1967 р. Комітет профсоюзу Ялтинського порту за примірну працю присвоїв Остапові звання “Ударник комуністичної праці”.

* * *

Прийшов лист із Парижа, датований 30 жовтня 1967 року, написаний, на превелике здивування Остапа, по-українськи:

«Дорогий друже! Як ся маєш? Як ти поживаєш? Уже давно я не одержувала від тебе листа й мені дуже хотілося б знати чим ти займаєшся тепер. Боря мені написав, що ти повністю заглибився в бандуру, що навіть співав у Сімферополі на телебаченні, що твій Натан росте не по днях, а по годинах…»

Лист від Наталі був довгенький. Писала, що після свого закінчення Сорбони викладає в одній з парижських шкіл російську мову. «Крім того я, бачиш, захоплююся українською мовою. Тільки жаль, що мені не вистачає часу, щоб віддатися цілком цій вродливій мові, що я так дуже люблю». Писала, що у вільний час читає Олексу Стороженка, Пантелеймона Куліша і що була дуже вражена українським фільмом «Тіні забутих предків».

Остапове серце геть розтануло від усвідомлення, що до зацікавлення цієї своєрідної парижанки українською мовою і літературою за “залізною завісою”, в значній мірі причетний і він. А ще заздрив їй, що вона має можливість читати книги тих українських письменників, які в Україні заборонені.

Разом з листом-відповіддю, Остап послав Наталі книжку М.Коцюбинського «Тіні забутих предків».

А тим часом з аналогічного приводу хтось заздрив і Остапові. В Нікітському ботанічному саду доживав віку старенький дідусь Кирило Бойчук, родом з Вінничини. Випадково дізнавшись, що в Остапа є дві шафи, вщерть заповнені українською літературою, він заповзявся перечитати їх всіх, та ще й сам вирішив написати популярну книжку з історії України. Він виявився батьком головного лікаря Ялтинського морського порту Петра Бойчука, тобто Остапового співробітника. Петро Кирилович пізніше не міг надякуватись Остапові за ті позитивні емоції його батька Кирила, що той отримав від спілкування з Остапом, які, без сумніву, сприяли старенькому в продовженні його життя ще на кілька років.

На початку 1968 року Остап отримав від Наталі лист, датований 9 січня 1968 року. І знову по-українськи:

«Дорогий Остапе!

Твій лист мене порадував. Він мене привів в такий веселий настрій, що ти навіть не можеш собі уявити. Дякую також за чудову книжку «Тіні забутих предків». Я її прочитаю…»

Лист був на трьох сторінках. А ще була фотографія Наталі у вишитій Остаповою мачухою сорочці, яка на цей раз уже його «привела у веселий настрій».

Парижанка Ліді-Наталі Рюбель в українській вишиванці.

* * *

Якось Олексій Федорович Нирко звернувся до Остапа з проханням посприяти з помешканням для його «собрата по бандурі» Василя Явтуховича Герасименка, викладача класу бандури у Львівській консерваторії і конструктора бандури нового, полегшеного типу, — «Львів’янка», який приїхав влітку 1968 року у відпустку з дочками і дружиною. Остап, узгодивши питання житла з своїми сусідами й кумами Буксирами Михайлом і Євгенією, порекомендував їх львівському гостеві , який і розмістив свою сім’ю в одній з двох кімнат Буксирів.

Це дало змогу Остапові зблизитись з видатним світилом кобзарського мистецтва, взяти в нього декілька уроків гри на бандурі і поповнити свій репертуар козацькими піснями «Гей, у мене був коняка», «Ой, кряче, кряче та й чорненький ворон» та ін. Кликав Василь Явтухович Остапа до себе в консерваторію, але на терезах Остапової долі все ще переважала морська романтика. Та й сім’я.

Залишив львівський гість вдячну пам’ять про себе й у Остапових кумів Буксирів, посприявши згодом вступові їхньої дочки Наталії до Львівської консерваторії, після закінчення якої вона і сама стане викладачем по класу бандури в музичній школі. На жаль не в Ялті, а там же, у Львові.

Після Василя Герасименка в Ялті побував ще один видатний бандурист, керівник капели бандуристів «Діброва» з м.Львова, Михайло Баран, з яким Остап підтримував дружні стосунки до його смерті, яка сталася в лютому 2004 р. від інфаркту. Він створив декілька пісень, дві з яких збагатили Остаповий репертуар: «Пильнуй, Україно, пильнуй!» і «Гримотять литаври».

іі

Львівські мистецькі світила гри на бандурі. Зліва — Герасименко Василь Явтухович, посередині — Баран Михайло Миколайович, справа — Жеплинський Богдан Михайлович.

Велике враження на Остапа і ялтинців справив ще один неординарний представник кобзарства з того ж таки Львова Богдан Жеплинський, який відвідав Ялту зі своєю капелою бандуристів «Заспів». З Олексієм Нирком його єднала подібна гулагівська «одіссея», під час якої він у сибірських таборах організував капелу бандуристів і виробництво бандур, про що згадувалось вище.

Такі зустрічі в тодішніх умовах тотальної русифікації українців давали можливість відчути ялтинським і львівським бандуристам, що вони все-таки ще не «останні могікани», що доки існує можливість відродження кобзарського мистецтва, доти «ще не вмерла Україна».

Справа в тому, що українська кобза-бандура зі своїми різновидами кобз і бандур — інструмент незвичайний. Він створювався і вдосконалювався в епоху безперервних козацьких визвольних воєн, коли значну частину населення України складали люди, здатні до зверхнапруги, жертовності, подвигів. Наука про етноси, етнологія, називає таких людей пасіонаріями. І відповідно, людей пасивних, безініціативних слабовольних апатичних ця наука причислює до субпасіонаріїв, здатних до активної діяльності лише під впливом пасіонаріїв.

Історія України багата на масові спалахи пасіонарності.

Київські князі, очоливши дружини воїв-пасіонаріїв, розширили межі Київської Русі – України від Чорного і Каспійського морів до Балтики й Льодовитого океану.

Скупченням українських пасіонаріїв була Запорізька Січ, яка спричинилась до створення держави Гетьманщини.

Спалах української пасіонарності відбувся в час Січового Стрілецтва, яке активізувало субпасіонаріїв до створення Української Народної Республіки.

Українські пасіонарії, об’єднані українською національною ідеєю, здійснили спробу відновити Українську Державу 14 березня 1939 р. на Закарпатті і 30 червня 1941 р. у Львові.

Мистецька, художня, фольклорна, зокрема й пісенна спадщина багатьох поколінь пасіонаріїв акумулювала в собі могутню пасіонарну енергію її творців.

Ось чому від одного лише споглядання козацьких мушкетів, шабель, опришківських топірців, іншої зброї, історичних одностроїв, бандур в очах людей викрешуються іскри пасіонарності.

Ось чому висока пасіонарна напруга відчувається навіть тоді, коли лише торкнутися струн бандури, а тим біільше виконати відповідну пісню. І ця напруга передається субпасіонаріям, людям з низьким рівнем патріотизму, збуджуючи їхню енергію, здатність до подвигів, до творчих ініціатив.

Ось чому після того як критична маса українських пасіонаріїв полягла на фронтах двох світових воєн і визвольних змагань, як селянська пасіонарна еліта була знищена голодомором, коли в Україні залишились живими тільки покірні колгоспники-субпасіонарії, владі заважали живі генератори пасіонарності — кобзарі з їхнім героїко-козацьким репертуаром!

Ось чому в часи брежнєвського застою рідкісні бандуристи і кобзарі прагнули підтримати один одного, щоб слабенький миготливий вогник кобзарського і загальноукраїнського відродження не погас від холодного вітру денаціоналізації.

* * *

Останні місяці 1968 року ознаменувались першою «тріщиною» в Остаповому дотеперішньому сімейному благополуччі.

14 жовтня 1968 р. Наталі Рюбель послала Остапові листівку з повідомленням, що вона тепер влаштувалась в Києві, викладає французьку мову, що дуже занята і не може відвідати Ялту.

— Ну що ж, якщо гора не йде до Магомета, то … Остапові поїхати до Києва не проблема, — вирішив він.

— Не їдь!!! — просила Ліля і… заплакала.

Остап щиро кохав свою дружину, маму свого синочка-первістка і вважав, що їхнє щастя ні тепер, ні в майбутньому ніщо не може затьмарити. Тим більше — їде він не на любовне побачення — його невтримно вабило сяйво загадкового, недоступного Парижу за «залізною завісою», віддзеркаленням якого була “інопланетянка” Наталі.

Був ще один привід для поїздки. Під час останнього перебування в Ялті у Наталі пропав ручний годинник, і її дядько Самуїл після цього якось підозріло дивився на Остапа. Цього Остап пережити не міг і купив для Наталі ще кращий годинник, щоб відвести від себе навіть тінь підозри. І ось — нагода залагодити інцидент.

І Остап поїхав, хоча, як потім вияснилось, було би краще для всіх, якби він не відмахнувся від свого єхидного Внутрішнього Голосу, який його застерігав: «Цікаво було би подивитись на твою реакцію, якби твоя Ліля поїхала до якогось «друга-інопланетянина» дізнаватись про обставини його життя…»

Наталі зустріла Остапа розгублено, бо в неї з’явився друг Олег, — русоволосий, синьоокий і страшенно ревнивий киянин, для якого навіть дводенного Остапового перебування в Києві виявилось забагато. А тут ще годинник від Остапа, яким Наталі дуже втішилась, підлив масла у вогонь Олегової ревності. І Остап поспішно покинув Золотоверхий, щоб після невдалих пошуків нових вражень, відпочити душею в сімейному колі.

Але і тут його чекав холод відчуження, на нейтралізацію якого Остапові треба було довго докладати чималих зусиль.

* * *

1969 рік застав Остапа уже на штатній посаді одного з чотирьох капітан-механіків буксира «Смєлий», на якій він залишився аж до 1975 року.

Влітку в Ялту приїхала у відпустку Наталі з своїм похмурим нареченим Олегом, якому вона без особливого успіху пробувала в усьому догоджати, як болячці. Приходили вони й до Остапової хрущоби-музею, де Наталі показувала Олегові книги, колекції зброї, монет, банкнот; просила Остапа пограти на бандурі і переконувала свого судженого, що їй цікаво тільки це, а більше нічого.

Але Олег, чомусь, ще більше хмурився. Хмурилась і Ліля. Не в своїй тарілці почувався й Остап… Він прийшов до висновку, що вже ситий парижською екзотикою.

Тепер Остап, як Буревісник Максима Горького, знаходив розраду у штормовому морі. Коли в критичний чотирибальний шторм на завдання він виходив на своєму «Смєлому», диспетчери були спокійні, — проблем у Остапа не буде. А Остапова душа в цей час дійсно співала. Він придбав собі колись репродукцію картини Іллі Рєпіна «Чорноморська вольниця» і уявляв себе тепер учасником екіпажу козацької чайки, зображеної на картині під час морського походу в п’ятибальний шторм. Козаки на картині гребуть і співають разом з двома козаками-бандуристами, які, притулившись спинами до щогли і пересилюючи завивання бурі, грають на своїх інструментах.

Все-таки душа Остапова в такі моменти була розділена на дві рівні частини: одна належала морю, а друга — бандурі. І тільки після вахти він згадував, що в нього є ще його сім’я…

* * *

На початку 1970 року прийшла чорна звістка з рідної Котиківки — помер дід Михайло і в Остаповій ялтинській домівці повіяло сумом. Обірвалась одна з ниточок, яка зв’язувала Остапа з його котиківським родом.

1967 рік. Дід Михайло з бабусею Василиною.

Саме в цей час на Південний Берег Криму налетів найшаленіший з відомих за останні століття ураганів на Чорному морі. У кількох місцях він розвалив стіну портового молу. Про буксирування баржі Б-183 у море для добичі піску не могло бути й мови. Ураган порозбивав декілька суден, повалив дерева, позривав дахи, пошкодив електричні й телефонні комунікації, спричинив людські жертви. Із-за сиьного вітру люди не могли пересуватись по землі.

Якраз тієї ураганної ночі нести вахту на «Смєлому» «пощастило» Остапові. Яке ж було його здивування, коли він побачив, що до буксира підповз по-пластунськи матрос портнадзору і передав розпорядження диспетчера розвести два рибальських сейнера, які під ударами високих хвиль і вітру розбивали один одному свої корпуси. Але ж і Остаповий буксир разом з баржею був притиснутий ураганним Норд-Остом з такою силою до стіни причалу, що могутній дизельний двигун був безсилий відірвати судно від неї. Упевнившись у неможливості рятувальних робіт, матрос відповз доповідати диспетчеру, а Остап вперше не зміг виконати завдання. Та й не лише Остап зі своїм буксиром виявився безпорадним — не витримав шторму і завалився,як уже згадувалось, великий участок стіни кам’яного молу двометрової товщини, ,яка, власне, повинна була захищати від шторму акваторію Ялтинського порту.

Зліва — Остап приймає участь в роботах по ліквідації наслідків руйнівного шторму на Ялтинському молу. Справа — дарунок Олеся Гончара.

Свідком цього природнього катаклізму в Криму був письменник Олесь Гончар, який під свіжими враженнями написав роман «Циклон», в якому порівняв процеси природи із суспільними процесами в Україні.

Пізніше, у березні 1974 року, виступаючи з бандурою перед письменниками в їхньому Будинку творчості Літфонду, Остап отримав від Олеся Терентійовича в подарунок роман «Циклон» з автографом автора.

* * *

В березні 1970 року Олексія Нирка, Остапа Кіндрачука разом з усією Ялтинською капелою бандуристів запросили до себе старші наукові працівники Нікітського ботанічного саду, щирі українці Володимир Гудзь і Адольф Лещук для участі в святкуванні Шевченківських днів. В актовому залі НБС в святковій програмі крім ялтинських бандуристів брали участь наукові працівники і лаборанти, серед яких були і дві сестри Ярко — Люба і Наталка. Почувши перші акорди бандури, сестри одразу заявили Олексію Федоровичу про своє бажання навчитись грати на цьому інструменті і вже за короткий час стали активними учасницями Ялтинської капели.

Працівники Нікітського ботанічного саду і ялтинські бандуристи (Остап з бандурою сидить посередині) на святі в честь Т. Г, Шевченка. В 2-му ряду — сидить крайній зліва бандурист Діонісій Котлінський, крайній права — Олексій Нирко; стоять — 5-й справа Володимир Гузь (директор НБС), 4-й зліва — його заступник Адольф Лещук.

Був серед цих науковців і студент-практикант з Московського держуніверситету Ананд Радж, громадянин Цейлону, що з 1972 року був перейменований в Шрі-Ланку. Цей ланкієць закохався в Любу Ярко, часто проводжав її в Ялту на репетиції капели і, зрештою, заприятелював з Остапом, який, як показали недавні події, був падкий на іноземну «екзотику».

І ніхто, навіть настирливий Внутрішній Голос, не попередив Остапа, що Радянський Союз, в якому волею Долі йому випало жити — це не та країна, де зацікавлення іноземцями проходять безкарно…

Ніби передчуваючи недобре, Остап наприкінці 1969 р. відповів на чергове листовне послання Наталі прохолодним листом, м’яко натякаючи їй, що не бачить сенсу у продовженні переписки. Але потім схаменувся і послав листівку з щиросердечним новорічним привітанням.

І ось відповідь аж на шести сторінках! Дата: 09.03.1970 р. Вона вийшла заміж за Олега і тепер страшенно шкодує, бо він хоче тримати її в клітці, не показуючи нікому. Він ревнує Наталі до Остапа, ревнує її до одеського двоюрідного брата Осі, ревнує до кожного, на кого вона тільки погляне. Постійні сцени і… бійки: «Мы дерёмся, как дети…» Але від розводу поки-що утримується, бо Олег захворів — якась пухлина в мозку і вона не може залишити його напризволяще. Вона працює на КПК (курсах підвищення кваліфікації) вчителів французької мови з київських вузів, на яких веде практику усного мовлення.

Найцікавішими були останні дві сторінки листа, де Наталі описує про своїх сорбонських викладачів: Марію Шерер — французьку вчену, яка досліджувала українські народні думи і перекладала їх на французьку мову, та помічника мадам Шерер Аркадія Жуковського — лектора української мови з Школи Східних мов, ученого і активіста української діаспори в Франції.

Вона посилала з Києва Аркадію всю українську літературу, яку він замовляв. А ще Наталі розказувала Аркадію про Остапа, дала його ялтинську адресу і він негайно написав Остапові листа.

Листа від Аркадія Жуковського Остап не отримав…

Наталі порадила Остапу написати Аркадію самому, «чим зробиш йому велике задоволення». Подала його адресу:

Monsieur Arkady Joukovski

55 rue des Purénéés Paris 20^e. Franse.

І закінчила: «Пиши йому по-українськи».

Остап збирався написати Аркадію Жуковському, але … передумав, бо пізніші обставини цьому не сприяли…

* * *

Якось після Шевченківських днів 1970 року Остап у вихідний день поїхав з сином Натаном в Нікітський ботанічний сад показати йому цю паркову перлину Криму. Під час прогулянки по саду вони зустріли немолоде подружжя. Чоловік з паличкою в руці голосно, так що Остапові й Натанові було чути, говорив своїй супутниці, що в Криму українців більше, ніж росіян: «Я тебе запевняю, Дозю, що от, хоч би й зараз закрити очі і кинути мою палицю в будь-яку сторону, то неодмінно потрапиш в українця!..»

— Хіба ви не українець? — звернувся чоловік до Остапа, на що той відповів, що він не тільки українець, але на додачу ще й бандурист Ялтинської капели.

— А прошу дуже! — втішено показав чоловік на Остапа рукою, дивлячись на дружину. І представився: «Василь Кархут, з Коломиї. В Ялті лікуємось і відпочиваємо з дружиною Теодозією».

Так відбулось знайомство Остапа з видатним лікарем, який, як і Олексій Нирко, приїхав поправити здоров’я після «курорту» під назвою ГУЛАГ в Крим, правда ненадовго. Крім того, він виявився Остаповим земляком: свої шкільні й гімназійні роки він вчився в Городенці тоді, коли там школярем був ще тато Остапа.

Василь Володимирович Кархут. Див. https://uk.wikipedia.org/wiki

Одночасно з лікуванням в Ялті Василь Володимирович закінчував велику працю свого життя — книжку з фітотерапії «Ліки навколо нас». Остап познайомив Василя Кархута з Олексієм Нирком і їхнім спільним приятелем Костянтином Лисокобилкою — ялтинським самодіяльним художником. Костянтин виконував свої рисунки в свіжих і ніжних тонах в техніці власного винаходу, одними лише крапочками — де густіше, а де рідше. Василь Кархут, побачивши такі різнокольорові маленькі шедеври, негайно замовив у Кості рисунки лікарських рослин з усіх регіонів України для своєї книжки і отримав згоду художника.

Остап декілька разів прогулювався з Василем Володимировичем вулицями Ялти, час від часу сідаючи на лавку погомоніти про пам’ятні місця Ялти, які пов’язані з іменами видатних українців. І кожен раз біля них сідала якась пара — як не одна, то інша. Остап ніколи не звернув би на них увагу, але його співрозмовник кивав у їхню сторону, кладучи палець на губи. Тоді Остап дійсно ловив напружені погляди такої пари в їхній бік, при цьому одночасно роблячи вигляд, що вона зайнята чимось своїм. Тоді друзі-земляки вставали і йшли де-інде, а лікар радив Остапові дотримуватись обережності перед можливим всюдисущим “недремним оком”…

Остап показав Василю Володимировичу меморіальну дошку, присвячену перебуванню Лесі Українки в будинку на вулиці Літкенса, 8 і той замріяно сказав: «Чому б вам, ялтинцям, не добитись відкриття музею геніальної дочки України в цьому будинку? Правда, це справа не одного дня і нелегка вона, але…»

І тут Василь Кархут розказав «Байку про Перлину». Ця байка для Остапа стала програмною на всю решту життя. Та й не лише для Остапа, а й для української громади Ялти.

«На морському дні живуть ніжні молюски, захищені від зовнішнього середовища міцно стуленими ракушками. Інколи туди, всередину, при найменшому відкритті ракушки потрапляє піщинка, яка починає муляти ніжне тіло молюска і воно реагує виділенням спеціальної захисної рідини, яка обволікає піщинку і твердіє, перетворюючись в маленьку дорогоцінну перлинку. Маленька перлинка муляє ще сильніше, ніж піщинка, і обростає ще більшою кількістю дорогоцінної речовини, стаючи великою дорогоцінністю.

Людська свідомість теж нагадує ніжного молюска, яку турбує подібно до піщинки якась ідея…»

— Чому б вам, ялтинським українцям, не муляти ідеєю створення музею Лесі Українки серед своїх друзів і недругів, аж поки не буде створено українську музейну перлину у найпівденнішому місті України…

Остап переповів цю байку-програму своєму кобзарському маестро, художнику Кості, а ті — іншим. І в кожного в глибині душі ця ідея вже підсвідомо існувала, але тепер вона дійсно почала «муляти» свідомість декількох ялтинських українців. Поки-що декількох…

Наприкінці 1970 року Остап, Олексій Нирко і Кость Лисокобилка отримали з Коломиї бандеролі з книгою Василя Кархута «Ліки навколо нас» з ілюстраціями Костянтина і дарчими підписами автора.

А щодо «муляння», то ідею відкриття Лесиного музею в Ялті уже 13 листопада 1970 року підхопила газета «Літературна Україна», помістивши в №90 (2787) спогади старшого наукового співробітника інституту виноградарства і виноробства «Магарач» ялтинця Миколи Охріменка «В краю сонця і надій». Автор спогадів розповів читачам про те, що в юні роки він був учнем Лесі Українки, яка давала йому уроки іноземних мов і літератури під час її лікування в Ялті, а також на єгипетському курорті Хелуан, де вона перебувала із сім’єю Охріменків.

Микола Охріменко завершив свої спогади закликом до громадськості і культурних організацій України відзначити 100-літній ювілей Лесі Українки, що припадав на початок 1971 року, відкриттям в Ялті її пам’ятника і літературно-меморіального музею. Ця публікація об’єднала патріотично налаштованих ялтинських шанувальників Лесиного таланту в групу по підготовці і збору експонатів до ювілею, а ще надихнула ентузіастів написати листа до першого секретаря ЦК компартії України П. Ю. Шелеста, Спілки письменників України, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР з проханням відкрити в Ялті згаданий музей і пам’ятник Лесі Українки.

Лист підписали: автор спогадів М. Охріменко, наукова співробітниця Ялтинського краєзнавчого музею Л. Афанасьєва, вчений-книгознавець О. Анушкін, викладач Ялтинського педучилища і керівник капели бандуристів О. Нирко, директор інституту «Магарач» П. Голодрига, інженер Дніпробуду О. Януш, його дружина — викладачка історії, української мови і літератури Є. Байдюк-Януш, ялтинські художники К. Лисокобилка і О. Тарасенко. Лист в кількох копіях відправили не поштою, а довіреним «гінцем».

Цю ідею оперативно підтримали письменники Олесь Гончар, Петро Панч, Іван Драч і в результаті 7 грудня 1970 р. вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР №28 – 5618/98 про створення в м. Ялта Літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Остап відреагував на публікацію М. Охріменка «В краю сонця і надій» по-своєму, по-флотськи. Оскільки дата публікації 13 листопада співпадала з його днем народження, то він це сприйняв як «Перст Долі» і тут же 21 листопада 1970 р. написав доповідну записку на ім’я начальника Ялтинського порту Василя Івановича Тихонюка про те, що 25 лютого 1971 р. все прогресивне людство з подачі ЮНЕСКО відзначатиме 100-літній ювілей геніальної української поетеси-гуманістки Лесі Українки, що створені урядові ювілейні комітети в Києві і Москві, що Ялтинський морський порт уже маючи традицію називати деякі свої теплоходи іменами російських письменників: «В. Луговской», «А. Грин», «А. Чехов», «С. Сергєєв-Ценский», «Н. Бирюков», «П. Лукомский», міг би долучитись до всесвітніх, всесоюзних і республіканських ювілейних заходів, назвавши черговий новий теплохід «Леся Українка». А ще не завадило б потім поповнити ялтинську «письменницьку» флотилію іменами першого портового лікаря м. Ялта і поета Степана Руданського, українського поета Амвросія Метлинського — обидва поховані в Ялті.

В Остаповому архіві зберігається вирізка з газети «Кримська правда» за 22 листопада 1972 р. з повідомленням про те, що Ялтинський порт поповнився новим теплоходом «Леся Українка».

Протягом літа 1970 року в Україні, як і всюди в СРСР, проводились грандіозні фестивалі, присвячені 100-літтю творця «країни соціалізму» колгоспно-кріпацького типу — В. Леніна.

— А нам своє робить, — говорив Остапові Олексій Федорович. — Хай хоч Ленін, хоч хто помагає нам «перти кобзарського плуга» на ниві української культури.

Як наслідок участі Ялтинської народної (уже народної!) самодіяльної капели бандуристів ім. С. Руданського в заключному конкурсі фестивалі самодіяльного мистецтва Української РСР, вона була нагороджена грамотою оргкомітету республіканського фестивалю за підписом і печаткою заступника голови Ради міністрів П. Тронька. Аналогічними грамотами були нагороджені Олексій Нирко, Остап Кіндрачук та інші учасники капели.

Перша київська Остапова нагорода за успіхи у мистецтві гри на бандурі.

У відповідності до вимог технічного прогресу, Остап задля підвищення кваліфікації, пішов наприкінці 1970 року на курси суднових механіків маломірних суден з головними двигунами до 300 кінських сил, які закінчив 02.03.1971 року і з новим свідоцтвом повернувся за стерно б/к «Смєлий».

Посвідчення і грамота.

Тут слід зазначити, що буксир-кантувальник «Смєлий» був судном дивовижної стійкості («остойчивості»). Жодному штормові, жодній грізній хвилі не було під силу перекинути й потопити «Смєлого». Він, як та іграшка Ванька-Встанька, будучи нахиленим хвилею мало не до 90° , кожний раз знову ставав у вертикальну позицію. Тому ним залюбки користувались лоцмани, яких у будь-яку погоду треба було доставити на рейд на борт якого-небудь судна, що прибувало в Ялту. Остап навчився віртуозних операцій як з доставки лоцманів, так і при буксируванні барж, чи гігантського плавкрану, чи іншого плавзасобу. Тож не дивно, що одночасно з грамотою за успіхи в мистецтві гри на бандурі, Остап ще до його зарахування на курси судномеханіків, разом з екіпажем б/к «Смєлий» того ж 1970 року був нагороджений грамотою начальника Ялтинського порту «За успіхи в соціалістичному змаганні» і удостоєний звання «високої культури виробництва»…

Що й казати — 1970 рік для Остапа виявився на порядок насиченішим за попередні роки найрізноманітнішими подіями, враженнями, переживаннями. Це був рік, коли він перебував у самій гущі подій, спричинених хвилею українського відродження, з-ініційованого “шестидесятниками”, яка докотилась до її найпівденнішого закутка — Ялти. Але капризна пані Доля вирішила, що цього мало, що Остап надто затримався серед її пестунчиків. І вона вирішила випробувати на міцність його характер, душевний стан, совість, людяність, а ще — здатність вистояти й адаптуватись в екстремальних і несподіваних ситуаціях, можливо складніших, ніж випробування морською стихією.

То ж далі мова піде про «темні смуги», які починаючи з 1970 року, будуть чергуватись або й переплітатись зі «світлими смугами» всю решту Остапового життя…

* * *