9. Розширення творчих горизонтів і… «воскресіння» України (січень 1987

1987 рік. Під час Різдва з 5 по 10 січня Остап використав право кожного моряка на одноразовий безкоштовний проїзд морським транспортом за час івідпустки і відправився на великому пасажирському теплоході «Таджикистан» круїзним маршрутом Ялта — Феодосія — Новоросійськ — Сочі — Туапсе — Поті — Батумі — Ялта. Оскільки Тамара побоялась відпускати маленького Назара, Остап взяв з собою доню Олесю і дві бандури — велику й дитячу. Збереглись світлини з екскурсій батька і доні в Сочинський дендрарій, Батумський ботанічний сад, тощо. 7 січня на «Таджикистані» культорганізатор запросив до участі в концерті пасажирів. Виступила солісткою і Олеся з дитячими пісеньками й віршами. Остап вперше в житті заграв на одній з людних вулиць міста Сочі, зібравши чисельну публіку з числа прохожих. Один з них представився кубанським козаком, обняв Остапа і розчулено сказав: «Спасибі, братику рідний!»

Програма виступу Олесі на теплоході “Таджикістан” і знайомство Олесі з ведмедиком в Батумському ботанічному саду.

Вдома, в Ялті, Остапа чекала приємна несподіванка — в газетних кіосках з’явився другий номер журналу «Україна» за 11 січня 1987 року з об’ємним нарисом Миколи Литвина «Заграйте на кобзі, морський капітане», в якому талановитий письменник і кобзар подав Остапову кобзарську біографію, не забувши згадати добрим словом про його батька Юрія, про дітей Олесю й Назарка, як продовжувачів кобзарських традицій в перспективі. Нарис увінчала кольорова світлина — капітан грає на бандурі, з якої все й почалось. Цей нарис миттєво зробив Остапа популярним в масштабах всієї України, про що засвідчила злива листів до нього з різних її куточків.

ЗАГРАЙТЕ НА КОБЗІ, МОРСЬКИЙ КАПІТАНЕ

І довго снитиметься малому синє море. Таке синє, що очі починають боліти, коли довго дивитися на нього. А на морі не козацька чайка, а білий корабель, і на тому кораблі він, Остап Кіндрачук, не пливе, летить назустріч призахідному сонцю.

Вперше кобза примандрувала на західні області України, як відомо, за плечима Гната Хоткевича. Це сталося на початку нашого століття, коли переслідуваний царською охранкою письменник-демократ і один з найвизначніших бандуристів знайшов на території Австро-Угорської імперії тимчасовий притулок.

Гастролюючи Прикарпаттям, Гнат Михайлович виступав і в Городенці, і, певне, слухав його дід Остапа Кіндрачука, про якого я хочу розповісти. А що мав дід Михайло неабиякий голос і щире серце, яке так і не прихилилося до чужих культур, а вперто плекало свою цьковану та переслідувану, то й захопився цим незвичайним інструментом. І захоплення те, що згодом переросло у велику любов, передав синові, цебто батькові Остаповому, відомому на всю Городенку драматичному тенорові, самодіяльному артистові, не пере вершено му Петрові з «Наталки Полтавки», Андрієві із «Запорожця за Дунаєм», шевченковому Гамалії.

— Було… — зітхає Остап Юрійович,— сиджу в залі й чудуюся — мій це чи не мій тато? В оксамитовому жупані, широченних шароварах, хвацько заломленій кучмі з червоним шликом, з високо занесеною шаблею: «Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!» — голос татів струною дзвенить.

І вже пливуть визволені бранці чайкою по сцені-морю додому, на «чисті води та ясні зорі, поміж народ хрещений, до батька, до неньки».

А вночі гукатиме спросоння малий Остап на всю хату: «Вилітайте, сірі птахи, на базар, до паю!» І кинуться злякано мама до свого первістка. А тато казатимуть:
— Не чіпай. Козакує наш Остапко…

Справжнього кобзаря, як і моря, в Городенці не було. Тож загримовували будь-якого вільного од вистави артиста, вішали йому через плече кобзу без струн, і малий Остапко виводив за руку того «кобзаря» на кін. Це була його найбільша роль, і він дуже пишався нею перед однолітками.

А то якось замандрував з Наддніпрянщини в Городенку справжній кобзар. Тато умовив його взяти участь у виставі. Вивів Остап старенького за руку, на стільця допоміг сісти, а сам вмостився з гирлигою та двома торбами через плече біля його величезних юхтових чобіт. Зітхнув старий, пустив «попасом» пальці по струнах. Голос захриплий, ніби суха стебелинка од вітру ламається:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники в тяжкій
неволі бусурманській
плакали-ридали…
морський

Співав-проказував урочо кобзар, каштане а в залі така тиша, що лячно дихнути малому «поводиреві».

Кобзаря не відпускали зі сцени. Вистава зірвалася. Старенький ще довго співав про Січ та могили, а маленькому Остапкові чомусь перехотілося плавати по синьому морі на білому кораблі.

Тато шукав-шукав для свого сина бандури, та де ти її в Городенці знайдеш? Остап виріс, змужнів, закінчив школу, за комсомольською путівкою поїхав оновлювати цілинні землі…

— Радгосп імені Чапаєва Павлодарської області,— каже Остап Юрійович,— замінив мені рідну домівку. Дали коня, збрую, сідло. Чом не козак? Та сталася біда, обморозився дуже. Послали лікуватися до Ялти. Вийшов я на морський берег і то заплющу очі, то розплющу: тато, молодий, вродливий, козацькою чайкою назустріч пливе…

Й почав Остап плавати на баржах, буксирах, катерах…
— А білий пароплав?
— Після закінчення Батумської мореходки,— осміхається Остап Юрійович,— вже десять років працюю змінним капітаном на «Кометах»…

Повернувся якось капітан з плавання. Крок за кроком впевнено припечатував, а в душі світла радість: кілька днів має дозвілля, можна буде відвести душу читанням, або ж до батьків махнути, в кожному листі кличуть. І раптом зупинився вражений. Що це? Чарівні звуки сотаються з прочиненого вікна і хтось невідомий голосом кобзаря з далекого дитинства зітхає:

Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли
заклекотали…

Пішов на той голос капітан. Познайомився з викладачем Ялтинського педучилища Олексієм Федоровичем Нирком.
— Будьте ласкаві, навчіть і мене грати на бандурі!
— Коли?
— А зараз,— рішуче скинув капітан форменого кітеля.

Й відтоді Остап Юрійович не випускає бандури з рук, в кожне плавання, далеке чи близьке, бере її з собою. Варто пасажирам дізнатись, який у них капітан, проходу не дають: «заграйте» та «заграйте». Його припрошувати довго не треба, лишень, щоб хитавиці великої не було. Розчохлює свою бандуру, виходить з нею на палубу…

— Майже триста літ військові й торговельні потреби українського народу в судноплавстві задовольняли запорожці, змагаючись на рівних з султанською Туреччиною, а про це знають лиш одиниці,— хвилюється Остап Юрійович. — Вже давно пора видати фундаментальну працю, яка показала б величезний внесок у вітчизняне мореплавство запорожців, цієї ударної і єдиної на той час військово-морської сили в усіх молдавсько-, польсько- і більшості російсько-турецьких воєн шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Пройдіть з краю в край Чорноморське узбережжя і жодного пам’ятного знака (за винятком Тамані), який увічнював би славу наших предків, не знайдете!

І носить Остап Кіндрачук, «неначе цвяшок в серце вбитий», невідшкодовану, як він каже, образу на екскурсоводів, на авторів шкільних підручників історії та на морських істориків, які:
— Пишуть про все на світі, а тривіковий подвиг народу вхитряються втиснути в єдиний абзац: «Ах, так. Були ще й козаки. Сагайдачний, здається, навіть Кафу брав».

І може, тому часто-густо такі імпровізовані концерти тривають по дві-три години. Бо проспіває кобзар пісню чи думу й розповідає, у вихорі яких подій народжувалася вона та якому народному героєві України присвячена. А захопившись, розкаже про подвиг козаків бувалого у бувальцях моряка-запорожця Покотила, що, прийшовши допомагати молдавським братам визволятися з-під ненависного турецького ярма, взяли зненацька Аккерман, знищили (під корінь!) його шеститисячну залогу!

Або ж згадає добрим словом загін осавула Нечая, який десь між 1576— 1579 роками висадився біля Синопа, захопив Варну, Силістрію, Килію, анатолійським узбережжям дійшов до Константинополя.

Розповість кобзар історію-другу та й знову бандуру — «дружину вірную» ставить на коліна, і знову «голови слухаючі» до нього, мов бджоли до матки, горнуться…

— І доня Олеся пішла моїм шляхом: вчиться грати на бандурі в Ялтинській музичній школі, а трирічний Назарко…

Бачив я малого. Не випускає з рученят сувенірної кобзочки. Вслід за татом «Ой, то не пили пилили, то не тумани вставали» влад підтягує. А для онука Кирилка найкраща колискова — це тихе шемрання бандурних струн. Справді, кобзарському роду нема переводу!

Дзвенить Остапова кобза понад Чорним морем.

Перехрещуються маршрути Кіндрачукової «Комети» з прадавнім морським шляхом запорозьких чайок, оживає в козацькій думі, співаній кобзарем-капітаном, героїчна історія народу нашого.

Микола ЛИТВИН
Фото Анатолія СЕМЕЛЯКА

Журнал «Україна» №2 (1562) 11 січня 1987 р.
© «Україна», 1987 р

Прийшла бандероль з рідної Котиківки — батько Юрій прислав декілька примірників городенківської газети «Колгоспник Придністров’я» за 24 січня 1987 року з повним передруком нарису Миколи Литвина включно зі світлиною, та вступним словом від редакції про городенківського земляка Остапа та його батьків.

Журнал «Україна» за 15 березня і 5 квітня 1987 року під рубрикою «Оцінює читач» помістив чисельні схвальні відгуки на цей нарис, серед яких був надрукований і лист Остапового батька, в якому він дякував редакції і особисто Миколі Литвину за чудову публікацію.

Остапові висловили своє захоплення в листах учитель з Донеччини, бандурист зі Львова, інженер з Миколаєва, школярі з Переяслава-Хмельницького, а ще з Америки, з міста Детройта. Відгукнувся заокеанський Остаповий щирий приятель професор Володимир Пилишенко. Крім ґратуляцій щодо публікації в журналі «Україна», Мірко повідомив цікаві спогади про свого батька Василя Пилишенка, який будучи морським офіцером Чорноморського флоту в часи Української Народної Республіки і Гетьманату, організував у 1918 році Український аматорський театр у Севастополі з числа моряків-українців.

Пізніше, уже в часи Незалежної України, Мірко приїжджав до Остапа в Ялту і доповнив свою розповідь про батька. Василь Пилишенко, крім захоплення театром, був у складі делегації Чорноморського флоту, яка в 1918 році в Києві узгоджувала умови українізації флоту.

13.01.1987 р. київська газета “Радянська освіта” опублікувала Остапову замітку “Взяв би я бандуру” про Ялтинську капелу бандуристів і про її керівника Олексія Нирка з його фотографією на фоні музейної колекції бандур.

Газ. “Радянська освіта” (Київ) за 13.01.1987 р.

23 січня 1987 р. Остапові наполегливі спроби опублікувати історичну розвідку «Дзвінке відлуння тисячоліть» увінчались успіхом. Газета «Кримська правда» представила своїм читачам Остапову версію історії кобзи-бандури, роль цього інструменту в історії українського суспільства від давнини до сучасності, не оминувши й найсвіжіші кримські та Ялтинські сторінки цієї історії.

“Кримська правда” (Сімферополь) за 23 01.1987 р.

У квітневому, сімнадцятому номері київської англомовної газети «News from Ukraine» за 1987 рік з’явилась стаття Ніли Крижанівської «Crimean bandurist school ontherice» про Олексія Нирка, його капелу бандуристів, про родинний дует Остапа і Олесі із світлинами всіх трьох.

«News from Ukraine» № 17 за квітень 1987 р.

8 квітня 1987 р. Остапа і Олесю запросили виступити з концертом перед редакційною колегією «Советского Крыма». Остап заграв «Думу про козака бандуриста» і декілька пісень з Олесею. Олеся виконала на бандурі дитячі пісні і продекламувала «Легенду про душу козацьку», в якій душа загиблого козака-бандуриста не піддалась ні «силі нечистій», ні «ангелам пречистим», а вирішила після смерті козака залишитись вільною у… бандурі козацькій, щоб оживати разом з волею козацькою, коли хтось торкатиме «ці струни срібнодзвонні».

Взявши у Остапа інтерв’ю, кореспондент Георгій Русаков опублікував його разом із світлиною родинного дуету з бандурами в газеті «Советский Крым» за 24 квітня 1987 року під назвою «Бандура Остапа».

А тим часом завершився профілактичний ремонт «Комети-43», закінчилась осоружна для Остапа щорічна переатестація знань і почалась чергова виснажлива гонитва крилатого теплохода на швидкісних трасах. Новизна «романтики швидкості» поступово втрачала для Остапа свою первісну свіжість. Його почали дратувати речі, на які раніше не звертав уваги, бо вони здавались спочатку невід’ємними елементами морської романтики. Він критично і з нехіттю почав сприймати бюрократичний формалізм, яким починався і закінчувався кожний рейс. На кожний день складалась так звана «Суднова роль» із списком екіпажу судна, завірена судновою печаткою і підписом капітана. З цим документом капітан особисто йшов у портнадзор, для початку в Ялтинському порту, де черговий капітан портнадзору перевіряв наявність всіх необхідних дипломів, посвідчень, санітарних, протипожежних і ще казна яких документів, а також щодобову коректуру морських мап, відповідно до змін у щоденних «Ізвєщєніях морєплаватєлєй». Після цього черговий звіряв погодні умови на трасах в метеослужбі і, нарешті, ставив у «Судновій ролі» штамп «Отход». В наступному порту заходу судна — знову треба бігати в місцевий портнадзор, де повторювалась вся процедура перевірки і в «Судовій ролі» ставились уже два штампи — «Приход» і «Отход», якщо судно мало йти далі. І пізно вечером, у кінцевому порту ночівлі, там, в Одесі чи Сочі, коли пасажири сходили на причал, треба було переходити на спеціальний причал для бункерування дизельним паливом і маслом, потім — бункерування прісною водою, і… знов портнадзор з усією документацією, щоб отримати штамп «Приход» з датою і підписом чергового портнадзора.

Ще одним неодмінним бюрократичним атрибутом робочого дня капітана судна було ведення «Суднового журналу» з детальною фіксацією всіх подій, що відбувались з участю судна й екіпажу, під час рейсу і на стоянках — заходи в порти, посадка пасажирів, погодні умови, ремонт несправності, бункерування і все-все-все…

І тільки після цього починався «романтичний бенкет» кометчиків, який іноді міг затягнутися до світанку, коли всі перечислені бюрократичні формальності треба було починати спочатку, безпосередньо перед новим рейсом.

В таких умовах праці екіпаж «Комети-43» умудрявся утримувати в кожну літню навігацію перші місця по фінансових результатах і кількості перевезених пасажирів у не просто модних тоді, а прямо-таки обов’язкових «соціалістичних змаганнях». Про це, зокрема, газета «Слава Севастополя» 30 травня 1987 року під назвою «Курс “Кометы-43”» помістила репортаж з рейсу Севастополь — Сочі — Севастополь, де згадано і про Остапові заслуги в роботі екіпажу.

Аналогічний репортаж, названий «На лінії “Комета-43”» подала й газета «Моряк» 2 червня 1987 року.

* * *

Саме в цей час ялтинський композитор Борис Синчалов проводив репетиції оновленої групи самодіяльних артистів, щоб вдруге поставити на сцені Клубу медпрацівників свою оперу «Маруся Чурай». На роль бандуриста в цій опері на місце співака Федора Жука, який вибув, Синчалов запросив Остапа, який охоче погодився. Оперу треба було приурочити до якогось там фестивалю, який з невідомих причин був відмінений разом з оперою. Але для Остапа участь в численних репетиціях не минула безслідно. По-перше, його репертуар поповнився чудовою піснею на слова Богдана-Ігора Антонича і музикою самого Бориса Синчалова «Запрягайте, хлопці, чалі коні».

Запрягайте, хлопці, чалі коні, і в чвал, і в чвал.

Заіржуть на реміннім припоні

Аж луна піде від скал!

Тріснути батогом на вітер буйний і в даль, і в даль,

Наші очі далеччю гартуймо,

А серце куймо на сталь, на сталь.

Цією піснею за участю кобзаря і всіх учасників оперної трупи завершувалась опера «Маруся Чурай» і Остап вважає її окрасою свого репертуару.

По-друге, Остап зібрав відомості про автора опери, про її акторів, про лібрето і про попереднє сценічне життя і скомпонував статтю, проілюструвавши її фотографіями. Все це під назвою «Ялтинська Маруся Чурай» опублікував солідний львівський журнал «Жовтень» у своєму серпневому (сьомому) номері за 1987 рік. (Публікація подана під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

При Ялтинському Клубі медпрацівників працювала ще одна, драматична студія, яка ставила на сцені російську і українську класику, зокрема «Наталку Полтавку», «Запорожець за Дунаєм», які дуже любила дивитись Олеся.

Остап якось сказав Олесі, що в Одеському оперному театрі ставлять оперу «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, у доньки очі загорілись бажанням побачити це диво, і вони… поїхали в Одесу на «Кометі-43» дивитись оперу.

Це була чарівна вистава! Здавалось, що батько і донечка вдихнули повітря на початку, як відкрився занавіс, а видихнули лише після того, як він закрився. Остап тоді вперше в своєму житті побачив “живу” оперу «Тарас Бульба», завдяки Олесі…

* * *

В середині серпня 1987 року Остап прийняв на борт екскурсійну групу в портпункті Алушта і без заходу в Ялту повів «Комету-43» до Севастополя, не підозрюючи, що це його останній рейс на цьому крилатому судні, у яке він був закоханий не менше, ніж у бандуру, «дружину вірную».

Море переливалось хвилями, що не перевищували одного бала. Там попереду, на лінії його маршруту, неподалік мису Херсонес, перед поворотом на Севастополь, його чекала підступна, невидима перепона. Це була велика металева бочка, майже повністю заповнена водою, яка цілком ховалась під поверхнею моря, але до морського дна бочку не пускав повітряний пузир, що не встиг вийти в атмосферу. Бочку могли викинути з якогось судна, хоч це у моряків неприпустимо. А може її з берега змило штормом. Це вже не мало значення.

Остап міцно тримав штурвал, звично оглядав поверхню хвилястого моря, час від часу контролюючи безпечну відстань до берегової лінії з допомогою локатора.

«Комета-43» летіла над морською гладдю, розсікаючи поверхню моря крилами, і раптом… трах-бабах — судно «спіткнулось», Остап вдарився грудьми об штурвал, механік — об свої важелі, якими тут же зменшив швидкість до мінімальної.

На малій швидкості «Комета» нормально рухалась і маневрувала, а при спробі розігнати її в режим «на крило» — підскакувала і падала, як жаба.

В Севастополі висадили пасажирів, викликали водолазів, які констатували деформацію переднього крила, несумісну з подальшою експлуатацією судна.

Капітан Севастопольського порту зібрав комісію, яка на катері виявила в місці аварії злополучну бочку, технічні експерти своїм актом зафіксували непричетність капітана до аварії, але легше Остапові від цього не стало. А тим більше — екіпажу судна.

Крило з дорогого титанового сплаву треба було міняти на нове, а нове треба було замовляти, оплачувати, чекати, поки доставлять із суднобудівельного заводу, поки знімуть старе крило і поставлять нове, яке спеціально відцентрують, відкалібрують кут атаки, перевірять на ходових випробуваннях…

Половина екіпажу з капітаном Богачовим залишилась у Севастополі разом з «Кометою-43» на одному з ремонтних заводів, а друга половина — хто куди. Остап пішов у відпустку і відгули. А щоб якось згладити шоковий стрес і нервове напруження від аварії та від почуття вини й досади перед товаришами-кометчиками, він вирішив податись в рідну Котиківку, до батьків. Бо хто, крім батьків, зможе залікувати синові душевні травми. Поїхали з Остапом і двоє його дітей— Олеся і маленький Назарко, ну і, звичайно ж, бандура та ще й фотоапарат.

Це було справжнє повернення Остапа до втраченого Котиківського Раю його дитинства, яке воскресає в його пам’яті кожний раз, коли переглядає зроблені тоді світлини.

Ось радісні обличчя батька Юрія і «другої мами» Доці, братика Богдана, його дружини Оксани й донечок Богдани та Наталочки, брата Миця і його дорослої доньки Олесі, Остапових Олесі й Назарка. Це фотографував Остап.

А ось Остап грає на бандурі, а його слухають батько Юрій, Богдан, дві Олесі, Назар, Богданка, Наталя — це фотографував брат Дмитро.

Ось здивовані обличчя Олесі й Назара біля самохідного комбайна, який хвацько косить і молотить щедрий урожай пшениці. А ось діти в таємничій Деренівці, де їхній батько колись в дитинстві був пастушком. Ось сумно-задумані обличчя Олесі й Назара на Котиківському цвинтарі, де упокоїлись прадід Михайло й прабабуся Василина…

П’ять фотографій з рідного села Котиківки, що на Івано-Франківщині.

Набувшись у своєму раю, Остап вирішив показати своїм дітям український Львів. Оглянули музеї, архітектурні перлини, відвідали Львівське музичне товариство, де головою був Остапів добрий знайомий і колега-бандурист Михайло Баран. Там Олеся виступила з бандурою і заробила «Грамоту» датовану 23.08.1987 р.

Перед поверненням в Ялту (адже 1 вересня Олесі — в школу) Остап провідав редакцію газети «Колгоспник Придністров’я», щоб подякувати головному редакторові за передрук нарису Миколи Литвина про «морського бандуриста» на початку 1987 року, ну і, чого гріха таїти, запропонував свої журналістські «проби пера» для газети своїх земляків. Пан Михайло з готовністю прийняв газетні вирізки з Остаповими попередніми публікаціями і рукописи ще не друкованих матеріалів. Обіцяв подати їх почергово, з номера в номер з продовженням і виконав свою обіцянку на всі сто, почавши з нарису “Забута сторінка історії” в №№ з 124 по 127 газ. “Колгоспник Придністров’я” (Городенка) за 17-24.10.1987р. (Нарис представлений в розділі “В газетах материкової України” під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

Не забував Остап подавати матеріали на любимі теми і в ялтинську газету “Советский Крым”

“Советский Крим” (Ялта) за 21.10. 1987 р. Остапова стаття про замовчувані сторінки з історії українського мореплавання.

Наприкінці 1-ї декади жовтня 1987 року Остап і Олеся у складі Кримської народної самодіяльної капели бандуристів ім. С. Руданського О. Ф. Нирка поїхали в Київ, де 11 жовтня 1987 року разом дали декілька концертів на виставці досягнень народного господарства і окремо Остап з Олесею виступали з програмою «Кобзарський колорит». Там же виступав кобзар, письменник і журналіст Микола Литвин, який подарував Остапові свою книгу повістей і оповідань «Зорі на дні криниці» з автографом.

і Виступ Ялтинської капели бандуристів і родинного дуету Остапа і Олесі Кіндрачуків на ВДНГ в Києві 11.10.1987 р. Нижче зліва — зустріч після концерту: Остап, Олеся, Микола Литвин і Олексій Нирко. Справа — Олеся з українським письменником Вадимом Пепою.

Оскільки відпустка з відгулами продовжувалась, а відпускні кошти закінчились, Остап подався в Лівадію, в котельну, де працював минулої зими, але там відбулись зміни. Оранжерею і котельну при ній ліквідували, але начальство запропонувало Остапові працю в іншій котельній, яка забезпечувала гарячою водою декілька житлових будинків в центрі поселення Лівадія, неподалік від знаменитого Лівадійського палацу-музею. Щоправда, працювала ця котельна не на дизельному паливі, як попередня, а на вугіллі, і обслуговував її минулорічний напарник Август. Він бідолашний уже пару тижнів мучився кожний день, без вихідних, бо не було бажаючих дихати чадним газом, щоб його підмінити. Керуючись співчуттям до товариша (до речі, Август свого часу відбував 10-річне ув’язнення на Колимі), а також непоганою оплатою праці, Остап приступив до роботи — добу через добу, тим більше, що наближалась зима, коли в порту з працею проблеми, а «Палагінська бригада» зайнята ремонтом «Комети-43».

1988 рік, як і всі попередні роки, з самого початку відзначався різними більш або менш важливими подіями, які урізноманітнювали Остапові трудові будні. Так, 12 січня 1988 року газета «Советский Крым» опублікувала відгук «Учит история» ялтинського народного митця Миколи Вакуленка на Остапову статтю «Долгий путь к морю» (“Советский Крым” за 21.10.1987.р.) з підтримкою ідеї популяризації історії українського мореплавства.

25 січня 1988 р. Остап разом з Олексієм Федоровичем Нирком був запрошений на збори товариства «Україна», де їм були вручені грамоти за концерти, організовані товариством для заїжджої української діаспори. У своїй Почесній грамоті Остап прочитав:

«Президія правління товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном нагороджує Кіндрачука Остапа Юрійовича — члена правління Ялтинського міського відділення товариства «Україна», капітана пароплава на підводних крилах «Комета» Ялтинського порту, бандуриста, за активну роботу по розвитку культурних зв’язків з українцями за кордоном, зміцнення миру і дружби між народами».

* * *

З Городенки від редактора Михайла Приймака до Остапа в Ялту один за одним надійшли п’ять номерів газети «Колгостпник Придністров’я» з 19 січня по 9 лютого 1988 року з Остаповим розширеним історичним нарисом «Дзвінке відлуння тисячоліть» про багатовікову історію бандури і кобзарського мистецтва, та їх побутування в Запорізькій Січі, Криму, Кубані, містах Причорномор’я і, зокрема, в Ялті. (Нарис представлений в розділі “В газетах материкової України” під рубрикою “Проби журналістського пера” цього веб-сайту).

15 лютого 1988 року Остапа востаннє викликали до Ялтинського військоммату, вилучили в нього мобілізаційний припис, чим була поставлена «крапка» на Остаповій військовій «кар’єрі». Тобто відтепер йому більше не загрожував призов у ряди Радянської Армії, що Остапа цілком влаштовувало.

Перед цим, 11 лютого 1988 року, Остапа вдруге запросив голова Клубу любителів історії Севастополя Валерій Мелодан на засідання клубу (перше запрошення було 08.10.1985 р.). Порядок денний цього засідання передбачав доповідь-концерт Остапа Кіндрачука на тему «Мореплавство і козацтво в пісенному фольклорі». Афіша сповіщала:

«Наш гість, давній збирач відомостей про козаків, розповість про маловідомі сторінки Криму, пов’язані з Балаклавою, Ахтіярською Бухтою, Мангупом, виконає козацькі думи, акомпануючи на бандурі».

Це був час, коли севастопольці, як і решта кримчан, з напруженою цікавістю спостерігали небачений досі спалах відродження українського культурного життя. І Остап це відчував у поглядах 120 пар очей, які вп’ялись в нього і його бандуру. Йому задавали масу запитань з української історії, яка їм, любителям історії, досі була відома лише як «история русской славы”, і… більше нічиєї…

На подарованій афіші — автографи багатьох слухачів, в яких Остапові дякували за його історичні знання, за захоплюючу розповідь, за кобзарське мистецтво і навіть, як не дивно для Севастополя — за любов до України! Хтось запевнив Остапа на афіші, що він став прикладом для наслідування, а хтось просив Бога, щоб всі українці були подібні до Остапа!..

А Остап в цей час роздумував про те, що він не відповідає їхнім завищеним оцінкам.

Але видно ніхто не помітив Остапового збентеження, бо 13 лютого 1988 року в газеті «Слава Севастополя» з’явилася замітка С. Константинова «О казаках и их думах», в якій дублювались всі добрі слова, нанесені на Остапову афішу. І він в душі твердо постановив і надалі спокутувати свої дотеперішні промахи перед Україною добрими справами, на які вистачить у нього снаги.

Реакція “Слави Севастополя” на Остапів виступ.

22 лютого 1988 року за поданням начальника Ялтинського порту В. І. Тихонюка Остапові була вручена медаль «Ветеран Труда». В посвідченні до медалі надруковано:

«Удостоверение

Киндрачук Остап Юрьевич

за долголетний добросовестный труд

от имени Президиума Верховного Совета СССР

решением исполкома Крымского областного Совета

народных депутатов от 19 января 1988 года

награжден медалью «ВЕТЕРАН ТРУДА»

Секретарь исполкома Совета народных депутатов

22 февраля 1988 г.» (Нерозбірливий підпис і печатка)

“Ветеран праці”

* * *

29 лютого і 1 березня 1988 року в Ялту прибула знімальна група режисера Олега Бійми для зйомок документального фільму «Дороги кобзарські». До участі в фільмі були запрошені Олексій Нирко і Остап Кіндрачук. Кожному з них у фільмі присвячувався окремий розділ-епізод.

Олексій Федорович у своєму епізоді розповідав про бандури-експонати в організованому ним музеї «Кобзарство Криму і Кубані». А Остапа спочатку відзняли в інтер’єрі його «хрущоби», яка теж мала вигляд музею, де він виконав думу «Смерть козака-бандуриста» в своєму сімейному колі, а потім ще й пісню «Їхав, їхав козак містом», до виконання якої приєдналися доня Олеся з своєю бандурою і маленький Назар з… художнім свистом. Дружина Тамара грала роль «слухачки». Потім на березі моря Остап розказував своїм дітям легенду про козацьку Богатир-гору над ущелиною Уч-Кош біля Ялти. Інші епізоди фільму присвячувались кобзарям і дослідникам кобзарства Львова, Києва, Чернігівщини, зокрема Богдану Жеплинському, Георгію Ткаченку, Ігорю Рачку.

(Фільм «Шляхи кобзарські» – https://www.youtube.com/watch?v=topA3RTYgM

Фрагмент фільму з Кіндрачуками – https://www.youtube.com/watch?v=sgio3SGvh-g&t=57s)

Прем’єра фільму відбулась 8 травня 1988 року на Українському телебаченні в 19:35 і стала справжнім святом для ялтинських учасників фільму. У пресі з’явились прихильні відгуки і рецензії на фільм.

А пізніше, 22 червня 1988 року, аж у Варшаві газета українців Польщі «Наше слово» надрукувала дуже зворушливу рецензію на цей фільм під назвою «Кобзарськими шляхами».

Відгук вчителя Ярослава Гомзи з містечка Очеретине (Донбас) на телефільм “Шляхи кобзарські” в газеті “Наше слово” за 26.06.1988 р.

4 березня 1988 року Остапа з Олесею і 5-річним Назаром, який став повноправним учасником родинного тріо, запросили виступити перед учнями Ялтинської середньої школи №2 з програмою «Історія України в кобзарських піснях», що в масштабах школи стало неабиякою сенсацією.

Наступного дня Остап заступив на свою зміну в Лівадійській кочегарці-котельній. Закидавши в топку вугілля, Остап сів з бандурою перед входом в котельну і почав вивчати по нотах кримськотатарську пісню «Біз кетеміз Кримдан» (“Ми покидаємо Крим”) із збірника татарських народних пісень, подарованого йому Длявером Ханіковим, кримським татарином, з яким він подружився недавно.

В цей час на асфальтованій доріжці неподалік від Остапової кочегарки з’явилась група німецьких туристів, чоловік 35-40, які повертались з Лівадійського палацу до своїх автобусів без гіда, і помилково звернули з основної алеї вбік. Побачивши замурзаного вугіллям бандуриста, німці з фотоапаратами, диктофонами, відеокамерами завернули до котельної і після Остапового імпровізованого концерту накидали в чохол від бандури солідну купку грошей — німецьких марок.

Помінявши потім в банку несподівано зароблені марки на карбованці, Остап отримав суму, яка дорівнювала половині його місячної зарплати!

— Якщо з моєї гри на бандурі, яка мені подобається більше, ніж всі інші заняття, можна мати ще й заробіток, що, до речі, цілком відповідає традиційному для України кобзарському способу життя, то…, — і в Остаповій голові почали визрівати нові стратегічні плани щодо свого майбутнього кобзарювання. І плани ці з часом будуть реалізовані, але на той момент їм стала на перешкоді все та ж Остапова «романтика моря», яка безапеляційно втрутилась в його кобзарські роздуми.

В цей час на суховантажному теплоході «Пётр Лидов», що належав Ялтинському морському порту, захворів третій помічник капітана і Остапа відкликали з відпустки, щоб підмінити хворого. Так несподівано для себе Остап, позмінно з трьома іншими судноводіями, почав водити великий, порівняно з «Кометою», теплохід типу «ріка-море». Відколи пісконасосна баржа Б-183 була списана на металобрухт, «Пётр Лидов» виконував рейси Ялта — Донузлав — Ялта, доставляючи на новобудови Південнобережжя будівельний пісок.

А в цей час з рідної Городенки до Остапа в Ялту стали приходити бандеролі з газетами «Колгоспник Придністров’я», в яких з 12 по 26 березня 1988 року публікувався з продовженням його доповнений новими розділами історичний нарис «Жінки далекого минулого і… море». (Див. у цьому веб-сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

25 березня 1988 року Одеський кореспондент газети «Культура і життя» (м.Київ) Станіслав Змієвський написав Остапові листа, в якому повідомив, що натрапив на його статтю з «Советского Крыма» за 21 жовтня 1987 року «Долгий путь к морю, или о чём молчат экскурсоводы». Він писав: «Ваш виступ сподобався своєю аргументованістю, розсудливістю і діловим тоном», і запросив Остапа до співпраці у всеукраїнській газеті, яку він представляє.

Разом з відповіддю Остап послав аж дві статті, які Змієвський опублікував у червневому і жовтневому номерах «Культури і життя», одна з яких реанімувала ідею відродження в Ялті музею Лесі Українки і явилась початком загальноукраїнської кампанії в цьому напрямку, що, зрештою, з часом увінчалось успіхом. Про це ще буде згадано детальніше.

У зв’язку з тим, що наприкінці квітня третій помічник капітана т/х «Пётр Лидов» одужав, а ремонт «Комети-43» затягувався, Остапа направили на вакантну посаду змінного капітана (і, відповідно, змінного механіка) на «Комету-40», капітаном якої був Володимир Гах, з яким Остап уже не перший рік був у приятельських стосунках. На цій «Кометі» Остап залишився працювати на постійній основі за таким самим розкладом, як і на «Кометі-43».

20 травня 1988 року для відзначення 75-річчя від дня смерті Лесі Українки в Ялту приїхали видатні вчені-філологи з провідних університетів: з Києва — О. Бабишкін, зі Львова — Л. Міщенко, з Сімферополя — Є. Регушевський і К. Покотило.

Ініціаторами цього заходу стали активісти Ялтинського Товариства української мови ім. Амвросія Метлинського, нещодавно створеного завдяки організаторським зусиллям Олексія Нирка і Світлани Кочерги з «недобитків» ініціативної групи музею Лесі Українки, доповнених багатьма патріотично налаштованими мешканцями Південного берега Криму від Фороса до Алушти, включно з ялтинцями. Активісти просили вчених сприяти й підтримати прагнення кримчан повернути музеєві «Прогресивної російської і української культури» в Ялті попередній статус музею Лесі Українки. Зокрема Остап просив Олега Бабишкіна «натиснути» на редакцію «Культури і життя», де на публікацію чекали Остапові статті, одна з яких стосувалась саме цієї теми. Бабишкін пообіцяв свою підтримку і подарував Остапові свою книжку «Українська література на екрані» (Київ, Радянський письменник, 1966 р.) з автографом:

«Назарові, Олесі, Остапові Кіндрачукам

З вдячністю й любов’ю О. Бабишкін.

21.5.1988. Ялта.»

І ось 12 червня 1988 року під рубрикою «Гострий сигнал» газета «Культура і життя» надрукувала Остапову статтю «Чи в Ялті “Камінні господарі”?». Вона починалась словами:

«Історії, про яку я хочу розказати, понад півтора десятиліття. Ще 13 січня 1972 року в «Культурі і Життя» було опубліковано лист-звернення Петра Панча «До всіх закоханих у творчість Лесі Українки». Відомий письменник закликав громадськість словом і ділом підтримати ентузіастів Ялти, які збирали експонати для Лесиного музею…»

Далі йшов опис усієї музейної епопеї аж до підступного зруйнування кількарічних зусиль ентузіастів і перепрофілювання музею.

Після того, як ялтинська влада “поховала” ідею музею Лесі Українки в Ялті, Остап через кореспондента С. Змієвського “реанімував” це питання наново в газеті “Культура і життя” за 18.06.1988 р.

Судячи з того, як здригалась завідувачка сектором Ялтинського історичного музею Зінаїда Лівицька, коли до музею заходив Остап, стаття розворушила осине гніздо музейних україножерів. Потім стало відомо, що на них почали тиснути київські «дядьки» від культури, і в Ялті й Сімферополі почали гарячково шукати аргументів проти Лесиного музею.

9 серпня 1988 року в «Кримській правді» з’явилась Остапова стаття «Чубаті мореплавці» про особливості козацького суднобудування та мореплавства. (Див. у цьому веб-сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

У вересні до Ялти приїхав кобзар Микола Литвин з дружиною і донечкою на відпочинок, де його, як побратима, зустріли Олексій Нирко і Остап Кіндрачук. Будучи дослідником і популяризатором кобзарства, він отримав від обох матеріали і відомості про кримських і кубанських кобзарів-бандуристів. А від Остапа, на дорогу, ще й велику статтю для журналу «Україна» — «Мова рідна, слово рідне!». Це був відгук на лист однієї кримської бібліотекарки, надрукований в журналі «Україна» за 31 липня, в якому вона прагнула довести непотрібність в Криму україномовної преси.

27 вересня 1988 року в Ялтинському технікумі держторгівлі Остап виступив з лекцією-концертом «Співана історія українського народу», маючи уже досвід виступів у севастопольському клубі і школах Ялти.

2 жовтня 1988 року «Культура і життя» надрукувала вже другу Остапову статтю «Увічнимо Самійла Кішку». В ній були перераховані всі відомі Остапові морські походи запорожців, імена відомих козацьких ватажків, достойних увічнення у вигляді пам’ятників чи хоча б меморіальних дощок в містах Причорномор’я. При цьому автор на завершення підкреслював, що героїчні предки – козаки з одного маху вміли добувати неприступні ворожі фортеці своїх ворогів, а от сучасні музеї і пам’ятні об’єкти для них виявились недоступними.

Стаття “Увічнимо Самійла Кішку” в гзз. “Культура і життя” за 02.10.1988 р.

23 жовтня 1988 року в 43-му номері журналу «Україна» була опублікована згадана уже стаття, передана Остапом в редакцію через Миколу Литвина, «Мова рідна, слово рідне» з підзаголовком: «Відкритий лист Г. А. Скориковій, бібліотекарці селища Форос Кримської області». В ній ішлося про довготривалу історію нищення української мови і культури в Україні і Криму та намагання українців відродити їх. (Див. у цьому сайті рубрику “Проби журналістського пера”)

Як же Остап був здивований і щасливий, коли протягом одного дня незнайомі ялтинці зупиняли його на вулиці і поздоровляли, кажучи, що слухали прихильні відгуки на його статтю по радіо «Свобода». Значимість піднятої в статті теми підтвердили і відгуки в пресі та листи читачів. Особливо запам’ятався лист інженера Костянтина Рибака з Миколаєва, який дякував Остапові за підтримку рідної мови. А Остап відповів йому про необхідність відродження в Миколаєві просвітянських традицій, започаткованих там ще за царизму видатним українським композитором, істориком і морським офіцером Миколою Аркасом.

І ось прийшла поштова листівка з Миколаєва:

«Шановний Остапе Юрійовичу!

Вітаю Вас і Вашу сім’ю з Новим Роком, першим роком Закону про державність української мови. Привіт Вам від нашого гуртка імені М.Аркаса, духовним батьком якого ми вважаємо Вас (пам’ятаєте «Мова рідна, слово рідне»?). Костянтин.»

* * *

Якось одного осіннього вечора, ще до листування з Костянтином Рибаком, коли Остап став уже зовсім забувати про “недремне око” три плечисті хлопці “в штатском” несподівано увірвались на засідання Ялтинського осередку української мови імені А. Метлинського в педучилищі при головуванні Олексія Нирка, щоб повчити присутніх «соціалістичній законності». Вони на підвищено-погрозливих тонах говорили, що про ТУМ (Товариство української мови) в Ялті ходять слухи, як про «гніздо матьорих націоналістов», а тому обов’язок КГБ — попередити всіх про неприпустимість антидержавної діяльності, оскільки компетентні органи «по-хорошему желают всєм добра».

Але серед учасників зібрання був активіст Леонід Волошин, який виявився для «гостей» ще крикливішим опонентом, ніж вони самі. Він почав їх шпетити на всю губу, використовуючи міцні словесні формули, найм’якшими з яких були — «ми самі з вусами!», «від такого ж чую!» і т.п.

Раніше Остап очікував від «недремного ока» якої не будь несподіванки. А тепер полегшено зітхнув і подумав: «Вони не викликають, як раніше, на допити, не влаштовують провокації, зрештою, не арештовують, як це було зовсім недавно, а пішли мовчки з залу!». Він поздоровляв себе з тим, що дожив до нічим не скованої можливості бути активним учасником відродження України, українського кобзарства, української історичної пам’яті.

В середині листопада 1988 року, коли Остап з рульової рубки «Комети-40» переселився на час своєї нової відпустки знову у лівадійську «кочегарку», з Києва прийшла телеграма:

«Шановний Остапе. 27 листопада 1988 року за адресою: Києво-Печерський заповідник — зал лекторію о 12 годині відбудуться установчі збори кобзарів України. Запрошуємо Вас прийняти участь. Ініціативна група.»

Таку ж телеграму отримав і Олексій Нирко, і вони полетіли! Літаком!

У «Вступних екскурсах» цього літописання уже повідомлялось про зліт перших кобзарських «ластівок» до Києва, які започаткували настання новітньої кобзарської весни України.

Серед 25-и таких окрилених бандуристів, як О.Нирко і О.Кіндрачук, там натхненно грали, співали і складали плани відродження кобзарської складової музичної культури України такі справжні кобзарі різного віку, різних поколінь, як Т. Гриштопа з Одеси, О.Чуприна з Канева, кияни П. Супрун, Г. Ткаченко, А. Бобир, М. Будник, А. Гришин, брати Микола і Василь Литвини, В. Нечепа з Чернігова.

Це про них усіх кореспондент «Культури і життя» В. Чудний у репортажі «Та й зліталися орли на велику раду» писав, що цей з’їзд кобзарів «Перебенді онуків», є «прикмета динамізму сьогоднішньої доби».

Вирізка з газети “Культура і життя” за 04.12.1988 р. про збір кобзарів України…

А в цей час збиралися хмари над черговою спробою відродження Лесиного музею. Ремонтно-реставраційні роботи, що мляво велись в залах багатостраждального музею, наближались до завершення і керівництво колишнього краєзнавчого музею, а тепер — історичного, в особі директорки А. Кизилової та заввідділенням З. Лівицької вирішило нейтралізувати зусилля Ялтинського Товариства української мови, рішуче налаштованого на відкриття Лесиного, а не іншого музею.

19 грудня 1988 року в зал Ялтинського відділення Товариства «Знання» для проведення дискусії щодо майбутнього профілю музею були запрошені активісти Ялтинського ТУМ-у і музейні працівники з численною «групою підтримки», яка була представлена як «прєдставітєлі общєствєнності». Керувати зібранням запросили завкафедрою російської мови Сімферопольського Держуніверситету В. Казаріна і сказали, щоб дискусії уклались в півторагодинний термін, бо всі години роботи залу заздалегідь призначені для інших важливих заходів. Казарін одну годину і 10 хвилин витратив на третьорядні музейні проблеми, і тільки за 20 хвилин до початку іншої програми товариства «Знання» на порядок денний було винесене основне питання: «Який музей на вул. Літкенса в Ялті доцільніше відкривати?» — музей Лесі Українки чи знову ту саму «комуналку» для всіх разом і ні для кого зокрема, що вже було апробовано.

Першою виступила Зінаїда Лівицька і несподівано заявила, що в світлі нових досліджень «Леся Українка здєсь нє жила», а тому, мовляв, їй тут не місце!

Попросив слова Остап, відкрив свою течку з матеріалами про Лесин музей і показав присутнім газетну статтю кількарічної давності, де ця сама Зінаїда Лівицька документально аргументувала проживання в цьому будинку саме Лесі Українки. Показав Остап і на присутнього на зборах інженера О. Януша, який знайшов додаткові архівні підтвердження цього, копії з яких Остап долучив у свою папку. І коли Януш попросив слова на підтримку Остапових слів, запрошена Лівицькою специфічна «общєствєнность» почала шуміти й викрикувати, щоб «бєндєрам» не дозволяли виступати. А коли інший член ТУМу А. Головатий спробував перекричати хуліганів, провівши паралель між Кагановичем, — ініціатором голодомору й нищення культури в Україні і «його послідовниками» Казаріним і Лівицькою, які намагаються знищити українську культуру в Ялті, знялось неймовірне ревище: «Не трожь Кагановіча! Не трожь Казаріна!». Головатого навіть пробували схопити за груди, але тумівці не дали. Збори негайно закрили.

Через 2 дні, 21 грудня 1988 року, в «Советском Крыму» з’явилась стаття З. Лівицької «Каким быть музею?». Ну, звісно, що не Лесиному, бо «…поэтесса в этом доме не жила…». Та і експонати, за словами авторки, за 10 років ремонту музею кудись «пропали».

Тоді Олексій Федорович, як голова Товариства української мови, запросив члена редколегії журналу «Україна» Миколу Литвина в Ялту на допомогу.

Поспілкувавшись з музейним начальством — А. Кизиловою і З. Лівицькою, Микола завітав до Остапа додому, засів за зібрані ним у «музейну» теку копії архівних документів, газетні й журнальні публікації, листування ініціативної групи з бюрократичними інстанціями, після чого повернувся в Київ готувати аргументований матеріал до друку.

Наближався новий рік.

Прикрасивши з дітьми ялинку і накупивши всячини до святкового столу, Остап пішов на вулицю Літкенса, куди його тягнуло, як магнітом. Проникнувши за будівельну огорожу з фотоапаратом, Остап на музейному задвірку, серед будівельного сміття і брухту побачив і сфотографував побиту вщент скульптуру «Мавка». Цю скульптуру 16 років тому створив, а пізніше подарував музеєві Лесі Українки ялтинський скульптор Д. Журавльов. Про скульптуру «Курортная газета» 24 лютого 1971 року подала схвальну рецензію, проілюстровану фотографією «Мавки».

— Так ось як «пропали» експонати з Лесиного музею, — подумав Остап, згадавши,як Зінаїда Лівицька скрушно говорила про музейні «втрати».

Фото Остапа “Мавка на звалищі”.

І він долучив світлину понівеченої «Мавки» до решти матеріалів своєї музейної «течки», поділившись фотокопіями з Олексієм Федоровичем, щоб спільними зусиллями, по-перше, врятувати залишки скульптури для реставрації і, по-друге, залучити громадськість до контролю за діями руйнівників від культури.

Відразу після нового року, домовившись зі своїм колегою-кочегаром Августом про його тимчасову працю в Остапову зміну, Остап з 5-го по 10 січня 1989 року разом з донькою Олесею, сином Назаром і дружиною Тамарою відправились лайнером «Лев Толстой» до Батумі і назад із заходами в Новоросійськ, Сочі, Поті. Не забули взяти з собою бандури, вишиті сорочки, фотоапарат.

В програму круїзу, крім знайомства пасажирів з туристичними об’єктами портових міст, передбачались розважальні заходи під час переходу судна морем між портами заходів один з вечорів традиційно присвячувався концертові, учасниками якого виступали всі охочі пасажири. Остап, Олеся й Назар представили свою не раз апробовану програму «Козацький колорит», в якій Олеся з Назаром інсценізували вірш Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці», при чому Олеся грала роль Ахмета ІІІ, а Назар — запорожців. Виконували втрьох пісні «Їхав, їхав козак містом», «Гей, на горі та й женці жнуть» і знову вірші. Виступали й інші пасажири з дітьми.

Січень 1989 р. Фото ліва — Тамара з дітьми перед посадкою на теплохід в Ялті під-час снігопаду. Справа — виступ Назара і Олесі після Остапової гри на борту теплохода “Лев Толстой” під-час рейсу Ялта-Батумі-Ялта.

Найближче до естради сиділа біля столика група з чотирьох польських туристів, які вели себе дуже неординарно: коли виступали пасажири на російській мові, вони бурхливо аплодували і підносили дітям шоколадки, а коли виступало україномовне тріо Кіндрачуків, вони демонстративно повернулись до нього спиною, хоч аплодисменти решти глядачів були емоційнішими від попередніх.

Здивовані діти запитали в батька, чому поляки так поводяться. Остап, купивши їм розкішні коробки з шоколадними цукерками, не знайшов для них іншого пояснення, як те, що поляки й досі не можуть пробачити українцям Богдана Хмельницького, козаки якого вигнали їхніх предків з України.

10.01.1989 р. Олеся, Назар і Остап з бандурою біля пам’ятників Лесі Українки і Тараса Шевченка на Алеї Поетів у Приморському парку м. Батумі (Аджарія).

Олеся з батьком раніше бувала в багатьох портах Причорномор’я і тепер зі знанням справи виконувала роль гіда для мами й Назара. А в Батумі, нарядившись у вишиванки, сімейство Кіндрачуків подалось у Приморський парк з бандурами фотографуватись з мармуровою Лесею Українкою. Там на алеї письменників їх чекав сюрприз: неподалік від Лесиного стояв недавно установлений пам’ятник Тарасові Шевченку. Тож вони сфотографувались і біля нього. Були в дельфінарії, їздили по Батумських вулицях кіньми на бричці і, переповнені враженнями, повернулись в Ялту, де на Остапа чекала кочегарка в Лівадії, потім ремонт «Комети-40», а далі — навігація-89.

А ще Остапа разом з Олексієм Федоровичем і ялтинськими тумівцями чекало продовження запеклої боротьби за музей Лесі Українки, яка набула особливої гостроти. Після появи в першому номері журналу «Україна» за 1 січня 1989 року журналістського розслідування Миколи Литвина «Доки Ялта буде чужиною?», пославшись на документальні свідчення, представлені Остапом Кіндрачуком, автор викрив саботажний опір кримської влади відкриттю в Ялті музею Лесі Українки.

На шпальтах «Советского Крыма» 25 січня, 3, 12 і 18 лютого бушувала дискусія на предмет «нужен-ілі-нєнужен» Ялті музей Лесі Українки. Знаючи, що дискусією в газеті порядкує заввідділом редакції Тетяна Барська, а її сестра — музейний працівник, Остап вирішив не вступати в нерівний журналістський «двобій» в Ялті, а скерувати потугу київської журналістики на ялтинських провінційних українофобів.

Перш за все Остап відксерив статтю «Очаровал меня этот образ навеки» з «Курортной газеты» за 24 лютого 1971 року. Це була згадана вище рецензія наукової співробітниці Ялтинського краєзнавчого музею М. Піньковецької, яка винесла в заголовок слова скульптора Дмитра Журавльова, автора скульптури «Мавка». Він захопився «Лісовою піснею» Лесі Українки ще будучи студентом Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. «… он был потрясен мощью философской мысли, размахом творческой фантазии и огромной поэтичностью“Лесной песни”» — писала авторка рецензії на скульптуру. На фоторепродукції — серед химерно переплетених гілок — печальна голова Мавки, яка ніби зливаючись з деревом, перетворюється у вербу.

Поклавши у конверт поряд з газетною рецензією світлину сплюндрованої Мавки зі звалища, декілька вирізок із «Советского Крыма» за січень-лютий 1989 року з музейною, а точніше, антимузейною дискусією, що її започаткувала З. Лівицька статтею «Каким быть музею» від 21 грудня 1988 року. Остап додав свої коментарі до слів Лівицької про експонати з Лесиного музею, які пропали невідомо куди, та про те, як музейники поцінували натхненну творчість уже покійного на той час скульптора, і відправив поштою в редакцію газети «Культура і життя»!

Але ні праця в Лівадійській котельній, ні ремонт «Комети-40», ні навіть журналістська «війна» за Лесин музей, не могли відволікти Остапа від його нев’янучої закоханості до бандури.

Збереглась програма ювілейного вечора до 175-річчя Т.Г. Шевченка в театрі ім. А. П. Чехова в Ялті 28 лютого 1989 року, де шостим пунктом програми є виступ сімейного тріо бандуристів Остапа, Олесі і Назара.

Програма виступу в ялтинському театрі Чехова

Тоді перед переповненим залом виступали представники місцевої влади, письменники, маститі артисти й самодіяльність, включно з колективом бандуристів Олексія Нирка.

Тріо Кіндрачуків виконало лише одну пісню «Їхав, їхав козак містом». Вперше в житті перед такою великою авдиторією разом з батьком і сестрою грав Назар і був щасливіший від усіх, коли закінчення пісні заглушила бурхлива овація.

Збереглась ще одна «Програма» урочистого вечора до 175-річчя Т.Г. Шевченка, який відбувся наступного дня в Кримському українському театрі драми та музичної комедії в Сімферополі, де також виступала Ялтинська капела бандуристів і тріо Кіндрачуків.

Сімейне тріо бандуристів Кіндрачуків — Остапа, Олесі (там помилково – Оксана) й Назара в програмі святкування 175-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. в Сімферополі

Після цього сімейне тріо бандуристів уже з програмою «Козацький колорит» на запрошення завідуючої Ялтинської бібліотеки №17, активістки Ялтинського Товариства української мови Г. Клепайло, виступало у читальному залі бібліотеки перед читачами —– дорослими і дітьми. Про це Ганна Клепайло помістила замітку «Вечерницы старые и новые» в газеті «Советский Крым» за 3 березня 1989 року. Цього самого числа і про цей самий концерт Кіндрачуків у бібліотеці газета «Кримська правда» подала замітку З. Заграєвської «Ювілею Тараса Шевченка».

Березень 1989 р. Наш з Назаром і Олесею виступ в Ялтинській бібліотеці №17.

Навіть газета «Літературна Україна» трохи пізніше, 30 березня, в інформації В. Груші «У вінок Кобзареві» про ювілейні шевченківські торжества в різних містах України згадала про «великий успіх сімейного тріо Кіндрачуків — Остапа, Олесі і Назара в Ялтинському театрі».

Після Шевченківських свят в Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з Лівицькою, чиновниками з відділу культури Ялти, з Олексієм Федоровичем і іншими членами ТУМу, знайомився з довгою історією невідкриття музею Лесі Українки, яку зібрав у вигляді газетних і документальних матеріалів Остап у його грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його величезна, на всю газетну сторінку, стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».

Загальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стала вирішальною у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.

Не допомогло і те, що професор-українофоб В. Казарін зробив ще одну натужну спробу виступити проти музею Лесі Українки. Для цього він не тільки написав статтю «Про одну музейну суперечку», а й залучив до підписів під статтею своїх колег-русистів з інших університетів: Ю. Корзова (Київ, КДУ), А. Кулинича (Київ, КДУ), В. Гусєва (Дніпропетровськ, ДДУ), В. Тихомирова (Запоріжжя, ЗДУ), А. Лагунова (Харків, ХДУ), Д. Панцир (Чернівці, ЧДУ) для підтвердження непотрібності згаданого музею в Ялті. Ця стаття була надрукована 23 травня 1989 року у газеті «Кримська Правда», а 25 червня того ж року передрукована в «Культура і життя» і викликала такий шквал критичних відгуків, після якого виступати проти відкриття музею Лесі Українки вже ніхто не наважувався.

21 травня 1989 року в журналі «Україна» з’явився відгук учениці однієї з київських шкіл Маргарити Пугач на статтю Остапа Кіндрачука «Мово рідна, слово рідне». У своєму відгуку «Свято рідної мови» вона дає контрастні порівняння кримських реалій з київськими в сфері функціонування української мови.

Під час кометної навігації-89, в якій, як і раніше, 5-денні рейси від Одеси до Сочі для екіпажів змінювались на 5-денки міжвахтових відпочинків, під час яких Остап наважився дебютувати в іпостасі кобзаря.

Сходячи на берег, він все частіше спішив не додому, а з нерозлучною навіть в морських рейсах бандурою, відправлявся або в Лівадію, або в Алупку. Там, біля палацу-музею царя Миколи ІІ чи іншого палацу — князя Воронцова, завжди вештались туристичні групи з усього Радянського Союзу і з закордону, яких Остап, за його жартівливим висловом, почав «обандурювати» козацькими, народними, жартівливими українськими піснями, втілюючи таким чином свою мрію про кобзарювання, і поки що поєднуючи кобзарську стихію із стихією морською.

16 вересня 1989 року Городенківська середня школа №1, яку колись закінчив Остап, святкувала свій 50-річний ювілей, на який запрошувались всі колишні випускники. Отримав запрошення і Остап. Запрошення підписали Остапові друзі ще з дошкільних років — Маруся і Любко Березовські, а тепер — Марія Євстахієвна, директорка рідної школи і Любомир Євстахієвич, інженер Іллічовського порта, а також соратник Остапа по казахстанській «епопеї», а тепер — завуч цієї ж школи Ярослав Терлецький. Запрошення прийшло тоді, коли Остап заступив на 5-денну вахту, а після його повернення додому фізично не встигав на свято. А жаль!

16.09.1989 р. Ветерани-випускники Городенківської СШ №! на 50-річчі рідної школи.

Ярослав Терлецький прислав Остапові групову світлину учасників свята і слова:

«Забувши щоденні тривоги

Й нелегкі життєві дороги,

В минуле своє завітай,

Друзів шкільних пригадай!»

Остап часто дивиться на змужнілих своїх однокласників, що на світлині, і в нього так солодко, а одночасно й гірко, стискається серце, а очі наповнюються вологою…

В той самий час, коли Остап зійшов з «Комети-40» на берег, він одночасно із запізнілим запрошенням отримав важливу інформацію з преси: 8-10 вересня 1989 року в Києві відбувся Установчий з’їзд «Народного Руху України за перебудову», який згодом став називатьсь просто «Народний Рух України», метою якого стала боротьба за незалежність України.

26 вересня 1989 року велике свято відбулось в Ялтинському педучилищі. Бандуристи різних поколінь — багаторічні вихованці маестро Олексія Федоровича Нирка, з’їхались з усіх усюд — з Криму, України, Кубані в Ялту відзначити 25-річчя створення своєї капели, якій в честь ювілею офіційно, на державному рівні, було присвоєно назву «Кримська народна самодіяльна капела бандуристів ім. Степана Руданського».

Програма 25-річчя Кримської народної самодіяльної капели бандуристок ім. С. Руданського з участю Назара, Олесі і Остапа Кіндрачуків.

Олексія Федоровича вшановували приїжджі і місцеві діячі культури, бандуристи. Грали й співали. Отримували пам’ятні нагороди. Після виступу сімейного тріо бандуристів Кіндрачуків Назар, Олеся і Остап також були нагороджені ювілейними грамотами.

Ювілейні грамоти Олесі і Остапа Кіндрачуків..

7 жовтня 1989 року дирекція Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника проводила щорічне свято «Переяславська осінь Кобзаря», присвячене Т. Шевченкові, з одночасним відкриттям школи-студії кобзарського мистецтва, куратором якої був кобзар Василь Литвин, та Музею Українського рушника. Разом з іншими кобзарями України на запрошення до свята відгукнувся і Остап. Там він виступав із своєю сольною програмою «Козак Мамай», яка починалась думою «Про козака-бандуриста» і закінчувалась Шевченковою піснею «Гей, літа орел, літа сизий» з поеми «Гайдамаки».

Коли Остап повернувся на «Комету-40» він встиг на виробниче торжество: екіпажу, під передзвін Остапової бандури, вручили «Почесну грамоту» за дострокове виконання виробничого плану п’ятирічки — за чотири роки. Така тоді була «мода», пов’язана з плановим веденням господарювання і вона вже добігала свого кінця разом з радянською імперією.

Наприкінці першої декади жовтня 1989 року в Сімферополі відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. З усіх міст Криму, від Севастополя і Євпаторії до Ялти і Керчі, зранку з’їхались делегати місцевих осередків ТУМу і дуже довго стояли під холодним вітром перед зачиненим на замок Обласним будинком культури, хоча він був заздалегідь орендованим для конференції. Клуб було зачинено із середини! — там проходила репетиція українського ансамблю «Таврія». Виявилось, що всіх учасників ансамблю на світанку підняли з ліжка дзвінки з обласного відділу культури і примусили терміново відбувати позачергову репетицію протягом всіх годин, призначених для проведення конференції.

Поки організатори зборів шукали правду, Остап під поривами осіннього вітру грав на бандурі для приїжджих гостей:

«Зібралися всі бурлаки до одної хати.

Тут нам любо, тут нам мило з журби заспівати.

Грай же, котрий на бандурі, — сумно так сидіти:

Що ж діється на Вкраїні, і чиї ж ми діти!

Вставай, батьку-отамане, годі тобі спати!

Та й підемо до цариці правдоньки шукати!»

Про цю установчу конференцію, яка, хоч і з запізненням, але все-таки відбулась 16 листопада 1989 року, повідомила газета «Літературна Україна». Кореспондент С. Козак у статті «Холодні вітри півдня» повідомив про запеклий опір з боку кримської влади українській мові взагалі і проведенню установчої конференції ТУМу зокрема. Згадані в статті і «невтомні трударі на ниві української культури, справжні подвижники Остап Кіндрачук і Олексій Нирко».

В числі багатьох доповідачів на конференції була надана можливість виступити і Остапові. Згадавши про деякі українські сторінки історії Криму, він проілюстрував їх піснями під бандуру: «Ой, у Криму на риночку» та «Ой, ходив Чумак сім літ до Криму». Про це писала газета «Советский Крым» 10 листопада 1989 року в замітці «Когда звенит бандура».

Головою Кримського об’єднання Товариства української мови було обрано відомого в Криму і в Україні поета, громадського і культурного діяча Данила Кононенка, до якого Остап, як і інші українці Криму, ставився з великою повагою. Збірник віршів цього поета «З любові й добра» (Сімферополь, «Таврія», 1989), Остап пізніше (отримав від автора в честь дружніх стосунків, які зав’язались між ними:

«Дорогому Остапові Вересаю Кримському,

славному Кіндрачуку, орлу-бандуристові,

з вдячністю за його пісні, за його душі неприспані тривоги!

Хай нам щастить на нашій Кримській землі!

Сердечно Данило Кононенко.»

Подарунок незабутнього Данила Андрійовича.

Є в Данила Кононенка об’ємний (більше сотні рядків) поетичний твір «Слово до кримських українців», покладений на музику кримським композитором Віталієм Лазаренком з смт Чорноморське, що на Тарханкуті. Для Остапа цей вірш — своєрідний гімн українців Криму. Щоб зробити його доступним для виконання на бандурі, кобзар з великої кількості рядків вибрав тільки два десятки, трохи пристосував їх до своїх уявлень про історичні долі кримчан-українців і включив у свій репертуар під назвою «Кримська молитва».

«Українці, братове мої, обніміться

В позабутому богом Криму!

Ми ж таки ще живі, ми ж таки українці!

І на тому стою!

Крим — наш край,

Запорожці не раз тут гуляли,

Богуславка Маруся жила.

Наша Леся Вкраїнка

Натхненно творила,

Крим — Вкраїни земля.

Скільки крові святої

За Крим наш пролито,

Скільки віддано сил для добра,

Через сотні доріг

Ми пронесли молитву

До старого Дніпра:

Дай же, Дніпре наш рідний

І змоги, і сили,

Окропи нас, щоб кожний прозрів,

Окропи у Криму всі козацькі могили,

Розбуди кобзарів!»

Коли Остап кобзарює за межами Криму, ця пісня в уяві єднає його з земляками-кримчанами й з численною кримською ріднею і він дуже шкодує, що не в змозі охопити своїм виконанням увесь твір поета Данила Кононенка, бо тоді б на його виконання пішло б з півгодини часу.

У всесоюзній газеті для моряків «Водный транспорт» за 25 листопада 1989 року Остап побачив свою велику світлину з бандурою і у вишиванці. Супроводжувальний текст починався словами: «Две страсти владеют сердцем ветерана труда, сменного капитана теплохода «Комета-40» Остапа Юрьевича Киндрачука — море и бандура». Далі писалося про його морську і кобзарську «кар’єри».

Була в Остапа ще й третя «страсть» — це Лівадійська кочегарка, куди він в чергову відпустку перебрався саме в цей час з «Комети-40», але кореспондентові про це не було відомо.

10 грудня 1989 року цього разу вже в українській газеті «Культура і життя» з’явилась фотоінформація О. Шуста «Фото з сімейного альбому» про моряка і бандуриста О. Кіндрачука та його козацький репертуар.

24 грудня 1989 року Остапа, Олесю і Назара запросили в Ялтинську центральну бібліотеку ім. А. П. Чехова виступити з їхньою сімейною літературно-музичною програмою «Грай, бандуро, грай!». Для цього була зроблена спеціальна афіша, на якій після проведеного вечора слухачі висловили своє ставлення до виступу сімейного тріо бандуристів у вигляді автографів. Ось один з них:

«Дякуємо, Олесю і Назарку! Любіть Неньку-Україну, мову рідну, як ваш тато! — Леонід Петренко».

Потім вони повторили цю ж програму в бібліотеці №17, куди їх уже вдруге запросила завідуюча Ганна Клепайло.

* * *

У грудні 1989 року, в Ялтинському порту відбулась зміна керівництва. Начальник порту, українець Василь Іванович Тихонюк, який рідко пропускав нагоду зайти в Клуб моряків, коли там дзвеніла Остапова бандура, пішов на пенсію: вік, серце… Його заступив ще досить молодий, енергійний росіянин Євгеній Васильович Ліхачов, якого чомусь завжди дратували Остапові газетні публікації і при зустрічах з ним завжди шипів: «Пісссатєль!».

Ліхачов продав грекам, в Егейське море, всі сім «Комет», включно з «сороковою» і відремонтованою «сорок третьою», а замість них купив у Швеції два судна типу «Стріла» — теж на підводних крилах, але вдвічі більших від «Комет».

На ці два судна — «Кримська Стріла» і «Голуба Стріла», начальник призначив працювати тих «кометчиків», які мали вищу морехідну освіту, доручивши їм обслуговувати регулярну пасажирську лінію Ялта — Стамбул, а Остапа і інших «недовчених» судноводіїв було скеровано на факультет підвищення кваліфікації командних кадрів Одеського вищого інженерного училища на три місяці — з тим, щоб у перспективі перевести на інші «Стріли», які планували придбати для Ялтинського порту. Навчання мало початись відразу після новорічних свят, які Остап традиційно провів у родинному колі.

1990 рік став доленосним для України. Протягом всього року Остап, як і більшість українців, був зачарований дивом відродження української державності, яке блискуче завершилось наступного, 1991 року.

«Живий ланцюг» на честь акту злуки ЗУНР і УНР в січні, перші підняття синьо-жовтих прапорів над владними установами в західних регіонах України, прийняття Верховною радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року, демонтаж пам’ятників Леніну у Львові і інших містах, відкриття пам’ятника Степану Бандері в Старому Угринові.

…І Остапові почуття невимовної радості змішались з почуттям вини за колишню зневіру в можливість Воскресіння Української Держави.

Заняття в ОВІМУ для Остапа почались 8 січня 1990 року. Предмети були ті ж самі, що і в Батумській морехідці, тільки суттєво доповнені й деталізовані новітніми досягненнями науки мореплавства, пов’язаними з радіолокаційною та комп’ютерною технікою. Після навчальних пар і, особливо, в суботні й недільні дні залишалась маса вільного часу. Тож Остап з головою поринув у культурне і політичне життя українців Одеси. Вони створили дуже активну організацію просвітницького спрямування, але з явно політично-державницьким підтекстом, надавши їй назву «Південна громада», що засвідчувало відродження українських традицій, які тут побутували на початку ХХ століття, бо саме тоді з’явилась перша «Південна громада» в Одесі.

Остапова бандура, з якою він не розлучався, стала на три місяці справжнім бойовим знаменом, без якого не обходився ні один масовий захід «Південної громади». Неповторним виявився вечір у Одеському Держуніверситеті, де на спільних зборах студентів, викладачів і членів «Південної громади», Остапу надали можливість виступити в актовому залі з його більш ніж годинною програмою «Історія України в народних піснях і думах».

Виступав Остап зі своєю бандурою на різних виставках, влаштованих «південногромадівцями», на Шевченківських вечорах, мітингах і відчував себе у Одесі, як риба у воді.

Інколи на вихідні дні Остап вечірнім поїздом навідувався додому, в Крим. І не тільки додому.

В середині січня 1990 року в Ялтинському педучилищі Олексій Федорович і його капела бандуристів святкували свій ювілей — 1500 концерт Кримської Народної Капели бандуристів. Про це в газеті «Советский Крым» 17 січня 1990 року написав І. Неяченко у статті «Певучие струны бандуры» з теплою згадкою про родинний ансамбль Кіндрачуків, які теж були учасниками свята.

А ще під час цього приїзду додому його чекав лист з Києва з запрошенням до участі в ІV-му республіканському фестивалі української пісні «Пісенний вернісаж-90». При чому підкреслювалось, що три дні цього фестивалю, з 24 по 26 січня 1990 року, надаються виключно одним лише кобзарям України.

Узгодивши з викладачами ОВІМУ свою кількаденну відсутність на заняттях, оскільки й вони прихильно сприймали Остапову гру на бандурі в перервах між парами, Остап сів на літак, що відправлявся рейсом Одеса — Київ. У Києві в готелі «Славутич» він потрапив у міцні та щирі обійми кобзарів України: Василя й Миколи Литвинів, В. Жданкіна, П. Супруна, Б. Островського, В. Перепелюка, М. Василюка, В. Лісовола, А. Бобиря, В. Горбатюка, В. Єсипка, О. Стахіва, В. Кушпета, М. Хая, М. Будника, М. Нечипоренка, Галини Менкуш, Тетяни Лободи.

Три дні вони по черзі виступали на сцені Республіканського будинку художника перед глядачами і камерами українського телебачення. Серед молодих і підтоптаних, довговусих і сивочубих, зрячих і сліпих кобзарів з їхніми своєрідними, індивідуальними манерами гри, індивідуальними репертуарами, Остап жагуче запозичав їхній досвід, збагачував свій репертуар і почував себе піднесено — як небожитель серед небожителів, геть забувши про морську романтику і «граніт» морехідних наук, який йому ще належало «гризти» два з половиною місяці.

Там Остап включив в свій репертуар пісню Миколи Литвина «Козак гуляє, шинкарка носить…», пісню Василя Литвина «Яничари» і його ж своєрідну обробку для бандури пісні «Ой у лузі червона калина».

Зазнав Остап творчого потрясіння, слухаючи думу «Невільницький плач» у виконанні старого кобзаря Павла Супруна. А коли сліпий рапсод виконав пісню «Чого сумуєш, Україно?» він не витримав і підійшов , щоб попросити слова і ноти цієї пісні.

— Які слова? Які ноти, хлопче, ти хочеш від незрячого? Якщо ти подався в кобзарі, то переймай слова й мелодію так, як це роблю я — на слух! — і сліпець, відчувши, що добряче присоромив Остапа, змилувався і у фойє тихенько виконав для нього цю пісню ще раз. Остап поспіхом «настенографував» уривки слів пісні, які потім довго «розшифровував»,а де не зміг, там вставляв свої слова. Зрештою слова і мелодія пісні в Остаповому виконанні видозмінились, як це не раз вже траплялось в його кобзарській практиці:

Чого сумуєш, Україно?!

Даремне сльози чого ллєш?!

Що злидні знов тебе обсіли,

Союзні пута надоїли

І долі кращої все ждеш.

Сльозами горю не поможеш,

Щастя на них не припливе…

Сльозами ниву лише змочиш

Та будяків ще більш наплодиш,

Зерно від сліз на полі не зійде!..

Гей, українці! Брати мої!

Все ждете дружби від Москви —

Того й жупани на вас бідні,

Як воші, вас заїли злидні,

А ви ж онуки славних козаків!

Пора сталить обух Шевченка

Та коси добре нагострить,

Піднятись за Вкраїну-неньку,

Хиренну волю розбудить

Та будяки всі геть скосить.

Де ж наші Довбуші і Ґонти?!

Кармелюки, Нечаї де?

Гей, Україно, повстань проти

Тих, що жеруть ікру і шпроти,

А то зжеруть вони й тебе!

Гей, українці, брати мої,

Не ждіть ви дружби від Москви.

Знімайте з себе бідне дрантя

Та гніву розпаліть багаття,

Бо ви ж таки онуки козаків!

Остап цю пісню виконував тоді, в останній рік радянської імперії, виконував пізніше, під час Помаранчевої революції, і ще пізніше — під час Євромайдану, вважаючи її завжди злободенною.

Для учасників «Пісенного вернісажу-90» була організована надзвичайно цікава виставка раритетних українських народних інструментів «Сім бандур України і козак Мамай», на якій Остап з благоговінням доторкався до бандур, на котрих грали гетьман Іван Мазепа і поет-пророк Тарас Шевченко.

В особистому архіві Остап зберігає дві реліквії — програму «Свята кобзарського мистецтва» на фестивалі «Пісенний вернісаж-90», де серед 18-ти солістів-бандуристів 7-й — О. Кіндрачук з «Думою про козака-бандуриста», і велику афішу «Київконцерту» «Пісенний вернісаж-90». ІV-й республіканський фестиваль української пісні; Свято кобзарського мистецтва: 24 січня — вечір «Кобзарська пам’ять», 25 січня — вечір авторської пісні, 26 січня — «Кобзарське багатоголосся». На афіші перечислені всі учасники-кобзарі включно з О. Кіндрачуком.

Пам’ять про “Пісенний вернісаж-90”

27 січня 1990 року з київських кобзарських «небес» Остап літаком повернувся на одеську землю, а там уже господарювали… «Левенята». Справа в тому, що «Південна громада» запросила цей мистецький гурт зі Львова, щоб показати одеситам різдв’яно-новорічне дійство — «Вертеп».

* * *

3 лютого 1990 року «Левенята» у вертепних обладунках йшли по Дерибасівській до місця вистави у сквері зі статуями двох левів і, вперше в Одесі, високо несли синьо-жовті прапори. За «Левенятами» з такими ж прапорами йшли зо дві сотні південногромадців, а обабіч на тротуарах стояли шоковані одесити й заціпеніло дивились на це синьо-жовте диво. У Остапа із очей покотились сльозинки, адже останній раз синьо-жовті прапори він бачив у далекі сорокові у себе в рідній Котиківці, коли мачуха шила, а батько, ризикуючи життям, розвішував їх на котиківських берестах. Остап попросив одного з південногромадівців прапор, щоб хоча потримати в руках, але той сказав: «Бери! Дарую!».

Цей прапор з древком і наконечником-тризубом у Остапа в Ялті стоїть біля його книжкової шафи, а при потребі маяв на патріотичних заходах ялтинської «Просвіти».

14 лютого 1990 року україномовна обласна газета «Чорноморська Комуна» помістила Остапову фотографію і статтю власного кореспондента Романа Кракалія «Неначе цвяшок, в серце вбитий». Вона починалась словами:

«Вже зо три тижні чи не на всіх зібраннях товариства «Південна громада» звучить бандура. Хто він, цей довговусий, ще молодий бандурист? Хто склав ті пісні його, що й не чуто їх тут, не грано? А може забуто лихої пори, коли під забороною було все, що могло нагадати нам: хто ми є, чиї ми діти і якої віри?..»

Далі автор писав про Остапів репертуар, його участь у Ялтинській капелі бандуристів, про концерти у Одеському державному університеті, на «Пісенному вернісажі-90» в Києві і в редакції «Чорноморської Комуни».

Вирізка з газети “Чорноморська комуна” (Одеса) за 14.02.1990 р.

9 березня 1990 року Остап брав участь у двох святкових заходах, присвячених Тарасові Шевченкові. Вдень він заграв пісню «Розрита могила» на слова поета-ювіляра, на велелюдному святковому мітингу перед пам’ятником Тарасові в Одесі. Потім ввечері одесити відзначали Шевченківське свято в своєму Українському драматичному театрі, яке мало два відділення: в першому виступали два бандуристи — ялтинець О. Кіндрачук і одесит С. Шаргородський, а в другому — актори цього театру у виставі «Серцем лину на Україну!».

Остап виконував пісні на слова Тараса Шевченка «Гей, літа орел, літа сизий», «За байраком байрак», «Як умру, то поховайте», «Думи мої, думи мої». Грав і пісню Павла Супруна «Чого сумуєш, Україно?» та козацьких пісень. А коли черга дійшла до «Розритої могили», сталася придибенція!..

«Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?»

Остапів голос молодечо дзвенів серед тиші вщерть заповненого залу. А коли він доспівав до слів: «Степи твої запродані жидові, німоті…» — їх ніхто не почув, бо стався неймовірний гуркіт. За спиною Остапа із-за куліс вивалилась і гупнула на сцену муляжна антична колона, що служила реквізитом для інших вистав. Це не відволікло Остапа і він, як ні в чому не бувало, закінчив свій виступ, а одесити довго аплодували. Потім один приятель з «Південної громади» пояснив Остапові, що сталось. Виявилось, що директором Українського драмтеатру в Одесі тоді був етнічний єврей, а вони, як пояснив приятель, дуже чутливо реагують, коли хтось наступить на «єврейський мозоль». То ж, видно з усього, що директор добре знаючи твори Шевченка і знаходячись у цей час за кулісами, «нейтралізував» колоною із пап’є-маше неприйнятні для нього слова поета.

На цьому несподіванки цього святкового вечора не закінчились. Після Остапового виступу, відповідно до програми, мав виступити бандурист С. Шаргородський, який вийшов з-за куліс і прямував до крісла посеред сцени. Але несподівано з протилежного боку вийшов в супроводі поводиря сліпий кобзар, а за ним — розгублений директор театру. Старий кобзар, випередивши молодого бандуриста, сів на крісло і гарним гучним голосом під бандуру почав виконувати «Реве та стогне Дніпр широкий». Пісню підхопив зал!

Це був шанований всіма одеситами сліпий кобзар Григорій Ґриштопа. Його з самого початку підготовки до свята запрошували прийняти участь у програмі, але він чомусь категорично відмовився. А вже коли концерт був у розпалі, він вирішив виступити і, нікого не попередивши, увірвався на сцену.

Зрештою глядачі були задоволені, що замість двох бандуристів виступили три. Та й три ведучі одеські газети: «Чорноморська Комуна», «Знамя коммунизма» і «Вечерняя Одесса» дали високу оцінку святковій програмі в Українському театрі наступного дня, відзначивши, крім всього іншого, і «натхненний спів ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука».

Зранку, 24 березня 1990 року, отримавши посвідчення ОВІМУ про підвищення судноводійської кваліфікації, Остап не поїхав в Ялту зі своїми колегами-однокурсниками, а прийняв запрошення від «Південної громади» взяти участь у художньо-етнографічній виставці «Джерела».

Всю решту того дня, до закриття виставки вечором, Остап грав поряд з великою стародавньою картиною «Козак Мамай з бандурою» всі пісні з свого репертуару для відвідувачів.

25 березня «Чорноморська Комуна» писала, що в Одеському історико-краєзнавчому музеї, крім виставлених творів народно-прикладного мистецтва і картин одеських художників, лунає «клекіт бандури заїжджого кобзаря з Криму Остапа Кіндрачука».

А ще, кореспондент «Чорноморської Комуни» Роман Кракалія, який писав цю інформацію, прийняв від Остапа велику статтю «На козацьких шляхах» для своєї газети. Згодом, 8 квітня, стаття була надрукована і пан Роман вислав примірник газети Остапові в Ялту. В статті вже вкотре наголошувалось про замовчувану історію козацького мореплавання, про діяльність видатних українських мореплавців, про існуючі і майбутні пам’ятники для їх увіковічнення. Наприкінці редакція «Чорноморської Комуни» зверталась до вчених, літераторів, публіцистів, діячів культури, читачів Одещини з пропозицією приєднатись до обговорення ідеї цієї статті — відродити замовчувану історію українського народу.

Остапова стаття в газеті “Чорноморська комуна” (Одеса), 08.04.1990 р.

* * *

Після повернення в Ялтинський порт Остап з 2 квітня 1990 року почав працювати на посаді змінного капітана-змінного механіка на вже добре освоєному ще в «докометний» період своєї морської кар’єри, буксирі-кантувальнику «Кримчанин», під началом доброзичливого фіна капітана Котсалайнена Валерія.

Розклад тут ніколи не змінювався: 24 години на вахті, три доби вільний. І так до самої пенсії, бо, попри обіцянку начальника порту, новими суднами на підводних крилах Ялтинський портофлот більше не поповнювався. А оскільки морська романтика з роками трансформувалась для Остапа в буденну працю моряка, то тепер він повністю присвячував свій вільний час кобзарюванню, яке щодалі, то все більше окрилювало його невимовним натхненням. Остап грав на переповненій курортниками набережній Ялти, біля палаців-музеїв у Лівадії і Алупці, а епізодично — в Севастополі, Алушті, Сімферополі, Судаку.

Якось давній знайомий Остапа і Олексія Федоровича, «шеф» обласного відділення товариства «Україна» Василь Савенко, сказав Остапові, що в Ялту приїжджає чергова група заокеанських українців і йому необхідно виступити перед ними з сольним концертом, оскільки більше нема кому, бо Ниркова капела із студентів і студенток педучилища на екзаменаційній сесії.

Остап, звичайно ж, погодився, але не втримався, щоб напівжартома «пошантажувати» «шефа».

— Василю Івановичу! — прищурив очі Остап, — Ви є членом товариства «Україна» і я — теж. Ви хоч і керівник, але перед туристами не виступаєте з бандурою в поті чола, а я — виступаю завжди, коли треба. Потім Ви роз’їжджаєте всюди — по Європах, Америках, в Австралію до тамтешніх українських громад, а я — нікуди не їздив жодного разу! Чому так?

І клюнуло! Савенко сказав, що саме зараз комплектується творча спецгрупа товариства «Україна» з метою встановити творчі контакти з українською діаспорою Югославії, до якої є можливість включити Олексія Нирка і Остапа Кіндрачука для придання групі кобзарського колориту і проведення для охочих югославських українців бандурних майстер-класів.

Залагодивши двотижневу відпустку, Остап з Олексієм Федоровичем подався до Києва, а 4 травня 1990 року вони приєднались до 30-особової групи і сіли в потяг Київ-Бєлград.

Група складалась, умовно кажучи, з трьох категорій, як визначив для себе подумки Остап.

1-ша і основна — це представники інтелігенції, діячі різних жанрів мистецтва, преси та інших галузей культури, які бажали зробити посильний внесок, відповідно до свого профілю, у двосторонні зв’язки з діячами української діаспори Югославії. Зокрема, Олексій Нирко віз із собою бандуру в подарунок тим, хто хоче прилучитись до кобзарського мистецтва й отримати перші уроки гри на бандурі.

2-га — активні учасники концертних програм: танцювальні й естрадні групи з Чернівців, Запоріжжя, Ужгорода, два солісти-гітаристи й один бандурист, тобто Остап. Прибувши в Югославію, ця категорія учасників творчої спецгрупи в проміжках між концертами, не пропускала можливості відвідати торгівельні товчки в Югославських містах, щоб продати передбачливо привезений із собою дрібний товар з України і купити натомість дефіцитну на той час в Україні радіоелектронну апаратуру, тощо. Не оминув цей «бізнес-азарт» і Остапа, який спромігся сяк-так придбати магнітофон, який після повернення подарував Олесі. Для доні цей подарунок виявився першим кроком до поглибленого зацікавлення радіоелектронікою настільки, що вона згодом стане інженером-комп’ютерщиком.

Найзагадковішою була 3-тя категорія учасників групи. Їх всього було троє чоловік. Вони — як олія на воді, ніколи не змішувались з рештою учасників поїздки, повністю ігнорували не тільки завдання, поставлене перед групою, але й українську мову. В свою компанію вони допускали тільки керівника групи, який при нагоді пояснював всім іншим, що товариство «Україна» багато чим завдячує цій загадковій «трійці». А Остапові, при спогляданні цих «недоторканих» приходила на язик пісня Володимира Висоцького, яку колись запозичив з магнітофонних записів свого приятеля Борі Чуїстова-Бостельмана, і він тихенько мугикав собі під ніс:

Перед выездом в загранку

Заполняешь кучу бланков —

Это еще не беда, —

Но в составе делегацій

С вами едет личность в штатском —

Завсегда.

Ця «личность» у Висоцького увесь день — “шастал за мною следом», а потім «всю ночь писал», і…

…Я однажды для порядку

Заглянул в его тетрадку —

Обалдел!

Он писал — такая стерва! —

Что в Париже я на мэра

С кулаками нападал,

Что я к женщинам несдержан

И влияниям подвержен

Будто Запада…

Значит, личность может даже

Заподозрить в шпионаже!..

Вы прикиньте — что тогда?

Это значит — не увижу

Я ни Риму, ни Парижу

Больше никогда!..

І ось нарешті станція Чоп, а там і кордон. Незважаючи на відмінне знання географії, Остап не міг позбавитись від враження, що він наближається до «кінця світу», за яким — космічна пустеля. Вперше в житті він перетнув «залізну завісу» і побачив на угорському боці дітей, які махали потягові ручками точно так, як це роблять українські діти.

15 травня 1990 року прибули в столицю Югославії і поселились в готелі «Шумадія», а по обіді дали концерт для… місцевих росіян в «Домі радянської культури».

Виконавши дві пісні — «Козак гуляє» і «Накрутили кучері дівчата», Остап запитав керівника групи: «А де ж місцеві українці, до яких ми їхали?». Не дочекавшись відповіді, він взяв бандуру через плече і подався в найближчий, досить людний парк над Дунаєм.

Там де-не-де грали вуличні музиканти на гітарах і на маленькому національному струнному інструменті «тамбура». Примостився на Дунайській набережній і Остап зі своєю бандурою. Його обступили мовчазні слухачі, дехто кинув у чохол від бандури по парі динарів. Підійшли й похмурі музиканти подивитись на екзотичного конкурента і сердито перешіптувались між собою.

Напруженість нависала над людьми, як грозова хмара. Тільки згодом, після повернення в Ялту, Остап зрозумів, що це насувалась примара югославської війни, а з нею і геноцид українців-грекокатоликів, що його пізніше влаштували православні серби одночасно із знищенням хорватів-католиків і боснійців-мусульман.

Пізно вечером група відправилась автобусом в місто Нови Сад, в готель «Дом родніка» на пагорбі Фушка.

16 травня, нарешті, відбулась зворушлива зустріч у «Мистецько-культурному товаристві русинів і українців Соціалістичного автономного краю Воєводина», яке чомусь носило ім’я Максима Горького, що не мав аніякісінького стосунку ні до русинів, ні до українців. В переповненому актовому залі найбільше було членів місцевого «Товариства української мови, культури і літератури», які розділились на невеличкі групи довкола гостей з України і спрагло ділились планами майбутніх творчих контактів з різних профілів культури — преси, видавничої справи, театрального мистецтва, музики.

Зустріч завершилась концертом гостей під бурхливі овації господарів.

Оскільки національне життя українських громад Югославії було немислиме без греко-католицької церкви, то перед атеїзованими прибульцями з України з теплим привітанням виступив священник Адам Гнатюк, далекий родич відомого українського вченого-фольклориста Володимира Гнатюка. Він розповів, як місцева українська громада збудувала греко-католицький храм за 25 000 доларів, наперекір міській владі. За це були звільнені з посад голова міськради і 1-й секретар міськкому югославської компартії, які після цього стали затятими ворогами українців. Їх, до речі, за переписом 1981 року у Воєводині проживало 5 130 осіб.

Після цього гості відвідали згаданий храм, картинну галерею «Сербська Матиця» і середньовічні укріплення Нового Саду.

17 травня група відбула у Сремську Мітровіцу, де одразу з автобуса направилась в греко-католицький храм св. Вознесіння на богослужіння тамтешнього отця Стефана Пітки. Остапа вразив золочений тризуб на синьому щиті, як архітектурна деталь над центральним входом у храм. Середній «зуб» тризуба мав вигляд хреста. Враження від української символіки підсилювало і саме богослужіння, ведене щирою українською мовою, і у розгубленого Остапа з очей текли сльози — він, забувши про свій атеїзм, відчув себе маленьким Остапком, якого бабуся Василина колись за руку приводила до церкви в Городенці.

Після богослужіння о. Стефан запросив усіх, і прихожан, і гостей, на обід у свій сад, де довжелезні столи, застелені вишитими скатертями-обрусами вигинались від принесених в складчину наїдків і напоїв. Коли після привітальних промов-тостів господаря і керівника групи гостей черга дійшла до Остапової бандури — він заграв Шевченкові «Думи мої, думи мої» і всі натхненно підхопили, заглушивши бандурний передзвін. Потім була сольна Остапова пісня «Козак гуляє, шинкарка носить», останній куплет якої присутні вкрили овацією.

«Шинкарка носить, носить і носить,

Ллє горілочку ще й вина.

— Не пийте, діти! —– Вкраїна просить, —

Не пийте, рідні, я ж в вас одна!»

Отець Стефан жартома привітав Остапа з проповідницьким талантом, бо сам він, мовляв, все життя проповідував «не пийте», але все безрезультатно: “А от Ви заспівали лишень цю пісню і я відразу помітив, що мої прихожани замість повної чарки стали наливати лише половину, щоб не пропити Україну!”.

Потім відбувся концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста.

18 травня зранку переїхали у Вуковар в готель «Дунав», а звідти відразу — у русинське село Петровці, розташоване неподалік. Там знову відвідали греко-католицьку церкву, потім — Музей прикладного мистецтва місцевих русинів і включились у фольклорний фестиваль «Петровськи дзвон». Програма фестивалю передбачала два відділення: перше — русинські пісні і танці, а друге — українські.

Русинське відділення відкрилось виступом запрошеного з України закарпатського народного хору, а потім на сцену виходили співаки і танцюристи місцевих фольклорних осередків та декілька артистів із Закарпаття, які були в складі групи разом з Остапом. Однак Остапа і інших артистів з України організатори фестивалю непривітно і безцеремонно відіслали до тих, хто вів програму українського відділення пізніше. Неприхильність русинів стане йому зрозумілою трохи пізніше.

По завершенню фестивалю його організатори накрили для гостей пригощення-підвечірок неподалік від сцени на трав’янистій галявині, оточеній живописним рідколіссям і кущами, а потім проводили на автобус, назад до Вуковара.

19 травня день почався з відвідання краєзнавчого музею Вуковара. Потім всією групою пішли на богослужіння отця Дмитра Стефанюка в греко-католицькому храмі, архітектурне виконання якого було позбавлене всіх традиційних ознак і тільки великий чорний хрест на цій ультрамодерній споруді засвідчував її сакральність.

Отець Дмитро після богослужіння всім без винятку гостям з України дарував молитовники в комплекті з розкішно виданими «Ілюстрованими Бібліями для молодих» на українській мові, а для бажаючих закарпатців — на русинському діалекті української мови.

Решту дня мандрівники з України проваландались на вуковарському базарі, за винятком Олексія Нирка. Ще два дні тому, 17 травня, під час перебування у Сремській Мітровиці, Олексій Федорович натрапив на людину, яку сподівався знайти в Югославії, хоча до цього й не знав хто ця людина. Нею виявилась українська дівчина Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци. Коли вона заворожено вслухалася в бандурний передзвін, тоді, коли на сцені серед площі грав Остап, її помітив маестро. А коли після закінчення гри вона підійшла, ні, не до Остапа, а до його бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді вона попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала Остапа, чи складно навчитись на ній грати? Остап сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і його самого.

І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив Остапові в Ялтинському клубі медпрацівників під час його першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…»

І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють».

З того часу вона задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем бандурі супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі. Тож їм тепер, і вчителеві і учениці, було не до базарів.

20 травня група поїхала з Вуковара в столицю Хорватії Загреб, в готель «Панорама». Після короткого екскурсійного ознайомлення з містом, артисти групи, включно з Остапом, дали концерт у центральному міському парку під відкритим небом для місцевих українців, яких спеціально запросили, а також для прохожих хорватів. Ведучим був інженер, учасник місцевого українського хору, бандурист Олекса Павлишин, який у вільні хвилини прагнув збагатити свої виконавські можливості і техніку гри на бандурі під час консультацій з Олексієм Федоровичем, а від Остапа запозичив декілька пісень. А ще він роз’яснив ситуацію з стосунками між русинами і українцями.

Русинами вважають себе давніші (200-250 років тому) переселенці з Західної України, Закарпаття і Пряшівщини. Вони економічно міцніші від пізніших українських емігрантів. Їх мова законсервувала найдавніші українські діалекти, а крім того увібрала в себе чимало сербських запозичень. Тому є певна відчуженість між ними, яку старанно підсилювала комуністична влада Югославії, щоб розділити й легше асимілювати. Павлишин не радив Олексію Федоровичу тратити зусилля на популяризацію бандури серед русинів, бо вона їм чужа, а українці до неї тягнуться з ентузіазмом.

Наступного дня було багато вільного часу, але використати його раціонально не вдалось ні на ниві культурних контактів, ні на базарах, ні в магазинах. В Загребі було неспокійно. Вулиці заполонили маніфестанти з різних політичних таборів. Вони агресивно розмахували транспарантами, портретами політиків і стиснутими кулаками. Тому вечером того ж дня, 21 травня, групу повезли на курортний Шибеник, поселили в готель «Соляріс» і об’явили «програму відпочинку»: до 23 травня — лише пляж, купання в Адріатичному морі і… шибеницький базар, на якому, як і на всіх тодішніх базарах Югославії, домінували українські «барахольники». До них приєднались і новоприбулі артисти і діячі, за винятком Олексія Федоровича й Надії Капроцької, та ще Остапа, який неподалік від базару примостився зі своєю бандурою. Він натхненно виконував пісні про Мазепу, про Січових стрільців, повстанців, за виконання яких в Україні йому б все ще не поздоровилось.

24 травня цілоденний переїзд з Шибеника до боснійської столиці Сараєво. Їхали спочатку дуже довгою дорогою на південь: справа — Адріатичне море, зліва — висока, до хмар, стіна скелястих гір, а потім дорога звернула вліво від моря, по гірських перевалах. Там в гірських селищах і містечках церкви і костели зникли — їх замінили мусульманські мечеті із стрілами мінаретів.

В Сараєво, де групу мандрівників розмістили в дорогому готелі «Холідей ЕН», до мечетей і мінаретів додався ще й надзвичайно живописний східний базар з виробами ткачів, мідників, зброярів.

Артистів з України запросили виступити перед місцевою публікою в величезному залі якогось ресторану, поєднавши концерт з обідом. Після цього — хто куди, а Остап гармонійно вписався зі своєю бандурою на людному «п’ятачку» між мечеттю і входом в базарні ворота. Саме тоді, після вуличного кобзарювання, Остап підсумував заробітки з попередніх югославських базарів, зміг купити двохкасетний магнітофон, замовлений донькою Олесею.

26 травня наприкінці дня автобус із групою українських мандрівників покинув Сараєво, а пізно вночі зупинився в боснійському селі Скендер Вакуф біля готелю «Омар» на нічліг. Однак цієї ночі спати в готелі не судилось нікому, бо в при готельному ресторані, який займав увесь нижній поверх, справляли таке бучне весілля, що здавалось, ніби ціла армія штурмує неприступну фортецю. Традиційні східні мелодії боснійські музиканти виконували годинами, без передишки, на духових інструментах, які живцем краяли барабанні перетинки у приїжджих гостей, а від ударів на бубнах, здавалось, ось-ось розсипляться шибки у вікнах готелю. Один-єдиний раз безпощадні музиканти зробили десятихвилинну перерву заради того, щоб наречені могли послухати Остапову бандуру, екзотичний вигляд якої заінтригував меткого ведучого-тамаду з яструбиним зором.

Остап виконав для молодих українські весільні пісні «Горіла сосна, палала» і «Зеленеє жито, зелене», після чого музиканти до ранку атакували барабанні перетинки і віконні шиби, аж поки змучені і морально розчавлені українці не попрямували далі, до міста Баня Лука, де зупинились на два дні — 27 і 28 травня.

На міській площі, де гості з України дали великий концерт, Остапові здавалось, що він нікуди з України не виїжджав, бо площа майже вщерть була заповнена місцевими українцями, з якими приїжджі діячі невимушено зав’язували творчі й ділові контакти.

29 травня — завершальна поїздка до Белграда, вже без Надії Капроцької, яка з новенькою бандурою, стосами нот і засвоєними від Олексія Нирка навичками гри, повернулася додому, у Сремську Мітровіцу.

Мабуть через хвилювання, що прийдеться долати “залізну завісу”, Остап не взяв з собою фотоапарат. Тож замість фотографій єдиним свідченням першої закордонної поїздки Остапа з бандурою залишилась ця довідка…

30 травня 1990 року культурологічна група повернулась у Київ. І дуже вчасно, бо на Олексія Федоровича і Остапа тут уже чекали запрошення на черговий з’їзд кобзарів України, який мав розпочатися 31 травня о 10-й годині ранку.

Оскільки 2 роки тому, в 1988-му, ініціатору тодішнього з’їзду А. Гришину не вдалось зареєструвати Спілку кобзарів України через відсутність Статуту, то на цей раз за справу взявся Український Фонд культури, очолюваний поетом і народним депутатом Борисом Олійником. Вдалось зібрати півсотні кобзарів, бандуристів і навіть пару лірників, які, власне, мусили затвердити статут Спілки кобзарів, проект якого був розданий всім присутнім. Таким чином організатори відкрили «легітимний» установчий з’їзд кобзарів України, вважаючи попередній з’їзд «пробним».

Вечорами 31 травня і 1 червня на сцені Київського філіалу музею Леніна, невдовзі перепрофільованого під Український Дім, кобзарі давали для киян колоритні концертні програми, кошти від яких було передано в фонд Спілки кобзарів України. На сцені, а потім і на вулицях Києва, виступали кобзарі-бандуристи з Наддніпрянщини, Полтавщини, Полісся, Слобожанщини, Прикарпаття, Півдня України. З Криму виступав лише Остап, а Олексій Федорович займався організаційними справами по створенню Кримського осередку Спілки кобзарів України.

Інформація в пресі про 1-й легітимний З’їзд кобзарів України і Остапів мандат учасника з’зду.

Робота З’їзду кобзарів транслювалась Українським республіканським телебаченням і радіо, а газета «Культура і життя» 3 червня 1990 року освітила підняті з’їздом проблеми кобзарів в репортажі «Не загасити б оту свічку…».

Повернувся Остап додому в Ялту з тимчасовим посвідченням № 001 Спілки кобзарів України, підписаним головою Василем Литвином і завіреним печаткою Спілки. Після вручення югославських сувенірів своїм домочадцям, він відновив свою участь на вахтах БК «Кримчанин», працюючи там одну добу, а три — відгулюючи на березі.

Тимчасове посвідчення Спілки кобзарів.

* * *

Ще минулої зими Остап роздобув у свого нового приятеля, кримського татарина Длявера Ханікова, тексти кількох історичних пісень на кримськотатарській мові з нотами, які інший його приятель і композитор Борис Синчалов поклав на бандуру. І ось тепер вони згодились.

В середині червня 1990 року кримські татари, які нарешті добились права повернутись на свою Батьківщину — Крим, в тому числі і в Ялту, влаштували тут, на площі Совєтській, перед Ялтинським міськвиконкомом, безтермінову демонстрацію у формі наметового містечка. Вони не претендували на повернення своїх помешкань, з яких по війні їх депортували і залишили новоприбульцям із Росії, але рішуче вимагали виділити їм земельні ділянки для забудови й облаштування.

Пам’ятаючи про депортацію своїх земляків на Західній Україні, а в їх числі й родину Марти Романської, Остап задекларував свої співчуття і підтримку татарським демонстрантам… піснями під бандуру. Він приходив всередину до їхнього табору і виконував почергово то українські, то кримськотатарські пісні.

«Ой, у Криму на риночку,

Грай море бре,

Купив турок гуцулочку,

Серце моє…»

Після української пісні про кримську неволю, він співав кримськотатарську — про різню, яку татарам влаштували російські солдати і козаки при завоюванні Криму.

«Мен бір сарай яптирдим,

Ей-яр! Тьопесі талдан

Ай! Тирда ахларим!

Казакларга яради,

Ей-яр! Огюз лерім!

Ай! Тирда ахларим!»

Тобто: «зруйнували козаки наші житла, а стада зайняли з собою».

Співав Остап і про кохання: «Місяць на небі», а потім «А киз сачин орь мєзлєр» («Дівчино, з рясними кісочками»)

А ще про те, як козаки в союзі з татарами воювали проти поляків.

«А я ляхів не боюся

І гадки не маю,

Бо козацькую потугу

За собою знаю.

А ще орду татарськую

За собою веду,

А все ж то-то, вражі ляхи,

Та й на вашу біду.»

— Век бы мы тебя слушали, дорогой! Дай-то Бог, чтобы все украинцы были с таким добрым сердцем, как твоё! — казала стара сумноока татарка, а чоловіки довкола ствердно кивали головами. Цікавились татари, від кого Остап навчився співати татарські пісні, та ще й без найменшого акценту. І він розповів їм про свого друга Длявера Ханікова, який їздив у Москву добиватись права на прописку у Криму, де йому тамтешні бюрократи сказали: «На луне ты скорее пропишешься, чем в Крыму!». Повертався Длявер без права на прописку, а лише зі збірником кримськотатарських народних пісень, зібраних фольклористом Олесніцьким ще при царському режимі — «трофеєм» з московського букіністичного магазину, яким він поділився з Остапом.

А ще розповів Остап, що минулорічної осені він відвідував курси кримськотатарської мови при Ялтинському педучилищі, які вів вчений-мовознавець Сейран Усеїнов, котрий як раз і подбав про «безакцентну» чистоту Остапового виконання кримськотатарських пісень. Шкода, що курсами невдовзі Остапові довелось пожертвувати заради навчання у Одеській Вищій морехідці — ОВІМУ.

До речі, Сейран-ага ніколи не забував свого учня і вже через рік подарував Остапові «Руководство для обучения крымско-татарскому языку», Крымиздат, 1924, видане репринтним способом. І автограф:

«Лучшему другу крымскотатарского народа — О. Киндрачуку.

Сейран Усеинов (і ще два викладачі)

06.08.1991»

Взаємини Остапа з кримськими татарами не обмежились піснями під бандуру. Адже він, крім всього іншого, вважав себе, хай там яким не є, але ще й журналістом. Тож заради нових «творінь» на цій ниві він заглибився в історичні дослідження зі своєї власної книгозбірні, виокремлюючи звідти все, що стосувалось взаємин між українцями і кримськими татарами, про які він, як і всі українці, мав досить обмежене уявлення: ординські набіги на Україну, кримська неволя, козацькі визвольні походи — тобто лише ті конфронтаційні потрясіння, які зафіксувала пісенна пам’ять українців, і, як тепер з’ясувалося, кримських татар — також.

Мирні взаємини фольклор чомусь не фіксував. «Перелопачуючи» стоси наукових праць, Остап із здивуванням відкрив, що миролюбних і дружніх взаємин між народами було більше, ніж воєн. В мирні періоди в гавань Запорізької Січі заякорювались торговельні фелюги, сандали й інші судна з татарськими й турецькими купцями. Запорожці в мирний час заполоняли Крим в пошуках заробітків, або задля видобутку солі, чи заради тієї ж торгівлі. А татарські пастухи отримували дозвіл під час посухи випасати свої стада і табуни в козацькому Великому Лузі. Та й у новітні часи, під час голодомору 30-х років, кримські татари рятували українців від голодної смерті. А скільки разів козаки в союзі з татарами воювали проти Варшави чи Москви, ба й навіть проти Стамбула?!

За порадою Сейрана Усеїнова, Остап, щоб доповнити своє дослідження найсвіжішими відомостями, відвідав Білогорськ, або, як його називали і називають кримські татари, Карасубазар, куди на той момент їх повернулось найбільше із середньоазійського заслання. І тут задушевному спілкуванню з кримськими татарами Остапові допомагала його бандура.

Узагальнивши всі зібрані матеріали в історичному нарисі, Остап дав йому назву «Єшиль Ада», що з татарської перекладається як «Зелений острів» — опоетизована назва Криму у татар. Остап відправив свою працю журналу «Україна» на ім’я свого колеги-бандуриста Миколи Литвина, який почав готувати її до друку.

* * *

Буксир «Кримчанин», на якому Остап продовжував працювати, портовики називали «домашнім кораблем», бо на відміну від «Комет» і інших суден, він постійно вештався в околицях Ялтинського порту. 24 години на вахті минали швидко, а після — три доби для домашніх справ, а найбільше — для кобзарювання. Саме такий розпорядок Остапового життя підмітив кореспондент І. Павленко, який у московській газеті «Водный транспорт» за 21 червня 1990 року помістив фотоінформацію про нього, як про моряка, котрий з допомогою бандури популяризує історію козацтва і мореплавства.

Слідкував Остап і за розвитком політичної ситуації в Радянському Союзі і особливо — в Україні. Імперія почала розвалюватись, про що свідчили такі події, як проголошення незалежності Литви 11 березня 1990 року, за якою невдовзі послідували Латвія й Естонія. Навіть Російська Федерація 12 червня 1990 року прийняла декларацію про державний суверенітет. Тож і Верховна Рада Української РСР під тиском громадськості 16 липня 1990 року також прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Але оскільки більшість депутатів Верховної Ради складали комуністи, то здійсненню Остапової мрії про оголошення повної незалежності України, заважало заключне положення Декларації про те, що вона повинна бути використаною при укладенні нового союзного договору.

І все ж більшість положень в документі стимулювали хвилю активного національного піднесення українців. Одним з проявів такого піднесення став початок святкування 500-річчя Запорізького козацтва, яке розтягнулось аж до наступного року, коли Україна вже формально розірве союзні пута.

Капітан БК «Кримчанин», доброзичливий, врівноважений фін Валерій Котсалайнен, при потребі завжди влаштовував Остапові неформальні відлучки із судна, компенсуючи їх більшим ущільненням вахт інших капітан-механіків. Тож коли Остап отримав запрошення від Сімферопольського обласного осередку Народного Руху України прийняти участь в святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва 1-5 серпня 1990 року на Нікопольщині і в інших місцях козацької слави, він знову скористався доброзичливістю свого шефа-капітана — взяв бандуру, чоботи, вишиту сорочку і гайнув у Сімферополь.

Два десятки кримських українців, включно з Остапом, на легкових автомобілях добрались до Нікополя, а звідти — до могили славнозвісного кошового-отамана Івана Сірка, що височіла серед степу над Олексіївською бухтою Дніпра. Величезний наметовий табір, заселений делегатами з усіх куточків України, Кубані і навіть Далекого Сходу, прийняв і п’ять наметів з кримчанами. Тож ніч з 1-го на 2-ге серпня Остап зі своєю бандурою і двома рухівцями з Сімферополя ночував у наметі на долівці, застеленій соломою, бур’яном і тоненьким галузяччям.

Наступного дня, нарядившись запорожцем, Остап з бандурою приєднався до однієї з колон, які з табору, і з Нікополя, і ще невідь звідки, прямували до Сіркової могили, на вершині якої було встановлено бюст кошового отамана. Там відбувся багатотисячний мітинг одягнених в більшості в яскраве національне вбрання людей. Особливе враження справляв кінний загін з 50-ти кубанських козаків у черкесках, в шапках-кубанках, від яких Остап був не в силі відірвати погляд, з душевним щемом згадуючи фронтових кубанців, з якими звела його доля в ранньому дитинстві. Коли вони розсілись на траві, Остап заграв їм на бандурі пісню «Тиха Кубань», а вони тихими голосами підспівували. Щасливішої людини на той момент не було. Поривався Остап співати для них ще, але…

Перед учасниками мітингу з гучномовцями почали виступати поет Іван Драч, письменник Володимир Яворівський, їх змінювали інші промовці, в тім числі “спікер” Іван Плющ. Говорили полум’яні слова про спадкоємність української національно-державницької ідеї від часів козаччини до сьогодення. Роздавали бланки з заявами про бажання відновити і зареєструвати своє громадянство Української Народної Республіки, яке було скасоване більшовицькою окупацією на початку 20-го століття.

Потім Остап на узбіччі дороги грав козацьких пісень, а повз нього проходив різнобарвний людський потік, в якому раптом з’явились вже давненько призабуті, але дорогі обличчя з… Городенки і навіть Котиківки. Остап хоч і не зміг згадати їхніх імен і прізвищ, але встиг розпитати про останні новини, про Ярослава Терлецького і Остапа (Івановича) Кіндрачука.

3-го серпня Остап отримав запрошення послухати науково-практичну конференцію «500-річчя Запорізького Козацтва і сучасність» у Палаці культури Південнотрубного заводу в Нікополі, з якої велась пряма трансляція гучномовцями на вулиці і площі міста.

Запрошення до участі в конференції. Ряд 17, місце 1

Конференцію вів Іван Драч, а з усіх доповідачів Остапові найбільше сподобався виступ найвидатнішої з тодішніх дослідників історії Запорізького Козацтва — Олени Апанович, яку він подумки називав єдиним справжнім запорізьким козаком, хоча й жіночого роду, і книжку якої «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» він знав мало що не на пам’ять. Після виступу вона пішла за куліси сцени, а слідом за нею і Остап з бандурою — подякувати за чудові книги й чудову доповідь. Олена Михайлівна присіла, щоб підкріпитись по-похідному, булкою з кефіром, а Остап їй для апетиту тихо награвав на бандурі «Зібралися всі бурлаки» (про зруйнування Січі), «Ой, у Криму на риночку». Тоді вона, покінчивши з кефіром, взяла Остапову бандуру, вийшла на сцену і сказала до залу й до вчених-доповідачів: «А зараз наші сухі наукові доповіді урізноманітнить запорізький козак Остап із Криму, з Ялти». Остап їй подякував і виконав свою улюблену — «Козак гуляє, шинкарка носить».

Потім він грав і співав на вулиці вперемішку між залпами з козацької гармати, установленої неподалік від палацу.

На фото — Остапів виступ з бандурою біля Палацу культури м. Нікополя. Газетна вирізка із заміткою Леоніда Терентьева “К вольным казакам” про участь кримчан і Остапа у святкуванні 500-річчя Запорізького козацтва

В числі українців-кримчан, з якими приїхав Остап, був і один росіянин, Леонід Терентьєв, член редколегії районної газети «Вперёд» з м. Первомайська, що в північній частині Криму. Він розповідав, що в Первомайському районі українці складають добру половину населення і що українцями є майже всі його друзі, тому він приєднався до делегації кримських рухівців, щоб своїми репортажами зі свята підняти дух своїх земляків-українців, ну і, звичайно ж, з їхньою допомогою розширити коло читачів газети «Вперёд». А ще він говорив, що, крім українців і росіян, в його районі недавно поселилося багато кримських татар і він прагне своєю журналістською діяльністю поглибити взаєморозуміння між представниками цих трьох етносів.

Саме в розпал святкування в газетних кіосках Нікополя з’явився свіжий номер журналу «Україна» за 29 липня 1990 року, в якому були опубліковані перші глави історичного нарису Остапа Кіндрачука «Єшиль Ада» про історію взаємин українців і кримських татар. Зазирнувши Остапові через плече, коли той заглибився в читання нарису, і сам прочитавши кілька абзаців першої глави, що називалась «Гей, на татарських полях, на козацьких шляхах», Терентьєв прожогом побіг до кіоску і купив собі цей самий номер (тридцятий) журналу «Україна». Після цього він ні на крок не відступав від Остапа, вимагаючи в нього коментарів, пояснень стосовно тексту нарису і задоволено цмокав язиком, мовляв — це саме те, що йому треба. Крім того, Леоніда цікавив і сам автор нарису — як моряк, бандурист, журналіст і просто як людина. Тож, повернувшись після свята у свій Первомайськ, Леонід Терентьєв не заспокоївся доки не придбав усі номери журналу «Україна» (за 29 липня — №30; 5,12,19 серпня — №№ 31,32,33) з нарисом «Єшиль Ада», який складався з семи глав:

Гей, на татарських полях, на козацьких шляхах.
Де Крим за горами, де сонечко сяє.
Чорні шляхи на білій пустелі.
Ой, служив же я, служив хану-басурману.
Ще раз про дружбу і в останнє… про зраду.
«Хош кельдиньиз» — «Ласкаво просимо!», або «екстремізм не пройде!»
Вперед (тобто назад) до республіки Таврида!

Леонід натхненно зайнявся перекладом кожної глави на російську мову, щоправда, трохи її скоротивши, і, починаючи з 29 листопада по 4 грудня 1990 року в №№ 141, 142, 143, 144 газети «Вперёд» опублікував весь нарис, приславши пару комплектів Остапові для його приватного архіву. (Фотокопії журнального нарису “Єшиль Ада” і газетного перекладу Л. Терентьєва див. в рубриці “Проби журналістського пера” на цьому веб-сайті).

Фрагмент нарису “Єшиль Ада” в журналі “Україна” за 29.07.1990 р.

Не забув Л. Терентьєв і про основну мету свого відрядження на Нікопольщину і в №100 газети «Вперёд» за 21 серпня 1990 року опублікував розширений репортаж «Пять веков после вольницы» про 500-річчя запорізького козацтва з участю українських представників з Криму, а також про виступи на святі бандуриста О. Кіндрачука.

А оскільки Остап справив сильне враження на Терентьєва, то він і йому присвятив декілька нарисів і відправляв для публікацій наліво і направо.

Так у тій же газеті «Вперёд» (№105, 1 вересня 1990 року) він надрукував свій нарис «Бандурист с буксира Крымчанин», про життєвий і творчий шлях О. Кіндрачука, про його кобзарський репертуар і підтримку кобзарських традицій дітьми Остапа — Олесею й Назаром. Потім цей самий нарис, але вже українською мовою, Леонід опублікував на Остаповій батьківщині в двох номерах (117 і 118) газети «Колгоспник Придністров’я» за 29 вересня і 2 жовтня 1990 року. І знову нарис на цю ж тему, але в розширеному варіанті, Терентьєв помістив в київській газеті «Культура і життя» (№47, 25 листопада 1990 р) під назвою «Мрія про мелодію».

Публікація Леоніда Терентьєва про Остапа в газеті “Культура і життя” за 25.11.1990 р.

А в День знань, 1 вересня, сімейство Кіндрачуків із святковим настроєм проводило свого найменшенького, Назарка, перший раз в перший клас тієї самої Ялтинської середньої школи №10, де вже вчилась його сестра — старшокласниця Олеся. Декілька днів Остап присвятив роздмухуванню вогнища знань з участю сина Назара. А потім, переконавшись, що малий без проблем сплітає прямі й криві палички в букви у зошиті для прописів, взяв, у вільний від вахти час, бандуру на плече й гайнув у Євпаторію, куди його запросили керівники тамтешнього ТУМу.

Районна газета «Евпаторийская здравница» № 182 за 22 вересня 1990 року, хоча й була російськомовною, помістила на українській мові інформацію-запрошення Товариства української мови (Євпаторійське відділення) на концерт заїжджого бандуриста з Ялти Остапа Кіндрачука у лекторії парку ім. М. Фрунзе, який заплановано на 23 вересня.

Повідомлення газети “Евпаторийская здравница” за 22.09.1989 р. про Остапів концерт у міському парку.

Остап виступав у своїй уже не раз апробованій манері давати коментарі до кожної пісні й відповідати на запитання слухачів, щоб поглибити їхнє уявлення про культивовану ним «Пісенну історію України».

Біля сотні євпаторійців, захопившись невимушеною атмосферою Остапового концерту-лекції, не помітили наближення півночі, про що їм нагадала роздратована адміністрація лекторію.

* * *

Не одне десятиліття працював чудовий майстер глиняних скульптур невеликих розмірів Микола Вакуленко. Уродженець південнобережного смт Алупка, щирий український патріот, активіст Ялтинського ТУМу, він в гумористичній манері зобразив сотні персонажів української міфології, казок, пісень, Гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки», різноманітних Козаків Мамаїв. Другою його пристрастю було навчити якомога більше дітей, підлітків у організованому ним гуртку мистецтву ліплення з глини. Тож і Остапові діти, Олеся й Назар, почали вчащати до гуртка Миколи Вакуленка. Часто і Остап, на запрошення скульптора, грав на бандурі на уроках ліплення. І тоді Микола ліпив фігури смішних бандуристів-козаків, бандуриста-кентавра, бандуриста-ангела і замріяного чортика з бандурою. Подарував майстер Остапові декілька своїх творів, і серед них — дружній шарж на самого Остапа у вигляді опецькуватого козака Мамая. А на додачу подарував книжку-альбом, випущену в Сімферополі (1989 р) Кримським обласним палацом культури на російській мові «Образы украинского фольклора в керамике Николая Вакуленко» з автографом:

«3 листопада 1990 р, м. Ялта

О. Ю. Кіндрачуку, з вдячністю

та повагою до нашого кобзаря.

Микола Вакуленко.»

В середині листопада 1990 року до Остапа несподівано завітала старша співробітниця Музею історії Запоріжжя на острові Хортиця Ірина Іллічова. Їй до рук випадково потрапила давня Остапова публікація в газеті «Советский Крым» від 12 грудня 1976 року «Интересная находка» про придбану ним бронзову статуетку запорожця — копію пам’ятника кошовому отаманові Антону Головатому в станиці Тамані на Кубані. І ось вона взяла спеціально відрядження до Ялти, щоб переконатись в реальності Остапової статуетки. Глянувши на це бронзове диво, Іллічова відразу почала переговори про можливість передачі унікального експонату в козацький музей на Хортиці. Остапа не требі було довго вмовляти. Він погодився з тим, що його бронзовому козакові місце на Запорізькій січі, де його бачитимуть тисячі відвідувачів, а не одиниці, як дотепер. В результаті Ірина Іллічова повезла статуетку у свій музей, а Остапові залишила акт про передачу ним статуетки в подарунок музею.

Потім вона прислала Остапові дві газети. «Запорізьку правду» за 11 грудня 1990 року зі статтею, названою словами з пісні, створеної колись Антоном Головатим, яку він виконував під бандуру, — «Ой, годі нам журитися». В статті йшлося про подаровану Остапом статуетку отамана Музею історії Запорізького козацтва. І. Іллічова в статті приводила епізоди з історії Запоріжжя, Кубані у зв’язку з пам’ятником в Тамані і статуеткою з Ялти. Висловлювала подяку дарителю. І ще одна, російськомовна, газета з міста Запоріжжя «Машиностроитель» №1, за січень 1991 року зі статтею І. Іллічової «Истории связующая нить», яка дублювала російською мовою попередню статтю.

Вирізка з газети “Запорізька правда” за 11.12.1990 р.

І останньою важливою подією для Остапа в останній рік радянської імперії була Друга обласна конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка у приміщенні концертного залу Сімферопольського музучилища, яка відбулась 2 грудня 1990 року, під свіжими враженнями від акції голодування студентів 2-17 жовтня 1990 року у Києві на підтримку незалежності України. Їхні вимоги про недопущення підписання нового союзного договору, перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі, проходження військової служби виключно в Україні, націоналізація майна компартії і комсомолу, відставка Л. Кравчука і В. Масола під тиском і за підтримки широкої громадськості, Верховна Рада задовольнила 17 жовтня 1990 року. Ця так звана «революція на граніті» задала потужний імпульс державотворення всій Україні.

З новими надіями на щасливе життя в незалежній Україні готувався зустріти Новий, 1991-й рік Остап зі своєю дружиною Тамарою, донею Олесею, синком Назаром. З такими надіями йшли в новий рік ялтинські бандуристи із своїм панотцем Олексієм Нирком, українські активісти Ялти, Криму і всієї України.

* * *