2. Спогади про незабутнє.

Сповідь перед сином.

Вітаю тебе, дорогий мій Назарику, Христинку й Натанчика! У Києві уже пізня осінь, а мене гріють спогади про дні, які я провів у колі наших домочадців разом з тобою, з Христюшою, з малим Натанчиком, який зачарував мене своїм гострим розумом і власним світосприйняттям. Передай їм мій сердечний привіт! Я знову, як і в минулі роки, проводжу в своїх кобзарських мандрах, вдалині  від родини, бо сам вибрав собі таку долю, – в міру своїх куцих можливостей підтримувати по черзі, як я вже якось тобі писав, спочатку Олесю, потім тебе, тепер – Данька, ну і, звичайно, маму. Це мене не тільки  не обтяжує, а навпаки, стимулює утримуватись на плаву, не дає  зачахнути, як це відбулось з більшістю моїх ровесників, що вже відійшли у «кращий світ», — із 900 моряків Ялтинського портофлоту, з якими я працював, живих лишилось менше 20-и, а з 30-и моїх шкільних однокласників – уже лише 4 ! ! ! Дехто з них при житті досягав високих соціальних щаблів, хтось багатів, але прийшлось залишити свої щаблі і свої статки, ще хтось опустився на житейське «дно», де їх швидко доконали  наркота+нікотин+алкоголь; інші, які подібно до мене, хоча й  не змогли дотягнутись до зірок в небі, і залишались деякий час на плаву, але і їх уже нема. Їхньою спільною проблемою, яка вкоротила їм життя, найчастіше була постійна погоня за  хмільними й прокуреними «радощами життя», якими супроводяться  святкові і несвяткові застілля…

Синку мій, не лякайся ! Це ніякі не натяки –  ні тобі, ні будь-кому ! Це, як написано в заголовку, СПОВІДЬ. Це сповідь  батька, який мотаючись по світах, так і не зумів толком передати ні тобі, синку, ні  іншим моїм дітям і внукам свій життєвий досвід, як позитивний, який варто наслідувати, так і негативний, якого потрібно уникати… Ти знаєш, що в мене, як і в тебе і в інших людей є багато різних захоплень і зацікавлень, тобто ми люди багатогранні. Але одну з граней моєї біографії, яка стала для мене й близьких мені людей великою проблемою, я не бажаю нікому брати за приклад для наслідування. Тож хоча і з непростимим запізненням, короткими фрагментами, позволь мені розповісти про цю мою фатальну проблему, на вирішення якої я витратив багато років, загальмува  вши при  цьому вирішення інших важливих життєвих проблем. Може з цього мого гіркого досвіду можна буде зробити якісь позитивні висновки.

Мій дід (а твій прадід) Михайло (Царство Небесне йому) був затятим самогонником і без випивки не уявляв сенсу в житті. А я. будучи ще дошкільням, а потім і школярем, все літо гасав з ровесниками по своїх і чужих садах в пошуках яблук, сливок, вишень, грушок, малини і т. ін. В результаті у мене, як і в моїх малих «соратників» від немитих фруктів в кишечнику розкошували цілі колонії глистів. І дуже часто дід, сидячи біля самогонного апарату, протягував мені 50 грам самогонки, кажучи: «Пий ! Це лікарство від глистів!». Так в мені поряд з глистами поселився «той другий», з яким я вів малоуспішну боротьбу більшу частину свого життя, боротьбу, в якій я програв  вищу освіту, програв кар’єрний ріст, програв першу сім’ю з сином Натаном, програв достойний рівень життя, та  й чимало іншого.

Тепер пару слів про «того другого».  Один з моїх приятелів , хороший  лікар, до якого я якось з відчаю звернувся за порадою – як позбутись алкозалежності, придумав для мене такого віртуально-фантастичного персонажа, який заміняє собою цілі томи з медицини, фізіології, психології і доступно пояснює процес «алкологізації» людини від першої чарки до білої гарячки з летальним завершенням. Так ось, за його спрощено-«мультиковою» схемою, уже при вживанні першої чарки алкоголю в тобі (під займенником «ти», «тобі», «твій», лікар мав на увазі будь-кого) на всю решту життя поселяється «той другий», тобто з’являється нібито твоє друге «я», але це вже не ти, а твоя алкогольна матриця, яка, як при магнітофонному записі, назавжди «печатається» в твоїй нервовій системі, в мозку, в твоєму «я». Так от цей  «той другий» спочатку дрімає в тобі, як кошеня і нічим себе не проявляє, але, як тільки  ти потрапляєш за святковий стіл, або в захмелілу компанію і випиваєш чарку «за компанію», «той 2-й» моментально включається, як магнітофон, тобто «оживає», великодушно чекає, поки ти закусиш , і разом із “собутильниками” нашіптує тобі : «давай ще…», «ну хоч 5 капель…», «ну —  чуть-чуть же!..». У тебе складається враження, що це твої власні думки і бажання, а насправді, це вже «той 2-й» маніпулює твоєю свідомістю…

Після кожного наступного сеансу застілля «той 2-й» робиться активнішим, вимогливішим, агресивнішим. Він спочатку підштовхує до пошуків  причини для нового застілля і вони стають частішими, а потім підказує, що випити чарчину-другу не гріх і без причини, просто так, «щоб розслабитись», або «для апетиту». «Той 2-й» — підступний, хитрий, безпощадний, руйнівний, — він  прагне, щоб кількість випивок досягла такої критичної величини, за  якою – ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ. І коли, як наслідок цього, твій організм уже ослаблений, інтелект деградований, сила волі розчавлена, «той 2-й» повністю заволодіває твоїм «я», і тоді для тебе перестають існувати турботи про сім’ю, про виховання дітей, щезають прагнення до боротьби за достойне місце під сонцем… Залишається лише вічна невгамовна спрага випивки, щоб звалитись в хмільну нірвану.

З самого раннього дитинства я приймав участь у двох взаємно-несумісних процесах. З одного боку – загальноприйняте побутове пияцтво, яке часто втягувало мене в загадковий світ хмільного  «балдєжа». А з другого , після якогось святкового «перебору» я інтуїтивно відчував небезпеку чорної анігіляції особистості від пиятики і рішуче шукав від неї рятівну альтернативу.  Оскільки мій тато (тобто твій дід) Юрій був активістом «Просвіти» і часто приносив додому книжки з сільської «Читальні» нашого села Котиківки – пригорода міста Городенки , я втягнувся в процес самоосвіти, відкриваючи для себе широкі горизонти знань про минулі епохи, про Всесвіт, про карколомні пригоди літературних героїв і про все інше. І тоді я надовго відволікався від хмільних забаганок «того 2-го», але «той 2-й» вмів не тільки підганяти пияків, мовляв «давай ще чуть-чуть!», але міг до безконечності довго чекати, щоб при першій–же нагоді чаркування, настирно тягнути  мене знову  у світ хаотичного дурману, і тоді починалось все спочатку.  Так я потрапив на всю решту життя  у своєрідний «перпетуум-мобіле», приймаючи участь у безконечній боротьбі  того всього найкращого, що мені дісталось від «гомо сапієнс» — з «тим 2-м», завданням якого є поетапне зниження інтелекту до рівня пітекантропа, і зрештою – анулювати людину під корінь…

В цій боротьбі я не тільки зазнав вже згаданих і не згаданих на початку цієї сповіді втрат і нереалізованих шансів. Я декілька разів був на волосок від смерті, ось хоча б в день отримання першого в житті паспорта. Я цей паспорт з товаришами «обмивав» пляшкою горілки, і потім поспорив з ними ще на одну пляшку горілки, що по громовідводу вилізу на купол костелу, до самого хреста на вершині, в моєму місті Городенці  — 70 метрів висоти. І таки виліз ! Та ще й помахав друзям двома руками і, переставши  триматись за залізний хрест … втратив рівновагу ! Я відчув,що падаю , але протягнув руку до хреста і одним пальцем встиг зачепитись за нього, потім – другим пальцем, дальше —  долонею і нарешті міцно обняв хрест. Я з тремтінням спустився на землю. Мені вистачило цієї пригоди лише на пів-року тверезого життя, тобто до закінчення училища механізації, де я вивчився на тракториста і з групою однокурсників виїхав у Казахстан, а там я знову потрапив під вплив «того 2-го». Там, гарячим літом зі мною стався випадок трохи іншого жанру. Я потрапив у компанію новгородських механізаторів,  у яких душа була набагато ширша, ніж в українських п’яниць, бо для веселого застілля, вони брали у складчину не одну пляшку на 3-їх, як ми, а … ящик (20 пляшок) на 3-їх . І ось коли в день зарплати я захряс у цій компанії, сталась масштабна степова пожежа і всіх механізаторів мобілізували на її гасіння. Мене, уже на той час з повністю виключеною свідомістю, закинули в кузов самосвала і разом з новгородцями повезли в район пожежі. За вечір і за всю ніч вони пожежу загасили, повернулись  в тракторна бригаду, а я отямився лише тоді, коли мене напівживого вигрузили з машини. Ця пригода помогла мені відгородитись від «того 2-го» ще на пів-року, пісдя чого мій «перпетуум-мобіле» знову привів мене до нього, при чому  не 1 і не 2 рази…

Останнім нашим ,тобто моїм і «того 2-го» спільним «подвигом» , стала аварїя з моєю любимою «Кометою-43». (На фото я за штурвалом “Комети-32”, на якій я працював раніше) Увечері перед тим фатальним рейсом з Алушти я з усім екіпажем «Комети» вечеряв, як завжди з чаркою «для апетиту», а на світанку, після 4-годинного сну я повів  завантажене екскурсантами судно до Севастополя. При підході до траверзу Херсонеського маяка моя «Комета» зіткнулась з притопленою, малопомітною металевою бочкою, яку я не замітив на поверхні моря, від перевтоми, усугубленої похмільним синдромом. Тоді зламалось крило «Комети» і вона назавжди вийшла з експлуатації. А якби сталась пробоїна, то всі люди разом зі мною  пішли б на дно !!!

Так на самій вершині моєї морської кар’єри на ній було поставлено хрест і. на додачу, ледве вдалось уникнути  тюрми.

Приблизно в той же період зазнав катастрофи і мій син (твій брат) Натан, правда не кар’єрної, як у мене, а сімейної. Його 1-ша дружина Таня, чиї батьки були великими шанувальниками «Зеленого Змія», отримала від них у наслідство тягу до регулярних застіль. Видно з часом, уже після народження 2-х моїх внуків, Кирилка й Вані, Таня була доведена «тим 2-м» за ТОЧКУ НЕПОВЕРНЕННЯ, бо Натан уже не зміг зарадити лихові, хоча і дуже хотів. Він забрав обох хлопчиків до себе, відгородивши їх і себе від «того 2-го», й почав нове життя. Результат не забарився – збудував хатину, придбав власний транспорт, налагодив посильну підприємницьку діяльність, допоміг стати на ноги синам.

Після того, як я був «вибитий із сідла» аварією свого судна, яке я вважав своїм «морським домом», переді мною, батьком ще 2-х дітей, доні Олесі й сина Назарка, на повний ріст стало питання: «або  мої діти залишаться напів-сиротами при живому батькові-алкоголіку, або, хоч із запізненням, прийдеться  починати нове 100% тверезе життя, щоб підтримати їхні перші кроки у це непередбачуване, непривітне й незатишне, а часто ще й жорстоке життя, яке, тим не менш, наполегливим, цілеспрямованим (і бажано – ТВЕРЕЗИМ) людям, час від часу дарує шанси впіймати за хвіст Жар-птицю Удачі».

Є, звичайно, люди, які подібно до нашої мами Тамари, володіють рідкісним талантом задобрювати «того 2-го» чаркою-другою лише на дуже великі свята чи на дні народження близьких людей, а всю решту часу виносити його за дужки тверезого життя. Але оскільки для мене такі спроби виявлялись недовговічними (найбільше – пів-року) і завжди закінчувались моїм фіаско, я вирішив напружити силу волі до такої міри, щоб раз і назавжди позбутись капризів «того 2-го» і більше ніколи не тратити на нього ні свою енергію, ні здоров’я, ні фінанси, ні час, а натомість скеровувати їх для блага своєї рідні.

Майже рік для мене було мукою сидіти у святкові дні з родиною за спільним столом і замість міцних напоїв вживати соки-лимонади. А коли я, задумавшись, проходив мимо винпідвала, ноги самі, за багаторічною звичкою і за запахом вина, заносили мене в нього і я, здивований, прийшовши до тями, в паніці втікав звідти, як з геєнни вогненної !

 Клуб книголюбів, поповнення власної книгозбірні, філатепія і елементи колекціонування зброї, які лише час від часу заповнювали інтервали між моїми випивками, відтепер стали основними факторами, які скрашували канву моїх сірих буднів. Цих захоплень виявилось недостатньо, щоб закріпитись у новому,абсолютно тверезому житті, і я заглибився в діяльність капели бандуристів і «Просвіти», в процес організації музею Лесі Українки, а потім і недільної школи при ньому, залучивши до неї і тебе, допоміг Олесі з вступом в педучилище, і дальше—в університет, а потім сприяв і тобі з вишем. А найголовніше, я розширив горизонти свого кобзарювання на Крим, на всю Україну і навіть «за бугор», збільшивши цим на порядок фінансові можливості нашої сім’ї, що було би неможливим у компанії з «тим 2-м». Я був тоді і залишаюсь дотепер щасливим і гордим, що зумів нейтралізувати такого зловісного супутника, який у більшості прожитих мною років своїми хмільними маревами затуляв від мене справжню радість життя і, відкриті мною уже під старість, далекі горизонти нашого прекрасного світу.

Звичайно, що порівняно з крутими везунчиками і улюбленцями долі, які можливо володіють недоступними для мене талантами і вмінням «крутитись» у житті, досягнення мого тверезого життя – мізерні. Але моя проблема в тому, що я «взявся за ум» уже на порозі старості і просто не встиг вскочити в більш перспективні «поїзди»,– і вони пішли без мене. Тим не менш, тепер, коли ми всі разом з усіма кримчанами, опинились під градом випробувань, а шансів на якусь удачу стало на порядок менше, мене рятує моя твереза зконцентрованість зусиль при подоланні нових викликів і в пошуках хоча би невеличких крупинок удачі, що знову ж таки «той 2-й», якби дати йому волю, придушив би на корені (слава Богу, я відправив його у глибоку летаргію, бо остаточно ліквідувати його можливо лише одночасно зі мною). Крім того, «букети» старечих хвороб, яких я мушу гамувати дорогими ліками,  так само уже б давно відправили мене вслід за тими майже 9-ти сотнями моїх колег-портовиків, що вже відійшли у «кращий світ», якби не моя платоспроможність при лікуванні, яку забезпечує моє кобзарювання. А тим часом більшість людей змушені задовольнятись ще меншими здобутками. Як кажуть в Одесі: «Такова селяві». Але це я вже залажу на інші грані своєї біографії, то ж обмежусь уже тим, що встиг написати.

Вибачай, синку, за багатослівну сповідь свого батька…  Вона – результат якоїсь малозрозумілої тривоги, яку я відчуваю під-час нашого з тобою перебування у занадто довготривалих розлуках з великим дефіцитом спілкування. Ця моя ностальгія і тривога стосується так же всіх моїх домочадців. Я буду несказанно радий і щасливий, якщо ти, або ще хтось , з ким ти захочеш поділитись цією сповіддю (наприклад Христюша), знайдете в ній для себе якесь раціональне зерно…

1. PS. Хоча відповідати тобі й не обов’язково, але я все-таки був би вдячний за твою «рецензію» на цей текст, якщо з’явиться бажання відповісти.
2. О.К. Осінь 2015 р. Київ.

* * *

 

Моя участь в роботі Української Недільної школи м. Ялти.

(1993-96 роки)

Спогади просвітянина О. Кіндрачука.

1992 рік. В розпал боротьби ялтинських просвітян, під-час головування їх лідера Олександра Лашка, за відкриття в Ялті Музею Лесі Українки, залишалась невирішеною ще одна пекуча проблема – українська школа.

Тієї осені я, будучи одним з членів «Просвіти»,  не пропускав ні одного її засідання. Просвітяни крок за кроком долали бюрократичний спротив щодо відкриття в Ялті української школи; але до його позитивного вирішення було ще дальше, ніж до відкриття Музею Лесі Українки. А мої діти чомусь не чекали, а росли-виростали без рідної школи. Моя доня Олеся он уже покинула стіни російської школи і стала студенткою Ялтинського педучилища знову ж таки з російською мовою навчання, а молодший Назарко ще навчався на чужій мові. І я не витримав! Задля сина Назара я подав ідею силами «Просвіти» та міського осередку «Союзу Українок», створити в Ялті українську недільну школу.

З першого заходу мою пропозицію підтримали всього 5 чоловік, хоча серед 30 присутніх, число тих просвітян, що мали дітей було більшим. Одні вважали недільну школу дрібницею, бо на їхню думку важливішим було відкриття загальноосвітньої школи, а для цього просвітяни мають «іти у владу» і там впливати на прийняття рішень про школи. музеї і т. п. Такі просвітяни проявляли активність лише підчас виборчих кампаній, в яких через мізерну кількість активних українців у Криму, позбавлених державної підтримки, вони постійно програвали більш чисельним і фінансово підгодовуваним проросійським партіям. Інші просвітяни вважали відкриття української недільної школи навіть шкідливим: «Бо бюрократи від освіти будуть чіплятись за любий привід, щоб не відкривати загальноосвітню українську школу. Мовляв – для чого вона вам, якщо у вас є недільна?!»

І я обрав тактику персональної агітації, проводячи індивідуальні перемовини, умовляння, переконування з кожним членом «Просвіти». На те, щоб схилити критичну більшість для підтримки своєї ідеї, я потратив останні тижні 1992 року і відчув, що «крига скресла».

З цим ми й увійшли в Новий 1993-й рік

* * *

Коли всі насвяткувались, нащедрувались, наколядувались, я вирішив на найближчому засіданні «Просвіти», яке мало проводитись спільно з ялтинським «Союзом українок», рішуче «брати бика за роги» у справі організації в Ялті Української Недільної школи.

В своєму слові перед просвітянами і союзянками я аргументував доцільність обох форм навчання дітей в загальноосвітній і недільній українських школах. Але для початку – в недільній, як більш доступній…

Насамкінець, звернувшись до тих присутніх, у кого були діти, я підвищив голос: «Усіх нас покарає Господь, якщо ми позбавимо шансу спілкуватись рідною мовою і набратись українського духу в нашій недільній школі наших дітей і мого Назара – інакше вони будуть виховані в російській школі на безрідних яничарів!»

На цей раз мене підтримали майже всі присутні, включно з головою «Просвіти» Олександром Лашком, головою «Союзу українок» Надією Петренко, а так же активісткою-просвітянкою, музейною працівницею й кандидаткою на посаду директорки Музею Лесі Українки Світланою Кочергою.

Щоб добитись  незворотності процесу організації української недільної школи, я у присутності всіх учасників зборів звернувся до Світлани Олексіївни з просьбою очолити школу. Побачивши її вагання, я додав: «Я просто не бачу серед нас людини, здатної позмагатись з вами в організаторському таланті і в умінні доводити справи до успішного завершення! Без вашої участі Українська Недільна школа в Ялті ризикує залишитись лише гарним побажанням без шансу бути реалізованим!» Після цих слів я схилив голову у символічному поклоні, а вона, зітхнувши і усміхнувшись, погодилась…

Я недаремно покладав надії на енергійну випускницю Львівського Державного університету ім. І. Франка Світлану Кочергу. Незважаючи на цілий «букет» її дотеперішніх обов’язків, вона швидко знайшла авторитетних викладачів, домовилась з музейниками про приміщення для навчання в одній з кімнат майбутнього музею Лесі Українки, а так же в міському культурному центрі.

Викладати українську мову і літературу новоспечена кураторка запросила вчительку Ганну Товчиху, викладати Святе Письмо погодився священник ялтинської греко-католицької громади отець Микола Шевчук, урок художнього ліплення глиняних фігур – народний майстер України Микола Вакуленко, клас бандури – дружина Олексія Нирка, Неоніла Леонтіївна, рисування – директор Ялтинської художньої школи і український поет Віктор Виноградов, спів – Заслужена артистка України і голова «Союзу Українок» Ялти Надія Петренко, і наостанок, історія України й народознавство – бандурист і краєзнавець Остап Кіндрачук. Всі – на добровільних засадах і безплатно…

Забігаючи наперед, треба додати, що Ялтинська українська недільна школа на чолі з Світланою Кочергою протягом трьох років з честю витримали іспит на патріотичне виховання групи юних українців-ялтинців, а її учні згодом таки стали кращими учнями першої української школи в Ялті.

А поки-що диктор українського радіомовлення Ялти, а так же членкиня «Просвіти» і «Союзу Українок» Ганна Гуленко оголосила по радіотрансляції про набір учнів до української недільної школи в Ялті, відкриття якої заплановано на 27 січня 1993 р. у великому залі Ялтинського культурного центру.

В указаний день зал заповнився вщерть учителями, батьками, учнями і, звичайно ж усіма просвітянами і союзянками Ялти і Алупки. Приїхали так же керівники Сімферопольської «Просвіти» Алла Петрова і Олександр Польченко.

Сцену я самотужки оздобив виставкою «Історія освіти і просвітянства в Україні».

В центрі на стіні – мапа України. Над нею – плакат з портретами відомих князів, гетьманів, воєначальників і очільників УНР, а по бокаах – рушники з вишитими на них зображеннями, зліва – гетьмана Петра Сагайдачного, засновника і куратора братської школи в Києві, яка згодом трансформувалась в Академію, а справа – гетьмана-державотворця Богдана Хмельницького, засновника Української держави Гетьманщини. На полицях, і навіть на підлозі під ними – книжкові експонати виставки з моєї книгозбірні, а серед них: «Буквиці давньоруського письма», репринтні копії «Изборника Святослава 1073 року», по якому вчились діти князів і бояр, «Азбуки» Івана Федорова, надрукованої в Острозі в 1578 році, «Граматіки словенскія правилноє синтагма» 1619 р. Мелетія Смотрицького, «Слов’янської граматики» 1643 р. Івана Ужевича. Були там і родинні реліквії родини Кіндрачуків: «Методична граматика рускої мови для 4 кляси» В. Коцовського і І. Оґоновського, виданої у Львові в 1912 році, з печаткою польської книгарні міста Городенки, по цьому підручнику навчалась моя мама. А поряд – її «Swiadectwo szkolne» Eudokia Kotelko («Шкільне свідоцтво» Євдокії Котелко) за 4-й клас 1929-30 навчального року. Наніс туди Остап ще чимало інших цікавих українських видань, посібників, таблиць, документів, відповідних до теми історії освіти.

На цьому фоні відбулась ритуальна посвята в школярики за імпровізованим Світланою Кочергою сценарієм українських середньовічних братських шкіл.

Після вітальних і напутніх слів голів Ялтинської і Сімферопольської «Просвіт», «Союзу Українок» та декого з активістів, задзвеніла моя бандура, а мій син Назар, відтепер уже український школярик, натхненно декламував:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має…

о

О. Кіндрачук і його син Назар  на відкритті Української недільної школи в Ялті 27.01.1993 р. «Крымская газета» за13.04.1993 р. про Українську недільну школу в Ялті.

 

Всі присутні були глибоко зворушені цим священнодійством, а матері школяриків, названих Світланою Олексіївною «братчиками» й «сестричками», по черзі підносили хусточки до сяючих радістю вологих очей… А в мене ще і в наступні роки солодко щемить серце, коли я переглядаю папки свого особистого архіву, де збереглися світлини зі сценами відкрриття і подальшого функціонування першої в історії Ялти Української Недільної школи. Я із зворушенням перечитую тексти газетних заміток „Недільна школа в Ялті» просвітянки Людмили Дементьєвої («Кримська світлиця» 13.04.1993) і

«Посвята в школярики» кураторки школи Світлани Кочерги «Крымская газета» 13.04.1993) в яких авторки описують деталі свята першого дзвоника недільної школи, як однієї з ланок відродження українства в Ялті. Не забули згадати й мій вклад в цю небуденну подію: «Особливу увагу приваблювала виставка «Із історії освіти в Україні», яку підготовив на матеріалах своєї багатющої домашньої бібліотеки О. Ю. Кіндрачук».

Для мене тоді почалось зовсім нове життя. Впереміжку між майже щоденними вуличними виступами з бандурою і працею в котельній, вечорами, коли мої діти, Олеся й Назар, готували свої шкільні завдання до уроків, я сам готувався до проведення недільних уроків з історії України й народознавства. Рисував історичні мапи різних епох, бо друкованих історичних атласів України треба було чекати ще довгі роки. А вже безпосередньо на уроках я щедро ілюстрував свою розповідь виробами народних майстрів-різбярів, ткачів, вишивальниць, рідкісними виданнями, колекціями монет, значків, почтових марок. І добирав до кожної теми пісні під бандуру…

А одного разу, коли мова йшла про українські народні думи, я виконав «Думу про смерть козака-бандуриста», в якій смертельно поранений запорожець звертається до своєї бандури:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована,

Де ж мені тебе діти,

А чи в чистому степу спалити,

І попілець по вітру пустити,

А чи на могилі залишити…

Нехай буйний вітер по степах пролітає,

Струни твої зачіпляє…

То може подорожні козаки

Бігтимуть близенько,

Почують, що ти граєш жалібненько,

Привернуть до могили,

Ой, бандуро моя!..

Після цього, як це я часто робив перед вуличними слухачами, слова думи без паузи продовжив словами «Легенди про Душу Козацьку»:

«…І вилетіла Душа Козацька з тіла козацького…

І чекала ліворуч на Душу Козацьку Сила Нечиста-зловорожа кажучи: «Заберемо ми Душу Козацьку на саме дно Геєнни Пекельної! Бо там, де при житті козака зблискувала шабля козацька, — кров рікою проливалась!»

Та праворуч чекали на Душу Козацьку Ангели Пречисті й казали інше: «Не віддамо ми Душі Козацької тобі, Сило Нечиста-зловорожа, бо проливав козак лише кров ворогів народу рідного, визволяючи його з неволі лютої! А за це йому належить почесне місце в Чертогах Райських!».

Але відповіла їм Душа Козацька: «Була я вільною при житті козака, то ж і після смерті його не піддамся нікому – ні тобі, Сило Нечиста-зловорожа, ні вам, ангели Пречисті! На віки-вічні залишусь я в Бандурі Козацькій і оживатиму разом з Волею Козацькою, коли рука щиро-українська торкнеться струн цих срібно дзвонних!..».

При останніх словах легенди, серед мертвої тиші в залі, осяяної палаючими від захоплення поглядами учнів, я тихенько провів пальцями тремоло по всіх п’яти октавах своєї бандури і майже шепотом сказав: «Чуєте?! Це Душа Козацька озивається до вас!..».

– У нас немає слів, Остапе Юрковичу! Ви – справжній чарівник-характерник! Ви зачарували і учнів і нас, учителів! – це в супроводі аплодисментів сказала Людмила Дементьєва, одна з учителів, які з деякими батьками тихо зайшли в зал, ще коли я виконував думу… А я і цього разу, і підчас усіх своїх наступних уроків у недільній школі відчував себе справжнім іменинником. Я відчував те, що люди називають щастям…

* * *

У вересні 1994 року, я разом з учителями й учнями Української Недільної школи прийняв участь у регулярних заняттях за програмою другого року навчання. Розпочали заняття оригінально – відповідно до сценарію завідувачки Музею Лесі Українки, який зрештою вдалось відкрити, і одночасно кураторки Недільної школи Світлани Олексіївни Кочерги, який мав справити позитивне враження на учнів і залишитись в їхній пам’яті на довгі роки…

В музейний зал з верандою, де зібрались учні і вчителі, несподівано прилетіла з минулого… «машина часу» (зроблена з фанери, картону і фольги), з якої вийшли два козаки – посланці самого гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного: осавул, обличчя якого було разюче подібне до викладача історії України й народознавства Остапа Кіндрачука і запорозький писар – двійник просвітянина Анатолія Радченка. Після привітання, осавул повідомив присутнім, що до Ясновельможного гетьмана дійшла вість про те, що в Криму в Ялті, юні українці й українки козацького роду побажали вчитись в Українській Недільній школі. Будучи ревним поборником за поширення освіти серед українців і куратором Київської школи-академії, гетьман доручив своїм посланцям вручити юним ялтинцям «Довірчі грамоти», підписані ним особисто.

Потім осавул викликав до столу, за яким сидів січовий писар з гусячим пером, кожного учня й ученицю індивідуально, називаючи ім’я і прізвище, які писар заносив до текстів «Грамот» і вручав їх учням, серед яких знаходився й мій синок Назар. Аркуші «Грамот» були оздоблені українським орнаментом, гербом Війська Запорізького і зображенням гетмана Сагайдачного. На грамотах був нанесений текст «козацькою в’яззю»:

Довірча грамота.

Цією грамотою засвідчується,

Що Назар Кіндрачук

Приймається в родину  братчиків і сестричок

Української Недільної школи  в м, Ялта, в Криму.

Довіряю йому виступити  в похід за знаннями

во славу Матері України

Гетьман Сагайдачний

Року Божого 1994 вересня.

Після цього задзвонив перший у цьому навчальному році дзвоник, і «братчики» й «сестрички» в супроводі вчителів сфотографувались та «виступили в похід за знаннями», розсівшись за столи з підручниками й зошитами.

о

Зліва – «писар» А. Радченко і «осавул» О. Кіндрачук вручають учням «Довірчі грамоти». Справа – перший дзвоник в Українській Недільній школі.(В центрі – «писар» А. Радченко, вверху справа – викладачі: отець Микола, С. Кочерга, О. Кіндрачук і О. Скворцова. Замітка в “Кримській світлиці” 01.10.1994 р.

Фото школяриків Української Недільної школи з учителями після першого заняття

* * *

Під кінець 1994 р., я з головою пірнув у підготовку учнів Недільної школи до святкування дня Святого Миколая, яку кураторка Світлана Кочерга проводила разом з учнями і вчителькою 2-го українського класу Ялтинської СШ №4 Оленою Скворцовою.

І ось 19 грудня 1994 р. в залі Ялтинського культурного центру місця для глядачів заповнили батьки учнів Недільної школи і українського класу загальноосвітньої школи №4, а самі школярі ледь розмістились на сцені.

Відповідно до сценарію свята, три дівчинки-зірочки мали завдання освітити дорогу Святому Миколаю до українських школярів Ялти, які своєю поведінкою і успіхами в навчанні заслужили на подарунки цього щедрого чудотворця, покровителя і заступника дітей, моряків і невинно засуджених. Але «зірочкам» чинили різні перепони три «чортики», які розмовляли «чужою» мовою і настирливо заманювали дітей з української школи, де вони навчались творити добрі справи – в «чужу» школу, щоб навчитись всіляким «капостям» і замість подарунків отримати від Святого Миколая різки. Однак всі «братчики» і «сестрички» виявились стійкими українцями і не тільки допомогли «зірочкам» дати відсіч «чортикам», але заставили їх щиро покаятись за нехтування рідною мовою і за інші погані вчинки, повернутись до свого попереднього «статусу» — чемних хлопчиків Української Недільної школи. До речі, роль одного з «чортиків» захотів грати син Назар (щоб трохи «побіситись»).

І ось уже «зірочки» нарешті безперешкодно провели на сцену Святого Миколая, обличчя якого нагадувало обличчя народного майстра України і вчителя Недільної школи Миколи Вакуленка з величезним мішком на спині. Його супроводжували два «янголи» з великими книгами в руках – білою і чорною. «Янголи» викликали по черзі дітей, порівнювали їхні хороші й погані вчинки, записані в обох книгах і видавали пакунки з мішка, оскільки хороші справи у всіх, навіть у колишніх «чортиків», виявлялись суттєво вагомішими за погані. Крім того, Святий Миколай відтепер гарантував свою опіку над Недільною школою і відкритими українськими класами в російських школах.

19.12.1994 р. Учасники дитячої вистави зі Святим Миколаєм в Ялті.

На завершення Неоніла Леонтіївнв Нирко-Куц, дружина Олексія Федоровича Нирка і викладачка класу бандури, вивела на сцену своїх «кобзарят», які почали невеличкий концерт знаменитою величальною піснею на знак подяки Святому Миколаєві:

Ой, хто, хто Миколая любить,

Ой, хто, хто, Миколаю служить,

Тому Святий Миколай

У всякий час помагає,

Миколає!

Ой, проси долі для Вкраїни,

Ой, нехай встане із руїни,

Долю й щастя хай вітає,

В славі й волі хай засяє,

Миколає!

Після дітей-«кобзарят» до концерту долучився «Козак-бандурист» з обличчям Остапа Кіндрачука. В моєму житті це було друге свято Святого Миколая, де я виступав з бандурою. Перше таке свято з моєю участю відбулось 19.12.1991 року в Москві, в колі тамтешньої української громади.

По закінченню святкового дійства, Світлана Кочерга оголосила, що народні майстри з «Просвіти» і «Союзу Українок»: вишивальниця Богдана Шевчук, скульптор Микола Вакуленко, різьбяр Михайло Ілляш і художник Віктор Виноградов зголосились допомогти братчикам і сестричкам Недільної школи організувати колядування для ялтинців у супроводі вертепної вистави з усіма традиційними атрибутами і за сценарієм, як завжди, самої Світлани Олексіївни. Бажаючих учнів, ентузіазм яких зріс від щойно проведеного свята, виявилось втричі більше, ніж потрібно для вертепної вистави, тож вибрали талановитіших і домовились про репетиції в Музеї Лесі Українки.

* * *

Родзинкою і предметом гордості ялтинських просвітян цьогорічного Різдва стало колядування, поєднане з вертепною виставою учнів Недільної школи. З прем’єрним виступом першого в культурній історії Ялти Вертепу його малі учасники в супроводі «тілоохоронців» з числа батьків, серед яких був і я, а так же організаторка вертепного дійства Світлана Кочерга, відправились 06.01.1995 р. до помешкання українського підприємця-патріота І. В. Дубровського, який щедро спонсорував потреби Недільної школи і проведення учнями різних заходів. Він, його дружина і діти, одягнуті в розкішні вишиванки, відкрили двері для колядників і разом з ними підтягували слова відомої щедрівки «Добрий вечір тобі, пане господарю».

В центрі вертепного гурту були лві дівчинки-«янголи», які тримали вертепну шопку з різдв’яними ляльковими персонажами: Богородицею з народженим Ісусиком в яслях, ангелятами, пастушками, худібкою тощо. А перед ними – три Царі-волхви, три Пастушки,  цар Ірод, Воїн, Козак, Смерть, троє маленьких Дітей.

Царі з провідниками-пастушками сповістили Новину про народження у Вифлеємі Небесного Владаря Ісуса, якому вони йдуть поклонитись і принести дари. На це тут же відреагував недобрий цар Ірод, сприйнявши появу новонародженого, як загрозу для своєї влади. Він приказав Воїнові, для більшої впевненості, позбавити життя всіх вифлеємських малят. Але проти іродового Воїна виступив хоробрий Козак від імені Запорізької Січі і всіх українців і врятував від згуби Ісуса і Дітей. Коли ж Ірод покликав на допомогу Смерть з косою, вона заявила, що маленький Ісус має владу над усім світом, а так же і над нею, Смертю. І вона, наперекір наказові, стяла косою не Козака, не Ісусика з дітьми, а… самого царя Ірода, якого Чортик тут-же потягнув до Пекла.

Всі раділи щасливому визволенню від царя-дітовбивці і заспівали:

Нова радість стала.

Яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна

Увесь світ осіяла…

…Просим тебе, Царю

Небесний Владарю,

Даруй літа щасливії

Цього дому господарю..

Просим тебе царю,

Просимо всі нині,

Верни волю, верни славу

Нашій славній Україні!

 

На завершення вистави з’явився все той же, схильний до гумору мій син Назар в ролі бородатого вертепного «Жида» в чорному капелюсі і з великим мішком. Від імені всіх прибулих він побажав господарям довголіття, щастя, здоров’я і… щедрості, бо, мовляв, «змученим далекою дорогою колядникам не завадило б трохи сісти, трохи випити й поїсти». Мішок господарі тут же наповнили пакунками з солодощами й грішми

06.01.1995 р. Діти ялтинських просвітян вперше в історії Ялти виступали з виставою різдв’яного Вертепу. Вверху – на Набережній Ялти; внизу – перед греко-католицькою громадою в храмі.

о

Після вертепної вистави в Храмі

Але при відході колядників з вертепом, як і їх дорослий охоронний супровід, та і самих господарів чекала несподіванка – сусіди з навколишніх квартир цього будинку навперебій запрошували вертепників до своїх осель.

Прийшлось зробити ще пару незапланованих виступів, на які сходились подивитись діти з усієї багатоповерхівки.

Окрилені успіхом юні колядники, ще виступили на Набережній Ялти, а наступного дня, на саме Різдво, — у католицькому храмі для Української Греко-католицької громади, та ще в… центральному гастрономі Ялти для продавців і покупців. А вечорами, розходячись домів, малеча ледве пересувала ноги від втоми і об’ємних заколядованих «гонорарів», але з щасливими обличчями й сяючими очима…

* * *

З початку осені до середини грудня 1995 року я перебував у Львові, де займався влаштуванням своєї доньки Олесі, яка поступила вчитись до Львівського Державного університету. Але, повернувшись додому в Ялту, я у перший же недільний день, хоча й із запізненням, включився в роботу Української Недільної школи, де продовжив викладання історії України і народознавства.

У другій половині грудня 1995 року на зборах Ялтинської «Просвіти», її голова Олександр Лашко вручив просвітянським активістам і всім викладачам

Нагородний диплом Почесного члена «Просвіти».

Недільної школи включно зі мною, Дипломи почесного члена Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, завірені підписом голови і печаткою Центрального правління в Києві.

* * *

Настав 1996 рік. Як це споконвіку було в Україні, Новий рік зачинався серією новорічних і різдвяних свят, які «братчики» й «сестрички» ялтинської Недільної школи, набравшись на уроках викладача народознавства Остапа Юрковича знань про українські народні традиції, відзначали, хто індивідуально, а хто групами по двоє, по троє, щедруваннями, колядуваннями, віншуваннями, посіваннями. Починали із своїх будинків, хто де проживав, а потім переходили до сусідніх будинків, – і так по всій Ялті. Їх прихильно слухали, їх приймали, їм дарували гостинці і дрібні гроші, аж поки вони втомлені, але збуджені й веселі, повертались домів. Мало того, вони, учні Української Недільної школи, стали тоталізаторами відродження українських різдвяних звичаїв серед ялтинської дітвори, бо з того часу в Ялті і в наступні роки то тут то там на Різдво стали лунати українські щедрівки й колядки «Добрий тобі, пане господарю», «Ой, сивая тай зозуленька», «Нова радість стала», до яких «братчики» Недільної школи вже не мали стосунку…

* * *

А тим часом неординарне, цікаве для учнів, навчання в Недільній школі після новорічних канікул 1996 року продовжувалось і, здавалось, моїй участі в навчальному процесі ніщо не може перешкодити. Аж раптом на початку квітня мені прийшлось терміново покинути Ялту і поїхати на Івано-Франківщину хоронити свого батька… На додачу, після похорон, треба було їхати у Львів залагодити деякі побутові проблеми доньки-студентки…

В результаті я повернувся в Ялту, коли до кінця навчального року залишалось зовсім мало часу, всього два недільних заняття, в які я вклав увесь свій ентузіазм, розкриваючи учням найяскравіші українські сторінки історії Криму, та ілюструючи кожен епізод кобзарською піснею.

Так епізод облоги візантійського Херсонеса в Криму київським князем Володимиром Великим, яка змусила імператорів Візантії видати за нього свою сестру й заключити мир, закріплений ще й прийняттям Руссю-Україною в 988 році християнства, завершувався під бандурний передзвін словами щедрівки:

 

…Ой, як б’є, так б’є на Царів-город,

Цар ся дивує: «хто ж то воює?»,

Міщани ходять, все раду радять:

«Що ж тому вояку за дари дати?»

 

Вивели йому княжну в короні,

Він княжну узяв і подякував,

Він подякував, ще й шапочку зняв,

Він шапочку зняв, ще й поклонився,

Він поклонився і покорився.

 

Інший епізод, уже з козацької доби історії України – так же з відповідною піснею…

У відплату за спробу знищити Запорізьку Січ в Різдвяну ніч 1674 року 15-тисячним загоном яничар султана Мехмеда ІV (з них 13 тисяч загинули на Січі) і 40-тисячною ордою кримського хана Селім-Гірея І, кошовий отаман Іван Сірко влітку 1675 року повів Запорізьке військо в Крим, змусивши хана втікати в гори. За деякими даними козацькі коні досягли Ялтинської яйли, і Сірко тільки тоді повернув назад, коли йому доповіли, що хан в Ялті сів на турецький корабель, щоб на ньому втікати в Стамбул

Не тумани з моря, не туманни

Місяць-сонце покривали, гей, гей!

Димом небо вкрило, димом небо –

У Криму міста палали…

…Не забудуть турки, не забудуть,

Як з Сірком бенкетували, гей, гей!

З вина червоного, червоного

Буйні голови поклали…

 

До речі, пісню цю (вона має 5 куплетів), я привіз із останньої поїздки до Львова, де її слова й мелодію йому передав інтелігентний добродій, який представився професором ЛДУ, не називаючи свого імені…

Що ж до подальшої епопеї кошового отамана Івана Сірка, то за народними переказами султан пробував змусити запорожців до покори своїм листом, у відповідь на який вони склали свій знаменитий лист султану.

І тут я покликав до столу свого сина Назара, який серед «братчиків» Недільної школи був неперевершеним декламатором з ефективною інтонацією, доречною мімікою і жестами, а особливо – при читанні віршованого варіанту запорожців з султаном у творі Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці».

В літо тисяча шість соте,

В літо теє боже,

Прийшла  грамота Ахмета

В наше Запорожжя…

 

Розповідав я і про похід Запорізької дивізії полковника Петра Болбочана в Крим 1918 року, завершуючи піснею «Чи то буря, чи то грім…».

І ще, і ще…

 

25.05.1996 р. завершився навчальний рік Української Недільної школи і Світлана Кочерга видала «братчикам» і «сестричкам» свідоцтва успішності, заповнені на дещо «екзотичних», виготовлених в США бланках, які починались словами:

Український Конгресовий Комітет Америки – Шкільна Рада.

Школа Українознавства в м. Ялті.

Ступінь: вищий

Дальше – імена й прізвища учнів, та список зарахованих предметів,

дата видачі 26.05.1996. і адреса школи: м. Ялта, вул.. Катерининська, 8

Музей Лесі Українки,

Опікун кляси  С. Кочерга.

 

А справа в тому, що активісти різних українських організацій заокеанської діаспори ревно слідкували за всіма етапами появи і функціонування Музею Лесі Українки в Ялті і не упускали ні однієї нагоди підтримати його морально і матеріально – коштами, експонатами тощо.

Так племінниця Лесі Українки Ольга Сергіїв ще в 1995 році передала унікальне зібрання фотоматеріалів великої поетеси зі США в Україну для Лесиних музеїв, включаючи ялтинський. Ось і Шкільна Рада Українського Конгресового Комітету Америки не оминула своєю увагою появу Української Недільної школи при Лесиному музеї в Ялті, і почала всіляко підтримувати цей слабенький вогник української освіти, зокрема й грішми. Так внесена Радою одна тисяча доларів США для потреб Недільної школи була використана для оплати туристичної поїздки учнів до Львова влітку 1996 року, для закупки шкільних посібників, а залишки – для символічної «зарплати» вчителям.

* * *

1997 рік. Віддавши приємну данину уваги народним зимовим дійствам, що стали вже традиційними для «братчиків» і «сестричок» Ялтинської Недільної школи – святам святого Миколая та Різдв’яного циклу (щедрування, колядування, посівання), в Недільній школі знову відновились заняття, в яких я мав змогу приймати участь лише до кінця зими. А вже 2-го і 9-го березня 1997 року я провів свої прощальні уроки в Недільній школі у зв’язку з необхідністю їхати до Львова, до доньки Олесі.

Зате мій син Назар, тим часом, паралельно зі своєю загальноосвітньою СШ №10, продовжував відвідувати Недільну школу, навчання в якій Ялтинська «Просвіта» вирішила цього року завершити, і спрямувати зусилля на відкриття в Ялті повноцінної української загальноосвітньої школи. Було визнано, що Недільна школа в Ялті достойно заповнювала український освітянський вакуум, та морально й духовно підготовила учнів до рідномовної школи. В останню декаду квітня, перед Великоднем, Назар приніс додому «випускне» Свідоцтво.

СВІДОЦТВО

Учня Недільної школи м. Ялта

Кіндрачука Назара

про успішне закінчення

1996-1997 навчального року.

Прослухані курси з предметів:

Українська мова

Укоаїнська література

Історія України, А

Народознавство

Основи Біблії

Живопис

Кераміка

Гра на бандурі та співи

Куратор УНШ (підпис) Св. Кочерга

Поклавши це свідоцтво у свою «архівну» папку з документами й фотографіями, Назар разом з 22-ма «братчиками» й «сестричками» Недільної «Альма-матері», в супроводі Світлани Кочерги і кількох батьків, відправився у святкову Великодню поїздку на Тернопільщину, в село Гошову. Там їх на цілий тиждень розмістили пожити в селянських родинах для знайомства з українським народним побутом і звичаями.

У сім’ї, де поселився Назар, було два хлопці, близькі до нього за віком – Богдан і Юрко, з якими він подружився, привіз додому подаровану ними розкішну сорочку-вишиванку, а потім довго з ними переписувався…

* * *

Додатки

Свідоцтва про завершння навчального курсу Недільної школи за 1995 р.

 

Свідоцтво Української Недільної школи в Ялті на бланку меценатів із США (1996р.)

 

о

Свідоцтва про завершння навчального курсу Недільної школи за 1997 р.

 

Заява О. Кіндрачука у відділ освіти його рідного міста Городенки з просьбою забезпечити Українську Недільну школу в Ялті дефіцитними українськими підручниками. Заява була задоволена.

Замітка Людмили Дементьєвої про Українську Недільну школу в Ялті в газеті «Кримська світлиця» -04.02.1993 р.

 

Текст «З народних уст», використовуваний на уроці народознавства для декламування та інсценізації.

«Недільна школа»  — стаття Світлани Кочерги в газеті «Кримська світлиця» за 15.10.1994 р.

 

.Кураторка (директорка) Ялт. Нед. школи Світлана Кочерга,

вона ж — директорка Музею Лесі Українки в Ялті.

 

Олександр ЛАШКО, голова ялтинської «Просвіти» (90-і роки).
Лідер національно свідомих українців Ялти, які різноманітними засобами впливали на розбудову української державності на Південному узбережжі Криму. Нині живе і працює в Києві.

Остап КІНДРАЧУК, ялтинський кобзар, краєзнавець.
Один з активних представників громадськості. Учитель Недільної школи українознавства при Музеї Лесі Українки в Ялті (перша половина 90-х років).

 

* * * 

 

Спогад Андрія Мацьківа (Орла) про першу зустріч і подальше знайомство з О. Кіндрачуком.

 

 

Було 12 жовтня 2008 року, на Майдані Незалежності громадські активісти робили пам’ятний захід в честь Покрови і героїв УПА, зокрема запалили ватру пам’яті генерала Шухевича.

Кобзар коло Київського Головпоштамту

Після заходу я з Сашком Задорожнім гуляв по Майдану і побачив старого козака, який з речами піднімався з підземного переходу метро Майдан Незалежності. Коли я повертався повз Головпоштамп, то зауважив, що цей чоловік сидить з бандурою і грає, а навколо нього зібрались слухачі. Ми теж зупинились послухати, я завів знайомство — кого як звати, хто і звідки. З’ясували, що ми земляки. Так і почали спілкуватись. Я інколи вечером спускався від М Театральна на Майдан і слухав Остапа, інколи задавав питання по змісту і походженню пісень. Деякі пісні були мені добре знайомі, деякі я почув в іншій обробці, багато було нових. Через пісні, які я знав по-своєму, а Остап виконував по-своєму — в нас зав’язались творчі інтереси.

29 жовтня 2008 року я зробив фото сіті-лайту на бульварі Шевченка, на якому був зображений Остап. В цей же день я показав фото Остапу і його самого зазнимкував — це було моє перше фото Остапа.

В перші дні знайомства

Зимою 2008-2009 років я приходив вечорами до Остапа і записував на мобільний телефон його пісні, а потім ввечері переслуховував, деякі записував у свій зошит-пісенник №2.

Питання по диску «Остап Кіндрачук — козак бандурист». В мене самі пісні ідуть з датою 9 січня 2009 року, а перший запис був 16 січня 2009 року.

28 січня 2009 року я зробив на сайті http://www.pisni.org.ua сторінку Остапа Кіндрачука з його біографією, пізніше додав і фото. 18 березня 2010 року було додано першу пісню Остапа Кіндрачука «Битва під Конотопом».

Я ще приносив пісню «Мій друже Ковалю».

А. Мацьків, О. Кіндрачук, С. Івах з Козаком Мамаєм.

З Сергієм Івахом ми познайомились восени 2009 року (перше моє фото, зроблене Сергієм, 20.12.2009 р.). Він перед тим ходив по Дніпру на чайці «Спас» з козаками і мав псевдо «Око» й носив чуб. Наша фотосесія втрьох 16 травня 2011 року.

Поїздка в Ялту була 25-26 травня 2013 року.

Остап Кіндрачук Дані ввів: Андрій_UA  28.01.2009  Битва під Конотопом Пісню ввів: Андрій_UA  18.03.2010

 

 

Додатки до Андрійових спогадів.

 

 

і

Аудіо-альбом “Остап Кіндрачук – козак- бандурист”, створений Андріієм.

 

 

Фрагменти заснованої Андрієм сторінки “Остап Кіндрачук”  на сайті http://www.pisni.org.ua

 

 

оо

Зліва – Андрій і я біля “Скелі Лесі Українки на західній околиці Ялти; посередині – я з Андрієм на вершині г. Ай-Петрі; справа – я і мій син Натан (він же – наш авто-гід і фотограф).

оо

Зліва – Андрій біля Ластівчиного Гнізда; посередині – Андрій і Леся Українка; спорва – я і Андрій з моїми внуками Даном (крайній зліва) і Сашком (2-й справа) на Масандрівському пляжі Ялти.

* * *