7. Музейний розгром, сімейний крах і … знову все спочатку (червень 1973

Протягом 1973 року прокотилась чергова хвиля переслідувань української інтелігенції радянсською владою. Серед засуджених діячів науки і культури були Є. Сверстюк, І. та Н. Світличні, В. Чорновіл, І. Дзюба, поет В. Стус, близький друг Олексія Нирка Є. Пронюк. У вишах позбавляли роботи талановитих вчених, в їх числі М. Брайчевського і О. Апанович, творами яких про походження Русі – України і про збройні сили України XVII – XVIII століть Остап зачитувався до самозабуття. У Львівському університеті були проведені масові арешти серед студентів.

Все це на своєрідному сленгу тогочасної преси називалось — «прІжать націоналістіческую контру», де під “націоналістіческой контрой” малася на увазі цілком природна любов кожної людини до свого рідного краю, рідної мови, культури, традицій.

В середині червня 1973 року було “пріжато” і ялтинську «музейну контру», — по діяльності ініціативної групи музею Лесі Українки було нанесено смертельного удару. Щоправда, ніхто нікого не арештував, не позбавляв роботи, зате для приборкання “ініціативників” був застосований більш витончений, але не менш дієвий спосіб.

За уже апробованим сценарієм — у відділи кадрів установ і підприємств, де працювали українські активісти, знову прийшли виклики для всіх “ініціативників” Лесиного музею, включно і для Остапа, але на цей раз не з КГБ, а із … венерологічної лікарні, з вимогою негайно спрямувати їх на медичне обстеження. Пояснювалась і «причина» цього — на посаді директора майбутнього музею Лесі Українки, присланого цією ж владою, виявився сексуальний збоченець Олександр Кириченко, в якого нібито «несподівано» виявлено запущену стадію сифілісу. Ці «виклики» знову ж таки оприлюднювались серед широкої публіки і тому немає потреби описувати, які приниження і страждання були заподіяні солідним інтелігентним людям…

Ініціативна група, за винятком кількох найвідданіших друзів Олексія Нирка, моментально розпалась, а О. Кириченко зник безслідно. Щезла і наукова співробітниця.

До Остапового жалю за обезголовленим музеєм та до прилюдного сорому додався ще й пік напруження стосунків з дружиною, для якої ця подія стала останньою краплею. Ліля нарешті наважилась на остаточний розрив з Остапом, перебравшись з сином Натанчиком до своєї матері. Розлучення через суд було лише відтерміноване з причини напруженого періоду її завершальної екзаменаційної сесії.

Щоб не збожеволіти від втрати коханої дружини й сина, від самотності, від пиятики, Остап змусив себе поринути з головою у своє навчання, в роботу, в репетиції капели бандуристів, у засідання Клубу книголюбів, у спілкування з письменниками.

Капітан-бандурист буксира “Смєлий”

Новий 1974 рік Остап вперше зустрів не з сім’єю, а з холостими моряками в Клубі моряків.

Для ялтинських шанувальників Лесі Українки цей рік ознаменувався ще одним, на цей раз «різдвяним подарунком» від “рідної радянської влади”. 8 січня 1974 р. міністерство культури УРСР «забувши» відмінити свій попередній наказ про створення в Ялті по вул. Літкенса, 8 музею Лесі Українки, «забувши», що саме для цього, а не для іншого музею, з будинку були відселені мешканці, видало новий наказ про створення в цьому самому будинку «Музея прогрессивной русской и украинской литературы и культуры Ялты дореволюционного периода». Цим наказом забивався останній цвях у труну з мрією ялтинських українців про один-єдиний український музей в Криму…

* * *

Але про музейні трансформації Остап дізнався пізніше, бо з 7 січня по 15 лютого 1974 р. він знову був у Батумі, де успішно склав екзамени і заліки за 4-й курс БМУ і був переведений на 5-й курс. За період сесії зміцніла Остапова дружба з його минулорічними друзями з числа студентів і викладачів. Подружився й з новими людьми, найцікавішим з яких був вербет (по-вірменськи майстер) Акоп — немолодий уже вірменин, який працював у реквізитній майстерні Ансамблю пісні і танцю Аджарії. Остап подарував Акопу книжку «З історії українсько-вірменських взаємин», а той Остапові — власноручно виготовлений театральний кинджал з піхвами для його сина Натана.

З’явився у Остапа і недруг. На рівному місці, без будь-якої видимої причини, але за всіма правилами жанру — непримиренний і мстивий — викладач предмету «Морехідна гідрометеорологія» аджарець Долідзе. Цей предмет Остап любив так само, як і морехідну астрономію, навігацію, лоцію і готувався до іспиту так само старанно і натхненно, але Долідзе при відповідях Остапа обривав його на півслові, засипав запитаннями не по темі і, зрештою, ставив «задовільно» та ще й погрожував «неудом» на підсумковому державному іспиті під-час дипломної сесії, — «Єслі не возьмьошся за учьобу по-настоящему!»

— Я ж йому не давав ані найменшого приводу для конфронтації, — скаржився Остап своїм друзям-викладачам Анатолію Гончаренку і Олександру Вапняру. І вони признались Остапові, що Долідзе серед викладачів називає його «націоналістом», якому «нє мєсто в БМУ».

— Не хвилюйся, ми не дамо тебе образити! — запевнив Остапа Гончаренко.

Після батумської сесії на нього в Ялті чекали все ті ж дві роботи — на буксирі «Смєлий» і в магазині «Бурьонушка», а трохи згодом — ще одна сесія, уже дипломна в «екзотичному» Університеті марксизму-ленінізму.

27 лютого 1974 року Ялтинський військоммат востаннє викликав Остапа, щоб вручити повноцінний військовий білет, в якому йому присвоїли звання «необученный рядовой» з поміткою «в мирное время к воинской службе не годен. В военное время годен к нестроевой службе».

«Необученний рядовой» із великим задоволенням привітав подумки сам себе з тим, що хоча в деяких інших справах він загруз по самі вуха, зате хоч від армії зумів-таки відбитись.

В травні 1974 р. Остап здав іспити з проблем марксистсько-ленінської філософії на «4», з економічної політики КПРС теж на «4», з наукового атеїзму на «5», з основ радянського законодавства «залік» і захистив дипломну роботу — «Порівняльний аналіз давніх і сучасних обрядів і звичаїв українського народу», яку викладачі ставили в приклад іншим слухачам УМЛ, як зразок «творческого подхода к теме». А 1 червня йому був вручений Диплом №786, який засвідчував, що Остап закінчив Університет марксизму-ленінізму і отримав вищу політичну освіту на відділі наукового атеїзму пропагандистського факультету.

01.06.1974 р. Зліва – випуск групи наукового атеїзму Ялтинського УМЛ. Справа – диплом “пропагандиста”.

Отже, за домовленістю з парторгом Ємельяновим, тепер, по закінченні «університету» Остап мав би писати заяву в партію комуністів, але замість неї, він написав заяву на … факультет журналістики. Парторг докоряв Остапа в непослідовності і відкидав його намагання ще раз «пролізти» в партійний університет у безпартійному статусі. Але не на того натрапив Ємельянов! У Остапа уже був досвід написання фіктивних заяв у партію. Ще на будівництві будинку для портовиків він, щоб не конфліктувати з партійно-комсомольським керівництвом, і цим не нашкодити при розподілі квартир, після наполягання комсорга, написав заяву в Ялтинський міський комітет ЛКСМУ про бажання вступити в КПРС, а 9 червня 1961 р. йому видали рекомендацію в партію, яку він поклав глибоко «під сукно» і про всяк випадок уникав зустрічей з комсоргом. Ще одну подібну рекомендацію Остап придбав у свого напарника по б/к «Смєлому», 21 квітня 1972 р. капітана і комуніста Якова Москаленка, з яким пізніше працював ще й на буксирі «Кримчанин».

— Так ось же, я вже давно готуюсь у партію! — з пафосом заявив Остап, подаючи Ємельянову обидві рекомендації. Але парторгу ці рекомендації не підходили через «строк давності» і він змусив Остапа написати нову заяву.

— Ну, що ж, — нову так нову! Але при умові, що ви мене направляєте на журналістику! — і парторг взамін за нову заяву, яку чекала доля попередньої, скерував Остапа на факультет журналістики, в який були «вхожі» винятково тільки комуністи.

Так Остап став вивчати «Основи радянської журналістики», щоб, як уже згадувалось, пробитись на шпальти «Курортной газети», де від нього відмахувались, бо він не історик, не журналіст, а дилетант-любитель.

— Тепер не відмахнуться! — впевнено подумав Остап. Він шукав все нових і новіших вражень і занять, щоб забути свою тугу за втраченою сім’єю.

* * *

Остап важко переносив самотність і порожнечу у своїй 13-метровій «хрущобі». І, зрештою, уже ні улюблена робота серед морських хвиль на «Смєлому», ні заворожуючий акомпонемент кобзарських пісень, ні цікаві заняття на ниві морехідних і журналістських наук, ні фізична праця в «Бурьонушці», ні інтелектуальні вправи в Клубі книголюбів — нічого вже не вистачало Остапові, щоб відволікти його від пиятики, в яку він почав ґрунтовно втягуватись після того, як дружина подала заяву на розлучення і відбувся суд.

На суді Ліля звинувачувала Остапа в недбалому ставленні до своїх сімейних і батьківських обов’язків, та в подружній невірності, натякаючи на француженку Наталі. Перше звинувачення Остап частково визнавав, оправдовувався надмірним зацікавленням різними культурно-громадськими сферами. Але останнє звинувачення він категорично відкидав і стверджував, що завжди був однолюбом й кохав лише дружину. Та його аргументи не переконали ні Лілю, ні суддю.

Впавши у відчай, Остап вхопився за ще одну соломинку надії і подав апеляцію в обласний суд в Сімферополі, але й там зазнав невдачі, не зважаючи на юридичну допомогу найнятого адвокатського «світила». Так, несподівано для себе Остап став холостяком. Ось тоді тільки повною мірою Остап зрозумів, чому в кольоровому фільмі «Тіні забутих предків» після смерті Марічки світ для Іванка став сірим, без єдиного кольорового предмету. А на додачу до цього Остап побачив, що всі люди, знайомі й незнайомі, стали непривабливими, негарними, як на гротескних картинах знаменитого іспанця Франціско Гойя…

Не знав Остап як там дають собі раду інші розлучені чоловіки, але в нього тепер залишились лише дві розради. Перша — його вірна бандура:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована…»

Остап співав, а його погляд згасав, затуманений сльозами. І тоді він звертався до другої розради — повної чаші кримського вина, після якого його бандура змінювала тональність:

«… Коня мого турки вбили,

Ляхи шаблю пощербили

І рушниця поламалась,

І дівчина відцуралась…

… Гей, хто в лузі озовися,

На дзвін кобзи відкликнися,

Скоро все засне під млою,

Йди вечеряти зі мною…»

* * *

Якось вранці пробудившись серед порожніх, недопитих і не розкоркованих пляшок, Остап не на жарт злякався перспективи п’яної деградації в умовах самотності. Добре, що його провідав маестро Олексій Федорович і порадив взяти на квартиру двох першокурсниць педучилища, які записались до нього на уроки по класу бандури і в капелу бандуристів. Остап погодився. Дівчатка поселились в нього, готували уроки, займались бандурою і Остап «зав’язав» з випивкою, бо інакше було би зовсім незручно перед цими дітьми і перед їхнім спільним наставником. Однак через два тижні почались літні канікули й дівчатка поїхали у якесь своє село додому і на Остапа знову почала давити гнітюча порожнеча, заповнювати яку випивкою він уже рішуче відмовився.

Натомість він пильніше почав придивлятись до персоналу «Бурьонушки», де продовжував працювати вантажником і зупинив свій погляд на продавщиці Тамарі Олександровій, яка була хоча й молодша від нього на одинадцять років, але опинилась в аналогічному з Остапом становищі: після розлучення з своїм чоловіком-п’яницею, вона так само страждала від самотності, а почувши Остапову бандуру, яку він приніс у магазин з репетиції, відповідно до слів вище наведеної пісні, «на дзвін кобзи відкликнулась». А після наполегливих Остапових запрошень «йди вечеряти зі мною» — погодилась.

На відміну від молодшої від Остапа на п’ять років кароокої Лілі, ясноока блондинка Тамара чимось нагадувала волошкову квітку і одночасно сумовитого ангела-хранителя. На квартиру, де вона мешкала, Остап її більше не відпустив і вона на всю решту його життя залишилась хранителькою його домашнього вогнища.

і “Ой, ви, очі волошкові…”

Вибачившись перед дівчатками, які повернулись з канікул, Остап відправив їх на іншу квартиру і … почав привикати до Тамари «на віру», як казали колись у його рідній Котиківці, без оформлення в ЗАГСі. Поки що без оформлення.

З Тамарою. Ялта, Літо 1975 р.

* * *

Майже увесь листопад і грудень 1974 року Остап провів у Батумі, здаючи екзамени спочатку за 5-й курс морехідки, а після їх успішної здачі — державні іспити на отримання диплому.

До складу державної екзаменаційної комісії входили викладачі основних предметів і серед них … Долідзе, який декілька разів намагався драматизувати Остапові і без того напружений сценарій здачі іспитів. Це треба було бачити як Долідзе підстерігає Остапа під час його писемної підготовки відповідей на запитання екзаменаційного білета, щоб перехопити його і «проекзаменувати» по-своєму. Але щирі Остапові «уболівальники» А. Гончаренко і О. Вапняр постійно дижурили коло нього, по черзі, випереджаючи Долідзе і відтісняючи його до інших студентів.

В результаті державного екзамену Остапові знання з предмету «Морська справа» екзаменаційна комісія оцінила на «5», «Навігацію і лоцію» — на «5», «Морехідну астрономію» — на «4», «Електронавігаційні прилади» — на «5», «Радіонавігаційні прилади» — на «5».

Викладачі і випускники факультету техніків-судноводіїв Батумського Морехідного Училища 1973-1974 років навчання.

30 грудня 1974 р. Остап отримав на руки довгоочікуваний диплом «У» №846014 про закінчення Батумського Морехідного училища по спеціальності «Морське судноводіння» з присвоєнням кваліфікації техніка-судноводія. Але відповідно до розпоряджень міністерства морського флоту СРСР, диплома про закінчення морехідки було недостатньо для допуску до управління морськими суднами, тоннаж яких уже не мав обмежень, порівняно з дотеперішніми Остаповими 200 регістровими тоннами. Потрібен був на додачу до цього ще один, так званий «робочий диплом», який видавали спеціальні посадовці «капітани портів» у Одесі, Новоросійську і Батумі. Для отримання «робочого диплому» капітану порта подавалась заява, копія диплому техніка-судноводія, довідку про ценз плавання і про набуті навики судноводіння, характеристика від начальника порту. Ці документи ще треба було оформити по прибутті в Ялтинський порт.

Диплом техніка-судноводія з виписками про успішність в навчанні.

А тим часом, щоб не розслаблятись і в майбутньому мати ширші перспективи при виборі праці, Остап не відходячи від стола секретаріату морехідки, подав заяву і всі необхідні документи на судно-механічний факультет БМУ і вже без іспитів був зарахований студентом – заочником 3-го курсу.

Повертався Остап додому літаком — рейсом Батумі — Новоросійськ — Сімферополь, потім — автобусом до Ялти і встиг зустріти новий 1975 рік за одним столом з Тамарою і сусідами — Буксирами, Рябцевими, Звіздоглядами…

Уже 7 січня 1975 р. Остапа перевели із маленького «Смєлого» на великий буксир-кантувальник «Кримчанин» за умови, що він без затримки оформить «робочий диплом».

Переславши поштою всі необхідні документи в контору Новоросійського капітана порту, як менш завантаженого роботою, Остап 25 лютого 1975 р. отримав свій «робочий» — диплом штурмана малого плавання №74/75, який по мірі накопичення цензу плавання і навиків управління судном давав право на отримання «робочого диплома» з вищим статусом — капітана малого плавання, що буде здійснено пізніше.Тим не менш тепер праця змінним капітаном БК «Кримчанин» для Остапа була остаточно узаконена.

* * *

На верхньому фото — Остап в “іпостасі” змінного капітана б/к “Кримчанин”, син Натан і Остапів морський “хрещений батько” Володимир Сафонов на палубі буксира. Внизу зліва — Натан з батьком біля рубки “Кримчанина”. Справа — Натан з батьком біля Лесі Українки.

12 червня 1975 р. Остапів син Натан закінчив середню школу і часто приходив до нього. Сумував за батьком. Деколи він грав з Тамарою в шахи, жартома називаючи її мачухою. Приходив він і на «Кримчанин», одягав смугасту морську «тільняшку», почав мріяти про морську кар’єру. Маючи надію на батькових друзів-викладачів, Натан відіслав документи в Батумську морехідку і отримав виклик на вступні іспити на 2 серпня. Остап взяв відпустку і поїхав з сином морем на т/х «Вірменія» до Батумі.

Остапові «прихильники» А. Гончаренко і О. Вапняр ходили між екзаменаторами, домовлялись про поблажливість до Натана, а той і сам старався з усіх сил і отримував «4» з російської мови і математики.

Залишилась фізика. Поки Натан зайшов у авдиторію на екзамен з фізики, мимо Остапа прошмигнув Долідзе і пішов з подвір’я училища на вулицю. У Остапа стислось серце від недоброго передчуття…

Натан витягнув білет і сів готувати відповіді, а викладач, приятель Вапняра, час від часу підходив до нього і, помітивши в його розрахунках неточність, підправляв. В цей час у авдиторію зайшов завуч училища з невідомим чоловіком і, відкликавши викладача, щось говорив йому і вийшов. Коли настала черга Натана відповідати, він на дошці почав виводити формули так, як йому «підправив» викладач, але той різко сказав: «Неправильно!»

— Як неправильно? — здивувався Натан.

— Все! Можеш іти! — перервав його екзаменатор і хлопець в шоковому стані вийшов на вулицю до батька. Остап у відчаї побіг до Вапняра, а той — до свого друга. Але «фізик» розгублено розводив руками і признався, що під тиском завуча змушений був «завалити» Натана, бо той категорично заявив: «Цього націоналіста не можна приймати до морехідки!»

Наступні дні Остап метався між директором Батумського Морехідного училища і міністром освіти Аджарської АРСР і добився, що Натанові дозволили перездати іспити, але при умові, що спочатку його зарахують на заочне відділення, а через рік-два він зможе без проблем перевестися на стаціонар.

І син Остапа почав було навчатись заочно, але життя скоригувало його на інший шлях. Причиною перерваного навчання Натана став переворот в Афганістані. Москва готувала вторгнення “обмеженого контингенту військ” на територію південного сусіда і саме тоді Натанові прийшла повістка з військоммату про призов до радянської армії, бо на заочників відтермінування від військової служби не поширювалось. Щоб врятувати сина від Афганської «чорної діри», Остап пішов до воєнкома з ящиком коньяку. Підключилась і колишня дружина Ліля з подібними «аргументами», які вона не припиняла до тих пір, поки не переконалась, що сина послали не на афганську війну, а охороняти з автоматом Калашникова дачу генерала його військової частини в Підмосков’ї.

Остап відчував тяжку провину перед сином за свою безпорадність, внаслідок чого потерпають і він сам, і Натан, та ще й Ліля. Його мучило запізніле каяття, що погано впорався з роллю батька, не зумів нічого зробити для того, щоб син успішно «вписався» в доросле життя на міцному духовному і матеріальному фундаменті. Пригнічений Остап не наважувався підтримувати постійний зв’язок із сином і їхні контакти стали обмежуватись лише випадковими зустрічами.

Аж у квітні 1980 року Натан прислав Остапові свою фотографію у військовій формі з автоматом в руках перед будинком з написом на вивісці «ШТАБ». На звороті підпис: «Моєму батькові. Прослужив 8 місяців. 14.04.80.»

“Моєму батькові. Прослужив 8 місяців. 14.04.1980,”

Перші дні після демобілізації Натана притягував будинок, де він народився. Тут був його батько, були його друзі-сусіди. Якось пізнього літнього вечора Остапа розбудила Натанова пісня під гітару. Серед своїх друзів у дворі він грав і співав українську історичну пісню, яку Остап колись навчив його співати під бандурний супровід:

«Ревуть-стогнуть гори-хвилі

У Чорному морі,

Плачуть-тужать козаченьки

В турецькій неволі.

Де ж ви, славні запорожці,

Сини вольной волі?

Чом не йдете рятувати

Нас з тяжкой неволі?»

Він, звичайно ж, співав її для батька. Пісня влітала у відчинене вікно Остапового п’ятого поверху. Тамара уже міцно спала, а у Остапа рясно котились сльози з очей і він напружено, до болю в скронях, вслухався в синову пісню і не знав як йому дальше бути на білому світі.

— О, моє серце! Чому ти так щеміло у мене тоді, і продовжуєш щеміти від цих спогадів дотепер, на старості? — запитує себе кобзар під час виконання цієї пісні, де б це не було — в Харкові, Дрездені, Ґданську, Києві, Одесі…

Цей спогад відволікає Остапа далеко за хронологічні межі 1975 року, коли він із сином тратив безплідні зусилля щодо вступу в морехідку. Перебуваючи тоді в Батумі, Остап ще не знав, що саме тоді на його рідній Котиківці померла людина, яка з усіх людей цього непривітного світу любила його сильніше, ніж будь-хто. Померла Остапова бабуся Василина і тепер було уже пізно докоряти собі, що і їй він нічим не віддячив за її самовідданість, не потішив її щирим словом в останні хвилини життя!..

Бабуся Василина з роду Біликів. Роки життя – 1888 – 1975.

* * *

Після невдалого вояжу до Батумі в серпні 1975 р. Остап продовжив свою працю на «Кримчанин» і бурхливий ритм повного несподіванок життя знову втягнув його у свій вир, не даючи зосередитись на якихось життєвих висновках. Капітанські обов’язки на «Кримчанині» суттєво відрізнялись від тих, що були пов’язані з невеликим «Смєлим». Кожен раз, коли в порт заходить великий пасажирський лайнер чи сухогруз, він гасить свою швидкість і втрачає здатність маневрувати, а при штормі ще може зазнати аварії. Тоді могутні і надзвичайно рухливі буксири кантувальники типу «Кримчанин», в яких замість традиційних штурвалів у рульовій рубці два важелі-маніпулятори, виконують решту роботи по швартуванні неповороткого велетня — де відтягуючи корму, де притискаючи ніс, чи навпаки. При виході такого судна «Кримчанин» вибуксировує його на зовнішній рейд, скеровує на потрібний курс і тільки тоді судно дає повний хід вперед. Іншим разом «Кримчанин» буксирував гігантський плавкран ПК-87 до місця будівництва нових причалів, берегових споруд у різних пунктах Південнобережжя. Та найбільшого клопоту «Кримчанину» завдавали шторми, коли в порту від непогоди ховалось багато суден і всіх їх треба було розставляти на якорі. Ця робота часто виконувалась на пару із «Смєлим».

Але вся ця рутинна робота приносила Остапові велике задоволення. Він постійно прагнув удосконалення своїх навиків управління судном і радів, як мала дитина, коли віртуозно виходив із складних ситуацій, викликаючи заздрість у менш відчайдушних колег.

Розпорядок роботи залишався той самий, що і на «Смєлому»: 24 години на вахті, а три міжвахтові доби витрачав на магазин «Бурьонушка», контрольні роботи з судно механічного факультету БМУ, заняття в Університеті марксизму-ленінізму, бандуру, цікаві книжки і … звикання до нової сім’ї.

Крім того, Остапові не давало спокою все, що було пов’язане з будинком №8 на вулиці Літкенса, з якого відселили мешканців (що, як на Ялту, було дуже непросто) задля увічнення пам’яті Лесі Українки, яка тут колись мешкала і творила. Тепер тут хазяйнувала дирекція Ялтинського краєзнавчого музею, очолювана Зінаїдою Лівицькою. Нові музейні працівники дали зрозуміти Остапові й найбільш “морозостійким” екс-ініціативникам, що Леся Українка, як і вся українська література і культура, їм «близькі» так, як загублена у космосі Туманність Андромеди, хоча нова назва музею частково їх все-таки зобов’язувала включати в майбутню експозицію музею якусь дещицю кримської україніки.

Тим не менш, вони збирали матеріали виключно про російських діячів Ялти для нової експозиції, а Остапа «відшили» досить брутально: «Если вам нужен украинский музей, то открывайте его в своём порту!..»

— А нам своє робить! — згадав Остап улюблену фразу свого кобзарського маестро і розіслав у “Кримську правду” і “Курортную газету” кілька своїх українознавчих дописів. 14 листопада 1975 р. в «Курортной газете» (м. Ялта) було опубліковано Остапову статтю «Крым в творчестве Н. Самокиша» завдяки довжелезному підписові під нею: «О. Киндрачук, судоводитель, слушатель факультета журналистики Университета марксизма-ленинизма при Ялтинском горкоме партии».

Чергова “проба” Остапового жрналістського пера.

З подачі кримських друкованих джерел мешканці Криму знали Миколу Самокиша як видатного «русского» художника, який жив, творив і помер в Сімферополі. В Остаповій статті Самокиш розглядався як український патріот, кримські мотиви творчості якого були тісно пов’язані з загальноукраїнською тематикою, як це видно по картині «Похід запорожців у Крим» та по інших батальних полотнах.

Досі ніхто в Криму не знав, що “русскій” художник М. Самокиш разом з художником С. Васильківським створили на початку ХХ століття перший в історії української культури альбом «Из украинской старины» — своєрідну історію Запорізької Січі і Гетьманщини в рисунках і акварельних портретах з жагуче цікавим текстом історика запорізького козацтва Дмитра Яворницького. Остап детально описав альбом, бо сам придбав цей дорогоцінний раритет за немалі гроші разом з іншим рідкісним альбомом Самокиша «Мотивы украинского орнамента» (1902 р.). При цьому Остап наголосив, що всім фахівцям впадає в очі надзвичайна подібність українських орнаментів, зібраним художником в Україні, до кримськотатарських, що пояснювалось творчістю десятків тисяч українських полонянок, які колись в Криму ставали дружинами чи служницями татар.

У довгому ланцюгу своїх втрат і життєвих неудач, Остап хотів бачити у цій публікації добрий знак для свого журналістського майбуття, в якому він мріяв оприлюднювати замовчувані українські сторінки Криму, розхитуючи ними офіційні і побутові твердження, що «В Крыму никогда ничево украинского не было».

* * *

Завершивши свої спогади за 1975 рік, Остап раптом згадав, що десь тоді, можливо в тому ж році, він докладав неймовіриних зусиль, щоб викреслити зі своєї пам’яті один небуденний епізод, який завдав йому душевної муки. А коли вже згадав, то зрозумів: «Не вдається забути нічого!»

Остап уже не пам’ятає точно дати, коли відбулась ця надзвичайна подія. Скоріш за все це могло статись влітку 1975 року. В Остапів Світ, заповнений вщерть морською романтикою й додатковими заробітками, навчанням на безлічі курсів і навчальних закладів, грою на бандурі, тяжкими втратами на сімейному та музейному «фронтах» і, зрештою, спробами компенсувати свої життєві невдачі позитивними досягненнями, відбулось несподіване вторгнення із … Паралельного Світу!

Хоча він і не вірив в Паралельний Світ, але начитався фантастичних повістей про інші, невидимі світи, які існують ніби-то в тому самому просторі, що й наш світ, а при певних умовах чи якихось магічних діях, ці світи можуть проявитися і бути зафіксованими нашими органами сприйняття. Це вторгнення було настільки нереальним і приголомшливим, що Остап умовно кваліфікував його як контакт з Паралельним Світом.

В гості до Остапа прийшла … його юнацька мрія — Марта Романська!!!

Остап з Тамарою саме обідали на кухні і встали їй назустріч. Марта подала руку Тамарі для знайомства, а потім Остапові — для привітання. Тамарі представилась як колишня Остапова однокласниця. В курортну Ялту вона прибула на відпочинок, а дізнавшись про Остапа, вирішила навідатись. Після Тамариного запрошення Марта приєдналась до обіднього столу.

Колись, у шкільні роки, Остап полюбляв займатись вправами на турніку. Досить вправно робив «скобку» і навіть сальто, та потім припинив, бо одного разу зірвався і врізався чолом об землю. Він тоді залишився живий і навіть самостійно встав і пішов додому, але коли перелякана рідня, бачачи його синій розпухлий лоб, щось говорила, Остап до кінця того дня нічого не чув і не розумів, що з ним відбувається. Потім щось подібне він пережив, коли морським прибоєм його вдарило об скелю, врятувавши від служби в радянській армії…

І ось точно у таку саму ситуацію Остап потрапив уже втретє в житті, але тепер — внаслідок візиту Марти, який сприймався ним за межами реальності.

Тамара, помітивши як напівпаралізований Остап пробує видавити з себе якісь слова, миттєво перехопила ініціативу у спілкуванні з Мартою. Тамара розпитувала про щось гостю і простодушно розповідала про себе і про Остапа, згадавши, що вони зійшлись саме тоді, коли Остап завів собі аж двох квартиранток-студенток педучилища.

Докірливий погляд Мартиних карих очей і її осудливий вигук «ай-я-яй!» добили Остапа і він лише безпорадно усміхався і мотав головою, як кінь від укусів оводів, що мало означати заперечення. Єдиною рятівницею у цих чотирьох стінах для Остапа залишалась бандура. І він, нарешті, відчув себе впевненіше, помітивши як від його співу у Марти заіскрились в очах знайомі ще з дитинства радісні «бісики».

Гей, у мене був коняка, не коняка, розбишака,

Була шабля і рушниця, і дівчина-чарівниця.

Коня мого турки вбили, ляхи шаблю пощербили,

І рушниця поламалась, і дівчина відцуралась…

Коли Остап замовк, його вивів з рівноваги, і на цей раз остаточно, Внутрішній Голос, який безапеляційно заволав:

— Кидай все і йди за нею! Ти ж колись їхав до неї і на півдорозі загруз у Казахстані!.. І ось вона знайшла тебе! Вона змогла, а ти не зміг!!!

Остапові коштувало неймовірних зусиль замкнути пельку клятущому Голосові.

— Хто я такий, щоб пропонувати себе цій неземній істоті? — невдаха, який пішов на компроміс з тими, хто потрощив Мартині юні роки і зруйнував моє кохання, перетворивши його на криваву рану! І ось тепер, коли на цю рану знайшовся Бальзам в особі Тамари, а на додачу, коли й Тамара сприйняла і мене в якості Бальзаму для свого зраненого серця, — ти хочеш, щоб я по-зрадницьки розрубав цей взаємозв’язок?! А дальше що? Погнатись за міражем наших незрілих дитячих почуттів, які в мене і, напевно, в Марти давно спопелили суворі реалії життя? А крім того Марта, здається, щось говорила Тамарі про своє заміжжя!… Та й у Тамари є свої чари-принади, якими вона мабуть безповоротно привабила мене…

Бачачи, що Остап нізащо не пожертвує своїм Ялтинським Світом, у який він вріс усім своїм корінням, розгублений Внутрішній Голос востаннє запитав: «А що ж тоді, Остапе, з тобою відбувається в цю мить? І як ти поясниш — чого вона, все таки, прийшла?!» Остап зробив вигляд, що останніх двох запитань не почув. Мало того, в його голові почало визрівати ще й третє питання: «Чому Марта не з’явилась тоді, коли від нього пішла Ліля?..». Але Остап відігнав його геть у найтемніший закуток свідомості, бо знав, що скаже йому його мстивий Внутрішній Голос: «А сам-то, сам, чому не вирушив на пошуки Марти?»

Поки відбувався цей двобій Остапа з Голосом його Серця, Марта тепло прощалась з Тамарою, дякуючи за гостину. Остап теж потиснув їй руку, з винуватою посмішкою витримавши допитливі іскорки, що сипонули з її прекрасних карих очей…

Марта відійшла у свій Паралельний Світ, а Остап — у свої ялтинські реалії, поринувши у щоденні турботи, справи, захоплення. З часом він таки домігся запроторити цей епізод в … Лету — міфічну Ріку Забуття і продовжував жити так, ніби й не було цього контакту з його юнацькою мрією з Паралельного Світу…

І все ж Ріка Забуття не поглинула цю чарівну мить, бо вже на схилі свого віку, добираючи спогади до своєї літописної “Книги пісень і мандрів…”, Остап «виловив» її із забуття!.. От тільки пригадати точно, коли це все було, так і не вдалось: в 1975 році? Чи пізніше? А може — раніше? Але воно було! Мало того — Марта через кілька років знову «проявиться» в Ялті зі свого Паралельного Світу! Один раз — наяву, зі своїм чоловіком, а потім ще й … віртуально, на сторінках історії рідного міста Городенки. Але заціпеніння і при другій зустрічі з Мартою Остапові так і не вдасться побороти… Це — ті моменти його життя, коли досвід, позичений у книжно-голлівудського Тарзана, чи досвід власний, життєвий, що дозволяв спокійно протистояти шаленим морським штормам, виявлявся непридатним. І це його кожен раз збивало з пантелику…

* * *