10. Матінко Божа, Україна — ВІЛЬНА! ( 1991 рік )

 

 

 

1991-й рік особисто для Остапа розпочався тим, що журнал «Советские профсоюзы» (м. Москва) вирішив потішити його марнославство фоторепортажем «Моряк – бандурист». На одній з фотографій Остап у формі морського капітана йде з зачохленою бандурою в руці причалом Одеського порту, а на другій — він у вишиванці грає для акторів Одеського українського театру. І відповідний коментар до світлин.

Сторінка з журналу “Советские профсоюзы” за січень 1991 р.

Але цього року, коли розгортались події, які мали вирішальне значення для долі України, як вільної серед вільних держав світу, Остапові було не до марнославства.

Набирали розмаху сепаратистські настрої в Криму, спрямовані не тільки проти незалежницьких прагнень українців, але й проти права на свою національну автономію кримських татар, що повертались із заслання. Виконання проімперських прагнень, як завжди, взяли на себе комуністи Криму на чолі з М. Багровим.

Проукраїнські активісти Ялти і Криму з тривогою сприймали повну відсутність будь-якої реакції на дії кримських сепаратистів не тільки Верховної Ради УРСР, де правили бал комуністи так само, як і в Криму, але й національно-патріотичних рухів і партій в Україні, зокрема, представлених у Верховній Раді. Ця катастрофічна тенденція, — брак розуміння українськими державниками того очевидного факту, що Крим завжди був стратегічним ключем до володіння морськими шляхами з Чорного моря до світових економічних просторів, а так же ігнорування ними кримського сепаратизму, як показав час, збережеться аж до втрати в 2014-му році контролю Києва над Кримом.

Другою тенденцією стало своєрідне дублювання проросійськими політиками Криму дій державницьких сил в Україні, але на користь для імперської ідеї. Так, після проголошення Декларації про державний суверенітет України в Києві 16 липня 1990 р., Кримська обласна рада під головуванням того ж таки Миколи Багрова, 12 листопада прийняла Декларацію про державний і правовий статус Криму, в якій заявлено «право народів Криму» на відновлення Кримської АРСР, як суб’єкта Союзу РСР і учасника нового союзного договору.

Остап написав велику статтю «Компромат на республіку» про деструктивну діяльність сепаратистських організацій Криму і послав у редакцію газети «Культура і життя». Подібні тривожні дописи в інші газети Криму і України послали ялтинські активісти Товариства Української Мови Леонід Волошин, Мирослав Мисяк. На сполох били українці Севастополя, Сімферополя, Євпаторії. Київ був «глухий», «сліпий» і «німий»!

В 1991 році за всебічного сприяння командування Чорноморського флоту в Севастополі, в Криму виник Республіканський рух Криму (РДК), співзасновником якого став депутат Кримської облради Юрій Мєшков, який розпочав пропагандистську кампанію за вихід Криму із складу України. З подачі комуністів і РДК 20 січня 1991 р. в Криму відбувся референдум. На запитання: «Ви за відтворення (воссоздание) Кримської АРСР, як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» —   із 81,37% виборців, які взяли участь в голосуванні. 93,26% кримчан проголосувало «За»

Єдиною політичною силою на півострові, яка організовано виступила проти референдуму, що здійснювався післявоєнними і новоприбулими російськомовними переселенцями, повністю ігноруючи право волевиявлення корінного народу Криму, була Організація кримськотатарського національного руху (ОКНР). Позицію ОКНР проігнорували і в Криму, і в Києві.

І тільки через тиждень після кримського референдуму, 26 січня 1991 р. «Культура і життя» у своєму четвертому номері надрукувала «Компромат на республіку» О. Кіндрачука, затримавши публікацію на цілий місяць.

Остапова стаття “Компромат на республіку” в газ. “Культура і життя” (Київ) 26.01.1991 р. її публікацію редакція затримала на цілий місяць.

12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про відновлення Кримської АРСР у складі України, а Остап, який разом з українцями і кримськими татарами напередодні ліг спати в рядовій області України, того дня пробудився в дивовижній автономії для російськомовної комуністичної номенклатури Криму.

Малопомітною втіхою для Остапа на фоні всіх цих загрозливих політичних трансформацій в Криму стала участь чотирьох українських письменників на одному із січневих зібрань Ялтинського Товариства української мови. Найвідомішим з гостей був автор історичних романів Валентин Чемерис. У відповідь на полум’яний виступ Остапа, з закликом «розбудити» київських політиків у зв’язку з небезпекою сепаратистських віянь у Криму, автор подарував йому свої три книги: «Скандал в імператорському сімействі», «Ольвія» і «Смерть Атея» із зворушливими автографами для Остапової родини. Львівська поетеса Євгенія Лещук дала Остапові газету «За вільну Україну» за 10 січня 1991 р. зі своєю статтею «Вогники на духовній цілині». Авторка висвітлювала в статті діяльність ялтинських бандуристів О. Нирка і О. Кіндрачука та їх зусилля по відкриттю музею Лесі Українки в Ялті.

До речі, багаторічна епопея з Лесиним музеєм в новій політичній ситуації набирала нових форм.

6 лютого 1991 р. «Кримська правда» помістила інтерв’ю із завідувачкою Ялтинським відділом культури А. Кизилової «Будинок для Лесі». Чиновниця від культури скаржилась, що ось, мовляв, ремонт музею в Ялті на вулиці Літкенса, 8, завершується, а Товариство української мови веде боротьбу з владою міста нібито за відкриття в цьому будинку музею Лесі Українки, а насправді, щоб «під благовидним приводом» забезпечити собі приміщення для «штабу» українських політичних партій і націоналістичних організацій.

На противагу Кизиловій український поет Микола Холодний в журналі «Українська культура» №2 за лютий 1991 р. виступив із статтею «Хто захистить кримських українців» про наступ російських шовіністів у Криму проти української мови і культури, згадавши, серед іншого, і про діяльність О. Кіндрачука.

24 лютого 1991 р. напередодні офіційного відзначення Лесиного ювілею члени Товариства української мови зібрались біля пам’ятника Лесі Українки, що перед будинком майбутнього музею її імені, щоб послухати концерт фольклорного гурту музикантів Тернопільського центру народної творчості, який зібрав чималу публіку з прохожих курортників. Після гостей виступив і Остап з бандурою, який доручив синові Назарові стати поряд із синьожовтим прапором, подарованим йому рік назад в Одесі активістом «Південної громади». Таке в Ялті відбулось вперше! І тоді сталось те саме, що й тоді в Одесі: тумівці ніби чекали когось першого, бо почали витягувати із-за пазух і сумок синьожовті полотнища і ладнати їх на древка. За хвилину десяток прапорів привабив ще більше публіки. Остап у проміжку між піснями читав людям напам’ять улюблений вірш Василя Симоненка і думав про недавні й новітні загрози для українців Криму…

Де зараз ви, кати мого народу?

Де велич ваша, сила ваша де?

На ясні зорі і на тихі води

Вже чорна ваша злоба не впаде…

… Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

24.02.1991 р. Назар із синьо-жовтим прапором, Остап з бандурою і тернопільські музиканти біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті.

Наступного дня, 25 лютого 1991 р., там-же відбулись офіційні торжества. Після того, як перед велелюдним мітингом біля пам’ятника Лесі Українки виступили гості з Сімферополя — поет Д. Кононенко, вчена – філолог К. Покотило і голова Кримського ТУМу А. Петрова, а після них — голова Ялтинського ТУМу О. Нирко та представники влади, була відкрита виставка до 120-річного ювілею геніальної дочки України. Виставка була розміщена в усіх кімнатах другого поверху будинку №8 на вул. Літкенса. Вона була багата на меморіальні експонати і оформлена з великим художнім смаком і майстерністю сімферопольським художником М. Гордичем. Автором експозиції була завідувач відділом Ялтинського музею Світлана Кочерга. В одному із залів музею була виставлена бандура ялтинського довоєнного кобзаря Р. Шаленого, яку в Ялті відшукав для музею Олексій Нирко. Поряд з цією раритетною реліквією сиділи з бандурами Остап і малий Назар Кіндрачуки, які грали і співали для відвідувачів виставки протягом всього дня.

Уже в такому вигляді виставка могла стати музеєм за одним лише розчерком бюрократичного пера. І, зрештою, їй таки присвоять статус музею, але…

Але за цей статус ще треба було боротись.

28 лютого 1991 р. газета «Советский Крым» на двох сторінках газетної площі помістила про цю подію фоторепортаж Т. Барської «Время тебе, моя песня, проснуться!» 27 лютого 1991 р. С. Суханова в статті «На честь великої поетеси» (газета «Кримська правда») і Є. Дубовик в статті «Комуналка для Лесі» (газета «Радянська Україна») висвітлили враження від виставки, ну і від кобзарського дуету Кіндрачуків, та висловили побажання, щоб вона стала музеєм.

Найкраще проблеми Лесиного музею, у зв’язку з цією ювілейною подією, представив спецкор газети «Літературна Україна» 4 квітня 1991 р. В. Королюк у об’ємній статті «Тінь великого інквізитора, або Ювілей по-ялтинськи». До цієї статті доклав своїх рук і Остап. Як колись перед кореспондентами газети «Культури й життя» й журналу «Україна», так і тепер, перед В. Королюком, він розкрив свою течку з матеріалами до історії двадцятирічного невідкриття музею Лесі Українки в Ялті. То ж і спецкор «Літературної України» за кожним аргументом на користь музею чи на обвинувачення в протидії музею, посилався на Остапове зібрання документів.

Перед цим Остап і сам, в міру своїх журналістських нахилів, 2 березня 1991 р. в газеті «Культура і життя» під рубрикою «Про наболіле» подав замітку «Невже безвихідь?» з підзаголовком «Музей Лесі Українки в Ялті: історія невідкриття триває».

О. Кіндрачук: “Невже безвихідь” в газеті “Культура і життя” (Київ) за 02.03.1991 р.

Таким чином Остап виконував заповіт свого земляка, лікаря-патріота Василя Кархути з Коломиї: «Муляти всім ідеєю Лесиного музею, аж поки не народиться музейна перлина!»

Остап продовжував «морячити» в Ялтинському порту на «домашньому» (бо рідко відлучався за межі акваторії порту) буксирі «Кримчанин», екіпаж якого був йому, як друга «морська» сім’я — паралельна тій, що вдома, на суші. Щирі, доброзичливі колеги по роботі на чолі з таким-же добрим і щирим капітаном Котсалайненом Валерієм, завжди без проблем ішли на зустріч Остаповим забаганкам у його численних хоббі, коли треба було «злиняти» з Ялти на декілька днів. Тоді капітан трансформував для своїх змінних капітанів чотиривахтовий розклад праці на трьохвахтовий. А після повернення Остапа таким-же привілеєм користувались також й інші члени екіпажу.

Приводом для однієї з чергових відлучок для Остапа стало запрошення Української асоціації «Світ культури», яка організувала у Львові з 9-го по 14-е березня 1991 р. міжнародний фестиваль «Думи мої» з участю багатьох бандуристів і кобзарів з України і Польщі. Там Остапа зустріли кобзарі-побратими з Києва: П. Супрун, А. Бобир, В. Кушпет, В. Горбатюк, М. Будник, М. Литвин, з Харкова: дует подружжя Любасів, А. Парфіненко, з Ізмаїла М. Василюк, з Кривогу Рогу В. Харченко, львів’яни Б. Жеплинський, М. Баран, В. Жданкін. Всі брали участь в концертах на клубних сценах, в Домініканському соборі, в ПК ім. Г. Хоткевича, у сквері від оперного театру до пам’ятника А. Міцкевичу.

 

Афіша Міжнародного фестивалю бандуристів “Думи мої” (Львів) 09-14.03.1991 р.

Остап виконував «Ой, у лузі червона калина», «Ой, у Криму на риночку», різні козацькі пісні. А найкращою для львів’ян виявилась нова для них пісня «Яничари». До нього підходила молодь і просила переписати слова… Одного разу він співав у якомусь клубі:

… Степовими кураями налітали, ніби круки,

Рвали тіло нагаями, ще й назад в’язали руки.

Потішались до світанку, все спалили до билинки.

Йшли при конях полонянки, цебеніла кров на литки.

А коли дорога дальня відняла останні сили —

Задзвеніла раптом пісня і знялась у небо синє.

— Яничари, яничари, чи не так співали мами? —

Яничари йшли й мовчали, тільки плямкали губами.

І коли закінчувались останні рядки — їх Остап виконував з якимось надривом у голосі:

Вже від бранок тільки шмаття, пісня лине все і лине,

Наче кара і прокляття, вічна мука України.

Не туман вставав над зіллям, не сичі вночі кричали,

Серед степу, з божевілля, їли землю яничари…

Останні акорди покрила буря аплодисментів, а на сцену вибіг — Остап не повірив своїм очам, — Володимир Савчук, двоюрідний брат Остапової мами. Його арештувало НКВД прямо із-за шкільної парти в 1951 році, і ось він на волі! Вони обнялись і Володимир звернувся до залу, представивши Остапа як свого родича, який у з’яничареному Криму високо несе прапор українського відродження. Там-же, на сцені, він запросив Остапа до себе в гості, на Левандівку, що на околиці Львова.

Після цього Остап не раз користувався гостинністю родича, зупиняючись у нього під час поїздок у Львів; сімейство Савчуків (він, дружина, син і дочка) — гостювало в Ялті, у Остаповій «хрущобі».

А тоді, під час фестивалю, учасники ще виступали в місті шахтарів Червонограді: спочатку в будинку культури, а потім — на майдані, серед людей, які тоді дуже збуджено мітингували проти залишків радянської влади.

15 березня 1991 р. всі роз’їхались по домівках, а Остап — в рідну Котиківку, до батьків.

Милі зустрічі з рідними, друзями, знайомими. Особливо теплі стосунки у Остапа були з учасником визвольної боротьби і багаторічним в’язнем ГУЛАГу Іваном Михайловичем Романюком. Це він ще в 1988 р. намовив Остапа публікуватись в городенківській газеті «Колгоспник Придністров’я», організував для нього і його бандури концерти-лекції в Будинку культури й міській бібліотеці, в Городенці. Ось і на цей раз Остапові повезло — він прибув зі Львова прямо на фестиваль художньої самодіяльності Городенківщини. Після короткого виступу на сцені Будинку культури, Остап сів з бандурою на прилеглому майдані і розпочав свій кобзарський виступ для земляків. А Іван Романюк в цей час привів мало не за руку редактора городенківської газети «Край» Миколу Хамця з фотоапаратом, щоб сумістити Остапове кобзарювання з газетним інтерв’ю, та ще й за участю чисельних слухачів. Згодом Іван Михайлович прислав у Ялту два номери — 15-й і 16-й, газети «Край» за квітень 1991 р. з чотири сторінковими публікаціями й світлинами: «Дві зустрічі з Остапом Кіндрачуком. Радості й печалі бандуриста», в яких йшлося про порівняння процесів відродження української держави на Заході України і в Криму, враження, прогнози. (Фотокопії газет з цим інтерв’ю — в рубриці “Проби журналістського пера” цього веб-сайту)

Саме в цей час Радянським Союзом не на жарт «зареферендило», на предмет … збереження СРСР. 17 березня 1991 р. 78,5 % населення прийняли участь в референдумі, з яких 76,43 % було за збереження радянської імперії. Остап був у розпачі!

Повернувшись в Ялту Остап знову розосередився між сім’єю, буксиром «Кримчанин» і кобзарюванням на Набережній Ялти, в Лівадії й Алупці. Наприкінці березня біля Лівадійського палацу із групи німецьких туристів, що слухали Остапову бандуру, підійшов один і представився: «Стефан Кравчук, українець з Холмщини, а тепер громадянин ФРН». Остап запросив його до себе в гості, до родинного кола. Потім Стефан ще не раз приїжджав у Ялту, відвідував сім’ю Кіндрачуків, вони вели переписку і Остап був щасливий, що йому більше не треба ні від кого остерігатись.

На початку літа 1991 р. наукова співробітниця Музею м. Запоріжжя Ірина Іллічова і дирекція Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, на знак вдячності за  подаровану бронзову статуетку Антона Головатого, прислали для Остапа і сина Назара (Олеся здавала іспити в 9-му класі) запрошення на Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва «Хортиця», присвячений 500-річчю Запорізького козацтва, яке відзначали вже другий рік.

Прилетівши в м. Запоріжжя літаком, Остап з Назарком поселились в затишному будинку на південному березі острова Хортиця, де ночували, снідали й вечеряли, а дні проводили в північній частині, в Музею історії Запоріжжя і в Совутиній балці, де з нагоди фестивальних заходів була збудована тимчасова Запорізька Січ, обнесена частоколом з воротами, баштами, гарматами.

Оскільки офіційна програма святкування була затверджена заздалегідь і Остапової участі в ній не передбачалось, йому запропонували грати на бандурі щодня, по 2 години в день, перед входом до історичного музею, коли там найбільше відвідувачів. Час від-часу і Назарко в проміжку між батьковими піснями читав Шевченкове «… Нащо мені женитися, нащо мені братись», Руданського «… в літо тисяча шість соте, в літо теє боже» (про Ахмета III і запорожців) або ще щось.

Сам фестиваль почався 6 червня 1991 р. в околицях «Січі», де серед колективів і солістів, що виступали, був і ансамбль школярів-бандуристів «Кримські проліски» з Ялти під керівництвом дружини Олексія Нирка Неоніли Леонтіївни.

7 червня на фестиваль для офіційного відкриття приїхали високі урядовці з Києва на чолі з головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком. Він виступив з привітальною промовою, після якої почалась грандіозна вистава під відкритим небом «Запорізька Січ».

Остап з Назарком, які перебували в десяти метрах від трибуни з Кравчуком, затамували подих. Виставу почав козак Мамай з бандурою, роль якого виконував добрий знайомий Остапа, новий голова Спілки кобзарів України, Володимир Горбатюк.

— “Кругом чужі полки, горить кохана Січ, / навіки козаки ідуть у темну ніч. / А Хортиця мовчить — зґвалтована вона, / і чайкою ячить вкраїнська далина…” — співав Володимир, від могутнього баритону якого, та ще підсиленого динаміками, здавалось, що дрижить древня Хортиця і башти фестивальної «Січі».

Потім, після виступів Хору ім. Верьовки, Гуцульського ансамблю пісні і танцю, та ще декількох провідних мистецьких колективів, почалось театралізоване дійство «Козацька Січова Рада», яка закінчилась виборами кошового отамана. Кришталеву булаву кошового вручили Леоніду Макаровичу. Подякувавши і поклонившись, Кравчук махнув булавою, давши цим сигнал починати наступний номер програми — героїчну поему «Байда», яка була продовжена театралізованою виставою «Лист запорожців до нас, їхніх нащадків». Потім відбулись хореографічні композиції «Запорожці» і «Запорозькі козаки», а завершили перше відділення концертної програми «Нащадки запорожців — Кубанський козачий хор». Коли кубанські артисти повертались у свою примузейну резиденцію, вони наткнулись на Остапа й Назара. Керівник козачого хору В. Захарченко, побачивши в Остапових руках бандуру, попросив його щось виконати. І Остап виконав для них кубанську пісню, якої навчили його слухачі-козаки на Новоросійському ринку, де він заграв в один із днів, коли портнадзор не випускав його «Комету» із-за шаленої штормової погоди на морі.

Серед лісу, лісу списів і мечів

Їде полк козаків-вусачів,

Попереду осавул молодий

Веде сотню відчайдухів прямо в бій.

Задзвеніли в полі шаблями хеджрети,

Над Кубанню піднімався синь-туман.

Кличе, кличе козаків на завали

Під хоругви бойові отаман.

Тоді закипіли у полях озера,

Зашуміли в непогоду тростинки.

Пригадаймо, братці, бій біля Джанхота,

Як билися там кубанці-козаки.

Кубанці здивувались, бо ніхто з них не знав цієї пісні. Після перерви почався козацький герць з шаблями на конях, який виконав кінний театр «Запорозькі козаки» і кіннотники культурного центру «Січ».

А далі — ще цікавіше. Назар (та й Остап теж) роззявив рота від несподіванки: київська група каскадерів та місцеві артисти, одягнуті в козацькі і яничарські наряди, влаштували штурм і оборону Запорізької Січі з наступним розгромом «бусурменів», які втікали до берега на свої судна. Але тут з’явилися козацькі чайки з фальконетами, які довершили розгром яничарської флотилії і її «турків-десантників».

07.06.1991 р. Хортиця. Совутина балка. Грандіозна вистава під відкритим небом «Запорізька Січ».

Після кінного й пішого фехтування й гарматної й мушкетної стрілянини, ще з годину стелився дим по навколишніх ярах і кущах Совутиної балки.

І на кінець — вистава «Шлях до Шевченка», яка завершилась піснею «Реве та стогне Дніпр широкий» з участю всіх — і учасників вистави, і багатьох тисяч глядачів. Остапової бандури під час цього громового фіналу не чув навіть він сам.

В темряві, що вже наступила, всі запалили заздалегідь приготовані і роздані свічки. І це море світла почало розпливатися із Запорізької Січі за пагорби, до автобусів.

8-го і 9-го червня 1991 р. продовжувались театралізовані вистави «Козацьке коло», «Козацький курінь», козацькі розваги на конях, композиція «Всі ми браття козацького роду».

Провідали Остап і Назар «ремісниче передмістя» Запорізької Січі де зустріли, серед інших, і свого приятеля-скульптора з Ялти Миколу Вакуленка з його веселими глиняними козаками, бандуристами, домовиками, лісовиками, русалками, свищиками і … випадковими учнями, яких він тут же вчив мистецтву ліплення з глини.

Однак апофеозом святкових заходів залишався день 7-го червня. На концертах виступали золоті голоси України — Анатолій Солов’яненко, Ніна Матвієнко і інші (більше десяти), а так же Остапові побратими-кобзарі — родинне тріо львів’ян Баранів (Михайло, Орест і Тарас), Василь Нечепа з Чернігова та ще декілька, менш відомих.

Менш масштабні ювілейні заходи відбувались в Дніпропетровську, Марганці, Нікополі й інших містах колишніх Вольностей Війська Запорізького. Ці святкування відрізнялись від минулорічних тим, що не тільки їх учасники, але й всі мешканці Придніпров’я назавжди зарядились відчуттям патріотизму й гордості за свою історію та переконанням, що «Ще не вмерла» і вже ніколи не вмре Україна.

Остапу і Назару залишились напам’ять святкові афіші, програмки, фотографії і диплом учасника Всеукраїнського фестивалю народного мистецтва «Хортиця», присвяченого 500-річчю Запорізького козацтва.

і

і                                      

Фестивальні “трофеї” Остапа і Назара.

10 червня 1991 р. Остап із сином востаннє побачили острів Хортицю в ілюмінаторі літака з висоти пташиного лету під час авіарейсу Запоріжжя — Сімферополь. А там у Ялті знову Остапові капітансько-кобзарські будні.

Через декілька днів після повернення Остап випадково натрапив на лист, який поштарка приносила за його відсутності, а дружина Тамара поклала на книжкову полицю і напевне забула про нього.

В конверті було запрошення із міста Рівного:

«Шановний Остапе Юрійовичу!

Обласний комітет переконливо просить Вас взяти участь у відзначенні 340-річчя битви під Берестечком і уславити пам’ять героїв своєю кобзарською піснею. Святкові заходи заплановані на 12-15 червня 1991 р.»

На календарі в цей час виднілась фінальна дата — 15 червня, і Остап дорікнув Тамарі за її неуважність до листа, що позбавило його можливості «покозакувати» ще декілька днів. Тамара в боргу не лишилась: мовляв — «Ось де мені застряло твоє козакування» — приклавши ребро долоні до горла. Назрівала сварка (не перша, до речі, але й не остання), і Остап, щоб її нейтралізувати, перекинув ремінь чохла з бандурою через плече, подався на Ялтинську набережну трохи відвести душу кобзарюванням. Сівши в тіні розлогого тамариска, він дивився на людський потік, який проходив між ним й хлюпітливими хвилями моря і співав:

«Кобзо моя, дружино вірная,

Бандуро моя мальована, гей!..»

Одна із жінок підійшла, зупинилась і, дослухавши довгу козацьку думу до кінця, сказала: «Добрий день, Остапе!»

Остап запитливо подивився на немолоде вже обличчя жінки, зустрівся з розгублено-ніяковіючим поглядом незнайомки, пристально вдивлявся у зів’ялі риси колись, без сумніву, гарного обличчя, і ніяк не міг пригадати — звідки вона його знає…

— Не впізнаєш? — ніби з докором тихо запитала. А коли Остап заперечливо похитав головою, вона ще тихіше, з сумом в голосі, додала: «Я Мартуся Романська…»

І Остапа, як і під час першої зустрічі з нею у себе вдома, скував повний параліч. Тільки тоді Мартуся обеззброїла Остапа силою своєї жіночності в повному її розквіті, а тепер…

А тепер Остап з жахом вдивлявся в обличчя, яке, незважаючи на вимовлене знайоме й колись дороге ім’я, продовжувало залишатись незнайомим.

— Божечку мій! А де ж вона розгубила свої веселі золотисті іскорки-бісики з карих очей, якими вона колись зачарувала Остапа і увесь 6-Б клас, — бились у Остапових скронях обривки думок. — Хіба, що сум?

Так! Він нарешті хоч щось упізнав знайоме в очах цієї незнайомої жінки. Це був той самий сум, що світився в очах юної Мартусі на її першій фотографії, яку вона колись прислала Остапові із заслання з Хабаровського краю…

До Марти підійшов якийсь чоловік. Він до цього увесь цей час стояв неподалік й тільки тепер привітався з Остапом і звернувся до Марти: «Ну, що? Підемо вже?»

У відповідь на їхнє «До побачення!» Остап встав зі свого стільчика і, притримуючи бандуру, мовчки нахилив голову у прощальному поклоні.

Це був Мартин чоловік. Через багато років Остап впізнає його на фотографії, розміщеній у 2-му томі історико-мемуарного збірника «Городенківщина» (видання Нью-Йорк – Вінніпег – Городенка, 2002 р.) На світлині перед пам’ятником Тараса Шевченка у Вашингтоні стоять декілька вихідців з Городенки і серед них — Марта Романська – Пиріг і її чоловік — Омелян Пиріг.

І тільки після того, як Марта і чоловік, злившись з людським потоком, стали недосяжними для його погляду, Остап нарешті видихнув з полегкістю повітря, затамоване в грудях протягом цієї несподіваної зустрічі.

— Ти був правий, Остапе, минулого разу! Ти живеш у Своєму Світі, а Марта — в Паралельному. А паралелям не дано перетинатись за законами геометрії! — це озвався Остаповий Внутрішній Голос, що свідчило про те, що Остап, нарешті, прийшов до тями.

* * *

З деяких пір Остап почав задумуватись про подальше Олесине навчання після закінчення школи. Інформацію для роздумів давали деякі його колеги-портовики, які правдами й неправдами, а частіше з допомогою певних грошових сум, влаштовували своїх дітей, далеко не вундеркіндів, у ВУЗи.

Талантом одного із своїх близьких приятелів Володі Сафонова до накопичення потрібних сум, Остап так і оволодів. Олеся хоча вчилась непогано і з бажанням, але круглою відмінницею не була. То ж Остап побоювався, що її може спіткати також невдача, як і його самого колись при вступі до львівського вишу, і поділився своєю турботою зі своїм другом-наставником Олексієм Федоровичем:

— Якщо б Олеся мала бажання вчитись у Ялтинському педучилищі, то тут я посприяв би без проблем, навіть цього літа, після закінчення 9-го класу, — сказав маестро. В інші навчальні заклади він не був «вхожий».

І Остап, зваживши всі «за» і «проти», запропонував доньці вступ до педучилища.

— Ти отримаєш диплом педагога молодших класів або, образно кажучи, «синицю в руці»; а якщо захочеш «журавля в небі», то цей диплом при вступі до вишу матиме пріоритет перед звичайними атестатами зрілості, — переконував він доню. І Олеся підкорилась батьковій пропозиції. Саме підкорилась, бо сперечатись з батьком не наважувалась.

Через багато років, ставши мамою двох синів, Олеся скаже про це постарілому батькові так: «Коли тебе тримають в рукавицях з їжачої шкіри, то не дуже посперечаєшся…»

— Боже! Чому вона не відкрила мені очі на самого себе раніше? — подумав Остап і почав згадувати.

Дійсно, тримати своїх дітей в «їжакових рукавицях» було в традиції родини Кіндрачуків. Колись дід Михайло в своїй молодості піднімав на світанку до роботи свого сина Юрка, майбутнього Остапового батька — палкою. Мама шмагала маленького Остапа за «мандри» до пізньої ночі по Котиківці. Батько брався за «бук» кожний раз, коли Остап до повного забуття зачитувався Тарзановими пригодами тоді, як корова, яку він пас, заходила на чуже поле поласувати молодою кукурудзою, чи там буряками.

В Котиківці всі добивались таким методом дисципліни і послуху у своїх дітей. Остапові від самого народження інша педагогіка не була відома і він, не задумуючись, сприймав її як даність. Аж на схилі віку він навчився мислити більш критично й робити переоцінку минулих помилок, які, на жаль, уже не виправити.

Як би там не було, а 15 липня 1991 р. Олеся склала вступні іспити, а 2 вересня стала студенткою Ялтинського педучилища. А ще вона автоматично стала бандуристкою Ялтинської капели бандуристів ім. Степана Руданського, що функціонувала тут-же, під началом О. Нирка.

За час підготовки доньки до вступу в училище, Остап, разом з усією українською громадою Ялти, Криму, як, зрештою, із усією Україною, зазнав стресів і тривог, коли 19 – 21 серпня 1991 р., коли у Кремлі відбувся так званий ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положению) і на чолі з Г. Янаєвим здійснила спробу державного перевороту. Остап уявляв собі дії гекачепістів як намагання повернути течію Історії у зворотньому напрямі, тобто анулювати досягнення «параду суверенітетів» колишніх «радянських союзних соціалістичних республік».

Три доби Остап і ялтинські просвітяни (Товариство української мови стало уже називатись товариством «Просвіта») ходили ніби уражені громом, а комуністи й комсомольські активісти кидали на них злорадні блискавки-погляди і світились “імперським ентузіазмом” на обличчі. Після арешту гекачепістів у Москві і проголошення в Києві 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність Української Держави, прийшла черга «світитись» ялтинським українцям, але вже «незалежницьким ентузіазмом» на противагу зціпленим зубам їхніх «червоних» опонентів.

25.08.1991 р. Ялтинські просвітяни під звуки Остапової бандури збираються на мітинг, приурочений до Акту проголошення Незалежності України.

Проте в масштабах Криму проімперські сили організували контрнаступ. 4 вересня 1991 р. Верховна Рада Кримської АРСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет Криму, хоча і в складі України, але з правом самостійно укладати договори з іншими державами. І вони навіть не думали на цьому зупинятись. 23 жовтня 1991 р. ця сама ВР АРСР з подачі комуністів і РДК (Республиканское движение Крыма) прийняла Закон про референдум, який розширював можливості  РДК реалізувати відрив Криму від України і перехід під протекцію Москви. А сам референдум було призначено на 20 січня наступного 1992 року.

А київські можновладці робили вигляд, що не помічають як Крим «відчалює» від України і продовжували ігнорувати позиції ОКНР (Організації кримськотатарського національного руху), яка разом з нечисленними українськими організаціями виступила проти цього референдуму і відстоювала перебування Криму в складі України.

Про необхідність об’єднувати зусилля українців і кримських татар у боротьбі за Український Крим говорили лише нечисленні патріоти цього самого Українського Криму, з якими в Україні були солідарні лише одиниці, і серед них Остаповий приятель-журналіст львів’янин Сергій Лащенко. Сергій прислав Остапові газету «Молода Галичина» за 30 липня 1991 р. зі своєю великою статтею «Україна і кримські татари» про перспективи новочасних стосунків двох народів, для прикладу наводячи зв’язки Остапа з кримськими татарами.

Можливо, що Києву було не до кримських референдумів, оскільки там проводилась підготовка до Всеукраїнського референдуму, призначеного на 1 грудня 1991 р. для підтвердження Акту проголошення незалежності України, а заодно і до виборів Президента України.

Текст Акту проголошення Незалежності України.

Остап песимістично оцінював затію з цим референдумом, вважаючи її провокацією, адже зомбоване комуністами населення України, яке весною 17 березня 1991 р. проголосувало за збереження СРСР, нікуди не ділось, то ж результат може виявитись катастрофічним для його мрії про повну незалежність України.

— Це, напевно, реанімація ідей ГКЧП в формі референдуму, — панікував Остап. Пережити ще раз гекачепістські стреси було понад його сили. І він вирішив на час референдуму втекти від реальних подій куди завгодно. Хоч у Паралельний Світ!

Саме в цей час портовий профсоюз розподіляв безплатні білети для ялтинських моряків на круїзний рейс лайнера «Грузія» по маршруту Одеса — Стамбул — Пірей (Греція) — Лімассол (Кіпр) — Одеса. Лайнер відчалював з Одеси якраз 1-го грудня і Остап про всяк випадок доручив Тамарі проголосувати «За» не тільки своїм бюлетенем, але, по можливості, й Остаповим. Потім Тамара розповіла, що це їй удалось виключно завдяки її добрій знайомій, яка була тоді в складі комісії на виборчій дільниці.

В Одесі перед референдумом молоді люди розповсюджували агітаційні листівки з характерними тільки для цього міста мовними зворотами: «Только не надо меня пугать независиммой Украиной! В зависимой я уже жил!!!» При чому біля слова «независиммой» був зображений корабель, що мчить під вітрилами, а біля слова «зависимой» — кайдани. Остап з усмішкою і надією сховав листівку на пам’ять і пішов на судно разом з групою ялтинських моряків.

І знову на пам’ять про “виправу за три моря” у Остапа залишився лише список пасажирів з його прізвищем — тільки тому, що не прихопив із собою фотоапарат…

Три дні «Грузія» простувала штормовим Чорним морем, Босфором, Дарданеллами і ще більш штормовим Егейським морем прямо в Афінський порт Пірей, без заходу в Стамбул. Більшість туристів з великими чемоданами поспішили на речовий базар, де розклали для продажу різний, в основному сувенірний, дріб’язок. А Остап сів з бандурою і виконував козацьких похідних пісень. Ввечері виявилось, що доробок «туриста-кобзаря» удвічі більший, ніж у середньостатистичного «туриста-торгівця».

4 грудня 1991 р. відбулась екскурсія Афінами з відвіданням Акрополю та інших пам’ятників древньої Еллади. І тут не обійшлось без Остапової бандури, на передзвін якої реагували в першу чергу всюдисущі українці, ну і, звичайно, греки, яким Остап пояснював, що назву його інструменту дехто з дослідників виводить від давньогрецької богині Пандори.

Потім дві ночі і один день «Грузія» прямувала на Кіпр, а Остап грав на палубі для туристів і для себе самого. Грав натхненно і радісно, бо по радіо повідомили, що на далекій Україні під час референдуму на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» — позитивну відповідь «Так, підтверджую» дали 90,32 % виборців України. Одночасно українці вибрали президентом голову Верховної Ради України, ще недавно —  функціонера ЦК КПУ, Леоніда Кравчука, який набрав 61,6 % голосів, тому що демократично-патріотична опозиція подала до виборчого бюлетеня замість єдиного кандидата цілий «букет» претендентів, що розпорошило голоси виборців.

6 грудня у курортному місті Лімассол на південному березі Кіпру мандрівників накрила злива з вітром. Остап не розгубився і грав для кіпріотів і різнолицих іноземців, які від негоди стовпились у приміщенні морвокзалу.

По обіді розпогодилось і туристів поводили екскурсійним маршрутом серед античних руїн древніх храмів. Відбувши з Лімассола пізно вечером, за увесь наступний день «Грузія» поминула острів Родос з грізною фортецею, острови Егейського архіпелагу і, нарешті, прибула в Стамбул.

8 грудня — знайомство з одним із чудес світу Капали-Чарші, знаменитим стамбульським критим ринком, панорамою міста з його мечетями, мінаретами, пам’ятниками візантійської й турецької архітектури. А вечером слухали радіо з України: 7 – 8 грудня 1991 р. очільники Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) і України (Л. Кравчук) в Біловезькій пущі «розпустили» Радянський Союз і, задля цивілізованого «розлучення», уклали угоду про створення СНД (Співдружність незалежних держав).

9 грудня — екскурсія по Стамбулу з відвіданням Голубої мечеті і замку Бейлербей. По обіді Остап здійснив свою таємну мрію — він сів на майдані Баязидів з бандурою і вшанував славетного козацького лицаря, засновника першої Січі Байду Вишневецького, піснею:

«Гей, у Цареграді,

Та й на риночку,

Гей, п’є Байда

Мед-горілочку…»

Співав він і кримськотатарських пісень, які турки частково розуміли. А оскільки в Туреччині, починаючи від каральних кампаній Суворова і до новітнього часу, осіла кілька мільйонна кримськотатарська діаспора, то були серед слухачів і їхні представники. Розчулившись, вони дякували Остапові ламаною російською мовою за те, що він їм подарував «шматочок Криму», нагороджували його оплесками і … турецькими лірами.

Назбиравши за всю поїздку на гостинці дітям і дружині, Остап встиг ще до закриття Капали-Чарші накупити обновок, а коли стемніло — керівники круїзу повезли туристів на вечерю в один із стамбульських ресторанів. Там місцеві артисти показували турецьку фольклорну екзотику з піснями і танцями. Побачивши Остапову бандуру, танцівниця в прозорих шовках повела його на сцену і танцювала «по-турецьки» спочатку під українську мелодію «Їхав козак за Дунай», а потім — під кримськотатарську «А киз сачин орь мезлер». В нагороду йому принесли пригощення. Остап із задоволенням заштовхав принесені східні солодощі за обидві щоки, а фужер із шампанським відхилив, чим заслужив у турків здивовані аплодисменти — видно вони вперше побачили непитущого слов’янина…

11 грудня «Грузія» прийшла в Одесу, а звідти Остап поїздом в Сімферополь і дальше тролейбусом в Ялту.

В Ялті напередодні з дружиною Тамарою трапилось нещастя: повертаючись з ринку, вона на підході до дому зазнала несподіваного нападу молодого грабіжника. Він зірвав з її шиї золотий ланцюжок з медальйоном, вдаривши при цьому в обличчя так, що зрушився з місця очний кришталик. Того самого дня в ялтинську міліцію поскаржились більше десяти жінок з аналогічних причин і грабіжника не тільки затримали, але й повернули всім, включно й Тамарі, пограбовані прикраси. Але закріпити кришталик Тамарі тоді могли тільки в Москві, у знаменитому Федорівському Інституті Ока.

Взявши направлення з ялтинської лікарні і залишивши дітей на сусідів, Остап з Тамарою і бандурою гайнув у Москву, де вони зупинились у Тамариної знайомої, колишньої ялтинки. Потім пішли в інститутську лікарню, де побачили нескінченну чергу на запис з біло-, чорно- і жовтолицього інтернаціоналу в європейських, арабських, африканських і індійських шатах.

І Остапові уже вкотре випала можливість похвалити самого себе за те, що нікуди не виїжджає без бандури. Щоб скоротити час чекання у неймовірно довжелезній черзі, Остап тихенько перебирав струни своєї «дружини срібнодзвонної», коли поруч з ним проходив лікар з когортою асистенток у білих халатах. Він зупинився, як вкопаний: «А ти звідки тут взявся, дорогий земляче?! Ану, пішли до мене в кабінет!»

— Професор Глинський, родом з Івано-Франківська, — представився він уже в кабінеті. Дізнавшись про причину приїзду подружжя, він негайно розпорядився про медогляд і діагноз для Тамари, а потім прийняв Остапові скромні гостинці виробництва Масандрівського та Магарачського винзаводів і сказав: «Ану, заграй ще!»

Операцію зробили безплатно і успішно уже наступного дня, але залишили дружину ще на три дні для меднагляду. А ось лікарства, при чому недешеві, Остапові треба було купувати самому. Він поїздами метрополітену добрався до знаменитого Арбату, що перетворився на ярмарок сувенірів, і сів з бандурою біля української книгарні, чим дуже порадував її продавців.

Українську книгарню на Арбаті відкрито старанням української діаспори Москви, яка і є споживачем книжкової продукції на рідній мові. Відвідувачі книгарні обступили Остапа і запросили в якийсь український клуб, де для українських родин з дітьми саме цього вечора проводились святкові заходи з виставою і концертом, присвячені Святому Миколаю. Остапова бандура органічно вписалась в святкову атомсферу вечора, особливо коли черга дійшла до пісні «Ой, хто, хто Миколая любить»:

«Ой, проси долі для Вкраїни,

Та нехай встане із руїни!

В щасті й долі хай вітає,

В добрі й радості засяє,

Миколає!»

Після цього заключного куплета під бандуру, рідко хто не змахнув з вій сльозинку розчулення.

Ще два дні Остап грав на Арбаті, де до нього підійшли не дуже приємні знайомі-москвичі, які щоліта в Ялті промишляли рекетом. Якось біля Воронцовського палацу в Алупці один з цієї ватаги, п’яний рекетир, зібравши «данину» з торгівців сувенірами, підійшов до Остапа і, заслухавшись його піснями, поклав до чохла декілька карбованців. Потім Остап з усмішкою спостерігав, як «колеги» цього рекетира втовкмачували йому, що він повинен БРАТИ гроші, а не РОЗДАВАТИ. Проте Остапа вони не турбували ні тоді в Алупці, ні тепер в Москві, а послухавши, добродушно поплескали по плечі й пішли.

Остап і Тамара повертались додому в Ялту з радісно-піднесеним настроєм. Операція була успішною. Кобзарських заробітків Остапа вистачило і на лікарство, і на новорічні гостинці дітям.

Додатковою причиною для гарного настрою, особливо для Остапа, стала ліквідація 25 грудня 1991 р. інституту президенства СРСР. Інший символ “догораючої” імперії відійшов у небуття ще раніше — 25 вересня над будівлею КГБ в Києві замайорів синьо-жовтий стяг. Дорога до «Райської України», про яку колись говорили котиківські повстанці, була розчищена.

З надіями на райдужне майбутнє України родина Кіндрачуків разом з сусідами зустрічали 1992 рік — перший рік Незалежної України! На чільному місці новорічної ялинки Остап примостив серед ялинкових прикрас газетну фоторепродукцію із зображенням молодої жінки, яка з сяючим від щастя поглядом тримає високо над головою транспарант із написом: “Матінко Божа, Україна — ВІЛЬНА!”

 

КІНЕЦЬ  ПЕРШОЇ  КНИГИ