3. Райська місцина над морем (листопад 1957 – серпень 1964 рр..)

 

Повернувшись додому, друзі обняли своїх близьких і далеких рідних, провідали друзів, пом’янули свого товариша по училищу механізації Богдана Фіцича, який загинув від електричного струму. Ще перед вступом до училища Богдан одну зиму працював на якомусь будівництві в Ялті, в Криму, і при кожній нагоді з захопленням розповідав про чарівний край біля Чорного моря, який мало чим відрізняється від біблійного раю.

Сяк-так пронудьгувавши вдома до осінніх дощів і холодних вітрів, Остап і Ярослав «захандрили»… Їх будили гудки нічних потягів, що проїжджали через Городенку, і тоді в пам’яті оживали розповіді Богдана Фіцича про райську місцину над морем, а перестук вагонних коліс настирно кликав їх у дорогу. І вони не витримали — сіли в потяг і рушили до Криму, навіть не повідомивши батьків. Бо як їм поясниш, що хочеться ще побачити світ.

Кримська «оксамитова» осінь мало чим відрізнялась від городенківського літа і хлопці, прибувши автобусом з Сімферополя в Ялту, вражені вперше побаченим морем, змили в ньому дорожню пилюку і піт, а вже потім стали вишукувати на дошках об’яв роботу. А робочі руки у розмореній минулим курортним літом Ялті дійсно були в дефіциті.

Поки добрались до обраної по об’яві контори УНР-129 (управління начальника робіт) в Артеку, за Гурзуфом, вона вже була замкнена. Не біда! Остап затягнув пісню «Добрий вечір тобі, зелена діброво, переночуй хоч ніченьку мене молодого…» і заснув з другом під навислими скелями в придорожних чагарниках. Ранком у конторі отримали новенькі трудові книжки і скерування в робітничий гуртожиток і на будівельний об’єкт (дитячий садок), які були розташовані поряд один з одним, серед буйних субтропіків на території Нікітського ботанічного саду.

До роботи приступили того ж дня — 15 листопада 1957 року. Перший місяць працювали підсобними робітниками, а потім бетонщиками. До першої зарплати трохи поголодували, бо закінчились «казахстанські» гроші, зате потім життя заграло веселковими барвами серед розкішної зелені ботанічного саду, колекція флори якого зібрана з усіх материків. Ще й море близько! Про все це написали в листі додому, щоб заспокоїти стривожену рідню.

Осінь 1957 р. З Ярославом Терлецьким в Нікітському ботанічному саду.

Майстром на будівництві був чолов”яга досить похилого віку, а при ньому тимчасово підробляв його племінник Віктор, який мав постійну роботу в Ялтинському морському порту. Віктор Суханов був капітаном одного з сорока восьми моторних катерів, які возили морем пасажирів до всіх портпунктів Південного берега Криму, або влаштовували курортникам морські прогулянки чи й рибалки. Ця робота сезонна, тому в зимові місяці екіпажі катерів або били байдики, або, як Віктор, шукали додаткових заробітків.

Ось цей Віктор у хвилини відпочинку робітників розповідав їм різні романтичні небилиці з морського життя-буття. Розповідав про шторми, які виховують у моряків мужність і настирливість у досягненні мети, про любовні пригоди з чарівними русалками-курортницями, про іноземні лайнери з екзотичними туристами, про перспективи для кожного самому податись у загранплавання.

У Ярослава Терлецького був природний імунітет проти морської романтики. Він повернувся додому без Остапа і невдовзі поступив у Чернівецький державний університет одночасно з найпершими друзями Остапового дошкільного дитинства — Любком і Марусею Березовськими і Миколою Іванишиним. Згодом Ярослав став учителем географії, а пізніше завучем в рідній Городенківській середній школі №1. В цій же школі учителювала і Марія Березовська, яка потім стала директоркою школи, тобто безпосереднім «начальством» Ярослава. А Любомир знайшов собі роботу над Чорним морем в Іллічівському порту, біля Одеси, де працював інженером. А Микола Іванишин став зам. міністра транспорту аж у Білорусі.

А у Остапа Вікторові побрехеньки наклались на сюжети прочитаних повістей і романів на піратську тематику, на теми морських походів запорозьких козаків і мариністської літератури про епоху географічних відкриттів. В результаті, переборовши невдоволення начальника відділу кадрів УНР-129, Остап добився запису в трудовій книжці «Уволен 26.02.1958 г. по собственному желанию».

* * *

Жаль було прощатись Остапові з затишним вічнозеленим ботанічним садом-раєм. Він подумки називав його своєю «зеленою дібровою», яку всю зиму вшановував однойменною піснею, що полюбилась йому ще з першого нічлігу в кримських чагарниках.

Один з куплетів пісні звучав з деяким непевним застереженням…

Не переночую, бо жаль тебе буде,

Бо у лузі жалібненько сивийй голуб гуде.

Бо вже тебе, козаченьку, вороги питають,

Щодень, щоніч в темнім лузі все тебе шукають…

Зате останній куплет підбадьорював Остапа й заохочував до боротьби:

Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю,

— Наїжджайте, воріженьки, сам вас викликаю!

Згодом Остап переконається, що цими словами пісня напророчила йому також і чудодійну “зброю” — БАНДУРУ з його дитячих мрій, з якою він вестиме свою пісенну війну проти різних недоброзичливців-«воріженьків».

А поки-що подальше Остапове життя буде повне несподіванок сезонної морської навігації з її залежністю від зміни пір року й погодних умов в атмосфері і на морі. Для більшості людей праця, пов’язана з морем не є привабливою, але вона повністю влаштовувала тих декілька десятків, а пізніше й сотень моряків Ялтинського порту, таких же непосидющих, неспокійних, невгамовних, непостійних, відчайдушних і, чого таїтись, авантюрних, як Остап, який безоглядно спішив поповнити їх число своєю особою.

Ось таким чином передчуваючи, що він стає персонажем нового, круто закрученого сюжету своєї власної біографії, Остап пішов за покликом своєї пісні і 1 березня 1958 року був зарахований на курси суднових матросів при канторі капітана Ялтинського морського торгівельного порту. А вже 19 квітня, як свідчить трудова книжка, Остап, у відповідності зі Свідоцтвом №32 по спеціальності «матрос ІІ класу» був направлений на м/к (моторний катер) «Іволга» під керівництво капітана Володимира Сафонова, кримського німця, сім’ю якого з Криму у свій час не депортували в Казахстан, як інших німців, оскільки вона вчасно «переорієнтувалась» з німецької національності на російську. Його дружиною була синьоока повненька українка, а мама — чистокровна «фольксдойче» – німкеня, з якою він спілкувався майже завжди німецькою мовою.

Остапове свідоцтво матроса 2 класу.

Мотористом на катері був росіянин Федір Латишев. Разом з матросом Остапом Кіндрачуком екіпаж складався всього з трьох чоловік — як і на решті катерів так званого «пташиного» флоту Ялтинського порту — бо кожний з 48-и катерів мав назву якогось птаха. У Остапового знайомого по Нікітському ботанічному саду Віктора Суханова катер називався «Кайра».

Тут, щоб краще уявити заради чого Остап відмовився від комфортного домашнього затишку, є потреба детальніше зупинитись на особливостях «пташиного» флоту — дерев’яних моторних катерів типу «Ласточка».

Після війни Ялтинський порт довго лежав у руїнах, але силами будівельної групи поступово відбудовував зруйнований мол, причали, будівлі тощо. Усі плавзасоби теж були знищені війною і керівництво порту вирішило не чекати поки відбудуються суднобудівні заводи Миколаєва й Феодосії й пришлють свої судна в Ялту.

Стельмахи і столярі будівельної групи обладнали спеціальний еллінг, тобто будівельний ангар, і, почавши з нуля, збудували перший дерев’яний катер й назвали його «Ласточка», тому наступні моторні катери «Стриж», «Орел», «Пелікан», «Кайра» і так всі 48-м однотипних суден стали називатись м/к типу «Ласточка».

М/к типу “Ласточка” біля причалу №8 Ялтинського порту.

Конструктором цих «пташок», як любовно назвали їх портовики, був капітан порту Георгій Олексійович Клімонтов — освічений інтелектуал, знавець історії мореплавства і прекрасний фахівець з морської справи, яку викладав на чисельних навчальних курсах судноводіїв.

За взірці йому служили макети невеликих дерев’яних суден давніх епох — дракари вікінгів, козацькі чайки і байдаки, судна північних поморів і південних греків. Все краще з досвіду будівництва тих суден він узагальнив у кресленнях морських «пташок».

На дерев’яний кіль встановлювались міцні шпангоути-«ребра», на які прибивались дошки обшивки. Щілини між дошками конопатились клоччям (паклею) з конопляних волокон, оліфились і покривались розплавленою смолою. Потім підводна частина покривалась коричневою фарбою-«необростайкою» проти водорослів і ракушок, а надводна — білилом. На палубі, захищеній високими бортами від хвиль і каркасом з тентом від дощу і сонця, були встановлені лавки-«банки» для 65-ти пасажирів. Вал, кінець якого з гвинтом виводився в кормі під воду, приводився в рух бензиновим двигуном ЗІС, якими комплектувались вантажні автомобілі. Над двигуном — будка-тамбур, а за нею штурвал з виведеним під воду пером руля.

Прийшовши в порт, Остап став свідком будівництва двох останніх «пташок» «Жайворонка» і «Солов’я».

Після кожної навігації, в пізню осінь, катери витягували на берег, щоб безпечно перечекати пору частих зимових штормів, замінити стару конопатку на нову й знову просмолити й пофарбувати. Та ще, в разі потреби, віддати в механічні майстерні двигуни для ремонту.

Під керівництвом свого капітана Володі Сафонова, який любив, щоб до нього зверталися саме так, по-панібратськи, Остап швидко засвоїв технологію ремонту, пасажироперевезень, швартовок, постановок судна на якір. Вивчив локацію берегової лінії Південного берега Криму з мілинами й підводиними каменями. Вивчив кліматичні й метеоролігчні фактори мореплавання, характер вітрів, штормів і течій та їх назви, найбезпечніші місця укриття суден в негоду.

Наприклад, при руйнівних штормах Норд-Остах або східних Левантах в акваторії Ялтинського порту і на рейді Артеку завжди було затишно, а при безжалісному південному штормі Гарбії можна було сховатись лише на рейді селища Фрунзенського, за Аю-Дагом.

На щастя, літні шторми відносно рідкісні і тому під час пасажирських рейсів і екскурсій Остап почував себе якщо не Колумбом, то, принаймі таким собі міні-Колумбом, відкриваючи для себе все нові “мікроамерики” як не в Гурзуфі, то в Алупці, чи де-інде від Судака на сході і до бухти Ласпі на заході.

і

Остап біля скльптур “Русалка” і “Арзи й Алі-баба” в очікуванні повернення екскурсії на м/к “Іврлга” в Місхорі

Капітан Володя був невгамовним пассіонарієм, природженим шукачем пригод і матеріально-фінансових джерел збагачення, не гребуючи при цьому й цінностями, що десь «погано лежали», й на додачу — серцеїдом-ловеласом. І в усьому цьому він утримував лідерські позиції серед інших капітанів екіпажів «пташок». Сафонова дуже дратувало все, пов’язане з портовими бюрократичними структурами, як управлінськими, так і компартійними, бо кожну мить він чекав від них звинувачень в усіх гріхах, таких як «антисовєтчина», «приналежність до «зрадницької» нації» чи «шкідництво». Але з другого боку треба визнати, що він з усіх сил провокував керівництво порту на подібні звинувачення своїми неординарними вчинками.

Наприклад, якщо каса продасть всі 65-ть місць на катер, що йде рейсом до Місхора чи Гурзуфа, то він підійде до черги біля каси й шепне, що на катері є ще місця стоячі з оплатою на місці. Або, привізши екскурсію в Алупку, він в санаторних столових об’являє післяобідню морську прогулянку й купання у відкритому морі, під час якого ще встигає «закрутити» черговий роман з якоюсь курортницею.

А реалізувати оплату пасажирів за ці приватні транспортні послуги капітан люб’язно доручав матросові, тобто Остапові. Після завершення «операції» Володя скурпульозно ділив «навар» на три абсолютно ідентичні частини, для себе, моториста й матроса, щоб не допускати незадоволення членів свого екіпажу.

Зрештою, подібними «приробітками» до зарплати займались решта екіпажів «пташок», хоча і не з «сафоновським» розмахом.

Матрос Остап з двома пасажирками на носі м/к “Іволга” під-час підходу судна до порт-пункту Гурзуф.

Ще однією екстремальною «забавою» капітана Сафонова, до якої міг додуматись тільки він один і яка кидала Остапа в шок і сором, було «полювання на русалок».

Мова йде про так звані «лікувальні» пляжі в Місхорі й Золотому пляжі, а також в Ялті, які тоді діяли як санаторно-відомчі і були відгороджені від загальнодоступних пляжів високим дощатим парканом, що мав продовження з суходолу в море ще на якихось 10-15 метрів. Це був різновид нудистських пляжів, розділених на чоловічий і жіночий сектори, в яких курортники відокремлено загорали й купались голяком, без купальників. Морська акваторія такого пляжу була обмежена плавучими буями, за якими вже проходили траси пасажирських катерів Ялтинського порту. Так ось — Сафонов, висадивши біля причалу Місхора чи Золотого пляжу, екскурсію в першу чергу охоплював яструбиним поглядом недалеку акваторію «лікувального» пляжу. Як тільки він помічав, що з жіночого сектора хтось виплив далеко за огороджувальні буї, що було явним порушенням правил безпеки на морі, давав команду мотористу Феді «Пуск!» і скеровував свою «Іволгу» між лінією буїв і порушницею порядку, блокуючи її повернення до берега. Разом з мотористом вони протягували їй руки, вимагаючи в переляканої голої «русалки» вибратися на палубу катера «для складання акту».

Правда, не всі жертви «мисливців за русалками» були лякливими і якщо вони занадто голосно кликали міліцію або просто верещали, то Сафонов відступав, лише погрозивши пальцем. Але траплялись і покірніші або й такі, що охоче вибирались на катер. Тоді обидва «морські вовки» замість складання акту поплескували й обмацували мокрі форми «полонянки» і… пропонували їй продовжити приємне знайомство у тіснішому форматі.

Одна така «русалка» з Прибалтики всю свою двотижневу відпустку проводила по черзі в обіймах то капітана Володі, то моториста Феді. Ласо поглядала вона й на матроса Остапа, але той, будучи з дитинства «закодований» настановами прадіда Дмитра, прабабки Анни, бабусі Василини й своїх батьків та виховуючись на літературних зразках вірності в коханні й подружньому житті, бридився такими невпорядкованими контактами.

Але під масованим натиском голих, у буквальному розумінні, реалій, у Остапа вже не залишалось шансів продовжувати перебувати дорослим дитям з наївними поглядами на статеві стосунки. Тож сафоновські «полювання на русалок» зробили з Остапом те, що не вдалось зробити ні мачушиній племінниці Марусі, ні «цілинній» медсестрі Поліні, ні навіть переписці з Мартою. Вони пробудили з юнацької дрімоти Остапове чоловіче єство, яке він спрямував, трохи пізніше, не на сафоновський секс-конвеєр, а на справжнє кохання, облаштоване у власному сімейному гнізді.

* * *

Через пару років у Ялтинський порт почали поступати металеві теплоходи типу «Лівадія», які були за розмірами втричі більші від «пташок» і мали назви населених пунктів Південного берега Криму. Вони почали витісняти з порту «пташиний» флот. Потім порт отримав декілька ще більших теплоходів типу «Граніт» з назвами каменів («Гіацинт», «Яхонт», «Сапфір» і т.д.). А ще через декілька років — комфортабельні двопалубні теплоходи типу «Сергеев Ценский» з іменами видатних діячів, письменників, які, в свою чергу, почали витісняти на металобрухт попередні типи суден.

Технічний прогрес змушував екіпажі суден постійно підвищувати свою морехідно-технічну кваліфікацію.

Порт запрошував досвідчених викладачів з предметів мореплавства, з теорії і практики обслуговування потужних суднових дизельних двигунів, електро- і радіотехніки. Остап разом з іншими колегами-моряками у кар’єрному просуванні пройшов цілий каскад курсів підвищення кваліфікації, бо дипломованих випускників катастрофічно не вистачало, а обслуговувати судна, які прибули, треба було тут і негайно.

Кінець літньої навігації 1958 р. для Остапа завершився зарахуванням на курси судноводіїв суден водовантажністю 200 регістрових тон, що на порядок перевищували 20-тонну «пташку». Ці курси для нього були найважливішими з усіх інших. І допоміг йому влаштуватись на них, не хто інший, як Володя Сафонов з допомогою коньяку.

Як найцікавіші пригодницькі твори, Остап вивчав підручники навігації, лоції, морської справи, теорії будови судна, морської метеорології тощо, і на початку літньої навігації-59 він уже мав свідоцтво судноводія 200-тонника. До моменту появи вакансії капітана судна, Остапа направили під керівництво його колишнього «зазивача» з Нікітського саду Віктора Суханова на посаду матроса 1-го класу на м/к «Кайра».

З Сухановим, як і з Сафоновим, Остап підтримував приятельські стосунки всю решту життя.

Якось Сафонова Катюха, так він сам називав свою дружину, запитала Остапа чи її чоловік ще не розбестив його своїми амурними походеньками. Вона, як виявилось, була в курсі багатьох його «стрибків у гречку», але спокійно констатувала, що тільки вона одна є справжньою володаркою його серця. «Отже всі задоволені одне одним: Володя, його коханки і Катюха» — із здивуванням думав Остап.

Через роки, уже на порозі старості, Сафонов при зустрічі несподівано обняв Остапа і заридав: «Моя Катюха померла! Довго хворіла і ось — померла!»

— Дійсно несповідимі путі Господні! — подумав Остап і висловив Володі свої щирі співчуття…

19 липня 1959 року Остап Кіндрачук зайняв місце капітана за штурвалом моторного катера «Стриж», бо його попередник Леонід Хохлов був переведений капітаном на сталевий теплохід «Ялтинець».

З Леонідом Хохловим, кримчанином у 4-му чи 5-му поколінні, Остап мешкав у одній кімнаті гуртожитку Ялтинського порту. Завдяки спорідненим зацікавленням і певній духовно-ментальній спорідненості між ними зав’язалась міцна морська дружба, набагато зворушливіша, ніж безшабашно-панібратські стосунки з Сафоновим і Сухановим.

Своє прізвище «Хохлов» Льоня пояснював своїм походженням від якихось предків-українців, але питання етногенезу для нього було другорядним. Він не просто вважав себе моряком з моменту народження, він був полум’яним патріотом моря, віртуозом мореплавання і фанатом морських видів спорту — вітрильного (парусного) і веслування.

Тримаючи кермо яхти або шлюпки, його команди екіпажу були густо пересипані морськими термінами, такими як «фордевінд», «бейдевінд» (рух вітрильного судна відносно до напряму вітру), «оверштаг» (поворот судна), «нок», «рея», «клівер» (деталі вітрильного спорядження-рангоута).

Тож Остап, будучи сам захоплений морем і маючи такого, одержимого морем, друга і співмешканця, ще наприкінці літа 1958 року після навігації негайно записався до його спортивної команди і став членом екіпажу шестивесельного «Ялу» — шлюпки , в комплект якої входили шість весел, щогла, рея, вітрило, кермо і дрібніші причандали.

Запам’ятався Остапові незабутній спортивний перехід під вітрилом «Яла» з Ялти в Феодосію. Свист вітру у вітрильних снастях, шум хвиль за бортом на відстані протягнутої руки, протягом багатьох годин і, нарешті, кінцева мета — музей Олександра Гріна і картинна галерея Айвазовського в Феодосії.

Фото зліва — Остап з Леонідом Хохловим під-час спільного навчання на курсах судноводіїв 200-тонників. Справа — Остап і Валерій Шкапов під вітрилами 6-весельного ЯЛа. в серпні 1958 р.

Споглядаючи полотна неперевершеного мариніста і прочитавши бестселери Гріна «Пурпурові вітрила» і «Та, що біжить по хвилях», Остап і сам відчув, що то значить бути патріотом моря.

У цій спортивній акції Остап заприятелював ще з одним хлопцем — Валерієм Шкаповим, який мешкав в одній кімнаті гуртожитку разом з Остапом і Льонею. Хоча він декларував себе українцем, але розмовляв лише російською мовою, як і всі кримські українці, а ще він добре спілкувався на англійській мові з товаришами з якогось свого, англомовного кола, в яке ні Остап, ні Льоня не входили. Для Валерія англійська мова, як для Остапа пісні, була його «полум’яною пристрастю». Біля його ліжка стояла етажерка з книжками тільки на англійській мові.

Згодом ця пристрасть в умовах тодішньої дійсності стане для нього трагічно-фатальною…

І все ж не морем єдиним вгамовували свої захоплення друзі.

Льоня Хохлов на додачу був ще й затятим мисливцем і запрошував за компанію і Остапа на полювання. Зачарований красою Кримських гір і лісів, Остап і собі придбав рушницю «іжевку», полював з Льонею на диких качок і бекасів, а ввечері смажили їх на багатті, серед лісової галявини біля річок Дерикойки або Учан-Су.

Збереглась у Остапа та рушниця і згодом була подарована синові. В нього вона й висить на стіні разом з придбаними пізніше шаблями, кинжалами, пістолями, з гербами Запорізької Січі, вирізьбленими на прикладі знайомим різьбярем-лемком з Ялтинської фабрики сувенірів.

іі

На фото — команда 6-весельного ЯЛа 20.11.1958 р. на борту т/х “Узбекістан” при вході в порт Поті.. По боках — призові грамоти.

Збереглись і дві нагородні грамоти за призові місця в спортивних змаганнях в грузинському порту Поті між командами чорноморських портів: друге місце по вітрильному і третє — по веслувальному спорту.

І не помітив Остап, що, опинившись в полоні морської романтики, він… перестав бути українцем! Перестав бути українцем, як і його товариші по роботі з прізвищами Шевченко, Залізнюк, Волощук, Вівчаренко, Гуняга, Зуб, Крихта, Маліхатка, Лисокінь, Танцура, Корж, Нетреба, Лободюченко, Козак, Гайдамака. Маже половину портовиків складали зрусифіковані вихідці з усіх областей України, включно з начальником Ялтинського порту Тихонюком, який обійняв цю посаду трохи пізніше, коли вийшов на пенсію Степанов — начальник ще сталінського розливу.

На той час, в 1959 році, відбувся всесоюзний перепис населення, під час якого Остап на власному досвіді відчув тиск, який здійснювала влада з метою прискорення русифікації українців.

Так, прийшовши до Остапа з бланком переписного листа, і дійшовши при заповненні до рядка «національність», жінка, яка здійснювала перепис, навіть не питаючи його почала писати «русский».

— Українець! — різко заперечив Остап. — Мій батько, моя мама, всі мої предки — українці!

— Ну і что? Ти жівьош в Криму! А Крим — ето нє Україна! Здєсь всє русскіє!

— То виходить, що коли в Крим приїде японець або папуас, то й він мусить стати руськім, бо Крим це їм не Японія, і, тим більше, не Нова Гвінея! — розсердився Остап.

І жінка з перепису здалась. Буркнувши тихо «Упьортий хохол» записала Остапа українцем.

А ось половина ялтинських, та й, напевно, загально кримських Шевченків, Залізнюків чи там Лисоконів поступились національністю своїх батьків, бо, як відповів Остапові його колега капітан Танцура: «Так спокойнее жить…»

В результаті цього перепису тільки чверть мешканців Криму визнали себе українцями. Згодом це стане великою проблемою для незалежної України, бо місцева влада підтримуватиме кампанію по «защітє русскіх» від «українізації».

Однак процес зросійщення почався і у Остапа, відразу після від’їзду Ярослава Терлецького з ботанічного саду додому. Спілкуючись з ним рідною мовою, Остап не переймався напруженими, ворожими, підозрілими, здивованими чи переляканими поглядами оточуючих, а залишившись без моральної підтримки товариша, відчув нестерпний психологічний дискомфорт, який йому влаштовували портовики, ялтинці при звуках української мови. І Остап вибрав душевний … російськомовний комфорт.

Спочатку тільки розмовляв російською мовою, одночасно думаючи по-українськи, і з часом почав і думати по-російськи і, що найгірше, навіть сни стали російськомовними. Навіть пісні про море став співати Остап виключно російські: «Украсилса месяц багрянцем и волны бушуют у скал…», «Прощай, любимый город, уходим завтра в море…», «А волны и стонут, и плачут, и бьютса о борт корабля…»…

Таких пісень було безліч. Остап співав їх в процесі роботи — на ремонті судна чи за штурвалом судна на ходу, тоді як інші його колеги-портовики співали тільки у вільний від роботи час і то лише після третьої-четвертої чарки. Увесь цей російський морський мелос потрохи просочувався на сторінки Остапового «Пісенного щоденника», з яким він після Казахстану не розлучався і в Криму.

А де ж в українців дівались пісні про море? Пробував Остап згадати і одну таки згадав, бо більше, мабуть, і в природі не існувало:

«Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

А козак чує — серденько мре…»

Якою ж сиротою-ізгоєм виглядала ця пісня в Ялті — як і Остап, коли ще пробував залишатись українцем. І він цю та інші українські пісні тихо наспівував наодинці із своїми спогадами з українського минулого.

Інколи, все рідше і рідше, в Остапові російськомовні сни приходили котиківські повстанці і мовчки пропікали його осудливо-докірливим поглядом. В іншому сні йому являвся знайомий коваль Отто, депортований з сім’ями кримських німців в казахстанський Сате-Аул, який у чужомовному світі навчав своїх дітей в першу чергу рідної, німецької мови. Потім в школі вони навчались казахської мови і, в останню чергу, оволодівали міжнаціональним російським суржиком. Приходив у сни і юний чеченець Нурди, для якого рідна мова теж була пріоритетною. А ще — шкільна товаришка Мартуся з її україномовними листами. Всі вони із здивованим нерозумінням споглядали російськомовного Остапа і .. танули в темряві ночі, коли він розкривав очі і знову опинявся у російськомовній реальності.

Під враженням снів Остап купував у газетному кіоску «Літературну Україну» і з світлою завистю читав про перші ластівки українського відродження, яке потім було назване «шістдесятницьким». В книгарні траплялись і цікаві книжки на українській мові, які він теж купував.

Оце і всі ниточки, які ще так-сяк зв’язували Остапа з рідним корінням. Ще, правда, листи… Два-три листи на рік від батька…

Зайнятись серйозно вирішенням своїх етномовних проблем Остапу заважало всепоглинаюче захоплення романтикою моря. А з деякого часу ним заволоділо ще сильніше почуття, притаманне всім живим істотам. Його зачарували карі очі екзотичної юної красуні з екзотичними ім’ям і прізвищем— Лілія Халкіді, батько якої був кримським греком, а мати — українкою з Кіровоградщини. Після декількох танцювальних вечорів, проведених разом у курзалі Приморського парку Ялти, куди Остапа випадково привів Льоня Хохлов, Остап зрозумів, що Ліля — це, нарешті, серйозно і надовго, а може й назавжди.

Ліля Халкіді в перші дні знайомства.

Ще через декілька вечорів вияснилось, що думки і почуття Лілії повністю співпадають з Остаповими і боротись з цим немає ніякого сенсу. Оскільки батько Лілії пропав безвісті у вихорі війни, то вирішили звернутись за благословенням до Олени Григорівни — мами Лілії, яка теж дійшла висновку, що кращої пари в Ялті годі й шукати.

У вільний час вони ходили по місту, взявшись за руки, або в обнімку і втішались одне одним під завидними поглядами прохожих. Ходили в гори, на пляж купатися, на танці, в кіно. З якогось фільму «позичили» пісеньку, що дуже підійшла до їх настрою і наспівували, заглядаючи одне одному в очі до самих глибин душі:

Дивлюсь в поля просторнії,

На далі золотистії,

А бачу брови чорнії

І очі променистії.

Вони катались морем на катерах і теплоходах від Фороса до Феодосії і не могли одне на одного надивитись і… наспіватись:

Когда из твоей Гаваны уплыл я вдаль,

Лиш ты угадать сумела мою печаль.

Заря золотила ясных небес края,

И ты мне в слезах шепнула «Любовь моя!..»

 

— Где б ты не плавал, всюду к тебе, мой милый,

Я прилечу голубкой сизокрылой.

Парус я твой найду над морской волною,

Ти мои перья нежно погладь рукою.

 

— О, голубка моя, будь со мною, молю,

В этом синем и тёмном просторе,

В дальнем морском краю.

Пізніше, ставши бандуристом, Остап перекладе цю популярну латиноамериканську пісню його молодості на рідну мову і разом з нею, силою уяви, вертатиметься у своє, безповоротно втрачене, найщасливіше минуле.

Коли з твоєї Гавани відплив я вдаль,

Ти серцем своїм відчула мою печаль.

Зоря золотила небо, шумів прибій,

Крізь сльози ти прошептала «Коханий мій!..»

 

— Де б ти не плавав, всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах.

Знайду вітрило твоє в бурхливім морі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш.

 

— О, голубко моя, будь зі мною, молю!

Разом будьмо в безмежному морі,

Разом — в далекому краю.

 

Як я повернусь в Гавану, в лазурний край,

Піснями своїми знову мене встрічай.

Коли був я від Гавани у далині

Співав день і ніч прощальні твої пісні.

 

— Де б ти не плавав всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах.

Знайду вітрило твоє в бурхливім морі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш.

 

— О, голубко моя, як тебе я люблю!

Як люблю я за гуркітом моря

Далеку пісню твою.

Важливим для колишнього моряка Остапа є й те, що цією, та подібними піснями він зі своєю бандурою хоч трошки компенсує убогість української пісенної мариністики.

І тут, як грім з ясного неба, Остапові прийшла повістка з Ялтинського військомату, яка знову, після першої спроби в Казахстані, нагадувала йому про необхідність виконати обов’язок служби в рядах радянської армії — “захисниці будівників комунізму (тобто радянських людей) від зазіхань підступних імперіалістів”.

Повістка протверезила Остапа від романтичних мрій. Він згадав, що цю армію був призваний з рідної Городенки Остапів однокласник Зіновій Кобзар, який загинув у Будапешті, коли радянські танки розчавили антикомуністичне повстання мадярів у 1956 році.

— І чому це я змушений служити в армії, та ще й втратити при цьому щастя, яке прийшло, можливо, раз у житті, коли і ти кохаєш і тебе кохають?! — обурено звертався Остап подумки до моря.

Море було тихе і гладеньке, як дзеркало, так, ніби не біснувалось під поривами східного Леванту ще тиждень тому, перед повісткою. На той час Остап ходив купатись біля скелястих валунів за Масандрівським пляжем. Тоді ніхто не купався, бо хвилі розгойдались до 4-5-х балів, але це відчайдуха Остапа не зупинило. Він пірнув під височенну хвилю, а коли випірнув, то наступна хвиля луснула ним об валун так, що розсікло шкіру над лобом в районі чуба на 9-10 сантиметрів, оголивши череп.

— Дивіться! Червоний чоловік вийшов з моря, — заверещала якась дитина. А скривавлений Остап, хитаючись, дійшов до медпункту, звідки його допровадила «швидка допомога» до поліклініки. Рану продезинфікували, обголили чуб, зашили шкіру спецниткою, наклали пов’язку і … все! В наступні дні рана почала заживати і Остап пішов до праці, бо навіть не було потреби оформляти лікарняний лист. Але ж то праця! — розмірковував Остап, — а повістка в армію це зовсім з іншої опери…

Тоді Остап розцінив свою травму, як руку Долі, протягнуту йому для допомоги в розв’язанні Гордієвого вузла проблем, пов’язаних з улюбленою працею, з продовженням навчання, з майбутнім весіллям із посланою йому тією самою Долею дівчиною і … з відстрочкою від служби в армії.

З’явившись з пов’язкою на голові перед медкомісією Ялтинського військомату, Остап бадьоро відповідав на запитання членів комісії:

— Почуваю себе прекрасно! Рана заживає. Дуже хотів би служити у доблесному Чорноморському флоті. Щоправда, є одна маленька, надіюсь, що тимчасова, проблемка — коли нахиляюсь вниз головою, то темніє в очах і втрачаю свідомість. Зате, як тільки мене повертають у вертикальну позу, самопочуття знову стає нормальним. Але я уникатиму такої ризикованої пози і зі службою на флоті в мене не буде проблем, — переконував Остап комісію.

Комісія пошепталась і прописала новобранцеві-“невдасі” відстрочку на один рік для поправки.

Під кінець серпня 1959 року Остап в статусі капітана м/к «Стриж» завершив літню навігацію і поставив судно на берегові кільблоки до весняного ремонту. Отримавши відпустку і відпускні гроші, плюс відгули за понаднормові дні й години праці з доплатами за них, Остап взявся продуктивно використовувати подарований йому рік.

Акт одруження з Лілею був оформлений в Ялтинському ЗАГСі, а весілля зіграли в однокімнатному помешканні, де Лілія проживала з мамою, братом Гришею і вітчимом Григорієм Костанді (з кримських греків). Дружкою нареченої була її подруга Віра, а дружбою нареченого — друг Льоня. З гостей було декілька родичів Лілії — російськомовних українців, — Гавриленків, Полозюків та декілька портовиків, включаючи Сафонова і Суханова. Дядько Григорій грав на гармошці, а гості з молодятами танцювали й співали лише українських пісень, дві з яких «Чорні очка, як терен» та «Зеленеє жито, зелене» згодом «осіли» в Остаповому репертуарі, зафіксувавши цю подію.

Не зважаючи на скромність весільного дійства, наречені цілком могли служити ілюстрацією до такої філософської категорії, як «людське щастя». Більше того, Остапові не хотілось виходити з весільної ейфорії і він, для її продовження, заздалегідь домовився з батьками в листах (телефони тоді ще вважались мало не предметом розкоші) і отримав їхнє «добро» на ще один весільний дубль на його Малій Батьківщині.

і

Осінь 1959 р. Весілля в рідному селі Котиківці.

Після скромної ялтинської репетиції, в котиківській садибі Остапа відгриміло справжнє українське весілля з канонічним віковим сценарієм, з усіма фольклорними атрибутами. Воно перевершило найсміливішу уяву рідних нареченої, які прибули з Ялти. Півтори сотні гостей — рідня, включаючи вуйків Івана і Петра і «тету» Маріку Котелків, Остапові друзі Остап (Іванович) Кіндрачук, Ярослав Терлецький, Зиновій Сидір, сусіди, а ще група молодих гуцулів і гуцулок у барвистому вбранні, які підробляли в Котиківському колгоспі на будівництві ферм для худоби. Грали гуцульські троїсті музики, а в переміжку з фокстротами, вальсами й танго, вихрились запальні гуцульські коломийки, «гуцулки» й аркани.

На короткий час до Остапа, Лілиної мами та її двох сестер повернулась рідна мова разом із спогадами про дитинство і юність. А ще закарбувалась назавжди в Остаповому репертуарі пісня з того весілля — «Горіла сосна, палала».

От тільки при розмові з Лілею Остап машинально переходив на російську мову, не помічаючи здивовано-осудливих переглядань між гостями…

Перед поверненням у Крим. На фото — батько (спиною до об’єктива) з Богданом Іванишиним (видно частину лиця), мачуха й дід Михайло (в дверях підсобного приміщення), Остап, Ліля і…  мисливська рушниця, залишена в подарунок братові Мицеві.

При від’їзді в Крим, коли Остап зворушливо прощався з земляками, його найближчий з усіх котиківських друзів, чотириюрідний брат, а на додачу ще й тезка і однофамілець Кіндрачук Остап, тільки Іванович, підійшов до Остапа з поглядом повстанця з Остапових снів і, як нагайкою, врізав: «Йди ти, москалю!..»

Ці слова дзвеніли Остапові у вухах до самої Ялти і вже не стихали ніколи. Вони виявились краплиною гіркого, але благодатного лікарства, яке з часом починає сцілювати хвору людину. Через декілька років Остап приймав у себе в Ялті свого тезку, був йому за екскурсовода і … дякував за гіркі, але щирі слова.

В Ялті на молодят чекало випробування проблемою житла. Потіснившись пару тижнів у переповненій кімнаті дружини, Остап повів її на квартиру до чужих людей, у комірне. Майже всі зароблені Остапом гроші витрачались на оплату житла.

А тут технічний прогрес і модернізація в портофлоті вимагають іти в ногу з ними. На «пташиному» флоті заплановано з наступного, 1960 року, поєднати дві професії, капітана і моториста, в одну — капітан-механік. Для цього порт організував чергові курси. Провчившись з 20.01 по 20.04 1960 року і маючи за плечами досвід роботи на тракторі, Остап легко і просто отримав свідоцтво моториста суднових двигунів потужністю до 150 кінських сил. Тож в навігацію-60 він із своїм «Стрижем» вписався уже як капітан-механік.

Свідоцтво моториста 150 к. с. стало підставою для Остапа зайняти посаду капітан-механіка м/к “Стриж”

Не давала про себе забути і «керуюча і спрямовуюча» партія комуністів, агітуючи поступати в члени КПРС та приймати активну участь у громадському і політичному процесі будівництва комунізму, коли функції держави, включаючи міліцію, відімруть. А для цього всі повинні навчитись підтримувати громадський порядок на засадах самоорганізації у вигляді народних дружин. Остап заявив, що до партії він ще доросте згодом, а волонтером-дружинником погодився патрулювати ялтинську набережну один-два рази на місяць. Всім капітанам видали посвідчення й нагрудні значки народних дружинників, щоб через деякий час забути про них і почати якусь іншу політичну кампанію. Як пам’ять, в Остаповому архіві зберігається «Похвальний лист за активну участь в ДНД» (добровільній народній дружині) від 05.11.1960 року.

Вільні хвилини Остап завжди присвячував читанню і навіть на чужій квартирі серед меблів першої необхідності була невеличка книжкова шафа-етажерка з томами Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Івана Франка, Лесі Українки, Фенімора Купера, Майн Ріда, Оноре де Бальзака тощо. Їх поповнювали перші томи Української Радянської Енциклопедії, що почала видаватись.

За читанням цікавого, хоча й заідеологізованого, пригодницько-історичного твору Натана Рибака «Переяславська рада» Остапа застала друга, після весілля, важлива подія особистого життя — 19 серпня 1960 року народився синочок-первісток. Перебуваючи під враженням прочитаного і, не маючи уяви про іноетнічні корені імені автора, Остап запропонував дружині ім’я для сина Натан, вважаючи, що воно хоча й рідкісне, але є типовим для українських імен із закінченням «ан»: Іван, Степан, Богдан. Дружина погодилась і син виріс Натаном.

іі

Маленький Натанчик з мамою Лілею і батьком Остапом (три фото вверху). Натанчик в дитячому садочку — сидить 2-й справа в сомбреро (фото внизу)

Уже в зрілому віці він розказував батькові, що коли трапляється спілкування з євреями, ті мають його за свого. Якщо Натан хоче когось із них переконати, що він українець з грецькою домішкою, а ім’я — від батькового захоплення письменником з таким іменем, ті відповідають: «Правильно кажеш! Ми при потребі теж придумуємо щось в такому дусі…»

Пізніше Остапові залишалось менше часу для читання, бо замість відпустки після напруженої навігації на дерев’яному катері, він пішов працювати матросом-мотористом на залізний теплоходик «Лівадія», який був в експлуатації круглорічно.

На початку вересня 1960 року — знову повістка з військомату, знову перекомісія, знову Остап «рветься» на військовий флот, незважаючи на ним же задекларовану «невеличку післятравмову проблемку з черепом», і знову суворі медики «відбракували» його з новобранців. Через місяць військоматське начальство видало вердикт — зачислити Остапа в запас рядовим, приблизно з таким формулюванням: «Не годен для службы в мирное время, годен для нестроевой службы в военное время».

* * *

Непосильним тягарем для скромного бюджету молодої сім’ї була орендна плата за квартиру. Заяву на отримання відомчого житла (порт своїми силами будував житло для своїх працівників) Остап написав відразу після одруження з надією, що отримає квартиру в новозбудованому домі. І хоча заяв на цей дім було вже зібрано втричі більше, ніж квартир у ньому, проте замісник начальника порту з побуту і культури Юрій Мойсейович Гольдберг запевнив Остапа, що він має реальний шанс на одержання житла. Потім виявилось, що він такі обіцянки давав ще декільком претендентам на житло, щоб не надоїдали йому частими аудієнціями. То ж коли вивісили список список новоселів, Остапового прізвища в ньому не було. Остап пішов до Гольдберга запитати чому не отримав житло.

— Як, не отримав? Та ж отримав! — відповів Гольдберг. Остап попросив показати у списку його прізвище і той показав — «Полозюк».

— Але ж я Кіндрачук?

— Який Кіндрачук? Чому Кіндрачук? Я вважав, що ти Полозюк! От тому Полозюк і отримав квартиру!

І Гольдберг, явно знущаючись з Остапа, робив здивовано-розчарований вигляд, розводив руками, вибачався за «прикру помилку» і бив себе в груди клянучись, що в наступному будинку Остап уже точно мешкатиме.

Геть забув Остап про свій «коньячний» досвід, коли отримував паспорт чи фальшиву довідку на незароблене зерно, чи влаштовуючись на курси 200-тонників. Просто-напросто треба було «позолотити» руку Гольдбергу, щоправда, чимось вагомішим за коньяк. Хто не забував, у якій країні він живе, той отримував житло без проблем.

Гольдберг поступив працювати в порт майже одночасно з Остапом, приїхавши невідомо звідки в одній морській шинелі, а вже відразу після заселення будинку він навантажив залізничний контейнер холодильником, телевізором і іншим «заробленим» при здачі будинку майном і… пропав безвісти, передавши свою посаду Володимиру Олександровичу Кромському, який в метричному свідоцтві був записаний Вольфом Абрамовичем.

Портова адміністрація запропонувала Остапові і іншим портовикам, що відчували гостру потребу в житлі, йти на будівництво чергового 40-квартирного будинку з перспективою позачергового вселення відразу після його здачі в експлуатацію.

Прийшлось Остапу тимчасово залишити портофлот і реалізувати набуту в Нікітському ботсаду професію бетонщика. З середини січня 1961 року і до середини листопада 1962 року він разом з двома десятками таких, як і він претендентів на житло, під керівництвом досвідчених майстрів спеціалістів рив котлован, будував фундамент, зводив стіни з великих блоків білого інкерманського каменя-німуліту за допомогою ними ж змонтованого будівельного крану. Ставив бетонні марші сходів на всі п’ять поверхів будинку, штукатурив, встановлював газо-водо-забезпечуючі, каналізаційні і опалювальні системи. Стелив і циклював паркет, білив, фарбував, ставив покрівлю і в результаті отримав … ні, не квартиру, а всього одну кімнату в двокімнатній квартирі. Кожна з двох вселених сімей займала по кімнатці 13,5 м², а коридорчик, кухня й санвузол з ванною були у спільному користуванні.

і і

На верхньому фото — дружина Ліля з Натанчиком і хресною бабою Дусею під-час проживання в арендованій квартирі.  Як і всі “бездомні” учасники будівництва, Остап докладав усіх можливих зусиль для прискорення будівельних робіт, про що свідчить “Почесна грамота” на середньому фото. На правому фото видно поки що незавершений будинок який з нетерпінням оглядає Ліля з маленьким сином Натанчиком весною 1962 року.

Оскільки ідея забезпечити населення дешевим житлом належала тодішньому першому секретареві ЦК КПРС Хрущову, то і будинки цього типу ще й дотепер називають «хрущовками» або “поетичніше” —«хрущобами».

Новий голова житлової комісії Олександр-Вольф Кромський божився, що вимушена тимчасова ситуація з перенаселенням будинку буде найближчим часом вирішена: «З дво-етапного забезпечення житлом якнайбільшої кількості потребуючих, ми здійснили перший, а на час другого етапу кожний працівник порту отримає можливість розширення житлових умов».

Виняток був зроблений для багатодітних сімей, заслужених партійних діячів, ветеранів війни і … тих, хто зміг підкупити членів житлової комісії або був родичем начальства, як, наприклад, невістка начальника порту Лідія Ароновна Степанова.

Самовіддана праця Остапа в портофлоті і на будівництві дому хоча і була відзначена грамотою Кримського обкому комсомолу в травні та грамотою адміністрації Ялтинського порту в листопаді 1961 року, але впливу на розподіл квартир не мала ніякого, а «тимчасовість» тісноти розтягнулась на десятиліття.

і

Влітку 1962 року до Остапа, Лілі й Натанчика в гості навідався брат Мицьо (Дмитро). Обидва фото зроблені у Воронцовському палаці-музею (Алупка).

Новий 1963 рік Остапова сім’я зустріла спільно з сусідами-поморами з Архангельська Дмитром і Любов’ю Нікіфоровими, людьми передпенсійного віку. А оскільки Остап на той момент був першим і єдиним володарем такого новітнього чуда техніки як телевізор «Верховина» з чорно-білим екраном, то кімната була переповнена сусідами з інших квартир: Буксирами, Звіздоглядами, Рябцевими — всі українці, всі співають по-українськи, але … російськомовні. З ними Остап, як це часто трапляється серед українців, зберіг дружні, теплі й добросусідські стосунки до старості.

Ще від весільної подорожі до рідних Пенат на Котиківку, у Остапа чекали своєї черги нерозпаковані валізи зі своєрідним посагом: вишитими мачухою сорочками, рушниками, домотканими бабусиними веретами, поясами, намітками, різьбленими гуцульськими топірцями й шкатулками тощо. Все це разом з полив’яним барельєфом Тараса Шевченка, б’юстами Івана Франка, Лесі Українки, а ще двома (уже двома) книжковими шафами прикрасили інтер’єр «хрущоби», являючи собою готову базу для національного відродження Остапової сім’ї. І не тільки Остапової. Це відродження 60-х років висіло в повітрі і рано чи пізно мусіло наступити й у Ялті. І таки наступило. Трохи пізніше…

Ліля і Остап Кіндрачуки в котиківському варіанті українського національного одягу.

До весни 1963 року Остап разом з трьома приятелями ще по портовому гуртожитку — матросами-радистами Борисом Бостельманом, Валерієм Шкаповим і боцманом Віктором Маляровим (Льоня Хохлов поступив у Вище Одеське морське училище) ремонтував теплохід «Массандра».

Найбільш товариським і комунікабельним виявився Борис, з яким Остап заприятелював і у вільні хвилини «філософствував» з ним на найрізноманітніші теми з царини історії (його мама була археологом), політики, музики, мистецтва і таке інше.

Остапа зацікавила його манера вишукувати аргументи для заперечення всього на світі. Найдивнішим було те, що коли під час суперечки Остап, зрештою, погоджувався з Борисовими аргументами, тоді той починав заперечувати і їх, знаходячи ще вагоміші контраргументи. Остапові сподобалась така інтелектуальна гра і вони почали вправлятись таким чином, що один з них спочатку захищав якусь точку зору, а другий її спростовував, а потім вони мінялись ролями і прихильниик цієї самої точки зору ставав її опонентом, а опонент перетворювався в прихильника. Зрештою обидва переконувались, що будь-яке твердження, будь-яку теорію, будь-яку позицію можна одночасно і підтвердити, і заперечити до безкінечності, знаходячи якнайвагоміші «про» і «контра».

Пізніше Остап таки «докопався» в книжках, що Боря в цих дискусіях з ним використовував власний різновид так званого пілпулу або пільпулізму.

Форму диспуту «пілпул» («перець») єврейські раввіни практикували в синагогах і ієшівах (інститути з вивчення Талмуду) з 900-х років до кінця XVIII століття для «зняття протиріч між взаємовиключними текстами Талмуду і утвердження його внутрішньої єдності і непротиріччя, навіть якщо ці тексти перебувають у повній незгоді з їхнім буквальним сенсом» (див. в інтернеті стаття «Пілпул» в «Єврейській електронній енциклопедії»).

Другою важливою функцією пільпулізму і безлічі його сучасних похідних варіантів було і є «виховання спритності розуму», тобто вміння «доказувати» єдність непоєднуваного, реальність нереального, а також оправдовувати у себе те, що в інших засуджується. Наприклад, боротьба з мафією — це боротьба з організованою злочинністю, але боротьба з єврейською мафією — це вже «злочинний антисемітизм».

Без осучаснених форм пільпулізму не могли обійтись більшовицькі ідеологи. Тому інтелектуальні вправи з Борисом Бостельманом у придуманому ним варіанті пільпулізму допомогли Остапові пізніше, у спілкуванні з  майстрами марксистсько-ленінського пільпулізму.

Порівнюючи пільпулістську «спритність розуму» зі «спритністю рук» шахраїв-наперсточників, Остап не знайшов між ними суттєвої принципової різниці. Діяльність таких пільпулістів-наперсточників він відчув на собі, коли вони очолювали розподіл квартир в порту.

Їх діяльність відчула на собі і вся Україна, коли після поразки Помаранчевої революції нею заволоділи «наперсточники» з Партії регіонів, які довели українців до повної безпорадності, деморалізації, деградації. «Оценітє красоту момєнта — ми развєлі їх, как котят» — гордо хвалився їхній головний пільпуліст-ідеолог Чечетов у Верховній Раді України.

* * *

З початком літньої навігації – 63 Остапа з відремонтованої «Массандри» перевели капітан-механіком «пташки» м/к «Пелікан», на якому він працював на південнобережних пасажирських лініях і екскурсіях разом з молодим матросом Вовкою від світанку до темної ночі без вихідних днів аж до глибокої осені. Оскільки вдома він з’являвся лише задля короткого нічлігу, то дружина Ліля під час своїх вихідних приходила з малим Натанчиком покататись на «Пелікані» і тоді Остап відчував себе щасливим сім’янином.

Капітан-механік Остап за кермом м/к “Пелікан”. На задньому плані, за кормою катера — Ялтинський порт

Піднявши восени «Пелікана» на берегові кільблоки для зимового відстою, Остап взяв відпустку і разом з Лілею повіз показати свого трирічного синочка батькам, родичам, друзям і подивитись на свого нового братика Богдана, який народився на один рік раніше від Натана.

і

Вуйко Микола, брат Остапового батька Юрія в гостях у Остапа, Лілі й Натанчика (фото зліва). Остапові батьки (мачуха Євдокія і батько Юрій) з маленьким братом Богданом (фото справа)

Зійшовши з потяга в Городенці, малий Натанчик нагнувся до землі і витріщив здивовані очі на сніг. Він його побачив вперше в житті.

Відвідали вуйка Миколу, який раніше вже побував у Остапа, а так же інших родичів, Остапових друзів Ярослава Терлецького, Остапа (Івановича) Кіндрачука, запрошували всіх в гості до себе в Ялту.

Згодом, через різні проміжки часу змогли приїхати до Остапової ялтинської «хрущоби» батько з Богданчиком, Остап з дружиною Мартою і навіть колишня Остапова «зітхальниця» Маруся з донечкою.

— Ти розказував, що в Ялті є дуже красиві місця! Де вони? — запитала Маруся Остапа під час морської прогулянки.

— Так ось же вона, краса! — показав Остап на Ластівчине Гніздо, вершину Ай-Петрі, берегову панораму з величним палацом в Алупці.

— Оце каміння з кущами — краса?! — розчаровано вигукнула Маруся, а Остап безпорадно закліпав очами і розвів руками.

* * *

Повернувшись з відпустки, Остап вдруге був направлений матросом на зимовий ремонт теплохода «Массандра». Разом з тим самим екіпажем зачищав іржу і фарбував корпус, перебирав двигун з піснями й таким ентузіазмом, що у відомчій газеті «Ялтинський портовик» за 24.03.1964 р. з’явилась фотографія Остапа з боцманом Віктором Маляровим за їхнім ремонтним процесом і замітка до неї — «Коли працюють з душею».

Газета “Ялтинський портовик” за 24.03 1964 р. — перша газетна публікація зі згадкоою про Остапа.

Якось в обідню перерву Боря познайомив Остапа зі своєю приятелькою Наталі. «Наталі Рюбель, — представилась дівчина. — Я студентка Сорбонського університету в Парижі. Студіюю російську мову і літературу. Приїхала в Ялту до родича, маминого брата Самуїла Давидовича, лікаря, для побутового освоєння російської мови. А ще мої професори рекомендували для кращої мовної орієнтації знайомство ще з якою-небудь іншою слов’янською мовою. Бохя (в неї не виходило — Боря) сказав, що твоя рідна мова — українська. Це мене цікавить» — відтараторила Наталі.

Остап вирячив на неї очі, як на інопланетянку, бо тоді границі СРСР ще з сталінських часів недаремно вважались «залізним занавісом», проникнути за який було дано лише вибраним людям. За спиною цієї студентки десь у далекому Парижі був інший Всесвіт і це розпалювало цікавість Остапа. Він подарував Наталі томик Юрія Федьковича, поезії і оповідання якого вигравали яскравим гуцульсько-верховинським колоритом.

Весною 1964 року Остап знову повернувся на посаду капітана-механіка м/к «Пелікан», відремонтував його востаннє і розпочав свою передостанню навігацію – 64 «пташиного флоту», бо з наступної зими з огляду на повну забезпеченість Ялтинського портофлоту сучасними високотехнічними плавзасобами м/к «Пелікан», «Стриж» і «Кайру» списали, а інші «пташки» ще деякий час експлуатувались в будівельній групі, а потім списувались на дрова, і з ними закінчувалась епоха древніх суднобудівельних традицій в Ялті.

Наталі знайшла Остапа й на «Пелікані», на якому інколи відправлялась в рейс чи на екскурсію. Разом з Борею напросилась в гості до Остапа і його сім’ї, задарувала його дружину Лілію модними спідничками, а Натанчика — макетами автомобілів фірми «Рено». Ахала-охала, дивлячись на вишиті рушники й подушки, дивувалась «хучной» (ручній) роботі, втішилась подарованою вишитою сорочкою, полистала книги в шафах і в перших днях осені 1964 року поїхала в свій Париж, щоб звідти присилати Остапу поштові листівки, бандеролі з альбомами репродукцій полотен Тіціана, Мікеланжело та ін. В наступні роки Наталі ще не раз поверталась в Ялту до своїх «пхиятєлєй» — Бохі і Остапа. Та перш, ніж вона поїхала, у Остапа відбулась зустріч, яку можна назвати не інакше як доленосною.

* * *