7. Спогади про незабутніх.

Спогади про Кобзарського Маестро.

Друге народження. З бандурою…

Моє перше народження відбулось у 1937 році в селі Котиківка на Івано-Франківщині серед яскравих народних звичаїв і пісень. Там же, на одному з Шевченківських свят, я в дошкільному віці отримав завдання, переодягнувшись в поводиря, вивести на сцену читальні «Просвіти» справжнього кобзаря, бандура і пісні якого зачарували слухачів і мене на всю решту життя…

Потім, уже в юнацькому віці, були 2 роки, проведені за важелями трактора на цілинних степах Казахстану, де механізаторам разом із зарплатою пропонували «автолавку» з горілкою, вином, пивом… А ще – там я почав забувати рідну мову і… свою мрію про бандуру…

Потім мрію про бандуру потіснила мрія про море, і я став моряком Ялтинського порту – спочатку матросом, а там і капітаном… При чому втрата рідної мови усугубилась всеохопним російськомовним середовищем. Спочатку перестав спілкуватись нею, але думав ще по-українськи. Потім і думати став по-російськи, але ще снились сни по-українськи. Та перш ніж мав остаточно загинути в мені українець, сталась неймовірна доленосна зустріч, яка круто скерувала мене до… другого народження.

* * *

На початку вересня 1964 року я читав свіжий номер «Літературної України» на ялтинській Набережній в очікуванні своїх друзів. Під впливом цієї газети, та україномовних книг, у моїй свідомості ще жевріли… українські сни.

— Ну і що там цікавого пишуть? — запитав мене прохожий незнайомець з проникливо-доброзичливим поглядом. — До речі, це і моя улюблена газета, — додав він, і протягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався, — Олексій Нирко. Недавно оселився у Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…

Але підійшла молода пара, на яку я чекав, і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилась з моєї пам’яті. На щастя її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія про Бандуру мого дитинства зі мною розминулась та загубилась у рутині російськомовної буденщини, і представила мені другий шанс.

В один з наступних вихідних днів я проходив у пошуках свіжого пива вулицею Літкенса (нині — Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився, як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку я, будучи малюком, вперше почув від сліпого кобзаря на сцені читальні «Просвіти» в рідному селі Котиківці на Прикарпатті і від тоді загорівся Великою Мрією про бандуру.

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами,

Нащо стали на папері Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв В степу, як билину…

Як свіжий Норд-Ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї всі задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічими баритонами змітали з моєї свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І я зробив рішучий крок назустріч звукам, що так несподівано увірвались з мого котиківського дитинства в теперішні ялтинські реалії.

Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього я не міг передбачити, що це я роблю крок до нового світогляду, що паралельно з моєю неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається друга, ще неспокійніша і ще мінливіша кар’єра духовна, кар’єра кобзаря-бандуриста, яка мало-помалу тіснитиме і, зрештою, повністю замінить першу.

Ставши в дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, я захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і … Олексія Нирка, з яким я нещодавно так і не дознайомився.

— А ось, ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури. — Маестро змовницьки підморгнув мені і я прочитав у його проникливих очах інше: «Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти».

— Які там дівчата одруженому, мене ваші бандури сюди заманили, — заперечив я.

— Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку — на баси, на грифі, отак. Правою — бери акорд на приструнках, отак, — наставляв мене Олексій Федорович.

І я вражено почув, як під моїми пальцями народжується моя улюблена пісня. Єдина українська пісня про море, яку я знав:

Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе…

Ввечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж — батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!

Після того пам’ятного дня мій душевний настрій можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке, після полярної ночі, сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі. Так несподівано сталось моє друге народження. З бандурою!

До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитись грати на бандурі — українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, і він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.

— Бандура — це козацьке серце українського народу, а українська мова — це душа народу, а отже і бандури, — говорив він. — Без української мови бандура — мертвий предмет.

Мене в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулась в мої уста спочатку в капелі бандуристів, а потім, поступово, через пісні, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією — у мою сім’ю. Уже через пару місяців українська мова в моїй домівці стала звичною, як повітря, не лише для моїх рідних, але й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на суцільно російськомовний портовий флот свого Ялтинського порту я не наважувався, хіба що епізодично, в приватних бесідах з колегами-земляками.

Моя мовна переорієнтація відбувалась одночасно з засвоєння нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку мого голосу, давав мені необмежену можливість знайомитись з пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.

Я і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого особистого «Пісенного щоденника», який я вів ще в рідній Котиківці, потім в Казахстані, потім в Ялті, але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним вчителем. До моїх пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періоду додались пісні із збірників маестро: «Взяв би я бандуру», «Гей, на морі хвиля грала», «Гей, на Чорному морі», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Ой, у Криму на риночку», «В Цареграді на риночку», «З Полтавського бою розбитий гетьман», «Гей, виїхав Ревуха» і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і навіть… пару радянських пісень.

Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна, чи про «щасливе» колгоспне життя, якими мусів починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович в міру своїх дипломатичних талантів, підбирав для перших «ідеологічних» номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без ущербу для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, як, наприклад:

Як за дальнім небосхилом Не бори гудуть,

Їдуть хлопці наші милі У далеку путь.

Гей, гей, гей, дорога дальня, Гей, гей, гей, сльоза прощальна Покотилась дівчині з очей…

«Ідеологічний трюк» Олексія Нирка заключався в назві пісні, яку він придумував для такої оказії — «Пісня червоних партизан». Але якщо б в заголовок до цієї пісні «приписати» Січових Стрільців чи Холодноярців, чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б все одно незмінним. «Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства» — пояснював учитель мені, своєму учневі, власну позицію.

Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, я, як Каменяр Івана Франка, став перед цією «нотною скалою», яку треба «лупати» по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики у мене не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під супровід бандури хотілось негайно. То ж починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, я одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом із словами пісні на нотному стані у їх відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де мені не вдавалось засвоїти якийсь теоретичний момент, я заповнював прогалину інтуїтивною «відсебятиною» або підбирав на струнах мелодію «на слух». Внаслідок цього в мене почала вироблятись своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.

Ми з Олексієм Федоровичем часто стали бувати один в одного. Як я, моряк Ялтинського порту, «тимчасово» (без надії на покращення) тіснився з сім’єю у своїй «хрущобі», так і кобзарський маестро з дружиною Неонілою «тимчасово» отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельноє — північно-східна частина Ялти, над річкою Дерекой). Як в одного, так і в другого, почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, в яких домінувала україніка. Правда, на відміну від моєї книгозбірні, у маестро було більше українських книжок, а деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань «Музичної України» — творів композиторів, теоретиків і істориків музики. Бачачи, як я спрагло шукаю в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва чи Львова інколи привозив нотні збірники мені в подарунок. Я, в свою чергу, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри — для себе і для свого Пан-Отця, як називають своїх наставників кобзарі.

Я відзначав для себе, що тільки тепер мені відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось признався, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця як я.

Позитивні зміни в моїй поведінці відчули і дружина з сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час я все менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше — біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна «закваска»), то тепер про пиво я не просто геть забув, а «зав’язав» всяку випивку міцним морським вузлом. Їх місце впевнено заповнювали дні, місяці, роки, проведені з бандурою і піснями в організованій і любовно вирощеній Олексієм Федоровичем Нирком Ялтинській Народній Капелі Бандуристів ім. Степана Руданського, яка пізніше стала зватись Кримською.

* * *

Протягом шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років, при трепетно-доброзичливому сприянні Олексія Федоровича, я навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Для початку я взяв думу «Про козака-бандуриста». Цьому прислужився збірник «Українські народні думи», опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник мені подарував Олексій Федорович в 1967 році, і на вивчення згаданої думи я витратив увесь цей рік. Зате, як заграв:

«Гей, на татарських полях,

На козацьких шляхах

Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть

І по-під небесами літають, —

Гей! То ж сидять на могилі козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

У кобзу грає-виграває, жалібно співає…»

І така сила у цієї думи, що мені здавалось, ніби це я сам у степу, — порубаний та постріляний, граю на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і, «як череду малахаями у полон завертає».

Після цього думи «Про козака Голоту» і «Буря на Чорному морі» було легше вчити, а отже і швидше. Щоправда, під-час концертних програм капели бандуристів Олексія Федороовича, на сцену з ними я виходив рідко, зате «шліфував» їх місяцями не так для публіки, як для власного задоволення.

Разом з капелою я брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки складали критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких «програмних» пісень як «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова «патрона» капели Степана Руданського), творів Т. Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які я зобов’язаний був виконувати, так би мовити, «за компанію»: «Тихо над річкою», «Цвіте терен», «Накрутили кучері дівчата», «Чорні очка, як терен», «Ішов козак потайком», «Очі синії–сині» і т.ін. Зрештою, і ці пісні «жіночого роду» назавжди прижились в моєму репертуарі і я залюбки виконую їх уже в похилому віці, згадуючи добрим словом свого кобзарського Пан-Отця і капелу нашої з ним молодості.

Зате під час сольних виступів тоді, в тих далеких 60-х, я виконував більш близькі моєму серцю пісні про козацьких ватажків: Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну і козацьку мариністику: «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Гей, на Чорному морі хвиля грала» тощо.

* * *

Окремо від капели я «засвітився» зі своєю бандурою на сцені клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше — у читальному залі на засіданнях клубу книголюбів, в Будинку Літфонду перед письменниками. Ну і не без того, щоб «порисуватись» своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином та сусідами, але й перед батьками, родичами й друзями в рідній Котиківці й Городенці, куди я зачастив під час відпусток з сином Натаном і бандурою. Землякам моїм подобалось поєднання бандури з … капітанською «форменкою» з погонами на плечах.

— Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, — наївно висловлювались вони. Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало мене. Я пояснював землякам, що в Ялті моє особисте українське «друге народження», а так же відродження української самосвідомості серед ялтинців відбувається завдяки титанічним зусиллям поки що однієї людини – кобзарського маестро Олексія Нирка.

В цей час, одночасно з продовольчою кризою в СРСР, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, С. Караванський, П. Заливаха, В. Мороз і багато інших.

Ми з дружиною готували свого Натанчика і перший клас, навчаючи його читати, писати, рахувати і т.д. — по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду і я, впадаючи в депресію з цього приводу, в глибині душі вважав себе, Олексія Нирка і тих 2 десятки ялтинських капелян-бандуристів останніми «могіканами» української культури на Південному березі Криму.

Аж тут 16 – 19 листопада 1966 року відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було підняте питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою, купивши яку я прочитав на одному диханні і ожив духом.

Наступного, 1967 року Олексій Федорович передав мені машинописні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». І я зі стиснутими зубами читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України в медвежих обіймах «старшого брата». Після цього я натхненного грав на бандурі:

Світе тихий, краю милий, моя Україно!

За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?

* * *

А тим часом Ялтинська капела бандуристів стала уже помітним явищем в культурному житті курортної Ялти. «Курортная газета» 31 січня 1967 року помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею «Звучат родные песни» про творчий доробок Олексія Федоровича Нирка і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на святі Пісні і Праці, а в наступні роки рідко який номер кримської і республіканської преси обходився без інформації про успіхи Олексія Федоровича Нирка на бандурній ниві Криму.

Про перші кроки Ялтинської капели бандуристів в газетах “Культура і життя” (02.04.1966) і “Курортная газета” (31.01.1967). На фото – я в центрі верхнього ряду

Наша участь у загальноміському фестивалі ялтинських самодіяльних колективів в червні 1967 р. на поляні гори Магабі.

Олексій Федорович (він у чорному одязі з горизонтальною бандурою) і я (2-й ряд в центрі) серед учасників Ялтинської капели бандуристів після виступу на Кримському телебаченні (1960-ті роки)

Нікітський ботаніічний сад, березень 1970 р. — наша участь у концерті до дня народження Т. Г. Шевченка. Олексій Нирко – в 2-му ряду, крайній справа; Остап Кіндрачук в центрі 1-го ряду.

Я, дружина Ліля і син Натан серед учасників Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського (літо 1967.)

На репетиції з маестро Нирком Олексієм Федоровичем (липень 1970 р.)

* * *

У вересні 1983 року керівник Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського Олексій Федорович Нирко в статусі науковця-дослідника кобзарського мистецтва брав участь в ІХ Міжнародному з’їзді славістів, який проводився в Музеї народної архітектури і побуту Української РСР (в незалежній Україні він має статус “Національного”). За домовленістю з дирекцією Музею, Олексій Федорович запросив мене і мою малолітню доню Олесю виступити на етнографічному ярмарку з нашою не раз уже випробуваною в Ялті програмою “Козацький колорит”. Два дні, 10 й 11 вересні, по декілька годин серед ярмаркового велелюддя я виконував на бандурі козацьких пісень, а доня поперемінно час від часу декламувала вірші Т. Шевченка й С. Руданського на козацьку тематику. Попутно відбулось наше з Олексієм Федоровичем знайомство з істориком і бандуристом Анатолієм Гришиним, яке пізніше мало продовження в справі подальшої самоорганізації кобзарів України і відродженні традиційного кобзарювання Через мою байдужість до фотографування, на пам’ять про наш перший приїзд з моєю бандурою до Києва залишилась лише “Почесна грамота” від дирекції Музею, в якій, на жаль, про участь Олесі не згадано…

* * *

11.10.1987 р. Фото зліва – Київ. Ялтинська капела бандуристів ім. С. Руданського і дует – учасники капели Остап і Олеся Кіндрачуки на сцені ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства). Фото справа – Зустріч після концерту на ВДНГ: Остап і Олеся Кіндрачуки з письменником і кобзарем Миколою Литвином та керівником Ялтинської капели Олексієм Нирком.

* * *

27.11.1988 р. Олексій Федорович Нирко і я на запрошення керівника ініціативної групи, бандуриста і науковця Анатолія Гришина прибули в Київ, у лекторій Києво-Печерської лаври на установчі збори кобзарів України.

Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В. Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».

Учасниками зборів, крім їхнього ініціатора Анатолія Гришина, були кобзарі і бандуристи: Г. Ґриштопа (Одеса), О. Чуприна з могили Т. Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г. Ткаченко, М. Будник, С. Гнилоквас, П. Супрун, А. Бобир, М. Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В. Нечепа (Чернігів), М. Нечипоренко (Житомир), М. Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О. Нирко і О. Кіндрачук (Ялта), М. Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників. Всі ми складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали й співали, спочатку там же, в лекторії, для себе, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору, коли люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах.

На жаль в цей раз наше зібрання виявилось організаційно недовершеним через відсутність статуту, а тільки 31 травня і 1 червня 1990 року відбувся легітимний Установчий з’їзд кобзарів України з реєстрацією в органах влади Спілки кобзарів України, яка згодом стала Національною. В роботі цього з’їзду кобзарів і у виробленні статуту Спілки активну участь приймав Олексій Нирко, а я був його своєрідною «кобзарською тінню» і як бандурист приймав участь у всіх концертних програмах з’Їзду. Ні один з наступних з’їздів кобзарів не обійшовся без активної участі в них двох представників Криму – Олексія Нирка й мене, його помічника…

* * *

Одержимість «бандурною експансією».

В 1990-му році в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження мій маестро Олексій Феедорович Нирко і я були включені керівництвом товариства “УКРАЇНА” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії, незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв з собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишились лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів. Одна з довідок свідчить про полум’яне бажання Олексія Федоровича не лише популяризувати мистецтво гри на бандурі де це можливо, але й залучати бажаючих до практичного оволодіння цим неординарним інструментом. Так у нашій культурологічній групі з’явились дві бандури – одна в мене, для виступів з концертною частиною групи, а друга – у маестро, для практичного навчання когось із югославських українців з перспективою отримати інструмент в подарунок.

Маршрут нашої групи пролягав через столицю Югославії Београд і дальше – Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво, і всюди перед українськими громадами поряд з виступами інших артистів нашої групи (пісні, танці), звучала і моя бандура, заманюючи бажаючих до мого маестро в науку. Така оказія відбулась не в Новому Саді, як зазначено в бюрократичній довідці, а в Сремській Мітровіці.

17 травня 1990 р. відбувався концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро О. Нирко. А коли закінчилась гра вона підійшла… ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій Федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді дівчина (нею виявилась українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати? Я сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…». І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють». Так знайшлась людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.

З того часу Надія, задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.

Цей приклад – лише один епізод з тисячі подібних. Будучи викладачем по класу бандури в Ялтинському педучилищі, який пізніше трансформувався в Кримський гуманітарний університет зі збереженням у ньому класу бандури і студентської капели бандуристок, Олексій Федорович вивчив і виховав незчисленну когорту бандуристок, які отримали, таким чином «друге народження з бандурою», а вже дальше самі рознесли мистецтво гри на бандурі по містах і селах Криму, Кубані, аж до Камчатки і Японії на схід, до Німеччини на захід, до Марокко на південь.

Та найбільшою «голубою» мрією Олексія Нирка стало «обандурювання» Кубані, де ще жевріла пам’ять про славних козаків-бандуристів.

Якось мені пощастило придбати російськомовну книгу етнографічних нарисів «Кубанские станицы» (Вид. «Наука», АН СРСР, Інститут етнографії ім. М. М. Міклухо-Маклая, Москва, 1967 р.) і в ній серед різноманітних історичних, етнічних, лінгвістичних матеріалів виявились відомості про ще живих бандуристів – братів Семена, Дмитра і Володимира Лазаренків у станиці Канівській.

Ну, прочитав я про станичних бандуристів, порадів, що бандурне мистецтво ще не згасло на Кубані і… все. Та коли я показав свою знахідку Олексію Федоровичу, реакція виявилась несподіваною! При першій же нагоді він сів на автобус і з пересадками добрався до станиці Канівської. Потім їздив 2-й, 3-й…10-й раз, поки не зібрав цілу гору матеріаалів, особливо від Семена Лазаренка, про Канівську капеллу бандуристів, її керівників і учасників, а так же про багатьох бандуристів всієї Кубані.

Розжився Олексій Федорович і матеріалами про бандуриста Дмитра Байду-Суховія з причорноморського міста Кубані Геленджик, куди він їздив знову ж таки за моєю «наводкою» після знайомства із заміткою в жуналі «Прапор», яку я йому показав.

Згодом маестро зачастив до кубанських станиць і почувався серед них як риба в воді. Він зібрав все, що можна зібрати про бандуристів і кобзарів Кубані включно зі старовинними бандурами, особистими речами, документами. А оскільки чимало таких матеріалів він раніше накопичив про Крим, то цілком логічною пізніше стала поява в Ялтинському педучилищі, музейної кімнати «Кобзарство Криму та Кубані», яку Олексій Нирко потім трансформував у музей з такою ж назвою при Кримському гуманітарному університеті.

А ще пізніше Олексій Федорович узагальнив зібраний і досліджений матеріал у об’ємній монографії «Кобзарство Криму та Кубані», не давши таким чином канути в Лету кобзарській історії Криму й Кубані. Книга витримала три видання в 2006, 2008 і 2015 роках. На превеликий жаль дорогого маестро не стало перед виходом у світ першого видання.

Фото вирізки з газети «Радянська освіта за 13.01.1987 р.— О. Ф. Нирко і первісний вигляд музейної кімнати “Кобзарство Криму та Кубані” при Ялтинському педучилищі (1970-80-ті р.р.)

Тож цілком можна вважати за окремий різновид «бандурної експансії» Олексія Федоровича його намагання прищепити мистецтво гри на бандурі в славетному Кубанському козачому хорі, і звичайно ж в станицях і містах Кубані. І йому таки вдалось зав’язати творчу співпрацю з колективами кубанських митців. Як результат – в концертні програми Кубанського козачого хору була включена гра на бандурі – там бандуристом виявився концертмейстер Юрій Булавін, з’явились інші бандуристи-виконавці, станичні тріо бандуристок, ансамблі бандуристів при Краснодарській дитячій школі народного мистецтва (кер. Бандуристка Л. Ціхоцька), в станиці Сіверській (кер. Т. Солтовець).

І нарешті надзвичайно ефективною популяризацією бандурного мистецтва виявились щорічні фестивалі кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро», організовані в Ялті О. Ф. Нирком у 1991 році спочатку як республіканські, потім як загальноукраїнські.

На той час я вже повністю перейшов на кобзарювання, як спосіб свого життя, але дружби і співпраці з моїм Пан-Отцем ніколи не припиняв, тому фестивалі «Дзвени, бандуро», в яких непремінну участь брав не лише я, а й мої діти Олеся й Назар, залишили в пам’яті яскраві спогади. А один епізод з цього фестивалю залишив слід у моєму кобзарюванні на всю решту життя – я подарував учасниці фестивалю кубанській бандуристці дитячу бандуру, а взамін отримав від неї в подарунок кубанський козачий одяг, який з того часу став моєю візитною картою і допоміг мені створити образ «Козака-бандуриста», під яким мене знали і знають всі мої слухачі в Україні і за її межами.

За межами моїх спогадів про Олексія Федоровича залишився ще такий спосіб популяризації бандурного мистецтва, як організовані ним численні гастрольні поїздки Ялтинської (Кримської) капели бандуристів в міста України, Угорщини, Франції, Греції, Польщі, Білорусії, Росії, в яких я, ставши мандрівним кобзарем-бандуристом, не приймав участі.

Під патронатом Великої Лесі.

В 1970 році, в розпал дрімучого брежнєвського застою, коли українське національне життя в Україні ледве жевріло, в найпівденнішому, дощенту зрусифікованому місті України Ялті самооганізувалась невелика ініціативна група небайдужих українців для відзначення 100-річчя з дня народження однієї з найвидатніших доньок українського народу Лесі Українки. Очолив “ініціативників” Олексій Федорович Нирко, чий організаторський талант уже яскраво проявився в створенні Ялтинської капели бандуристів. Була зібрана велика кількість експонатів для ювілейної виставки, яка була влаштована 25 лютого 1971 року в Літературно-меморіальному музею Треньова-Павленка, що тоді знаходився біля підніжжя пагорба Дарсан в центрі Ялти (пізніше той музей був розформований). “Лесина” виставка виявилась навіть об’ємнішою, ніж експозиція музею двох лауреатів Сталінської премії, що навіяло думку про організацію музею Лесі Українки в Ялті, з якою пов’язані роки життя і творчості поетеси. Після резонансного ювілею, його ініціативна група не розпалась, а навпаки, згуртувала ще більше число шанувальників української мови й культури, яких запалила ідея створення Лесиного музею в Ялті і які, зрештою склали ядро майбутньої організації української “Просвіти” в місті-курорті, яку знову ж таки очолив енергійний і загально визнаний лідер Олексій Нирко. Ставши активістом “Просвіти”, я теж з ентузіазмом включився в боротьбу за створення єдиного українського музею в Криму. А боротьба з недоброзичливцями всього українського в Криму, які засіли в бюрократичних керівних кабінетах, виявилась довгою і виснажливою. Але це – окрема неосяжна тема, яка засвідчила незламний характер «випускника» ГУЛАГу Олексія Нирка, який два десятиліття координував зусилля ялтинських просвітян і громадських діячів в Україні в справі організації Музею Лесі Українки в Ялті аж до його успішного відкриття…

Я не лише брав участь у роботі Ялтинської «Просвіти», але, побачивши як наш кобзарський маестро збирає, систематизує і зберігає все, де тільки йшлося про нашу капелу бандуристів, я й сам став негласним «літописцем» бурхливої діяльності Олексія Федоровича в усіх його починаннях, збираючи в окремі папки газетні публікації, документи, листи, фотографії про нього, про очолювані ним капели бандуристів (студентську й дитячу), про відкриті ним класи гри на бандурі в Ялтинському педучилищі та в Ялтинській музичній школі, про створений ним «Музей кобзарства Криму та Кубані», не кажучи вже про просвітянську організацію і, звичайно ж про «музейну епопею». Є в них і мої газетні та журнальні публікації на означену тематику. Ось лише окремі епізоди з цих папок…

* * *

Влітку 1972 року Олексій Федорович з’ініціював колективного листа діячів української культури не лише Ялти і Криму, а й «материкової» України в Міністерство культури УРСР з пропозицією відкрити в Ялті пам’ятник Лесі Українці. Листа відправили не цензурованою поштою, а тайно, кур’єром…

В результаті 16 серпня 1972 р. мені пощастило взяти участь у велелюдному мітингу мешканців і гостей Ялти, присвяченому відкриттю пам’ятника Лесі Українки на вулиці Літкенса, перед будинком №8, в якому згодом мав відкритись і музей поетеси, після відселення мешканців будинку.

Буквально напередодні пам’ятник привезла і встановила група киян, та так оперативно, що міська влада була поставлена перед здійсненим фактом і тепер на мітингу розгублено лупала очима і усміхалась крізь зціплені зуби. Виступав міністр культури УРСР Ю. Єльченко, академік Є. Шабліовський, авторка пам’ятника, скульптор Галина Кальченко, партійні бонзи з Сімферополя і Ялти. Співав народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, виступав Олексій Нирко з Ялтинською капелою бандуристів та інші митці.

З того дня натхненне обличчя бронзової Лесі Українки, що сидить перед своїм ялтинським меморіальним будинком, спрямоване до моря, і рідко який день її коліна залишаються без покладених на них букетів квітів.

А через півроку, на початку грудня 1972 р. як наслідок моїх особистих листів і заяв в управління Ялтинського морського порту і в Чорноморське морське пароплавство в Одесі, написаних під враженням від успішної акції Олексія Федоровича, я з хвилюванням зустрів прибуття в порт нового теплохода з іменем Лесі Українки на борту.

* * *

17-18 вересня 1972 р. з ініціативи О. Ф. Нирка в готелю «Україна» м. Сімферополя був скликаний Перший Всекримський семінар кобзарів-бандуристів за участю Володимира Сухенка, Григорія Ханика, Алли Уманець, Тамари Безрідної, Остапа Кіндрачука та ще кількох бандуристів. Керував семінаром голова новоствореної секції Кобзарів при Кримському відділенні Музично-хорового товариства Олексій Нирко, який на прощання подарував кожному учаснику семінару великий репертуарний збірник пісень для бандури «Грай моя бандуро» з печаткою Музично-хорового товариства і його автографом.

1-й семінар кобзарів-бандуристів Криму (вересень 1972.)

* * *

В останній декаді 1988 року через шалений спротив керівництва Ялтинського краєзнавчого музею, відкриття Музею Лесі Українки взагалі опинилось під знаком запитання і лідер ялтинської української громади Олексій Нирко запросив на підмогу нашого київського кобзаря-побратима, письменника, журналіста і члена редколегії журналу “Україна” Миколу Литвина. З одного боку музейні “тузи” доказували гостеві з Києва, що Леся Українка у домі, звільненому під музей її імені “нє жіла” і таке інше, а тому в ньому доречніше розмістити «Музей прогрессівной русской і украінской культури». З другого боку я засів з Миколою Степановичем за грубезною течкою зібраних мною за 20 років матеріалів про ялтинський період Лесиного життя зі зворотними доказами. В результаті у січневому номері “України” за 1989 рік з’явилась гостро-критична стаття Миколи Литвина “Доки Ялта буде чужиною?”. Завдяки цій статті справа Лесиного музею в Ялті знову повернулась в загальноукраїнську повістку дня.

* * *

Оскільки прибічники “русской прогрессівной” альтернативи Музею Лесі Українки доказували, що за два десятиліття зібрані ініціатиниками експонати безслідно пропали, то, мовляв, нічого й мріяти про такий музей. Мене як магнітом тягнуло оглянути задній двір музейного будинку і дійсно, саме там я знайшов відповідь на загадку “пропажі” музейних експонатів — їх просто викинули на звалище і не встигли вивезти. Я побіг додому за фотоапаратом і зафіксував зруйновану скульптуру “Мавки”, подаровану музею автором Дмитром Журавльовим, і разом з газетними вирізками за січень-лютий 1989 року про “непотрібність” Лесиного музею в Ялті та своїми коментарями послав у редакцію газети “Культура і життя”. В Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з музейними працівниками, чиновниками з відділу культури Ялти, довго слухав Олексія Федоровича й інших просвітян про багаторічну історію невідкриття музею Лесі Українки, скрупульозно знайомився з газетними і документальними матеріалами, які я зібрав у грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його велика стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».

Збереглась у мене і копія нашого спільного з Олексієм Федоровичем листа до авторитетного письменника і депутата Верховної Ради СРСР Олеся Гончара, а так же оригінал його листа-відповіді Олексію Нирку з обіцянкою активного сприяння відкриттю Лесиного музею в Ялті від 24.02.1989 р.

Клопотання Олеся Гончара перед владоможцями та агальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стали вирішальними у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.

* * *

25 лютого 1991 року, у день 120-річчя Лесі Українки багаторічні спільні зусилля ялтинських активістів і небайдужої громадськості України увінчалися частковим успіхом — в приміщенні, призначеному для музею геніальної поетеси в Ялті, офіційно була відкрита ювілейна експозиція “Леся Українка і Крим”, створена за проектом музейного працівника і активної просвітянки Світлани Кочерги. Побудова експозиції повністю збігалась з музейними стандартами, але міська влада, негативно налаштована до ідеї відкриття Лесиного музею, умисне придала експозиції тимчасовий статус, прив’язаний лише до дати 120-річного ювілею поетеси, в надії, що згодом справу музею удасться “поховати”. Аж через два роки, 10.09.1993 року ялтинські просвітяни добились від Ялтинського міськвиконкому постанови про надання експозиції “Леся Українка і Крим” статусу Музею Лесі Українки.

А тим часом під-час відкриття експозиції в одному з музейних залів відвідувачів зустрічали звуки моєї бандури, а серед експонатів виставки знаходилось подароване мною раритетне видання 1917 року “Мелодії з голосу Лесі Українки”, автором якого був чоловік поетеси, вчений-фольклорист Климент Квітка.

* * *

, Директоркою Музею Лесі Українки стала активна просвітянка і діяльна помічниця Олексія Нирка Світлана Кочерга, а для ялтинських просвітян музей став центральним осередком національно-культурного життя в Ялті. Ялтинське товариство “Просвіта” в музейних приміщеннях активізувало свою державотворчу і культурологічну діяльність, пропагуючи українську національну ідею, відзначаючи національні і релігійні свята, оскільки активною частиною “Просвіти” була Українська греко-католицька громада Ялти. При музеї відкрилась українська недільна школа, куратором якої стала Світлана Кочерга, а мені доручили викладати в ній історію України. Для українських дітей ця школа створила атмосферу рідної мови, культури, звичаїв, відродила в Ялті різдвяний «Вертеп», звичай колядування тощо. Від Ялтинської “Просвіти” “відбрунькувались” (а радше стали її філіалами) Союз українок Ялти, Клуб українських творців Ялти, осередки Української Республіканської партії, Українсьвої Народної партії та Руху. І над усіма цими проявами відродженої Української Ялти витав невгамовно-животворний дух кобзарського маестро Олексія Федоровича Нирка.

В організованій Олексієм Нирком Дитячій капелі бандуристів «Кримські Проліски» навчились грати і виступати на сцені мої діти Олеся і Назар, а Олеся, на додачу закінчила 5-річний курс класу бандури, заснованого Олексієм Федоровичем в Ялтинській музичній школі, де викладачем була його дружина Неоніла Леонтіївна Нирко-Куц.

З щиросердечного благословення мого кобзарського Пан-Отця Олексія Федоровича Нирка я сформувався як кобзар-бандурист і отримав від нього «визвілку» на кобзарювання, як спосіб мого подальшого життя на просторах нашої України і зарубіжжя.

Незнищенна пам’ять про Великого Українця Ялти, Криму і Кубані.

Споконвіку в українських кобзарів існує звичай протягом усього свого життя воздавати хвалебну ясу своєму кобзарському вчителю. Я слідував цьому звичаю завжди, де лише заходила розмова про моє кобзарювання, в моїх інтерв’ю журналістам друкованих видань, радіо і телебачення, а так же у своїх публікаціях в пресі. Повертаючись із своїх кобзарських мандрів по Україні й Польщі додому в Ялту, я відразу після зустрічі зі своєю ріднею спішив до Олексія Федоровича обмінятись з ним успіхами кожного з нас на кобзарській ниві, новинами з громадського життя, принести йому скромні дари…

В жовтні 2005 року я кобзарював у польському місті Ґданську над Балтійським морем. Мобільні телефони тоді ще не набули масового поширення і я епізодично виходив на зв’язок зі своїми домочадцями через стаціонарні телефони. Аж в листопаді, збираючись додому я зателефонував дружині і дізнався, що Олексій Федорович відійшов у Засвіти 26 жовтня 2005 року, після чого для мене навколишній світ втратив свої фарби і здавався безнадійно сірим. По приїзду в Ялту я відчув, що і вона без мого кобзарського маестро стала наполовину порожньою.

Це почуття не покидає мене всю решту життя…

І лише під-час кобзарювання, коли я під бандурний передзвін виконую пісні, оброблені Олексієм Федоровичем, тоді в уяві знову бачу поряд його усміхненого, щирого й доброзичливого і чую його напів-іронічний голос: «Якщо хочеш грати на бандурі, то нема нічого простішого…»

А ще – книги, автором яких став Олексій Нирко. Одна з них подарована мені ним особисто з дарчим підписом, це — історичний нарис «Ялтинська «Українська трупа»» (виданий в Ялті 2004 р.). Другу, і головну книгу його життя «Кобзарство Криму та Кубані» (Львів, вид. «Сполом», 2006 р.) я побачив у вітрині львівської книгарні і, купивши її, ніби знову зустрівся з живим своїм Пан-Отцем, А читаючи – немов знову почув його голос і чітку вишукану українську мову: «Бандура – то козацьке серце України, а без рідної мови вона – мертвий предмет!» Потім я придбав ще одне, більш ошатне видання «Кобзарства Криму та Кубані» (Київ, вид. «Просвіта», 2008 р.) і, нарешті в інтернеті натрапив на PDF-версію ще одного, 3-го видання Університету «Львівський ставропігіон», 2015 р. Оживає образ Великого Бандуриста Криму і при читанні книжок інших авторів про нього.

Дві книги О.Ф. Нирка — “Ялтинська українська трупа” (2004) і “Кобзарство Криму та Кубані” (2006).

Такими є дві книжки львівського автора-історика Віктора Ідзьо «Українська Ялта. Український Крим…» і «Олексій Нирко – український громадський та науково-культурний діяч Української Ялти та Криму» …» (обидві — Івано-Франківськ, вид. «Сімик», 2015р.), повість-есе Миколи Литвина «Струни золотії» (Київ, «Веселка», 1984 р.) в якій Олексію Нирку присвячений нарис «Ще жива козацька мати», монографія Надії Супрун-Яремко «Українці Кубані та їхні пісні» (Київ, «Музична Україна», 2005 р.), в якій автор широко використовує наукові напрацювання О.Ф. Нирка, а найбільше в підрозділі 3.3 “Кобзарство і кобзарі Чорноморії”, декілька українських енциклопедій зі статтями про Олексія Нирка і його спадок, включно з Українською Вікіпедією, а так же окремі розділи, присвячені О. Нирку в солідних томах Історичного клубу «Холодний Яр», виданих Романом Ковалем – «Тиха війна Рената Польового» (2011р.) та «Сто облич Самостійної України» (2013 р.). Це лишень те, що є в моїй книгозбірні та доступно в інтернеті, де я час від часу продовжую відкривати все нові дослідницькі праці свого кобзарського маестро і радіти незнищенній пам’яті про нього. А ще ж пам’ять про Великого Українця Ялти зберігають його учні і послідовники в Криму, не дивлячись на трагічні обставини, що склались в Криму після 2014 року, коли катастрофічних втрат зазнала спадщина Олексія Федоровича Нирка, як збирача і популяризатора українських культурних цінностей Криму і Кубані, як організатора українського мистецького життя в Ялті й Криму. Колекція бандур і всі експонати «Музею кобзарства Криму та Кубані» — тепер є власністю російської гуманітарно-педагогічної академії Кримського федерального університету, створеної після ліквідації українського Кримського гуманітарного університету в Ялті.

Фрагмент Музею кобзарства Криму і Кубані ім.. О.Ф. Нирка при Кримському гуманітарному університеті, який виник на базі Ялтинського педучилища, а після 2014 року перейменований у Гуманітарно-педагогічну академію (фото – осінь 2021 р.)

Там же, в цьому новоствореному закладі жевріє нечисленна Ялтинська капела бандуристів ім.. Стеепана Руданського (відео 2021 р. за посиланням) —

https://www.youtube.com/watch?v=rPmKrygfA48

Дивом, а точніше завдяки зусиллям вихованок Олексія Федоровича, ще живе Дитяча капела бандуристів «Кримські проліски» при Ялтинському центрі культури, хоча «проліски» там уже трансформувались в «пролески»…

Оголошення про набір в дитячу капелу «Кримські проліски» (липень 2020 р.)

Інколи складається враження, що вся виплекана Олексієм Федоровичем Українська Ялта розділила долю справжніх кримських пролісків і, будучи скутою снігом і морозом, чекає довгожданої весни.

На дверях Музею Лесі Українки постійно висить замок і табличка: «Закрыт по техническим причинам»…

«Просвіта» розпорошились – хто з молодших її учасників покинув Крим, хто зі старших — покинув життя. На Набережній Ялти, де я в свої 85 років продовжую кобзарювати, появляються рідкісні колишні просвітяни, вітаються зі мною, погомонять «про погоду», згадають про Олексія Федоровича, послухають його пісень у моєму виконанні і… йдуть дальше із знаками запитання в поглядах. Дехто з них, а часто навіть хтось із незнайомих перехожих нахиляється до мого вуха і жагучим пів-голосом промовляє «Слава Україні!» — для таких у мене є пісні зі словами незнищенного оптимізму, достойного пам’яті незламного Кобзарського Маестро, пам’ять про якого зберігають не лише ялтинці, але й вулиці Ялти з усією навколишньою природою…

…Не святкуватиме ніхто над нами перемоги, Тому що ми є лицарі грізні Залізної Остроги…

Або:

…Іще шабля гостра, не намок ще порох, І Свята Покрова надихає нас!

Будем веселитись – хай журиться ворог! Наступив наш зоряний, наш щасливий час!..

Серпень 1995. Я в компанії з Олексієм Федоровичем на ялтинській Набережній.

Вшанування пам’ті О.Ф.Нирка в Києві.

* * *

Про кобзаря Тараса Силенка в газеті “НЕЗБОРИМА НАЦІЯ” (за січень 2023 р.)

Roman Koval 17.11.2022

Непомітно проминув ювілей славного кобзаря з Ялти Остапа Кіндрачука. 13 листопада 2022 р. йому виповнилося 85 років. Коли я вітав його і запитав, де він тепер, пан Остап відповів: “Я – в Ялті! Не зважаючи ні на що, кобзарюю щодня на набережній. Для одних я – незрозуміла екзотика, а інші – просять виконати «Червону калину»”. Знаючи, що у минулі роки пан Остап на зиму перебирався кобзарювати до Києва, запитав його про плани на цю зиму, а він у відповідь: “Дорога на материк заблокована!!! Надіймося на чудо, бо воно час від часу виникає в нашій непевній реальності”. На моє прохання пан Остап написав спогад про Тараса Силенка. Пропоную шановному товариству ознайомитися з ним. У спогаді висвітлено і фрагменти життя самого Остапа Кіндрачука. Бажаємо батькові Остапові довгих-предовгих літ! Бажаємо дочекатися нашого спільного свята! Користуючись нагодою, запрошую киян та гостей столиці 17 грудня на 15.00 у Літературний музей на презентацію книги “Тарас Силенко, співець непримиренної України” (Київ, Національний музей літератури, 11, біля метро “Театральна”).

Таким я знав Тараса Силенка

З незабутнім кобзарем-побратимом Тарасом Силенком мене вперше звела доля 14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на вечорі, присвяченому 85-річчю видатного дослідника кобзарства Криму та Кубані, мого дорогого вчителя Олексія Нирка. Вечір організувала працівниця музею, бандуристка, колишня учениця Олексія Федоровича Тетяна Лобода, запросивши до участі його дочку Мирославу, його друга-дисидента Євгена Пронюка, бандуристів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Тараса Яницького, а також мене й інших гостей. З 2008 року я щозими кобзарював у Києві, почуваючись на Майдані легко й невимушено, а тут, у чотирьох стінах музею, перед світилами високого кобзарського мистецтва раптом відчув себе скуто і, відкриваючи концерт на запрошення ведучої пані Тетяни, від хвилювання з мелодії пісні перейшов на речитатив. Моя пісня виглядала бліденько в порівнянні з могутнім голосом Тараса Силенка, який натхненно виконав пісню про Кармелюка. Чудово виступили й два інші Тараси, а я переживав, що відтепер усі вони перестануть помічати моє київське кобзарювання.

Як же я помилився! З тих пір, проходячи мимо мене при вході в метро “Майдан Незалежності”, вони неодмінно зупинялися послухати моє “домоткане” кобзарювання, запрошували на свої концерти, цікавились моїм репертуаром. Зрештою, і Тарас Силенко й Тарас Компаніченко стали моїми друзями – і на сторінках ФБ, і “наживо”. Особливо теплою увагою наділяв мене Тарас Силенко. Це завдяки його запрошенню я в березні 2012 р. відвідав чудовий вечір Історичного клубу “Холодний Яр” “О, земле втрачена, явись”, присвячений Кубанській Народній Республіці. Там, на цьому вечорі я знову слухав серед іменитих виконавців неординарне виконання Тарасом Силенком пісні “Із-за гори, з-за лиману вітер повіває”, а потім, несподівано для себе, отримав у подарунок солідний том “Тиха війна Рената Польового” з автографом автора Романа Коваля з його власних рук.

Потім я ще мав змогу слухати чудові співи Тараса і спілкуватися з ним на презентаціях книжок Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та “Сто облич Самостійної Україн”, отримати їх з рук автора зі зворушливими автографами і поповнити ними свою домашню книгозбірню.

Усі концерти і заходи з яскравими виступами кобзаря Тараса Силенка я був не в змозі відвідати, але вони та й наші не часті зустрічі з ним біля місць мого кобзарювання, компенсувалися віртуальним спілкуванням у мессенжері. Тож у моїй відео-колекції кобзарів-побратимів найчисленнішими є Тарасові виступи, прислані ним з різних заходів, а найбільше з тих, що їх часто організує Історичний клуб “Холодний Яр”. Так справжнім відкриттям для мене стала повстанська пісня “Повстань, народе мій!” у його виконанні з детальними коментарями, як ця пісня була вкрадена у повстанців і “перелицьована” в російську воєнну пісню “Вставай, страна огромная”.

Та й не тільки своїми кобзарськими здобутками ділився зі мною Тарас Силенко. Дещо і він запозичив у мене, наприклад, пісню про кошового отамана Івана Сірка, яку він уперше почув у моєму виконанні. Його доброзичлива прихильність до мене виявлялась у зовсім несподіваних ракурсах. То він пришле по мессенжеру копію глави “Секрети довголіття кобзарів” з книжки Анатолія Пастернака “Козацька медицина”; то знайдену в Інтернеті світлину з канадського фестивалю “Спадщина предків” з моїм велетенським портретом на фестивальному занавісі; то фотокопію обкладинки дитячої книжки “Козацькі бувальщини” Павла Браницького, де я з бандурою перебуваю в центрі козацького табору; то лист із художнього календаря, де художник Євген Матвєєв помістив мене в скафандрі космонавта з бандурою на… Марсі. І ще, й ще – цілу колекцію “диковинок” з моєю участю укомплектував мені Тарас, радіючи при цьому, що може потішити і моє старече еґо… А то якось улітку 2014 року я кобзарював на Хрещатику і раптом… не повірив власним очам: Тарас Силенко явився біля мене в компанії зі славними українськими бандуристами з далекої Австралії – Петром і Нілою Деряжними. Він проводив їх по Києву як гід і спеціально повернув до місця мого кобзарювання, представив дорогим гостям, жартівливо назвавши мене “кобзарською окрасою Хрещатика”…

Та найціннішим моїм надбанням, завдяки щедрій душі Тараса Силенка, став 1-й том “Української фольклористичної енциклопедії” професора Миколи Дмитренка. Саме Тарас доклав зусилля, щоб сам професор прийшов до місця мого кобзарювання і вручив мені в руки дорогоцінний книжковий скарб із власним автографом… “Це для того, – радів разом зі мною мій щирий кобзарський побратим Тарас, – щоб ваші численні нащадки гордились вами, адже в цій енциклопедії серед кількох десятків кобзарів ви представлені аж у двох окремих статтях на різних сторінках!” Ця енциклопедія – предмет моєї гордості, вона завжди під рукою. І перш ніж відкрити її, я завжди згадую незабутнього Тараса Силенка і невимовно шкодую, що він так і не дочекався другого тому зі сторінками, присвяченими йому особисто…

Останнє відео з виконанням пісні “Богуслав понад Россю і Медвин в боях стугонять” прислане мені Тарасом по мессенжеру 21 квітня 2020 р., коли я вже був удома, в Ялті, заблокований карантинними ковід-обмеженнями. Тут же, в Ялті, 22 червня 2021 р. з новинної стрічки фейсбуку я з тугою дізнався, що ні з ким не зрівняний кобзарський самородок Тарас Силенко покинув нас, а його душа перебралася на вічнозелені Сварожі Луки. Тут же, в Ялті, я зі щемом душевним спостерігав по монітору відео-репортаж з яскравим, як і сам Тарас, і його творчість, погребальним обрядом з тужливим риданням трембіт…

Остап КІНДРАЧУК Ялта, 16 листопада 2022 р. Публікується вперше.

Читайте, передплачуйте, підтримайте! http://otamania.in.ua

За цією адресою з 11 грудня Ви зможете придбати і книгу “Тарас Силенко, співець непримиренної України”. А поки зверніть увагу на книги про інших українських достойників.

На світлині – Петро і Ніла Деряжні з Австралії, Остап Кіндрачук і Тарас Силенко. Київ, Хрещатик, літо 2014 р.

45Taras Kaljandruk та ще 44 Поширили: 4

Коментарі Терентьєва Марина Дякую! Дуже цікаво

Ніна Гончарук Чудово і щемно пан Остап написав спогади. Йому зичу дужості і зустрічі з усіма , хто його знає і шанує