5. Бандура, Леся Українка, “темні смуги” і… обережність. (серпень 1970 – листопад 1971 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Першим із Остапових близьких знайомих, хто повною мірою відчув “темну смугу” в своєму житті, був його колишній співмешканець по гуртожитку, шанувальник англійської мови, колега по екіпажу спортивного «Яла» і щирий приятель матрос-радист Валерій Шкапов, з яким Остап інколи проводив ще й зимовий ремонт т/х «Массандра».

Якось проходячи повз готель «Тавріда», що неподалік від міських причалів, Остап помітив Валеру в ролі … кочегара, який завозив тачку з вугіллям у приміщення приготельної котельні. Остап пригадав, що недавно щось чув, ніби то у Валери були неприємності із-за якихось таємничих зв’язків з іноземцями, що стало причиною його звільнення з порту.

Привітались, розговорились, і Валера розповів Остапу, що через своє знання англійської мови він потрапив у поле зору «компетентних органів».

— До радистів у них завжди була підвищена увага, бо радисти працюють в ефірі, в якому повно всяких «ворожих» і «шпигунських» голосів, — почав розповідати Валерій, а Внутрішній Голос Остапові шепнув: «А твій приятель Боря Бостельман–Чуїстов — теж радист!»

— Покликали до себе в «контору», добились моєї згоди співпрацювати з ними в якості перекладача, дали підписати якісь папери… Потім змушували шпигувати за іноземними туристами, — зітхав Остапів товариш.

А то якось Валера не витримав і сказав своєму «оперу» (оперативному уповноваженому), що категорично відмовляється від такої паскудної «співпраці». Оскільки погрози «опера» він проігнорував, то в порту його відразу почали цькувати, «навішувати» якісь компромати і … вигнали з порту. Ледве влаштувався в кочегарку.

Час від часу Остап відвідував Валерія і помітив, що той, раніше веселий і життєрадісний хлопець, став зле себе почувати:  схуд, пожовтів, і якось приречено матюкався на адресу своєї незрозумілої хвороби. Віддихавшись і прилігши на принесений в кочегарку з пляжу дерев’яний лежак для загорання, Валера з палаючими від гарячкового збудження, чорними, як у цигана, очима, говорив Остапові про те, що за його спостереженнями, в Ялтинському порту «Всі слідкують за всіма і доносять”… Він дякував Остапові за спілкування, бо його, як прокаженого, оминали колишні друзі і знайомі.

А одного разу Остап замість Валерія застав у котельні іншого кочегара, який спокійним голосом сказав: «Помер твій Валєра. Рак шлунку чи щось в тому роді…»

Коли задуманий Остап з’явився на репетиції в капелі, Олексій Федорович, як завжди, пожартував: «Що, козаче, зажурився, що рано женився?». І Остап, йдучи з учителем додому (вони в Ущельному були майже сусідами), розповів йому трагічну історію Валерія Шкапова.

Тоді і Олексій Федорович розповів свою історію.

В 1949-1950 роках він навчався у Львівській консерваторії, де, як і в усіх сферах життєдіяльності, за радянської влади, в студентському середовищі також були  «навуходоносори», яким він і «завдячує» арештові в червні 1950 року і продовженню «навчання» в Косавінлагу, що в Молотовській області, терміном на 10 років. Правда, за наполяганням Олексія Федоровича в 1956 році відбувся перегляд справи і його визнали невинним та звільнили. Але від хронічного недосипання, недоїдання, перевантаження, одним словом, — знущання, здоров’я було підірване. Тому й вибрав Ялту для реабілітації.

Посеред літа 1970 року в гості до Остапової родини навідалися батько Юрій з братом Богданом. Остап із великим задоволенням знайомив їх з туристичними перлинами Південного Криму. На фото — Остап, син Натанчик, батько Юрій і брат Богдан біля Ластівчиного Гнізда.

Оскільки лікар Василь Кархут, а потім екс-радист Валерій Шкапов, а тепер ще і маестро Олексій Федорович повідомили Остапа про можливе стеження з боку “недремного ока” він задумався, що без крайньої обережності й акторського перевтілення йому не вижити. Тим більше, що його життєвий досвід був збагачений “акторськими” напрацюваннями посадовця Котиківської сільради Василя Іванишина, дядька Петра Котелка та й самого Олексія Федоровича, які уникали безперспективних конфліктів з владою, а попри те, при можливості дотримувались кредо — “нам своє робить”.

* * *

Не зважаючи ні на що, Остапа цікавила тема української діаспори у Вільному Світі — навіть ще гостріше, ніж паризька, чи цейлонська екзотика. Його захоплювало й інтригувало непохитне дотримання заокеанськими українцями національних традицій і плекання  рідної мови в іншомовному й інокультурному оточенні. Він прагнув розгадати рецепт цього феномену, можливість застосування його в Україні і, зокрема в Криму, де в умовах “совєтизації” українці катастрофічно швидко втрачали свою ідентичність.

Тож наступною новиною Остапа для свого маестро була його розповідь про два вересневі дні, які він провів з двома туристками із канадського міста Торонто. Одна з жінок була старша від Остапа мабуть років на 10, мистецтвознавець Марія Охрімович, а друга, трохи молодша — Тетяна Вандергайден, яка своє прізвище “позичила” у чоловіка, голандця. Їх зацікавив Остап, який з бандурою через плече повертався з репетиції. А можливо — не так Остап, як його бандура…

В перший день Остап показав канадським українкам три ялтинських будинки з меморіальними дошками, в яких під-час своїх приїздів на лікування замешкувала Леся Українка. А наступного дня, після погодження з дружиною Лілею, він запросив їх до себе в гості. Ліля накрила стіл вишуканими блюдами, а Остап знайомив гостей з родинною книгозбірнею та виконував під бандуру пісні на кримську тематику — “Ой, у Криму, на риночку”, “Ой, ходив чумак сім літ до Криму”, “Ой, у полі три криниченьки”. Потім до готелю Остап  проводив гостей спеціально придуманим маршрутом, через Полікурівський пагорб, щоб показати могилу Степана Руданського, виконавши перед тим народну пісню на слова цього поета “Повій, вітре, на Вкраїну”.

«На могилі не заплаче ніхто в чужині, хіба хмаронька заплаче дощем по мені» — зворушено, із зволоженими очима читали Марія і Тетяна напис на могильному граніті поряд з барельєфом Степана Руданського. А нижче, за якихось двісті метрів, біля підніжжя Полікурівського пагорба був будинок з меморіальною дошкою, в якому колись мешкав і творив поет, а тепер заселений ялтинцями, серед яких одну з кімнат займав приятель Остапа і Олексія Нирка художник Костянтин Лисокобилка.

і

Фрагмент надмогильного пам’ятника Степана Руданського і меморіальна дошка на його будинку в Ялті.

Кость привітно відреагував на Остаповий стук у двері і не без задоволення познайомився з іноземками. Він показав їм свої твори. Жінки були вражені, а особливо Марія, автором, його щирістю, добротою, скромністю і талантом.

Часу для знайомства з Олексієм Федоровичем у туристок уже не залишилось і вони тепло розпрощались з Остапом, обмінявшись з ним адресами і обіцянками писати. Щоправда, обіцянку потім дотримала лише Марія Охрімович…

Пам’ятаючи про невидиме “недремне око” Остап, як би навіть намагався, то не зміг би нічим скомпрометувати цих щирих іноземок, які мабуть добре знали, куди вони приїхали, бо висловлювались дуже обережно і лише на нейтрально-побутові теми…

* * *

Поділившись своїми враженнями з Олексієм Федоровичем, Остап разом зним поринув у підготовку нової концертної програми капели бандуристів до 100-річчя Лесі Українки. Крім тих пісень, які вивчали учасники капели, Остап вивчив фрагменти з Лесиного вірша «Товаришці на спомин», де були такі куплети:

… Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа сонця не видав,

За ворогів піде в огонь і воду,

Катам своїх поводирів оддав…

… Одвага наша — меч залитий кров’ю,

Лежить у піхвах, ржа його взяла.

Чия рука, натхненная любов’ю,

Той меч іх піхов видобуть здола …

Щоб вірш став піснею, Остапу прийшлось самотужки скомпоновувати мелодію. А ще Остап вивчив думу «Сестра та брат».

Концертна програма ялтинських бандуристів до 100-річчя Лесі Українки.

* * *

Остап давненько не відвідував Клуб книголюбів, який на літні місяці робив перерву, і тепер привніс в нього свіжий український струмінь.

Демонструючи придбані за літо раритети «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» записані в Ялті й Балаклаві і видані її чоловіком, вченим-фольклористом Климентієм Квіткою, та «Южнорусские народные песни» Амвросія Метлинського, похованого в Ялті, Остап ілюстрував їх грою на бандурі, виконуючи пісні з цих збірників.

На цей раз на засідання Клубу книголюбів президентом Клубу О. Анушкіним були запрошені письменники з Києва Семен Журахович, Наум Тихий і літературний критик з Харкова Володимир Брюгген, що відпочивали в Ялті. Почувши Остапову бандуру, вони запросили його на виступ перед письменниками в Будинку творчості Літфонду СРСР. Остап погодився.

Перш, ніж почати там концерт, він розповів коротенько про історію інструменту кобзи-бандури, потім виконував історичні пісні, коротко характеризуючи передумови їх виникнення. Концерт так сподобався письменникам, що його почали регулярно — щомісяця, запрошувати виступати наступні декілька років.

Остапову бандуру слухав Микола Бажан. А ще Остап проводив довгий час у бесідах з українськими письменниками Григором Тютюнником, Олесем Гончарем, білорусом Миколою Оврамчиком, москвичкою Кларою Мойсєєвою. Він переконував їх у необхідності частіше використовувати у своїй творчості українські сторінки історії Криму, щоб кримські українці відчували гордість від своєї причетності до історії сонячного півострова.

Скориставшись тим, що якось виступаючи в Клубі моряків, Остап помітив, як у розчуленого його грою на бандурі начальника порту Василя Івановича Тихонюка скотилась сльозинка, він, як уже згадувалось в попередньому розділі, почав його «муляти» на предмет присвоєння імені Лесі Українки і інших українських письменників портовим теплоходам. І таки «домулявся» — в порт поступив теплохід «Леся Украинка». Російська транскрипція назви всіх суден пояснювалась тим, що Міністерство Морського флоту, яке затверджує назви — всесоюзне, з офісом у Москві…

Сторінка з буклету, присвяченому теплоходу “Леся Українкка”.

За тиждень до Нового 1971-го року прийшов коротенький лист від Марії Охримович з Канади, написаний на різдв’яній листівці:

«Дорогі друзі Остап та Лілія! Вибачайте, що так довго не здобулась написати подяку за Вашу сердечність та гостинність. Відколи я повернулась з України, час втікає і не можу наздогнати його, щоб вив’язатись з всіляких зобов’язань. Прекрасний спомин з сонячної Ялти, Вашої хати та Вашого приятеля Костянтина — все наново теплим подихом зогріває мене в холодні канадські зимові дні (це я пробую поетичну фразу, згадуючи Остапове порівняння осінніх кольорів до полум’яного подиху на горі Ай-Петрі). Сподіваюсь, що біля вас все добре. Щирий привіт Вам обом з синочком, другові Костянтину.

З нагоди свят та Нового року найсердечніше побажання пересилає Марія.»

Одночасно з цим листом, в іншому конверті, була листівка з іншим різдвяним сюжетом, а також фотографія Марії. На цій листівці Марія написала:

«Дорогенькі! Ще одну карточку з нагоди Свят разом із книжкою для друга Костянтина. Пересилає Марія».

Марія так же виконала свою обіцянку щодо фотографії, яку в неї попросив Костя, бажаючи намалювати з неї портрет.

* * *

Так завершився старий 1970-й рік, а зустріч Нового 1971-го року Остап відбув у колі Лілиних родичів — тих, що живуть в Ялті, а ще тих, що приїхали сюди святкувати з Кіровоградської області. Наспівались, насміялись аж охрипли, ну і Остапової бандури наслухались.

Тим часом музейні працівники Ялти разом з уже згаданими ялтинськими українцями-патріотами підготували велику ювілейну виставку до 100-літнього ювілею з дня народження Лесі Українки.

Так, автор згаданої резонансної статті «В краю і надій» вчений Микола Охріменко приніс для виставки оригінальні фотографії, поштові листівки, написані Лесиною рукою, деякі особисті речі і документи поетеси. Олексій Нирко з його неймовірним відчуттям пошуковця, зумів віднайти в Ялті давню бандуру, на якій грав ялтинський бандурист фінського походження Рінгольд Шалений-Шуєр. Саме Леся Українка заохочувала ще тоді юного Рінгольда до гри на бандурі, подарувавши йому «Підручник гри на бандурі» і український національний костюм, який Олексій Федорович теж приніс на виставку. Голова Ялтинського клубу книголюбів О.Анушкін виставив підручник з історії стародавнього світу, який написала й опублікувала Леся Українка. Рідкісні видання творів поетеси і книжок про неї, експонати, рисунки, ілюстрації принесли журналіст Віктор Горбуленко, інженер Олександр Януш і вчителька Євгенія Байдюк-Януш, художник Олександр Тарасенко. Ялтинський скульптор Дмитро Журавльов приніс на виставку свою скульптурну композицію «Мавка» на тему Лесиної «Лісової пісні».

“Курортная Газета” за 24.02.1971 р. — замітка про ялтинського скульптора Дмитра Журавльова і його скульптуру “Мавка”, яку він згодом подарував Музеєві Лесі Українки.

Серію рисунків до 100-ліття Лесі Українки так же підготовив згаданий уже ялтинський художник-аматор, активіст і близький товариш Остапа й Олексія Нирка, Костянтин Лисокобилка. Один рисунок з цієї серії художник назвав «Квіт Ломикаменю», взявши назву з одного вірша поетеси. На рисунку справа — високі скелясті гори, типові для Криму. В центрі, аж до горизонту — море. Зліва, на великому камені, з написом «Повій, вітре, на Вкраїну» сидить Остап з бандурою. На передньому плані — квіти і трави, а окремо від них ростуть дві квітки Ломикаменю на гігантських кам’яних валунах, потрісканих від міцних корінців цих двох квіток. На думку художника, у квітки Ломикаменю є щось спільне із зображеним на рисунку бандуристом.

Остап, приятелюючи з Костею, бував у нього часто з Олексієм Федоровичем. Втрьох вони планували всякі заходи, радились, спілкувались, ділились сокровенним…  І коли Остап, якось запитав Костянтина, що він думає про нього, той сказав: «Оце моя відповідь!» — і подарував Остапові фотокопію рисунка «Квіт Ломикаменю».

Кость Терентійович Лисокобилка — “Квіт Ломикаменю”.

І ось у Лесин день народження 25 лютого 1971 року відбулись ювілейні торжества в Ялтинському літературно-меморіальному музею П. Павленка – К. Треньова.

Представники офіційної влади відкрили ювілейну виставку, експонати якої ніби на машині часу переносили відвідувачів у атмосферу Лесиного життя-буття в Ялті у дні її творчого натхнення і буденних справ. А ще було зачитане рішення Кримської обласної ради депутатів трудящих від 15 січня 1971 року про те, що в розвиток згаданої раніше постанови Ради Міністрів УРСР від 07.12.1970 р. в м. Ялта по вул. Літкенса, 8 (нині — Єкатерининська) організовується літературно-меморіальний музей Лесі Українки.

Відбувся великий концерт, основне навантаження на якому мала ювілейна програма Народної самодіяльної капели бандуристів ім. Степана Руданського, підготовлена її керівником Олексієм Нирком. 36 учасників капели плюс 5 солістів, включаючи Остапа, виконали 19 номерів програми, серед яких було найбільше творів Лесі Українки. Остап Кіндрачук виконав думу «Сестра та брат», записану Лесею Українкою. Виступали й професійні артисти. На святі була присутня чи не вся українська громада Ялти. В усякому разі, Остапові вперше довелось бути свідком і учасником зібрання такої великої кількості (біля 300) ялтинців, які спілкувались рідною українською мовою.

Через кілька днів з Києва прийшла звістка, що рішення Кримської облради підсилив своїм Наказом №67 від 26 лютого 1971 р. міністр культури УРСР про створення в Ялті музею Лесі Українки. Прислали в Ялту і директора майбутнього музею, який ще треба було створювати, — Олександра Кириченка з вченою секретаркою Людмилою Сєдих. Олексій Нирко поінформував новоприбулих науковців про те, що в ході підготовки до ювілею поетеси зо два десятки ялтинських шанувальників її таланту самоорганізувались в ініціативну групу, яку він очолює, і яка з ентузіазмом візьметься сприяти створенню музею Лесі Українки, допомагаючи музейним працівникам збором експонатів, вирішенням посильних організаційних питань, тощо.

На першому ж засіданні ініціативної групи — тепер уже по створенню музею, Людмила Сєдих прийняла у «ініціативників» майже всі експонати ювілейної виставки і склала про це приймальні акти, які Олександр Кириченко завірив печаткою музею Лесі Українки. Протоколи цього і наступних засідань також вела Л. Сєдих. Остап, якого Олексій Федорович включив в ініціативну групу, отримав завдання збирати для музею все, що про Лесю Українку і її творчість з’являтиметься в пресі, в книжкових виданнях, в мистецькій сфері, тощо.

* * *

В сімейних буднях Остапа з’являлись нові нюанси. Дружина Ліля, як завжди, працювала через день, займалась домом й вихованням сина, а ще знаходила час на навчання. Вона поступила на заочне відділення Торгово-кулінарного технікуму в Сімферополі. А Остапове перебування вдома ускладнювалось тіснотою, пов’язаною з виходом на пенсію сусідів-співмешканців Нікіфорових, які зранку до пізньої ночі засиджувались на спільній кухні 9 м²…

І Остап, маючи за межами дому багато всяких занять для душі, відправлявся в місто «козакувати». А там, на кожному перехресті, на базарах, на пляжах, завжди аж до приходу до влади Горбачова з його «сухим законом», стояли великі бочки на колесах з написами «Пиво», «Портвейн», «Рислінг». А біля бочок з повними бокалами «тусувались» Остапові приятелі-портовики, які до нього завжди звертались з одним-єдиним наболілим питанням алкоголіків: «Ти нас поважаєш?!» Якщо Остап давав позитивну відповідь, то цим самим ставив «хрест» на запланованому відвідуванні якогось свого Клубу, чи Будинку відпочинку письменників, чи, навіть капели бандуристів, бо соромно перед капелою і Олексієм Федоровичем, та й перед самим собою — адже після “другого народження з бандурою” він вже ніби покінчив з випивкою… А тепер він наївно пробував знайти на дні винного бокала забуття про всюди суше “недремне око”. Однак цей ніби то “позитив” Остапового «причащання» біля винних бочок бліднув, коли він з’являвся вдома, перед обличчя дружини і сина. Починались сварки, від яких всім трьом було дуже погано.

На початку літа 1971 р. Остапові зателефонував Ананд і настійливо запрошував його до себе в гуртожиток Нікітського Ботсаду на якийсь «мальчішнік».

— Як не приїдеш — буду ображатись! — закінчив розмову ланкієць і Остап поїхав.

Там були майже всі знайомі учасники колишнього спільно проведеного Шевченківського свята. Тепер вони святкували вдалий захист дисертації Ананда, який познайомив Остапа із своїм «новим, но очень блізкім другом» Сашею. Саша представився як культорганізатор якогось гурзуфського санаторію. Був одружений на балерині. Розлучився. А ще він чимось був дуже ображений на радянську владу і лаяв її за несправедливість по відношенні до нього, Саші.

Знайомі лаборанти пробували непомітно застерегти Остапа від легковажних розмов з Сашею і Анандом. Але Остап уже й сам помітив різку зміну в поведінці Ананда. Той дуже просив Остапа взяти «духовне шефство» над Сашею, бути з ним щирим і відвертим, бо той дуже страждає… При цьому після кожної фрази оглядався на Сашу з запитальним поглядом — чи він все каже правильно? Так собачка, яку хазяїн вивів на прогулянку, забігаючи вперед оглядається чи в правильному напрямку вона біжить. Іншими словами — акторським талантом природа явно обділила Ананда — не те, що Остапа.

Ананд пробував «розмочити» Остапа, підливаючи йому до чарки оковитої, але в результаті «розвезло» його самого. Ананд розплакався, пожалівшись на бандуристку Любу, яку він полюбив «нєсмотря на єйо прошлоє», а вона відвернулась від нього. Ще Ананд розповів, що там, на Цейлоні, його батька вбили на полюванні люди з касти його матері, бо в них міжкастові сім’ї не заохочуються. Саша явно нервувався — видно було, що розмова вийшла за межі початкового сценарію.

Зрештою, Остап подякував усім за «мальчішнік» і подався во своясі, «бо до Ялти не близька дорога». По дорозі він роздумував про підозрілу поведінку Ананда і ще раз обіцяв собі озброїтись повсякчасною обережністю свого дитячого кумира Тарзана з диких африканських джунглів.

* * *

Усі весняні місяці, аж до початку червня 1971 року київські митці-мозаїсти Степан Кириченко і Надія Клейн покривали придорожну “Лесину скелю” неподалік від Поляни Казок чудовим мозаїчним панно. В центрі скелі постав кольоровий портрет Лесі Українки у вінку з язиків полум’я і написом під портретом: «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень». З одного боку портрету — Прометей, що розриває кайдани, а з другого — Лукаш, який грає на сопілці для Мавки.

Лесина скеля в Ялті.

Після завершення роботи і презентації «Лесиної скелі» як своєрідного пам’ятника поетесі художники запросили 12 червня 1971 р. всю ініціативну групу з організації музею Лесі Українки, включно з Остапом, на святковий обід-бенкет.

За виконання думи «Про козака бандуриста» та низки народних пісень, автори «Лесиної скелі» подарували Остапові альбом своїх мозаїчно-монументальних творів «Монументальне мистецтво С.Кириченка і Н.Клейн» з автографом.

Альбом і автограф Степана Андрійрвича Кириченка

Після цього, будучи активним членом ініціативної групи, він подавав для Лесиного музею куплені, придбані чи знайдені матеріали про поетесу, передбачливо, по можливості, залишаючи у себе дублікати, які пізніше стануть у великій пригоді, коли шовіністично налаштовані музейні працівники почнуть нищити зібрані матеріали. Так, наприклад, збережена Остапом «Курортная газета» за 24 лютого 1971 р. із статтею М. Піньковецької «Очаровал меня этот образ навеки» про випускника Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, ялтинця Дмитра Журавльова і його скульптур «Мавка» і «Леся Українка», збурить всю культурну громадськість України при спробі знищити ці твори мистецтва «музейниками»-вандалами.

* * *

Таким чином Остап намагався одночасно, з одного боку задовольняти свої духовно-культурні запити разом з однодумцями, брати посильну участь і відродженні національної самосвідомості українців Ялти і навіть налагоджувати контакти з одноплемінниками “за бугром”, а з другого — заради самозбереження  удосконалювати свою роль “лояльного громадянина” з його показним «одобрямсом» і привичними радянськими ура-патріотичними трафаретами, взятими з газет, після чого, як відомо, кожний “лояльний громадянин” з чистою совістю займався своїми справами…

В таку “м’ягку” схему, на думку Остапа, не вписувався дисидентський рух, який намагався розхитати тоталітаризм своїми вимогами ширших громадянських, національних та культурно-релігійних прав. Трансформуючись в правозахисний рух і у відкрите протистояння режимові, дисиденти потрапляли за ґрати, гинули в таборах…

* * *

4. Друге народження. З бандурою… (вересень 1964 – липень 1970 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

На початку вересня 1964 року Остап на ялтинській Набережній читав свіжий номер «Літературної України» в очікуванні Борі і Наталі, яка хотіла попрощатися з Остапом перед від’їздом додому в Париж.

— Ну і що там цікавого пишуть? — запитав Остапа прохожий незнайомець з проникливо-доброзичливим поглядом. — До речі, це і моя улюблена газета, — додав він, і протягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався, — Олексій Нирко. Недавно оселився у Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…

Але підійшли Наталі з Борею і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилась з Остапової пам’яті. На щастя її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія про Бандуру з Остапового дитинства з ним розминулась та загубилась у рутині сірої буденщини, і представила йому другий шанс.

В один з наступних вихідних днів Остап у пошуках свіжого пива проходив вулицею Літкенса (нині — Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився, як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку Остап, будучи малюком, вперше почув від сліпого кобзаря на сцені Котиківської читальні «Просвіти»:

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами,

Нащо стали на папері

Сумними рядами?

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як билину…

Як свіжий Норд-Ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї всі задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічим баритоном змітали з Остапової свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І Остап зробив рішучий крок на зустріч звукам, що так несподівано увірвались з його котиківського дитинства в теперішні ялтинські реалії.

Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього Остап не міг передбачити, що він робить крок до нового світогляду, що паралельно з його неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається друга, ще неспокійніша і ще мінливіша кар’єра духовна, кар’єра кобзаря-бандуриста, яка мало-помало тіснитеме і, зрештою, повністю замінить першу.

Ставши в дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, Остап захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і … Олексія Нирка, з яким він нещодавно так і не дознайомився.

— А ось, ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури. — Маестро змовницьки підморгнув Остапові і той прочитав у його проникливих очах інше: «Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти».

— Які там дівчата одруженому, мене Ваша бандура сюди заманила, — заперечив Остап.

— Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку — на баси, на грифі, отак. Правою — бери акорд на приструнках, отак, — наставляв Остапа Олексій Федорович.

Вражений Остап почув, як під його пальцями народжується його улюблена, його єдина українська пісня про море:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе…

Ввечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж — батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!

Після того пам’ятного дня душевний настрій Остапа можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке, після полярної ночі, сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі.

До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитись грати на бандурі — українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, і він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.

— Бандура — це козацьке серце українського народу, а українська мова — це душа народу, а отже і бандури, — говорив він. — Без української мови бандура — мертвий предмет.

Остапа в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулась в його уста спочатку в капелі, а потім, поступово, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією — у своїй сім’ї. Уже через пару місяців українська мова в Остаповій кімнаті стала звичною, як повітря, не лише для рідних, але й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на портофлот Остап не наважувався, хіба що епізодично, в приватних бесідах з колегами-земляками.

Остапова мовна переорієнтація відбувалась одночасно з засвоєння ним нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку голосу у Остапа, давав йому необмежену можливість знайомитись з пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.

Остап і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого «Пісенного щоденника», але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним вчителем. До Остапових пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періоду додались пісні із збірників маестро: «Взяв би я бандуру», «Гей, на морі хвиля грала», «Гей, на Чорному морі», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Ой, у Криму на риночку», «В Цареграді на риночку», «З Полтавського бою розбитий гетьман», «Гей, виїхав Ревуха» і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і … радянських пісень.

Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна, чи про «щасливе» колгоспне життя, якими мусив починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович в міру своїх дипломатичних талантів, підбирав для перших «ідеологічних» номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без ущербу для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, як, наприклад:

Як за дальнім небосхилом

Не бори гудуть,

Їдуть хлопці наші милі

У далеку путь.

        Гей, гей, гей, дорога дальня,

        Гей, гей, гей, сльоза прощальна

        Покотилась дівчині з очей…

«Ідеологічний трюк» Олексія Нирка заключався в назві пісні, яку він придумував для такої оказії — «Пісня червоних партизан». Але якщо б до цієї пісні «приписати» Січових Стрільців чи «холодноярців», чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б все одно незмінним. «Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства» — пояснював учитель своєму учневі власну позицію.

Учасники Ялтинської капели бандуристів на лісовій галявині біля Ялти. Остап грає на бандурі, а над ним — керівник капели Олексій Федорович Нирко.

Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, Остап, як Каменяр Івана Франка, став перед цією «нотною скалою», яку треба «лупати» по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики у нього не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під акомпонемент бандури хотілось негайно. То ж починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, Остап одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом із словами пісні на нотному стані у їх відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де йому не вдавалось засвоїти якийсь теоретичний момент, він заповнював прогалину інтуїтивною «відсебятиною» або підбирав на струнах мелодію «на слух». Внаслідок цього в Остапа почала вироблятись своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.

і 

Сторінки з одного з Остапових нотних зошитів.

Остап і Олексій Федорович часто стали бувати один в одного. Як Остап «тимчасово» селився з сім’єю у свою «хрущобу», так і Нирко з дружиною Неонілою «тимчасово» отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельноє-північно-східна частина Ялти). Як в одного, так і в другого, почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, в яких домінувала україніка. Правда, на відміну від Остапової книгозбірні, у маестро деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань «Музичної України» — творів композиторів, теоретиків і істориків музики. Бачачи, як Остап спрагло шукає в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва інколи привозив нотні збірники в подарунок Остапові. Остап, в свою чергу, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри — для себе і для свого «пан-отця», як називають своїх наставників кобзарі.

і

Посібники гри на бандурі.

Остап відзначав про себе, що тільки тепер для нього відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось замітив, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця як Остап.

Позитивні зміни в поведінці Остапа відчули і дружина з сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час він все менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше — біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна «закваска»), то тепер Остап про пиво геть забув.

* * *

Зиму 1964 – 65 р. Остап востаннє провів з Борею Бостельманом на профілактичному ремонті теплоходу «Массандра» матросом. А вже з 1-го травня 1965 року йому в званні капітан-механіка доручили ремонт моторного катера «Чайка», на якому він з червня і до середини серпня завершив свою останню літню навігацію в «пташиному флоті».

і

Зліва — т/х “Массандра”, на якій Остап працював кілька зим, і його “літній” варіант роботи м/к “Стриж” (або в різний час “Пелікан”, чи “Чайка”). Справа — карта-схема  маршрутів суден Ялтинського порту.

Ще до завершення ремонту «Чайки» в Ялту прибула парижанка Наталі Рюбель. Та не сама, а з мамою Марією Давидівною і батьком — професором соціології в Сорбоні, якого і дочка, і дружина, чомусь, називали однаково — Максім. Під цим іменем вони його й відрекомендували Остаповій сім’ї, до якої в супроводі Борі Бостельмана вони напросились в гості.

— Наталі нам всі вуха прожужжала за своїх екзотичних друзів у Ялті, — заявила Марія Давидівна, — от ми не витримали й приїхали. Та й, якщо чесно, з братом-лікарем Самуелем в Ялті давно не бачились.

Мовчання чоловіка-професора вона якось невпевнено пояснила незнанням мови. Невимушену розмову за Остаповим столом з господарями вели лише парижанки і Боря, а Максім свою причетність до компанії виражав лише блиманням окулярів. Коли ж черга дійшла до Остапової бандури — парижанки завмерли. А Наталі «пожирала» Остапа закоханими очима, чим спричинила у його дружини Лілії негативну реакцію, яка потім трансформувалась у серію докорів.

Мадам Марія запросила подружжя Кіндрачуків в гості до її брата-лікаря Самуеля Грумана, але запрошенням скористався лише Остап, бо Ліля відмовилась, пославшись на завантаженість роботою. В Самуеля вартими уваги Остапа виявились лише книжкові полиці, де серед медицинської літератури були цікаві томики з тлумаченням старозавітніх текстів Біблії і російськомовні твори Тараса Шевченка.

Протягом двох наступних тижнів Наталі, коли з мамою, коли з Борею, а частіше сама, приходила на Остапову «Чайку» кататись чи поїхати на якийсь пляж.

Якось Остап запитав Наталі, що їй найбільше подобається в Ялті, і вона відповіла: «Ти!»

Цього Остап менше всього чекав, а його Внутрішній Голос, що давно вже його не турбував, раптом злорадно стрепенувся: «Ага! Догрався!» Остап зніяковів. Він подивився на дівчину, ніби вперше її побачив. Ні! Він не міг закохатись в неї, бо дуже любив Лілю, любив синочка Натана. Та й обличчям і манерами спілкування Наталі не могла конкурувати з Лілею. До Наталі Остапа вабило зовсім інше. Цікавість. Жагуча цікавість до «інопланетянки»! Вони дійсно були одне для одного «пришельцями»: Наталі — з “планети” Вільного Світу, Остап — з «планети» ГУЛАГ-ів.

Наприкінці липня Самуель, Боря і Остап прощалися в порту з мосьє Максімом, мадам Марією і мадемуазель Наталі перед їх посадкою на теплохід, що відправлявся до французького порту Марсель з безліччю заходів у болгарські, румунські, турецькі, грецькі, італійські порти. Коли Остап прощався з Наталі, у неї покотились сльози і вона винувато усміхнулась: «Бачиш, що ти зі мною зробив!»

Після від’їзду парижан завершилась і Остапова навігація – 65.

і

На прощання Наталі сфотографувала свою маму Марію (в центрі), свого дядька Грумана Самуеля (зліва від мами), Борю Бостельмана (справа від неї) і Остапа (рядом з Борею). На фото справа — буксир “Смєлий” біля ялтинського причалу (З картини художника Сергія Пущенка)

* * *

Подальша Остапова кар’єра моряка була пов’язана з цілодобовою роботою рефулерної баржі «Б-183» і невеликого буксира б/к «Смєлий», який її обслуговував теж цілодобово.

Щодня буксир виводив баржу в море і в межах Ялтинської затоки на відстані 0,5–1 км від берега ставив на якір. До правого борту баржі була примонтована довга труба діаметром десь 40 см, нижній кінець якої з допомогою електролебідки й стального тросу опускався на морське дно, покрите товстим шаром сірого піску. Верхній кінець труби через посередництво гофрованого шлангу був з’єднаний з великим чотирьохлопастним пісконасосом, що приводився в дію потужним дизелем. Насос подавав пісок з дна моря в два трюми баржі, після наповнення яких б/к «Смєлий» буксирував баржу в порт. Там берегові крани ковшами подавали пісок на вантажні автомобілі, а ті везли його на Ялтинський завод бетонних конструкцій, де він був основним компонентом бетонної суміші.

Екіпажі «Б-183» і б/к «Смєлий» працювали вахтовим методом в чотири вахти по 12 годин кожна. Таким чином кожний член екіпажу після вахти був вільний протягом 36 годин.

На «Б-183» кожною вахтою керував (і одночасно працював) багермейстер з функціями капітана, або хтось із його змінних помічників. Крім них на кожній вахті працював один механік і один матрос.

На б/к «Смєлий» аналогічно на кожній вахті працював капітан-механік або його змінні помічники і по одному матросу-мотористу.

Увесь персонал двох суден (а це 20 чоловік) під час вахти харчувався на камбузі (кухні) «Б-183», а за дні відпочинку кожен отримував продукти сухим пайком: картопля, цибуля, крупа, цукор і т.п., що було немаловажливим у той період, коли країну «квітучого соціалізму» струсонула продовольча криза.

Для цього на камбузі працювали дві жінки-морячки: кок, тобто кухарка кримська гречанка Валерія Герасимова і постачальниця провіанту Ніна Циган, дружина матроса-моториста Михайла Цигана. У них був 8-ми годинний робочий день.

Кожний член обох екіпажів, відповідно до заздалегідь складеного графіка, мав право на відпустку, і саме тому туди направили Остапа — щоб він почергово підміняв відпускників багермейстерів і матросів на баржі й капітан-механіків і мотористів-матросів на б/к «Смєлий». Таким чином він тепер був забезпечений уже не сезонною, а круглорічною працею.

Оскільки ця праця в складі обох екіпажів розтягнеться на ціле десятиліття, то варто побіжно згадати хоча б деяких, більш яскравих товаришів по роботі, серед яких Остап почувався членом єдиної трудової сім’ї, хоча характери, ментальність, етнічні корені і доля у кожного були свої.

Так, крім згаданих двох морячок-«годувальниць», на баржі був багермейстер, полтавчанин Євген Шевченко, — добродушний служака, якому були підпорядковані всі, без винятку, члени обох екіпажів, і який відповідав головою за виконання місячних і річних планів видобутку піску з морського дна. Його змінними багермейстерами були — веселий молдаванин Анатолій Пислар і два євреї: жартівник і остряк Генріх Жолков і серйозний, мовчазний Данило Кукулєв. Цей останній до 1942 року числився як Давид Кукулєвіч, який пережив жахіття німецької окупації Ялти. Під час розстрілу ялтинських євреїв гестапівцями, він, не будучи зачепленим кулеметною чергою, упав разом з убитими і вночі напомітно відповз у безпечне місце, а згодом змінив свої ініціали і національність на російські.

Ці двоє євреїв дивували Остапа своєю працьовитістю, яка вирізняла їх, як, до речі, й Бориса Бостельмана, від інших їхніх одноплемінників, які в Ялтинському порту «застовбили» більшість керівних посад управлінського апарату.

Всі чотири багермейстери разом з матросами і механіками охоче орудували лопатами, «закочували рукави» під час ремонту пісконасосів, шлангів, електролебідок.

З механіків ментально найближчим до Остапа був Іван Гончаренко з старокозацького міста Гола Пристань в пониззі Дніпра, який гордився своїм запорізько-козацьким корінням. Симпатизували Остапові ще два кубанських козаки з буксира «Смєлий» — капітан-механік Володимир Грушин і моторист-матрос Анатолій Черненко, та два щирі українці — змінний капітан-механік Яків Москаленко і моторист-матрос Михайло Циган.

Був ще один чолов’яга, про якого казали — «в сім’ї не без… дивака». Ним виявився нащадок задунайських козаків-некрасовців Дмитро Матвєєв і про нього всі знали, що він сексот КГБ. Та найдивнішим було те, що він відкрито демонстрував свою активність і причетність до «органів», довівши їх до абсурду. Так, після кожної розмови з ким би то не було, він витягував з кишені блокнот і щось там нотував, таємничо зиркаючи навкруги і показуючи своїм виглядом, що «всі ви в мене на «гачку»!..»

— Оце так «секретний сотруднік»! — думав про нього Остап з іронією.

У Остапа з’явились вільні дні, які він міг присвячувати не тільки сім’ї і капелі бандуристів. Він став часто бувати в Ялтинській центральній бібліотеці ім. А.П.Чехова, при якій діяв Клуб книголюбів, організований вченим-книгознавцем, автором книг з історії книгодрукування Олександром Анушкіним з Новгородщини. Його рідною стихією були давні літописи, рукописні книги, інкунабули, стародруки, раритетні дорадянські і рідкісні радянські видання, а також видання з історії книги й книгодрукування. Серед двох десятків власників особистих книгозбірень, членів Клубу книголюбів були і близькі знайомі Остапа — краєзнавці В. Шевченко, Є. Воронцов, журналісти В. Горбуленко, Л. Афанасьєва, вчений винороб Р. Акчурін, казанський татарин, шанувальник літератур арабського Сходу та колекціонер всіх можливих видань поезії «винолюба» Омара Хайяма, перекладених на мови світу.

Посвідчення члена Добровільного товариства любителів книги Української РСР.

Ну і, як і в усіх сферах культурного життя Радянського Союзу, книголюби просто не мали права ігнорувати «найголовнішу» тему — ленініану. Її невтомно колекціонував один ветеран компартії, здається Шнайдер, якому на всіх засіданнях Клубу завжди надавали слово для виступу першому і він з ентузіазмом ділився з присутніми новими надбаннями своєї колекції. Однак, він не дуже псував враження від Клубу книголюбів як клубу ялтинських інтелектуалів і Остап включився в його роботу як шанувальник книг з історії України. Він разом з вишивками й предметами ужиткового мистецтва привіз із Котиківки зо два десятки старих книг, як, наприклад, Біблію, вперше перекладену на українську мову П.Кулішем й І.Пулюєм і видану у Відні 1910 року, «Історію України-Руси» Миколи Аркаса, видану вдруге в Кракові 1912 року, довоєнні видання «Червоної калини» та подібні їм.

і і

Остапові раритети з Котиківки і подарунок президента Ялтинського клубу книголюбів.

Інколи на запрошення президента Клубу О.Анушкіна в гості до книголюбів приходили письменники, які відпочивали в Ялтинському Будинку творчості Літфонду СРСР. Були серед них всім відомі Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Ярослав Ісаєвич, були й менш відомі, такі як Семен Журахович, Наум Тихий, Клара Мойсєєва, Микола Оврамчик. Були й інші письменники з Києва, Москви, Владивостока, Мінська…

Говорили про Високі Матерії, про свої творчі плани, про «кухню» творчого процесу, про новини літератури. Дарували свої книги з автографами. Є в Остапа ціла полиця таких книжок з автографами як нагадування про години духовного піднесення до рівня Літературного Олімпу.

Крім Клубу книголюбів, Остап відкрив для себе ще один клуб, який в органах міської влади був зареєстрований як Клуб філателістів, хоча завсідники вперто називали його Клубом колекціонерів. Крім філателістів там були нумізмати, боністи (колекціонери паперових грошей), були любителі матеріальних пам’яток старовини — картин, орденів, медалей, зброї, ужиткових виробів з бронзи, фарфору, фаянсу тощо.

У Остапа був привезений з Котиківки альбом довоєнних марок різних країн, грошові купюри і монети Австро-Угорщини, Німеччини, Румунії, Польщі, Української Народної Республіки, які послужили ядром для формування в цьому Клубі більш солідних Остапових колекцій: філателістичної, нумізматичної і боністичної.

Більш цікавими надбаннями Остапа-колекціонера виявились недіючі зразки зброї, які він розвісив на стіні над диваном на фоні різнокольорової бабусиної верети. Від розміщеного в центрі сувенірного корабельного стерна-штурвалу променями розходились два гуцульські топірці-бартки, мисливська рушниця й середньовічний мушкет, французька шпага, дві шаблі, пістоль 1812 року, бронзова порохівниця часів Кримської війни XIX ст., гуцульська інкрустована і козацька глиняна люльки, спортивний лук із стрілою — предмет окремого Остапового захоплення. Ця колекція навіювала Остапові войовничо-героїчний настрій, і тоді він згадував перейняті в батька й мачухи пісні визвольних змагань українців і співав їх для дружини, сина та гостей при застіллях:

Тільки зброя волю родить, ти, юначе, не барись.

Ясні зорі в тихих водах знов заблиснуть як колись!

Хто живий, хто живий, в ряд ставай, в ряд ставай,

Визволяти, добувати Рідний Край!

Одного разу в Клубі колекціонерів Остапові повезло просто-таки фантастично. Колекціонерові може так повезти тільки раз в житті. У відомого в Ялті колекціонера і поета-початківця Остап придбав аляпувату, покриту грубим шаром чорної фарби, металеву статуетку… запорожця з шаблею при боці і знаменом в руці, яку він раніше роздобув у якоїсь ялтинської бабусі.

Вдома Остап за сараями обсмалив статуетку від фарби паяльною лампою, почистив металевою щіткою, помив азотною кислотою і … о, диво! Вульгарна статуетка перетворилась на сяючий золотавим блиском довершений витвір мистецтва з бронзи.

Запорожцем з мужнім обличчям і рішучим поглядом виявився… Антон Головатий — кошовий суддя, а згодом і кошовий отаман Війська Запорожського під час його переселення з Дністровсько-Дніпровського Причорномор’я на Кубань. Це була  копія пам’ятника Антону Головатому, установленого в 1911 році в станиці Таманській в честь прибуття в цей пункт першої партії запорозьких переселенців, які висадились в Тамані 25 серпня 1792 року. Пам’ятник створив скульптор Амандус Адамсон — автор пам’ятників в честь Полтавської битви в Полтаві, Затопленим кораблям в Севастополі, скульптурної композиції Алі-Баба, Арзи і Русалка на Місхорському пляжі та інших.

З моменту своєї причетності до капели бандуристів і зближення з її організатором і керівником Олексієм Федоровичем Нирком, в 1964 році і до кінця 1970 року розмірений ритм Остапового життя визначався стабільною схемою: 24 години — праця на баржі Б-183 або на б\к «Смєлий», підмінним чи то багермейстером, чи капітан-механіком, чи матросом-мотористом, а 36 годин були розподілені між сім’єю і капелою бандуристів. Цей ритм був несуттєво порушений Ялтинським військоматом, куди, не зважаючи на виданий ще у 1963 році військовий білет з штампом «Не годен», Остапа все ж викликали 10.09.1964 р., 03.12.1968 р. і 20.03.1969 р. для проходження уже звичного ритуалу медичних перекомісій з врученням йому мобілізаційного припису на випадок війни.

* * *

Протягом цих шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років, Остап навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Він вивчив для початку думу «Про козака-бандуриста». Цьому прислужився збірник «Українські народні думи», опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник Остапові подарував Олексій Федорович в 1967 році і тільки на «Козака-бандуриста» він витратив увесь цей рік. Зате, як заграв…

«Гей, на татарських полях,

На татарських шляхах

Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,

Не орли-чорнокрильці клекочуть

І по-під небесами літають, —

Гей! То ж сидять на могилі козак старесенький,

Як голубонько сивесенький,

У кобзу грає-виграває, жалібно співає…»

І така сила у цієї думи, що Остапу здавалось, ніби це він сам у степу, — порубаний та постріляний, грає на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і, «як череду малахаями у полон завертає».

іі

Збірник українських народних дум з нотами для бандури Федора Глушка і його відповідь на Остапів лист з поправками нотного стану.

Після цього думи «Про козака Голоту» і «Буря на Чорному морі» було легше вчити, а отже і бистріше. Щоправда на сцену з ними Остап виходив рідко, зате «шліфував» їх місяцями не так для публіки, як для власного задоволення.

Разом з капелою Остап брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки складали критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких «програмних» пісень як «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова «патрона» капели Степана Руданського), творів Т.Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які Остап зобов’язаний був виконувати, так би мовити, «за компанію»: «Тихо над річкою», «Цвіте терен», «Накрутили кучері дівчата», «Чорні очка, як терен», «Ішов козак потайком», «Очі синії–сині» і т.ін. Зрештою, і ці пісні «жіночого роду» назавжди прижились в Остаповому репертуарі і він залюбки виконує їх уже в похилому віці, згадуючи добрим словом капелу його молодості.

Зате під час сольних виступів тоді, в далеких 60-х, Остап виконував більш близькі його серцю пісні про козацьких ватажків: Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну і козацьку мариністику: «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Гей, на Чорному морі хвиля грала» тощо.

На фото Остап зафіксував пікнік на лісовій галявині із сусідами Буксирами; на передньому плані зліва направо — Женя і дііти Наталя і Юра; вище — Михайло з бандурою і Остапова дружина Ліля.

Окремо від капели Остап «засвітився» зі своєю бандурою на сцені клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше — у читальному залі на засіданнях клубу книголюбів, в Будинку Літфонду перед письменниками. Ну і не без того, щоб «порисуватись» своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином і сусідами, але й перед батьками, родичами й друзями в Котиківці й Городенці, куди Остап зачастив під час відпусток з сином Натаном і бандурою. Землякам Остапа подобалось поєднання бандури з … капітанською «форменкою» з погонами на плечах.

— Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, — наївно висловлювались вони. Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало Остапа.

Не тільки друзі й родичі почали провідувати Остапа в Ялті. Приїхав одного разу й Роман Іванович Смеречанський — викладач німецької мови, яку в шкільні роки Остап не любив й переніс свою неприязнь і на вчителя. О, який же він був неправий! По-перше, тільки тепер, під час спільної з ним прогулянки в Кримські гори, Остап відкрив у «нелюбому» вчителеві полум’яного патріота, шанувальника української історії і культури. А, по-друге, настане час і кобзарські шляхи приведуть Остапа в німецькі міста Ґьорліц і Дрезден, де йому катастрофічно не вистачатиме знання цієї мови для вільного спілкування з німецькими слухачами його пісень.

і

Фото зліва — Остапів шкільний учитель Роман Іванович Смеречанський. Фото справа — Остапів Натанчик з Любком Смеречанським (сином Романа Івановича) — друзі.

А тим часом завершився 1965 рік, відзначений продовольчою кризою, коли прилавки продуктових магазинів опустіли і країна «розвинутого соціалізму» змушена була купувати пшеницю у «загниваючих капіталістів» США, які не знали, що робити зі своїми надлишками зернових.

А щоб незадоволення людей не прорвалось назовні, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, С. Караванський, П. Заливаха, В. Мороз і багато інших.

Своєрідно відреагував на напружену ситуацію в країні Остапів приятель — єврей Боря. З Бостельмана він трансформувався в… Чуїстова. З цим прізвищем йому «стало спокойнєє жить».

Від продовольчої кризи Остапова сім’я була частково захищена продуктовим пайком, який моряки в усьому світі, включно з СРСР, отримували безплатно як добавку до зарплати.

Після декількох відкриток і однієї посилки з Парижа, Наталі прислала новорічні поздоровлення й побажання, які завершила словами: «Я вас всєх крєпко целую. Ваша Наташа. Пішітє хоть одно слово». Це був «камінчик в Остаповий город», який не спромігся відповісти на попередні відкритки.

В 1966 році в Наталі була напружена дипломна сесія і їй уже було не до листування.

А Остап з Лілею готували свого Натанчика і перший клас, навчаючи його читати, писати, рахувати і т.д. — по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду і Остап, впадаючи в депресію з цього приводу, вважав себе, Олексія Нирка і тих кількох ялтинських капелян-бандуристів останніми «могіканами» української культури на Південному березі Криму.

Ліля й Остап із своїм школяриком Натанчиком.

Аж тут 16 – 19 листопада 1966 року відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було підняте питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою, купивши яку Остап прочитав її на одному диханні і ожив духом.

Наступного, 1967 року Олексій Федорович передав Остапові машинописні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». І Остап вражено читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України в обіймах російської імперії. Після цього він натхненного грав на бандурі:

Світе тихий, краю милий, моя Україно!

Зо що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?

Степи твої запродані жидові, німоті,

Сини твої на чужині, на чужій роботі.

Серед 40 учасників Ялтинської капели бандуристів — імена Натана, Лілі й Остапа Кіндрачуків.

Ялтинська капела бандуристів стала помітним явищем в культурному житті курортної Ялти. «Курортная газета» 31 січня 1967 року помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею «Звучат родные песни» про творчий доробок і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на святі Пісні і Праці. Ще раніше, 02.04.1966 р. про ялтинських бандуристів згадала газета “Культура і життя” (Київ).

(Нижче про це — вирізки з газет)

Перша нагорода Остапа в іпостасі бандуриста (без згадки про бандуру).

 Правління Ялтинського будинку культури 5 листопада 1967 року відзначило  успіхи Остапа на кобзарській ниві Грамотою «За творчі успіхи і велику роботу з естетичного виховання трудящих міста Ялти».

Восени 1967 р. Остап отримав від батька листа з сфотографією своєї родини в рідному селі Котиківці. На фото зліва направо — брат Мицьо, батько Юрій, малий брат Богдан, мачуха Євдокія, сусідка з дитиною на руках, сестра мачухи Ганна, бабуся Василина і дід Михайло.

26.10.1967 р. Комітет профсоюзу Ялтинського порту за примірну працю присвоїв Остапові звання “Ударник комуністичної праці”.

* * *

Прийшов лист із Парижа, датований 30 жовтня 1967 року, написаний, на превелике здивування Остапа, по-українськи:

«Дорогий друже! Як ся маєш? Як ти поживаєш? Уже давно я не одержувала від тебе листа й мені дуже хотілося б знати чим ти займаєшся тепер. Боря мені написав, що ти повністю заглибився в бандуру, що навіть співав у Сімферополі на телебаченні, що твій Натан росте не по днях, а по годинах…»

Лист від Наталі був довгенький. Писала, що після свого закінчення Сорбони викладає в одній з парижських шкіл російську мову. «Крім того я, бачиш, захоплююся українською мовою. Тільки жаль, що мені не вистачає часу, щоб віддатися цілком цій вродливій мові, що я так дуже люблю». Писала, що у вільний час читає Олексу Стороженка, Пантелеймона Куліша і що була дуже вражена українським фільмом «Тіні забутих предків».

Остапове серце геть розтануло від усвідомлення, що до зацікавлення цієї своєрідної парижанки українською мовою і літературою за “залізною завісою”, в значній мірі причетний і він. А ще заздрив їй, що вона має можливість читати книги тих українських письменників, які в Україні заборонені.

Разом з листом-відповіддю, Остап послав Наталі книжку М.Коцюбинського «Тіні забутих предків».

А тим часом з аналогічного приводу хтось заздрив і Остапові. В Нікітському ботанічному саду доживав віку старенький дідусь Кирило Бойчук, родом з Вінничини. Випадково дізнавшись, що в Остапа є дві шафи, вщерть заповнені українською літературою, він заповзявся перечитати їх всіх, та ще й сам вирішив написати популярну книжку з історії України. Він виявився батьком головного лікаря Ялтинського морського порту Петра Бойчука, тобто Остапового співробітника. Петро Кирилович пізніше не міг надякуватись Остапові за ті позитивні емоції його батька Кирила, що той отримав від спілкування з Остапом, які, без сумніву, сприяли старенькому в продовженні його життя ще на кілька років.

На початку 1968 року Остап отримав від Наталі лист, датований 9 січня 1968 року. І знову по-українськи:

«Дорогий Остапе!

Твій лист мене порадував. Він мене привів в такий веселий настрій, що ти навіть не можеш собі уявити. Дякую також за чудову книжку «Тіні забутих предків». Я її прочитаю…»

Лист був на трьох сторінках. А ще була фотографія Наталі у вишитій Остаповою мачухою сорочці, яка на цей раз уже його «привела у веселий настрій».

Парижанка Ліді-Наталі Рюбель в українській вишиванці.

* * *

Якось Олексій Федорович Нирко звернувся до Остапа з проханням посприяти з помешканням для його «собрата по бандурі» Василя Явтуховича Герасименка, викладача класу бандури у Львівській консерваторії і конструктора бандури нового, полегшеного типу, — «Львів’янка», який приїхав влітку 1968 року у відпустку з дочками і дружиною. Остап, узгодивши питання житла з своїми сусідами й кумами Буксирами Михайлом і Євгенією, порекомендував їх львівському гостеві , який і розмістив свою сім’ю в одній з двох кімнат Буксирів.

Це дало змогу Остапові зблизитись з видатним світилом кобзарського мистецтва, взяти в нього декілька уроків гри на бандурі і поповнити свій репертуар козацькими піснями «Гей, у мене був коняка», «Ой, кряче, кряче та й чорненький ворон» та ін. Кликав Василь Явтухович Остапа до себе в консерваторію, але на терезах Остапової долі все ще переважала морська романтика. Та й сім’я.

Залишив львівський гість вдячну пам’ять про себе й у Остапових кумів Буксирів, посприявши згодом вступові їхньої дочки Наталії до Львівської консерваторії, після закінчення якої вона і сама стане викладачем по класу бандури в музичній школі. На жаль не в Ялті, а там же, у Львові.

Після Василя Герасименка в Ялті побував ще один видатний бандурист, керівник капели бандуристів «Діброва» з м.Львова, Михайло Баран, з яким Остап підтримував дружні стосунки до його смерті, яка сталася в лютому 2004 р. від інфаркту. Він створив декілька пісень, дві з яких збагатили Остаповий репертуар: «Пильнуй, Україно, пильнуй!» і «Гримотять литаври».

іі

Львівські мистецькі світила гри на бандурі. Зліва — Герасименко Василь Явтухович, посередині — Баран Михайло Миколайович, справа — Жеплинський Богдан Михайлович.

Велике враження на Остапа і ялтинців справив ще один неординарний представник кобзарства з того ж таки Львова Богдан Жеплинський, який відвідав Ялту зі своєю капелою бандуристів «Заспів». З Олексієм Нирком його єднала подібна гулагівська «одіссея», під час якої він у сибірських таборах організував капелу бандуристів і виробництво бандур, про що згадувалось вище.

Такі зустрічі в тодішніх умовах тотальної русифікації українців давали можливість відчути ялтинським і львівським бандуристам, що вони все-таки ще не «останні могікани», що доки існує можливість відродження кобзарського мистецтва, доти «ще не вмерла Україна».

Справа в тому, що українська кобза-бандура зі своїми різновидами кобз і бандур — інструмент незвичайний. Він створювався і вдосконалювався в епоху безперервних козацьких визвольних воєн, коли значну частину населення України складали люди, здатні до зверхнапруги, жертовності, подвигів. Наука про етноси, етнологія, називає таких людей пасіонаріями. І відповідно, людей пасивних, безініціативних слабовольних апатичних ця наука причислює до субпасіонаріїв, здатних до активної діяльності лише під впливом пасіонаріїв.

Історія України багата на масові спалахи пасіонарності.

Київські князі, очоливши дружини воїв-пасіонаріїв, розширили межі Київської Русі – України від Чорного і Каспійського морів до Балтики й Льодовитого океану.

Скупченням українських пасіонаріїв була Запорізька Січ, яка спричинилась до створення держави Гетьманщини.

Спалах української пасіонарності відбувся в час Січового Стрілецтва, яке активізувало субпасіонаріїв до створення Української Народної Республіки.

Українські пасіонарії, об’єднані українською національною ідеєю, здійснили спробу відновити Українську Державу 14 березня 1939 р. на Закарпатті і 30 червня 1941 р. у Львові. 

Мистецька, художня, фольклорна, зокрема й пісенна спадщина багатьох поколінь пасіонаріїв акумулювала в собі могутню пасіонарну енергію її творців.

Ось чому від одного лише споглядання козацьких мушкетів, шабель, опришківських топірців, іншої зброї, історичних одностроїв, бандур в очах людей викрешуються іскри пасіонарності.

Ось чому висока пасіонарна напруга відчувається навіть тоді, коли лише торкнутися струн бандури, а тим біільше виконати відповідну пісню. І ця напруга передається субпасіонаріям, людям з низьким рівнем патріотизму, збуджуючи їхню енергію, здатність до подвигів, до творчих ініціатив.

Ось чому після того як критична маса українських пасіонаріїв полягла на фронтах двох світових воєн і визвольних змагань, як селянська пасіонарна еліта була знищена голодомором, коли в Україні залишились живими тільки покірні колгоспники-субпасіонарії, владі заважали живі генератори пасіонарності — кобзарі з їхнім героїко-козацьким репертуаром!

Ось чому в часи брежнєвського застою рідкісні бандуристи і кобзарі прагнули підтримати один одного, щоб слабенький миготливий вогник кобзарського і загальноукраїнського відродження не погас від холодного вітру денаціоналізації.

* * *

Останні місяці 1968 року ознаменувались першою «тріщиною» в Остаповому дотеперішньому сімейному благополуччі.

14 жовтня 1968 р. Наталі Рюбель послала Остапові листівку з повідомленням, що вона тепер влаштувалась в Києві, викладає французьку мову, що дуже занята і не може відвідати Ялту.

— Ну що ж, якщо гора не йде до Магомета, то … Остапові поїхати до Києва не проблема, — вирішив він.

— Не їдь!!! — просила Ліля і… заплакала.

Остап щиро кохав свою дружину, маму свого синочка-первістка і вважав, що їхнє щастя ні тепер, ні в майбутньому ніщо не може затьмарити. Тим більше — їде він не на любовне побачення — його невтримно вабило сяйво загадкового, недоступного Парижу за «залізною завісою», віддзеркаленням якого була “інопланетянка” Наталі.

Був ще один привід для поїздки. Під час останнього перебування в Ялті у Наталі пропав ручний годинник, і її дядько Самуїл після цього якось підозріло дивився на Остапа. Цього Остап пережити не міг і купив для Наталі ще кращий годинник, щоб відвести від себе навіть тінь підозри. І ось — нагода залагодити інцидент.

І Остап поїхав, хоча, як потім вияснилось, було би краще для всіх, якби він не відмахнувся від свого єхидного Внутрішнього Голосу, який його застерігав: «Цікаво було би подивитись на твою реакцію, якби твоя Ліля поїхала до якогось «друга-інопланетянина» дізнаватись про обставини його життя…»

Наталі зустріла Остапа розгублено, бо в неї з’явився друг Олег, — русоволосий, синьоокий і страшенно ревнивий киянин, для якого навіть дводенного Остапового перебування в Києві виявилось забагато. А тут ще годинник від Остапа, яким Наталі дуже втішилась, підлив масла у вогонь Олегової ревності. І Остап поспішно покинув Золотоверхий, щоб після невдалих пошуків нових вражень, відпочити душею в сімейному колі.

Але і тут його чекав холод відчуження, на нейтралізацію якого Остапові треба було довго докладати чималих зусиль.

* * *

1969 рік застав Остапа уже на штатній посаді одного з чотирьох капітан-механіків буксира «Смєлий», на якій він залишився аж до 1975 року.

Влітку в Ялту приїхала у відпустку Наталі з своїм похмурим нареченим Олегом, якому вона без особливого успіху пробувала в усьому догоджати, як болячці. Приходили вони й до Остапової хрущоби-музею, де Наталі показувала Олегові книги, колекції зброї, монет, банкнот; просила Остапа пограти на бандурі і переконувала свого судженого, що їй цікаво тільки це, а більше нічого.

Але Олег, чомусь, ще більше хмурився. Хмурилась і Ліля. Не в своїй тарілці почувався й Остап… Він прийшов до висновку, що вже ситий парижською екзотикою.

Тепер Остап, як Буревісник Максима Горького, знаходив розраду у штормовому морі. Коли в критичний чотирибальний шторм на завдання він виходив на своєму «Смєлому», диспетчери були спокійні, — проблем у Остапа не буде. А Остапова душа в цей час дійсно співала. Він придбав собі колись репродукцію картини Іллі Рєпіна «Чорноморська вольниця» і уявляв себе тепер учасником екіпажу козацької чайки, зображеної на картині під час морського походу в п’ятибальний шторм. Козаки на картині гребуть і співають разом з двома козаками-бандуристами, які, притулившись спинами до щогли і пересилюючи завивання бурі, грають на своїх інструментах.

Все-таки душа Остапова в такі моменти була розділена на дві рівні частини: одна належала морю, а друга — бандурі. І тільки після вахти він згадував, що в нього є ще його сім’я…

* * *

На початку 1970 року прийшла чорна звістка з рідної Котиківки — помер дід Михайло і в Остаповій ялтинській домівці повіяло сумом. Обірвалась одна з ниточок, яка зв’язувала Остапа з його котиківським родом.

1967 рік. Дід Михайло з бабусею Василиною.

Саме в цей час на Південний Берег Криму налетів найшаленіший з відомих за останні століття ураганів на Чорному морі. У кількох місцях він розвалив стіну портового молу.  Про буксирування баржі Б-183 у море для добичі піску не могло бути й мови. Ураган порозбивав декілька суден, повалив дерева, позривав дахи, пошкодив електричні й телефонні комунікації, спричинив людські жертви. Із-за сиьного вітру люди не могли пересуватись по землі.

Якраз тієї ураганної ночі нести вахту на «Смєлому» «пощастило» Остапові. Яке ж було його здивування, коли він побачив, що до буксира підповз по-пластунськи матрос портнадзору і передав розпорядження диспетчера розвести два рибальських сейнера, які під ударами високих хвиль і вітру розбивали один одному свої корпуси. Але ж і Остаповий буксир разом з баржею був притиснутий ураганним Норд-Остом з такою силою до стіни причалу, що могутній дизельний двигун був безсилий відірвати судно від неї. Упевнившись у неможливості рятувальних робіт, матрос відповз доповідати диспетчеру, а Остап вперше не зміг виконати завдання. Та й не лише Остап зі своїм буксиром виявився безпорадним — не витримав шторму і завалився,як уже згадувалось, великий участок стіни кам’яного молу двометрової товщини, ,яка, власне, повинна була захищати від шторму акваторію Ялтинського порту.

і

Зліва — Остап приймає участь в роботах по ліквідації наслідків руйнівного шторму на Ялтинському молу. Справа — дарунок Олеся Гончара.

Свідком цього природнього катаклізму в Криму був письменник Олесь Гончар, який під свіжими враженнями написав роман «Циклон», в якому порівняв процеси природи із суспільними процесами в Україні.

Пізніше, у березні 1974 року, виступаючи з бандурою перед письменниками в їхньому Будинку творчості Літфонду, Остап отримав від Олеся Терентійовича в подарунок роман «Циклон» з автографом автора.

* * *

В березні 1970 року Олексія Нирка, Остапа Кіндрачука разом з усією Ялтинською капелою бандуристів запросили до себе старші наукові працівники Нікітського ботанічного саду, щирі українці Володимир Гудзь і Адольф Лещук для участі в святкуванні Шевченківських днів. В актовому залі НБС в святковій програмі крім ялтинських бандуристів брали участь наукові працівники і лаборанти, серед яких були і дві сестри Ярко — Люба і Наталка. Почувши перші акорди бандури, сестри одразу заявили Олексію Федоровичу про своє бажання навчитись грати на цьому інструменті і вже за короткий час стали активними учасницями Ялтинської капели.

Працівники Нікітського ботанічного саду і ялтинські бандуристи (Остап з бандурою сидить посередині) на святі  в честь Т. Г, Шевченка. В 2-му ряду — сидить крайній зліва бандурист Діонісій Котлінський, крайній права — Олексій Нирко; стоять — 5-й справа Володимир Гузь (директор НБС), 4-й зліва — його заступник Адольф Лещук.

Був серед цих науковців і студент-практикант з Московського держуніверситету Ананд Радж, громадянин Цейлону, що з 1972 року був перейменований в Шрі-Ланку. Цей ланкієць закохався в Любу Ярко, часто проводжав її в Ялту на репетиції капели і, зрештою, заприятелював з Остапом, який, як показали недавні події, був падкий на іноземну «екзотику».

І ніхто, навіть настирливий Внутрішній Голос, не попередив Остапа, що Радянський Союз, в якому волею Долі йому випало жити — це не та країна, де зацікавлення іноземцями проходять безкарно…

Ніби передчуваючи недобре, Остап наприкінці 1969 р. відповів на чергове листовне послання Наталі прохолодним листом, м’яко натякаючи їй, що не бачить сенсу у продовженні переписки. Але потім схаменувся і послав листівку з щиросердечним новорічним привітанням.

І ось відповідь аж на шести сторінках! Дата: 09.03.1970 р. Вона вийшла заміж за Олега і тепер страшенно шкодує, бо він хоче тримати її в клітці, не показуючи нікому. Він ревнує Наталі до Остапа, ревнує її до одеського двоюрідного брата Осі, ревнує до кожного, на кого вона тільки погляне. Постійні сцени і… бійки: «Мы дерёмся, как дети…» Але від розводу поки-що утримується, бо Олег захворів — якась пухлина в мозку і вона не може залишити його напризволяще. Вона працює на КПК (курсах підвищення кваліфікації) вчителів французької мови з київських вузів, на яких веде практику усного мовлення.

Найцікавішими були останні дві сторінки листа, де Наталі описує про своїх сорбонських викладачів: Марію Шерер — французьку вчену, яка досліджувала українські народні думи і перекладала їх на французьку мову, та помічника мадам Шерер Аркадія Жуковського — лектора української мови з Школи Східних мов, ученого і активіста української діаспори в Франції.

Вона посилала з Києва Аркадію всю українську літературу, яку він замовляв. А ще Наталі розказувала Аркадію про Остапа, дала його ялтинську адресу і він негайно написав Остапові листа.

Листа від Аркадія Жуковського Остап не отримав…

Наталі порадила Остапу написати Аркадію самому, «чим зробиш йому велике задоволення». Подала його адресу:

Monsieur Arkady Joukovski

55 rue des Purénéés      Paris 20^e. Franse.

І закінчила: «Пиши йому по-українськи».

Остап збирався написати Аркадію Жуковському, але … передумав, бо пізніші обставини цьому не сприяли…

* * *

Якось після Шевченківських днів 1970 року Остап у вихідний день поїхав з сином Натаном в Нікітський ботанічний сад показати йому цю паркову перлину Криму. Під час прогулянки по саду вони зустріли немолоде подружжя. Чоловік з паличкою в руці голосно, так що Остапові й Натанові було чути, говорив своїй супутниці, що в Криму українців більше, ніж росіян: «Я тебе запевняю, Дозю, що от, хоч би й зараз закрити очі і кинути мою палицю в будь-яку сторону, то неодмінно потрапиш в українця!..»

— Хіба ви не українець? — звернувся чоловік до Остапа, на що той відповів, що він не тільки українець, але на додачу ще й бандурист Ялтинської капели.

— А прошу дуже! — втішено показав чоловік на Остапа рукою, дивлячись на дружину. І представився: «Василь Кархут, з Коломиї. В Ялті лікуємось і відпочиваємо з дружиною Теодозією».

Так відбулось знайомство Остапа з видатним лікарем, який, як і Олексій Нирко, приїхав поправити здоров’я після «курорту» під назвою ГУЛАГ в Крим, правда ненадовго. Крім того, він виявився Остаповим земляком: свої шкільні й гімназійні роки він вчився в Городенці тоді, коли там школярем був ще тато Остапа.

Василь Володимирович Кархут. Див.  https://uk.wikipedia.org/wiki

Одночасно з лікуванням в Ялті Василь Володимирович закінчував велику працю свого життя — книжку з фітотерапії «Ліки навколо нас». Остап познайомив Василя Кархута з Олексієм Нирком і їхнім спільним приятелем Костянтином Лисокобилкою — ялтинським самодіяльним художником. Костянтин виконував свої рисунки в свіжих і ніжних тонах в техніці власного винаходу, одними лише крапочками — де густіше, а де рідше. Василь Кархут, побачивши такі різнокольорові маленькі шедеври, негайно замовив у Кості рисунки лікарських рослин з усіх регіонів України для своєї книжки і отримав згоду художника.

Остап декілька разів прогулювався з Василем Володимировичем вулицями Ялти, час від часу сідаючи на лавку погомоніти про пам’ятні місця Ялти, які пов’язані з іменами видатних українців. І кожен раз біля них сідала якась пара — як не одна, то інша. Остап ніколи не звернув би на них увагу, але його співрозмовник кивав у їхню сторону, кладучи палець на губи. Тоді Остап дійсно ловив напружені погляди такої пари в їхній бік, при цьому одночасно роблячи вигляд, що вона зайнята чимось своїм. Тоді друзі-земляки вставали і йшли де-інде, а лікар радив Остапові дотримуватись обережності перед можливим всюдисущим “недремним оком”…

Остап показав Василю Володимировичу меморіальну дошку, присвячену перебуванню Лесі Українки в будинку на вулиці Літкенса, 8 і той замріяно сказав: «Чому б вам, ялтинцям, не добитись відкриття музею геніальної дочки України в цьому будинку? Правда, це справа не одного дня і нелегка вона, але…»

І тут Василь Кархут розказав «Байку про Перлину». Ця байка для Остапа стала програмною на всю решту життя. Та й не лише для Остапа, а й для української громади Ялти.

«На морському дні живуть ніжні молюски, захищені від зовнішнього середовища міцно стуленими ракушками. Інколи туди, всередину, при найменшому відкритті ракушки потрапляє піщинка, яка починає муляти ніжне тіло молюска і воно реагує виділенням спеціальної захисної рідини, яка обволікає піщинку і твердіє, перетворюючись в маленьку дорогоцінну перлинку. Маленька перлинка муляє ще сильніше, ніж піщинка, і обростає ще більшою кількістю дорогоцінної речовини, стаючи великою дорогоцінністю.

Людська свідомість теж нагадує ніжного молюска, яку турбує подібно до піщинки якась ідея…»

— Чому б вам, ялтинським українцям, не муляти ідеєю створення музею Лесі Українки серед своїх друзів і недругів, аж поки не буде створено українську музейну перлину у найпівденнішому місті України…

Остап переповів цю байку-програму своєму кобзарському маестро, художнику Кості, а ті — іншим. І в кожного в глибині душі ця ідея вже підсвідомо існувала, але тепер вона дійсно почала «муляти» свідомість декількох ялтинських українців. Поки-що декількох…

Наприкінці 1970 року Остап, Олексій Нирко і Кость Лисокобилка отримали з Коломиї бандеролі з книгою Василя Кархута «Ліки навколо нас» з ілюстраціями Костянтина і дарчими підписами автора.

А щодо «муляння», то ідею відкриття Лесиного музею в Ялті уже 13 листопада 1970 року підхопила газета «Літературна Україна», помістивши в №90 (2787) спогади старшого наукового співробітника інституту виноградарства і виноробства «Магарач» ялтинця Миколи Охріменка «В краю сонця і надій». Автор спогадів розповів читачам про те, що в юні роки він був учнем Лесі Українки, яка давала йому уроки іноземних мов і літератури під час її лікування в Ялті, а також на єгипетському курорті Хелуан, де вона перебувала із сім’єю Охріменків.

Микола Охріменко завершив свої спогади закликом до громадськості і культурних організацій України відзначити 100-літній ювілей Лесі Українки, що припадав на початок 1971 року, відкриттям в Ялті її пам’ятника і літературно-меморіального музею. Ця публікація об’єднала патріотично налаштованих ялтинських шанувальників Лесиного таланту в групу по підготовці і збору експонатів до ювілею, а ще надихнула ентузіастів написати листа до першого секретаря ЦК компартії України П. Ю. Шелеста, Спілки письменників України, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів УРСР з проханням відкрити в Ялті згаданий музей і пам’ятник Лесі Українки.

Лист підписали: автор спогадів М. Охріменко, наукова співробітниця Ялтинського краєзнавчого музею Л. Афанасьєва, вчений-книгознавець О. Анушкін, викладач Ялтинського педучилища і керівник капели бандуристів О. Нирко, директор інституту «Магарач» П. Голодрига, інженер Дніпробуду О. Януш, його дружина — викладачка історії, української мови і літератури Є. Байдюк-Януш, ялтинські художники К. Лисокобилка і О. Тарасенко.  Лист в кількох копіях відправили не поштою, а довіреним «гінцем».

Цю ідею оперативно підтримали письменники Олесь Гончар, Петро Панч, Іван Драч і в результаті 7 грудня 1970 р. вийшла Постанова Ради Міністрів УРСР №28 – 5618/98 про створення в м. Ялта Літературно-меморіального музею Лесі Українки.

Остап відреагував на публікацію М. Охріменка «В краю сонця і надій» по-своєму, по-флотськи. Оскільки дата публікації 13 листопада співпадала з його днем народження, то він це сприйняв як «Перст Долі» і тут же 21 листопада 1970 р. написав доповідну записку на ім’я начальника Ялтинського порту Василя Івановича Тихонюка про те, що 25 лютого 1971 р. все прогресивне людство з подачі ЮНЕСКО відзначатиме 100-літній ювілей геніальної української поетеси-гуманістки Лесі Українки, що створені урядові ювілейні комітети в Києві і Москві, що Ялтинський морський порт уже маючи традицію називати деякі свої теплоходи іменами російських письменників: «В. Луговской», «А. Грин», «А. Чехов», «С. Сергєєв-Ценский», «Н. Бирюков», «П. Лукомский», міг би долучитись до всесвітніх, всесоюзних і республіканських ювілейних заходів, назвавши черговий новий теплохід «Леся Українка». А ще не завадило б потім поповнити ялтинську «письменницьку» флотилію іменами першого портового лікаря м. Ялта і поета Степана Руданського, українського поета Амвросія Метлинського — обидва поховані в Ялті.

В Остаповому архіві зберігається вирізка з газети «Кримська правда» за 22 листопада 1972 р. з повідомленням про те, що Ялтинський порт поповнився новим теплоходом «Леся Українка».

Протягом літа 1970 року в Україні, як і всюди в СРСР, проводились грандіозні фестивалі, присвячені 100-літтю творця «країни соціалізму» колгоспно-кріпацького типу — В. Леніна.

— А нам своє робить, — говорив Остапові Олексій Федорович. — Хай хоч Ленін, хоч хто помагає нам «перти кобзарського плуга» на ниві української культури.

Як наслідок участі Ялтинської народної (уже народної!) самодіяльної капели бандуристів ім. С. Руданського в заключному конкурсі фестивалі самодіяльного мистецтва Української РСР, вона була нагороджена грамотою оргкомітету республіканського фестивалю за підписом і печаткою заступника голови Ради міністрів П. Тронька. Аналогічними грамотами були нагороджені Олексій Нирко, Остап Кіндрачук та інші учасники капели.

Перша київська Остапова нагорода за успіхи у мистецтві гри на бандурі.

У відповідності до вимог технічного прогресу, Остап задля підвищення кваліфікації, пішов наприкінці 1970 року на курси суднових механіків маломірних суден з головними двигунами до 300 кінських сил, які закінчив 02.03.1971 року і з новим свідоцтвом повернувся за стерно б/к «Смєлий».

і

Посвідчення і грамота.

Тут слід зазначити, що буксир-кантувальник «Смєлий» був судном дивовижної стійкості («остойчивості»). Жодному штормові, жодній грізній хвилі не було під силу перекинути й потопити «Смєлого». Він, як та іграшка Ванька-Встанька, будучи нахиленим хвилею мало не до 90° , кожний раз знову ставав у вертикальну позицію. Тому ним залюбки користувались лоцмани, яких у будь-яку погоду треба було доставити на рейд на борт якого-небудь судна, що прибувало в Ялту. Остап навчився віртуозних операцій як з доставки лоцманів, так і при буксируванні барж, чи гігантського плавкрану, чи іншого плавзасобу. Тож не дивно, що одночасно з грамотою за успіхи в мистецтві гри на бандурі, Остап ще до його зарахування на курси судномеханіків, разом з екіпажем б/к «Смєлий» того ж 1970 року був нагороджений грамотою начальника Ялтинського порту «За успіхи в соціалістичному змаганні» і удостоєний звання «високої культури виробництва»…

Що й казати — 1970 рік для Остапа виявився на порядок насиченішим за попередні роки найрізноманітнішими подіями, враженнями, переживаннями. Це був рік,  коли він перебував у самій гущі подій, спричинених хвилею українського відродження, з-ініційованого “шестидесятниками”, яка докотилась до її найпівденнішого закутка — Ялти. Але капризна пані Доля вирішила, що цього мало, що Остап надто затримався серед її пестунчиків. І вона вирішила випробувати на міцність його характер, душевний стан, совість, людяність, а ще — здатність вистояти й адаптуватись в екстремальних і несподіваних ситуаціях, можливо складніших, ніж випробування морською стихією.

То ж далі мова піде про «темні смуги», які починаючи з 1970 року, будуть чергуватись або й переплітатись зі «світлими смугами» всю решту Остапового життя…

* * *

3. Райська місцина над морем (листопад 1957 – серпень 1964 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Повернувшись додому, друзі обняли своїх близьких і далеких рідних, провідали друзів, пом’янули свого товариша по училищу механізації Богдана Фіцича, який загинув від електричного струму. Ще перед вступом до училища Богдан одну зиму працював на якомусь будівництві в Ялті, в Криму, і при кожній нагоді з захопленням розповідав про чарівний край біля Чорного моря, який мало чим відрізняється від біблійного раю.

Сяк-так пронудьгувавши вдома до осінніх дощів і холодних вітрів, Остап і Ярослав «захандрили»… Їх будили гудки нічних потягів, що проїжджали через Городенку, і тоді в пам’яті оживали розповіді Богдана Фіцича про райську місцину над морем, а перестук вагонних коліс настирно кликав їх у дорогу. І вони не витримали — сіли в потяг і рушили до Криму, навіть не повідомивши батьків. Бо як їм поясниш, що хочеться ще побачити світ.

Кримська «оксамитова» осінь мало чим відрізнялась від городенківського літа і хлопці, прибувши автобусом з Сімферополя в Ялту, вражені вперше побаченим морем, змили в ньому дорожню пилюку і піт, а вже потім стали вишукувати на дошках об’яв роботу. А робочі руки у розмореній минулим курортним літом Ялті дійсно були в дефіциті.

Поки добрались до обраної по об’яві контори УНР-129 (управління начальника робіт) в Артеку, за Гурзуфом, вона вже була замкнена. Не біда! Остап затягнув пісню «Добрий вечір тобі, зелена діброво, переночуй хоч ніченьку мене молодого…» і заснув з другом під навислими скелями в придорожних чагарниках. Ранком у конторі отримали новенькі трудові книжки і скерування в робітничий гуртожиток і на будівельний об’єкт (дитячий садок), які були розташовані поряд один з одним, серед буйних субтропіків на території Нікітського ботанічного саду.

До роботи приступили того ж дня — 15 листопада 1957 року. Перший місяць працювали підсобними робітниками, а потім бетонщиками. До першої зарплати трохи поголодували, бо закінчились «казахстанські» гроші, зате потім життя заграло веселковими барвами серед розкішної зелені ботанічного саду, колекція флори якого зібрана з усіх материків. Ще й море близько! Про все це написали в листі додому, щоб заспокоїти стривожену рідню.

Осінь 1957 р. З Ярославом Терлецьким в Нікітському ботанічному саду.

Майстром на будівництві був чолов”яга досить похилого віку, а при ньому тимчасово підробляв його племінник Віктор, який мав постійну роботу в Ялтинському морському порту. Віктор Суханов був капітаном одного з сорока восьми моторних катерів, які возили морем пасажирів до всіх портпунктів Південного берега Криму, або влаштовували курортникам морські прогулянки чи й рибалки. Ця робота сезонна, тому в зимові місяці екіпажі катерів або били байдики, або, як Віктор, шукали додаткових заробітків.

Ось цей Віктор у хвилини відпочинку робітників розповідав їм різні романтичні небилиці з морського життя-буття. Розповідав про шторми, які виховують у моряків мужність і настирливість у досягненні мети, про любовні пригоди з чарівними русалками-курортницями, про іноземні лайнери з екзотичними туристами, про перспективи для кожного самому податись у загранплавання.

У Ярослава Терлецького був природний імунітет проти морської романтики. Він повернувся додому без Остапа і невдовзі поступив у Чернівецький державний університет одночасно з найпершими друзями Остапового дошкільного дитинства — Любком і Марусею Березовськими і Миколою Іванишиним. Згодом Ярослав став учителем географії, а пізніше завучем в рідній Городенківській середній школі №1. В цій же школі учителювала і Марія Березовська, яка потім стала директоркою школи, тобто безпосереднім «начальством» Ярослава. А Любомир знайшов собі роботу над Чорним морем в Іллічівському порту, біля Одеси, де працював інженером. А Микола Іванишин став зам. міністра транспорту аж у Білорусі.

А у Остапа Вікторові побрехеньки наклались на сюжети прочитаних повістей і романів на піратську тематику, на теми морських походів запорозьких козаків і мариністської літератури про епоху географічних відкриттів. В результаті, переборовши невдоволення начальника відділу кадрів УНР-129, Остап добився запису в трудовій книжці «Уволен 26.02.1958 г. по собственному желанию».

* * *

Жаль було прощатись Остапові з затишним вічнозеленим ботанічним садом-раєм. Він подумки називав його своєю «зеленою дібровою», яку всю зиму вшановував однойменною піснею, що полюбилась йому ще з першого нічлігу в кримських чагарниках.

Один з куплетів пісні звучав з деяким непевним застереженням…

Не переночую, бо жаль тебе буде,

Бо у лузі жалібненько сивийй голуб гуде.

Бо вже тебе, козаченьку, вороги питають,

Щодень, щоніч в темнім лузі все тебе шукають…

Зате останній куплет підбадьорював Остапа й заохочував до боротьби:

Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю,

— Наїжджайте, воріженьки, сам вас викликаю!

Згодом Остап переконається, що цими словами пісня напророчила йому також і чудодійну “зброю” — БАНДУРУ з його дитячих мрій, з якою він вестиме свою пісенну війну проти різних недоброзичливців-«воріженьків».

А поки-що подальше Остапове життя буде повне несподіванок сезонної морської навігації з її залежністю від зміни пір року й погодних умов в атмосфері і на морі. Для більшості людей праця, пов’язана з морем не є привабливою, але вона повністю влаштовувала тих декілька десятків, а пізніше й сотень моряків Ялтинського порту, таких же непосидющих, неспокійних, невгамовних, непостійних, відчайдушних і, чого таїтись, авантюрних, як Остап, який безоглядно спішив поповнити їх число своєю особою.

Ось таким чином передчуваючи, що він стає персонажем нового, круто закрученого сюжету своєї власної біографії, Остап пішов за покликом своєї пісні і 1 березня 1958 року був зарахований на курси суднових матросів при канторі капітана Ялтинського морського торгівельного порту. А вже 19 квітня, як свідчить трудова книжка, Остап, у відповідності зі Свідоцтвом №32 по спеціальності «матрос ІІ класу» був направлений на м/к (моторний катер) «Іволга» під керівництво капітана Володимира Сафонова, кримського німця, сім’ю якого з Криму у свій час не депортували в Казахстан, як інших німців, оскільки вона вчасно «переорієнтувалась» з німецької національності на російську. Його дружиною була синьоока повненька українка, а мама — чистокровна «фольксдойче» – німкеня, з якою він спілкувався майже завжди німецькою мовою.

Остапове свідоцтво матроса 2 класу.

Мотористом на катері був росіянин Федір Латишев. Разом з матросом Остапом Кіндрачуком екіпаж складався всього з трьох чоловік — як і на решті катерів так званого «пташиного» флоту Ялтинського порту — бо кожний з 48-и катерів мав назву якогось птаха. У Остапового знайомого по Нікітському ботанічному саду Віктора Суханова катер називався «Кайра».

Тут, щоб краще уявити заради чого Остап відмовився від комфортного домашнього затишку, є потреба детальніше зупинитись на особливостях «пташиного» флоту — дерев’яних моторних катерів типу «Ласточка».

Після війни Ялтинський порт довго лежав у руїнах, але силами будівельної групи поступово відбудовував зруйнований мол, причали, будівлі тощо. Усі плавзасоби теж були знищені війною і керівництво порту вирішило не чекати поки відбудуються суднобудівні заводи Миколаєва й Феодосії й пришлють свої судна в Ялту.

Стельмахи і столярі будівельної групи обладнали спеціальний еллінг, тобто будівельний ангар, і, почавши з нуля, збудували перший дерев’яний катер й назвали його «Ласточка», тому наступні моторні катери «Стриж», «Орел», «Пелікан», «Кайра» і так всі 48-м однотипних суден стали називатись м/к типу «Ласточка».

М/к типу “Ласточка” біля причалу №8 Ялтинського порту.

Конструктором цих «пташок», як любовно назвали їх портовики, був капітан порту Георгій Олексійович Клімонтов — освічений інтелектуал, знавець історії мореплавства і прекрасний фахівець з морської справи, яку викладав на чисельних навчальних курсах судноводіїв.

За взірці йому служили макети невеликих дерев’яних суден давніх епох — дракари вікінгів, козацькі чайки і байдаки, судна північних поморів і південних греків. Все краще з досвіду будівництва тих суден він узагальнив у кресленнях морських «пташок».

На дерев’яний кіль встановлювались міцні шпангоути-«ребра», на які прибивались дошки обшивки. Щілини між дошками конопатились клоччям (паклею) з конопляних волокон, оліфились і покривались розплавленою смолою. Потім підводна частина покривалась коричневою фарбою-«необростайкою» проти водорослів і ракушок, а надводна — білилом. На палубі, захищеній високими бортами від хвиль і каркасом з тентом від дощу і сонця, були встановлені лавки-«банки» для 65-ти пасажирів. Вал, кінець якого з гвинтом виводився в кормі під воду, приводився в рух бензиновим двигуном ЗІС, якими комплектувались вантажні автомобілі. Над двигуном — будка-тамбур, а за нею штурвал з виведеним під воду пером руля.

Прийшовши в порт, Остап став свідком будівництва двох останніх «пташок» «Жайворонка» і «Солов’я».

Після кожної навігації, в пізню осінь, катери витягували на берег, щоб безпечно перечекати пору частих зимових штормів, замінити стару конопатку на нову й знову просмолити й пофарбувати. Та ще, в разі потреби, віддати в механічні майстерні двигуни для ремонту.

Під керівництвом свого капітана Володі Сафонова, який любив, щоб до нього зверталися саме так, по-панібратськи, Остап швидко засвоїв технологію ремонту, пасажироперевезень, швартовок, постановок судна на якір. Вивчив локацію берегової лінії Південного берега Криму з мілинами й підводиними каменями. Вивчив кліматичні й метеоролігчні фактори мореплавання, характер вітрів, штормів і течій та їх назви, найбезпечніші місця укриття суден в негоду.

Наприклад, при руйнівних штормах Норд-Остах або східних Левантах в акваторії Ялтинського порту і на рейді Артеку завжди було затишно, а при безжалісному південному штормі Гарбії можна було сховатись лише на рейді селища Фрунзенського, за Аю-Дагом.

На щастя, літні шторми відносно рідкісні і тому під час пасажирських рейсів і екскурсій Остап почував себе якщо не Колумбом, то, принаймі таким собі міні-Колумбом, відкриваючи для себе все нові “мікроамерики” як не в Гурзуфі, то в Алупці, чи де-інде від Судака на сході і до бухти Ласпі на заході.

і

Остап біля скльптур “Русалка” і “Арзи й Алі-баба” в очікуванні повернення екскурсії на м/к “Іврлга” в Місхорі

Капітан Володя був невгамовним пассіонарієм, природженим шукачем пригод і матеріально-фінансових джерел збагачення, не гребуючи при цьому й цінностями, що десь «погано лежали», й на додачу — серцеїдом-ловеласом. І в усьому цьому він утримував лідерські позиції серед інших капітанів екіпажів «пташок». Сафонова дуже дратувало все, пов’язане з портовими бюрократичними структурами, як управлінськими, так і компартійними, бо кожну мить він чекав від них звинувачень в усіх гріхах, таких як «антисовєтчина», «приналежність до «зрадницької» нації» чи «шкідництво». Але з другого боку треба визнати, що він з усіх сил провокував керівництво порту на подібні звинувачення своїми неординарними вчинками.

Наприклад, якщо каса продасть всі 65-ть місць на катер, що йде рейсом до Місхора чи Гурзуфа, то він підійде до черги біля каси й шепне, що на катері є ще місця стоячі з оплатою на місці. Або, привізши екскурсію в Алупку, він в санаторних столових об’являє післяобідню морську прогулянку й купання у відкритому морі, під час якого ще встигає «закрутити» черговий роман з якоюсь курортницею.

А реалізувати оплату пасажирів за ці приватні транспортні послуги капітан люб’язно доручав матросові, тобто Остапові. Після завершення «операції» Володя скурпульозно ділив «навар» на три абсолютно ідентичні частини, для себе, моториста й матроса, щоб не допускати незадоволення членів свого екіпажу.

Зрештою, подібними «приробітками» до зарплати займались решта екіпажів «пташок», хоча і не з «сафоновським» розмахом.

Матрос Остап з двома пасажирками на носі м/к “Іволга” під-час підходу судна до порт-пункту Гурзуф.

Ще однією екстремальною «забавою» капітана Сафонова, до якої міг додуматись тільки він один і яка кидала Остапа в шок і сором, було «полювання на русалок».

Мова йде про так звані «лікувальні» пляжі в Місхорі й Золотому пляжі, а також в Ялті, які тоді діяли як санаторно-відомчі і були відгороджені від загальнодоступних пляжів високим дощатим парканом, що мав продовження з суходолу в море ще на якихось 10-15 метрів. Це був різновид нудистських пляжів, розділених на чоловічий і жіночий сектори, в яких курортники відокремлено загорали й купались голяком, без купальників. Морська акваторія такого пляжу була обмежена плавучими буями, за якими вже проходили траси пасажирських катерів Ялтинського порту. Так ось — Сафонов, висадивши біля причалу Місхора чи Золотого пляжу, екскурсію в першу чергу охоплював яструбиним поглядом недалеку акваторію «лікувального» пляжу. Як тільки він помічав, що з жіночого сектора хтось виплив далеко за огороджувальні буї, що було явним порушенням правил безпеки на морі, давав команду мотористу Феді «Пуск!» і скеровував свою «Іволгу» між лінією буїв і порушницею порядку, блокуючи її повернення до берега. Разом з мотористом вони протягували їй руки, вимагаючи в переляканої голої «русалки» вибратися на палубу катера «для складання акту».

Правда, не всі жертви «мисливців за русалками» були лякливими і якщо вони занадто голосно кликали міліцію або просто верещали, то Сафонов відступав, лише погрозивши пальцем. Але траплялись і покірніші або й такі, що охоче вибирались на катер. Тоді обидва «морські вовки» замість складання акту поплескували й обмацували мокрі форми «полонянки» і… пропонували їй продовжити приємне знайомство у тіснішому форматі.

Одна така «русалка» з Прибалтики всю свою двотижневу відпустку проводила по черзі в обіймах то капітана Володі, то моториста Феді. Ласо поглядала вона й на матроса Остапа, але той, будучи з дитинства «закодований» настановами прадіда Дмитра, прабабки Анни, бабусі Василини й своїх батьків та виховуючись на літературних зразках вірності в коханні й подружньому житті, бридився такими невпорядкованими контактами.

Але під масованим натиском голих, у буквальному розумінні, реалій, у Остапа вже не залишалось шансів продовжувати перебувати дорослим дитям з наївними поглядами на статеві стосунки. Тож сафоновські «полювання на русалок» зробили з Остапом те, що не вдалось зробити ні мачушиній племінниці Марусі, ні «цілинній» медсестрі Поліні, ні навіть переписці з Мартою. Вони пробудили з юнацької дрімоти Остапове чоловіче єство, яке він спрямував, трохи пізніше, не на сафоновський секс-конвеєр, а на справжнє кохання, облаштоване у власному сімейному гнізді.

* * *

Через пару років у Ялтинський порт почали поступати металеві теплоходи типу «Лівадія», які були за розмірами втричі більші від «пташок» і мали назви населених пунктів Південного берега Криму. Вони почали витісняти з порту «пташиний» флот. Потім порт отримав декілька ще більших теплоходів типу «Граніт» з назвами каменів («Гіацинт», «Яхонт», «Сапфір» і т.д.). А ще через декілька років — комфортабельні двопалубні теплоходи типу «Сергеев Ценский» з іменами видатних діячів, письменників, які, в свою чергу, почали витісняти на металобрухт попередні типи суден.

Технічний прогрес змушував екіпажі суден постійно підвищувати свою морехідно-технічну кваліфікацію.

Порт запрошував досвідчених викладачів з предметів мореплавства, з теорії і практики обслуговування потужних суднових дизельних двигунів, електро- і радіотехніки. Остап разом з іншими колегами-моряками у кар’єрному просуванні пройшов цілий каскад курсів підвищення кваліфікації, бо дипломованих випускників катастрофічно не вистачало, а обслуговувати судна, які прибули, треба було тут і негайно.

Кінець літньої навігації 1958 р. для Остапа завершився зарахуванням на курси судноводіїв суден водовантажністю 200 регістрових тон, що на порядок перевищували 20-тонну «пташку». Ці курси для нього були найважливішими з усіх інших. І допоміг йому влаштуватись на них, не хто інший, як Володя Сафонов з допомогою коньяку.

Як найцікавіші пригодницькі твори, Остап вивчав підручники навігації, лоції, морської справи, теорії будови судна, морської метеорології тощо, і на початку літньої навігації-59 він уже мав свідоцтво судноводія 200-тонника. До моменту появи вакансії капітана судна, Остапа направили під керівництво його колишнього «зазивача» з Нікітського саду Віктора Суханова на посаду матроса 1-го класу на м/к «Кайра».

З Сухановим, як і з Сафоновим, Остап підтримував приятельські стосунки всю решту життя.

Якось Сафонова Катюха, так він сам називав свою дружину, запитала Остапа чи її чоловік ще не розбестив його своїми амурними походеньками. Вона, як виявилось, була в курсі багатьох його «стрибків у гречку», але спокійно констатувала, що тільки вона одна є справжньою володаркою його серця. «Отже всі задоволені одне одним: Володя, його коханки і Катюха» — із здивуванням думав Остап.

Через роки, уже на порозі старості, Сафонов при зустрічі несподівано обняв Остапа і заридав: «Моя Катюха померла! Довго хворіла і ось — померла!»

— Дійсно несповідимі путі Господні! — подумав Остап і висловив Володі свої щирі співчуття…

19 липня 1959 року Остап Кіндрачук зайняв місце капітана за штурвалом моторного катера «Стриж», бо його попередник Леонід Хохлов був переведений капітаном на сталевий теплохід «Ялтинець».

З Леонідом Хохловим, кримчанином у 4-му чи 5-му поколінні, Остап мешкав у одній кімнаті гуртожитку Ялтинського порту. Завдяки спорідненим зацікавленням і певній духовно-ментальній спорідненості між ними зав’язалась міцна морська дружба, набагато зворушливіша, ніж безшабашно-панібратські стосунки з Сафоновим і Сухановим.

Своє прізвище «Хохлов» Льоня пояснював своїм походженням від якихось предків-українців, але питання етногенезу для нього було другорядним. Він не просто вважав себе моряком з моменту народження, він був полум’яним патріотом моря, віртуозом мореплавання і фанатом морських видів спорту — вітрильного (парусного) і веслування.

Тримаючи кермо яхти або шлюпки, його команди екіпажу були густо пересипані морськими термінами, такими як «фордевінд», «бейдевінд» (рух вітрильного судна відносно до напряму вітру), «оверштаг» (поворот судна), «нок», «рея», «клівер» (деталі вітрильного спорядження-рангоута).

Тож Остап, будучи сам захоплений морем і маючи такого, одержимого морем, друга і співмешканця, ще наприкінці літа 1958 року після навігації негайно записався до його спортивної команди і став членом екіпажу шестивесельного «Ялу» — шлюпки , в комплект якої входили шість весел, щогла, рея, вітрило, кермо і дрібніші причандали.

Запам’ятався Остапові незабутній спортивний перехід під вітрилом «Яла» з Ялти в Феодосію. Свист вітру у вітрильних снастях, шум хвиль за бортом на відстані протягнутої руки, протягом багатьох годин і, нарешті, кінцева мета — музей Олександра Гріна і картинна галерея Айвазовського в Феодосії.

Фото зліва — Остап з Леонідом Хохловим під-час спільного навчання на курсах судноводіїв 200-тонників. Справа — Остап і Валерій Шкапов під вітрилами 6-весельного ЯЛа. в серпні 1958 р.

Споглядаючи полотна неперевершеного мариніста і прочитавши бестселери Гріна «Пурпурові вітрила» і «Та, що біжить по хвилях», Остап і сам відчув, що то значить бути патріотом моря.

У цій спортивній акції Остап заприятелював ще з одним хлопцем — Валерієм Шкаповим, який мешкав в одній кімнаті гуртожитку разом з Остапом і Льонею. Хоча він декларував себе українцем, але розмовляв лише російською мовою, як і всі кримські українці, а ще він добре спілкувався на англійській мові з товаришами з якогось свого, англомовного кола, в яке ні Остап, ні Льоня не входили. Для Валерія англійська мова, як для Остапа пісні, була його «полум’яною пристрастю». Біля його ліжка стояла етажерка з книжками тільки на англійській мові.

Згодом ця пристрасть в умовах тодішньої дійсності стане для нього трагічно-фатальною…

І все ж не морем єдиним вгамовували свої захоплення друзі.

Льоня Хохлов на додачу був ще й затятим мисливцем і запрошував за компанію і Остапа на полювання. Зачарований красою Кримських гір і лісів, Остап і собі придбав рушницю «іжевку», полював з Льонею на диких качок і бекасів, а ввечері смажили їх на багатті, серед лісової галявини біля річок Дерикойки або Учан-Су.

Збереглась у Остапа та рушниця і згодом була подарована синові. В нього вона й висить на стіні разом з придбаними пізніше шаблями, кинжалами, пістолями, з гербами Запорізької Січі, вирізьбленими на прикладі знайомим різьбярем-лемком з Ялтинської фабрики сувенірів.

іі

На фото — команда 6-весельного ЯЛа 20.11.1958 р. на борту т/х “Узбекістан” при вході в порт Поті.. По боках — призові грамоти.

Збереглись і дві нагородні грамоти за призові місця в спортивних змаганнях в грузинському порту Поті між командами чорноморських портів: друге місце по вітрильному і третє — по веслувальному спорту.

І не помітив Остап, що, опинившись в полоні морської романтики, він… перестав бути українцем! Перестав бути українцем, як і його товариші по роботі з прізвищами Шевченко, Залізнюк, Волощук, Вівчаренко, Гуняга, Зуб, Крихта, Маліхатка, Лисокінь, Танцура, Корж, Нетреба, Лободюченко, Козак, Гайдамака. Маже половину портовиків складали зрусифіковані вихідці з усіх областей України, включно з начальником Ялтинського порту Тихонюком, який обійняв цю посаду трохи пізніше, коли вийшов на пенсію Степанов — начальник ще сталінського розливу.

На той час, в 1959 році, відбувся всесоюзний перепис населення, під час якого Остап на власному досвіді відчув тиск, який здійснювала влада з метою прискорення русифікації українців.

Так, прийшовши до Остапа з бланком переписного листа, і дійшовши при заповненні до рядка «національність», жінка, яка здійснювала перепис, навіть не питаючи його почала писати «русский».

— Українець! — різко заперечив Остап. — Мій батько, моя мама, всі мої предки — українці!

— Ну і что? Ти жівьош в Криму! А Крим — ето нє Україна! Здєсь всє русскіє!

— То виходить, що коли в Крим приїде японець або папуас, то й він мусить стати руськім, бо Крим це їм не Японія, і, тим більше, не Нова Гвінея! — розсердився Остап.

І жінка з перепису здалась. Буркнувши тихо «Упьортий хохол» записала Остапа українцем.

А ось половина ялтинських, та й, напевно, загально кримських Шевченків, Залізнюків чи там Лисоконів поступились національністю своїх батьків, бо, як відповів Остапові його колега капітан Танцура: «Так спокойнее жить…»

В результаті цього перепису тільки чверть мешканців Криму визнали себе українцями. Згодом це стане великою проблемою для незалежної України, бо місцева влада підтримуватиме кампанію по «защітє русскіх» від «українізації».

Однак процес зросійщення почався і у Остапа, відразу після від’їзду Ярослава Терлецького з ботанічного саду додому. Спілкуючись з ним рідною мовою, Остап не переймався напруженими, ворожими, підозрілими, здивованими чи переляканими поглядами оточуючих, а залишившись без моральної підтримки товариша, відчув нестерпний психологічний дискомфорт, який йому влаштовували портовики, ялтинці при звуках української мови. І Остап вибрав душевний … російськомовний комфорт.

Спочатку тільки розмовляв російською мовою, одночасно думаючи по-українськи, і з часом почав і думати по-російськи і, що найгірше, навіть сни стали російськомовними. Навіть пісні про море став співати Остап виключно російські: «Украсилса месяц багрянцем и волны бушуют у скал…», «Прощай, любимый город, уходим завтра в море…», «А волны и стонут, и плачут, и бьютса о борт корабля…»…

Таких пісень було безліч. Остап співав їх в процесі роботи — на ремонті судна чи за штурвалом судна на ходу, тоді як інші його колеги-портовики співали тільки у вільний від роботи час і то лише після третьої-четвертої чарки. Увесь цей російський морський мелос потрохи просочувався на сторінки Остапового «Пісенного щоденника», з яким він після Казахстану не розлучався і в Криму.

А де ж в українців дівались пісні про море? Пробував Остап згадати і одну таки згадав, бо більше, мабуть, і в природі не існувало:

«Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе.

В човні дівчина пісню співає,

А козак чує — серденько мре…»

Якою ж сиротою-ізгоєм виглядала ця пісня в Ялті — як і Остап, коли ще пробував залишатись українцем. І він цю та інші українські пісні тихо наспівував наодинці із своїми спогадами з українського минулого.

Інколи, все рідше і рідше, в Остапові російськомовні сни приходили котиківські повстанці і мовчки пропікали його осудливо-докірливим поглядом. В іншому сні йому являвся знайомий коваль Отто, депортований з сім’ями кримських німців в казахстанський Сате-Аул, який у чужомовному світі навчав своїх дітей в першу чергу рідної, німецької мови. Потім в школі вони навчались казахської мови і, в останню чергу, оволодівали міжнаціональним російським суржиком. Приходив у сни і юний чеченець Нурди, для якого рідна мова теж була пріоритетною. А ще — шкільна товаришка Мартуся з її україномовними листами. Всі вони із здивованим нерозумінням споглядали російськомовного Остапа і .. танули в темряві ночі, коли він розкривав очі і знову опинявся у російськомовній реальності.

Під враженням снів Остап купував у газетному кіоску «Літературну Україну» і з світлою завистю читав про перші ластівки українського відродження, яке потім було назване «шістдесятницьким». В книгарні траплялись і цікаві книжки на українській мові, які він теж купував.

Оце і всі ниточки, які ще так-сяк зв’язували Остапа з рідним корінням. Ще, правда, листи… Два-три листи на рік від батька…

Зайнятись серйозно вирішенням своїх етномовних проблем Остапу заважало всепоглинаюче захоплення романтикою моря. А з деякого часу ним заволоділо ще сильніше почуття, притаманне всім живим істотам. Його зачарували карі очі екзотичної юної красуні з екзотичними ім’ям і прізвищем— Лілія Халкіді, батько якої був кримським греком, а мати — українкою з Кіровоградщини. Після декількох танцювальних вечорів, проведених разом у курзалі Приморського парку Ялти, куди Остапа випадково привів Льоня Хохлов, Остап зрозумів, що Ліля — це, нарешті, серйозно і надовго, а може й назавжди.

Ліля Халкіді в перші дні знайомства.

Ще через декілька вечорів вияснилось, що думки і почуття Лілії повністю співпадають з Остаповими і боротись з цим немає ніякого сенсу. Оскільки батько Лілії пропав безвісті у вихорі війни, то вирішили звернутись за благословенням до Олени Григорівни — мами Лілії, яка теж дійшла висновку, що кращої пари в Ялті годі й шукати.

У вільний час вони ходили по місту, взявшись за руки, або в обнімку і втішались одне одним під завидними поглядами прохожих. Ходили в гори, на пляж купатися, на танці, в кіно. З якогось фільму «позичили» пісеньку, що дуже підійшла до їх настрою і наспівували, заглядаючи одне одному в очі до самих глибин душі:

Дивлюсь в поля просторнії,

На далі золотистії,

А бачу брови чорнії

І очі променистії.

Вони катались морем на катерах і теплоходах від Фороса до Феодосії і не могли одне на одного надивитись і… наспіватись:

Когда из твоей Гаваны уплыл я вдаль,

Лиш ты угадать сумела мою печаль.

Заря золотила ясных небес края,

И ты мне в слезах шепнула «Любовь моя!..»

— Где б ты не плавал, всюду к тебе, мой милый,

Я прилечу голубкой сизокрылой.

Парус я твой найду над морской волною,

Ти мои перья нежно погладь рукою.

— О, голубка моя, будь со мною, молю,

В этом синем и тёмном просторе,

В дальнем морском краю.

Пізніше, ставши бандуристом, Остап перекладе цю популярну латиноамериканську пісню його молодості на рідну мову і разом з нею, силою уяви, вертатиметься у своє, безповоротно втрачене, найщасливіше минуле.

Коли з твоєї Гавани відплив я вдаль,

Ти серцем своїм відчула мою печаль.

Зоря золотила небо, шумів прибій,

Крізь сльози ти прошептала «Коханий мій!..»

— Де б ти не плавав, всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах.

Знайду вітрило твоє в бурхливім морі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш.

— О, голубко моя, будь зі мною, молю!

Разом будьмо в безмежному морі,

Разом — в далекому краю.

Як я повернусь в Гавану, в лазурний край,

Піснями своїми знову мене встрічай.

Коли був я від Гавани у далині

Співав день і ніч прощальні твої пісні.

— Де б ти не плавав всюди до тебе, милий,

Прилину я голубкою на крилах.

Знайду вітрило твоє в бурхливім морі,

Ніжно до серця свого мене пригорнеш.

— О, голубко моя, як тебе я люблю!

Як люблю я за гуркітом моря

Далеку пісню твою.

Важливим для колишнього моряка Остапа є й те, що цією, та подібними піснями він зі своєю бандурою хоч трошки компенсує убогість української пісенної мариністики.

І тут, як грім з ясного неба, Остапові прийшла повістка з Ялтинського військомату, яка знову, після першої спроби в Казахстані, нагадувала йому про необхідність виконати обов’язок служби в рядах радянської армії — “захисниці будівників комунізму (тобто радянських людей) від зазіхань підступних імперіалістів”.

Повістка протверезила Остапа від романтичних мрій. Він згадав, що цю армію був призваний з рідної Городенки Остапів однокласник Зіновій Кобзар, який загинув у Будапешті, коли радянські танки розчавили антикомуністичне повстання мадярів у 1956 році.

— І чому це я змушений служити в армії, та ще й втратити при цьому щастя, яке прийшло, можливо, раз у житті, коли і ти кохаєш і тебе кохають?! — обурено звертався Остап подумки до моря.

Море було тихе і гладеньке, як дзеркало, так, ніби не біснувалось під поривами східного Леванту ще тиждень тому, перед повісткою. На той час Остап ходив купатись біля скелястих валунів за Масандрівським пляжем. Тоді ніхто не купався, бо хвилі розгойдались до 4-5-х балів, але це відчайдуха Остапа не зупинило. Він пірнув під височенну хвилю, а коли випірнув, то наступна хвиля луснула ним об валун так, що розсікло шкіру над лобом в районі чуба на 9-10 сантиметрів, оголивши череп.

— Дивіться! Червоний чоловік вийшов з моря, — заверещала якась дитина. А скривавлений Остап, хитаючись, дійшов до медпункту, звідки його допровадила «швидка допомога» до поліклініки. Рану продезинфікували, обголили чуб, зашили шкіру спецниткою, наклали пов’язку і … все! В наступні дні рана почала заживати і Остап пішов до праці, бо навіть не було потреби оформляти лікарняний лист. Але ж то праця! — розмірковував Остап, — а повістка в армію це зовсім з іншої опери…

Тоді Остап розцінив свою травму, як руку Долі, протягнуту йому для допомоги в розв’язанні Гордієвого вузла проблем, пов’язаних з улюбленою працею, з продовженням навчання, з майбутнім весіллям із посланою йому тією самою Долею дівчиною і … з відстрочкою від служби в армії.

З’явившись з пов’язкою на голові перед медкомісією Ялтинського військомату, Остап бадьоро відповідав на запитання членів комісії:

— Почуваю себе прекрасно! Рана заживає. Дуже хотів би служити у доблесному Чорноморському флоті. Щоправда, є одна маленька, надіюсь, що тимчасова, проблемка — коли нахиляюсь вниз головою, то темніє в очах і втрачаю свідомість. Зате, як тільки мене повертають у вертикальну позу, самопочуття знову стає нормальним. Але я уникатиму такої ризикованої пози і зі службою на флоті в мене не буде проблем, — переконував Остап комісію.

Комісія пошепталась і прописала новобранцеві-“невдасі” відстрочку на один рік для поправки.

Під кінець серпня 1959 року Остап в статусі капітана м/к «Стриж» завершив літню навігацію і поставив судно на берегові кільблоки до весняного ремонту. Отримавши відпустку і відпускні гроші, плюс відгули за понаднормові дні й години праці з доплатами за них, Остап взявся продуктивно використовувати подарований йому рік.

Акт одруження з Лілею був оформлений в Ялтинському ЗАГСі, а весілля зіграли в однокімнатному помешканні, де Лілія проживала з мамою, братом Гришею і вітчимом Григорієм Костанді (з кримських греків). Дружкою нареченої була її подруга Віра, а дружбою нареченого — друг Льоня. З гостей було декілька родичів Лілії — російськомовних українців, — Гавриленків, Полозюків та декілька портовиків, включаючи Сафонова і Суханова. Дядько Григорій грав на гармошці, а гості з молодятами танцювали й співали лише українських пісень, дві з яких «Чорні очка, як терен» та «Зеленеє жито, зелене» згодом «осіли» в Остаповому репертуарі, зафіксувавши цю подію.

Не зважаючи на скромність весільного дійства, наречені цілком могли служити ілюстрацією до такої філософської категорії, як «людське щастя». Більше того, Остапові не хотілось виходити з весільної ейфорії і він, для її продовження, заздалегідь домовився з батьками в листах (телефони тоді ще вважались мало не предметом розкоші) і отримав їхнє «добро» на ще один весільний дубль на його Малій Батьківщині.

і

Осінь 1959 р. Весілля в рідному селі Котиківці.

Після скромної ялтинської репетиції, в котиківській садибі Остапа відгриміло справжнє українське весілля з канонічним віковим сценарієм, з усіма фольклорними атрибутами. Воно перевершило найсміливішу уяву рідних нареченої, які прибули з Ялти. Півтори сотні гостей — рідня, включаючи вуйків Івана і Петра і «тету» Маріку Котелків, Остапові друзі Остап (Іванович) Кіндрачук, Ярослав Терлецький, Зиновій Сидір, сусіди, а ще група молодих гуцулів і гуцулок у барвистому вбранні, які підробляли в Котиківському колгоспі на будівництві ферм для худоби. Грали гуцульські троїсті музики, а в переміжку з фокстротами, вальсами й танго, вихрились запальні гуцульські коломийки, «гуцулки» й аркани.

На короткий час до Остапа, Лілиної мами та її двох сестер повернулась рідна мова разом із спогадами про дитинство і юність. А ще закарбувалась назавжди в Остаповому репертуарі пісня з того весілля — «Горіла сосна, палала».

От тільки при розмові з Лілею Остап машинально переходив на російську мову, не помічаючи здивовано-осудливих переглядань між гостями…

Перед поверненням у Крим. На фото — батько (спиною до об’єктива) з Богданом Іванишиним (видно частину лиця), мачуха й дід Михайло (в дверях підсобного приміщення), Остап, Ліля і…  мисливська рушниця, залишена в подарунок братові Мицеві.

При від’їзді в Крим, коли Остап зворушливо прощався з земляками, його найближчий з усіх котиківських друзів, чотириюрідний брат, а на додачу ще й тезка і однофамілець Кіндрачук Остап, тільки Іванович, підійшов до Остапа з поглядом повстанця з Остапових снів і, як нагайкою, врізав: «Йди ти, москалю!..»

Ці слова дзвеніли Остапові у вухах до самої Ялти і вже не стихали ніколи. Вони виявились краплиною гіркого, але благодатного лікарства, яке з часом починає сцілювати хвору людину. Через декілька років Остап приймав у себе в Ялті свого тезку, був йому за екскурсовода і … дякував за гіркі, але щирі слова.

В Ялті на молодят чекало випробування проблемою житла. Потіснившись пару тижнів у переповненій кімнаті дружини, Остап повів її на квартиру до чужих людей, у комірне. Майже всі зароблені Остапом гроші витрачались на оплату житла.

А тут технічний прогрес і модернізація в портофлоті вимагають іти в ногу з ними. На «пташиному» флоті заплановано з наступного, 1960 року, поєднати дві професії, капітана і моториста, в одну — капітан-механік. Для цього порт організував чергові курси. Провчившись з 20.01 по 20.04 1960 року і маючи за плечами досвід роботи на тракторі, Остап легко і просто отримав свідоцтво моториста суднових двигунів потужністю до 150 кінських сил. Тож в навігацію-60 він із своїм «Стрижем» вписався уже як капітан-механік.

Свідоцтво моториста 150 к. с. стало підставою для Остапа зайняти посаду капітан-механіка м/к “Стриж”

Не давала про себе забути і «керуюча і спрямовуюча» партія комуністів, агітуючи поступати в члени КПРС та приймати активну участь у громадському і політичному процесі будівництва комунізму, коли функції держави, включаючи міліцію, відімруть. А для цього всі повинні навчитись підтримувати громадський порядок на засадах самоорганізації у вигляді народних дружин. Остап заявив, що до партії він ще доросте згодом, а волонтером-дружинником погодився патрулювати ялтинську набережну один-два рази на місяць. Всім капітанам видали посвідчення й нагрудні значки народних дружинників, щоб через деякий час забути про них і почати якусь іншу політичну кампанію. Як пам’ять, в Остаповому архіві зберігається «Похвальний лист за активну участь в ДНД» (добровільній народній дружині) від 05.11.1960 року.

Вільні хвилини Остап завжди присвячував читанню і навіть на чужій квартирі серед меблів першої необхідності була невеличка книжкова шафа-етажерка з томами Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Івана Франка, Лесі Українки, Фенімора Купера, Майн Ріда, Оноре де Бальзака тощо. Їх поповнювали перші томи Української Радянської Енциклопедії, що почала видаватись.

За читанням цікавого, хоча й заідеологізованого, пригодницько-історичного твору Натана Рибака «Переяславська рада» Остапа застала друга, після весілля, важлива подія особистого життя — 19 серпня 1960 року народився синочок-первісток. Перебуваючи під враженням прочитаного і, не маючи уяви про іноетнічні корені імені автора, Остап запропонував дружині ім’я для сина Натан, вважаючи, що воно хоча й рідкісне, але є типовим для українських імен із закінченням «ан»: Іван, Степан, Богдан. Дружина погодилась і син виріс Натаном.

іі

Маленький Натанчик з мамою Лілею і батьком Остапом (три фото вверху). Натанчик в дитячому садочку — сидить 2-й справа в сомбреро (фото внизу)

Уже в зрілому віці він розказував батькові, що коли трапляється спілкування з євреями, ті мають його за свого. Якщо Натан хоче когось із них переконати, що він українець з грецькою домішкою, а ім’я — від батькового захоплення письменником з таким іменем, ті відповідають: «Правильно кажеш! Ми при потребі теж придумуємо щось в такому дусі…»

Пізніше Остапові залишалось менше часу для читання, бо замість відпустки після напруженої навігації на дерев’яному катері, він пішов працювати матросом-мотористом на залізний теплоходик «Лівадія», який був в експлуатації круглорічно.

На початку вересня 1960 року — знову повістка з військомату, знову перекомісія, знову Остап «рветься» на військовий флот, незважаючи на ним же задекларовану «невеличку післятравмову проблемку з черепом», і знову суворі медики «відбракували» його з новобранців. Через місяць військоматське начальство видало вердикт — зачислити Остапа в запас рядовим, приблизно з таким формулюванням: «Не годен для службы в мирное время, годен для нестроевой службы в военное время».

* * *

Непосильним тягарем для скромного бюджету молодої сім’ї була орендна плата за квартиру. Заяву на отримання відомчого житла (порт своїми силами будував житло для своїх працівників) Остап написав відразу після одруження з надією, що отримає квартиру в новозбудованому домі. І хоча заяв на цей дім було вже зібрано втричі більше, ніж квартир у ньому, проте замісник начальника порту з побуту і культури Юрій Мойсейович Гольдберг запевнив Остапа, що він має реальний шанс на одержання житла. Потім виявилось, що він такі обіцянки давав ще декільком претендентам на житло, щоб не надоїдали йому частими аудієнціями. То ж коли вивісили список список новоселів, Остапового прізвища в ньому не було. Остап пішов до Гольдберга запитати чому не отримав житло.

— Як, не отримав? Та ж отримав! — відповів Гольдберг. Остап попросив показати у списку його прізвище і той показав — «Полозюк».

— Але ж я Кіндрачук?

— Який Кіндрачук? Чому Кіндрачук? Я вважав, що ти Полозюк! От тому Полозюк і отримав квартиру!

І Гольдберг, явно знущаючись з Остапа, робив здивовано-розчарований вигляд, розводив руками, вибачався за «прикру помилку» і бив себе в груди клянучись, що в наступному будинку Остап уже точно мешкатиме.

Геть забув Остап про свій «коньячний» досвід, коли отримував паспорт чи фальшиву довідку на незароблене зерно, чи влаштовуючись на курси 200-тонників. Просто-напросто треба було «позолотити» руку Гольдбергу, щоправда, чимось вагомішим за коньяк. Хто не забував, у якій країні він живе, той отримував житло без проблем.

Гольдберг поступив працювати в порт майже одночасно з Остапом, приїхавши невідомо звідки в одній морській шинелі, а вже відразу після заселення будинку він навантажив залізничний контейнер холодильником, телевізором і іншим «заробленим» при здачі будинку майном і… пропав безвісти, передавши свою посаду Володимиру Олександровичу Кромському, який в метричному свідоцтві був записаний Вольфом Абрамовичем.

Портова адміністрація запропонувала Остапові і іншим портовикам, що відчували гостру потребу в житлі, йти на будівництво чергового 40-квартирного будинку з перспективою позачергового вселення відразу після його здачі в експлуатацію.

Прийшлось Остапу тимчасово залишити портофлот і реалізувати набуту в Нікітському ботсаду професію бетонщика. З середини січня 1961 року і до середини листопада 1962 року він разом з двома десятками таких, як і він претендентів на житло, під керівництвом досвідчених майстрів спеціалістів рив котлован, будував фундамент, зводив стіни з великих блоків білого інкерманського каменя-німуліту за допомогою ними ж змонтованого будівельного крану. Ставив бетонні марші сходів на всі п’ять поверхів будинку, штукатурив, встановлював газо-водо-забезпечуючі, каналізаційні і опалювальні системи. Стелив і циклював паркет, білив, фарбував, ставив покрівлю і в результаті отримав … ні, не квартиру, а всього одну кімнату в двокімнатній квартирі. Кожна з двох вселених сімей займала по кімнатці 13,5 м², а коридорчик, кухня й санвузол з ванною були у спільному користуванні.

і і

На верхньому фото — дружина Ліля з Натанчиком і хресною бабою Дусею під-час проживання в арендованій квартирі.  Як і всі “бездомні” учасники будівництва, Остап докладав усіх можливих зусиль для прискорення будівельних робіт, про що свідчить “Почесна грамота” на середньому фото. На правому фото видно поки що незавершений будинок який з нетерпінням оглядає Ліля з маленьким сином Натанчиком весною 1962 року.

Оскільки ідея забезпечити населення дешевим житлом належала тодішньому першому секретареві ЦК КПРС Хрущову, то і будинки цього типу ще й дотепер називають «хрущовками» або “поетичніше” —«хрущобами».

Новий голова житлової комісії Олександр-Вольф Кромський божився, що вимушена тимчасова ситуація з перенаселенням будинку буде найближчим часом вирішена: «З дво-етапного забезпечення житлом якнайбільшої кількості потребуючих, ми здійснили перший, а на час другого етапу кожний працівник порту отримає можливість розширення житлових умов».

Виняток був зроблений для багатодітних сімей, заслужених партійних діячів, ветеранів війни і … тих, хто зміг підкупити членів житлової комісії або був родичем начальства, як, наприклад, невістка начальника порту Лідія Ароновна Степанова.

Самовіддана праця Остапа в портофлоті і на будівництві дому хоча і була відзначена грамотою Кримського обкому комсомолу в травні та грамотою адміністрації Ялтинського порту в листопаді 1961 року, але впливу на розподіл квартир не мала ніякого, а «тимчасовість» тісноти розтягнулась на десятиліття.

і

Влітку 1962 року до Остапа, Лілі й Натанчика в гості навідався брат Мицьо (Дмитро). Обидва фото зроблені у Воронцовському палаці-музею (Алупка).

Новий 1963 рік Остапова сім’я зустріла спільно з сусідами-поморами з Архангельська Дмитром і Любов’ю Нікіфоровими, людьми передпенсійного віку. А оскільки Остап на той момент був першим і єдиним володарем такого новітнього чуда техніки як телевізор «Верховина» з чорно-білим екраном, то кімната була переповнена сусідами з інших квартир: Буксирами, Звіздоглядами, Рябцевими — всі українці, всі співають по-українськи, але … російськомовні. З ними Остап, як це часто трапляється серед українців, зберіг дружні, теплі й добросусідські стосунки до старості.

Ще від весільної подорожі до рідних Пенат на Котиківку, у Остапа чекали своєї черги нерозпаковані валізи зі своєрідним посагом: вишитими мачухою сорочками, рушниками, домотканими бабусиними веретами, поясами, намітками, різьбленими гуцульськими топірцями й шкатулками тощо. Все це разом з полив’яним барельєфом Тараса Шевченка, б’юстами Івана Франка, Лесі Українки, а ще двома (уже двома) книжковими шафами прикрасили інтер’єр «хрущоби», являючи собою готову базу для національного відродження Остапової сім’ї. І не тільки Остапової. Це відродження 60-х років висіло в повітрі і рано чи пізно мусіло наступити й у Ялті. І таки наступило. Трохи пізніше…

Ліля і Остап Кіндрачуки в котиківському варіанті українського національного одягу.

До весни 1963 року Остап разом з трьома приятелями ще по портовому гуртожитку — матросами-радистами Борисом Бостельманом, Валерієм Шкаповим і боцманом Віктором Маляровим (Льоня Хохлов поступив у Вище Одеське морське училище) ремонтував теплохід «Массандра».

Найбільш товариським і комунікабельним виявився Борис, з яким Остап заприятелював і у вільні хвилини «філософствував» з ним на найрізноманітніші теми з царини історії (його мама була археологом), політики, музики, мистецтва і таке інше.

Остапа зацікавила його манера вишукувати аргументи для заперечення всього на світі. Найдивнішим було те, що коли під час суперечки Остап, зрештою, погоджувався з Борисовими аргументами, тоді той починав заперечувати і їх, знаходячи ще вагоміші контраргументи. Остапові сподобалась така інтелектуальна гра і вони почали вправлятись таким чином, що один з них спочатку захищав якусь точку зору, а другий її спростовував, а потім вони мінялись ролями і прихильниик цієї самої точки зору ставав її опонентом, а опонент перетворювався в прихильника. Зрештою обидва переконувались, що будь-яке твердження, будь-яку теорію, будь-яку позицію можна одночасно і підтвердити, і заперечити до безкінечності, знаходячи якнайвагоміші «про» і «контра».

Пізніше Остап таки «докопався» в книжках, що Боря в цих дискусіях з ним використовував власний різновид так званого пілпулу або пільпулізму.

Форму диспуту «пілпул» («перець») єврейські раввіни практикували в синагогах і ієшівах (інститути з вивчення Талмуду) з 900-х років до кінця XVIII століття для «зняття протиріч між взаємовиключними текстами Талмуду і утвердження його внутрішньої єдності і непротиріччя, навіть якщо ці тексти перебувають у повній незгоді з їхнім буквальним сенсом» (див. в інтернеті стаття «Пілпул» в «Єврейській електронній енциклопедії»).

Другою важливою функцією пільпулізму і безлічі його сучасних похідних варіантів було і є «виховання спритності розуму», тобто вміння «доказувати» єдність непоєднуваного, реальність нереального, а також оправдовувати у себе те, що в інших засуджується. Наприклад, боротьба з мафією — це боротьба з організованою злочинністю, але боротьба з єврейською мафією — це вже «злочинний антисемітизм».

Без осучаснених форм пільпулізму не могли обійтись більшовицькі ідеологи. Тому інтелектуальні вправи з Борисом Бостельманом у придуманому ним варіанті пільпулізму допомогли Остапові пізніше, у спілкуванні з  майстрами марксистсько-ленінського пільпулізму.

Порівнюючи пільпулістську «спритність розуму» зі «спритністю рук» шахраїв-наперсточників, Остап не знайшов між ними суттєвої принципової різниці. Діяльність таких пільпулістів-наперсточників він відчув на собі, коли вони очолювали розподіл квартир в порту.

Їх діяльність відчула на собі і вся Україна, коли після поразки Помаранчевої революції нею заволоділи «наперсточники» з Партії регіонів, які довели українців до повної безпорадності, деморалізації, деградації. «Оценітє красоту момєнта — ми развєлі їх, как котят» — гордо хвалився їхній головний пільпуліст-ідеолог Чечетов у Верховній Раді України.

* * *

З початком літньої навігації – 63 Остапа з відремонтованої «Массандри» перевели капітан-механіком «пташки» м/к «Пелікан», на якому він працював на південнобережних пасажирських лініях і екскурсіях разом з молодим матросом Вовкою від світанку до темної ночі без вихідних днів аж до глибокої осені. Оскільки вдома він з’являвся лише задля короткого нічлігу, то дружина Ліля під час своїх вихідних приходила з малим Натанчиком покататись на «Пелікані» і тоді Остап відчував себе щасливим сім’янином.

Капітан-механік Остап за кермом м/к “Пелікан”. На задньому плані, за кормою катера — Ялтинський порт

Піднявши восени «Пелікана» на берегові кільблоки для зимового відстою, Остап взяв відпустку і разом з Лілею повіз показати свого трирічного синочка батькам, родичам, друзям і подивитись на свого нового братика Богдана, який народився на один рік раніше від Натана.

і

Вуйко Микола, брат Остапового батька Юрія в гостях у Остапа, Лілі й Натанчика (фото зліва). Остапові батьки (мачуха Євдокія і батько Юрій) з маленьким братом Богданом (фото справа)

Зійшовши з потяга в Городенці, малий Натанчик нагнувся до землі і витріщив здивовані очі на сніг. Він його побачив вперше в житті.

Відвідали вуйка Миколу, який раніше вже побував у Остапа, а так же інших родичів, Остапових друзів Ярослава Терлецького, Остапа (Івановича) Кіндрачука, запрошували всіх в гості до себе в Ялту.

Згодом, через різні проміжки часу змогли приїхати до Остапової ялтинської «хрущоби» батько з Богданчиком, Остап з дружиною Мартою і навіть колишня Остапова «зітхальниця» Маруся з донечкою.

— Ти розказував, що в Ялті є дуже красиві місця! Де вони? — запитала Маруся Остапа під час морської прогулянки.

— Так ось же вона, краса! — показав Остап на Ластівчине Гніздо, вершину Ай-Петрі, берегову панораму з величним палацом в Алупці.

— Оце каміння з кущами — краса?! — розчаровано вигукнула Маруся, а Остап безпорадно закліпав очами і розвів руками.

* * *

Повернувшись з відпустки, Остап вдруге був направлений матросом на зимовий ремонт теплохода «Массандра». Разом з тим самим екіпажем зачищав іржу і фарбував корпус, перебирав двигун з піснями й таким ентузіазмом, що у відомчій газеті «Ялтинський портовик» за 24.03.1964 р. з’явилась фотографія Остапа з боцманом Віктором Маляровим за їхнім ремонтним процесом і замітка до неї — «Коли працюють з душею».

Газета “Ялтинський портовик” за 24.03 1964 р. — перша газетна публікація зі згадкоою про Остапа.

Якось в обідню перерву Боря познайомив Остапа зі своєю приятелькою Наталі. «Наталі Рюбель, — представилась дівчина. — Я студентка Сорбонського університету в Парижі. Студіюю російську мову і літературу. Приїхала в Ялту до родича, маминого брата Самуїла Давидовича, лікаря, для побутового освоєння російської мови. А ще мої професори рекомендували для кращої мовної орієнтації знайомство ще з якою-небудь іншою слов’янською мовою. Бохя (в неї не виходило — Боря) сказав, що твоя рідна мова — українська. Це мене цікавить» — відтараторила Наталі.

Остап вирячив на неї очі, як на інопланетянку, бо тоді границі СРСР ще з сталінських часів недаремно вважались «залізним занавісом», проникнути за який було дано лише вибраним людям. За спиною цієї студентки десь у далекому Парижі був інший Всесвіт і це розпалювало цікавість Остапа. Він подарував Наталі томик Юрія Федьковича, поезії і оповідання якого вигравали яскравим гуцульсько-верховинським колоритом.

Весною 1964 року Остап знову повернувся на посаду капітана-механіка м/к «Пелікан», відремонтував його востаннє і розпочав свою передостанню навігацію – 64 «пташиного флоту», бо з наступної зими з огляду на повну забезпеченість Ялтинського портофлоту сучасними високотехнічними плавзасобами м/к «Пелікан», «Стриж» і «Кайру» списали, а інші «пташки» ще деякий час експлуатувались в будівельній групі, а потім списувались на дрова, і з ними закінчувалась епоха древніх суднобудівельних традицій в Ялті.

Наталі знайшла Остапа й на «Пелікані», на якому інколи відправлялась в рейс чи на екскурсію. Разом з Борею напросилась в гості до Остапа і його сім’ї, задарувала його дружину Лілію модними спідничками, а Натанчика — макетами автомобілів фірми «Рено». Ахала-охала, дивлячись на вишиті рушники й подушки, дивувалась «хучной» (ручній) роботі, втішилась подарованою вишитою сорочкою, полистала книги в шафах і в перших днях осені 1964 року поїхала в свій Париж, щоб звідти присилати Остапу поштові листівки, бандеролі з альбомами репродукцій полотен Тіціана, Мікеланжело та ін. В наступні роки Наталі ще не раз поверталась в Ялту до своїх «пхиятєлєй» — Бохі і Остапа. Та перш, ніж вона поїхала, у Остапа відбулась зустріч, яку можна назвати не інакше як доленосною.

* * *

2. В степах Казахстану (березень 1956 – вересень 1957 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

Остапове фото з “Дошки пошани” в Майському МТС (Казахстан) і Атестат про закінчення Училища механізації с. г. №7 в Городенці..

Прибувши поїздом спочатку в Москву, механізатори з Городенки пересіли у потяг «Москва – Павлодар», в якому їх з’єднали з випуском механізаторів аналогічного училища Новгородської області. Таким чином уже у вагонах почалось своєрідне перемішування представників різних народів, різних світоглядів, яке повніше проявилось у Казахстані…

Їхали до Павлодара декілька днів з багатогодинними зупинками. Городенківчани починали свій день піснями типу «Ой, піду я понад лугом, де мій милий оре плугом» і закінчували співати аж вечером піснею «Розпрягайте, хлопці, коні, тай лягайте спочивать». Новгородці ж починали й продовжували день горілкою, картами й матюками, аж поки не завалювались спати.

Дальше з Павлодару, де ще царювала зима, їх усіх разом — українців і росіян, розмістивши у вагонах, установлених на гігантських санях, потягнули тракторами по льоду все ще замерзлої річки Іртиш уверх проти течії. Однак біля селища Потанівка цілинників-новобранців пересадили у вантажні машини, бо, як говорили шепотом, один такий вагон з трактором, що йшов перед ними, провалився під лід. Дальше проїхали через місто, назване іменем колись затонулого тут козацького конкістадора – підкорювача Сибіру, отамана Єрмака. Проминувши Чечен-аул, збудований засланими джигітами з Кавказу, мандрівники добрались до місця призначення — Сате-Аулу Майського району Павлодарської області в Казахстані.

Населення невеликого Сате-Аулу складали в основному казахи, але трохи було й українців з росіянами, які раніше приїхали на цілину з… Далекого Сходу, та ще декілька родин кримських німців і чеченців, яких наприкінці війни депортували сюди з Криму і Кавказу з тавром «народи-зрадники».

Тут у всіх механізаторів, які щойно прибули, забрали паспорти чи інші посвідчення особи для прописки по місцю нового помешкання і разом з атестатами замкнули в сейф відділу кадрів Майської МТС — сказали, що повернуть документи через два роки, як було визначено договором з училищем механізації.

Розкривши свій нерозлучний атлас світу невеликого формату, Остап прикинув, що він подолав лише третину відстані від Городенки до місця поселення однокласниці Марти Романської, з якою він увесь час підтримував переписку.

Зітхнувши, Остап сів за важелі дизельного трактора ДТ-54, гусениці якого ще виблискували заводською поліровкою і продовжив хліборобську традицію своїх предків на більш високому технічному рівні.

Щоправда, в березні, поки в засніженому степу ще утримувались морози, механізатори лише готували, а при потребі й ремонтували плуги, борони, лущильники, сівалки до весняних робіт. Тракторами час від часу їздили за 20 кілометрів від Сате-Аула в приіртишські осикові ліси з великими санями, які завантажували заздалегідь заготовленими дровами і доставляли їх в аул.

Випала черга їхати й Остапові. Поки доїхав, поки повантажив дрова, — уже й сутінки згустились і нічний мороз міцнішав. Трактор, що потиху торохтів на холостих обертах, раптом заглух, бо солярка була літньої марки (іншої не було) і загусла, як смалець — що в паливному баку, що в паливних трубопроводах. Знявши рукавиці при незвично сильному морозі, Остап роздмухав багаття під баком і двигуном, який охолов, поки той, нарешті, запустився. Рук не відчував, аж поки не приїхав в аул і зайшов у тепле приміщення, де, нарешті, відчув пекельний біль. Він опустив руки в холодну воду і тримав, аж поки біль трохи відступив. Потім ліва рука надовго розпухла — до теплих весняних днів. В наступні декілька зим при мінусовій температурі Остапова рука розпухала й боліла.

Остап з декількома земляками з Городенківщини і новгородцями був зачислений до тракторної бригади, яку очолював сибіряк Віктор Сухих і в якій уже деякий час встигли попрацювати приїжджі «цілинники» з Далекого Сходу. Перші кілька днів, поки правління колгоспу підшукувало квартири для механізаторів, які щойно прибули, бригадир Віктор поселив в себе вдома Остапа з Ярославом Терлецьким, «дальнєвосточніком» з українським корінням Володею Калініченком і новгородцем Володею Нахімом. Вже через тиждень всіх чотирьох переселили в плосковерху казахську саманну саклю, стеля якої одночасно слугувала дахом.

Трактористи-цілинники Володя Нахім і Володя Калінічеенко — Остапові напарники.

В саклі мешкали дві казашки: молодша — Ах-Зіра, чоловік якої був у в’язниці за якусь розтрату, і старша — її мама, до якої всі звертались «апа» (по-казахськи «матір»). Жінки для своїх квартирантів були кухарками, отримуючи для цього продукти з колгоспного складу, а за свою працю мали трудодні.

Якось батьки Ярослава прислали йому посилку з салом, яка спричинила в саклі неабиякий переполох. За відсутності холодильника, Ярослав попросив у Ах-Зіри мідний таз, в якому перетопив сало на смалець. Господині-мусульманки сприйняли шкварчання свинячого сала як якісь апокаліптичні звуки перед кінцем світу і втекли на вулицю, та ще й відмовились взяти у Ярослава свій таз. Він потім добру годину драїв піском і кип’ятком злополучний таз, аж поки той не пройшов успішну «нюхову» експертизу у жінок. Та й пізніше, аж поки Ярославів смалець не закінчився, жінки не могли без спазм у горлі дивитись як хлопці намащують смалець на хліб до чаю.

В розпал польових робіт (оранки, сівби і жнив) механізатори мусіли працювати цілодобово. Остап з Ярославом, як і всі інші «цілинники», працювали позмінно, добу через добу, на закріпленому за ними ДТ-54. Працювали не через страх, а на совість. Облік виконаної праці вів казах Маулін, який цілий день ходив зі своїм сажнем від ділянки до ділянки і під час ранніх перезмінок чи короткочасних обідів завжди ставив за приклад Остапа і Ярослава та ще декількох городенківчан, оброблені площі яких завжди були чи не вдвоє більшими, аніж в інших трактористів.

А секрет був простий, як учнівська лінійка: працюючи на оранці в нічні години при включених фарах, Остап бачив десятки таких самих, близьких і далеких, рухливих фар, в усіх напрямках, по всьому степу. От тільки після півночі то там, то там фари виключались, трактори з плугами зупинялись, сонні «цілинники» лягали в кабінах на бочок і тільки на світанку оживали знову, але обсяг робіт городенківчан для «сплюхів» уже був недосяжним. Тож і в розмірі зарплат теж була суттєва різниця.

Але не зважаючи ні на що, розорані і засіяні поля займали такі гігантські площі, що коли дозрівав урожай (до речі, значно скромніший, ніж в Україні), то місцеві комбайнери фізично були не в змозі його зібрати. Тому сільськогосподарське начальство високого рівня після завершення українських жнив організувало перевезення залізничними спецешелонами комбайнів і комбайнерів з України на казахстанську цілину, де їм разом з «цілинниками» вистачало роботи деколи й до перших «білих мух».

В Сате-аул приїздила жнивувати, причому не вперше, бригада комбайнерів Василя Лизогуба з Полтавщини. «Якщо в нас, на Полтавщині, — розказували «лизогубівці», — ми збираємо по 40 центнерів з гектара, то на цих сухих пісках лише чотири! А це значить, що один український гектар рівноцінний десяти казахстанським…»

Харчувалися «цілинники» лише капустяними супами (по-їхньому «щі»), хлібом, чаєм, айраном (кислим молоком), кобилячим кумисом і, зрідка, бешбармаком (лапша з подрібненим м’ясом), що їх з польовою кухнею на колесах возив казах Ашикпай до місць оранки, посіву і збору урожаю.

Заробляли “цілинники” непогано порівняно з іншими колгоспниками: в колгоспі їм нараховували трудодні, а в МТС (машинно-тракторна станція) — заробітну плату. Високою оплатою механізаторів заохочували, щоб вони назавжди залишились у казахському степу. Зароблене в колгоспі зерно конвертувалось у спеціальної форми довідки, пред’явник якої отримував уже реальні тонни зерна в будь-якому пункті Радянського Союзу.

Таких довідок за два казахстанських роки Остап отримав декілька, а от із «емтеесівською» зарплатою справа була складнішою.

В день отримання зарплати в тракторну бригаду приїжджала автолавка з горілкою. І тут виявлялась цікава диференціяція: українці купували одну пляшку на трьох й продовжували працювати і співати, а росіяни, в яких душа, як відомо всім, є більш «широкою і загадковою», купували горілку… по ящику на трьох! В ящику двадцять пляшок, тому робота мусила зачекати, поки не спорожніє остання пляшка.

Зрештою і українці почали помало втягуватись в «загадкову» атмосферу пиятики.

Оскільки Остап не переставав працювати з ентузіазмом, то бригадир полтавчанин Лизогуб рекомендував начальству призначити його бригадиром тимчасового, на час жнив, молодіжного підрозділу тракторної бригади. Отож, Остап пересів з трактора на справжнього степового скакуна Буяна і забезпечував свою підбригаду дизельним паливом, мастилом, запчастинами, а при потребі знову повертався за важелі трактора.

Трудовий ритм «цілинників» урізноманітнювали не тільки приїзди автолавки з горілкою — до незабутніх подій належали і степові пожежі, на гасіння яких мобілізовувались всі колгоспники і механізатори з навколишніх населених пунктів. Процес гасіння був примітивний — на лінію вогню виходив шеренгою ланцюг людей, кожний з яких збивав полум’я намоченими у привезеній воді старими куфайками, рваними штанами, кусками коців. Завдяки великій кількості людей пожежі швидко ліквідовували.

Ще один грізно-підступний «атракціон» Остап вперше побачив під кінець літа 1956 року під час оранки на тій ділянці поля, де вже зібрали урожай. Сонце в небі пекло немилосердно. Остапів трактор натужно ревів, тягнучи багатолемішний механічний плуг, коли раптом… Остап не повірив своїм очам — із-за горизонту, зі сторони сусідньої з Павлодарською Семипалатинської області, сходило … ще одне сонце, точно таке як те, що над головою. Воно швидко піднімалось у висоту, розбухало і, тягнучи за собою з землі стовбуроподібний шлейф диму, перетворювалось в зловісно-чорну грибоподібну хмару. До кінця дня легенький вітер розвіяв хмару-гриб, віднісши в сторону, за горизонт.

Ввечері в Сате-Аулі Остап побачив завалені стіни в кількох плоскодахих саманних домівках, зірвані дахи. Жертв не було, бо військові люди приїжджали і попередили мешканців аулу, щоб під час випробування атомної бомби знаходились на вулиці і ховались за будівлі з протилежної від полігону сторони. А до тих трактористів, які працювали в степу, військові, чомусь, не приїздили з попередженням.

Для Остапа й досі залишається загадкою — скільки ж рентген-променів «нахапався» тоді він і його «співтракторники»?

Наслухавшись різних порад щодо нейтралізації опромінювання, Остап пішов на експериментальний баштан, де колгоспний агроном намагався вирощувати кавуни. Однак на супіщаному сухому грунті, характерному для більшості оброблюваних угідь Павлодарщини, виросли жалюгідні «кавунятка» величиною з кулак. Дозрілі «кавунятка» були такі ж смачні, як справжні кавуни і він «стеребив» їх зо два десятка або й більше, аж поки не забурчав і заболів його живіт.

В медпункті Сате-аулу Остапові зробили аналізи і виявили дезинтерію. Його на пару днів поклали в лікарняне ліжко й призначили відповідні уколи, які йому вводила в сідницю молоденька медсестра Поліна з Новгородщини.

Повернувшись на квартиру Ах-Зіри, Остап застав конверт з листом і фотографією Марти Романської. Це найкраще нейтралізувало його враження від жагучих поглядів циганських очей Поліни, якими вона «обпікала» свого пацієнта під-час процедур з уколами.

Якщо перші дві фотографії зображали Мартусю з сумом в очах і лише до пояса, то на останній вона стояла в повний зріст на березі Амуру серед пишної зелені прибережного лісу чи парку, з радісною посмішкою на прекрасному обличчі. І підпис, подібний до попередніх, але … з нюансами:

о

«Якщо зустрінутись нам не прийдеться,

тому, що невідома наша судьба…

то нехай на пам’ять Тобі остається

ця фотокарточка моя.

На пам’ять  далекому другу Остапу від Мартусі.

Хабаровськ. 11.08.1956 г. М.Романська»

І тут Остап закомплексував.

Ідеалізуючи Марту, він вважав себе невдахою, який не досяг нічого такого, чим можна було би завоювати її кохання на все життя, зробити її щасливою…

— Та й, напевне, не одного тебе вона причарувала, — підкинув Остапові свої висновки його Внутрішній Голос. — Очі є у всіх! І побачивши Марту — хто може залишитись байдужим?! То ж у неї завжди буде вибір не на твою користь…

І Остап день за днем все відкладав відповідь на Мартин лист… Цілу добу смикаючи важелі свого ДТ-54, який тягнув плуга по стернистому полю, він затягував одну пісню за другою, пересилюючи гуркіт свого «залізного коня».

Кожна його лірична пісня, на відміну від пісень історичних, була візитною карткою якогось епізоду з Остапової котиківської юності, що оживав у його уяві разом з піснею:

Цвіте терен, терен цвіте,

Ще й лист опадає…

Хто в любові не знається,

Той горя не знає…

Ці слова були співзвучні з його думками про Марту.

Слова іншої пісні навіювали інші спогади.

Поза лугом зелененьким,

Поза лу-у-у-угом зелене-е-еньким,

Брала вдова льон дрібне-е-енький…

Цю пісню він перейняв у свого, старшого від нього на два роки, близького друга-однофамільця Кіндрачука Василя. Це було ще тоді, коли вони щовечора збирались з ватагою інших хлопців на трав’янистому узбіччі глухої котиківської вулички і в місячному сяйві ласували здобиччю з чужих садів — вишнями, сливками, яблуками, слухаючи розлогі Остапові перекази чергового розділу з прочитаних ним польських книжок про Тарзана. І завжди завершували своє зібрання цією улюбленою піснею свого лідера Василя, який після цього йшов на любовне побачення до своєї коханої Василинки.

Здавши зміну своєму напарнику Ярославу, Остап після двадцяти чотирьох годинної праці йшов відпочивати. Ні, не на квартиру Ах-Зіри, а за аул, в чагарники. Бо в аулі з деяких пір його справжньою проблемою стала Поліна. Приходила в саклю, сідала край Остапового ліжка, цікавилась його здоров’ям, розпитувала про його захоплення-хоббі, чи є в нього дівчина, що він думає про неї — Поліну, і при цьому ввесь час «строїла глазки», нервуючи Остапа, який, чомусь, не міг грубо і рішуче сказати: «Залиш мене в спокою!»

— Ну, не дозрів ще Остап до того, щоб крутити любов з дівчатами, а тим більше женитись, — мовчки кричав Поліні Внутрішній Голос Остапа, але вона не могла його чути і залишала саклю лише після того, як перевтомлений «кавалєр» починав хропіти.

На початку листопада 1956 року Остапові і Ярославові прийшли повістки — негайно з’явитись в Безкарагайський райвійськкомат, розташований на протилежному від Сате-аулу правому березі Іртиша. Обидва пішли в кантору за паспортами, але замість них їм видали по дві довідки:

• Перша, що ім’ярек, працює трактористом в Майській МТС;
• Друга, що паспорти й інші документи зберігаються в сейфі відділу кадрів.

У воєнкомматі, після телефонного уточнення з відділом кадрів, хлопців поставили на військовий облік, видали тимчасові прописні свідоцтва і сказали, що з дворічної цілинної «броні» від служби в армії, передбаченої якоюсь постановою, їм залишився ще один рік, вільний від армії.

Приїхавши з військоммату в прибережне село Леб’яж’є, хлопці зайшли в столову підкріпитись і тут Остап посварився з якимось казахом ровесником за крісло, яких в столові було обмаль. Казах виявився боксером і викликав Остапа на двір, за столову, на «дуель». Поки казах почав приближатись до Остапа, з професійним пружинним підстрибом, сіпаючи кулаками, Ярослав за його спиною підняв уламок саманної цеглини і луснув його по потилиці. Казах відразу впав на коліна й на руки, мотаючи головою. Але оскільки із-за рогу столової показались компаньйони травмованого боксера, то новоспеченим військовозобов’язаним прийшлось хутко мчати до пристані, де, на їх щастя, паром саме віддавав останній швартов і відчалив уже з Остапом і Ярославом до «рідного» берега Іртиша.

В Сате-аулі хлопці поспішили до своїх господинь-кухарок, сподіваючись, нарешті, втамувати голод. Від Ах-Зіри саме вийшла із саклі сусідська дівчина Алія і Остап, не встигнувши зайти вслід за Ярославом, став перед дівчиною, як укопаний, заклопотано дивлячись повз неї на вулицю. Вулицею до них наближалась Поліна…

— Ас-салям алєйкум, Алія! — привітався Остап.

— Алєйкум ас-салям, Остап! — відповіла казашка й перепитала, — Що це з тобою?

— Не спіши, Алія! Побудь хвилину зі мною! Мені потрібна твоя допомога! — попросив її він.

Підійшла Поліна, привіталась і відразу про найголовніше — чи не призивають, часом, його до армії? Остап заспокоїв медсестру, мовляв, ще цілий рік «броні». А щоб Алія не пішла додому додав, дивлячись на казашку закоханими очами: «Познайомся, Поліно, з моєю нареченою! Її звати Алія…»

Від несподіванки вузенькі розкосі очі казашки широко розкрились до європейських стандартів, а у Поліни перехопило подих.

— Так вони ж тільки за мусульман ідуть заміж, — опам’яталась Поліна.

— Ось ми з Алією саме зібрались іти до мулли, щоб домовитись про моє навернення до правовірних мусульман. Пішли, Алія! Вибач, Поліно, в нас мало часу!

Не оглядаючись, Остап взяв під руки дівчину, яка від полтавчан і городенківчан «нахапалась» українських словечок, і з сарказмом поцікавилась чи він, часом, “не з’їхав з глузду”. Зорієнтувавшись, нарешті, що хлопець в такому стані, що пішов би й самому шайтану на роги, лиш би спекатись Поліни, Алія показала йому все-таки саклю мулли, і з словами «Аллах акбар!» пішла додому.

Напевне мулла бачив із свого вікна, що Остап направляється до нього, бо відразу вийшов надвір й після традиційного «Ас-салям алейкум» запитав, що привело до нього молодого «уруса». Остап уточнив, що він не «урус», а «україн» і виклав муллі свою амурну стурбованість, майже фізично відчуваючи як його спину “свердлять» Полінині очиська.

Він, мовляв, закохався в казахську дівчину і хотів би зв’язати з нею свою долю. Але вона стверджує, що не може відповісти взаємністю, бо він не мусульманин. І ось він прийшов до ефенді (пан, повелитель) за консультацією з приводу переходу в іслам.

Мулла, років 50, типовий степовик середнього росту, на дугоподібних «кавалерійських» ногах, з вилицюватим обличчям, оздобленим ріденькими вусами й бородою, сипонув на Остапа іронічними іскрами з вузеньких щілинок очей і поплескав його по плечах. Потім, уже відверто кепкуючи, розказав, що він з молодими казахами регулярно проводить години з вивчення Корану, і запрошує на них Остапа. І ось коли Остап добре засвоїть святе вчення пророка Магомета, тоді він може купувати жертовного «барашка» для обряду обрізання. Помітивши як Остап здригнувся від останнього слова мулла весело засміявся, подав йому руку і завершив: «А тоді вже можна переходити до вінчання…»

Потенційний неофіт-мусульманин подякував за цінну інформацію і, переконавшись, що ображеної Поліни на горизонті не видно, помчав уже без перешкод на Ах-Зірин бешбармак, що його запах доносився із саклі на вулицю.

* * *

Почались приморозки і Остапа знову почала турбувати обморожена рука. Оскільки Ярослав не планував брати відпустку, то Остап вирішив поїхати додому сам.

І знову замість паспорта йому видали справку про те, що його документи зберігаються в сейфі по місцю роботи. А він же так дорожив своїм паспортом, який принаймні давав право пересуватися країною в бажаному напрямку, на відміну від безпаспортних колгоспних кріпаків. Остап постійно згадував, як йому допомогав отримати паспорт в Городенці за декілька пляшок коньяку Василь Романиця, батько колишньої Остапової «зітхальниці» Марусі, яка встигла вже вийти заміж.

— І ось я знову кріпак, пся крев!» — лаявся Остап улюбленою лайкою свого батька, яку той давніше привіз із уланського полку з Познані, в Польщі.

Пробачити начальству цього він не хотів і, використавши «коньячний» досвід Василя Романиці, вирішив нагородити себе морально-матеріальною компенсацією. Отримавши в бухгалтерії відпускні гроші, він пішов до завідуючого складом зерна, який йому видав довідку на три тонни заробленої пшениці з правом отримання її в будь-якому пункті «Заготзерна». Остап витягнув з сумки дві пляшки вірменського коньяку з трьома зірочками на етикетці і поцікавився, чи не можна отримати ще одну аналогічну довідку, бо дуже треба. Завскладом, заховавши видаткову книгу, в якій Остап розписався за довідку, в шухляду столу, зиркнув на пляшки, потім на Остапа і … з другої шухляди витягнув іншу книгу. Остап, не встигнувши здивуватись легкості й простоті складського обліку, ще раз поставив свій автограф взамін за довідку, яка відрізнялась від першої лише датою тримісячної давності.

Приїхавши додому, Остап відразу після привітальних обіймів з домочадцями вручив батькові обидві довідки. Наступного дня батько не повірив своїм очам — в городенківському пункті «Заготзерна» їм тільки за одну довідку навантажили на машину тридцять мішків добірної пшениці, по центнеру в кожному. Прийшлось робити ще одну ходку за зерном з другої довідки. Виручені на базарі гроші допомогли батькові швидко завершити будівництво нової хати, почате до від’їзду Остапа в Казахстан.

Хата на Котиківці, збудована батьком Юрієм з Остаповою участю…

Підключився до будівництва й Остап. Заради цього він самовільно продовжив собі відпустку аж до весни. А перед тим був лист від Ярослава: «Після твого від’їзду прийшла Поліна, зросила твою подушку сльозами й примовляла, — «Я ж його люблю! Як він міг?!» А вже через місяць вийшла заміж за земляка Юру і тепер щаслива ходить з ним під руку по аулу. Так що спокійно приїжджай. Трактор чекає…» Але тільки справивши два новосілля — одне з батьком Юрієм і всією родиною в новій хаті, а друге — з вуйком Миколою і його родиною в старій хаті, яку батько їм відступив, Остап повернувся в Сате-аул, в Казахстан, за яким, як не дивно, вже й засумував…

За час відсутності Остапа тут відбулась реорганізація декількох навколишніх колгоспів у один радгосп імені Чапаєва. Таким чином Сатеаульський колгосп ім.Абая трансформувався в бригаду №4, на правах філіалу цього радгоспу.

Відповідно до наказу №114 від 5 травня 1957 р. Остапа включили в штат радгоспу ім. Чапаєва в якості тракториста тракторної бригади №4 і направили на його минулорічний трактор, де його чекав вірний друг-напарник Ярослав Терлецький. І знову цілодобова праця, 24 години Остап і 24 години Ярослав.

Довідка про зарахування Остапа Кіндрачука трактористом в штат радгоспу ім. Чапаєва.

Змінились і житлово-побутові умови проживання. Тепер всі механізатори, і городенківчани, й новгородці, й «дальнєвосточнікі», а в жнива й полтавці, мешкали серед степу в довжелезному бараці за 4 кілометри від Сате-аулу: 20 металевих ліжок під одною стіною і стільки ж під протилежною. З меблів ще були приліжкові тумбочки й крісла, довгий стіл для харчування і гри в карти. Одяг і речі зберігались у валізах під ліжками. Там же — й зароблені гроші.

Якось прийшовши в барак після зміни, Остап побачив свою валізу розкритою. Новгородці як завжди пили горілку й грали в карти. Один з них, Вєня, показав на купку грошей і сказав: «Остап, твої гроші я програв услід за своїми, але в получку верну!» І коли в Сате-аулі видали зарплату, він дійсно все повернув. Приємно здивований чесністю картяра і пияка, Остап свою зарплату з поверненим боргом засунув у пазуху сорочки і з радості підтримав компанію новгородців, які запросили його в буфет. Після безсонної зміни за важелями трактора, Остап не розрахував своїх можливостей і заснув за буфетним столом. Хлопці закинули його в кузов полуторки, що саме мала їхати до бараків, але в цей час зателефонували в контору Сатеаульської бригади-філії: «Мобілізувати всіх і все на гасіння степової пожежі» за 50 кілометрів від Сате-аула.

Остап збудився в кузові на світанку серед їдкого диму і галасу — сотні закіптюжених хлопців мітлами, лопатами, обривками брезентів метр за метром збивали багатокілометрову лінію вогню. Але Остап так і не встиг включитися в цю працю, бо поширення вогню було уже припинено досить далеко від хлібних ланів, які достигали, а тому, повернувшись на другий бік, знову “виключився”.

Повернувшись у бригаду, Остап ще раз здивувався — ні один карбованець з пазухи не пропав. Він спокійно поклав гроші у валізу, але зарікся в майбутньому брати участь у випивках. І не тільки з новгородцями.

* * *

Цього літа полтавська бригада Василя Лизогуба приїхала вчасніше від звичного і Лизогуб знову добився призначення своїм помічником свого минулорічного симпатика Остапа. Директор радгоспу ім. Чапаєва підписав приказ №147: «С «3» июня с/г зачислить в штат совхоза вкачестве пом. бригадира т/бриг №4 Киндрачука Остапа Юрьевича…»

Довідка про “перевтілення” Остапа з тракториста в помічника бригадира.

Для початку його на місяць відправили на сінокос. Вручили два трактори, дві сінокосилки, два вантажні автомобілі, цистерну на колесах, похідну кухню на колесах, дві 4-місних палатки. Все це обслуговувалось двома казахами-трактористами, чотирьма казашками збиральницями сіна, двома шоферами — росіянином і молдаванином, і кухаркою молдаванкою.

Остаповим обов’язком було забезпечення сінокісної ланки дизпаливом, продуктами, запчастинами, вести облікові і звітові підрахунки. Для мобільності йому з радгоспного табуна арканом відловили коня. На прохання Остапа це був минулорічний Буян, який зустрів його радісним іржанням.

Сіножаті розміщувались на галявинах приіртишських лісів, які Іртиш щедро напував вологою під час весняних повеней. Буйна зелень в людський зріст, оточена високими осиками й кущами видавались Остапові мало не африканськими джунглями серед казахстанських степів. В ньому знову ожив дух Тарзана і він давно не почував себе таким щасливим.

Тут працювали лише світловий день, в кінці якого, після спільної вечері, Остап розкошував, наспівуючи з молдаванами Толмазаном і Аніцею, а також з другим шофером Ніколаєм, що довго жив у Молдавії:

Маріца, Маріца, ті нє рюфютіца,

Ма-аш ендура, щі цаш кумпура.

Роки албе дін мата-ас, касе фій міряс,

Черчель ші мержель, аша бедісценуврєв…

Потім співали українську пісню, яку молдавани знали від молдавських українців:

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув карі очі,

Повій, вітре, опівночі.

Тоді до піснеспівів приєднувалися й казахи Єртай і Мухтар зі своїми дружинами (в кожного було по дві молоденькі супутниці життя, відповідно до шаріату). Цю казахську пісню про красуню Дарихай знали всі:

Ширкенай! Ей да джохта болґан козин джаєктан,

Бір киз кордим, кара кат коз, кара кат коз Дарихай.

Аха-хай, Дарихай, жалт єткенде жак болдум,

Корґентустей сахмда.

Коли закінчився сінокос, Лизогуб уже не відпускав Остапа на трактор, а доручив йому разом з вірним Буяном виконувати ті самі функції постачальника, що і в сінокосній ланці. А мешкав він знову з усіма в бараці.

Щоб якось вгамувати ностальгійні настрої та знайти альтернативу частим пиятикам Остапових колег-«цілинників», він завів собі «Пісенний щоденник», щось на зразок того шкільного зошита, в якому Мартуся «вписалась» до Остапового «сердушка». Це був загальний зошит на півтори сотні сторінок в клітинку, в який він записував всі ті пісні, що перейняв у своїх батьків і котиківських односельчан. Де-не-де між піснями він нотував коротенькі згадки про важливі події з історії чи з особистого життя, пов’язані з тією чи іншою піснею.

Деякі пісні для «особистого» чи, радше, «внутрішнього» вжитку (стрілецькі, повстанські) Остап, з метою конспірації від чужого ока, записав стенографічними знаками, які він засвоїв ще в шкільні роки з довоєнного «Підручника української стенографії».

Полтавці, між іншим, як і всі українці, теж підібрались співочі й голосисті. Тож і від них Остап «набрався» чимало пісень, які назавжди «осіли» в його репертуарі: «Ой, хмелю ж мій хмелю», «По садочку ходжу», «І звідти гора, звідти другая», «Гей, у полі три криниченьки» та ін.

У зв’язку з цим запам’яталась Остапу одна подія, культурна — влітку 1957 р. до «цілинників» з Алма-Ати, тодішньої столиці Казахстану, приїхали зірки столичної сцени і влаштували грандіозний концерт. Артистів у яскравих національних костюмах було багато і Остапу здалось, що він перемістився в епоху Чингіз-хана. Це від них майбутній кобзар перейняв казахську народну пісню «Ширкенай, ай да джохта» про чорнооку дівчину Дарихай з Приуралля. Згодом, уже в зрілому віці під час кобзарських мандрівок, при випадкових зустрічах з незнайомими заїжджими казахами, Остап цією піснею не раз завойовував їх щиру прихильність. Це була перша неукраїнська пісня, записана в його «Пісенний щоденник».

Ще дві пісні, що потрапили в «Пісенний щоденник»: «Згадаймо, згадаймо степи монгольські» (про навалу кінноти Чингіз-хана на Русь-Україну) і «Багато красунь є в аулах у нас» (про переваги вірного бойового коня Буяна над легковажними і підступними степовими красунями), Остап створив сам, на рідній мові, “джиґітуючи” на своєму Буяні між МТС і тракторною бригадою. Остапів Буян дійсно виявився вірним другом, врятувавши його під час ночівлі в степу від зграї вовків, чим і заслужив на персональну пісню. А ось з красунями-казашками не тільки в Остапа, але взагалі ні в кого з механізаторів, жодні стосунки не складались, бо взамін, як уже згадувалось, за свою прихильність вони від усіх вимагали поміняти християнську віру на іслам з усіма специфічними тонкощами ритуалу.

Після жнив Остап і Ярослав Терлецький вирішили, що з них досить казахстанської цілини, та й армійська «броня» от-от закінчиться і вони можуть «загриміти» з цілинного кріпацтва в армійське. І вони подали заяви у відділ кадрів на звільнення. Та не тут то було!

Начальник відділу кадрів заяви не прийняв і документи не видавав, рішуче заявивши, що техніку без персоналу він не має права залишити і «текучості кадрів» не дозволить. На щастя, цей начальник незадовго після цього пішов у відпустку і Остап з Ярославом знову прийшли у відділ кадрів до нового начальника. Щоб не ризикувати, на цей раз Остап написав заяву про те, що він одружується і паспорт йому потрібний для реєстрації одруження в ЗАГСі, а Ярослав у нього буде, відповідно до народного звичаю, дружбою-свідком, то ж паспорт потрібен і йому. На несподіване запитання «Хто наречена?» Остап бовкнув: «Божена Нємцова», бо перед тим читав саме твори цієї чеської письменниці. І … спрацювало!

Маючи на руках паспорти, хлопці вирішили видурити ще й атестати. Для цього розробили «спецоперацію» під кодовою назвою «цілинним землям — висококваліфіковані кадри» з підключенням до неї ленінського комсомолу, який роками поглинав їхні членські внески, а віддача — нуль. А комсомол, до речі, у обох хлопців асоціювався з державою, яка «усуспільнила», а якщо зрозуміліше, то просто реквізувала у селян земельну власність, коней, реманент та інше майно, нажите не одним поколінням, а взамін “віддячила” одним — депортаціями в сибірські й далекосхідні спецпоселення, другим — копійчаними колгоспними трудоднями. Так чого церемонитись зі злодійською владою, коли є єдина можливість аналогічними методами хоча б частково компенсувати нанесений нею ущерб!..

Друзі поїхали в Майський райком ЛКСМК, показали комсомольським босам свої комсомольські квитки з марками оплати всіх членських внесків, виписки з приказів про радгоспне працевлаштування, газету з запрошенням у навчальні заклади і попросили дати їм письмові скерування для вступу в Семипалатинське технічне училище, щоб набути всебічних кваліфікацій, яких гостро потребує радгосп ім. Чапаєва.

Скерування в Семипалатинське техучилище.

Отримані скерування обидва приятелі понесли у відділ кадрів з вимогою видати їм їхні атестати механізаторів, як підставу для вступу в техучилище, не маючи навіть в думці найменшої охоти їхати в Семипалатинськ.

Просили й трудові книжки, але начальник сказав: «Після зарахування в училище».

Завдяки несподіваній допомозі класика чеської літератури і ленінського комсомолу Казахстану Остап з приятелем, взявши документи, зарплату і довідки натуроплати плюс «коньячні» дублікати цих довідок, подались автобусом до Павлодару, а звідти залізницею з пересіданнями на милу Україну. Трудовими книжками вирішили пожертвувати, бо вже не було часу і фантазії, щоб ще і їх видурити у начальства.

В Казахстані ще залишалась основна маса українців-«цілинників». Деякі, одружившись по-справжньому, залишились там назавжди, чого таємно якраз і домагалась радянська влада, переслідуючи дві мети: по-перше — “зачистити” Україну від українців, а по-друге — “розбавити” казахське населення переселенцями, довівши його до стану нацменшини.

Залишився назавжди в Казахському степу і Остапів вірний друг Буян.

Зворушливим було їхнє прощання. Остап поїхав на Буяні на пасовище до його чотириногих родичів. Побачивши після кількатижневої розлуки табун, Буян схвильовано заіржав, а коли Остап зняв з нього сідло, уздечку й овечий аркан[1], поскакав і … відразу ж зупинився. Оглянувшись на Остапа, він помало завернув назад до нього, витягуючи губи за грудочкою цукру на Остаповій протягнутій долоні.

Ще якусь хвилину Остап тримав за шию Буяна, притулившись щокою до його голови; потім тріснув у повітрі нагайкою і, під стукіт копит передав Боянове спорядження пастухові, а сам не оглядаючись пішов в аул.

Сідаючи у вагон з піднесеним настроєм, Остап і Ярослав побачили, що увесь потяг заповнений такими ж щасливими й радісними людьми — жінками, дітьми і чоловіками у високих кавказьких папахах. Це чеченці добились права повернутись на Батьківщину.

З одним чеченцем, школярем Нурди, Остап познайомився в Сате-Аулі. Вони ділились задушевними спогадами — кожний про свою Батьківщину, про депортації своїх співвітчизників. Нурди розповідав про своїх дядьків, яких вислали ще дальше, на Колиму, за спробу підняти повстання в Казахстані після смерті Сталіна. А Остап — про своїх батьків і дядьків, про Марту, на останній лист якої він так і не зумів відповісти …

  НСШ (Неповно-середня школа) Сате-аула. Крайній справа в папасі — Нурди, чеченський приятель Остапа.

І ось у вагоні серед темно-бурих папах чеченців Остап помітив сиву папаху Нурди. Так і доїхали разом до Москви, а далі Нурди з ріднею — на Південь, а Остап з товаришем — на Захід. Ніхто з них тоді не міг передбачити, що Остап дочекається хоча й гіркої, але все ж Незалежності для України, а Батьківщину Нурди чекають дві кровопроллитні війни…

Тож співаючи під бандуру пісню Рамсула Гамзатова «Солдати-журавлі», Остап згадує горде обличчя свого казахстанського друга-чеченця і дуже надіється, що він вижив у двох чеченських апокаліпсисах. І хто знає — гора з горою не сходяться, а люди…

[1] Овечий аркан служить всім степовикам під час ночівлі в степу для захисту від скорпіонів і тарантулів, які не переносять овечого запаху

* * *

1. Дитинство на Городенківщині (листопад 1937 – лютий 1956 рр..)

Книга перша. Шлях до бандури в радянських реаліях. 1937 - 1991 рр. | 0 коментарів

1. Дитинство на Городенківщині (листопад 1937 – лютий 1956 рр..)

Городенківщина — густонаселений регіон Покуття з переважно хліборобськими традиціями, розташований на правобережжі Дністра. Тут кажуть: «Якщо в інших місцях України села оточені полями, то в нас — кожне поле оточене селами». І відразу стає зрозумілою одна з причин еміграції багатьох селян з Городенківщини за океан перед світовими війнами. Інші причини — національні й економічні утиски окупаційних режимів, які тут почергово змінювались.

Детальніше про Городенку та її історію подає Українська Вікіпедія за посиланням: https://uk.wikipedia.org/wiki/Городенка

Саме на Городенківщині розрослися корені родового дерева Остапа Кіндрачука, які, за родинними переказами, сягали 17-го століття і були персоніфіковані напівлегендарними засновниками його роду: з батькового боку – опришком Юрчиком і з материного та бабусиного боку – козаками Юшкою та Біликом.

Збереглись імена трьох більш конкретних Остапових прапрадідів: Кіндрачука Степана, Котелка Петра, Білика Семена, які жили на рубежі 18-го і 19-го століть. Про них Остап знає, що вони були вільними, не закріпаченими господарями, коли Городенківщина, як і вся Галичина, перебувала у складі Австрійської імперії.

Деякі наступні персонажі Остапового родового дерева жили певний час разом з ним, після його появи на світ. Це прадід Кіндрачук Микола (1858-1938) і прабабуся Романиця Марія (?-?), прадід Білик Дмитро (1842-1944) і прабабця Лазорко Анна (?-1942). На їхній пам’яті Австрія з 1867 року стала називатись Австро-Угорщиною.

і

На фото: зліва – прадід Кіндрачук Дмитро і прабабка Романиця Анна; в центрі – бабуся Білик Василина; справа – дід Кіндрачук Михайло (перший зліва), вояк австрійської армії.

Свідками й учасниками Першої Світової війни, в полум’ї якої народились і згоріли наші державні утворення УНР і ЗУНР, були: дід Кіндрачук Михайло (1883-1970) з бабусею Білик Василиною (1888-1975), дід Котелко Юрій (?-1950) з бабцею Левінською Марією (?-?).

Батьки Остапа — Кіндрачук Юрій (1910-1996) і Євдокія Котелко (1920-1944) пережили серію кривавих «пацифікацій» (упокорення), які польська окупаційна влада влаштовувала в Галичині в 1920-х і 1930-х роках, з метою витіснення за океан якомога більше українців, щоб колонізувати споконвічні українські землі, заселивши їх поляками. Тоді було зруйновано 800 українських сіл, тисячі людей закатовано, особливо з числа інтелігенції.

оо

Зліва — Остапів батько Кіндрачук Юрій, улан польського війська (1910-1996). Справа — Остапова мама Котелко Євдокія (1920-1944). Посередині — весільне фото Остапових батьків (1936)

На Сході, в Українській РСР, в цей час під знаменами марксистсько-ленінського вчення була установлена радянська влада.

Наперекір потрясінням, спричиненим Мачухою-Історією, життя в Україні не припинялось. На зміну полеглим мільйонам українців, народжувались нові мільйони. Серед новонароджених в 1937-му році, чиї нитки життя Доля вплітала в трагічні узори історичної канви України, з’явилась і Остапова Нитка Життя.

Як і належить пісенній біографії, Остап народився 13 листопада 1937 року в співочій селянській родині Кіндрачуків Юрія і Євдокії, у співочому селі Котиківка, що майже зрослося з містом Городенкою на Івано-Франківщині (тоді Станіславська область). І в Котиківці, і в Городенці співали всі. Співали наперекір своїй недолі. Співали у свята і будні, співали вдома і в полі, йдучи до праці і повертаючись додому.

* * *

Історія села Котиківка в Українській Вікіпедії небагатослівна (https://uk.wikipedia.org/wiki/Котиківка)

Поселення Котиківка засноване селянами-втікачами на пустирі за Городенкою в XVII ст. Засноване за легендою – селянином-втікачем на прізвисько Котик (за іншою легендою – Котелко). Селяни 1648 року приєдналися до повстанців, очолюваних С. Височаном.

Окремою адміністративною одиницею Котиківка стала 1939 року, до цього вважалася передмістям Городенки, деякий час с. Котиківка та територіальне утворення «Галузівка» належали до територіальної одиниці м. Городенка, а з 1999 року територіальну одиницю за відповідною Постановою Верховної Ради України від 15.11.1996 було відновлено у самостійний населений пункт — село Котиківка.^[1] Громада села приділяє окрему увагу турботі про довкілля^[2].

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 червня 2020 року № 714-р. «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Івано-Франківської області» увійшло до складу Городенківської міської громади.^[3]

Котикі́вка — село в Україні, у Городенківській міській громаді Коломийського району Івано-Франківської області. До 2020 р. центр сільської ради. Розташоване за 1 км від центру громади на автомагістралі. Населення — 2290 осіб. Вікіпедія

Квітучою весною в Котиківці, де проходило дитинство Остапа, малі дітки водили хороводи-веснянки довкола дівчинки «Подолянки». Підлітки підспівували парубоцьким та дівоцьким гуртам на вечорницях, весіллях, іменинах.

Під час чарівних зимових свят молодь, вслід за статечними ґаздами й ґаздинями, колядувала, щедрувала або ходила з «вертепом», чи переодягалась в «Иродів» або «Маланку». Люди співали на богослужіннях у церкві і під час Шевченківських та інших національних свят у читальні «Просвіти». І рідко який спів обходився без чудового тенора Остапового батька Юрія Кіндрачука. Цю пісенну традицію Остап пронесе через усе своє життя.

Пісенний фонд родини Кіндрачуків, який згодом став основою репертуару майбутнього бандуриста Остапа, слугував не лише естетично-духовним оформленням їхнього побуту, але й плекав історичну пам’ять, поєднуючи при цьому в одне ціле історію роду з історією всього українського народу.

Так, пісні про Довбуша та інших опришків нагадували про родоначального предка роду Кіндрачуків — опришка Юрчика, який, за родинними переказами, діяв в околицях Городенки ще за Хмельниччини.

Козацькі пісні «Ой, на горі та й женці жнуть», «Їхав козак за Дунай» та чимало інших, нагадували про козацькі корені з Наддніпрянської України Остапової бабусі Василини з роду Біликів і матері Євдокії з роду Котелків. Пра-предком матері вважався козак Юшка, який ще у 17-му столітті, будучи пораненим в одній із битв при Червоній Долині, неподалік від Котиківки, після лікування осів тут назавжди. Аналогічно як і предок роду Біликів. Односельчани ще й донині прозивають вуличними прізвиськами Кіндрачуків — «Юрчиками», а Котелків — «Юшками».

Жовнірські пісні «Ой, хмариться-туманиться», «При каноні стояв» наспівував дід Михайло Кіндрачук після служби в австро-угорській армії, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії.

Другий дід, Юрій Котелко, поповнив родинний, а значить і Остаповий репертуар стрілецькими піснями «Ой, чути, чути гарматні стріли», «Як з Бережан до кадри» та іншими.

На згадку про окупацію Західної України Польщею після ліквідації Української Народної Республіки та про примусовий призов до 15-го полку уланів Войська Польського в м. Познань, батько Юрій з деякою іронією наспівував польську вояцьку пісню «О, муй розмаринє, розвіяйсє», яку Остап нині виконує по-польськи, як колись батько, і на українській мові у власному перекладі.

Тоді, в тому далекому Остаповому дитинстві, увесь цей барвистий, життєрадісний, пісенний світ, що його оточував, був для нього найпрекраснішим із усіх можливих світів, які інтуїтивно вгадувались десь там, за загадковим, непевним і в чомусь навіть ворожим горизонтом.

Остапові, здається, ніхто не пояснював, але він звідкись знав, що світ цей називається рідним, як МАМА, словом «Україна» і включає в себе його рідне село Котиківку, долину з річечкою Ямгорів і ставками, сусіднє містечко Городенку, навколишні поля з недалекими іншими селами і велетенський купол неба, володарями якого були «Ясен Місяць — пан Господар, Красне Сонце — Жінка його й Дрібні Зірки — їхні Діти» з котиківських щедрівок.

Сама Котиківка здавалась Остапові справжнім Раєм, майже суцільно заселеним його численною близькою і далекою ріднею — доброзичливими, дружніми людьми.

В самому центрі цього Котиківського Раю, в кількох десятках кроків від читальні «Просвіти», знаходився ще один менший Остапів світ — Світ Рідних Стін, який належав особисто йому і його родині.

Остапова, тобто батьківська, хата нічим не відрізнялась від інших котиківських хат. Посередині — сіни з вхідними з двору дверима; тут же, в сінях, середні двері — в комірчину, а зліва і справа — двері до симетрично розміщених кімнат. В кожній з них по два вікна на південь, великі печі з кухнями і розмальованими яскравими квітами коминами (димарями). Ліжка з вишитими подушками й домотканими веретами, бамбетлі, шафи, креденси з посудою, довгі лави і такі ж довгі столи, накриті скатертями-обрусами. На одних стінах — ікони, на других — портрети Тараса Шевченка й Івана Франка під вишитими рушниками, а між ними дерев’яний темно-синій щит, на якому невідомий гуцульський майстер вирізьбив золочений український тризуб.

Окремо, об’єднані двома рамками, під склом, висіли зо два десятки фотографій, на яких були зображені радісні пари у весільних вбраннях, мужні вояки з шаблями і крісами, добродушні чоловіки і жінки у вишитих сорочках, кептарях, кожухах. Все це була Остапова родина.

У вересні 1939 року йому було всього неповних 2 рочки, коли його Котиківський Рай заполонив один з чужих Світів, що з’явився із-за східного горизонту у вигляді армії. з  червоними зірками на сірих “шльомах” і піснею “У нас нє даром ґоріт пожаром п’ятіконечная звєзда”.

Що може запам’ятати про ті події дворічна дитина на всю решту життя? Ніяких подробиць, тільки… ці слова пісні та ще слова з іншої пісеньки: «Ех, тачанка-растачанка, наша гордость і краса, пулємйотная тачанка — все четирє колєса …»

У липні того ж 1941 року Котиківку і всю Україну залила нова хвиля вже іншого Чужого Світу. Із заходу сунули солдати із сварґами-гакенкрейцами на мундирах, танках, літаках.

До війни Остап якось швидко адаптувався і, ніби нічого не сталось з його Котиківським Раєм, робив вилазки із дому до перших у своєму житті друзів Любка і Марусі Березовських, брата і сестри, що мешкали неподалік через дорогу, навпроти «Читальні». А якщо їх не було вдома, то він ішов на Галузівку до свого «далекого» діда Котелка Юрія, погратися з … тетою Марічкою, маминою сестрою, яка була молодша від свого племінника, тобто від Остапа, на 1 рік.

о

Перші друзі раннього дитинства Остапа (але вже дорослі). Зліва — Маріка Котелко, Остапова “тета”, рідна сестра його мами, але молодша від нього на 1 рік; на фото, він 9-класник, вона –8-класниця (1952). Справа — Остап зі своїм першим у житті другом і сусідом Любком Березовським, він же — шкільний товариш з 1-го по 10-й класи (фото 1953).

Протягом наступного року Остапові щоденні мандрівки поширились на всю Котиківку і її північно-східне відгалуження — Галузівку, де мешкала «тета» Марічка. Він вирушав по черзі в гості до своїх незчисленних родичів: Біликів, Лазорків, Левінських, Боклащуків, Савчуків, Котелків, Кіндрачуків, Романиць. Всі вони просили його розказати віршик або заспівати пісеньку і він з готовністю декламував:

«Українець я маленький,

Українці батько й ненька,

Українцем я зовуся

І цим іменем горджуся!»

або співав:

«Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має!»

Потім Остапа пригощали вишнями, яблуками, грушками, горіхами, сливками, позічками, булками й тістечками з медом і молоком. В результаті він повертався додому в густих сутінках і ніяк не міг зрозуміти за що мама «пригощає» його прутом або ремінцем.

В березні 1942 року, ігноруючи гітлерівську окупацію (Остапові йшов п’ятий рік), село Котиківка, як це заведено в українців, відзначало традиційне Шевченківське свято. Батько Юрій — активіст і бібліотекар котиківської «Просвіти», співак і актор аматорського драмгуртка — грав головні ролі в інсценізації Шевченкових творів «Назар Стодоля» і «Гамалія». Він і малому Остапкові доручив виконати роль поводиря — вивести на сцену справжнього незрячого кобзаря (ім’я кобзаря, на жаль, Остап не запам’ятав) і тримати руку на його плечі до кінця виступу, а потім вивести за куліси.

В дитячому віці спалахує і згасає багато мрій, але враження від цього сценічного дійства в Остапа залишилось незабутнім і переросло у велику мрію про бандуру, яка, щоправда, реалізувалась нескоро. Зате твори Тараса Шевченка, почуті тоді від кобзаря — «Реве та стогне Дніпр широкий», «За байраком байрак», «Світе тихий, краю милий», «Гей, літа орел», «Заповіт» та інші, посідають почесне місце в репертуарі Остапа-бандуриста.

Невдовзі враження від Шевченківського свята у Остапа потьмяніли від першого родинного потрясіння — прабабуся Анна, яку Остап любив за веселу вдачу, померла наглою смертю, впавши через відчинений отвір до глибокої пивниці з картоплею. Але з часом і ця трагедія була витіснена новими випробуваннями воєнного часу.

1943 рік Остапові запам’ятався тим, як катували батька за невиконання вимоги німецької влади, — засіяти своє поле лише цукровими буряками, оскільки ці коренеплоди на цукрозаводі і спиртзаводі міста Городенки перероблялись для потреб німецької армії.

Два поліцаї прив’язали батька до столу лицем вниз і били палицями по голій спині. Батькову спину потім натирала мазями мама, а сам він жартував: «Бачиш, Остапку, тепер моя спина складається з двох половин: права, кроваво-чорна — то німецька половина, її побив німець, а ліва, червона — то українська, яку побив поліцай-українець.»

Остап зберігає пісенну пам’ять ще про дивовижних козаків-кіннотників в шапках-кубанках, одягнутих в нарядні черкески з газирями-патронташами на грудях і червоними шликами на спині. У деяких були ще й кудлаті бурки. Крім звичайних автоматів і кулеметів, дехто з них мав ще й шаблі, кинжали. Один з них, щоб здивувати котиківських селюхів, вправно вимахував двома шаблями то зліва, то справа, то спереду, то з спини так, що, здавалось, ніби він був одягнений у сяючі блискавки. Вони розмовляли по-українськи, а вечорами співали «Тиха Кубань, тиха Кубань бережечки зносить». Слухаючи їх, майбутній кобзар мріяв вирости і стати козаком-кіннотником, таким як ці заїжджі кубанці, або таким як Назар Стодоля чи Гамалія, в яких перевтілювався на сцені читальні його батько.

У березні 1944 року, коли лінія фронту вдруге прокотилась через Котиківку. На цей раз із сходу на захід. Козаки-кубанці як приїхали несподівано, так несподівано і поїхали вслід за німецькими солдатами, що відступали на захід. Вони втікали від «колгоспного раю», який тепер насувався і на Західну Україну. Остап проводжав їх далеко за село, підсівши з друзями на кулеметну тачанку, а на кінець гірко заплакав, бо з ними життя здавалось яскравим і радісним, а без них — сірим і похмурим.

* * *

В пам’ять про кубансько-козацьку Атлантиду, яку поглинула зловісна воєнна хуртовина, Остап виконує на бандурі декілька кубанських козацьких пісень, включно з тією давньою «Тихою Кубанню».

У своїх кобзарських мандрах уже Незалежною Україною та зарубіжжям Остап виступав з бандурою в розкішній кубанській черкесці з газирями на грудях і малиновим шликом на шапці-кучмі. Але це — пізніше, а тоді Україна ще перебувала в пеклі війни, яку малий Остап уперто ігнорував, вважаючи, що зруйнувати його «Котиківський Рай» не може ніщо.

У зв’язку з військовими діями ворогуючих армій, батько Юрій переніс додому на збереження найцінніші книги читальні «Просвіти», серед яких було чимало і дитячої літератури, часописи «Самоосвітник», «Малі Друзі», атласи, включно з «Атласом України і сумежних земель» проф. В.Кубійовича. Вони стали базою для самоосвіти малому Остапові, оскільки на його превелике задоволення, батьки навчили його читати у ранньому дошкільному віці і привили йому любов до книги на всю решту життя.

Невимушений і цікавий процес залучення Остапа до читання почався ще за життя прабабусі Анни. Довгими зимовими вечорами, після вечері, коли надворі тріщав мороз, якщо мама не вчила Остапа колядувати, щедрувати чи посівати, батько брав Шевченкового «Кобзаря» або веселі «Співомовки» Степана Руданського, чи зворушливо-сентиментальні гуцульські оповідки Юрія Федьковича, і натхненно читав для мами і Остапа на обширній теплій печі, при світлі гасової лампи на комині. Час від часу він доступно пояснював синові незрозумілі слова, показував з яких літер вони складені, тикаючи в них маленьким Остаповим пальчиком. Деколи з педагогічною «хитринкою» батько зупинявся на найцікавішому місці і це спонукало допитливого Остапа самотужки напружувати свої алфавітні напрацювання, щоб дізнатись, чим закінчився недочитаний епізод.

Не тільки батькова піч відігравала роль своєрідного зимового «культурного центру» для малого Остапа. Іноді, для різноманітності, він робив «передислокацію» босоніж, через холодні сіни на таку-ж теплу і затишну піч, на якій по черзі грілись або прадід Дмитро з прабабкою Анною, або дід Михайло чи бабуся Василина.

У прадіда була «Біблія» з неймовірно гарними гравюрами (здається – Гюстава Доре), з допомогою яких він знайомив Остапа з багатьма сюжетами Святого Письма. Звідси Остап якраз і запозичив аналогію для таких понять, як Біблійний Рай і Котиківський Рай.

Остап дізнався від прадіда, що в кожної людини є свій Ангел-охоронець, якому треба молитись щоранку: «Ангеле Божий, Хоронителю мій, день і ніч при мені стій. Рано, ввечір, вдень, вночи стань мені до помочи!» І тоді Ангел убереже від всякого лиха.

Прабабка знала безліч коротеньких казочок, віршиків-смішинок, які Остап легко запам’ятовував:

«Був собі дід Монька,

Тримався злегонька,

Мав порточки дротяні

І дряпався по стіні …»

Або:

«Я маленький хлопчик,

Став собі на стовпчик,

Підскочив до неба —

Мене там не треба.

Святий Петро за чуприну:

«А марш звідси, малий сину!»

Бабуся пояснювала Остапові, чому ми все життя повинні працювати: «Бо тільки селяни своєю працею можуть прогодувати себе і всю державу. Якщо ми перестанемо орати, сіяти, збирати урожай, то загинуть усі — і держава, і ми…». Дідусь розповідав про свої пригоди в Альпах, де він робив вигляд, що воює з італійцями. Пізніше, коли Остап доріс до прочитання знаменитого твору Ярослава Гашека, то знаходив цікаві аналогії між пригодами діда Михайла і бравого солдата Швейка.

А ще на дідовій половині деякий час проживав батьків брат Микола, який дуже любив свого племінника Остапа і, з наближенням дня святого Миколая, купував для нього в Городенці фантастичні іграшки для подарунків — то вітрячок з рухомими лопастями, то заводний мотоцикл, то ще що-небудь. Потім, відгулявши весілля з своєю нареченою Ганною Боклащук, він перебрався до неї у прийми, але до Остапа зберіг свою зворушливу прихильність на всю решту життя. У вуйка Миколи потім народились Остапові двоюрідні сестри Орися і Оксана й двоюрідний брат … Остап — Кіндрачук Остап Миколайович.

о

Зліва — малий Остап з вуйком (рідним братом батька) Миколою Кіндрачуком і вуйною Ганею (1944). Справа — їхні пізніші діти, Остапові двоюрідні сестри Оксана й Орися та воюрідний братик Остапко (50-ті роки ХХ ст.)

Ще цікавіше Остапове навчання відбувалось тоді, коли до батькової половини навідувались активісти котиківської «Просвіти». Тоді батько розкривав великий «Атлас», а Остап з усією можливою увагою слідкував за татовим пальцем і дивувався, як це на картах «Атласу» можуть «розповзатися по Україні то поляки, то німці, то червоні», про яких вони говорили. Потім батько мусив усе розтлумачувати під градом Остапових «як», «де», «коли», «чому»…

Уже тоді Остап почав комплектувати власну книгозбірню, в якій число томів пізніше, уже в Ялті, в Криму перевалило за 2 000, серед яких є великий сучасний (виданий в період президентства Віктора Ющенка) «Національний Атлас України».

* * *

Після відступу німців у Городенці й Котиківці зо два дні не було ніякої влади. Всі кинулись з мішками, каністрами, бідонами, а то й з бочками на спиртзавод і цукрозавод. Остапів сусід, вивантажуючи з підводи мішки з цукром, аж підірвався з натуги. Він потім приймав спиртову ванну, щоб встати на ноги і бігти знов помародерствувати ще й на маслосирзаводі.

Зате з приходом «других совітів» наприкінці березня 1944 року Остапів Котиківський Рай остаточно трансформувався в Воєнне Пекло. В небі з’являлись цілі рої німецьких літаків з чорними хрестами на крилах і до червня бомбили Котиківку і Городенку, де в багатьох хатах, будинках, дворах розквартирувались червоноармійці, іноді з машинами, гарматами тощо…

Під час авіаударів Остап замість того, щоб втікати в сире, холодне бомбосховище, як завжди, відправлявся у мандри котиківськими вуличками. Перед його очима, в яких замість страху (а чого боятися — у нього ж є персональний Ангел-Хранитель) горіла жагуча цікавість і здивування від того, що поряд з акаціями, берестами, липами, грушами миттєво виростали потворні дерева-вибухи, на яких замість листя і плодів на кілька секунд повисали обломки сільських хат, а один раз навіть нога дідуся-сусіда. Потім, крім цієї ноги, що зачепилась за вітку яблінки, від старенького так нічого і не знайшли. Згарьований батько, метаючись по Котиківці в пошуках Остапа, знайшов його, нарешті, біля якоїсь жінки, розрізаної навпіл велетенським осколком посеред вулиці. Рвучко схопивши сина, батько від полегшення аж заридав і поніс його в схрон, де мама окутала його в теплу кожушину і притискала до себе, поки не закінчилось бомбардування. Сама ж вона, не вилікувавши як слід ускладнення від застуди, коли минулої зими пішла полоскати в річці випрану білизну, і тепер, будучи легенько одягнена, тяжко захворіла в тому схроні. Не помогла мамі і львівська лікарня, куди батько повіз її на лікування. Там, у Львові, на Янівському цвинтарі залишилась навічно Остапова мама, яка дбала про його здоров’я, а свого — не вберегла.

Їй було всього 24 роки …

Декілька наступних тижнів Остап невтішно оплакував свою маму. І при цьому ще й зазнавав невимовних тортур від малознайомих дітей із сусідньої вулиці, які, як і він, уціліли під час німецьких бомбардувань.

— Мама вмерла! Мама вмерла! Мама вмерла! — кричали вони на все горло, а потім з щирою, беззлобною цікавістю мовчки спостерігали за його риданнями–побиваннями…

Незадовго по тому прадід Дмитро відчув себе зле, коли вдома був лише один Остап. Прадід терміново послав внука за священником і додав: «Бо зараз буду помирати…» По приходу священника дід, лежачи, висповідався, перехрестився, склав руки на грудях і помер на Остапових очах.

У зв’язку зі зміною «коричневої» влади на «червону», батько Юрій, похоронивши Остапову маму і прадіда, влітку 1944 року був вдруге в житті мобілізований — на цей раз у Червону армію, і відправлений на фронт, на передову. Були також мобілізовані обидва Остапові вуйки — Василь і Іван Котелки. І знову невимовно тяжкі прощальні проводи батька і обох вуйків з Городенки аж за Дністер до Заліщик, після яких Остап залишився з бабусею Василиною і… книгами. Дід Михайло любив випити і тоді малий Остап з бабусею часто йшли ночувати на город, між кукурудзяні полукіпки або картопляні грядки, якнайдальше від тяжкої дідової руки.

Так зник Остапів Котиківський Рай…

* * *

А восени 44-го Остап пішов у перший клас Городенківської неповно-середньої школи-семирічки.

Тут, у школі, Остаповим нерозлучними друзями були уже згадані Любомир і Марічка Березовські, Остапів чотириюрідний брат, однофамілець і тезка Остап Кіндрачук, син Івана, також з «Юрчиків», ще один однофамілець Василь Кіндрачук, але вже не з «Юрчиків», а з «Черняховських», Зеновій Сидір, жартівник з не дуже вдалими претензіями на лідерство в класі, Петро Ружицький, натуралізований українець польського походження, і Микола Іванишин. Миколина тітка Євдокія Іванишин згодом стане Остаповою мачухою.

З цими друзями Остапові було легше пережити тяжкі втрати — смерть мами і прадіда та довгу відсутність батька.

Обох Остапів єднала не лише взаємна симпатія, але й спільне захоплення літературою. Спочатку це були яскраво-ілюстровані підшивки журналів для найменших дітей — «Малі друзі», «Дзвіночок», а пізніше, в 3-му й 4-му класах вони обидва, часто навіть нехтуючи уроками, прямо-таки жили козацькими пригодами повістей Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Осипа Назарука. Їхні груди розпирала гордість за героїчних предків, які в лихолітті ворожих навал відстояли нашу Україну, а отже і їх, обидвох Остапів.

Тому й тепер в Остаповій книгозбірні , як дорогі реліквії, зберігаються і час від часу перечитуються повісті «Козацька помста», «На уходах», «За сестрою», «Пригоди молодого лицаря», «Роксолана», «Мандрівки запорозьких скитальців», «Про що тирса шелестіла», «Син України», «Князь Сила–Тур», «Верховина у вогні».

Аналогічними були стосунки двох Остапів з Петром Ружицьким, старший брат якого Євген, маючи більший сентимент, ніж Петро, до своїх польських коренів, зібрав чималу книгозбірню історико-пригодницької літератури на польській мові.

Багато хто втікав від погано влаштованого життя в п’яне забуття, як це, наприклад, сталося з Остаповим дідом Михайлом. А Остап знайшов собі прихисток в «Книжковому Раю», яким він відчайдушно пробував замінити назавжди зруйнований і втрачений «Котиківський Рай» його раннього, дошкільного дитинства.

* * *

Літні канікули обидва Остапи проводили уже в інших компаніях — з хлопцями-пастухами й дівчатками-пастушками, виганяючи своїх корівок в трав’янисту долину за північною окраїною Котиківки, яка називалась Деренівка.

Деколи їм довіряли пасти й коней — тоді вони їхали верхи по дорозі на село Семаківці, північніше Деренівки, де за Першою, Другою і Третьою долинами з обробленими нивами, знаходились пасовиська Бабчиха, Глибока долина і Ясівка, багатші на пашу і воду.

Там часто влаштовували пастуші перегони на конях, пекли на ватрі молоду кукурудзу, купались у невеличких ставках-копанках, які самі ж викопували посеред потічка, грали в «кампи і палєстри», грали і в карти.

Інколи Остапові, коли попадалась цікава книжка і забагалось самотності, то тоді він пас свою корівку окремо, у таємничому відгалуженні Деренівки — Вовчій долині з кущами й маленькими печерами…

* * *

Тим часом, перебуваючи на фронті, на передовій, і не зважаючи на  німецькі кулеметні черги, батько Юрій без єдиної подряпини дійшов до Берліна і в 1945 році повернувся додому лише з виразкою шлунку від армійського харчування. Зате з бойовими медалями і орденом Червоної Зірки.

А що стосується вуйка Василя Котелка, то його, як українського активіста, під-час мобілізації засудили і відправили не на фронт, а в Сибір, до Красноярська, де він загинув на будівництві заводу, коли на нього раптом впала з висоти металева рейка…

Вуйкові Іванові, хоча і дали можливість повоювати, зате після війни за якусь розтрату запроторили аж на острів Діксон в Північно-льодовитому океані.

Ці події увійшли в Остаповий репертуар піснями: «Над Дніпром нерівний бій», «Як за дальнім небосхилом не бори гудуть» та інші.

А ще вони й досі кровоточать Остаповою піснею:

«Ой, роду мій, ой, роду мій!

Ой, роду мій милий!

Розійшовся по всім світу,

Як той туман сивий…»

Повернувшись з війни батько дивився на Остапову худеньку, аж прозору фігурку, на тонесеньку шию і скрушно говорив: «Господи! Коли ти, синочку мій, вже виростеш?» І Остап почував себе винуватим в тому, що перебуваючи в бідності, голоді й холоді, не підріс до повернення свого любого татка…

о

Зліва — Остап на своїй першій у житті фотографії перед початком навчання у школі (1944). Справа — Остап з батьком після повернення з фронту (1945)

Потім Остап кожен день одягав на свої тонесенькі, як сірнички, ноги велетенські батькові черевики і вони з батьком запрягали свою пару коней і фірою (підводою) везли у своє поле плуг, в якого там перепрягали коней. Одного з коней Остап вів за вуздечку вздовж борозни по колючій стерні, а батько, тримаючи чепіги плуга, відкроював від стерні ряд за рядом скиби чорнозему, аж поки все поле було виоране, забороноване й засіяне.

Через якийсь час батько привів додому лагідну і добру до Остапа мачуху Євдокію Іванишин, а з нею ще й зведеного братика Дмитра, якого всі звали — Мицьо.

о

 Остапова мачуха Євдокія Іванишин (зліа) і її син, Остапів зведений брат Дмитро (справа) (50-ті роки ХХ ст)

Батько мачухи, Василь Іванишин, був обраний в органи нової влади (чи то зам. голови, чи секретарем – ?) до Котиківської сільради. На цій посаді він виконував роль своєрідної «парасольки», вчасно інформуючи  односільчан про нюанси колективізації, що тоді набирала обертів на Городенківщині.

Погрожували Сибіром всім Остаповим односельцям і батькові з мачухою якісь приїжджі «уповноважені» за небажання вступити до колгоспу. Але люди деякий час вичікували, надіючись, що повстанці перешкодять організації колгоспів. Проте  повстанське командування незабаром вирішило припинити відкриту збройну боротьбу, яка втрачала сенс, бо призводила лише до жертв серед повстанців і мирного населення без можливості визволення з-під більшовицької влади в досяжній перспективі.

В одну похмуро-темну ніч наприкінці літа 1947 року через Котиківку і Городенку проходили повстанські загони з околиць Городенки і Придністров’я. І, як не дивно, ніхто не чинив перешкоди! Вони прямували на Карпати, щоб дальше через Чехословаччину добратись на Захід, вслід за кубанськими козаками з Остапових дитячих літ.

Переконавшись, що тепер настав сприятливий час, “уповноважені” зігнали котиківських чоловіків до сільради і випускали звідти тільки тих, хто підписав заяву про вступ до колгоспу.

Через дві доби вернувся додому батько Юрій. Його душили ридання, які ледве стримував, бо тепер він вважав, що разом з сім’єю потрапив у колгоспне кріпацтво. Не допомогла і «парасолька» тестя — працівника сільради, тому що він, зобов’язаний своєю посадою, з ентузіазмом на обличчі і “фіґою” в кишені, сам написав таку заяву одним із перших. Тодішня радянська реальність, заради виживання, змушувала багатьох людей жити подвійним життям.

* * *

Під час навчання в Городенківській «семирічці» з шкільних предметів Остапа по-справжньому цікавили: історія, географія, природничі науки, література, а найбільше… астрономія.

Через багато років Остап дивуватиме викладача морехідної астрономії у Батумській морехідці, а потім і своїх дітей та внуків, досконалим знанням зоряного неба з назвами сузір’їв та яскравих зірок, туманностей, місцезнаходженням планет.

А ще тоді ж, десь у 5-му чи в 6-му класі, Остапа, його друзів, та й більшість городенківських дітлахів, накрила епідемія … «тарзанячої хвороби». На кіноекранах Городенки й Котиківки почався показ фільмів «Тарзан», «Тарзан у пастці», «Тарзан знаходить сина» про “короля” африканських джунглів, абсолютно вільне життя якої стало справжнім потрясінням для закріпачених в колгоспах глядачів.

“Юність Тарзана” — Остапів рисунок, зроблений після кількаразового перегляду кіно-серій про “короля джунглів” (1950(?))

Хлопці влаштовували на велетенських берестах над долиною річки Ямгорів «тропічні ліани» з канатів, скакали по гілках, наслідували специфічний крик Тарзана, падали й калічились, аж поки не «перехворіли» «тарзанячою хворобою». За винятком … Остапа.

В нього ця дивна «хвороба» перейшла у хронічну фазу, чому у великій мірі посприяв багатотомник на польській мові з книгозбірні братів Ружицьких під загальною назвою «Пшиґоди Тарзана, чловєка леснеґо».

Саме завдяки цьому польськомовному виданню «Тарзана» Остап досконало вивчив польську мову і, поїхавши вперше аж у 1999 році до Польщі, відчув себе там, як риба у воді. Юнацьке наслідування Тарзана і його способу життя допомогло в майбутньому утвердитись у неспокійному, мандрівному стилі життя, і почувати себе впевнено не тільки в зеленому лісі і над гірською пропастю в Кримських горах, але й на морі, в поїзді, в незнайомому готелі Ґданська, Праги чи Дрездена, або на майдані чужого міста з бандурою.

* * *

Чим більше часу минало від того «райського» періоду Остапового дитинства, коли ще були живі прадід Дмитро і прабабця Анна, які намагались виховати правнука богобоязливим християнином, тим байдужішим ставав Остап до спасіння своєї душі від житєйських спокус.

Дід Михайло, якому баба Василина говорила, що він загубить свою душу самогонкою, відповідав: «Яка там душа? По смерті з людини вийде не душа, а лишень пара, та й по всему!» Він якщо й ходив до церкви, то хіба задля чарки, яку ґазди після богослужіння організовували в складчину. Але частіше дід сам «задля душі» гнав самогонку і пропонував Остапові: «На! Випий і ти трошки, щоб глисти в кишках не плодились…» А де чарка, там і сигарети…

Батько Юрій на всі синові «як?» і «чому?» давав відповіді з наукової, матеріалістичної точки зору, а потім, постарівшись і ставши глибоко релігійною людиною, жалів, що сприяв «атеїзації» сина.

Місце Остапового Ангела-охоронця, який, судячи з цього всього, відвернувся від нього, зайняв «Внутрішній голос», з яким Остап інколи вступав у діалог, сперечався, а іноді — просто мовчки слухав.

Якось у шостому класі Остап зробив для себе цікаве відкриття: дівчата! Вірніше — одна з дівчат стала для нього неабияким відкриттям! Досі він сприймав дівчат як істот трішечки неповноцінних у порівнянні з друзями — ні тобі на конях не гасають влітку на пасовиську, ні тобі в Тарзана не пограються, ні ломаку в руки не візьмуть, щоб не допустити семаківських пастухів на котиківське пасовисько…

А тут, після канікул, він ніби вперше побачив Марту Романську, одну з багатьох однокласниць, на його дотеперішню думку, не вартих якоїсь серйозної уваги. Це сталось в одну з перерв між уроками, у класі. Остап зачаровано спостерігав за Мартусею, яка щось показувала в зошиті своїм сусідкам з найближчих парт, і всі разом душилися від стримуваного сміху. Остапа вразило те, що Марта, коли сміялась, у неї з очей навсібіч ніби розсипались снопи золотистих іскорок, а сміх дзвенів, як срібний дзвіночок. Так здавалось Остапові. Та й не тільки йому. В такі хвилини майже всі хлопці з 6-Б класу потайки дивились на Мартусю закоханими очима.

— Та що ж це виходить, — подумав Остап, — невже і я ні з того, ні з цього, закохаюся?! Ще цього не вистачало!

— Даремне ти, Остапе, засумнівався в існуванні свого Ангела-хранителя! — озвався несподівано з глибини його свідомості Внутрішній Голос. І продовжував, — Напевне, Господь Бог оточує себе такими ангельськими істотами, з такими довершеними фігурами, з веселим і розумним поглядом, як у Мартусі. Отже, Марта цілком може бути земним втіленням ангельської суті!

— Вона дійсно ніби світиться із середини, — змушений був погодитись Остап.

— А чєво ето ти ржьош, куркульськоє сємья! Нє мешай готовіться к уроку! — це подав голос комсомольський активіст Літвінов Віктор, який з’явився в їхньому класі рік назад. Тоді ж, з Літвіновим одночасно, появився в класі ще один комсомольський вожак Микола Буряк. Саме ці двоє були ядром комсомольського осередку в класі, який вони допомагали організувати своїм шефам з міського комітету. Літвінов робив це грубо, по-солдафонськи, як от у випадку, коли він обірвав Остапів Внутрішній Голос, а заодно й Мартусин «срібний дзвіночок». А Буряк діяв витончено-потаємно, по-єзуїтськи. Але обидва однаково винюхували і доносили своїм шефам всі підозрілі на їх думку висловлювання і вчинки однокласників.

З цього моменту Остапове зацікавлення Мартою час від часу отримувало все нові імпульси.

Якось теплого вересневого дня 1949 року, у неділю, Остап відвідав свого друга-однокласника Зеня саме тоді, коли його батько, інженер-механік Городенківського цукрозаводу, доручив йому віднести у мішку якийсь відремонтований прилад, Василеві Романському — батькові Мартусі.

— Пішли зі мною, — сказав Зеньо, і вони пішли. Це було недалеко. Зеньо зайшов на подвір’я, а Остап, залишившись біля відчиненої фіртки, побачив Марту, яка у довгій вишитій сорочці, босоніж, наливала черпаком з відра воду для качок і курей, що товпились навколо корита. Побачивши Зеня, вона побігла з черпаком за стайню (клуню), а коли той передав батькові мішок, вона підкралась до Зеня із-за спини і вилила йому за комір сорочки залишки води з черпака. Сама ж блискавично, в супроводі свого срібнодзвінного сміху і віяла золотистих іскор з карих очей, вилізла по драбині на горище стайні, потягнула драбину за собою, а Зеневі показала язик.

— Ну чому я не пішов на подвір’я з Зенем?! — з досадою подумав Остап, дивлячись на мокру спину і щасливе лице друга.

— Щось на цей раз Марта не дуже була подібна до ангелочка, — звернувся Остап подумки до свого Внутрішнього Голосу, — особливо, коли з її очей посипались злорадні іскорки-бісики при погляді на мокрого Зеня. І Голос іронічно відповів: «Але ж ти завидуєш, що холодна вода за комір, яскраві бісики з очей і дзвіночки сміху були адресовані Зеневі, а не тобі!..» І відповісти Остапові було нічого…

А тим часом у 6-Б класі процес зближення, і взаємного зацікавлення одне одним між однокласниками і однокласницями прискорювався завдяки своєрідній грі в «флірти». В декого з учнів збереглись давні, ще з дорадянських часів, комплекти спеціальних гральних карт, на яких, замість різномастих тузів, королів, дам, валетів і чисел були надруковані тексти-звернення до учасників гри. Чого в тих текстах тільки не було — і признання в коханні, і захоплення чиїмись позитивними рисами або несприйняття негативних, і запрошення в гості, і пропозиції дружби і т.д.

Але, оскільки цих комплектів карт-«фліртів» було всього два і гра вимагала багато вільного часу, то її поступово видозмінили. Замість карт кожний учасник гри завів собі «фліртовий» зошит з ініціалами власника і передавав по черзі всім, від кого він хотів мати якісь побажання чи признання, чи ще щось. Ці записи та ще й різнокольорові ілюстрації до них робились у вільний час, іноді навіть вдома, і повертались власникові на другий день.

Остап свій «фліртовий» зошит для початку передав своєму тезці і однофамільцю Остапові і той нарисував на першій сторінці козака-красеня, який у повному озброєнні сидить на білій скелі серед штормових хвиль посеред моря. А під рисунком текст — уривок з української народної думи:

«Гей, на Чорному морі,

Та й на камені біленькому.

Там сидить Сокіл-Білозорець,

Квилить-проквиляє,

На Чорне море поглядає…»

На Остапа рисунок і текст справили сильне враження. Від них віяло мужністю і загадковим пророцтвом, яке потім майже повністю збулося! Бо дійсно прийде такий час, коли Остапове життя назавжди буде пов’язане з Чорним морем, із Кримом — Каменем біленьким, і з його «козакуванням» з бандурою. І навіть «Хвиля супротивна», яка в подальшому тексті думи «козацькі чайки розбиває» накриє на старості років козака-бандуриста Остапа в Криму у вигляді воєнного лихоліття. Але тоді, на початку 1950 року, Остап ще не міг цього знати. Лише легенький дрож пройшов по його спині…

Наступним, і, до речі, останнім, адресатом Остапового «фліртового» зошита була, звичайно ж, Мартуся Романська. Вона різнокольоровими олівцями нарисувала віночок з різноманітних квітів у вигляді серця, у центрі якого помістила… муху, з лукавим, симпатичним обличчям. І підпис:

«Прилетіла мушка до мойого вушка,

І мені сказала, щоб я ся вписала

До твого сердушка!»

Остап був на сьомому небі від радості. Він дивився на Марту сяючими очима і ледве стримувався, щоб не обхопити її в обійми і поцілувати. Але … це було б грубим порушенням правил гри!

Коли Остап показав Мартусин запис своєму другові Зеневі, якого вона колись «ощасливила» черпаком води, він ображено нахмурився. Мабуть тому, що Марта «вписалась» не до його «сердушка».

І ось цей світ дітей-підлітків, поперемінно то щасливих, то сумних, то знов веселих, то ображених чи замріяних, часто зазнавав трагічних потрясінь.

6 квітня 1950 року Остап, зайшовши до класу вранці, відчув у грудях холод, що відразу скував його серце. Мартусина парта була порожня, а її подруги із сусідніх парт, схлипуючи, витирали сльози! Підійшовши до хлопців, Остап запитав чи вони знають де зараз Марта? Вони сказали: «В тюрмі! Разом з усією родиною — батьками й трьома її сестрами! Їх, як куркулів, будуть вивозити до Сибіру»

— Хто зі мною?! — сказав Остап, — може вдасться їх побачити! Й не оглядаючись пішов з класу в напрямку до Городенківської тюрми. З Остапом пішов лише Микола Іванишин. Та ще на підходах до тюремної будівлі побачили Петра Ружицького і хлопців з інших класів і декілька чоловіків і жінок, бо в тюрмі знаходились ще з десять заарештованих родин, призначених до депортації. Будинок тюрми був оточений солдатами з гвинтівками і наїжаченими штиками. Вони час від часу покрикували — «Ніззя! Назад!» — на жінок, які у вузликах принесли передачі з харчами для нещасних бранців, яких розмістили в камерах на другому поверсі. Деякі тюремні вікна були закриті дерев’яними віконницями, інші були запорошені пилюкою, за якою вгадувались обличчя в’язнів.

Остап в заціпенінні вдивлявся в замурзані вікна в’язниці — йому здалось, що декілька разів Мартуся помахала рукою і він про всяк випадок помахав у відповідь.

Зрештою солдати рішуче скерували свої штики на відвідувачів і розігнали всіх геть.

До кінця навчального року залишились лічені тижні. Почуваючись у класі, як у тюрмі, Остап часто прогулював уроки і все ж з горем навпіл перейшов у сьомий клас. Багато курив. «Причащався» самогонкою діда Михайла. І не відомо до чого б докотився Остап, якби найближча подруга Мартусі, Мирослава Леменевич, не дала йому адресу: «Хабаровский край, спецпоселение Красная Речка, Романська Марта». І Остап ожив!

Між ними зав’язалась переписка. Лист за листом. Марта виливала в листах несказанну тугу за Україною, жалі за втраченим Котиківським Раєм, розповідала про своє невільницьке життя-буття. Остап їй описував котиківські й городенківські новини, передавав привіти і побажання від колишніх однокласників.

Він складав її листи в шкатулку як цінний скарб, щоб відкривати і перечитувати знов і знов.

Ця переписка заслонила в Остаповій пам’яті всі інші події, пов’язані з навчанням в останній рік школи-семирічки так, що й згадати нічого. Хіба що пригода з племінницею мачухи, Остаповою однокласницею, Марусею. А ще … Остапові не дуже приємно згадувати те, що саме в сьомому класі, а точніше наприкінці навчального року, його таки «дотиснули» вступити в комсомол. Тиснули з двох сторін. Буряк з Літвіновим тягнули туди, щоб добитись стовідсоткового членства у класі, а батьки підштовхували для показної лояльності, щоб зменшити загрозу депортації.

Засмучений Остап і не знаходив ніде місця, щоб заспокоїтись. Трохи відволікли від неприємних думок іспити, в результаті яких Остап вважався переведеним із школи-семирічки у восьмий клас Городенківської середньої школи №1.

Аж тут на початку канікул у гості завітала сестра мачухи Ганна з дочкою Марусею, в честь недільного дня, після церковного богослужіння. Накрили стіл. Серед борщів, вареників, студенців, тістечок стирчали пляшки з самогонкою й вишнівкою. Остап засів з батьком і братом Мицем з одного боку стола, а навпроти — мачуха з сестрою і Марусею. Марусин батько вічно «пропадав» у Карпатах на лісозаготівлях, для потреб будівництва в Котиківському колгоспі.

Сиділи довго, поки не «перемили кісточки» усіх котиківських знайомих. Дальше взялись за галузівських, городенківських, монастирських, фільваркових… Зрештою розспівались. Тут, уже після мутації голосу, Остап продемонстрував свій ще не впевнений баритон, вплівши його до батькового тенора і Марусиного сопрано. Маруся почала першою:

«На камени ноги мию, на камени стою,

Кругом мене чари сиплять, а я ся не бою.

Кругом мене чари сиплять, а я не боюся,

Коби швидше до вечора, то я притулюся.

Коби скорше до вечора, до темної нічки,

Щоб я свому миленькому придивилась в вічки.»

Це була улюблена Марусина пісня і вона, розімлівши від вишнівки, оксамитовими переливами голосу заспівувала все нові і нові куплети, ні на секунду не відриваючи закоханого погляду від Остапових очей. А Остапові, після самогонки, в цей час чомусь пригадалась сцена з іншим «сипанням чарів», після вінчання його батька з мачухою: повертаючись з церкви, наречені наткнулись при підході до дому на смугу чогось смердючого, що ним им була пересипана дорога. І лише один Остап знав і беріг таємницю ворожіння бабусі Василини, яка нізащо не бажала мати своєю невісткою батькову обраницю Євдокію Іванишин. Цими «зловонними» «чарами» вона сподівалась розладнати батькове весілля, але пізніше бабуся все-таки змирилась і налагодила з невісткою доволі задушевні стосунки.

Наспівавшись, гості отямились — за вікном була глуха ніч! Десь неподалік чути було п’яні пісні пізніх гуляк. Страшно йти додому!

— Не біда! — сказала мачуха і розпорядилась: батько з Мицем ляжуть у спальні, Остап з Марусею — на ліжку в кухонній кімнаті, а вона з сестрою тут же — на широкій печі.

Остап сприйняв цю неочікувану ночівлю як справжнє стихійне лихо, яке перетворило ніч на суцільний жах. Коли всі повкладались, Маруся пірнула під верету до Остапа в ліжко, а він, бідолашний, моментально відсахнувся від неї на самий край ліжка. Та й було від чого! Єдиною одежиною на Марусі була тоненька сорочина, з-під якої повні округлі форми її тіла випромінювали таку спеку, що Остап боявся зашкварчати, як сало на розжареній сковорідці. А порятунку від цієї халепи він не бачив ніякого.

Зрештою, на допомогу прийшов Остапів Внутрішній Голос, який скерував його думки у логічно впорядковане русло. Внаслідок цього Остап прийшов до наступного висновку: його переписка з Мартою Романською не була секретом для родини, і мачуха, читаючи час від часу листи, від захоплення цмокала язиком: «Ай-я-яй! Які файні листи! Шкода, що Романських вивезли, а то ви би може й то…»

Остап не уточнював, що означає «ви би може й то», бо це й без пояснень було зрозуміло. І ось тепер мачуха напевне змовилась з своєю сестрою Ганею (а може і з Марусею!), щоб влаштувати цю кошмарну ночівлю і, захомутавши його Марусиними принадами, переадресувати оте «ви би може й то» з Мартусі на Марусю. Це було досить ймовірним, бо, пліткуючи вдень за столом, вони згадували як в Городенківській церкві вінчали «зовсім ще зелених молодят» з якогось недалекого села, яких перед тим їхні батьки теж клали спати в одне ліжко. І ось тепер, під час вінчання, наречена безуспішно намагалась приховати під весільним нарядом свій роздутий живіт.

— А що би ти робив, Остапе, якби в цей момент з тобою була Мартуся? — раптом змінив тему Внутрішній Голос. І Остап розгубився… А потім і розсердився: «Всякому овочу свій час дозрівати» — так колись мені говорив прадід Дмитро, — подумки відповідав Остап, — зарано мені ще крутити любов з дівчатами!

— Як не готовий я зав’язати собі білий світ з цією спекотно-тілистою красунею, так і не готовий був би зруйнувати свої платонічно-піднесені почуття до недосяжної красуні Марти. Спочатку треба побачити широкого світу, людей побачити різних, себе показати! Та й треба працею ще навчитись утримувати себе й майбутню родину! При тому ж — негайно! — підсумував Остап свої «консультації» з Внутрішнім Голосом.

Ледве дочекавшись світанку, Остап, поки ще всі спали, вислизнув безшумно з-під верети, потім пішов на північну окраїну Котиківки до великої споруди, в якій розміщувався колгоспний склад-зерносховище з багатьма перегородками-амбарами для різних ґатунків зерна й насіння. Складська брама була зачинена на велетенський висячий замок. Знайшовши дерев’яний ящик, Остап сів на нього під замком і почав чекати Євдокію Яницьку, що мала вуличне прізвисько «Бур’яниха». Вона працювала завідувачкою цього складу. Бур’яниха, мама Остапової однокласниці Дарки, дружила з Остаповими мачухою й батьком (який, до речі, теж завідував складом запчастин) та часто навідувалась до них с правах або й в гості. То ж деколи під-час застілля вона постійно запрошувала Остапа попрацювати в неї на складі. І ось він вирішив, що цей час настав і тому він тут. А щоб самоствердитись і відігнати від себе спогади про тільки-що пережиту кошмарну ніч, Остап тихесенько, майже нечутно, декламував один з улюблених віршів Тараса Шевченка:

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене молодого

Козаки сміятись.

«Оженився», вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив нерозумний

Молодую волю!»

Ні, не буду чужі воли

Пасти-заганяти,

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красуватись

В голубім жупані,

На конику вороному

Перед козаками.

Заколисавши себе віршем, Остап заснув.

— Моє ти золотко! — розбудила його Бур’яниха, — Що, прийшов до мене найматись?

— Так, вуйно Доцю! — відповів Остап, а Бур’яниха зраділа й обіцяла йому і роботу, і добру оплату в форматі «трудоднів», але … трохи пізніше, бо посівна компанія завершилась, а до жнив, коли робочі руки в дефіциті, ще з місяць треба почекати.

Дізнавшись про синові наміри відносно праці, батько Юрій купив Остапові велосипед:

— Це тобі за те, що успішно закінчив семирічку, ну і для того, щоб легше добиратись на роботу!

І Остап, який мало де бував до цього, почав відкривати для себе заховані за Котиківським горизонтом Дністровські кручі над повноводою головною рікою Західної України, живописні села, гаї, поля. Його залізний двоколісний коник зі свистом вітру у вухах переносив його від Олієво-Королівки і Незвиська, через Семаківці, до Городниці і Пробабина. Перебирався він і паромом через Дністер в Іванє-Золоте, куди на канікули до мами переїхав Остапів друг Микола Іванишин. І так пролетів місяць, як один день!

Після цього велосипедний маршрут обмежувався єдиною вулицею, яка з’єднувала Остапову хату із зерносховищем вуйни Євдокії, де вже працював його давній приятель-однофамілець Василь Кіндрачук з роду “Черняхівських”.

Бур’яниха не могла нахвалитись Остаповим батькам на його, аж до самозречення, працьовитість. І він дійсно знаходив якесь натхненне задоволення, коли зранку до вечора, з нечастими перервами, перелопачував тонни сирого ще зерна, задля його просушки. Він із задоволенням носив на спині важкі мішки, а ввечері вдома засинав здоровим безпробудним сном. Його мускули зміцніли, плечі розширились, а сам він гордився, що відтепер не буде дармоїдом.

Хоч і не так часто, як на початку переписки, Остап і Марта листовно продовжували взаємно ділитись своїми маленькими радостями й печалями, відкриттями і досягненнями. Остап, перед прочитанням Мартусиних листів, клав перед собою світлину 4-Б класу. Це було єдине фото, на якому разом з усіма учнями були зображені і вони обоє — Марта і Остап, під час уроку, який проводила їхня перша вчителька Варвара Василівна — прекрасна людина, яку любив і поважав увесь клас. Чотири роки ця вчителька віддавала своє щире серце своїм учням і тому прощання з нею в 1947 році було болісним і тужливим.

На світлині справа, на передньому плані за партою сидять  Любко Березовський і Остап (біля вікна), через одну парту за ними — Марта Романська (біля другого вікна), а вже за її спиною стоїть Варвара Василівна…

То ж з кожним Мартусиним листом Остап повертався у їхній спільний і найщасливіший період навчання, любуючись маленькою фігуркою Марти у розкішній вишитій сорочці.

— Божечку! Я й досі не знаю як виглядає Марта тепер! — спохопився Остап, після чого вони невдовзі обмінялись фотографіями. На звороті своєї фотографії Марта написала:

Остап!

Якщо зустрінутись нам не прийдеться, якщо наша така судьба.

То нехай на пам’ять Тобі остається ця фотокарточка моя.

На пам’ять шкільному  товаришеві Остапові

від  Мартусі.

Хабаровськ.    і підпис без дати.

Остап вдивлявся в прекрасний овал Мартусиного обличчя, під яким невеликий фрагмент строгої шкільної форми з білим комірцем і з … начепленим комсомольським значком.

— Значить і її «дотиснули», як і мене! — подумав Остап, — Тому, мабуть, і туга в Мартусиних очах така безнадійна!

і

Перша фотографія, прислана Романською Мартою Остапові із заслання в Хабаровському краї. (1951)

Цю фотографію Остап носив з собою і за кожної нагоди заглядав у Мартусині очі так, як котиківські парафіяни у Городенківській церкві дивились на образи святих, вимолюючи собі щастя-долю.

* * *

З 1-го вересня 1951 року почалось Остапове навчання у 8-В класі Городенківської школи №1. Незадовго до появи Остапа в цій школі тут відбулися драматичні події, характерні для тих часів. У квітні 1951 року групу старшокласників з десяти чоловік заарештували за участь в ОУН.

Тому новий класний керівник Остапового 8-В викладач української мови і літератури Павло Пантелеймонович докладав дуже великих зусиль не стільки на реалізацію навчальної програми, як на … «викорінення українського буржуазного націоналізму».

— Ваша справа вчитись на «4» і «5», — втовкмачував він учням, — А не слухати «Голос Америки» і розповсюджувати ворожі листівки.

Вчитись на «4» і «5» Остап вирішив тільки з тих предметів, яким він зберіг вірність ще з «семирічки», тобто з історії, географії й літератури. Правда, тепер до них додались анатомія, фізика, хімія, фізкультура, а решту предметів — просто терпів. Зате з астрономії, яка вивчалась тільки в 10-му класі, він міг заткнути за пояс будь-якого десятикласника.

о

Зліва — Остап зі своїми найближчими друзями, з якими закінчив школу-семирічку; посередині — Сидір Зеньо, крайній справа — чотириюрідний брат Кіндрачук Остап (Іванович) (1951). Справа — нові шкільні друзі з 8-го по 10-й класи; зліва — Томин Славко і по середині — Левко (Ярослав) Терлецький (1953)

Оскільки із сьомого у 8-В потрапила лише половина колишніх котиківських однокласників, їх місце зайняли учні з Городенки й поблизьких сіл. В результаті серед нових Остапових однокласників «уціліли» з його близьких друзів лише Микола Іванишин і Любко Березовський, а Зеньо Сидір, Петро Ружицький і його друг-тезка Остап Кіндрачук потрапили у 8-Б, що, зрештою, не вплинуло на їхню дружбу. Зате в нього з’явились нові друзі, з якими він буде тісно пов’язаний навіть після закінчення школи — Терлецький Ярослав і Фіцич Богдан.

о

Фото ще з 2-ма найближчими друзями; зліва з Василем Кіндрачуком (“Черняховським”), справа — з Миколою Іванишином на дубі біля школи (поч. 50-х років ХХ ст.)

Дружба Остапа з Василем “Черняховським”, тепер уже 10-класником, отримала “друге дихання” ще під час жнив, на канікулах, коли вони разом працювали на зерноскладі у Євдокії Яницької-“Бур”янихи”. Якось вечером, після роботи, Василь з Остапом пішли в Котиківський клуб — так тепер називалась колишня «Читальня», щоб ще раз, уже вкотре, насолодитись кінофільмом про Тарзана. Після сеансу Остап розказав Василеві декілька епізодів з прочитаних ним польських видань про Тарзана, «інфікувавши» таким чином товариша своєю «запущеною» формою «Тарзанячої хвороби». Тепер кожний вечір, повертаючись додому, Остап з Василем зупинялись на узбіччі облюбованої вулички між Котиківкою й Галузівкою, де до них приєднувались ще декілька галузівських хлопців, щоб послухати Остапові розповіді про дивовижні пригоди “короля” джунглів, які він черпав з багатотомника Петра Ружицького і розповідав з неабияким задоволенням. Ще б пак! Справжній лідер галузівських підлітків Василь «Черняховський» має Остапа за друга й цим додає йому авторитету! Тож уже й під час навчального процесу Остапові «лекції» про Тарзана деколи мали своє продовження.

* * *

Улюблений Остапів викладач географії Богдан Федорович ще раніше організував у школі географічно-краєзнавчий гурток для шанувальників цієї науки і, зокрема, історичного краєзнавства. То ж Остап без вагань напросився в члени гуртка, до двох десятків однодумців-краєзнавців з 9-х і 10-х класів, і проводив з ними вихідні дні в екскурсіях по рідній Городенщині, знайомився з околицями, заводами й підприємствами Городенки, слухав цікаві розповіді вчителя.

Зимові канікули, які завжди співпадають з новорічними і різдвяними святами, на початку 1952 року для Остапа і його друзів були особливими: якщо в минулі зими Остап колядував, щедрував і посівав сам або з другим Остапом — вдвох чи там втрьох, ще й з Зенем, то тепер він брав участь в гуртах колядників і щедрувальників, в яких об’єднувалось кільканадцять, а нерідко й до двадцяти, хлопців і дівчат, в основному — однокласників. Деякі, а серед них і Микола Іванишин, уже бігали на побачення з дівчатами, а тепер, коли батьки запрошували увесь гурт колядників до хати, то цих «закоханих» за святковим столом жартома величали женихом і нареченою, а всіх інших розглядали як потенційних кандидатів на це звання.

— І чого ти маєшся один? — запитав якось Микола Остапа, — Невже ніяка дівчина тобі не до вподоби?

— Е! Кому я там потрібний?! — попробував віджартуватись Остап.

— Та ти що осліп?! — не вгавав друг, — В класі всі бачать і знають, що за тобою зітхають Маруся Р., Маріка Л., Оля В. і тільки один ти нічого не бачиш і не чуєш!

Остап не став розказувати Миколі про свою пригоду з Марусею Р., якої він остерігався, як дрімаючого вулкана, що в будь-який момент може вихлюпнути розпечену лаву. Маріка Л. його просто не цікавила. А ось Оля В. гарна дівчинка: круглолиця, чорноброва, кароока, з гнучким станом і звабливою ходою, з замріяним поглядом і щирою усмішкою…

Коли колядників в наступній хаті запросили за стіл, Остап підгадав момент, щоб сісти з Олею. Дівчина запитливо глянула йому в очі, а він у відповідь поклав свою руку на її, вдвічі меншу, і прошепотів: «Давно хотів тебе спитати, та все не наважувався — чи дозволиш мені провести тебе додому?» Оля почервоніла, беззвучно усміхнулась і опустила очі з довгими віями вниз. З усього було видно, що … можна!

Вона мешкала на краю Галузівки, там, де починалась знаменита Червона Долина. Вулиця була покрита ожеледицею і Остап увесь час підтримував за плечі Олю, щоб не послизнулась. Перед воротами, біля її хати, Остап грів її маленькі руки в своїх «розтоптаних» долонях, притуляв її долоньки до своїх щік, розказував їй якісь свої придибенції, розпитував про її зацікавлення і, зрештою, сказав, що, якщо Олі так же приємно бути в його товаристві, як йому з нею, то — продовжимо зустрічатись!? Га?

Оля своєю мовчазною усмішкою і опущеними віями дала зрозуміти, що згідна.

Тепер Остапові було не до Тарзана, не до зоряного неба, не до географічного гуртка і навіть не до друзів. У нього була Оля! Було відчуття новизни і маленьких відкриттів та досягнень у стосунках з особою протилежної і, до певної міри, загадкової статі.

Так, якщо під час прогулянок Оля перші пару тижнів дозволяла інколи обняти себе рукою лише за плечі, то щоб заволодіти її гнучкою талією, Остапові треба було ще два тижні побачень, а до класичних обіймів справа дійшла аж тоді, коли навколишні сади зацвіли буйним цвітом. І тут Остап допустився помилки: він попросив у Олі її фотографію і вона, не підозрюючи сакраментальності моменту, дала. Остап поклав фото у внутрішню кишеню піджака і, прийшовши додому, витягнув звідти… дві фотографії!

Остап поклав перед собою обидва портрети — Марти і Олі, і у нього боляче стиснулось серце. Він геть упав духом, настільки несумісними йому здались ностальгійно-тужливий погляд Марти і бездумно-життєрадісний — Олі. Його охопило почуття якоїсь болісної безпорадності перед цими двома обличчями. Це не могло більше продовжуватись і Остап швидко покрокував до Олі. Вона стривожена вийшла на його умовний стук у вікно.

— Пробач мене, ради Бога, якщо зможеш! — Остап сказав це з якимось надривом в голосі. Він притулив її долоню до своєї щоки, як це не раз робив в мороз, щоб зігріти, потім поклав туди її фотографію і, з мукою глянувши у Олині очі, налиті вологою, пішов, не оглядаючись, додому. Пішов, щоб дати відповідь на Мартусин лист, отриманий ще перед Новим роком!

Через багато десятиліть, увійшовши в кобзарський період свого життя, Остап виконує під бандуру під час Різдвяних свят «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ой, сивая тая зазуленька», «Нова радість стала» чи там «Бог народився в місті Вифлиємі», а перед його, затуманеним від спогадів зором, оживає Котиківка його Юності, засипана блискотливим снігом під сяючим місяцем, дзвенить сміх і жарти колядників-однокласників, привиджується палаючий погляд Марусі, закличний, з-під довгих вій — Олин погляд, і жагучо-тужливий — Мартусин …

* * *

Незадовго до завершення навчального року на засіданні географічного гуртка Остап прочитав доповідь про планету Земля, її внутрішню будову, її місце серед інших планет Сонячної системи. Розповідав про інші космічні тіла в складі Сонячної системи — астероїди, комети, метеори, метеорити, метеорні потоки. Давав характеристики планет, їхніх супутників у порівнянні з Землею і Місяцем. Згадав і про Сонце як одну із мільярдів зірок нашої Галактики і безлічі інших галактик. Остапові очі горіли натхненням, коли він на зоряних картах, виписаних із МОЛА (Московское Общество любителей астрономии) і схемах, розвішаних на стіні, показував сузір’я, з яких падають метеорні «дощі» Леоніди, Драконіди, Персеїди. Показував місцезнаходження галактики Андромеди, подібної до нашої галактики Чумацького Шляху. І все це без конспекту, без шпаргалки!

Богдану Федоровичу так сподобалась Остапова доповідь, що він запропонував йому взяти участь в екскурсії в Карпати, яка планувалась на початок червня 1952 року, по завершенню навчання.

Вчитель географії Богдан Федорович (в центрі) з членами географічно-краєзнавчого гуртка. Остап — 2-й справа на ліво (1952)

Коломийський музей Гуцульщини, краєвиди Делятина, Яремче, Ворохти, побут і мистецтво гуцулів полонили Остапа під час кількаденної екскурсії на всю решту життя. Він з роками зібрав цілу полицю з історією, етнографією, включно із знаменитим п’ятитомним виданням Володимира Шухевича “Гуцульщина”, пісенною і прикладною творчістю гуцулів.

З особливою увагою під час екскурсії Остап любувався карпатськими лісами, порівнюючи їх з кінематографічними джунглями Африки, по яких гасав голлівудський Тарзан. Він із сумом констатував, що на смереках і буках немає африканських ліан, немає пальм, бананів, тропічного клімату — тобто всього, що дозволяє жити на деревах в легенькій пов’язці на стегнах як Тарзан.

Повернувшись з екскурсії додому з рецидивом загострення «Тарзанячої хвороби», Остап розповів друзям про чудесну мандрівку Карпатами і почав підбивати їх на самостійну подорож в гірські ліси, де вони не будуть зв’язані обов’язковим маршрутом Богдана Федоровича. Перед цим Остап простудіював географічні карти, на яких пунктиром позначив найближчий шлях із Карпат до екваторіальних вічнозелених джунглів в районі африканського басейну ріки Конго. Остапів шлях трохи спіткнувся об протоку Босфор і Суецький канал. Але ж їх можна подолати човном чи плотом! Про цей маршрут він мав намір повідомити друзям уже в Карпатах, коли їх розохотить процес мандрів.

Найперспективніший «тарзанолюб» Василь «Черняховський» відпав, бо закінчивши 10-й клас, збирався поступати у ВУЗ. Погодились лише двоє: Микола Іванишин й Іван Боднарчук з Чернятина.

Набравши повні наплічники харчів (хліба, сала, цибулі), трохи грошей, за добу добрались спочатку поїздом до Коломиї, де пішли в музей, на базар, в місто, а потім попутними машинами в гори до Яремче.

Більше десяти днів вони бродили місцями Довбушевої слави, пробирались хащами до випадкових колиб з пастухами, лісорубами, де їх пригощали бринзою й молоком. На полянах об’їдались афинами й варили з них компоти. А коли Остап здалеку почав натякати про Африку — друзі його висміяли, Микола сказав: «Після такої красоти тобі ще в голові Африка?!»

Але остаточно протверезило і вилікувало Остапа від «Тарзанячого приступу» те, що закінчились мізерні припаси в наплічниках, а кишенькових грошей ледве вистачало на поїзд додому. І друзі, неохоче, повернулись додому.

На тяжкі докори батька за 12-денне зникнення з дому без попередження, Остап відповів, що це він так готується до самостійного життя, щоби «не висіти в батьків на шиї». І на підтвердження цього він знову пішов працювати на склад до вуйни Доцьки “Бур’янихи”, а вечорами, повертаючись додому, уже без Василя, Остап співав на всю вулицю розширений варіант пісні «Ой, по-під гай зелененький ходить Довбуш молоденький». Це був його пісенний «трофей» з карпатського походу і він потім стане перлиною його кобзарського репертуару.

Навчаючись у 9-му класі, Остап у вільний від уроків час, за висловом Миколи Іванишина, «маявся без дівчини». Бував у клубі на танцях, на вечорницях відводив душу співами й побрехеньками, зимою — з колядниками, але так ні одна дівчина й не звабила Остапа. А заради безпредметних «любовних» експериментів і пригод, як це було з Олею, він більше не бажав вступати в стосунки. Потребу в спілкуванні з дівчатами наразі задовольняла переписка з Мартою.

На превеликий Остапів жаль, Богдан Федорович переїхав працювати в якийсь університет, а замість нього викладати географію почала нова, надзвичайно вродлива молода вчителька, яку на уроках всі учні захоплено «поїдали очима». Але Остап не поділяв їхнього ентузіазму, бо вона не захотіла вести географічний гурток і той розпався.

Придбавши книжку В.П. Цесевича «Что и как наблюдать на небе», Остап зробив її настільною. Відповідно до настанов цього автора, він із лінз потрібних діоптрій виготовив саморобний телескоп і в безхмарні зоряні ночі «прощупував» ним місячні кратери, кільця Сатурна, фази Марса й Венери і всі мислимі туманності Чумацького Шляху, знаходячи в цьому не менше задоволення, ніж від пригод Тарзана.

Єдиною, вартою уваги подією, тоді стала смерть Сталіна 5 березня 1953 року. Вчителі й дехто з учнів плакали…

Початок літа Остап провів у індивідуальних велосипедних екскурсіях, розширивши географію своїх краєзнавчих мандрівок до Заліщик, Снятина, Чернівців, Коломиї, а жнива відпрацював в колгоспі.

В десятому класі пам’ятною подією стало гучне офіційне святкування 300-річчя так званого «возз’єднання» України з Росією в 1654 році внаслідок визвольної війни козаків Богдана Хмельницького проти Польщі. Святкування продовжувалось декілька зимових і весняних тижнів 1954 року, з залученням преси, радіо, книговидавництв, кінопрокату, фестивалів, виставок. Радянське керівництво бажало закарбувати цим святом в свідомості українців «історичну закономірність» перебування України в складі Росії. Але паралельно зусиллями певної частини інтелігеції відбувалось поглиблення процесу десталінізації, популяризації героїко-романтичного минулого українського народу та історії державницьких прагнень наших покозачених предків.

Для Остапа це був шанс придбати пару десятків цікавих книг про часи Хмельниччини, і серед них — «Переяславську раду» Натана Рибака. Цей, хоча й заідеологізований, але цікавий історико-пригодницький роман в недалекому майбутньому зіграє з Остапом злий жарт, про що піде мова пізніше.

Апофеозом цього святкування стала передача Президією Верховної Ради СРСР Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. Оскільки Крим є географічним продовженням Південної України і економічно завжди був пов’язаний з нею — це пояснювало закономірність акту передачі, тим більше, що після війни економіка Криму перебувала в занепаді, тому й вирішили передати область на баланс України з її працьовитими українцями.

Промайнуть роки, десятиліття і Крим стане для Остапа не лише його другою Малою Батьківщиною, але й Батьківщиною його дітей, внуків, правнуків. А ще Крим стане для нього своєрідною релігією і… незагойною раною…

* * *

Останнім яскравим акордом для учнів Остапового 10-В класу став випускний вечір-бал. Спочатку було трохи нудно, аж раптом всіх зачарував учитель хімії Антон Петрович Ковбуз, який надзвичайно проникливим басом заспівав:

«Чому с не прийшов, як місяць зійшов —

Я тебе чекала?

Чи с конє не мав, дороги не знав,

Чи мать не пускала?»

Отямившись від приємної несподіванки, всі підхопили другий куплет, включно з учителем української мови Павлом Пантелеймоновичем, який до цього «каленим залізом випікав» в учнів не тільки «український буржуазний націоналізм», але й місцевий, городенківсько-покутський діалект української мови.

Пісня звільнила Остапа і всіх учнів від скованості. Вона вперше і востаннє згуртувала разом і учнів, і учителів перед їхнім прощанням назавжди…

Виконуючи цю пісню, старий бандурист Остап повертається туди, в той зворушливий прощальний вечір, до своїх учителів, яких уже немає серед живих, і достоїнства яких він зміг оцінити аж на схилі віку…

Дивлячись на фото з шкільними товаришами і вчителями на схилі свого віку, Остап з гіркотою в душі переконується, що геть забув імена майже всіх своїх учителів, за винятком класного керівника і викладача української мови (яку він же і  недолюблював) Павла Пантелеймоновича. Ось вони сидять у 2-му ряду, тепер уже “без-іменні” для Остапа: крайній зліва — викладач історії, позичав Остапові для ознайомлення дуже цікаву книгу “Народоведение” проф. Ратцеля, 1910 року виданння; поряд з ним направо — дві вчительки математики, які шкодували, що Остап здібний, але математики не любить; 4-й, з пролисиною — згаданий Павло Пантелеймонович; 5-й — завуч Городенківської СШ №1; 6-та — директриса цієї школи і дружина Павла Пантелеймоновича, з яким наодинці, без свідків, спілкувалась по-російськи — але учні про це знали; 7-ма — вчителька російської мови; 8-ма — викладачка географії і остання 9-та — вчителька фізики, яку вона викладала по-російськи. На жаль 2 викладачі — Антон Петрович Ковбуз (хімія) і Роман Іванович Смеречанський (німецька мова) чомусь відсутні на цьому фото. З пам’яттю про учнів у Остапа так же проблеми, хоча деякі запам’ятались добре. Так, 2-га зліва сидить на долівці в 1-му ряду Мирослава Леменевич, близька подруга Марти Романської, депортованої на Далекий Схід; 4.-та — Ганна Бицкало, яка була безнадійно закохана в однокласника Івана Кобилянського і тужила за ним до самої смерті, спочатку його, а потім її — він 2-й справа у 4-му ряду поряд з Остапом (крайній справа); у цьому ж передостанньому 4-му ряду, 1-й зліва — комсомольський активіст Валерій Масловський; 2-й зліва –Зіновій Кобзар, який після школи був мобілізований до Радянської армії і в 1956 році загинув у Будапешті під-час Угорського повстання; ще в цьому ж ряду запам’ятався 4-й зліва Богдан Петришин, який після школи оженився і купив у Остапової мачухи хату; Зате у верхньому, 5-му ряду — майже всі Остапові друзі: 1-й зліва — Богдан Фіцич, який бував у Ялті і так її розхвалював, що заполонив уяву Остапа так, що він згодом поселився в ній на всю решту життя; 2-й — Микола Іванишин, який під-час мандрівки Карпатами переконав Остапа, що Карпати кращі від африканських джунґлів, а після університету став замісником одного з міністрів у Білорусі; 3-й — найперший Остапів друг Любко Березовський, який згодом працюватиме інженером в Іллічівську, біля Одеси; 5-й — Левко Терлецький, з яким Остап згодом пережив спільні пригоди в Казахстані і в Криму, після яких Остап осів назавжди  в Ялті, а Левко став викладачем географії, а потім — завучем рідної школи в Городенці; 6-й і останній в ряду — Іван Боднарчук, товариш по карпатським мандрівкам. І наостанок 3-й ряд (над вчителями): 1-ша зліва — Маруся Лазорко; 4-та зліва — Таня Станецька; 5-та — Дарка Яницька, донька завідувачки складом Євдокії Яницької, згодом Дарка вийшла заміж за брата Остапової мачухи Богдана Іванишина; 7-а — Ганна Гуцул; 8-а — дочка директора школи-семирічки в Городенці Валя Довгополюк;  9-а — сестра Остапового друга Марійка Березовська, яка згодом стала директоркою своєї Городенківської СШ №1; остання в ряду, 10-а — Марійка Романюк. Імена й дії всіх інших — забулись… Тай цей спогад про однокласників навряд чи когось зацікавить, крім, звичайно ж, Остапа… Власне, і весь веб-сайт створений задля нього, як вмістилище його пам’яті.

* * *

В середині серпня 1954 року Остап вперше приїхав до Львова і на все життя полюбив цю духовну столицю України, де похована його мама. Чимало сторінок Остапової біографії, а також біографій його дітей, буде пов’язано з цим містом. Але той перший приїзд був невдалим: Остап виконуючи бажання батька, який мріяв бачити свого сина сільським інтелігентом-ветеринаром, поступав у Львівський ветеринарний інститут, але провалився на останньому екзамені з фізики. Остап не дуже переймався невдачею, бо не відчував у собі ветеринарського покликання, зате відверто радів своєму пісенному трофеєві, отриманому від такого ж абітурієнта-невдахи, гуцула з околиць Ворохти. Пісня сподобалась й Остаповим співочим батькам і вони принагідно співали її при святковім столі всю решту життя. При меланхолійному настрої її виконує й Остап на бандурі в кобзарських мандрах:

В високих горах, де вітер грає

І соснам ніжно пісню співає,

Там стоїть гуцул, сумно зітхає,

Гуцулку-любку стиха питає:

«Чому не хочеш для мене жити?

Чому не хочеш мене любити?

Тобі клянуся, що не покину,

І буду вірним, аж до загину!»

Коли слова ті вітер розвіяв,

Гуцул даремне про любку мріяв,

Він чув її голос: «Забудь про мене,

Остав в спокою, я — не для тебе!»

І гордий гуцул гори лишає,

Красу гуцулки він проклинає:

«Будьте прокляті ви карії очі,

Будьте прокляті уста дівочі!»

Минає рочок — гуцул вертає

І на гуцулку лиш поглядає.

Вона зраділа, його обняла,

Поцілувавши, тихо спитала:

«Чому не хочеш для мене жити?

Чому не хочеш мене любити?

Тобі клянуся, що не покину

І буду вірна аж до загину!»

Після невдачі у Львові, Остап скерував свої абітурієнтські зусилля в освоєне ним з допомогою саморобного телескопа — небо. А якщо точніше — у Васильківське льотне училище під Києвом. Всі документи для вступу в це училище оформлялись через посередництво начальства Городенківського військкомату. Через місяць Остап отримав свої документи назад разом з довідкою про відмову у вступі — у зв’язку з «несподіваним» розпорядженням з міністерства оборони СРСР скоротити кількість вступників. А знайомий секретар військкомату по-секрету сказав, що із західних областей України до літаків взагалі нікого не допускають!

Зимою Остап не знаходив собі місця. Як неприкаяний він чіплявся «зайцем» до вагонів і поїздом добирався то до Коломиї, то до Чернівців, то до Станіслава, то де-інде і бродив вулицями чужих міст без конкретної мети.

Весною Остап зустрів Ярослава Терлецького і Богдана Фіцича з 10-В класу, які вирішили поступати в Горденківське училище механізації сільського господарства №7 і Остап приєднався до них. За компанію.

9 травня 1955 року вони стали учнями училища, потрапивши в спеціальний контингент, який готувався до відправки на цілинні землі Казахстану.

Богдан Фіцич, до речі, мав у Криму, у Ялті, якогось родича, за сприяння якого він їздив туди вже два рази на тимчасові заробітки: раз на канікулах, а вдруге — минулої зими.

— От де райський куток на землі. Зими там майже немає, пальми, високі гори над містом, ліси, — розповідав Богдан. — І трактористи там у дефіциті!

На превеликий жаль Богдану не вдалось закінчити училище, а то б він уже тоді загітував друзів «махнути» з ним в Крим. Його вбило струмом під час аварії електромережі внаслідок урагану в Городенці. То ж училище механізації Остап закінчував вдвох з Ярославом, хоча до кінця навчальної програми було ще далеко. Так, на період жнив теоретичні знання з основ агрономії, вивчення тракторів і сільгоспмашин, слюсарноремонтної справи переходили в фазу практичних занять, навиків експлуатації техніки, техогляду, ремонту, організаційних нюансів. Остапові приходилось працювати з досвідченими трактористами, комбайнерами, жниварями в живописних наддністрянських селах Підвербці, Ісаків, Петрів, Воронів, Олієво-Королівка, Незвисько, Обертин. Це чимось нагадувало своєрідний ритуал прощання з околицями Городенщини перед далекою дорогою.

Остап під-час практики на самохідному комбайні  г. (1955)

По закінченню практики давався час для складення об’ємного звіту, але оскільки Остап цей звіт писав по ходу проходження практики, він використав його для набуття паспорта, який для основної маси колгоспників був своєрідним табу, яке забезпечувало їхній напівзакріпачений статус. Отримати паспорт без проблем міг лише службовець або робітник.

Трансформацією Остапа із колгоспника в службовця з наступною «паспортизацією» зайнявся колгоспний лісозаготівельник, а по сумісництву — “Великий Комбінатор” Василь Романиця, чоловік мачушиної сестри Ганни і батько Остапової «зітхальниці» Марусі. Він подав батькові Остапа «реєстр» людей, без яких вирішення паспортної проблеми було неможливим, і проти кожного прізвища — цифри 1, 2 або 3. Кожна цифра означала кількість пляшок коньяку, який був основною рушійною силою в безлічі закулісних операцій в ті часи. Отримавши кошти від батька, Остап одночасно отримав строго визначену роль в наступному сценарії. Він, купивши коньяк у магазині, чекав під дверима кабінету, куди заходив Василь Романиця, щоб домовитись. Потім кликав до середини Остапа, який ставив коньяк на стіл, потім підписувався в якихось реєстрових книгах, отримував довідку, що він тепер є молодшим бухгалтером, тобто службовцем. Потім «коньячна процедура» повторювалась з іншими начальниками, які візували довідки, а завершилась в кабінеті начальника паспортного столу, в Городенці, видачею паспорту, який легалізував звільнення Остапа з колгоспного закріпачення.

Після завершення училищної практики і всіх коньячно-паспортних процедур Остап з товаришами-однокурсниками закріплював поєднання теорії з практикою відповідно до навчальної програми всю зиму 1955-го аж до кінця лютого 1956 року, коли він, нарешті, після здачі іспитів, набув професію тракториста-машиніста, з правом працювати на тракторах всіх відомих на той час типів, а також на всіх комбайнах: зернових, бурякових, картопляних, кукурузник та інших сільськогосподарських машинах включно з вітроелектродвигунами.

На Різдво 1956 року Остап отримав черговий лист від Романської Марти, в якому вона розповіла про завершення навчання в школі і подальші плани вступу до ВУЗів. Розпитувала про Остапові плани і додала до листа своє фото.

о

Друга фотографія Марти Романської, прислана Остапові з Хабаровського краю в 1955 році.

— Неймовірно красива дівчина! — подумав Остап. Мартуся з фотографії дивилась проникливим поглядом прекрасних очей в глибини Остапової душі, від чого його очі затуманились вологою, а в свідомості задзвеніли слова популярного романсу:

Чорнії брови, карії очі,

Світите в душу, мов дві зорі.

Чи в вас улита якась отрута?

Чи може справді ви знахарі?

Фотографія була підписана на звороті:

Остап!

Як хвиля за хвилею роки наші пройдуть.

Проскоче юнацьке життя.

То молодість мою нещасну пригадає Тобі знимка ця.

Якщо дорогий оригінал, то бережи його копію.

На пам’ять

Остапові

від

Марти

28 лютого 1956 року Остапа разом з півсотнею випускників Городенківського училища механізації с/г №7 відправили поїздом в Казахстан.

Група випускників училища, до якої входили Остап (3-й у верхньому ряду справа на ліво) і Левко Терлецький (сидить 2-й зліва направо у 2-му ряду) перед відправкою в Павлодарську область Казахстану (поч. 1956)

Остап дізнався від директора, що на його ім’я виписано Атестат №1208 тракториста-машиніста широкого профілю з кваліфікацією слюсаря IV розряду. Щоправда, на руки атестат не видали, але обіцяли це зробити в Павлодарській області в Казахстані, в приіртишському степу, куди направлявся увесь випуск училища для освоєння цілинних земель терміном на два роки.

Тоді з України виїхало в Казахстан і Алтай 100 тисяч юнаків.

Це сталось відразу після ХХ з’їзду КПРС, на якому генсек М. Хрущов засудив культ особи Сталіна.

* * *