Козацько-гайдуцькі ґени моїх внуків Сашка і Данька Цотіних
Історія взаємин українських козаків з молдаванами має неймовірну кількість яскравих епізодів. В 1563 році відбулась невдала спроба засновника 1-ї Запорізької Січі князя Дмитра Вишневецького (Байди) зайняти господарський трон Молдови. 1574 рік — в запеклій війні господаря Івана Воде Лютого проти султанських військ, ударною силою молдавського війська були1200 козаків гетьмана Івана Свирговського і 600 козаків флотилії кошового отамана Хоми Покотила. В 1633-1647 роках митрополитом Київським, Галицьким і всея Русі був син господаря Молдови Петро Могила. В 1652 році невісткою гетьмана Богдана Хмельницького стала донька господаря Молдови Василя Лупула — Розанда Лупул. В 1681-1683 роках гетьманом Правобережної України був господар Молдови Георге Дука. У квітні 1710 р. в молдавському місті Бендери Військо Запорізьке прийняло першу українську і першу у світі Конституцію Пилипа Орлика. Продовжувати можна безконечно, а тому зупинимось на епізоді, що має опосередкований стосунок до народження моїх внуків Сашка і Данька. Після зруйнування Запорізької Січі, частина запорожців заснувала Січ за Дунаєм, а про іншу частину співається в одній з пісень — “Пішло славне Запорожжя понад лиманами, широкими, глибокими, понад Дунаями, в степи-поля Мультявськії, на них виногради…” “Мультявськії”, значить — Молдавські. Коли ж над позбавленим козацького захисту Півднем України, нависла турецька загроза, цариця Катерина ІІ схаменулась і аж двома маніфестами, в 1779 і 1780 роках, попросила запорожців повернутись на службу, в козацькому війську, яке отримало нову назву — Чорноморське — і взяти участь в черговій російсько-турецькій війні. За подвиги у війні, Чорноморське козацтво у 1790 році спочатку нагородили землями між Дністром і Бугом, а потім переселили на Кубань. І знову частина незгодних козаків розбрелась — хто в Задунайську СІч, а хто — в молдавські слободи. Одне із таких козацьких поселень — Іванче — було засноване неподалік від оспіваного в гайдуцьких піснях міста Орхея, як країни свободи, і козацькі потомки в цьому селі дотепер зберегли пам’ять про своє походження. Наприкінці минулого століття моя донька Олеся вчилась у Львівському національному університеті, мешкала в студентському гуртожитку і там, серед студентів, через певний час знайшла свою козацьку половинку — Гліба Володимировича Цотіна. Мамою Гліба виявилась молдаванка Наталя Григорівна з молдавського міста Орхея, а батьком — Володимир Цотін, уродженець того самого, згаданого уже козацького села Іванче, що неподалік.
Так моя донька разом із своїм чоловіком опинилась в його рідному місті Орхею, на гербі якого написано латиною: “LIBERTAS ET PERENNITAS” — “СВОБОДА НА ЗАВЖДИ”. При в’їзді в Орхей височить пам’ятник господарю Молдови Васіле Лупу (Василю Лупулу), а поряд — церква Святого Дмитрія, збудована його старанням і коштами задовго до того, як він став сватом Богдана Хмельницького. Саме в цій церкві за наполяганням Олесиної мами (моєї дружини) Тамари були охрещені наші внуки Сашко і Даня.
Свої дошкільні роки брати проводили зі своїми батьками, з бабусею Наталією й прабабкою Олею спочатку в Орхею, потім в столиці Молдови Кишиневі, часто навідувались в гості до бабусі Тамари й діда Остапа в Ялту. Зрештою, в Ялті, за наполяганням своєї мами Олесі, Сашко і Даня почали ходити до тієї самої школи, в якій вона навчалась сама з братом Назаром.
Будучи школярами у своїх ялтинських діда й бабусі, брати росли одночасно хоробрими лицарями й козаками, а інколи навіть… ковбоями, скололазами, парапланеристами..
Проявлення лицарсько-гайдуцьких ґен у Сашка і Данька
Ще задовго до закінчення школи, у братів, крім козацьких, озвались і гени вільних молдавських витязів-гайдуків з їхнім девізом вічної свободи – “LIBERTAS ET PERENNITAS”, і вони переїхали до батька й бабусі Наталії в Кишинів. Туди їх привабила можливість зайнятись фехтуванням разом з батьком Глібом у товаристві “Спортивний меч”, приймати участь в лицарських турнірах, а заодно й навчатись в українській гімназії у столиці Молдови. Крім того, судячи зі світлини нижче, в Кишиневі Сашко намагався активувати козацькі ґени молдавських українців — своїх нових друзів-однокласників по гімназії.
Обзавелись обидва брати не лише власними мечами, але й справжніми металевими лицарськими обладунками та предметами середньовічного одягу, досягли високого фехтувального рівня двобою і групового бою на мечах. Досі Сашко і Дан інколи навідувались в Судак на щорічний лицарський фестиваль “Генуезький шолом” в Судаку, в Криму, де вперше “заразились” цим видом спорту, а тепер перед ними відкрилась дорога на спортивні лицарські турніри Європи. А тут якраз дуже до речі команда молдавського “Спортивного меча” отримала запрошення на лицарський турнір до столиці Чехії Праги на травень 2016 року. Затримати братів могла лише фінансова складова поїздки. Тому Сашко у вільний від навчання час переключався на випадкові роботи і за місяць до поїздки зумів заробити аж… 50 баксів. А треба – 150 доларів США на кожного лицаря. І згадав я Злату Прагу, в якій колись кобзарював і не міг налюбуватись її казковою чарівністю. А ще дуже шкодував тоді, що не можу поділитись тією красою зі своєю ріднею, бо не мав свого фотоапарата. То ж во ім’я козацько-лицарського бойового братерства прийшлось потрусити гаманці мені і Глібу, тим більш, що він разом з синами був включений в команду лицарів Кишинева. Для хлопців ця поїздка стала феєричною пригодою життя, з яскравими враженнями і “трофеями” у вигляді кількох сотень світлин, якими вони збагатили й мене.
Невдовзі піля цього, шляхи братів розійшлися. Сашко залишився з батьком і бабусею в Кишиневі, а після гімназії за їхньою порадою поступив учитись до місцевого ВУЗу, вибравши комерційний профіль навчання. А Данько, для якого мрією життя стали… фізико-математичні науки, скористався тим, що я всі холодні місяці року проводив у Києві і добре освоїв там побутові умови життя, тож він перебрався до мене в столицю України, закінчив там школу з математичним ухилом і поступив у столичний ВУЗ, налаштувавшись на технічний напрямок навчання.
Таким чином увесь нажитий братами козацько-лицарсько-гайдуцький багаж незмірно розширив їхні життєві горизонти. зміцнив наполегливість у досягненні мети і, без сумніву, знадобився їм у козацькому поході за достойне місце під сонцем…
і
іі
Уверху зліва – Сашко і Аня (Кишинів, листопад 2021 р.). Уверху справа – Сашко-“амфібій” (Кишинівське “море”-водосховище, жовтень 2022 р.). Внизу зліва – Даня і Настя (Київ, січень 2022 р.). Внизу справа – Аня і Сашко (Кишинів, поч. 2023 р.)
Відео-пам’ять про лицарські поєдинки Сашка і Данька
В поєдинках обидва брати виступають в червоних гаржетах…
ДОЛЯ розпорядилась так, що моєю дружиною стала Тамара Іванівна Іванцова, уродженка найпівнічнішої околиці історичної Гетьманщини, відомої під назвою Стародубщина, яка була правонаступницею удільного Стародубського князівства ще з XIII століття, але потім потрапила під владу Речі Посполитої. В 1648 році під-час Хмельниччини, коли відбулось масове покозачення українців, звільнена Стародубщина увійшла до складу Ніжинського козацького полку, як адміністративної одиниці новоствореної держави Гетьманщини. А в 1663 році це вже був окремий Стародубський козацький полк, в складі якого було 10 адміністративних сотень. Одночасно в ліси Стародубщини прибували переслідувані в Росії старообрядці зі своїми традиціями, які в 1707 році заснували слободу Клинці. Окрасою нашої родинної книгозбірні є двотомний козацький “Літопис Самовидця” створений видатним стародубським державним і церковним діячем Романом Ракушкою-Романовським. Там же, на Стародубщині була написана епохальна “Історія Русів”. Стародубський полковник Іван Скоропадський у 1708-1722 роках, і його нащадок Павло Скоропадський у 1918 році були гетьманами України. Із Стародубщиною звязані імена десятків найвидатніших людей України і в їх числі — Леся Українка, Міклухо-Маклай, чий козацький предок послужив для Миколи Гоголя прообразом Тараса Бульби при написанні однойменної повісті. Після поразки ької Народної Республіки 1918 року Стародубщина була включена до складу Брянської області РСФСР. Там, у виселку Обольошево, Клинцівського району народились Іванцов Іван Якович і Молчанова Марія Михайлівна — батьки моєї майбутньої дружини Тамари.
Козаки з прізвищем Іванець, Іванців, від яких походить зрусифіковане Іванцов, числяться в давніх козацьких реєстрах. У мами Івана Яковича так же козацьке прізвище — Свириденко. А от у Тамариної мами можливі корені старовірів Молчанових і… білорусів — мама Марії Михайлівни — Губенок Ольга. Якби там не було, але, уродженка колишньої гетьманської Стародубщини Іванцова Тамара після закінчення Ялтинського технікуму торгівлі залишилась працювати в Ялті за фахом неподалік від Ялтинського порту, де працював я. Тож не дивно, що наші життєві шляхи зійшлись, а згодом у капусті знайшлись наші чудові діти — Олеся і Назар, чия природна козацька сутність була підсилена козацькими ґенами батька і матері.
В шкільні роки у Олесі й Назара було чимало позакласних занять, захоплень і знайомств, які сприяли насиченню їхньої свідомості найрізноманітнішими проявами козацької ідеї. Йдеться про їхню причетність до Ялтинської дитячої капели бандуристів “Кримські Проліски”, навчання в Українській недільній школі при музею Лесі Українки в Ялті, епізодична участь в культурологічних заходах Ялтинської “Просвіти”.Не останнє місце в поглибленому покозаченні обох дітей займала наша родинна книгозбірня; філателістичні, нумізматичні, боністичні колекції; тематичні колекції значків, сувенірів, та й сама домашня атмосфера включно з інтер’єром житла…
В 1994 році під-час навчання в Ялтинському педучилищі Олеся у відповідності до завдання з предмету “Народознавства” створила родовід своїх (і, природно, брата Назара) батьків — КІндрачуків й Іванцових. Проілюстрований схематичним “древом роду” та світлинами цей родовід став справжньою родинною реліквією ялтинських Кіндрачуків.
Непомітно виросли наші діти, поєднавши в собі козацькі гени західноукраїнського Покуття і північно-східної Стародубщини. А дальше накопичена ними подвійна козацька пасіонарність скерувала кожного з них на пошуки Жар-птиці Щастя уже своїми, особисто вибраними шляхами, і в результаті на генеалогічному Древі Роду Кіндрачуків виросли нові гілочки.
Олеся, Сергій і Маринка.
Свою Жар-птицю наша доня довго не могла знайти на земній тверді. Народна приповідка каже: “Свою долю конем не об’їдеш”. Пробувала і вона догнати Щастя-Долю конем (дивись світлину нижче), пробувала шукати віртуально, вивчившись на інженера-компютерщика. Зайнялась скелелазанням і навіть стала інструктором з цього виду спорту, але подолавши найвищі скелі, доня знову опинялась там на земній тверді, над якою височів звабливий купол Неба. Саме там, в надхмарних висотах Олеся піймала за хвіст свою Жар-птицю, а точніше — за клеванти параплана, якими навчив її користуватись інструктор цього літального пристрою Сергій, з прізвищем, поширеним серед загартованих суворим кліматом потомків козацького отамана Єрмака сибіряків, — Сєдих. Так зійшлись двоє невгамовних, наполегливих, цілеспрямованих пасіонаріїв, умовно кажучи — козацький і сибірський. Такими вони виховують і свою донечку (нашу внучку) Маринку, яка, тільки зіп’явшись на ноги, одночасно навчилась кататись на лижах, полізла з батьками на скелі і полетіла з ними в захмарні далі. Таку ж невгамовну пасіонарну енергію вони прищеплюють своїм синам — Сергієвому Шурику і Олесиним — Сашку і Даньку. Іноді, на жаль з роками не так часто, як хотілось би, цей процес супроводжують козацькі мелодії моєї бандури, нагадуючи їм про наші спадкові гени степових лицарів козацької Розкіш-Волі, яка, до речі колись поширилась і на підкорений ними Сибір…
Зліва – фото з Маринкою (Ялта, Набережна, жовтень 2021 р.). Справа – на Набережній з Маринкю й Олесею (літо 2022 р.)
Назар, Христина і Натанчик.
Після закінчення середньої школи в Ялті, Назар так же, як і старша сестра Олеся, деякий час шукав свій шлях до самореалізації методом проб і помилок за межами Криму. Протягом року наш син зрештою зрозумів, що він, як до речі і я, і вся наша родина Кіндрачуків, щиро закоханий у наш чудовий Кримський Край, без якого життя втратить всі свої барви. Одночасно він остаточно визначився, з вибором професії, яка повністю відповідала його уявленням про сенс життя. Він відчув, що народився на світ для того, щоб стати… телевізійним репортером. Тож поєднавши свій кримський патріотизм з омріяною метою, Назар поступив вчитися в Сімферопольський гуманітарно-екологічний інститут на факультет журналістики. Будучи життєрадісним хлопцем, Назар, як то від віку заведено у козаків, сприймав реальність крізь призму веселої, доброзичливої іронії, і був душею студентського товариства. А неподалік, в педагогічному закладі, таку ж радість життя випромінювала студентка Христина Туриненко, яка своє козацьке прізвище отримала у спадок від батька Валерія Валентиновича з кримського міста Саки. Потрапивши в поле зору одне одного, дві яскраві особистості відчули, що їхні серця б’ються в унісон, як одне ціле, і їм без слів стало ясно — вони, Назар і Христина, створені одне для одного самим Всевишнім.
Отримавши дипломи, молоді ентузіасти, щоб не загубитись одне від одного, спочатку подбали про спільне житло, щоправда тимчасово орендоване, поки спроможуться на власне. Після цього Христина, за прикладом своєї мами-педагога Людмили Іванівни (дівоче прізвище Мартиненко), пішла вчителювати в Сімферопольську українську гімназію №9, до речі — єдину україномовну в Криму.
Назар, опинившись в колективі популярної в Криму Чорноморської ТРК, відразу відчув себе у своїй стихії, як риба в воді. З кінокамерою через плече, він гасав по всіх куточках кримської землі і в прибережних водах Чорного моря в пошуках новин для їх щоденного триразового показу в програмі “Волна”. Пізніше він перейшов працювати в цікавішій програмі “Час Новин” на всеукраїнському інформаційному телеканалі.
Зрештою завдяки спільним зусиллям найближчої рідні молодята поселились у власній квартирці, і тепер нарешті змогли відгуляти весілля, а также повінчатись в Божому храмі.
Будучи самі козацькими потомками, Назар і Христина подбали, щоб козацькому роду не було переводу. Так з’явився на світ ще один козачок — Кіндрачук Натан Назарович.
Свого сина Назар назвав в честь старшого брата, на знак глибокої поваги до нього. Таким чином на генеалогічному древі кримського козацького роду Кіндрачуків виросли аж три Натани — Натан Остапович, Натан Натанович і Натан Назарович.
З благословення своїх батьків малий Натанчик уже з дошкільного віку засвоює базові постулати козацької ідеї — вміння захистити особисту свободу, беручи для цього участь в заняттях з бойових мистецтв. Від Христини й Назара він навчився радіти красоті навколишньої кримської природи, цінувати предмети давнини, як свідки історичних подій, а за прикладом батька і діда, намагається зібрати невеличкі (для початку) тематичні колекції значків, монет, мінералів
Важливою чеснотою у системі цінностей запорозьких козаків, серед багатьох інших, вважався принцип військового побратимства, братерської злагоди, взаємовиручки, вірності, поваги до спільного “козацького хліба” — так козаки називали всяку діяльність (воєнну, чи господарську), яка забезпечувала їм засоби до існування і беззастережно передбачала по братерськи ділитися “хлібом-сіллю”. Отже принцип побратимства для козака був запорукою виживання і відносної безпеки в тривожних обставинах давнього Дикого Поля, коли неодноразово траплялось, що вороги руйнували навіть саму Січ Запорозьку. Аналогією до тих давніх історичних обставин можуть послужити недавні події, коли Україна й Крим потрапили в смугу потрясінь і викликів. Для Назарової молодої родини випробування почались невдовзі після народження Натанчика. Назар втратив свій “козацький хліб”, тобто любиму роботу, яка поповнювала левову частку сімейного бюджету, забезпечувала матеріальну незалежність і давала йому естетичне задоволення. Символічні тимчасові фінансові внески батьків тільки поглиблювали почуття пригнобленості, та змушували його до гарячкових пошуків виходу з кризової ситуації. І в цей критичний момент спрацював принцип самовідданого запорозького побратимства. Адаптоване до сучасних реалій, в яких крім позитиву, мають місце прояви егоїзму, підступності, цинізму, жорстокості, запорозьке братерство наперекір обставинам, збереглось в генах не лише козацьких потомків чоловічої статі, але і в жіночій складовій козацького генофонду. Вірними друзями Христини й Назара ще з моменту їх першого знайомства стало подружжя Мірошниченків — Ніни й Анатолія. Фундамент цієї неординарної дружби двох родин ще в роки спільного навчання, заклали Христина і Ніна, а потім дружба жінок захопила і їхніх чоловіків. Я був свідком, як Ніна з Анатолієм, які побрались раніше, турботливо ділились своїм досвідом організації весілля Назара і Христини. Вони ж були їх весільними “боярами”. Ніна разом з Назаром тримали в обіймах Христину при пологах Натанчика. Активну участь у церковному ритуалі хрещення малюка так же приймали Ніна й Анатолій. Займаючись невеликою підприємницькою діяльністю, яку так же не оминула “смуга” випробувань, Анатолій, тим не менш, запросив до себе в компаньйони Назара в найкритичніший момент його життя, або, у відповідності до наших козацьких алегорій, по братерськи поділився з ним своїм “козацьким хлібом”, а отже і впевненістю в завтрашньому дні, та в тому, що “козацькому роду нема переводу”. В родину Назара і Христі знову повернулась притаманна їм радість життя, розцвічена іскорками самоіронії, злагоди, доброзичливості.
У другій половині травня 2021 р. у Назарового сина Натанчика з’явився братик Левко, з яким він задушевно приятелює і не пропускає можливості разом з ним причаститись дідовими піснями про славне козацьке минуле.
На ялтинській Набережній з внуками Натанчиком і Левком та сином Назаром (серпень 2022 р.)
З народженням Натана, козацьке відлуння мого роду сягнуло аж 1550-х років. Саме тоді була заснована перша Запорозька Січ, що поступово оволоділа більшою частиною колишнього Дикого Поля, а воно, будучи обжитим козаками, отримало назву Вольності Війська Запорізького Низового, або просто — Запорожжя. Нині — це території Кіровоградскої, Дніпропетровської, Донецької, а частково й Запорізької, Луганської й решти південних областей України. Поняття ці — вольності, та ще й козацькі, говорять самі за себе і свято зберігаються в традиціях і ментальності місцевого люду. В самому серці колишніх козацьких вольностей, в селі Рівному, на Кіровоградщині народилась і виросла вільна козачка Олена Григорівна Гавриленко. Вона вирішила, що для її самореалізації найкраще підходить найпівденніше місто України — Ялта. Тут вона вибрала свого судженого, кримського грека Георгія Харламповича Халкіді і невдовзі народила донечку Лілію. Ставши дорослою, Ліля вибрала в супутники життя малодосвідченого романтика моря, який за покликом свого козацького серця, опинився в Ялті так же для самореалізації, як і її мама, тобто — мене… Коли ж мимо нашого дому пролітали лелеки, один із них залишив нам маленького синочка Натанчика, в якому з роками поєднались найкращі риси, притаманні вільним синам Запорожжя і Древньої Еллади.
Збереглась групова світлина з дитячого садочка, на якій маленький Натан у сомбреро сидить серед дошкільнят своєї групи (внизу, справа) і з вихователькою (у верхньому ряду, в центрі).
Натан виростав, коли я перебував у полоні морської романтики та інших захоплень, а йому приділяв недостатньо уваги і, як результат, на превеликий жаль не зумів стати для нього прикладом для наслідування. Тим не менш Натанові ніколи, ні разу не зрадили трепетні синівські почуття і пошана до батька.
Після першого невдалого одруження перед Натаном простелився власний шлях з перепонами й випробуваннями, які він подолав по козацьки, з честю, а через певний час зустрів собі до пари справжню козачку Валентину, народжену также в споконвічно козацькому краю, в Запорізькій області. Об’єднаними зусиллями вони облаштували збудоване власними силами житло і примножили козацький рід Кіндрачуків рясним козацько-грецьким відгалуженням. Натанові сини (мої внуки): Кирило, Іван, Станіслав, Ілля, Натанчик. Його внуки і внучки (мої правнучата): Оля, Аліна, Платон, Максим, Кім, Сашко, Данилко, Іванко.
17.06.2023 р. – день народження Натанової дружини Валентини. Зліва направо – Оксана, дружина найстаршого внука Кирила, який відсутній, бо на роботі: іменинниця Валентина; Лілія, дружина внука Івана з маленьким правнуком Іванком на руках; за Остаповою головою – сам внук Іван з маленьким правнуком Данилком на руках; правнучка Оля, в білих брюках – донька Кирила; за її спиною внук Станіслав; три малолітні правнуки Кириловичі – Максим і Платон з Кімом на руках; у них за спиною – внуки Натанчик і Ілля в оклярах; крайній справа – Остапів старший син Натан; вітсутня на фото ще одна донька Кирила, правнучка Аліна… Отже увесь Натанів рід разом з ним – 16 (мінус 2 на фото)
Міцне, подвійно-козацьке відгалуження від Натанового кореня: Кирило, Оксана, Оля, Аліна, Платон, Максим і Кім Кіндрачуки.
Мамою найстаршого з моїх внуків — Кирила, як і його молодшого брата Іванка, була перша дружина мого сина Натана — Тетяна (їхня весільна світлина — над цим текстом). При підтримці свого батька Натана, Кирило виріс, оперився і зміцнів без дідового тепла і підтримки, оскільки я найкращі роки свого життя присвятив мореплаванню, а пенсійний вік — кобзарським мандрам, і проводив їх вдалині від своєї рідні. І це на всю решту мого життя стало джерелом болісних докорів сумління. А внук Кирило тим часом виявився краще від інших пристосованим до різких змін життєвих умов, попробував себе в різних видах діяльності, покращив свої житлові умови, знайшов для пари споріднену козацьку душу в особі чудової дівчини Оксани Марченко, яка стала його дружиною і мамою життєрадісних козачат жіночої і чоловічої статі, моїх правнучат: Олі, Аліни, Платончика й Максимка, а потім ще й Кіма. Найстарша, чорнявенька правнучка Оля, ще школяркою-шестикласницею, несказанно здивувала мене, свого вічно відсутнього в мандрівках діда, знайомого їй в основному віртуально, з інтернет-повідомлень, написавши про мене нарис “Вуличний кобзар робить світ добрішим”. Нарис був надрукований у російськомовному збірнику “Известные люди Ялты” в 2013 році.
24 квітня 2021 р. сім’я Кирила і Оксани поповнилась ще одним сином. Назвали його просто, але екзотично — Кім.
іі
А ось і козацько-вірменська гілочка Натанового роду Кіндрачуків: Іван, Лілія, Сашко, Данилко, Іванко
Від чисельного Натановогго роду Кіндрачуків відбрунькувалась і грецько-козацько-вірменська гілочка — Натанів син (мій внук) Іванко поєднався з красунею Лілею з вірменським корінням і одарили свого діда, тобто мене, аж трьома правнуками: старшим — Сашком і близнючками — Данилком та Іванком.
Моя участь у спробах відродження українського козацтва в Криму.
За рік-два перед розпадом радянської імперії я став помічати, що стурбованість козацькою ідеєю притаманна не лише мені. То тут, то там стали з’являтись різні осередки, гуртки, організації з освоєння різнопланової козацької спадщини. Зацікавленню козацькою проблематикою сприяла поява солідних досліджень видатного українського історика Олени Апанович, особливо її монографії “Збройні сили України першої половини XVIII ст.” (Київ, 1969), яка стала бестселером в колах тогочасної української інтелігенції. А я вивчив цю монографію мало не напам’ять і подумки називав авторку єдиним в Україні “справжнім запорозьким козаком” серед інших істориків, “затюканих” марксистсько-ленінською ідеологією.
На фото — Олена Михайлівна Апанович і ті з її праць, якими мені вдалось поповнити нашу родинну книгозбірню.
Але найвагомішим фактором відродження козацької ідеї, яке, до речі почалось в Україні одночасно із загальнонаціональним і державотворчим відродженням, на моє глибоке переконання, було те, що за період козаччини, Гетьманату, а особливо Хмельниччини, в генах українців назавжди запалав вогонь козацької розкіш-волі, який жеврів у найпохмуріші часи поміщицького й колгоспного кріпацтва, та чекав (і продовжує чекати) нагоди знову засяяти повною силою.
Така нагода з’явилась вперше у 1990 році, коли Народний Рух України (НРУ) і Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка (ТУМ) організували на території тодішньої Дніпропетровської і Запорізької областей масове історико-просвітницьке відзначення 500-ліття Запорозького козацтва. В святкуванні прийняли участь кільканадцять поки-що самодіяльних козацьких організацій з усіх куточків України. Наприкінці липня 1990 року я, як представник Ялтинського осередку Товариства української мови, по запрошенню із Сімферопольського осередку НРУ приєднався до двох десятків кримчан, активістів НРУ і ТУМу з Сімферополя, Севастополя, Євпаторії, Бахчисарая, Первомайська, які на легкових автомобілях вирушили на це неординарне свято на Дніпропетровщину в Нікопольський район. Їхали — кожний за свій рахунок, але й при потужній фінансовій підтримці євпаторійського активіста, лікаря-патріота Дмитра Дутко, який до самозабуття і “до глибин своєї кишені” був закоханий в козацьку ідею і спонсорував різні прояви козацького руху. А ще, за попередньою домовленістю, кожний із нас прихопив із собою з дому пакет, або торбину із… землею для Могили Козацької Слави…
Вечір і ніч з 2 на 3 серпня видались фантастичними. На берегах Олексіївської затоки Дніпра, неподалік від високої могили легендарного кошового отамана Івана Сірка з його пам’ятником на вершині, розташувались намети велетенського табору, в якому розмістились 300-тисяч ентузіастів, які прибували сюди ще й наступного дня з усіх-усюд України, Зеленого Клину, Кубані й зарубіжжя, бо одномоментно відчули себе новочасними запорозькими козаками. То тут, то там горіли ватри, чувся притишений гомін, лунали пісні, а біля п’яти наметів кримського загону заклично дзвеніли струни моєї бандури. 3 серпня в Нікополі проводилась наукова конференція з історії Запорізької Січі, на якій я був присутній і навіть на запрошення незабутньої Олени Апанович виступив на сцені з піснею “Козак гуляє, шинкарка носить”.
А на світанку 4 серпня незліченні колони з нашого козацького табору, з Нікополя, з навколишніх міст і сіл Придніпров’я, з інших регіонів (їх уже назбиралось до пів-мільйона) вирушили до згаданої могили Івана Сірка на святкове віче в честь 500-літнього ювілею Славного Війська Запорізького. Як і більшість учасників свята, я був одягнутий у вишиванку й широкі шаровари, з бандурою через плече й шаблюкою при боці, а сам не міг відірвати очей, зачарованих яскравим виглядом озброєного загону 50 кінних козаків-кубанців у формених черкесках. Я дочекався, коли вони спішаться й заспівав їм “Тиху Кубань”, яку вони охоче підтримали. А ще я встиг розказати їм про фронтових кубанців з мого опаленого війною дитинства, від яких я успадкував цю пісню.
Жаль, що я тоді не прихопив з собою фотоапарата, і тепер, із-за мізерної кількості власних ілюстрацій до цього тексту, мені приходиться “позичати” з доступних джерел світлини та відео, які підтверджують грандіозність цього стихійного Свята Козацького Відродження. Про рішучу налаштованість присутніх підтвердити свою козацьку сутність свідчить той факт, що розпорошені козацькі осередки України, прибувши на свято, отримали унікальну можливість об’єднатись в єдину всеукраїнську козацьку спільноту, і початок цьому процесу було зроблено в цей же день 4 серпня 1990 року під кінець віча на могилі кошового отамана Івана Сірка, коли була проведена І Отаманська Рада з метою проголошення єдиної громадсько-патріотичної організації “Українське козацтво”. Там же, як свідчення єдності козацької і державницької ідеї, роздавались бланки “Реєстраційної заяви ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ РЕСПУБЛІКИ” з метою пропагування відновлення української державності, ліквідованої в свій час більшовиками. Нагадаю — Українська РСР тоді все ще входила до складу Радянського Союзу, але вже через рік здобула незалежність, і свято це разом з її апофеозом — Отаманською Радою, надало загальноукраїнському процесу державотворення потужний імпульс.
Після віча і козацької Ради колони учасників покидали меморіал кошового отамана і прямували до найближчого перехрестя доріг, щоб додати у свіжонасипану в честь 500-ліття Запорозького козацтва “Могилу Пам’яті” привезену з собою землю з усіх регіонів. Висипавши з мішечка на “Могилу пам’яті” ялтинську землю, я сів на узбіччі дороги з бандурою, схрестивши ноги у позі Козака Мамая й награвав козацьких пісень для тих, хто піднімався на вершину із своїми мішечками. І раптом побачив — хтось несе транспарант з написом “Галичина, Івано-Франківськ”, а трохи дальше — знайомі обличчя з рідних Городенки й Котиківки і… вся група зупинилась на хвилину, щоб привітатись, розпитати, поділитись враженнями, послухати пісню “Борітесь, брати галичани, не час на розпуки, не час!..”
Насипання “Могили пам’яті”.
Та ось відшуміли 500-літні “іменини” Запорізького козацтва, але зерна, посіяні святом в душах учасників козацького кола, скликаного тоді біля могили кошового Івана Сірка, відразу почали проростати створенням все нових і нових козацьких осередків і організацій. Перша установча Велика козацька Рада скликана 15.09.1990 р. в актовому залі Київського університету ім.Т. Шевченка, зафіксувала в Україні уже сотні козацьких структур і одностайно ухвалила про об’єднання їх у Всеукраїнську громадську організацію “Українське козацтво”. На ІІ Великій Раді Українського козацтва, скликаній 21.06.1991 р. у Переяславі-Хмельницькому, гетьманом було обрано лідера Народного Руху України В’ячеслава Чорновола, під булавою якого згуртувались козацькі полки, курені, сотні, товариства з єдиним Статутом, єдиною Генеральною старшиною і Генеральною Канцелярією. Місто для цієї Ради було вибрано не випадково. Саме тут, на міському майдані, де 338 років назад відбулась Переяславська Рада на чолі з Богданом Хмельницьким, що завершилась присягою на вірність російському цареві, теперішня Велика Рада Українського козацтва, очолена В’ячеславом Чорноволом, одностайними, тричі повтореними вигуками словами “ЗГОДА!!!”, затвердила два тексти. Першим був текст зречення Українського козацтва і всіх мирян українських від присяги, даної цареві в 1654 році, а другим — текст прийняття присяги на вірність Самостійній Україні. Обидва тексти — за посиланням нижче. http://perejaslav.org.ua/istoria/zrichennya-kozactva-prisyagi-moskovskomu-caryu.html
На превеликий жаль, В’ячеслав Чорновіл у наступному році склав свої гетьманські повноваження, а наступні гетьмани Українського козацтва — Володимир Мулява (1992-1998 р.р.), Іван Білас (1998-2005 р.р.), Віктор Ющенко (2005 р.) не зуміли зберегти структурну єдність козацтва і воно розділилось, розкололось, розпорошилось на Реєстрове, Запорозьке, Звичаєве, Вільне і на ще дрібніші козацтва державницької і проімперської орієнтацій, повторивши схему Великої Руїни в Україні XVII століття.
Логічно, що загальноукраїнська тенденція відродження козацьких традицій не могла оминути Крим, а отже і Ялту. Хоча і не відразу. Повернувшись додому, в Ялту, я поділився враженнями про все бачене й почуте на ювілейних Днях козацтва — на зібранні ялтинської “Просвіти”, надіючись зацікавити її учасників планами відродження козацтва в місті-курорті. І хоч ідея була цікавою всім, але ніхто, в тім числі і я, не знав, з чого починати, і її відклали на пізніше.
А тим часом спрацювала моя 13-річної давності газетна замітка про знайдену в Ялті статуетку запорожця. Вона потрапила в поле зору науковців Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця, які захотіли її придбати для майбутнього музею історії запорозького козацтва і з цією метою прислали до мене в Ялту старшу наукову співробітницю музею історії Запоріжжя Ірину Іллічову. Після довгих переконливих умовлянь, згнітивши серце, я погодився віддати цю коштовну статуетку навіть без оплати, але при умові — якщо для мене зроблять таку ж бронзову копію, що в місті металургів не є проблемою. Пані Ірина обговорила по телефону з дирекцією музею цю проблему, склала акт прийому і… статуетка була доставлена на острів Хортицю. Від директора заповідника прийшло офіційне запевнення про майбутнє виготовлення копії статуетки, а ще… запрошення на Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва “ХОРТИЦЯ”, присвячений 500-річчю Запорозького козацтва, що планувався на червень 1991 року. Про бронзового запорожця повідомили дві газети м.Запоріжжя — “Запорізька правда” (11.12.1990 р.) і “Машиностроитель” (04.01.1991 р.).
Скориставшись запрошенням, ми з моїм малолітнім сином Назаром 05.06.1991 р. прилетіли літаком до Запоріжжя, і з летовища поїхали на о. Хортиця, де й переночували в приміщенні, запропонованому дирекцією музею Запоріжжя. Наступного дня, 6 червня, в той час, коли в міському палаці культури “Жовтневий” відбувався пісенний конкурс під девізом “Україна співає козацьких пісень”, ми із сином біля двох годин виступали окремо, перед входом до музею, привертаючи увагу відвідувачів, як живі символи козацького фестивалю. Я з шаблюкою, в козацькому вбранні виконував під бандуру козацьких пісень, а в перервах Назарко декламував “На що мені женитися” Т. Шевченка, або “Ахмет ІІІ і запорожці” С. Руданського, або ще щось козацьке. А решту часу ми проводили в Совутиній балці, де була збудована тимчасова фестивальна “Запорізька Січ”, та знайомились з околицями легендарного острова.
іі
і
07.06.1991 р. був піковим днем Всеукраїнського козацького фестивалю “Хортиця”. З 16:00 по 18:00 від міського майдану Фестивального, через міст Преображенського, мимо музею, мимо нас з Назаром, коли ми знову виступали, до Совутиної балки, пройшли всі учасники й глядачі грандіозноі видовищної прослави “Січ Запорозька”, яка відбулась з 19::00 до 21:00. 50 тисяч глядачів, а з ними й ми з Назаром, зайняли схили Совутиної балки і були свідками вручення гетьманської булави Голові Верховної Ради України Леоніду Кравчуку, любувались козацьким “джиґітуванням”, концертними номерами і “кровопролитними” боями між артистами-запорожцями і артиистами-турками, які напали на Січові укріплення і по справжньому підпалили їх. Дим від пожежі простелився аж до Дніпра, де в цей час розгорівся “бій” між екіпажами козацької чайки і турецького судна.
А над “полем бою” дзвенів, підсилений електроапаратурою могутній баритон мого побратима-кобзаря Володимира Горбатюка, який сидів з кобзою на окремій невеличкій сцені:
“Кругом чужі полки, горить кохана Січ, / навіки козаки ідуть у темну ніч. / А Хортиця мовчить — зґвалтована вона, / і чайкою ячить вкраїнська далина…”
Закінчився цей незвичайний вечір чарівним фіналом — в темноті, що наступила, всі 50 тисяч присутніх запалили заздалегідь розповсюджені свічки і разом громоподібно заспівали “Реве, та стогне Дніпр широкий”.
8 червня ми з Назарком на Хортиці останній день ще надихались атмосферою дивовижної козацької розкіш-волі на зібранні Козацького Кола, любувались козацькими розвагами в “Козацькій слободі”, де крім усього іншого, народні умільці дивували учасників свята своїми мистецькими виробами. Там же ми зустрілись з ялтинськими земляками — скульптором Миколою Вакуленком і юними бандуристами капели “Кримські проліски”. А 09.06.1991 р. з ілюмінатора літака ми з жалем окинули прощальним поглядом острів козацької слави і невдовзі приземлились в Криму.
Моя участь у святкуванні Днів козацької слави, і фестивалі “Хортиця” ввергла мене, як і багатьох інших учасників, в стан стабільної ейфорії, яка затулила для нас реальний стан речей в царині відродження козацьких традицій взагалі, і в організації музею запорізького козацтва на о. Хортиця зокрема. Як же болісно потім сприймались несподівані акти цинічного використання проявів козацького відродження прибічниками ще живої радянсько-імперської ідеї для своїх потреб. Подібне відбувалось і на Хортиці. З одного боку — ентузіасти-науковці, яким я довірив свого бронзового “Запорожця”, докладали великих зусиль для реорганізації радянського Музею міста Запоріжжя в Музей історії Запорозького козацтва, а з другого — всесильні компартійні можновладці міста, для яких Хортиця, це квадратні метри землі, на яких вони планували розбудувати для себе “райський куточок” з приватними котеджами, гральними та ресторанно-розважальними закладами. І щоб все це ще й охоронялось державою під вивіскою “Національний заповідник”.
Після нашого з Назаром прощання з Хортицею, там ще деякий час продовжувались святкові заходи, зв’язані з історією козацтва, але пізніше колективом науковців заповідника залихоманило від неодноразової зміни керівництва. Таке там бувало й раніше, попри те вчені продовжували займатись своєю справою. Та ситуація круто змінилась, коли в директорське крісло посадили відставного генерал-майора Г. Кропивку, українофоба і прибічника “ресторанно-розважальної” функції заповідника, який до цього уже встиг докласти рук для розколу Українського козацтва в м. Запоріжжі. Під “керівництвом” Кропивки, що діяв під “парасолькою” президента Кучми, в Національному заповіднику “Хортиця” стали непотрібними вчені-фахівці разом з усім науково-етнографічним відділом “Запорізька Січ”, а отже непотрібними стали й такі експонати, як мій бронзовий “Запорожець” — їх чекала доля… металобрухту. А ще непотрібною стала навіть… українська мова. Та ось — одне із свідчень про Кропивку в пресі.
* * *
Зачарований з дитинства “козацькою мрією”, я не відмовився від ідеї відродження козацьких традицій в Ялті. Та, не маючи ні організаційного досвіду, ні уяви про конкретну програму процесу відродження, ні про його осучаснений варіант, мені залишалось чекати на появу козацького “месії” і йти уже второваним шляхом. Таким “месією” міг би бути лідер української громади Ялти і кобзарський Пан-отець Олексій Нирко, до речі, уродженець с. Нова Січ, що на Нікопольщині, але його перевантаженість громадською і мистецькою діяльністю обмежували його можливості. Був ще один активіст ялтинської “Просвіти” — Віктор Гайдук, потомок одного з козацьких воєначальників, який був ще й родичем гетьмана Івана Мазепи, а після Полтавської катастрофи і смерті гетьмана опинився в Єгипті, там він одружився, потім його потомки переїхали в Індію, а звідти в Австралію, де й народився Віктор. Пізніше Віктор з батьком Леонтієм переїхав у Китай, в Маньчжурію. Там тоді було багато українських емігрантів, були українські школи, ансамблі, процвітало українське культурне середовище, що сприяло вихованню українського патріотизму. В 1945 році Маньчжурію зайняла радянська армія, а В. Гайдук на довгих 10 років опинився в сибірських таборах для ув’язнених. Після звільнення з ГУЛАГу він приїхав у Ялту і включився в діяльність “Просвіти”. (“Кримська світлиця” 01.10.1991.) “То ж кому, як не потомку родича славетного гетьмана, загартованому випробуваннями, починати справу відродження козацтва в Ялті?” — думав я. Та злий фатум перекреслив мої сподівання на “месіанство” товариша-просвітянина. Саме в цей час Віктор Леонтієвич занедужав, а 13.09.1991 р. українська громада Ялти назавжди попрощалась з щирим патріотом-гетьманцем…
На початку липня 1992 року в ялтинську “Просвіту” прийшло запрошення від депутата Сімферопольської міськради Валерія Тамбовцева, який від імені козацької ініціативної групи запрошував ялтинських козаків прибути в сімферопольський окружний Будинок офіцерів на Установчу Козацьку Раду. В програмі — заходи по створенню української козацької організації в Криму. А 05.07.1992 р. 5 ялтинських послідовників козацької ідеї, включно зі мною, новим головою “Просвіти” Олександром Лашко і екс-головою Олексієм Нирко вже були в Будинку офіцерів серед гамірних делегатів із Севастополя, Керчі, Євпаторії і інших населених пунктів Криму. Було так же чимало гостей з козацьких організацій материкової України, які виділялись шикарними козацькими костюмами, розкішними чубами-“оселедцями” на обголених головах, холодною зброєю, майстер-класами з фехтування і навіть із самозахисту беззбройного козака від озброєного кинжалом нападника. Зрештою організатори пригасили ейфорійний настрій присутніх і приступили до розгляду проєкту Статуту новостворюваної організації Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, та інших документів, вибрали отамана (того ж таки Валерія Тамбовцева) і всю старшину, склали козацький реєстр, в який були включені прізвища всіх присутніх, накреслили програму діяльності в основному патріотичного й культурологічного напрямку і таке інше. Розходились новоявлені козаки під звуки пісні “Ой, зібрались козаки чайку рятувати, гей, слави здобувати…”, яку я виконав під акомпанемент своєї бандури.
Повернувшись додому, ялтинські делегати, тепер уже козаки, прийшли до висновку, що значну частину накреслених на установчій Раді УТЗК завдань, вони досить успішно виконують у своїй “Просвіті”, тож продовжили свою просвітницьку місію уже в козацькій іпостасі, чекаючи на вказівки з Сімферополя.
В 1990 році на політичній арені Криму з’явився син кубанського козака Юрій Мєшков. Ставши депутатом Кримської обласної Ради, він паралельно заснував і очолив Республіканское Двіженіє Крима – РДК, програма якого передбачала боротьбу за відрив Криму від України, і навіть добився створення 2-х ініціативних груп з організації всекримського референдуму по втіленню цієї програми в життя. Іншим напрямком діяльності Мєшкова для цієї ж мети було створення “казачества” — спочатку це було “землячество донских казаков”, потім воно стало “Азово-Черноморским казачеством Крыма”. (Южный курьер” 10.04.1992.). В серпні 1992 р. Прес-центр комітету громадських демократичних організацій Криму “Крим з Україною” повідомив, що на військовому полігоні біля Роздольного військовослужбовці 126-ї дивізії СНД навчають 30-40 “казаков” Мєшкова, а фактично членів РДК навичкам користування стрілецькою зброєю включно з кулеметами. (“Крымские известия” 13.08.1992.). 18.01.1993 р. для “защиты русского мира в Крыму” в управлінні юстиції Ради міністрів Криму був зареєстрований “Крымский казачий союз”, в який увійшли проросійські “казачьї” структури Криму, а його представники увійшли в координаційну раду взаємодії з “Советом атаманов казачьих союзов России и зарубежья”. (Крымские известия” 07.09.1994.). 30.01.1994 р. Юрій Мєшков став президентом Автономної Республіки Крим, а вже 16.05.1994 р. підписав указ “О казачестве Крыма” та продовжив політику зближення з Росією і включення Криму до її складу, закликавши на допомогу… отой самий “Союз казачьих войськ России и зарубежья”.
А в цей час у Ялті повним ходом розгортало бурхливу діяльність проросійське Причерноморское Южно-Крымское казачество з резиденцією в цьому ж таки місті. Отаманом його став виходець з Донецька Валерій Кобзарь, який до цього встиг попрацювати офіцером міліції, зоотехніком, директором радгоспу, банківським службовцем. Він добився у міської влади земельної ділянки, на якій були зведені конюшня для патрульних коней і розплідник для службових собак-вівчарок, а так же отримав право на володіння кар’єром при асфальто-бетонному заводі для заробляння коштів на утримання і екіпірування козачих підрозділів. Він заручився матеріальною підтримкою радгоспів і підприємств Південнобережжя Криму, налагодив охорону “казаками” сільгоспугідь, парків і спільне з міліцією патрулювання ялтинських вулиць. При школі у селищі Масандра з його ініціативи відкрилась “казачья академія” для навчання школярів історії “казачества”, як єдиного народу, що служив “царю і отєчєству”, Закону Божого, кінної підготовки, собаківництва, володіння шаблею і… нагайкою, рукопашного бою і кулевої стрільби та… управління діючим БТР-60. Про українську державу, а тим більше про її історію, мову, в “академії” не згадували. (Крымская газета” 26.05.1994, “Крымские известия” 02.07.1994, “Шлях перемоги” 04.12.1995.). Для мене особисто, як бандуриста, патрулювання “казаков” з вівчарками й нагайками, вилилось у заборону кобзарювати в парку Алупки та біля Воронцовського палацу. Формальна причина — “нарушеніє тішіни во врємья гнєздовій і висіжіванія яїц пєрнатимі обітатєлямі парка”. На скрипача, який тут постійно грав, заборона не поширювалась.
На відміну від проімперських тенденцій відроджуваного російського “казачества”, в українському козацтві переважали настрої, близькі до тих настроїв, що панували в Запорізькій Січі. На думку Верховного вчителя бойового гопака Володимира Пилата: “Козацтво – це не лише форма, погони чи якісь інші зовнішні атрибути. Це, перш за все, стан душі українця. Прагнення бути сильним, незалежним, бажання бачити рідний край вільним і щасливим. Готовність ризикувати, а при потребі – жертвувати собою, відстоюючи справедливість! Ось таким має бути козак в ідеалі.” (Кримська світлиця”- інтерв’ю С. Лащенка, 26.12.2008.). Саме такої думки про український ідеал козацтва була більша частина українських мрійників, подібних до мене. Після того, як 17.03.1992 р. Міністерством юстиції було зареєстроване Українське козацтво під булавою гетьмана В’ячеслава Чорновола, група козаків-ентузіастів на чолі з головним отаманом Євгеном Петренком і наказним отаманом Олексієм Невольниченком організували у липні-серпні 1992 року козацький кінний похід “Україна-Дон-Кубань” на честь 200-річчя переселення Чорноморського козацького війська на Кубань. Ця святкова і патріотична акція мала неабиякий резонанс і дала ще один суттєвий імпульс не лише для козацького відродження в Україні, а й сприяла відновленню почуття єдності кубанських козаків з Україною, адже кінний загін українських козаків після Дону, пройшов кубанськими станицями аж до знаменитої Тамані. Детальніше про це — в українській Вікіпедії: https://uk.wikipedia.org/wiki/Похід_«Україна-Дон-Кубань»
Після велелюдного свята в Тамані і мітингу біля пам’ятника запорожцям (про пам’ятник згадувалось вище) 22 серпня 1992 р. похід не завершився. Похідний отаман Олексій Невольниченко переправив загін через Керченську протоку в Крим, а вже звідти — на Херсонщину і дальше. У Сімферополі відбулась зустріч керівництва кінного походу з представниками Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, яка закінчилась домовленістю між отаманами В. Тамбовцевим і О. Невольниченком про майбутню співпрацю, що згодом отримала своє продовження в Ялті.
04 01.1995 р. вийшов довгоочікуваний Указ Президента України “Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва”. Вслід за указом, в Ялту від імені отамана В. Тамбовцева у відрядження прибув Олексій Невольниченко, родовий кубанський козак, щирий патріот України, досвідчений фахівець з кінного спорту. З ним приїхав ще його син Юрій, а так же козак-соратник з Придніпров’я Петро Єремчук. Прибули вони, щоб сприяти відродженню традицій Українського козацтва в Ялті і по можливості скерувати уже розбудоване тут місцеве “казачество” В. Кобзаря з-під указу президента Криму в рамки указу президента України про козацтво.
Щоб мати можливість постійно контактувати з отаманом Кобзарєм і знаходити можливість перевести самодіяльне проросійське “казачество” на рейки української законності, пан Олексій разом з сином влаштувався працювати за своїм фахом тренером з кінного спорту і джиґітування при Причорноморському Південно-Кримському козацтві. Одночасно він провів із свідомими українцями Ялти заходи з організації козацького куреня, як складової частини Українського козацтва. В результаті 14.01.1995 р. стало можливим скликати в Культурному центрі Ялти установче козацьке коло, учасники якого проголосили створення Ялтинського куреня Українського Таврійсько-Запорізького козацтва ім. гетьмана Михайла Дорошенка. Невелика кількість учасників кола їх не збентежила, і вони після прийняття статутних документів розподілили між собою старшинські посади в надії, на те, що “кістяк” новонародженого куреня невдовзі “обросте” новими учасниками. Про все це і про дату наступного козацького кола повідомили газети.
о
Декілька слів — про посаду курінного бунчужного, яку випало обійняти мені. Після того як мене було вбрано курінним бунчужним, отаман і писар видали мені копію наказу № 07/ 04 Головного отамана УК Д. Сагайдака “Про рєєстрацію козацьких клейнодів”, а саме: 1) Курінного (сотенного) прапора з емблемою куреня, 2) Однохвостого бунчука з кінського волосся, 3) Оздобленої тростини, як відзнаки курінного отамана, 4) Печатки з курінною символікою, що має збігатися з символікою на прапорі. Клейноди ще треба було виготовити, скласти реєстрове посвідчення на кожний із них, занести в книгу-реєстр і направити заяви і фотографії в Генеральну Канцелярію для затвердження. Хоч канцелярщина і бюрократія ніколи не будили в мені ентузіазму, зате від козацької символіки віяло романтикою і я почав натхненно працювати для початку над схематичними начерками емблеми для печатки і прапора Ялтинського козацького куреня ім. Михайла Дорошенка.
і
10.03.1995 р. під патронатом президента концерну “Крим-Континенталь Юрія Колесникова в Сімферополі відбувся ІІ з’їзд Конгресу українців Криму з метою згуртування українців Криму для вирішення низки проблем та зміцнення державницьких позицій України на пів-острові. Виступали на з’їзді лідери кримського українства Петро Вольвач, Алла Петрова, Павло Власенко, в т.ч. ялтинці Мирослав Мисяк, Петрунеля Стегній, представники інших міст Криму. Переживали за долю кримчан присутні імениті гості — останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк, голова НРУ В’ячеслав Чорновіл, адмірал Борис Кожин, письменники Павло Мовчан, Іван Драч, Дмитро Павличко і десятки інших, Про завдання і проблеми Українського козацтва на кримській землі говорив гетьман Українського козацтва Володимир Мулява. Він продовжив обговорювати цю тему і в кулуарах з’їзду із запрошеними на з’їзд делегатами Українського Таврійсько-Запорізького козацтва, в тім числі з отаманом В. Тамбовцевим і ялтинцями — отаманом О. Невольниченком і бунчужним О. Кіндрачуком (тобто мною). Запам’яталось обурення гетьмана тим фактом, що представники влади в Сімферополі зовсім ігнорують українську символіку — зокрема на урядових будинках нема державних синьо-жовтих прапорів, а виставлені лише триколори АРК.
Зустріч в кулуарах з’їзду. В першому ряду (зліва направо): В. Тамбовцев, В. Мулява, О. Невольниченко, О. Кіндрачук.
17.03.1995 р. в Києві нарешті “оцінили” намагання президента Мєшкова відірвати Крим від України і приєднати його до Росії — Верховна Рада України прийняла 3 закони і 4 постанови, якими анульовано конституцію, посаду президента і ряд законів Автономної Республіки Крим, як такі, що суперечать Конституції і законам України. Була скликана Верховна Рада АРК, на якій Мєшков висловив свою незгоду з законами України, після чого він забарикадувався в своєму кабінеті і привітно помахував триколором зі свого вікна до сотні своїх прихильників в основному пенсійного віку, що збирались щодня під Верховною Радою для його підтримки. Через місяць після цих подій отаман УТЗК, він же депутат Сімферопольської міськради В. Тамбовцев вирішив, що в світлі останніх законів і постанов ВРУ настав час показати приклад кримській владі у вирішенні проблеми державної символіки в Криму. Для урочистого підняття державного прапора на флагштоку міськради призначеного на 18.04.1995 р. були запрошені козаки з кількох кримських куренів з різних міст Криму. Але оскільки був робочий день, то приїхали всього півтора десятка козаків, а з Ялти — лише отаман Невольниченко і я з бандурою. Бандура, як наполіг Тамбовцев, мала придати цій акції більшої урочистості. Саме в цей день у Верховну Раду Криму хтось повідомив по телефону про заміноване приміщення і депутати покинули зал засідання. Спочатку вони приєднались до мєшковських протестних “бабусь і дідусів”, а коли їм повідомили про заплановану акцію підняття державного прапора, — увесь натовп вирушив до міськради і з погрозами почав тіснити козаків з прапором і бандурою від флагштока. Біля сотні агресивних мітингарів навіть слухати не хотіли аргументів депутатів міськради і з кожною хвилиною вели себе все зухваліше. Була й міліція, але якась нейтральна — ні в що не втручалась. На щастя, на акцію прийшли декілька десятків кримськотатарських активістів, які вже не раз стикались з мєшковськими мітингувальниками і мали для них чудові методи протидії. Вони протиснулись до горстки козаків біля флагштока, оточили їх колом, взявши один одного під лікті, замкнувши кісті своїх рук на грудях. Деякий час їхнє коло поповнювалось новими активістами і ставало ширшим, відтіснивши “мєшковців” якнайдальше від флагштока. Татари вигуками заохочували козаків і депутатів міськради, щоб піднімали свій прапор, і нарешті синьо-жовтий стяг здійнявся уверх. Протестувальники, ніби зачаровані провели поглядами прапор до шпиля флагштоку і дещо вгамувалися, натомість задзвеніли струни моєї бандури зі словами гімну січових стрільців “Ой, у лузі червона калина”, які були підхоплені рештою козаків і лунали вже навздогін понурим “мєшковцям”, що почали розходитись. Зате наступного дня проросійська преса дала волю українофобському злослів’ю й висміюванню проукраїнської акції, але… … але чомусь ані пів-словом не згадала про солідарну участь у цій акції кримських татар…
Після цього в найближчий вихідний ялтинські козаки вчергове зібрались на своє коло. Серед іншого, намічалось прийняти в ряди курінних козаків двох новачків, але спочатку повернулись до теми курінних клейнодів. На запит отамана Невольниченка, я показав креслення курінної печатки, а так же схематичні начерки двох моїх зображень для курінного прапора — з однієї сторони — збільшена емблема куреня, а з другого — зображення Покрови св. Богородиці, На емблемі куреня в центрі — два козаки з рушницями, запорізький в жупані і чорноморський в черкесці, вони підтримують щит з трьома гербами: тризубом, родовим гербом гетьмана Дорошенка і міським гербом Ялти. Доповів я так же, про виконане доручення отамана переговорити з єдиним в Ялті українським священником греко-католицької громади на предмет виготовлення прапора вишивальницями-прихожанками, а ще домовився з ним про майбутнє зберігання у храмі козацьких клейнодів у відповідності до давньої запорізької традиції зберігання клейнодів у січовій церкві.
о
І тут сталась несподіванка… Зі словами різкого протесту виступив курінний писар Петро Єремчук. Ще з моменту свого приїзду в Ялту він дав зрозуміти всім, що являється прибічником Українського Родового Звичаю (Покону), не сумісного з рабським вченням Христа. Та й саме слово “козак” на його думку хибне, бо воно походить від тюркського “ґазаг”, а правильніше — “косак”, від слова коса, тобто “той, що з косою”. На цю тему в Петра було сформоване ціле вчення, до якого він намагався залучити інших ялтинських козаків, але вдалось зацікавити лише одного — Володимира Косяка. Прапор з зображенням “Покрови” і зберігання клейнодів у храмі Петро зачислив до тих холуйських дій частини Запорізького козацтва, які стали причиною занепаду Українського Звичаєвого Права і Української Держави, а тому він вважає це недопустимим для Ялтинського куреня. Заява Петра стала несподіванкою і для отамана Невольниченка, який закликав свого приятеля до толерантності при популяризації своїх особистих поглядів. У відповідь розлючений Петро відрубав, — “Раз так, тоді прощайте!” — і хряснувши дверима, вийшов з приміщення, а невдовзі покинув і Ялту. За ним вийшли ще троє — його прибічник Петра Косяк і шоковані скандальною сценою обидва претенденти на козацький статус. Ще одне фатальне непорозуміння, уже без свідків, виникло трохи пізніше між проросійським отаманом Кобзарєм і проукраїнським — Невольниченком, яке змусило останнього так же покинути Ялту і… руїну заснованого ним Ялтинського куреня УТЗК. Мені ж залишилась роль одинака-козака-бандуриста, що оспівує різномасштабні світлі і темні сторінки історії України. І я співав, маючи перед очима безліч прикладів українського самоїдства, включно оце з останнім, пережитим особисто:
“Козаки, козаки, козаки! / Ви створили козацьку державу, / а самі навмання всі пішли в небуття, / Україні залишили славу…”
Я для себе проаналізував різницю між двома різними гілками козацтва, російською та українською, а так же сутність кожної з них, і прийшов до невтішного висновку. Російське козацтво, на відміну від українського, дуже рано було “приручене” центральною владою Москви. Воно втратило дух козацької вольниці, а відтак стало і залишилось до наших днів підпорядкованим імперській ідеї, виконуючи зовнішні завойовницькі функції при розширенні рубежів держави за рахунок підкорення сусідів, а так же — поліцейські функції “стражів порядку” всередині держави. Тому і в наші дні російське козацтво, потужно підтримуване центральною владою, в мирний час дублює як не поліцейські функції, то функції охоронних фірм, а в умовах війни знаходиться в перших рядах апологетів “русской вєсни” і “русского міра”…
Українське ж козацтво, виплекане стихією демократичної вольниці Запорізької Січі, якнайдовше залишалось антиподом деспотичної централізованої влади, яка для них часто була ще й етнічно чужою (польська, російська, турецька). Керована талановитими гетьманами й отаманами, такими як Б. Хмельницький чи І. Сірко, козацька стихія досягала фантастичних результатів, а коли владна булава потрапляла в руки нездар — наступала Руїна. Цей дух козацької вольниці виявився в українців незнищенним, а в наші часи найкраще проявився на Євромайдані і під-час Революції Гідності, де всі учасники, а отже і я, відчули себе по справжньому причетними до “козацького роду”, увічненого в словах державного гімну України. То ж правий був історик М. Костомаров, коли писав слов’янофілу І. Аксакову: “Росіяни помиляються, коли думають, що знають український народ: вони не підозрюють, що на дні душі кожного думаючого українця спить Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинеться, коли настане час”.
Сергій Лащенко, постійний автор газети “Кримська світлиця” за 17.01.2014 р. у своєму репортажі “Київська Січ — територія свободи і гідності” так описав своє враження про Майдан: “Як було на Запорозькій Січі? Як віталися козаки, якими були стосунки між ними? Знаємо про це не так вже й багато. Можна ще раз перечитати твори Миколи Гоголя або Дмитра Яворницького. А можна просто прийти на київський Майдан і ходити по ньому з ранку до вечора. Неминуче відчуєте отой січовий дух, дух братерства і волі. Хто не був на столичному Майдані, той багато втратив…” Детальніше — за посиланням нижче: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=12787
На Євромайдані у мене було відчуття, що я більше не “один в полі воїн”, а краппина в океані козацької розкіш-волі. Перш ніж починати своє щоденне кобзарювання, я спочатку обходив територію Майдану, огороджену барикадами, щоб набратись натхнення на всю решту дня.
оо
оо
оо
оо
https://www.youtube.com/watch?v=Zl4-Azx7jLU
І знову я — “один в полі”… козак-бандурист. І зупинить моє козакування-кобзарювання лише “червона риска”, яку рано, чи пізно мусить переступити кожна людина без винятку… Але сподіваюсь встигнути передати у спадок своїм дітям-внукам-правнукам отой незнищенний дух Запорізької Розкіш-Волі, який я успадкував від своїх пращурів…
(Продовження теми в наступних розділах “Козацького відлуння в моєму житті”)
Моє перше народження відбулось у 1937 році в селі Котиківка на Івано-Франківщині серед яскравих народних звичаїв і пісень. Там же, на одному з Шевченківських свят, я в дошкільному віці отримав завдання, переодягнувшись в поводиря, вивести на сцену читальні «Просвіти» справжнього кобзаря, бандура і пісні якого зачарували слухачів і мене на всю решту життя…
Потім, уже в юнацькому віці, були 2 роки, проведені за важелями трактора на цілинних степах Казахстану, де механізаторам разом із зарплатою пропонували «автолавку» з горілкою, вином, пивом… А ще – там я почав забувати рідну мову і… свою мрію про бандуру…
Потім мрію про бандуру потіснила мрія про море, і я став моряком Ялтинського порту – спочатку матросом, а там і капітаном… При чому втрата рідної мови усугубилась всеохопним російськомовним середовищем. Спочатку перестав спілкуватись нею, але думав ще по-українськи. Потім і думати став по-російськи, але ще снились сни по-українськи. Та перш ніж мав остаточно загинути в мені українець, сталась неймовірна доленосна зустріч, яка круто скерувала мене до… другого народження.
* * *
На початку вересня 1964 року я читав свіжий номер «Літературної України» на ялтинській Набережній в очікуванні своїх друзів. Під впливом цієї газети, та україномовних книг, у моїй свідомості ще жевріли… українські сни.
— Ну і що там цікавого пишуть? — запитав мене прохожий незнайомець з проникливо-доброзичливим поглядом. — До речі, це і моя улюблена газета, — додав він, і протягнув правицю для знайомства. Відрекомендувався, — Олексій Нирко. Недавно оселився у Ялті, планую відродити кобзарське мистецтво, яке тут розцвітало в дорадянські часи…
Але підійшла молода пара, на яку я чекав, і розмова з новим знайомим обірвалась, а потім і зовсім вивітрилась з моєї пам’яті. На щастя її величність Доля не допустила, щоб велика Мрія про Бандуру мого дитинства зі мною розминулась та загубилась у рутині російськомовної буденщини, і представила мені другий шанс.
В один з наступних вихідних днів я проходив у пошуках свіжого пива вулицею Літкенса (нині — Єкатерининська) і біля Клубу медпрацівників, розташованому в будинку, що колись належав вірменському композиторові Спендіарову, зупинився, як укопаний. З відчиненого вікна линули слова пісні в супроводі чарівних звуків бандури. Це була Шевченкова пісня, яку я, будучи малюком, вперше почув від сліпого кобзаря на сцені читальні «Просвіти» в рідному селі Котиківці на Прикарпатті і від тоді загорівся Великою Мрією про бандуру.
Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами,
Нащо стали на папері Сумними рядами?
Чом вас вітер не розвіяв В степу, як билину…
Як свіжий Норд-Ост, налітаючи на Ялту, видуває з неї всі задушливі випари міста, так дівочі сопрано в поєднанні з чоловічими баритонами змітали з моєї свідомості чужорідні нашарування русифікації останніх років. І я зробив рішучий крок назустріч звукам, що так несподівано увірвались з мого котиківського дитинства в теперішні ялтинські реалії.
Навіть у найсміливіших прогнозах свого майбутнього я не міг передбачити, що це я роблю крок до нового світогляду, що паралельно з моєю неспокійною й мінливою, як Чорне море, кар’єрою моряка, починається друга, ще неспокійніша і ще мінливіша кар’єра духовна, кар’єра кобзаря-бандуриста, яка мало-помалу тіснитиме і, зрештою, повністю замінить першу.
Ставши в дверях клубного кабінету, де грали бандуристи, я захопленим поглядом прикипів до новеньких бандур, які виблискували струнами в руках жінки, хлопця, декількох дівчат і … Олексія Нирка, з яким я нещодавно так і не дознайомився.
— А ось, ще один лобуряка прийшов відбивати мені дівчат від бандури. — Маестро змовницьки підморгнув мені і я прочитав у його проникливих очах інше: «Ми ж, мовляв, добрі знайомі, то й маємо право на жарти».
— Які там дівчата одруженому, мене ваші бандури сюди заманили, — заперечив я.
— Он як! Ну, тоді сідай, клади бандуру на коліна, отак. Ліву руку — на баси, на грифі, отак. Правою — бери акорд на приструнках, отак, — наставляв мене Олексій Федорович.
І я вражено почув, як під моїми пальцями народжується моя улюблена пісня. Єдина українська пісня про море, яку я знав:
Місяць на небі, зіроньки сяють, Тихо по морю човен пливе…
Ввечері вдома здивуванню дружини і сина не було меж — батько прийшов без пива, зате з бандурою, на якій, на додачу, заграв і заспівав так, ніби був бандуристом завжди. Щоправда, репертуар складався з однієї пісні. Поки що з однієї!
Після того пам’ятного дня мій душевний настрій можна було порівняти хіба що з тим настроєм, який відчувають ескімоси чи ненці, коли влаштовують свято зустрічі сходу сонця, яке, після полярної ночі, сповіщає настання яскравого полярного дня з його майже миттєвим пробудженням флори і фауни у тундрі. Так несподівано сталось моє друге народження. З бандурою!
До Олексія Федоровича час від часу приходили ті, хто бажав навчитись грати на бандурі — українці, росіяни, поляк, єврей, чуваші, і він не відмовляв нікому. З усіма розмовляв вишуканою українською мовою, голосно і чітко карбуючи слова, пересипаючи розмову жартами, афоризмами, дотепними порівняннями. Заохочував російськомовних оволодівати українською мовою, переконуючи співбесідників, що без неї мистецтво гри на бандурі взагалі неможливе.
— Бандура — це козацьке серце українського народу, а українська мова — це душа народу, а отже і бандури, — говорив він. — Без української мови бандура — мертвий предмет.
Мене в цьому не треба було переконувати, й рідна мова повернулась в мої уста спочатку в капелі бандуристів, а потім, поступово, через пісні, щоб не наполохати домочадців різкою мовною переорієнтацією — у мою сім’ю. Уже через пару місяців українська мова в моїй домівці стала звичною, як повітря, не лише для моїх рідних, але й для сусідів-земляків. Щоправда, поширювати цей досвід на суцільно російськомовний портовий флот свого Ялтинського порту я не наважувався, хіба що епізодично, в приватних бесідах з колегами-земляками.
Моя мовна переорієнтація відбувалась одночасно з засвоєння нотної грамоти, сольфеджіо з подачі маестро Нирка. Олексій Федорович дбав і про постановку мого голосу, давав мені необмежену можливість знайомитись з пісенними скарбами, які він накопичив у вигляді рукописних і друкованих нотних збірників.
Я і собі завів об’ємні нотні зошити, заносячи в них пісні зі свого особистого «Пісенного щоденника», який я вів ще в рідній Котиківці, потім в Казахстані, потім в Ялті, але вже з нотами, перекладеними для бандури невтомним вчителем. До моїх пісень котиківського, казахстанського і ялтинського періоду додались пісні із збірників маестро: «Взяв би я бандуру», «Гей, на морі хвиля грала», «Гей, на Чорному морі», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Ой, у Криму на риночку», «В Цареграді на риночку», «З Полтавського бою розбитий гетьман», «Гей, виїхав Ревуха» і ще два десятки козацьких, чумацьких, ліричних, жартівливих і навіть… пару радянських пісень.
Без ідеологічно витриманих пісень про комуністичну партію і про Леніна, чи про «щасливе» колгоспне життя, якими мусів починатись будь-який концерт, сценічна діяльність капели в радянські часи була немислимою. Ось тут Олексій Федорович в міру своїх дипломатичних талантів, підбирав для перших «ідеологічних» номерів концерту тексти таких пісень, що їх залюбки могли співати без ущербу для свого ідеологічного спрямування і червоноармійці, і українські повстанці, як, наприклад:
Як за дальнім небосхилом Не бори гудуть,
Їдуть хлопці наші милі У далеку путь.
Гей, гей, гей, дорога дальня, Гей, гей, гей, сльоза прощальна Покотилась дівчині з очей…
«Ідеологічний трюк» Олексія Нирка заключався в назві пісні, яку він придумував для такої оказії — «Пісня червоних партизан». Але якщо б в заголовок до цієї пісні «приписати» Січових Стрільців чи Холодноярців, чи будь-яких інших повстанців, то текст залишився б все одно незмінним. «Ми будемо тішити партійну бюрократію приємним для них словом, а на ділі використовувати всі можливості для відродження українства» — пояснював учитель мені, своєму учневі, власну позицію.
Заповнивши три товстенькі нотні зошити-альбоми, я, як Каменяр Івана Франка, став перед цією «нотною скалою», яку треба «лупати» по шматочку довго і нудно, і завагався… На заняття загальною теорією музики у мене не вистачало ні часу, ні терпіння, ні бажання, а виконувати пісні під супровід бандури хотілось негайно. То ж починаючи вчити грати на бандурі чергову пісню, я одночасно вивчав значення нотних знаків, розташованих разом із словами пісні на нотному стані у їх відповідності до конкретної тональності, визначеної для цієї пісні. Там, де мені не вдавалось засвоїти якийсь теоретичний момент, я заповнював прогалину інтуїтивною «відсебятиною» або підбирав на струнах мелодію «на слух». Внаслідок цього в мене почала вироблятись своєрідна індивідуальна манера виконання, на яку й досі звертає увагу багато слухачів.
Ми з Олексієм Федоровичем часто стали бувати один в одного. Як я, моряк Ялтинського порту, «тимчасово» (без надії на покращення) тіснився з сім’єю у своїй «хрущобі», так і кобзарський маестро з дружиною Неонілою «тимчасово» отримав напівпідвальне приміщення в Ущельненському будинку культури (Ущельноє — північно-східна частина Ялти, над річкою Дерекой). Як в одного, так і в другого, почесне місце в інтер’єрі займали заповнені вщент книжкові шафи, в яких домінувала україніка. Правда, на відміну від моєї книгозбірні, у маестро було більше українських книжок, а деякі полиці вгинались від багатотомних нотних видань «Музичної України» — творів композиторів, теоретиків і істориків музики. Бачачи, як я спрагло шукаю в них пісні на морську, козацьку чи кримську тематику, Олексій Федорович після своїх частих відряджень до Києва чи Львова інколи привозив нотні збірники мені в подарунок. Я, в свою чергу, коли знаходив щось цікаве з історії України, купував два екземпляри — для себе і для свого Пан-Отця, як називають своїх наставників кобзарі.
Я відзначав для себе, що тільки тепер мені відкрилась повнота життя, пов’язана з невимовною радістю творчості. Та й Олексій Федорович якось признався, що він уже давно чекав на такого учня-однодумця як я.
Позитивні зміни в моїй поведінці відчули і дружина з сином, і колеги-моряки. Якщо раніше свій вільний час я все менше проводив у колі сім’ї чи в якомусь із клубів, а частіше — біля пивних бочок з портовиками (далася взнаки цілинна «закваска»), то тепер про пиво я не просто геть забув, а «зав’язав» всяку випивку міцним морським вузлом. Їх місце впевнено заповнювали дні, місяці, роки, проведені з бандурою і піснями в організованій і любовно вирощеній Олексієм Федоровичем Нирком Ялтинській Народній Капелі Бандуристів ім. Степана Руданського, яка пізніше стала зватись Кримською.
* * *
Протягом шести творчих і, треба додати, щасливих, нічим не затьмарених років, при трепетно-доброзичливому сприянні Олексія Федоровича, я навчився виконувати на бандурі майже сім десятків пісень і навіть замахнувся на такий складний жанр, як думи. Для початку я взяв думу «Про козака-бандуриста». Цьому прислужився збірник «Українські народні думи», опублікований видатним українським кобзарем Федором Глушком. Збірник мені подарував Олексій Федорович в 1967 році, і на вивчення згаданої думи я витратив увесь цей рік. Зате, як заграв:
«Гей, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки-сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть
І по-під небесами літають, —
Гей! То ж сидять на могилі козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
У кобзу грає-виграває, жалібно співає…»
І така сила у цієї думи, що мені здавалось, ніби це я сам у степу, — порубаний та постріляний, граю на кобзі, прощаючись із світом і з січовим товариством, яке десь там, за могилою, продовжує бій з бусурманами і, «як череду малахаями у полон завертає».
Після цього думи «Про козака Голоту» і «Буря на Чорному морі» було легше вчити, а отже і швидше. Щоправда, під-час концертних програм капели бандуристів Олексія Федороовича, на сцену з ними я виходив рідко, зате «шліфував» їх місяцями не так для публіки, як для власного задоволення.
Разом з капелою я брав участь у концертах на клубних і санаторних сценах, інколи як соліст. Оскільки дівчата і жінки складали критичну масу в капелі, то і в репертуарі, крім таких «програмних» пісень як «Взяв би я бандуру», «Повій, вітре, на Вкраїну» (слова «патрона» капели Степана Руданського), творів Т. Шевченка, переважали все ж ліричні та жартівливі пісні, які я зобов’язаний був виконувати, так би мовити, «за компанію»: «Тихо над річкою», «Цвіте терен», «Накрутили кучері дівчата», «Чорні очка, як терен», «Ішов козак потайком», «Очі синії–сині» і т.ін. Зрештою, і ці пісні «жіночого роду» назавжди прижились в моєму репертуарі і я залюбки виконую їх уже в похилому віці, згадуючи добрим словом свого кобзарського Пан-Отця і капелу нашої з ним молодості.
Зате під час сольних виступів тоді, в тих далеких 60-х, я виконував більш близькі моєму серцю пісні про козацьких ватажків: Дмитра Байду-Вишневецького, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Станіслава Морозенка, ну і козацьку мариністику: «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Гей, на Чорному морі хвиля грала» тощо.
* * *
Окремо від капели я «засвітився» зі своєю бандурою на сцені клубу моряків перед портовиками й портовим начальством, а пізніше — у читальному залі на засіданнях клубу книголюбів, в Будинку Літфонду перед письменниками. Ну і не без того, щоб «порисуватись» своїми бандурними успіхами не тільки вдома, перед дружиною й сином та сусідами, але й перед батьками, родичами й друзями в рідній Котиківці й Городенці, куди я зачастив під час відпусток з сином Натаном і бандурою. Землякам моїм подобалось поєднання бандури з … капітанською «форменкою» з погонами на плечах.
— Значить, українська культура, хай там як, починає долати флотський бастіон зросійщення України, — наївно висловлювались вони. Це було явним перебільшенням, але воно підбадьорювало мене. Я пояснював землякам, що в Ялті моє особисте українське «друге народження», а так же відродження української самосвідомості серед ялтинців відбувається завдяки титанічним зусиллям поки що однієї людини – кобзарського маестро Олексія Нирка.
В цей час, одночасно з продовольчою кризою в СРСР, була проведена хвиля арештів серед інтелігенції. В Україні тоді зазнали репресій Михайло і Богдан Горині, С. Караванський, П. Заливаха, В. Мороз і багато інших.
Ми з дружиною готували свого Натанчика і перший клас, навчаючи його читати, писати, рахувати і т.д. — по-російськи, бо української школи в Ялті, як і в усьому Криму, не було. Наступ на все українське не припинявся ні на секунду і я, впадаючи в депресію з цього приводу, в глибині душі вважав себе, Олексія Нирка і тих 2 десятки ялтинських капелян-бандуристів останніми «могіканами» української культури на Південному березі Криму.
Аж тут 16 – 19 листопада 1966 року відбувся 5-й з’їзд письменників України, на якому вперше було підняте питання відродження української мови і культури, доведених радянською владою до повного занепаду. Особливе враження на з’їзді справила смілива доповідь Олеся Гончара. Матеріали з’їзду письменників вийшли окремою книгою, купивши яку я прочитав на одному диханні і ожив духом.
Наступного, 1967 року Олексій Федорович передав мені машинописні праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». І я зі стиснутими зубами читав про трьохсотлітні втрати, приниження, випробування України в медвежих обіймах «старшого брата». Після цього я натхненного грав на бандурі:
Світе тихий, краю милий, моя Україно!
За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?
* * *
А тим часом Ялтинська капела бандуристів стала уже помітним явищем в культурному житті курортної Ялти. «Курортная газета» 31 січня 1967 року помістила фотографію ялтинських бандуристів разом із статтею «Звучат родные песни» про творчий доробок Олексія Федоровича Нирка і мистецьку майстерність капели. 27 червня того ж року ця сама газета знову відзначила успішний виступ Ялтинської капели бандуристів на святі Пісні і Праці, а в наступні роки рідко який номер кримської і республіканської преси обходився без інформації про успіхи Олексія Федоровича Нирка на бандурній ниві Криму.
Про перші кроки Ялтинської капели бандуристів в газетах “Культура і життя” (02.04.1966) і “Курортная газета” (31.01.1967). На фото – я в центрі верхнього ряду
Наша участь у загальноміському фестивалі ялтинських самодіяльних колективів в червні 1967 р. на поляні гори Магабі.
Олексій Федорович (він у чорному одязі з горизонтальною бандурою) і я (2-й ряд в центрі) серед учасників Ялтинської капели бандуристів після виступу на Кримському телебаченні (1960-ті роки)
Нікітський ботаніічний сад, березень 1970 р. — наша участь у концерті до дня народження Т. Г. Шевченка. Олексій Нирко – в 2-му ряду, крайній справа; Остап Кіндрачук в центрі 1-го ряду.
Я, дружина Ліля і син Натан серед учасників Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського (літо 1967.)
На репетиції з маестро Нирком Олексієм Федоровичем (липень 1970 р.)
* * *
У вересні 1983 року керівник Ялтинської капели бандуристів ім. С. Руданського Олексій Федорович Нирко в статусі науковця-дослідника кобзарського мистецтва брав участь в ІХ Міжнародному з’їзді славістів, який проводився в Музеї народної архітектури і побуту Української РСР (в незалежній Україні він має статус “Національного”). За домовленістю з дирекцією Музею, Олексій Федорович запросив мене і мою малолітню доню Олесю виступити на етнографічному ярмарку з нашою не раз уже випробуваною в Ялті програмою “Козацький колорит”. Два дні, 10 й 11 вересні, по декілька годин серед ярмаркового велелюддя я виконував на бандурі козацьких пісень, а доня поперемінно час від часу декламувала вірші Т. Шевченка й С. Руданського на козацьку тематику. Попутно відбулось наше з Олексієм Федоровичем знайомство з істориком і бандуристом Анатолієм Гришиним, яке пізніше мало продовження в справі подальшої самоорганізації кобзарів України і відродженні традиційного кобзарювання Через мою байдужість до фотографування, на пам’ять про наш перший приїзд з моєю бандурою до Києва залишилась лише “Почесна грамота” від дирекції Музею, в якій, на жаль, про участь Олесі не згадано…
* * *
о
11.10.1987 р. Фото зліва – Київ. Ялтинська капела бандуристів ім. С. Руданського і дует – учасники капели Остап і Олеся Кіндрачуки на сцені ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства). Фото справа – Зустріч після концерту на ВДНГ: Остап і Олеся Кіндрачуки з письменником і кобзарем Миколою Литвином та керівником Ялтинської капели Олексієм Нирком.
* * *
27.11.1988 р. Олексій Федорович Нирко і я на запрошення керівника ініціативної групи, бандуриста і науковця Анатолія Гришина прибули в Київ, у лекторій Києво-Печерської лаври на установчі збори кобзарів України.
Газета «Культура і життя» в №49 за 4 грудня 1988 р. помістила обширну інформацію під назвою «Та й зліталися орли на велику раду», в якій автор В. Чудний назвав збори кобзарів «всеукраїнською радою» та підкреслив, що це «подія першорядної ваги в культурному житті республіки — перший з’їзд кобзарів».
Учасниками зборів, крім їхнього ініціатора Анатолія Гришина, були кобзарі і бандуристи: Г. Ґриштопа (Одеса), О. Чуприна з могили Т. Шевченка (Канів), Василь і Микола Литвини, Г. Ткаченко, М. Будник, С. Гнилоквас, П. Супрун, А. Бобир, М. Гвоздь, юний Роман Яницький (всі кияни), В. Нечепа (Чернігів), М. Нечипоренко (Житомир), М. Баран, Людмила Посікіра, тріо бандуристок під керівництвом Марії Сороки (всі львів’яни), О. Нирко і О. Кіндрачук (Ялта), М. Василюк (Ізмаїл). Всього 25 учасників. Всі ми складали плани відродження кобзарських традицій. Світились із середини якимось невідомим раніше піднесенням і … натхненно грали й співали, спочатку там же, в лекторії, для себе, а в наступні три дні розійшлися по київських майданах і вулицях з бандурами, як це було заведено в Україні до «червоного» терору, коли люди спрагло живились хвилями пасіонарної енергії, закодованої в старокозацьких інструментах.
На жаль в цей раз наше зібрання виявилось організаційно недовершеним через відсутність статуту, а тільки 31 травня і 1 червня 1990 року відбувся легітимний Установчий з’їзд кобзарів України з реєстрацією в органах влади Спілки кобзарів України, яка згодом стала Національною. В роботі цього з’їзду кобзарів і у виробленні статуту Спілки активну участь приймав Олексій Нирко, а я був його своєрідною «кобзарською тінню» і як бандурист приймав участь у всіх концертних програмах з’Їзду. Ні один з наступних з’їздів кобзарів не обійшовся без активної участі в них двох представників Криму – Олексія Нирка й мене, його помічника…
* * *
Одержимість «бандурною експансією».
В 1990-му році в нагороду за багаторазові виступи з бандурою перед іноземними туристичними групами українського походження мій маестро Олексій Феедорович Нирко і я були включені керівництвом товариства “УКРАЇНА” до спеціальної культурологічної туристичної групи для поїздки по місцях розселення української діаспори в Югославії, незадовго до її розпаду на окремі республіки. На превеликий жаль, я не взяв з собою фотоапарата, щоб зафіксувати “для історії” цікаві епізоди цієї поїздки. На пам’ять випадково залишились лише дві довідки, кілька сторінок дорожніх записів у блокноті і декілька буклетів. Одна з довідок свідчить про полум’яне бажання Олексія Федоровича не лише популяризувати мистецтво гри на бандурі де це можливо, але й залучати бажаючих до практичного оволодіння цим неординарним інструментом. Так у нашій культурологічній групі з’явились дві бандури – одна в мене, для виступів з концертною частиною групи, а друга – у маестро, для практичного навчання когось із югославських українців з перспективою отримати інструмент в подарунок.
Маршрут нашої групи пролягав через столицю Югославії Београд і дальше – Нови Сад, Сремска Мітровіца, Вуковар, Петровці, Загреб, Шибеник, Сараєво, і всюди перед українськими громадами поряд з виступами інших артистів нашої групи (пісні, танці), звучала і моя бандура, заманюючи бажаючих до мого маестро в науку. Така оказія відбулась не в Новому Саді, як зазначено в бюрократичній довідці, а в Сремській Мітровіці.
17 травня 1990 р. відбувався концерт гостей з України на сцені, влаштованій на центральній площі Сремської Мітровіци для мешканців міста. Я виконував пісні “Взяв би я бандуру”, “Гей, у мене був коняка” і “Козак гуляє”, а серед публіки переді мною стояла дівчина, яка заворожено вслухалася в бандурний передзвін. Її помітив і маестро О. Нирко. А коли закінчилась гра вона підійшла… ні, не до мене, а до моєї бандури, і не відривала від неї зачарованого погляду, Олексій Федорович запитав: «Що, дівчино, закохалась? І в кого? В бандуриста чи в бандуру?». Але замість відповіді дівчина (нею виявилась українка Надія Капроцька, уродженка Сремської Мітровіци) попросила дозволу взяти бандуру в руки й запитала мене, чи складно навчитись на ній грати? Я сказав, що про це найкраще розкаже їй маестро Олексій Федорович Нирко, який колись навчив цього дива і мене самого. І Олексій Федорович майже слово в слово сказав Надії те, що колись давно говорив мені в Ялтинському клубі медпрацівників під час мого першого уроку гри на бандурі: «Нема нічого простішого! Кладеш бандуру на коліна, ліву руку на гриф, пальцями правої руки на струни, отак і — видобуваєш акорд, терцію…». І здивована Надія почула, як народжується мелодія пісні «Місяць на небі, зіроньки сяють». Так знайшлась людина, яку шукав маестро, щоб подарувати привезену ним з України бандуру.
З того часу Надія, задля уроків гри на подарованій Олексієм Федоровичем новенькій бандурі, супроводжувала українську групу по її югославському маршруту, взявши відпустку на роботі.
Цей приклад – лише один епізод з тисячі подібних. Будучи викладачем по класу бандури в Ялтинському педучилищі, який пізніше трансформувався в Кримський гуманітарний університет зі збереженням у ньому класу бандури і студентської капели бандуристок, Олексій Федорович вивчив і виховав незчисленну когорту бандуристок, які отримали, таким чином «друге народження з бандурою», а вже дальше самі рознесли мистецтво гри на бандурі по містах і селах Криму, Кубані, аж до Камчатки і Японії на схід, до Німеччини на захід, до Марокко на південь.
Та найбільшою «голубою» мрією Олексія Нирка стало «обандурювання» Кубані, де ще жевріла пам’ять про славних козаків-бандуристів.
Якось мені пощастило придбати російськомовну книгу етнографічних нарисів «Кубанские станицы» (Вид. «Наука», АН СРСР, Інститут етнографії ім. М. М. Міклухо-Маклая, Москва, 1967 р.) і в ній серед різноманітних історичних, етнічних, лінгвістичних матеріалів виявились відомості про ще живих бандуристів – братів Семена, Дмитра і Володимира Лазаренків у станиці Канівській.
Ну, прочитав я про станичних бандуристів, порадів, що бандурне мистецтво ще не згасло на Кубані і… все. Та коли я показав свою знахідку Олексію Федоровичу, реакція виявилась несподіваною! При першій же нагоді він сів на автобус і з пересадками добрався до станиці Канівської. Потім їздив 2-й, 3-й…10-й раз, поки не зібрав цілу гору матеріаалів, особливо від Семена Лазаренка, про Канівську капеллу бандуристів, її керівників і учасників, а так же про багатьох бандуристів всієї Кубані.
Розжився Олексій Федорович і матеріалами про бандуриста Дмитра Байду-Суховія з причорноморського міста Кубані Геленджик, куди він їздив знову ж таки за моєю «наводкою» після знайомства із заміткою в жуналі «Прапор», яку я йому показав.
Згодом маестро зачастив до кубанських станиць і почувався серед них як риба в воді. Він зібрав все, що можна зібрати про бандуристів і кобзарів Кубані включно зі старовинними бандурами, особистими речами, документами. А оскільки чимало таких матеріалів він раніше накопичив про Крим, то цілком логічною пізніше стала поява в Ялтинському педучилищі, музейної кімнати «Кобзарство Криму та Кубані», яку Олексій Нирко потім трансформував у музей з такою ж назвою при Кримському гуманітарному університеті.
А ще пізніше Олексій Федорович узагальнив зібраний і досліджений матеріал у об’ємній монографії «Кобзарство Криму та Кубані», не давши таким чином канути в Лету кобзарській історії Криму й Кубані. Книга витримала три видання в 2006, 2008 і 2015 роках. На превеликий жаль дорогого маестро не стало перед виходом у світ першого видання.
Фото вирізки з газети «Радянська освіта за 13.01.1987 р.— О. Ф. Нирко і первісний вигляд музейної кімнати “Кобзарство Криму та Кубані” при Ялтинському педучилищі (1970-80-ті р.р.)
Тож цілком можна вважати за окремий різновид «бандурної експансії» Олексія Федоровича його намагання прищепити мистецтво гри на бандурі в славетному Кубанському козачому хорі, і звичайно ж в станицях і містах Кубані. І йому таки вдалось зав’язати творчу співпрацю з колективами кубанських митців. Як результат – в концертні програми Кубанського козачого хору була включена гра на бандурі – там бандуристом виявився концертмейстер Юрій Булавін, з’явились інші бандуристи-виконавці, станичні тріо бандуристок, ансамблі бандуристів при Краснодарській дитячій школі народного мистецтва (кер. Бандуристка Л. Ціхоцька), в станиці Сіверській (кер. Т. Солтовець).
І нарешті надзвичайно ефективною популяризацією бандурного мистецтва виявились щорічні фестивалі кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро», організовані в Ялті О. Ф. Нирком у 1991 році спочатку як республіканські, потім як загальноукраїнські.
На той час я вже повністю перейшов на кобзарювання, як спосіб свого життя, але дружби і співпраці з моїм Пан-Отцем ніколи не припиняв, тому фестивалі «Дзвени, бандуро», в яких непремінну участь брав не лише я, а й мої діти Олеся й Назар, залишили в пам’яті яскраві спогади. А один епізод з цього фестивалю залишив слід у моєму кобзарюванні на всю решту життя – я подарував учасниці фестивалю кубанській бандуристці дитячу бандуру, а взамін отримав від неї в подарунок кубанський козачий одяг, який з того часу став моєю візитною картою і допоміг мені створити образ «Козака-бандуриста», під яким мене знали і знають всі мої слухачі в Україні і за її межами.
За межами моїх спогадів про Олексія Федоровича залишився ще такий спосіб популяризації бандурного мистецтва, як організовані ним численні гастрольні поїздки Ялтинської (Кримської) капели бандуристів в міста України, Угорщини, Франції, Греції, Польщі, Білорусії, Росії, в яких я, ставши мандрівним кобзарем-бандуристом, не приймав участі.
Під патронатом Великої Лесі.
В 1970 році, в розпал дрімучого брежнєвського застою, коли українське національне життя в Україні ледве жевріло, в найпівденнішому, дощенту зрусифікованому місті України Ялті самооганізувалась невелика ініціативна група небайдужих українців для відзначення 100-річчя з дня народження однієї з найвидатніших доньок українського народу Лесі Українки. Очолив “ініціативників” Олексій Федорович Нирко, чий організаторський талант уже яскраво проявився в створенні Ялтинської капели бандуристів. Була зібрана велика кількість експонатів для ювілейної виставки, яка була влаштована 25 лютого 1971 року в Літературно-меморіальному музею Треньова-Павленка, що тоді знаходився біля підніжжя пагорба Дарсан в центрі Ялти (пізніше той музей був розформований). “Лесина” виставка виявилась навіть об’ємнішою, ніж експозиція музею двох лауреатів Сталінської премії, що навіяло думку про організацію музею Лесі Українки в Ялті, з якою пов’язані роки життя і творчості поетеси. Після резонансного ювілею, його ініціативна група не розпалась, а навпаки, згуртувала ще більше число шанувальників української мови й культури, яких запалила ідея створення Лесиного музею в Ялті і які, зрештою склали ядро майбутньої організації української “Просвіти” в місті-курорті, яку знову ж таки очолив енергійний і загально визнаний лідер Олексій Нирко. Ставши активістом “Просвіти”, я теж з ентузіазмом включився в боротьбу за створення єдиного українського музею в Криму. А боротьба з недоброзичливцями всього українського в Криму, які засіли в бюрократичних керівних кабінетах, виявилась довгою і виснажливою. Але це – окрема неосяжна тема, яка засвідчила незламний характер «випускника» ГУЛАГу Олексія Нирка, який два десятиліття координував зусилля ялтинських просвітян і громадських діячів в Україні в справі організації Музею Лесі Українки в Ялті аж до його успішного відкриття…
Я не лише брав участь у роботі Ялтинської «Просвіти», але, побачивши як наш кобзарський маестро збирає, систематизує і зберігає все, де тільки йшлося про нашу капелу бандуристів, я й сам став негласним «літописцем» бурхливої діяльності Олексія Федоровича в усіх його починаннях, збираючи в окремі папки газетні публікації, документи, листи, фотографії про нього, про очолювані ним капели бандуристів (студентську й дитячу), про відкриті ним класи гри на бандурі в Ялтинському педучилищі та в Ялтинській музичній школі, про створений ним «Музей кобзарства Криму та Кубані», не кажучи вже про просвітянську організацію і, звичайно ж про «музейну епопею». Є в них і мої газетні та журнальні публікації на означену тематику. Ось лише окремі епізоди з цих папок…
* * *
Влітку 1972 року Олексій Федорович з’ініціював колективного листа діячів української культури не лише Ялти і Криму, а й «материкової» України в Міністерство культури УРСР з пропозицією відкрити в Ялті пам’ятник Лесі Українці. Листа відправили не цензурованою поштою, а тайно, кур’єром…
В результаті 16 серпня 1972 р. мені пощастило взяти участь у велелюдному мітингу мешканців і гостей Ялти, присвяченому відкриттю пам’ятника Лесі Українки на вулиці Літкенса, перед будинком №8, в якому згодом мав відкритись і музей поетеси, після відселення мешканців будинку.
Буквально напередодні пам’ятник привезла і встановила група киян, та так оперативно, що міська влада була поставлена перед здійсненим фактом і тепер на мітингу розгублено лупала очима і усміхалась крізь зціплені зуби. Виступав міністр культури УРСР Ю. Єльченко, академік Є. Шабліовський, авторка пам’ятника, скульптор Галина Кальченко, партійні бонзи з Сімферополя і Ялти. Співав народний артист УРСР Дмитро Гнатюк, виступав Олексій Нирко з Ялтинською капелою бандуристів та інші митці.
З того дня натхненне обличчя бронзової Лесі Українки, що сидить перед своїм ялтинським меморіальним будинком, спрямоване до моря, і рідко який день її коліна залишаються без покладених на них букетів квітів.
А через півроку, на початку грудня 1972 р. як наслідок моїх особистих листів і заяв в управління Ялтинського морського порту і в Чорноморське морське пароплавство в Одесі, написаних під враженням від успішної акції Олексія Федоровича, я з хвилюванням зустрів прибуття в порт нового теплохода з іменем Лесі Українки на борту.
* * *
17-18 вересня 1972 р. з ініціативи О. Ф. Нирка в готелю «Україна» м. Сімферополя був скликаний Перший Всекримський семінар кобзарів-бандуристів за участю Володимира Сухенка, Григорія Ханика, Алли Уманець, Тамари Безрідної, Остапа Кіндрачука та ще кількох бандуристів. Керував семінаром голова новоствореної секції Кобзарів при Кримському відділенні Музично-хорового товариства Олексій Нирко, який на прощання подарував кожному учаснику семінару великий репертуарний збірник пісень для бандури «Грай моя бандуро» з печаткою Музично-хорового товариства і його автографом.
1-й семінар кобзарів-бандуристів Криму (вересень 1972.)
* * *
В останній декаді 1988 року через шалений спротив керівництва Ялтинського краєзнавчого музею, відкриття Музею Лесі Українки взагалі опинилось під знаком запитання і лідер ялтинської української громади Олексій Нирко запросив на підмогу нашого київського кобзаря-побратима, письменника, журналіста і члена редколегії журналу “Україна” Миколу Литвина. З одного боку музейні “тузи” доказували гостеві з Києва, що Леся Українка у домі, звільненому під музей її імені “нє жіла” і таке інше, а тому в ньому доречніше розмістити «Музей прогрессівной русской і украінской культури». З другого боку я засів з Миколою Степановичем за грубезною течкою зібраних мною за 20 років матеріалів про ялтинський період Лесиного життя зі зворотними доказами. В результаті у січневому номері “України” за 1989 рік з’явилась гостро-критична стаття Миколи Литвина “Доки Ялта буде чужиною?”. Завдяки цій статті справа Лесиного музею в Ялті знову повернулась в загальноукраїнську повістку дня.
* * *
Оскільки прибічники “русской прогрессівной” альтернативи Музею Лесі Українки доказували, що за два десятиліття зібрані ініціатиниками експонати безслідно пропали, то, мовляв, нічого й мріяти про такий музей. Мене як магнітом тягнуло оглянути задній двір музейного будинку і дійсно, саме там я знайшов відповідь на загадку “пропажі” музейних експонатів — їх просто викинули на звалище і не встигли вивезти. Я побіг додому за фотоапаратом і зафіксував зруйновану скульптуру “Мавки”, подаровану музею автором Дмитром Журавльовим, і разом з газетними вирізками за січень-лютий 1989 року про “непотрібність” Лесиного музею в Ялті та своїми коментарями послав у редакцію газети “Культура і життя”. В Ялту з Києва прибув спецкор і заввідділом культури редакції газети «Культура і життя» Олександр Балабко. Розмовляв з музейними працівниками, чиновниками з відділу культури Ялти, довго слухав Олексія Федоровича й інших просвітян про багаторічну історію невідкриття музею Лесі Українки, скрупульозно знайомився з газетними і документальними матеріалами, які я зібрав у грубезній «музейній» течці. І, зрештою, 16 квітня 1989 року в газеті «Культура і життя» з’явилась його велика стаття «Мавка на звалищі» з підзаголовком: «Обіцянкам створення музею Лесі Українки в Ялті невдовзі буде двадцять років».
Збереглась у мене і копія нашого спільного з Олексієм Федоровичем листа до авторитетного письменника і депутата Верховної Ради СРСР Олеся Гончара, а так же оригінал його листа-відповіді Олексію Нирку з обіцянкою активного сприяння відкриттю Лесиного музею в Ялті від 24.02.1989 р.
Клопотання Олеся Гончара перед владоможцями та агальноукраїнська дискусія, яка розгорнулась на сторінках журналу «Україна» після публікації Миколи Литвина і на шпальтах газети «Культура і життя» після статті Олександра Балабка стали вирішальними у позитивному рішенні щодо відновлення в Ялті Лесиного музею.
* * *
25 лютого 1991 року, у день 120-річчя Лесі Українки багаторічні спільні зусилля ялтинських активістів і небайдужої громадськості України увінчалися частковим успіхом — в приміщенні, призначеному для музею геніальної поетеси в Ялті, офіційно була відкрита ювілейна експозиція “Леся Українка і Крим”, створена за проектом музейного працівника і активної просвітянки Світлани Кочерги. Побудова експозиції повністю збігалась з музейними стандартами, але міська влада, негативно налаштована до ідеї відкриття Лесиного музею, умисне придала експозиції тимчасовий статус, прив’язаний лише до дати 120-річного ювілею поетеси, в надії, що згодом справу музею удасться “поховати”. Аж через два роки, 10.09.1993 року ялтинські просвітяни добились від Ялтинського міськвиконкому постанови про надання експозиції “Леся Українка і Крим” статусу Музею Лесі Українки.
А тим часом під-час відкриття експозиції в одному з музейних залів відвідувачів зустрічали звуки моєї бандури, а серед експонатів виставки знаходилось подароване мною раритетне видання 1917 року “Мелодії з голосу Лесі Українки”, автором якого був чоловік поетеси, вчений-фольклорист Климент Квітка.
* * *
, Директоркою Музею Лесі Українки стала активна просвітянка і діяльна помічниця Олексія Нирка Світлана Кочерга, а для ялтинських просвітян музей став центральним осередком національно-культурного життя в Ялті. Ялтинське товариство “Просвіта” в музейних приміщеннях активізувало свою державотворчу і культурологічну діяльність, пропагуючи українську національну ідею, відзначаючи національні і релігійні свята, оскільки активною частиною “Просвіти” була Українська греко-католицька громада Ялти. При музеї відкрилась українська недільна школа, куратором якої стала Світлана Кочерга, а мені доручили викладати в ній історію України. Для українських дітей ця школа створила атмосферу рідної мови, культури, звичаїв, відродила в Ялті різдвяний «Вертеп», звичай колядування тощо. Від Ялтинської “Просвіти” “відбрунькувались” (а радше стали її філіалами) Союз українок Ялти, Клуб українських творців Ялти, осередки Української Республіканської партії, Українсьвої Народної партії та Руху. І над усіма цими проявами відродженої Української Ялти витав невгамовно-животворний дух кобзарського маестро Олексія Федоровича Нирка.
В організованій Олексієм Нирком Дитячій капелі бандуристів «Кримські Проліски» навчились грати і виступати на сцені мої діти Олеся і Назар, а Олеся, на додачу закінчила 5-річний курс класу бандури, заснованого Олексієм Федоровичем в Ялтинській музичній школі, де викладачем була його дружина Неоніла Леонтіївна Нирко-Куц.
З щиросердечного благословення мого кобзарського Пан-Отця Олексія Федоровича Нирка я сформувався як кобзар-бандурист і отримав від нього «визвілку» на кобзарювання, як спосіб мого подальшого життя на просторах нашої України і зарубіжжя.
Незнищенна пам’ять про Великого Українця Ялти, Криму і Кубані.
Споконвіку в українських кобзарів існує звичай протягом усього свого життя воздавати хвалебну ясу своєму кобзарському вчителю. Я слідував цьому звичаю завжди, де лише заходила розмова про моє кобзарювання, в моїх інтерв’ю журналістам друкованих видань, радіо і телебачення, а так же у своїх публікаціях в пресі. Повертаючись із своїх кобзарських мандрів по Україні й Польщі додому в Ялту, я відразу після зустрічі зі своєю ріднею спішив до Олексія Федоровича обмінятись з ним успіхами кожного з нас на кобзарській ниві, новинами з громадського життя, принести йому скромні дари…
В жовтні 2005 року я кобзарював у польському місті Ґданську над Балтійським морем. Мобільні телефони тоді ще не набули масового поширення і я епізодично виходив на зв’язок зі своїми домочадцями через стаціонарні телефони. Аж в листопаді, збираючись додому я зателефонував дружині і дізнався, що Олексій Федорович відійшов у Засвіти 26 жовтня 2005 року, після чого для мене навколишній світ втратив свої фарби і здавався безнадійно сірим. По приїзду в Ялту я відчув, що і вона без мого кобзарського маестро стала наполовину порожньою.
Це почуття не покидає мене всю решту життя…
І лише під-час кобзарювання, коли я під бандурний передзвін виконую пісні, оброблені Олексієм Федоровичем, тоді в уяві знову бачу поряд його усміхненого, щирого й доброзичливого і чую його напів-іронічний голос: «Якщо хочеш грати на бандурі, то нема нічого простішого…»
А ще – книги, автором яких став Олексій Нирко. Одна з них подарована мені ним особисто з дарчим підписом, це — історичний нарис «Ялтинська «Українська трупа»» (виданий в Ялті 2004 р.). Другу, і головну книгу його життя «Кобзарство Криму та Кубані» (Львів, вид. «Сполом», 2006 р.) я побачив у вітрині львівської книгарні і, купивши її, ніби знову зустрівся з живим своїм Пан-Отцем, А читаючи – немов знову почув його голос і чітку вишукану українську мову: «Бандура – то козацьке серце України, а без рідної мови вона – мертвий предмет!» Потім я придбав ще одне, більш ошатне видання «Кобзарства Криму та Кубані» (Київ, вид. «Просвіта», 2008 р.) і, нарешті в інтернеті натрапив на PDF-версію ще одного, 3-го видання Університету «Львівський ставропігіон», 2015 р. Оживає образ Великого Бандуриста Криму і при читанні книжок інших авторів про нього.
о
Дві книги О.Ф. Нирка — “Ялтинська українська трупа” (2004) і “Кобзарство Криму та Кубані” (2006).
Такими є дві книжки львівського автора-історика Віктора Ідзьо «Українська Ялта. Український Крим…» і «Олексій Нирко – український громадський та науково-культурний діяч Української Ялти та Криму» …» (обидві — Івано-Франківськ, вид. «Сімик», 2015р.), повість-есе Миколи Литвина «Струни золотії» (Київ, «Веселка», 1984 р.) в якій Олексію Нирку присвячений нарис «Ще жива козацька мати», монографія Надії Супрун-Яремко «Українці Кубані та їхні пісні» (Київ, «Музична Україна», 2005 р.), в якій автор широко використовує наукові напрацювання О.Ф. Нирка, а найбільше в підрозділі 3.3 “Кобзарство і кобзарі Чорноморії”, декілька українських енциклопедій зі статтями про Олексія Нирка і його спадок, включно з Українською Вікіпедією, а так же окремі розділи, присвячені О. Нирку в солідних томах Історичного клубу «Холодний Яр», виданих Романом Ковалем – «Тиха війна Рената Польового» (2011р.) та «Сто облич Самостійної України» (2013 р.). Це лишень те, що є в моїй книгозбірні та доступно в інтернеті, де я час від часу продовжую відкривати все нові дослідницькі праці свого кобзарського маестро і радіти незнищенній пам’яті про нього. А ще ж пам’ять про Великого Українця Ялти зберігають його учні і послідовники в Криму, не дивлячись на трагічні обставини, що склались в Криму після 2014 року, коли катастрофічних втрат зазнала спадщина Олексія Федоровича Нирка, як збирача і популяризатора українських культурних цінностей Криму і Кубані, як організатора українського мистецького життя в Ялті й Криму. Колекція бандур і всі експонати «Музею кобзарства Криму та Кубані» — тепер є власністю російської гуманітарно-педагогічної академії Кримського федерального університету, створеної після ліквідації українського Кримського гуманітарного університету в Ялті.
Фрагмент Музею кобзарства Криму і Кубані ім.. О.Ф. Нирка при Кримському гуманітарному університеті, який виник на базі Ялтинського педучилища, а після 2014 року перейменований у Гуманітарно-педагогічну академію (фото – осінь 2021 р.)
Там же, в цьому новоствореному закладі жевріє нечисленна Ялтинська капела бандуристів ім.. Стеепана Руданського (відео 2021 р. за посиланням) —
Дивом, а точніше завдяки зусиллям вихованок Олексія Федоровича, ще живе Дитяча капела бандуристів «Кримські проліски» при Ялтинському центрі культури, хоча «проліски» там уже трансформувались в «пролески»…
Оголошення про набір в дитячу капелу «Кримські проліски» (липень 2020 р.)
Інколи складається враження, що вся виплекана Олексієм Федоровичем Українська Ялта розділила долю справжніх кримських пролісків і, будучи скутою снігом і морозом, чекає довгожданої весни.
На дверях Музею Лесі Українки постійно висить замок і табличка: «Закрыт по техническим причинам»…
«Просвіта» розпорошились – хто з молодших її учасників покинув Крим, хто зі старших — покинув життя. На Набережній Ялти, де я в свої 85 років продовжую кобзарювати, появляються рідкісні колишні просвітяни, вітаються зі мною, погомонять «про погоду», згадають про Олексія Федоровича, послухають його пісень у моєму виконанні і… йдуть дальше із знаками запитання в поглядах. Дехто з них, а часто навіть хтось із незнайомих перехожих нахиляється до мого вуха і жагучим пів-голосом промовляє «Слава Україні!» — для таких у мене є пісні зі словами незнищенного оптимізму, достойного пам’яті незламного Кобзарського Маестро, пам’ять про якого зберігають не лише ялтинці, але й вулиці Ялти з усією навколишньою природою…
…Не святкуватиме ніхто над нами перемоги, Тому що ми є лицарі грізні Залізної Остроги…
Або:
…Іще шабля гостра, не намок ще порох, І Свята Покрова надихає нас!
Будем веселитись – хай журиться ворог! Наступив наш зоряний, наш щасливий час!..
Серпень 1995. Я в компанії з Олексієм Федоровичем на ялтинській Набережній.
Вшанування пам’ті О.Ф.Нирка в Києві.
* * *
Про кобзаря Тараса Силенка в газеті “НЕЗБОРИМА НАЦІЯ” (за січень 2023 р.)
Непомітно проминув ювілей славного кобзаря з Ялти Остапа Кіндрачука. 13 листопада 2022 р. йому виповнилося 85 років. Коли я вітав його і запитав, де він тепер, пан Остап відповів: “Я – в Ялті! Не зважаючи ні на що, кобзарюю щодня на набережній. Для одних я – незрозуміла екзотика, а інші – просять виконати «Червону калину»”. Знаючи, що у минулі роки пан Остап на зиму перебирався кобзарювати до Києва, запитав його про плани на цю зиму, а він у відповідь: “Дорога на материк заблокована!!! Надіймося на чудо, бо воно час від часу виникає в нашій непевній реальності”. На моє прохання пан Остап написав спогад про Тараса Силенка. Пропоную шановному товариству ознайомитися з ним. У спогаді висвітлено і фрагменти життя самого Остапа Кіндрачука. Бажаємо батькові Остапові довгих-предовгих літ! Бажаємо дочекатися нашого спільного свята! Користуючись нагодою, запрошую киян та гостей столиці 17 грудня на 15.00 у Літературний музей на презентацію книги “Тарас Силенко, співець непримиренної України” (Київ, Національний музей літератури, 11, біля метро “Театральна”).
Таким я знав Тараса Силенка
З незабутнім кобзарем-побратимом Тарасом Силенком мене вперше звела доля 14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на вечорі, присвяченому 85-річчю видатного дослідника кобзарства Криму та Кубані, мого дорогого вчителя Олексія Нирка. Вечір організувала працівниця музею, бандуристка, колишня учениця Олексія Федоровича Тетяна Лобода, запросивши до участі його дочку Мирославу, його друга-дисидента Євгена Пронюка, бандуристів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Тараса Яницького, а також мене й інших гостей. З 2008 року я щозими кобзарював у Києві, почуваючись на Майдані легко й невимушено, а тут, у чотирьох стінах музею, перед світилами високого кобзарського мистецтва раптом відчув себе скуто і, відкриваючи концерт на запрошення ведучої пані Тетяни, від хвилювання з мелодії пісні перейшов на речитатив. Моя пісня виглядала бліденько в порівнянні з могутнім голосом Тараса Силенка, який натхненно виконав пісню про Кармелюка. Чудово виступили й два інші Тараси, а я переживав, що відтепер усі вони перестануть помічати моє київське кобзарювання.
Як же я помилився! З тих пір, проходячи мимо мене при вході в метро “Майдан Незалежності”, вони неодмінно зупинялися послухати моє “домоткане” кобзарювання, запрошували на свої концерти, цікавились моїм репертуаром. Зрештою, і Тарас Силенко й Тарас Компаніченко стали моїми друзями – і на сторінках ФБ, і “наживо”. Особливо теплою увагою наділяв мене Тарас Силенко. Це завдяки його запрошенню я в березні 2012 р. відвідав чудовий вечір Історичного клубу “Холодний Яр” “О, земле втрачена, явись”, присвячений Кубанській Народній Республіці. Там, на цьому вечорі я знову слухав серед іменитих виконавців неординарне виконання Тарасом Силенком пісні “Із-за гори, з-за лиману вітер повіває”, а потім, несподівано для себе, отримав у подарунок солідний том “Тиха війна Рената Польового” з автографом автора Романа Коваля з його власних рук.
Потім я ще мав змогу слухати чудові співи Тараса і спілкуватися з ним на презентаціях книжок Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” та “Сто облич Самостійної Україн”, отримати їх з рук автора зі зворушливими автографами і поповнити ними свою домашню книгозбірню.
Усі концерти і заходи з яскравими виступами кобзаря Тараса Силенка я був не в змозі відвідати, але вони та й наші не часті зустрічі з ним біля місць мого кобзарювання, компенсувалися віртуальним спілкуванням у мессенжері. Тож у моїй відео-колекції кобзарів-побратимів найчисленнішими є Тарасові виступи, прислані ним з різних заходів, а найбільше з тих, що їх часто організує Історичний клуб “Холодний Яр”. Так справжнім відкриттям для мене стала повстанська пісня “Повстань, народе мій!” у його виконанні з детальними коментарями, як ця пісня була вкрадена у повстанців і “перелицьована” в російську воєнну пісню “Вставай, страна огромная”.
Та й не тільки своїми кобзарськими здобутками ділився зі мною Тарас Силенко. Дещо і він запозичив у мене, наприклад, пісню про кошового отамана Івана Сірка, яку він уперше почув у моєму виконанні. Його доброзичлива прихильність до мене виявлялась у зовсім несподіваних ракурсах. То він пришле по мессенжеру копію глави “Секрети довголіття кобзарів” з книжки Анатолія Пастернака “Козацька медицина”; то знайдену в Інтернеті світлину з канадського фестивалю “Спадщина предків” з моїм велетенським портретом на фестивальному занавісі; то фотокопію обкладинки дитячої книжки “Козацькі бувальщини” Павла Браницького, де я з бандурою перебуваю в центрі козацького табору; то лист із художнього календаря, де художник Євген Матвєєв помістив мене в скафандрі космонавта з бандурою на… Марсі. І ще, й ще – цілу колекцію “диковинок” з моєю участю укомплектував мені Тарас, радіючи при цьому, що може потішити і моє старече еґо… А то якось улітку 2014 року я кобзарював на Хрещатику і раптом… не повірив власним очам: Тарас Силенко явився біля мене в компанії зі славними українськими бандуристами з далекої Австралії – Петром і Нілою Деряжними. Він проводив їх по Києву як гід і спеціально повернув до місця мого кобзарювання, представив дорогим гостям, жартівливо назвавши мене “кобзарською окрасою Хрещатика”…
Та найціннішим моїм надбанням, завдяки щедрій душі Тараса Силенка, став 1-й том “Української фольклористичної енциклопедії” професора Миколи Дмитренка. Саме Тарас доклав зусилля, щоб сам професор прийшов до місця мого кобзарювання і вручив мені в руки дорогоцінний книжковий скарб із власним автографом… “Це для того, – радів разом зі мною мій щирий кобзарський побратим Тарас, – щоб ваші численні нащадки гордились вами, адже в цій енциклопедії серед кількох десятків кобзарів ви представлені аж у двох окремих статтях на різних сторінках!” Ця енциклопедія – предмет моєї гордості, вона завжди під рукою. І перш ніж відкрити її, я завжди згадую незабутнього Тараса Силенка і невимовно шкодую, що він так і не дочекався другого тому зі сторінками, присвяченими йому особисто…
Останнє відео з виконанням пісні “Богуслав понад Россю і Медвин в боях стугонять” прислане мені Тарасом по мессенжеру 21 квітня 2020 р., коли я вже був удома, в Ялті, заблокований карантинними ковід-обмеженнями. Тут же, в Ялті, 22 червня 2021 р. з новинної стрічки фейсбуку я з тугою дізнався, що ні з ким не зрівняний кобзарський самородок Тарас Силенко покинув нас, а його душа перебралася на вічнозелені Сварожі Луки. Тут же, в Ялті, я зі щемом душевним спостерігав по монітору відео-репортаж з яскравим, як і сам Тарас, і його творчість, погребальним обрядом з тужливим риданням трембіт…
Остап КІНДРАЧУК Ялта, 16 листопада 2022 р. Публікується вперше.
За цією адресою з 11 грудня Ви зможете придбати і книгу “Тарас Силенко, співець непримиренної України”. А поки зверніть увагу на книги про інших українських достойників.
На світлині – Петро і Ніла Деряжні з Австралії, Остап Кіндрачук і Тарас Силенко. Київ, Хрещатик, літо 2014 р.
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
і
* * *
о
і
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
