В Ялтинських клубах книголюбів, філателістів, колекціонерів. |
В статусі книголюба-одинака.
Є такий відомий всім вислів — “Спочатку було СЛОВО”. Для мене СЛОВО у вигляді народної пісні з раннього дитинства було дивовижною “машиною часу”, що дозволяла не лише відчувати себе в сучасності, але й переноситись у минуле чи майбутнє. Пізніше я опанував іншим різновидом словесної “машини часу” — друкованим СЛОВОМ. Попри те, що у друкованого СЛОВА з’явився такі солідні “конкуренти”, наділені тими ж функціями у більш наглядному оформленні, якими є КІНО, ТЕЛЕВІЗОР, ІНТЕРНЕТ, я не зрадив своєму захопленню КНИГОЮ, яка по-своєму володіє маґією єднання людини з минулим-сучасним-майбутнім. Збагачений нюансами “книжної маґії” в ялтинському Клубі книголюбів, я продовжив поповнювати родинну книгозбірню як букіністичними раритетами, так і багатотомними виданнями класиків літератури і сучасних авторів включно з фантастами, серед яких переважали твори Олеся Бердника, енциклопедій, книг з різних жанрів мистецтва, нотної літератури, а найбільше — книг з історії України. Їх уже назбиралось біля трьох тисяч.
о
о
о
о
о
о
Невимовні почуття охоплюють читача, який розгортає старовинний фоліант і відчуває себе поряд з давнім автором, а за вікном у цей час ніби буяє інша епоха із свистом стріл, дзвоном шабель, іржанням коней, гоготінням пожеж, ладанними ароматами богослужінь, гомоном весільних застіль…
о
о
о
о
Давні видання, особливо древні рукописи, чи перші друковані інкунабули, неможливо не тільки придбати, але й почитати в бібліотеці. Вихід знайшли сучасні видавництва, які мають змогу копіювати рідкісні книги фототипічним, репринтним або факсимільним способом і я, звичайно ж, охоче купував такі копії, оскільки враження від знайомства з їх змістом майже не поступаються враженням при читанні оригіналів.
о
о
о
Читав я свої книги кожної вільної хвилини, читав під-час сніданку-обіду-вечері, читав у міському транспорті, читав у поїздах під-час кобзарських мандрів. Люблять читати і мої діти та внуки. Іноді я дарував стародруки музеям. Так Музеєві Лесі Українки в Ялті подарував “Народні мелодії з голосу Лесі Українки” Климентія Квітки (1917 р.)та “Народные малорусские песни” Амвросія Метлинського (1854 р.); Музеєві кобзарства в Переяславі-Хмельницькому — “Записки о Южной Руси” Пантелеймона Куліша ” (1856 р.), а від музею взамін отримав репринтні видання. Більшість своїх букіністичних надбань я подарував сину Назару, затятому колекціонеру і батькові двох моїх внуків-колекціонерів. Мандруючи з бандурою Україною, й Польщею, я до глибокої старості вгамовував свій “книжковий голод”, або як дружина Тамара називала — “книгоголізм”, справжніми книжковими скарбами, які знаходив у книгарнях і на книжкових форумах Львова, Києва, Одеси, Кракова й інших міст.
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
о
Отримував я цінні й цікаві книги так же й від авторів, діячів культури, громадських активістів, друзів-книголюбів з дарчими автографами.
о
і
о
В Ялтинських клубах книголюбів, філателістів, колекціонерів. |
Все почалось з “Читальні” рідного села Котиківки.
Мій батько, Кіндрачук Юрій, в довоєнну пору (30-ті роки ХХ ст.) був активістом “Просвіти” мого рідного села Котиківки (нині — Івано-Франківщина). Вся діяльність “Просвіти” (аматорські вистави, концерти, святкові заходи, зібрання і т.п.) відбувалась у громадському будинку “Читальні”, де знаходилась так же й бібліотека, якою опікувався батько. Він привив мені любов до читання книжок ще в дошкільному віці. Тож не дивно, що до моменту закінчення середньої школи, в мене була укомплектована уже власна бібліотечка — більше сотні любимих книжок і альманахів, серед яких почесне місце займали твори Т. Шевченка, С. Руданського, А. Чайковського, неймовірно цікаві історичні повісті й оповідання довоєнних видавництв Івана Тиктора та “Червоної калини” Львова такі, як “Син України” Вал. Злотопольця й Ігора Федіва, або “Роксолана” Осипа Назарука. Були серед них і пригодницькі твори, як “Робінзон Крузо” Д. Дефо, і навіть на польській мові “Przygody Tarzana” Е. Берроуза.
о
о
о
о
Після мого від’їзду в Казахстан і Крим, мою бібліотечку “зачитали” родичі, сусіди і їх знайомі, а ті декілька книжок, що уціліли, в їх числі й “Святе письмо” 1910 року видане у Відні, дали початок моїй домашній книгозбірні уже в Ялті.
о
Світлини початку 1970-х років
В одній з ялтинських книгарень поряд з відділом багатотомних підписних видань був ще відділ комісійно-букіністичної книги, де нерідко траплялись і українські раритети київських видавництв. В тій книгарні я не лише поповнював родинний книжковий фонд, але й розширював коло своїх ялтинських друзів з числа бібліофілів-інтелектуалів, які самоорганізувались у ялтинський Клуб книголюбів при міській бібліотеці імені А. П. Чехова.
о
о
о
о
Там же, в книгарні я познайомився і з президентом ялтинського Клубу книголюбів Олександро Анушкіним, вченим-книгознавцем, що займався історією книгодрукування, включно з українським, автором кількох монографій і безлічі публікацій з даної теми. Він запросив мене на засідання Клубу книголюбів, запевнивши, що я буду бажаним так же і в якості постійного члена Клубу, та привнесу в його діяльність свіжий і досить дефіцитний український струмінь, оскільки серед двох десятків учасників Клубу є лише чотири українці — Віктор Горбуленко, Володимир Шевченко, Олександр Тарасенко й Володимир Тріщук. Так я став членом ялтинського Клубу книголюбів і згодом виконав прохання Олександра Івановича написати в “Курортную газету” щось про свою родинну книгозбірню, що стало першою в моєму житті пробою журналістського пера, яка пізніше мала досить успішне продовження. Правда, сучасну людину першої половини ХХІ століття при читанні цієї та інших газетних публікацій “покороблять” славослів’я на адресу “рідної” компартії, її вождя й інших символів радянської влади, але в ті авторитарні часи данина “кесарю — кесареве” була абсолютно необхідною умовою донести свою основну думку до радянського читача через радянську пресу.
о
о
о
Деякі члени ялтинського Клубу книголюбів були не тільки такими”споживачами” книжкової продукції, чи “мисливцями” за цікавими раритетами, як я, але й творчими людьми, які ділилися своїми здобутками з товаришами по Клубу.
о
Президент Клубу книголюбів О. Анушкін, людина поважного віку, був бібліофілом-харизматиком, який умів передавати свій юнацький запал і захоплення історією книгодрукування авдиторії будь-якого інтелектуального рівня. Він налагодив творчі зв’язки Клубу книголюбів з ялтинською “Просвітою”, Капелою бандуристів Олексія Нирка, з якими спільно відзначали ювілейні дати українських світочів культури. Він поповнив експонати Музею Лесі Українки в Ялті власними книжковими раритетами. На його запрошення Клуб книголюбів відвідували видатні письменники, що перебували на відпочинку в Ялті. Завдяки цьому я познайомився з багатьма письменниками, а серед них і з українськими — Олесем Гончарем, Семеном Жураховичем, Григором Тютюнником, Петром Осадчуком, білорусом Миколою Оврамчиком, які часто запрошували мене виступати з бандурою в будинку відпочинку Літфонду СРСР перед письменниками з України і всього Радянського Союзу. Там же моя книгозбірня поповнювалась творами письменників, моїх слухачів, з дарчими автографами, яким присвячені дві книжкові полиці у мене вдома. Тут, за браком місця, подані лише деякі з них.
о
о
о
о
о
Твердження “незамінних людей немає” може вважатися вірним лише частково до тих пір, поки не приходять люди, подібні до Олександра Івановича Анушкіна, кожна хвилина спілкування з яким збагачувала співбесідника новими відкриттями в книгознавстві, яке з його подачі набувало ореолу небуденної чарівності. 20 вересня 1978 року, на 75 році зупинилось серце цієї, закоханої в загадковий світ книги, людини. https://ru.wikipedia.org/wiki/Анушкин,_Александр_Иванович
Місце президента Клубу книголюбів деякий час займав один із його організаторів Анатолій Бобров, немолодий уже, хоча й жагучий книголюб, але… … вік, відсутність харизми попередника і пасіонарних послідовників привели до занепаду й розпаду цього своєрідного осередку інтелектуалів брежнєвського, а отже останнього періоду існування радянської імперії.
Для мене ж участь в діяльності Клубу книголюбів не була даремною і мала благодійний вплив на подальше формування родинної книгозбірні, як вогнища інтелектуальної наснаги заснованої мною ялтинської гілки роду Кіндрачуків.
Додаток.
Для кращого висвітлення українських сторінок бібліофільської теми в Ялті, мого скромного досвіду абсолютно мало. Адже крім мене, любов до української книги відчували чимало ялтинців-українців, зокрема просвітян, а особливо це стосується організатора й першого голови Ялтинської “Просвіти”, а по сумісництву кобзарського маестро, Олексія Федоровича Нирка. З моменту знайомства з ним в перших числах вересня 1964 року і до останніх днів його життя нас зв’язувала щира побратимська дружба, яка вплинула і на укомплектування наших з ним особистих книгозбірень. Досконало знаючи зацікавлення один одного, в нас стало правилом при переїздах через інші міста (у Львові, Києві, чи де інде) купувати по два примірники особливо цікавих книжок — одну собі, другу товаришеві. Тож не одним десятком найкращих літературних видань я завдячую доброї пам’яті Олексію Федоровичу.
о
о
Крім того, будучи прискіпливим краєзнавцем, Олексій Нирко з якимось надприродним відчуттям умів знаходити в Ялті найрізноманітніші свідчення місцевого українського культурного життя, в тім числі на ниві книгознавства. Свої знахідки-відкриття він узагальнив у статті “Бібліотека ялтинської громади”, приведеній нижче..
В полоні морської романтики |
Мої дописи про морське життя-буття.
Завдяки цим документам (“диплом” УМЛ і посвідчення громадського кореспондента) стали можливими мої “проби журналістського пера” на сторінках радянської преси. В Криму тоді єдиною мовою преси була російська, за одним лише винятком мізерного тиражу “Крымской правды”, продубльованого українською мовою. Тоді ж, в 70-80-ті роки ХХ ст., в Радянському Союзі єдиною державною ідеологією була марксистсько-ленінська, якої неухильно повинні були дотримуватись всі, без винятку “радянські люди”, і в першу чергу журналісти. Але набуті мною тоді, в умовах цензурних утисків, журналістські навички стали в пригоді пізніше, коли в Криму почалось відродження українського національного життя, заодно і україномовної преси.
Із змісту замітки “Всі роботи гарні” й підпису під нею видно, що я, в якості змінного капітана вже перейшов працювати з “Комети-3” на “Комету-14”. Так же й по інших моїх дописах можна судити про зміни в моїй морській кар’єрі.
о
Замітка “Торкаючись хвилі крилом” (зліва) надрукована 01.12.1977 р. в газеті “Моряк” (Одеса), коли я працював все ще змінним капітаном “Комети-14”, а замітка “Крила над морем” (справа), що була опублікована в газ. “Советский Крым” за 17.06.1988 р. засвідчує, що я вже перейшов працювати на “Комету-32”. Нижче показана замітка з газ. “Советский Крым” “Екзаменує море”, де я вже фігурую, як змінний капітан “Комети-43”, яка стала моїм багаторічним “морським домом”, а її екіпаж — моєю “морською сім’єю”…
Ця світлина засвідчує, що я заохочував ялтинських школярів до оволодіння морськими професіями не лише через пресу, але проводив з ними й практичні заняття.
і
о
Редакція газети “Моряк” прагнула висвітлити всі аспекти діяльності моряків Причорномор’я. Я був єдиним кореспондентом цієї газети в Ялтинському портофлоті і часто отримував доручення редакції (фотокопія зліва) подати будь-який матеріал на якусь, ще не висвітлену тему — наприклад про водну міліцію (фотокопія в центрі — замітка “Люди обов’язку” в газ. “Моряк” за 30.10.1981 р.), або про спортивне життя (фотокопія справа — замітка “Чорноморець” і другі” — там же за 17.04.1981 р.), або ще — про жінок, причетних до “флотських” професій і берегової обслуги (фотокопія нижче — замітка “Про тих, хто поряд” — там же за 26.02.1982 р.).
В умовах жорсткої цензури й ідеологічного пресингу я час від часу намагався у своїх дописах “розбавити” замовну виробничо-господарську тематику замовчуваними епізодами з українських сторінок історії Криму і Причорномор’я. Приклад такої спроби — більш об’ємний нарис — “Море і… бандура”, опублікований в газеті “Моряк” 13.10.1983 р., і розміщений в наступному розділі ціієї категорії з такою ж назвою — Бандура і… море. В цьому нарисі, попри згадані вище цензурні обмеження, я дав волю своїм, раніше стримуваним козацьким ґенам, поєднавши тему моря з козацькими й загальноукраїнськими мотивами. Про інші мої статті на патріотичні сюжети з “морським” колоритом, мова йде в розділі “Проби журналістського пера”, в категорії “Мій “медіа-слід” на землі” на цьому ж таки сайті.
Все, що написано вище, відбувалось зі мною і моїми колегами-моряками й морячками в Ялтинському порту, переповненому кораблями великими й маленькими, місцевими й прибулими з різних морів-океанів в часи моєї молодості так, як це показано на кольоровій світлині з рекламного буклета. Якщо не брати до уваги великих пасажирських лайнерів, то зліва на світлині, коло морвокзалу видно декілька “Комет”, на яких я працював у різний час. На ближньому плані, між двома лайнерами — чорний з жовтою рубкою буксир-кантівник “Кримчанин”, яким я у свій час заводив з моря у Ялтинський порт і виводив із порту згадані лайнери-велетні. Впритул до “Кримчанина”, до його лівого борту ошвартований маленький буксир з білою рубкою “Смєлий”, на якому я працював раніше. Справа, трохи дальше, — видно кормову частину пришвартованого до молу чорного сухогруза з білою рубкою “Пьотр Лідов”, на якому я недовгий час доставляв із Донузлава в Ялту будівельні матеріали. Інші судна Ялтинського портофлоту, а їх було біля сотні, не потрапили в кадр фотографа, бо здійснювали свої рейси, і на них працювали кілька сотень моряків, загальне число яких разом з береговими службами складало понад 9 сотень.
В полоні морської романтики |
Моя бандура в Ялтинському порту.
о
Сторінка з рекламного буклета з російськомовним текстом про КЛУБ МОРЯКІВ, як культурно-мистецький осередок ялтинських портовиків.
о
о
Фото і газетна вирізка — свідчення нашої з донечкою Олесею участі в мистецькому житті Ялтинського порту. (1982 р.)
о
Крім моїх нагородних грамот за трудові досягнення в Ялтинському портофлоті, дві нагороди “заробила” і моя бандура. (1980-ті роки)
о
Зліва — “капітан-бандурист” буксира “Смєлий”. Справа — ми з сином Натаном в флотській уніформі біля пам’ятника Лесі Українки в Ялті і знову таки — з бандурою (1970-ті роки).
о
о
о
о
І робочі будні, і професійні свята ялтинських моряків не обходились без моєї бандури.
о
На фото зліва — гра на бандурі під-час посадки пасажирів на СПК “Комета-43”. Справа — екіпаж “Комети -43” слухає мою бандуру під-час профілактичного тех-догляду судна. (Середина 1980-их років)
Нарис про мене в журналі “УКРАЇНА”
(“Україна” № 2, Січень 1987 р. Автор нарису — письменник, журналіст і мій побратим-кобзар Микола ЛИТВИН. Фото — Анатолій Семеляка)
ЗАГРАЙТЕ НА КОБЗІ, МОРСЬКИЙ КАПІТАНЕ
І довго снитиметься малому синє море. Таке синє, що очі починають боліти, коли довго дивитися на нього. А на морі не козацька чайка, а білий корабель, і на тому кораблі він, Остап Кіндрачук, не пливе, летить назустріч призахідному сонцю.
Вперше кобза примандрувала на західні області України, як відомо, за плечима Гната Хоткевича. Це сталося на початку нашого століття, коли переслідуваний царською охранкою письменник-демократ і один з найвизначніших бандуристів знайшов на території Австро-Угорської імперії тимчасовий притулок.
Гастролюючи Прикарпаттям, Гнат Михайлович виступав і в Городенці, і, певне, слухав його дід Остапа Кіндрачука, про якого я хочу розповісти. А що мав дід Михайло неабиякий голос і щире серце, яке так і не прихилилося до чужих культур, а вперто плекало свою цьковану та переслідувану, то й захопився цим незвичайним інструментом. І захоплення те, що згодом переросло у велику любов, передав синові, цебто батькові Остаповому, відомому на всю Городенку драматичному тенорові, самодіяльному артистові, не пере вершено му Петрові з «Наталки Полтавки», Андрієві із «Запорожця за Дунаєм», шевченковому Гамалії.
— Було… — зітхає Остап Юрійович,— сиджу в залі й чудуюся — мій це чи не мій тато? В оксамитовому жупані, широченних шароварах, хвацько заломленій кучмі з червоним шликом, з високо занесеною шаблею: «Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!» — голос татів струною дзвенить.
І вже пливуть визволені бранці чайкою по сцені-морю додому, на «чисті води та ясні зорі, поміж народ хрещений, до батька, до неньки».
А вночі гукатиме спросоння малий Остап на всю хату: «Вилітайте, сірі птахи, на базар, до паю!» І кинуться злякано мама до свого первістка. А тато казатимуть:
— Не чіпай. Козакує наш Остапко…
Справжнього кобзаря, як і моря, в Городенці не було. Тож загримовували будь-якого вільного од вистави артиста, вішали йому через плече кобзу без струн, і малий Остапко виводив за руку того «кобзаря» на кін. Це була його найбільша роль, і він дуже пишався нею перед однолітками.
А то якось замандрував з Наддніпрянщини в Городенку справжній кобзар. Тато умовив його взяти участь у виставі. Вивів Остап старенького за руку, на стільця допоміг сісти, а сам вмостився з гирлигою та двома торбами через плече біля його величезних юхтових чобіт. Зітхнув старий, пустив «попасом» пальці по струнах. Голос захриплий, ніби суха стебелинка од вітру ламається:
Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли заклекотали,
Як то біднії невольники в тяжкій
неволі бусурманській
плакали-ридали…
морський
Співав-проказував урочо кобзар, каштане а в залі така тиша, що лячно дихнути малому «поводиреві».
Кобзаря не відпускали зі сцени. Вистава зірвалася. Старенький ще довго співав про Січ та могили, а маленькому Остапкові чомусь перехотілося плавати по синьому морі на білому кораблі.
Тато шукав-шукав для свого сина бандури, та де ти її в Городенці знайдеш? Остап виріс, змужнів, закінчив школу, за комсомольською путівкою поїхав оновлювати цілинні землі…
— Радгосп імені Чапаєва Павлодарської області,— каже Остап Юрійович,— замінив мені рідну домівку. Дали коня, збрую, сідло. Чом не козак? Та сталася біда, обморозився дуже. Послали лікуватися до Ялти. Вийшов я на морський берег і то заплющу очі, то розплющу: тато, молодий, вродливий, козацькою чайкою назустріч пливе…
Й почав Остап плавати на баржах, буксирах, катерах…
— А білий пароплав?
— Після закінчення Батумської мореходки,— осміхається Остап Юрійович,— вже десять років працюю змінним капітаном на «Кометах»…
Повернувся якось капітан з плавання. Крок за кроком впевнено припечатував, а в душі світла радість: кілька днів має дозвілля, можна буде відвести душу читанням, або ж до батьків махнути, в кожному листі кличуть. І раптом зупинився вражений. Що це? Чарівні звуки сотаються з прочиненого вікна і хтось невідомий голосом кобзаря з далекого дитинства зітхає:
Ой у неділю, барзо рано-
пораненьку,
Ой то ж не сизії орли
заклекотали…
Пішов на той голос капітан. Познайомився з викладачем Ялтинського педучилища Олексієм Федоровичем Нирком.
— Будьте ласкаві, навчіть і мене грати на бандурі!
— Коли?
— А зараз,— рішуче скинув капітан форменого кітеля.
Й відтоді Остап Юрійович не випускає бандури з рук, в кожне плавання, далеке чи близьке, бере її з собою. Варто пасажирам дізнатись, який у них капітан, проходу не дають: «заграйте» та «заграйте». Його припрошувати довго не треба, лишень, щоб хитавиці великої не було. Розчохлює свою бандуру, виходить з нею на палубу…
— Майже триста літ військові й торговельні потреби українського народу в судноплавстві задовольняли запорожці, змагаючись на рівних з султанською Туреччиною, а про це знають лиш одиниці,— хвилюється Остап Юрійович. — Вже давно пора видати фундаментальну працю, яка показала б величезний внесок у вітчизняне мореплавство запорожців, цієї ударної і єдиної на той час військово-морської сили в усіх молдавсько-, польсько- і більшості російсько-турецьких воєн шістнадцятого-вісімнадцятого століть. Пройдіть з краю в край Чорноморське узбережжя і жодного пам’ятного знака (за винятком Тамані), який увічнював би славу наших предків, не знайдете!
І носить Остап Кіндрачук, «неначе цвяшок в серце вбитий», невідшкодовану, як він каже, образу на екскурсоводів, на авторів шкільних підручників історії та на морських істориків, які:
— Пишуть про все на світі, а тривіковий подвиг народу вхитряються втиснути в єдиний абзац: «Ах, так. Були ще й козаки. Сагайдачний, здається, навіть Кафу брав».
І може, тому часто-густо такі імпровізовані концерти тривають по дві-три години. Бо проспіває кобзар пісню чи думу й розповідає, у вихорі яких подій народжувалася вона та якому народному героєві України присвячена. А захопившись, розкаже про подвиг козаків бувалого у бувальцях моряка-запорожця Покотила, що, прийшовши допомагати молдавським братам визволятися з-під ненависного турецького ярма, взяли зненацька Аккерман, знищили (під корінь!) його шеститисячну залогу!
Або ж згадає добрим словом загін осавула Нечая, який десь між 1576— 1579 роками висадився біля Синопа, захопив Варну, Силістрію, Килію, анатолійським узбережжям дійшов до Константинополя.
Розповість кобзар історію-другу та й знову бандуру — «дружину вірную» ставить на коліна, і знову «голови слухаючі» до нього, мов бджоли до матки, горнуться…
— І доня Олеся пішла моїм шляхом: вчиться грати на бандурі в Ялтинській музичній школі, а трирічний Назарко…
Бачив я малого. Не випускає з рученят сувенірної кобзочки. Вслід за татом «Ой, то не пили пилили, то не тумани вставали» влад підтягує. А для онука Кирилка найкраща колискова — це тихе шемрання бандурних струн. Справді, кобзарському роду нема переводу!
Дзвенить Остапова кобза понад Чорним морем.
Перехрещуються маршрути Кіндрачукової «Комети» з прадавнім морським шляхом запорозьких чайок, оживає в козацькій думі, співаній кобзарем-капітаном, героїчна історія народу нашого.
Микола ЛИТВИН
Фото Анатолія СЕМЕЛЯКА
Журнал «Україна» №2 (1562) 11 січня 1987 р.
© «Україна», 1987 р
Про море і мою бандуру — в газеті “МОРЯК”.
Газета “Моряк” (Одеса) за 09.01.1986 р.
Моя стаття в газеті «Моряк» за 13.10.1983 р. – «Море і… бандура», в якій я намагався донести читачам-морякам українські сторінки історії Причорномор’я в контексті свого кобзарського репертуару.
Журнал “Советские профсоюзи” (Москва) за січень 1991 р. — фото-нарис “Моряк-бандурист”.
* * *
Хоча при виході на пенсію завдяки моїм козацьким ґенам зі мною сталась своєрідна реінкарнація і я повністю перевтілився в козака-бандуриста, тема моря займає суттєве місце в моїх думках, в моїх снах, в моєму кобзарському репертуарі, наприклад: козацька дума “Буря на Чорному морі”, пісні “Ой, на морі хвиля грала”, “Місяць на небі”, “Ревуть-стогнуть гори-хвилі”, Не тумани з моря, не тумани”, “На березі Чорного моря”, “Гей, на Чорному морі”, “Коли із нашої Ялти відплив я в даль”, “Прикрасився місяць багрянцем”, дві “піратські” пісні та ін. Завдяки цьому — я в душі все ще залишаюсь моряком.
о
о
о
* * *
о
о
о
і
і
