Зустрічі з художниками

Пригоди | 0 коментарів

Чи бувают випадкові зустрічі?

Автор цієї акварелі – харьківский художник Артем Супрун. Малював він її з моєї фотографії, що випадково знайшов в інтернеті. А що з цього вийшло –  пише сам художник в своєму Фейсбуці…

Враження художника від зустрічі

“Интересное приключение со мной случилось сегодня. Это приключение связанно с моей последней картиной: Запорожский козак с бандурой. Идя по Хрещатику со своими акварелями (я вообще собирался на М. Золотые Ворота но как всегда промахнулся), я думал без остановки, в какую бы ещё галерею мне предложить на реализацию свои картины и кому они вообще нужны ? ? ? ! ! … ? ? ?

И, дойдя до входа в метро, вдруг я увидел играющего на бандуре прямо возле стеклянных дверей мужчину… Это был тот самый козак, которого я рисовал по фотографии ! ! ! ! ! Зайдя в метро, пройдя мимо бандуриста, меня резко осенило, а не подарить ли мне эту картину ему ? !

Проехав уже вниз к платформе по эскалатору, я принял утвердительное решение. Я вернулся к бандуристу и вручил картину ему, сказав “Тримайте, це вам. Мабуть це ви”( а это был без сомнений он). Конечно, он был удивлен, но дар принял с улыбкой. Говорит, “Так, це я, бо тут таких ніде нема, я впізнав себе”. Обменявшись любезностями, я покинул его, и какое-​то необычное чувство меня не покидало всю дорогу, пока я не приехал домой. Казалось бы, обычный вечер понедельника, ничем не отличающийся от вчерашнего, принял такой окрас.

Самое интересное в этом рассказе то, что я этого человека увидел первый раз в жизни и стоило мне пройти именно мимо него со своими работами… совпадение ? Я не думаю что это просто совпадение. А закончил рисовать я эту картину вчера вечером!

Может это какой-​то знак, может, этой работе было предначертано… скажу одно: можно быть счастливым не только беря, но и давая. Не уверен, что бандурист нуждался в этой картине, но он был приятно удивлен. Удивляйте себя, окружающих, меняйте свою жизнь, пусть даже и в мелочах. Тогда больше дней будут иметь для вас значение. И не всегда счастье упирается в деньги.

Единственное о чем я сейчас жалею, это о том, что не сфотографировался с ним. Либо я не догадался ещё тогда, либо я посчитал это лишним, да камеры при себе у меня не было, а на мой телефон с 1.3 Мп. ничего не видно… эхх в общем вот такой рассказец… ) Слава Украине!”

Фото – оригінал, що надихнуло художника

А ось запис, що зберігся у блокноті кобзаря

“22.12.2014. Невідомий чоловік зупинився біля мене, коли я грав у підземному переході і сказав, що хоче подякувати за мою неординарну гру неординарним способом. Він подарував мені величенький (десь 50 х 30 см) ватман з моїм портретом, написаним аквареллю в дійсно неординарній манері. Я був вражений і подумав, що можливо рукою художника в деяких деталях портрета, особливо при написанні фону і розмитих контурів козацької черкески, водив художник-імпресіоніст Клод Моне, в інших, там де бандура – його надихав Пабло Пікассо. Але окремі деталі, виконані пером, як-от – риси обличчя, гриф і струни бандури, газирі, безперечно неповторні. Обличчя бандуриста звернене трохи в сторону, де ніби в повітрі повисли слова Івана Франка.

Добру науку приймай, хоч її від простого чуєш; злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив. І.Франко.  На звороті листа – підписано: Супрун Артем Олександрович. Харків. 2014.

Від запропонованої плати чоловік відмовився і, попрощавшись, пішов. Більше ми не бачились, але, дивлячись на портет, я завжди згадую автора добрим словом.”

А ще ця зустріч оживила мої спогади про давніші творчі контакти з художниками…

Спогади про інші творчі контакти з художниками

Як я не став художником

Перш ніж подружитись з художниками і стати шанувальником творів живопису, я у дитинстві сам, як це буває у більшості дітей, пробував щось там рисувати, але лише щоб згаяти час. Та ось наприкінці 40-х років минулого століття на кіноекранах України був показаний 4-серійний фільм про “володаря” африканських джунглів Тарзана, який полонив мою, сільського хлопчини, уяву до такої міри, що це протягом тривалого часу позначалось на моїх поступках, детально описаних в моїй біографічній “Книзі пісень і мандрів…”. Обставини не сприяли моїм мріям опинитися в Тарзановій стихії, а отриманий багаторазовим переглядом згаданих кіносерій потужний імпульс вимагав рішучих проявів, і вони… проявились аж в трьох напрямках. По-перше, в мого приятеля з польським корінням Петра Ружицького було багатотомне польськомовне видання “Пшиґоди Тарзана, чловєка лєснеґо” і я, попри незнання мови, прочитав його на одному диханні. Щоправда, поряд лежав польсько-український словник, який при дочитуванні останніх томів уже був мені непотрібний, бо я автоматично оволодів “польщизною” на побутовому рівні. По-друге, засвоївши, як від голлівудського, так і від літературного Тарзана, ту істину, що наше цивілізоване суспільство в значній мірі зберегло деякі паралелі із Законами Джунглів, я всю решту життя намагався дотримуватись Тарзанових привичок зберігати фізичну витривалість і миттєву реакцію на несподівані загрози, а коли забував про них, то нерідко потрапляв у халепу. По-третє, розбурхавши свій дрімаючий талант живописця, я заповзявся з ходу, так же без навиків, створити “шедевр” про Тарзановий спосіб життя, як ідеал для наслідування. В результаті кількатижневих натхненних зусиль з допомогою стандартної учнівської ручки, чорного тушу і кольорових олівців такий “шедевр” з’явився на білосніжному аркуші крейдового паперу. На ньому, через дрімучі, непрохідні джунглі, в супроводі своїх названих батьків-шимпанзе Керчака і Кали, з допомогою всюдисущих ліан, з одного гігантського дерева на інше, розлякуючи птахів, перелітає радісний, щасливий і абсолютно вільний (в тому числі й від одягу) Тарзан підліткового, мабуть мого на той час, 12-річного віку.

Я дуже тішився своїм твором і, забувши про Тарзанову обережність, показав рисунок своїм однокласникам, одночасно потрапивши в поле зору класного керівника, а той, в свою чергу вирішив використати мій раптово виявлений дар живописця для художнього оформлення різних агітаційних стінгазет, фотомонтажів, плакатів і тому подібного пропагандистського лушпиння, відбивши у мене назавжди охоту до малювання. Щоправда любов до творів українського і світового образотворчого мистецтва у мене залишилась незнищенною. Зберігся до моєї глибокої старості й рисунок “Юність Тарзана”– моя перша й остання проба пера в цьому жанрі. Обрамлений рисунок висить у нашій вітальні біля вхідних дверей і невтомно нагадує мені й моїм домочадцям: “Виходячи з дому, не забувайте, що потрапляєте в світ, де все ще діють Закони Джунглів!”

Мої знайомі художники — шанувальники кобзарства

В 60-і роки минулого століття мій щирий приятель, активіст ялтинської української громади, член ініціативної групи з організації музею Лесі Українки в Ялті, і художник-аматор Костянтин Лисокобилка радував читачів місцевої “Курортной газеты” своїми ілюстраціями, виконаними цікавою, відкритою ним технікою творення рисунка з допомогою самих лише… крапок. Жодної лінії, лише крапочка до крапочки і нічого, крім крапочок ! Я був приємно здивований і вдячний йому, коли він несподівано подарував мені фотокопію свого рисунка “КВІТИ ЛОМИКАМЕНЮ”, виконаного цим незвичайним способом. Його сюжет — так же незвичайний. На фоні чорного нічного неба і такого ж темного моря, між прибережними гранітними валунами, у лівій частині рисунка художник зобразив… мене з бандурою, ніби освітленого із середини, а навпроти, справа —  скелю, що височить над морем, пробиваючи своїм шпилем хмари. На передньому плані — величезні гранітні брили, між якими несміливо проросли колоски і квіти. А дві тендітні квітки ломикаменю прижились на найбільших каменюках. Вони могутньою життєвою силою своїх коренів спричинили на них тріщини і практично розкололи мертвий граніт на частини. На фоні одного з валунів — ніби зіткані із світла слова популярної пісні.

— Бачиш, — пояснював мені Костянтин Терентійович, —  тут на рисунку все алегоричне, і морське узбережжя, сковане гнітючим гранітом, і непроглядна темрява, яким протистоять всього лише три квітки ЛОМИКАМЕНЮ.

— Я бачу лише дві, — здивувався я.

— Третя — це БАНДУРИСТ. Він, правда, випадково виявився подібним до тебе, — усміхнувся художник і продовжив, — у Івана Франка граніт неволі трощили революціонери-КАМЕНЯРІ, а Леся Українка аналогічну місію виявила у ніжній, поетичній і наполегливій, як і вона сама, квітці ЛОМИКАМЕНЮ. А слова пісні “Повій, вітре, на Вкраїну…” українського поета-кримчанина Степана Руданського, чиє ім’я носить Ялтинська капела бандуристок, свідчать, що на рисунку — алегоричні символи кримських реалій…

Крім згаданого юного Тарзана, що у вітальні, два портрети висять у нашій кімнаті. На одному, написаному гуашшю, художник зобразив мене, 54-річного, з  бандурою. Я тоді робив перші кроки в кобзарюванні на Набережній Ялти, де одночасно практикували заїжджі художники-портретисти. Один з них, якого звали Володимиром, в очікуванні клієнтів, нарисував мій портрет і подарував мені. На ньому внизу — дата 30.04.1991 і нерозбірливий підпис. Другий  портрет — “Кобзар”, написаний маслом на полотні задовго до знайомства зі мною, в 1996 році. Він так же подарований автором, відомим харківським художником Віталієм Мордиком, з дарчим автографом на звороті. Це було весною 1999 року під-час мого кобзарювання поряд з вуличним “вернісажем”, де художники намагались реалізувати свої мистецькі напрацювання. Риси обличчя, зачіска і виконавський темперамент зображеного кобзаря найбільше нагадує відомого кобзаря Василя Литвина.

Художник, бандурист і козачата

Влітку того далекого, 1991-го року в моїй квартирі задзвонив телефон. Чоловічий голос представився: Павло Юхимович Мальцев, головний художник видавництва “Таврія”, що в Сімферополі. Поговорили. Договорились про співпрацю. Потім Павло Юхимович прибув у Ялту, до мене в гості, нарядив мене запорожцем при повному озброєнні, вручив старовинну бандуру (всі ці атрибути він спеціально позичив у Кримському академічному українському музичному театрі і привіз із собою), сфотографував, зробив декілька начерків і потім написав пастеллю картину “Бандурист”, на якій я зображений на фоні Хотинської фортеці часів гетьмана Сагайдачного. Ця подія “збудоражила” дітей з нашого двора і вони, включно з  моїм сином Назарком, “за компанію” потрапили на окремий фото-кадр художника.

Пізніше, в серпні 1997 р. до Дня 6-ї річниці незалежності України в галереї Сімферопольського художнього музею відкрилась виставка робіт П. Ю. Мальцева в центрі якої була виставлена картина “Бандурист”, а під нею сидів живий “оригінал” зображеного на ній персонажу, тобто я, й увесь день виконував похідні пісні запорозьких козаків. Цю подію своїм фоторепортажем зафіксувала газета “Кримська світлиця” 29.08.1997 р. А картина залишилась у фондах згаданого музею…

У 2001 році Павла Юхимовича не стало… Та життя його продовжилось у його картинах, а ще у чудових дітках, Настусі і Ларіку, яких він трепетно називав — “мої найкращі творіння!”. 08.02.2002 р. газета “Кримська світлиця” вчергове згадала про художника Мальцева, про його творчість і про картину “Бандурист Остап Кіндрачук”

Польща – країна знайомств з митцями

Ще один, аналогічний момент, коли портрет з моїм зображенням опинився в центрі художньої виставки, трапився в квітні 2004-го року, в… польському місті Кракові, де я кобзарював і потрапив у поле зору київського художника-портретиста Володимира Гончаренка.

і

Пан Володимир провів у Кракові не одне літо і створив там цілу галерею портретів місцевих мешканців і гостей міста. А 15-го квітня 2004 р. в готелю “Електор” була відкрита виставка його творів включно з моїм портретом в образі запорожця з бандурою, виконаним пастеллю.

На тому самому місці Краківського Ринку, біля Мар’яцького костелу, де я постійно кобзарював, і де мене виявив В. Гончаренко, багато хто з художників рисував мої портрети мимоходом, у вигляді підготовчих начерків олівцем. Запам’яталась сценка, коли послухати мою бандуру зупинилась група німецьких туристів, а одна з їхньої групи, молоденька і дуже гарна дівчинка, як  виявилось з розмов між ними, студентка, протягом кількох хвилин зобразила мене на декількох начерках у своєму блокноті, залишивши один аркушик мені з подячним автографом і датою 1.10.2002 на звороті. Присутні німці з благоговінням дивились на юну красуню. Я теж був здивований її ангельським виглядом, абсолютно не характерним для німецьких дівчат, хоча в Україні це не є рідкістю. Адже десь в історичних дослідженнях я читав про те, як у середньовічній Німеччині лютувала католицька інквізиція і винищувала поголовно всіх красунь, вважаючи їх приналежними до відьомського кодла. Цим, мовляв, і пояснюється той  факт, що внаслідок тієї інквізиторської “селекції” в сучасній Німеччині риси більшості жіночих облич дещо віддалені від еталонного ідеалу єгипетської цариці Нефертіті. Та й від українського теж…

Подібними рисунками, зробленими на швидку руку, позначені всі мої кобзарські мандрівки містами України, Криму і Польщі. Ними заповнена ціла тека.

Незабутньою була моя зустріч з художником і активістом української діаспори Канади Норбертом Іваном восени 2004-го року на півночі Польщі в Гданську. Я там кобзарював під-час знаменитого і неймовірно велелюдного Домініканського ярмарку, а Норберта (це його ім’я, а прізвище, як не дивно — Іван) привабив сюди Фестиваль пісні і танцю українців всієї світової діаспори включно з Україною, який відбувався одночасно з Ярмарком поряд з Гданськом, у Сопоті. Ця зустріч справила на нас обох надзвичайно яскраве враження і спричинила щиру дружбу на всю решту життя.

Таким же яскравим і незвичайним виявився мій портрет, написаний Норбертом маслом. Цей портрет кожний раз, коли його бачу, додає мені творчого натхнення.

“Одіссея” мого ялтинського портрета.

Цікавою виявилась доля мого портрету, написаного маслом ялтинським художником Русланом Петровим восени 2010 року під-час мого кобзарювання біля каплиці на ялтинській Набережній. Завершивши роботу над картиною, де я зображений з бандурою, в козацькому вбранні на фоні згаданої каплиці і ще якогось, доданого уявою автора храму, Руслан подарував мені її фотокопію, а я подався у свої непередбачливі кобзарські мандрівки, одна з яких, завдяки вже іншому художникові, навіть виявилась… міжпланетною. Про це ще буде мова в наступному епізоді.

А поки що минуло кілька років, багато чого змінилось і ось наприкінці 2015 року, я випадково натрапив на цікаву інформацію про цю картину на сайті Управління освіти Херсонської  міськради, і про те, що вона знаходиться в Музеї “Історії рідного краю” при Херсонській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №52.

Ось як на цьому сайті завідувачка музею О.В. Двірська представила картину Р. Петрова і на додачу — деякі деталі з моєї кобзарської біографії більш ніж десятирічної давності.

30 лист.2015.  Музей «Історії рідного краю» .Опубліковано у Музеї.  Двірська Олена Вікторівна  – завідуючий музею.

На нашу думку, один із найцікавіших  експонатів нашого музею — картина художника Р. Петрова «Кобзар на набережній Ялти». Родина художника мешкала у Криму, але в 2014 р. виїхала звідти. Учні нашої школи брали участь у благодійній акції «З Україною в серці» і Р. Петров на знак вдячності подарував свою роботу  нашим волонтерам, а вони передали її нашому музею.

На картині змальований український кобзар, бандурист Остап Юрійович Кіндрачук. З 1962 року він навчався у відомого на весь світ бандуриста Олексія Федоровича Нирка, з яким наприкінці 1980-х років створили в Ялті товариство української мови ім. Амвросія Метлинського, пізніше реорганізоване в Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка.  До 1985 року — соліст Кримської народної капели бандуристів імені Степана Руданського. Збирач книг про козацтво та історію України, дослідник кобзарства в Україні, Криму та на Кубані. Остап Кіндрачук записаний до реєстру «Таврійсько-Запорізького козацтва» у Криму, що намагається позитивно впливати на молоде покоління: у школах займається патріотичним вихованням, розказує про цікаву козацьку історію. У репертуарі народні думи, історичні та народні пісні, пісні про сьогодення. Свої пісні кобзар упорядкував у хронологічному порядку — історія України в піснях від Київської Русі до сьогодення. Виконує окремі пісні польською, німецькою, татарською, молдавською та іншими мовами. Учасник міжнародних фестивалів у Польщі, Німеччині, Чехії. В Україні грає в Києві, Ялті, Одесі, Львові та інших містах.Записав у Польщі на студії два аудіоальбоми, деякі пісні з яких увійшли в аудіоальбом «Остап Кіндрачук. Козак — бандурист», який сам і поширює. Остап Кіндрачук знявся у телефільмі Олега Бійми «Кобзарські шляхи» (1988, Укртелефільм) і серіалі «Роксолана» (1996, Укртелефільм).

Після 24 лютого 2022 року цей портрет разом з музеєм розділив долю всього Херсона, поглинутого бурхливими воєнними буревіями.

.

Як я, першим з людей, та ще й з бандурою, потрапив на… Марс

Художники наділені здатністю реалізувати на своїх полотнах найфантастичніші задуми людини. У звязку з цим зі мною в 2011 році стряслась неймовірна подія — художник, лауреат Шевченківської премії 1983 року Євген Матвеєв силою свого мистецького таланту “відправив” мене в космічному скафандрі разом з моєю вірною бандурою… на Марс. А  для мого комфорту він не пошкодував одну з тих лавок для сидіння, що установлені на узбіччі тротуару київського Хрещатику. Виявилось, що наперекір твердженням учених, на червоній планеті є атмосфера, аналогічна земній, а тому, увіткнувши в марсіанський ґрунт український державний прапор, я зміг зняти зі скафандра герметичний шолом, рукавиці і, увійшовши в образ кобзаря, волаючого в марсіанській пустелі, виконати на бандурі “Думу про… Стенлі Кубрика”. Єдиними слухачами першого бандуриста, і взагалі першої людини на Марсі, стали лише два марсіанські супутники Фобос і Деймос, що здивовано піднялись із-за горизонту в небо над пагорбами за моєю спиною.

Такі думки снували в моїй голові, коли я відвідав виставку картин в “Мистецькому арсеналі”, приурочену до Міжнародного дня польоту людини в космос і, забувши про все на світі, довго оглядав це велетенське полотно, яке займало значну площу стіни. Я пишався, що мені фантастично повезло бути, хоча й віртуально, та все-таки причетним до кобзарсько-пісенного освоєння Марса в іпостасі “космонавта-бандуриста”. Зворушені моїм емоційним станом працівники виставки подарували мені рекламний буклет зі світлиною цієї картини, а якийсь пан (це міг бути якщо не автор, то фотограф) подарував величеньку її фоторепродукцію. Але на цих подарунках везіння мене зрадило — їх у мене вкрав привокзальний віртуоз-злодюжка разом з дорожною сумкою під-час очікування потяга “Київ-Сімферополь”, повернувши мене таким чином з Марса на нашу грішну Землю

ПОЛОТНО ЄВГЕНА МАТВЄЄВА «ДУМА ПРО СТЕНЛІ КУБРИКА. ПЕРША ЛЮДИНА НА МАРСІ» (2011) ПРЕДСТАВЛЕНЕ В ЕКСПОЗИЦІЇ «КОСМІЧНОЇ ОДИССЕЇ» У МИСТЕЦЬКОМУ АРСЕНАЛІ / ФОТОРЕПРОДУКЦIЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / Газета «День» №62, 8 квітня 2011.

На пам’ять про цю неординарну картину Є. Матвеєва залишилась лише оця газетна інформація з розміщеною на ній фотокопією картини.

А тим часом життя не перестає радувати новими знайомствами з унікальними талантами…

Шедевр з… пластиліну

У листопаді 2017-го року під-час мого кобзарювання при вході ст. метро “Майдан Незалежності”, зупинився скромний студент-першокурсник. Послухав кілька історичних пісень. Представився: Богдан Морговський, 1-й курс історичного факультету. Попросив заспівати ще щось про козаків і… почав регулярно приходити на мої імпровізовані концерти, поки не переслухав увесь репертуар. Зрештою, не зважаючи на вікову “прірву” між нами у більш ніж пів-століття, ми подружились — і “на живо” і на ФБ. А 8-го грудня цього ж таки року Богдан несподівано приніс жменю пластиліну і почав… творити справжній шедевр малої скульптурної форми. Цей творчий акт зафіксувала на своєму смартфоні випадкова прохожа Алла Годунова і поділилася знятими відео-кадрами посередництвом ФБ з нами обома.

Вдома Богдан доопрацював і збільшив розмір статуетки, потім світлину з неї переслав на мою сторінку ФБ.

Для мене це був приємний “шок”, а для Богдана — чергове поповнення колекції з декількох десятків його різножанрових творів, включно з образотворчими і навіть… поетичними!

Джерело

“Пригоди” моїх портретів у… інтернеті.

25.01.2020р. я кобзарював, як звичайно, на звичному місці при вході в ст. метро  “Майдан Незалежності”, і там коло мене зупинився, як завжди, привітний і доброзичливий кобзар-побратим Тарас Силенко. Він затримався на виставці “Україна від трипілля до сьогодення в творах сучасних художників”, і трохи поспішав, але встиг повідомити, що серед експонатів виставки бачив мій портрет. Досить гарний. Увеtірs я спробував шукати в google згаданий Тарасом портрет і… знайшов не бачене раніше своє зображення на ФБ-сторінці незнайомої користувачки Ніни Кісь. Портрет особливого враження на мене не справив — він був ніби повторенням подібних світлин, які часто трапляються в інтернеті. Автор портрета не вказувався. Переславши знахідку на Messenger Тарасові, я запитав, чи це той портрет, що на виставці, але він відповів, що не впевнений. Імені автора він так же не запам’ятав, лише згадав, що то була… авторка, молода жінка. “Значить портрет написала напевно згадана Ніна Кісь”, — зробив я остаточний висновок і включив цю інтернет-знахідку до колекції своїх портретів на флешці, але в наступні дні її потіснили з моєї  пам’яті інші події, а їх у свою чергу витіснила мега-подія — пандемія коронавірусу COVID-19, що накрила нашу планету включно з Україною.

Наприкінці березня того ж таки 2020 року, я опинився на карантинній самоізоляції вдома, в колі своєї сім’ї, в Ялті, де мене із своїх домівок, дистанційно, через інтернет, намагались розважити мої дорослі діти, зокрема син Назар із Сімферополя. Серед іншого, він доповнив скачаний мною портрет зі сторінки Ніни Кісь новими нюансами, не даючи йому канути в Лету. Син продемонстрував мені взятий у львівської ФБ-знайомої шкільний посібник для молодших класів, в якому згаданий портрет використаний, як ілюстрація до тексту.

Можливий фото-оригінал з інтернету для цього портрета.

Здавалось би, що тема вичерпана — картина з моїм зображенням напевне була скопійована з фото в інтернеті, потім побувала на престижній виставці в столиці України і потрапила в поле зору автора шкільного посібника, який надав їй свій варіант популярності. Так я собі подумав, але 16.06.2020 р. несподівано для мене на мою сторінку Messenger прийшло повідомлення, яке круто розвернуло сюжет з моїм портретом в інше русло, а заодно спростувало мій висновок про портрет з ФБ-сторінки невідомої Ніни Кісь.

,16/06/2020  Pavlo Fondera     Доброго дня з далекої Канади!!! А такий Ваш портрет Ви бачили???

І дійсно, цього портрета я не бачив, але, як і в ситуації з попереднім портретом, бачив подібні світлини, які чи не щодня знімають мої слухачі і розміщують в інтернеті, або в друкованих медіа. Ось хоч би й такий.

і

Ми познайомились, поспілкувались, подружились тут же на ФБ і в результаті я мав деяке уявлення про нового друга, про мій новий портрет і про його авторку.

Pavlo  Fondera   Ви друзі на Facebook

Choir Director у Ukrainian Orthodox Church і працює у Music director,Conductor,Vocal choral coach у METROPOLITAN ANDREY SHEPTYTSKY INSTITUTE FOUNDATION. Вивчав Хорове диригування у ЖМУ ім.В.С.Косенка. Живе у Toronto, Ontario

16 ЧЕР 2020 Р., 17:06. Я родом з Житомира і мій батько був бандуристом. Зараз я очолюю Капелу Бандуристів Канади ,як хормейстер-диригент. Мені дуже сподобалася ця картина і я маю намір придбати її. Авторка пообіцяла переслати мені її до Канади. Авторку звати Аліна Далініна. Справжнє прізвище Демянчук. Далініна -це псевдонім. Ця картина увійшла до каталогу Сучасних українських художників спілки України.

Невдовзі я вийшов і на авторку портрета, Аліну «Далініну» і так же заключив з нею ФБ-дружбу. З її життєпису дізнався, що вона з цим портретом вперше в житті взяла участь у виставці «Україна від трипілля до сьогодення в творах сучасних художників», яка відбулась в Києві з 17.01. по 02.02.2020р. і про яку мені саме в той час розповів кобзар Тарас Силенко, згадавши і про цей самий портрет. Познайомився з фото-сесією Аліни, знятою під-час відкриття виставки і порадів, що моє зображення стало етапом в мистецькій кар’єрі авторки. Приємною несподіванкою для мене було те, що виставку картин «ілюстрував» своїми піснями мій приятель, кобзар-побратим, народжений в США, Юрій Фединський.

іі

Все-таки цікаво спостерігати за пригодами свого власного зображення, яке “живе” своїм життям, окремим від мого…  А тим часом ці пригоди мають тенденцію продовжуватись.

21.03.2022 р. українська художниця Дар’я Зоря на своїй сторінці ФБ  помістила власний плакат, виконаний в техніці колаж зі словами на англійській мові: “СЛАВА СВОБОБОДІ ! УКРАЇНА. На додачу вона висловила свою вдячність захисникам України.

Наступна пригода мого зображення — воно “заблукало” на сторінки ФБ відомого письменника Віталія Медведя, який одночасно є неабияким художником.  https://www.facebook.com/medvedvitaly

23.05.2022 р. Віталій Медвідь. Кобзар. 13 х 21. Крафтовий папір, лінер, гелєва ручка, стіпплінг, дотворк.