3. В Україну ідіть, діти… (вересень 1995 – травень 1999 рр.)

3. В Україну ідіть, діти, в нашу Україну…

(вересень1995 – травень1999 рр..)

 

29.08.1955 р. Остап з Олесею, зійшовши з потяга Сімферополь-Львів, влаштувались у гостинного земляка-ялтинця Бориса Синчалова. Похоронивши свого старого батька, і успадкувавши його квартиру, він разом зі своєю донькою Любою (наймолодшою з трьох доньок) зайняв батькову кімнату, Остапа з його донькою влаштував у другій кімнаті, а світлицю з фортепіано і арфою, використовував для потреб власної композиторської творчості, для уроків гри на арфі для доньки, а так же, як столову і місце для приємного спілкування з гостями.

30.08.1995 р. в університеті, як і обіцяли, вивісили списки зарахованих студентів-«новобранців», в яких схвильовані донька і батько знайшли й очікувані дорогі ініціали – «Кіндрачук Олеся Остапівна». Та на цьому хвилювання не закінччились, бо треба було в університетських канцеляріях завершити ще немало формальностей. Особливо клопітним виявилось  влаштування в університетський гуртожиток. Хвилюючим і зворушливим до сліз, особливо для Остапа, який колись в юності так і не спромігся стати студентом, був святковий ритуал посвяти в студенти і початку навчання, що відбувся 1-го вересня на переповненій площі між пам’ятником Іванові Франкові і фасадом центрального корпусу Львівського державного університету.

02.09.1995 р. Олеся з усією студентською братією приступила до занять на омріяному факультеті біології.

А для Остапа це означало різку зміну його способу життя. Хоча навчання вважалось безплатним, але він вважав своїм обов’язком дбати про щоденні потреби доньки: харчування, одяг, підручники, транспорт, плата за проживання в гуртожитку, та різні непередбачувані витрати. А ще ж ніхто не звільняв його від аналогічних обов’язків щодо сина Назара й дружини Тамари з її малою зарплатою. Його кобзарських заробітків, тих, що уціліли від спустошень, спричинених злодійськими фінансовими «пірамідами» і які він віддавав Тамарі «на хазяйство», вистачило на обновки із зимового одягу для всіх 4-х членів сім’ї. І тепер Остап з тривогою думав про наближення зими, адже до наступного тримісячного туристичного сезону, коли іноземні туристи знову щедро оплачуватимуть Остапові за його, «екзотичне» для них, кобзарське мистецтво, ще треба якось виживати 7-8 місяців. В курортній Ялті, як і по всій Україні, гіперінфляційні процеси перетворили більшість людей на «мільйонерів»-жебраків без стабільних заробітків і перспектив самозабезпечення найнеобхіднішим. Більш активні члени українського суспільства відправлялись шукати щастя за кордоном в ролі торгівців-«човників», або в пошуках постійної роботи. Їхні велетенські, з узорами в «шотландську клітинку», сумки-«баули» з товаром для продажу переповнювали залізничні вокзали і потяги; а ручні двоколісні візочки для транспортування сумок на стихійні ринки тепер, за президентства Л. Кучми були перейменовані з «кравчучок» на «кучмовози». Але Остапові, людині під 60, було незатишно серед цього гамірного, нахрапистого суспільного прошарку, і він залишився сам на сам зі своєю вірною  порадницею і розрадницею бандурою.

– Чи потрібна буде тепер моя бандура моїм знедоленим співвітчизникам, чи підтримають вони кобзарську традицію з моєї подачі, — скрушно думав Остап. Щоправда, серед його дотеперішніх українських слухачів, хоч не часто, але траплялись люди не бідні. І він рішуче пішов до центру Львова, пробуючи грати то там, то сям – від Оперного театру до пам’ятника А. Міцкевича. Тут він уже не раз кобзарював епізодично, «для проби», а тепер заповзявся грати з дня на день, навіть у дощову погоду десь під широким балконом, чи в під’їзді.

Протягом дня Остап виспівував всю історію України від княжої доби («…Здибалися князь з Дажбогом») і монгольського нашестя («Згадаймо, згадаймо степи монгольські») до сучасності («Чого сумуєш, Україно?»). Поринаючи в окремішній Світ кожної конкретної пісні, Остап, як завжди, знову і знову, силою уяви перевтілювався в учасника оспівуваних епізодів історії.

Ось він підчас виконання Шевченкової пісні «Гей, літа орел, літа сизий…» опиняється в тому минулому, коли дві безпощадні до України сили, –  царська Рросія і магнатська Польща, — за Андрусівською змовою розірвали Україну навпіл і віддали її на поталу третій, ще безжаліснішій силі –  орендарям, щоб з їх допомогою висмоктати з неї все, нажите нелегкою працею хліборобів. Там Остап, довірившись батькові-отаманові Максиму Залізняку, разом з відчайдухами-гайдамаками уявно спішить рубати шаблею зловорожі пута.

«А хіба тепер, новітні нащадки тих орендарів не обезкровили Україну, випустивши її синів і дочок у широкий світ жебраками?» — думає Остап, повертаючись в сьогодення, до своїх слухачів, що обступили його…

 

Наспівавшись, Остап під кінець дня йшов на Краківський, чи Галицький ринок, купував продукти харчування для себе і доньки, оскільки харчування в столових було дорожче і Остапів бюджет на це не дозволяв, відкладав дещицю на оплату гуртожитку і на харчі в майбутні морозні й засніжені місяці. З часом Остап переконався, що, як і в давнину кобзарям в Україні, так і йому в нинішню пору, розбагатіти з вуличного кобзарювання неможливо, але все ж доступно скромно забезпечувати навчання Олесі у ВНЗ. І він подумки дякував своїм давнім незчисленним предкам, які з покоління в покоління вкладали свою любов до рідної України, свою волелюбність і рішучість у слова й мелодії пісень, у срібні звуки бандури, а йому, завдяки маестро Олексію Нирку, залишалось тепер лише видобувати їх із струн на світ Божий для спраглих до героїчного духу давнини слухачів. І ось вони, на знак подяки, хто чим може, підтримують Остапа і його дітей та надають йому тим самим можливість надалі підтримувати свою і слухачів силу духа.

Вересень 1995 р. Остап починає кобзарювати у центрі Львова коло недобудованого пам’ятника Тараса Шевченка

 

Минув вересень, потім жовтень і половина листопада з холодними дощами, а Остап все кобзарював у Львові. Аж коли почались снігопади й морози, Остап розподілив скромні, аж занадто скромні суми в конверти з написами «грудень», «січень», «лютий», «березень», і віддав їх Олесі. Потім завіз у її кімнату мішок картоплі, пакунки з макаронами, салом, цукром, чаями і різною всячиною, а на прощання заспівав:

Покидаю тебе Богу,

А сам іду у дорогу,

Будь здорова чорноброва,

Галочко моя…

Остапові, який за чотири десятки років, прожитих в Ялті, розніжився у її майже субтропічному кліматі, не простимо не прийшла в голову думка, що зимові морози у Львові стануть для його не менш теплолюбної доньки справжнім випробуванням. А ще будуть випробування голодом, бо запах смаженої картоплі з Олесиної кімнати, де з нею жила ще одна дівчина, привабить цілу компанію студентів і студенток з невгамованим апетитом з інших кімнат, які під акомпанемент веселих жартів, за лічені дні анулювали всі запаси живності, яких наївний Остап вважав достатніми для доні на всю зиму. А про хуліганів, які псували дверні замки в дівчат, про часті проблеми з опаленням і водопостачанням в гуртожитку він взагалі не догадувався.

Будучи щиросердечною і терплячою від природи, доня мовчки буде адаптуватись до погано влаштованого студентського життя-буття, аж поки батько в наступні приїзди сам побачить її побутові проблеми…

* * *

По дорозі в Крим, Остап на кілька днів знову завітав у Городенку-Котиківку до батьків і до свого старшого побратима по духу Івана Романюка.

* * *

Ще в 1991 році почала здійснюватись давня Остапова мрія – мати багатотомну «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Тоді він отримав 1-й том і з нетерпінням чекав наступних. А коли черга дійшла до 6-го, він прочитав у пресі, що на його видання не вистачає коштів, потрібні пожертви. І Остап тут-же вислав на рахунок видавництва «Наукова Думка» посильну суму. І ось тепер, у 1995 році, після повернення додому, він отримав довгожданий 6-й том, а на його останніх сторінках, у списку жертводавців, знайшов своє прізвище з ініціалами, суму в 400 000 карбованців і адресу —  Ялта, Кримська АРСР. А трохи нижче у цьому списку був зазначений Остапів друг дитинства, він-же племінник Остапової мачухи, Іванишин Микола Семенович, який працював у Білорусі на посаді замміністра шляхів сполучення. «Оце так зустріч, — подумав Остап, і доповнив свою думку, — хай наша з ним участь у цьому списку послужить ще одним прикладом для наслідування нашим дорогим нащадкам.

* * *

Повернувшись в Ялту, Остап дізнався від свого сусіда Михайла Буксира, що той працює машиністом в котельній Ялтинської фабрики сувенірів і виробів з пластмаси в сотні метрів від їхнього дому, і що там є вакантне місце. Тож він негайно подав заяву у контору фабрики і відразу приступив до привичної роботи на увесь зимовий опалювальний сезон. Режим роботи так же був привичний: одна доба – праця, дві доби – вільний.

У перший же недільний день Остап, хоча й із запізненням, включився в роботу Української Недільної школи, де продовжив викладання історії України і народознавства.

У другій половині грудня 1995 року на зборах Ялтинської «Просвіти», її голова Олександр Лашко вручив просвітянським активістам і всім викладачам.

Нагородний диплом Почесного члена «Просвіти».Недільної школи включно з Остапом, Дипломи почесного члена Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, завірені підписом голови і печаткою Центрального правління в Києві.

* * *

На два передноворічні дні 1995 року Остап вибрався зі своєю бандурою покобзарювати в Сімферополі, на найбільш людній вулиці Пушкінській.

Не встиг він як слід «угніздитись», як відразу потрапив «під приціл» телекамери з одного боку і перед піднесеним до самого обличчя мікрофон, що його тримала в руках видатна донька кримськотатарського народу Ліля Буджурова – головний редактор газети «Авдет» (“Повернення”), ведуча програми кримськотатарського телебачення «Ана-юрт» (Батьківщина-мати), депутат Верховної Ради Криму і… чудова поетеса. Її вірші завжди зворушували Остапа (і не тільки) до глибини душі і залишались в його пам’яті…

В том году всё лето было жарким,

Но не это в памяти моей…

Умирала крымская татарка

Вдалеке от родины своей.

Задыхаясь об одном просила

Иль в бреду своём, иль в полусне:

« Дети, я прошу кусочек Крыма.

Покажите перед смертью мне»…

 

(Із вірша «Не купленный билет»)

 

…Когда мы вернёмся, а мы все вернёмся!

Однажды в степи, иль в горах соберёмся

И весело, с музыкой справим поминки

По вашим указам, по вашим дубинкам,

По сказочках ваших о дружбе народов

В то время, когда нас лишали свободы!..

(Із вірша «Когда мы вернёмся»).

Поки уривки з віршів Лілі Буджурової оживали в Остаповій пам’яті, вона його запитала: Ну и что же украинский бандурист споет для слушателей крымскотатарской телепередачи?». І Остап заспівав жартівливу кримськотатарську пісеньку про юну закохану пару і її суворих батьків…

А хиз сачин орь мезлєр,

Сені манья верь мезлєр,

Кель алайєм хатаєм

Харанлихта верь мезлєр…

Після перших слів пісні очі Лілі заіскрились спочатку здивуванням, а потім веселою усмішкою, яка осяяла її завжди серйозне з відтінком тужливості обличчя…

— Но почему вы запели по крымскотатарски?

– З двох причин, — відповів Остап, — щоб підняти новорічний настрій вашому мужньому народу, та подякувати вам особисто за зворушливі вірші !

Вона подякувала й попросила заспівати «для равновесия» українську пісню. У відповідь задзвеніла давня мелодія про Хмельницького, який «приїхав до Жовтого Броду:

…Ти не пий, Хмельницький,

Тай Жовтої Води, —

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди.

А я ляхів не боюся,

І гадки не маю,

Бо козацькую потугу

За собою знаю.

А ще й орду татарськую

За собою веду,

А все ж то-то,  вражі ляхи

Тай на вашу біду…

Того ж дня в пошуках передноворічних сюжетів набрів на Остапа кореспондент приснопам’ятної газети «Крымские известия» Верховної Ради Криму, читачі якої в 1992 році Остапа «розчехвостили в пух і прах» за «неправильний» погляд на історію в статті «Право на слово». На цей раз журналіст цієї російськомовної газети О. Левицький поспілкувався з Остапом по-українськи, сфотографував його й пішов у свою редакцію, але аж 11 січня в Новому,1996 року опублікував світлину з інформацією «Играй бандурист». Вона починалась словами «Перед самым Новим годом симферопольцы, проходящие по улице Пушкина, услышали звуки бандуры. Играл житель Ялти Остап Киндрачук»… Подавши кілька фрагментів Остапової біографії, Олександр закінчив: «И звучат на Пушкинской мелодичные украинские песни»,

Ну, а проводити Старий 1995-й рік і зустрічати Новий 1996-й традиційно з сусідами за родинним столом Остап поспішив у Ялту…

* * *

1996 рік, як це споконвіку було в Україні, зачинався серією новорічних і різдвяних свят, які «братчики» й «сестрички» ялтинської Недільної школи, набравшись на уроках викладача народознавства Остапа Юрковича знань про українські народні традиції, відзначали, хто індивідуально, а хто групами по двоє, по троє, щедруваннями, колядуваннями, віншуваннями, посіваннями. Починали із своїх будинків, хто де проживав, а потім переходили до сусідніх будинків, – і так по всій Ялті. Їх прихильно слухали, їх приймали, їм дарували гостинці і дрібні гроші, аж поки вони втомлені, але збуджені й веселі, повертались домів. Мало того, вони, учні Української Недільної школи, стали тоталізаторами відродження українських різдвяних звичаїв серед ялтинської дітвори, бо з того часу в Яті і в наступні роки то тут то там на Різдво стали лунати українські щедрівки й колядки «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Ой, сивая тай зозуленька», «Нова радість стала», до яких «братчики» Недільної школи вже не мали стосунку…

* * *

Відразу після Різдвяних свят Остапові  прийшов лист з Києва із запрошенням на фірмовому бланку Всеукраїнської Спілки кобзарів від голови Спілки Володимир Горбатюка.

«Запрошуємо Вас на Велику Раду Всеукраїнської Спілки кобзарів, яка проходитиме 20-21 січня1996 року в «Кобзарській світлиці» центру «Український дім» за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 2, 3 поверх… …При собі мати паспорт, бандуру. Проїзд, проживання, дворазове харчування – за рахунок ВУСК».

Аналогічне запрошення отримав і Олексій Нирко.

Прибувши до  Києва 19.01.1996 р., обоє поселились разом з пів сотнею кобзарів і бандуристів з України, Польщі, Кубані в готелю «Театральному».

20.01.1996 р. в «Кобзарській світлиці» Остап першим ділом дочекався Миколу Литвина, обняв його по-козацьки, щиро подякував за нарис «Заграйте на кобзі, морський капітане» в книжці «Струни золотії», попросив його оздобити цю книжку своїм автографом і тільки після цього, втішений як мала дитина, пішов о 10-й годині на пленарне засідання. (Примітка: фотокопії титульних сторінок цієї книжки з автографами автора і видавця подані в попередньому розділі).

 

Там серед різноманітних кобзарських проблем загального й індивідуального планів, звітів керівництва Спілки, обговорювався новий Статут ВУСК. Відбувся так же прийом до ВУСК нових членів, серед яких були двоє бандуристів з Кубані – Л. Ціхоцька і Ю. Булавін.

О 19-й годині у великому концертному залі «Українського дому», переповненому киянами, відбувся благочинний концерт, на якому по черзі виступали індивідуально, дуетами, тріо, ансамблями всі бандуристи, кобзарі і 1 лірник М. Хай. Остап виконав повстанську колядку «Бог народився в місті Вифлеємі…» та кубанську похідну «Серед лісу, лісу списів і мечів».

21.01.1996 р. з 10-ї до 13-ї години на заключному пленарному був затверджений Статут ВУСК, а всім членам Спілки були видані ксерокопії Статуту і членські квитки нового зразка.

Відповідно до Статуту, головним завданням Всеукраїнської Спілки кобзарів є: сприяння відродженню і розвитку кобзарських і лірницьких традицій, збирання та збереження народної пісенності. Але, виходячи зі свого досвіду кобзарювання в Криму, Остап не один і не  два рази вступав у конфлікт з яким-небудь урядовцем, міліціонером, чи й просто самодуром, для яких несприйняття українського кобзарювання аргументується єдиною «залізобетонною» фразою – «нє положено!». Тому Остап наполіг, щоб в Статут внесли пункт з його пропозицією: «Член Спілки має право виступати перед слухачами як в приміщеннях, так і в людних місцях міст і сіл; як професійний творчий працівник має право на соціально-економічний, правовий та моральний захист, згідно чинного законодавства».

Оскільки чинний Статут і раніше був зареєстрований Мінюстом України (Свідоцтво №651 10.05.1995 р.), та завірений штампом і печаткою цього міністерства, Остап тепер, після доповнень відчуватиме під собою твердий правовий ґрунт, маючи змогу розгортати перед носом настирного чинуші ксерокопію свого Статуту з підкресленим абзацом і менторським тоном пояснювати йому, що той зобов’язаний захищати кобзарів, а не утискувати.

Кобзарське посвідчення зразка 1996 року

 

З 15-ї до 17-ї години в «Кобзарській світлиці» відбувався концерт «Молоді кобзарі України» з участю випускників і учнів кобзарських шкіл і студій Львова, Стрітівки, Переяслав-Хмельницького, Києва.

О 19-й годині почався заключний концерт з участю всіх кобзарів і бандуристів разом із Державною заслуженою капелою бандуристів України під управлінням її художнього керівника і головного диригента Миколи Петровича Гвоздя.

* * *

При поверненні з Києва на Остапа чекав приємний подарунок з Нью-Йорка. Меценат і шанувальник кобзарства Микола Досінчук-Чорий прислав 16-й, січнево-квітневий номер журналу «Бандура», в якому було подано його ж кільканадцять статей, присвячених кобзарським проблемам, колективам бандуристів і окремим митцям, а серед них і ялтинським бандуристам та, зокрема Олексію Нирку. А на 50-й і 51-й сторінках була стаття «Остап Кіндрачук – бандурист-моряк». Стаття починалась словами: «Прогулюючись по набережній Ялти, ми наштовхнулись на кобзаря Остапа Кіндрачука, який саме відбивав атаку п’яниці, який погрожував… розбити на голові «проклятого бандеровца» його шарманку…». Дальше автор згадав деякі епізоди з Остапової біографії на кобзарській ниві і насамкінець додав: «Більшість творів Остап вивчав самотужки, тому його виконавська майстерність відрізняється своєрідною індивідуальністю. Його виконання художньо багате, емоційне і натхненне, завжди вражає слухачів». (Примітка: фотокопії обкладинки цього журналу і згаданої статті подані в попередньому розділі).

В бандеролі, крім журналу «Бандура», було кілька газет української діаспори США: «Українське православне слово» (січень 1996.), «Свобода» (Джерсі-сіті-Нью-Йорк, 11 січня 1966.), «Народна воля» (м. Скрентон, 18 січня 1996.). У кожній з цих  газет містився дослівний передрук статті з журналу «Бандура» «Остап Кіндрачук – моряк-бандурист».

* * *

24.03.1996 р. в Ялтинському Культурному центрі відбувся 5-й Республіканський фестиваль кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро!» — масштабне дітище невтомного кобзарського маестро Олексія Федоровича Нирка.

Крім чотирьох ялтинських капел бандуристів – ім. С. Руданського, «Чарівний спів», в т.ч. 2-х дитячих: «Кримські проліски» та «Срібні дзвіночки» ОШ №1, виступали кримські ансамблі й солісти з Сімферополя, Роздольного, Керчі, Сак, Михайлівки.

Особливе враження справили виступи кримської татарки Аліме Байрамової, ансамблі бандуристок з Перемишля, з кубанської станиці Сіверської та з Краснодара. Остапів син Назар грав на бандурі в складі «Кримських пролісків», у виконанні якої «Запорізький марш» Є. Адамцевича був повторений на «біс».

А от Остапові катастрофічно не повезло. Підчас його виступу з піснею «Гей, у мене був коняка» освітлювачі задля якогось свого «сценічного ефекту» геть всюди, і на сцені і в залі виключили освітлення, а натомість прямо в очі Остапові спрямували неймовірно яскравий промінь прожектора, який його повністю осліпив.

Він, збиваючись і путаючись у струнах, ледве закінчив пісню і засоромлений покинув фестиваль. Відмовився й від «Грамоти» фестивалю, бо рівень виконання не відповідав нагороді. В крайньому розладі й смутку Остап пішов грати на ялтинську Набережну, де серед курортної «вольниці», без шокових «ефектів» сценічних електроекстремалів, він швидко відновив свій потенціал творчого натхнення.

І все-таки світлий спомин про той фестивальний день залишився в нього на всю решту життя у вигляді… фотографії з сином Назаром, на якій просвітянин Олексій Зуб зафіксував їх обох на ґанку Ялтинського Культурного центру ще перед початком фестивалю…

 

24.03.1996 р. З сином Назаром перед початком фестивалю — на ґанку  в Ялтинському Культурному центрі.

 

* * *

А в цей час у рідному селі Остапа, Котиківці, тяжко захворів його батько. Внаслідок гангрени на ступні правої ноги лікарі вчинили йому ампутацію ноги вище коліна.  Від свого приятеля в Городенці Івана Романюка, за фахом лікаря, Остап по телефону отримав перечень дефіцитних лікарств і, купивши їх у Ялті, негайно вислав поштою в Городенку для порятунку батька. Здавалось, що небезпека для життя дорогої людини вже позаду. Батько повідомив, що вже замовив у церкві подячний молебень…

І раптом, 3 квітня 1996 р. Остапів брат Богдан зателефонував: «Остапе! Батько помер!»

05.04.1996 р . Проводи батька в його останній путь.

Остап кинув усе, крім бандури, і разом з нею помчав до родинного дому всіма доступними транспортними засобами і трохи більше ніж через добу обнімав і цілував холодне обличчя найдорожчої у світі людини, завдяки якій він явився на світ Божий. Він провів без сну останню ніч наодинці з батьком, перед тим, як його знімуть зі смертного одра і опустять в глибину, ще промерзлої після зими цвинтарної землі. Він у думках розповідав  батькові все, що не встиг сказати за життя, бо чомусь вважав, що смерть не може забрати його батька – це було б занадто несправедливо, а, отже ще встигне з ним наговоритись, Остап тепер подумки запевняв батька, що в глибині його душі завжди жевріло сподівання на те, що він лише тимчасовий мандрівець, який, намандрувавшись по білому світу, рано чи пізно повернеться до батьківської хати. Він запізніло вибачався перед батьком, що легковажив своїм синівським обов’язком якомога частіше проявляти задушевну увагу до батька; що не встиг і не зумів уберегти його від передчасної смерті, як уже не раз не встигав зробити необхідні і своєчасні вчинки у найвідповідальніші моменти свого життя.

– Боже! Як  мені тепер жити без батька в непривітному, холодному, як батькова могила, світі, — думав Остап, коли опущену в небуття труну засипали землею. Він з жахом усвідомлював жорстоку реальність, яка тільки зі смертю батька відкрилась перед його очима: батькова хата, яку він вважав рідною домівкою, до побудови якої колись сам доклав рук і коштів, відтепер стала йому чужа! Вона стала рідною для брата Богдана, його дружини Оксани й двох доньок, Остапових племінниць – Богданки й Олі…

Богдан народився, виріс, обзавівся сім’єю і майже ніколи не покидав рідного порога, в той час, як Остапа носило світами. Обидва брати дуже мало знали один одного. Рідкісні візити Остапа до свого котиківського дому скоріше нагадували візити привида з іншого, паралельного світу, який не мав ніякого стосунку до котиківського способу життя

13.04.1996 р. Городенківська районна газета «КРАЙ» помістила некролог зі світлиною Остапового батька.

 

* * *

Провівши батька до останнього прихистку словами: «Земля тобі пером і вічная пам’ять мій добрий татку!», а ще, провідавши рідні могили діда Михайла, незабутньої бабусі Василини і вуйка Івана Котелка, — Остап перекинув ремінь чохла з бандурою через плече і поїхав до Львова, до доньки-студентки.  Там Олеся «гризла граніт науки», а про смерть свого діда Юрія дізналась щойно від батька і гірко заплакала

Будучи ще маленькою дівчинкою, Олеся підмовила свою подружку Лєну піти з нею пішки з Ялти… в Україну. Вона згадала цей епізод і призналась Остапові, що тоді дідусь Юрій був для неї її дитячою «Україною»…

Побачивши, що Олесині харчові припаси геть вичерпались, а привезених з Ялти коштів вистачить ненадовго, Остап, не зважаючи на жалобний звичай українців утримуватися від веселощів певний час після похорон близької рідні, змушений був сісти з бандурою у центрі Львова, добираючи зі свого репертуару здебільшого тужливі пісні…

…Ой, коню, коню, заграй піді мною,

Та й розбий ти тугу мою,

Розбий, розвій тугу по темному лугу

Козакові молодому…

— А дивіться, він аж сам зворушується до сліз від своїх пісень… Видно справжній кобзар… — ці слова чув Остап не раз, як перемовлялись між собою перехожі. Але сльозинки на Остапових віях з’являлись не так від слів пісні, як від безутішної, непоправної втрати.

Так він грав кілька тижнів, аж поки не забезпечив свою доню прожитковим мінімумом до канікул.

* * *

В Ялті на Остапа чекала дружина Тамара й син Назар, а його бандуру – курортна й туристська публіка. А ще ж – Недільна школа!

До кінця навчального року залишалось зовсім мало часу, всього два недільних заняття, в які Остап вклав увесь свій ентузіазм, розкриваючи учням найяскравіші українські сторінки історії Криму, ілюструючи кожен епізод кобзарською піснею.

Так епізод облоги візантійського Херсонеса в Криму київським князем Володимиром Великим, яка змусила імператорів Візантії видати за нього свою сестру й заключити мир, закріплений ще й прийняттям Руссю-Україною в 988 році християнства, завершувався під бандурний передзвін словами щедрівки:

…Ой, як б’є, так б’є на Царів-город,

Цар ся дивує: «хто ж то воює?»,

Міщани ходять, все раду радять:

«Що ж тому вояку за дари дати?»

 

Вивели йому княжну в короні,

Він княжну узяв і подякував,

Він подякував, ще й шапочку зняв,

Він шапочку зняв, ще й поклонився,

Він поклонився і покорився.

 

Інший епізод, уже з козацької доби історії України – так же з відповідною піснею…

У відплату за спробу знищити Запорізьку Січ в Різдвяну ніч 1674 року 15-тисячним загоном яничар султана Мехмеда ІV (з них 13 тисяч загинули на Січі) і 40-тисячною ордою кримського хана Селім-Гірея І, кошовий отаман Іван Сірко влітку 1675 року повів Запорізьке військо в Крим, змусивши хана втікати в гори. За деякими даними козацькі коні досягли Ялтинської яйли, і Сірко тільки тоді повернув назад, коли йому доповіли, що хан в Ялті сів на турецький корабель, щоб на ньому втікати в Стамбул.

…Не тумани з моря, не туманни

Місяць-сонце покривали, гей, гей!

Димом небо вкрило, димом небо –

У Криму міста палали…

 

…Не забудуть турки, не забудуть,

Як з Сірком бенкетували, гей, гей!

З вина червоного, червоного

Буйні голови поклали…

До речі, пісню цю (вона має 5 куплетів), Остап привіз із останньої поїздки до Львова, де її слова й мелодію йому передав інтелігентний добродій, який представився професором ЛДУ, не називаючи свого імені…

Що ж до подальшої епопеї кошового отамана Івана Сірка, то за народними переказами султан пробував змусити запорожців до покори своїм листом, у відповідь на який вони склали свій знаменитий лист султану.

І тут Остап покликав до столу свого сина Назара, який серед «братчиків» Недільної школи був неперевершеним декламатором з ефективною інтонацією, доречною мімікою і жестами, а особливо – при читанні віршованого варіанту запорожців з султаном у творі Степана Руданського «Ахмет ІІІ і запорожці».

В літо тисяча шість соте,

В літо теє боже,

Прийшла  грамота Ахмета

В наше Запорожжя…

 

Розповідав Остап ще, і ще…

 

25.05.1996 р. завершився навчальний рік Української Недільної школи і Світлана Кочерга видала «братчикам» і «сестричкам» свідоцтва успішності, заповнені на дещо «екзотичних», виготовлених в США бланках, які починались словами:

Український Конгресовий Комітет Америки – Шкільна Рада.

Школа Українознавства в м. Ялті.

Ступінь: вищий

Дальше – імена й прізвища учнів, та список зарахованих предметів,

дата видачі 26.05.1996. і адреса школи: м. Ялта, вул.. Катерининська, 8

Музей Лесі Українки,

Опікун кляси  С. Кочерга.

 

А справа в тому, що активісти різних українських організацій заокеанської діаспори ревно слідкували за всіма етапами появи і функціонування Музею Лесі Українки в Ялті і не упускали ні однієї нагоди підтримати його морально і матеріально – коштами, експонатами тощо.

Так племінниця Лесі Українки Ольга Сергіїв ще в 1995 році передала унікальне зібрання фотоматеріалів великої поетеси зі США в Україну для Лесиних музеїв, включаючи ялтинський. Ось і Шкільна Рада Українського Конгресового Комітету Америки не оминула своєю увагою появу Української Недільної школи при Лесиному музеї в Ялті, і почала всіляко підтримувати цей слабенький вогник української освіти, зокрема й грішми. Так внесена Радою одна тисяча доларів США для потреб Недільної школи була використана для оплати туристичної поїздки учнів до Львова влітку 1996 року, для закупки шкільних посібників, а залишки – для символічної «зарплати» вчителям.

* * *

А тим часом Ялтинський морський порт в 1996 році почав приймати іноземні кораблі з туристами раніше, ніж завжди – в травні, тим самим несподівано, але дуже доречно забезпечуючи Остапа щедрими іноземними слухачами; а отже —  «понадплановими» доходами.

З часом в цей туристичний сезон для Остапа стала виникати парадоксальна ситуація – чим більше приїжджало туристів, тим менше він мав користі від того! Як виявилось, серед відвідувачів Лівадійського палацу- музею, чи Воронцовського палацу в Алупці, де Остап найчастіше кобзарював, нерідко траплялись і музиканти з числа курортників, або й місцевих мешканців. «Запеленгувавши» успіх Остапового кобзарювання серед іноземних туристів, з його вагомим фінансово-валютним результатом, вони негайно поповнювали ряди його «колег-конкурентів». Тож, приходячи зі своєю бандурою наступного дня, Остап заставав на своїх, давно «обжитих» «хлібних» місцях як не гармоніста, то скрипача, як не гітариста, то флейтиста, або й балалаєчника. Прийшлось Остапові приїжджати в Лівадію, чи Алупку відразу після сходу сонця, щоб випередити суперників і зайняти вигідну позицію…

Тож влітку 1996 року Остаповими (і не тільки його) слухачами були греки з теплохода-лайнера «Альбатрос»; англійці з – «Айленд Прінцесс», «Оріани» і «Вікторії»; скандинави й німці з – «Маасдам», «Сільвервінд», «Вістаф’йорд», «Роял Вікінґ Кан»; норвежці з – «Блек Прінцесс»; італійці з — «Еудженія Коста»; іспанці з – «Болеро»; хорвати з – «Адріяни»; мішані американо-європейсько-азійські групи туристів з – «Кристал Симфоні», «Астора», «Реґіна Ренессанс» та ще з десяти менших теплоходів і яхт з різних континентів…

* * *

28.06.1996 р. українська громада Ялти привітала прийняття Верховною Радою Укаїни – Конституції України.

Невдовзі після цього зі Львова на канікули приїхала Олеся, і Остапова сім’я зібралась в повному складі. Так вони вчотирьох 24.08.1996 р. пішли до Музею Лесі Українки, де біля пам’ятника поетесі розпочалось святкування Дня Незалежності України, в якому прийняли участь усі українські організації Ялти. Були там і двоє гостей з Українського Братського Союзу Америки Іван Олексин і Юрій Клапіщак, які привезли грошові пожертви для потреб музею.

Директорка музею Світлана Кочерга передала гостям для публікації свій нарис «…На нашій, не своїй землі…» з описом цього свята в Ялті. Нарис надрукували в газеті «Народна воля» в м. Скрентон (США).

* * *

Захоплення Остапа кримськотатарським пісенним фольклором і прихильне ставлення до його творців – кримських татар, львівський журналіст і Остапів приятель Сергій Лащенко відобразив у своїй замітці «В Крыму я – украинец, во Львове – крымский татарин» яку 23.08.1996 р. опублікувала російськомовна газета кримських татар в Сімферополі «Голос Крыма».

У вересні 1996 року Остап знову кобзарював у Львові і залишався там, як і минулоріч, до «білих мух» з морозами, щоб сяк-так забезпечити доньку коштами на час зимового навчання.

Початок Олесиних занять в ЛДУ співпав із введенням 02.09.1996 р. в обіг української національної валюти гривні, замість сурогатних купоно-карбованців, які, на думку Остапа в руках фінансових «геніїв з великої дороги» були одним з основних інструментів для пограбування українців у космічних масштабах.

Чого вартий один лише приклад: обмін купоно-карбованців на гривні відбувався за курсом 100 000 (сто тисяч) купоно-карбованців на 1 (одну) гривню, в результаті чого злополучний  приватизаційний сертифікат (ваучер), оцінений Указом  президента Леоніда Кучми від 02.11.1993 р. в 1 мільйон 50 тисяч карбованців, при перерахунку на гривні з пшиком «здувся» до… 10 гривень 50 к.!

На щастя, купівельна спроможність Остапових кобзарських заробітків не постраждала – просто мільйонні нулі на грошових купюрах, які люди клали до його чохла від бандури,  тепер позникали синхронно з нулями на цінниках в магазинах.

Остап жваво цікавився успіхами своєї доньки в навчанні, а так же її побутовими умовами, щоб вчасно їй допомогти у випадку проблемних ситуацій.

Новообраним деканом Олесиного біологічного факультету став Степан Петрович Гудзь. Його брат раніше працював у Криму, в Нікітському ботанічному саду науковим керівником і там одного разу організував грандіозне шевченківське свято, на якому він сфотографувався з учасниками свята, серед яких був і Остап з ялтинськими бандуристами. Степан Петрович бачив у брата цю фотографію і тепер зустрівши Остапа з бандурою відразу його впізнав, та ще й пожартував, що в університеті він бачить його частіше ніж Олесю і не певний, хто з них двох є справжнім студентом.

Щось подібне Остапові казала й комендантка Олесиного гуртожитку…

І все ж найбільше часу Остап присвячував своєму кобзарюванню в центрі Львова, підчас якого нерідко розширював коло своїх знайомих серед творчої інтелігенції Львова. Його досить часто слухали дві Львівські поетеси і, як результат, Остапова книжкова полиця поповнилась двома чудовими поетичними збірками з теплими автографами авторок: Лідія Шевело «Таїна богині Флори» і Євгенія Лещук «Берестечко. Свята дорога» — обидві вийшли у видавництві «Каменяр», 1995 р. До речі, Євгенія Лещук до цього досить часто бувала в Ялті в гостях у свого племінника. Вона була великим другом Ялтинської «Просвіти» і Музею Лесі Українки, була близько знайома з Олексієм Нирком, Світланою Кочергою і, звичайно ж, з Остапом.

Не упускали можливості поспілкуватись з Остапом і львівські «зірки» бандурного мистецтва Василь Герасименко, Богдан Жеплинський, Михайло Баран, не без  «користі» для поповнення його репертуару. На цей раз Остаповим «трофеєм» стала пісня  Михайла Барана «Пильнуй, Україно, пильнуй» на слова Богдана Стельмаха.

Пильнуй, Україно, пильнуй,

Своєї гіркої свободи.

Ми ждали віками такої нагоди,

Пильнуй. Україно, пильнуй!

Згадай, Україно, згадай,

Яка нас кривавила хвища,

Героїв, що вкрили твої бойовища…

Згадай, Україно, згадай!

Збери, Україно, збери

Народу свідому потугу,

І всіх з-над Дніпра, і Дністра, і знад Бугу

Змири, Україно, змири!

З цією піснею Остап наприкінці 1996 року повернувся в Ялту. Слова пісні «Пильнуй, Україно, пильнуй!» згодом стануть назвою для його тоді ще не написаної 2-ї «Книги пісень і мандрів…». А поки-що Остап запропонував цю пісню в статусі «коронної» своїй родині і сусідам за столом у Новорічну ніч з 1996 на 1997 рік.

* * *

1997 рік. Віддавши приємну данину уваги народним зимовим дійствам, що стали вже традиційними для «братчиків» і «сестричок» Ялтинської Недільної школи – святам святого Миколая та Різдв’яного циклу (щедрування, колядування, посівання), Остап, крім викладання щонедільних уроків у даній школі, вирішив на зимові місяці «ущільнити» графік своєї діяльності ще в трьох напрямках. По-перше – відновити свою працю котельній фабрики пластмасових виробів до кінця опалювального сезону; по-друге, користуючись майже субтропічними благами відносно теплої ялтинської зими – продовжити своє кобзарювання в погожі дні серед поріділого, але все-таки наявного зимового контингенту курортників; по-третє —  нарешті регулярно занотовувати свою «кобзарську біографію», про яку Остапові серед новорічних поздоровлень знову нагадали Микола Досінчук-Чорний з Нью-Йорка та Іван Романюк з Городенки, і яка з роками трансформується в оці самі «Літописні книги пісень і мандрів…», що в даний момент знаходяться перед очима читача…

Раніше в попередні зимові місяці бандура для Остапа відходила на другий план – грав хіба що раз на тиждень в Недільній школі, або при розучуванні нової пісні. В результаті під весну виникали певні проблеми – пальці відвикали від регулярної гри і втрачали техніку віртуозного виконання, забувались слова деяких пісень репертуару. Тому з настанням нового кобзарського сезону потрібні були кількаденні наполегливі репетиції для відновлення мистецького потенціалу в повному обсязі. Тепер же виявилось, що незважаючи на короткі зимові дні й малолюддя, Остап навіть зміг заробляти не менше ніж в кочегарці, а до того ще й підтримувати свою виконавську форму. Та й зима, здавалось, минала швидше.

А робота над власним кобзарським «літописом» виявилась неочікувано об’ємною, але й захоплюючою. Вона поглинала Остапові довгі зимові вечори, поширюючись іноді й за північ, а так же й на непридатні для кобзарювання дощові й снігопадні дні; та ще й на робочі години біля котла фабричної кочегарки. Це ще більше посилювало ілюзію скороминучості зими.

Робота ця починалась з упорядкування і хронологічної систематизації особистого Остапового архіву, який він скрупульозно поповнював майже з моменту знайомства з Олексієм Федоровичем Нирком, коли той у 1956 році попросив його бути своєрідним «літописцем» Ялтинської капели бандуристів, збираючи в спеціальну течку всі газетно-журнальні публікації про неї, всі документи, афіші, друковані концертні програми, запрошення на концерти, нагородні грамоти, фотографії із зазначеними на звороті датами й місцями мистецьких подій, відгуки, телеграми, листування, відрядження, та навіть квитки транспортних засобів з помітками творчих маршрутів…

Все це, а так же особисто зібрані Олексієм Федоровичем матеріали, він використовував при написанні своєї книги-дослідження про кобзарів і бандуристів Криму і Кубані, перше (уже посмертне) видання якої «Кобзарство Криму і Кубані» згодом, у 2006 році здійснить львівське видавництво «Сполом», а друге, 2008 року — київський Видавничий центр «Просвіта».

Паралельно Остап вирішив дублювати «архів» капели бандуристів для себе особисто за тим самим принципом, але з акцентом на документи і факти, що стосувались конкретно його творчої, і не лише творчої, життєдіяльності, а так же стосувались його родини і всіх відомих йому предків. На відміну від «капелянського архіву», Остап свій власний архів доповнював привезеними з рідної Котиківки в Ялту уцілілими світлинами й документами, які охоплювали гілки його родинного генеалогічного древа. Він збагатив свій архів ще й текстами пісень зі свого «Пісенного щоденника», започаткованого в Казахстані у 1957 році, і час від часу доповнюваного новими пісенними «трофеями». Оскільки, образно кажучи, Остап народився серед пісень, кожна з яких мала в його пам’яті зв’язок з якоюсь життєвою подією, чи епізодом, то і пісні мали для нього ту саму архівну вартість, що і документи з печатками бюрократів…

І ось тепер Остапів родинний архів став неоціненним джерелом для написання перших вступних розділів грандіозної, як на родинні масштаби, його «Пісенної біографії», або ж «Книги пісень і мандрів…».

— Навряд, чи такий, занадто деталізований і занадто довгий, як життя довгожителя, життєпис, дочекається публікації, — думав Остап, але він і в рукописному варіанті може зацікавити моїх дітей, внуків, правнуків, як історія роду Кіндрачуків і його кримського відгалуження, родоначальником якого Богу, чи життєвим обставинам, угодно було поставити мене…

І Остап рішуче, взявшись за перо, засів за написання своєї пісенної епопеї, яка повела його вдруге дорогами, стежками й манівцями його життя від народження і до старості. Потім виявиться, що перші написані тексти, це лише первісний, чорновий варіант, який ще буде доповнюватись забутими епізодами, подорожніми нотатками та різноманітними матеріалами, набутими на його майбутніх кобзарських шляхах.

* * *

Не встиг Остап за письмовим столом вдруге прожити викладені на папері свої дошкільні, шкільні, казахстанські і ялтинські роки, як календар поінформував його про те, що закінчилась зима і почалась весна 1997 року.

2-го і 9-го березня 1997 року Остап провів свої прощальні уроки в Недільній школі у зв’язку з необхідністю їхати до Львова. А уже 12-го числа він втретє розпочинав свій кобзарський сезон в цьому місті, постійно навідуючись в студентський гуртожиток з продуктовими й фінансовими підкріпленнями для доньки Олесі.

А син Назар, тим часом, паралельно зі своєю загальноосвітньою СШ №10, продовжував відвідувати й Недільну школу, навчання в якій Ялтинська «Просвіта» вирішила цього року завершити, і спрямувати зусилля на відкриття в Ялті повноцінної української загальноосвітньої школи. Було визнано, що Недільна школа в Ялті достойно заповнювала український освітянський вакуум, та морально й духовно підготовила учнів до рідномовної школи. В останню декаду квітня, перед Великоднем, Назар приніс додому «випускне» Свідоцтво.

СВІДОЦТВО

Учня Недільної школи м. Ялта

Кіндрачука Назара

про успішне закінчення

1996-1997 навчального року.

Прослухані курси з предметів:

Українська мова

Укоаїнська література

Історія України, А

Народознавство

Основи Біблії

Живопис

Кераміка

Гра на бандурі та співи

Куратор УНШ (підпис) Св. Кочерга

 

Поклавши це свідоцтво у свою власну (за прикладом батька) «архівну» папку з документами й фотографіями, Назар разом з 22-ма «братчиками» й «сестричками» Недільної «Альма-матері», в супроводі Світлани Кочерги і кількох батьків, відправився у святкову Великодню поїздку на Тернопільщину, в село Гошову. Там їх на цілий тиждень розмістили пожити в селянських родинах для знайомства з українським народним побутом і звичаями.

У сім’ї, де поселився Назар, було два хлопці, близькі до нього за віком – Богдан і Юрко, з якими він подружився, привіз додому подаровану ними розкішну сорочку-вишиванку, а потім довго з ними переписувався…

* * *

А Остап тим часом «обандурював» Львів, дивуючись, що ніхто з численних львівських бандуристів-віртуозів з консерваторською освітою навіть не пробує скласти йому конкуренцію в кобзарюванні на вулицях міста. І лише згодом, коли він наважиться виїхати з бандурою за межі України, дізнається, що більшість артистів-бандуристів якщо й виступають в Україні, то лиш на сцені театрів, чи естрад, але здебільшого їдуть за кордон, де, якщо не вдасться влаштуватись в якісь кафе-ресторани, згодні вийти грати на вулицях… Мюнхена, Парижу, чи Торонто. Бо там – культурні іноземці і тверда валюта, а в Україні – «неотесані» українці, які ще й на додачу запитують: « А що це за інструмент?»; ну і платять, звичайно, «жебрацькими» гривнями. Тому й бридяться грати для своїх…

Зате львів’яни разом зі своїми гривнями віддавали Остапові свої симпатії, свою доброзичливу прихильність його далекій від ідеальної досконалості грі, його щиро українським пісням, та вважали його «своєю людиною», хоча вже й встигли дізнатись з преси, Що він – кримчанин, що його донька вчиться в ЛГУ, а він заробляє для неї стипендію.

Про все це, а так же про пісні з Остапового репертуару, та дещо з історії кобзарства, подала львівська газета «Експрес» за 17-25.05.1997 р. в інтерв’ю Надії Пастернак.

Розкошуючи зі своєю бандурою в атмосфері львівської гостинності, Остап не спішив у Ялту. Ще перед поїздкою до Львова він взяв у Ялтинському порту розклад заходів у порт всіх теплоходів і лайнерів й був розчарований – у порівнянні з минулим роком, коли Ялту відвідали іноземні туристи з 28 океанських лайнерів, цього року турфірми подали заявку лише на 14. Тобто – вдвоє менше! І це при тому, що кількість ялтинських музикантів-конкурентів подвоїлась, а отже й заробітки будуть «розпорошені» між усіма.

Дізнавшись, що чекати на Олесю нема сенсу – вона по закінченні курсу навчання, ще відбуватиме практику десь за Львовом, Остап на початку липня сів на потяг до Сімферополя і вже у вагоні розгорнув свіжу львівську газету «Ратуша» за 4-5.07.1997 р. де була стаття Я. Міринки «Остап Кіндрачук: «Пісня народжується там, де є душа» про його кобзарські будні.

* * *

В Ялті на Остапа уже чекав гість із Сімферополя, головний художник Кримторгреклами Павло Мальцев, щирий українець з Херсонщини, постійний читач газети «Кримська світлиця», з якої він довідався про Остапа і про його адресу включно з телефоном. На початку літа він був у відрядженні в м. Хотині, де написав велику картину із зображенням грізної Хотинської фортеці. А щоб «оживити» полотно, він вирішив на передньому плані, на фоні фортеці, домалювати озброєного запорожця з бандурою в позі Козака Мамая, натурщиком для якого мав стати Остап. Домовившись з Остапом по телефону, він привіз для нього позичений у Кримському українському музично- драматичному театрі розкішний козацький одяг з музейною бандурою, доукомплектував їх зброєю з Остапового килима на стіні, зробив декілька чорнових начерків та фото-світлин і поїхав у Сімферополь, щоб вдома завершити картину до Дня Незалежності України.

І дійсно, 24. Серпня 1997 року, в розпал святкування, в галереї Сімферопольського художнього музею відкрилась присвячена цій даті виставка художніх творів Павла Мальцева. В центрі виставки висіла його картина «Ой, під містом, під Хотином (Бандурист Остап Кіндрачук)», а поряд з картиною, як вже раніше було в Одесі на аналогічній виставці, сидів живий Остап в тому ж одязі й з тією ж зброєю, що на картині, і цілий день виконував на бандурі українських пісень для відвідувачів виставки.

Про це 29.08.1997 р. захоплено  повідомила газета «Кримська світлиця» в репортажі з фотографіями «Серпневі жнива художника, або І це все Мальцев»

Аналогічний репортаж про цю подію «Я – реаліст» помістила й газета «Кримские известия».

о

Зліва – липень 1997 р. підчас позування Остапа для картини, «покозачились» всі хлопчики з його двора. Зліва – вирізка з «Кримської світлиці» з репортажем про виставку П. Мальцева. Справа – газетна репродукція картини П. Мальцева «Ой, під містом, під Хотином (Бандурист Остап Кіндрачук).

В цей же час, за період від моменту позування для картини і виступу на святковій виставці, підчас Остапового кобзарювання на Набережній і в Лівадії, над  Остаповою головою почали згущатись чорні хмари недоброзичливості, які трансформувались в закручений детективно-кримінальний, і до деякої міри комічний, сюжет пригодницького жанру.

Першими персонажами цього сюжету стали сумнівного походження пенсіонери, зв’язані з кримінальною «елітою», така собі «баба Люба» і її обвішаний ветеранськими медалями співмешканець Пастухов.

«Баба Люба представлялась при знайомстві, як колишня секретарка не то міськвиконкому, не то парткому. Побачивши результативне Остапове кобзарювання біля Лівадійського палацу-музею, вона стала так же приходити туди, і з простянутою рукою просити подаяння для придуманих нею «дєтєй сірот». При цьому вона увесь час скаржилась присутнім там торгівцям сувенірами й курортним дріб’язком, що туристи віддають свої гроші «бендєровцу» і, мовляв, як би не його бандура, то всі гроші «на дєтєй сірот» давали б їй… Приходив деколи і її Пастухов та подовгу мовчки «гіпнотизував» Остапа своїми олов’яними очима, а після таких «сеансів гіпнозу» вступав у бесіду з торгівцями, хвалився, що в нього повно друзів у міліції, і що «с етім бендєровцем пора кончать»…

Одного разу Остапову гру біля музею дуже зацікавлено слухала група туристів, а в такі моменти він співав особливо натхненно. Поряд з туристами стояв сірий суб’єкт років 28-30, з вищербленими зубами – все в його одязі, на обличчі, в погляді було сірим, безбарвним, беземоційним. До групи він не належав, бо коли всі пішли, він підійшов до Остапа і сказав, що має до нього важливу справу, «только без лішніх глаз і ушей». Коли обидва відійшли за найближчі кущі перед південним фасадом палацу, суб’єкт представився, назвавшись Сашею й запитав Остапа, чи знає він Пастухова. Оскільки Остап знав лише те, що той – ветеран війни і живе з «бабою Любою», то Саша, зневажливо хмикнувши, приголомшив його небуденною заявою…

— Пастухов меня нанял, чтоби я тєбя іскалечил, ну там – поламал рьобра, ілі руку, ілі бандуру, ілі плєснул  в глаза кіслоти…, в общем, мне надо вивєсті тєбя із строя!.. – все це він говорив якимось ніби скучним, втомленим, беземоційним голосом, але з нотками категоричності.

– Значить для цього ти заманив мене в кущі? – поцікавився Остап, взявшись правою рукою за бік, ближче до кишені, де в нього був газовий балончик.

Саша так же беземоційно заперечив. Він сказав, що зовсім не бажає «убірать» Остапа з дороги Пастухова, і що немаловажною причиною його «гуманності» є те, що йому дуже сподобались його пісні і гра на бандурі. Це по-перше. А по-друге, це те, що Пастухов – «подлец, какого ещьо надо поіскать».

І Саша почав детальніше пояснювати Остапові суть його стосунків з Пастуховим і у зв’язку з цим, — суть конкретної пропозиції для Остапа, яка спала йому на думку підчас слухання гри на бандурі.

Вони з Пастуховим колись, давненько вже, познайомились у в’язниці, де і теперішня «баба Люба» так же «тянула строк». Пастухов з Любою, як «формєнниє вєртухаї», співпрацювали з тюремним начальством, а коли вийшли на волю, то для більшої впевненості в життєвих ситуаціях, продовжили практику доносительства в різні керівні органи.

А от Саші менше повезло. Відсидівши свій перший термін, він невдовзі «загрємєл на вторую ходку», і тільки тепер звільнився й вернувся додому у свій Нижній Новгород з такою репутацією, що – ні роботи, ні перспектив…

І поїхав Саша в світ за очі, перебиваючись випадковими заробітками.

В Ялті Саша наткнувся на своїх колишніх «сокамерників», і Пастухов, якому якесь начальство доручило «разобраться с бендєровцем і єго бандурой», попросив Сашу «виручить по старой дружбє», і запропонував йому цю «работу» всього за 100 баксів.Тим не менш Саші дуже потрібні будь-які гроші, щоб вибратись з Ялти до Дніпропетровська, де йому там хтось щось наобіцяв.

Проте Саша, який не вперше потрапляє у ситуацію, коли йому за «серйозную работу» спочатку обіцяли «серйозниє дєньги», а потім «шилі серйозний срок», то і тепер можуть «запросто кінуть». Тому він рішив спробувати домовитись з Остапом «обвєсті вокруг пальца работодателей», щоб в кінцевому варіанті був «і вовк ситий, і вівці цілі». Для цього Остап повинен на 2, або краще на 3 дні «ісчезнуть» і ніде не показуватись зі своєю бандурою, а потім з’явитись коло Лівадійського палацу із забинтованою головою і скаржитись всім знайомим на проломаний череп внаслідок нападу невідомого зловмисника.

«Аналізував» Саша й інші варіанти: якщо, наприклад, він не виконає замовлення Пастухова, або якщо Остап відмовиться від Сашиної пропозиції і піде заявляти в міліцію…

— Но в наше времья милиция часто пользуєтся услугамі кріміналітєта, а Пастухов у них – свій чєловєк. І гдє гарантія, что он не не наймьот другого «кіллера», нє такого сєнтіментального, как я, — завершив свої резони Саша.

Остапів Внутрішній Голос підтверджував логіку Сашииних міркувань, нагадавши,  що один з охоронців Лівадійського палацу в міліцейській уніформі час від часу підробляє… рекетом в «супрязі» з «штатними» рекетирами, які на той час взяли в облогу дрібних торгівців. Шанси зберегти свої ребра, руки, чи бандуру від  поломки, а очі від кислоти, в разі відкритої боротьби з цим тандемом перевертнів, вертухаїв і кримінальників у Остапа були мізерні. Ніхто з лівадійських «колег» йому не допоможе – кожний береже свої власні ребра-руки-очі, і покірно платить «данину» рекетирам, позиркуючи скоса на Остапа, якого рекетирські «баскаки» чомусь оминали. Щоправда, він міг би просто втекти, змінити місце кобзарювання, але де гарантія, що й там його не чекатимуть подібні випробування. «А втікаючи один раз – втікатимеш всю решту життя» — думав він…

І Остап, образно кажучи, «наступив на горло власній пісні» і погодився, внісши в Сашин сценарій деякі нюанси. Домовились, що вже сьогодні у вечір Саша нібито «покалічить» Остапові голову і доповість про це Пастухову і «бабі Любі». В якийсь момент йому навіть стало цікаво повернутись до акторського амплуа в цьому несподіваному театрі абсурду, до якого він не раз звертався в радянський період свого життя – тоді, щоб вижити, кожен гомосовєтікус змушений був «робити вигляд», що йому подобається жити у «щасливому» колгоспному рабстві.

Залишившись, нарешті, наодинці, Остап тяжко задумався. — знову, як в радянські часи, а тепер і в Незалежній Україні, він змушений обирати негідну тактику поведінки, а в цей час Остапів  Внутрішній Голос знущально іронізував з його «акторської» перспективи «робити вигляд» жертви розбійного нападу.

Наступного дня Остап поїхав з бандурою у Сімферополь, і грав до вечора на центральній вулиці Пушкінській. Перед поверненням додому купив у аптеці бинт і вату, а в канцтоварах – флакончик з червоним тушем.

На другий день після цього, Остап з’явився біля Лівадійського палацу із забинтованою головою і свіжою «кровавою» плямою з червоного тушу на пов’язці. Похитуючись, він сів перепочити коло здивованих торгівців сувенірами і розповів їм, що йде з Лівадійської лікарні (вона розташована за 150 метрів вище від палацу-музею) на зупинку автобуса. А ще розказав, що позаминулого вечора, підчас повернення додому, у темному переулку хтось луснув його по голові мабуть залізним прутом, в результаті чого він отямився в лікарні із забинтованою головою і, здається, з тріснутим черепом. Добре, що тоді вчасно нагодився сусід, який викликав «швидку допомогу», доправив до лікарні, а бандуру взяв додому. І ось тепер Остап зміг встати і відпроситись додому, де йому робитиме перев’язки сусідка-медсестра. А помітивши серед співчуваючих слухачів злорадну фізіономію «баби Люби», Остап підвищив голос і пригрозив, що знайде управу й на нападника, і на замовників, які тут в Лівадії хвалились «прікончіть бендєровца»…

Поїздивши ще два дні в Сімферополь уже без пов’язки, Остап вирішив, що «комедія» з бинтом уже непотрібна і в Ялті – тож на третій день пішов грати на ялтинську Набережну. Під вечір із-за тамтешніх кущів тамариску з’явився «кіллер» Саша, поманив пальцем Остапа в тінистий закуток і там простягнув йому 10-доларову купюру: «Ето тєбє – за удачную «операцію»! Твой законний процент!».

Остап від «законної» десятки відмовився, побажав Саші успішної та щасливої дороги і більше ніколи його не бачив…

Треба сказати, що тоді Остап легко відбувся, з огляду на те, що в той час влада в Криму була повністю підконтрольна криміналітету. Організовані злочинні угруповання (ОЗУ) тоді прославились не лише кривавими «розборками», але навіть створенням власних політичних партій, таких, як Партія економічного відродження Криму (ПЕВК) і Християнсько-ліберальна партія Криму (ХЛПР), які функціонували цілком легально.

Коли ж центральна влада не на жарт взялась викорінювати кримський криміналітет, стривожений Пастухов якось навіть підійшов до Остапа і з підлесливою гримасою на обличчі божився, що про нього «злиє язикі распускают дезінформацію», а насправді він «ні при чьом». Але Остап, не бажаючи розмовляти з «вертухаєм», натхненно продовжував співати «Думу про козака Голоту»…

… Гей, каже козак Голота:

«Татарине сідий бородатий,

Либонь же ти на розум небагатий,

Бо ще ж між козаками не бував,

Козацької каші не їдав!»

То теє промовляє,

Без міри пороху набиває,

Татарину «гостинця».

У груди посилає…

* * *

Відповідно до календаря наблизився вересневий День знань і навчання разом з Остаповими турботами й навчальними  проблемами його львівської доньки-студентки. Перед черговою поїздкою до Львова, Остап востаннє пішов «обандурювати» іноземних туристів біля Лівадійського палацу. Там він потрапив під фотооб’єктив молодої японки, яка фотографувала його з бандурою з усіх боків, зблизька й здалека, зверху зі сходів, і знизу з газонної трави, і, зрештою, туристичний путівник по містах колишнього Радянського Союзу, в тім числі й України, виданий на японській мові у видавництві Gio Globe Trotter, Токіо, 1997 р. Кожна назва міста, підписана ієрогліфами, була про дубльована мовою країни приналежності. Так сторінка 279 мала назву Ялта – ієрогліфами і кирилицею, а ілюстрацією міста-курорту служила світлина… Остапа з бандурою.

Сторінка з японського путівника 1997 р., присвячена Ялті.

 

Переконавшись, що це дійсно Остапове зображення, туристка з допомогою кишенькового електронного пристрою переклала підпис під світлиною на українську мову: «Людина, яка грає на бандурі». Остап протягнув їй  Міркову 20-доларову купюру і попросив продати йому екзотичний путівник, але вона, провагавшись кілька секунд, віддала йому книжку «за так». Поклавши японський путівник на книжкову полицю поряд з німецьким путівником по Криму, що вже там «прижився» з 1995 року, і в якому так же була його світлина, Остап отримав ще одну підставу для самоповаги. На це його Внутрішній Голос негайно відреагував з іронією: «Ще б пак! Тепер ти туристичний експонат…

* * *

Прибувши до Львова в останні дні літа 1997 р. Остап на цей раз, щоб часто не зловживати гостинністю свого ялтинського приятеля Бориса Синчалова, скористався люб’язним запрошенням свого вуйка Володимира Савчука, який після від’їзду його сина й доньки на роботу в США, нудився один у 2-кімнатній квартирі. Їм обом, деколи приходила ще й Леся, разом було веселіше й затишніше з їхніми спогадами про Остапову маму – двоюрідну сестру вуйка, про всіх котиківських і городенківських родичів і спільних друзів, знайомих.

Заповнивши в гуртожитку доньчині «сусіки» мішками з картоплею, морквою, цибулею та превсяким «сухим пайком», Остап зміг трохи часу присвятити своїм побратимам, таким же, як він сам, першопрохідцям-кобзарям Сходу і Заходу України, а якщо точніше – відгукнутись на заклик Марії Чумарної, львівської письменниці, освітянки, громадської діячки, дослідниці, видавця і підприємця в одній особі. (https://uk.wikipedia.org/wiki). Марія Чумарна на той час заснувала єдину в Україні повністю комп’ютеризовану Приватну школу для виховання патріотично налаштованої української еліти. А задля збагачення шкільної програми змістовним наглядним матеріалом, серед іншого, вирішила самотужки створити відеоролик про новітнє кобзарське мистецтво, яке інтенсивно почало відроджуватись в умовах сьогодення. Для цього вона запросила кобзаря Михайла Коваля з Черкащини, який грає на старосвітській бандурі, Василя Кирилича з Дрогобича, який кобзарював з вересаївською бандурою на Трускавецькому курорті, львівського бандуриста і організатора кількох капел бандуристів, включно з Сибірською, створеною на засланні, Богдана Жеплинського і, звичайно ж, Остапа Кіндрачука з його чернігівською бандурою, об якого ця громадська діячка постійно «спотикалась» у центрі Львова.

Перед відеокамерою оператора програму вела Марія Чумарна, а запрошені демонстрували свої різнотипові інструменти, свої манери й прийоми гри, пісні; розповідали  про цікаві випадки зі своєї кобзарської практики; обговорювали місце кобзарства в духовному житті України; торкались можливості оновлення традиційних жанрів: дум, плачів, пісень тощо.

Марія Іванівна подарувала кожному учаснику відео-копії ще «сирого» відзнятого матеріалу, давши можливість, при бажанні, самим завершити фільм на свій смак. Але для Остапа ця відеострічка і в «сирому» вигляді дає нагоду час від часу повертатися у той напружений і невлаштований період його життя.

(Відео тут — https://www.youtube.com/watch?v=HBParrAVjPo&t=482s)

А ще – книга! В домі високо культурної людини та ще й письменниці без книг неможливо – і авторка презентувала кожному гостеві свою книгу-дослідження «З початку світу» (Львів, 1996 р.) про космогонічні уявлення українців в усній народній творчості, підписавши автографи зі словами подяки і датою 02.11.1997 р.

* * *.

У Львові, в книгарні Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, що на проспекті так же імені цього ж поета, на Остапа чекав ще один книжковий «трофей» — нове видання біографічного довідника «Мистецтво України» (вид. «Українська Енциклопедія», Київ, 1997 р.). Погортавши книгу в пошуках знайомих імен до сторінки 296, Остап не йняв віри своїм очам, читаючи наступне: «Кіндрачук Остап Юрійович (13.ХІ.1937, м. Городенка, Ів.- Фр. обл.) – укр. Кобзар. З 1962 (кілька років) навч. гри на бандурі в О. Нирка. До 1985 р. – соліст Крим. нар. капели бандуристів ім. С. Руданського…». Дальше – коротко про Остапів репертуар і кілька біографічних деталей. Автор статті – Микола Литвин, кобзарський побратим Остапа.

Книжку Остап купив не роздумуючи. Адже не щодня трапляється побачити своє ім’я серед 6 500 митців України, починаючи від літописного співця Митуси, чи кобзаря Остапа Вересая, і закінчуючи автором невмирущого «Запорізького маршу» Євгеном Адамцевичем.

* * *

А тим часом Остап уже давненько відкрив цікаву закономірність кобзарювання. Після приїзду в якесь місто, його мешканці протягом першого тижня сприймали Остапа з його бандурою як сенсацію: оточували щільним колом, подовгу слухали, щедро нагороджували. Наступного тижня ефект сенсації “вивітрювався” і біля кобзаря зупинялись лише новоприбулі перехожі, бо всі інші… звикають і більше не реагують ні увагою ні «гонорарами»…

— Треба частіше їздити від міста до міста, — вирішив Остап, — на те і назвався кобзарем.

І він 05.11.1997 р. сів на львівський потяг приміського сполучення, а вже пізно вночі прибув до Луцька і заночував у при ринковому готелі «Нива». Наступного дня Остап грав на центральній алеї міста біля пам’ятника Лесі  Українки, але оскільки там було  мало людей, то він перебрався до велелюдного Варшавського ринку й відчув себе тут затребуваним в ролі кобзаря.

Видно до приїзду Остапа кобзарі залишали поза увагою це знамените українське місто, бо не встиг він як слід розспіватись, як до нього вже спішили двоє кореспондентів місцевого тижневика «Вісник», щоб взяти інтерв’ю і сфотографувати. 20.11.1997 р., коли Остапа після цілотижневого кобзарювання вже не було в Луцьку, «Вісник» помістив інтерв’ю В. Хотимчука і Р. Сьоми «Кобзар з Ялти» про Остапові кобзарські шляхи та кобзарювання в Луцьку. Воно було подане в емоційно-завищеній тональності на кшталт: «Такої неординарної постаті, як Кіндрачук Остап, мабуть сотні літ не зустрічав стародавній Луцьк та його мешканці…». Читаючи пізніше в Ялті це інтерв’ю, з отриманої бандеролі з Луцька, Остап аж потом покрився від ніяковості: «Це ж як мені треба удосконалюватись, щоб оправдати таку явно завищену оцінку!?».

10.11.1997 р. Остап перебрався в Рівне, в готель «Україна», що в центрі міста. Там же, майже поряд, на площі Остап кобзарював два тижні, оточений прихильною увагою Рівнян, а ще більше – сердечною прихильністю побратима-бандуриста Анатолія Грицая. Анатолій Юхимович в місті Рівне відігравав таку ж роль бандуриста-першопрохідця, як Остапів Пан-отець Олексій Нирко в Ялті. Він заснував тут кобзарську школу. Керував створеними ним капелою бандуристів Рівненського музучилища. А на додачу – ще й поет.

А. Грицай з першого ж дня дав Остапові відчути, що таке — полум’яна кобзарська солідарність; він водив Остапа до себе в гості, просив грати для нього, сам грав для гостя, приводив до нього на майдан своїх учнів з музучилища і тут же читав їм імпровізовані лекції про кобзарів і про Остапа зокрема; закликав на Остапове кобзарювання сусідів та газетярів, і тут же, витягуючи з кишені нотатник, з палаючими від натхнення очима створював імпровізовані вірші… Можливо він  приписував Остапові свої власні уявлення про ідеального кобзаря, яким той себе не відчував, але натхнення поета все ж передавалось і йому та підсилювало його виконавські параметри.

Сидить кобзар на площі, мов Боян,

В його піснях, як в дзеркалі, Вкраїна,

О, як вони мені болять!

О, як печуть мотиви ті чаїні!

 

Кобзарю рідний, звідки Ти узявсь?

Навіщо ти тривожиш мою душу?

Твоїй струні хто лиш не сповідавсь!

То слухай же, я сповідатись мушу.

 

Поки Твій голос, Барде, я не чув,

Поки минав Твою журбу й печалі,

Можливо я й людиною не був.

Не був, бо всі чуття мої мовчали.

 

Тепер же я прозрів. Полуда впала з віч.

Дзвінка струна прорвала темінь-тугу.

Крізь звук її я бачу сто сторіч

І вікові образи наші і наруги.

 

Співай, Гомере наш! Співай! Співай!

Твоя бандура – вічна громовиця,

Що нам освячує дорогу в рай,

Що не дає народу заблудиться.

 

Я вже давно не чув таких пісень,

Як і не чув такого ж виконання.

Вони вернули віру у НАШ день,

Розбили вщент дурні пророкування…

 

Воскреснем ми! Гудуть-гримлять баси.

Ні, нас імперія вже не задавить.

Хай буде так! О, Господи, спаси!

І буде так! Пророчать нам октави.

 

Рівненська газета «Волинь» надрукувала цей вірш у №48 за 28.11.1997 р. разом зі світлиною Остапа і вступним текстом Анатолія Юхимовича:

«До цього сивочубого бандуриста кілька тижнів була прикута увага рівнян, Люди, незважаючи на нагальні турботи, надовго зупинялись, прислухаючись до тремтливо-щирого голосу кобзаря. А він співав героїчні думи, козацькі пісні про споконвічне прагнення українців до волі і свободи…»

 

А ще раніше, 13.11.1997 р., в день Остапового 60-річчя, яке залишилось поза його увагою, повністю поглинутою натхненним кобзарюванням, газета «Рівне вечірнє» надрукувала замітку «Стипендію для доньки заробляє мандруючий кобзар із Ялти».

14.11.1997 р. газета  «Рівне-плюс» помістила замітку Юрія Берези «…І вийшов ялтинський кобзар на рівненські майдани», яку Анатолій Грицай так же «оздобив» коротеньким віршем:

Чолом тобі, Кобзарю з Криму!

Нам співом душу звесели!

Твої пісні – дзвінкі, без гриму,

Вони добра й краси посли.

Співай, новітній Вересаю!

Я вірю, ти зігрієш нас…

Кобзарська ватра не згасає,

Її ще пошанує час.

Невгамовний Анатолій Юхимович  на цьому не зупинився. Приписуючи Остапові образ ідеального кобзаря, в газеті «Дзвін» №40 за 21.11.1997 р., як додаток до інтерв’ю з Людмили Марчук з Остапом «Чи відродиться в Україні кобзарська традиція», поет-бандурист присвятив йому ще один вірш  «Співай, Бояне!», який починався так:

Співа кобзар. Народ стоїть стіною

І в тиші п’є святих пісень можуть.

Мені ж подумалось: й один у полі воїн,

Коли пророчо струни ці гудуть…

Інтерв’ю для газети “Дзвін” за 21.11.1997 р. (м. Рівне).

До зустрічі з Анатолієм Грицаєм Остап вважав, що лише його кобзарський Пан-отець Олексій Нирко з його фанатичною любов’ю до бандури був здатний «заряджати» його надовго творчим натхненням. А виявилось, що і в Рівному є людина, яка так випромінює натхнення, що Остап перевершував сам себе в натхненному виконанні пісень, відчуваючи, що воно так же окрилює й самого маестро Анатолія…

Невідомо, як би воно склалось дальше, але Остапів досвід підказував, що після двох тижнів кобзарювання в одному місті, де немає, як в Ялті, частої заміни курортної, чи туристичної публіки, його кобзарська аура блякне, то треба – знову в дорогу.

19.11.1997 р. Остап уже мешкав у івано-франківському готелі «Нафтовик» і грав на центральному майдані Івано-Франківська біля Головпошти до двадцятих чисел листопада.

28 листопада він виступав біля будинку Ратуші міста Дрогобича і спілкувався з місцевим кобзарем Василем Кириличем, а потім, в 29 і 30 числах вони обидва кобзарювали в курортному Трускавці, кожний окремо, бо в кожного – різні типи бандур і різні репертуари.

Занісши доньці Олесі у її львівський гуртожиток зароблені гроші на все їй необхідне, Остап в перших числах грудня уже був удома, в Ялті.

19.12.1997 р. Остап читав у кримськотатарському «Голосе Крыма» схвальну рецензію свого друга львів’янина Сергія Лащенка «Мостик дружби» на його нарис «Синдром запізнілого партизана…».

* * *

Впевнившись, що за період Остапового «козакування» Тамара, як істинна козачка, разом зі своєю подругою Оксаною причепурила житло (побілка, заміна обоїв, обновки меблів і т.і.); а так же, що в його синів і внуків все гаразд, він ще провідав свого маестро Олексія Федоровича, побував на зібраннях «Просвіти» і на богослужіннях греко-католицької громади, де Святий Миколай обдаровував дітей ялтинських просвітян солодощами.

Після цього він засів за свою «Книгу пісень і мандрів…).

Не можна сказати, що за увесь свій кобзарський сезон від весни і до зими 1997 року Остап нею не займався. Він возив із собою об’ємний записник, куди занотовував варті уваги епізоди свого кобзарювання, при тому не тільки «свіжі», але ті, що не увійшли в тексти, написані минулої зими про попередні періоди свого життя, бо забулись, а в мандрах раптом оживали в пам’яті. Особливо багато таких вставок і доповнень накопичилось під-час Остапового квартирування у вуйка Володимира Савчука, у Львові, коли довгі осінні вечори вони проводили у спогадах про Городенку їхньої юності. Тепер прийшлось Остапові з самої першої сторінки рукопису вносити доповнення між строк, або на полях, чи й вклеювати нові сторінки. Дещо прийшлось уточняти, виправляти, закреслювати, в результаті первісний текст, що його Остап вважав готовим, на його очах перетворювався на чернетку з нагромадженою великою кількістю виправлень і додатків. І він вирішив не переписувати все на чисто, бо його пам’ять може «реанімувати» ще не один важливий епізод, а продовжувати писати в чорновому режимі і, по можливості, максимально прив’язувати свої спогади до документів, медіа-публікацій з їх точним датуванням. І лише при відсутності документального підтвердження – задовольнятися приблизними параметрами в часі  і просторі.

* * *

Як і минулої зими, Остап всі погідні дні кобзарював у Ялті і навіть поповнив свій репертуар новітньою тематикою. Будучи постійним читачем газети севастопольської «Просвіти» «Дзвін  Севастополя», він в одному з номерів натрапив на вірш «Думи мої…», епіграфом до якого послужили Шевченкові слова «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», автор – Євген Дук-Антоній. Ритміка вірша співпадала з ритмікою однойменного твору Тараса Шевченка, що став народною піснею, яка посідала почесне місце в Остаповому репертуарі. А нові слова незнайомого автора аж душу рвали своєю злободенністю. Оскільки мелодію до вірша не було потреби придумувати, то Остап відразу заспівав ці новітні «думи» спочатку вдома, а потім на ялтинській Набережній, в Лівадії і дальше…

Були там і такі куплети:

 

Думи мої, думи мої,

Лихо ж мені з вами —

Не даєте, думи, спати

Темними ночами.

 

По підтинню сиротами

Як колись блукаєм,

Ніби є своя держава —

Радості немає.

 

Можновладці-казнокради,

“Злодії в законі”

Возять крадені мільярди

В банки закордонні.

 

Правлять в нашій Україні

Кіллери-бандити,

А гарант наш не спроможний

Людей захистити.

 

Скільки слів про незалежність,

Про добро держави,

За кулісами всі дбають

Лиш про власні справи.

 

Ще і кляті перевертні

Їм допомагають:

Обкрадають Україну,

Совісті не мають.

 

Ні совісті, ані честі

Відцурались роду,

Своїх прадідів великих,

Рідного народу.

 

Заступися, святий Боже,

За нас українців,

Захисти від власть імущих

Гірших від ординців.

 

Бо ми, бач, самі не вмієм

Кращих вибирати,

Та й не хочем, бо вже звикли

В ярмі працювати.

 

Де козацька наша доблесть

Загуляла нині?

Де блукає наша слава,

Слава України?

 

І всі, без винятку, слухачі в Ялті і в тих містах України, де Остап потім виконував цю пісню, із стиснутими кулаками погоджувались з тим, що кожне її слово відповідало новітнім українським реаліям. Стараннями президента Леоніда Кучми і його «кучмоклану» Україна була перетворена в державу олігархів (переважно – не українців), яким українці, їхня мова й культура були чужі; зате вони без тями були закохані в… гроші, з допомогою яких прибрали до рук все, створене багатьма поколіннями українців. Гроші стали найефективнішою зброєю, перед якою постсовєтські українці виявились безпорадними. В давнину українці з перемінним успіхом добре воювали мечами й шаблями, а в новітній історії – вогнепальною зброєю, а от у «війні грішми» вони зазнали найвідчутніших втрат…

З цією піснею і з цими думками Остап завершив 1997-й рік. 

* * *

1998-й рік для Остапа розпочався телефонними дзвінками з «Кримської світлиці». Член редакції, поет Данило Кононенко вибачився, що редакція газети «прогавила» Остапове 60-річчя, але хоче виправити ситуацію і просить його написати про себе щось «ювілейне». Та Остап, який не надто любив свої дні народження і при нагоді їх ігнорував, скористався пропозицією Данила Андрійовича й написав для «Кримської світлиці» статтю, навіяну враженнями від недавно вивченої пісні. І дійсно, вся Україна нуртувала очманілою передвиборчою боротьбою «всіх проти всіх» за керівні крісла у Верховній Раді, — вибори мали відбутися 29.03.1998 року. Стаття вийшла величенька, але редакція не пошкодувала газетної площі і 23.03 1998 року опублікувала її під назвою «Чи можливо пересилити… неможливе?».

Стаття починалась словами: «Певне, уже весь світ знає, що найнеможливішою річчю в природі є спроба примирити українців з… українцями». Дальше Остап дослідив історію українського самоїдства і розбрату, які кожний раз приводили Україну до занепаду й руїни, але на цьому фоні подав приклади історичних успіхів українців в рідкісні моменти їхньої консолідації. Стаття закінчувалась так:

«…Припинімо дріб’язкове гиркання між собою! Вгляньмося ще раз в ті сторінки нашої історії, де закарбована наша саморуїна через розбрат і сварки й жахнімося їх!

Здивуймо ще раз світову спільноту, як це ми зробили в грудні 1991 року, і докажімо, що вміємо здійснювати неможливе, тобто побороти власну національну ментальність самоїдства!»

 

Оскільки в цій статті Остап все-таки проігнорував тему власного ювілею, редакція компенсувала її вітальною статтею директорки Ялтинського Музею Лесі Українки: «Многая літа! Остапу Кіндрачуку – 60 років!». Це була справжня ода в прозі: «Хто рахує роки кобзарям, коли вони в своїх піснях вільно мандрують по століттях?» — і дальше в такому ж ключі. Третім елементом ювілейного пакету був передрук вірша Анатолія Грицая на честь Остапа «Співай, Бояне!» з недавнього номера рівненської газети «Дзвін».

* * *

Трохи раніше, 14.03.1998 р. Остап разом з іншими бандуристами, включно з сином Назаром, брав участь у концерті на сцені клубу готелю «Ореанда», де ялтинці відзначали184-у річницю Тараса Шевченка.

* * *

В цей же час (1998 р.) ялтинська українська громада спрямувала всі зусилля на відкриття цього року української школи в Ялті на базі школи-садочка №15 в центрі міста на вул. Руданського, де вже почали навчання поки що учні 1-го і 3-го українських класів. Остап з тихим сумом констатував, що ця світла подія для його дітей запізніла, бо Олеся – вже студентка, а Назар незабаром стане випускником російської школи, де українська мова й література вивчалась паралельно з іноземною.

* * *

04.04.1998 р. Остапа знов покликали кобзарські шляхи і він приміським потягом із Сімферополя подався до Херсона, а 5-го квітня уже грав неподалік від тамтешнього ринку. Херсонці сприймали Остапову гру не менш прихильно, як на Заході України, а власник «Козацької корчми», розташованої при вході в ринок, запрошував його у свій заклад на безплатні обіди.

07.04.1998 р. переїзд до Миколаєва, де атмосфера доброзичливості до кобзаря не відрізнялась від херсонської. Закарбувався в Остаповій пам’яті хлопчина років 12-и, який 8-го квітня цілу годину слухав його гру, а потім раптом попросив: «А ну, дайте, будь ласка, мені на хвильку вашу бандуру!».

І він сів на Остапів розкладний стільчик і заграв, та так віртуозно, що деякі його гліссандо виявились відкриттям для Остапа. Остап його заохотив, щоби грав ще, а слухачі, що оточили обох бандуристів, аплодували і щедро кидали гроші до чохла від бандури. Коли він подякував і став прощатись, Остап сказав: «Це твій заробіток, ти не можеш його залишати мені!». На цей раз слухачі аплодували Остаповим словам.

На другий день до Остапа прийшла хлопцева мама і зворушено витирала хустинкою очі: «Видно вас Господь прислав у Миколаїв! Дякую вам дуже! Я вже рік без роботи! Розпродала  все, що можна і не знала, як бути дальше… Аж тут син приніс гроші, а сам зняв із стіни бандуру, що йому позичили в музичній школі, і сказав, що йде на заробітки. Я – за ним, подивилась, як він зароблятиме гроші, і заплакала. Тепер, у крайньому разі, ми хоч не будемо голодні!..».

Хвилювання жінки передалось і Остапові, і він не здогадався  записати хлопцеві ініціали й адресу, тож не знає його подальшої долі; але впевнений, що в Миколаєві кобзарського «полку» прибуло принаймні на одного «новобранця».

Там же, у Миколаєві, хтось із Остапових слухачів, подарував йому місцеву газету «Горицвіт» за 25.03.1998 р. з великою статтею його львівського побратима-бандуриста й історика кобзарства Богдана Жеплинського «Бандура і море», присвячену Остапові. Цю свою газетну статтю Богдан Михайлович подасть окремим розділом у своїй книзі про кобзарів «Кобзарськими стежинами», що вийде друком пізніше, в 2002 році у видавництві АН України…

11.04.1998 р. Остап уже був у Одесі й за порадою випадкового одесита поселився в дивовижному і надзвичайно дешевому готелику на вулиці Степовій, на території… воєнкомату, побудованому для батьків, що інколи проводжали своїх синів-призовників у армію. А наступного дня він уже грав на Дерибасівській, усміхаючись до одеситів, які відповідали йому взаємністю.

Одеса зачарувала його не менше, ніж рідне село Котиківка його дитинства, ніж Ялта його молодості, ніж Львів і Київ, і ще… скільки міст чекає на Остапа,  в які він буде закоханий! І кожний раз по різному…

В Одесі Остап відчував себе, як риба в воді. А місцеві українські організації при його появі в місті, старались не починати свої зібрання без його бандури. 15 квітня одеський молодий художник Віктор Лясоцький на листочку блокнота нашвидкоруч нарисував олівцем Остапів портрет з бандурою і подарував йому з автографом: «Дякую за те, що нагадали нам, що ще не вмерла Україна».

18.04.1998 р., на Великдень, газета «Вечерняя Одесса» в замітці «Кобзарь из Ялты» нагадала одеситам про Остапа: «Много лет назад «Вечерка» и другие газети уже писали об етом самородке-бандуристе, в те годи работавшем капитаном судна, курсировавшем между Ялтой и Одессой…»; і дальше йшлося про повну «трасформацію» капітана в кобзаря, якого варто послухати.

Пізніше якась російськомовна вчителька представилась Остапові, як класний керівник 5-го класу, з школи в тій частині Одеси, яка зберігає не тільки історичну назву Пересип, але й історичну пам’ять, бо багато учнів вважають себе потомками тих запорожців, що брали штурмом попередницю Одеси турецьку фортецю Хаджи-Бей і потім збудували укріплення Пересип. Вона так наполегливо просила Остапа виступити перед дітьми, що він не посмів відмовитись і пішов з нею до школи.

Вчителька домовилась з декількома іншими вчителями, які «пожертвували» своїми уроками заради спільного для декількох класів уроку українського народознавства з кобзарем у великому залі.

Маючи досвід поєднання вуличного кобзарювання з викладанням народознавства у Ялтинській Недільній школі, Остап більше години демонстрував школярам пісенну історію України під срібний передзвін бандури. Потім вчителі ділились з Остапом своїми враженнями не так від його виступу з бандурою, як від реакції своїх учнів, зазвичай гамірних і непосидющих, а на цей раз —  завмерших з блискучими від зацікавленості очима в повній тишині…

Аналогічний виступ Остапа відбувся і музичній школі Одеси, до якого запросила його викладачка класу бандури цієї школи.

Зворушливим для Остапа був ще один подібний приклад, коли до нього під-час кобзарювання підійшов десятикласник з школи, розташованої неподалік від Дерибасівської, на вулиці Грецькій. Він сказав, що їхню вчительку перед початком уроку викликали в якійсь нагальній справі, і учні послали його до кобзаря запросити його на урок і виступити замість вчительки. Безпосередня щирість юнака підкупила Остапа, й він утретє зімпровізував для його однокласників урок кобзарської історії. Через 20 хвилин в клас повернулась вчителька, здивовано глянула на Остапа і на зацікавлених учнів й сказала: «Продовжуйте! Продовжуйте, будь ласка!», — а сама сіла на вільну задню парту, й так дочекалась дзвоника на перерву…

* * *

З Ялти зателефонувала дружина Тамара й сказала Остапові: «Їдь негайно до Львова! Я серцем чую – з нашою Олесею щось діється! Вона якась не така, як раніше!». І стривожений Остап поспішив на львівський потяг, й у вагоні всю дорогу аналізував різні уявні підстави для занепокоєння. Згадав, як  Олеся одного разу попросила його укріпити замок в дверях кімнати, виламаний якимось дебоширом. Запитав її: «Хто такий?» — відповіла, що інколи студенти «буянять», мовляв, нічого особливого. Згадував Остап, що на такі задушевні й відверті розмови з донькою, як у її дитячі роки, в нього вже не вистачало ні часу, ні… взаєморозуміння. Він з головою поринув у своє кобзарювання, яке давало поживу для душі і тіла, а доня опинилась на недосяжній для батька «планеті» під назвою ЮНІСТЬ із зовсім іншими уподобаннями, турботами, проблемами…

І ось він у Львові. Материнське серце не обмануло Тамару — в Олесю закохався студент 4-го курсу філософського факультету ЛДУ, громадянин Молдови, молдаван, Гліб Цотін, і вони рішили побратись. Він живе в цьому ж гуртожитку, в кімнаті неподалік від Олесиної. Вони готувались до екзаменів, здавали заліки так, ніби нічого не відбулося, а Остапа намагались вивести із шоку спокійними словами: «У нас все в порядку! Ми кохаємо одне одного і дуже раді, що будемо жити разом Ми телефонували в Орхей (місто в Молдові) Глібовій  мамі й бабусі – вони так же дуже раді! А вам не телефонували, бо Олеся не хотіла вас хвилювати…».

– Ну, а в ЗАГС-і ви хоч розписались?!

— Це від нас не втече. Тут – ноу проблем! Якщо це вас так хвилює, то ми – хоч завтра в ЗАГС.

Остапа це дуже хвилювало! Він дав їм гроші, зароблені в Херсоні, Миколаєві, Одесі, і молодятам, зважаючи на екстраординарну ситуацію, уже найближчої суботи видали «Свідоцтво про одруження» за спрощеню процедурою. Цю подію вони скромно відзначили в студентському гуртожитку, і знов, взявшись за руки «як голубів пара» пішли здавати заліки, лабораторні роботи тощо.

Остап не знаходив собі місця: «Ну, все не так, як повинно бути! Невже це і є те щастя, якого я прагнув своїй доньці?». На цей раз навіть бандура не могла підтримати Остапову душевну рівновагу, і він малоуспішно тамував піснею тремтіння в голосі:

“…Поберемся, поберемся в неділю, / Поберемся в неділю, / В неділю, в неділю, / Маю на тя надію, надію. / Де ти мене, де ти мене поведеш? / Де ти мене поведеш, / Поведеш, поведеш, / Сам ти хати не маєш, не маєш? / Поведу тя, поведу тя в чужую, / Поведу тя в чужую, / В чужую, в чужую, /Поки свою збудую, збудую…”

Зрештою, на занепадницькі настрої в Остапа просто не було часу. Треба було домовлятись з деканом про оформлення Олесиної академвідпустки і, після здачі іспитів, переведення її на заочне відділення ЛДУ.

Залагодивши формальності, Остап, гнаний невеселими думками, поїхав у Дрогобич, де грав один день, 29 травня 1998 року, а наступні два дні він уже кобзарював в Трускавці; 1-го і 2-го червня – у Моршині; 4-го і 5-го червня – у Калуші, а з 6-го по 9-е червня він кобзарював у Івано-Франківську, до якого він мав особливий сентимент, як до столиці свого рідного Покуття.

Необхідність відволіктись від настирних думок про Олесину долю гнала Остапа дальше. 12-го й 13-го червня він грав у Чернівцях, спочатку біля велелюдного речового ринку, а потім на вулиці Ольги Кобилянської; а 14-го червня поїхав у Кам’янець-Подільський. Там він дивувався скелястому каньйонові, по дну якого звивалась живописна річка Смотрич. Оглянув грізну фортецю, відому з кінофільму «Пар Володиєвський», а в Старому Місті відкрив для себе й місце вічного спочинку полковника Міхала Володиєвського, якого він до цього вважав вигаданим літературним персонажем Генріха Сенкевіча.

Погравши для туристів і мешканців цього міста, на яке Історія наклала свою незгладиму печать. Остап 16 червня гайнув у Хмельницький. Коли він уже там грав у центрі міста, до нього підійшов господар столової «Вареничної і запросив до залу. Пригостивши Остапа варениками з 18-ма різними начинками (вишні, картопля, м’ясо, яблука і т.п.), господар заявив, що бере н себе обов’язок харчувати кобзаря безплатно, скільки б часу він не грав у Хмельницькому. В глибині залу, відособлено від його основної частини для клієнтів, сидів чорноволосий, чорноокий і одягнений в усе чорне моложавий пан. На столі перед ним на підставці стояв металевий золочений тризуб у колі з 12-ма променями у вигляді язиків полум’я, а так же розкрита книга, над якою крім нього схилились ще два чоловіки, на грудях яких виблискували менші за розміром тризуби в променистих колах. Остап уже знав, що золочена, а може  насправді золота промениста емблема з тризубом називається Дажбожим Знаком, тризуб – Трисуттям, що символізує Наву (Духовний і Потойбічний світ), Праву (Рівновага світобудови) і Яву (Реальність буття), а носії цих емблем називають себе послідовниками РУНВіри , викладеної в книзі «Мага Віра» їхнім Пророком Львом Силенком.

Відчуваючи час від часу потребу у пізнанні можливого Всевишнього Творця Всесвіту, Остап в пошуках його навідувався не лише на українські греко-католицькі, православні і протестантські богослужіння, але, при нагоді не пропускав і священні години вірян Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Бував з цікавості й на зібраннях Рідновірів-язичників… Ні, він не став ні рунвістом ні рідновіром, але « Мага Віру» Льва Силенка і «Віру предків наших» Володимира Шаяна прочитав на одному диханні. Особливо був зворушений талантом автора-пророка «Мага Віри», який надзвичайно цікаво інтерпретував у своїй дивовижній книзі релігійну історію України, в якій він, серед іншого, і українських кобзарів зобразив, як посланців Дажбога, єдиного бога українців…

Остап, постійно шукав, але на жаль так і не знайшов прийнятне розуміння Творця ні в біблійних текстах Старого Завіту, ні в Євангелії, ні в мусульманському Корані, ні у вченнях Будди й Заратустри, ні у всіх доступних йому релігіях народів світу. Все прочитане він сприймав, як цікаві духовні вияви фольклору, або як геніальні інтерпретації індивідуального світобачення.

 

Господар вареничної пояснив Остапові, що він по доброті душевній прихистив у своєму закладі громаду вірян РУНВіри міста Хмельницького, а Остап в свою чергу признався, що з пізнавальною метою відвідував священні години рунвістів в Одесі, Львові й Києві, і що грав для них на своїй бандурі. А коли господар представив Остапа рунтатові (священникові) в чорному, то Остап так же виконав йому і його двом послідовникам давню весільну пісню:

Межи трьома дорогами, рано-рано; межи трьома дорогами, ранесенько,

Здибалися князь з Дажбогом, рано-рано; здибалися князь з Дажбогом, ранесенько.

Ой, ти боже, ти Дажбоже, рано-рано, ой, ти боже, ти Дажбоже, ранесенько,

Зверни ж мені з доріженьки, рано-рано; зверни ж мені з доріженьки, ранесеньо.

Бо ти богом вік від віку, рано-рано; бо ти богом вік від віку, ранесенько,

А я князем раз на віку, рано-рано; а я князем раз на віку,раесенько.

Раз на віку в неділеньку, рано-рано; раз на віку в неділеньку, ранесенько,

Здибалися князь з Дажбогом, рано-рано; здибалися князь з Дажбогом, ранесенько…

 

 

Рунтато подарував Остапові два номери газети хмельницьких рунвістів «Крок» і запрошував його на наступну священну годину. Але в нього була своя програма…

18.06.1998 р. Остап поїздом відбув у Тернопіль, де так же, як і в інших містах України, люди були традиційно прихильні до кобзаря.

Якось до Остапа підійшли два хлопці, А. Вацик і Б. Добридин  з «Тернопільської газети», з фотоапаратом, після чого 02.07.1998 р. опублікували фоторепортаж про його кобзарювання в Тернополі. А наступного дня у Остапа брала інтерв’ю кореспондентка місцевої молодіжної газети «Ровесник» Валентина Семенюк-Штангей.

Вирізка з газети “Ровесник” за 17.07.1998 р. (м. Тернопіль)  – «Людина з іншої планетти»…

— Але ж я зовсім з іншої планети по імені «Старість», — спробував він ухилитись від спілкування з молодою «інопланетянкою». Але вона категорично заявила, що Остапові зовсім не пасує названа планета і 17.07.1998 р. опублікувала в своїй «молодіжці» інтерв’ю «Людина з іншої планети», де йшлося про Остапове кобзарювання в Криму, в Тернополі і в інших містах України. Валентина завершила своє коротке інтерв’ю тими ж словами, які сказала Остапові усно: «Планета «Старість» дуже не пасує кобзареві»…

* * *

Своє «турне» Остап завершив у Львові одночасно з завершенням екзаменаційної сесії в ЛДУ, і разом з молодятами поїхав у Ялту, де на них з нетерпінням чекали дружина Тамара й син Назар. На «великій сімейній нараді» було одноголосно вирішено відмовитись від проведення традиційного весільного ритуалу, щоб заощадити кошти для облаштування молодої сім’ї і обмежились застіллям з Олесиними подругами і найближчими сусідами.

.о

Літо 1998 р. Зліва – Олеся з Глібом. Справа – Остап, Олеся, Гліб, Тамара і Назар.

 

Гліб виявився сердечною, доброю людиною, уважним чоловіком для Олесі. У Тамари був піднесений настрій – вона вся занурилась в роль майбутньої бабусі та бігала по магазинах і всіх трьох ялтинських ринках за необхідним «посагом» для майбутнього немовляти. Оскільки Гліб вперше бачив Кримські гори, що півколом оточували Ялту, то Остап замість весільної подорожі влаштував молодятам «весільну» екскурсію в гори по найпопулярнішому маршруту: водопад Учан-Су — Чортів міст — Боткінська стежка — скеля Ставрі-Кая — Поляна Казок.

* * *

А тим часом тиск української громади в Ялті на місцеву владу завершився першим успіхом на освітянській ниві. Рішенням №243 Ялтинського міськвиконкому від 14 липня 1998 р. було засноване Ялтинське навчально-виховне об’єднання, до якого входив дошкільний україномовний виховний заклад і українська середня школа, в яку відразу почався запис учнів, які бажали навчатися рідною мовою. Молодші й середні класи були швидко заповнені і готові до початку навчального року, а найстарші класи на цей рік не вдалось організувати і Остапів Назар мусив завершувати навчання на старому місці у своїй СШ № 10, де уроки української мови були рідкістю…

1-го вересня1998 р. одночасно з початком навчання в першій за всю історію Ялти українській школі, у Остапової доньки Олесі народився хлопчик, якого молоді батьки нарекли Олександром, Сашком. Маленькому всі були несказанно раді, а найбільше раділа Тамара, яка вперше в житті стала бабусею.

Коли емоції стабілізувались, Гліб поїхав додому, в молдавське містечко Орхей, до своєї бабусі Олі, старенької вдови, яка утримувала себе і внука Гліба тим, що вдалось виростити на своєму винограднику та городі і продати на архейському ринку. А його мама Наталія, так же вдова, викладала російську мову в одній із шкіл Кишинева, і так же виділяла частину своєї скромної зарплати на потреби сина-студента. Тепер, коли обставини змінились, Гліб несподівано вирішив припинити навчання в ЛДУ і влаштувався працювати в Орхею на… автозаправці, щоб самому утримувати свою сім’ю, оскільки, ні його, ні Олесині батьки не належали до забезпечених людей. Остап наполегливо радив зятеві завершити навчання, беручи на себе й на свою бандуру турботи про доньку, онука і навіть про Гліба на час навчання. Але Гліб був рішуче налаштований, як він казав, «зняти тягар турбот» з Остапової шиї, і продовжував працювати.

І все-таки згодом, коли завдяки «гастрольним» поїздкам Остапа до Польщі, йому вдасться на порядок збільшити свої кобзарські заробітки, Гліб уступить Остаповій наполегливості, закінчить ЛДУ і, як  Олеся, отримає диплом… Але то буде «інша історія» в наступних розділах цієї «Книги пісень і мандрів…».

* * *

Наприкінці 1998 р. вийшла друком книжка директорки Ялтинського музею Лесі Українки Світлани Кочерги «Іфігенія в Тавріді (Сімферополь, Кримське навч.-педагогічне вид-во, 1998 р.), про що була згадка вище. В книжці йшлося про ялтинський період життя і творчості поетеси, про те, як виник в Ялті її музей. А на сторінці 107 у «Постскриптумі» перераховувались ялтинці, які доклали зусиль для увічнення пам’яті Лесі Українки в місті-курорті: Олексій Нирко, Микола Охріменко, Остап Кіндрачук, Олександр Януш, а так же видатні українські діячі Тетяна Цимбал, Євген Пронюк.

* * *

Через погіршення самопочуття, Остапові цієї зими  було не до його рукописної «Книги пісень і мандрів (і злетів, і падінь, і надбань, і втрат, і…)». Тим не менш, він сяк-так впорядкував свою архівну течку за 1998 рік різноманітними записами, світлинами, газетно-журнальними публікаціями і продовжував кобзарювати з бандурою на невеличкому розкладному металевому стільчику з брезентовим сидінням, під холодними, сирими вітрами, щоб його діти і маленький внук не відчували нестатків.

Грав він і останній день 1998 року на Набережній Ялти і зробив цікаве відкриття – у нього тут ще не було стільки прихильних слухачів, як цього дня. Крім ялтинців, Набережну заповнили кияни, харків’яни, львів’яни, донеччани, а ще москвичі, ленінградці. Всі вони хотіли зустріти Новий Рік у найпівденнішому місті України над Чорним морем. Тай кобзарський заробіток за передноворічний вечір виявився… двотижневим.

1999 рік. 1-го й 2-го січня Остап повторив свій передноворічний «експеримент» з кобзарюванням – результат був той самий.

Потім були звичайні дні, а на Різдво – знову кобзарський аншлаг!

Незважаючи на погане самопочуття, на поганий уривчастий сон, Остап продовжував кобзарювати, аж поки не відчув себе зовсім зле. І він пішов до лікарні. Після всіх аналізів і ультразвукового обстеження, уролог Валентина Кравченко приголомшила Остапа: «Запущена стадія аденоми передміхурової залози! Лікування уже неможливе! Ось скерування на операцію, негайно, якщо вже не пізно!!!».

Остап перебрав у пам’яті знайомих колег-портовиків, яких було прооперовано з таким діагнозом, як у нього – назбиралось 9 чоловік, серед яких був і капітан Володя Сафонов, його перший морський наставник і друг. З цих дев’яти живими залишились всього три, а інші померли або на операційному столі, або через короткий час по операції, як наприклад, Володя прожив без аденоми лише один місяць.

Оскільки підстави для оптимізму були мізерні, Остап приготувався до найгіршого і вирішив, якщо поимирати, то по-козацьки, жартома…

Перед самим від’їздом в лікарню до Сімферополя, він прощався зі своїми домочадцями спочатку з допомогою бандури і бравурної піратської пісні:

 

Хто хоче битись, жити й вмерти жартома,

До рукопашної лаштуйте руки,

Щури ж не втікають з корабля,

Їм битву відчайдушних не збагнути…

…І ми взяли фрегат на абордаж,

Нам океан підставив дружні плечі,

Бо океан із нами заодно,

Іще не вечір! Іще не вечір!

 

Потім Остап довго стискав у обіймах кожного по черзі: маленького Сашка, Олесю, Назара, Тамару. Того ж дня, 8 лютого 1999 р. він ліг у Сімферопольську лікарню ім. М. О. Семашко, а 11 лютого його поклали на операційний стіл. Величезний плафон на стелі для освітлення стола вдень був виключений і послужив Остапові чудовим дзеркалом. В ньому він бачив, як його руки й ноги прив’язували до стола, як розтинали скальпелем обезболений живіт, як «викушували» своїми медицинськими кліщами пухлину біля міхура… Раптом все бачене почало швидко темніти в Остапових очах, як екран обезструмленого телевізора, а серед стихаючих звуків він ще встиг почути метушню асистентів, які вливали йому у вени якийсь розчин і чиєсь запитання, чи пульс ще є…

Коли ж Остапові посвітліло в очах, його спитали, як він себе почуває, і він відповів: «Як на першому побаченні з коханою дівчиною!». Лікарка-хірург Олена Соболєва, яка провела операцію, зітхнула з усмішкою: «Ну і слава Богу!»

Ще 8 довгих і нудних днів, Остап позбавлявся від високої температури і різних катеторів, а 20-го лютого він уже  був удома і пробував акорди на своїй бандурі, ч бува не відвик грати. Першу пісню свого «оновленого» життя він посвятив онукові Сашкові:

Тане вечір – ніч близенько,

Щось нашіптує нам ненька,

Чи то слів неголосних,

Чи то слів  неголосних,

Чи то снів…

…Ось тюльпан – зелена ніжка,

Він – будиночок і ліжко,

В ньому фея чарівна,

В ньому фея чарівна

Засина…

 

Виявилось, що грати й співати Остап не відвик. Але повне одужання чомусь довго не наступало – як і протягом першого післяопераційного тижня, хоча й менше, але все ще продовжувались гнійні з сукровицею фізіологічні виділення. Так було і у покійного Володі Сафонова…

А ще виявилось, що куці Остапові заощадження майже повністю були витрачені на дорогі лікарства. На додачу Тамара так же стала пенсіонеркою через погіршення зору. В результаті дві скромні пенсії без Остапового кобзарювання не могли покривати зрослих витрат.

Підсумувавши реальний стан речей, Остап несподівано прийшов до висновку, що його колеги помирали після операції тому, що сиділи вдома, ведучи малорухливе життя, а от він візьме й піде в світ за очі у свої кобзарські мандри, де його й смерть не відшукає…

— А якщо й помру, то по-козацьки – в поході і з піснею! – вирішив Остап.

Про всяк випадок Остап вирішив запастись закордонним паспортом, здавши в ялтинський ОВІР відповідну заяву і всі необхідні документи.

30 березня 1999 р., відчувши деяке покращення самопочуття, Остап поїхав у Одесу, щоб встигнути на знамените одеське свято гумору, яке бурхливо відзначається 1-го квітня на Дерибасівській, куди збирається чи не все населення мільйонного міста повеселитись, пошаліти, подуріти… Все бачене нагадувало Остапові фестиваль в Ріо-де Жанейро з телевізійного репортажу,тільки без напівголих танцівниць. І хоча звуки Остапової бандури розчинялись у веселому гаморі, коло нього все-таки збирались охочі пофотографуватись з майже екзотичним кобзарем. Протягом усього дня Остап грав і одночасно позував для кількасот фотокадрів, знімаючись з моряками, цивільними одеситами, карнавальними «папуасами», карикатурними політичними діячами, дітьми, а ввечері у воєнкоматському «спецготелю» ще зо дві години займався «інкасацією» свого «гонорару» — сума денного заробітку на одеській «Гуморині-99» склала майже місячну норму звичайного кобзарювання.

Ще два тижні продовжував Остап своє кобзарське, уже буденне спілкування з одеситами, а потім, розгорнувши мапу України, зупинив свій погляд на столиці Слобожанщини Харкові. Туди Остапа вже давно манив харківський художник Сергій Пущенко, який ще з моменту проголошення Незалежності України щоліта приїжджав до Ялти, щоб продати свої полотна курортникам, рисувати портрети бажаючим, і писати нові картини в жанрах пейзажу, урбаністики, мариністики, баталістики тощо.

Остап, кобзарюючи на ялтинській Набержній, любив обирати місце поблизу виставлених робіт Сергія, щоб любуватись його картинами на козацько-історичну тематику, співзвучну з його кобзарським репертуаром. Так вони й познайомились. Сергій поділився з Остапом своїми творчими планами – створити художній альбом і опублікувати в ньому всі свої картини і рисунки, а Остап попросив мати його на увазі, як першого покупця майбутнього альбому.

А то якось підчас Остапової гри на бандурі до нього підійшов похмурий чолов’яга і в присутності Сергія сказав йому «заткнутся». Розлючений Сергій схопив грубіяна за сорочку на грудях: «Ти як смієш, грубіян неотесаний, ображати кобзаря ?!».

Цей випадок поклав початок їхній багаторічній дружбі. А тепер настала Остапова черга відгукнутись на заклики Сергія відвідати Харків.

 

14.04.1999 р. Остап розпочав свої харківські «гастролі», зупинившись у приринковому готелі. У Харкові, як і всюди в Україні, Остапову бандуру слухали шанобливо не лише старші люди, але й студентська молодь.

Грав Остап на майдані біля Історичного музею, грав у міському парку неподалік від пам’ятника Тарасу Шевченнку, а так же біля пам’ятника Репресованим Кобзарям у вигляді козацького хреста з розіп’ятою на ньому розтрощеною бандурою. При цьому повторилась така ж ситуація, як раніше в Одесі: обласна «Просвіта», «Слобідське козацтво» і навіть харківська громада РУНВіри наввипередки намагались залучити Остапа з бандурою до своїх заходів.

Запам’ятався вечір в якомусь палаці культури 21 квітня 1999 р., присвячений Лесі  Українці, на якому були зачитані доповіді про життя, творчість і вклад у фольклористику великої поетеси. А потім почався концерт на її честь, до участі в якому був запрошений і Остап. Російськомовною  ведучою була Сіма Мойсеївна, яка відкрила концерт… російськими частушками. Наступним номером були національні танці місцевого єврейського культурного центру, потім маленькі учні музичної школи один за одним грали на піаніно, на скрипках, на віолончелях твори Брамса, Мендельсона та інших зірок світової класики. І коли до кінця концерту залишалось 15 хвилин, після чого мали початись якісь збори, із залу на сцену вибіг один із збуджених слухачів, які вже декілька разів переривали концерт криками «Ганьба! При чому тут Леся Українка?!». Він звернувся до залу: «Ми всі з вами залишились після доповіді, щоб послухати виступ кобзаря з Ялти, відповідно до афіші, що при вході в палац. То до яких пір ви будете дозволяти цій ведучій знущатися з вас, з Лесі Українки і з кобзаря?!». Сіма Мойсеївна нарешті «змилосердилась» і холоднокровно об’явила: «Нашему праздніку нєобичайно повєзло! По счастлівой случайності к нам в Харьков прієхал кобзарь із Ялти!..».

Слухачі змусили ведучу затримати збори, поки Остап не завершить запланований виступ, який він почав думою «Про козака-бандуриста», згадавши перед тим неоціненну заслугу Лесі Українки в організації записів українських народних дум, зокрема і в  Ялті, в їх публікації і збереженні їх для наступних поколінь українців. Потім він виконав декілька українських історичних і ліричних пісень, а завершив своєю власною піснею на слова самої Лесі з її вірша «Товаришці на спомин», де були такі куплети:

“Одвага наша – меч, залитий кров’ю, / Висить у піхвах, ржа його взяла. / Чия рука, натхненная любов’ю, / Той меч із піхов видобуть здола? / Хай  ми раби, невільники продажні, /Без сорому, без честі, – хай вже й так! /А хто ж були ті вояки одважні, / Що їх зібрав під прапор свій Спартак?”

Після цього на сцену вийшов харківський художник Віталій Мордик і під довготривалі аплодисменти подарував Остапові своє полотно, на якому він маслом зобразив кобзаря з бандурою, який натхненно виконує пісню, і чиє обличчя було разюче подібне до обличчя кобзаря Василя Литвина. Але замість назви картини художник на її звороті написав: «21.ІV.1999. Остапові Кіндрачуку від Віталія Мордика з подякою за Вашу творчість».

1999 р. Картина Віталія Мордика “Кобзар”.

Приїхавши додому Ялту, і наповнивши сімейний бюджет своїми кобзарськими заробітками, Остап повісив полотно з Кобзарем в кімнаті на найвиднішому місці. А з своєю недугою, яка його турбувала все менше й менше, він уже зовсім звикся…

* * *

В Ялтинському ОВІРі на Остапа вже чекав готовий новесенький закордонний паспорт, яким Остап полюбувався і, ще не знаючи, що з ним робити, поклав його до кишені поряд з паспортом громадянина України…

А ще Остап застав удома 2 запрошення. Відповідно до першого запрошення він 25.04.1999 р. став учасником VІІІ-го Республіканського фестивалю кобзарського мистецтва, організованого в Ялті, як і всі попередні, кобзарським маестро Олексієм Нирком. Там Остап зворушив усіх піснею на слова Данила Кононенка «Українці, братове мої обніміться в позабутому Богом Криму», яка здобула популярність серед кримських українців під назвою «Кримська молитва».

 

На пам’ять про цей фестиваль залишився «Диплом» фестивалю, підписаний зам. міністра культури Криму Л Білим, і три публікації про фестиваль в газеті «Кримська світлиця». По перше — 14.05.1999 р. Данило Кононенко у редакційній колонці дитячого додатку до цієї газети «Джерельце» — «Натхненне слово, пісня і дзвін бандури» написав про участь у фестивалі дитячих капел бандуристів, які примножують творчі здобутки О. Нирка і О. Кіндрачука.  Друга згадка в цьому ж номері «Кримської світлиці»  про 8-й кобзарський фестиваль і Остапову участь в ньому була в статті Г. Русакова «Кобзарське свято в Ялті».

І втретє, 21.05.1999 р., в цій же газеті К. Гулак акцентував на виступі О.Кіндрачука на фестивалі з піснею «Кримська молитва» в замітці «Молитва – твір для кобзарів».

Однак ці газетні публікації ні Остапа, ні Олексія Нирка в Криму уже не  застали, бо, відповідно до 2-го запрошення, яке прийшло з Києва, вони обидва поїхали на черговий з’їзд кобзарів України і 27 квітня зареєструвались у організаторів цього заходу в гуртожитку на вул. Естонській в Києві.

28.04.1999 р. о 10-й годині всі учасники з’їзду зібрались в Палаці мистецтв «Український дім», де відбулась презентація першого в історії кобзарства інформаційно-аналітичного Вісника Всеукраїнської спілки Кобзарів (ВУСК) «Кобзар», після чого всіх кобзарів порозвозили в різні загальноосвітні школи Києва, де вони виступали перед учнями за попередньою домовленістю. Тут Остап відчував себе в своїй стихії, виспівуючи дітям свою пісенну історію України. В 12-й годині – знову виступи кобзарів, включаючи й Остапа, уже перед студентською авдиторією Національного університету ім. Тараса Шевченка, після чого всі вшанували поета-пророка покладанням квітів до підніжжя його пам’ятника перед університетом.

В 14 годині в «Українському домі» почалось пленарне засідання Великої Ради ВУСКу, на якому кобзарі заслухали звіт голови Спілки Володимира Горбатюка і членів правління про роботу ВУСКу за період між з’їздами, про заміміну свідоцтва Спілки відповідно до постанови Кабміну України №762 від 01.08.1998 р., та про необхідність внесення змін і доповнень до Статуту Всеукраїнської Спілки Кобзарів.

О 18 годині в цьому ж залі відбувся концерт кобзарів-бандуристів, на якому кожен з учасників виконав одну пісню. Остап виступив з піснею кримського композитора Віталія Лазаренка «Запаліть вогні вкраїнці…».

Запаліть вогні, українці, / Освітіть задушну ніч. / Горя випили по вінця / Поспішаймо дню навстріч. / Краще голому на волі, / На нескореній землі, / Аніж ситому без долі, /Наче листя без гіллі. / Обніміться, українці, / Нехай гине ніч страшна, / Гетьте зраду і червінці — / Україна в нас одна.

 

24.04.1999 р. день почався знову виступами кобзарів у школах Києва, а о 12 годині продовжувався концертами: одна група — в Національному педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова, а друга, з участю Остапа, — в Національному університеті Києво-Могилянська академія.

В 14.00 – знову робота учасників з’їзду над змінами і доповненнями до статуту ВУСКу підчас пленарного засідання в «Українському домі», а в 18.00 – заключний гала-концерт кобзарів-бандуристів спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України.

30 квітня о 10.00 на підсумковому засіданні Великої Ради ВУСКу в «Українському домі» кожний учасник отримав нову редакцію кобзарського Статуту, а так же новий зразок посвідчення члена ВУСКу взамін за попередній. О 13 годині кожний кобзар грав окремо на кобзарській толоці в парку ім. Тараса Шевченка.

На пам’ять про цю небуденну подію, а для Остапа кожний з’їзд кобзарів України це – свято найвищого душевного піднесення, залишились не тільки оновлені документи, але й книги, цінні тим, що зв’язані з кобзарською темою. Ось книга про кобзарів письменника і поета Олекси Ющенка «Гомери України» (Київ, вид. «Вир», 1997 р.) з підписом автора:

Остапу Кіндрачуку – кобзареві з

сонячних берегів ншого Криму –

на все краще в житті.

28.04.99. Київ, О. Ющенко

 

Друга книжечка поезій побратима-кобзаря зі Львова Михайла Барана – «Щедрінь» (Львів, 1998 р.) з дарчим автографом:

У величне свято З’їзду Кобзарів України

в Остапову Тайстру Щастя.

Київ, 28.04.99. М. Баран.

 

І, нарешті, уже після з’їзду кобзарів, Остап отримав дуже цінний підручник для кобзарів від видатного кобзаря і вченого-дослідника Володимира Кушпета «Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах». (Кобза  О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Віторда) (Київ, 1997 р.) і автограф:

Після з’їзду більшість учасників, в тім числі й Олексій Нирко, роз’їхаались по домівках, а кобзарі-кияни і Остап залишились грати в Києві.

В. Кушпет найчастіше грав на території Києво-Печерської Лаври, С. Щербак – біля Софії Київської, Б. Островський – біля Історичного музею, А. Гришин – на Андріївському узвозі, або на Майдані Незалежності, брати Литвини й інщі кобзарі мали свої «місця прописки. А Остап надовго «задомовився» на вакантному, але людному місці Майдану Незалежності – коло Головпошти, або, для різноманітності, піднімався кобзарювати між пам’ятником Жертвам Голодомору і входом до Михайлівського собору.

Саме там, на Михайлівській площі в першій половині травня біля Остапа з бандурою зупинилась група польських туристів і попросила: «Заґрай, козаку, цось скочнеґо!». Він виконав для них пісню «Їхав козак за Дунай», яку поляки прокоментували з захопленням: «Україньске думкі справ’яйов нєсамовіте враженє». А коли Остап запитав їх про можливу реакцію поляків, якщо б він заграв на бандурі на майдані якого-небудь польського міста, туристи в один голос запевнили, що його б там «з захвитем на реньках носілі». Вони навіть порадили в які міста і коли варто їхати: в Кракові – круглий рік «дужо туристов», в Познаню – «дужо людзі єст на Свєнтояньскім ярмарку в червцу», в Ґданську – «найв’єнцей людзі на Домініканьскім ярмарку в серпню».

— Поєдзь, козаку! Поєдзь до Польскі, нє пожалуєш!!! – сказали вони на прощання. А Остап, який підчас цієї зустрічі в глибині душі уже твердо рішив, що поїде до Польщі, тяжко задумався. Він думав про те, що гнійно-кроваві виділення з сечового міхура остаточно ще не припинились і в момент загострення можуть стати причиною зараження всього організму, за яким – фінішна «червона риска». Згадав він, що в теперішніх нових обставинах «дикого капіталізму» навіть похоронні послуги вимагають таких коштів, які в змозі покрити не кожна українська родина. – От і їдь до Польщі, хай тебе там, на випадок чого, ляхи хоронять! – це подав Остапові свою «особливу думку» його недремний Внутрішній Голос і, ще згустивши свій чорний гумор, додав – Заодно і звільниш свою сім’ю від надто дорогого похоронного «задоволення».

Просторікування Внутрішнього Голосу Остап припинив піснею, вдаривши пальцями по струнах бандури…

Ой, зібрались козаки Матір рятувати,

Гей! Слави здобувати!

Ой, чи пан, чи пропав, —

Двічі не вмирати!

 

* * *